Коротка історія семи вбивств

Бам-Бам

наю, що м’ні було чотирнадцять. Це я знаю. А ще я знаю, що дуже багато людей дуже багато триндять, особливо Американець. Той ніяк не стулить свою пельку, та ще й щоразу сміється, коли говорить про тебе — говорить чудно, постійно приплітаючи твоє ім’я до інших імен, про які ми ні сном ні духом, типу Альєнде Лумумба — звучить як назва країни, звідки родом Кунта-Кінте[16]. Американець майже завжди ховає очі за темними окулярами, наче він проповідник з Америки, що прийшов до чорних людей. Іноді він приходить сам, іноді — з Кубинцем, і коли один говорить, другий завжди мовчить. Кубинець просто так волинами[17] не розмахує, бо волини, каже він, тоді тре’, коли вони тре’.

Знаю ще, що спав я на розкладачці і що мати моя була шльондра, а мій батько — остання хороша людина в гето. А ще знаю, що ми вартували біля твого домиська на Гоуп-роуді кілька днів, аж поки ти не вийшов до нас поговорити, та з таким виглядом, типу ти — Ісус, а ми всі тут — Юди, і ти, такий, кивнув, мовляв, робіть що надумали. Я от тільки не пам’ятаю, чи сам тебе бачив чи хтось казав м’ні, що він тебе бачив, то ж я й подумав, що і я міг бачити оту картину: як ти швидко вийшов на задній ґанок, жуючи шматок бредфрута, і тут нізвідки з’являється вона, наче в неї десь тут якесь серйозне діло серед ночі, і вона типу шокована, дуже шокована, що ти без одягу, а потім вона потяглась до твого фрукта, як голодна, і — хоча расти[18] не люблять шльондр — ви удвох віддалися опівнічному рейву; і я теж захопився й почав рейвувати — чи від того, що чув, чи від того, що бачив. А потім ти написав про це пісню[19]. Чотири дні поспіль, о восьмій ранку і четвертій по обіді, за коричневим конвертом до тебе приїжджає той самий хлоп з Бетонних Джунглів на тому ж бабському зеленому скутері, — аж поки його не завертає новий наряд охорони. Про цю справу ми теж знаємо.

У Восьми Провулках і в Копенгагені все, що ти можеш робити, — дивитися. Солоденький голосок через радіо віщає, що злочинність і насильство охоплюють країну, і що треба зачекати й подивитися, чи настануть коли-небудь зміни, — але всі ми тут, у Восьми Провулках, тільки те й можемо: дивитися і чекати. І ось я дивлюся, як вулицею стрімко біжить вода з гівном, і чекаю. А ще дивлюся, як моя мати дає двом клієнтам за двадцять доларів кожному і ще одному за двадцять п’ять — а ні, то забирайся, — а я все чекаю. Дивлюся, як мій батько, якому все це остогидло, лупить її, як собаку, — і чекаю, чекаю, чекаю. Бачу, як цинкований дах береться ржею, а дощ видовбує в ньому дірки, ніби в імпортному сирі; бачу, як у одній кімнаті туляться семеро та одна вагітна, і все ’дно там трахаються, бо люди такі бідні, що не можуть дозволити собі на’іть сорому, — а я все чекаю.

Кімнатка стає щодалі меншою й меншою, а з провінції прибуває все більше сестер-братів-свояків, а місто стає щодалі більшим і більшим — і вже нема де в ньому робити джаґи-джаґи, чи висратися, чи заправити курку карі, а коли й є де, то коштує це надто дорого; і ту малу штрикають ножем, бо знають, що їй щочетверга дають гроші на обід; і хлопцям подобається, що я росту і в школу ходжу вряди-годи, не вмію читати про Діка і Джейн[20], зате знаю про кока-колу, хочу потрапити на студію і записати пісню, видати гіт і чкурнути з гето, — але Копенгаген і Вісім Провулків надто великі, й щоразу, тільки-но дістаєшся їхнього краю, як він віддаляється, забігає вперед, наче твоя тінь, і здається, що цілий світ — одне велике гето, — а ти все чекаєш.

Я бачу, що ти голодний і чекаєш, і знаєш, що це просто удача — вештатись біля студії, аж раптом Десмонд Деккер[21] помічає тебе й каже, щоб тобі дали спробувати. І тобі дають спробувати — бо ще до того як він почув твій спів, у твоєму голосі чувся голод. Ти записуєш пісню, але не гітову, однак уже тоді надто круту як для гето (хоча й минули ті часи, коли крутість полегшувала комусь життя). Ми стежимо, як ти пхаєшся вперед і як випинаєш на дванадцять дюймів поперед себе свої слова, і нам кортить побачити, як ти лажонешся. І ми знаємо: ніхто не прийме тебе за свого, за рудбоя, бо ти скидаєшся на інтригана.

А коли ти зникаєш у Делавері й повертаєшся, то намагаєшся співати ска[22], але ска вже пішов з гето й оселився на околицях. Ска полетів літаком за кордон, щоб показати білим свою схожість на твіст. Може, для Сирійця з Ліванцем у цьому й криється причина для гордості, але коли ми бачимо, як ти в газетах позуєш зі стюардесами, ми це їхнє чванство не розділяємо, навпаки — нас це страшенно дивує. Ти записуєш іще одну пісню, цього разу гіт. Але один гіт не може вирвати тебе з гето — якщо ти записуєш гіти для вампіра. Один гіт не робить з тебе Скітер Дейвіс[23] або того, хто співає «Балади ганфайтера»[24].

Коли пацан типу мене відвалює від матері, вона, вважай, перестає для нього існувати. Проповідник каже: в житті кожного є порожнеча у формі Бога, але єдине, чим люди з гето можуть заповнити цю порожнечу, — це сама порожнеча. Сімдесят другий рік геть не схожий на шістдесят другий, і люди досі шепочуться, — бо ж кричати не зважуються, — що коли нагло помер Арті Дженнінгс, то він забрав із собою мрію. Яку саме мрію, я не знаю. Люди таки дурні. Мрія не зникла, просто люди досі не усвідомлюють того жахіття, в тенетах якого живуть. І все більше народу стало перебиратися в гето після того, як Делрой Вілсон[25] заспівав «Краще скоро настане», — а разом з ним заспівав чоловік, що мав невдовзі стати прем’єр-міністром. Краще скоро настане... Чоловік, схожий на білого мена, який, коли тре’, то чеше по-ніґерськи і співає «Краще скоро настане». Одягнена як сама королева жінка, якій гето по шарабану, поки воно не розбухає й не заливає весь Кінгстон, теж співає «Краще скоро настане».

Але спочатку настало найгірше.

Ми дивимося й чекаємо. Двоє приносять у гето волини. Один показує м’ні, як ними користуватися. Хоча люди з гето звикли вбивати одне одного ще задовго до цього. Абичим — палицями, мачете, кухонними ножами, ножами для коління льоду, пляшками з-під содової. Вбивати через їжу. Вбивати через гроші. Іноді через те, що ’дному не сподобалося, як на нього глянув інший. Для вбивства розумних причин не тре’. Це гето. Розумні причини — це для багатих. А в нас тут суцільне безумство.

Безумство тиняється центральними вулицями й бачить жінку, одягнену за останньою модою, і хоче напрямки підійти до неї й вихопити з її рук сумочку — не через саму сумочку і на’іть не через такі потрібні тобі гроші, а через крик, що виривається з неї, коли вона бачить, як ти вискакуєш перед самісіньким її принадним личком і можеш ударом вибити щастя з її губ чи радість — з очей, можеш убити її й зґвалтувати на цьому ж місці, до або відразу після вбивства (бо саме так поводяться такі рудбої, як ми, з такими порядними жінками, як вона). Безумство змушує тебе йти Кінг-стритом — вулицею, де біднота зазвичай не з’являється, — за чоловіком у костюмі; і ти бачиш, як він викидає сендвіч із курятиною, чуєш той запах і дивуєшся, як люди можуть бути аж такими багатими, що кладуть курятину між скибками хліба; і ти проходиш повз сміттєвий бак, і бачиш той сендвіч, усе ще у фользі й усе ще свіжий, не замащений іншим сміттям, і без мух, і думаєш «може», думаєш «так», думаєш «треба б» спробувати, як смакує куряче м’ясо без кісток. Але ти кажеш собі, що ти — не безумець; що безумство в тобі — не таке, як у божевільних, але це безумство ображеного гніву, бо ж ти знаєш: чоловік викинув їжу саме для того, щоб ти це побачив. І ти обіцяєш собі, що ’дного дня рудбой почне ходити з ножем, — і наступного разу ти скочиш на нього й виріжеш йому прямо на грудях: «Зажера».

Але він знає, що пацан, як я, не може довго ходити центром і що невдовзі на мене зверне увагу Вавилон[26]. Фараонові[27] варто лише побачити, що я без взуття, і тут же пролунає: «А що це ви, паршиві ніґери, в сраку, крутитесь коло порядних людей?» І в мене буде два варіанти. Перший — бігти в один із провулків, що пронизують місто, куди він за мною поженеться, щоб можна було мене застрелити без свідків. Магазин набитий патронами, тому хоч один таки втрапить у ціль. Або ж спинитися, щоб мене віддухопелили прямо на очах у отих порядних людей: кийок виб’є м’ні всі бічні зуби і розтрощить скроню, і я геть оглухну на те вухо, а м’ні скажуть, що це наука, щоб я, брудний, смердючий гівнюк, ніколи більше не ліз із гето в центр. Я бачу це — і чекаю.

Але ти все ’дно повертаєшся, хоча ніхто й не знав, де ти був дівся. Ота жінка хоче знати, нащо ти повертаєшся, — аж в Америці є стільки хорошого, наприклад рис «Анкл Бенс». Нам цікаво, нащо ти туди їздиш — співати гітові пісні? Дехто з нас відстежує, як ти пропливаєш по гето, наче дрібна рибка у великій річці. Ми ж тепер уже знаємо твою гру, а тоді ще не розуміли, не знали, нащо ти водився з одним бандюком — тут і хизувався зв’язком з растою — там, тусив і з поганцями, і з рудбоями, знався на’іть з моїм батьком, — тож кожен ’нав тебе досить, щоб уподобати, але не досить, щоб завербувати. Співаєш ти про все підряд, аби тільки вийшов гіт, на’іть про те, що відомо лише тобі, а іншим по шарабану. «І я люблю її» виконуєш тому, що Принц Бастер[28] зробив кавер на «Ти мене більше не побачиш»[29], який потрапив до гіт-парадів. Ти використовуєш усе, що маєш, на’іть чужі мелодії, виспівуєш їх старанно, безперервно — і кінець кінцем твої пісні виривають тебе з гето. До сімдесят першого року ти вже на телебаченні. У сімдесят першому я зробив свій перший постріл.

М’ні було десять.

Життя в гето не варте ламаного гроша. Вбити хлопця — раз плюнути. Пам’ятаю, як востаннє батько намагався мене врятувати. Він прибіг додому з фабрики: пригадую, як ми стояли, моє лице було навпроти йо’о грудей, а він дихав тяжко, як пес. Решту вечора ми провели в будинку, на колінах. Він сказав, голосно та швидко, що це — така гра. Хто перший встане, той програв. А я тоді встав бо м’ні ж десять я вже великий хлопець і втомився від цієї гри а він скрикнув схопив мене і штовхнув у груди. А я фиркнув і рикнув хтів розплакатися набрав був уже повітря повні груди і тут перша куля прошила стінку ніби хтось жбурнув гравієм. А за нею ще і ще. Ось вони вже пробивають стінку — бах-бах-бах-бах-бах-бах — щойно остання дзенькнула об глечик як за нею шоста сьома десята двадцята й усі влучають у стіну — пух-пух-пух-пух-пух-пух-пух. А він схопив мене й затулив мої вуха да так сильно що сам не помітив що тисне м’ні на очі. А я чую свист куль — бах-бах-бах-бах-бах-бах — вжух-вжух — і відчуваю як хитається підлога. Жіночий крик чоловічий крик пацанячий крик — усі кричать так ніби їм уривається життя і чути як той крик наче гаситься кров’ю що фонтанує з горла і перетворюється на булькотіння. А батько притискає мене затикає м’ні рота а я хочу вкусити його за долоню бо вона м’ні ще й ніс затуляє подумки прошу його Татусю будь ласка не вбий мене а він трясеться і я не знаю що це конвульсії і земля здригається знову навколо чути тупіт чоловіки бігають падають ниць носяться гогочуть волають як очманілі що усім з Восьми Провулків капець. А татусь тисне мене до землі і затуляє собою але він такий важкий і ніс болить і від нього тхне запахом мотора і в мою спину впирається його коліно чи що там а в підлоги гіркий смак і я знаю що це руда мастика і хочу щоб він з мене зліз і я його ненавиджу й усі довколишні звуки глухі та наче здалеку. А коли батько нарешті з мене злазить назовні все ще кричать але вже без — бах-бах-бах і вжух — але він плаче а я його ненавиджу.

Через два дні мати вертається додому радісно сміючись через те що бачте її нова сукня найгарніша в усьому сраному гето а батько її побачив бо не пішов на роботу бо тепер небезпечно виходити на вулицю і він на неї накинувся зі словами — Ти бомбоклат смердюча шльондра! Від тебе тхне іншими мужиками! — і схопив її за волосся і вдарив у живіт а вона закричала що він не чоловік бо на’іть блоху не здатен трахнути а він їй — Ото ти хоч’ щоб тебе трахнули? Зараз підшукаю члена саме для тебе — і знову схопив її за волосся і затяг у кімнату а я за всім дивився з-під ковдри куди він мене заховав — Раптом хто лихий заявиться вночі — і він схопив швабру і гайда нею маму лупити з голови до п’ят вона спершу верещала тоді скиглила а згодом лише стогнала а він їй вичитує — Що суко хотіла великого члена? Шльондра ти довбана! Ось тобі! — і він силою розкинув їй ноги й замірився шваброю. Потім він випхав її з дому і слідом викинув її одяг а я подумав що востаннє бачу свою маму та наступного дня вона повернулася вся перебинтована наче мумія з фільму що показують в кіношні «Ріальто» за тридцять центів а з нею прийшло троє чоловіків.

Вони хапають мойого батька, але мій батько відбивається, відбивається як чоловік, на’іть лупить їх кулаками, як Джон Вейн[30] у кіні, як має битися справжній чоловік. Але він один, а їх троє, а пізніше стало четверо. Той четвертий з’явився, коли мойого батька вже геть побили, розквасили як помідора, і той каже: «Мене звуть Фаннібой, я — наступний дон, а ти — знаєш, хто ти такий? Я питаю: ти знаєш, що ти — вилупок?» А моя мати сміється, хоча це більше схоже на хрип. А Фаннібой каже: «Думаєш, якщо робиш на фабриці, то крутий? Це я влаштував тебе на фабрику і я можу тебе звідти викинути, вилупку. То ти знаєш, як тебе звати, вилупку? Стукач тебе звати». І сказав, щоб усі вийшли. «А мене, — каже, — знаєш, чо’о Фаннібой звуть? Бо я жартів нікому не прощаю».

Фаннібой на’іть у тіні був світлішим за інших, ті’ки шкіра червона, наче кров була під самою шкірою, чи як у білих, що довго лежать на сонці, а очі його — сірі, як у кота. Фаннібой каже батькові, що зараз той помре, просто зараз, але якщо батько зробить йому приємно, то буде жити, як та левиця в «Народженій вільною»[31], — але доведеться піти з гето. Він каже: «Тільки тоді відпущу живим», і каже ще щось, а сам розстібає матню, дістає свого прутня і питає: «Хочеш жити? Хочеш жити?» Батько хоче жити, і батько спльовує, а Фаннібой притискає волину до його вуха. І розповідає батькові про країну і куди йому можна буде податися і своє чадо з собою забрати, — і коли він сказав «чадо», мною почало трусити, але під ковдрою мене ніхто не побачив. А він: «Хочеш жити? Хочеш жити?» — знову, і знову, і знову, наче настирне дівчисько, і водить волиною по батькових губах, і батько розтулює рота, а Фаннібой каже: «Якщо вкусиш за головку — стрельну в шию, щоб ти втямив, що здихаєш», а тоді запхав свого прутня в батьків рот і каже: «Краще облизуй, бо смокчеш, як дохла риба». А сам — стогне, і стогне, і стогне, і трахає батька в голову, а тоді, притримавши ту голову, вистрелює. Пах. Не бах, як у кіні про ковбоїв чи про Гаррі Каллагана[32], а один різкий пах — наче пробка жахнула, й уся кімната здригнулася. Кров аж на стіну бризнула. Я ойкнув, але одночасно з пострілом, тому ніхто не дізнався, що я лежу тутечки, під ковдрою.

Прибігла зі сміхом мама, штовхнула батька, а Фаннібой підійшов до неї й стрельнув у її лице. Вона впала прямо на мене, тому, коли він наказав знайти «чадо», вони шукали скрізь, тільки не під мамою. Фаннібой говорить: «Уявляєте? Цей батон[33] сказав, що відсмокче мені, аби я лишив його живим. Цей гидкий збоченець схопив мене за прутня», — так розповідав він своїм людям, які розшукували мене, — але на мені лежить моя мати і її пальці якраз біля мого обличчя, і я, наче крізь ґрати, дивлюся крізь них і не плачу, а Фаннібой усе торочить, що він завжди знав, що мій батько — батон, мусить бути батоном, бо чо’ б йо’о баба стала такою шльондрою, це ж її вдома ніхто не порав як слід. — «От ті’ки, — каже він, — Шоті Шерифу про це ні гу-гу».

У будинку стихло. Я зіштовхнув із себе матір радіючи що стемніло але піти не можу бо мене можуть зловити тому я дивлюсь і чекаю. А поки я чекаю мій батько на підлозі біля дверей підводиться і каже що англійська це найкращий предмет у школі бо коли ти захочеш влаштуватися слюсарем ніхто не візьме тебе на роботу якщо ти неправильно розмовлятимеш а це важливіше на’іть за ремесло. І що чоловік повинен навчитися куховарити хоча це й жіноче діло і говорить і говорить і говорить багато як завжди багато а іноді говорить так голосно наче хоче навчити ще й сусідів хоча ні він таки лежить на підлозі і це квапить мене тікати тікати бо вони скоро повернуться і знімуть з нього черевики «Кларкс» і вигребуть з дому все більш-менш цінне та ще й хату догори дном перевернуть шукаючи грошей хоча всі свої гроші він поклав у банк. Він лежить біля дверей. Я знімаю з нього «кларкси» але бачу йо’о голову — і починаю блювати.

«Кларкси» м’ні завеликі і я в них — човг-човг-човг — у задню частину будинку за якою нема нічого крім старої залізниці та чагарнику і я перечіпляюсь через свою кляту матір-шльондру що раптом смикається наче жива але це ті’ки здається. Я вибираюся на підвіконня і зістрибую. «Кларкси» завеликі для бігу тому я їх знімаю і біжу крізь чагарник — по битому склу по мокрому гівну по сухому гівну по жариву — і мертва залізниця виводить мене з Восьми Провулків а я все біжу і біжу ховаюся за колючим кущем аж поки небо стає жовтогарячим потім рожевим потім сірим а потім сходить круглобокий місяць. Коли я бачу як повз мене проїжджають три вантажівки де лише люди всередині то починаю бігти аж до Ґарбиджлендсу[34] де на багато миль довкола нема нічого крім сміття мотлоху і лайна. Нічого крім того що викидають мешканці околиць і це сміття там накопичується і лежить горами-долинами-дюнами як у пустелі всюди горить-димить а я все біжу не зупиняючись аж поки не бачу ще одне гето. Вхід перекрито вантажівкою і я під нею пролізаю і знову біжу а слідом м’ні кричить якийсь чоловік і кричить якась жінка а будинки тут стоять по-іншому — ближче тісніше — а я все біжу і раптом хтось вилітає з автоматом але жінка кричить що це лише хлопчик і що він у крові а я через щось перечіпляюсь падаю і починаю репетувати на всю горлянку до мене наближаються двоє чоловіків один наводить на мене волину а я лише хриплю як бувало батько вві сні а той що з волиною підходить і кричить — Ти звідки? Від тебе смердить як від тих батонів з Восьми Провулків! — А другий каже — Він ще зовсім дитя та ще й весь у крові. У тебе що хлопче стріляли? — Я не можу говорити кажу лише що «кларкси» гарні черевики — «Кларкси» гарні че... — Тоді той що з волиною клацає затвором але йому хтось кричить — Ти ба яку паскуди Джосі Вейлза руки сверблять! Усе вирішує через бам-бам — і тоді вони обидва ідуть геть але підступає багато інших і серед них жінка. А потім усі розступаються як Червоне море перед Мойсеєм і до мене підходить він і зупиняється.

— Шота Шериф уже своїх убиває? Чи не знає чим годувати своїх бійців? — каже — Мабуть у Восьми Провулках так контролюють народжуваність. — Усі довкола засміялися. Я промовив — Мама і тато — і ні слова більше а він з розумінням кивнув — Хочеш помститися? — питає а я хочу сказати — За батька так а за матір ні — але виходить одне — т-т-т-т-т — і я тільки відчайно киваю наче мене гепнули в голову так що я онімів. Він каже — Скоро скоро — і кличе жінку а та хоче взяти мене за руку але я хапаюся за свої «кларкси» і чоловік сміється. Великий чоловік у білій «сіточці» яка під ліхтарем ніби світиться і підсвічує йому лице що майже повністю заховане в бороді видно лише його великі очі які теж наче світяться а посміхається він так що важко зрозуміти які в нього губи а коли перестає посміхатися і щоки опадають то борода ніби клином врізується в обличчя а очі дивляться холодно. Чоловік каже — Хай вони знають що в Копенгагені не собаки живуть — і подивився на мене так наче може говорити без жодного слова і я ’наю що він побачив перед собою щось таке що зможе згодом використати. Він каже — Принесіть цьому хлопцю кокосової води — а жінка каже — Добре Папа Ло.

І відтоді я живу в Копенгагені бачу звідси Вісім Провулків і чекаю свого часу. На моїх очах чоловік з Копенгагену спочатку ходив ті’ки з ножем потім з ковбойською волиною потім з М16 а тепер з такою волинякою яку сам ледве тягає. М’ні сповнилося дванадцять або я так ті’ки думаю бо Папа Ло назвав той день коли знайшов мене днем мого народження. Він дає волину й м’ні та називає мене — Бам-Бам. І ми з іще одним хлопцем ходимо на Ґарбиджлендс учитися стріляти. Але першого разу через віддачу я падаю й усі сміються і називають мене малою пиздосею та я їм відповідаю що так уночі називав їхню матусю коли трахав її — й усі знову сміються а Джосі Вейлз тицяє м’ні в руку волину й показує як цілитися. Я зростаю в Копенгагені дивлюся як змінюються волини і знаю що вони з’являються не від Папи Ло. Вони з’являються від двох чоловіків що привозять волини в гето і від отого хто недавно показав м’ні як нею користуватися.

Баррі Діфлоріо

овні тільки одна вивіска, але така величезна, що навіть усередині видно жовті вигини логотипу, який звисає з даху. Така здоровезна, що коли-небудь неодмінно впаде, найімовірніше, на якогось хлопчину, що вирішить заскочити сюди з нагоди скасування останнього заняття в школі. Уявляю: ось цей малюк забігає на поріг, а велика вивіска в цей момент скрипить, та він цього не чує через бурчання в животі, і щойно він потягне на себе двері — вона впаде. Привид бідолашного малого буде лаятись як останній моряк, коли дізнається, що ж його прибило: вивіска «Кінг Бургер: оселя вамперера».

Є тут ще й «Макдоналдз» — далі, вниз вулицею Гафвей-Трі-роуд. Логотип на ньому синій, а тамтешній персонал божиться, що там, в одній з кімнат, сидить сам містер Мак-Доналд. Але я сиджу в «Кінг Бургер: оселі вамперера». Про американський «Бургер Кінг» тут навіть не чули. У приміщенні — жовті пластикові стільчики, столи з червоного скловолокна, а в меню — букви такі, наче це напис на афіші: «Скоро в кіно». О третій дня тут ніколи не буває людно, саме тому я сюди й приходжу. Велике скупчення народу завжди мене нервує; варто найменшої іскри — і натовп обертається на зграю. Може, саме тому тут усе заґратовано. На Ямайці я вже з січня.

За касою висить табличка, де сказано, що як бургер для вас готується довше п’ятнадцяти хвилин, то ви його отримуєте безплатно. Два дні тому, коли я через шістнадцять хвилин постукав по циферблату, касирка сказала, що це стосується тільки чизбургерів. Вчора, коли затримали мій чизбургер, вона сповістила, що це стосується тільки курячих сендвічів. Сердешна дівчина, у неї, мабуть, уже закінчуються види бургерів, на які можна все звалити. Але сюди ніхто не заходить. Одна з рис, яка мені до всирачки ненависна в моїх земляках-американцях: хай би коли й куди вони не літали за кордон, найперше, що вони там роблять, — намагаються розшукати якомога більше чогось американського, хай навіть їжу в отакій задрипаній забігайлівці. Селлі, яка тут з часів адміністрації Джонсона[35], ніколи не куштувала ні місцевого акі[36], ні солоної риби, хоча я, можливо, один з двох мільйонів тих, хто казав їй: «Кицю, це як омлет, тільки смачніше». Мої малі тріскають це залюбки. Дружина хотіла б м’ясний фарш «Менвіч», «Рагу» чи бодай «Гамбургер гелпер»[37], але знайти таке в місцевому супермаркеті годі. Там годі хоч щось знайти, справді.

Я вперше скуштував курку по-ямайськи на перехресті Констант-Спрінг-роуду і ще якоїсь вулиці. До моєї машини підійшов юнак і, не встиг я підняти скло, бо заїла зламана ручка, голосно спитав: «Босе, чи куштували ви коли-небудь курочку джерк?» Це був високий худорлявий африканець у білій майці, з блискучими зубами і блискучими м’язами; забагато м’язів як на молодика, такі годилося б мати зрілому чоловікові; від нього тхнуло ямайським перцем; і я вийшов з автівки й рушив за ним у його крамницю — маленьку халупу, дерев’яні стіни якої вкривав цинкований дах, пофарбований у сині, зелені, жовті, помаранчеві та червоні смуги. Здоровезним мачете — я таких ще зроду не бачив — цей молодик відтяв у курки ніжку так, наче розсік шматок теплого масла. Ту ніжку юнак подав мені, та щойно я зібрався їсти, як він примружив очі й заперечно похитав головою. Це було твердо, мирно, але категорично. Не встиг я й слова сказати, як він вказав мені на дебелий скляний глек з чимось напівпрозорим, застояним. Ну що ж, пригод я не цураюся, а дружина сказала б навіть, що я божевільний. Річ у тому, що той глек був з товченою перцевою пастою. Я вмочив туди курятину і проковтнув шматок. Пам’ятаєте ту серію «Дорожнього Бігуна»[38], де бомба Хитрого Койота вибухає відразу ж, як він її проковтує, і з його вух та носа валить дим? Або мірну ложечку в суші-барі, куди ви прийшли вперше і наївно кинули: «Прокляття, та що я не зможу подужати ось цю ложечку васабі?» Так ось, тепер це був я. Не думаю, що той молодик знав, скількома відтінками червоного може забарвитися людина з білою шкірою. Щонайменше хвилину я гикав і плакав гіркими сльозами. Це було так, наче мені хтось залив у рота суміш цукру з бензином і підніс запаленого сірника — гу-гух! Роздеритвоюдупукурвамама, як же пекло! Я ще довго відкашлювався.

Я спитав у касирки, чи не думають у «Кінг Бургері» створити гамбургер з куркою по-ямайськи. «Їжу з гето?» — перепитала вона насмішкувато, як це зазвичай роблять ямайські жінки — примруживши очі й піднявши підборіддя, і відвернулася. Сюди я заходив мало не щодня, і дівчина на касі завжди була та сама. «Що замовите?» — питала вона. — «Чизбургер». — «Бажаєте лимонад чи молочний коктейль?» — «Ні, „Ді-енд-Джі“[39], виноградний». — «Ще щось бажаєте?» — «Це все». Вамперер тут — той же вопер[40], за винятком смаку. Навіть латук не робить його кращим, він такий мокрий і гіркий у цьому бургері, і навіщо я його взагалі беру? Напевно, для того щоб потім сказати своїм малим: «Знаєте, що я сьогодні їв? Татко їв вамперер», — а вони б думали, що їхній тато з’їв вампіра.

Сонце зникає, і настає вечір. Одначе цій країні не завадила б гарна дискотека. Зберегти ясність розуму мені допомагає зміна країн мого перебування кожні три-п’ять років. Утім, у Конторі[41] зберегти ясність розуму до кінця всієї кар’єри не вдається нікому. Найбожевільніші словеса, які я коли-небудь чув, говорив мій попередник на посаді резидента, ще задовго до того як потрапив на суд совісті. А тепер тут його син, прибув рейсом DC-301 з Нью-Йорка. Він на Ямайці вже три дні, але й гадки не має, що мені це відомо. Річ не в тім, чи знає він про мою обізнаність чи ні; ідея влаштувати в себе на роботі День відкритих дверей для свого ж чада його татуся не надто цікавила. З місця перебування сина таємниці не робилося, але коли син колишнього резидента Контори раптом з’являється на Ямайці, навіть у його наступника закрадаються підозри: чи немає тут чогось між рядків?

Пройшла поголоска, що він — кінорежисер чи, у кожному разі, один з тих багатеньких діточок, кому вистачає грошей на власну кінокамеру. Прибув він з юрбою фотографів і кіноробів на концерт за мир, який готує отой реґі-музикант, що нині на пікові своєї популярності. Дійство обіцяє бути грандіозним, але, хоча я тут лише з січня, та навіть я знаю, що цій країні потрібна бодай якась подоба миру. Від того політикана, що нині сидить у кріслі тутешнього прем’єр-міністра, миру годі чекати, та менше з тим. А ось цей великий реґі-хлопець готує концерт, організований зусиллями партії прем’єр-міністра, і це робить того великого реґі-хлопця не просто цікавою особою — світовою зіркою. З посольства надходить інформація, що сюди прилітає Роберта Флек[42] і вже прибули Мік Джаґґер і Кіт Ричардс. «Роллінг стоунз», трясця його матері.

Ні, великого реґі-хлопця я не слухаю. Реґі монотонний і нудний, а його барабанних — ледащо, саме до пари касирці з «Кінг Бургера». Я віддаю перевагу ска. Я віддаю перевагу Десмондові Деккеру. Тільки вчора запитав касирку з «Кінг Бургера», чи подобається їй «Об-ла-ді, Об-ла-да»[43], і вона зиркнула на мене так, наче я попросив її поцілувати мене засмоктом. «Ну, не ’наю», — каже. А я їй: «А що тоді ти слухаєш?» — «„Біґ Юс“ і „Майті Даймондз“[44]», — відповідає вона. А я: «Так, „Біґ Юс“ і „Майті Даймондз“ круті й усе таке, але скажи мені, хоч про одного з них згадується в йобаній бітлівській пісні, як про Десмонда Деккера?» А вона мені: «Прошу вас, сер, стежити за мовою. У нашому закладі шанують закон».

Як конструюється нещасний випадок? Незамінних у Конторі немає, але іноді я дивуюся, чому на їхнє місце просто не ставиться хтось інший. Підготовку до акції в Монтевідео здійснював, у кожному разі, не я. А це ж обернулося таким безладом! Однак мені подобається робота, про яку не можна розповідати. Так легше зберігати й інші таємниці. Моя дружина зрештою усвідомила: у нашому подружньому житті є певні речі, що про них вона не дізнається ніколи; їй лишається тільки змиритися з тим, з чим змирилися всі інші дружини. Знати два факти з кожних чотирьох. П’ять поїздок — з кожних десяти. Одну смерть — з кожних п’яти. Не думаю, що вона знає специфіку моєї роботи. Принаймні цією версією я себе тішив цього тижня. Я на Ямайці, і майже все йде за планом. Цей дурнуватий вислів означає: все рухається так хрестоматійно легко, що працювати тут навіть трохи нудно. Геть не дивно, що Ямайці здебільшого поводяться саме так, як ти й передбачаєш. Когось це, може, освіжає, а комусь, можливо, просто полегшує завдання.

Тож повернімося до випадку з молодиком і його куркою по-ямайськи. Це сталося в травні, у новому для мене місці, де мені раптом закортіло скуштувати справжньої Ямайки. А стежив я тоді за чоловіком у легковику, що їхав за чотири автомобілі попереду. Людиною, до якої була прикута гостра увага і яку біля готелю «Констант Спрінг» підібрав водій. Спочатку я думав, що мене відрядили на Ямайку шпигувати за ним, але з’ясувалося, що це він шпигує за мною. Свого часу він працював на Контору, поки теж не потрапив на останній суд совісті. Ось що буває, коли великі цабе нагорі звично рекрутують нездар з «Ліги плюща»[45], підарасів з елітних підготовчих шкіл, американських Кімів Філбі[46], які чекають, щоб зайти якщо не з холоду[47], то хоча б з убиральні. На той момент, коли я з’ясував, що цей чоловік — на Ямайці, він уже знав, що і я — тут. Я не агент під прикриттям — для цього запізно. Хоча шкода, що свого часу не вніс у це питання ясність. Воно досі так до пуття й не вирішене, а я вже сумую за «холодною війною».

З Контори Вілл Адлер звільнився 1969 року за гірких обставин. Можливо, він був просто розлючений лівак, яких у Конторі все ще тьма-тьмуща. Іноді хороші виявляються найгіршими, а сякі-такі — гвинтиками з навичками прослуховування. Але хороші в підсумку стають ним або мною. А він іноді бував дуже хорошим. Коли він упорався з Еквадором — а це чотири роки роботи, виконаної, даруйте на слові, з brio[48], — мені тільки й лишалося, що підчистити за ним. Звісно, я значно охочіше нагадав би йому про той чарівний безлад у Тлателолько[49]. Бос назвав тоді мене новатором, хоча я всього лише дотримувався інструкцій Адлера. Використав стельові мікрофони, як свого часу він — у Монтевідео. Так чи інакше, але він покинув ЦРУ 1969 року з досить непоказною характеристикою і відтоді створював постійні проблеми, наражаючи на небезпеку життя агентів.

Торік він нашкрябав книжку, не надто добру, та вибухової суміші там було немало. Ми знали про її майбутній вихід у світ, але не перешкоджали, вважаючи, що своєю застарілою інформацією вона відволіче увагу, що допоможе нам успішно виконувати справжню роботу. Однак з’ясувалося, що та інформація — майже найвищої проби (а чом би й ні, якщо подумати). Імена він теж назвав. Усередині Контори. Великі цабе нагорі цей опус не читали, та його проштудіював Майлз Коупленд — ще один скімливий підарас, що свого часу керував офісом у Каїрі. Він тоді перевернув лондонський офіс із самого низу. Після цього в Афінах виявили вбитим Ричарда Велча; той загинув від рук «17 листопада» — другосортного терористичного угруповання, яке я б не відіслав навіть стежити за доглядачкою. Вбили його разом з дружиною та водієм.

І ось з усім цим, знаючи, на що здатний Адлер, я не мав ніякого уявлення, навіщо він тут. Адлер не був офіційним гостем уряду; це стало б непоправним faux pas[50] з боку прем’єр-міністра, особливо після перекидання гівном з Кіссинджером[51] усього кілька місяців тому. Однак прем’єр-міністр був безумовно задоволений, що Адлер тут. Тим часом я чекав розпоряджень від головного відділу — щодо нейтралізації загрози з боку цієї людини або, у кожному разі, наказу її, цю загрозу, «приглушити». Його запросила Ямайська рада з прав людини, що змусило мене розгорнути новісіньку течку на моєму й без того захаращеному столі. Вже через кілька днів цей гість країни виголошував промови — довгі промови про всяке гівно — не згірше за самого Кастро. Зокрема й про те, що люди на зразок мене були з ним у Латинській Америці, і що побачене там викликало в ньому почуття гидливості, особливо в Чилі, де ми посприяли Піночетові прийти до влади.

Моє ім’я він не вказав, але я знав, про кого він говорить. Назвав нас вершниками апокаліпсису, що дестабілізують кожну країну, крізь яку проходять. Увесь такий драматичний, постійно посилається на свою працю, що склалася в цілу збірку інструкцій. А це саме те, що треба прем’єр-міністрові, — хороше, багатоскладове слово на зразок «де-ста-бі-лі-за-ці-я», яким можна видзенькувати, як у клятий бубон. Він змушував нас захищатися, тож я дійшов твердого переконання: допустити повторення цього аж ніяк не можна. Звісно, слухала його лише аудиторія журналу «Пентгаус»[52]. Прокляття, що це означає, коли «совість Америки» ретушує піськи, щоб заробити собі на прожиття? Такі як Адлер — хлопці, в яких раптом прокидається дух місіонерства, викриття злісної Америки, — це лише білі хлопці з докорами сумління, які ніколи не знають, коли ж їм фінішувати. А Контора ніяк не могла вирішити: час мені «фінішувати» з ним самим чи ні.

У якийсь момент Адлер заявив, що має докази, нібито Контора стояла за підпалом певної квартири на Орандж-стриті, що спричинило смерть багатьох кубинців і спровокувало заворушення в ямайських портах. Він сказав, що може також довести, що Контора давала гроші для опозиційної партії (це, певна річ, була цілковита нісенітниця, бо довіряти гроші хоч комусь у країні третього світу ніхто точно не став би). Не знаю, чому він не обмежився надсиланням статей у «Мазер Джонс», «Роллінг стоун» чи чимось таким. Не встигла Контора забезпечити мене чіткими директивами, як він уже майнув, якщо вірити моїм очам і вухам, до Куби. Але нашкодити ця гнида все-таки встигла. Він дав ямайцям імена. Довбані імена. Серед них мого не було, але були імена одинадцятьох працівників посольства — і цим він зірвав прикриття принаймні семи з них. Їх довелося буксувати назад ще до того, як хтось зрозумів, що вони викриті за іменами. Через Адлера я мусив усе починати з нуля. Із середини вересня, в рік, який став невдалим для всіх. Усе з нуля, що вже породжувало чимало проблем.

Проходячи повз кабінет, я випадково підслухав телефонну розмову Луїса — про те, що постачання товарів через порт накрилося. Я дещо з’ясував. Ніхто з його офісу нічого не замовляв, та якщо й так, то вони безумовно не стали б направляти посилки через ямайську митницю, де ті на дві третини розікрали б. Доступом до закритих даних він користується так само, як і я, але мені не подобається, коли довбаний зрадник-агент десь на Кубі довідується про зникнення чогось раніше за мене. Це означає, що його низові нишпорки все ще мають чіткішу картинку, ніж я, — але ж усім цим довбаним шоу маю заправляти я! Луїс, судячи з голосу, був не дуже й засмучений, доповідаючи про все це бозна-кому, а я вже стомився стояти під його дверима, намагаючись зібрати чутки.

Нещодавно зателефонувала дружина і сказала, що в неї знову скінчилися вишеньки для коктейлю. Повірте мені: «холодна війна» ще не закінчилась, а я за нею вже сумую.

Папа Ло

ось тепер послухайте мене. Я ж йо’о попереджав, великодушні мої жентельмени. Давно й не раз остерігав, що інакші люди — близько, що друзі та недруги підведуть йо’о під дурно’о хату. Аж бодай одного з них ми знаємо, хіба ні? Такі модні, викаблучуються. Завжди мають свою думку, але ніколи не приходять до ’дно’о. Завжди плетуть схеми, але ніколи не мають плану. Такі от це люди. Ось і мій друг: найбільша суперзірка у світі, а розуму, отже, бракує, бо ж він — виходець із гето, хоча я його поважаю як друга. Імен не назву, але ска’у, що Співака я з самого початку остерігав. Казав: «Коло тебе є люди, дуже близько, що тебе потоплять, — ти мене чуєш?» Я пробував йому це донести. Аж ухляв повторювати. Але він ті’ки регоче й регоче, аж по хаті гуде. Регіт людини, яка нібито має план.

Люди думають, я все розумію цілком і повністю. Мо’, воно й так, славні жентельмени, але бачить Джа: іноді до мене не доходить, поки не стає запізно, — а нащо ’нати, як уже запізно? «Лучче вже взагалі нічо’о не ’нати», як казала моя мати. Гірше, коли ти — весь у теперішньому, а довкруг тебе — ті’ки минуле. Це як зрозуміти, що хтось грабує тебе роками.

Тож гляньте на мене — і гляньте довкіл. Бач’те все це? Від старо’о цвинтаря на заході до бухти на півдні й весь південь Західно’о Кінгстона? Я тут правую. Вісім Провулків — то ННП[53], тож хай вони там живуть по-свому. Потім є ще територія посередині, за яку нам доводиться битися, й іноді ми програємо. Співак довгий час жив у Тренчтауні, тому дехто мав йо’о за шістку Народної національної партії. Але все ’дно я готов кулю вхопити за ньо’о, а він — за мене.

Але є ще й нові хлопці; вони ніколи не танцюють рокстеді, і їм по шарабану краса танцю; ці хлопці ні на ко’о не працюють. Я силую голосувати за зелений колір Лейбористської партії Ямайки, а Шота Шериф наглядає, щоб народ голосував за оранжевий колір Народної національної партії, — а ось ці нові хлопці вичавлюють гроші ті’ки собі в кишені. На них уже й управи нема.

На початку року, коли Співак вирушав у тур, то благав, щоб я їхав з ним — побачити Лондон. Звісно, я не міг поїхати, бо ж і тут, у гето, варто мені ті’ки заснути — почнеться армагедон. Він лишив у свому домі кількох своїх нібито братів. Ті’ки-но він поїхав, як та братія гукнула братію з гето, із Джунглів, бо вона собі щось замислила. Щось грандіозне, якусь видатну схему, схожу на серію, де Ганнібал Гейс із Кідом Каррі[54] роблять наскок на банк, а гроші їм передає якась дуже сексуальна дівиця. Ми намагаємося зберегти мир, я і Шота Шериф, але коли ситуація виходить з-під контролю — школярку пришили за дрібні гроші чи там жінку зґвалтували по дорозі до церкви — то робе це зазвичай хтось із Джунглів, хтось, народжений без світла в очах. Й ось отакі труться з друзяками Співака в йо’о власному домі — і мислять якусь схему.

Й ось, за тиждень до Королівських перегонів, із Джунглів виїхали п’ятеро і подалися просто на іподром «Кайманас», прям’ у день тренувальної заїзду; приїжджають вони туди й ждуть, коли на стоянку вийде топ-жокей — той, що ніколи не програє. І в мент коли він виходить, весь такий у їздівських кольорах, двоє хапають йо’о — і мішок на голову. Відвозять йо’о кудись і щось із ним роблять, не ’наю що, але коли настала субота, то він програв усі три заїзди — три заїзди, де виграти було легше легшого, раз плюнути. А вже в понеділок він летить на Маямі — і пух! Пропав. І ніхто не ’нає, де він пропав, на’іть рідні. Ставки на коней старі та давні, як і самі перегони, але деякі люди — їх мало — на них дуже швидко багатіють. Дуже швидко. І на тому ж тижні, як зника той жокей, ті двоє з Джунглів теж зникають — пух! — наче їх і на світі не було; а деякі «братчики» раптом подалися на прощу в Ефіопію. Раса Тафарі[55] я шаную далі нема куди, і відвідати йо’о батьківщину мусить кожен. Але коли ні сіло ні впало отак нагло зникають такі гроші й такі люди, то виходить, що оті «братчики»-паломники просто драпонули разом з усіма грошима. Хто’на, що сталося з тими грошима.

Це був початок. Відтоді на дім Співака посипалися всі ці шулерські штучки. Подейкували, що там засів махляр зі своїм махлярським планом — і це в домі, де повинна жити ті’ки музика, випромінюючи чистий дух! Я пам’ятаю, колись то було єдине місце, де будь-хто — по шарабану, на якому він боці, — міг уникнути кулі. Одне лише місце в Кінгстоні, де єдине, що тебе пронизувало, — це музика. Але ті довболоми загидили йо’о своєю гиддю; вже лучче б вони залізли вночі до студії й насрали на пульт, — імен не називатиму. І ось коли Співак повернувся з туру, йо’о там уже чекала зграя з Джунглів. Ямайські чолов’яги з твердими, як цегла, лобами. І їм все ’дно, що господар був у турі, про перегони ні слухом ні духом і ніко’о в житті не надув. Чолов’яги з Джунглів ка’уть: «Вся ця схема зав’язалася тут, у тебе, ’начить, ти відповідаєш». І потягли йо’о на Геллшир-Біч, ка’учи: «тобі рибки тре’ з’їсти».

Він мені все це сам розказав. Це тепер він чоловік, здатний справити балачку з самим Бо’ом та дияволом, та ще й розпитати обох, у чому між ними різниця, бо ж і той, і той — без жінки. Але то’о дня до ньо’о заявились о шостій ранку — перед тим як він зазвичай виходить на пробіжку, робе вправи і купається в річці. Те стало першим ’наком. Ніхто не сміє вчиняти безлад у ранку Співака, коли саме сонце встає, щоб надіслати йому звістку, коли Святий Дух шепоче, яку пісню заспівати далі, коли сам він найближче до Всевишньо’о. І все ж він з ними йде. Йо’о везуть на Форт-Кларенс-Біч, миль за двадцять від Західно’о Кінгстона, на той берег затоки, але так близько до берега, що видно море. Він мені все це розказав сам. А при розмові вони весь час ховали очі, переступали з ноги на ногу, дивлячись у землю, — не хотіли, видно, щоб він запам’ятав їхні лиця.

— Твої братани, вони затівали з нами одну схему, січеш? Твої братани прийшли в Джунглі, бо шукали, хто б зробив за них брудну роботку, січеш? Твої братани привели нас до тебе на базу, січеш?

— Ясно. Але я про це не ’наю, хлопці, — ка’е він їм.

— Овва! М-м-мені по шарабану, що ти кажеш. Бізнес обтирали під твоїм дахом — ’начить, тобі й отвічать.

— Братику, як ти це бачиш? Ті люди — не я, не брати мені й не сини, чо’ це я маю отвічать?

— Овва, та ти, ти чув, що ми казали? Тобто я тут... я ка’у тобі, а ти наче й не чуєш? Це сталося, ка’у, під твоїм дахом, а ті злиняли, як смердючі сучари, від жадності, січеш? Ми на жокея наїхали: йоу, лучче тобі три кола злити, а не, то навідаємо тебе і твоє маля в животі твоєї баби. І ось ми робимо своє діло, жокей робе своє діло, кожне робе своє діло, а твої друзяки, для яких ми усе це робимо, — злиняли з усім фаршем, а бідняків лишили бідняками. Як же така фіґня мо’е бути?

— Не ’наю, босе, — ка’е він до то’о, хто більше за всіх горло дере. Кремезний такий, але невисокий, і від ньо’о тирсою тхне. Я ’наю, про ко’о він. А вони йому такі:

— Йоу, січеш, до чо’о воно? Нам тре’ наші гроші, січеш? І того ми щодня будем посилати до тебе пацана на моцику, вранці та під вечір, щоб він двічі забирав по посилці, тобі ясно?

Скі’ки грошей вони схотіли, він мені так і не сказав, та очі й вуха я таки маю. Вони заявили, що весь той шахер-махер мав їм принести сорок тисяч зелених — а вони не отримали ні гроша. І за це вимагають тепер як мінімум десять тисяч, а мо’, й більше. І тепер вони кожен день будуть забирати кеш, поки самі не рішать, що їм хвате. А він їм:

— Ні, босе, це підстава, я платить не буду. Чого б я мав? І як? Вас там три тисячі, а я мушу один усіх вас годувати двічі на день? Три тисячі вас!

І тут стається от що: майже всі вони дістають волини — і наставляють на ньо’о, просто посеред Форт-Кларенс-Бічу. Деяким нема й чотирнадцяти, а вже вимахують волинами, — мовляв, дивись, із ким маєш справу. Так досі ніхто не робив. Це геть інший стиль. Усі, великодушні мої жентельмени, — всі! — і в Копенгагені, й у Восьми Провулках, і в Джунглях, і в Ремі, і в центрі, і на околицях — усі знали, що ніхто й ніколи не сміє наставляти волину на Співака. На’іть погода ’нала: це щось геть нове, ну зовсім уже чорна хмара, яку ще ніхто й ніколи не бачив у небі. Співак мав справу з сімома волинами — їх висмикнули з кишені, з ременя, з кобури. І вже від завтра, двічі на день, щодня, до йо’о дому став являтись пацан на зеленій «Веспі».

Він мені розповів це якраз то’о дня, коли я під’їхав йо’о привітати, курнути «травички» та поговорить про концерт за мир. Багато хто ка’е, що концерт цей — крок не дуже мудрий. Одні думають, що він підпирає Народну національну партію, а це ті’ки погіршує справу Другі ка’уть, що вже не поважають йо’о, бо раста ні перед ким не має гнутися. І напоумити їх ніяк не мо’на, бо тої частини мозку, що відповідає за тумку, у них з народження нема. Хоч щодо мене йому трястися нема чого. Бо правда в тому, що я старію і хочу, щоб мій син побачив мене в такому солідному віці, коли мене вже доведеться тягати. Минуло’о тижня я бачив на базарі хлопа, який тягав із собою сво’о діда. Старий без дебелої палиці вже й ходити не міг, і малий онучок підставляв йому для опори плече. Той дід мене так розчулив, що я на базарі ледь не розридався. А повернувши додому, прогулявся вулицею й уперше звернув на дещо увагу. У гето нема ні одно’о старо’о.

Я ка’у йому: «Друже, ти ’наєш мене, ти ’наєш Шоту Шерифа. Просто подзвони йому і просто ска’и, щоб він витіснив людей Джунглів». Але він мудріший за мене і ’нає, що й Шота Шериф не годен помогти там, де розперезалася людина з волиною. Місяць тому в порту зникла партія вантажу. А невдовзі в тих розперезаних раптом стали з’являтися автомати, М16, М9 і «Ґлок», і ніхто не мо’е пояснити, звідки вони. Жінка народжує дитину і ростить, а чоловік тільки здатен зробити з ньо’о Франкенштайна[56].

Але коли він розповідав мені про тих вилупків із Джунглів, то це звучало як нарікання батька, чиї сини виросли такими, що йому з ними не впоратися. Він дотумкав ще раніше за мене, що я не годен йому помогти. Я хочу, щоб ви зрозуміли дещо важливе. Я страшенно люблю цьо’о хлопця. За Співака я й кулю готов ковтнути. Але її, жентельмени, стане й одної.

Ніна Берджесс

ільки-но мені сказали, що вхід відкрито лише для наближених і для гурту, як ззаду під’їхав пацан на зеленому, як лайм, скутері. Він з’явився тої ж миті, як підійшла я; не глушачи мотора, мовчки вислухав наш короткий діалог з охоронцем і натиснув на газ, ні словом не перемовившись із самим охоронцем. «Це що, передача чи доставка?» — спитала я, та охоронцеві було геть не смішно. Відтоді як рознеслася звістка про концерт за мир, охорона тут стала щільнішою, ніж у кортежі прем’єр-міністра. «Або в трусах у черниці», — сказав би мій останній бойфренд. Вартового на вході недавно змінив інший. Про концерт за мир чула не тільки я, а й, мабуть, уся Ямайка, тому я чекала побачити тут справжню охорону чи поліцію, але аж ніяк не таких людей, чий вигляд породжував запитання: може, варто стерегти вхід саме від них? Ситуація ставала критичною.

Може, воно й на краще, бо, тільки-но я вийшла з таксі, та частина мене, яку я відрубую після ранкової кави, озвалася: «І на що ти тут розраховуєш, дурепо довгонога?» Чим хороший автобус: слідом за ним під’їздить інший, готовий забрати тебе відразу ж, щойно ти втямила, що помилилася. А таксі просто зриває тебе — і все зникає. Треба хоча б прогулятися, бо, прокляття, нічого ліпшого на думку все одно не спадає.

Мій район Гейвендейл — це не Айриштаун, та все ж він ближче до центру, і нехай його й не назвеш безпечним, однак і вбогим назвати не можна. Тобто: це не гето. Вагітних не ґвалтують на вулиці, не чути дитячих криків, як це день у день трапляється там. На гето я встигла надивитися, поки мешкала з татусем. Кожен живе на своїй власній Ямайці, і хай я буду проклята, якщо ту можна назвати моєю. Минулого тижня, десь між одинадцятою вечора і третьою ночі, на мого батька, в його ж домі, напали троє. Моя мати завжди в усьому вишукує знаки та чудеса, і недавня газетна замітка про те, що бандити перейшли межу Гаф-Вей-Трі[57] й почали вибирати цілі на околицях міста, здалася їй дуже поганим знаменням. Комендантську годину ще не скасували, і навіть порядні люди з околиць мусили певний час, шість-вісім годин, перебувати вдома — інакше тебе схоплять. Минулого місяця містер Джейкобс, сусід через чотири будинки, повертався додому з нічного чергування, і поліція зупинила його, кинула у свій фургон і запроторила до буцегарні суду в справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї. Він би й досі був там, якби мій татусь не знайшов суддю і не розтлумачив йому, що це відверта дурість — кидати за ґрати пристойних законослухняних громадян. При цьому всі делікатно промовчали про те, що для поліції містер Джейкобс надміру темнолиций, щоб вважатися пристойним, попри габардиновий костюм. А потім у наш дім увірвалися ці бандити. Забрали в батьків весільні обручки, всі мамині статуетки з Голландії, триста доларів, усю біжутерію, хоча мама запевняла, що це не коштовності, батьків годинник. Кілька разів вони вдарили батька й зацідили мамі ляпас, коли та спитала, чи знає його мати, що він грішить. Я хотіла була випитати, чи не вчинив він гріха і з нею, та втрималась, натомість лише сказала: «Сова не породить сокола» — убік, наче до когось іншого. Попри невпинні нічні дзвінки, поліція до ранку так і не з’явилася. Полісмен прибув тільки о пів на десяту, коли я сама давно вже була в батьків (до шостої ранку вони мене не турбували). Полісмен занотував заяву червоною ручкою в жовтому блокноті в лінійку. Слово «правопорушник», щоб не помилитися в написанні, він виговорив тричі. Ну, а коли запитав: «Чи буля присутня тама будлі-яка гаресивна зброя?», я вибухнула сміхом, і мати веліла мені перепросити.

Ця країна, цей від Бога проклятий острів нас доконає. Татусь після пограбування не розмовляє. Чоловікові важливо думати, що він спроможний захистити те, що належить йому, але от приходить хтось, здатний це в нього відібрати, — і цей чоловік уже наче й не чоловік. Але в моїх очах батько не впав, а ось мамуся знай виказує йому за те, що свого часу, мавши шанс придбати будинок у Норбруку, він ним не скористався, відхилив пропозицію, бо вже мав нібито цілком безпечний і надійний будинок з виплаченою іпотекою. Боягузом я батька не вважаю. І скнарою теж. Однак іноді надмірна обережність обертається на іншу недбалість. Хоча й це — не те. Просто він з покоління, яке ніколи навіть не сподівалося дістатися середини шляху на сходах до поступу, — і коли він дійшов туди, то був надто приголомшеним, щоб сміливо підійматися ними далі. У цьому й проблема з половиною шляху. Бути нагорі — це мати все, бути внизу — це коли всі білі хочуть влаштовувати на твоїй вулиці недільні гулянки, щоб відчувати свою спроможність. А половина шляху — це ні там ні сям.

Пам’ятаю, у старших класах я просила його зупинятися на автобусній зупинці або молилася, щоб світлофор загорівся червоним, — щоб я встигла вискочити з машини раніше, ніж батько підвезе мене до самісінької школи. Сестра Кіммі, що так і не провідала своїх батьків після того, як їх пограбували, а маму, можливо, і зґвалтували, ніколи цього не розуміла і завжди бурчала, коли батько їй казав також виходити. Татусь не був чотирнадцятилітньою юнкою із середньої школи Непорочного зачаття для дівчаток, зміст життя якої — намагатися поводитися так, наче в неї стільки ж грошей і прав ходити павою, мов стюардеса, з піднятою голівкою, як у тих її ровесниць, яких підвозять до школи на «Вольво». Не можна ж, справді, під’їжджати на дешевенькому «Форд Ескорті» туди, де біля воріт залягають у засідці оті маленькі сучки, відстежуючи, хто й на чому прибув. «Бачили, на якій тарадайці батько привіз Лізу? Мій хлопець каже, що це „Кортина“ У татка на такій покоївка їздить». Кров у мене закипає не від того, що батько не мав грошей, а від того, що йому й на думку не спадало витрачати їх належно. Тож, мабуть, є певний сенс у тому, що його пограбували, — як і в тому, що грабіжники взяли таки небагато. Він тільки про те й торочить, що тим сучарам дісталися всього три сотні доларів.

Тепер уже не вдасться тішити себе обманом, що життя безпечне, — безпеки нема ніде. Матуся розповідає, що певний час батька тримали за обидві руки, щоб кожен міг вгамселити його по яйцях. І що він вже махнув рукою на лікаря, хоча струмінь у нього щотижня слабшає... Милостивий Боже, я стала схожа на свою маму. Річ у тому, що як вони прийшли раз, так можуть прийти й удруге, і хтозна, можливо, вони вчинять щось погане і з Кіммі — за те, що та лише думає відвідати своїх нещасних батьків після того, як їх пограбували, а маму, можливо, і зґвалтували.

Останнім «ізмом» цього прем’єр-міністра-соціаліста можна назвати «ухилізм». Мабуть, на Ямайці я остання з жінок, хто не чула слів прем’єра, що для охочих виїхати рейс на Маямі літає п’ять разів на тиждень. Краще скоро настане? Краще мало настати ще чотири роки тому. Натомість у нас «ізми» про те, «ізми» про се, однак татусь просто обожнює теревенити про політику. Це коли він не нарікає на відсутність у нього сина, бо для того щоб перейматися долею країни, потрібні чоловіки, а не жінки, для яких найбільша мрія — стати королевою краси. Я політику ненавиджу. Ненавиджу хоча б тому, що, живучи тут, я змушена жити політикою. І нічого тут не вдієш. Якщо ти не живеш політикою, політика буде жити тобою.

Денні був з Брукліна. Блондин, що приїхав сюди провадити дослідження із сільгоспнаук для своєї дисертації. Хто ж знав, що Ямайка, на заздрість науці, створить таких корів? Хай там як, ми стали з ним зустрічатися. Він узяв мене в готель «Мейфер», на околиці, щоб випити по чарочці. Приїжджаємо, а там — наче Бог змахнув рукою — і на тобі: всюди білі люди! Чоловіки, жінки, старі, молоді... Усі — білі. Я, як вони кажуть, брунатка-шоколадка, але навіть для мене, з моїм не надто темним кольором шкіри, побачити таку кількість білих одночасно і в одному місці стало шоком. Хтось, мабуть, сплутав це місце з Північним узбережжям, — надто багато там було туристів. І от один з тих білих розтуляє рота — й починає цвірінькати до мене на патуа[58] (звісно, на свій, американський, лад). Я там бувала згодом досить часто, вже й не все згадаю, але щелепа відважувалася щоразу, коли білі починали до мене говорити: «Стривай! Хо-хо-хо! Гей, це ти, чупринко? Оце так зачіска! Хо-хо-хо, давненько не бачились! Людоньки, а ти змінилася!» А в них і близько не було засмаги!

Денні слухав реально химерну музику, іноді — просто дику, ще й навмисно голосніше її вмикав, щоб мене подратувати. Просто шум, рок-н-рол, «Іґлз»[59] та «Роллінг стоунз» і силу-силенну чорних, яким слід було б заборонити косити під білих. А ось уночі він грав мені пісню. Ми з ним порвали майже чотири роки тому, але щоразу, коли я дивлюсь за вікно, то подумки наспівую два рядки, знову і знову: «Я вірю, ти знаєш: Того тобі не треба, що ти лишаєш»[60]. Кумедно, бо з ним я познайомилася саме через Денні. На якійсь вечірці, влаштованій рекорд-лейблом[61], — десь на виїзді, серед пагорбів. «Ось місце, де білі й небілі живуть у злагоді, ге?» — пригадую, спитала я. Денні відповів, що в нього, так би мовити, й гадки не було, що чорні теж можуть бути расистами. Я пішла по пунш, не поспішаючи, щоб збавити час, а коли повернулася, Денні розмовляв з менеджером. Я тоді була точно такою, якою мене і вважали всі ці працівники, — зарозумілою ніґеркою, що трахається з американцем. А поруч з Денні та менеджером стояв він — той, кого я й не сподівалася зустріти. Останній його сингл сподобався навіть моїй мамі, хоча батько Співака не поважав. Він був нижчим на зріст, ніж я думала, і ми троє — він, я і менеджер — були єдиними чорношкірими, що не ходили туди-сюди з питаннями на зразок: «Вам поновити?» І ось він стоїть тут, як чорний лев. «Що за сексі-дівчина стрілась мені тута», — сказав він. Я п’ятнадцять років училася правильно розмовляти, та ці слова стали для мене наймилозвучнішим реченням, почутим з вуст чоловіка.

Потім я його довго не бачила. Денні вже давно вибрався. Аж тут мою Кіммі — що так і не може провідати своїх батьків після того, як їх пограбували, а маму, можливо, і зґвалтували, — несподівано запросили на вечірку в його будинок, і я вирушила з нею. Він мене не забув. «Чекай-чекай! То ти — сестра Кіммі? То ти тута ховалася!.. Чи ти була Сплячою Красунею, е-е, чекаючи, коли тебе розбудить чоловік?» А я буквально розривалася між тією своєю частиною, яку відрубую після ранкової кави, — тією, що промовляє: «Так і є, мій сексі-братику», — та іншою, якій невтямки: «Ти що взагалі тут робиш із цим вошивим растою?» Кіммі невдовзі пішла, не пам’ятаю як. А я лишилася, навіть коли всі вже розійшлися. Ми удвох дивилися на нього — я і місяць, — коли він вийшов на веранду: оголений, немов дух ночі, з ножиком для очищення яблук. Кучеряві пасма — як лев’яча грива, і м’язи — аж блищать під місяцем... Тільки двоє на цілому світі знають, що «Опівнічні рейвери» — це про мене.

Політику я ненавиджу. Ненавиджу те, що від мене вимагається знати. Татусь каже, що нікому не вдасться витурити його з рідної країни, але водночас він знає, що бандити набирають силу. Як би мені хотілося бути багатою, як би хотілося працювати... і... я сподіваюся, що він хоча б пам’ятає ту ніч на своєму балконі, з яблуком у руці. Ми маємо родину в Маямі — у саме тому місці, куди нам сказав забиратися Майкл Менлі[62], якщо ми того захочемо.

Нам би знайшовся там притулок, але татусь не хоче витрачати грошей. Прокляття, Співак тепер так піднявся, що його ніхто не може більше й побачити — навіть жінка, яка знає його ліпше, ніж більшість жінок. Утім, я не тямлю, про що кажу. Це просто жіноча маячня. Ти пізнала чоловіка чи відкрила якусь таємницю тільки через те, що дала йому залізти у твої трусики? Повне лайно, бо тепер ти знаєш ще менше, ніж колись. Він і не гукне тобі вслід.

Я стою через дорогу, чекаю на зупинці автобуса, пропустила вже два. А тоді й третій. Він так і не вийшов через передні двері. Ні разу він не зробив так, щоб я могла прожогом кинутися до нього через дорогу з криком: «Пам’ятаєш мене? Сто років не бачилися! Мені потрібна твоя допомога!»

Бам-Бам

олини в гето завозять двоє. Один показує м’ні, як ними користуватися. Але спочатку вони завозять інше. Солену телятину і кленовий сироп «Ант Джемайма», з якими на’іть ніхто не знає, що робити, і білий цукор. А ще «Кул-Ейд», «Пепсі», великі лантухи борошна та інші речі, які в гето нікому не по кишені, а якщо й по кишені, то де їх купиш? Коли я вперше почув від Папи Ло про те, що наближаються вибори, він сказав це хмуро й приглушено — так, ніби десь гуркнув грім, так, ніби ось-ось упаде злива, і від цього нікуди дітися. Його відвідують різні люди, всі несхожі на нього (дехто з них червоніший за Фаннібоя), майже білі. Вони підкочують на блискучій тачці, а потім їдуть, і ніхто не питає, але всі знають.

А тимчасом повертаєшся ти. Ти тепер більший, ніж Десмонд Деккер, більший, ніж «Скаталайтс»[63], більший, ніж Міллі Смолл[64], більший на’іть, ніж білі люди. А Папу Ло ти знаєш відтоді, як у вас обох ще не було на грудях волосся, і ти їдеш до нього — через гето, як той нічний злодій, — але я тебе бачу. Біля мого будинку, де мені сказав стояти Папа Ло. Бачу, як ти під’їжджаєш, тільки ти і Джорджі. А Папа Ло верещить мало не як дівчисько й вибігає тебе обійняти, і ти обіймаєш його; а ти ж невисокий, і тобі доводиться кричати, щоб він поставив тебе на місце, і що досить вже обіймів і лапань, а то ти почнеш плутати його з Міком Джаґґером. Ти перетворюєшся на людину, що торочить про величезну кількість людей, яких ніхто не знає, і ти розповідаєш, як кокаїнник, що називає себе Слай Стоуном (а насправді в нього оте нібито дівоче ім’я Сильвестр[65]), дав тобі місце на розігріві — все ’дно що кинув кістку псові, — а ти вискочив на сцену і розмазав те місце, але хтось із чорних сказав: «Що це за повільне гіпацьке лайно?» І ти їм взагалі не подобаєшся, а тому кажеш: «Та пішли ви всі під хвіст, лучче я буду виступати у власному турі». А Слай Стоун просто йде геть і нюхає далі свій кокс, кидаючи тебе в Лас-Веґасі. Його ми теж не знаємо, але тепер ти — той, хто розповідає про людей, яких не знаємо ми. Ти пояснюєш, що фани кокаїнника були не годні відчути справжні вібрації — і того ти їх після чотирьох шоу покинув.

Але це була лише вода під мостом. Ти валандаєшся Вавилоном, і решту історії може розказати Папа Ло, бо її знають усі. Тому Папа Ло розповідає, а ти ті’ки киваєш. А потім кажеш, що тре’ поговорити, однак це може зачекати, бо ж усі чули, що ти — в Копенгагені, й усі зараз кинуться дякувати та нахвалювати страждальця, який став великою зіркою, але не забуває інших страждальців, які все ще страждуть; а хтось дякує тобі за гроші, бо тепер ти годуєш три тисячі людей; про це всі знають, однак ніхто не каже; а тачка в тебе побита й геть не така, яку ми ждали побачить, — і це мене бісить, бо нема нічо’ хужого, чим коли людина має гроші, але прикидається, що не має, це все ’дно що косить під бідняка. А якась жінка обіймає тебе й каже, що в неї є тушкований горох, а ти їй: «Матусю, ти ж знаєш, я до свинини не торкаюся», а вона тобі: «Та це ж пісний горох! Ти тако’о й не бачив!» І тоді ти кажеш: «Біжи, матусю, і принеси м’ні добру миску, найбільшу миску на кухні, і тягни ї’ в дім Папи Ло, бо м’ні з ним тре’ ба’ато перебалакати». І ви з Папою Ло йдете, з вами ніко’о, на’іть Джосі Вейлз лишається зовні. А я дивлюся, як Джосі Вейлз дивиться, як ви йдете, а він лишається, — і дивиться, і сичить.

Ті двоє, що завозять волини в гето, бачать, що ти «відспівуєшся» від їхніх рук, — і їм це дуже не до шмиги. Тут, на околицях, ніхто не співає тобі славу та дяку. І вже точно не той, хто завозить волини у Вісім Провулків, де, як і раніше, правує Шота Шериф. Цей чоловік зна, що його партія йде на вибори і їй тре’ перемогти, лишитися при владі, дати владу народу, всім своїм товаришам та соціалістам. І Сирієць, який завозить волини в Копенгаген і прагне виграти вибори — та так, що самого Бога на його престолі готовий посунути, — теж тобі не виспівує. Й Американець, який приїжджає з волинами, знає: той, хто переможе в Кінгстоні, здобуде Ямайку, а той, хто переможе в Західному Кінгстоні, здобуде Кінгстон, — і знає ще до того, як хтось у гето йому про це сказав.

Прем’єр-міністр Майкл Менлі всім каже в телевізорі та через радіо, що це він забезпечив тобі перший великий прорив і коли б не він, ти не став би знаменитим. І що він, Менлі, завжди підтримував голос пригноблених, товаришів у боротьбі. А потім ти співаєш: «Ніколи не давай політикану зробити тобі послугу, бо він буде їздити на тобі вічно», але він вважає, що це — не про нього, бо він тепер не політикан, він тепер Ісус.

І той, хто завозить волини в Копенгаген, щоб там розібралися з Вісьмома Провулками, чує, що ти весь час точиш розмови з Папою Ло — так, наче ви з ним знову в школі й щось замишляєте, як ті зух-паливоди, — і тоді дряпає голову Сирійцеві й питає Папу Ло, про що він з тобою бесідує, бо ж відомо, що ти — людина ННП, бо ж саме вона забезпечила тобі перший великий прорив, і отже, можливо, цей маленький раста прагне навернути Папу Ло до ННП. Ти не знаєш, що з цього моменту люди стежать за тобою яструбиним поглядом, бо ти весь час спілкуєшся з Папою Ло, а сьо’дні Папа Ло на’іть поїхав до тебе додому на околицю і був там весь день. У ті вихідні, коли Папа Ло кудись зник і ніхто не знав, де він, прокотилася чутка, що він нібито вирушив до Англії — подивитися на твій концерт. Дейкали також, що ти все ще з Шотою Шерифом — бандюком, чий поплічник убив мою сім’ю, — і я навчився ненавидіти тебе по-новому, так само як любити Папу Ло. Ти впадаєш коло ньо’о, підбиваєш його на щось, і всі це бачать. Особливо Джосі Вейлз. Джосі Вейлз стежить за тобою, а я стежу, як він стежить за тобою, і йому не подобається, до чо’о воно все йде, — але вголос він цього не каже, однак дає відчути тим, хто чує. А дрібні пташки щебечуть, що Папа Ло слабшає.

Та ось одного дня хлоп з Копенгагену, прихопивши волину, грабує жінку, що продає пудинги на розі Принсесс-стриту і Гарбор-стриту. А та приходить додому до Папи Ло і вказує, хто це зробив: хлопак за троє дверей від мого будинку, якого тут завжди недолюблювали. А його мати — в лемент: «Крий Боже! Гой! Зглянься над хлопчиком, Папо. Це то’о, що він росте без тата, нема кому на добрий розум наставити!» І бреше ж, видно, що бреше, пиздося така. Джосі Вейлз усе сичав, що Папа Ло ці дні забагато думає, — аж той раптом зриває з хлопа одяг, гарикає: «Дайте мачете!» — і лупцює ним того злодюжку, тупим боком; кожен удар, мов гуркіт грому, кожен удар розсікає шкіру. Хлоп кричить і верещить, але Папа Ло моцний, як дерево, і швидкий, як вітер. «Ой-йо, Папа Ло, бо-храни, Папа Ло!», та Папа Ло тільки крекче. Він валить хлопа на землю й лупить — і по спині, і по дупі, і по ногах, а коли упріває від мачете, зриває з себе ремінь і б’є його пряжкою. А пряжка робить дірку в хлопа на спині, і на грудях, і на лобі. Мати кинулася до свого чада з криком, то він і їй разок заїхав по лицю; вона лиш прикрилася і відбігла. Люду набігло, дивляться. Він витягає волину, хоче пустити кулю, і тут мати знову підлітає, затуляє сина і благає Папу Ло, благає жінку, яку той пограбував, та Ісуса Христа, що сидить на Сіон-горі. Проти Ісуса на’іть Папа Ло не посмів піти. Сказав ті’ки: «Жінка, що такого вилупка виродила, сама заслуговує на кулю», наставив на неї волину, однак не вистрілив, розвернувся і вийшов.

У шістдесяті в нас правила Лейбористська партія Ямайки, але тут Народна національна партія почала торочити країні, що краще — настане і що настане воно з їхньою перемогою на виборах тисяча дев’ятсот сімдесят другого року. І тепер ЛПЯ хоче прибрати країну до рук назад, і ніде не чути жодного «не можемо», жодного «ні». Центр міста — на замку, фараони вже кричать про комендантську годину. Подекуди на вулицях так тихо, що на’ть щури гадають, вилазити їм чи ні. Західний Кінгстон — у вогні. Народ хоче знати, як так виходить: лейбористи втрачають Кінгстон, а Копенгаген усе ’дно за них. Люди мізкують, що це все через Рему — місце між ЛПЯ і ННП, яке голосує проти ЛПЯ, бо ННП обіцяє солену телятину, борошно і більше підручників для школярів. Той, хто поставляє волини в гето, привозить їх ще більше — і каже, що не заспокоїться, поки кожен чоловік, жінка й малюк у Ремі не стече кров’ю. Але обидві партії притухають, коли виходить третя «партія» — ти, і на ТБ, десь з посудної лавки, говориш, що життя твоє — не ті’ки для тебе, і якщо ти не можеш допомогти багатьом людям, то воно, те життя, тобі не тре’. І що ти робиш для гето ще дещо, хоча тебе там і нема. Я не ’наю, як ти це робиш. Може, басом — отим, якого ніхто не бачить, не чує, але відчуває, а хто відчуває; той знає. Але колись якась баба, що говорить сама з собою, раптом розпустить на власному подвір’ї язика й почне проклинати кожен шов сорочки чи трусів, які пере, й заверещить, що втомилася від корупції, всіх цих «ізмів» і «азмів» і що давно настав час великому дереву зустрітися з маленькою сокиркою. Але поки вона цього не каже, а співає, ми знаємо, що за всім цим — ти. Купа народу — і в гето, і в Копенгагені, і в Ремі, і, звісно ж, у Восьми Провулках — теж співає. І двоє, що завозять волини в гето, не знають, що їм робити відтоді, як удару завдає музика, бо музику не можна вдарити у відповідь.

Такі хлопці, як я, твоїх пісень не співають. «Той, хто відчуває, знає», — співаєш ти. Ті’ки відчуття це було в тебе давно. Ми слухаємо іншу пісню, написану в ритмі сталаґ[66], — пісню від людей, яким гітара не по кишені, і нема білої людини, яка б дала її їм. І в той час, коли ми слухаємо таких людей, як самі, до мене навідується Джосі Вейлз, і я жартую, що він — як Нікодемус, нічний злодій. На тринадцятиріччя він дарує м’ні подарунок, який мало не вивалюється з моїх рук, бо вага волини — це особлива вага. Не важка, але особлива — холодна, гладка і міцна. Волина не слухається твоїх пальців, якщо ті’ки твоя рука спочатку не доведе, що може впоратися з нею. Я пам’ятаю, як волина вислизає з моєї руки, а Джосі Вейлз підстрибує. Загалом Джосі Вейлз не підстрибує. «Востаннє таке сталося, коли я собі відстрелив чотири пальці», — каже він і підбирає зброю. Я хочу спитати, чи не від то’о він і кульгає. Джосі Вейлз нагадує м’ні, що він вчить мене, як користуватися волиною, щоб палити з неї у вилупків із ННП, якщо ті щось утнуть, і що скоро настане моя черга захищати Копенгаген, особливо якщо ворог прийде із сусідніх кухонь, а не з навколишніх пустель. Джосі Вейлз ніколи не висловлюється музично, як Папа Ло чи ти, тому я сміюся й отримую від нього ляпас. «Не виказуй неповагу до дона», — каже він. Я хочу сказати, що він не дон, але мовчу. «Готов бути чоловіком?» — питає він. Я кажу, що й так чоловік, але не встигаю скінчити, як він тицяє в мою скроню волину. Клац. Пам’ятаю, я сильно напружився й почав молити себе самого: «Будь ласка, не сци, будь ласка, не сци, не поводься як п’ятиліток, готовий напудити в штани».

Папа Ло завалив би мене так швидко й так різко, наче ця ідея щойно спала йому на думку. Але якби він захотів убити тебе в п’ятницю, він би думав над цим, зважував, відміряв, планував ще з понеділка. Джосі Вейлз інакший. Джосі Вейлз не думає — він просто стріляє. Я дивлюся на чорне «О» дула і знаю: він може завалити мене прямо зараз, а потім сказати Папі Ло будь-що. А може й не сказати. Ніхто не годен вгадати, що в Джосі Вейлза в голові. Все ще тримаючи волину біля моєї скроні, він хапає мене за пояс штанів — і тягне, поки не відлітає ґудзик. У мене тільки троє трусів, більше взяти ніде, і я вдягаю їх ті’ки тоді, як тре’ вийти з гето. Джосі Вейлз хапає за труси — і зриває. Дивиться знизу вгору, тоді згори вниз — і сміється. «Ще не чоловік, але вже скоро, скоро. Я тебе ним зроблю, — каже. — Ти готов бути чоловіком?» — знов питає. Я подумав, він має на увазі політику, ну, щось типу того як питає Майкл Менлі: «Ти хочеш кращого майбутнього, товаришу?» Тож я киваю; він виходить назовні, і я йду за ним вулицею, якою більше ніхто не їздить — надто часто тут стріляють; будинків довкола нема, ті’ки купа піску та блоки, які завезли, щоб збудувати казенні квартири, але тепер, мабуть, уряд цього робить не буде, бо ж ми — за ЛПЯ.

Я йду за ним вулицею до місця, де вона, здається, закінчується, на колії, що розтинають Кінгстон зі сходу на захід. За колією, як стати на південь, ніщо не заважає бачити море. А от Кінгстон може затулити море собою, тож можна жити біля води, але на’іть забути, що ти — на острові. В гето є хлопці, які щодня бігають до моря і пірнають у воду, щоб щось забути. Про них я думаю тільки коли дивлюся на море. Сонце саме сідало, але від нього все ще було жарко, і повітря пахло рибою. Джосі Вейлз повертає ліворуч, і пірнає в маленьку халупу, в якій колись давно рано-вранці вставав чоловік, щоб перекривати дорогу для проїзду потяга. Входити за ним він м’ні на’іть не казав. Коли я нарешті заходжу всередину, він дивиться на мене так, наче ждав цього весь день.

У приміщенні вже темно, і підлога скрипить і потріскує. Він запалює сірник, і я спочатку бачу шкіру, спітнілу і блискучу. Дивно: після запаху поту невдовзі відчувається запах сечі; це сциклиння з підлоги, не надто давнє. Обісцявся отой голий пацан у кутку, що лежить на животі. Джосі Вейлз чи хтось інший прив’язав йому руку до ноги — так, що це скидається на зігнутий лук з людини. Джосі Вейлз вказує на купку одягу на підлозі, а потім волиною на мене: «Підбери. Він, можливо, твого розміру. Тепер у тебе трусів буде четверо», — каже, хоч я не пам’ятаю, щоб комусь говорив, скільки маю трусів. Я нагинаюся підібрати, і тут Джосі Вейлз стріляє. Куля дзенькає об підлогу, і ми з тим хлопцем аж підскакуємо. «Ану пожди, вилупку. Ти ще не довів, що ти — чоловік». Я дивлюся на нього — високий, з лисою головою, яку йому голить щотижня його жінка. Брунатний, самі м’язи, тоді як Папа Ло — чорний і товстий. Коли Джосі Вейлз сміється, він схожий на китайозу, але сказати йому про це не можна — пристрелить, бо китайози мають маленькі, як горбики, члени, не те що чорні чоловіки.

«Бачиш, які багаті в Ремі хлопці? От ти со’ї мо’еш купити джинси, га? „Фіоруччі“[67] якесь барахло. Бачиш, на що тринькає пацан з Реми свої тридцять срібняків?» Джосі Вейлз знає, вважай, усі бренди одягу: йому жінка приносить їх з фабрики, де працює, а фабрика надсилає одяг у Америку, щоб там народ міг форсити в ньому на дискотеках, — от як воно в тій Америці. Всі це знають, бо вона всім розказує. А ти тут, якщо хочеш такий прикид, спершу, бомбоклат, яйця собі відрости. «Ну, вперед», — каже Джосі й пхає в мою руку волину. Я чую: пацан плаче. Він з Реми, а я звідти нікого не знаю. Та й з Восьми Провулків, напевно, нікого б не впізнав, якби зараз побачив. «Ну, вперед», — повторює Джосі Вейлз. Вага волини — особлива вага. А може, це щось інше — відчуття, що коли ти тримаєш волину, то насправді це не ти її держиш, а вона тебе. «Зараз же, вперед, або я тут вами обома займуся», — каже Джосі Вейлз. Я підходжу прямо до пацана, чую, як від нього тхне потом, сечею і ще чимось, — і тисну на собачку. Хлоп не кричить, не верещить і не ойкає, як у кіно з Гаррі Каллаганом, де той убиває хлопчика. Він просто смикається і завмирає. Волина в моїй руці теж смикається, жорстко так, — але й постріл не бабахає, як у Гаррі Каллагана: там луна від нього розходиться аж до кінця фільму, а тут — наче дві дошки по вухах гехнули, і все.

Коли куля входить у тіло, чутно тільки — чмок. Того пацана з Реми я дуже хотів пришити. Я хтів цього понад усе на світі. Не знаю чому. Хтів, і все. І Джосі Вейлз нічого на це не сказав. Сказав лише стрельнути ще раз, щоб напевно, і я стрельнув. Тіло смикнулося. «У голову, дебіле», — каже Джосі, і я стріляю знову. Крові, ллється вона на підлогу чи ні, я не бачу. Волина стає легшою і теплішою. Я кажу собі, що вона починає мене любити. А вбити пацана м’ні було — як раз плюнути. Я про це наперед знав, може, хлопці з гето просто про таке знають. А те, що я блював, то це не через смерть, а через сциклиння з гівном та кров’ю — коли я тягнув труп, щоб скинути йо’о в море. За три дні вийшла газета із заголовком: «Тіло хлопця в Кінгстонській бухті: розправа без суду і слідства». Джосі Вейлз тоді ошкірився і сказав, що я тепер — великий чоловік, такий великий, що аж у газету потрапив, і вся Ямайка мене боїться. Я не відчуваю себе великим. Ба більше: я взагалі нічого не відчуваю. Втім, це теж не бозна яка велич. Джосі наказує м’ні, щоб я нічо’о Папі Ло не розказував, інакше він сам мене вб’є.

Джосі Вейлз

іпер, як всігди, не спішить. Він з білими людьми реально на мазі: він з ними ладить після того, як ’дин з них навчив йо’ стріляти як чоловіка, а не як дурного пацана з гето — так його попервах називав Луїс Джонсон, саме так. Той білий чоловік має яйці, я б так сказав. Якось Віпер підскочив, вихопив перед ним волину — малу бздюшку тридцять восьмого калібру, — і тут єму в горіхи впирається волина куди крутіша. «Я все ’дно мо’у тебе вбити», — ка’е Віпер. «Ти своїм дульцем цілиш мені в мозок, а я своїм дулом цілю тобі в пах, — ка’е Джонсон. — Це ж для ямайця — страшніше смерті, хіба ні?» Віпер витріщився, реготнув, потряс єму руку, навіть за плече його обняв і назвав своїм братом. А як не назвати, коли чоловік годен балакати, як ярді[68]? Я помню, він носив джинси «Ренглер»[69]. Америкос хтів не в Америці видаватися ще більшим американцем, чим у себе дома. Це все було в барі «Рожева леді» на Печон-стриті, між центром Кінгстона і гето Кінгстона; туди щочетверга поставляють свіжих дівиць, та на тому тижні свіжою була хіба ’дна мантелепа дворічної давності, яка, однак, усе ще вигойдується, як хитке бананове дерево. Часи погані, і щодень стають ще хужі, раз на сцені стрип витинає виховниця з ясел. Та Віпер любить трахать і ї’.

Відчиняється «Рожева леді» о дев’ятій ранку, а в музичному автоматі тамечки дві штуки: гарний такий ска із шістдесятих і солоденький рокстеді типу «Гептонсу»[70] і Кена Лазаруса[71]. І ніякого на хрін реґі наших раст. Якщо ще раз стріну то’о вилупка, що не зачісує стріху і визнає Ісуса своїм богом та рятівником, то точно відправлю довбодзьоба до пекла. Запишіть цей жарт на мій рахунок. Стіни тутечки надто червоні для рожевого і надто рожеві для пурпурного, із золотим таким напиленням, яке зробив сам власник. Лерлетт, кістлява мантелепа на сцені, всігди любе потанцювать під «Мамцю Бейкер»[72]. Якогось року — коли «Боні Ем» були на Ямайці — ми виставляли їм сек’юриті; ніхто й уявити не міг, що три жінки та ’дин чоловік з Карибів мо’уть мати аж такий содоміцький вигляд. Тепер щоразу коли ця пісенька доходить до приспіву — «Вона знала, як померти!», — Лерлетт всігди падає на землю і виставляє поперед себе руки, як Джиммі Кліфф[73] з волиною в «Тернистому шляху», і типу стріляє. Мантелепа через це пах-пах виявляє свою досаду. Віпер теж ї’ часом трахав.

Коли танець закінчується, вона натягує назад свої трусики і приходить до мене за загорожку. У мене з бабами правило: якщо в тебе цицьки кращі, а тіло гарячіше, ніж у моєї жінки, ми з тобою домовляємося. А як нє — іди в сраку. Десять років, а я все ще стрічаюся з Вінніфред. Усі свої собачі роки я шукав таку, як вона, — жінка, що породила від мене хлопчика, якого я хотів би вважати своїм сином, бо чоловік не мо’е дозволяти собі розкидатися сім’ям туди-сюди. На тому тижні Віпер заявився із сином від якоїсь жінки з Джунглів, хоча він до пуття й не помне, як ї’ звати. Хлоп — чи то гальмо, чи то почав зарано курити «траву» — всю дорогу пускав слину і хекав, як здоровенний пес. На Ямайці ти маєш бути певен, що ростиш своє чадо пра’ильно. Легка шоколадна глазур без зайво’о підсушування, щоб твоє дитя вчасно пило добре молоко і мало гарне волосся.

— Ну як, ти сьо’дні стоячок?

— Ану пішла з’ідси, засранко! Не бачиш, хто перед тобою?

— Г’споди, та бачу. А де Віпер?

— Я єму що, сторож?

Вона не відповідає, просто йде собі, поправляючи на дупці трусики. Її стопудово в дитинстві мама кидала головою вниз. І не раз. Терпіть не можу, коли люди триндять якесь паскудство. Та ще гірше, коли вони знають надто багато і деруть носа. Мати дотягла мене до старшої школи. На навчання я забивав, але чув і бачив чимало. Я й тепер дивлюся ТБ, Вілла Мейсона[74] і «Я мрію про Дженні»[75], щоранку з десятої слухаю через радіо серіали — хоч вони й бабські. Слухаю й політиканів, але не тоді, коли вони звертаються до мене як до якогось недоношеного ніґера з гето, а коли вони спілкуються ’дин з одним або з білими людьми з Америки. На тому тижні синочок звернувся до мене такою говіркою: «Татусю, ’наєш, чо’я тої ска’?» Я й відвалив йому ляпанця, що він мало не заплакав. «Ану не смій, — кажу, — розмовляти зі мною так; наче ти народився під хвостом у корови».

А цей бісів хлопець дивиться на тебе так, наче ти йому щось винен. У тому й проблема з цими молодими руді. Де вони були, коли в шістдесят шостому гриміла війна в Балаклаві? Та я про це вже й говорить перестав: болить. Усі триндять так, наче вони — з гето, особливо цей. Бачив його кіль’ раз у телевізорі; мені в житті ще не було так стидно. Це ж тре’а, має сті’ки грошей, сті’ки золотих дисків, сліди від помади усіх білих жінок світу на члені, — і так говорить? «Якщо життя моє ті’ки для мене, то воно м’ні не тре’». Ну то, вилупку, готуйся з ним розстатися, бо я сам до тебе заскочу.

А ось Віпер, він інший. У перший день, як вийшов з буцегарні — не в хороший він день вийшов, саме посеред війни, — йо’о задню кишеню аж розпирало. Витягує він, ’начить, з’ідти книжку, а в ній сті’ки червоного, навіть на палітурці, що я був подумав, що в нього, м’ать, з дупи кров тече. Аж то червоне чорнило — від єдиної ручки, яку він стибрив у в’язниці. Я спитав: «Ти що, ще ’дну книжку в книжці написав?» «Та куди мені? А серед моїх братів, — ка’е, — вище всіх — Бертран Рассел[76]: лучче за ньо’о ніхто не напише». Книжку того Бертрана Рассела я досі ще не прочитав. Віпер ка’е: саме завдяки Бертрану Расселу він більше не вірить у Бога, — а я з цим теж маю проблеми.

Я жду Віпера. Чується пісня, теж гітовий запис. Минулого тижня я йому і молодим — Бам-Бамові, Демусу і Геклу — сказав, що ямаєць — це чоловік у пошуках батька, і якщо той у комплект не входить, то він все ’дно буде шукати його в кому-небудь, поки не знайде. От того Папу Ло так і звуть, хоч він не може бути батьком нікому й нічому Віпер каже, що він ослаб, а я кажу: «Ти що?! Роздуплися, роззуй очі. Чоловік не ослаб, він просто досяг віку, коли стоїть сам перед собою в дзеркалі, вже старий, і обидва ’дин одному більше не подобаються, — хоча йому всього лиш тридцять дев’ять». Але в нас тут це вже старечий вік, і в того, хто до нього дожив, є проблема: тепер він не знає, що з собою робить. І починає поводитись так, ніби він уже не з того світу, який своїми ж руками помагав створювати. Не можна ось так ставати в позу Бога і казать: «Щось цей чоловік мені перестав подобатися, давай-но я змию його начисто потопом і почну заново». Папа Ло почав рити надто глибоко і думати, що йому слід бути чимось більшим за те, чим він уже є. І він найдурніший дурень — дурень, який починає вірити, що все може бути лучче. Лучче, звісно, настане, але не так, як він думає. Колумбійці вже дістали мене, кажучи, що втомилися від цих причмелених кубинців, які винюхують забагато з того, що їм тре’ ті’ки продавать; і від багамців толку нема, бо вони самі навчилися варити кокс. Коли вони вперше спитали, чи хочу я спробувати їхній товар, я сказав: «Ні, hermano[77]», а ось Віпер сказав: «Так». «Брате, кокс — єдина штука, за яку я давав у тюрмі», — каже він мені, знаючи, що ніхто в гето не посміє до нього підійти й назвати за це батоном. Той чувак і досі шле йому з буцегарні листи.

Люди, навіть ті, яким видніше, починають подумувати, що Папа Ло ослаб, що йому вже не хочеться вибивати гроші на партію. Що він збирається відійти від справ і дати людині від ННП зайти на територію, а Джунглі з Ремою, всігди охочі до того, що погано лежить, скоро відбілять свої зелені сорочки і перефарбують їх у жовтогарячий. Папа Ло не ослаб; він мислить глибоко, за що політикани йому не платять. Політикани встають на сході й сідають на заході, і нічого ти з ними не вдієш. І ось тут наші шляхи розходяться: він хоче їх, політиканів, забути, а я хочу їх використати. Вони думають, що йому до народу більше нема діла, але проблема в тому, що діло йому якраз є — і він уже втягує в нього Співака.

Уперше вони покликали мене торік. Запросили на зустріч біля Ґрін-Бея. І я їх зразу ж спитав: «А де Папа?» І той, чорний (решта, майже всі, були білі, брунатні або червоні), сказав: «Досить з нас Папи. Час Папи минув, тепер потрібна нова кров». Говорив так, наче його знімали для «Прихованої камери». І раптом цей малий вилупок Луїс Джонсон дістає аркуш паперу — бланк посольства догори ногами, із запрошенням на якийсь банкет, чиста липа, — й, оскалюючись, читає всім з таким виглядом, наче то мало не таємна постанова, що нібито підтверджує якесь лайно щодо мене. І що нібито Папа не дбає про потреби і сподівання цього брудного життя. Але всі ці рагульні засранці не вловлюють, що я теж про це не дбаю... Одне слово, Медельїн — на другій лінії.

І от я даю цьому шахраю Луїсові підсолодити мені своїм «закодованим» планом. Вислуховую, як вони з усмішечками кажуть, що начебто поки сумніваються, чи можна мені довіряти; вдаю, ніби не розумію, коли вони натякають, щоб я дав їм знак, — ну чисто як по Біблії. Прикидаюся дурником, аж поки вони не відкривають усі карти. Луїс Джонсон — єдиний чоловік від посольства, з ким я стрічаюся. Він підтримує зв’язки з чорношкірими. Високий, з каштановим волоссям і в темних окулярах, за якими не видно очей. Я йому кажу, що він нині — в Копенгагені, який називають долонею моєї руки, і цю долоню я, коли схочу, будь-якої миті, можу стиснути в кулак. Я задираю сорочку і показую йому історію шістдесят шостого року. Груди зліва — куля майже біля серця. Шия справа — куля навиліт. Праве плече — поверхнева рана. Ліве стегно — куля відскочила від кістки. Грудна клітка — кулі пошкрябали кістки. Про те, що я думаю послати свою людину в Маямі і ще одну — в Нью-Йорк, я мовчу. А ще про те, що «уо tertgo suficiente espanolpara conocerque eres la mds gran broma en Sudamerica»[78]. Балакаю, як притрушений ніґер, і ставлю тупі запитання типу: «А в Америці що, так-таки всі з волинами? І якими кулями американці стріляють? А чо’ б вам не відрядити Брудного Гаррі до філії на Ямайці?» Хі-хі-хі.

А вони повідомляють мені новину: Співак нібито дає Папі Ло гроші й вони удвох замислюють щось грандіозне, маючи на меті якимось чином знищити всіх людей типу тих, які позвали мене на зустріч. Я вдаю, що Папа Ло не встиг минулого разу розказать мені, як він у Джунглях пришив хлопа й пошкодував, коли дізнався, що той був з випускного класу. І ось я кажу політиканам і американцям: «Звісно, щоб довести, що я — дон над усіма донами, я беруся зробити те, що треба зробити». А один з них каже: «Дозвольте сказати прямо: уряд Сполучених Штатів жодним чином не підтримує будь-якої протизаконної чи підривної діяльності на суверенних територіях сусідніх країн». Поводяться так, ніби я не знаю, що вони вже затівають обман і шукають, з ким би з моїх підручних зустрітися наодинці — як Нікодемус уночі — і наказати йому розправитися зі мною відразу ж, як я виконаю завдання. І от я чекаю тут Віпера — обговорити те, про що можемо говорити ті’ки ми з ним, бо завтра я думаю за декого взятися. Із завтрашнього дня я думаю взятися за світ.

Ніна Берджесс

імнадцять автобусів. Десять мінібусів, серед яких один з емблемою «Ревлон Флекс», що проїхав двічі. Двадцять одне таксі. Триста шістдесят шість автомобілів, здається. І хоч би раз він вийшов зі свого будинку. Жодного разу, навіть щоб дихнути повітрям, подивитися, чи справно несуть свою службу охоронці. Або хоча б сказати сонцю: «Пізніше, брате, не до тебе: ти ж бачиш, я серйозно зайнятий». Ближче до вечора знову під’їхав той тип на лаймово-зеленому скутері — і його знову послали, але цього разу він зліз і говорив з чоловіком на вході впродовж двох хвилин сімнадцяти секунд. Я зафіксувала час. Годинник Денні все ще працює, попри те що якось, заскочивши перекусити в «Терранову», я натрапила на свою колишню однокласницю, — цицьки обвислі, як у втомленої кози, та все така ж пихата сука, — і вона мені повідомила, що «Таймекс» — саме той годинник, «який мій тато минулого тижня подарував Гортензії за п’ятнадцять років бездоганної роботи хатньою робітницею». Тобто сука назвала мене злидаркою. Мені хотілося їй сказати: «Яке, мабуть, щастя бути заміжньою: можна не перейматися своєю зовнішністю», — але замість цього я з посмішкою вимовила: «Сподіваюся, твій малий уміє плавати, — я щойно бачила, як він біжить до басейну».

Прикро, що не винайшли ще телефонів, які можна носити з собою, інакше б я подзвонила Кіммі й запитала, чи відвідала вона вже своїх бідних матір та батька і як нам бути з від’їздом з цієї країни, поки тут не сталося чогось ще гіршого. Знаючи Кіммі, я була майже певна: якщо до батьків вона зрештою і заявиться, то не інакше як у якійсь футболці з написом «Університет Ганджі» та джинсах з вирізом ззаду; маму називатиме «сестричкою», а батька втішатиме тим, що, мовляв, у всьому винна наша вавилонська шитстема[79], а тому й злитися треба не на отих злочинців, а перш за все на шитстему, яка їх до цього довела. Бо ж саме про це всі їхні балачки на збірному місці, званому «Дванадцять племен»[80], у засміченому районі Вест-Кінгс-Гаус, неподалік резиденції представника Королеви. У питаннях сарказму мені не завадило б потренуватися. Можливо, я снобка, але принаймні не лицемірка, що плаває колами (бо ж мені, бачте, нібито нема чим більше зайнятися після того, як моя заповітна мрія переспати з Че Геварою і завагітніти від нього зруйнувалася). Не зависаю я і у Вест-Кінгс-Гаусі, із синочками багатіїв, що нині хизуються немитими патлами, а своєю пихою дістають батьків, знаючи наперед, що через рік-два очолять їхні корабельні компанії й одружаться з якимись сирійськими суками, що тільки-но здобули титул «Міс Ямайка».

Машини: триста шістдесят сім, шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят... Сімдесят одна, сімдесят дві... Мені час додому. Але я все ще тут, на вулиці, і чекаю його. У вас коли-небудь буває відчуття, що дім — це єдине місце, куди ви не можете повернутися? Ось ви вранці встаєте з ліжка, вмиваєтеся-зачісуєтеся й обіцяєте собі: коли я сюди повернуся, то буду вже іншою жінкою, в новому місці. І тепер ви не можете повернутися, бо дім чекає від вас чогось із обіцяного.

Зупиняється автобус. Я махаю водієві — мовляв, їдь собі, я не сідаю. Але автобус усе стоїть, чекаючи на мене. Тоді я відступаю на крок і дивлюся уздовж дороги, вдаючи, що не помічаю, як пасажири в автобусі лаються: мовляв, їм усім край треба по домівках, годувати своїх малят, а та бісова дівка все не сідає. Я відходжу доволі далеко, так, щоб автобус таки нарешті від’їхав, а повертаюся на зупинку тоді, коли вже осідає хмара пилу від коліс.

Через дорогу до мене докочуються басові звуки. Схоже, в нього весь день грає одна пісня. Звучить як ще одна композиція про мене; але по Ямайці тепер розкидано, напевно, десятків зо три жінок, а по світу — щонайменше тисяч дві, які думають те ж саме, чуючи цю пісню через радіо. Хоча «Опівнічні рейвери» — це точно про мене. Коли-небудь я розповім про це Кіммі, і вона зрозуміє, безумовно зрозуміє: те, що вона гарненька, ще не означає, що їй діставатиметься все на світі... Несподівано біля воріт я помічаю поліційний автомобіль із синьою смугою. Навіть не завважила, коли він під’їхав. Ямайська поліція зазвичай не вимикає сирен, розганяючи машини з дороги лише для того, щоб швидше дістатися до «Кей-Еф-Сі»[81], куди вони їздять за сендвічами. Я з поліцією не мала справ ніколи. Втім, був один виняток.

Якось я їхала 83-м автобусом у Спеніш-Таун[82] на співбесіду; був 1976-й рік, тож роботу доводилося шукати скрізь, і я натрапила на компанію «Боксит». Аж раптом нам сигналять відразу три поліційні машини — дають команду водієві зупинитися. «Гей! Гахтобус нумер вісьмдесят три, стій! Гусім з гахтобуса вийти! Зара’ же!» — вигукує фараон. Прямо посеред шосе. Невеликий такий відрізок дороги, з болітцями обабіч, і всім доводиться виходити ланцюжком. Більшість жінок почали говорити, що поспішають на роботу, більшість чоловіків стояли мовчки, бо стріляти поліція не поспішає тільки в жінок. «Пробірка документів, — каже фараон. — Імена і всяке таке».

— А ви у нас хто, солоденька?

— Перепрошую?

— Ви, на високих підборах. Ім’я?

— Берджесс, Ніна Берджесс.

— А я — Бонд, Джеймс Бонд. Ви часом у кіні не знімаєтесь? А прихованої під одежею зброї нема? Доз’ольте м’ні вас обшукати.

— Доз’ольте м’ні крикнути «Гвалтують».

— Та кому, в сраку, до цьо’о є діло, га?

І він відсилає мене до решти жінок, поки другий фараон пістолетом тицяє в одного з чоловіків, що почав був говорити про права та законність.

Є один секрет щодо поліції, який не озвучить жоден житель Ямайки, тобто той ямаєць чи Ямайка, що хоч раз мали справу з цими засранцями. Щоразу, коли одного з фараонів підстрелюють (а це частенько трапляється), частина мене — та, що до ранкової кави, — нишком злорадно посміхається... Але тепер це не важливо. Мене більше хвилює, чи не повідомляє поліції охоронець біля входу, саме цієї миті, що я весь день спостерігаю з зупинки за будинком. Але, схоже, ні; вони щось кажуть один одному, і гладкий фараон — серед них завжди є один такий — сміється, і цей сміх відлунює аж на моєму боці вулиці. Він відходить, щоб сісти в машину, але тут хтось зсередини гукає його. Я знаю, що це ти, це маєш бути ти. З мого боку наближається автівка. До неї футів з дев’яносто? Я встигну перед нею проскочити, — адже це ти, я знаю. Скільки там лишається, футів сорок? Біжи, біжи прямо зараз! Та не тисни ти на свій клятий клаксон сучий сину я не глуха я на середній смузі руху кляті машини як же їх багато мчать в обидва боки а я тут посередині як Бен Ґанн[83] на безлюдному острові хочу лише одного — щоб ти побачив мене і відразу згадав «Опівнічні рейвери» це ж про мене хоча й було за північ і ти можеш не знати який у мене вигляд удень але мені треба всього лише послуга мені треба лише трохи допомоги у мене пограбували батька а матір можливо зґвалтували. Ні, її не зґвалтували, ні, я точно не знаю, але справа все одно нагальна, бо вона вже літня жінка, а тут таке, і я знаю, що це ти, а фараон чекає — дуже, дуже добре, чудово, що він вилазить назад — але гукнув його, виявляється, не ти. На вулицю вибігає ще один охоронець і щось йому каже, а довбаний гладкий фараон знову сміється і врешті вмощується в авто. Я застрягла посеред дороги, транспорт пролітає в обидва боки, вітром задираючи мені спідницю.

— Привіт, мені треба побачити...

— Ніяких відвідувачів. Тур — з наступного тижня.

— Та ні, ви не розумієте. Я не щодо туру. Мені треба побачити... Він мене чекає.

— Мем, вхід тільки для рідних і музикантів гурту. Ви його дружина?

— Що? Та, звісно, ні. Що за питання...

— Ви граєте на інструменті?

— Яка різниця, на чому я граю? Просто передайте, що до нього Ніна Берджесс, і що це терміново.

— Леді, та назвіться хоч Скубі-Ду[84]. Стороннім вхід заборонено.

— Але, але... я...

— Леді, ’дійдіть від входу.

— Я вагітна. Від ньо’о. Мова про йо’о дитину.

Уперше за весь день охоронець мене озирає. Я думала, він мене впізнає, але він дивиться так, наче бачить мене вперше. Він оглядає мене згори донизу, можливо, бажаючи зрозуміти: що це за жінка, яка носить під серцем дитину від такої зірки, як він?

— Ви знаєте, скільки жінок від понеділка пизділи те, що оце ви? Ви б хоч змовлялися. Деякі навіть животи показували. Повторюю: нікого, крім рідних і музикантів гурту. Приходьте на тому тижні — впевнений, що дитина за цей час у Маямі не втече. Якщо вона...

— Едді, стули свій сраний рот і займайся охороною.

— Та тут одна жінка не хоче йти.

— Ну, то спровадь її.

Я швидко роблю крок назад. Ще бракувало, щоб хтось із цих чоловіків торкався до мене. Вони завжди хапають тебе за дупу або між ніг. Ззаду під’їжджає автомобіль, і з нього виходить білий. Якусь мить мені хочеться вигукнути: «Денні!», та це лише ще один білий мен. Довге каштанове волосся, дрібна гостра борідка (мені такі подобаються, а от Денні — ні). Жовта майка, сині джинси-кльош. Може, це від спеки, але враження таке, що (1) він американець, і (2) американці-чоловіки ненавидять носити плавки ще більше, ніж американки — бюстгальтери.

— От бомбоклат. Глянь-но, Теффі, Ісус воскрес.

— Що? А я й покаятися не встиг.

Білий мен жарту, схоже, не зрозумів. Я відступила вбік, мабуть, надто демонстративно.

— Здоров, хлопці. Я — Алекс Пірс із «Роллінг стоун».

— Ану стій, Ісусе-облиплі-джинси. Джа тебе знає, а мо’ ти пиздиш? Двоє з «Роллінг стоун» тут уже були: одно’о м’я Кіт, а друг’о — Мік, і ні ’дин з них на тебе не схожий.

— Та всі вони на ’дне лице, Едді.

— Що правда, то правда.

— Я з журналу «Роллінг стоун». Ми говорили телефоном.

— Зі мною телефоном ти балакати не міг.

— Ну, тобто, з кимось із офісу. Можливо, секретарка брала трубку, я не знаю. Я з журналу. Зі Штатів. Ми пишемо про всіх — від «Лед Зеппелін»[85] до Елтона Джона. Не розумію: секретарка призначила на третє грудня, шосту вечора, коли в нього перерва між репетиціями. І ось я тут.

— Босе, у нас нема секретарки.

— Але...

— Слухай, ми маємо чіткі вказівки. Нікого — ні туди ні сюди, крім рідних і гурту.

— Гоп... А чому у вас усіх автоматична зброя? Ви що, з поліції? Минулого разу, як я тут був, охоронці мали інакший вигляд.

— А це не твоє собаче діло! Ану відступи назад!

— Едді, цей чувак на вході тебе все ще дістає?

— Ка’е, що його журнал про якийсь там «Лезбіян» і Елтона Джона пише.

— Та ні — «Лед Зеппелін» і...

— Кажи йому: хай валить.

— Ну, гадаю, ми могли б домовитися, — усміхаючись, каже білий і дістає гаманець. — Мені треба всього десять хвилин.

Кляті американці завжди думають, що ми — як вони, і що все на світі можна купити. Я вперше радію, що охоронець — такий прискіпливий. Він дивиться на гроші, дивиться дуже довго. Але іноді навіть американські гроші — найцінніші папірці в портмоне — не відчиняють усіх дверей. Підкуп одного не означає зміни поведінки всіх. Дивні якісь гроші: усі одного кольору — зеленого. Бачить Бог: гарні гроші — не єдина гарна річ, яка може виявитися нічого не вартою. Врешті охоронець кидає останній погляд на згорнуті трубочкою купюри — і йде від воріт до входу в дім.

Я пирснула сміхом. Справді: коли не можеш боротися зі спокусою, ліпше тікати. Білий мен глянув на мене роздратовано, а я лише пирснула ще раз. Не щодня таке бачиш: ямаєць, угледівши білого, не перетворюється на підлесника й не кидається йому в ноги зі словами: «Чого хоче мій господар?.. Буде виконано, мій господарю». Денні свого часу така запопадливість вражала. А потім стала подобатися. Ще б пак, це ж так круто, коли біла шкіра — найголовніша ксива. Я навіть трохи здивувалася, що так добре почуваюсь у цю мить — стоячи поруч з білим меном, якого, як і мене, завернули, мов жебрака. Відчути себе з ним на одному рівні хоча б у цьому. Нема чого ніс задирати: мовляв, ми — люди вищої проби; те ж саме стосується й сирійців, які теж вважають себе білими людьми.

— Ви що, летіли з самої Америки тільки ради того, щоб написати про Співака?

— Еге ж! Він тепер найбільша сенсація. А число зірок, що мають намір виступити на цьому концерті, — це ж по суті другий Вудсток[86].

— А-а-а.

— Вудсток був...

— Я знаю, чим він був.

— Ну от. Ямайка цього року — в усіх новинах. А цей концерт... «Нью-Йорк таймс» щойно опублікував матеріал, що в лідера ямайської опозиції стріляли. В офісі прем’єр-міністра, ні більше ні менше.

— Справді? Гм, напевно, це новина і для самого прем’єр-міністра, бо опозиція не має жодної причини перебувати в його офісі. До того ж він — на околиці. На цій самій дорозі. Тут ніхто не стріляє.

— Але в газеті сказано зовсім інше.

— Ну, тоді, звісно, це правда. Якщо ви пишете лайно, то повинні вірити лайну, яке читаєте.

— Та годі вже вам мене під’юджувати... А я, між іншим, не якийсь там сраний турист. Я реально знаю Ямайку.

— От молодець. А я живу тут усе своє життя, але реальної Ямайки так поки й не пізнала.

Я йду геть, а білий мен рушає за мною. Напевно, тому, що автобусна зупинка всього одна. Може, Кіммі нарешті вже відвідала своїх нещасних батьків, яких пограбували, а матір, можливо, і зґвалтували. Але тільки-но я переходжу на протилежний бік, мене з новою силою охоплює бажання лишитися. Не знаю чому. Знаю одне: додому мені йти ніби й ні до чого — що сьогодні, що в будь-який інший день, бо вони всі схожі. Я лише прагну втримати в пам’яті газетні заголовки, якими вони різняться: про яку-небудь застрелену сім’ю, постанову про комендантську годину, новину про чергову зґвалтовану жінку або про те, як росте хвиля злочинності на околицях, від чого стає так страшно, що аж-аж. А тимчасом мої мати й батько намагаються поводитися так, наче бандити не відібрали в них щось дорогоцінне, що завжди було між ними — ним і нею. Однак за весь той день, коли я була в них, вони ні разу одне одного навіть не торкнулися.

Білий мен сідає в перший же автобус, що підходить. Я — ні, при цьому переконую себе, нібито це через те, що я не хочу їхати з ним в одному автобусі. Але я знаю, що пропущу й наступний. І той, що за ним.

Демус

тось повинен мене вислухати, чому б не ви? Десь, якось, хтось буде судити нетерплячих і судити мертвих. І хтось напише про суд над добрими і злими, тому що я — охоплений мукою, я злий, і нема нікого злішого за мене, нема нікого, хто б більше мучився. Хтось, років, може, за сорок, коли Бог прийде за всіма нами і не залишить тут нікого. Хтось збереться про це написати, сяде в неділю за стіл, під поскрипування підлоги і дзижчання холодильника — але біля нього не буде ніяких привидів, отих, які нині весь час снують довкола мене, — і напише мою історію. Та він не знатиме, що писати і як писати, бо він її не прожив і не уявляє, як пахне кордит[87] чи яка на смак кров, коли вона застрягла в роті, хай скільки її не спльовуй. Ні краплини він її ніколи не відчував. І не буде на ньому ночами лежати дапі[88], забавляючи снами, від яких кінчають, та висмоктуючи при цьому з нього життя через рот, — а я хоч і сплю зі стиснутими зубами, та коли прокидаюся, все моє обличчя в густому соку, ніби мене хтось облив желе «Джелло» й запхав у холодильник. Іван Хреститель пророкував про це. І злі хай бояться.

А починалося все от як.

Якось, ще за мого життя в Джунглях, стояв я неподалік будинку біля колонки: я вийшов рано-вранці, щоб помитися, а то хто ж тебе на роботу візьме, якщо від тебе смердить? І от стою я за будинком, у дворі, і тільки-но намилився, аж раптом влітає фараон з волиною; виявляється, на одну церковницю — вона саме йшла Господу помолитися — наскочив якийсь смердюк із Джунглів і зґвалтував. І ось цей полісьмен визвіряється на мене: «Гей, ти! Ти чого це там зі своїм членом граєшся, як той збоченець? Ану виходь сюди, вмент!» Я намагаюся з ним уладнати, бо Джа Растафарай наказує нам з ворогом усе залагоджувати: «Та ви що, офіцере? Я тут просто миюся, тільки й усьо’о». А він підходить і цілує мене рукояткою волини по губах. «Не полощи мені вуха, поганцю, — каже. — Ти ж тут зі своїм пісюнцем у любов граєш, содоміт паршивий!» А тоді питає: «Ти церковницю на Норт-стриті зґвалтував?» А я що? Кажу йому: «Ні, нащо мені її ґвалтувать? У нас тут для цього своїх дівок не бракує». А він мене тоді шльоп по сраці, наче я жінка, і каже: «Ану давай відійдемо». Я йому: «Офіцере, дозвольте домитись чи хоч труси вдягнуть», і тут чую — клац. «Ану пішов, — каже, — вилупку». Ми йдемо, а вони ще сімох зігнали, і люди дивляться, а хтось, побачивши мене, відвертається, інші ж, навпаки, витріщаються, а на мені з одягу — тільки піна незмита. А ще один полісьмен каже: «Ти його підловив якраз при змиванні доказів».

Фараони — я нарахував їх шість — кажуть: «Один з вас — мерзенний ґвалтівник, що насилує церковниць, коли ті йдуть дорогою до церкви Божої. А оскільки ви всі тут, у гето, — брехливі поганці, то я навіть не проситиму винуватця вийти вперед». Ми стоїмо, не знаючи, що робить: якщо з нас хоч хтось назветься ґвалтівником, його тут же пристрелять, навіть до тюрми не довезуть. І ось перший фараон, що всіма командував, каже: «Але ми знаємо, як вас вивести на чисту воду. Ану всім на землю!» Ми топчемося, озираємося, а на мені вже піна полопалась і кінець назовні стирчить. Полісьмен двічі стріляє в небо і кричить: «Усім на землю!» Ми падаємо на землю, лежимо. Він просить у ще одного полісьмена запальничку, піднімає газету, що валялась на узбіччі. «Тепер, — каже, — слухайте, що я з вами зроблю. Зараз ви в мене будете трахать землю, і як слід». Один з нас розсміявся, аж надто це все на телекомедію скидалося, — але тут фараон двічі штовхнув його в бік. «Я сказав: трахать землю!» — репетує. Ну, ми гайда трахать її. А він: «Швидше, не зупинятися!» Земля тверда, в ній камінчики, скалки від пляшок, бруд; мені вже стегна звело, шкіра на члені вся стерлася, і я спинився. «Тобі хто, — каже полісьмен, — дозволив спинитися?» — і газету підпалює. «Ану трахай землю, я сказав! Трахай, трахай!» — і пхає мені підпалену газету в дупу. Я зойкнув, а він лише обізвав мене «дівкою». «Я сказав тобі: трахать!» — каже. І підпалює папір ще одному хлопу, і ще одному, і ми все трахаємо й трахаємо землю.

А він ходить і, зверху поглядаючи, раз по раз каже: «Гей ти! Ти трахатись не вмієш, шуруй додому... Ти теж не вмієш трахатись, теж пішов геть... А ти наче вмієш, отож лишаєшся... Ти — геть, і ти — геть... Ану-ану, в тебе нібито виходить... Вали звідси, батон, а ось ти — лишайся». Це він мав на увазі мене. Хапають нас трьох і кидають у свій фургон, а я все ще голий. Прошу собі бодай труси, і фараон каже: «Окей, знайдемо тобі трусиляки». Мовляв, твоя баба прийшла, принесла. «Ось тільки для гето вони аж надто гарні, тож ми їх собі залишимо». А моїй жінці полісьмен зацідив ляпас і сказав: «Май гідність, перестань трахаться з мужиком із гето». Ось так і сказав. У тюрмі ми тоді простирчали тиждень. Мене копали в обличчя, били палицею, гамселили по яйцях, періщили батогом із цвяхами — він у них називається «букра маса», «білий хазяїн» тобто; а одному хлопу зламали праву руку. І тільки тоді вони вирішили, що з нас годі. І всі ці дні я сидів голий, а вони з мене сміялися.

А на сьомий день сталося от що. Та жінка передумала — мене, мовляв, хтось із Тренчтауну знасилував, тож я від своїх показань одказуюся, — і нас випустили. Ніхто мені ні слова співчуття в тюрмі не сказав, фараони ні за що не вибачилися...

І ось я повернувся в Копенгаген. І коли наткнувся на фараона, який стріляв у повітря й кричав, що він тут закон і порядок, я вже був напоготові, я вже теж мав волину. Їх було двоє. І вони не знали, що в гето я навчився добре стріляти, не гірше за того солдата з «Брудної дюжини»[89]. Пам’ятаю, я дивився те кіно, ще, і ще, і ще. Тож, коли фараони врешті ввімкнули задню й побігли, я стрельнув у обох — одному в голову, а другому всадив кулю в яйця, тож він вижив, та членом більше не скористається до кінця своїх днів.

А далі було от що. Братчики Співака — ні, не він сам, інші — пустили звісточку, щоб ми приїхали до Співакового дому. Це вже саме по собі не хухри-мухри: Патлач тепер перебрався на околицю і кликав до себе тільки тих, кого хтів, — найкрутіших цабе або самих луччих стрілків. Однак Патлача там не було, а були його братчики, і вони покликали туди Гекла, а Гекл сказав, що йому тре’ ще п’ять чи шість людей. У Співака була найбільша хата з тих, які я тільки бачив. Я навіть до стін руками торкався — не вірив, що це зі мною таке в натурі. У перший приїзд я не вельми все запам’ятав, так багацько всьо’о було. Уперше я був на Гоуп-роуді. Уперше бачив білу жінку, що мала вигляд, як раста. Уперше бачив, як живуть люди, в яких є речі. Ось тільки Співак за весь той час жодного разу не показався, а тільки братани і ще ціла купа людей, яких я до цього ніколи не стрічав; були навіть білі. Вони сказали: все просто. У Джем-дауні[90] готуються великі перегони, всі це знають. І ось що там треба утнути. Головний жокей може виграть перегони, а може й не виграть, — але якщо робити ставки на нього, високі, а він раптом програє, то це стільки грошви, що нікому й не снилося, в жодному сні, і навіть у двох. Це така прірва бабла, що кожен чоловік у гето зможе купить своїй жінці по матрацу «Посчепідік»[91] у спецмагазині.

Мені матрац по шарабану. Я лише хочу митися не поза хатою, а всередині; хочу побачити статую Свободи, а ще хочу собі джинси «Лі»[92] — справжні, а не лайно собаче з пришитою биркою від «Лі». Ні, цього мені не тре’. Я хочу грошей — стільки, щоб перестать їх хотіти. Якщо митися зовні, то тільки тоді, коли цього, на хрін, хочу я: митися зовні. Матрац із «Сілі» — лайно, що, нічо’ луччо’о нема? Хочу дивитися на Америку — аж поки знудить, і не виїжджати звідти коли «попросять», а змусити її, суку, зрозуміти, що я можу зробити це будь-якої миті — але тоді, коли я сам цього захочу. Бо мене дістало, що люди, здатні смітити грошима, дивляться на мене як на якусь худобу. Хочу грошей стільки, щоб, тринькаючи ними направо-наліво, мені було по шарабану, — бо в мене їх до фіга. «Викради жокея, перетри з ним і все владнай».

Перегони планувалися на суботу. У вівторок Гекл привіз мене і ще двох на іподром «Кайманас-парк». Щойно головний жокей виходить із тренування й рушає до своєї машини, ми до ньо’о: мішок на голову, штовх у тачку і гайда звідти. Притягли його на старий склад у центрі, що нині стоїть порожній. Гекл запхнув жокею волину в рот — так глибоко, що той аж закашлявся, — і каже:

— Слухай, вилупку, у суботу зробиш так і так.

Жокей тоді злив усі три заїзди. А потім стрибнув на літак до Маямі — і зник, як від чарів. Та згодом пропав ще дехто. Ті четверо, що зібрали гроші в «Кайманас-парку», з братанами Патлача включно. А я, Гекл і багато інших лишилися ні з чим. Узагалі ні з чим. Я думав, що я з них найдужче розгніваний, та потім побачив, як один братан стиснув пляшку з «Горліксом»[93] так сильно, що та тріснула, і йому довелося накладати шви. У суботу ми всі йдемо додому до Співака: той паршивець має віддати, що нам належить. Але Співак — у турі. Наступного разу, коли ми туди йдем, Співак удома, але до нас доходить звістка, що він уже зустрівся з деким із Джунглів. Нам з Геклом про це ніхто не сказав. Тобто нас знову кинули. Ніхто наче й не помічає, коли ми з Геклом робимо так, що зникає один із їхніх. Але тепер скидається на те, ніби дехто вже починає отримувати гроші й усяке інше, — та нас у цьому на паях нема. Даремно я кажу про це своїй жінці — тільки псую їй настрій. Коли я думаю про тих братанів, що втекли за кордон із грошима, я хочу спалити весь той будинок на Гоуп-роуді. Щоб і пелеху від нього не лишилося.

Коли Джосі Вейлз знаходить мене вперше, він цікавиться, чи вмію я управлятися з волиною. Я сміюся. «Я управляю нею лучче, ніж Джо Грайнд[94] — своїм членом», — кажу я. Тоді він питає, чи не проблема для мене стрельнути одного хлопа. «Не проблема, — кажу, — але стріляю я тільки вавилонських полісменів або людей, які мене найобують. Стрельнув уже трьох і не зупинюся, поки не стрельну в десятьох». Він цікавиться, чому саме десяток, а я кажу: «Бо десять — число, яке навіть Бог вважав би поважним». Він каже: «Ну, тоді дуже скоро я годуватиму тебе фараонами, як змію — щурами». А я йому кажу, що мені болить нога, ще відтоді як сидів у буцегарні, вже з рік як болить. А його друг Віпер каже: «Це можна вилікувати прям’ зараз». Після того першого разу я так швидко прилип до кокаїну, що згодом став вимолювати його мало не як дівчисько. А біль минув, минув, як це буває, коли курнеш трохи «трави». Однак «травичка» мене гальмує. А кокаїн — дає розгін. І я кажу: «Стій-стій, це все якось надто добре. Ти даєш мені білий порошок, волину та гроші — за те, щоб я вбив людей, яких і сам не проти пришити, до того ж задарма? Сьогодні що, перше квітня?». А Джосі Вейлз мені: «Ні, братику. Те, що ми колись заллємо Кінгстон кров’ю фараонів, — це точно. Але спершу я хочу крові ще декого».

Ось це я й хочу сказати перед тим, як письменник скаже це за мене. Коли біль був таким сильним, що мені могла зарадити лише міцна «трава», єдине, що допомагало мені крім цього — Співак. На радіо його чогось не крутять. Дівка, яка за мною наглядає, дала мені касету. Музика не те щоб знімає біль, але коли вона грає, я перестаю волочитися за своїм болем — мене затягує ритм. І коли Джосі Вейлз минулої ночі повідомив, кого він бажає моїми руками застрелити, я приперся додому й почав блювати. Вранці я прокидаюся з думкою, що це був, мабуть, дурний і страшний сон, але під дверима знаходжу записку: ми з Джосі маємо зустрітися в старому вагончику біля моря. Це мене злить і мучить, — бо ж ми ніколи з ним не домовилися б, якби я знав, що він хоче пришити Співака. Це пече мені мозок гірше, ніж будь-що раніше. І ось тепер я не сплю, а лежу в кімнаті з широко розплющеними очима і слухаю, як моя дівка хропе уві сні.

Коли сходить місяць і його промінь крізь віконце розтинає мені груди, я знаю: Бог іде судити мене. Ніхто з тих, хто вбиває фараонів, не йде до пекла, але вбити Співака — це геть інше. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що Співак — лицемір, заграє з обома сторонами, тримає всіх за ідіотів. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені про його, Джосі, великі плани і про те, що нам давно час перестати бути шістками в гето для білого чоловіка, який живе на околиці та якому до виборів на нас наплювати. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що Співак — шістка ННП, яка згинається перед прем’єр-міністром. Я даю Джосі Вейлзові розказати мені, що я повинен, один за одним, пришити ще трьох (їхні імена мені до сраки). Я даю Джосі розказати мені, що нас підтримають братани. Цей Джосі теж живе в будинку, як гладкий домашній щур, прагнучи — до знемоги — того, щоб я, і тільки я, показав йому, що з хлопцем із Джунглів краще не жартувати. Коли наближається ранок, я все ще не сплю, і лиш це мене тримає. Досить. Я хочу запхати дуло в дупу Джосі й впердолити йому кулю.

Я мовчки сиджу на ліжку, а моя дівуля в цей час бурчить, що в домі нема чого їсти, і має намір піти, бо, якщо ННП виграє знову, вона не зможе знайти гарної роботи. Я чекаю, коли вона піде, потім натягую штани й теж виходжу. Під колонкою після отого випадку з фараонами я не миюся. Сонце ще не зійшло, і навколо все яскраве, зелене й прохолодне. Я босоніж іду вздовж вулички: повз цинкований паркан, далі повз дощаний паркан і цинкований дах, притиснутий камінням, шлакоблоками та всіляким непотребом. Ті, хто має роботу, і ті, хто її шукає, вже пішли, лишилися ті, хто знайти її не може, бо ця частина міста — за ЛПЯ, а при владі — ННП. Я йду собі далі. Коли я доходжу до краю Джунглів, сонце вже майже в зеніті і з чийогось радіо лунає музика. Диско. Я чую легке поскрипування: біля колонки, на своєму задньому дворі, пере жінка, возячи ганчір’ям по пральній дошці. Відчуття таке, ніби я нікого не знаю або ж усі, кого я знаю, десь поділися.

На зустрічі Джосі Вейлз поставив мені два запитання. Я йшов дорогою з Джунглів до Ґарбиджлендсу, а він під’їхав на білому «Датсуні» й зупинився. У машині сиділи ще двоє: Віпер і хтось, кого я не знаю досі. Останній сказав, що чув, нібито я добре володію зброєю, й запитав, як так вийшло, адже в гето всі стріляють не надто цілячись. Я відповів: «Це тому, що, на відміну від них, я прагну пришити когось конкретного». Тоді він сказав: «Ти хороший, але хороших багато. А мені треба, щоб ти був голодний». Пояснювати не було потреби — я добре розумів, що він має на увазі. Це сталося тиждень тому. Тепер я щовечора бачуся з ним у вагончику. Якось уночі туди прийшов один білий і сказав, що на пристані є партія вантажу, за якою ніхто не наглядає, і було б прикро, якби з нею щось сталося, — але ж це Ямайка, правильно? Тут постійно щось зникає.

Це те, що я хотів розповісти. Хтось має знати, хто я такий і звідки, хоча це насправді нічого не означає. Люди, які кажуть, що в них немає вибору, просто занадто боягузливі, щоб вибирати. Уже шоста вечора. Тобто за двадцять чотири години ми вирушаємо до хати Співака.

Алекс Пірс

акі концерти мають свій шарм. Я в Кінгстоні, десь між «Студіо Ван» і «Блек Арк»[95], міркую над тим, чому в гіпі стирчить на такі збіговиська. Розумію, що, як співають «роллінги», «бідному хлопу нема чим зайнятися, окрім співати рок-н-рол», ну а багатійко, з іншого боку, відпускає довге волосся, називає себе гіпі й, стьобаючись від того, що він, бачте, — в тренді, починає плутати початок власного шляху з нібито перетворенням на справжнього, на його утлу думку, растафаріанця. А потім той багатійко, як затятий неофіт, разом з дівками з неголеними пахвами, вирушає в «паломництво» на острів Святого Варфоломія або Мауї, в Неґрил[96] або Порт-Марію, де, думаючи, що обвів довкола пальця всіх, святкує свій новий статус у перервах між склянками з ромовим пуншем. Я завжди ненавидів цих довбонутих новоявлених гіпі. А тепер стало ще гірше: з’явилися заможні Ямайці, які корчать із себе гіпі, які, своєю чергою, корчать із себе растафаріанців. Якого біса?! Втім, ми ж на Ямайці. Принаймні можна кайфонути під «Біґ Юс» або Джиммі Кліффа.

Однак коли я приїжджаю в ці краї вперше в цьому році, то з радіо лунає тільки «Більше. Більше. Більше», «Тобі подобається. Тобі подобається» — репертуар, сповнений фальші та солодкий до нудоти. Перемикаюсь на іншу станцію, а там — «Мамця Бейкер знала, як помирати...» Втікаю на ФМ-радіо — і що?! «Лети, вільшанко, лети у височінь!..»[97] Я спитав прибиральника в готелі: «А де можна послухати „Майті Даймондз“ чи Диллінджера?[98]» Він глянув на мене так, наче я запропонував йому відсмоктати, і з усмішкою сказав: «Сер, не кожен ямаець торгує травичкою». Тут навіть «АББА»[99] звучить частіше, ніж реґі: я слухав їхню «Королеву танцю» стільки разів, що вже відчуваю: ось-ось перетворюся на підара.

Я живу в «Скайлайні», готелі з чарівним видом на... ще один готель, прямо під вікнами. У Кінгстоні йдеш вулицею і зустрічаєш білого, і чорного, і купу мулатів, і всі вони здаються тобі знайомими. Бо всі — або постояльці одного готелю, або ти їх бачив у будинку Співака, або вони просто живуть на вулиці. Навіть погоду в телевізорі розказує чорний. У Штатах, звісно, чорношкірі теж на кожному кроці, але там вони не так лізуть на очі — в кожному разі, в якості теледикторів. Їх постійно чути на радіо, та щойно пісня закінчується, вони зникають, їх і на ТБ показують, але тільки коли хочуть висміяти або крикнути: «Пробі! Рятуйте!».

Ямайка в цьому плані — геть інакша. На ТБ виступає ямаєць. Титул «Міс світу» завоювала біла, але вона теж з Ямайки. Вона заявила, що Співак — її бойфренд і вона чекає не дочекається свого повернення до нього. Без базару. В цьому місті безліч шикарних красунь, і всі вони вміють танцювати. За вікном навіть транспорт танцює під свою музику. Все це є, а ще ти постійно чуєш на вулиці смачне ямайське лайливе слівце — «бомбоклат»[100]. На місцевих курортах американці вимовляють його на свій лад — «бамперклат» — і при цьому вважають себе ще крутішими, бо, на їхню думку, це свідчить, що вони навчилися говорити, як справжні Ямайці. А ще «справжніми ямайцями» їх робить нібито те, що дреди[101] їм заплітає місцева усміхнена дівчина, яку кличуть П’ятницею, і це не день тижня — так звали чорношкірого невільника Робінзона Крузо; без жартів, коли я вперше почув таке звертання, то впустив склянку з випивкою, через що на мене всі покосилися. Та нині, призвичаївшись, я й сам часом розмовляю по-тутешньому — як істинний, бомбоклат, абориген Джемдауну.

Місцевий люд любить потусити, ходить якось розхлябано, але при цьому всі знають своє місце. Якщо ти поговориш з достатньою кількістю персоналу в готелі, до тебе прилипне «білий» акцент, але всі ставляться до цього з розумінням, бо їх учили розмовляти з гостями. Та оскільки все залежить від раси, ляпи трапляються постійно. Якось чорний чувак попросив водія віднести в автобус його валізи, а той пішов геть. Чувак почав кричати, що тут і досі раби комплексують, як у «хатині дядька Тома»[102], — і всі зрозуміли, що він — з Америки. Та навіть після цього водій усе ж попросив спершу показати йому ключі від номера. На вулиці ставлення таке ж, аж поки не відійдеш досить далеко від готелю, де люди стають наче більш притомними.

Але Ямайку й усі ці місця можна назвати культовими. У Сержа Ґенсбура, отого гидкого француза, що записує другосортні диски та клеїть гарячих дівуль, є одна історія. Приїхав він якось на Ямайку, щоб записати реґі, а довбограї зі студії підняли його на сміх — через його акцент. Мовляв, ким, бомбоклат, себе вважає цей французик? А Серж їм: «Я є найвідоміший поп-співець». А вони відповідають, що не знають такого, що єдина пристойна французька пісня, яка їм відома, це «Жетам»[103]. Серж тоді й каже: «„Жйо-тем“? Це ж є моя пісня». Після того випадку Ґенсбур став у Кінгстоні мало не богом. А я одного разу, в «Студіо Ван», попросив когось — як зумів — принести мені каву, чорну, без вершків. На що мені відповіли: «Чо’? Руки відсохли? Іди, бомбоклат, і сам собі принеси». Така ось класика.

Узагалі-то я мав і далі висіти на хвості в Міка Джаґґера, але вважаю, що ніхто не назве «Чорне з синім»[104] невизнаним, але шедевром ні через десять, ні через двадцять років. Я так і сказав — у пресі. Ну й у сраку його, і Кіфа, і весь «Роллінг стоун» з його колонкою пліток. Бо я підійшов-таки впритул до чогось справді великого. «Час Армагедону» — як на мене, звучить серйозно. Найактивніша, найважливіша музична спільнота у світі ось-ось вибухне, — але це станеться не в чартах. Відчуваю: Співак щось затіває, і справа не лише в концерті за мир. Я кілька років ходив околицями — заради того, щоб переконати людей, що я не якийсь-там тупий білий хлоп, що рветься на закриту вечірку, де б на нього звернули увагу й почали розмовляти. Довбаний кінгстонський слизняк на ресепшені не знає навіть, хто такий Дон Драммонд[105], — але стверджує, що все мені потрібне я знайду в Нью-Кінгстоні.

Ще один нюанс. Ямайці — причому не тільки ті, що працюють у готелі, а й завсідники барів та ресторанів, брунатні та білі, які п’ють ром і джин, — коли бачать мою камеру, передусім питають, чи я часом не з «Лайфа»[106], а потім починають наставляти, куди не треба ходити. Якби я їх слухав, то опинився б у «Ліґені-клабі», де звучить довбана «Диско дак»[107] і відриваються багаті сучки, які щойно награлись у теніс. Коли ж я кажу, що мені більше до вподоби «Тернтейбл-клаб», на мене поглядають з подивом, а потім — ще й з підозрою, тому що я не питаю, як туди дістатися (бо ж і так ясно, що вони не знають). Буквально дві години тому я спитав консьєржа: «А де тут відбувається джем-сейшн[108]?» Він відповів, цитую без жартів: «Сер, нащо вам спілкуватися з таким непотребом?» Я ледве стримався, щоб не послати його. Але наступна історія просто неймовірна.

Їду на таксі до готелю, і таксист дорогою питає, чи граю я на перегонах. Я на перегони не ходжу, але він — так; і вгадайте, кого він бачив кілька тижнів тому на іподромі? Співака. Той прийшов із двома братанами, один з яких величає себе Папа Ло. Я тут порозпитував про нього трохи. Рекет, «кришування», п’ять справ про вбивства. До суду дійшла лише одна, але його виправдали. Заправляє бідонвілем[109] під назвою Копенгаген. І ось він, Співак, — у компанії двох бандюків від політичної партії, яку він, теоретично, не підтримує, але при цьому спілкується з ними, як з давніми шкільними приятелями. А ще через кілька днів його бачать у компанії Шоти Шерифа, «хрещеного батька» Восьми Провулків — вотчини іншої партії, з протилежного табору. Двоє ватажків головорізів з різних таборів — за один тиждень. Двоє, що фактично контролюють дві розсварені половини центру Кінгстона. Може, він просто виконує функцію миротворця? Тобто, він же лише співак. І тут до мене починає доходити, що на Ямайці так не буває. Заварюється якась каша, і я вже чую її запах. Хіба я не згадував, що за два тижні тут вибори?

А якщо цей запах відчули двоє білих хлопців з Нью-Йорка, то слід, напевно, вже прохолов. Чи навпаки — запахло гостріше? У Кінгстон одним рейсом зі мною летів отой засранець, Марк Ленсінг, і він чомусь увесь політ старанно мене не помічав. Без базару. Гівняний режисер (який і досі посмоктує таткову касу, щоб знімати кіно) приїхав на Ямайку нібито робити фільм про концерт за мир. Як він сам сказав, його найняв рекорд-лейбл. Може й так, але коли на Ямайці з’являється мутний довбодзьоб без належного досвіду роботи, який має намір відзняти матеріал з події світового рівня, у моєму мозку починається діарея.

Таксист прагне виграти достатньо грошей для того, щоб звалити з країни. Він вважає, що якщо Народна національна партія знову переможе, то може встановити на Ямайці комуністичний режим. Цього я не знаю, зате точно знаю, що наразі загальна увага зосереджена на Співакові, — так, ніби від того, як поведеться далі саме він, залежить дуже багато; здається, що купа народу робить ставку на нього. Бідолаха, можливо, лише хоче випустити ще один альбом ліричних пісень, а потім теж звалити. Ймовірно, він також відчуває — усі це відчувають, — що Кінгстон досяг точки кипіння. Ось уже дві ночі поспіль консьєрж у готелі ночує на ресепшені, прямо за стійкою. Мені він цього не говорив, та я бачу мішки під його очима. Він, мабуть, сказав би, що це через відданість роботі, але я закладаюся, що той слизняк просто до смерті боїться йти додому в сутінках.

У травні такий собі Вільям Адлер повідомив на місцевому ТБ, що тут під егідою американського посольства діє аж одинадцять агентів ЦРУ. До червня семеро з них покинули країну. Отакої! Тим часом Співак, який, узагалі-то, не любить тиснути на гальма (але і в зашморг нібито лізти не хоче), наспівує, що раста не працює на ЦРУ. На Ямайці два плюс два дорівнює п’ять, але тепер сума зростає до семи. І всі нитки стягуються зашморгом довкола Співака. Ви б бачили його будинок: охорона, як у Форт-Ноксі[110], вхід і вихід заборонені. І за сек’юриті в нього не поліція, а ватага головорізів, що називають себе, як я з’ясував, загоном «Ехо». Останнім часом усі стали називатися як не «загонами», то «командами» чи «нарядами охорони». Біля будинку весь день тинялося бідолашне дівча, яке стверджувало, що чекає від нього дитину (певно, брехало). Чи Ленсінг має туди доступ? Він сказав, що знімає концерт для студії звукозапису, тож, мабуть, вхожий за лаштунки. Отже, щоб добути інформацію, мені доведеться бути ввічливим із цим довбодзьобом, а це ну майже неможливо.

Я намагаюся не здаватися голодним. Мені двадцять сім, і вже минуло шість років після закінчення коледжу, але мати все одно дістає мене питаннями, коли ж я перестану бути невгавучим «рожевим»[111] і знайду справжню роботу. Я вражений її підкованістю, а ось слівце «невгавучий», як й інформацію, хто такі «рожеві», вона могла підчепити від моєї молодшої сестри. Мати також вважає, що мені потрібна любов хорошої жінки, бажано не чорношкірої. Може, дивлячись на мене, вона бачить кар’єриста, одержимого певною метою. Можливо, я лише намагаюся переконати себе, що не схожий на тих білих хлопчиків, що ходять колами в пошуках довбаного місця, де б вони могли стати хоч чимось чи кимось, — бо ж після Ніксона, Форда[112] і пентагонівської преси, довбаних «Карпентерзів» і Тоні Орландо[113] вірити більше нема в що. У кожному разі — не в рок-н-рол. Рудбої закинули мене в Західний Кінгстон — і дали спокій, бо зрозуміли: втрачати мені нічого. Може, я просто недоумок, що шастає світом і виє на світ? Гадаю, в мене є проблеми, однак вони в іншому.

У мою першу подорож на Ямайку ми прилетіли до Монтеґо-Бея і вирушили в Неґрил — я і дівчина, батько якої був військовим у відставці. Мені подобалося, що вона й гадки не мала, хто такі «Ху», але слухала «Велвет андерґраунд»[114], бо зростала на військовій базі з німецькими дітьми. Вже за кілька днів я не те щоб відчув себе «членом родини» — все було не настільки банально, — але в мене з’явилося інтуїтивне відчуття, якась чуйка, а може, просто віра, яка промовляла до мене: «Тепер ти знайшов своє місце». Ні, я не забажав жити конкретно тут. Але пригадую, якось я прокинувся на світанку від приємного подиху ранньої прохолоди з вулиці — і спитав себе: «Яка твоя історія?» Може, я мав на увазі Ямайку, а може, й себе.

Кажу як є: мені не завадило б розібратися з тим, що ж відбувається в цій країні, яка ось-ось вибухне.

Загальні вибори — за два тижні. Над Кінгстоном, нагостривши всі свої вуха, шишкуватою дупою зависло ЦРУ, і місто відчуває на собі смердючий випар «холодної війни». Журнал не чекає від мене нічого особливого: кілька абзаців про те, що конкретно нині записують «стоунзи», і фотку Міка або Кіфа в студійних навушниках, з яким-небудь ямайцем поруч — для колориту. Але в сраку це все. Яку ж гру веде Марк Ленсінг? Цьому голубчику не вистачило б розуму затіяти велику аферу самостійно. Завтра треба буде повернутися в будинок Марлі. Мені, між іншим, призначено. Хоча, можна подумати, на Ямайці це щось означає... І хто цей Вільям Адлер?

Джосі Вейлз

іпер — людина з цілою купою історій. Усі вони починаються з анекдотів, бо Віпер — чоловік, що любить пожартувати. Так він розігрує з себе рибалку, бо жарт — це заготовлений для тебе гачок. І от щойно він тебе підловив, відразу ж тягне у найчорніші, найчервоніші, найспечніші ями пекла, які тільки можна собі уявити. А потім знову сміється, відкидається і стежить, як ти силкуєшся звідти вибратись. Просто ніколи не розпитуйте його про Електричне Буґі.

От, скажімо, нині я сиджу в барі, дивлюся на танець жінки, дивлюся так, як, здавалося б, і личить дивитись на неї чоловікові, але де мої думки? А думки мої — танцюють біля Віпера.

Джунглі ніколи ще не породжували такого руді, як Віпер, і, напевно, ніколи більше не породять. Він не схожий ні на кого з тих, хто жив у Балаклаві до її падіння шістдесят шостого року. Віперова мати змушувала його ходити до школи, і він проходив туди аж до середнього ступеня. Мало хто знає, що Віпер здав три предмети на атестат зрілості — англійську, математику та креслення, а до того як Вавилон запроторив його до буцегарні, вже майже дочитав товстезну книженцію. Читав Віпер так захоплено, що довелося йому почати красти окуляри, — і він крав їх доти, доки не підібрав собі такі, що, зрештою, підійшли. І ось, бачачи цього руді в окулярах, народ став гадати, чи не приховує він чогось. Мати його дитини отримала гарну роботу у вільній зоні тільки тому, що була єдиною за всю історію вільної зони жінкою, яка надіслала листа про працевлаштування, — і написав цього листа, звісно ж, Віпер, а не вона.

У кожній з історій Віпера є тільки один герой, і це — сам Віпер. Крім чувака, який усе ще шле йому листи і про якого він любить поговорити: як той зробив оте, сказав се, навчив його тому, сьому, п’ятому-десятому і як за малу дозу коксу чи навіть гери[115] Віпер дозволяв йому робити те, від чого їм обом було добре.

Про цього чоловіка Віпер розповідає так, наче йому цілком наплювати, що і як про нього подумають, бо всім відомо: Віпер — головоріз, здатний пришити хлопчика на очах у його власного батька, та ще й змусити того батька відраховувати п’ять останніх синових вдихів. Просто ніколи не розпитуйте його про Електричне Буґі. Віпер має історію навіть про Співака.

Усім не вгодиш, особливо коли ти виходиш на справу, однак, якщо ти виявиш неуважність до Віпера, він сприйме це дуже близько до серця. Шістдесят сьомого року Віпер — жовтодзьоб із Кроссроудса (це там, де центр межує з околицею) — жив собі, нікуди не ліз і думав, що зі своєю математикою, англійською та кресленням зможе пристати в якесь архітектурне бюро. Того дня Віпер не забув як слід зачесатися. Він одягнув сіру сорочку і темно-сині штани, які мати купила йому, щоб він носив їх до церкви. Уявіть собі Віпера, що розгулює Кроссроудсом, постукуючи черевиками. Для цієї вулиці він мав просто-таки козирний вид. Уявіть собі Віпера, ні на кого не схожого хоча б тим, що йому, на відміну від багатьох, є куди йти.

І ось коли Віпер звертає ліворуч, до Карибського театру, раптом бозна-звідки налітає тьма-тьмуща фараонів. Дві повні вантажівки. Один хапає його, другий б’є прикладом у голову, і він падає. На суді його звинувачують у чиненні опору під час арешту, а ще — в заподіянні шкоди двом офіцерам поліції. Суддя каже: «Вас звинувачують у справі про пограбування ювелірної крамниці Рея Чанга на Кроссроудсі, а також в умисному пораненні правоохоронців. Ви визнаєте себе винним?» Віпер відповідає, що нічого не знає ні про яке пограбування, але фараони стверджують, що мають свідка. Віпер каже, що нічого в них нема, що вони просто схопили першого-ліпшого чорношкірого, якого тільки зустріли на околиці, — як-от Маркуса Стоуна з Копенгагену, що сидить у буцегарні за вбивство, вчинене через дві доби після його, Маркуса, арешту. Виходило, що суддя — або дурень, або куплений, або те й інше. Суддя тоді каже: «Я даю тобі шанс розкрити твоїх спільників». А Віпер каже: «Спільників теж ніяких немає, бо не було злочину». Віпер був не винен, але не міг дозволити собі адвоката. Суддя дав йому п’ять років загального режиму.

А через день у буцегарню до Віпера завітала поліція. Хлопці з Копенгагену, Джунглів, Реми і Вотергаусу[116] з фараонами не дружать. Але поліція просто хотіла показати, чого йому чекати від тюрми. Навіть після вироку Віпер усе ще тримався за надію (адже в нього була жива мати, а за плечима — три складених іспити на атестат), що в житті можна чогось досягти. Віпер думає, що це рівний бій: за ними — сила, а за ним — правда. Він думає: не можуть же вони вважати окулярика рудбоєм. Віпер не перестає думати про Даниїла, якого Господь в останню мить врятував з ями з левами. Фараонів шестеро, і один з них каже Віперові: «Ми прийшли тебе дечому навчити — розчулимо так, що плакатимеш, як дівчисько». Віпер, який тоді ще звався Вільямом Фостером і не міг утримати гостре слівце за зубами, каже: «Ви й самі, як я бачу; такі гарнюні й чутливі, як дівчатка». Перший удар кийка руку йому не зламав, а ось другий — так. Фараон кричить: «Ану називай нам імена своїх поплічників!» Віпер реве від болю, але знову не може стримати свій зухвалий язик: «Та в мене лише один наплічник — шкільний!» Фараони кажуть: «Ми знаємо, як тебе розговорити». Але їм же точно відомо, що сказати Віперові нема чого, — це ж вони його й узяли, бо ж голота з гето не має права шпацирувати вулицею в пристойному одязі, так, наче вона й справді щось собою означає; поцупив, певно, паршивий злодій, одяг у порядних людей; знай своє місце, поганий ніґере.

Розбили йому ліву лінзу в окулярах (вони тепер із тріщинами, однак Віпер їх і досі так носить, хоча може й замінити). Тягнуть його в якусь камеру, де він ще не був. Здирають весь одяг, аж до трусів, і прив’язують до койки.

Фараон питає: «Знаєш, вилупку, що таке Електричне Буґі?» Один підходить із дротом від тостера. Зі шнура стирчать дві жили. «Будеш у нас батоном», — каже. Інший хапає Віпера за член і однією з жил обмотує головку. Штекер пхають у розетку, але нічого не відбувається, — аж поки хтось із них не починає торкатися другою жилою: до кінчиків його пальців, до ясен, губ, сосків, задньої дірки. Віпер мені про це нічого не розказував, але я знаю.

Для Віпера буцегарня була чимось геть новим. Вона зламала його, змінила цілком. Я чув, першого тижня у тюрмі всі намагалися триматися від нього якомога далі, бо поранений лев більш небезпечний за здорового: кожен здатний його взяти, от тільки ризикує відправитися разом з ним до пекла.

Віпер може цілу розмову з тобою провадити самими очима. І досі може, і це одна з причин, чому з ним найкраще ходити на справу. Він на одному боці крамниці, я на іншому, і через два кліпи й один позирк ми обидва знаємо: він бере на себе задні двері, я беру прилавок — і стріляємо в будь-кого, хто сіпнеться полізти в штани чи до себе в торбу. На Волині Віпера п’ять зарубок зліва, і жодної — справа. Кожна зарубка — фараон. І...

— Йоу! Йоу, Джосі! Вернись, братане, ти потрібен планеті Земля!

— Віпере? Ти коли встиг заявиться? Я тебе й не помітив.

— Та хвилин зо дві тому. Вважаєш, це гарна ідея — отак ширяти думками понад хмарами, сидячи в цьому барі?

— А що?

— Хм? Та так, нічо’. Чувак типу тебе може й відволіктись, коли за тобою є кому приглянути.

— Чо’о ти так спізнився?

— Ти ж мене знаєш, Джосі. У кожної дороги свій шлагбаум. Так з якого світу я тебе повернув?

— Із Плутона, не інакше.

— Ясно. Там, де баби мають по одній циці та дві поцьки?

— Ні, чуваче, це більше схоже на «Планету мавп»[117].

— Отже, можна всадити їм зразу в обидві...

— Ой, не починай знову про трах з мавпами, Віпере.

— І чо’о ні?

— Про це вже в усі дірки триндять твої братчики-атеїсти: еволюція і всяке таке.

— Ні, чуваче, тут ми з великим Чарлзом Дарвіном розходимося. Братчику, ніхто від мавпи не походить. Ну, хіба що Фаннібой: йо’о точно якась горила на світ привела.

— Віпере, йоханий бабай!

— Що? Що?

— Братчику, у мене ж пива в склянці було більше половини, це стопудово!

— Радий за тебе.

— Гей, бомбоклат, ти що, пиво моє лигнув?

— Так воно ж у тебе без діла стояло. А моя бабця, знаєш, як любила казати? Раз довго стоїть, значить, уже спільне.

— А твоя бабця знає, що ти тільки-но випив проносне?

— Та ну тебе! Розказуй, чо’о прийшов?

Віпер нині балакучіший, ніж зазвичай. Може, через цей бар, де випивка розв’язує язики всім, крім мене. Він знає, що я терпіти не можу, коли треба вирішувати питання, а він під кайфом. Віпер каже, що кокс згладжує кути, але все це буза, якої він наслухався від свого білого дружка з буцегарні — отого, що сів за наркоту, коли на нього навалилося посольство, — або ж насмикав з фільмів, і тепер несе всяку фіґню. У такому стані він знаходить бійку навіть там, де її нема. Та ще й параноїком стає — ще більшим, ніж Юда, коли той ховався, зрадивши Христа.

— Гей, Джосі, то твій «Датсун» зовні? Там сидить чоловік. Третя година.

— Йоханий бабай, що ти мені тут городиш? До чо’о тут мій «Датсун»?

— Той чоловік, третя година.

— Скі’ки разів я мушу казати: не діставай мене цим гівном з американських детективів?

— Ну, добре, мудило. Чоловік позаду тебе, праворуч... та не дивись ти. Високий, темний, бридкий, губа, як у риби, висить. Сидить у барі, але ні з ким не балака. Уже тричі сюди зиркнув.

— Може, він — як ти?

Віпер пильно подивився на мене. Майнула думка: зараз він ляпне щось таке, за що я його вилаю. Хоча Віпер заслужив право творити все, що йому заманеться, навіть пов’язане із содомією. Про неї він торочить весь час, але не прямо, а манівцями, типу езоповою мовою, загадками та натяками. Все це він складає «на грецький лад» (його слова, не мої), — хоча що там від Греції, я не розумію. Але це не означає, що він буде терпіти, коли хтось спробує відповісти йому тим же. Він не спустить, якщо хтось скаже що-небудь про нього самого, навіть якщо це відомо всім.

— Чуваче, та це ж батон, — каже він. Я починаю смикати ногою. — Той чоловік за нами стежить.

— Це в тобі кокс говорить. Звісно, він на нас дивиться. На його місці я б у барі теж не спускав з мене очей. Цим він реально й займається. Він, як і всі тут, упізнає мене, а тепер упізнає й тебе. Сидить і гадає: «Кого вони змовляються пришити? І коли саме вони збираються когось пришити? Мені розслабитися чи линяти звідси, хапаючись за штани?» Мені навіть обертатися не треба: я відчуваю, як він однією рукою стискає склянку, а пальцями другої — тарабанить по стійці. Дивись, зараз я на рахунок «три» обернуся, різко, — і він відведе очі. Один, два, три.

— Ха-ха, чувак мало не перекинув склянку. Братане, може, це фараон?

— Може, тобі лучче перестати мацати свою паршиву волину? У тебе попереду ще двадцять два дні різдвяної відпустки. Встигнеш додати кілька зарубок.

Віпер пильно на мене дивиться, а потім починає сміятися. Ніхто не регоче так, як він: спершу хриплувато, тоді раптом набирає силу і вибухає на всю кімнату. І хто навчив цього ніґера так реготати? Сміх розкочується по бару, і його мимоволі підхоплюють інші, бо він заразливий.

— Сьо’дні я більший параноїк, ніж завжди.

— Це того, що ти ждеш од завтрашнього дня чогось особливого. А насправді всі дні однакові. Знаєш, чого я вибрав саме тебе, Віпере? Знаєш? Бо я в людях найбільше не терплю, коли вони кажуть мені ті’ки те, що збираються зробить. Тому я й не вірю жодному політикану: вони кажуть те, що ще ті’ки думають робити.

— Ніколи не дозволяй політикану зробити тобі послугу Він потім з тебе не злізе... Я тобі не розказував, як зустрівся зі Співаком?

Десять тисяч разів, але я про це не нагадую. Є речі, які він повторює десять, сто, тисячу разів, поки сам, зрештою, не втомлюється.

— Ні, не розказував.

— Три роки на службі...

Роки в буцегарні він завжди називає «службою».

— Три роки. Нас вивели на пляж Порт-Гендерсона.

— Вони водять в’язнів купатися? Я б зразу звалив.

— Ні, ні, ні. Нас виводили на роботу — рубати дерева. Твоя правда: була б така змога, я б умить охоронця рубонув. Ну та то таке, братане. Працюємо ми, значить, і раптом бачу — звідкись підходить Співак зі своїм дружбаном. Дивиться на мене і каже: «Ми тут всі будемо за тебе боротися, ясно?» А я стою ні в сих ні в тих... Це він мені каже, що буде боротись за мої права! А потім сміється і йде собі. Після цього я того вилупка зненавидів усією душею.

Він реально ненавидить Співака. Хоча реально та історія жодним краєм Віпера не торкається. Він же думав, що розмовляють з ним, — ось у нього серце і тенькнуло. Віпер навіть хотів був до нього підійти, дарма що охоронці дивилися. А потім до бідака таки дійшло, що Співак звертається не до нього, а до того, хто був поруч, тобто до свого дружбана. З якоїсь причини — навіть після батога з цвяхами, кийків і після того, як йому насцяли в рис за суперечку з охоронцем, — саме це вражає Віпера найбільше. Через це в нього аж кров закипає. Те, чого насправді не було, він хоче думати, що було, і саме з таким результатом. Ну, а мені по шарабану; головне — це щоб його тягнуло стрельнути тоді, коли мені того тре’.

— Нас усі вже ждуть біля халупи, — кажу я. — Всі, крім Бам-Бама. Візьми мою тачку й забери його. Він весь день стежить за будинком.

— Без питань, братане, в натурі.

Бам-Бам

азна-що відбувається, коли волина приходить у твій дім жити з тобою! Спершу це помічають люди, що живуть з тобою. Жінка, з якою живу я, починає дивитися на мене інакше. Всі розмовляють з тобою інакше, коли бачать, що з твоїх штанів аж випирає. Ні, річ навіть не в цьому. Коли волина приходить у твій дім жити з тобою, то це саме їй, Волині, а не людині, яка її тримає, належить останнє слово. І воно проходить між чоловіком і жінкою, коли вони розмовляють, навіть несерйозно, навіть про дрібниці.

— Вечеря готова, — каже вона.

— Я не голодний.

— Окей.

— Треба, щоб вона була теплою, коли я зголоднію.

— Як скажеш.

Коли волина приходить у твій дім жити з тобою, жінка, з якою ти живеш, починає поводитися з тобою інакше — не холодно, але вона тепер зважує свої слова, відміряє їх перед тим, як до тебе заговорити. Але волина розмовляє і з господарем; спочатку каже, що ти нею ніколи не оволодієш, бо зовні є тьма людей, у яких зброї нема, але вони знають, що вона є у тебе, і коли-небудь уночі вони прокрадуться, мов Нікодемус, і викрадуть її. Ніхто по-справжньому волиною не володіє. Ти цього не знаєш, поки вона в тебе не з’являється. Якщо хтось її тобі дає, то цей хтось може й забрати її назад. Інший, побачивши її в тебе, може вирішити, що насправді вона належить йому. І він не спить, поки нею не заволодіє, бо доти не зможе заснути. Жадоба до зброї гірша, ніж жадоба до жінки, бо жінка принаймні може теж жадати тебе. Ночами мені не спиться. Я стою в темній тіні, дивлячись на неї, погладжуючи її; дивлюся і чекаю.

Через два дні після того, як зникає Папа Ло, ми чуємо, що він був у Англії, де дивився за туром Співака. Ходить чутка, що в цей же час у Англії перебував і Фаннібой, але ніхто не може сказати, чи це правда: останнього стукача тут розп’яли прямо на Ґарбиджлендсі. Той, хто завозить волини в гето, каже, щоб ми вночі чекали в контейнері з написом «Концерт за мир». Коли ми втрьох прибуваємо в док, там так порожньо як після «дружнього візиту» Клінта Іствуда[118]: кран не працює, прожектори не світять, людей нема, — тільки вода хлюпається об причал. Ящик уже чекав на місці, готовий і розкритий. На «Датсуні» Джосі Вейлза під’їхав Віпер. Я, він і Гекл затягли ящик на заднє сидіння і завантажили машину під саму зав’язку зброєю і до зброї; ми з Геклом — за бортом. Віпер дає нам грошей на таксі, але в гето таксі не ходять, особливо в комендантську годину, і ми на ці гроші набираємо собі всякої всячини в «Кей-Еф-Сі». Касир чекає, поки ми підемо, щоб піти самому, але квапити нас боїться.

Того вечора отой білий учить мене стріляти. Сходиться чимало люду з гето, і коли він бачить одного з них, то шкіриться й каже: «Чого трясешся, Тоні?» Але Тоні не відповідає. Ніхто не знає, що колись давно вони з Тоні ходили до нашої маленької школи у Форт-Беннінгу; ніхто не знає, що цей Тоні взагалі ходив до школи. Білий ставить мішень і каже, щоб я стріляв. А потім той, хто завозить волини в гето, дивиться на мене й посміхається. Віпер каже білому, що Папа Ло ослаб, але білий слова Віпера розуміє погано. Він просто киває, сміється і каже: «ясно!» — а тоді дивиться на Джосі Вейлза, щоб той усе йому повторив повільніше, і все ’дно сміється, навіть коли не смішно. Від цього обличчя Джосі Вейлза стає ще похмурішим, бо всі знають, як він пишається, що годен добре говорити. Білий каже: «Ми тут усі боремося за свободу від тоталітаризму тероризму і тиранії — але ніхто не знає, що ці слова означають».

Я дивлюся на інших хлопців: двоє з них молодші за мене, п’ятеро — старші, серед них Демус і Віпер. Усі ми темношкірі, усі терпіти не можемо розчісуватися. Всі носимо хакі, габардин або джинси із закоченою до коліна правою штаниною, а з задньої лівої кишені кожного стирчить ганчірка, бо від цього вигляд крутий. Хтось носить теми[119], але не всі, бо ж теми носять расти, а расти ж нібито липнуть до соціалістів. «Соціалізм» — черговий «ізм», який так обрид, що навіть Співак написав про це пісню. Потім білий говорить про те, що дехто свій добре підвішений язик розпускає на агітацію людей, і що тоталітаризм завжди постає там, де всі «за», — і ми згідно киваємо, начебто розуміємо його. Дев’ять разів він вимовляє слово «хаос». Він каже, що країна колись подякує нам за це, — і ми згідно киваємо, начебто розуміємо його.

Але Джосі Вейлз хоче чогось більшого, ніж ці партійні справи. Я думаю про те, що він завжди пахне якось інакше, хоча його й одягає жінка. Він пахне якоюсь сумішшю часнику та сірки. І після повторного показу, як треба стріляти, Джосі Вейлз каже, що ми збираємося в Рему, бо ніґери там чо’ось геть розперезалися. «Треба б трохи опустити тих чорнопиких», — говорить сміючись білий і від’їжджає на джипі. І знову ця Рема, завжди між ЛПЯ і ННП, між капіталістами й соціалістами. Джосі Вейлз каже білому, що сам він ніякий не «іст», що він розумніший за їх усіх — і зробить те, чого від нього хочуть, якщо йому потім дадуть спокій у Маямі. Білий каже, що не розуміє дзявкотіння Джосі Вейлза, а потім осміхається, ніби знає якийсь секрет, відомий тільки йому та дияволу. Пройшла поголоска: люди з Реми нарікають на те, що ЛПЯ вклала гроші, дала консерви і налагодила каналізацію в Копенгагені, але нічого не зробила для них, і що, може, настав час їм реально приєднатися до ННП і перетворити Вісім Провулків у Дев’ять Провулків. Усе це розповідає Віпер, коли ми повертаємося до халупи, що біля залізниці. Усе це він говорить, замішуючи при цьому кокс з ефіром. Потім він нагріває суміш запальничкою і дає потягнути спершу мені.

Ми їдемо в Рему на «Датсуні». Я хапаюся за дверцята а вони здаються м’якими і повітря проходить крізь моє волосся немов дві сотні жіночих пальців гладять мені соски такий кайф мабуть відчуває жінка коли ти смокчеш їй циці голова паморочиться в хмільному вихорі ніби я розгулюю без голови а тоді моя голова повертається на місце але тепер вона наче повітряна куля а темна вулиця стає темнішою а жовте світло ліхтарів жовтішим а та дівчина в будинку через вулицю пробуджує таку хіть що мені тісно в своїх штанях і хочеться трах-трах-трах — трах-трах-трах кожну жінку на світі і я хочу протрахати наскрізь міс Ямайку а коли з її поцьки полізе лялька то я б затрахав і її а тоді натисну на спусковий курок і розстріляю весь світ. Але я хочу трахатись — а в мене більше не стоїть. Не стоїть! Не стоїть! Це мабуть через кокс. Чи може геру. Не ’наю. Не ’наю нічого бомбоклат не ’наю і швидше б уже машина доїхала куди треба а то вона повзе як равлик хочеться відчинити дверцята і вискочити і бігти всю дорогу вперед а потім назад і знову і знову бігти так швидко що я лечу і хочу трах-трах-трах — але в мене не стоїть! Не стоїть! А радіо в голові грає забійний музон який на радіо ніколи не грає і я тримаю ритм дикий ритм! А інші хлопці в машині теж його відчувають і теж це знають а я дивлюся на Віпера що дивиться на мене і теж знає а я можу поцілувати його з язиком і застрелити за те що він батон і знову сміятися сміятися а наша машина врізається в пагорб і ми нібито летимо на небеса ні таки на небеса і «Датсун» летить теж а моя голова перетворюється на повітряну кулю і тоді я думаю про Рему і що ті хто там живе мусять дістати від нас науку і я так хочу щоб вони її таки реально засвоїли що хапаю і пересмикую затвор у М16 але насправді я хочу схопити на вулиці якогось хлопа — і скрутити йому шию от-так крутити крутити крутити поки вона не відскочить як затичка і тоді я черпну крові розітру її по обличчю і скажу Ану вилупки хто тут зараз непристойно поводиться? — і буду трах-трах-трах — але в мене не стоїть! Не стоїть! А «Датсун» скрегоче гальмами. І не встигає Віпер щось сказати як ми вискакуємо і біжимо вулицею а вулиця мокра і вулиця це море хоча ні — вулиця це небо і я лечу крізь нього і можу чути свої кроки так ніби це чиїсь чужі кроки ніби хтось інший лопотить по тротуару як постріли і ось я в кінотеатрі з Джосі Вейлзом бо показують «Інфорсер» про Гаррі Каллагана і ще якогось поганого хлопця бо пацан з волиною — чоловік а не пацан і щоразу коли Клінт Іствуд стріляє в того пацана Джосі Вейлз співає Люди, ви готові? — А ми співаємо — Боу! і О Боже! — і палимо по екрану поки він не стає як те решето і нічого не видно крізь дим. Тут усі вибігають з кінотеатру але розуміють що хай краще далі крутиться кіно бо інакше ми вломимось в апаратну і наведем там лад. І перед тим як стріляти знову мені доходить що ми на території Реми а не в кінотеатрі й отже ми стріляємо в будинок і крамницю яка ще відчинена а люди там метушаться й репетують. — Так вилупки біжіть біжіть стрілки приїхали чилі-лі-бум-бум-ех! — Але поцілити всіх так щоб на смерть не виходить і від цього я просто реально реально скаженію і все так же хочу трах-трах-трах і не знаю чому я так до нестями хочу трах — але в мене досі не стоїть і я доганяю одну з дівчат хапаю і кричу Я те’е зара’ пришию! — і хочу це зробити але Віпер хапає мене і лупить по лицю руків’ям своєї волини і каже Ти що головою йобнувся? — Це просто попередження та я хочу вбити і його але він уже дає сигнал до відходу бо хоч ті пацани з Реми і слабаки та в одного чи двох тут теж є волини але кому є діло до цих вилупків з Реми? Кулі відскакують від мене як від Супермена. На мені «С» із грудей Супермена і «Б» з пояса Бетмена. Ми бачимо пацана і женемося за ним але він зникає в нірці як миша і я кричу тому батонові вийти й прийняти смерть як справжній чоловік і я до всирачки хочу його вбити я хочу вбивати-вбивати-вбивати потім з’являється пес і я біжу за псом мені треба його вбити я хочу вбити цього пса вбити цього пса! Джосі Вейлз та інші біжать до машини і ловлять ще якогось пацана штурхають його в спину в сраку і кажуть Це тобі за всіх вилупків у Ремі що хочуть лягти під ННП ясно? Добре затям ми маємо волини і ми знаємо з ким ти — і штурхають того пацана знову і він тікає а я хочу його застрелити і Віпер дивиться на мене а я хочу застрелити і його хочу реально його застрелити зараз прям’ зараз але Віпер каже Ану бомбоклат на заднє сидіння інакше тебе тут так напхають кулями що на вітрі свистіти будеш — а я не розумію бо коли я хочу трах то хочу трах-трах-трах а коли вбивати то хочу вбивати-вбивати-вбивати але тепер розумію що я не хочу вмирати і боюся-боюся-боюся і ніколи так не боявся як тепер і серце колотиться реально-реально-реально швидко. Але я стрибаю на заднє сидіння і думаю про стрілянину і як це воно почуватися краще ніж добре і що я почуваюся краще ніж добре та щойно я почав думати що почуваюся краще ніж добре як уже перестав почуватися так добре. Їхати з цього рибного містечка нікого не вбивши — це дає відчуття як наче хтось відчув що хтось помер але не зрозуміло чому. Чогось особливого не відчуваєш та все ж. А темрява вже не була така темна а їзда ніколи не була така довга хоча тут не надто й далеко і я знав що Віпер на мене злиться і я подумав що він може мене вбити і вбити всіх і весь Копенгаген з його сірістю ржею та брудом і я це ненавиджу і не знаю чому бо це все що я знаю і це все про що я думаю коли курю цю штуку все здається так добре і кожна дорога гарна а кожну жінку я хотів би тут же відтрахати а коли стріляв з волини то міг убити всіх і це було б найкраще вбивство а тепер його нема і червоне вже не таке червоне синє не таке синє а цей ритм — не найсолодший ритм і від усього цього огортає сум але було ще щось чого я не можу описати і я хочу одного — знову відчути себе зараз добре. Прям’ зараз.

А Папа Ло визвірився, як божевільний: хто дозволив Джосі Вейлзу і Віперу колобродити в Ремі?Хто, в біса, питаю? А той каже: Чоловік, більший за тебе, — і схоже було, що Папа Ло зараз Джосі Вейлза вдарить, але тут він бачить нас, бачить мене і волини, і я не знаю, про що він таке думає, але, напевно, про щось тяжке, бо розвертається і йде. Але спочатку каже всім, кожному і ніби нікому, що колись у нас повністю закінчаться люди, які вбивають. Джосі Вейлз сичить і йде трахати свою жінку або гратися зі своїм дитям. Жінка, з якою жив я, дивиться на мене так, ніби раніше ніколи не бачила. Її правда. Такого мене вона не бачила ніколи.

Настає сімдесят шостий рік і приносить із собою вибори. Той, хто завозить волини в гето, дає ясно зрозуміти, що урядові соціалістів більше не бути. Спочатку все тут горітиме пекельним полум’ям під стогін проклять. Нас виряджають пристрелити двох із Восьми Провулків, але потім виряджають і далі. На ринку «Коронейшн» ми підходимо до продавчині та модно вбраної жінки (так, ніби вона з престижного району) — і стріляємо в обох. Назавтра йдемо на Кроссроудс — це там, де центр прилягає до околиці, — вдираємося до китайської крамниці посуду і влаштовуємо стрілянину. Ще через день — зупиняємо автобус, що прямує із Західного Кінгстону в Сент-Кетрин. Починаємо грабувати й наганяти страх, аж тут фараонша кричить нам: «Припинити!» — так, наче вона Старскі або Гатч[120]. Вона не встигає вихопити зброю — і ми витягуємо її з автобуса, й автобус їде. Під придорожнім кущем ми стріляємо в неї шість разів, а повз нас шмигають машини. Коли ми стріляємо, її тіло виконує танець куль, а до цього Джосі Вейлз робить те, що змушує мене глитати власну блювотину. Папа Ло такого б не дозволив. А Джосі махає перед нами волиною й погрожує карою, якщо ми про це бовкнем.

Жінка, з якою я живу, дивиться, як я змінююся, але мені це по шарабану, доки я курю. Та скоро Віпер дає мені зрозуміти, що між мною і моєю затяжкою стоять вилупки, яких треба вколошкати. Мені потрібна винагорода, щось, щоб спинити депресняк. Тепер це так і є: ти або куриш, або мрієш покурити, і мариш цим так, наче хтось помер і його не повернути.

На Ямайці все частіше звучать розмови про те, що злочинність вийшла з-під контролю, що країна летить у трубу, що безпеки немає навіть у престижних районах, а ННП втрачає контроль над країною. До виборів два тижні, і Папа Ло виряджає нас до кожного дому, щоб нагадати людям, як голосувати. Один з хлопчаків каже, що не збирається коритися Папі Ло. Джосі Вейлз міг би просичати і буркнути щось двозначне, але Джосі Вейлз ніколи не забуває, що сам Папа Ло став Папою через те, що був найжорсткішим і найгрубішим чоловіком у гето. Папа Ло підходить прямо до хлопа й питає, скільки йому років. «Сімнадцять», — каже той. «Ну, отже; до вісімнадцяти загоїться», — каже Папа Ло і стріляє йому в ступню. Той кричить, підстрибує і знову кричить. «Тутешній люд стає норовливим. Тутешній люд забув, хто тут головний! От ти! Ти забув?» — питає Папа і наводить волину на ще одного хлопа. Той весь трясеться й трясе головою: «Hi-ні-ні, Папо Ло, ти дон, дон над донами», а Папа Ло сміється, побачивши, що той почав під себе сцяти. «Вилизуй це язиком», — каже Папа Ло. Хлоп на мить обімлів, а Папа Ло стріляє поруч і каже: «Або ти вилизуєш за собою сциклиння, або ми підітремо за тобою кров». І хлоп, бачачи, що той не жартує, стає на коліна і починає хлебтати свою сечу, мов скажений котяра.

І ось ми заходимо у вулицю, штовхаємо відчинені двері, вибиваємо замкнені, а там якийсь дід, сам-один і майже безумний, каже, що ні за кого не голосує, — і тоді ми витягуємо його з дому, здираємо з нього весь верхній одяг і спалюємо, потім здираємо ще й труси і теж спалюємо, б’ємо старого двічі й наказуємо, щоб він гарненько подумав, чи йти йому на вибори, інакше ми почнемо палити речі в його хаті. А жінка, з якою я живу, питає, чи прийдуть ось так і за нею, бо ЛПЯ і ННП — однакове лайно, а я кажу: «Може, й прийдуть», і вона не каже мені більше ні слова. Але коли приходить отой білий, а за ним — той, хто завозить волини в гето, вони розмовляють із Джосі Вейлзом, а не з Папою Ло. Папа й у гето не так часто буває. Він забагато часу збавляє зі Співаком.

Ніч. У грудні тут прохолодніше. Співак у себе вдома. Живе, співає і грає. Вся Ямайка й усе гето обговорюють те, що він вирішив влаштувати концерт за мир «Усміхнись, Ямайко», хоча всі ці співи — звісно, пропаганда ННП, а його будинок удень і вночі охороняє загін «Ехо» — погані хлопці, яким платить ННП. Ніякої поліції, крім одного автомобіля, що з’являється, коли стемніє. Всередину ніхто не заходить, і мало хто виходить назовні. Я спостерігаю, як зупиняється і від’їздить та машина, і бачу, як у кімнаті спалахує світло, гасне і знову спалахує. Дивлюся, як заходить і виходить невисокий, міцно збитий менеджер, а з ним — якийсь білий чоловік з каштановим волоссям. Співак одного разу сказав, що життя для нього нічого не важить, якщо він не може допомогти багатьом людям, — і він їм допомагає, але він дає їм тільки те, що треба їм. А ось молодим нічого не треба: вони просто хочуть усе. Ми співаємо інші пісні — пісні тієї молоді, якій записувати свою музику не по кишені, і ми стрибаємо під реальний ритм року, неотесаний і страшний. І ми співаємо пісні, які приходять нам уві сні, — про те, що як летиш мов блискавка, то й загуркочеш наче грім. А Співак думає, що рудбой Джонні яким був, таким і лишився, але Джонні змінюється, і Джонні за ним ще колись прийде. Надвечір я бачу, як Співак курить ґанджу[121] з Папою Ло, а потім дає конверт чоловікові, що треться з Шотою Шерифом, і навіть людям більшим за мене невтямки, що ж таке замишляє цей безумець із дредами. Цей Співак думає: якщо він — з тих же місць, що й ми, то розуміє, як ми живемо. Але він не розуміє нічого. Всі вони думають, як він, — оті, хто колись подалися звідси й повернулися назад. Що все тут лишилося таким, яким було до їхнього від’їзду. Але ми вже інакші. Ми жорсткіші, ніж він, і нам усе по шарабану. Він звалив звідси до того, як став таким, як ми.

А ми конкретно? Ми — найкрутіші погані хлопці. Геклова мати якось вийшла з дому, коли ми стирчали на розі вулиці і грали в доміно, і до нас, така, підходить. А хтось питає: «Що за грубість ту’ чуєцця?», а тоді зацідив їй в обличчя і сказав: «Не смій зне’ажати по’аних хлопців, коли вони на улиці». Жінка, з якою я живу, питає, чи вчиню я так само і з нею, але я нічо’ не кажу. Жінок бити мені не кортить. Я просто хочу коксу на дурничку. От і все, що я хочу. От і все, що мені треба. Позавчора йду я повз будинок якоїсь баби, аж дивлюся: виходить Віпер, голий, і чеше до колонки, позаду. Стягує зі свого дружка гандон, відкидає й починає підмиватися. Всім відомо: гандони і контрацепція — це схема білих, щоб звести на хрін усіх чорношкірих, а йому й по шарабану. Я дивлюсь, як він неспішно знімає окуляри, миє себе в усіх місцях мочалкою з милом, так, наче ця колонка і це дерево тут — для нього одного, хоча це будинок навіть не його постійної жінки. Я не мав охоти його відтрахати (всі ці підарські штуки я не терплю), та мені чогось закортіло просто ввійти в нього, непомітно, як далі, — і рухатися, коли рухається він, дриґатися, коли дриґається він, і пердіти, коли пердить він, трошки виходити, а потім таранити його з новою силою, жорстко й глибоко, а потім — м’яко, то швидко, то, згодом, повільно. А опісля мені хотілося побути ще й жінкою — щоб постогнати.

Сьогодні ввечері я стежу за домом Співака один, хоча в інший час нас тут ціла компанія. Коротун з великим ротом — він у нього за менеджера — вважає нас купкою звичайних тутешніх хлопів, які тут чи то жебрають, чи то думають, де б нарити «травички», чи то мріють, щоб їм дали шанс пограти, — але все ’дно позирає з підозрою. І ми повертаємося в гето, а білий, який, здається, знає Патлача, розповідає нам про кожну кімнату в його домі. «Там усі на своєму місці, навіть ті, хто під ним, і в певний момент вони розійдуться на перерву, ні — на велику перерву, може, навіть поїдуть відірватись на якусь дискотеку десь у Кінгстоні. Ясно?» Каже, що в будинку тільки один вхід і один вихід. Що він влаштовує собі перерву десь о дев’ятій — дев’ятій п’ятнадцять і йде на кухню сам; ніяких дітей у домі немає, всі ж інші в цей час — або в студії, або збираються розходитись. Що зі сходів угору добре видно кухню, але нам треба буде все те місце потім гарненько вимити — як душем, щоб уже напевне. Що двоє — за кермом, двоє — всередині, а четверо — «на чатах зовні». Ми не зовсім розуміємо, що білий має на увазі, і Джосі Вейлз розтовкмачує: четверо не повинні чхати зовні, — звучить, як повна нісенітниця. Американець знову червоніє, а той, хто завозить волини в гето, роз’яснює врешті, що білий має на увазі «стежити за будинком зовні». Нам показують фотки. Співак — на кухні, він і білий, що керує лейблом; він же — в студії, з виряченими очима (ма’ть, поперло від міцної трави), а з ним новий гітарист, прямо з Америки (уже встиг трахнути одну дівулю, а заодно — і її сестру); він сидить на динаміку так, наче це він — Співак і вже втомився від самого Співака. Вся Ямайка в очікуванні концерту «Усміхнись, Ямайко». Навіть дехто з гето збирається, бо Папа Ло каже: хоча воно й пропаганда ННП, але на Співака сходити треба. Ну а я думаю тільки про те, що лишилася всього одна ніч — і я перестану голодувати. Ще одна ніч — і я зніму із грудей «С» Супермена, а з пояса — «Б» Бетмена.

Алекс Пірс

причина, чому історія гето ніколи не супроводжується фотографіями. Нетрі третього світу — завжди кошмарний сон, який ігнорує поняття і факти, навіть ті, що здаються незаперечними. Видива з пекла, які переплітаються, накладаються одне на одне та відтягуються під свій власний саундтрек. Звичайні правила тут не діють. Залишається уява, сон, фантазія. Варто вам опинитися в гето — особливо в гето Західного Кінгстону, — як воно відразу ж втрачає реальні обриси, щоб набути гротескного вигляду, щось на зразок творінь Дайте чи інфернальних картин Ієроніма Босха. Це іржаво-руда камера в пеклі, яку неможна описати, тому я й не намагатимуся. Фотографувати тут безглуздо, бо деякі частини Західного Кінгстону, як-от Рема, просочені такою гнітючою та непроглядною огидою, що внутрішня краса, притаманна процесу фотографування, все одно згладжуватиме ту мерзоту, якою все є насправді. Краса не має меж, однак те саме можна сказати і про убогість, а єдиний спосіб чітко охопити всю повноту безкрайого виру мерзоти, що уособлює собою Тренчтаун, — це його уявити. Можна описати його і в кольорах: червоне і мертве — як засохла кров; коричневе — як бруд, глина чи гівно; біле — як мильна вода, що струменить вузькою вуличкою. Блискуче — як новий цинк на даху чи огорожі поруч зі старим цинком: сам цей матеріал є живою історією того часу коли політик востаннє робив що-небудь для гето. Цинку Восьми Провулках сяє, як нікель. Цинк у Джунглях — продірявлений кулями і покритий іржею кольору ямайського ґрунту. Щоб зрозуміти гето, зробити його реальним, треба забути, що ти його бачив. Гето — це запах. Іноді це щось солодке — як дитяча присипка, що нею жінки припудрюють свої груди. „Олд спайс“, „Інґліш Лезе“ і „Брут“[122]. Сирий запах недавно забитої кози, стручковий перець у юшці з козячої голови. Їдкі хімікати в мийному засобі, кокосова олія, карболка, лаванда в милі, сеча зі шматками старого калу — все це смердить і струменить узбіччями. Знову вогненний перець — у курці по-ямайськи. Кордит з недавно пристріляного пістолета, гівенце в дитячих підгузках, залізо в запеченій крові після вуличного вбивства, що лишилась після того, як прибрали тіло. Запах тримає в собі спогади і про звуки, яких у нетрях теж безліч і які теж мають свою символіку. Реґі — стильний і сексуальний, але водночас брутальний і вбогий, як і вкрай збіднілий, примітивний дельта-блюз. Із цієї суміші — гострого перцю, крові від стрілянини, брудних струмків і солодких ритмів — виривається голос Співака: не лише звуком у повітрі, а й живим духом страдника, який завжди там, звідки він родом, і не важливо, де він насправді...»

От лайно... Пахне так, наче я пишу для леді, які обідають на П’ятій авеню. «Безкрайого виру мерзоти»? Оце так загнув! Для кого, в сраку, я пишу? Аж можна проникнути глибше, докопатися до потаємної суті Співака, — але мені це не вдалося, як і будь-якому журналістові до мене, бо, бляха-муха, справжнього Співака не існує. Та це реальний доказ того, що він, справжній, таки недалеко, — але він став чимось-кимось іншим, злетівши на вершини гіт-парадів. Ставши чимось на зразок алегорії, він з’являється, коли дівчина, що проходить під вікнами готелю, співає, як їй обридли «ізми» та «азми». Або коли пацани з вулиці, в яких у животі бурчить від голоду, співають про ситість, — але уривають пісню на наступному рядку: про те, що відомо всім, усе ж безпечніше мовчати.

Вуличні ліхтарі сяють за вікном помаранчевим світлом, тягнуться ланцюжком до самої бухти. Та ось вони гаснуть, як сірники: перший, другий, третій. Тільки-но звернеш на них увагу: отой он — жовтий, а той — білий, — як вони гаснуть, квартал за кварталом. Я моргаю — і світло в моєму номері теж гасне. Кінгстон вимикають уже втретє за мій нинішній приїзд, але на небі місяць уповні, і на певний час усе місто стає сріблясто-синім, а небо набуває чарівного кольору індиго, — і здається, що мегаполіс ураз перетворився на село. Місячне світло падає на будівлі збоку, і з землі виростають мерехтливі білі стіни. Єдине світло струменить від автомобілів.

Знизу долинає тихий гул. Я заселився на десятий чи одинадцятий поверх, ніяк не запам’ятаю. Світло знову оживає, тільки цього разу із дзижчанням. Мій готель умикає аварійку, а за ним те ж саме робить готель навпроти, і той, що за ним, — і штучне помаранчеве світло вбиває срібне мерехтіння. Але центр міста все ще в темряві. Він буде без світла, ймовірно, всю ніч. У даунтауні я бував лише раз — коли супроводжував Лі «Скретча» Перрі[123], і тоді теж вимикали світло. Про це знає кожен репортер — про ямайський армагедон, коли кожен злочинець у місті піднімає голову і починає грішити. Проте тоді було так тихо, що Кінгстон здавався містом-привидом. І тоді я вперше розчув шепіт хвиль у бухті.

Я не знаю, чого прагну. В голові сум’яття. Кому ж хочеться писати про музику, коли рок-н-рол — мертвий? Може, тут підісрали панки, чи рок, хоч і загинається, та все ще живе десь у Лондоні? Може, щось нове привнесе «Ремоунз»[124], або ж рок-н-ролу для відродження варто періодично повертатися до Чака Беррі[125]? Йоханий бабай, Александре Пірсе, невже єдиний спосіб писати про музику — це тільки бухтіти, як розчарований рок-критик? А от Веннер[126] чекає, сподівається і всією душею вірить, що Мік та Кіф нарешті таки прокинуться, похерять героїн, зав’яжуть з гівняними піснями і породять новий «Хай кровить»[127], а не знову якусь каламуть на зразок «Юшки з козячої голови»[128] і, Боже збав, не реґі. Та натомість вони, схоже, зациклилися саме на цій пісеньці і все нове клепають на її манір у все тому ж гівняному ритмі. У цю країну я приїхав, знаючи, що неодмінно щось знайду. І схоже, таки знайшов, тільки ніяк не можу зрозуміти, що саме.

Світло гасне і знову спалахує, цього разу вже без гудіння, їй-богу, здається, цього ніхто не чекав. Схоже, все місто захоплено зненацька. In flagrante delicto[129]. Чим, цікаво, займався Марк Ленсінг до цієї несподіваної темряви? Кого він тут узагалі знає? Чи знайомий він з тим хлопцем, який розповідав мені про життя гето, свого часу сам був рудбоєм, поки не сів у в’язницю, а вийшов звідти іншою людиною — завдяки книжкам? «Автобіографія Малколма Ікса»[130] — це я ще розумію, бо сам колись читав Елдриджа Клівера[131]. Але «Проблеми філософії» Бертрана Рассела?! Йому дали спокій, бо він був рудбоєм старої формації, а також через те, що від кулі[132] не ждуть великих досягнень. Нині мій інформатор тримається дещо осторонь: він очолює молоде угруповання, а ще слугує посередником між бандами.

Іноді я заздрю ветеранам В’єтнаму, бо вони принаймні могли втратити віру в себе, — отже, вона в них до того була. Вам ніколи не кортіло рвонути кудись — байдуже, куди й навіщо, хай навіть до чорта на роги, — кортіло так сильно, що ця невідомість уже сама була мало не підставою для такого бажання? Сімдесят першого року мені, на жаль, не вдалося покинути Міннесоту достатньо швидко.

«Кожен ямаець уміє співати, і кожен ямаець навчався співати за тим же самим пісенником. А саме — „Балади ган-файтера“, авторства Марті Роббінса[133]. Схопіть за комір першого-ліпшого, навіть найзатятішого руді, і скажіть йому: „Ель-Пасо“; і він тут-таки тихенько затягне: „Ель-Пасо мі-сто-о-о, на Ріо-Гранде-е-е-е...“ Це homo erectus[134] ямайської мови пістолетів; де є все, що б ви хотіли знати про війну „зелених“ і „жовтогарячих“ у Кінгстоні, — бо все, що треба знати про рудбоїв з волинами, походить не з лірики Боба Марлі чи Пітера Тоша[135], а з пісні Роббінса „Велике залізо“:

Ось історія бандитів дикого, дикого Західного Кінгстону. Вестерну потрібен герой у білому капелюсі та негідник — у чорному, хоча, правду кажучи, мудрість гето близька до того, що сказав Пол Мак-Картні про альбом „Пінк Флойда“[136] „Темний бік Місяця“: „Він суцільна темрява“. Кожен ямайський страждалець — бездомний ковбой, а кожна вулиця тут має свою битву на револьверах, записану кров’ю в якусь пісню. Проживіть один день у Західному Кінгстоні — і вам стане цілком зрозуміло, чому один з найбільших тамтешніх головорізів називає себе Джосі Вейлзом[137]. І справа тут не лише в його протиставленні себе закону. Суть — у привласненні міфу, подібно до того як співак реґі вигадує нові слова для старої мелодії. І якщо для вестерну потрібна своя Перестрілка біля коралю Оу-Кей, то Перестрілці біля королю Оу-Кей потрібен свій Додж-Сіті[138]. Кінгстон, де трупи часом сиплються, як листя з дерев, вписується в цю картину аж занадто гарно. Ходить чутка, що в центрі панує таке беззаконня, що навіть прем’єр-міністр уже кілька років не заїжджає за межі Кроссроудсу, та й сам той район періодично переходить з руку руки. Хочу вас запевнити, що варто білому красномовному прем’єрові згадати в своїх промовах вираз „демократичний соціалізм“, як ураз, за лічені дні, Ямайку заполонять міцно збиті американці в костюмах, усі на прізвище Сміт чи щось на зразок того. Навіть я відчуваю запах холодної війни, але ж це — не Карибська криза. Місцеві або відлітають з країни, або отримують кулю. Враження таке, наче вся ця країна — один суцільний Додж-Сіті, з якого треба кивати п’ятами».

Ось так, мабуть, краще. Намагайся не бути Мисливцем, намагайся не бути Мисливцем. До біса Томпсона[139] і до біса біт-покоління[140]. Моїй історії потрібна сюжетна лінія. Їй потрібен герой, негідник і провидиця Кассандра. Я відчуваю, що ця історія прямує до кульмінації, розв’язки чи катастрофи (останнє — бажано, вже без мене). У «Маямі та облозі Чикаго» Норман Мейлер[141] ввів у сюжет самого себе, назвавшись охоронцем клятого Роналда «Бонзи»[142] Рейґана, — щоб проникнути на банкет республіканців, куди б його інакше й на кілометр не підпустили... Втім, це так, думки околясом.

За один тиждень Співак зустрічається з ватажками протиборчих угруповань. Як свідчить мій інформатор, що полюбляє філософію, з пристані зникає партія зброї, якої не було в описі вантажу. Через два тижні тут вибори. Тут зараз не до Марка Ленсінга. Ямайка наче завмерла в азартному очікуванні. Можливо, мені справді не завадило б знати, для чого кілька місяців тому Вільям Адлер навідувався на Ямайку, що він знає — і як, чорти б їх забрали, Співак, народ і ця країна житимуть ці два тижні, що лишилися до виборів? Ну, а потім я закінчу цей довбаний матеріал і надішлю його в «Таймс», або в «Ньюзвік», або в «Нью-йоркер»[143], бо ну його в сраку, той «Роллінг стоун».

Бо я знаю, що він знає. Я просто, бляха-муха, це знаю. Він мусить знати.

Папа Ло

они думають, що мій розум — корабель, що вже відпливає і віддаляється. Декого з тих людей я бачу в своїй околиці. Поглядаю на них краєм ока. Після того як я допоміг їм вирости, вони думають, що тепер я їм заважаю, не даю їм рости далі. Мають мене вже за старого і думають, що я не помічаю, як вони обривають на півслові речення, кінець якого призначений вже не мені. Чи не помічаю, як у гето тягнуть телефонні апарати для розмов, але — не зі мною. Чи не помічаю, що мене перестають смикати балачками та проханнями. Перестають питати дозволу.

У гето людина робить крок до влади тоді, коли в інший бік починає дути політикан. Схоже, ходить чутка, що мені більше не подобається вигляд крові. Два роки тому за один тиждень зі мною сталися дві речі. Спершу я підстрелив у Джунглях одного малого, школярика. До мене дійшла звістка, що деякі пацани там знову прагнуть відбитися від рук: торгують травою, гуляють із хлопцями з ННП — так, наче підписали з ними мирну угоду. І ось ми підстрелили там одного руді, щоб іншим не кортіло. А він навіть не був одягнений у хакі, не вважав себе крутішим за інших — як якийсь там бригадиста з Куби, — він саме прямував до Арденнської середньої школи. Хлоп упав спочатку на коліно, потім на бік, завалився на спину — і тільки тут я розгледів на ньому шкільну краватку.

Я вже не пам’ятаю, скільки людей отак упало від моєї руки, та мене це особливо й не цікавить, — але не в цьому випадку. Одна річ, коли ти вбиваєш і він зразу труп. Інше — коли стріляєш зблизька, а він хапається за тебе і ти бачиш, як він на тебе дивиться: його очі налиті страхом. Бо смерть, сама по собі, — це страшне чудовисько, вона страшніша, ніж ти уявляв її в дитинстві, і ти можеш відчувати її, як демона, який повільно тебе заковтує своїм величезним ротом: спочатку пальці ніг, і вони холонуть, потім ступні, і вони німіють, потім коліна, стегна, поперек... І ось цей малий хапає мене за сорочку й ридає: «Ні, ні, ні, ось вона йде до мене, ні, ні, ні...» І хапає мене, міцно так, міцніше, ніж він хапався за будь-що до цього; бо коли людина вкладає всю свою силу, всю волю в ці свої десять пальців на живій істоті, то це вона, ця людина, хапається, власне, за саме життя — щоб за нього втриматися, щоб не випустити. І вдихає так, ніби всмоктує цілий світ, і найбільше боїться видихнути, бо ж разом з видихом може враз видихнути й усе те життя, що їй лишилося. «Стрельни в хлопця ще раз», — каже мені Джосі Вейлз, але я можу тільки дивитися. Джосі тоді підійшов, приставив йому до чола дуло — і бах!

Це викликає нові нарікання. Всі знають, що Папа Ло суворий, особливо якщо хто вкрав або зґвалтував жінку, але ніхто до цього випадку не називав мене безпощадним. А ось тепер мати того хлопця дістається до самого мого дому — і ну голосити під вікном: яким хорошим хлопчиком був її син, як любив свою матір, ходив до школи, де здав уже на атестат із шести предметів і збирався подавати на стипендію в університет. І що, каже, Бог усе бачить, і вже він вигадає особливу кару такому «ніґеру-гітлеру», як я. Голосить за своїм чадом, кличе на допомогу Ісуса, а Джосі Вейлз — геп її по голові рукояткою волини та й лишив лежати на дорозі; тільки спідниця їй вітрилом здіймається, коли дме вітер.

Одного разу Співак мене спитав: «Папо, як же ти міг дістатися до верхівки, коли ось так усім переймаєшся?» Я не став йому говорити, що бути на верхівці й означає перейматися всім. І що коли забираєшся на вершину гори, весь світ може в тебе стрельнути.

Мені відомо, що Співак знає: він багатьом не до вподоби, але я можу лише гадати, чи знає він, якої форми набуває та ненависть. Кожна людина має що сказати, але справжні ненависники — чорніші, ніж він. Один козир у суді сказав, що прочитав усі твори Елдриджа Клівера і подався вчитися, і тепер у нього, мовляв, довбаний науковий ступінь, — і що йому з того? А цей напівбілий шматок гівна, бач, став голосом чорного звільнення. Це що, виходить, — він перша публічна особа на Ямайці? Інший козир, який щойно повернувся з Нью-Йорка і Маямі, заявив, що це величезна суспільна шкода для країни. Бо надто багато піару. На митниці його двічі питали, чи не грає він реґі та що це за запах з його валізи: чи не ґанджа часом? Ще один козир, власник готелю на північному узбережжі, розповідав, що одна пришелепкувата біла сучка, попиваючи коктейль — такий, із соломинкою і парасолькою, — поцікавилася, як часто він миє волосся і чи всі Ямайці — расти, хоча добре ж бачила, що його волосся чудове і що він зачісує його щодня. А потім лишила на його столі п’ятдесят доларів і ключ від свого номера...

Якось я сказав Співакові, що не відчуваю на його боці сили духу: надто вже багато проти нього повстало темних сил, і йому самому навряд чи з ними впоратися. А він мені: «У диявола нема проти мене сили. Якби диявол прийшов прям’ зара’, я б йому потис руку. Диявол для гри має свою роль. Диявол теж хороший друг і розмазати тебе мо’е ті’ки тоді, як ти йо’о добре не зна’ш». А я йому: «Братику, та ти прям’ як Робін Гуд». А він мені: «Ті’ки я в свойому житті нікого не грабував». А я йому: «Робін Гуд теж; братику».

Але вночі повстають злі сили і духи. Співак тямущий. Він дружить зі мною і водночас дружить із Шотою Шерифом. Співак перетирає зі мною і перетирає з Шотою, не одночасно, що було б божевіллям, але перетирає і з ним, і зі мною приблизно про одне. «Якщо кицька з собакою мо’уть жити разом, то чо’о не можемо полюбити одне одного ми? Хіба не про це ка’е Джа?» «Кицька з собакою мо’уть жити разом, але не з власної волі», — кажу я йому. А потім я поміркував як слід і розсудив так: «Коли собака вбиває кицьку або кицька собаку, то радіє цьому тільки гриф. Він цього в житті тільки й чекає. Гриф-індик — із червоною головою, білим пір’ям на грудях і чорними крилами. Грифу парламенті Ямайки. Грифу гольф-клубі „Констант Спринг“[144], що заманює тебе на свої вечірки — бо ти тепер піднявся так, що від тебе не відмахнешся, — і пхає тобі смажену свинину в лице, і каже, що подумує „влаштувати що-небудь у дусі реґі“, нібито реґі — якийсь там, бомбоклат, твіст, і запитує, чи не знайомий ти ще й зі справжньою зіркою, на зразок Енґелберта Гампердинка[145]?»

І все ж злі сили і духи повстають уночі. Особливо ось такої задушливої ночі, занадто задушливої як для грудня, коли хтось раптом починає перейматися запитанням, кому що має належати, а кому — ні. Я на веранді, без світла. Дивлюся зі свого дому на порожню дорогу; тільки рок для закоханих долинає з бару, що нижче вулицею. І постукування — раз, і два, і три; і чутно, як хтось виграв у доміно. Я бачу спокій, чую спокій, та знаю, що спокій довго не триватиме. Ні для мене, ні для нього, ні для Кінгстона, ні для Ямайки.

Ось уже три місяці в гето навідуються двоє білих разом з Пітером Нессером. Один розмовляє тільки англійською, другий — здебільшого іспанською. Вони приїздять на зустріч із Джосі Вейлзом, не зі мною. Можеш бути головним, хоч пупом землі, та коли політикан заводить нових друзів, то саме до цього політикана нові друзі й тягнуться. Цікаво, як реагує Джосі на те, чого вони хочуть від мене, і що збирається для них зробити він. Джосі сам по собі, я ніколи його не намагався контролювати, ні тоді, ні тепер, від самого падіння Балаклави. Копенгаген — це палац із чотирма або п’ятьма принцами. Королем раніше не хотів бути ніхто. Але коли ці двоє нових білих являються в гето, то вони приходять до мене додому, щоб засвідчити свою повагу, а йдуть — із Джосі Вейлзом, і на межі району, де я чекаю, що Джосі з ними розпрощається, він натомість сідає до них у машину і нічого не каже про те, коли повернеться.

О шостій тридцять Джосі йде провідати свою жінку, а з її будинку виходить у новій курці та штанях, які вона принесла з вільної зони. Потім він іде. Я йому не мати і не сторож, він не мусить звітувати мені, куди йде. Ось так само він поїхав кудись і тієї ночі, коли з пристані зник вантаж зброї. Чоловік в Америці співає «Дайте миру шанс»[146], але він не американець, який живе тут. Я думаю, я знаю: Джосі точно збирає людей, щоб раз і назавжди покінчити з Ремою. Він не знає, що мені відомо: це він спалив ту квартиру на Орандж-стриті, разом з людьми, а тих, хто намагався їх витягти, перестріляв, не пощадивши навіть двох пожежників.

Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Ніхто з тих, хто ввійшов у шістдесят шостий, не вийшов з нього колишнім. Падіння Балаклави забрало багатьох, навіть тих, хто його, Джосі, підтримував. Підтримав його і я — і не словом, а ділом. Балаклава була шматком лайна, де розкішшю вважалося жити в багатоквартирному будинку. Тут жінки, яким вдавалося уникнути вбивства, пограбування і зґвалтування, гинули потім у черзі за склянкою води. Балаклаву згребли бульдозерами й утрамбували катками — щоб там зміг постати Копенгаген, а коли вслід за бульдозерами прийшли зі своїми обіцянками політикани, вони насамперед зажадали, щоб ми вижили звідси всіх, хто за ННП. До тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року люди з Денгемтауну[147] і Джунглів теж між собою особливо не ладнали, але билися в основному на футбольному полі або за грою в крикет, а хлопці якщо й пускалися берега, то справа обмежувалася синцями й розбитими губами; війни, навіть балачки про неї, не було. Та ось прийшли політикани. Ми їх зустріли привітно, бо краще ж мало настати, і настати для нас.

Тисяча дев’ятсот шістдесят шостий. Усе це відбувається в суботній день. Джосі повертається до себе у двір з майстерні містера Міллера, де вчиться ремеслу. Він іде додому вулицею, яка ніколи ще не ділилась за тими чи іншими кольорами. Він не знає, що минулої п’ятниці тут пройшлися політикани — й наказали заткнути роти і стріляти в чужих. У Джосі вистрілили п’ять разів. На п’ятий він упав лицем додолу, прямо в калюжу з помиями. Всі метушаться, бігають, а хто ні — дивиться і жде; а тоді під’їздить хтось на велосипеді, піднімає його, садить перед собою на раму, щоб не впав, і везе в клініку. За три тижні з клініки повернулась уже інша людина.

Злі сили і духи повстають уночі. Співак якось розповів мені історію. Про той час, коли реґі ще мало хто знав і коли біла зірка рок-н-ролу була його другом. «Ви, реґі-хлопці, такі відірвані від життя, капець які недосвідчені, а ґанджау вас є?» Але коли «модний дред»[148] став співати гітові пісні і все вище підніматися у «вавилонських» чартах, він багатьох перестав влаштовувати. Їм було спокійніше бачити його бідним родичем, на якого приємно звертати увагу. Я йому сказав, що політикани так само напружуються щодо мене, коли з’ясовується, що я вмію читати. Тисяча дев’ятсот шістдесят шостого вони роздерибанили між собою Кінгстон, не спитавши навіть, яку скибочку треба нам. І тому кожен шматок землі, що прилягає до межі, — Рема, Джунглі, Роузтаун, Лізардтаун[149] — вони кидають нам, щоб ми за нього гризлися. Ось я і гризся — жорстко, аж поки не почав стомлюватися. Я зростив людей, які тепер ідуть за Джосі Вейлзом, — і ось з’ясовується, що нікого гіршого за мене тут нібито нема. Я підняв Копенгаген удвічі проти колишнього, викорінював у ньому крадійство та зґвалтування.

Цього року в нас вибори, а в місті, здається, немає нічого, крім війни і чуток про війну. Я дивлюся зі своєї веранди, як ніч ховає за пазуху... свою таємницю. Веранда дерев’яна, її давно б годилося пофарбувати. Моя жінка хропе, як копана ослиця, але людині з часом починає подобатися те невелике, що ніколи не змінюється. Завтра сюди з’їдеться дехто з молодих, щоб поговорити про їхній концерт за мир, бо цей — суціль пропаганда ННП. Ось-ось почне розвиднятись, а каральний загін поліції все не з’являється. Тому ця ніч здається дивною: люди з гето не звичні до того, що їхній нічний сон нічим не порушується. Але десь, якось, із когось за все це справлять борг, особливо такої задушливої ночі, як оця.

Баррі Діфлоріо

усику, а що ти сьогодні їв на обід — знову вампереререра?

— Певна річ, солоденький.

— Тусику, перестань мене так називати.

— Як саме?

— Солоденьким. Я ж не дівчинка.

— Правда? Тобто в тобі немає нічого від дівчинки?

— Нє, нє, нє. Тому я не можу бути солоденьким.

— Але ти ж мій солоденький.

— Нє. Хлопчики не солоденькі. Це дівчатка солоденькі. І гидкі.

З такою залізною логікою важко посперечатися. Зараз я б, мабуть, міг написати цілу статтю про те, що знав у шість років, але забув у свої прибамбахані тридцять шість.

— Гидкі, кажеш? Почекай: коли тобі виповниться тринадцять, ти захочеш тусити з ними постійно.

— Нє-є-є-є-є-є.

— Та-а-ак.

— А вони захочуть гратися з моїми жабами?

— Усе може бути. А зараз малятам час спати, бо завтра до школи.

— Ну тусику...

— Вибач, я забув, що ти вже маленький чоловічок. Менше з тим, гайда в ліжко. І ти, Тіммі, теж іди.

— От чорт. Хрі.. фігові справи.

— Що-о?

— Та ні... нічого, тату.

— Я так і подумав. Хлопці, лягайте спати. Хм, і ніхто перед сном не поцілує свого тусико?

— Вони вже великі.

— Я помітив. І не забудьте обидва почистити зуби.

Моя дружина йде за ними.

— А ти куди?

— Теж чистити зуби. День був довгий. Хоча в Кінгстоні кожен день довгий, чи не так?

Натяк я зрозумів. Дивовижно, як жінки вміють використати будь-яку можливість, щоб зав’язати «дискусію», особливо в такі моменти, коли тобі не хочеться сваритися, але це твоє нехотіння може бути витлумачене як байдужість, а на твою спробу сказати щось приємне чи зробити їй комплімент вона може сказати, що ти виявляєш поблажливість, що теж, своєю чергою, веде до сварки.

— Я зараз теж підійду...

Лунає дзвінок.

— ...за хвилинку.

Вона піднімається нагору і бурмоче щось невдоволено про дзвінки, коли я вдома. З огляду на мою сувору заборону телефонувати мені на домашній — ні по роботі, ні для радості спілкування, — це справді досить дивно.

— Ало?

— Десять мільйонів доларів бюджету, а все, на що ти виявився здатен — та навіть не ти, а отой твій підарас Сел Резнік, — це дурнуваті статейки в «Нью-Йорк таймсі»?

— Вільям Адлер!.. Вілл! Як твої справи, Віллє?

— Як справа, так і зліва. Принаймні коли востаннє труси вдягав.

— Мабуть, ти зараз там, де їх по талонах видають?

— Справді? І де ж я?

— У якійсь соціалістичній утопії. Як кажуть, свобода варта найкращої у світі «Піна колади»[150]?

— Це що, натяк на Кубу? Ти гадаєш, я справді там? Така в тебе інформація? Баррі, не змушуй мою повагу до тебе скотитися ще нижче.

— І де ж ти?

— Ти навіть не поцікавишся, як я роздобув твій телефон?

— Нє.

— Тільки не вдавай, що тебе це не хвилює.

— Друже, мені вже час розповідати своїм дітлахам на ніч казку. До чого всі ці балачки?

— Яке в тебе улюблене місце в цирку?

— Знаєш, що я ненавиджу, Віллє? Людей, що відповідають запитанням на запитання. Довбані Ямайці роблять так постійно.

— Тоді відстеж мій дзвінок. Я почекаю.

— Нема потреби. Ти можеш переоцінити свої сили.

— Ні, думаю, я досить адекватно їх оцінюю.

— Не мори мене, чоловіче. Чого ти хочеш, Віллє? Нашкребти лайна для Фіделя?

— Можливо. Тільки навіщо мені до тебе дзвонити? У тебе ж нема доступу до цінної інформації ще з часів Монтевідео.

— А в тебе останнім часом — лише цінні відомості.

— Цілком можливо. Шкода тих сімох, яких тобі довелося відіслати додому. Справді, Контора завжди була слизькою, але це вже занадто.

— Сучий сину, ти піддав небезпеці людські життя.

— Я піддав небезпеці десятимільйонний бюджет. Величезні гроші для такої дрібної країни, як Ямайка.

— Як там продажі твоєї книжки?

— Не скаржуся.

— Потрапила в список бестселерів фантастики? Я за ним стежу.

— Ні, але впевнено рухається вгору у списку збірників порад.

— Непогано. Наша мила балачка мені, звісно, приємна, Білле, але я справді втомився. Тому кажи, чого хочеш?

— Небагато. По-перше: або відклич недоумків, яких поставив за мною стежити, або признач на їхнє місце більш спритних.

— Як мені відомо, за тобою ніхто не стежить. До того ж, якби я цим займався, то мав би знати твоє місце перебування.

— Відклич їх. Або не принижуй мене такою відвертою халтурою. До речі, ти б ліпше надіслав підкріплення в Ґуантанамо, щоб забрати тих довболобів, — поки цього не зробили кубинці. Здогадайся сам, де шукати. По-друге. Сподіваюся, ви передумаєте віддавати залишок тих десяти мільйонів лібералам, щоб звільнити нас від комунізму. Більша частина тієї суми надходить у вигляді зброї, а решта...

— Може, ти заодно вимагатимеш від мене ще й установлення миру на Близькому Сході?

— Баррі, не варто пнутися за межі своїх можливостей. І по-третє. Якщо ти вважаєш, що бандитам, яких Луїс учить стріляти, забракне розуму пристрелити й тебе, то ти наївна людина. Думаю, це одна з основних причин, чому Луїс Джонсон зараз на Ямайці. Зауваж, що віддача може бути офіґенною, друже.

— Ти жартуєш? Вони схожі на дітлахів, що отримали іграшки від «Фішер-Прайсу»[151]: «Моя перша справжня зброя».

— Тобто ти все-таки навчаєш? Я не був певен. Слабенько, Баррі, навіть для такого правильного мудили, як ти.

— Не знаю, про що ти. А щодо Луїса, то він сам по собі, а тому з нього й питай. Що ти заварив цього разу? Дивно, що тебе не відправили туди, де всі поводяться чесно і поважно, як-от у Східній Німеччині. Якої підпільної операції ти від нас ждеш? В Анголі? Можливо, щось таке готується в Нікарагуа. А ще я чув, що в Папуа-Новій Гвінеї, з дня на день, теж зріє соціалістичний переворот.

— Ти навіть не знаєш, що таке соціалізм. Ти лише дресована мавпа, яку навчили цілитись і стріляти. Менше з тим, мені цікаво. А що тут поробляє син Ричарда Ленсінга? Допомагає вам паскудити своєму таткові?

— Не розумію, про кого ти.

— Облиш, Баррі, канал надійний, не прослуховується. Тож не бзди... Прем’єр-міністр влаштовує головняк Кіссинджеру лише тому, що сидить на члені Кастро і готується до свого переобрання.

— Ти в цьому впевнений?

— Так само, як і в тому, в яку саме школу ходять твої діти.

— Віллє, не займайся дурницями...

— Замовкни, Баррі. Повторюю ще раз: прем’єр-міністра, до якого не доходить, що він втягується в «холодну війну», ось-ось переоберуть. Він організовує концерт за участю найбільшої у світі зірки, яка, на власну біду, має ямайське походження. І чомусь серед усіх на світі, хто міг би приїхати все це знімати, вибір упав саме на сина Ричарда Ленсінга. Я не фанат ні того, ні іншого, але погодься, все складається аж надто добре.

— Гарну ти вигадав теорію змови. І хто ж у ній на горі? Ти часом нічого не забув?

— І що ж?

— Ленсінг вийшов у відставку. Багато в чому він лише ліпша версія тебе самого. У вас обох трапився раптовий напад совісті, як у ліберала-початківця.

— Я думав, що служу своїй країні.

— Ні. Ти думав, що служиш ідеї. Але ти не хотів знати, як насправді діє країна, навіть за наявності письмових інструкцій.

— Баррі, ти намагаєшся перетворити нашу розмову на класові дебати? Як це соціалістично з твого боку.

— Я нічого не намагаюся перетворювати. Просто хочу лягти спати. А замість цього застряг на телефоні з людиною або без країни, або без ідей.

— Я не розумію перебігу думок таких, як ти. Соціалізм — це тобі не довбаний комунізм.

— Усе одно це «ізм», як не крути. Одвічна твоя проблема, Білле, в тому, що ти вважаєш, що тебе найняли думати. Або що комусь не байдуже до твоїх думок.

— Багатьом ямайцям було не байдуже.

— Я вже був тут у червні, на момент твого двотижневого перебування. Пригадуєш? Ямайцям насрати на політику ЦРУ. Вони навіть не бачать різниці між ЦРУ і ФБР. Багато ямайців пустилися берега через білу людину, яка звільнила їх від відповідальності, бо якраз тоді з’явився рутс[152], і, звісно ж, їхньої провини в цьому немає: це все через підступних блідолицих... Не сміши мене. Ти розмовляв нещодавно з Ненсі Велч?

— Про що мені розмовляти з Ненсі Велч?

— Я тебе не звинувачую. І що б ти їй сказав? «Чорт, Ненсі, як негарно було з мого боку прибити в Греції твого брата з дружиною».

— Стривай-стривай. Ти справді вважаєш, що це я стояв за вбивством Велчів?

— Ти і твоя писанина. Твій гівняний роман.

— Ідіоте, про нього в книжці нема ні слова.

— Навряд чи я її колись прочитаю.

— Невже? Гадаєш, загибель Велча на моїй совісті? Я переоцінив тебе, Баррі. Думав, що Контора надає тобі більше інформації. Мабуть, я розмовляю не з тією людиною.

— Невже? Стосовно інформації ти не єдиний, хто теж так думає.

— Луїс Джонсон зараз у Західному Кінгстоні. Він навчає юних терористів користуватися автоматичною зброєю. Тією, яка ніколи не прибувала в кінгстонський порт, тому її ніхто й не крав.

— У тебе немає доказів.

— Єдиною людиною, що вдавалася до послуг Луїса, був я, в Чилі. Заради чогось іншого він би не з’явився в країні. Ні він, ні Браян Гарріс, чи як там ще зараз називає себе Олівер Петтон. Ви, хлопці, ніколи не передчуваєте віддачі, поки вона не вдарить вас по пиці. Срані задаваки з «Ліги плюща», які ніколи не працювали з людьми. Я хочу спитати, якого біса ви стежите ще й за Співаком? Що він таке зробив?

— На добраніч, Білле. Чи як там: hasta тапапа, luego[153], і всяке таке.

— Ні, справді, що він міг такого...

— Сучий сину, не дзвони мені більше!

— Що за сучий син тобі дзвонив? — запитує дружина. Я не чув, як вона ввійшла, і не знаю, як довго вже тут. Вона вмощується на дивані, за яким я стою, і сидить, не озираючись і нічого не кажучи, чекає на відповідь. Я висмикую з розетки телефонний шнур і підходжу до бару, де на мене чекають півпляшки «Смірнофф» і пляшка тоніку.

— Хочеш випити?

— Тільки-но зуби почистила.

— Тобто «ні».

— Бачу, ти хочеш продовжити нашу сварку.

Вона розтирає собі шию і знімає кулон. Якби на Ямайці не стояла така спека, вона ніколи не підстриглася б так коротко. Я не бачив її шиї вже бозна-скільки років, і мене тягне її поцілувати. Кумедно, що їй тут так не подобається, бо до Ямайки я жахливо боявся, що вона стане жінкою, яку я не в змозі витримати, — такою, що не відчуває потреби доглядати за собою. Не те щоб вона була неприваблива, або я коли-небудь сумнівався у своєму виборі, або зраджував їй, навіть у Бразилії. Однак не так давно я розмірковував над тим, чи не розлучитися з нею — лише щоб побачити, чи почне вона знову користуватися помадою. Вона щодня, щохвилини пащекує на цю країну — і знову почне це робити, за хвилину чи дві, — однак вдягає приталені сорочки, зробила зачіску в стилі «паж», а засмага у неї, як у спадкоємиці з Флориди. Може, вона з кимось трахається. Я чув, що Співак дуже охочий до жінок.

— Діти сплять?

— Принаймні прикидаються.

— Ха-ха.

Я сідаю поруч з нею. У рудих є одна особливість: неважливо, скільки ви з ними живете, вас завжди застає зненацька, коли вони дивляться вам у очі.

— Ти підстриглася.

— Тут нестерпна спека.

— Тобі личить.

— Воно вже відросло. А стриглася я два тижні тому.

— Може, мені піднятися нагору і вкрити їх?

— Баррі, на вулиці під тридцять.

— І справді.

— Хоча й грудень.

— Знаю.

— Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року, Баррі.

— І це знаю.

— Ти казав, ми будемо тут з рік, як не менше, Баррі.

— Крихітко, я не осилю дві сварки за останні дві хвилини.

— Я не сварюся. Навіть навпаки, майже нічого не кажу.

— Якщо ми поїдемо...

— Якщо ми поїдемо? Баррі, якого біса: відколи це ти став говорити «якщо»?

— Вибач. Коли ми поїдемо, ти будеш щаслива де-небудь, окрім Вермонту? Може, мені доведеться піти у відставку, і жити нам тоді на твою платню.

— Кумедно. Я з тобою не сварюся. Просто нагадую, що рік — це дванадцять місяців, а тепер саме дванадцятий.

— Діти сумуватимуть за своїми друзями.

— У них тут немає друзів. Баррі?

— Так, люба.

— Не переоцінюй кількості варіантів, які, на твою думку, в тебе є.

— Ти й гадки не маєш, як мені обридло це чортове слово. Вона не перепитуватиме, що я маю на увазі, вважаючи за ліпше, щоб її фраза лишилася останнім погрозливим натяком. Робота? Шлюб? Вона не конкретизує, бо це пом’якшило б погрозу. Я міг би запитати, що має на увазі вона, і тоді вона (1) пояснить усе мені, як відсталому тугодуму, або (2) використає цей шанс, щоб почати нову сварку. Не знаю, яким вона уявляла своє життя зі мною, але я вже стомився давати пояснення — так, наче я якийсь затраханий ведучий телешоу, що повинен щотижня нагадувати аудитори зміст попередніх серій. Отже... У попередній се-е-е-рії наш колишній герой Баррі Діфлоріо — відважний, завзятий, чарівний і закоханий герой — повіз свою дружину в бетонні джунглі Ямайки, у пошуках сонця, моря, сексу і таємниць. Баррі Діфлоріо працював, а його дружина...

— Припини це.

— Припинити що?

— Бубоніти те, про що думаєш. Ти навіть не усвідомлюєш, що це робиш.

— А про що я зараз думаю?

— Ой, на Бога. Мало було клопоту ростити трьох дітей у Вермонті.

До мене не зразу доходить, що вона говорить: трьох.

— Ти така приваблива, коли сердишся, — кажу я, передчуваючи, як вона на мене гляне. Але вона не глянула. Вона взагалі на мене не дивиться, хоча я сиджу поруч і намагаюся взяти її за руку. Хочу повторити спробу, але не зважуюся.

Ніна Берджесс

втобус №42 проїхав без зупинки — мабуть, поспішав додому, щоб не перетворитися знову на гарбуза. Хоча нині лише шоста вечора. Комендантська година починається з сьомої, але в спальних районах зазвичай немає поліції, яка б суворо стежила за її дотриманням. Не уявляю, щоб вони зупинили «Мерседес-Бенц»: там же може сидіти член кабінету міністрів. Останнім транспортом, що їхав у бік центру, виявився мікроавтобус із логотипом готелю «Айрі Айтс», виконаним у синіх, червоних, зелених і золотистих кольорах. Проїжджали й більші автобуси — зелені, що належать державі, а також маленькі бусики, в які влізаєш зігнутою і не розгинаєшся всю дорогу. Такі «жучки», в основному, прямують на Булл-Бей, Бафф-Бей чи ще який-небудь «бей», тобто курортні зони, символ країни. «Айрі Айтс» проїхав повз мене о шостій вечора. Останні гудки було чутно о десятій сорок п’ять. Тепер одинадцята п’ятнадцять.

Автобуси й далі проїжджали, а я й далі в них не сідала. Зупинялися також дві автівки. То були нелегальні таксі, і в салоні обох спереду вже сиділо двоє, а ззаду четверо, зокрема чоловік з доларовою купюрою між пальцями, що крикнув: «Мала, хоч’, підкину в Спеніш-Таун?» Мені спочатку здалося, що це та ж сама машина. Обидва рази я відходила й дивилася в інший бік, поки авто не від’їжджало, після чого поверталася до дороги.

Я все-таки збожеволіла. Тільки божевільна чекатиме за воротами в надії, що якийсь чоловік згадає, що в нього був з нею секс, і що вона запам’яталася йому найбільше з усіх жінок, з якими він мав той секс (можливо, навіть зараз, у цю хвилину, він має з кимось секс). І що, як він запам’ятав наш секс, то може, задіє свої важелі, щоб вивезти мою родину з цієї країни і, бажано, ще й усе оплатить... Утім, усе це здавалося більш сенсовим о сьомій ранку — коли я вкотре побачила марні намагання мого батька поводитися так, наче молодші за нього вилупки не змусили його відчути себе найстарішим у світі. Може, мою матір не ґвалтували, а лише побили або щось устромили їй між ніг, змусивши батька на це дивитися. Сказали їй: «Ні, сучко, для траху ти надто стара, твоя поцька годиться лише для Ісуса». А може, я все вигадую, бо скоро північ, а я стою тут на бісових підборах, і мої ноги мене вбивають, бо я весь день убивала їх. І я можу лише слухати, як мій розум божеволіє. Сучий син жодного разу не вийшов. Жодного. А може, я помиляюся? Може, навпаки, я йому запам’яталася такою, що він, побачивши мене з вікна, дав вказівку цю дівицю не впускати. Видалася поганенькою підстилкою чи навпаки — занадто вправною, та щось же в мені, мабуть, промовило до нього: «Хлопче, краще залишайся в домі і не зв’язуйся з тією — як її? — Ніною Берджесс». Можливо, він навіть запам’ятав моє ім’я. А може, й ні. Мої підбори і ступні вкриті пилюкою.

До третьої години ночі біль від ступень перейшов у гомілки, потім у коліна, що було краще, бо він уже не зосереджувався в одному місці. Я ненадовго втрачаю будь-яке відчуття болю, поки не усвідомлюю, приблизно за годину, що він нікуди не зникав. Він поширився по всьому тілу, яке тепер стало суцільною раною. Може, я й не божевільна, але щось у мені таки є, щось непевне. Мабуть, це зрозуміли ті дві жінки, які пройшли повз мене близько години тому. Я їх помітила десь за милю, вище на дорозі, коли вони ще були світлими рухомими цятками; і ось вони вже за двадцять футів від мене — дві темношкірі жінки в білих церковних сукнях та капелюшках.

— Мевіс, я кажу тобі істину: немає такої зброї, яка зашкодила б Господові нашому Ісусу Христу, — сказала та, що зліва.

Побачивши мене, жінки одночасно притихли. Та ще навіть не минувши мене, одна з них стала щось нашіптувати іншій. Була десята вечора. І я знала, про що вони шепочуться.

— Я лише трахаюся з вашими чоловіками за двадцятку, — кажу я.

Вони прискорюють ходу, поспішаючи так, що та, яка зліва, ледь не падає. Після цього повз мене ніхто не проходив. Річ не в тому, що Гоуп-роуд занурюється в сон. Позаду мене апартаменти, а попереду — будинок. Скрізь горять вогні. Люди не засинають, вони лише відгороджуються від дороги. Начебто все місто повертається до тебе спиною — як оті церковниці. Отже, в їхніх очах я — лахудра, тож починаю уявляти, що могла б оце заскочити в останній «Бенц» чи «Вольво», який прямує по Гоуп-роуду, скажімо, в Айриштаун. І мене міг би зґвалтувати якийсь бізнесмен або дипломат, що живе в Нью-Кінгстоні, бо це зійде йому з рук. Якщо ось так стояти під помаранчевим світлом ліхтарів і задерти собі спідницю — щоб промінь падав на лобкове волосся, — то хтось напевно зупиниться. Я голодна, а ще мені кортить посцяти. Світло в його кімнаті нагорі щойно згасло.

Того вечора, коли Кіммі привезла і залишила мене тут, я не мала наміру з ним спати. Я хотіла побачити його оголеним, але не так. Я чула, що він прокидається о п’ятій ранку, їде на Булл-Бей і купається там у водоспаді. В цьому було щось святошне й водночас сексуальне. Я уявляла, як він виходить з-під струменів водоспаду — голий, бо ж час дуже ранній для сторонніх очей. Мені здавалося, що вода в ту мить сумує найбільше в світі — бо ж вона, рано чи пізно, мусить зісковзнути з його тіла. А коли побачила, як він, оголений, стоїть на балконі і їсть фрукт, то подумала: місяць теж сумує, бо знає, що він скоро повернеться в дім. Думки здатні розпалити уяву, але вони гальмують дії. Я тоді не думала. Думки втримали б мене від того, щоб вийти до нього на балкон. Думки не дали б мені роздягнутися: а що як він, оголений, вгледівши мене, одягнену, зніяковіє? Наче в усьому його тілі була хоч одна клітинка сором’язливості... Він сказав: «Я тебе пам’ятаю», що могло бути правдою. Жінці приємно, коли її пам’ятають. Хоча, можливо, він знає, як дати жінці відчути, що за нею начебто сумували.

Після того як музика змовкла, дехто зібрався йти додому. Уперше відчинилися ворота. Виїхало кілька автівок, один джип, однак не його пікап. Отже, він, як і раніше, лишався у домі, а з ним і частина його гурту. Я розмірковувала над тим, як забігти в будинок: зняти підбори і промчати так швидко, щоб охорона не встигла зловити, аж поки я опинюся всередині. Коли ж мене, звісно, схоплять, то побачать, що я — «шоколадка», і випустять, а я його покличу і він зійде до мене. Але я й далі стою — по цей бік дороги, під світлом ліхтарів, біля зупинки. Щойно згасло світло в кімнаті праворуч...

Мій батько й далі стверджує, що ніхто не вижене його з його країни. А за кілька місяців до нападу він посадив мене на кухні й зачитав статтю з «Ґлінеру». Я тоді заскочила в гості ненадовго і не мала наміру затримуватись, але батько мене спинив. Він не дав мені самій прочитати статтю, бо хотів, щоб я почула її від нього. Стаття називалася «Якщо він зазнає краху». Він — тобто прем’єр-міністр. «Татусю, вона ж іще січнева, — сказала я батькові. — І ти весь час її зберігав?» Мама тоді сказала, що він її перечитує щотижня. Отже, до того дня — вже сорок сім разів... Гасне світло в нижній кімнаті ліворуч. Тепер комендантська година, і мені тут заборонено перебувати. Якщо поруч зупиниться поліційна машина, я не зможу пояснити, чому тут стою. Я не можу пояснити це й сама собі.

Кіммі була теж удома, коли він читав мені ту статтю. Вона чула її вже вдруге і не збиралася сидіти й укотре вислуховувати дурниці про змову ЦРУ. У кожному разі — не без цикання, позіхів та досадливих зітхань, так, наче їй шість і ми сидимо на церковній службі. «Це все пропаганда ЛПЯ, — сказала вона, не встиг тато дочитати. — Суціль пропаганда і бла-бла-бла. Як міг голова ЛПЯ написати статтю, хіба він журналіст? Самі пусті обіцянки і паскудні порожні балачки. Як вам щодо безплатної загальної освіти аж до ступеня бакалавра? А щодо закону про рівні права для жінок? А про всі оті бокситні компанії, які тепер принаймні повинні дати нам платню, перш ніж мати нас по повній програмі?» Мамин погляд ніби промовляв: «Хіба я так тебе виховувала?»

Особисто я потай раділа, що Кіммі не заявилася сюди з Расом Трентом, басистом, якого запрошували були зіграти під час запису «Африкен гербсмен»[154], більш відомим як син міністра туризму. Мати називала їх «парою нерозлучників», тоді як він відверто величав Кіммі «Принцесою Вавилону». Попри те що кавалер Кіммі був сином міністра, йому виповнилося тридцять, перш ніж він побував в усіх кімнатах чотирьох будинків свого татуся. Але Кіммі він був потрібен — як той, хто міг би валити ідолів, створених нашим татусем, а вона, своєю чергою, могла зробити з нього нового ідола — для себе, замість татуся (бо ж, як я говорила, «Че Гевара помер»). Мама, яка ніколи не ставала в суперечці ні на чий бік і, тим більше, не брала в ній участі, сказала, що нам варто було б мати охорону. Адже так сказав сам прем’єр-міністр, і справді, з огляду на те, як зріс рівень злочинності, тягар підтримання безпеки доведеться народу звалити на власні плечі. Ми троє ніколи не досягали між собою згоди, але тут водночас глянули на маму, як на божевільну. Власне, це були її слова: «Чому ви дивитеся на мене, як на божевільну?» Батько сказав, що у своїй країні він ніколи не найме тонтон-макутів[155].

Він запитав мою думку. Кіммі зиркнула на мене так, ніби наші стосунки тепер залежали від слів, які злетять з моїх вуст. Коли ж я сказала, що взагалі не маю ніяких думок з цього приводу, це розчарувало їх обох. Я вважаю за ліпше пам’ятати, а не думати. Якщо я думатиму, то рано чи пізно почну ставити собі такі запитання: як і навіщо я з ним переспала, чому потім утекла або чому я тепер тут і чому простояла тут увесь день. А ще: який висновок можна зробити з того, що я можу весь день нічого не робити? Чи не означає це, що я — нікчема, одна з тих, хто не вартий нічого? Найстрашніше те, що моє стояння тут упродовж цілого дня — як таке — було легкою справою. Мама любить наспівувати: «Не все одразу, мій милий Ісусе», і навіть татові подобається повторювати: «Не все одразу». Така їхня життєва стратегія. Однак це найлегший спосіб сховатися від життя — сприймати його так, що робити треба не все одразу. Саме так я відкрила для себе, що можна взагалі нічого не робити. Якщо розбивати день на чверті, а чверті — на години, на півгодини, потім на хвилини, то можна будь-який відрізок часу зменшити до мінімальних розмірів. Це однаково що справлятися з втратою: якщо ти зміг протриматися одну хвилину — отже, зможеш і ще дві, а потім п’ять, і ще п’ять, і так далі. Якщо я не хочу думати про своє життя в цю мить, то мені не варто думати про життя взагалі — достатньо лише протриматися хвилину, потім дві, потім п’ять, потім ще п’ять, і ось не встигнеш схаменутися, як минув уже місяць, а ти й не помітила, бо рахувала тільки хвилини.

Я стою навпроти його будинку, рахуючи хвилини і навіть не усвідомлюючи, що повз мене пройшов цілісінький день. Ось так просто. Щойно нагорі знову спалахнуло світло в крайній лівій кімнаті.

Те, що мені слід було тоді сказати і що я хотіла сказати: мене хвилює не сама злочинність. Тобто вона хвилює мене так само, як і всіх. Так само як інфляція: я її не відчуваю на собі, але знаю, що вона мене зачіпає. Але не сама злочинність як така змушує мене прагнути виїхати звідси, а те, що вона може будь-якої миті заподіяти мені шкоду — з хвилини на хвилину, навіть наступної миті. Можливо, вона мене й омине, але я однаково думаю, що вона може мені нашкодити — будь-якої миті, і так усі наступні десять років. Навіть якщо цього ніколи не станеться, я однаково чекатиму, і це чекання просто нестерпне, бо на Ямайці тобі нічого не лишається, як тільки чекати, що з тобою ось-ось щось станеться. Це стосується й гарних подій. Вони теж не відбуваються. Тобі їх лишається тільки чекати.

Чекання. Цей сучий син навіть на свою веранду не вийшов. А якби він вийшов прямо зараз? Не знаю, чи змогла б я зрушити з місця. Не знаю, чи змогла б перебігти через вулицю і гукнути його від воріт. Мої брудні ноги підказують мені: ти чекаєш уже так довго, що тепер тільки й лишається, що чекати. Єдина мить, коли я не чекала, — це коли побачила його на дальньому балконі. Після цього я теж не чекала. Думала розповісти про це Кіммі. Вона була б вельми здивована отакою мною. Ось чому я хотіла сказати їй, що мені вдалося наблизитися до Че Гевари так близько, як навряд чи коли-небудь це вдавалося їй, Принцесі Вавилону.

Через дорогу, приблизно за півсотні футів від воріт, пригальмувала машина. Білий спортивний автомобіль, якого я спершу навіть не помітила. Я також не відразу завважила чоловіка, що відійшов від якоїсь стіни з мого боку дороги й наблизився до машини. Я притисла до себе сумочку, хоча він уже сів у автівку. Не знаю, як довго він стояв біля тої стіни і стежив у темряві — лише за кілька футів від мене. Я його не помічала і навіть не чула; він міг там стояти кілька годин і весь цей час спостерігати за мною. Білий автомобіль повернув до в’їзду в будинок і зупинився біля воріт. Я майже впевнена, що це «Датсун». Вийшов водій, і було важко сказати, чи він білий, чи чорношкірий, але на ньому був білий светр. Він підійшов до воріт, мабуть, щоб поговорити з охороною. Коли ж розвернувся, щоб іти назад, його очі зблиснули. Окуляри. Я бачу, як від’їжджає машина.

Ні, все-таки треба змиватися. Навіть не з Ямайки, а бодай із цього місця, і негайно. Треба тікати — і я тікаю. Будинок на мене не дивиться, але дивляться тіні, вище й нижче по дорозі, і вони рухливі, як люди. Може, це чоловіки. Їхній вигляд міняється, коли на годиннику б’є одинадцята, а десь поблизу перебуває беззахисна жінка. Частина мене думає, що це нісенітниця і що я сама себе лякаю. Свого часу вчителька в старших класах застерігала нас не одягатись як лярви і весь час остерігатися зґвалтування. Якось ми лівою рукою грифелем нашкрябали їй записку і запхали в шухляду стола. Минуло кілька місяців, поки вона врешті випадково на неї натрапила. «Навіть сліпий не захоче ґвалтувати...» — прочитала училка й змовкла, почувши, що читає вголос.

Бігти — поняття відносне. На високих підборах можна лише швидко перебирати ногами, ледь згинаючи коліна. Не знаю, скільки часу я отак дрібочу ніжками, бо чую лише цокіт своїх черевичків, а в голові клубочаться смішні думки про те, який у мене, напевно, збоку кумедний вигляд. До того ж я не можу викинути з голови клятий дитячий віршик:

Зламала підбор! А бісові черевички — не з дешевих. Ч-чорт...

— А хто це в нас тут у такий час бігає? Шоколадненька далі?

— Найгарніша шоколадненька дапі, яку я бачив.

— Звідки йдете, дівчино? Може, якийсь злочин вчинили?

— Може, вона зараз волину вихопить?

Фараони. Довбані фараони зі своїми довбаними фараонськими голосами. Я, виявляється, добігла аж до перетину з Ватерлоо-роудом. Ліворуч, наче будинок з привидами, видніється Девон-гаус[157]. Світлофор щойно загорівся зеленим, але дорогу загородили три поліційні автомобілі. На машини обіперлися шестеро полісменів — в одних штани з червоним кантом, в інших — із синім.

— О-о-о, леді. А ви в курсі, що зара’ комендантська година?

— Я... Мені... Працювала допізна, офіцере, втратила відлік часу.

— Ви не тільки відлік часу втратили. У вас одна нога довша за другу, чи, може, підбор відлетів?

— Що? Оце срака... Вибачте, офіцере.

— Ха-ха!

Усі сміються. Фараони, своїми довбаними фараонськими голосами.

— А ви бачили хоч один автобус чи таксі? Як ви додому збиралися потрапити?

— Я... я...

— А, ви пішки хоч’ дійти?

— Не знаю.

— Міс, сідайте лучче в машину.

— Я сама дійду додому.

Кортить сказати, щоб вони підучили граматику, але за такі «грубощі» жінку можуть ще й заарештувати.

— Так де ж ваш дім?

— У Гейвендейлі.

— Ха-ха-ха-ха!

Таки фараони, і сміх у них довбаний фараонський.

— Туди до ранку вже нічо’ не ходить. Ви пішки хоч’ дійти?

— Звісно.

— На ’дному підборі?

— Так.

— У комендантську годину? Ви чо’, не ’наєте, яке в цей час лайно на вулицю вилазить? Ви що — єдина жінка, яка не дивиться вечірніх новин? На вулицях — самі покидьки, інакше не назвеш. Значення яких слів вам треба пояснювать?

— Я лише...

— Ви лише повелись як ідіотка. Тре’ було заночувати на роботі й сісти на ранковий автобус. Сідайте в машину.

— Та мені треба...

— Леді, ану марш, бомбоклат, у машину, драти тебе нікому! Ви порушили закон. Їдете або ’дому, або в буцегарню.

Я сідаю в машину. Спереду вмощуються двоє полісменів, ще дві автівки — з чотирма — залишаються. На світлофорі поворот праворуч веде в Гейвендейл. Вони повертають ліворуч.

— Так швидше, — обидва кажуть.

Демус

сь халупа біля моря. У ній тільки одна кімната, тому її складно назвати домом, але свого часу тут жили люди. Не ’наю, як звали чоловіка, який перекривав дорогу, щоб проїздив потяг. Знаю ті’ки, що сімдесят другого року він помер, а на його місце ніхто не прийшов. Потяг перестав ходити, коли Західний Кінгстон перетворився на Дикий Захід, а кожен чоловік у ньому — на ковбоя. Я хотів стати Джимом Вестом[158], але в ньо’о штани завузькі. Телик у посудній лавці — чорно-білий, та мені все ’дно здається, що йо’о штани — сині, як у дівок. Так, у цьому будиночку з однією кімнатою колись мешкав чоловік; він спав на шматку поролону, а срав у відро, яке потім мив у морі. Йо’о ім’я ніхто не пам’ятає. Коли знайшли йо’о тіло, то вода з ньо’о вже випарувалася, але скелетом він ще не став. У халупі два вікна. Одне дивиться на море, а інше — на колію. Коли потяг перестав ходити, люди з гето пробували її розібрати, але в них не було відповідних інструментів.

Ця кімната — вся в кольорах. Вона недофарбована, тут п’ять барв. Від підлоги до низу вікна — червона. Від низу вікна до стелі — зелена. Друга стіна — синя, аж до стелі, але фарби не вистачило на куток. Рожевий колір покриває третю стіну. Внизу четвертої — зелений, що обривається по центру стіни зазубреними мазками, наче той, хто орудував щіткою, викручувався як міг, розтираючи й розтягуючи фарбу, щоб її вистачило на більшу площу, на довше. Мабуть, саме так і жив той чоловік, який старів без жінки. Про свій член він, певно, із сумом згадував тільки тоді, коли сцяв. А може, він, як збоченець, грався ним. У кімнаті один стілець, червоний, з витонченими ніжками. «Витончений» — слово з вірша, який ми вчили в школі:

Ось перша помилка, яку зробив Бог. Час. Бог був дурнем, коли творив час. Але навіть у Бога він скінчився. А ось я — поза часом. Я живу «тепер», але «тепер» може перетворитися на «потім». «Потім» — це майже «колись», але «колись» може переінакшитись на «якщо». Заходять двоє чоловіків, і кількість людей у халупі зростає до дев’яти. Один з Реми, двоє з Тренчтауну, троє з Джунглів, троє з Копенгагену.

Ось список чоловіків, які раніше були в кімнаті.

Джосі Вейлз, також відомий як Франклін Алуїшез, а також Ба-бай; він щойно ввійшов з Бам-Бамом, який любить тримати волину, але не знає, куди стріляти.

Віпер — винищувач фараонів, втікач від Вавилону. Коли він говорить як ямаєць, то голос у нього хриплий і злий. А коли як білий, то ніби читає книжку з гучними словами. У Віпері щось є таке, про що мовчать усі, хто хоче жити.

Гекл — він раніше ходив у парі з Джеклем, поки куля ННП не перетворила його друга на труп.

Рентон із Тренчтауну.

Матік з Тренчтауну.

Фанкі Чикен, якого ковбасить від героїнової ломки, якщо йому не дати кокаїн.

Двоє з Джунглів — один товстий, другий худий; їх я не знаю. Худий не схожий ні на чоловіка, ні на пацана: сорочка розстібнута, а волосся на грудях нема.

І я.

Ось як стало дев’ять — із цих десяти. Три ночі тому. Матік з Тренчтауну спробував сам запалити кокс, як йому це показував Віпер, але призабув «інструкцію», а Віпера поруч не було. Ніч стояла безмісячна, а ми не мали ліхтарика, щоб ним присвітити шлях до халупи й назад. Матік був певен, що зуміє зробити фрибейз[160] і сам, бо ж, мовляв, ложка коксу — це ложка коксу. Він думав, що Віпер міг залишити кокс десь тут, і шукав його скрізь: на підлозі, по кутках, у двох шафах біля вікна та в грубці біля дверей. Через свою тупість Матік вирішив, що Віпер зробив у будинку ничку. Нишпорив як схиблений, тож інші пацани теж стали нишпорити — мовляв, вони теж відчули тягу до коксу (хоча тягу викликає не він, а гера). Матік знайшов якийсь білий порошок, а коли решта захотіли приєднатися до нього, — витягнув волину. Запальничкою він став плавити той порошок. Він пам’ятав, що кокс тре’ нагріти у воді й додати соди, яка знайшлась у шафі. Посміхався, як бувалий, а всі інші дивилися на ньо’о голодними тиграми. Але Матік дещо забув. Забув про ще одну рідину, яку підмішував Віпер, — ефір. «Кокс» не плавився і не змінював свого вигляду. Диму, щоб нюхати, від нього не йшло, тому Матік його лизнув. Лизнув розпечену, як вогонь, ложку так, що було чути, як зашкварчав язик. Фрибейз вставляє різко на рахунок «вісім». Сім. Шість. П’ять. Чотири. Три. Два. Один... Ні фіґа. «До біса!» Та раптом Матік падає мордою вниз — з характерним бам — і з його рота йде піна. Ніхто до ньо’о не торкається, аж поки не приходить Віпер. Той починає реготати. І питає, чи й нам не смішно — від то’о, що не здогадалися про щурів, якими аж кишить у цій брудній смердючій халупі?

А ось як з дев’яти чоловік стає вісім. Минулої ночі Джосі Вейлз розповів, що нам тре’ буде зробити. Рентон із Тренчтауну заявив, що він написав круту пісню, тож не вийматиме волину, як отой хлопець із «Гептонсу», що сів у буцегарню після того, як один білий вставив його «гіт» у фільм. Рентон сказав, що мати його дитини ходила до Співака в студію і їй там дали грошей — і на дитя, і на неї саму, і на всю її родину. І він знає, що вона — одна із сотні з гаком людей, які отримують від Співака допомогу. А що буде, якщо вона припиниться? Джосі Вейлз сказав, що від тієї допомоги не лучче, а тільки хуже, бо Співак, відколи розбагатів, лише роздає біднякам рибу, бо не хоче, щоб вони самі навчилися її ловити. Дехто з нас прислухався до цього аргументу, але ті’ки не Рентон із Тренчтауну. Віпер виймає волину, щоб одразу пристрелити сучару. Джосі Вейлз каже: «Підожди, лучче прислухайся до його резону». Мовляв, тре’ знати всі факти. А потім видає: «Існує ланцюг основних елементів...» Ми не врубаємося, але він продовжує: «Розглянемо формулу кінетичної енергії КЕ = mv²/2, де т — маса, α ν — швидкість. Це послідовність. Відхилення. Пошук. Деформація. Розрив. Кровотеча. Гіповолемічний шок. Знекровлення. Гіпоксія. Пневмоторакс, відмова серця і ураження мозку». — Бах! Череп Рентона зупиняє кулю, але кров усе ж б’є фонтаном — Віперу на груди, — і тіло падає на підлогу. «Тільки не на мою футболку зі „Старскі та Гатчем“!» — кричить Віпер і витирає з грудей залишки мізків. Джосі Вейлз ховає волину назад у кобуру.

Ось як білі вчили нас заряджати М16А1, М16А2 і М16А4.

«Дуло рушниці має бути спрямоване в безпечному напрямку

Відкриваєте затвор і зводите курок.

Переводите рукоятку перезаряджання в переднє положення.

Ставите на запобіжник.

Перевіряєте, чи порожній набійник.

Вставляєте магазин, штовхаючи його вгору, поки заскочка його не зафіксує.

Тиснете на нижню частину магазина, щоб переконатися, що він надійно зафіксований.

Натискаєте зверху, щоб звести курок.

Тиснете на досилач патрона, щоб переконатися, що курок зведений і замкнений.

Не треба знову ставити на запобіжник...»

Ось що ти маєш, коли з тобою люди із Джунглів. Вони умирають за коксом — і завдяки Віперові роблять фрибейз, знову й знову. Джосі Вейлз іде, але попереджає нас, що той, хто захоче вийти з гри, дістане кулю, — і ми пригадуємо, що йо’о колись звали Ба-бай[161]. Коли він з Віпером зачиняють двері зовні, ми чуємо, як клацає замок. У будиночку стає тісніше й задушливіше, а я думаю про охоронця, якого маю вбити. Про поліцію. Про Вавилон.

Семеро людей. Двадцять одна волина. Вісімсот сорок набоїв. Я думаю ті’ки про одного чоловіка — і це не Співак. Уявляю, як той чувак притискається до стіни і пищить, мов дівчисько. Уявляю, як він каже: «Не я вам тре’. Той, за ким ви прийшли, внизу». Бо він, мабуть, саме такий вилупок. Уявляю його як того, хто досі обманював і уникав за це покарання, але запас його удачі вже вичерпано. Я дивлюся на нього і ка’у: «Ось на що схожа смерть».

Сер Артур Джордж Дженнінгс

е час нашого відходу, час помирання. Через три тижні добіжить кінця натомлений рік. Скінчилося все: пора вологого жаркого літа, тридцяти п’яти з половиною в тіні, і пора травневих та жовтневих злив, від яких опухали річки, гинула худоба і ширилися інфекції. Чоловіки гладшали від свинини, а животи пацанів наповнювалися отруйними газами. У чагарях зникло чотирнадцятеро людей, а тіла інших повибухали від куль — четверо, п’ятеро, шестеро. Постраждає ще дуже й дуже багато. Помре ще більше. Ці слова я вкрав у чоловіка, за яким по п’ятах ходить смерть, і ця смерть потроху його з’їдає.

Я дивлюся на свої руки і бачу власну історію. Готель на південному узбережжі, майбутнє, яке судилося моїй країні. Коли мене знайшли, то вирішили, що я ходив уві сні. Виснували таке за неперевіреною інформацією, бо мої руки були витягнуті й незворушні, як у Франкенштайна; очі — заплющені, а ноги — застиглі в момент здійснення кроку через поручні — так, ніби я карбував той свій крок на марші комуністів — три, два, один. Мене знайшли голим; вираз очей — стривожений, але їхній колір уже не був карим; шия зігнута, потилиця проломлена, та член — напоготові.

Саме на нього передусім звернув увагу персонал готелю. В моїй крові кипів увесь бруд людських жадань.

У смерті є те, про що мертві не можуть розповідати: вона вульгарна. Перед своїм порогом вона змінює вас — і веде до кімнати, де тіло соромиться себе. Смерть змушує кашляти, сцяти і срати під себе, смердіти газами. Моє тіло гниє, а нігті й далі ростуть, перетворюючись на кігті. А я тим часом дивлюся, бачу і чекаю.

Я чув, що один багатій у Америці — з грошима і наділений шаленою владою, — помер входячи в жінку, яка не була його дружиною. Величезний, як слон, він ледь не розчавив її своєю масою. Чоловік, якого через вісімнадцять годин дружина спалила, бо не могла стерпіти запаху іншої на його тілі.

Я тоді теж входив у жінку, чиє ім’я не можу пригадати, та вона зупинила мене, нарікаючи на спрагу. «Але в нас є вино». — «А льоду можеш принести?» — «Хто ж кладе лід у вино?» — «Я. Я ще багато чого зроблю, якщо ти принесеш мені лід». Я вибіг голий, зі сміхом. Надворі п’ята ранку. Пройшов коридором навшпиньки, як Крихітка Віллі Вінкі. Мертві мають свій запах, але його мають і вбивці. У моїй смерті винні двоє — той, хто її забажав, і той, хто її заподіяв. Перед тим як я полетів через поручні, запахло лимонником і багнюкою, і лише потім пролунав оглушливий гуркіт об мармурову й чисту, як дзеркало, підлогу.

Я в домі чоловіка, який мене вбив. Я не відчуваю свого запаху на його руках — лише душок давньої смерті. Не сморід, а швидше згадка про нього — вже іржавий запах крові старого вбивства; солодкавий сморід гнилої приманки у вигляді тіла, яке вже п’ять днів як мертве. У світі живих він тепер зрілий мужчина, якому байдуже, що від нього тхне — як від злодюжки, що нап’яв на себе дорогий костюм із чужого плеча. Ось тільки костюма на ньому немає. Коли мене знайшли, я був голим, а він голий тепер, коли його знайшов я. Його живіт помітно округлився, а під час ритмічних рухів уперед-назад на спині з’являються жирні складки; а ще йому б не завадило знову підфарбувати волосся на потилиці. Його тіло вдаряється об тіло партнерки з характерним вологим ляп, ляп, ляп. Він стогне над нею, першою віце-міс, яку взяв за дружину. Ліжко схоже на поле бою. Бачачи, що чоловік не зупиняється, вона плескає його по плечі. Його голова — майже в подушці, а жінка своєю не може навіть ворухнути. Відчуваючи, що з-під нього не вирватися, вона ще дужче ляскає чоловіка по плечі. Той стогне, а жінка марно намагається його відштовхнути — вже кулаком: «Сучий сину, не вистачало мені ще завагітніти!» Він тисне на неї всім тілом, аж поки не кінчає і видихає на всю кімнату. «Хай Ямайці знають: у лідерів виходить все!» — майже проголошує він, і я вперше за роки чую його голос, хоча минули не роки. Я приголомшений: голос анітрохи не змінився, — такий же «неправильний» акцент, хоча він намагається говорити правильно. Я опинився не там і не тоді; можливо, вона під своїм чоловіком відчуває те ж саме — перша віце-міс, з якою він одружився, не зумівши здобути саму «Міс Ямайку». Попри те що її батько хотів, щоб вона вийшла заміж за чистокровного білого. «Нехай у мене буде закреп, але я не дозволю, щоб моя паршива дочка пішла заміж за якогось сирійця з ліванською галантереєю!» — казав він.

Я не пам’ятаю ім’я жінки, в яку входив. Я її ні разу не бачив, та й не знаю, де її шукати. Може, то було кохання, але привиди переслідують через тугу, а в мене її немає. Може, то було не кохання — або я не привид. Або ж моя туга — не за нею. Хто просить льоду у вино? Чи знала вона, що він чекав мене за дверима? Хтось назвав мене калічним павуком із членом. Не персонал готелю: їм слово «калічний» не відоме. Може, той, хто зрадів моїй смерті? Я не пам’ятаю його обличчя.

Перша віце-міс відштовхує чоловіка і сердито шепоче: «Добре, що я не забула про сперміцидну піну». — «Ти... хіба... не знаєш? — шумно пихкає він. — Контрацептиви — це змова, щоб знищити чорношкірих!» — і регоче. Потім перекочується на спину і пестить себе. Я б не проти забратися всередину нього — і хапнути хоч дещицю від його кайфу, та вже біля його ніг чую носом дух понад сотні мерців. Десь розбивається склянка, і вони здригаються. Її сорочка задерта над грудьми, і вона її опускає. «Прибити б того кота і тебе разом з ним!» — бурчить він і встає. Я спостерігаю, як товстий живіт перестає трястися, а щоки — роздуватися; його волосся навіть від сексу не скуйовдилося — прилизане, як у Залізного Дроворуба. Але дивлячись на нього, мені хочеться жити, злягатися, старіти.

Меблі для спальні вона підібрала, вочевидь, сама: шишечки, вигини, різьблення у вигляді виноградної лози. Зі стелі звисає протимоскітна сітка. У кутку ховається телевізор; двері у ванну відчинені, але світло не ввімкнене. Він завжди вважав збоченцями людей з відчуттям стилю та краси. Я пам’ятаю, як, від’їжджаючи, він сказав це стосовно одного з членів партії. Я ніколи не поділяв цю його неприязнь до естетизму, бо щороку бачився з Ноелом Ковардом[162] і називав його «дядечком» (як і його супутника).

Чоловік, який убив мене, тягнеться за пістолетом, що лежить напоготові на столику біля ліжка; при цьому його штани залишаються валятися на підлозі. Перша віце-міс вказує на них, але він жартує, що немає сенсу вдягатися — аж раптом там на нього чекає вільна печерка, — і йде в сусідню кімнату. Я хотів би лишитися з нею, бо мені цікаво, як вона відреагує на його слова.

У вітальні — чоловік, якого я ніяк не можу пригадати. Вітальня схожа на цвинтар: від неї тхне мертвяками. Смердить і від гостя. Він схожий на чорношкірого, а може, на азійця, а можливо, це тіні змінюють його личину. Я вже відчуваю запах його смерті. Він кашляє в склянку і каже:

— А я думав, що тут вода.

— Ти що, не знаєш, яка на вигляд пляшка білого рому? Чи ти читать розучився?

— Питать? Я спершу ковтаю, а потім питаю.

— Я кажу «читать». Чи-та-ти!

— Та я недочуваю. Забагато було бах-бах-бах, знаєш.

— Як, бомбоклат, можна сплутати ром з водою?

— Я не знаю. Раз вода у пляшках, значить, тут живуть заможні. Багацько всього, братане, у вас тут. От гівно, невже тобі тре’ така розкіш? Нескромно якось.

— Ти чекаєш від мене скромності в моєму власному домі? Чи бачиш тут щось таке, чого ще ніколи ніде не бачив?

— То ось як багатенькі заговорили...

— А бідненькі хай миються й воду п’ють біля колонки. Ти що, хочеш побалакать про класові проблеми? Як ти, бомбоклат, проліз до мене додому?

— Через двері.

— Як ти...

— Та го’ тобі. Скі’ки мо’на цих «як»?

— Хочеш побалакать про «як»? Можем побалакать. Як ти, паршивцю, проліз до мене додому... чекай... о третій ночі? Тобі скільки разів казано, що нас разом на публіці ніхто не повинен бачити?

— Ніколи не знав, що твоя спальня — на публіці. Як там господинька? Судячи зі звуків, зовсім недавно вона все робила приємно. Реально приємно.

— Слухай, чого тобі тре’?

— Знаєш, який сьо’дні день?

— Гм-м-м. Гм-м-м. Я ставлю на третє грудня. Тобто день, що йде за другим грудня.

— Ой, хва’ викаблучуваться. Ти ж знаєш, із ким говориш.

— Ні, це тобі краще пам’ятати, з ким! Влазиш до мене в дім, наче довбаний щур. Тобі пощастило, що Равід узяв відгул, інакше ти вже був би трупом. Зрозумів? Трупом.

— То я щасливчик...

— Я йду спати. Виходь так само, як увійшов.

— Я тут подумав...

— Не муч себе думками.

— Що?

— Бачте, думав він.

— Мені гроші тре’а.

— Гроші йому тре’а.

— Післязавтра.

— Завтра вже настало.

— Ближче до вечора.

— Я вже тобі сказав: не знаю, про що ти верзеш. Я не знаю про це нічого, і взагалі, я тебе майже не знаю. Папа Ло — єдиний, кого я там знаю.

— Отакої? Там? Тепер це вже там називається? Арті Дженнінгс ніколи не розмовляв, як ти.

— То ви з Артуром теревенили? Мені відомо з авторитетних джерел, що тепер він не надто балакучий.

До кімнати заходить загорнута простирадлом перша віце-міс:

— Пітере, що тут за шум? О Бо...

— Господи!.. Жінко, перестань репетувать і йди спати! Не кожен ніґер — злодій.

— Ну, мо’ цього разу твоя дружина має рацію.

— Пітере?

— Сказано: йди спать!

— Оце грюкнула... Аж наче весь будинок здригнувся. Доступ до поцьки на сьогодні вже закрився?

— Схоже, ти вчив науку поводитися з жінками в тому ж місці, де й стріляти? Дверима вона грюкнула, щоб ми не думали, ніби вона підслуховує. Повторюю для глухих. Я сказав: вона грюкнула дверима, щоб ми не думали, ніби вона підслуховує з того боку. Коротше, вона пішла.

— Ну ти й довбо...

— Стули пельку.

— Сьо’дні час розплатиться. Цього не зміниш, як би ти не хотів...

— Я вже сказав: не знаю, про що ти. І, звісно ж, не розумію, чому така потреба в грошах, адже Джосі Вейлз лише два тижні тому літав до Маямі. А знаєш, звідки я знаю, що тобі не тре’ срані гроші? Бо ти літав тільки на один день. Повернувся ти, здається, рейсом о сьомій?

— То було невеличке дільце.

— У тебе дрібних не бува. Або ще одна твоя мандрівочка: на Багами. Кожен, у кого в тій країні є бізнес, має свої довбані секрети.

— Співак заграє одночасно і з Папою Ло, і з Шотою Шерифом.

— Скажи-но мені те, чого я не знаю.

— Папа Ло думає зустрітися з Шотою Шерифом і всерйоз перетерти без сторонніх вух. Вони, до речі, обидва перестали їсти свинину.

— Ого! Цього я не знав. І що вони там обидва затівають? Справді, про що вони можуть бесідувать? І що означає те, що вони обидва перестали їсти свинину? Растаманами стають? Це все Співакові справи? Він їх розкручує на розмову?

— Тобі справді тре’ допомога, щоб відповісти на це питання?

— Нігере, ти говори, та не забалакуйся.

— На себе подивись... Тепер ціна зросла.

— Ти це лайно ЦРУ розкажи.

— Раста не працює на ЦРУ.

— А я, Джосі Вейлзе, не працюю на тебе. Тому скористайся моєю дурною порадою — і виходь через двері. І більш сюди не повертайся.

— Ром я беру з собою.

— Бери вже й дві склянки — може, хоч манерам навчишся.

— Ха-ха. Ну ти таки щось. Диявол, і той, глянувши на тебе, махне рукою. Ти реально щось із чимось.

Чоловік іде, не зачиняючи за собою дверей.

На цих мертвих землях є ще один чоловік, якого я не знаю. Мертвий, який помер не сам; пожежник, що відійшов би з миром, якби загинув на пожежі. Він теж у кімнаті, прийшов разом з гостем на ім’я Джосі Вейлз. Він ходить навколо нього і часом проходить крізь нього, що Вейлз помилково сприймає за протяг, від якого по тілу біжать мурахи. Він намагається вдарити Вейлза, та лише проникає наскрізь. Я колись намагався зробити те ж саме з тим, хто мене вбив, — ударити, штовхнути, стукнути, порізати, — але той лише здригався, як від остуди. Гнів минає, на відміну від спогадів. Я б сказав, що ти з ними живеш, — нестерпно гірка іронія.

Знаю я й оту його історію: він її щоразу викрикує. Ось і тепер — голосить, не бачачи, що в кімнаті я — єдиний, кого можна назвати свідком і хто його слухає. Він примчав на пожежу на Орандж-стрит, пожежник номер сім. Вогонь вирував у житловій двоповерхівці, з вікон шаленими зміями рвалося полум’я; п’ятеро дітей були вже мертві, двоє — застрелені ще до пожежі. Він схопив шланг, хоч знав, що тиск води тут безсилий, але все одно побіг через ворота. Йому обпекло праву щоку, а ліву скроню розірвало кулею. Друга куля вдарила його в груди. Третя ззаду дряпнула шию. І ось тепер він ходить за чоловіком, що відправив його до таких, як я. Джосі Вейлз вибирається через вікно. Пожежник іде слідом. День ще не почався, але вже закінчився.