Коротка історія семи вбивств

Один

ікаво, він дрімає?

— Не знаю, босе.

— Гм. Окей, добре, просто покажи мені його камеру.

— Я дві хвилини тому показував. Тут, у льохові, людей не так уже й багато.

— Льох? Слово якесь негодяще...

— Як упораєшся, назад виходь сам.

— Що я тут, без супроводу буду?

— Не люблю темряви.

Мої кроки гучно відлунюють й усе, про що я можу думати, це — «я мав би таке передбачити». Без жартів. Вони звалилися на голову того малого засранця в дусі Ґризельди Бланко. Її підступний стиль нині відточено на Ямайці до абсолюту. Треба віддати належне цій сучці, яка згинула такою дорогою ціною: вона таки залишила нам один крутий винахід. Ось як усе склалося. Поки його батько Джосі відраховував дні до своєї екстрадиції до США — за вбивство, рекет, перешкоджання правосуддю, наркотрафік і так далі, і все в такому ж дусі, — доном над Копенгагеном став його дорослий син Бенджі Вейлз (товстіша, темніша і занудніша версія свого батька). Щось на зразок регента чи намісника. І ось Бенджі Вейлз узявся підготувати щорічний матч із крикету пам’яті Папи Ло. Це передбачало, так чи інакше, попередню зустріч на Кінг-стриті, на схід від Західного Кінгстона. Коли дон заходу прямує на схід, це завжди пов’язане з проблемами, а ще гірше, коли він вирушає туди сам і на мотоциклі. І ось він їде, розмірковуючи над своїми справами, а коли призупиняється на перехресті, до нього під’їздить інший мотоцикл. Бенджі повертає голову — подивитися, хто там, — і в цей момент з того моцика двоє в чорному відкривають вогонь і вибивають донові серце з грудей.

Кумедно, еге ж? Аж Бенджі, чий татко — Джосі довбаний Вейлз, з пелюшок ріс серед розбірок та стрілянини, але при цьому ще й мандрував по світу, в кожному разі по Штатах, ходив до елітної школи і ні дня у своєму житті не лягав спати голодним. І що ж виросло з нього? Довбаний бандючок, який занадто звик до гарного життя. Нічим не ліпший за будь-якого довбаного шмаркача, що вийшов з татусевої квартири на Сентрал-Парк-Вест[534]. Тато Джосі, який усю країну тримав за горло щонайменше тричі, тепер у в’язниці, чекає на те, щоб якось врятувати свій зад, — а що робить його золотий хлопчик? Він вирушає на зустріч на мотоциклі — сам. Про що він думав? Що вся решта бандюків будуть в цей час у церкві? Вбивство в стилі Ґризельди ось так, з нічого, не відбувається. Це діло було не просто сплановане, а скоординоване до отого — конкретного — перехрестя. Ці молодики, вони ж реально не думають... Я довбаний старий. Свого часу я вважав, що старий — це коли людина вперше, розгинаючись, ойкає від прострілу в спині. Та тепер я розумію, що старість — це коли зустрічаєш своїх давніх ворогів, які вже надто немічні, щоб битися, й усе, що у вас лишилося від застарілої ворожнечі, — це довбана ностальгія. А за ностальгію годиться випити, а не стрілятися.

Вхідні кульові отвори в голові та грудях, а вихідні — в голові, шиї, плечі та спині. Минулого тижня я розмовляв з лікарем Лопесом, який того ранку чергував у невідкладній. «Оце срань, — розповідав він, — я в житті ще так не лякався, як тоді. І це був не страх за себе, а страх того, що заразу невідкладній допомозі настане кінець світу На той момент, коли Бенджі Вейлза доставили в лікарню, він був уже не жилець, лишалося це тільки констатувати. Але його тіло прибуло в супроводі трьох тисяч активістів, які хвилями вкочувались і викочувались із відділення невідкладної допомоги. По суті, лікарі могли тільки встановити час смерті та підтвердити її саму, — але як зважитись це зробити, коли за дверима вирує тритисячний натовп? І він чекає, що ти притягнеш за вуха самого Ісуса — адже саме це роблять медики для дона, — і тому нам довелося влаштувати неймовірно безглуздий театр, й ім’я йому навіть не „кабукі“». Ось що розказав мені лікар Лопес. Бенджі довелося покласти на ліжко, що вже було марною втратою місця, але натовп усе скандував: «ПОВЕРНІТЬ БЕНДЖІ!», та так голосно, що було чутно в долині внизу, за милю звідти. Насамперед належало відновити дихальні шляхи, що робиться для встановлення контролю над колосальною кровотечею. Хоча вже на момент його надходження все, що було в його легенях, — це кров. Та натовп лементував усе голосніше, і лікарям треба було якось розіграти цю довбану виставу з трупом. Уявіть: як відновити кровообіг у тілі, в якому вже не б’ється серце? Немає ні пульсу, ні тиску, ні свідомості — взагалі нічого. Чоловік не просто перестав дихати, він, на хрін, здох. Я запитав, через який час вони збиралися оголосити, що він небіжчик, і Лопес відповів: «Чесне слово, босе, до моменту, коли ми почали реанімаційні заходи, я ще сподівався на диво». А натовп зовні напирав так, що розбив дві шибки у вікнах.

Найгірше вийшло з дефібрилятором. Щоразу, коли Бенджі пронизував струм і тіло його здригалося, весь той натовп теж здригався; навіть ті, що стояли зовні й не могли нічого бачити. Електрошок — здригання тіла — стрибок натовпу. Електрошок — тіло дриг — натовп плиг. Електрошок: тіло — дриг, натовп — плиг. За годину лікар Лопес оголосив те, що можна було оголосити відразу після прибуття тіла. А вже потім... ой. По натовпу прокотилося, що лікарі його могли врятувати — але не змогли, і теперечки Бенджі Вейлз — мертвий. Спершу вибили двері в невідкладній. Три тисячі — чоловіки, жінки та діти, більшість зі зброєю, інші з такими серцями, що й зброї не треба. «Ну, засранці, тримайтеся!.. Ми вас тут, бомбоклат, усіх рознесем... ми зітрем у порох усю цю срану лікарню!.. П’ятдесят лікарів і сестер — за вбивство Бенджі!..» Якісь чоловіки схопили медсестру й почали частувати ляпасами. Лікар Лопес кинувся до них, але двоє схопили його й одходили руків’ями пістолетів по голові. Юрба перевернула стійку реєстратури, а бідні охоронці зробили єдине, на що були здатні, — вони втекли. Лікар не знає, як таке сталося, але незабаром на ту бурхливу юрбу накотилася нова юрба — з криками, що лікарі тут ні до чого, а в смерті Бенджі винні нацпати.

У неділю, ближче до вечора, стався набіг на Вісім Провулків, зокрема на Шостий. Вистріляли всіх чоловіків, яких побачили, і зґвалтували всіх жінок, до яких дотяглися. Спалили майже третину будинків, а під завісу підкосили ще й кількох дітлахів. Два дні по тому було практично спустошено Третій Провулок. Потім цей шквал перенісся в Маямі: стрілянина з тачок на ходу, дірки від куль у «Хонді-Акорді» та мотоциклах, прошиті чергами вікна, набіги на нічні клуби. Двоє моїх приятелів розповідали, що вони ледве вибралися з «Ролекс-клубу», де озброєні дулами Ямайці влаштували між собою криваву розбірку. Прем’єр-міністр був змушений звернутися до ЛПЯ — із закликом до перемир’я; у справу довелося втрутитися навіть церкві, яка організувала хресні ходи за мир. Насильство припинилося лише тоді, коли перестрілки стали заважати підготовці до похорону Бенджі. Я на похорон не пішов. Офіційно мене тут навіть не повинно бути. Окей, брешу. Звісно, я сходив на той похорон, але мене там, мабуть, прийняли за охоронця абощо. Останнього разу на моїй пам’яті такі пишні похорони були тільки у Співака.

Людей тисяч двадцять, не менше. Серед них, звісно ж, колишній прем’єр-міністр. Чи є сенс нагадувати: сімдесят шостого він очолював опозицію, потім вісімдесятого став прем’єром, а дев’яносто першого знову пішов у опозицію. Попереду — духовий оркестр, майже як у Новому Орлеані: чоловіки всі в білому, дівчата в червоних міні-спідницях і з помпонами. Далі труна, чорна зі срібними ручками, а в ній — винуватець урочистості в чорному оксамитовому костюмі (якщо ти більше не пітнієш, чому б не вирядитися в зимовому стилі?) Відразу за оркестром — скляний катафалк із труною, який везуть білі коні. Далі йде колишній прем’єр-міністр, а поряд з ним — «дама серця» Бенджі, в чорній облиплій сукенці та в золотому ланцюгу, як на реперах. Здоровенні сережки. Глянувши на неї, відразу помічаєш і решту жінок. Міні із золотої парчі, міні рожеві, міні білі, панчішки в сіточку, височезні сріблясті підбори, капелюшки, схожі на птахів, капелюшки, схожі на пташенят, розмаїття ланцюгів і ланцюжечків. На одній дівчині — відкрита чорна сукня з розрізом до самих сідниць. І всі жінки шпацирують вулицею, наче подіумом.

Джосі подавав клопотання про звільнення (слово, яке стосовно нього звучить щонайменше кумедно), щоб побути на похороні свого сина, але його не відпустили. З якого б дива? Випустити з в’язниці головного дона до двадцяти тисяч його прихильників — і як його після цього отримати назад? Уряд США, напевно, почувши про таке, тисячу разів прокричав «ні!». Кумедно, що, поки Джосі у вісімдесяті будував свою імперію — не без суттєвої сторонньої допомоги, звісно, — всім до нього абсолютно не було діла. Довбаний Нью-Йорк, хіба ні? Чуваче, а я ж казав йому не підкидати так високо своє гівно. Чорним справді треба навчитися приборкувати свій йобаний темперамент. У той день, точніше — ніч, вісімдесят п’ятого року Джосі Вейлз вискочив нізвідки і доскочив аж до верхівки списку УБН[535] і списку федералів. І щойно ЛПЯ злетіла з владного Олімпу, він тут же сів.

Але до всього цього, що вище він підіймався, то більш недоторканним ставав. І безкарним. Якось Джосі жене на автівці вулицею — якою, не пам’ятаю, але це в містечку Денемтаун[536]. Так от, Вейлз на шаленій швидкості в’їжджає прямо в автобус. Вискакує розлючений водій. Вейлза він просто не помічає і, замість того щоб якось залагоджувати конфлікт з винуватцем, збирає довкола себе натовп. Вже не знаю, що він там таке говорив, але розпалювався все більше й більше, кричав і погрожував. Заткнувся він лише тоді, коли одна з жінок прокричала: «Та це ж Джосі Вейлз!» — і вся вулиця кинулася врозсип, залишивши того невдаху самого. Джосі на нього навіть не глянув, — а чувак, як той Дорожній Бігун, стрімголов кинувся прямо до поліційного відділку. Бідолаха. Приблизно через півгодини туди заявляється Джосі з десятком своїх горлорізів. Заходять усередину, хапають водія і тягнуть надвір. Жоден фараон навіть вухом не повів. Чувак наклав у штанці й заголосив, як слиняве дівчисько, коли побачив, що полісмени бздять, і це у своєму ж власному відділку. Ну а як вийшли, то — прямо на очах у фараонів та роззяв — ті, хто з волинами, почали стріляти у водія, а ті, хто без волин, вдарили ножами. Скупчилися, як ворони, над свіжим трупом. Джосі, зрозуміло, заарештували, тільки у тій розправі не виявилося жодного свідка. Прямо-таки жодного.

Тим часом з Калі стали надходити скарги, що цей нахабний довболоб дозволяє собі так багато, як ніхто інший собі досі не дозволяв. Мовляв, подавай йому і його «групі» ще й Британію.

Він був тим крутеликом, який вирушив зі своїми бандюками в Рему і замочив там дванадцятьох. Навіщо? Бо дехто там, бачте, почав нарікати, що їхні інтереси зовсім уже ігнорують. Джосі завжди вирізнявся грубою прямолінійністю. Поліція видала ордер на його арешт, і тоді Джосі переметнувся в СІНА, але коли й там привернув до себе увагу, стрибнув назад на Ямайку. Тут його чекав суд, але на єдиного свідка раптово напала амнезія (ой, стійте, її ж там не було, ой, зачекайте, та й часу вже скільки спливло; та ж вона не міняла лінз і тепер сліпа, як курка вночі; реально, вона просто не пам’ятає, бо була дуже налякана тим усім, бо ж кулі свистіли звідусюди).

А торік, коли його дочка стояла біля якогось клубу зі своїм бойфрендом, раптом налетіла ватага головорізів з Восьми Провулків і відкрила по них вогонь. Хлопця зрешетили, як ту головку сиру, суцільні дірки. Дівчина обвивала руками його нерухоме тіло, коли до неї підійшли і зробили постріл прямо в голову. Хочеться сподіватися, що перед цим її хоча б не зґвалтували. Я все ще роздумую над тим, чи знали ті бандюги, хто вона така. Річ у тому, що якщо ти весь час тиснеш, то рано чи пізно твої вороги теж натиснуть у відповідь, — як це було із Ґризельдою в Маямі. А якщо ти й далі плодиш ворогів, то рано чи пізно вони скупчаться в критичну масу. І тоді вже лише справа часу, коли твої вороги у своїй нещадності зрівняються з тобою, — адже це ти сам, як на те пішло, весь час підвищуєш планку. Щодо мене, то я ніколи не перебуваю в одному місці так довго, щоб дати своїм ворогам зібратися докупи. Це така ж штука, як будь-які інші стосунки: ти сам їх підгодовуєш. Ось чому я ніколи не затримувався ні в Колумбії, ні в Кінгстоні. Я — посередник. Ну а щодо критичної маси... На той час федерали вже накопичили на Джосі стільки звинувачень, що за ним почалося полювання. Хтось у тій війні за наркотики повинен був вийти переможцем, — але в жодному разі не ніґер з карибської діри, якому належало займатися лише «травою». Цього разу вони таки посадили його до в’язниці. І цього разу він там згине.

Отже, я прийшов до нього в тюрму, але не в час, що відводиться для побачень. Щойно я тихо покликав його на ім’я, він сів на своєму ліжку й поволі підвів голову. А піднявши її та вдивившись, усміхнувся, але якось невпевнено, ніби трохи сором’язливо. І сказав:

— Я знав, що вони пришлють тебе.

— Як справи, mijo[537]?

— Дивлюсь на тебе — і ліпше, Докторе Лав.

Два

іс Сеґрі? Міс Сеґрі? Мілісент Сеґрі? Міс Сеґрі?

— Не міс.

— О, перепрошую, місіс Сеґрі.

— Не міс і не місіс, а Мілісент. Мілісент Сеґрі.

— Окей, мем.

— От і добре. Скільки за все?

— За весь рецепт чотирнадцять доларів сімдесят центів, мем.

Знаєте, весь цей фемінізм — не більше ніж пристрасть білих американок повчати небілих, що робити і як робити, наче вони твої покровителі та, якщо ти будеш старатися і робитимеш все, як я, ти зможеш бути вільною, як я, — але є одна річ, у якій я солідарна з ними: я ненавиджу, коли зобов’язана розкривати свій родинний стан комусь, кого я не знаю, особливо чоловікам. Взяти хоча б цю нісенітницю довкола самого статусу, так ніби «заміжня» і «стара дівка» (ну, тобто місіс і міс) — єдині варіанти для визначення того, хто я така. Статус, бачте; без нього — ні до Бога, ні до порога. Особливо, якщо ти жінка: ти просто зобов’язана його мати. Привіт, великий хлопчику, ось мій статус. Здоров, перш ніж я скажу тобі своє ім’я — ось тобі мій статус. Може, простіше говорити, що я — лесбіянка, і хай цікаві самі визначаються з цим питанням щодо мого «родинного стану».

Так. «Ксанакс» — проти тривоги. «Валіум» — для сну. «Прозак» — під час депресії. «Фенерґан» — коли нудота. «Тайленол» — від головного болю. «Міланта» — від здуття. «Мідол» — проти спазмів. Тобто, Господи Ісусе, менопауза на порозі. Чи є якийсь швидкодійний засіб від припливів[538]? Вагітніти я не збираюся, то навіщо тримати двері відчиненими? Я в «Райт ейді»[539] в Істчестері, у Бронксі, всього за квартал від мого житла на Коста-авеню. Серпень; це означає, що скоро вже два роки, як я живу там. Само собою, при «Бет Ізраелі»[540], де я працюю, є своя аптека, але я «отоварюю» рецепти в Істчестері, — бо хто захоче тримати у своєму лікувальному закладі медсестру, яка купує стільки пігулок? Так, це конфіденційні справи, — але я не знаю випадку, щоб хтось, дай йому волю й привід, не став би обговорювати поза очі оті твої конфіденційні справи. Я прагну спростити собі життя, — за останні кілька років у мене вже алергія на складні речі... Вам остогид чоловік, який однаковісінький і вчора, і сьогодні, і завжди? Дайте йому мій номер... Пік нестерпності настає, коли вони починають говорити про свої почуття і (це мені особливо «подобається») про майбутнє цих почуттів. Тут мені стає так зле, що рука сама тягнеться за «Фенерґаном».

Тож я переходжу вулицю і забігаю в аптеку, що біля автобусної зупинки. «Зантак». Він потрібен мені після того, як я заковтую на сніданок мафій. Я мрію, щоб оці «Данкін Донатси»[541] не стояли впритул уздовж усього Ґан-Гілл-роуду, — тоді я могла б обмежитися лише кавою. Терпіти не можу Ґан-Гілл-роуд. Особливо в ці вологі дні, коли зима ще не наважується піти, а весна — прийти їй на зміну А поки вони зволікають, у мене є реальний шанс зіпсувати взуття. Біля станції метро — все ті ж старші чоловіки, яким нема куди йти, і складно сказати, дивляться вони на мене як чоловіки чи як Ямайці. Сам шлях з вулиці до дверей, далі до турнікета і до поїзда аж ніяк не назвеш приємним, а тут ще й стій у голубиному лайні, чекаючи 5-го маршруту. І, як завжди, ніхто з пасажирів, що чекають поїзда, не схожий на того, хто кудись поспішає. Ні тобі сумок із закупами, ні рюкзаків, ні кейсів — нічогісінько! У мене ж вигляд переможниці конкурсу «Міс Діва Марія» — бо, бачте, їду до лікарні. Ще навіть не медсестра, ще тільки вчуся.

Пригадую, директор курсів подивився на мене й зауважив:

— Зазвичай ми не приймаємо жінок на такому життєвому етапі, здебільшого у нас тут тільки початківці.

— А може, я тільки зараз і починаю життя? — сказала я чоловікові, який, вочевидь, не зрозумів цієї фрази, але з якоїсь причини не заявив жінці, що вона надто стара для цього. І ось кожен день, перебуваючи на роботі, я намагаюся осмислити його поведінку. Але Бог знає, що я можу зрозуміти людей лише в контексті того, чого вони хочуть від мене. Одначе тобі, Мілісент, ще зарано бути аж такою черствою й депресивною. Ти ж любиш білі панчохи й асексуальні черевички, пам’ятаєш? І ти працюєш — у «Бет Ізраелі», у відділенні невідкладної допомоги — і роботою своєї дуже навіть задоволена.

Але два тижні тому, протягом десь семи днів, почали надходити Ямайці зі всілякими вогнепальними пораненнями. Всі, як один, чоловіки, і чотирьом з них допомога вже була непотрібна. Їхні подруги та матері їхніх дітей вили, як плакальниці: «Ой-йой! Що ж тепер робити з цією малечею?» Ніби я знала відповідь. Говорити я стала з навмисним американським акцентом, бо не хотіла, аби хто-небудь дізнався, що я з Ямайки, — однак у шпиталі все ж почали вважали мене їхньою власною Медж Синклер з «Мисливця Джона»[542]. Один з лікарів навіть якось назвав мене Ерні — ім’ям однієї з героїнь, і хоча я його поправила — «мене звати Мілісент», — та стримати задоволену усмішку все ж не змогла.

Це було вельми дивно: всі ті Ямайці з пораненнями надходили з Бронксу, який далеко від нашого центру. Що саме там сталося того тижня, я не питала; але про це запитав лікар, на що один з чоловіків, із трьома кулями в ділянці таза, відповів: «Вони вбили молодого Бенджі. Там кінець світу тепер — у Кінгстоні, Маямі, Нью-Йорку, Лондоні. Вони вбили молодого Бенджі».

— Що за Бенджі, і як його вбили? — цікавиться лікар.

Я стою поруч із крапельницею, стиснувши її так, що ось-ось трісне.

— Сестро? — озивається лікар.

Я під’єдную до руки пацієнта крапельницю, не дивлячись на нього. Не хочу, щоб він глянув на мене і розпізнав «рідну кров», — бо я ж йому ніяка не споріднена душа.

— Хто такий Бенджі? — знову питає лікар.

Я подумки прошу його, щоб він, к бісу, замовк, але все, що я можу, — це займатися крапельницею. Слава Богу, коли я нарешті кидаю погляд на пацієнта, той дивиться на лікаря з обурено піднятими бровами: мовляв, «як, ти нічого не знаєш про Бенджі?». Я точно не хотіла знати цього.

— Бенджі Вейлз, — каже він вголос, — син дона над донами.

Обличчя лікаря особливо не змінилося, а от я була змушена відвести очі. І покинула все як є. Не знаю — наче якесь затьмарення найшло, і я просто пішла геть із приміщення. «Сестро? Сестро!» — гукав мене вражений лікар. Але це звучало, ніби якесь радіо далеко звідти. Я йшла і йшла, поки не опинилася в ліфті. Наступну годину я просиділа в кафетерії на першому поверсі. Сказала їм, що мені раптом закрутилася голова, і була змушена, як мінімум, тричі витерпіти запитання, чи не вагітна я. У відповідь я мало не брякнула: «А може, мені вийняти поцьку — і почепити на лоба?». Натомість сказала, що в мене «розігралася мігрень», і тепер я навіть крапельниці до пуття ставити не можу.

Я маю таку систему. Складається вона всього з трьох слів: БІЛЬШЕ НІЯКОЇ ДРАМИ. Її я засвоїла від чорношкірих американок, яких украй дістали чоловіки і все їхнє лайно. Я не хочу ніякої метушні, конфліктів, розбіжностей чи заплутаності. Не хочу драми, навіть у телевізорі. Після того, як Ямайці перенесли свою «вечірку» в лікарню, до свого списку пігулок я додала «Тайленол», а щоб справно ходити на роботу, підвищила дозу «Ксанаксу». Вейлз — це ж усього лише прізвище. Просто, будь воно прокляте, прізвище. Як Мілісент Сеґрі.

Чекаю «М10-експрес». З того самого моменту в мене над правою скронею пульсує біль. Він не стає ні меншим, ні більшим, просто не минає. Може, це пухлина. Може, мені треба перестати плекати в собі іпохондрика. Чесно кажучи, два дні тому я так розхвилювалася, що мені перехопило подих, — і тут я згадала, що саме від таких нападів тривоги трапляються летальні випадки. Звісно, це тільки додало мені тривоги. Коли минулого разу зі мною стало коїтися щось схоже, я почала співати «Отримав сповна» вголос, аж поки напад не відступив. Прямо на автобусній зупинці в Мангеттені. Разом зі мною пісню підхопила маленька дівчинка. Уявіть картинку: поруч із жінкою, яка з доброго дива співає, чорношкіре маля бігає довкола лавки на тій зупинці; друге дівчатко, зовсім крихітка, сидить на колінах у батька; батько на лавці чекає автобуса. Дівчинка нарізає кола і співає щось, що звучить як «Я знаю, що хлопчики люблять», але навряд чи вона десь могла почути таку пісню. Батько тим часом намагається не порушити баланс: малятко — в одній руці, газета — в другій. Дівчинка збоку буцає його головою в груди, він бурчить і сміється. Вона пхає батькові до рота булочку, він незграбно надкушує. Дівча верещить. Я намагаюся відвести погляд — і не можу, аж поки вони не звертають увагу на мене.

Дівчатка, які люблять своїх татусів, завжди атакують їх збоку. Я постійно спостерігаю це в лікарні. Татусів, які дбайливо вносять своїх хворих маленьких доньок з важким диханням чи укусами комах. Жінок, які привозять своїх хворих батечків на чергову МРТ або останню дозу хіміотерапії. Може, батьки збоку просто більш вузькі. Вчора в невідкладній допомозі дівчинка-підліток, прокричавши десять хвилин поспіль на свого батька, потім підійшла до нього збоку, обхопила руками, зімкнула пальці й пірнула головою йому під пахву — як пташеня. Не те щоб я сумувала за своїм батьком. Не знаю навіть, живий він чи ні. Але наразі відсутність «Ксанаксу» я переживаю гостріше.

Отже, я чекаю автобуса в компанії оцього тата і двох його доньок. Він постійно сміється, щось туркоче їм, угукає та прибалакує «так, дорогенька». Складно сказати, чи він з Ямайки, — район може бути який завгодно, від Ґан-Гіллу до Бостон-роуду. Ці дівчатка не знають, що він дивиться на них типовим поглядом татка, який обожнює своїх дітей. Як сказав мені один чоловік у лікарні: «Ти навіть не здогадуєшся, що можеш любити когось чи щось аж так сильно. І тебе весь час пробиває переляк, коли раптом чуєш, що десь якась дитина потрапила під машину». Коли такий «батьківський синдром» минає, невідомо.

Я давно перестала дивитись новини, тому що ніколи не чую гарних звісток. Про те, що там, на Ямайці, я навіть знати не хочу, але якщо війна перекидається на Бронкс і Мангеттен, це нічого доброго не означає. Ямайці ніколи не кажуть мені нічого такого, що я хотіла б почути, тому я з ними й не спілкуюся. Я ніколи не сумувала за рідною країною, жодного разу. Ностальгію я ненавиджу, ностальгія — не пам’ять, а пам’ять у мене занадто гостра, щоб ностальгувати... Питається: якщо все це правда, то якого біса я взагалі в ямайському Бронксі? Корса, Фентон, Бостон, Ґірван — всі ці місця можна сміливо назвати Кінгстоном 21[543]. На Корсі я — самотня жінка з будинку на розі; особа, яка помре, зітліє та пустить макові паростки, а ніхто так і не похопиться: що там з нею сталося? Відьма з околиці, Страхолюд Редлі[544]. Перед ким я, в біса, вдаю з себе таку? Вони ж то, мабуть, думають, що я якась затята християнка, в якої немає бойфренда. Медсестричка із задертим носом, вічно в білих панчішках і черевиках без підборів, іде й повертається незмінно у своїй уніформі, — тож про її життя нічого й не відомо, тим більше що сама вона не спілкується ні з ким.

Цікаво, хто-небудь бачить, як я виходжу вечорами. Мені подобається думати, що мені по барабану те, що про мене думають, — але виходжу я завжди через чорний хід. Я сподіваюся, що ямайців з вогнепальними пораненнями більше не привозитимуть до лікарні. Я сподіваюся... Ти ж знаєш, Мілісент Сеґрі, нема нічого доброго в тому, що твої думки так тебе тиснуть і пригнічують. Навіть думка про ці самі думки робить біль у скроні гострішим. Досить, чорт забирай, роздумувати. Минулого тижня один білий хлопчина зі студентів, почувши мій акцент, запитав, чи не зустрічала я коли-небудь Співака. І мене як обухом: адже я — одна з тих небагатьох, хто може відповісти на це запитання ствердно! Але навіть ця думка мене збісила. Потім він став наспівувати «Трьох маленьких пташок»[545]... Спершу я могла з цим миритися, — поки не почала думати про свої втрачені роки. От лайно, коли я думаю про них, у мені реально оживає пам’ять про оті роки — роки смертей і втрат... і до біса, до біса, до біса це все! Хай буде прокляте все мертве і все, що загинуло. Я ж усе ще живу.

Ось і автобус.

Я все ще жива.

Три

е «С». А «А» до 125-ї прямує без зупинок.

— Ага.

Чоловік спиною вперед виходить з дверей, ніби побачив у вагоні когось дуже для себе небажаного. Я дивлюся, як двері перед ним стуляються, і відкидаюся на сидінні, в той час як поїзд набирає хід. Ньюйоркці, поїзд у спальні райони — річ украй ненадійна. Ви поспішаєте, стрибаєте на «С» від 163-ї до 145-ї вулиці, щоб там поспіхом заскочити на експрес, а це околиці, і тут завжди стаються збої — то затримка, то якась драма. Скажімо, лише минулого тижня, коли я стрімголов летів у аеропорт Кеннеді, щоб устигнути на рейс до Міннесоти (бо мама занедужала), якийсь псих зняв штани і почав срати прямо посеред вагона. Сів навпочіпки і валив під себе, при цьому ще й гучно кричав, ніби народжує. Звісно ж, цією справою він зайнявся саме в ту секунду, як поїзд відійшов від Фултону — тобто наступна зупинка не раніше ніж на Гай-стриті в Брукліні, а це ціла вічність. Всі пасажири — а нас було шестеро чи семеро, вже не пригадаю, — кинулися до міжвагонних дверей, які, звісно ж, виявилися замкненими, тож перейти в інший вагон нам не вдалося. Я подумки благав: «Будь ласка, будь ласка, тільки не треба кидатися своїм гівном! Будь ласка, будь ласка, не треба!» Коли поїзд нарешті прибув на Гай-стрит, ми всі дружно рвонули геть. Але я не про це. А про те, що на потягу «С» краще їхати до 145-ї, а там пересідати на «А», тому що там експрес. Але майте на увазі: «А» йде повільніше, ніж «С». Вийдіть, наприклад, на 4-й Західній вулиці, зачекайте хвилину-дві, і до вас підійде той самий потяг «С», із якого ви зіскочили на 145-й.

Нині я просто їду собі далі на «С» і намагаюся читати. Хоча це неправда. Я не читаю, а спостерігаю, як інші читають «Нью-йоркер». А моє вони там читають чи ні? Один мій друг, ірландський новеліст, якось розповів, що одного разу в потягу помітив жінку, яка читала його книжку. Він підсів і запитав: «Як вам книжка, подобається?» А та відповіла: «Є цікаві місця, але загалом — нудьга несусвітня». З якоїсь причини це підняло йому настрій на весь день (хоча вона його навіть не впізнала). Тож іноді і я на потязі «С» підшукую таку жінку; вони майже завжди читають «Нью-йоркер», і я сподіваюся, що, сівши поруч, я маю шанс дочекатися, коли вони перегорнуть сторінку на моє. І я зможу сказати: «Оце так! Наче в кіно. Тобто в реальному житті такого ж не буває?» Вона мені: «Чого саме?» А я: «Щоб письменник випадково їхав у потязі й побачив, що хтось реально читає його твір». У такому варіанті історії вона буде ще й гарненькою, бажано темношкірою, і, якщо й не самотньою, то без упередженості щодо полігамії. Хоча кого я намагаюсь обдурити? Зі своєю апологетикою вільного кохання саме я видаюся дуже відсталим. Часи гіпоблудів минули. Завдяки республіканцям і СНІДу нині всі одружуються, навіть геї про таке думають.

А он якийсь пацан їде на потягу «С» у рваних спортивних штанах і кальсонах. Зверху шкіряна куртка, але більше нічого не видно, бо він читає «Роллінг стоун» із кимось схожим на Ексла Роуза[546] на обкладинці. Кілька років тому гурт «Ґанз-н-Роузес»[547] нібито врятував рок-н-рол — принаймні так вам скаже кожен, хто працює в «Роллінг стоуні». Я зазвичай аргументую: якщо це так, то чому на радіо чути лише педерастичних англійчиків? Якийсь, прости Господи, «Джизес Джонс»[548]. І прошу вас, заради Бога, не ставте більше той альбом «Чорних ворон»[549] — я вже чув його, коли він називався «Липкі пальці»[550]. Боже мій, а може, вагон тому напівпорожній, що всі відчувають, яким войовничим довбограєм я став? Специфічний проміжок між часом пік та обідом, коли можна серед білого дня роз’їжджати в порожньому вагоні. Вагон увесь розмальований новітнім графіті — вікна, сидіння, навіть підлога; впадає в очі модерновий стиль: літери — наче розплавлений метал. У цьому ж тренді й реклама — соків «Тенг», неінвазивного лікування мозолів та остобісілої «Міс Сайґон»[551].

Чорт, от би в мене був «Нью-йоркер». Або ще щось. Я вискочив з офісу, бо зрозумів, що близький до дедлайну, а під пресингом мені краще працюється вдома. Вчора я здав четверту частину. Четверту з семи. Тому хтось у мені все ще сподівається, що люди читають «Нью-йоркер» або хоча б звертають на нього увагу, як свого часу на історію Джанет Малколм про Джеффрі Мак-Доналда і Джо Мак-Ґіннісса[552], що публікувалася лише кілька місяців тому. Не те щоб я працював над таким важким матеріалом; крім того, кому тепер є діло до Співака або до Ямайки, крім якихось членів студентського братства? Ти, Алексе Пірсе, з тих, кого молодь називає «реліктами». А надворі лише березень.

Я виходжу на 163-й вулиці й підіймаюся сходами в надії, що там знову не тиняється той хлопець, який стріляв у мене сигарети. Дійсно, для чого купувати пачку, коли можна щодня одну чи дві «позичити» в мене? Що далі я відходжу від «Сі-тауна»[553], то більше свердлить голову: вдома в холодильнику — порожньо. Прийду, а з їжі там нічого немає, і від цього я ще сильніше лютуватиму, бо ж муситиму знову вдягати оце ж пальто і йти назад — до отієї крамниці, повз яку щойно пройшов. Але к бісу — я вже на 160-й.

Березень. Усе ще холодно, тому виходити з дому не надто хочеться. Придбаний мною нещодавно таунгаус[554] ремонту не потребував, однак господар так наполегливо старався збути свій дім, що напрошувалася думка: з цим будинком щось таки не гаразд, і це змушує його поступатися ціною. Спочатку він заливав, ніби тут свого часу жив Луї Армстронг[555]. Згодом — усього через три хвилини, — що тут творив Кеб Келловей[556]. Але я повівся на інше: мені просто подобалася ця околиця, дарма що люди з кінця сімдесятих і намагалися звідси втекти. Я думаю, їх гнало те, що ця частина Вашингтон-Гайтсу[557] — даруйте, історичний Гарлем — почала швидко перетворюватися на відстійник (хоча у вісімдесяті тут і було певне пожвавлення).

Я хочу сказати, що зараз, у такий час, на цій вулиці пожвавлення зазвичай нема. Тоді що то за четвірка чорних хлопців, які наче зійшли з реперського відео й розсілися на моєму ґанку?

Повернути назад я не міг: вони вже мене побачили. Якщо розігрувати з себе переляканого білого хлопця, вони вже за мить мене гукнуть або, якщо відчують мій страх, кинуться за мною. А щоб мене... Один з них, із «дредами», схожими на свинячі хвостики, підводиться й оглядає мене. Я лише за двадцять футів від свого будинку, а ці четверо — на його сходах. Ось двоє з них голосно засміялися. Я роблю один малесенький крок назад, відчуваючи себе при цьому повним ідіотом. Це ж просто чорні хлопці, що сидять на моїх сходах. Сходи можуть бути чиїми завгодно, а вони можуть бути твоїми сусідами, а те, що ти нікого зі своїх сусідів не знаєш, — твоя провина. Я поплескую по сідницях — так, ніби потягнувся за гаманцем, а його там не виявилося, — і намагаюся вдати щось у стилі от-дідько-забув-гаман, але Свинячий Хвостик і далі дивиться на мене, навіть не дивиться — витріщається. А може, я сам себе накручую. Не стовбичити ж отак на місці. Можливо, мені вдасться пройти повз і завернути за ріг, у каварню. Перечекати трохи, поки вони звалять... Але вони, схоже, нікуди не збираються йти. От дідько. Не стояти ж тут вічно. Якщо вже на те пішло, ми в Нью-Йорку, і після справи Берні Ґетца[558] чорні хлопці мають гарненько подумати, перш ніж нападати на білих хлопців, які здаються беззахисними, — хіба не чули? Хоча від тієї історії минуло вже чимало часу...

Коли я підходжу до сходів, помічаю, що мої двері широко розчинені. Свинячий Хвостик відступає вбік і жестом пропонує ввійти, ніби це його будинок, а не мій. Я пригальмовую — в надії, що зараз під’їде поліційна машина, яка кружляє тут за вільним графіком. Свинячий Хвостик знову запрошує мене ввійти в будинок, цього разу картинно згинаючись, як Дживз[559], — і я роблю крок усередину. Інші витріщаються на мене. Один ховає обличчя під сірим каптуром, у другого на голові щось схоже на панчоху, а у третього зачіска з кісок, як у ямайців до переходу на афро. Штани висять так низько, що матня десь на рівні колін, а на ногах у всіх бежеві «тімберленди»[560]. Якщо вони мене «трамбують», то в кожному разі не надто демонстративно. Але я не хочу, щоб Свинячий Хвостик утретє запрошував мене у власний дім, — і тому піднімаюся. Іду, не чуючи під собою ніг. Господи Ісусе... На тому тижні мій приятель, який постачав свого часу кокс хлопцям із «Флітвуд Меку»[561], сказав мені, що пішов з бізнесу, бо все підім’яли під себе бісові Ямайці, яким по шарабану, скількох і як вони вб’ють. «Братане, коли я кажу — роби», — чую десь збоку чийсь голос із ямайським акцентом. Тут був би доречним анекдот про те, як ямайські матусі вчать своїх діток дотримуватися гігієни, але зараз мій жарт ніхто не зрозуміє.

Я йду коридором, наче в чужому домі; підлога скрипить і зраджує мою появу Проходячи повз власні сходи на другий поверх, чую незнайомі голоси. Хтось (або декілька осіб) порядкує на моїй кухні. Високий чорний у майці та комбінезоні, в якого сповзла одна лямка, готує жовтий сік у моєму блендері. Ось бачу ще одного, що з’явився в полі зору як за сигналом тривоги...

Сівши на стільчик біля раковини, він починає розмову зі мною. Теж чорношкірий, кругловидий, з акуратною стрижкою, але вищий за отого, в майці. На ньому темно-синій шовковий костюм, з нагрудної кишені якого зів’ялою квіткою стирчить біла хусточка. Я цього хлопця не знаю. Та й інших не знаю. Не впевнений, чи коли-небудь бачив такі начищені туфлі, як на отому, що в костюмі. Вони, до того ж темно-червоного кольору, а місцями майже чорні. Помітивши, що я не зводжу з них завороженого погляду, він пояснює:

— «Джорджо Брутіні».

Я хочу запитати, чи це не другосортна версія «Джорджо Армані», але вчасно згадую, що іронія — не завжди вдалий хід у спілкуванні з ямайцем.

— Bay, — кажу я.

— Отже, цей чоловік, що перед тобою, — Рен-Доґ. Він вважає, я найняв його за те, що він добре володіє зброєю. Але насправді я його тримаю тому, що, бачить Джа, ніхто краще за нього не вміє готувати сік.

— Слухай, босе, мені вже час у кулінарну школу.

— Тільки ходити краще на вечірні заняття, ха-ха.

Шовковий Костюм піднімає палець — щоб я мовчав, хоча я нічого й не збирався казати, — потім підіймає склянку й спустошує її п’ятьма гучними ковтками.

— Манго, — каже він.

— А за яким рецептом? — уточнює Майка.

— «Джулі» і... зажди, я знаю... «Іст-Індіан».

— Джа відає, босе, ти в нас, напевно, екстрасенс.

— Або я звичайний сільський хлопець, який розуміється на манго. Налий трохи білому.

— Щось не хочеться пити.

— Хіба я питаю, хочеш ти чи ні? — Усмішка зникає вмить — раз, і нема. Присягаюся, таке вміють тільки Ямайці, всі до одного. Раптово вираз обличчя перетворюється на воскову маску. Брови владно насуплюються, очі дивляться нерухомо й гостро. Дитина десяти років може й перелякатися.

— Мабуть, можна випити.

— Радий чути, юначе. Пригощайся всім тим молоком, йогуртом і фруктами, що знайдеш у своєму холодильнику. Гей, Рен-Доґу, відчини дружбановий холодильник, а то я ще подумаю, що він серійний вбивця, який ховає там труп.

— І справді, босе. Дивно, що щури досі не прогризли дно цього холодильника, — каже Майка.

— Ти знаєш, що в тебе тут молоко із січня?

— Хотів власноруч зробити йогурт.

— Він, певно, комік, босе.

— Ха-ха, схоже на те. Або просто так жартує. Ну добре, дружбане, підійди-но, щоб я тебе гарненько розгледів.

Я підтягую стільчик і сідаю. Складно сказати, як він відреагує на мій прямий погляд в очі: вразить це його чи роздратує. Костюм починає ходити круг мене, наче довкола музейного експоната. Так і кортить сказати: «Цей музей зачинено». Не знаю, звідки в мене переконання, що жарти розряджають ситуацію, — зазвичай виходить навпаки.

— Рен-Доґу, я тобі не розповідав про чувака на ім’я Тоні Паваротті?

— Ні, не розповідав, але я й так про ньо’о знаю. Хто з молодих, коли ріс, не чув про Тоні Паваротті?

— А я тебе років уже з п’ятнадцять розшукую, тобі це відомо?

До мене не відразу доходить, що він звертається до мене.

— Юбі, а чого ти заговорив про Паваротті, аж його не стало ще сімдесят сьомого? Чи сімдесят восьмого?

— Сімдесят дев’ятого. Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого. І перед тобою, Рен-Доґу, чоловік, який його вбив.

Чотири

о сталося з твоїм волоссям?

— Посивіло. Спочатку передчасно стало срібним, а потім і геть побіліло. Жінки звуть мене сивим плейбоєм.

— Ще чого! Не тринди, ти посивів вчасно.

— Кумедно, Джосі.

— Ти вже так довго живеш в Америці, що й говориш, як америкос.

— Я живу в Америці?

— Ні, ти живеш серед кубинців.

— Ха-ха. Ніхто мені не вірить, коли я кажу, що у Джосі Вейлза є почуття гумору.

— Правда? І з ким це ти про мене говориш?

— Гей, Джосі, та ти глянь на нас. Ти коли-небудь згадуєш минуле, muchacho?

— Ні. Про минуле я ніколи не згадую. Ну його. Воно тебе, сволота, по пиці, а ти й пальцем не можеш ворухнути.

— А ти став чорноязиким у в’язниці, mijo.

— Чорноротим. У Римі поводься як римляни.

— Ха-ха. Добре сказано, Джосі. Точний вислів.

— Льюїсе, викинь на хер свій довбаний зверхній тон — він тебе не прикрашає. А вислів — те, що треба, підходить і тобі... І взагалі, як це тобі подобається? Ми не бачимося сім років і де врешті-решт зустрічаємось? У тюрмі. Тепер ти розумієш, чого я кажу, що теперішнє дуже, в сраку, дивне? Особливо, коли свою голову висовує минуле — як ось було на тому тижні. Починаючи від матері дитини — баби, про яку я вже й думати забув, до родича, що турбується про гроші — до речі, не мої, і аж до Пітера Нессера. Це той випадок, коли шкодуєш, що у в’язниці немає прихованих камер. Саме після візиту Нессера я почав сумніватися: розумнішають люди з віком чи ні.

— Пітер Нессер?

— Не вдавай, що ти з ним не знайомий.

— Я з ним після вісімдесятого навіть не розмовляв. Не забувай, що з ним я контактував тільки для того, щоб вийти на тебе.

— Так ось тепер, коли він хоче стати сером, він сподівається, що минуле не зрадить його.

— Це як?

— Ну... не підставить підніжку.

— A-а. Однак щодо «сера», hombre. То він хоче стати сером? Хіба йому вже мало бути хером, hombre?

— Сером — як сер Ланселот. Тобто — лицарем. Тепер йому кортить схилити коліно перед королевою, щоб та благословила його своїм мечем. Такі вже чорношкірі чоловіки: все ще хочуть, щоб біла жінка наказувала їм, коли кінчати. Хіба не так?

— Джозефе, а я й не знав, що він чорний.

— Кумедно: за п’ять хвилин ти вже вп’яте називаєш мене рідним ім’ячком, але по-різному.

— А що я можу сказати, mijo? Щоразу, як я тебе бачу, переді мною — інша людина.

— Та я той самий.

— Ні. Не той. Ти сам щойно сказав, що ніколи не думаєш про минуле. От тому й не розрізняєш, який коли маєш вигляд.

— Не розумію, що ти несеш. Заходиш і починаєш із порога поливати словесним проносом. Ще трохи, і поллються звуки скрипки.

— Ну ось, знову гумор від Джосі, про який ніхто не здогадується.

— Братане, я вже втомився. Ми обидва знаємо, що це не твоя кінцева зупинка.

— Куди ж іще мені прямувати?

— Прямо назад — до то’о сучо’о сина, що тебе прислав.

— А що, як мене ніхто не присилав?

— Доктор Лав за безплатно навіть з боку на бік не перевернеться.

— Джозефе, знаєш, хто ми такі?

— Знаю, що ми несемо дурню.

— Ми — релікти.

— Ти хоч краєм вуха почув, що я казав?

— Щось із вчорашніх днів. Memento[562].

— Гсподи...

— Це означає, друже мій, що більшість людей ніколи не дізнається про наші справи. Може, хтось і видовбе з нас що-небудь цінне, але, найпевніше, нас просто викинуть на смітник історії.

— Братане, якщо ти намагаєшся донести до мене щось за допомогою метафори, то краще припини.

— Я намагаюся внести в нашу розмову трохи веселощів, mijo.

— Ні. Ти тягнеш час, бо й раніше ніколи нічого не закінчував самостійно. Я взагалі дивуюся, як ти трахався.

— Чув про секс телефоном?

— Жартуєш?

Він сміється.

— Тепер така фішка: всі прихильники порно пересідають на телефон. Який-небудь малий гівнюк, зроду не жонатий чувак, набирає 1-900-WET-TWAT[563], а там сучка, вагою в п’ятсот фунтів, каже йому сексуальним голоском: «Привіт, морячок». Він дрочить, — а потім отримує телефонний рахунок.

— Чесно?

— Пречесно.

— Тре’ було м’ні стати сутенером.

— Не ’наю, з тебе он непоганий наркодилер вийшов. Поки ти тут не опинився.

— Та ось захотів змінити середовище.

— То хто з нас використовує гівняну метафору?

— За всі роки я взагалі нічого про тебе не чув. Берлінський мур упав, Джеймс Бонд вийшов на пенсію, і Доктор Лав наче як опинився без діла. Ти там що, осів і перекинувся знову на справжнього лікаря? Що, правда? Ти реально тепер лікар? І як же ти, братане, оперуєш клієнтів — підриваючи частини тіла?

— Ха-ха.

— Зберігати тіло живим, навіть для різноманітності, — це не твоє. Скажи-но мені, Докторе Лав, як та «родинна сварка» дійшла до тебе в Маямі?

— Хто сказав, що я був у Маямі?

— Я бачу не гірше за тебе.

— Гм... Джозефе, ти кмітливий чоловік. Я б сказав, найкмітливіший з усіх, кого я зустрічав. Ти ж, звісно, розраховував, що якщо говоритимеш досить довго, то тебе багато хто почує...

— Я говорю вже два роки. То чому тепер і чому ти?

— Я лише спостерігаю.

— Бомбоклат... Скажи це комусь іншому. А знаєш що? Краще нам прискорити тему, бо ця гума надто тягнеться і починає мене дуже дратувати. Отже, якщо зі мною щось стається, то деякі теки опиняться на столі окружного прокурора.

— Вуличні брехні...

— Ти нічого не знаєш про вулиці.

— Той інспектор з УБН — коли він тебе відвідував, минулого четверга?

— Якщо ти знаєш про той візит з УБН, то й день теж знаєш. Господи Ісусе, Льюїсе, краще б уже ти реально був реліктом, бо, справді: нинішня твоя версія — суцільне розчарування. Скільки кіло ти набрав з нашої минулої зустрічі?

— Життя цьому дуже сприяло.

— Життя обернуло тебе на кабана. Твій палець ще пролізає в спускову скобу?

— Зате ти стрункий та гарний.

— Свого часу ти брехав краще.

— Як і ти, вилупку. А щодо тек — сон рябої кобили. Всім відомо, що Джосі ніколи нічого не записував. Управлінню потрібно те, що ти тримаєш у своїй голові, а не в довбаних теках. Те, що ти знаєш, повинно померти з тобою. О, тепер ти замовк... Так от. Усім було на тебе наплювати, поки ти вісімдесят п’ятого року не вчинив бійню в тому наркокублі. Приблизно тоді ж тобою зацікавилися твої нові друзі з цього Управління. Я б запитав Віпера, чи то був один з тих рідкісних моментів, коли дон втрачає самовладання, — але Віпер, схоже, згинув разом з вісімдесят п’ятим роком.

— У тому, що сталося з Віпером, ніякої, бомбоклат, таємниці нема. Він так і не зміг подолати свою залежність. Рано чи пізно він усе одно одкинув би копита від передозу.

— Заштрикнув собі чистий кокс? Який, цікаво, дилер так помиляється? Навіть якщо сам вживає.

— Може, то була не помилка.

— Ти хочеш сказати, у твого хлопця були суїцидальні нахили?

— У Віпера? Він не мав жодної причини накладати на себе руки. І тим більше після того, як він зажив так, як завжди хотів? Хоча, знаючи його, скажу: єдиний час, коли він був щасливий до Нью-Йорка, це коли... сидів у лайні по вуха. Тобто тут. У цій самій буцегарні.

— Джосі, що ти хочеш цим сказати?

— Та нічого. Це ти мені нагадав. Довбаний Віпер. Я знав, що так станеться. Льюїсе, то ти за цим сюди прийшов? Бо ж говориш тільки про те лайно, яке для мене вже давно в минулому.

— Кумедно, як ти реагуєш на людей, що люблять погомоніти. Джосі, я справді радий тебе бачити. Попри всі обставини.

— Якби не обставини, я б тебе й не побачив.

— Точно. Мабуть.

— Коли ти їдеш?

— З Ямайки? Чіткого часу нема.

— А якщо конкретно?

— Завтра о шостій ранку. Першим рейсом.

— Часу вистачить.

— Нащо?

— На те, що тобі слід зробити. І скласти звіт.

— То ви з містером від УБН уже уклали угоду про визнання провини?

— Визнання провини? А не надто швидко? Докторе Лав, треба ще, щоб справа дійшла до суду.

— Та ти що?

— Саме так. Можна багато чого навчитися, коли життя обертається навколо тюрми і суду.

— Щодо судів: то була справжня підстава, що апеляційний суд не скасував екстрадицію.

— Це Таємна рада, а не апеляційний суд. І підстава для кого? Для мене? Як на мене, то це просто запізнілий візит до Америки.

— Ти говориш так, ніби збираєшся в гості до бабусі.

— Це не я тремчу через те, що маю їхати в піндосівську тюрму. А ті, хто тебе послали.

— Ніхто мене не посила...

— Та годі! Не хочеш — не кажи. Усе, що маєш зробити, — роби, поки я сплю.

— А той похорон, знаєш, удався.

— Що?

— Ні, правда. Найгаласливіші з тих, на яких я бував, — але вдалося на славу. Не пригадую, щоб я раніше бачив, як за катафалком іде духовий оркестр. Та ще й з мажоретками[564]. Сексапільними мажоретками в міні-спідничках. Спочатку я подумав: якийсь дешевий у дівчаток вигляд, та потім помітив, що вони ще й у синіх трусиках. Твій хлопчик був би задоволений.

— Не говори про мого сина.

— Був, правда, один нюанс. Дивний, я такого раніше ніколи не бачив.

— Льюїсе...

— Коли Бенджі опускали в могилу, купка чоловіків та жінок стали в два ряди. По обидва боки від могили. А потім хтось — напевно, його жінка — подала крайньому чоловікові немовля, і вони передавали його одне одному над могилою, від краю до краю. Джосі, що це означає?

— Не говори про мого хлопчика.

— Та я лише хочу знати, що...

— Повторюю, бомбоклат: не говори про мого хлопчика.

П’ять

естро, а йому не час уже прокинутися? Сестро? Сестро?

Він хіба не повинен прокинутися?

— Мем, технічно він не спить. Ми тримаємо його під наркозом, для його ж власного блага.

— Так сказав лікар? Чому ви його не будите? Чим ти тут займаєшся?

— Вам краще поговорити з лікарем, мем.

— Мем. Оце так загнула. Ти, часом, не з Менор-Парку[565]?

— Із Бронксу.

Вона підскакує з кожним писком монітора. Я стою у дверях, уже п’ять хвилин намагаючись вийти звідси. Так, я, звісно ж, медсестра, але, коли працюєш у лікарні, цей запах починає тобі дошкуляти. Не той запах, який відчувають візитери, і не той, у якому живуть пацієнти. Інакший. Схожий на той, що його виділяє людина із серйозним пораненням, якій так зле. що без будь-якого підтвердження зрозуміло: вона приречена. Така людина пахне як механізм. Як чистий пластик. Надраєна «качка». Дезінфекційний засіб. Чистота така, що починає нудити. У чоловіка на ліжку до обох рук та шиї приєднані трубки; пучок з ще чотирьох ховається в роті. Одна виводить сечу, інша — те, що мало б бути гівном. Минулого тижня йому робили пункцію: в мозку накопичилося забагато рідини. Чорношкірий ямаєць під білими простирадлами в горошковій піжамі. Я не з бригади медсестер, які кожні кілька годин повертають його то трохи на лівий бік, то трохи на правий. І не медсестра, що тримає під контролем його життєві функції, — вона пішла кілька хвилин тому. Я не прийшла перевірити ні його крапельниці, ні рівень нутрієнтів, ні рівень наркозу. По суті, я не повинна перебувати навіть на цьому поверсі, — у мене вистачає клопотів у відділенні невідкладної допомоги. Але я знову тут, в інтенсивній терапії, і приходжу сюди так часто, що ця жінка (мабуть, це мати його дитини, — бо зазвичай вона тут з дитям, але не сьогодні), напевно, думає, що я — прикріплена до нього медсестра. Сказати, що це не так, я не можу, інакше вона замислиться, що я тут роблю. А справді, що?

Не знаю.

Більшість ямайців, які пройшли через відділення невідкладної допомоги, діставши ту допомогу, були виписані додому, зокрема й чоловік, який ще шість тижнів буде з надзвичайною обережністю «ходити по-великому». Двох не вдалося врятувати, а ще двоє померли дорогою до лікарні. А ось цей чоловік має шість вогнепальних поранень, масивну травму голови та перелом шийних хребців. Навіть якщо він протягне до наступного тижня, а потім ще тиждень, то все одно — те, що робило його життя життям, найпевніше, вже відмерло. З родинами критичних пацієнтів нас навчали триматися приємно-абстрактно, а розмовляти — з підбадьорливими інтонаціями. Однак усе, на що мене вистачає, — це вдавана байдужість, на яку ця жінка рано чи пізно зверне увагу.

Я йду з палати раніше за неї, а коли заглядаю вранці, то зазвичай вона вже сидить біля ліжка і витирає йому лоба. Вчора я нагадала їй, що в нього може бути інфекція, тому, перш ніж брати на руки дитину, їй слід обробляти руки дезінфекційним засобом, біля входу Вона глянула на мене так, ніби я її образила. «Це лише рекомендація, — пояснила я, — а не вимога лікарні». Мені чомусь хочеться дивитися на нього, коли її немає. Я запевняю себе, що не знаю природи цього бажання, — і це допомагає (звісно, якщо на цьому не зациклюватися). Цей ямаєць лежить у лікарні через щось, від чого далеко не втечеш, бо воно йде за ним слідом. Я не хочу знати, чому він тут. Мене геть не цікавлять бандитські розбірки. Єдина причина, чому я все ще живу в Бронксі, — це брак грошей на переїзд в інше місце. Тож якщо Ямайці бажають стрілятися через наркотики або через щось іще, — це їхня справа.

Я не хочу знати й чути ім’я цього чоловіка, дарма що довкола постійно звучать розмови про його сина. Були моменти, коли мені здавалося, що я закричу, почувши це ім’я. Тепер же, варто йому прозвучати, я перестаю усвідомлювати, що відбувається, — аж поки не опам’ятовуюся сама або ж мене хтось не гукне від вікна кафетерію, в яке я втуплюю відсторонений погляд. Чорт, мені хоча б пригадати, чому це ім’я так на мене діє... Прокляття, адже, навіть усвідомлюючи, що я не можу себе обдурити, я все одно намагаюся це робити.

— А що ти знаєш?

— Перепрошую?

Сподіваюся, вона не розмовляла зі мною весь цей час. Вона торкається до його голови, не дивлячись на мене.

— Ти балакаєш лише про те, що нічого не знаєш. Ти не медсестра? Він не одужує? Ви не даєте йому нових ліків? Чому ніхто не хоче мені сказати, чи буде він знову ходити? Я чула про те, що стається через хребет. Мені набридли кляті медсестри, що приходять, витріщаються в планшетку, і читають, і торкаються його, і перевертають його, і роблять незрозумілі речі, але нічого не можуть сказати мені, окрім «поговоріть з лікарем». А де ваш клятий лікар, га?

— Я впевнена, що він ось-ось з’явиться, мем.

— Лікар уже тут, леді.

Сподіваюся, я не сказала «Лаймо!» вголос. У палату поважно заходить лікар Стівенсон. Його біляве волосся прилизане. Мабуть, планує після огляду кудись піти. Високий, блідий, привабливий, чимось схожий на англійського джентльмена; хоча він ще не почав користуватися тренажером, який поставив у своєму кабінеті два чи три місяці тому, але все одно має такий вигляд, ніби зійшов з афіші «Вогненних колісниць»[566]. Минулого тижня він, закачавши рукав, продемонстрував мені білу шкіру й поцікавився, чи зуміє він засмагнути на Ямайці — бо, хай би куди він їздив, ніде не вдається. Бісова жінка мене затримала. Я тут не повинна перебувати, а тим більше потрапляти на очі лікарю.

— Дивне місце зустрічі, медсестро Сеґрі. У невідкладній що, мало роботи чи вас, нарешті, перекинули в інтенсивну терапію?

— Гм... Я, лікарю, йшла повз і вирішила заглянути...

— Чому? Щось сталося? Чергову сестру сповістили?

— Усе в нормі. Нічого, усе... Я лише проходила повз.

— Гм. Відколи це відділення невідкладної допомоги відсилає своїх етажерок до інтенсивної терапії? До речі, медсестро Сеґрі, ви — єдина з них, кого я знаю на ім’я.

— Лікарю, мені вже час іти...

— Ні, затримайтеся на хвилинку. Ви мені можете знадобитися.

Я хотіла щось сказати, але він примружив очі й кивнув — мовляв, питання вирішене, ніяких заперечень.

— Вітаю, мем.

— Чому всі зі мною балакають, як з тупою старою бабою?

— Що? Медсестро, що вона... Утім, гаразд. Це, отже, ваш чоловік?

— Лікарю Стівенсон, — озвалася я. Хотілося сказати: «Поговоріть з нею, і не треба випитувати її сімейний стан. Якщо вона почне заглиблювати вас у деталі свого цивільного шлюбу, то доведеться розбиратися місяць». Але замість цього я лише промовила:

— Лікарю, вона вказана як найближча родичка.

— Що ж... мем, ще зарано говорити. Він реагує... тобто реагує на лікування, та поки що... зарано говорити. Його стан усе ще критичний, але за кілька днів може стабілізуватися. А за цей час нам треба провести цілу низку тестів...

— Ще тестів? Яких тестів? Він що, в школі вчиться, щоб тести складати? І жоден з ваших тестів не дає результатів.

— А... е-е... Мілісент?

— Мілісент? — перепитує жінка. Необов’язково на неї дивитися, щоб відчути на собі її похмурий, підозрілий погляд. Лікар відводить мене вбік, але недалеко. Вона все одно почує нашу розмову.

— Мілісент... е-е... Як би це сказати? Я не зовсім розумію, що вона говорить. Тобто загальну суть розумію, але я не хотів би здатися неввічливим... Якщо ти мене розумієш. Можеш сама з нею поговорити?

— Я... звісно.

— Може, вашою рідною мовою.

— Що?

— Ну, знаєте, ямайською говіркою. Вона така співуча — все одно, що слухати Палючого Списа[567] і пити при цьому кокосовий сік.

— Кокосову воду.

— Байдуже. Вона чудова, але, дідько, я її не дуже розумію.

— Лікарю, вона хоче знати, навіщо ми проводимо так багато тестів.

— О, можеш їй сказати...

— Лікарю, вона розуміє англійську.

— Але ти могла б роз’яснити її рідною мо...

— Лікарю, мова, власне, та ж.

— Ну, добре... Скажи їй буквально таке: Мем, як вам відомо, вашого чоловіка прооперували у зв’язку з кульовими пораненнями, що викликали серйозну травму голови та нестабільний перелом хребта. Іноді — переважно, коли пацієнт приходить до тями, — ми можемо зробити прогноз. Але ваш чоловік до тями не приходив. До того ж у кульових поранень є неприємна особливість завдавати більшої шкоди на виході кулі з тіла, ніж на вході в нього. З огляду на те що він непритомний, а приводити його до тями занадто ризиковано, ми все ще не впевнені, чи пошкоджена спинна функція і чи порушено його розумовий стан. Нам потрібно провести тести, бо динаміка стану пацієнта може змінюватися, можливо, навіть на краще. Однак без регулярного проведення тестів нічого точно сказати неможна. Ймовірно, нам треба буде підвищити дозування, а може, навпаки, знизити. Або, ймовірно, знадобиться додаткове хірургічне втручання, до того ж таке, потреба в якому на цей момент не є очевидною. І для всього цього нам необхідні регулярні тести. Мем, я зрозуміло висловлювався?

— Лікарю, ви молодець, — відповідаю я, знаючи, що така ремарка напевно його розгнівить. Він киває спочатку їй, потім мені — і виходить. Я вже зараз чую слова прочуханки, яку він мені влаштує в коридорі біля кулера. Слава Богу, я вже занадто стара для того, щоб він клав мені на долоню свою руку, — трюк, від якого в медсестер повинні мокріти трусики... Присягаюся, якщо лікарі не заважатимуть, медсестри цілком успішно зможуть лікувати людей.

— То з якої саме частини Ямайки ти прибула?

— Перепрошую?

— Перепроси себе. З якої саме частини Ямайки ти приїхала?

— Я не розумію, яким чином це...

— Послухай, леді. Я чула, як ти сказала лікарю, що всього лише проходила повз палату, — а це через тринадцять поверхів від відділення невідкладної допомоги, куди привезли мого чоловіка. Що б твій лікар сказав, якби я йому розказала, що ти день у день заходиш у палату до мого чоловіка, так, наче він твій, без будь-якої на те причини? Тож досить брехати, що з таким ім’ям, як Мілісент, ти не з Ямайки. Мілісент Сеґрі? Ти не тільки з Ямайки, а ще й із самої глибинки. Тому можеш вішати білим усе, що хочеш, але мене ти не проведеш.

Я кажу собі, що не зобов’язана все це вислуховувати, і якщо зараз вийти, то будівля лікарні така величезна, що вона мене більше ніколи не побачить. Треба тільки вийти. Треба виставити одну ногу перед іншою і швидко йти геть, поки ця жінка не обернеться на фурію.

— Ось тільки я впевнена: якби ти була з глибинки, то не вибралася б з Ямайки.

— А якщо я з передмістя?

— А ось це можливо. Там такі й живуть — непримітні, але потайні. Однак не схоже, щоб ти тулилася в нетрях. Ні, ти...

Монітор пискнув, і вона знову підскочила.

— Цей звук вас повинен, навпаки, втішати, — пояснюю я. — А ось якщо звук суцільний і безперервний, тоді точно біда.

— Так? Може, я нічого не знаю. Мені нічого не кажуть. Навіщо ти весь час приходиш дивитися на мого чоловіка?

— З вашим чоловіком у мене нічого немає.

— Повір, золотце, мене це взагалі не хвилює.

Мені хочеться одночасно послати її і висловити захоплення її кмітливістю.

— Ямайців у цій лікарні небагато. Була лише одна стара, що померла торік від удару. І тут раптом вони повалили до нас, і всі як один з вогнепальними. Він — останній з тих, хто досі тут. Звісно, мене розібрала цікавість.

— Не мели дурниць. Якби було цікаво, ти прийшла б і все прочитала з планшетки біля ліжка, як інші медсестри. А ти приходиш і дивишся, дивишся... Якщо я запізнююсь, то ти вже тут, а якщо приходжу рано, ти похапцем відразу йдеш.

— На Ямайці люди постійно стріляють один в одного, а я, отже, приїхала аж у Нью-Йорк, щоб побачити все це зблизька.

— Побачити все зблизька? Та нічого ти не бачиш. Ось дочекайся, коли твого хлопця в клубі підстрелять.

— Але нащо тягти все за собою до Америки? Я вважала, раз ти вже втрапив сюди, то можна ж усієї тієї гидоти позбутися, почати все заново.

— То ти саме так і зробила?

— Я цього не казала.

— Але це правда. А вся решта — твої побрехеньки.

Вона підводиться зі стільця, але знову сідає. Я все ще біля дверей, прикидаючи, як звідси краще вийти — швидко чи повільно.

— Дехто, і багато, їдуть сюди не від хорошого життя, а щоб займатися тим самим, що й на батьківщині. Інакше в Америку їм не потрапити.

— Напевно.

— Це факт. І ти тут не тому, що не бачиш нікого з ямайців. А з іншої причини. Леді, зрозумій, я ж теж жінка. Я знаю, коли жінка щось хоче.

— Мені справді час повертатися у відділення невідкладної допомоги.

— Ну то йди. А я наступного разу скажу лікарю, що ти приходиш, коли тобі заманеться.

— Чого вам треба?

— Мій чоловік. Я коли-небудь почую, як він розмовляє?

— Вам краще запитати в лікаря...

— Говорити.

— Я ж не лікар, що я можу сказати? Та й не сподобається вам.

— Говори, я сказала.

— Буде як чотирирічний. І то в найкращому випадку, якщо вичухається. Його всьому доведеться вчити заново і все одно буде говорити, як відсталий.

— А ходитиме?

— Судячи з ситуації, він, можливо, не зможе й склянку тримати. Ви, сподіваюся, розумієте, що мене за сказане можуть звільнити з роботи.

— Звільнити за те, що ти єдина мені сказала правду?

— Говорити вам правду — не моя робота. Моя робота — говорити те, що, на загальну думку, щадить ваші почуття. Хоча тут ніхто не може передбачити, що може статися з пацієнтом, — тож ніхто нічого не хоче й говорити. Він може піти на поправку або...

— Померти.

— Може й так.

Вона дивиться на мене, немов чекає запитання. Або я просто бачу це на її обличчі. Знову пищить монітор, але цього разу вона не підскакує.

— Це його підстрелив Джосі Вейлз? — виривається в мене. Всі ці роки я жодного разу не вимовляла його імені. Ніколи не могла змусити себе навіть виговорити його вголос. Я знаю, що пізніше картатиму себе за те, що зірвалася: я роками вважала, що цей чоловік мене переслідує, і дозволила собі аж так залякати саму себе (хоча зовсім не факт, чи він упізнав би мене, якби я проходила повз, навіть якби він зупинив мене, щоб дещо запитати, приміром, котра година).

— Джосі Вейлз?

— Не він особисто. Маю на увазі його банду.

— Ти не знаєш ямайців у Бронксі?

— До чого тут це?

— Вони називають себе не бандою, а групою. Наприклад, «Шторм-група». Але сам Джосі вже два роки як у буцегарні.

— Що?!!

— Я бачу, ти «Ґлінер» узагалі не читаєш і ямайські новини теж не дивишся? Цього місяця його направляють в Америку і тут судитимуть їхнім судом. Ось так. А той клуб справді обстріляла група Джосі Вейлза. Всі знають, що «Теттерс» — це «нічник» «Ієрархії донів». Клуб не їхній, але вони там завжди тусуються. Знаєш, що саме дивне? Я досі пам’ятаю пісню, яка грала тієї миті. Я саме сказала комусь: «Диви, стільки років минуло, а „Нічна доглядачка“[568] звучить так само класно». Не питай, чому я не встигла відчути біду. На Ямайці у Джосі Вейлза вбили сина, а той, хто це зробив, напевно, був якось пов’язаний з «Ієрархією донів». Тобі пощастило, що ти зуміла втекти так далеко від Джемдауну, а ось більшості наших він, як і раніше, дихає в спину.

— То ваш чоловік випадково потрапив під кулі?

— Ні, леді. Він був одним з «Ієрархії донів».

Шість

о це Ісус Христос убив Тоні Паваротті?

— Точно, Ісус. Ти на волосся йо’о глянь. Твоя жінка тебе таким з дому випустить? Я тут зрозумів, що всі білі чоловіки голяться, за винятком одного культу, де заведено займатися сексом із сестрами.

— А ці джинси-кльош? Трясця його матері...

— Братане, єдине, що я хочу дізнатися: куди мені послати телеграму, щоб повідомити тобі, що надворі дев’яносто перший рік? А то вигляд у тебе такий, ніби ти зараз заспіваєш «Каченят».

— Нє, Юбі. Якщо співати, то краще «На флоті»[569].

— І те й інше непогано. Хто не пам’ятає усіх цих фасончиків, коли тільки ще з’явилося «Ем-Ті-Ві»[570], — ти ж, ма’ть, теж дивився? Братане, сядь, обнявшись зі своєю волиною, і жди, поки цей прикид знов увійде в моду.

— Тільки ж це дуже довге діло. Та, крім цього, чим же ще займатися найближчі чотирнадцять років? Сидіти, в натурі, і ждати, поки хтось із наших прийде і знайде мене тут?

У мене передчуття, що їх марно просити говорити по суті. Вони залишили мене сидіти на стільчику, а самі кружляють навколо і, здається, ось-ось нап’ялять мені на голову ковпак дурня. Або різко накинуться і стукнуть по голові бейсбольною битою. Спочатку я порівнював їх з акулами, але зараз украй паскудний момент для недоречних метафор. Довбаний ідіоте, ти длубаєшся у своєму житті в той час, як твій дім захопила зграя чорних озброєних горил. До того ж варіант з пограбуванням я змушений із жалем викреслити. Ім’я Тоні Паваротті я не чув уже років сім, та й то його лише один раз назвав Тристан Філліпс. Про той день я ніколи не згадував. Як, схоже, і ніхто — судячи з того, що ніякого галасу не було. Якось я навіть перевірив мікроплівку з ямайськими газетами, — але там теж нічого не знайшов. Ні поліційного звіту про вбивство, ні інформації про труп, виявлений у готелі. До біса тебе, Фолкнере[571]: минуле, як виявляється, не вмирає. А це навіть не минуле. До зустрічі з Тристаном Філліпсом я й імені того чоловіка не знав.

— У шию, — кажу я.

Шовковий Костюм і Свинячий Хвостик дивляться на мене так, ніби я перервав їхню розмову. Рен-Доґ (той, кого, як мені здається, так звати) кладе залишки фруктів у холодильник і несе блендер до умивальника. Я вже уявляю, як кажу йому, щоб не вмикав посудомийну машину заради одного блендера. Але Свинячий Хвостик і Шовковий Костюм не зводять з мене очей.

— У шию — от як я це зробив.

— Що саме? — питає Шовковий Костюм. Я впевнений, що він назвався Юбі, але всіх у пам’яті втримати не вдається. Тепер тут загалом шестеро чи семеро душ, десь так.

— Убив його. Тобто підрізав. Тобто встромив вістря в шию, мабуть, у яремну вену.

— Він має на увазі: в шию, босе, — каже Свинячий Хвостик. Юбі дивиться на нього так пильно, що той моргає.

— Хто з нас ходив до Колумбійського університету? Га? Хто з нас? Я, по-твоєму, не знаю, де яремна вена? Скільки він протягнув? Дві хвилини?

— Майже п’ять.

— Отже, юначе, ти вдарив не в ту яремну вену.

— У мене в цій галузі знань немає.

— Справді? Із запитаннями, що ти любиш ставити, і писаниною, яку ти строчиш, тобі не завадило б замислитися над цим детальніше. Особливо, якщо зважати на те, що я читав у «Нью-йоркері».

— Усі, блін, у критики лізуть, — кажу я.

І не встигаю й оком кліпнути, як отримую удар — точно в скроню. Я моргаю, намагаючись позбутися шоку, вигукую:

— От дідько!

— Вважаєш себе героєм фільму? Чи я схожий на того, у кого є час на білого дотепника?

— А ви, Ямайці, напевно, любите зводити старі рахунки?

— Схоже, юначе, ти не доганяєш.

— Справа в Тоні Паваротті? Ваш найбільший авторитет. Ви говорите про нього, наче крутішого вилупка ніколи не було, але якийсь щуплий журналіст завалив його канцелярським ножем. І ось ви заявляєтесь через п’ятнадцять років...

— Шістнадцять.

— По шарабану. З’являєтеся, щоб закінчити почате? Чи й не «Хрещений батько», частина друга.

— Босе...

— Усе в нормі, Рен-Доґу. Хлопак думає, що ніхто з нас не дивиться фільмів.

Я потираю скроню, а вони й далі нарізають кола. Перш ніж заговорити знову, він заходить мені за спину.

— Ти думаєш, навіщо всі вони... Навіщо Рен-Доґ у цій кухні? Щоб приготувати сік?

— Не ’наю.

— Рен-Доґу?

Рен-Доґ дивиться на мене і каже:

— М-60.

— Так, М-60. Кожен у цій групі вибирає собі автобус і зупинку. Першого пасажира — чоловіка або жінку — він знімає пострілом. Якщо на смерть, то здобуває бонус.

— Це мене має налякати?

— Ти ба, босе: схоже, хтось відростив собі яйця, — каже Свинячий Хвостик.

Я дивлюся на чоловіка з «дредами», схожими на свинячі хвостики; на чоловіка в майці, що робить сік; чоловіка в костюмі з шовку, що нагадує м’яту атласну штору, але з його нагрудної кишені стирчить біла шматина (бо, схоже, мама в дитинстві не навчила його, як складати хусточку квадратиком) — і мені здається, що це якийсь сюр. Ні, навіть не сюр — цілковитий безум.

— А ти нахабнієш, — каже Рен-Доґ.

— Ні, я дуже наляканий.

— Послухай...

— Ні, ти послухай. Мене вже дістало, як ви розігруєте з себе крутих, наче в довбаній комедії. Приперлися в мій дім, готуєте сік, намагаєтеся вести розмову, щоб здаватися інтелігентними злочинцями, поводитеся, наче в кіно, хоча насправді ви просто зграя відморозків, що вбиває жінок та дітей. Мені начхати, що ви там читаєте. Мені плювати на те, які ви там розумні. І мені насрати на ваш свіжовичавлений сік. Як і на те, що я завалив найкрутішого гангстера, якого тільки міг породити ваш бомбоклатський острів. Чому б вам краще не зробити те, за чим ви прийшли? Кінчайте вже. Що менше вашого лайна я почую, то ліпше мені буде. Робіть свою справу і валіть з мого дому, щоб сусіди могли викликати поліцію. І заберіть із собою свої довбані фрукти — я не люблю сік.

— Твоя правда, — каже Юбі. — Не це тебе мало налякати. Коли я хочу когось налякати, я не балакаю. Рен-Доґу, займися цим мудилом.

Сім

о що все-таки хотів сказати Пітер Нессер? — Джосі Вейлз ходить кружма по камері. Коли він зникає в темному кутку, я напружено чекаю, що він з’явиться звідти з якимось поганим сюрпризом. Якщо не зі зброєю, то із затонкою, яку метне мені прямо в око. І так відбувається щоразу, коли він ховається в тінь. Він повільно проходить повз ґрати, не зводячи з мене погляду, поки не доходить до кутка, тоді повертає і йде вглиб, і невдовзі зникає під косою тінню. Потім він замовкає, і неможливо відстежити, чим він там займається, в темряві. Не чути навіть кроків. Часом він начебто завмирає, і закрадається напружена думка: що ж він там робить? До чого готується? А коли знову виринає на світло, серце тривожно підстрибує. І так відбувається щоразу. Не пам’ятаю точно, але хтось мені говорив, який лев більш небезпечний: поранений чи той, що у клітці.

— Хотів, та так і не сказав, — засцяв. А чого це тебе став раптом цікавити Пітер Нессер? Ти ж сам говорив, що не бачився з ним одинадцять років? Він, до речі, лише шостий із числа тих, хто приходив до мене на цьому тижні. Нині всі хочуть знати, що я робитиму, якщо мене відправлять в америкосівську буцегарню. Їм раніше треба було дбати — про те, як не допустити, щоб я потрапив за ґрати. Кумедно, всі начебто вже вирішили, що америкосівський суд неодмінно визнає мене винним. Як тобі це? Щойно правосуддя янкі постукало у двері, всі відразу забили на Джосі: мовляв, розгрібай усе сам. А тепер, коли стало ясно, що нічого не владналося, всі кинулися розгрібати самотужки — щоб одмиться.

— Тобто?

— Тобто дехто, як і раніше, шукає зручний спосіб мене прикінчити. Раз чи два вони вже намагалися. А може, три, ні — чотири. З четвертим мої люди розібралися тут минулого тижня. Вони мені про це навіть не сказали, поки хтось з охоронців, що пішов посцяти, не наткнувся в унітазі на голову того гівнюка. Тут досі не можуть зрозуміти: як голова в’язня потрапила в нужник охорони? Що ж до охорони, то це справжні вилупки. Перший тепер сере через трубку, а другий після того як, підібравшись до моєї камери, продірявив кулями порожній матрац, зразу ж став удівцем, а через два дні дізнався, що міг стати батьком.

— Прокляття, hombre.

— Дехто забуває, для чого вони сидять у верхах і хто їх туди пропхав.

— Ти так кажеш, наче тобі хтось щось винен.

— Вони мені справді винні. Й усі підряд. Я дав цій країні цей довбаний уряд.

— Той уряд більше не уряд. І ніхто тобі, Джозефе, нічогісінько не винен. Ніхто тебе не смикав за рукави, ніхто не зупиняв, коли ти вдавав із себе Тоні Монтану[572]. Усіх влаштовувало дивитися в інший бік, поки тобі не вдарило в голову перестріляти тих довбаних нариків на «точці». І ти зробив це без будь-якої причини, може, просто через те що хтось наступив на твої начищені штиблети. Ти вже отримав усе, що тобі були винні, ще й сторицею. Ти сам собі напартачив, зрозумів? Насрав у власну кишеню.

Він знову ховається в темряву. Я чекаю його повернення, прислухаючись до його кроків. Він виходить з тіні — з розправленими плечима, груди вперед, аж наче вищий на зріст. Це не той Джосі. Інакший Джосі.

— Хто жалітиме якогось там обдовбаного нарика?

— Ніхто. А от його вагітну подружку? Це дещо інше. У «Нью-йоркері» про неї ціла стаття. Джозефе, хіба це не схоже на твій фірмовий почерк? Убивати вагітних дівок?

— Пішов ти!

— Стильно, справжній дон над донами. Ватаг банди ямайців, девіз якої — нащо-вбивати-одного-hombre-коли-можна-перестріляти-весь-квартал. Град куль. «Шторм-група» штормить. Просто клас.

— Цих хлопців, босе, такими зробив ти, а не я. На варто створювати чудовисько, а потім вити, яке воно страшне.

— Чуваче, коли ми з тобою приятелювали, деякі з тих хлопців ще ходили пішки під стіл. Тож вони не на мене схожі.

— Ти знаєш, скільки в мене часу йде на перевірку їдла?

— Що? Що ти...

— Двадцять хвилин, тричі на день. Запитай у щурів. Щодня я кидаю їм шматок і дивлюся, зжеруть вони його чи ні. І щодня чекаю, чи один з них не здохне. Щодня я відриваю шматочок від кожного банана, роздивляюся кожну зернину рису; кожен пакетик соку я смокчу крізь зуби, щоб не ковтнути товчене скло, іржавий цвях, а може, щось зі СНІДом. Знаєш, скільки в мене йде часу на те, щоб проковтнути ложку їжі? І це при тому, що я вже підкупив усіх, хто чергує на кухні.

— Та ну, ніхто не посміє, Джосі.

— Може, воно й так, але там, по той бік, усі дуже бояться того, що може рано чи пізно сказати мій рот. Тож це лише питання часу, коли вони знайдуть такого охоронця або в’язня, який їх боятиметься більше, ніж мене.

— Ти надто довго сидиш за ґратами.

— Угу. Може, варто тут щось поміняти місцями, повісити шторки...

— Ніколи не помічав за тобою гумору вішальника, mijo.

— Докторе Лав, я ще живий.

Він сідає на ліжко і дивиться вбік, ніби розмову на цьому закінчено. Я вперше за весь візит відводжу погляд і вперше помічаю, що стіни камери, як і всього коридору, з червоної цегли (кілька цеглин уже випали).

Вважається, що на Ямайці ви побачите саме те, що розраховуєте побачити, коли чуєте слово «в’язниця». Хоча підлога тепер бетонна. У такій тюрмі і справді здається, що в’язневі потрібна лише залізна ложка і те, що американці називають «креативність», — щоб за кілька років прокопати собі шлях до свободи.

— Цей Пітер Нессер, нещасний сучара, пришкутильгав сюди і намагався мені погрожувати.

— Та невже? І як усе було?

— Все одно що імпотент погрожував, що зґвалтує мене. Розхвилювався раптом, що канарка заспіває. Саме так і сказав. Я такої херні зроду б не бовкнув.

— Я знаю. Але він не єдиний, Джосі.

— Що в сотий раз підтверджує те, навіщо ти сюди прийшов.

— Може, я просто відвідую тебе.

— Відвідаєш мене в Америці. Я буду там за два дні.

— Шкода, що тобі не дали попрощатися з твоїм хлопчиком.

— Ах ти довбаний вилупок, де лас Касас! Довбаний вилупок.

— Знаєш, Джосі, що мене в тобі завжди вражало? Більшість тих, кого я знаю, або виявляють свої почуття, або, навпаки, повністю їх «вимикають», — а ось ти можеш одночасно робити і те й інше. Ти не хочеш чути про загиблого сина, але легко говориш про вбивство двох вагітних жінок. Таких, як ти, називають психопатами. Ти чого? Що тут смішного?

Він сміявся. Так довго реготав, що почав гикати, але й тоді не перестав. Так довго, що я відчув щось схоже на ненависть до нього, хоча раніше такого не було.

— Ти цей свій виступ перед приходом репетирував?

— Пішов ти, Джозефе.

— Ні, серйозно. Як там називають того чоловіка... фігляра... його ще якось у телевізорі показували. Сидить з лялькою на колінах, у ляльки рот розтуляється, але за неї хтось інший говорить.

— Черевомовець. Ти називаєш мене черевомовцем? Для кого, для ЦРУ?

— Та ні, ти для мене якраз ота лялька. То хто тебе прислав? Містер Кларк без «е» на кінці? Я серйозно: він усе ще живий?

— Та я вже багато років про нього не думав. Здається, він десь у Кувейті.

— Пам’ять у тебе якась вибіркова. А ось такий, як я, все пам’ятає. Імена, наприклад. Ти знаєш, що більшість людей схильні забувати імена? Наприклад, Луїс Джонсон, Кларк без «є» на кінці, Пітер Нессер, Льюїс Ернан Родриґо де лає Касас. Або Сел Резнік. А ось я імен не забуваю. І певні події теж. Взяти, скажімо, «Операцію „Перевертень“»... Бач? Не забуваю. Навіть дати деякі пам’ятаю — приміром, шістнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року. П’ятнадцяте червня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Третє грудня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого. Двадцяте травня тисяча дев’ятсот вісімдесятого. Чотирнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесятого... Бач, я не забуваю дати. Ну, що скажеш? Щось ти замовк, muchacho.

— Мені здається, багатьох більше турбує, що ти можеш сказати зараз.

— А скажу, Льюїсе. Неодмінно скажу. Люди самі вирили мені цю яму. Я не говорив їм робити її такою великою, щоб вона поглинула всіх. Не знаю, про що там переживає твій бос. Аж йому лише треба подзвонити в УБН — федералам, так? Один дзвінок — і частина історії зникне.

— УБН — не федерали. І вони теж у цьому питанні не мають впливу.

— Вони? Отже, хтось таки справді тебе підіслав.

— Наші бесіди викликали в мене більше симпатії, коли ми з тобою були на одному боці.

— Он ворота, ось замок. Ласкаво просимо.

— Яким дотепним ти став на старості.

— Все одно я молодший за тебе. Докторе Лав, чого тобі треба? У тебе є сховок із грішми, які ти мені віддаси, якщо я мовчатиму, коли вийду з буцегарні?

— Я цього не казав.

— Тоді дозволь я скажу, а ти мені даси відповідь. Що наводить тебе на думку, нібито я вийду з в’язниці?

— Угода, яку ти, ймовірно, укладеш з УБН.

— Усе ще не розумію, чому цим переймаєшся ти. Хіба Доктор Лав — це не міф, видимість? Ти ж сам це казав. Більшість людей навіть не здогадується про його існування. Може, ти загинув у затоці Свиней, або вибухнув на тому літаку над Барбадосом, або зараз працюєш на сандиністів[573].

— Швидше на контрас.

— Без різниці. Або ж ти лише витвір уяви, який люди вигадують, коли їм потрібен дапі.

— Може, я просто привид, що говорить з тобою.

— Чому б і ні? Такий, як ти, світу більше не потрібен. Знаєш, відколи я це знаю? З тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року. Політикани не значать нічого. Влада — порожній звук. А ось гроші щось значать. Дають людям те, що вони хочуть. Пітер Нессер думає, що може підіслати когось, хто поговорить зі мною про помилковість моїх шляхів та підходів, — але скажи, хто з тих людців у Кінгстоні не належить мені?

— Джозефе, ти впевнений? Що всі належать тобі?

— Так.

— Усі до одного?

— Мені що, в мікрофон повторити, чи ти глухий?

— Усі-усі?

— Так, до дідька!

— Навіть у Нью-Йорку?

— Особливо в Нью-Йорку. Тому їм, мабуть, і не терпиться, щоб я опинився там.

— Хто, на твою думку, прибрав твого Віпера?

— Ти маєш на увазі когось, крім нього самого? Ця тема, Докторе Лав, починає мені набридати. Не треба довго думати, щоб зрозуміти, що сталося з Віпером.

— Гм. Знаєш, я мав досить приємну розмову з місіс Ґризельдою Бланко, до того як вона зникла з радарів.

— Меделянський картель хіба не розібрався з тією божевільною стервою?

— Ще до того, Джосі. Послухай мене, добре? Це було, коли вона відчула, що насувається невідворотне, і почала шукати друзів. І ось тоді вона розповіла мені про ту банду... тобто групу під назвою «Ієрархія донів» — чув про таких? Більшість з них — Ямайці.

— Так, Льюїсе. Про «Ієрархію донів» я начуваний.

— Ого. А я й не знав, у курсі ти чи ні. Так ось, вона мені розповіла, як в якийсь момент вони мало не підім’яли під себе весь рекет у Маямі. А потім за місяць фактично зникли.

— І?

— І в Ґризельди, звісно ж, було бажання їх позбутися, але розуму на це бракувало. Та й живої сили, яка впоралася б з вами, ямайцями, теж. Для того щоб з вами порозумітися, їй потрібен був не чоловік, а справжня скеля. Бажано такий, що вже жив би в Штатах і міг швидко активізуватися, і, безумовно, мав би до тієї справи належний інтерес. І цей вилупок, Джозефе, був не ти. Mijo, мені прикро, що ти недооцінив його. Він повернув їй Саут-Маямі[574]. А вона віддала йому Віпера. І тоді він вирішив переграти могутнього Джосі Вейлза. Чекав, коли ти налажаєш. Зайдеш у той притон. Чого ти тоді зірвався?

— Бо я ненавиджу смак сцяків.

— Що?

— Нічо’.

— Ні, ти щось сказав.

— Нічого я, бомбоклат, не сказав, Докторе Лав.

— Один чоловік, Джосі.

— Юбі?

— Юбі.

Вісім

просто ні разу не була поблизу, ну... знаєш... ну... — Поблизу чого?

— Чоловіка. Тобто одного з таких чоловіків.

— Як ти дивакувато говориш... Хіба я тобі, сказала, що мій чоловік — один з таких?

— Ви ж сказали, що він — з «Ієрархії донів».

— Не кожен, хто в церкві, — християнин.

— Не впевнена, що до кінця розумію вашу думку.

— Вона не впевнена, що до кінця розуміє мою думку. Ти серйозно? Ти що, завжди так закрутисто говориш? Чи це ти так у білих насобачилася?

— Думаєте, якщо хтось говорить правильною англійською, то це через намагання наслідувати білих?

— Це через намагання наслідувати хоч когось.

— У такому разі, якщо ви говорите недбало, то це означає, що ви справжня Ямайка. Вас це може порадувати: білим ваша говірка набагато миліша на слух, ніж моя.

— Ваша.

— Так, ваша. Справжніх ямайців. Ви всі такі до біса натуральні. І ви... ну ви знаєте. Мені тут, на поверсі, не місце, і мене за це можуть навіть звільнити. Мало того, що я спілкуюся з найближчою родичкою пацієнта, так тепер я ще й влізаю у сварку. Якщо згодом почнуть надходити скарги, мені оголосять догану, якщо взагалі не звільнять. Я справді сподіваюся, що він одужає.

— Хоч’ сказати, що ні разу не бачила бандита? Нащо тобі здалося на нього дивитися?

У неї погляд такий, ніби їй і справді це не байдуже. Брови трохи підняті, рот злегка розтулений, — схоже, її дійсно розбирає цікавість. Мені б повстати проти її зарозумілості, але їй, здається, справді хочеться знати. А в мене немає жодної правдоподібної відповіді. Можливо тому, що мені самій нічого не відомо. Вона встає й відходить від ліжка до вікна. День просто нікудишній. І це такий березень?

— Я не уявляю нікого в цілому світі, кого б я хотіла бачити, — каже вона.

— Я розумію.

— Звідки ти родом?

— З Гейвендейлу.

— Тоді ти точно не знаєш. І зблизька їх нікого не бачила.

— Ні.

— Ну... воно й зрозуміло. Дивишся і розмовляєш, ніби ми тут у зоопарку, а він — горила. Саме час засміятися, таке воно кумедне. Ця гризня між «Ієрархією донів» і «Шторм-групою» кипить уже давно.

— Але нащо переносити її сюди?

— Тобто? А куди ж іще? Тут же сті’ки людей хтять наркоти.

Вона дивиться на мене з виглядом матері, що втрачає терпіння зі своїм дитям. Я хочу сказати, що не якась там ідіотка, але натомість мовчки підходжу до вікна і стаю поруч із нею.

— Хоча тепер воно вже майже скінчилося.

— Що скінчилося? — вимовляю я так тихо, що вона навряд чи мене й чує.

— Всі ці вбивства.

— Як ви знаєте?

— Не так багато лишилося людей, щоб їх убивати. А Джосі Вейлза скоро запроторять в америкосівську тюрму, і надовго. Я зразу це зрозуміла, щойно дізналася.

— А я й не знала, що він у тюрмі.

— Та що ти взагалі знаєш про Ямайку? Там усі газети тільки й писали, що про Джосі Вейлза. Сама читала. Щодня, нові згадки про суд, про слухання, про свідків, про показання, про Таємну раду. Про всіх тих, кого він убив, і як Америка хоче його до себе дістати. Ввімкнеш телик, а там навіть в американських новинах розказують тільки про нього, наче він якась кінозірка. Все Джосі Вейлз, Джосі Вейлз, Джосі Вейлз і... З тобою все добре? Господи Ісусе, дівчино, ти... Я тебе тримаю... Тримаю...

Я киваю і раптом зауважую, що сиджу на стільці біля ліжка отого «дона». Навіть з голови вилетіло, як я туди дісталася, хоча свідомості не втрачала.

— З тобою все добре?

— Води не тре’.

— Га?

— Це в серіалах людям завсігди підсовують воду і кажуть всяку фіґню.

— От дідько! Дівчинко моя, це ти чо’о, свідомість втратила й почала балакать по-ямайськи? Отакої!

— Та ні, я не втрачала свідомості.

І тут вона починає реготати, та так голосно, що як би не прийшов до тями отой її «ієрархічний дон». Регіт переходить у сміх, потім — у смішок, потім її груди просто беззвучно підіймаються. Щось мені підказує: в якийсь момент я перестала бути для неї об’єктом сміху.

— То коли ти востаннє тринділа по-ямайськи?

— Та я по-ямайськи триндю весь... А знаєте... знаєш коли? Минулого тижня, коли той квадратний бомбоклат, що заправляє «Райт рейдом» у Бронксі, спитав, як високо під спідницею в мене закінчуються білі панчохи.

— От бомбоклат! А ти ему чо’ сказала?

— Дальше, ніж ти зможеш дотягтися, квадратний шмат лайна.

Голова вже ніби не паморочиться. Здається. Точно навіть не знаю, чого мені стало зле. А потім вона каже:

— Цікаво, а сам процес у телику показуватимуть?

— Який ще процес?

— Ти що, не дочуваєш із першого разу? Над Джосі Вейлзом.

Знаєте, як можна зрозуміти, що жінка напускає на себе байдужий вигляд? З того, як вона розпрямляє і без того пряму спину, починає гратися зі своїм кольє, і відвертається (навіть якщо на неї ніхто не дивиться), і туманно усміхається, ніби їй щось смішне розповідає привид. Усміхається доти, доки від усмішки не лишається й сліду, а губи викривляються в гримасу, більше схожу на вишкір. Саме таку жінку я зараз нишком розглядаю в дзеркалі по інший бік ліжка, на якому лежить отой з «Ієрархії донів».

— Той бандюга заслуговує на шибеницю. Або принаймні на кулю від кого-небудь з тюрми, це вже точно. Я — за.

— Через це? — питаю я.

Вказувати на лежачого в ліжку мені не хочеться — це видається аж занадто вже драматичним, — і я обмежуюся простим кивком.

— А що, «Ієрархія донів», думаєш, нікого не вбивала? — питаю я.

Кумедно: все це лайно я намагаюся викинути геть з голови, але пам’ятаю, що не так давно в «Нью-Йорк пості» мені на очі потрапив заголовок... ага, стаття про ямайця, що підсадив на крек Нью-Йорк і став на чолі «Ієрархії донів». Я це пам’ятаю, бо саме тоді востаннє брала в руки «Пост».

— В «Ієрархії донів» ватажка нема.

— Звісно, нема, він же бо у в’язниці.

— Нє, я про те, що в них нема такого ватажка, як Джосі Вейлз. Той інакший. А цей... Якось раз хтось в’їхав йому в автомобіль... е, нє, навпаки — це він в’їхав у когось, а тоді погнався за тим водієм. Можеш у це повірити? А той водій забігає прям’ у поліційну дільницю...

— І фараони відвозять його додому?

— Нє. Вони сидять склавши руки, а Джосі зі своєю бандою завалюється просто в дільницю, витягують того хлопа і вбивають — прямо на вулиці, перед вікнами фараонів.

— О Г’споди...

— О Г’споди буде зараз. Але знаєш, якщо в тобі таке зло, то не дивуйся, коли воно повернеться до тебе. Тому і дочку його, і сина, що ходив у хлопчачу школу Волмера — бо татусь, бачте, хотів, щоб його синочок здавався понтовим, — обох пристрелили. Ой леле, як матері, мені, звісно, шкода, коли гине дитина. Але як на мене, для того бандюгана це була добра наука. Та саме це стало початком всього цього жахіття і хаосу. Ти тільки уяви: коли загинула дівчина, нічого не сталося, але коли вбили його сина, весь Кінгстон вибухнув вулканом. Ось як! І вогонь перекинувся до самого Маямі та Нью-Йорка. Мій чоловік розказував, що дим донісся аж до Канзасу. Ти знаєш, де цей Канзас?

— Е-е-е...

— І я не знаю.

— То він тепер у буцегарні... І на волю й’му не вийти.

— Та хто ж йо’ випустить? Якби він міг вийти, то зробив би це на Ямайці. Але, як я чула, він став дуже балакучим. І це багатьох людей дуже сильно лякає. На йо’о місці я б давно вже сіла в літак і чухнула у ’Мерику.

— То він тепер у тюрмі? І на волю не вийде?

— Принаймні поки. А чо’о ти так за Джосі Вейлза розпитуєш? Ти ж сама не з гето?

— Я...

Ще навіть не Різдво всього лише грудень а хтось уже з веселим тріском пускає петарди і я біжу біжу і знову біжу потім стрибаю потім уповільнюю ходу і вже десь за десять футів від воріт будинку 56 моя хода стає напруженою надто вже голосні ті петарди тріщать тріщать; особливо мені не подобаються оті швидкі — тратататата — і я повертаюся але ворота будинку вже відчинені вони ніби ласкаво запрошують мене зайти немов дві гостинно розкриті руки — заходь дочко тут тебе чекає лише любов і єднання — і тут повз мене пробігає отой петардник. Чоловік біжить спиною вперед і трохи мене не збиває; він у безрукавці-сіточці а в руках у нього автомат і він смикається від... віддачі? Так віддача у кіно це називають віддачею. Автомат трясеться — тратататата — саме так а не — па-па-па-па-па-па-па — і цей чоловік пробігає повз мене; ось він уже за мною а я проводжаю його поглядом до білої автівки «Кортина» здається; він кричить — бомбоклат! — а я оглядаюся і бачу ще двох один попереду теж щось кричить другий ззаду з двома пістолетами стріляє з них вгору і вниз — пух-пух; від кожного такого — пух — я здригаюся всім тілом а один з тих двох біжучи збиває мене вбік а інший ззаду збиває мене в інший бік і я кружляю кружляю кружляю на місці а ще один стріляє двічі і біла автівка зі скреготом зривається з місця; я не помітила що там стоїть іще одна автівка а в мене як і раніше відчуття ніби я кружляю хоча я знаю що зупинилася адже я тупнула ногою об землю щоб стати міцно і я ніби прихожу до тями від виття сирен або може це комарі а он там зовсім поруч біля вартової будки розпласталася в калюжі жінка у неї біля голови розтікається кров і люди волають і волають а я повертаюся і натикаюсь на груди високого чоловіка вищого за мене кремезного хоча й сухорлявого а шкіра в нього темна або може це через темряву а очі вузькі яку китайчика тільки сам він чорний ні просто темний і він утикається мені прямо в обличчя і прямо в шию і нюхає нюхає нюхає як пес — Джосі бомбоклат гайда в тачку! — кричать йому з білої «Кортини» а він підставляє дуло пістолета прямо до мого обличчя і в ньому дірка ні це буква О ні це О з діркою і воно пахне як сірники коли ними чиркають — Джосі бомбоклат гайда в тачку! — кричить хтось із «Кортини» але він як і раніше переді мною махає пістолетом усе ближче і ближче і вже прямо перед моїм лівим оком але сирени все голосніші і він іде задкуючи і дивлячись на мене й цілячись йде далі й далі але наближається все ближче й ближче і ось він уже в машині але я відчуваю його подих на моїй шиї і ось він уже від’їжджає але я відчуваю що він усе ще тут і не можу поворухнутися а та жінка все так же в калюжі але до неї з криком збігаються дітлахи а ззаду сходяться ще якісь люди мабуть щоб мене застрелити і я біжу біжу біжу а автомобілі гудуть і виє сирена і пролітає повз мене а я все біжу ось на світлофорі пригальмовує автобус і я стрибаю на сходинку і всі люди дивляться тільки на мене. Забігаю додому тільки щоб вхопити валізу ні сумочку клята жінко ти з глузду з’їхала навіщо тобі ця клята сумочка хапай валізу під ліжком яку брала з собою в Неґрил з Денні білим іноземцем хапай валізу хапай валізу і стрілою стрілою стрілою стрілою от бомбоклат це ж яка пилюка під ліжком усе часу на це немає червона сукня синя сукня синя джинсова спідниця джинси «Фіоруччі» джинси «Шеллі-Енн» джинсовий комбінезон стільки джинсів але куди ти збираєшся? Сукня «Каліко» ні пурпурова сукня ні оксамитова спідниця ні незрозуміло взагалі навіщо ти її купувала просто щоб сподобалося матері набір трусиків з верхньої шухляди шкарпетки всі підряд та кому вони треба косметика та кому вона треба помаду не треба туш для вій Господи Ісусе дівчино він же там з діркою О з кулею і куди ти зібралася? Зубна щітка зубна паста еліксир теж мені знайшла час гайда гайда гайда ворушися блокнот кому писати? Біблія коли читати? Взуття без бретельок максі «Адідас» для щоденного носіння треба змінити свою зовнішність? Змінити змінити так щоб він ніколи мене не впізнав він іде за мною по п’ятах він біля дверей він поїхав тож... ні ні ні ні забагато суконь а в них незручно бігати швидко треба більше штанів і кросівок ні я не можу... ні... залишайся на місці. Просто лишатися місці він тебе не впізнає. Йому тебе не знайти. Де йому тебе шукати? Але Кінгстон малий. Ямайка мала а Кінгстон ще менший він тебе буде винюхувати як пес тому він тебе і нюхав він буде тебе переслідувати і застрелить сьогодні вночі як собаку. Думай заради Бога думай заради Христа. Поліція викличе тебе як свідка а захисту тобі не забезпечить. Візьми Біблію. Ні. Так суко бери Біблію. Не вмикай радіо не вмикай телевізора він тебе через нього розшукає винюхає по запаху і вб’є з цього свого О з діркою і кулею всередині я знаю. Хто не знає нічого про гето для того в нас і надзвичайний стан бо мешканець гето може пролізти скрізь куди захоче якщо вже він може увірватися в дім моєї матері побити батька а її зґвалтувати то вони можуть знайти кого завгодно де завгодно не думай про них жени їх усіх жени їх зі своєї голови жени їх.

Жени їх усіх.

Жени їх усіх геть.

Просто втікай.

Але я як і раніше його чую. Чую його зараз.

— Сестро? Сестро!

Дев’ять

ього разу Моніфа Тібодо зважилася. Мати зрозуміла це з її голосу, в якому відчувалося щось остаточне. Правда, це остаточне їй доводилося вже чути раніше, але саме так поводяться такі, як Моніфа: їхнє остаточне — непевне, щотижня воно означає що-небудь нове та інше настільки, що коли здається, ніби вже нижче людина не може впасти, вона зісковзує на нову глибину — таку, яка її бідній матері й не снилася. Однак тепер рішучість дочки чомусь сприймалася інакше, ніж раніше, хоча ситуації мало чим відрізнялися. Дочка збиралася покінчити зі своєю звичкою завтра.

Про це вона заявила своєї матері, Анджеліні Дженкінс. Повторила це своїй найкращій подрузі Карлі, що перестала з нею товаришувати три роки тому, коли знайшла Моніфу у своїй ванній кімнаті з голкою між пальцями ноги. Сказала і своєму бойфрендові Ларрі, який колись хотів з нею одружитися і дійшов навіть до того, що зводив її в „Зейлз“[575] вибрати обручку — такий ось сюрприз. Враження було таке, ніби Моніфа повернулася з програми реабілітації та поставила перед собою мету спокутувати і залікувати душевні рани, нанесені рідним та близьким.

Порвати зі своєю пристрастю Моніфа збиралася завтра. Але розрив насамперед означав подолання саморуйнівної пристрасті до наркотиків і відходу від того, що її рідна мати називала „блуд із креком“. У випадку з Моніфою „завтра“ завжди означало „не сьогодні“. Кинути завтра вона збиралася й кілька місяців тому. І за п’ять місяців до цього. І за сім місяців до того. І півтора року тому. Цього ж разу під „завтра“ малося на увазі 15 серпня 1985 року.

Станом на 14 серпня 1985 року Моніфа берегла себе вже майже тиждень. Недоучка із середньої школи Стайвесанта, вагітна у сімнадцять, вона, по суті, уособлювала нещасливу долю дівчини в гето, але сюжет її життя був більш заплутаним і суперечливим. Школу вона кинула, склавши іспити майже на відмінно; дитину виношувала майже не торкаючись до наркотиків. Росла, кочуючи між квартирою матері в пуерториканському Бушвіку і ріднею в Бед-Стаї та Бронксі. За словами її сестри, Моніфа відчайдушно прагнула уникнути життя, яке їй нав’язувала сама доля».

— «Життя, яке їй нав’язувала сама доля»? Ти уявляв себе великим письменником, коли таке писав?

— Босе, а що він мав на увазі під «берегла себе»? Що дівка була содоміткою, чи що?

— Рен-Доґу, гадаєш, що будь-яка жінка, яка не дає чоловікові, вже й содомітка? По-перше, правильний термін — «лесбіянка», і по-друге: «берегла себе» тут означає «злізла з коксу». Моя дівка теж уже тиждень не дме крек.

— Я-я-ясно.

— Я ось що хочу знати. У першій частині ти говориш, що було вбито одинадцять людей. Тоді чого ти пишеш ті’ки про сім?

Я не знаю, відповідати мені чи ні. П’ять хвилин тому я сказав їм, що мені потрібно попісяти, і Юбі відповів: «Я тебе не спиняю». Та в ту мить, коли я підводився, Рен-Доґ заліпив мені кулаком в обличчя, розхитавши лівий моляр. Перед цим Свинячий Хвостик стусаном збив мене на підлогу. А ще до цього, коли Юбі сказав Рен-Доґу зайнятися мною, той, схопивши мене за сорочку, її порвав. Потім хтось ззаду вдарив мені по голові, і я гепнувся коліньми об підлогу. Не пам’ятаю, як і коли з мене стягнули штани й черевики; потім мене за руки потягли на верхній поверх, при цьому моя голова, стукаючись об кожну сходинку, викликала загальний сміх, зойки та йойки, вже й не знаю чому. Рен-Доґ обхопив мене за шию і ось ми в санвузлі а хтось знову засміявся і він мене штовхнув а я за інерцією зробив крок назад спіткнувся і впав у ванну але спробував піднятися однак він до біса сильний і він знову схопив мене за шию при цьому я невпопад махав кулаками дряпав і бив його а хтось знову розсміявся і штовхнув мене під кран і відкрутив його на повну. Струмінь ударив по лобі й по очах я намагався згадати що потрібно затримати дихання але вода все одно лилася в ніс та рот і щоразу коли я намагався заволати рот заливало. Я відчував як на мої груди тисне черевик і не міг поворухнути рукою а вода хльостала сікла і била мене по губах по зубах щипала очі та ніс і я став захлинатися пирхати й плакати, але він все одно тримав мене за шию і це все що я пам’ятаю. Отямився я весь мокрий на стільці в трусах від надсадного кашлю. Юбі жбурнув мені «Нью-йоркер» і наказав читати.

— Мені... Мені справді треба попісяти. Справді треба...

Вони дивляться на мене і гиготять.

— Будь ласка... Будь ласка... Мені треба до вбиральні.

— Так ти тільки-но звідти, пацанчику.

І всі регочуть.

— Будь ласка. Мені треба...

— Ну то сци, дурню.

Я на табуреті, але я як-не-як чоловік, і я хочу сказати: «Я усе ж чоловік і ви не смієте поводитися так з людьми, і я...». Я хочу спати, дуже, але я хочу стояти й триматися, просто щоб показати їм, що я дещо можу, але я багато чого не можу, не можу навіть згадати про глибоке дихання, а очі печуть, — і мокрі труси спереду стають теплими й жовтуватими.

— Босе, він чо’о, реально напудив?

— Він що, шестирічний? От сцикун.

— Схоже, таки не зміг утриматися. Хлопчика слід покарати.

І знову регіт. Регочуть усі, крім Юбі. Мені щохвилини доводиться терти очі, бо зір мутніє. Та я беруся читати — повільно, бо, коли я дійду до кінця статті, вони мене прикінчать. Я відчуваю, що тхну, і відчуваю на ногах власні сциклини.

— Інформацію про інших чотирьох я знайти не зміг. До того ж сім — нормальне натуральне число.

— Манюній лялі треба підгузок, — каже Рен-Доґ.

— Далі, — каже Юбі.

Рен-Доґ підходить до мене, і я відсуваюсь так різко, що падаю. Він піднімає мене, і в мене знову мимоволі течуть сльози, а він каже:

— Збери себе докупи, хлопчику... Тепер читай далі.

— «Але... але... але... але ось... але ось з’являється якийсь хлопець...»

— Брателло, з останнього речення. Думаєш, ми його все ще пам’ятаємо?

— Виб... вибачте.

— Та все гаразд. Візьми себе в руки. Ми нікуди не поспішаємо.

— «За сло... за словами її сестри, Моніфа відчайдушно прагнула уникнути життя, яке їй нав’язувала сама доля. Але ось з’являється якийсь хлопець. „Завжди з’являється якийсь довб... хлопець“, — каже її сестра. За склянкою крем-соди в закусочній „Шелліз“, що у Флетбуші, вона встигає двічі поплакати. Приземкувата, круглощока і...»

— Чому ти описуєш її саме так — як лахудру з гето?

— Га? Я не розу...

— «Приземкувата», «круглощока» і — я пам’ятаю далі — «...темношкіра, із кучериками, кінчики яких ніби обскубли». Ти думаєш, білий хлопе, їй сподобається читати таке?

— Це що...

— Саме так: це що?

Він стояв позаду мене, а я щосили намагався не тремтіти. Щоразу, як я розтуляв рота, обличчя судомило болем.

— Тобі б сподобалося, якби я написав: «Александр Пірс вийшов з санвузла, обтрушуючи сцяки зі свого дюймового члена»?

— Ви... ви говорите мені, як писати?

— О, тепер я бачу: розумник Александр Пірс нарешті приходить до тями. Я кажу, що нічого не знаю про твій член. А ти нічого не знаєш про волосся чорних жінок.

Його рука на моїй шиї. Він її лише обхопив. Його шкіра не ніжна, бо я відчуваю на ній мозолі, але й не шкарубка. Тоді він злегка натискає.

— Ти мене все ще не розумієш? Мені треба, щоб ти зрозумів: я з тобою не граюся. Я той, хто відріже тобі голову і відішле її твоїй матері. І я кажу це не ради красного слівця. Ти розумієш мене?

— Так.

— Ну то скажи.

— Що сказати?

— Скажи: «Я тебе розумію».

— Я тебе розумію.

— От і добре. Читай далі.

З хвилину я кашляю.

— Гм... «...ніби обскубли. „Мані-Лав якраз збирався звалювати, тямиш? А вона зайшла в Бушвік, типу попрощатися. Це ж ясно, як день, в’їжджаєш? Типу, вона ж була до біса розумною...“»

— Ха-ха. Ніщо так не видає в білому білого, ніж коли він пнеться зображати чорну дівчину.

— Е-е... «...„вона ж була до біса розумною. І тут, як нізвідки, з’являється той вилупок і губить її життя. В її вбивстві я навіть не звинувачую наркодилера. Я звинувачую його“. Невідомо, чи на крек її підсадив той самий бойфренд, але до 1984 року Моніфа вже була в цілковитому полоні своєї згубної пристрасті, — незадовго до того як крек опинився на піку популярності, із середини до кінця вісімдесятих. Надходження наркотику, попит на який у Нью-Йорку так швидко злетів до небес, можна відстежити, бо його контролювали кілька людей. Зокрема банда, яка вбила Моніфу.

Для наркоманів, що вирішили покінчити зі своєю згубною пристрастю, цілком типово, так би мовити, наостанок повеселитися. Фактично Моні...»

— Годі вже про цю бідолашку. Читай нижче.

— Окей... Де саме?

— Там, де ти розповідаєш про «точку». Здається, у другій частині. Адже це там про вбивство номер два? Друга частина в тебе більш-менш правдива. Ти хоча б не корчив із себе розумника, не хизувався гарними слівцями. Переходь ближче до вбивства під номером три.

— A-а... ну... е-е... секундочку.

— Ти що, власної розповіді не знаєш?

Він на мить стискає мені шию.

— Окей, окей. То звідки?

— Де про «точку».

— Дякую. «Є Бушвік, помітний на рівні вулиці, на рівні крека, але все це зникає, варто лише підняти голову 3 усім своїм наркодилерством, зв’язками, вуличною проституцією, шахраями, наркотою, сутенерством та реперством, Бушвік усе ще лишався одним з тих рідкісних місць у Нью-Йорку, де згори на тебе дивиться Золочене століття[576]. Занепалі твідівські[577] маєтки м’ясників-мільйонерів з вишуканими колонами і важкими фасадами, скопійованими з європейських палаців та облицьовані імпортною цеглою та ліпниною. Залишки кухонних вікон і зовнішніх пожежних драбин, кухонних ліфтів і потаємних ходів усередині. Бушвік наче був збудований та заповіданий від баронів-розбійників[578] майбутнім баронам креку.

Цегляна будівля з червоної цегли на розі Ґейтсу та Сентралу, в якій була влаштована крек-точка, все ще зберігала свою претензійність та величавість. Сходи з двох боків вели до двох вхідних арок, а між ними розміщувалася третя, широкі вікна над якою відкривали погляду те, що колись було просторою вітальнею. Обидва входи все ще виділялися зеленою фарбою. Решта ж будинку скидалася на декорацію фільму жахів: там, де раніше милували око „французькі“ вікна, зяяли провалля; дірки забиті фанерою, закладені стосами газет; інші вікна забиті навхрест прогнилими від негоди дошками; весь перший поверх обквацяний графіті; бродячі пси риються в кучугурах сміття. До 1984 року верхній поверх став таким небезпечним, що якийсь наркоман, провалившись крізь дерев’яну підлогу напоровся на цвях. Він стік кров’ю і провисів там мертвим тиждень, поки хтось не викликав поліцію...»

— Боже ти мій, білий хлопе, ближче вже до вбивства, га? Ти не бачиш — Рен-Доґ устиг задрімати?

— І справді, — підтверджує той, драматично позіхаючи.

Я читаю:

— «Для наркоманів, які вирішили покінчити зі своєю згубною пристрастю, цілком типово, так би мовити, наостанок повеселитися, тож не дивно, що Моніфа того вечора попрямувала на крек-точку. Але навіть знаючи про це, її друзі все ж вважали, що від завтра вона знов „берегтиме себе“. Для тих, хто вживає крек, притон на розі Ґейтсу та Сентралу був своєрідною Меккою...»

Усі на кухні дружно стогнуть.

— Боже ти мій, білий хлопе, ти реально так написав? — запитує Юбі.

— Написав що?

— Ну, це. Ти що, порівняв одне з найсвятіших місць на землі з наркопритоном? Можливо, оцей ось уривок треба прибити цвяхами до твоїх грудей і поставити тебе біля «Нації ісламу»[579].

— Та я не хотів...

— Та ти не думав. За таке варто пустити тобі кулю в лоба. Довбаний дурень. Така безвідповідальність...

— Я не думав, що якийсь наркодилер роздує з цього таку драму...

Він вибиває з-під мене табурет, і я падаю.

— Вставай.

Я намагаюся піднятися, але живіт знову розривається від болю, і я завалююся на бік. Не можу навіть дихнути. Юбі роздратовано дивиться на мене. Я знову підводжуся — на коліна, підтягую до себе табурет і сідаю. Одна частина мене сподівається, що на щоці слина, а не сльози, а друга... другій уже байдуже.

— Читай далі. Читай.

— «...Лише за два квартали від дилерів, але все ще на Сентрал-авеню. Ніхто не може підтвердити її зв’язку з Джі-Мані — колишнім місцевим дилером, якого вигнали з його кола за те, що він сам забагато вживав, — але їхнім зв’язком була пристрасть до креку. Джі-Мані — наполовину мексиканець, з густою кучерявою шевелюрою та чарівною усмішкою — за словами братів, перед тим як почав вживати крек, також мав амбіції. Того вечора, приблизно о восьмій, брати бачили, як він з кимось пішов; той „хтось“ скидався на юнака, але це була Моніфа, одягнена в байку з каптуром і мішкуваті джинси — не для того, щоб бути схожою на хлопця, а щоб приховати свій живіт (вигляд вагітної жінки міг змусити замислитися навіть запеклого наркодилера: збувати їй дозу чи ні).

У такому старому маєтку, як на Ґейтс-стриті, багато кімнат, закутків, проходів та коридорів, тому тут можна було і складувати крек, і продавати його, курити, ширятися, і навіть розплачуватися за нього тілом — усе під одним дахом. Джі-Мані зафрахтував спальню на другому поверсі біля сходів — єдину, де збереглося ліжко, — а Моніфа, насунувши на голову каптур, купила на вулиці крек. Колотися вона вважала за краще наодинці, але курила зазвичай разом із Джі-Мані. Усамітнившись у кімнаті другого поверху, вони й гадки не мали, що там, унизу, вже розгорілося пекло. На крек-точку увірвалася банда, пов’язана з наркодільцями, які контролювали більшість вулиць Бушвіку, і почала вбивати всіх підряд. Уже упав без духу проповідник Боб, який готував суміші на кухні (точніше, на тому, що від неї лишилося), а за мить не стало й Містера Сі. Наркомани на першому поверсі були в паніці: з одного боку, треба рятуватися, а з іншого-як же кинути свої люльки, шприци та ампули? Як їх потім знайдеш у темряві? На другому поверсі в кінці коридору з вікна вистрибнула жінка, зламавши обидві ноги. Зовні прямо під їхніми дверима впав ще один чоловік з двома кулями в грудях з „Ґлока“ і ще одного напівавтомата. Банда вибила двері, і Моніфа отримала кулю в голову; силою пострілу її відкинуло на ліжко, а її вагітний живіт випнувся над матрацом мертвим горбиком. Джі-Мані, ще не зрозумівши, що відбувається, підхопив її люльку і в цей момент дістав кулю й сам.

Банда на цьому не зупинилася і вбивства тривали. Ці люди називали себе „Шторм-групою“; поліційні протоколи показують, що саме вона орудувала на тій крек-точці. Можливо, масове вбивство було своєрідним застереженням. Хоча один зі свідків стверджував, що стрілянину вела не банда, а один з її учасників, можливо ватажок. Однак усе засвічувало почерк, характерний саме для банди „Шторм-група“ — нетривкого союзу ямайських головорізів, що постав на насильстві, властивому третьому світу, і на колумбійських наркогрошах; злочинний синдикат, що лише за кілька років став грозою всього Східного узбережжя».

Юбі забирає в мене «Нью-йоркер».

— «Частина 4: Ті-Рей Бенітез і джемдаунський слід». Ти цей шмат уже надіслав?

— Так.

— Тобі ж гірше. Бо прямо зараз ти їм подзвониш і внесеш купу правок.

Десять

жосі. Ну серйозно, hombre. Джосі.

Його навіть не видно. Моє поле зору загороджене матрацом, який він з обох рук жбурнув у мене. Я встиг відскочити до того, як він схопив металевий каркас ліжка і тріснув ним об ґрати. Матрац пом’якшив удар, але спинка все одно вдарилася об пруття так, що посипалися іскри. Я відскочив у коридор, хоча, звісно, проломити ті ґрати Джосі все одно б не зміг. Тепер він у темряві зі звірячими риками намагається віддерти від стіни раковину умивальника, а та не піддається.

— Джосі...Джосі... Джозефе.

— Чого тобі, бомбоклат, треба?

— Ти не перший у буцегарні, хто пробує вирвати умивальник або унітаз.

— СРАНЬ!

Я біля вхідних дверей, намагаюся лівою рукою відіпхнути від себе матрац і каркас ліжка. Не виходить ні те ні інше. В ту мить, коли я проштовхую крізь прути праву руку, він її хапає. — Якого біса, Джосі?

— Не джосяй тут мені, вилупку! Якщо я можу з легкістю прибити вагітну суку, то що, ти думаєш, я зроблю з тобою?

Він сильно смикає мене за руку на себе, і я вдаряюся об ґрати скронею та правою бровою.

— Всякі паскуди будуть тут зі мною жарти водити.

— Джосі...

Він знову шарпає мене на себе, затягуючи всередину все плече. Ґрати б’ють у груди, а він намагається проштовхнути мене крізь них.

— Джосі...

Миготить світло — напевно, це я моргаю.

— Джосі, відпусти... Будь ласка... Боляче.

То відблиск від мачете, що сяє, як новий.

— Хочеш знати, що сталося з четвертим фараоном, який приходив сюди мене пришити?

— Боже мій, Джосі...

— Але ми з тобою чесні один з одним, тому я даю тобі вибір. Вище ліктя чи нижче? Думай гарненько: я чув, протези нині дорогі.

— Боже мій...

— Ха-ха. Гляньте на Доктора Лава: він уявляє себе крутим, бо, бачте, підривав літаки і вбивав старих людей, яким все одно дорога на той світ. Заявляється так, ніби я чекаю на колінах, яку кістку він мені кине. Га? Скільки можна мене недооцінювати, вилупку? Ти ще не втомився від того, що я тобі весь час демонструю: так, лезо — в тебе, але руків’я — як бачиш, у мене? Тож вибирай, вилупку.

Він змахує мачете над моїм ліктем і розсікає шкіру до крові.

— Вище ліктя...

Він змахує нижче ліктя, цього разу глибше і знову з’являється кров.

— ...чи нижче? Даю тобі на роздуми п’ять секунд, або все вирішу сам і відітну по саме плече.

— Джосі, ні.

— П’ять, чотири...

— Боже мій...

— Три, два...

— У тебе є ще одна, Джосі.

— Ще одна що? Секунда? Зате в тебе її нема.

— Ще одна кровинка. Син, Джосі.

Блискуче лезо зникає в темряві.

— У тебе є ще один син.

Мачете з’являється знову, але вже біля мого горла. Він усе ще смикає мою руку через ґрати.

— Господи... Джосі!

— Що ти щойно сказав?

— А то ти не чув! У тебе є ще один син. Ти думаєш, ми не знаємо? Твій первісток мертвий, дівчинка теж, і син у тебе залишився всього один, Джосі. І якщо ти не думаєш, що за ним прийдуть, то клянуся Богом: ось оцією другою рукою я випатраю його, як довбану рибину.

— Що-що? Як це ти, цікаво, зробиш, якщо стечеш кров’ю, навіть не діставшись виходу.

— Бо твоя правда, Джосі: я не сам. А ти ж як думав, hombre? Що я прийду сам, як ідіот? Я що, тебе не знаю? Гадаєш, таткові головорізи вбережуть його від мене? Я Доктор Лав, довбню. Ти, схоже, забув мій послужний список. Тож краще відпусти мене.

— Я схожий на довбаного ідіота? Відпустити тебе, щоб ти стулив два дроти і підірвав мій бісовий дім?

— Ні, mijo, щоб я, навпаки, відкрутив ті дроти і цього не сталося.

Перш ніж відпустити мене, він відкидає мачете. Я хапаюся за руку, хоча тепер залишається тільки чекати, коли кров утихне.

— Я так розумію, що туалетного паперу в тебе немає? Та певно, що ні.

— Треба було тебе вбить!

— Ну і що з того, якби ти мене вбив, Джозефе? Замість мене підіслали б іще когось. Не такого рідного.

Він відходить, відтягує каркас ліжка від ґрат і той з гуркотом падає. Матрац зісковзує на підлогу. Джосі сідає на пружини, але на мене не дивиться.

— Чого Юбі хоче від мого сина?

— Нічого він від нього не хоче. Він і від тебе нічого не хоче. Головне, щоб ти не пхався в Нью-Йорк.

— А чого хоче ЦРУ?

— Раста на ЦРУ не працює. Вибач, поганий жарт. Я тут не для того, Джосі, щоб розказувати, хто мене прислав. Розслабся, нікому твій син не потрібен. Як на мене, то нехай він стає хоч таким, як ти, — принаймні це буде status quo. З цим, віриш чи ні, були згодні всі, поки ти сам не обісрався. Тобі не вистачило розуму попастися бодай тоді, коли при владі був твій уряд.

— Льюїсе, я не хочу, щоб хтось торкався мого сина.

— Я тобі вже сказав, Джосі: мені твій син не потрібен.

— Але ти справді підклав вибухівку в мій дім?

— Звісно ж, я підклав вибухівку. Ми обидва знаємо: у тебе нюх на блеф.

Він сміється, я теж. Шкода, що тут нема де присісти. Він усе ще сміється, коли я вмощуюся на підлозі, спиною до коридорної стіни, не спускаючи при цьому очей із Джосі.

— Але ти вперто не кажеш, хто тебе прислав.

— Я думав, ти вже сам здогадався. Я звітую тільки перед двома-трьома людьми.

— Ти звітуєш перед будь-ким, хто більше платить.

— Не зовсім. Я відомий тим, що іноді виконую завдання pro bono.

— Не уявляю, що це означає.

— І не напружуйся.

— Кумедно, що ніхто навіть не зайшов перевірити, що тут таке відбувається, особливо, коли було стільки галасу.

— Сьогодні, hombre, ніхто сюди не ввійде.

— Треба було здогадатися про це в ту ж мить, як ти сюди зайшов. Тобто імені ти мені так і не назвеш?

— Може, тобі ще сказати, хто вбив Кеннеді? Чорт, жарти в мене сьогодні якісь... несвіжі.

— Так, Докторе Лав, сьогодні я щось із них не сміюся.

Я знизую плечима. Він піднімається і стає біля ґрат навпроти мене.

— А якщо я не розкажу про важливі й чутливі справи?

— Ти маєш на увазі те, про що якраз грозився розказати?

— Ага.

— А ти знаєш, що на сьогодні важливе, а що ні?

— Ти справді вважаєш, що одна людина може когось знищити?

— Як же вам, ямайцям, подобається відповідати запитанням на запитання. Але що відповісти тобі, Джосі, я не ’наю: це ж ти сам сказав про таку можливість і держиш карти в рукаві.

— Скажи своїм, що ми можемо про дещо домовитися. Якщо вони зроблять усе правильно, то я зможу раптово забути про все, що було до вісімдесят першого року. Можу сказати, що всі дороги ведуть до мене. Що сімдесят шостий — не їхніх рук справа, і сімдесят дев’ятий — теж. Це ж УБН, їм потрібен тільки вирок щодо наркотиків.

— І тоді в телекомедіях перестануть показувати спецвипуски з Ненсі Рейґан.

— Що?

— Ще один невдалий жарт.

— Скажи своїм, що я можу продати їм втрату пам’яті, і не за такі вже й великі гроші.

— Не роби цього, Джосі.

— Не робити чого?

— Не плазуй.

— Великі лиходії не плазують.

— Тоді просто не роби те, що покаже тебе ще гіршим.

— Льюїсе, я просто проявляю розсудливість. Ти хоч раз бачив, щоб я діяв нерозсудливо? Думаєш, у працівників УБН є свідки? Мій адвокат каже, що я можу дістати максимум сім років, і то лише за наркоту і рекет. Більше мені нічого пришити не можуть.

— Ти багато про що забуваєш.

— Що, наприклад?

— Раніше ти говорив інакше. Ти казав так: якщо янкі тебе схоплять, то ти потягнеш за собою всіх. Цитата, може, й не зовсім точна, але у твоєму барвистому стилі. Так ось, muchacho: все складається так, що...

— Ти роззирнися навколо. Вавилон упав? Ні? Льюїсе, що ти взагалі думаєш? Ти реально вважаєш, що вони можуть знайти на мене управу? Після того як вони розтрубили про все у великій газеті, зібрали величезну зграю репортерів на конференцію, де розпиналися, що виграли війну з наркотиками, — після всього цього, поглянь, як швидко вони на все наплювали. Бо до них дійшло, що мене не спинити. Усе це вивергання лайна наверх — лише заради того, щоб здавалося, ніби Роналд Рейґан, а за ним і Джордж Буш рятують дорогоцінних білих дівчаток від долі чорних крек-шльондр. От побачиш: щойно я розберуся з цією довбаною справою з янкі, я повернуся в Копенгаген — так, наче нічого й не було. І я, Льюїсе, пам’ятатиму своїх друзів. Як і тих, хто лишили мене гнити, — бо вбити мене їм не вдалося. Я пам’ятатиму, Льюїсе. Меделянський картель теж не забуде.

— А ти впевнений, Джозефе, що це не вони мене прислали?

Як завжди, на обличчі Джосі зчитати нічого не можна. Треба дивитися на його руки — на те, як у нього, ось так, як зараз, стискаються кулаки, як напружуються і злегка сутуляться плечі, ось так як зараз, як він вдихає і плавно, носом видихає повітря, як зараз, а спина розпрямляється, кам’яніючи. Відчувається, що ці слова потрапили в ціль. І ось він вимовляє так тихо, що я мало не прошу його повторити:

— Тебе прислав Меделянський картель?

— Ти ж знаєш, я не можу сказати. Але серйозно, Джозефе, це вже не важливо. За великим рахунком. Усе це. Те, що ти кажеш мені, що можеш зробити, пропонуєш угоду. Але ти ж знаєш, брате, як робляться справи. Якби вони все ще хотіли домовитися, то прислали б когось іншого. Не мене.

— Звісно.

— Я з ними розмов не веду, вони зі мною теж. Я не передаю тобі від них звісток, так само як і від тебе — їм. Так уже все влаштовано. Якщо Доктор Лав приїхав до тебе в гості, малий, отже, уже занадто пізно.

— Треба було відрубати тобі руку.

— Може. І все ж я дам спокій твоїй маленькій династії.

— Як я дізнаюся, що ти не вб’єш мого сина?

— Уже ніяк. Але якщо за ним хтось з’явиться — не обманюймо себе, ти ж знаєш, що рано чи пізно це станеться, — то, в кожному разі, це буду не я.

Він дивиться на мене довго й пильно. Мабуть, усе обмірковує, хоча обличчя абсолютно непроникне.

— Тримай Юбі далі від мого сина.

— Не думаю, що йому є якесь діло до твого сина, але я відправлю йому звісточку. І він мене послухається.

— Чому?

— Ти знаєш чому.

— Гей!

— Що таке?

— Як думаєш, наш «містер ЦРУ» ще не з’ясував, що я знаю іспанську?

— Господи, Джосі, знайшов про що питати. Ні... До речі, його синочок тепер у безстроковій відпустці — після того як у Ботсвані сильно побив місцеву дівчину. А наш Луїс Джонсон виявився таким лайном, що Контора дозволила місцевим копам затримати його чадо на чотири доби, перед тим як почали вимагати його звільнення.

— От же бомбоклат.

— Точно! Усе б віддав, щоб на власні очі це побачити.

— Ти, мабуть, і глушника з собою не прихопив.

— Без зброї.

— Без?

— Для Джосі Вейлза хочуть чогось більш драматичного.

— Господи!.. Докторе Лав, для цього треба підірвати всю в’язницю.

— Турбуєшся про інших? Як мило. Але бомба теж не підходить. По-перше, треба возитися з установленням. А по-друге — хоча другого нема — це все одно було б занадто.

— Який сьогодні день?

— Дідько його... Чекай. Двадцять друге березня. Так, двадцять друге березня.

— Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.

— Джозефе, а коли твій день народження?

— Шістнадцятого квітня.

— Овен. Довбана астрологія.

— Як гадаєш, чи з’являться довжелезні некрологи, щоб усі плакали, коли про мене зніматимуть фільм?

— Друже, я б на це не сподівався.

— То як...?

— Та ти не переймайся.

— Як?

Я підходжу до ґрат і простягаю руку:

— Ковтни їх.

— Це що ще за бомбоклат?

— Просто ковтни.

— Ні. Відвали.

— Джозефе, налий водички і ковтни оці срані пігулки.

— Це що за довбані какавельки?

— Mijo, послухай. Мені чітко дали зрозуміти, що ти повинен помучитися. Я не з тих, хто порушує інструкції, але цього разу я їх порушую.

— А швидко завалити ніяк не можна?

— Ні.

— І як діють ці пігулки? Як чари, що звільнять мене від мук?

— Ні. Як чари, від яких тобі стане байдуже.

— Г’споди Ісусе, Льюїсе... Г’споди Ісусе, Господи Ісу...

— Друже, припини, між нами не місце сентиментам. Не тут і не тепер.

Він бере пігулки і відходить назад у темряву. З крана тече вода. Чути, як наповнюється кружка, але не чути, як він п’є. Ось він повертається, бере матрац і кладе його на ліжко. Знову дивиться на мене і лягає на спину. Я дивлюся, слухаю його розмірене дихання, вдих-видих, вдих-видих, як він витріщається на стелю. Він лежить на спині, зі схрещеними на грудях руками, і я хочу йому сказати: «Mijo, не варто поводитися, наче ти вже в труні». Але з цією людиною я вже так наговорився з сімдесят шостого року, що більше вже нема чого казати.

— Скільки ще?

— Уже недовго. Не мовчи.

— Льюїсе...

— Так, mijo.

— Я іноді про нього думаю.

— Про кого?

— Про Співака. Про ту пісню, що вийшла вже після його смерті. «Солдати бафало». Наводить мене на думки.

— Мені вже п’ятдесят два — застарий для думання. Шкодуєш, що намагався його вбити?

— Що? Ні. Шкодую тільки, що він страждав. Загинути від пострілу було б значно легше. Іноді мені здається, що таких, як він і я, ріднить, мабуть, те, що називається «приреченість». Хай би що ми починали, воно може закінчитися тільки з нашою смертю. Не забувай, що ось цей чоловік з гето мав неабиякий розум.

— Джозефе, це про мене забудуть. Згадай: я ж ніби й не існую.

— Докторе Лав, а ось я б хотів, щоб знову був сімдесят шостий рік. Ні, краще — сімдесят восьмий.

— Що такого грандіозного було в сімдесят восьмому?

— Та все, братчику. Усе. Ми ж із тобою...

Для того щоб він вирубився, було достатньо однієї пігулки, але я не збирався ризикувати. Тож чекаю ще двадцять хвилин, після чого дістаю з кишені ключ і відмикаю двері камери. Усім відомо, що кажуть про поранених левів у клітках.

Одинадцять

спершу про тих крекерів навіть з насолодою читав. Мовляв, треба ж таке, хтось цих покидьків ще й за людей вважає, а всі ці історії про повернення до «людської подоби» дадуть білим жінкам привід зайвий раз поговорити про те, які вони зворушені й подібне лайно. Але потім ти сам усе споганив, бо почав гратися в детектива.

У відповідь я мовчу. Я не дивлюся ні на нього, ні на Рен-Доґа, ні на підлогу та «Нью-йоркер», що ось-ось вислизне з рук.

— Для того, хто не знає, чи протягне він ще десять хвилин, тримаєшся ти, як кажуть білі, нахабно.

— Схоже, білі викликають у тебе надзвичайну цікавість.

— У мене взагалі багато що викликає цікавість. Приміром, як я вже питав, де в тебе в цій частині про вбивство номер чотири?

— Ти хочеш, щоб я відповів?

— Ні, я хочу, щоб ти станцював реп. Як думаєш, чого я хочу? — Ну, починаючи з якогось моменту, сюжет вимагає розширення. Не можна просто тримати розповідь в єдиному ракурсі, їй потрібен обсяг. Лайно не стається просто так, у вакуумі, є кола, брижі й наслідки. Але навіть при цьому всьому зовні існує й обертається цілий світ — незалежно від того, робимо ми щось чи ні. Інакше це лише сухий звіт про якесь лайно, що відбулося отам і отоді, — а про таке можна дізнатися і з нічних новин. Але, скажімо, Моніфа, перед тим як дістати кулю, десь же придбала ту дозу крека, а той, хто її продав, перекупив крек із третіх рук. Так формується ланцюжок, а з ним — і сюжет.

Зі мною на кухні тільки Юбі та Рен-Доґ, іншим, мабуть, стало нудно. Але навіть Рен-Доґ — і той подався до холодильника за соком манго, який, як він сам казав, був залишив мені. Увесь цей час я повторюю собі, що нова ситуація не менш небезпечна, ніж десять хвилин тому. Це лише зовні вона розрядилася: зграя кілерів освоїлася в моєму домі, і складається враження, ніби я в якомусь реперському відео. Та я приходжу до тями, щойно відчуваю свої мокрі труси. Чи коли з болем розліплюю губи. Чи коли ковтаю слину.

— Спершу головне. Усе те лайно, що ти пишеш про «Шторм-групу», по суті — вигадка. Почну з того, що Фаннібой — із Восьми Провулків, і він, як і раніше, там, тож не може бути у «Шторм-групі». І хто сказав тобі, що нас називають «Шторм-групою» тому, що ми — як ти пишеш — зрізуємо наших ворогів і випадкових свідків градом куль? Тоді ми мали б називатися «Град». А ти від когось із нас чув слово «град»? Отже, збрехав. Що ти взагалі собі дозволяєш? А я ось вважаю, що назву «Шторм» ми вибрали тому, що «ураган» — просто занадто довге слово.

— Маю джерело.

— Твоє джерело.

— Воно нічиє.

— Гляньте, як він шляхетно намагається захистити Тристана Філліпса. Ти певен, що він стосовно тебе — такий самий?

— Це він вас на мене навів?

— Не те щоб він не вмів тримати секрети взагалі... Та хто ти такий, щоб він беріг твої? Дідько, коли в тебе вийшла перша частина, двоє моїх людей, які раніше водилися з «Донами», пригадали, як Тристан розказував про тебе і йому було тоді все одно, чиї вуха поруч. Братане, серйозно: тобі не завадило б подбати про зміну зовнішності. Вони зиркнули на твоє фото — і бац. Власне, так ми про тебе й дізналися.

— Отже, Тристан мене здав.

— Єдиний, кого брат Тристан здав, це він сам. Тристан тепер серйозно присів на крек. Довбаний дурень, сам себе спалює. Але таке життя в «Ієрархії донів». Якби хтось зі «Шторму» почав курити свою ж ничку, я б поквапився прикінчити такого брата. Хоча Філліпса в тюрмі ти, напевно, відвідував як мінімум кілька років тому. Чого ж про все це писати аж тепер?

— Я дізнався, що Джосі Вейлз за ґратами.

— І ти думав, він звідти тебе не дістане? Чи вважаєш, він такий тупий, що ніколи не чув ні про який «Нью-йоркер»?

Я не знаю, що відповісти, тому просто дивлюся на склянку соку, яку тримає в руці Рен-Доґ, і намагаюся згадати, скільки їх він уже спустошив.

— Не хвилюйся, братику мій. Ти маєш рацію стосовно обох. Тільки щодо Юбі геть інша історія. Глянь на обкладинку журналу: кожен дурень здогадається, що йдеться про мене... Так ти думав: раз він у буцегарні, то ти — в безпеці? Відповідай.

— Так, я так думав.

— Той, хто так наївно думає, дістає, бомбоклат, кулю в лоб.

Юбі підхоплює стілець біля кухонного столу і переставляє до мене. Потім сідає — так близько, що я бачу на квадратику його нагрудної кишені візерунок у вигляді метелика.

— Це та частина, де ти вимагаєш, щоб я перестав писати, або ти що-небудь зі мною зробиш? — кажу я.

— Ти справді не можеш стриматися? Гострий на язик до кінця. Чи вирішив, що тобі вже нема чого втрачати? Та ні, братику. Мені самому цікаво дізнатися, куди це все приведе. Тобто я якраз знаю, що далі буде, але мені подобається твоє вовтузіння. Просто перестань зирити на всі боки і вгамуй свій зад, — і мені з тобою нічого не доведеться робити.

— Я не розумію.

Він ляскає мене по морді «Нью-йоркером». Боляче, але терпіти можна.

— Не прикидайся тупим. Ти на сьогодні не єдина моя зупинка, хоча двом іншим розв’язка світить куди гірша. Коротше, наприкінці третьої частини ти злазиш із теми про «точку», бо ти нібито втратив ямайський слід, а тому...

— Ти хочеш, щоб я її викинув.

Він ляскає мене ще раз.

— Я хочу, щоб ти, в біса, не перебивав мене, коли я з тобою розмовляю.

— Але ж ти цього хочеш, так? Хочеш, щоб я прибрав усе щодо ямайців?

— Ні, мій юначе. Якраз навпаки. Про Ямайку залиш усе, що бажаєш. І про Джосі Вейлза залиш... До речі, що ти хочеш про нього знати? Я можу сказати тобі одну річ, дещо таке, що тобі й не снилося. Ця Моніфа — вона навіть не перша вагітна жінка, яку він убив... Тож залишай його, залишай Ямайку, нехай вона там у тебе горить синім полум’ям, — мені до сраки. Але викинь звідти Нью-Йорк.

— Тобто?

— Ти тут згадав про «Шторм-групу» і різні там вуличні групи Нью-Йорка. Мене це не влаштовує.

— Але ж «Шторм-група» діє в Нью-Йорку.

— Хлопче, ти знову тупого граєш? Гаразд, відкрию тобі ще дещо, про що ти не здогадуєшся. Ніяка банда в тому кублі не орудувала. Це все був один Джосі. Одна людина з двома волинами. Джосі Вейлз один поклав усіх на тій «точці». Я сам це бачив, своїми очима.

— Я... Я... Це неймовірно.

— Це Джосі. І твоя правда: він справді хотів, щоб це зрозуміли як «своєрідне застереження». Але це не було щось типу того лайна, яке ти описав у своїй історії, ну про спланований напад цілої банди.

— Яким же тоді був месидж такого «застереження»? Виклик чи просто голосне «ні»?

— Не малий, а суцільний анекдот, ге? Шкода, що ми не станемо друзями.

— Ой.

— Рен-Доґу, в цього білого хлопа почуття гумору чогось заклинило. Я що, схожий на ідіота, який стане вбивати писаку — у процесі творення його «великої історії»? Ще й залишати свої відбитки в його довбаній хаті? Я схожий на того, хто хоче стати черговим Ґотті[580]?

— Гадаю, ні.

— Не гадай, а знай.

— Яким був месидж?

— Не сци на дона Ґорґона.

— Перепрошую, що?

— Цього тобі, біле хлоп’ятко, і не зрозуміти. Однак послухай мене уважно. Я не хочу, щоб цю людину прив’язували до конкретного району. Якщо федералам і УБН захочеться його покарати, нехай карають. Але я не хочу, щоб хтось прийшов за мною, — бо вони шукають американські зв’язки ямайських резидентів у Нью-Йорку. Ти мене зрозумів?

— Серйозно? Але ж це всього лиш питання часу, чуваче. УБН, може, і неквапливе, і в нього свої чвари з федералами, але ні там, ні там дурнів нема.

— Можливо. Однак це станеться не сьогодні. І героєм, що мене спалить, усе одно бути не тобі.

— Але послухай, до мене жоден агент не звертався. Тож турбуватися тобі нема про що.

— Це тому, що в тебе поки що нема нічого для них цікавого. Але після публікації цієї твоєї четвертої частини вони можуть взятися за справу. Як тобі відомо, хлопці, що заправляли тією «точкою», регулярно літали сюди у справах саме з Ямайки. Тож ніяких теревень про нью-йоркські банди і конкретних людей тут, чи в Бостоні, чи в Канзас-Сіті.

— Вони все одно знають, що ти тут. Тобто — в цьому місті.

— Але вони не знають, що це я організував тут усе і налагодив безперебійні поставки цього лайна.

— Але тоді в моїй історії виникне велика дірка.

— То ти про цю дірку переживаєш? Я не кажу тобі, як писати, босе, але твоя історія — про людей, яких замочили. Ось і пиши про людей, яких замочили.

— Ті вбивства, містере, не у вакуумі сталися.

— Мені подобається, що ти все ще думаєш, що це — переговори... Я не стверджую, що вони відбулися у вакуумі. Тому ти можеш повісити все на Джосі Вейлза, все, що тобі треба. Хоч і підсмаж його. Але все інше лайно щоб вичистив. Під одним прожектором з містером Вейлзом я світитися не бажаю, зрозумів?

— Тобто, технічно, ти мене шантажуєш?

— О ні, братику. Технічно я залишаю тебе живим. Ти ж пишеш коротку історію семи вбивств, так? Ну, так у тебе є ще чотири, про які можна написати.

— Ясно. А якщо...

— Не роби це частиною розповіді, де ти запитуєш «що, коли я відмовлюся?». Моє терпіння на межі, та й Рен-Доґ онде занудився.

Юбі встає і відходить до Рен-Доґа. Про що вони там перешіптуються, я не знаю, але Рен-Доґ відразу після цього йде. За кілька секунд унизу відчиняються й зачиняються вхідні двері. Юбі повертається до мене й сідає. Ще ближче. Одеколон «Кул вотер»: я знав, що рано чи пізно розпізнаю. Цього разу Юбі присувається майже впритул і майже шепоче, і його голос хрипкий.

— Я ось усе думаю: якщо за тобою прийшов Тоні Паваротті, це означає: хтось за тобою його послав. Це міг бути тільки Папа Ло або Джосі Вейлз. Але Папа Ло був до самої смерті вірний мирові; отже, лишається Джосі Вейлз, тут і гадати нічого. Так чому ж Джосі хотів тебе вбити?

— Ти справді думаєш, що я відповім?

— Так, я справді думаю, що ти відповіси.

— Що це? Фіґня типу «я-однаково-помру-тож-бодай-сповідуюсь»?

— Фіґня? Братику, мені подобається, що ти й досі раз у раз вставляєш ямайські слівця. Отже, не забув... Щодо твого вбивства: я не бачу для нього причини зараз, коли я вже чітко висловив усі свої побажання. До речі, Джосі Вейлз тепер теж довго нікого не торкнеться, в кожному разі — тебе.

— Він тобі про мене щось розказав?

— Що хтось, такий, як ти, підліз до нього. Він не пам’ятав твого ім’я, просто сказав, що якийсь білий хлоп з «Роллінг стоуна» дізнався надто багато про наркоту. Тож Джосі й послав Тоні його прибрати. Однак роки не збігалися, і жоден білий мен не міг тоді знати нічого про справи з наркотою, хай би яким розумним він був. Ну і зрозуміло, раз ти вбив його найкращу людину, то навіщо ризикувати ще однією? До того ж ти відразу після цього зник. Так чи інак, але Джосі Вейлз — у тюрмі, і живим йому звідти не вийти. Тож я хочу дізнатися, що ж за лайно ти тоді нарив, раз він спробував убити тебе — білого, та ще й з Америки. І це в сімдесят дев’ятому! Тобто, дідько, Джосі ж тоді переступив усі п’ятнадцять табу.

— Але ж ти сам — зі «Шторм-групи». Хіба ти на нього не працюєш?

— Хлопче, я не працюю ні на кого. І вже поготів на якогось там щура з Кінгстонського гето. Цей бомбоклат навіть книжку-розмальовку не вчитає, а ще вважає себе довбаним розумником. Але врахуй, білий хлопе: втретє я не питатиму.

— Я... Я лише через кілька років зрозумів, що того хлопця він прислав. На Ямайці тоді стільки всього творилося, стільки кипіло різного лайна, що це міг організувати хто завгодно, навіть довбаний уряд. А той хлопець змусив мене зрозуміти... От дідько! Не знаю, навіщо ти мене про це розпитуєш, — ти ж із ним заодно, тож, напевно, сам усе вже знаєш. Може, ти це лайно разом з ним і затівав.

— Яке лайно? Яке конкретно лайно?

— Співак. Убивство Співака. Це ж він у нього стріляв, у Співака.

— Що ти сказав?!

Не встигаю я відповісти, як він схоплюється й починає кружляти навколо мене.

— Що ти сказав, мудило?!

— Що це він сімдесят шостого року стріляв у Співака.

— Тобто — він був у тій банді? Босе, навіть я знав, що це відморозки з Копенгагену намагались його вбити. Хоча я ніяк не сподівався, що...

— Я про те, що постріл зробив саме він. Постріли.

— Звідки, бомбоклат, ти це знаєш?

— Я кілька місяців по тому брав у Співака інтерв’ю. Всім відомо, що йому поцілили в груди і в руку, правильно? Правильно?

— Правильно.

— А на той час лише троє були в курсі, що, зроби він у той момент вдих замість видиху, куля влучила б йому прямо в серце. І були ці троє — хірург, сам Співак і я.

— І що?

— Я вирушив у Копенгаген — взяти інтерв’ю в донів щодо того мирного договору сімдесят дев’ятого року. І коли розмовляв з Вейлзом, то ненароком спливла тема Співака. Він сказав, що це чисто випадково Співак отримав кулю в груди — а не в серце. Що куля пройшла на якісь півдюйма збоку. Цього він тоді знати не міг, якщо тільки сам не був лікарем, Співаком, мною або...

— Стрільцем.

— Еге ж.

— Бомбоклат! Сраний бомбоклат, юначе мій... Я цього не знав.

— Тепер ти мене шокуєш. Я ж думав, про це знають усі, хто був пов’язаний з Вейлзом.

— Хто тобі сказав, що я пов’язаний з Вейлзом? Коли я організовував бізнес у Бронксі, де, в біса, був Вейлз? Ти довше за мене знаєш, хто стоїть за цим, — поки я думав, що це дехто інший.

— І хто ж?

— Кумедно: він єдиний, хто, як мені відомо, досі живий.

— То це ж Вейлз...

— Та ні.

— Що ти маєш на увазі?

— А тобі відомо, містере Пірс, що Співак одного з тих хлопців простив? І не лише простив, а ще й узяв із собою в тур та ввів як брата у своє найближче оточення.

— Що за срань, серйозно? — Градус моєї прихильності до цього чоловіка йде різко вгору. — От дідько... Що ж сталося з ним?

— Зник, відразу після смерті Співака. Розумів, що для нього це все може кепсько скінчитися.

— Він просто зник? Просто так?

— Пірсе, насправді ніхто ніколи просто так не зникає.

— У мене є знайомі чилійці, з якими я можу тебе познайомити.

— Що?

— Нічого.

— Знаєш німецьку?

— Та слухав якось краут-рок[581]... А так — ні.

— Шкода. Ти хотів історію, ось тобі історія. Всі, хто намагалися вбити Співака, загинули — крім одного.

— Але ж Джосі Вейлз не...

— Єдиний, хто міг лишитися живий, зник вісімдесят першого року, і ніхто не знає куди. Тільки я знаю.

— І куди ж?

— Та тобі ж не цікаво.

— Чому, дуже цікаво. Справді. То де він?

— Як я сказав, тобі не цікаво.

— А я кажу: так. Звідки ти знаєш, що мені не цікаво?

— Бо я щойно тобі сказав, де він. Але не турбуйся. Ця тема для тебе, мабуть, заважка. Може, коли-небудь хтось напише про це книжку.

— Ого... Окей.

— А ти повертайся до своєї «Короткої історії семи вбивств».

Я мало не сказав «дякую», але вчасно схаменувся, бо з таким же успіхом можна дякувати чоловікові за те, що він не вбив тебе, а тільки мучив. Я вже втомився сидіти як телепень на табуреті, але не встаю. Все одно це не має сенсу. Мені кортить спитати: якщо я напишу цю історію так, як вимагає він, чи означає це, що він позбавить мене задоволення побачити його ще раз? Але ж я пам’ятаю, що Ямайці рідко розуміють сарказм, і, біс його знає, можливо, в цій ситуації вони помилково сприймуть його за відверту ворожість. Краще про все це не думати. Ох же ж і день випав — суцільний сюр.

На кухні знову з’являється Рен-Доґ, і вони з Юбі поблизу мене перемовляються про щось, для моїх вух явно не призначене.

— І ще дещо, білий хлопе.

Він повертається до мене. Його рука. Пістолет. Глушник. Його рука. Пістолет з глушником. Його...

— Ніііііііі! Довбане лайно! Твою курву маму!.. Бляха-муха!.. Йобаний ти в рот... Йоханий бабай!.. О Боже!.. Блі-і-і-ін...

— Так, і ще дещо. Не матюкайся — вуха в’януть.

— Ти ж пальнув у мене! Засранець! Скотина! Ти ж підстрелив мене!

Зі ступні цебенить кров, ніби мене щойно розіп’яли. Я хапаюся за ногу й розумію, що кричу не своїм голосом, але не помічаю, що злетів з табурета й качаюся по підлозі, — аж поки Юбі не бере мене за барки й не тикає пістолет у шию.

— Ану, закрийся! Заткнися, вилупку! — командує Рен-Доґ і хапає мене за волосся.

— Ви мене, сучари, підстрелили! Він мене, бля, підстрелив!

— А небо все ще синє, і вода все ще мокра.

— О-о Боже! О Боже ж ти мій!..

— А знаєш, це так смішно: жоден з підстрелених ніколи не озвучував нічого оригінального в цей момент. Наче всі вони прочитали одну інструкцію на цей випадок.

— Та пішов ти...

— О-о не плач, велика дитинко. У нас на Ямайці дванадцятирічних хлопчиків постійно підстрелюють, і вони не верещать, як недорізані поросята.

— О Боже ж ти мій!.. Господи!..

Моя ступня буквально волає, а він нагинається і, на хер, ніби заколисує мене, мов якесь мале дитя.

— Треба набрати 911. Мені в лікарню треба!

— А ще треба бабу, яка б усе тут за тобою прибрала.

— О Боже...

— Послухай, білий хлопе. Це тобі для доброї пам’яті. Бо, гей, ми тут з тобою так душевно сиділи, що ти, можливо, й забув: з оцими довболобами краще не загравати, січеш? Джосі Вейлз — найбожевільніший сучий син з усіх, кого я зустрічав у житті, але я і його завалити, як треба, можу. То, як гадаєш, ким це робить мене?

— Я не...

— Це риторичне запитання, вилупку.

Він нахиляється і торкає мою ступню. Потирає шкарпетку навколо кульового отвору, а потім несподівано пхає в рану пальця. Я верещу в долоню Рен-Доґа, якою той у цей момент заліплює мені рота.

— З огляду на те як мені сподобалися наші посиденьки і на мою велику любов до «Нью-йоркера», передплатником якого я є, постарайся не давати мені причини приходити сюди знову. Ти мене зрозумів?

Він водить рукою по моєму плечу, але все, що я можу робити, — це плакати. Навіть не скиглити, а реально плакати.

— Ти втямив, що я сказав? — повторює він, і знову тягнеться до моєї ступні.

— Та втямив, втямив! От прокляття, я все втямив!

— Добре. «Добре-предобре-предобрісінько», як любить казати моя жінка.

Рен-Доґ хапає мене за плечі й завалює на диван. «Болітиме сильно», — лаконічно попереджає він, перш ніж зірвати з мене шкарпетки. Мені довелося самому собі заткнути рота рукою, щоб утримати в горлі крик. Він відкидає шкарпетки, скручує кухонний рушник і кладе на нього мою ступню. Я не зважуюся навіть глянути. Рен-Доґ іде, а Юбі бере мій телефон:

— Як ми підемо, викликай 911.

— Якого бі... як... куля в стопі, як я поясню... кулю в стопі?

— Ти ж письменник, Александре Пірс.

У той момент, коли він кидає мені телефон, я прикриваю свої яйця, і той вдаряється об кісточки на моїх пальцях.

— Вигадай що-небудь.

Дванадцять

оразу, відмовляючись від метро на користь автобуса, я забуваю, що автобус значно повільніший. Ціна за клаустрофобію, яка охоплює мене під землею. Принаймні я не сплю. Однак, минулого тижня я проспала сім зупинок, а прокинулася під поглядом чоловіка, що сидів навпроти і, судячи з його вигляду, розмірковував, куди мене штурхнути, щоб розбудити. Сьогодні чоловіків у автобусі не видно.

Істчестер також малолюдний. Мабуть, десь програє матч ямайська футбольна збірна. Ось, напевно, ще одне непряме підтвердження того, що навіть у думках я ще та сучка. Хоча я впевнена: будь-хто інший десь глибоко в душі такий же грубіян і расист, дратівливий і нестерпний, тому нема чого себе так картати. Потрібно дістатися додому, зварити рамен, упасти на диван і подивитися «Найкумедніше домашнє відео Америки» або якесь інше розважальне шоу.

Мені справді варто перестати думати про ямайців. Може, краще підняти дозу «Ксанаксу». Почуваюся я цілком непогано, просто всередині іноді може визрівати не тільки застуда.

Ось уже й Корса. Продуктів удома немає. Останню порцію рамену я доїла два дні тому; всю китайську їжу повикидала сьогодні вранці, а нагетси взагалі були поганою ідеєю, навіть коли були свіжими. Дивлюся на двері та вікно, яке я, здається, залишила відчиненим, попри те що на вулиці березень, і я знаю, що їсти вдома нема чого. Плентатися на Бостон-роуд не хочеться, хоча саме так я й зроблю. Напевно, посиджу вдома, подивлюся телевізор, поки голод не допече, а тоді все одно піду за закупами.

Я йду по Корсі до Бостон-роуду, плекаючи надію, що зі мною зараз трапиться щось цікаве й кумедне, щось у стилі Мері Тайлер Мур[582]. Найбезглуздіша думка на вулиці, де повно людей, які цього не зрозуміють, — але я все-таки це уявила. Ось що буває, коли твоє життя — лише робота, телик та їжа на швидку руку або замовлена додому. Схоже, я таки стала схожою на справжню америкоску, — прокляття, до біса вас усіх і ваші правила-устрої. Не знаю... Знаю тільки, що якби ковтнула пігулку «Ксанаксу», мізки дошкуляли б мені вже не так. Мені подобається думка, що все в моєму домі — від однотонних рушників до кавоварки з одною кнопкою — покликане спрощувати моє життя, хоча зрозуміло, що справжнє їхнє призначення: щоб я менше замислювалася. Уявіть собі: моя мати вважала, що я ніколи не зможу влаштуватися в житті.

«Бостон джерк чикен. Ямайська кухня: готові гарячі страви». Два ряди сидінь з помаранчевого пластику, на кожному столику — кетчуп, сіль і перець. Поїсти тут? Думка з’являється і відразу зникає. На стійці, поряд з касовим апаратом, на тарілці лежать кокосові кульки, які викликають у пам’яті сільську глушину. Мені ніколи не подобалося туди їздити: забагато кокосових кульок і ям — плюс відсутність нужників. А ось поруч тарілка з чимось на зразок картопляного пудингу. Картопляного пудингу я не їла з сімдесят дев’ятого року, — та ні, мабуть, ще довше. Чим довше я на нього дивлюся, тим більше хочу, і тим виразнішим стає відчуття, що мені хочеться чогось іншого, глибшого. Що насправді мені хочеться «скуштувати» Ямайки, — а це вже якась психологічна дурня. Веселіше думати, що мені кортить потримати в роті щось реально ямайське, — але цього разу не пеніс. От бісова розпусниця, ні, ліпше на ямайський лад — чорносрака шльондра з гето.

Тепер я відчуваю охоту говорити рідною говіркою хоч і всю ніч, і не тому, що весь день товклася поруч із тією жінкою та її чоловіком-бандитом. А скоріше тому, що зараз бачу оці бісові кокосові кульки, і в мене виникає бажання спитати, чи немає в цьому закладі ще й дукуну, ашаму чи гострої кукурудзи.

— Що замовите, мем?

Я навіть не помітила чоловіка за стійкою, а потім зрозуміла, чому й він мене побачив не відразу: поруч із ним на пластиковому стільці стоїть маленький чорно-білий телевізор, у якому показують крикет.

— Вест-Індія проти Індії. Звісно, знову програємо, — каже він.

Я киваю. До крикету я завжди була байдужа. У чоловіка темна шкіра, поміж м’язистих рук випирає чимале барильце пуза, і сива борідка клинцем. Це, мабуть, перший ямайський чоловік за кілька тижнів, з яким я розмовляю. Брови підняті — схоже, я вже його дратую, хоча лише зайшла.

— Можна мені печену курку, ні смажену, так, смажену. А до неї рис із горошком, якщо є рис і горошок, а ще смажений банан, нашаткований салат і...

— Йоу, леді, не так швидко. Їжа ж нікуди не втече.

Він сміється. Точніше усміхається, — а я й не проти, бо навіть не пригадую, коли востаннє викликала в чоловіка сміх.

— У вас є стиглі банани?

— Так, леді.

— Наскільки?

— Досить стиглі.

— Ага.

— Леді, не хвилюйтеся, банани дуже стиглі. Будуть на язиці танути.

Я стримуюся, щоб не відреагувати: «Ви так апетитно описуєте, що аж слинка тече», а вголос кажу:

— Мені потрійну порцію.

— Потрійну?

— Потрійну. І ще: у вас є бичачі хвости і козлятина з карі?

— Бичачі хвости у нас вихідними днями. А козлятина, на жаль, щойно закінчилася.

— Смажена курка — теж добре. Якщо можна, стегно і гомілку.

— А пити що будете?

— Тут у вашому меню сорел[583] вказано — він є?

— Так, мем.

— А я думала, сорел буває тільки на Різдво.

— Зачекайте. Ви ж тут, напевно, не перший рік? У нас у асортименті все, що тільки буває на Ямайці.

— А смак приємний?

— Та не скаржилися.

— Тоді давайте склянку.

Нести всю цю їжу додому не хотілося. Не знаю чому, але мені припала до вподоби ідея посидіти в цьому ресторанчику, послухати збуджені коментарі щодо крикету та посмакувати смаженою куркою. В закутку навпроти мене, на столику, викладені ямайські газети «Ґлінер» і «Стар». А ще «Джамайка обзервер»[584], про яку я раніше й не чула. Чоловік за стійкою вмикає великий екран під стелею, і перше, що на ньому з’являється, — звісно ж, крикет.

— «Джей-Бі-Сі»? — питаю я.

— Ні. Якась лайняна карибська мережа, може з Тринідаду, — ти ба як виспівують. Це з їхньої подачі на Ямайці нині карнавал.

— Карнавал? Невже під соку[585]?

— Еге.

— І відколи це Ямайці запали на соку?

— Відтоді як усім закортіло до всирачки танцювати на вулицях у одних трусах і ліфчиках. Ви що, про карнавал не чули?

— Ні.

— Отже, і батьківщину не провідуєте. Або ж у рідних краях у вас немає рідні. Ви хоч газети читаєте?

— Ні.

— Отже, тікаєте від спогадів.

— Що?

— Не зважайте. Сподіваюся, ви хоч діток своїх ростите як ямайців, а не як америкосівських телепнів.

— У мене не... Так-так, звісно.

— Добре. Добре. Як там у Біблії: «Привчай юнака до дороги його, і він...»[586]

Та я вже не слухаю. Сиджу в маленькому ямайському ресторанчику і не слухаю, як оцей мужлай навчає мене бабусиної мудрості. Але, чорт забирай, курка справді чудова: з брунатно-золотистою хрумкою шкіркою, а всередині — м’яка й соковита, ніби її спершу обсмажили, а потім пропекли. І рис із горохом як один цільний гарнір, а не оте лайно з «Попайзу»[587], яке потрібно ще й змішувати. Я вже на третину впоралася з бананом і була за крок від того, щоб причаститися сорелем — моїм улюбленим «домашнім» напоєм (навіть якщо це штучна, можливо, створена в хімічній лабораторії, токсична його версія).

— Ах ти ж довбане стерво. От бомбоклат!

Таких слів, вимовлених кимось окрім мене, я вже й не пригадаю.

— От же бомбоклат!

— Що відбувається?

— Погляньте, красуне. От стерво...

Я бачу лише каламутне зображення ямайського натовпу — знайомі до нудоти кадри, які зазвичай експлуатують усі останні п’ятнадцять років, коли роблять репортаж про події на Ямайці. Ті самі чорношкірі чоловіки у майках-«сіточках»; ті самі жінки, які снують туди-сюди; ті самі недолугі плакати з картону, нашкрябані людьми, що ледве вміють писати. Той самий армійський джип — то з’являється, то зникає з кадру. Серйозно, нічого нового.

— Ах ти ж бомбоклат...

Я збираюся запитати, що тут такого особливого, аж раптом погляд падає на рухомий рядок внизу екрана.

ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ

Чоловік робить звук гучнішим, але я все одно нічого не чую. На екрані — стіл у морзі. На ньому лежить хтось, оголений по пояс. Його шкіра поблискує, як оплавлена, груди і боки де-не-де обвуглені, а в інших місцях — великі білі плями: там шкіра відшарувалася і сповзла, як з обсмаленого молочного поросяти. Зображення було не надто чітким, тож зрозуміти щось остаточно непросто.

— У Копенгагені — кипить, як у пеклі. І це ж майже день у день, як поховали його сина? Боже, змилуйся...

А рядок на екрані все біжить і біжить: ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ * ДЖОСІ ВЕЙЛЗА ЗНАЙДЕНО СПАЛЕНИМ У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ.

— Слідів злому немає, всередину нікого не пускають; ніхто не може сказати, як він спалахнув. Може, сам себе якось підпалив. Біс його знає. Хоча мені не віриться...

— А це точно він?

— Ну а хто ж іще? Ще хтось на ім’я Джосі Вейлз — у центральному блоці новин? Лайно... Дідько... Вибачте, леді, мушу відійти, треба декому подзвонити. Тож... Леді, з вами все гаразд?

Я встигаю вибігти з дверей якраз у той момент, коли з рота струменем б’є блювота і заливає тротуар. Хтось через дорогу, мабуть, спостерігає, як з мене вилітає шматками курка джерк — але в цей самий час мій шлунок викидає з мого єства, здається, все життя. З ресторанчика ніхто не виходить, хоча я добряче напаскудила біля дверей. Стояти прямо не вдається: шлунок спазмує і змушує мене згинатися, хоча блювоти вже немає. Врешті я повертаюся всередину, мовчки беру сумочку і виходжу. Чоловік за стійкою, дякувати Богові, не каже ні слова.

Я вже дві години вдома, на дивані, перед увімкненим телевізором, — але й досі не розумію, на що дивлюся. Не думаю, що колись бачила засмажену людину. Треба купити покривало на диван. А ще не завадило б картину для вітальні. І гарну рослину — краще штучну, — усе живе в мене загине. На моїх колінах уже кілька хвилин лежить телефон. Коли на екрані починають бігти титри, він починає дзвонити.

— Ало?

— Мем, з’єдную з абонентом.

— Дякую вам, дякую.

Мої руки тремтять так відчайдушно, що слухавка клацає об сережку.

— Ало? Ало? Ало, хто говорить?

Мої руки тремтять, і я знаю: якщо зараз нічого не скажу, то кину слухавку ще до того, як вона заговорить.

— Кіммі?