Король Буків або таємниця смарагдової книги

В'язень Карликової вежі

— Вас наказано привести до замку, — виступив наперед один з песиголовців.

Шмигун упізнав у ньому собакоголового, що разом зі Стрілкою був на його допиті в Місячній вежі. Це був Білка — напарник старшого паплюжника, який загинув учора від вибуху печерного помідора.

— Ідіть за нами, — гаркнув Білка.

Гаврик похапцем запхнув Смарагдову Книгу за пазуху.

Зовсібіч оточені грізними конвоїрами, Шмигун і Гаврик попленталися в Місто. Понтій сидів на плечі в буки, а Петяка — у Шмигуна.

— Нас не помилує Нарит, — бідкався на вухо Гаврикові Понтій. — Може, варто добровільно віддати йому Книгу й сподіватися, що чаклун залишить нас живими?

— Ти думаєш, що верзеш?! — обурився бука. — Це тепер, коли до мети залишилось якихось півкроку. Коли ми знаємо, де ув’язнено Крива…

— Крива?.. — отетерів пугач.

— Мовчати! — гарикнув Білка й замахнувся на Понтія всіяною гострими шипами булавою.

— Вже мовчу, мовчу, — осікся пугач і затулив дзьоба крилом.

— Геліус сказав нам, що Крив живий, — пошепки пояснив Гаврик.

— Але ж люд — зрадник, — ще тихіше мовив Понтій.

— Він дуже змінився за останніх триста років.

— Стуліть пельки! — знову ревнув песиголовець. — Бо я зараз же розтрощу вам писки!

Гаврик умить замовк.

Далі полонені йшли, наче води в роти понабирали. Процесія увійшла до Міста.

Поодинокі міщуки, що траплялися на вулицях, скоса позирали на чудернацьку компанію. В їхніх поглядах можна було прочитати цікавість, співчуття або байдужість, але найчастіше — страх. Перехожі воліли якнайшвидше сховатися в будівлях чи за рогом, аби не потрапляти на очі Наритовим воякам.

Невдовзі песиголовці підвели своїх бранців до замку.

Лишалося тільки перейти через міст над широким бездонним ровом і увійти в браму, через яку бука з Петякою вчора вночі залишили Наритів замок. З кожним кроком полонені дедалі більше відчували себе приреченими. Чекати порятунку не було звідки.

Та раптом тролі, що вартували біля воріт, якось дивно заметушилися. Вони кидалися від щойно відчинених воріт до мосту, з жахом тицяючи дубцями в небо.

Песиголовці, бука, лепрехун, пугач і горобчик — усі задерли голови вгору, аби побачити, що ж так стурбувало тролів. А подивитися було на що: всеньке небо над ними заполонили дракони!

Їх було щонайменше сотні дві, а на чолі летіли, хто б ви думали, — Джульєтта і Спарт!

Очманілі песиголовці й оком не встигли кліпнути, як Джульєтта схопила за одяг Шмигуна з Гавриком і закинула собі на спину. Понтій і Петяка зринули в небо за ними.

— З поверненням, Джульєтточко! — заволав щасливий Гаврик.

— Я дуже рада вас знову бачити! — відповіла не менш щаслива дракониця.

— Ти таки вмовила драконів! — гукнув бука.

— А ти чекав чогось іншого?

Раптом над замком де не взялася сила-силенна мітлетунів. Це була славнозвісна Блискавична Ескадра.

Дракони відреагували миттєво: сотні вогняних струменів умить знесли багатьох відьмаків з їхніх мітел.

— Кульгавий Колобок! — аж зіщулився від несподіванки Понтій.

— Нам потрібно потрапити до Карликової вежі! — гукнув подрузі Гаврик.

— Спарте! — крикнула Джульєтта. — Ми спускаємося в замок!

— Будь обережною! — підняв догори лапу Спарт. — А ми тут самі впораємось!

Джульєтта почала знижуватися, дорогою поливаючи вогнем розгублених від неочікуваного відпору відьмаків.

Ворота тролі так і не зачинили. Дракониця без труднощів потрапила до замку.

До Карликової вежі дісталися швидко, проте там просування вповільнилося.

Друзям довелося дізнатися, звідки вежа має таку назву Вона зветься Карликовою не тому, що є найменшою в замку, ні. У великій залі вежі, як з’ясувалося тільки зараз, мешкала незліченна кількість карликів. Вони були повсюди: на шторах вікон, на люстрах, столах, підлозі, вискакували з каменів і щурячих нір… І кожен курдупель прагнув учинити якусь гидоту непроханим гостям.

Карлики жбурляли усім, що потрапляло під їхні куці, але дужі руки: свічками, канделябрами, власними черевиками, яблуками, поліняками для каміна й навіть невідомо звідкіль узятими ластів’ячими яйцями.

Друзі ухилялися від зливи найрізноманітніших предметів, скільки ставало сил. Найбільше, звісно, діставалося Джульєтті, тому вона не витерпіла й дмухнула полум’ям.

Карликам умить перехотілося бешкетувати, і вони позабивалися в усі шпарини в залі.

Гаврик і компанія спустилися до підвалу. В кінці довгого коридору побачили куті залізом дубові двері.

Джульєтта вдарила по них хвостом, і ті впали.

Зірвавши зі стіни смолоскип, Гаврик першим увійшов до темниці.

У кутку почувся брязкіт ланцюгів, хтось заворушився. Світло смолоскипа вихопило з темряви прикуту до стіни, зігнуту постать у брудному обірваному вбранні.

— Криве! — Гаврик підійшов ближче, підніс до в’язня смолоскип — і з жахом відсахнувся.

В кайданах, прикутий до стіни, стояв… Нарит.