Коротка історія семи вбивств

Доркас Палмер

и ж знаєш, які вони, всі ці дівулі, невиправні — приїздять у Америку, а все одно поводяться, як брудні шльондри з Каналу. Втомилася я від них так, що просто йой. Казала ж одній сучій лярві, що працювала в міс Колтерст: «Лярво ти паскудна, — кажу, — коли вже ти на цій роботі й живеш під цим дахом, то стули всі свої губи, зрозуміла мене? Всі губи замкни на замок». Звісно ж, та сучка мене не послухала — й залетіла. А міс Колтерст її, ясна річ, мусить звільнити — за моєю рекомендацією. А інакше — можеш собі таке уявити? Щоб по дому бігало смердюче негреня? На П’ятій авеню? Оце вже ні. У білих усе має бути білим, бо буде ще більше лихо.

— То вона міс Колтерст чи місіс Колтерст?

— То вона міс Колтерст чи місіс Колтерст? Оце так насобачилася! Ти їм швидко сподобаєшся. Я сама іноді плутаюся в усіх тих «міс», «місіс». Щойно вона почала читати журнали, де в назві є «міс», то й себе наказує називати «міс Колтерст». А я кажу «мем».

— Мем? Як за рабства?

Здається, це вперше у неї такий вигляд, ніби вона не знає, що відповісти. Ось уже три роки я працюю в агенції з найму «Боже, благослови», і щоразу, коли я сюди приходжу, вона розповідає про ще якусь лярву з гето, яка залетіла у свою зміну. Чого я не розумію, так це чому вона завжди вважає за потрібне розказувати все саме мені. Я ж не прагну здаватися ні уважною, ні співчутливою — мені просто потрібна ця срана робота, щоб господар халупи, в якій я мешкаю, не випхав мене з тієї першокласної квартирки на п’ятому поверсі без ліфта, де унітаз, коли спускаєш воду, видає такі звуки, що холоне кров, а щури вважають за можливе сидіти поруч зі мною на дивані й дивитися телевізор.

— Постарайся не вживати слова «рабство» при Колтерстах. Ньюйоркці з Парк-авеню від нього стають дуже дратівливими.

— А-а.

— Добре, що в тебе одне з тих біблійних імен, які їм так подобаються в ямайок. Я минулого тижня навіть одного чоловіка прилаштувала на роботу. Уявляєш? Мабуть, тому, що його звали Єзекія[399]. Хтозна? Може, подумали, якщо в нього ім’я зі святої книги, то він у них не крастиме. А ти, часом, тишком-нишком не крадеш?

Це запитання вона ставить мені щотижня, коли я приходжу за платнею, — хоча я працюю тут уже третій рік. Але тепер вона дивиться на мене так, ніби справді чекає відповіді. Безперечно, Колтерсти — незвичайні клієнти. І де ж тепер моя вчителька з десятого класу, яка б їй розповіла, скільки дверей у своєму житті я відчинила лише завдяки тому, що вміла правильно розмовляти. Міс Бетсі все дивиться на мене. Трохи з ревнощами, але ж вони притаманні кожній жінці. А ще трохи заздро, бо в мені є те, що учасниці конкурсів краси називають «манерами»: я ж, як-не-як, дівчина із середньою освітою, яку здобула в школі Сент-Ендрю, що в Гейвендейлі. А ще — з гордістю, бо в неї є та, ким вона може нарешті вразити Колтерстів, та так, що готова навіть оббрехати мою попередницю, аби її звільнили. Хоча в її погляді є й жалість, яку видно найбільше. Їй цікаво, як така дівчина, як я, докотилася до такого життя.

— Ні, міс Бетсі.

— Добре, добре, пречудово.

Не питайте, чому я гуляла Бродвеєм повз 55-ту вулицю. Напевно, тому, що нічогісінько не відбувалося — ні на тій вулиці, ні в моєму житті. Але іноді, не знаю, всі ці прогулянки нью-йоркськими вулицями... проблеми від них не стають меншими, не зникають, але з’являється відчуття, що можна... просто гуляти. Та й проблем у мене особливих немає. Взагалі нічого немає. Хоча можу піти в заклад: моє «нічого» все одно важливіше за їхнє «нічого», будь-якого дня тижня. Іноді я хвилююся тому, що нема чого хвилюватися, але то вже якесь психологічне лайно, щоб голова не пустувала. А може, мені просто нудно. Люди тут мають по три роботи й шукають четверту, а я взагалі не працюю. А отже — треба гуляти. Навіть я розумію, що в цьому немає сенсу, — однак це пояснює, чому люди тут так багато ходять пішки, навіть туди, куди можна доїхати на метро. Іноді реально замислюєшся, чи в цьому місті хто-небудь узагалі працює? Чому на вулицях так людно?

Отож я йшла собі Бродвеєм, униз від 120-ї вулиці. Іноді під час прогулянки настає момент, коли заходиш так далеко, що нічого іншого не лишається, як іти далі. А от доки — не знаєш. Я завжди при цьому відсторонююся, поки не помічаю, що знову йду невідомо куди й навіщо. І раптом бачу себе лише за декілька кварталів від Таймс-скверу, — і Бог знає чому, але мені вистачає якихось десяти хвилин на Таймс-сквері, щоб занудьгувати за химерною, чарівною місциною на зразок Західного Кінгстона. Хоча не скажу, що мені до смерті хотілося б туди. Тож я й тоді безцільно йшла Бродвеєм, повз ту 55-ту вулицю, трохи остерігаючись нарватися на збоченців, ексгібіціоністів та все те, що бачила в телевізорі, — але тут нічого схожого не лізло на очі (крім безхатьків, жоден з яких не був схожим на замаскованого Ґарі Сенді[400]). Та ось я завважую невеличку вивіску, ледь помітну між двома китайськими ресторанами на 51-й вулиці. «Агенція з найму „Боже, благослови“» — вже з однієї назви ясно, що тут заправляють Ямайці, а якщо відразу не зрозуміло, то притулене нижче прислів’я «Лагідна відповідь відведе гнів» (яке бозна що тут означало) мало вас у цьому остаточно переконати. Єдине, що ще можна було додати до цієї назви — слово «МІЖНАРОДНА». Так, мені ще вистачало нахабства вважати, що я можу дивитися згорда на контору, де нібито допомагають саме таким невдахам, як я. Але, з іншого боку, скільки ж я ще могла набридати дзвінками своєму колишньому коханому янкі в Арканзасі та випрошувати грошей? Врешті він сказав: «Добре, я вишлю тобі трохи готівки, але якщо ти ще хоч раз подзвониш мені й погрожуватимеш розмовою з моєю дружиною, то я просто наберу номер СІН[401], і ти й оком не змигнеш, як твоя хитра ніґерська дупа опиниться на першому ж сраному рейсі на Ямайку, із прозорим пакетом, який видають усім депортованим, — щоб усі в аеропорту Кеннеді бачили, якої фірми твої прокладки». Я не стала йому казати, словосполука «ніґерська дупа» не справило на мене того образливого ефекту, на який він сподівався, бо ямайські дівчата — шоколадні й не реагують на ці слова (як і на «манду» чи «суку»). І все ж я була не в тому становищі, щоб пройти повз місце з вивіскою «Агенція з найму»: останні америкосівські «дари кохання» вже закінчувалися.

— Знаєш, чому я даю роботу саме тобі? Бо ти перша з дівчат, що показує хоч якісь натяки на манери.

— Справді, міс Бетсі?

Таку розмову ми теж уже проходили. Вона керує агенцією з найму, що постачає жінок — переважно чорношкірих і переважно іммігранток — здебільшого в заможні будинки, щоб ті доглядали за наймолодшими дітьми чи старими батьками, які (це стало для мене новиною) мають однакові потреби. А в обмін на те, що ми возимося з їхнім лайном (іноді в прямому сенсі цього слова), вони не запитують, звідки ми і чи легально працюємо. Усім вигідно. Точніше, вигідно двом, а я лише забираю гроші... Навіть не знаю. Одна річ, коли просиш гроші в начальника, а інша — коли роботодавець сам радий тобі їх видати.

Першими клієнтами, до яких вона мене направила, було біле подружжя середнього віку з Ґрамерсі[402], надто заклопотане справами, щоб помічати, що їхня немічна мати смердить, як котяче лайно, та постійно розповідає про якихось бідних хлопців з лінкора «Аризона»[403]. Старенька безвилазно сиділа у своїй кімнаті, де обігрівач був незмінно виставлений на мінімум. Коли я вперше зустрілася з тією парою, дружина жодного разу на мене не глянула, зате її чоловік, навпаки, не зводив з мене очей. Обоє ходили в чорному, та ще й у темних круглих окулярах, як у Джона Леннона. Дружина сказала, звертаючись до стіни біля мене: «Вона там, заходьте й робіть усе, що належить». У мене промайнула думка: може, вони чекають, щоб я її вбила? Але кого? В кімнаті я не побачила нікого, крім подушок і простирадл, нагромаджених на ліжку. Лише підійшовши ближче, я розгледіла, що посередині лежить сухенька бабуся. Сциклини й гівно смерділи так, що я замалим не пішла звідти, але потім згадала, що подачок з Арканзасу більше не буде.

Мене тоді вистачило на три місяці, і причиною було аж ніяк не гівно. Якщо ти живеш під одним дахом з мужиком, рано чи пізно настає цей момент: йому спадає на думку, що він може ходити перед тобою без одягу. Коли він зробив це вперше, було очевидно, що він сподівався викликати цим у мене збудження — але я лише побачила, що ще одному стариганові потрібна нянька. Коли він зробив це вп’яте, то повідомив, що дружина пішла на збори матерів-ветеранів і повернеться нескоро, на що я йому відповіла: «Тобто це мені треба шукати, куди ви запроторили своє спіднє?» На сьомий раз він уже відкрито трусив переді мною своїми вже сивими причандалами, — і я так розреготалася, що аж почала гикати. Навіть його мати зі свого закапелку гукала пояснити, що там за жарт такий смішний, — і я їй розповіла (хай знає). Вона теж розсміялася і сказала, що її син — весь у батька, який теж влаштовував усілякі схожі шоу. Однак відтоді стара стала різкою у ставленні до мене і навіть дещо зухвалою. Занадто зухвалою, як на матір членотряса. Я пішла звідти геть ще до того, як той членотряс мене звільнив. Міс Бетсі я сказала, що готова вишкрібати скільки завгодно лайна, але от мати справу зі зморщеними білими пенісами відмовляюся. Її вразило те, що я за всю ту розмову не сказала жодного нецензурного слова, навіть коли питала, чи це часом був не бордель з доглядом за бабулькою в якості бонусу.

— Ти, мабуть, ходила в зразкову школу, — зауважила міс Бетсі.

— «Святе дитинство», — кажу я.

— Без різниці, — відповіла вона.

Того дня, коли вбили Джона Леннона, я вигулювала в парку свою другу роботу Ще одну стареньку, чия забудькуватість ще не дійшла до тієї стадії, коли вона забуває про свою забудькуватість. По парку я її вже вигуляла і збиралася вести спати, аж раптом вона заявила, що хоче піти в «Дакоту»[404] і ні про що інше не хоче й чути. Тобто: або ми туди йдемо, або вона впаде в істерику, яка зазвичай закінчувалася лементом про те, що оці ось незнайомці й оця негритянка її викрали.

— Прокляття, я хочу піти туди, і ви мене не зупините, — сказала вона. Її дочка глянула на мене так, ніби я ховаю від нещасної її «Валіум»[405]. А потім махнула на нас рукою. Всю ніч я провела зі старенькою біля «Дакоти», серед приблизно ще двох тисяч людей. Здається, ми співали «Дайте миру шанс» усю ніч. Якоїсь миті я теж приєдналася до співу і навіть заплакала. Через два тижні та бабуся померла.

Наступного тижня я пішла в ямайський клуб «Стар трек» у Брукліні. Не питайте навіщо: я не люблю реґі і не танцюю. До того ж, бачить Бог, ніякої користі мені від тієї публіки нема. Але я просто відчула, що мені це потрібно, бо ніяк не могла викинути з голови ті дві смерті. Клуб розміщався у старому триповерховому будинку, майже маєтку. Коли я заходила, всередині грала «Нічна доглядачка» Ґреґорі Айзекса[406]. Дехто з чоловіків та жінок глянув на мене так, начебто їхньою роботою й було оцінювання тих, хто переступає поріг, — як у вестернах. Час від часу то тут, то там спливала хмарка від закрутки з марихуаною або від сигари. Якби я затрималася на довше, якійсь тамтешній суці з Ямайки неминуче здалося б, що вона впізнала мене, — а я цього дуже не хотіла. Бо незабаром вона почала б випитувати мене про роботу і, не дослухавши, сама взялася б розповідати, де працює, де живе і хто встиг тут розжиріти, а хто розмножується, як довбаний кролик.

У якийсь момент поруч зі мною присів раста, що не зводив з мене очей відтоді, як я ввійшла, і сказав, що мені потрібен масаж спини. Це саме та ситуація, про яку нас учили: якщо ігнорувати залицяльника, то він піде геть. Якщо, звісно, він не прийшов сюди передусім на ті заняття. «Принаймні, погляньмо на нього», — сказав хтось у моїй голові, дуже схожий на мене. Дреди є, але їх доглядає перукар. Шкіра світла, майже як у азійця, губи повні, але ще надто рожеві, хоч мали б і потемніти після років куріння. «Що тут робить Яннік Ноа[407]?» — поцікавилася б я, якби була певна, що він знає, про кого йдеться. Він запитав, як я гадаю, чи Співак одужає, бо вигляд у нього якийсь не надто здоровий[408]. Я ледве не прохопилася: що ж ти за ямаець, якщо вживаєш вирази «не надто здоровий»? Але відповіла: «Про Співака я не хочу говорити». Справді не хочу. А він і далі говорив зі своїм ледь помітним ямайським акцентом, який дістався йому від батьків або, може, від сусідів. Не треба й прислухатися, як він скорочує Монтеґо-Бей до Монтеґо — замість Мобей, щоб зрозуміти: він не справжній ямаєць. Це підтвердилося в ту хвилину, коли він запитав, чи я кінчила, — на Ямайці чоловіки про таке не питають. Він залишив свій номер на столику біля ліжка, поки я спала. Частина мене була готова образитися — у разі, якщо під запискою виявляться гроші, хоча інша частина все ж сподівалася, що там буде щонайменше п’ятдесят баксів. Надворі тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий рік, і я не хочу акцентувати свої думки на тому, що мене вже чотири роки трахають ямайриканці — без будь-яких зобов’язань, а я підтираю старечі сраки, — але робота є роботою, а життя є життям.

Отже, мем влаштувала мене до Колтерстів, у яких мені для розмаїття доведеться доглядати не стару, а старого. Навіть не знаю. Одна річ — підмивати жінок, і зовсім інша — чоловіків. Зрозуміло, що тіло є тілом, але в жінок немає такої частини, яка твердне й утикається тобі в плаття. Хоча кого я обманюю? Той дідусь, мабуть, нічим нікуди не втикався з тих часів, як Ніксона ще не вважали крутієм. Однак він залишався чоловіком, — а отже, мужиком.

Перший день, чотирнадцяте серпня. 86-а вулиця, між Медісоном і Парком. П’ятнадцятий поверх. Я стукаю у двері, й мені відчиняє чоловік, чимось схожий на Лайла Ваґґонера[409]. Я застигаю, мов ідіотка.

— Ви, мабуть, та новенька, яку найняли підтирати мені сраку? — питає він.

Віпер

то-небудь, стягніть з мене простирадло. Дивлюся на себе: моя грудна клітка вдихає, моя грудна клітка видихає, трохи волосся, два соски, член, який спить на животі. Дивлюся ліворуч, а там він: загорнувся в простирадло, як гусінь у кокон за три дні до того, як стати метеликом. Надворі звичайний прохолодний ранок.

Він лежить так, ніби хтось погодився, щоб він залишився, або був занадто втомленим, щоб спровадити. Спочатку я подумав, що він — просто фарбований у блондина латинос, але він сказав, що «на сто відсотків білий, братику». Уже ранок — так свідчить годинник біля ліжка, з його боку. Але небо за вікном нічим не підтверджує, що й справді ранок. Бруклінський, він темно-синій. Вуличне світло згущує темряву в провулку, де чоловіка можуть убити, жінку — зґвалтувати, а жалюгідного дурня — пограбувати, ще й дати зо два ляпаси, як суці, щоб знав, що він — лузер.

Три тижні тому, ніч суботи. Після перевірки місцевості йду додому найкоротшим шляхом; за мною білий хлоп, сухорляві м’язи якого обтягує обрізана футболка (не для занять у спортзалі, а задля креку), — невідступно, як мусульманська дружина. Обоє мовчимо, і тільки Деніс вільямс[410] співає «Привітаймо цього хлопчика» — з вікна двома поверхами вище, де на пожежній драбині висить низка трусів. «Бачу хворих на голову гівняних підарів», — каже ніґер, що вигулькнув з алеї, ніби шматочок пазла.

— Гей, двоє, ви, любителі задів, вибрали не те гето для свого мерзенного діла.

Білий крекер[411] робить крок назад, але я кажу: «Стій». Він усе ще відступає, тож я повертаю голову й дивлюся на нього: «Стояти, я сказав». Білий хлоп видає звуки, як шипіння змії: «Щось підказує мені, що цей нігер зараз на тебе нападе». Я швидко кидаюся ліворуч, ухиляюсь від руки ніґера, в якій ніж, і різко сіпаю його вниз лівою рукою, замахуючись із-за спини правою. Кісточками пальців — прямо в ніс. Ніґер скиглить, бо отримує ще й коліном по яйцях; я викидаю ніж, потім хапаю його за ліве зап’ястя, штовхаю на забите дошками вікно першого поверху — і «розпинаю» на ньому. Довболоб кричить, а я кажу білому хлопові: «Тепер можеш тікати». Той регоче. Ми біжимо, і хапаємось один за одного, і сміємось, і збуджуємось, і зупиняємось, і тут його язик опиняється в моєму роті, перш ніж я встигаю заперечити. Забігши в під’їзд, ми летимо нагору, стрибаючи через дві сходинки. Ось і мій сходовий майданчик. Я відчиняю двері. Пряжка ременя розщеплена, штани падають на підлогу, я здираю труси до колін, і стаю на всі чотири.

— А гейського раку[412] не боїшся? — питає він, плює на свій член і вставляє.

— Ні, — кажу я.

Минуло три тижні.

А сьогодні — це сьогодні.

Отже, ранок. Ноги вже на підлозі. Сонце скоро з’явиться, так чи інакше. Схід — північний схід. Ану потягну за цей ріжок простирадла, може, викочу його назовні. Він упаде на підлогу, але хоча б перестане хропіти. Малий обмотався так туго, наче прагне захиститися, тільки від чого? Тягну, смикаю, тягну, смикаю, тягну сильніше, смикаю, — але довбаний хлоп і не думає прокидатися. Спробую запам’ятати його обличчя. Волосся каштанове, рудуваті борода й потилиця. Руде волосся і на по-дитячому білих грудях. «Ах ти, поганий хлопчику, ось тобі!» — примовляв він щоразу, коли штовхав глибше. Врешті я витягую його з простирадла, тепер він лежить на спині. Але навіть це його не розбудило. Спить. Як мертвий. Учора у «Стренді»[413] не було жодної книжки Бертрана Рассела. Небагато людей знають, що я тямущий чоловік. Може, відчинити вікно? Може, лягти назад у ліжко, потерти його волохаті груди й соски, вставити язик йому в пупок, спуститись нижче — і смоктати, поки не прокинеться? Минулої ночі він був ще одним мозком, який відкрив для себе дещо нове. Не думай, що чоловік, якого ти трахаєш, — обов’язково сучара. Я затулив йому рот вказівним пальцем і показав, для чого насправді в мене дірка.

— Я люблю тебе...

— Ні, я не це маю на увазі, — сказав я.

Дати йому по ногах, щоб проснувся, — і виставити за двері.

Залишити його — і він, можливо, буде все ще тут, коли ти повернешся.

Залишити його тут — і повернутися згодом у обчищену й пусту халупу, з якої він винесе все, включно з тарганами. Дати йому по ногах — і вигнати геть.

Залишити його тут, а повернувшись, розділити з ним «доріжку». Він же не просив грошей.

На небі — рожева смужка; схід — північний схід. Сонце вже точно сходить. Латинос повертається на бік, потім знову на спину. Уяви, що це — кіно. У цій частині ти одягаєшся, а хлопець прокидається (тільки там хлопець буде дівкою), і один з вас каже: «Мені треба йти». Або ж ви лишаєтеся в ліжку й займаєтеся чимось ще; у чоловіка простирадло — до пояса, у жінки — по груди. Але ніколи в кіно не покажуть отаку сцену, в отакій халупі. Не знаю... Може, й мені зараз знову влягтися, підлізти йому під праву руку і лишитися там днів на п’ять. Так. Зроби це. Зроби це прямо зараз. Сьогодні може бути тим днем, який здатний відбутися і без мене. Зроби це. Бачиш: перед тобою не хлопчик, це чоловік. Що розкинувся в ліжку так, ніби він радий усьому і не переймається нічим. Вдивляюся в те, що сталося цієї ночі в мені. Справжній чоловік члена в себе не впустить. Але я не такий, я гірший. Справжній чоловік не покаже своєму їбаку, що той його добре трахає, бо тоді той їбак відчує свою зверхність. Можна стати навкарачки чи нагнутися, щоб той підійшов ззаду і ввігнав. Трохи постогнати, пошипіти крізь зуби й наказати: «Працюй краще, засранцю!» — як біла дівка, що підставляється під чорний член у порнофільмі. Але ж ти хочеш вити й кричати по-справжньому; так, я читав «Крик»[414], довбаний ти білий хлопе; ти думаєш, якщо я — чорний і з гето, то не вмію читати? Однак справа тут не в білому недоумкові, а в тобі; справа в тому, що ти дуже сильно хочеш кричати і зойкати, але ти не можеш дозволити собі кричати і зойкати, бо якщо ти будеш кричати і зойкати, це означатиме, що ти не віддався — а здався, але ж ти не можеш здатися: ні оцьому чоловікові, ні будь-якому іншому чоловікові, нікому, ніколи. Поки ти не зойкаєш — ти не баба. Ти не був народжений для цього.

Лише вийшовши з в’язниці, ти зміг сказати: «До біса Біблію, дірка — це просто дірка». Роби внесок або знімай із вкладу, з яким-небудь залишком. Ти або вкладник, або банк. У в’язниці ти точно завжди щось носиш у дупі, і всі вилупки за ґратами приєднуються до одного торгового маршруту Засранець зі сходу доставляє товар засранцеві із заходу, а пункт призначення — засранець на півдні, з грошима або іншим товаром. Пакет коксу, пачка жуйок, плитка шоколаду, «Снікерс», «Мілкі Вей», ґанджа, гашиш, пейджер, тюбик пасти, пігулки для схуднення, «Ксанакс», «Перкоцет»[415], цукор, аспірин, сигарета, запальничка, тютюн, м’яч для гольфу (з тютюном або коксом), цигарковий папір, сірники, блиск для губ, мастило для очка, шприц із ковпачком, п’ятнадцять лотерейних білетів... Три роки у в’язниці, і член стає всього лише ще однією штукенцією, яка запихається в дупу. В отого, що лежить на ліжку, акцент не мешканця Нью-Йорка. Не думаю, що коли-небудь ще з ним зустрінуся. Зрештою, хер — це всього лише брунька на тілі. Хіба всіх згадаєш? От чорт, я вже навіть не пам’ятаю, яка на вигляд манда. Починаючи з Маямі й довбаної манди Ґризельди Бланко, яку бабою й не назвеш. Мені сьогодні в аеропорт.

Шоста п’ятнадцять. За дев’ять годин з Ямайки вилітає Джосі. Годин за дванадцять-тринадцять він буде тут. Ми збираємося в будинку на Брукліні, який він визначив ще на Ямайці. У кожному кварталі Нью-Йорка є місце, де торгують креком, і крек-точка — вона скрізь крек-точка, однак він хоче подивитися саме цю крек-точку. Він заздалегідь хоче знати, хто купує кокаїн, а хто — його продає, щоб він міг особисто доповісти Медельїну. Так він сказав телефоном. Я спитав його, чи це надійна лінія. Джосі сміявся хвилини зо три, а тоді мовив: «Роби свою роботу і менше дивися телик. Нью-Йорк треба схопити і тримати міцно, як Маямі». Правда, він не сказав, чи вірить, що я можу таке забезпечити. Я ж лише хочу підлізти під руку цього хлопця і жити там. Телефоном він сказав, що їде до Нью-Йорка остудитися після Ямайки. Але це Ямайці треба серйозно остудитися після Джосі Вейлза. Два тижні тому до Брукліна зазирнув один мій друзяка, який розповів, що там сталося в травні.

Великдень настав і пішов, а Рема, цей прищ на сраці Копенгагену, як зазвичай, вередує. Ніхто не знає, де закінчується Ґарбиджлендс і починається Рема, але щонайменше раз на рік вони випинають груди і заявляють, що хочуть більшого. Більшого, ніж просто бути отим прищем на сраці Копенгагену, — і вони вважають, що можуть вимагати й погрожувати, що перекинуться до ННП. На півночі в них гори сміття, на півдні — море, але не здумайте їсти рибу, яку вони ловлять.

Субота, дев’ята вечора, може, десята; напевно, все ще спекотно. Чоловіки грають у доміно, одна жінка пере одяг за колонкою. Дівчатка й хлопчики грають у денді-шенді. І тут на середину вулиці влітають шість тачок і розділяються по три — ліворуч і праворуч. Джосі та ще п’ятеро вискакують з першої автівки, ще п’ятнадцять — з інших п’ятьох, у кожного — М16. Джосі зі своєю групою рухаються вздовж дороги, а чоловіки, жінка та дітвора тікають і кричать. Чоловік із жінкою підбігають до свого дому, але Джосі насідає їм на п’яти і мочить обох біля самих дверей. Його братва відкриває вогонь і розстрілює всіх гравців у доміно; двоє з них намагаються втекти, але потрапляють під танець куль. Якась жінка хапає свою дитину і тікає. Стрільці перебігають від дому до дому, від паркану до паркану; вони висовують над цинковими огорожами свої волини — і тра-та-та-та. Де тамтешні чоловіки? Дев’ятнадцять озброєних гангстерів бігають і стріляють; знавіснілі люди забиваються в щілини, мов таргани. Джосі Вейлз ходить, він ніколи не бігає. Він бачить ціль, приміряється, неспішно підходить і вбиває. Бандити кулями перетворюють цинкові паркани на решето. Хтось підстрілює хлоп’я. Жінка кричить так голосно і так довго, що Джосі врешті підступає до неї і приставляє волину їй до потилиці. Він і його група відступають від Реми, залишивши дванадцять трупів. На Копенгаген налітає поліція, знаходить дві волини, але це все. Дона чіпати не сміє ніхто.

Джосі летить до Нью-Йорка. Не знаю, приїздив він сюди раніше чи ні, він про це ніколи не казав. Його братан у Бронксі тримає під собою околицю. Обоє рябоє, знаються ще з шістдесят шостого року. Той братан з тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого збував «травичку», а потім перейшов на кокаїн, який тут ще називають «біляком». Він орудує там — ого-го! Триста тисяч фунтів «трави», двадцять тисяч — кокаїну. Бронкс — це база, а з бази він переправляє продукт у Торонто, Філадельфію та Мериленд. Не знаю, що той братан наплів про мене Джосі, — може, хлоп просто не хоче, щоб я працював на нього. А може, він сказав Джосі, що, мовляв, даремно ти прислав сюди цього чувака. Бо, коли групі Джосі потрібен звір, він посилає людей з Кінгстона, Монтеґо-Бея і Сент-Енну[416]. «Слизький» — ось як той братан мене називає, але каже це не мені, він каже це Джосі.

Джосі летить у Нью-Йорк. Отже, річ у мені. А може, й не в мені, і не в отому, хто на ліжку. Ямаєць, прибувши до Нью-Йорка, зазвичай відразу ж розчиняється. Він чіпляється за свого товариша в Бронксі, щоб спільно будувати свій Джемдаун між Бостон-роудом і Ґан-Гіллом. Але я не такий. Хоча я теж хотів розчинитися, тому з Маямі й подався до Нью-Йорка. Кручуся тут з ранку до ночі, бо мені нема куди йти.

Три з половиною доріжки коксу на журнальному столику. Цей хлоп так і лежить у ліжку на спині. Руки зчепив за головою і дивиться на мене.

Минулого тижня; Іст-Віллидж, паркувальний майданчик за багатоповерхівкою. Білий пацан розтягнувся в шезлонзі, наче на пляжі. Каштанове волосся, руда борода, на білих грудях рудуваті зарості, блакитні шорти закочені так високо, що я спочатку подумав, що на ньому бікіні.

— Беру сонячну ванну, — каже він.

Я запитав:

— Ти думаєш, якщо так посидіти, то сонце тебе відмиє до блиску?

Він вийняв пачку «Ньюпорта» і простягнув мені одну сигарету.

— Ти не звідси?

— Га?

— Ти не звідси.

— A-а... Ні.

— Щось шукаєш?

— Е-е... ні...

— Тоді як дізнаєшся, що знайшов?

Тристан Філліпс

помітив, як ти поглянув на мене, Алексе Пірсе. Ні, не щойно — це погляд сови, що витріщається на ліхтарик, — а отой твій погляд, секунд п’ятнадцять тому. Я знаю цей погляд. Ти мене ретельно вивчав певний час: скільки місяців? Шість? Сім, може? Ти ж знаєш, як воно, у в’язниці: всі втрачають лік дням, навіть якщо календар висить над унітазом. Чи, може, ти не знаєш? Чесно, найточніше про це сказав Джиммі, ветеран В’єтнаму: тюрма — це всього лиш навчальний табір для новаків. Нудніший за будь-що інше. Робити нічого, тільки дивитись і ждати. Власне, ждати нема чого, але ти розумієш, що цього й не треба, ти просто в процесі очікування, і коли ти забуваєш, чого саме ждеш, то залишається просто ждати. Тобі варто це спробувати.

Тепер я рахую дні до того, коли мені треба буде висрати чергову пляшечку з креком і сунути її в кишеню якомусь охоронцеві, — щоб викупити ще один місяць носіння моїх дредів. Один хлопчина спитав мене минулого тижня: «Дредастий, як тобі вдається зберегти свої дреди так довго в тюрмі? Вони, певно, думають, що в тебе там ще з півтора десятка ничок?» Я йому на те кажу (вибач, сказав, усе забуваю, що ти це записуєш): «Переконати тутешніх босів було непросто. На те пішли роки. Та я таки переконав їх, що якщо вже мусульманський брат може носити тут свою шапочку і фарбувати бороду в рудий колір, то і я маю право носити дреди». Коли це не спрацьовує, я кажу їм те, що для них очікуване і переконує на всі сто: «З цим моїм розплідником вошей та бліх одного дотику досить — і можете підчепити навіть хворобу Лайма[417]».

І знову ти це зробив, — я про твій погляд. Цей погляд — «якби тільки». Цей погляд наче каже: «може, якби в тебе були всі шанси», ні, «можливості», — тобто що тоді я міг би стати кимось іншим, може, навіть тобою. Та проблема в тому, що якби я був тобою, то усе своє життя чекав би розмови з таким, як я. Ні, не питай мене про життя в довбаному гето, я ті дні давно забув. У «Райкерсі» ти не прожив би й двох днів, якби не навчився забувати. До біса, тут ти забуваєш, приміром, що мусиш смоктати член. Тож я не той, кого варто розпитувати, що за життя було в гето. Таке, наче я народився не там.

Шістдесят шостий рік? Ти справді хочеш розпитати мене про шістдесят шостий рік, брате? Ні, чуваче, про шістдесят шостий я не говорю. І про шістдесят сьомий — теж.

А якщо серйозно, Алексе, то бібліотека у в’язниці — те, що треба. На Ямайці я багато куди ходив у бібліотеки, та в жодній не бачив стільки книжок, скільки в «Райкерсі». Одна з них — це книжка «Середній прохід». Написав її один кулі, на прізвище Найпол. Брате, цей мужик написав, що Західний Кінгстон це таке, на хер, паршиве місце, що його навіть не можна на фотоапарат зняти, бо сам процес знімання приховує від тебе те, як там насправді гидко. О, ти читав? Повір мені, навіть цей кулі теж помилився. Бо він написав так красиво, що краса його фраз також вводить тебе в оману щодо того, як там реально погано. Там настільки погано, що про це не можна писати красиво.

Але як ти дізнаєшся про мир, якщо не дізнався спершу, чому почалася війна? Який з тебе журналіст, якщо ти не хочеш знати передісторію? А може, ти її вже знаєш? Та пусте! Ти не можеш знати про війну і мир, або навіть як Копенгаген вибився на перше місце, поки не дізнаєшся про місце під назвою Балаклава.

Уяви це, білий хлопе. Дві — всього дві! — колонки. Два — лише два! — нужника. І п’ять тисяч людей. Каналізації нема. Водогону нема. Будинок, що його розніс ураган, потім стулився назад, як магнітом, бо його на місці утримала якась одна штукенція. А потім глянь, що його оточувало. Найбільше звалище в Бампер-Голлі; Ґарбиджлендс, де тепер вони мають середню школу. Скотобійня, що пускає кров уздовж вулиць до самого каналу. Найбільша водоочисна станція в околиці, розміщена так високо, що все лайно стікалося прямо до нас. Найбільший громадський цвинтар в усій Вест-Індії. Ринок «Коронейшн» — найбільший на Карибах, майже всі похоронні контори, нафта, залізниця, автобусний парк. І... Але навіщо ти сюди прийшов, Алексе Пірсе? Що ти дійсно хочеш знати і нащо тринькаєш мій час на запитання, відповісти на які може ямайське довідкове бюро?.. А, ясно. Я бачу твій метод. Коли ти востаннє повертався на Ямайку? Реальних причин для цього ти не маєш; вид у тебе — як у того, хто там ніколи не бував або не може туди повернутися. На що це схоже? Чесно, я про це не думав, поки щойно не сказав оце все — щоб подивитися на твою реакцію. Тепер здогадуюся, в чому річ. Дорогою до «Райкерсу» скільки струн ти смикнув, га, Пірсе? Знаєш що, не відповідай мені. Я це з’ясую таким же способом, яким з’ясував щодо тебе і Ямайки. Став свої запитання.

Брате, ти ж знаєш, що я — з району растафарі, то нащо про це питати? Ти справді вважаєш, що ЛПЯ думала помогти растам, а ННП — Балаклаві? Ти все ще такий дурний? Авжеж, рис «Анкл Бенс» до біса жорсткий. Але той день, чоловіче... Лайно.

Та що ти про це знаєш? У Балаклаві життя було не таким уже й поганим, залежно від того, де ти жив і з ким. Тобто не було такого, щоб кожен день мерли немовлята або комусь обличчя обгризали щури чи ще щось. Я про те, що справи не були добрі. Аж ніяк не були добрі. Але я досі пам’ятаю деякі ранки, коли я виходив і лягав на траву, просто на чисту зелену траву, і дивився, як наді мною в танці в’ються пересмішник і метелик. Я ж народився сорок дев’ятого. У мене завжди є відчуття, ніби мати народила мене вже на шляху до Англії, та ось дорогою скинула з корабля. Не біда, що мої матуся з татусем утекли, але ось навіщо вони лишили мене — з цим напівазійським лицем? Навіть мій братан растафарі над цим підсміюється: мовляв, коли «Чорна зірка» врешті припливе, щоб забрати їх у Африку, їм доведеться розрубати мене на дві половинки. Та що ти, янкі, знаєш про устрій життя на Ямайці? Іноді мені здається, що бути наполовину кулі — це ще гірше, ніж бути батоном. Якось одна смаглявка глянула на мене і сказала: «Як сумно, що Бог благословив тебе таким гарним волоссям і прокляв, давши таку шкіру». Тій сучці, бачте, моя темна шкіра нагадує, що мій праотець був рабом. Тож я їй відповів: «Імені тебе шкода. Бо твоя світла шкіра нагадує мені, що твою праматір ґвалтували».

Так ось, Балаклава. Неділя. Я на своєму спальному місці, яким служить підібране на смітнику старе лікарняне ліжко. Я вже не спав; схоже на те, що мене розбудив гуркіт. Не питай, чи я спершу відчув це, чи почув. Ще мить тому — нічого, а вже в наступну секунду — гуркіт. Потім упала зі стільця моя чашка. Гуркіт стає все голоснішим і голоснішим, і звук тепер — ніби реально низько летить літак. Усі чотири стіни здригаються. Я вже сиджу в ліжку, і раптом бачу: стіна, в якій вікно, зминається. Величезна залізна щелепа щойно відкусила мою стіну і вирвала її. Я пищу, як дівка. Зриваюся з ліжка — буквально за мить до того, як щелепи прориваються всередину, вгризаються в землю і хапають і моє ліжко, і мій стілець, і частину даху, який я будував власними руками. Дах, утративши опори з двох стін, почав розпадатися. Я вискакую назовні, поки все не завалилось, а щелепи позаду продовжують свою роботу.

Ні, про Варейка-Гіллз я говорити теж не хочу. Звідки ти, в біса, викопуєш ці запитання?

Чоловіче, так тобі потрібно щось про шістдесят шостий чи про вісімдесят п’ятий? Визначся і перестань ставити запитання, на які вже сам знаєш відповідь. Ти прийшов сюди говорити про Джосі Вейлза. З минулого травня всі хочуть говорити тільки про це. Ой, зажди, то ти не знаєш? Та ну. Я тут, у «Райкерсі», та й то знаю все, а ти, весь із себе репортер, — і не знаєш?

Я чув, що ми з Вейлзом жили неподалік один від одного, але минуло ще з десяток років, перш ніж я його зустрів. Адже він був від ЛПЯ, а після того як ЛПЯ вигнала мене з Балаклави, я з цими людьми не мав ніяких справ аж до мирного договору. Коротше, дякую Селассіє Першому Джа Растафараю, а то й не знаю, що б я робив. У кожному разі — зразу після падіння Балаклави. Ха-ха, ти зрозумів? Коротше, після падіння мене загріб Вавилон. Навіть не пам’ятаю, в якому з клубів. «Тернтейбл-клаб»? Бар «Нептун»? Люди, що знають краще, краще й діють, — так недарма кажуть. Холеро ясна, все, що було на той момент у моїй кишені, — це п’ять доларів та пляшка «Джонні Вокера»[418]. Я розумію так, що за кожен долар — по одному року, еге ж?

Так ось, я виходжу з в’язниці загального режиму в тисяча дев’ятсот сімдесят другому. І відчуття таке, що Джемдаун — уже геть інше місце. Або, принаймні, тут орудує інша партія. Навіть музика звучить інакше. Хоча, мабуть, вона не надто й відрізнялася. Але сімдесят другого року, якщо ти молодий і тобі чогось треба — роботу, будинок, навіть, нахрін, якийсь конкретний тип жінки, — ти мусиш заручитися згодою двох: Бантин-Бентона і Дишреґа. Обидва вважалися головними донами ННП у Кінгстоні, а може, й на всій Ямайці. Отож виходжу я, і бачу всіх цих — Шоту Шерифа, нехай спочиває з миром; Шотландця, Тоні Флеша з групи «С-90»; усі виряджені, як сери, з юрбою гарячих і готових на все дівок. І я питаю: «Звідки бабло, хлопці?» А вони мені: «Зв’яжися лучче з Бантин-Бентоном та Дишреґом і, дивись, дістанеш роботу на Каналі Мак-Ґрегора». А що? Гроші там принаймні були пристойні, хоча пускати в хід голову не доводилося ні разу. Єдине, про що варто було турбуватися, — це про поліцію. Так тривало, поки фараони не вколошкали самих Бантин-Бентона з Дишреґом. Кумедно, що коли поруч були наркодилери, я мав пристойну роботу, а щойно наркодилерів убили, я сам став наркодилером. Річ у тому, що хоч нацпати й не святі, та в них ніколи не було надмірних амбіцій. Проблема головоріза в тому, що він мало думає. Головним доном Восьми Провулків тепер був Шота Шериф, а другою людиною при ньому — тепер він, здається, перший — такий собі Фаннібой. Уже й не пригадаю... Так ось, усе, що ці шістки від ННП могли, — це оберігати територію так, аби бути певними того, що на неї не ступить і нога стрільця з ЛПЯ. А от у ЛПЯ — там справжні рудбої. Вони мають розмах, ідеї. Джосі Вейлз вів розмови з колумбійцями ще задовго до того, як ті зрозуміли, що багамці їх задовбуть. О, є ще одна дрібничка, про яку мало хто знає: Джосі вільно говорить іспанською. Якось я чув, як він балакав нею телефоном. Одному Богові відомо, коли він устиг вивчити ту іспанську.

Обидві сторони — і нацпати, і ліберати — розуміли, що мають дещо спільне. Вавилон налаштований на вбивство незалежно від того, який ти звір — у цятку чи в смужку. Після Ґрін-Бею це стало ясно всім, не тільки бандитам. Так, Вавилон ніколи не потурбує тебе, якщо ти — з ННП. Але їхня поліція та солдати готові вбити будь-кого. Це я можу стверджувати відтоді, як наскочив на Рогайда. Ти не чув про Рогайда[419]? Невже?! І ти пишеш книжку про Ямайку? Рогайд — це один інспектор ямайської поліції, і він же — охоронець одного цабе з політиканів. Ні, справжнього його імені я не знаю. Отож сидимо ми якось у «Двох друзях», нічному клубі в даунтауні, біля пірса, й усі там — на одній хвилі, всі просто відпочивають, розслаблені, ніхто не хоче нікого вбивати, всі просто п’ють, балакають і труться в танці об дівчат, бо якраз пісня Деніса Брауна, така класна... Ну і хто, по-твоєму, вривається з шумом, якщо не Рогайд? Круті мужики і рудбої не бояться нікого, але всі знають, що Рогайд теж не боїться нікого. Усі знають правила Рогайда. Якщо він побачить при тобі волину — ти мрець. Прямо ось тут, зразу ж. Без жодного запитання, просто мрець. І ось я обережненько знімаю з себе волину — двома пальцями, ніби це дитячий підгузок, — кладу одну руку на талію дівки, ніби я танцюю з нею, і пхаю зброю між її цицьок. Лола! Її звали Лола. Вона була... А чого ти регочеш? Ой... Ну, так... Я ж бо думав, ти мене розпитуєш про замирення. Малий, що в тебе за мода — збивати з теми? Але скажи мені, Алексе Пірсе: чого ця тема тебе інтригує? Це те слово? Чого ця тема так тебе інтригує? Чесно кажучи, ось зараз оглядаюся на той договір — і думаю: цей мир був як маленька пляма лайна, що змилася після першого ж прання.

Шота Шериф — це він звернувся до мене з пропозицією стати головою Ради за мир. Спочатку вони з Папою Ло і ще кимось з’їздили в Англію — переконати Співака повернутись і дати концерт, щоб зібрати грошей для гето. А тепер спитай мене: чому, маючи стільки політиканів, які щодня навідуються в гето, нам усе ще треба влаштовувати концерти для збору грошей? Коротше, він виставив моє ім’я на посаду голови, і ніхто не заперечив. Шота Шериф — ніколи ще не бачив чоловіка, який би з таким сумом вручав мені волину (ніби я його розчаровую чи щось таке). Річ у тому, що досі він завжди доручав мені не збройну роботу, — на зразок організації танців, проведення похорону; кілька разів навіть приставляв мене до політиканів, коли ті проходили через гето. Якось туди прийшли двоє білих із камерою — зняти якийсь сюжет про ринок «Коронейшн», і він мені сказав: «Тристане, кулі ти наш, сходи покажи цим білим людям ринок і поговори, як умієш». Я й не знав, про що говорити; аж ось біла жінка наводить на мене камеру, і я бачу: вона чекає, що я не тільки покажу їм ринок, а й розкажу про нього. Вони всі дають мені мікрофон, ніби я — ведучий «Поїзда душі»[420]. Шота Шериф, чуваче... Він був інакшим. Він був...

Він був...

Я... Я...

Зупини плівку. Просто зупини плівку. Зупини довбану плівку.

Куди ти зібрався? Сядь... і дай мені розповісти тобі історію. Співак готується до другого концерту за мир. Світло на місці, мікрофон, сцена, все. Співак навіть повторно перевіряє звук. Мені в офіс дзвонить Джосі Вейлз: один з ящиків зі світловим обладнанням, виявляється, все ще на пристані, а він їм терміново потрібен на сцені. Тож я дзвоню міністру нацбезпеки, щоб той ящик розмитнили. Вейлз посилає одного зі своїх людей, від лібератів, розібратися з обладнанням, — мужика, який назвався Віпером. Ти спілкуєшся з цим мужиком одну хвилину — і винюхуєш, що він щось замислив, відчуваєш — з ним щось не так, у ньому — щось не так, але все, що ти знаєш про нього, — це те, що він виставляє напоказ. Він навіть «так» говорить як на публіку. І ось я на нараді, і мені хтось каже, що той ящик з обладнанням до сцени так і не дійшов, хоча всі документи на нього були в мене на столі. Коли ж стає відомо, що в Копенгагені багато хто сплавляють свої старі волини у «Венг-Ґенг», бо натомість отримали новенькі, то я прямо дивлюся на Віпера, але той і оком не моргне. Нараду я закінчую раніше і нагадую йому, що частина грошей за концерт чомусь досі не надійшла.

— Віпере, секундочку, — кажу я до нього, а він відсувається. — Що за бомбоклат?

— Який бомбоклат, де? — прикидається невинним він.

— Що там за срань зі світловим обладнанням? Ти знав, що там — волини?

— Філліпсе, та ні. Ти ж казав мені тільки забрать його. Чого ж тепер мене допитуєш?

— Не намагайся клеїти дурня, вилупку, тебе це не прикрашає, — кажу я йому.

Він скорчив гримасу, наче внюхав щось погане. А потім каже:

— Слухай, братане, ти в мирному ритмі, тож рухайся далі, я не збираюсь тебе спиняти. А я тут теж із миром маю справу, тільки пишеться він по-іншому.

І він ішов. Дивно, але я не думаю, що він так розмовляв би з кимось іншим у гето. І досі не знаю, чи він хотів показати мені, що він небезпечний, чи — що розумний. Йому безумовно не сподобалося, що я не визнав його привабливим.

Та вже годі про того вилупка. Скажи мені правду, Алексе Пірсе. Чому ти не можеш повернутися на Ямайку?

Джон-Джон Кей

тосовно шабашки ця бомбонута скажена колумбійська сука виявила всю свою фантазію. «Прикінчити його повільно, але дай зрозуміти, що це планувала не я. Тож нічого особистого. Але хай усі ніґери од затоки Біскейн до Кендал-Весту[421] навчаться поважати маму-джаму», — її слова, не мої, бо ця лесбі-нелегалка досі так і не навчилася розмовляти, як янкі. Це все, що я повинен донести до нього, поки сучий син стікатиме кров’ю. Вона ще багато всякого лайна наговорила, яке я теж не зрозумів (може, тому, що й вона не надто пам’ятала, що казала на початку). Сука весь час удавала, нібито накази надходять безпосередньо від неї, хоча сама вона, ясно, всього лиш йобана шістка на побігеньках. Але к чорту Ґризельду Бланко. Я в Нью-Йорку — тож поцілуйте мене в сраку!

Прикиньте: я повернувся в Чикаго, хоч обіцяв деяким горлорізам, що більше туди ні ногою, — бо ж остання ліквідація, п’ятирічної давнини, обернулася мало не повним крахом. Той авторитет із Саутсайду обійшовся в кругленьку суму, і банда жадала розплати. Я купив усім обід у «Денніз»[422], там і перетерли цю справу. Вони кажуть: п’ятсот баксів, і ти зі своїм братаном Пако прибираєте цього штриха на ім’я Юстас. «Юстас? Він що, підарас якийсь?» — питає Пако. Хлопець із банди не відповів, але сказав, що це буде досить просто: о дев’ятій десять щовівторка його дружина йде на хор, а він тим часом сідає в підвалі зі своїм проектором, сигарою в одній руці та членом у другій, і вдовольняє себе під «Вишневі хлопавки», випуски 1-4. Пако зіскочив, сказавши, що він — крадій, а не горлоріз. Коли я вже наполовину спустився в підвал, той тип мене помітив; одна його рука була на члені, а друга — не скажу де, але це той випадок, коли рук для волини вже не лишається. Я стріляв і все не міг зупинитися. Гуркіт стояв такий, що я не відразу розчув, як верещить його дружина, — вона виявилась удома. Баба побігла, а я — за нею, молячись, щоб вона не встигла домчати до дверей. Але вона встигла — і з криками вискочила на вулицю. І ось ми біжимо Мартин-стритом — вона в нічній сорочці, капцях-зайчиках і репетує як недорізана, а я позаду. Уклав її посеред дороги, саме коли повз проїздили два фургони. Один загальмував, і я вистрілив у заднє скло і далі стріляв, поки вони не від’їхали й не врізалися в дерево десь ярдів за сімдесят. Покінчивши з цим лайном, я мусив тоді покинути Чикаго.

Але потім — на той момент я вже шість місяців прохолоджувався в Нью-Йорку — мені подзвонили. Схоже, чутка поширилася. Те вбивство в Саутсайді вийшло незграбним і брудним, але не провальним. Чималі супутні втрати — та це таке. Я був молодим, однак не дурним. Зухвалим, але вмів прислухатися. А нове замовлення здавалося легким. Жидка, що вів бухгалтерію банди останні десять років, помітили в одній нехорошій справі. Хтозна, винен він чи ні, — але випливли фотографії, на яких він заходить в офіс ФБР, а через три години — звідти виходить. У будь-якому разі, той єврей став проблемою. Я був готовий замочити щура у ванні — ось як я нудьгував, коли мені зателефонували з цією пропозицією.

Чотирнадцяте грудня, четверта година дня. 207-ма вулиця, єврейський Бронкс, куди, у Верхній Мангеттен, вже чомусь проникли й оті ямайські ніґери з кумедним акцентом, що ніколи ні з ким іншим не мають справи. Два поверхи і горище. Замки я ламаю з семи років. Реальна морока була зі сходами: я сподівався, що вони чимось покриті, що маскувало б усі скрипи. Мені не дали жодної деталі, я не знав навіть, скільки в будинку кімнат, тож довелося всі ускладнення й ризики брати на себе.

Перші двері виявилися стінною шафою з білизною (от якого біса розміщати шафу з білизною біля сходів!), другі двері вели у ванну, треті здавалися входом у спальню, — тож я зайшов, відчуваючи певну незручність від зайвої ваги нової зброї. Порожньо. Я спустився в передпокій і відчинив останні двері. Той хлоп сидів, притулившись до спинки ліжка, ніби чекав мене. От лайно. Хлоп дивився прямо на мене — і я не міг вистрілити. А потім до мене дійшло, що він дивився не на мене, а просто кудись у нікуди. Малий дивився наче крізь мене — і дрочив. Усе летіло к бісу: якщо стріляти зараз, він розбудить весь будинок.

— Вони зараз сплять на горищі, — сказав хлоп. — Ти ж знаєш: старі люблять спати при п’ятдесяти градусах[423].

Протягом тижня «Нью-Йорк пост» безперестанку поливала лайном новоявленого Сина Сема[424]. А потім мені зателефонував Пако і попросив приїхати до нього в Маямі. До біса цей Нью-Йорк і решту стражденної Америки — воістину довбана Гоморра з присмаком геморою. Тут заморожують діаманти і використовують їх як кубики льоду Я вилетів першим же рейсом.

Тож сидимо ми в «Анаконді», і тут я дізнаюся, що нью-йоркське діло розійшлося по світу й дійшло вже й сюди: поліція повідомляє про подвійне вбивство; чоловік із дружиною вбиті вві сні, обоє застрелені в голову. В «Анаконді» кипить нічне життя; у вбиральні нібито готується до виступу Донна Саммер[425], є й деякі інші люди, які вважаються знаменитостями. До мене підходить братан на ім’я Бакстер, про якого я знаю, що він крутий чувак.

— Що, довбодзьоби, ловите тут сонячні промені? — сказав сміючись, а потім глянув на мене серйозно. — Добре ти там зачистив, у Нью-Йорку.

— Та аби мамця була задоволена. Я, знаєш, зроблю все, щоб ця сука мною пишалася. Пако знає, що ти тут?

— Та пішов він, цей малий putito.

— Отже, «ні».

— Чо’ ти тута робиш, Джон-Джоне? Реально.

— Розслабляюсь. Брат притяг мене сюди з Нью-Йорка, надто спечно нині там, тож приїхав поганятися за чиєюсь дупою, реально.

— Е, ганятися за цим лайном тобі краще в іншому клубі. «Тропік-сіті», через дорогу.

— А тут чим погано?

— Давній китайський секрет.

— Тобто?

— Слухай, я тобі ка’у це ті’ки тому, що ти мені симпатичний.

— Що? Довбана музика надто голосна.

— Бачиш он тих кубинців там? Великий стіл на шістьох?

— Ага.

— Зараз ми їх тут будемо мочити.

— Звідки ти знаєш, що вони кубинці?

— Чуваче, глянь на ці піджачки. У колумбійців хоч якийсь смак. Коротше, ми за ними вже давненько ходимо, та ті’ки разом застати ніяк не вдавалося. Так от, тепер вони всі в одному місці. Це так, ніби діваха в одну ніч тобі й смокче, і в зад дає. Двоє за столом непра’ильно терлися з моєю шефинею, а вона з такою сранню не мириться. Тож горіти цим дебілам тут, як у Сонгмі[426]. Май це на увазі.

— Зрозумів, брате. ’Пасибі за пораду.

Я наткнувся на Пако біля барної стійки з якоюсь дівкою; його руки накривали її ліву цицьку, мов ліфчик.

— Чуваче, нам тре’ валити з’ідси. Я внюхав тут якесь серйозне лайно.

— Кумедно, що ти згадав про «нюхати». Хоч’ закинутись? Ми можемо занюхати обоє з цицьок Шарлін, що скажеш?

— Чуваче, нам треба валити.

— Внюхни це з ї’ дупи. Тут Донна Саммер виступає. А ще, ка’уть, в якомусь номері Джин Сіммонс із Пітером Криссом[427] якусь китайську кралю поклали в «сендвіч». Чуваче, розслабся, просто розслабся. Не бач, що я зайнятий?

— Я, на хер, з тобою не граюся! Лайно скоро почнеться! Тож годі трахати пальцями цю хвойду і послухай мене.

— Ко’о ти назвав?..

— Розслабся. Він же гомик, не ’нає, що робити з леді.

— Ага, я не ’наю, що робити. Пако, ну яко’о біса?

— Це ти яко’о біса? Що не так з тобою?

— Щойно зіштовхнувся з Бакстером.

— Бакстером? Цей сучара тут? На хер цього бро’, чуваче, я...

— Він тут на роботі, ідіоте. Він і ще дюжина горлорізів.

— До біса! Ну чо’о тут? З такого, на хер, класного клубу зроблять руїни!

— Не ’наю, якісь розбірки між колумбійцями і кубинцями. Вони збираються замочити якийсь столик.

— От лайно, я мушу попередити мо’о хлопа.

— Роби що хочеш, а я з’ідси валю.

Я вийшов і покинув Пако, який, мабуть, пішов сповістити свого друзяку, що тут скоро буде біда. Не минуло й п’яти хвилин, як із клубу почали вибігати люди. Спочатку я здивувався й подумав, чи часом не оглух: стрілянини не було. «Спрацювала пожежна сигналізація», — сказав Пако, коли вийшов.

— Ти сказав своєму дружку, щоб змивався?

— Ага. Це добре, що він прийшов з п’ятьма двоюрідними братами із закордону.

— Один? П’ять? Ти про стіл із шістьма кубинцями?

— Ага, як ти...

— Ти йобаний ідіот! Ти йобаний сраний дебіл!

Я забронював виліт назад до Нью-Йорка на перший же рейс. Та коли вискочив в аеропорту з таксі, вони вже чекали на мене. Четверо. Один у коричневому костюмі з коміром, що стирчав, як крила, і троє в гавайських сорочках — червоній, жовтій та рожевій, як гібіскус. Битися не було сенсу.

Мене везли далеко, кудись за Корал-Ґейблс[428]; повз місцини, де нічого, крім дерев, не було; повз дороги зі знаками; повз ліхтарні стовпи, які зігнуло останнім тропічним штормом; повз два зачинені клуби. Минули середню школу Корал-Ґейблса — двоповерхову, з припаркованим перед нею самотнім «Мустангом».

— Доставити ми тебе повинні живим, — сказав Рожевий Гібіскус. — Але це не означає, що одним шматком.

— Це все через минулу ніч?

— Ага.

— Так це лайно через мого дружбана Пако, ви ж знаєте.

— Не знаємо ми Пако. Бакстер сказав, що попередив тебе.

— Так чому ви з Бакстером не розбираєте це лайно?

— З ним уже говорили. Як належить.

— Е-е, а ваш бос, він буде...

— Хто знає, що цій Іоса[429] стукне в голову?

Я сказав, що вона — як гучний знак запитання, але ніхто в тачці не відгукнувся, напевно, не розчули. Я тупо дивився крізь вікно, як Флорида стає однобарвною.

— Ми все ще в Корал-Ґейблсі?

— Нє.

— Якщо вона думає мене вбити, то чому б вам, хлопці, не зробити це зараз і не згодувати мене якомусь алігаторові.

— Бо алігаторів вона надто поважає, ось чому. Тепер просто стули, на хер, пельку. Твій йобаний ну-йокський акцент дістав уже.

— Чиказький.

— Один хер. Ми на місці.

Таке враження, що за межі Корал-Ґейблса ми не виїжджали. Припаркувалися на під’їзній доріжці, на яку вибігли двоє по пояс голих хлопців; один гнався за другим з водяним пістолетом. Вулиця сонна й порожня. Через дорогу за «Мустангом» чекав синій «Шевроле». Після Нью-Йорка та Чикаго всі ці передмістя здаються неймовірно широкими, де аж до кінця дороги — лише один будинок, дві автівки та три дерева, і таке ж лайно — по інший бік вулиці. А будинок той так схожий на попередній та наступний, що здається, це зробили навмисне, бо господар чи господиня — chico або chica[430] — надто прагнуть бути схожими на взірцевих американців. Крім того, всі ці будинки, хоч і достобіса великі, але такі ніякі... Всього в один поверх, так ніби господарі вважали, що їм забракне повітря для того, щоб підніматися сходами. В усіх — іспанські дахи з черепиці, різних відтінків пастелі, приміром, у цього дому — синій. У Корал-Ґейблсі досить швидко впадає у вічі різниця матеріальних статків: ось маєток, що хизується своїм шиком, а он — просто великий дім, прибудовані до якого додаткові кімнати стирчать, як прищі на пиці в ботана. Низькосортне лайно, з якого аж кричить його новий господар: о, так, довбодзьоби, в мене є гроші, і я зроблю з цього будинку маєток прям’ зара’.

Під’їзна доріжка виявилася доволі довгою. По обидва боки — пальми, ніби будинок стоїть на кокосовій плантації. Однак примітивним його не назвеш. Замість звичайного входу — мурована арка, а вікна всюди широкі, суцільні, тож зовні з усіх боків видно вітальню; вищий клас. Хлоп у коричневому костюмі вказав на передні двері, і я трохи розслабився. Може, вони просто хочуть поговорити, хоча б для початку. Цивілізованість, витонченість, — можливо, перебування на континенті надало колумбійцям цих позитивних рис, на відміну від дебільних кубинців, які завжди і скрізь лишаються неотесами. За мною ввійшов тільки отой, що в коричневому костюмі.

Домашня їжа. А я зголоднів. Не пам’ятаю, щоб дорогою пригальмував, та раптом ледь не спіткнувся від штурхана в спину Коричневого Костюма.

— Твою курву маму...

Коричневий Костюм заткнув мене, погрожуючи волиною.

— Господиня не любить, коли в домі лаються, — мовив він. Ліворуч був ще один мурований прохід у формі арки, що вів у вітальню, де хлопчина з кучмою чорного волосся дивився «Вулицю Сезам». Бекон і млинці. Ми йшли на запах бекону з млинцями.

Джосі Вейлз

руті мужики поміток у книжках не роблять. Я кажу вам щось, що знаю точно: приміром, від сонця все надворі стає тільки жаркішим і важчим. А ви записуєте це у своїй голові і тренуєте її, щоб вона запам’ятовувала. «Прощати» і «забувати» — це не в моїй книжці. Не тому, що я не прощаю, — якби я не прощав, річка б стала червоною від Парку національних героїв і аж до Кінгстонської бухти. Просто я дію інакше: пам’ятаю, чекаю і рухаюся. Той батон Бой Джордж[431] якось проспівав на радіо: «Ти маєш справу з чорними грошима?» Я маю справу з усім, що чорне.

Віпер з Нью-Йорку каже мені, що застарий для брейк-дансу. Для Маямі він — не той типаж, хоча це я, власне, знав ще коли він був на Ямайці. Віперові подобається вважати себе тямущим чоловіком, але куди йому: він просто прочитав кілька книжок. Точно так, як і деякі з цих хлопців вважають себе зрілими та досвідченими, хоча всього лише пройшли через кілька гівняних катавасій. Я доручив Віперові тільки одну справу: забезпечувати зв’язок між Джемдауном і Ґризельдою Бланко. Їй треба, щоб лайно швидко поставлялося в Маямі, а звідти — пливло до Нью-Йорка. Наша ж справа — переправляти його прискореними темпами в Маямі з Кінгстона, через північне узбережжя або Кубу.

Однак Віпер має одну особливість: він не вживається з жодною жінкою. Точніше кажучи, жодна жінка не може йому вказувати, що робити. Хоча Ґризельда й не жінка зовсім. Вона — вампір, у якого сотню років тому відпав член. Віпер допік їй; а коли така скажена істота, як вона, втрачає терпіння через тебе, перед нею відступають навіть затяті ямайські рудбої, — бо ця відьма, бомбоклат, у гніві просто навіжена. Те, що вона своїми руками вб’є Віпера, — лише справа лічених місяців.

Але в церкві кажуть про дар проникливості. Наділені ним не тільки священики, а й усі, хто вважає, що здатний ускочити в ці штани й іти попереду всіх. У ту саму секунду, коли я вперше побачив Бланко, я вже знав, що переді мною — груба й жорстока фурія, яка має в голові від сили ложку глузду, однак рішучості, щоб звалити на землю бика, їй не бракує. Як і я, Ґризельда розуміє: «правота» і «неправота» — це всього лише два слова, вигадані якимось дебілом, а значення має тільки те, яку вагу я маю над тобою, а ти — наді мною. Але вона ще не визначилася, що з цим робити, тож іноді вислів «неотесаний ніґер» — це швидше про неї, оту почвару з Колумбії, занадто тупу, щоб зрозуміти: я веду справи одночасно і з Медельїном, і з Калі, — а хлопці з Калі хоча б дружать з головою.

Проникливість. Дивлячись на людину, я завжди можу її «прочитати». Як-от Віпера. Ось уже скільки років я знаю, що він не лише трахає мужиків, а й сам підставляє зад, і, хай би що він там говорив, та в душі все ще сумує за в’язницею. Уже за це одне мені треба було б його вбити, але я цього не роблю. Дивлюся, як він трахає підара за підарем, бабу за бабою, і все сподіваюся: може, він таки одумається, змінить свою поведінку, ну, щоб бодай не вставляли йому.

Я не багато знаю про стосунки содомітів, і Біблію не читаю. Але одну річ я таки знаю: коли людина дурить саму себе. Є щось, за чим треба стежити. Хтозна, що він там затіяв у Нью-Йорку. Я не можу приставити за ним хвоста, бо це він точно пронюхає. До того ж є такі справи, які робити може тільки Віпер.

Учора моя жінка запитала, як це мені дали візу в Америку, і розсміялася. Вона має право сміятися. Але цього року мені є чим зайнятися. Вже й не скажу, коли мене востаннє цікавило, що робиться на вулицях Кінгстона. Ліберати так хотіли отримати країну — і тепер вони мають її. Тож подавіться. Інша вулиця хоче тепер моєї уваги, і все, що мені треба робити, — це дивитися. Крутий чоловік нотаток не робить. Крутий чоловік записує все в голові.

У Бронксі я маю Юбі. Люди не можуть зрозуміти, чому я переймаюся цим братаном («люди» в цьому випадку означає — Віпер, який його терпіти не може). Справді, важко симпатизувати чоловікові, що стрижеться що два тижні, розмовляє так, ніби здобув освіту в елітній середній школі, і завжди носить шовковий костюм, незалежно від погоди. Але ось причина, яку мало хто вловлює: якщо люди приймають тебе за сутенера, ніхто з них не подумає, що ти — наркодилер. Юбі скидається на студентика, і це дає йому привід вважати, що він стильний. І він таким є, трохи. Хлопець серйозно готувався до Колумбійської школи права, але закинув, бо вирішив, що й так достатньо вчений. Юбі чудово влаштувався у Квінсі та Бронксі, і я дозволив йому взяти під себе ще й Маямі — замість Віпера. Віпера я до відома не поставив, тож він мені на тому тижні передзвонив сам:

— Братику, що це за бомбоклат?

— Я бачу, тобі треба перезміни. Маямі для тебе — це вже глуш, тобі потрібен Нью-Йорк. У Нью-Йорку — безліч книжок. І безліч нічних забігайлівок.

— Що це, бомбоклат, означає?

— Це означає те, що означає, вилупку. Я розміщую тебе на Мангеттені або, може, в Брукліні.

— Я ті місця не ’наю.

— Тоді купи, бомбоклат, путівник і вивчи.

«Братику, ти ж знаєш, у мене на такі речі чуйка, і я цьому жевжику не довіряю», — він це каже щоразу, коли дзвонить, оцією самою фразою. Але Віпер не тямущий чоловік, він лише прочитав кілька книжок, а ось Юбі мислить широко і далекоглядно. Він покинув Колумбію заради торгівлі «травою», бо Колумбія в плані заробляння грошей уже не могла навчити його нічого, чого б він сам не знав. Він дуже кмітливий, можливо, навіть занадто. Сто тисяч фунтів «трави» і десять тисяч «біляка» — всього за один рік. Це знаю і я, і він, і Віпер теж це знає, тому він його ще більше ненавидить. Мозок цього «жевчика» робить нас багатими. Але цей його мозок потребує моєї підтримки: я впевнений, що він уже намагався контактувати з Ескобаром сам, без посередників, але ті крутелики ніколи не довіряться такому «слизькому типу». Мені байдужі такі його дії, я навіть здогадувався, що він так чинитиме, — але Віпера я в це не посвячую. Іншим разом Віпер подзвонив мені, щоб сказати: Юбі єдиний чоловік у Джемдауні, хто робить педикюр, а отже, він, певно, батон або щось подібне. Я реготав з цього так довго, що Віпер почав питати, у чому жарт. Я сказав Віперові охолонути. І не сказав, що Юбі, коли не вбиває сам, то підсилає двох своїх братиків, рідну кров, — як я чув, вони вже вколошкали для нього більше півсотні людей. Я впевнений, що в таких людей, як Юбі, є якийсь діагноз, але це питання — до психіатрів.

Лихі чоловіки нотаток не роблять. Натомість я пригадую імена — як дехто пригадує великих людей: роблю список і запам’ятовую у формі пісеньки чи дитячого віршика. Якби хтось це знав, мене б перестали сприймати серйозно. І ось я послав Віпера з іще одним хлопцем забрати певний вантаж у Флориді і потім, іншою вантажівкою, переправити його до Вірджинії, а то і в Огайо. Але в Західній Вірджинії фуру перехоплює поліція. Мало того, що пропало стільки доз, так тут ще й почали наших хлопців відстрілювати: у Вашингтоні, Детройті, Маямі, Чикаго і по всьому Нью-Йорку.

Але попри це все Віпер з Юбі не злазить.

— Я думаю, він точно «ча-ча-ча». Ну поглянь на нього: костюм — наче з маминої штори. Згадай моє слово, Джосі: рано чи пізно цей покидьок повстане проти тебе.

— Я за ним наглядаю, Віпере.

— Ну, тоді тобі варто наглядати пильніше. Я не надто йому довіряю. У нього рука завжди на підборідді, ніби він думає: може, над тим, як скинути тебе.

— Ти серйозно? Він не єдиний, за ким я наглядаю, Віпере.

— Що це, бомбоклат, означає?

— Це означає те, що означає. Чому пацан із Квінсу доповідає мені, що поставки товару між тобою і Юбі нестабільні? Нема каналу в Нью-Йорку?

— Вони не нестабільні. Чуваку просто треба навчитися, бомбоклат, терпіння.

— Ти реально думаєш, що чувак ждатиме? Що, бомбоклат, з тобою не так?

— Ти про що?

— Братику, ти що, вважаєш Нью-Йорк своєю монополією? «Ієрархія донів», «Загін кривавої троянди», «Беззаконники» — всі хочуть шматок від кожної вулиці, і це я назвав тільки ямайців. Не будемо поставляти ми — вони знайдуть іншого постачальника, все просто. І ось через таких людей, як ти, я змушений сам летіти в Нью-Йорк і знову наводити там лад. Господи Ісусе! Віпере, ну от подумай, нащо мені летіти ради цього в Нью-Йорк? Може, мені лучче просто передати Квінс тому ж таки Юбі, а тебе відкликати назад на Ямайку...

— Ні! Ні, Джосі. Ні, братику. Я не... я можу це залагодити. Я ж просто...

— Ти просто що? Не змушуй чувака з Квінсу дзвонити мені ще раз. Я й половини не втямив з того, що той засранець мені наговорив.

— Так, братику, я цим ділом займусь, — каже Віпер. Але чого він не каже, так це того, що він реально не справлявся, але не з низовим бізнесом, а з тим, що на його територію зайшли нові чуваки, з нової банди, — і це та сама банда, яка прагне вдертися і в Маямі. Люди забули, що, коли тисяча дев’ятсот вісімдесятого вибори виграла ЛПЯ, купа народу рвонула в Штати. Тепер цей люд — у «Кривавій троянді», «Беззаконниках», але найбільше — в «Ієрархії донів», і всі вони зазіхають там на територію, так само, як колись у Кінгстоні. І знову це наводить на думку, що Віпер — людина не тямуща, він просто прочитав кілька книжок.

І ще дещо. Сказати по правді, я не багато вимагаю, але я кажу Віперові:

— Слухай, ти пам’ятаєш того вилупка, Тристана Філліпса? Того, з Ради за мир з Папою Ло, Шотою Шерифом та Співаком? Того, що зник, як у магічному трюку, хоча я посилав розібратися з ним не одного, а цілих двох? Він тепер живе у Квінсі, і я хочу, щоб ти застосував «швидкорозчинний крем» на цьому братану. Поки він не приєднався до якої-небудь банди від ННП, — хоча він з тих, хто може піти й на американське ТБ, щоб побалакати про рух за мир.

Тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року я вже відряджав Віпера зайнятися цим хлопом. Сказав йому взяти квиток на літак і полетіти в Нью-Йорк, знайти там волину і згорнути цей розділ ямайської історії. Через тиждень був дзвінок, але не від Віпера, а від Бенні, одного з посильних Віпера; він повідомив, що справу зроблено. Я вже не став питати Віпера, під яким кайфом він був, даючи цьому малому засранцю номер мого телефона. Гірше того: він дав його хлопові, який дозволив собі говорити зі мною отак: «Коротше. Віпер велів сказати, що „крем“ подіяв, ти чув? Ну бай-бай». Та сам той хлоп мені до сраки. Бо якби я спитав його, чого ти, засранцю, так зробив, він сказав би: зробив що? Не тому, що він засранець, а тому, що, навіть каючись перед Богом, він не знав, з ким говорить у такому тоні. Менше з тим, я це скинув із себе. Бо вважав: Філліпс мертвий, цей розділ згорнуто.

Позаминулого четверга один з моїх людей, що тільки-но вийшов з «Райкерсу», запитав, чи знаю я такого собі Тристана Філліпса, який каже, що знає про мене все. Я уточнив: «Ти, напевно, хочеш сказати не „знаю“, а „знав“?» А він мені відповідає: «Ні, Джосі, той братан не мертвий, він сидить у „Райкерсі“; саме відсидів два з п’яти, які дістав за збройний грабіж. Сидів у „Аттиці“, а потім його перевели в „Райкерс“. Тепер він в „Ієрархії донів“. Якщо хочеш, можу відправити звісточку, щоб його там замочили», — запропонував мій хлоп, але я сказав: «Та не треба, нехай чувак живе». А в п’ятницю я дзвоню Віперові:

— Знаєш, з ким я нині перетнувся? З матусею дитини Тристана Філліпса. Приходила до ЛПЯ по гроші; казала, що Тристан узяв і покинув її і грошей на дитину не шле. Кумедно, еге ж? — питаю.

— Ага, це кумедно, — каже він, схоже, дещо спантеличений.

Тож я збираю спортивну валізу, щоб летіти до Нью-Йорка.

Надовго лишатися там не планую. Юбі вже все підготував. Раптом я помічаю свого хлопчика: він у шкільній формі, стежить за мною від дверей.

— От бомбоклат, татку, ти звідкись вернувся? Вигляд у тебе — наче під кайфом.

— А ти чого стоїш там, як сторож? Іди до школи, юначе.

— Та пішла вона в сраку.

— Я схожий на батька, що дозволяє своєму сину лихословити у своїй присутності?

— Ні, тату.

— Гаразд. Тож краще перестань кривити пику і неси свою сраку до школи. Ти думаєш, хлопчача школа Волмера безплатна?

— Вся освіта безплатна, тату, тож з нею ніяких проблем.

— Знаєш, що ще безплатне? Удар довбаною волиною по твоїй голові. Тож краще перестань загороджувати мені двері — і неси свій зад до школи. Поки ще не зачинили ворота.

— Татку, ну звідки мені знати, що...

— Знати? Знати що? Ти ж зараз про свою освіту? Я думав, ти таки йдеш до школи; то чого я досі бачу тут твою кислу мармизу? Ти щодалі більше скидаєшся на свою, бомбоклат, матусю.

Я усміхаюся, щоб він не відчував з мого боку погрози, але йому вже шістнадцять, а я все ще пам’ятаю свої шістнадцять, тож знаю, який голод зростає в ньому. Всі наші розмови рухаються в напрямку від маленької поступки до маленької погрози. Частково мене розчулює, коли я бачу, як цей малий засранець випинає груди. Він повертається і йде, і я кажу вслід:

— Дивись мені там.

Хлопець не усміхається у відповідь, нічого схожого, — просто киває один раз і йде, а я все дивлюся на голубий рюкзак, що віддаляється від мене. Ще рік, може два, і я вже не зможу його стримувати.

Тристан Філліпс

е заливай мені. «Двоє друзів» у сімдесят сьомому ще не відкрили? Відкрили тільки сімдесят дев’ятого? Тоді в якому клубі я нарвався на Рогайда — «Тернтейблі», чи що?.. Ні, сонце, уявити не можу, щоб це був «Тернтейбл-клаб», — туди ж навіть прем’єр-міністр заходив. Поєднання людей з вищих сфер із середнім класом, зв’язок культур, ходіння в народ, усяке таке... Ти впевнений? Чого ти такий впевнений? Для людини, яка каже, що на Ямайці не була з сімдесят восьмого року, ти про сімдесят дев’ятий знаєш до біса багато. Ти ось мені кажеш, що пишеш книжку про Співака, але який стосунок вона має до самого Співака? Він же в інший світ пішов у вісімдесят першому, так? Ну, а ти до цього дня де переховувався — в дупі, чи як? Чи я, по-твоєму, народився з-під корови? Чи ти пишеш історію про привидів? Як далі Співака розгулює Роуз-голлом? А ти сам подумай: якщо ти справді пишеш про Співака, то якого біса ти завів розмову зі мною? Ти мене, що, бомбоклат, за ідіота маєш, Пірсе?

Та не виправдовуйся ти, що тринькаєш мій час; сідай уже, не вийобуйся, Пірсе. Ось дивлюсь я на тебе і читаю по очах: ще одне невеличке запитання — і ти мухою вилетиш з цієї кімнати. Єдине важливе діло, яке ти зробиш за весь день. Ти глянь, як у тебе пика почервоніла — прямо як кабан, що вдавився... Та не сіпайся, на хер, Александре Пірсе. Гаразд, давай так: ти не говориш, навіщо тобі треба знати про замирення, про Джосі Вейлза, Папу Ло і Шоту Шерифа, а я не скажу, як я тебе розкусив. Ну що? Згода?

У Ради за мир був навіть офіс. Його облаштував Співак на першому поверсі свого будинку, вхід ззаду. Ми з ним ладнали так, що люди думали, ніби ми брати. Та ми й справді були як брати. Обидва з гето в Джемдауні. Жменька людей про те знає, але я і в музиці колись був просунувся. Раз навіть грали з хлопцями в будинку батька прем’єр-міністра — точніше, колишнього прем’єр-міністра. Я навіть ріс разом з найліпшим другом Співака. Я завжди вважав себе тямущим, та, як видно, Співак виявився розумнішим. Не знаю, чи то хтось так влаштований всередині, чи так у гето заведено, що якщо тебе не знищує інша людина, то ти неодмінно губиш себе сам. У гето кожен народжується з цим, тільки Співак якось цього уникнув. Є в мене одна фотографія, де ми з ним удвох: обидва як для гето занадто розумні, але тільки один реально звідти вибрався. Деяким людям на роду написано постійно сідати в калюжу, навіть якщо вони мають достатньо розуму, щоб передбачити той чи інший поворот.

І ось Співак надає мені кімнату під офіс Ради. Я все ще міркував, чим займатися, але насамперед треба було зібрати всі гроші за концерт за мир. Якось в обід Папа Ло прислав до нас у будинок Джосі Вейлза, щоб той скинув виторг за квитки, продані на західні сектори. Співак саме стояв біля входу, після гри у футбол. Джосі Вейлз припаркував свій білий «Датсун», виліз з нього і пройшов повз Співака; Співак при цьому на нього подивився, а потім глянув крізь вікно офісу прямо на мене. Скажу тобі, брате: якби очі в нього були реально, як ті промені у хлопця з «Людей Ікс»[432], від мене не лишилося б і сліду, як і від усього будинку. А щойно Вейлз пішов, Співак різким кроком зайшов до офісу «Хто це був?» — спитав він ще до того, як я поцікавився, в чому річ. Я сказав, що це — Джосі Вейлз, громадський активіст з Копенгагену, нібито заступник Папи Ло. Треба сказати, що за той недовгий час я вже вивчив Співака дуже добре і бачив, як йому раз чи двічі вривався терпець. Але я ніколи ще не бачив його таким розлюченим — його аж трясло, і кілька хвилин він навіть не міг говорити. А я сидів і дивився, як Співак від люті аж задихається, а потім він каже:

— Тристане, то’о чоловіка я знаю. Він був тут, був саме тієї ночі, коли в мене стріляли. Знаєш, чому я зразу зрозумів, що це замирення не триватиме довго? Саме через ту ніч.

І ось я лечу в Канаду на розмову з деякими організаціями, щодо Ради за мир, а ще щоб зустрітися з одним братаном у Торонто. Він розповідає мені все про той концерт, та так багато, що я кажу: «Братане; ти ніби там побував». А він: «Так я ж усе бачив. Його від і до крутили на ТБ, на каналі культурних подій». Я здивувався, яким чином у Канаді могли бачити концерт, якщо зі мною ніхто навіть не говорив про купівлю прав. І тут у розмові спливає якась «Копенгаґен-сіті промоушнз», що продає матеріал телестанціям у Торонто, Лондоні та Міссіссозі. Я, зрозуміло, телефоную Папі Ло і питаю: «Братане, що за срань?» Він каже, що про матеріал нічо’ не знає, бо весь час займався ті’ки Міком Джаґґером. Але як хтось міг назвати свою фірму «Копенгагеном», якщо сам він, цей хтось, не звідти? Папа Ло каже: «Може, вона зі справжнього Копенгагена, отого, що за кордоном». Ага, а в мене на лобі написано, що я ідіот! Я вже не став говорити йому, що ніяких білих на зніманні концерту не було і, схоже, ми обидва знаємо, хто за цим стояв. Тоді він каже: «Може, це Шота Шериф». Я розсміявся, а перед тим, як повісити слухавку, сказав: «Натягни повідець на Джосі Вейлза, інакше мені доведеться це зробити замість тебе». Далі мені зателефонували з Нью-Йорка, з «Дабл’ю-Ел-Ай-Бі»[433], і запросили до себе на передачу. Тоді я сказав Папі Ло, що змінюю свій маршрут з Торонто на Нью-Йорк, в аеропорт Кеннеді. Але щойно вішаю слухавку, як вирішую натомість летіти в Маямі. Там купа ямайців, які про Раду ще нічого не чули, а інтерв’ю на радіо можна дати й телефоном.

За чотири дні я в Маямі. Хочу зустрітися з A-Плюсом, братаном з Балаклави. Коли я стукаю в його двері, він відчиняє і буквально підстрибує, скрикнувши, як дівчисько. Ти добре почув. Він сахається, наче побачив перед собою дапі. Дапі, до речі, це привид. Кажу тобі, чоловік ніби не знав, обісратися йому чи обісцятися. І ось він хапає мене, як своє рідне дитя, хоча є правило: поганий хлопець ні з ким не обіймається. Особливо з іншим поганим хлопцем. А цей обіймає мене і каже:

— Боже ж ти мій, Тристане, ти що тут робиш? Як ти зумів уціліти?

— Уціліти від чого? — питаю я.

— Ну як же! Чи ти не чув, бра’? Зараз тільки й розмов, що тебе вже нема серед живих!

— Що?! Це що за, бомбоклат, брехні?

— Віпер таке пускає, чотириокий заступник Джосі Вейлза. Буквально позавчора розповів, що тільки-но злітав у Нью-Йорк і порішив тебе.

— Порішив мене? То перед тобою, A-Плюсе, виходить, дапі стоїть, чи як?

— Та я вже й сам, якщо чесно, над цим міркую.

— Братане, цей вилупок не тільки мене не вбивав там, — я сам навіть не з’являвся в Нью-Йорку.

— Що?

— А то, чуваче. Передумав, коли зрозумів, що з радіостанцією в Нью-Йорку можу перебалакати й телефоном. Тоді як у Маямі багатьом не завадить почути про створену Раду за мир.

— Братане, як добре, що ти з’явився, бо я вже думав брати з собою двох і йти строїти того вилупка.

— Чекай-чекай, він що, ще в Маямі?

— Умгу, тут. Саме до дружбана поїхав перетерти — будинок на розі 30-ї та 46-ї. Ти знаєш, де тут парк з меморіалом Лінкольна?

— Та знаю. Які в тебе є причандали?

A-Плюс показує мені автомат Томпсона і «дев’ятку». Я беру «дев’ятку», він споряджає автомат, і ми виїжджаємо до меморіалу Лінкольна. Авто залишаємо за два квартали і чешем пішки до двору того дружбана. Ти взагалі знаєш ту частину Маямі? Одноповерхові будинки з верандою збоку, іноді заскленою. Замість газону в них — висохла трава і сухий бруд. Той будинок зі сплющеною автівкою на галявині ніби перенесли зі Східного Кінгстона. Коротше, підвалюємо до дому, A-Плюс заходить спереду, я ззаду. Двері в тих вилупків, звісно ж, не замкнені. Звісно ж, голосно і чітко чути Віперів голос. У будинок я потрапляю з лівого боку передпокою. Роблю два кроки — і ось він: стоїть до мене спиною і сцить в унітаз. Ще два кроки — і я біля нього, штовхаю його повз унітаз так, що ми влітаємо у шторку для душу, і я вкарбовую його в стіну. Прямо лицем, тож удар його оглушує. Окуляри злітають. Поки хлоп не отямився, я підставляю йому дуло до скроні та зводжу, щоб він почув клацання. Віпер починає сіпатися, та так сильно, що в мене ледь волина не випадає з рук. Чувак при цьому й далі собі сцить. Я ка’у:

— Ну, вилупку, уяви-но собі: схожу я з літака в Маямі й дізнаюся, що вже мертвий, і це чули всі на світі, крім мене. Як ти таке уявляєш?

— Йой, йой, не ’наю, Тристане, не ’наю, як це ти мо’еш бути мертвим. Ти ж... я ж бачу, що ти ось тут.

— То ти не ’наєш? Але, братане, це ж ти патякаєш направо-наліво, як убив мене? І коли ж убив? На тому тижні? Вчора?

У цю мить у дверях з’являється його дружбан, якого ззаду дулом автомата підштовхує А-Плюс.

— Ну, Віпере, братику мій, розкажи-но, як ти мене вбив? А то я мертвим себе щось геть не відчуваю.

— Та хто ка’е, що я тебе вбив, босе? Хто таке набрехав?

— Хочу просто дізнатися, чо’ ти такий поквапливий. Ти б хоч, братику, перше вбив, а потім уже хвалився.

Вилупок не каже ні слова. А потім починає плакати, а разом з ним і той його дружбан. Ну, вони навіть не плакали, швидше — голосили. Звісно, хто сьогодні не вбив мене, того завтра вб’ю я, — і ось я притискаю Віперові волину щільніше до скроні, щоб прикінчити. А той другий починає вити, щоб його пощадили. Прямо реально молить його пощадити, от уже й на коліна опустився, аж незручно. Прямо як маленькі обидва. Коли я відводив убік волину, Віпер метнув у свого дружка швидкий погляд. Ну й розлючений він був! Ніколи не бачив такої люті. Ми з A-Плюсом гепнули їх обох руків’ям волини, та й пішли.

Якось ти надто вже легко це сприймаєш, скажу тобі, Алексе Пірсе. Ти там не обісцявся під столом? А втім, щось мені підказує, що ти не з полохливих.

Чи боюсь я чо’ось? Відплати? Повір мені: Віпер — найостанніша людина у світі, що наважиться мене переслідувати. А тим часом поліція вбила Коппера. А тоді й Папу Ло. Ти дещо мусиш зрозуміти. Оте замирення було між гето ЛПЯ і гето ННП. Поліція не підписувала договору ні з лібератами, ні з нацпатами. Правда, фараони на Ямайці відомі своєю тупістю. Ти надто молодий, щоб пам’ятати старі чорно-білі фільми. Ніколи не бачив коротких німих комедій про кейстонських копів[434]? Бачив? Так от, поліційні сили Ямайки — це і є та сама зграя кейстонських копів, тільки без Чарлі Чапліна. І Копперові, і Папі Ло вистачило смальцю зрозуміти, що фараони надто захоплені своєю вуличною вендетою, щоб надавати хоч якогось значення тому сраному мирному договору. Однак на те, щоб вистежити таку людину, як Коппер, у цих бевзів пішло не менше десяти років. Тобі, Алексе Пірсе, смальцю теж має вистачити, щоб зрозуміти, до чого я хилю. А між тим загинув Джейкоб Міллер[435]. Про те, чим усе це пахне, невдовзі збагнув Шота Шериф, — тому й літав у Маямі аж п’ять разів. А потім поцупив партію кокаїну у брата людини з «Венг-Ґенгу» — і перестрибнув у Бруклін. Там його й дістала куля одного з нью-йоркських «побратимів» «Венг-Ґенгу» — просто на танцях у клубі «Старлайт». Отак, не встигли люди оговтатися, як усі, хто входив до Ради за мир, виявилися мертвими, — крім отієї жінки та мене. Випадково чи ні, з’ясовувати я часу не мав. Я ще раз повернувся на Ямайку, на похорон Коппера, — і знову накивав п’ятами. І тепер туди — ні-ні-ні.

Доркас Палмер

сь уже годину я сиджу і дивлюся на чоловіка, який сидить і дивиться на мене. Зрозуміло, я чекаю інструкцій від місіс, міс чи як там ця Колтерст себе називає, але ж і він сидить так, ніби теж чекає інструкцій.

Спина випрямлена, руки на колінах, а погляд такий, наче переді мною — Сі-Три-Пі-Оу[436]. Однак мені він здається більше схожим на домашнього цуцика, а оскільки я — жіночої статі, то, отже, мене ця ситуація робить схожою на сучку? Мабуть, ідеться про новий рівень вседозволеності: знати, що можеш змушувати інших чекати стільки, скільки тобі заманеться.

Я часто замислювалася над цим: може, це якийсь тактичний хід, щоб інші знали своє місце? Я даю гроші — тож цілуй мені дупу. Ось чек — тому зупиняй таксі і чекай чотири години.

Клята країна. Хоча, знову ж таки, це її гроші. Хоче платити мені ні за що — адже мені платять погодинно — будь ласка. А він і справді схожий на Лайла Ваґґонера, цей чоловік (я щотижня дивлюся «Шоу Керол Бернетт»[437], у повторах). Високий, темне волосся з сивиною на скронях, а підборіддя — як у симпатичного персонажа з мультику. Раз по раз він поглядає на мене, а зустрівшись зі мною поглядом, зразу відводить очі.

Може, сказати, що мені треба посцять, і тоді я зможу вийти з цієї кімнати? Точніше, попісяти. Господи Ісусе, терпіти не можу це слово: «пісяти». Особам чоловічої статі з десятирічного віку варто заборонити його вживати. Щоразу, коли чую його від чоловіків, відразу ж уявляю їхні малесенькі пісюнчики. Раптом він різко зиркнув на мене; мабуть, я гмикнула. О Боже, сподіваюсь, нічого не сказала вголос. Тепер залишається тільки вдати, що кашляю. Чути, як у себе в кабінеті та місіс / міс підвищила на когось голос, мабуть, на чоловіка, хоча хтозна. Лайл Ваґґонер дивиться на її двері, усміхається й водить головою з боку в бік. Які чоловіки носять рожеві штани? Ексцентричні? Гомики? Хоча, якби він був гомиком, то не мав би ні дочок, ні внучок. Біла теніска привабливо обтягує тіло. Чесно кажучи, такого Лайла Ваґґонера навряд чи прогнали б з любовної оргії, якби він захотів приєднатися. Готова піти в заклад на свою майбутню зарплату, що в басейні він одягає вузькі плавки. Мабуть, його можна назвати татусем або сивим плейбоєм — так американські дівчата називають тих, із ким їм не трахатися. Господи, швидше б уже та місіс / міс закінчила розмову, бо ще почну думати вголос і не зчуюся, як Лайл Ваґґонер вражено показуватиме на мене пальцем — як на чокнуту.

Не завадило б оглянути будинок. Я б, мабуть, підвелася, але щось мені підказує, що Лайл Ваґґонер, варто мені відійти хоча б на крок, вигукне: «Ні до чого не торкайся! Ти куди? Стій!» Будинок схожий на ті, де в порожній вазі на столі не знайдеш ні монетки, ні підібраного ґудзика, що відірвався. Стіл, зрозуміло, скляний, але не обідній. Ми з Лайлом Ваґґонером сидимо на дерев’яних стільцях з округлими спинками і м’якими сидіннями. Оббивка кремова, з коричневим орнаментом пейслі[438]. На стіні висять портрети: три літні білі жінки з глухими комірцями та двоє білих чоловіків — усі з кислим виразом на обличчі, який білі зазвичай мають на зображеннях. Праворуч і ліворуч від входу ще два стільці, точнісінько такі ж, на яких сидимо ми. Килимове покриття — в тон стільців. На журнальному столику стос журналів «Таун енд кантрі»[439] (це єдина частина кімнати, що видається трохи неприбраною). Багряний двомісний диванчик на таких же фігурних ніжках, як ванна в мене вдома. Одна з віталень схожа на ті, які завжди можна побачити в рекламі на задніх обкладинках «Нью-Йорк таймс меґезин». Від картин на лівій стіні можна просто з’їхати з глузду.

— Он там, посередині, Поллок[440], — каже він мені.

— А мені здається, це де Кунінг[441], — зауважую я.

Він витріщається на мене, а потім киває.

— Навіть не знаю, що в біса купує моя сім’я, але ця картина висить тут уже досить давно. Мені здається, ніби дитина зжерла свій набір кольорових олівців, а потім виблювала все на полотно.

— Окей.

— Ви, я бачу, не згодні.

— Чесно кажучи, містере, мені немає діла до того, що думають інші про мистецтво. До вас воно доходить або ні, але досить безглуздо чекати, що дійде до інших. Натомість довкола вас вивільняється музейний простір — від ще одного ідіота, який каже, що його чотирирічна донька малює не гірше.

— Ого. Де ж вони вас таку знайшли?

— Сер?

— Кен.

— Містер Кен.

— Та ні, просто... не зважайте. Як ви гадаєте, міс Жу-Жу-Жу коли-небудь почне поважати наш час і, врешті, ЗЛІЗЕ З БІСОВОГО ТЕЛЕФОНА?

— Я не думаю, сер, що вона вас почула.

— Я ж сказав, мене звати... та, байдуже. Ви, можливо, не знаєте, але, як ви гадаєте, моя невістка спеціально запросила темношкіру хатню робітницю?

— Мене в таку інформацію не посвячують, сер.

— Кен.

— Містере Кен.

— Мені просто цікаво, бо Консуела — мені здається, її звали саме Консуела, — виносила з дому все, що тільки могла.

— Окей.

Я була впевнена, що ніякої ямайської робітниці на ім’я Консуела не існувало.

— Вона була дуже своєрідна. Все, що крала, ховала спочатку під меблі. Скажімо, сьогодні вона краде постільну білизну. Спочатку вона запихає її під ліжко. Назавтра це може бути мило — під стільцем біля дверей спальні, яке потім перекочовує до столика зовні, потім під крісло, потім під крісло у вітальні, аж поки не опиняється на пристінному столику біля вхідних дверей. Таким чином щодня, переміщаючи кожну річ оцим маршрутом, вона завжди мала що-небудь біля дверей, а потім це виносила. Я сказав невістці: «Та нелегалка створила в нас удома справжній канал контрабанди!» А вона мені, знаєш, що сказала? «На півночі, папά, такі розмови неприпустимі». Можна подумати, я народився не в довбаному Коннектикуті. Тож я припустив, що з неї вже досить пуерториканців.

— Я з Ямайки.

— Не може бути. Я був на Ямайці.

Я лише подумала: ну ось, починається, черговий білий мен почне мені розповідати, як йому сподобалося в Очо-Ріосі, але сподобалося ще б більше, якби там не було таких злиднів. І країна така гарна, і народ такий доброзичливий, і навіть за всієї своєї трагічності знаходить у собі сили усміхатися, особливо їхні бісові дітки. Хоча він, схоже, любить відпочивати в Неґрилі.

— Еге ж. Пляж Скарбів.

— Га?

— Перепрошую?

— Вибачте, Пляж Скарбів?

— Ви його знаєте?

— Звісно.

Сказати по правді, я про нього й гадки не мала. Щось чула краєм вуха. Цікаво, він у Кларендоні чи в Сент-Мері, — в одному з тих місць, де я ніколи не бувала, бо ми не мали бабці, яка б усе ще жила в сільській місцевості. Чи в одному з тих місць, щоб відвідати яке, треба бути туристом, на зразок Французької бухти. Та байдуже.

— Усе таке незаймане. Дароване від Бога, як зазвичай називають ті місця, які потроху знищують. Скажімо так: там ніхто не носив футболок «Від’ямай мене». Я попросив одного хлопця, який був у білій сорочці та чорних штанях, принести мені колу, а він відповів: «Іди, бомбоклат, сам собі візьми». Лише уявіть. Я зразу полюбив те місце. Тож ви...

З кімнати нарешті з’являється міс, тримаючи під пахвою сумочку і на ходу поправляючи волосся.

— Папа, будьте ласкаві, покажіть міс Палмер будинок. Тільки сьогодні не перевтомлюйтесь, окей?

— Прошу вибачення, міс Палмер: за вами часом не стоїть якась дитина? Може, в дверях.

— Папа.

— Бо я не розумію, до якої дитини вона звертається.

— О, заради Бога, папа. Ваш син божеволіє там, на новій квартирі, бо я хочу туди мікрохвильову, а він каже, що вона надто дорога. Тому я мушу терміново йти. Папа, покажіть міс Палмер, де кухня. Нічого, якщо я кликатиму вас Доркас?

— Нічого, мем.

— Чудесно. Мийні засоби в тумбочці під раковиною. Прошу обережніше з нашатирним спиртом, від нього довго вивітрюється запах. Обід зазвичай о п’ятій, але цього разу можете замовити піцу, тільки не з «Шейкі», там вони надто солоні. Що ж іще... Гм-м-м... Не знаю. Та нічого. Щасливо всім. До зустрічі, папа.

Вона зачиняє за собою двері, залишаючи нас наодинці з батьком. Може, варто йому сказати, що я — не покоївка, а «Боже, благослови» — агенція іншого профілю?

— Тут, напевно, якась помилка.

— А то я не знаю. Але мій син усе одно з нею одружився. Ось такі справи.

Він устає і підходить до вікна. Воно теж високе. Що більше я дивлюся на цього чоловіка, то більше не розумію, навіщо я тут. Мені не здається, що настане такий момент, коли треба буде обмивати його від лайна або вкладати в ліжко після того, як я зміню обісцяні простирадла. Він дуже високий і зараз стоїть, нахилившись до вікна, — одна нога пряма, інша зігнута, ніби він збирається витиснути шибку. Я, мабуть, ще не бачила мужчину його віку, в якого б так збереглися сідниці.

— Ви друга за місяць, — каже він, як і раніше дивлячись у вікно. — Цікаво, скільки ви протримаєтеся.

— Перепрошую, сер, але мені не зовсім зрозуміло, навіщо я тут.

— Їй незрозуміло, навіщо вона тут...

— «Боже, благослови» не надає послуги покоївок, сер. Мабуть, саме тому у вас не склалося з попередньою працівницею.

Він повертається, притуляється до шибки спиною.

— Знати нічого не знаю ні про яке «Боже, благослови». І, будь ласка, будь ласка, будь ласка, досить зі мною делікатності розводити.

— Добре, містере Кен...

— Гаразд, хай буде так, раз не можна інак. Котра година? Їсти хочете?

Я зиркнула на свій годинник.

— Дванадцята п’ятдесят дві. І я прихопила з собою сендвіч, містере Кен.

— В ігри граєте?

— Що?

— Та це я так, жартую. Хоча мені куди більше до вподоби ваше «га», а не «що». Один з тих небагатьох випадків, коли я чую, що в кімнаті є справжня Ямайка.

Я кажу сама собі: «Це приманка, не ведися, приманка, не ведися, приманка, не ведися».

— Ну, а якщо я не справжня Ямайка, містере Кен?

— Не ’наю. Тоді ти — хтось, хто шукає вигоди. Або, можливо, грає роль. Я незабаром зрозумію.

— Щодо цього, сер, не скажу нічого, але ваша дочка безумовно подзвонила не в ту агенцію. Я не виконую роботу покоївки.

— Та розслабся ти, та тупа манда всіх навколо вважає покоївками. Я впевнений, що у твою агенцію телефонував мій син, а не вона. Вона мене зазвичай ігнорує, але віднедавна я тісно спілкуюся з адвокатом, і вона, мабуть, захвилювалася, що я зміню свій заповіт. Якимось чином вона переконала мого сина, що я дійшов до точки, де за мною потрібен нагляд.

— Нащо?

— Краще запитай мого сина. Хай там як, мені нудно. Анекдоти знаєш?

— Ні.

— О-о, заради Бога, ти що, справді така тупа й занудна? Окей, тоді я тобі розкажу. Схоже, тобі не завадить. Тож слухай. Як гадаєш, чому акули ніколи не нападають на чорних?

Я вже збиралася сказати: «Послухайте, ця Ямайка, яка перед вами, вміє плавати», але він договорює:

— Бо вони приймають їх за китові какавельки.

І сміється. Не голосно, лише короткий смішок. Я думаю, чи варто мені стати зараз чорною америкоскою і заволати про образу, чи просто дати мовчанню повисіти, поки воно не почне гнітити.

— А скільки часу білій жінці потрібно, щоб висрати какавельку?

— Ого. Я... Я не знаю.

— Дев’ять місяців.

Він червоніє і, після тривалої паузи, починає голосно реготати. І регоче так довго, що в нього майже починається напад, він надривно кашляє, утирає набіглі сльози. Я й не думала, що цей жарт аж такий смішний.

— О Боже ж ти мій, Господи милостивий!

— Ні, справді, містере Кен, я, мабуть, піду. А ваш син нехай подзвонить в агенцію покоївок і...

— Ні, ні, ні! В сраку це! Ти не можеш зараз піти. Ану швидко: чому в чорних білі долоні та підошви?

— Якось не дуже хочеться й знати.

— Коли Бог малював їх фарбою, вони стояли рачки.

Він знову заливається сміхом. Я хочу стриматися, але тіло починає мимоволі трястися ще до того, як я сміюся. Він підходить до мене, регочучи так, що майже не видно очей.

— Рачки, ге? — питаю. — Чи треба хвилюватися через те, що тебе зґвалтував гурт білих?

— Святі небеса! А не треба?

— Ні. Чого ж хвилюватися? Хіба можна бути зґвалтованою малими пісюнцями?

Його рука в мене на плечі, судячи з усього, для опори, бо він весь здригається від сміху.

— Стривай, у мене теж є жарт, і цього разу він про білих. Що спільного у білого їбака і тампона?

— Не знаю. Обоє п’ють кров?

— Ні! І він, і вона — до кожної манди затичка!

Тепер уже я поклала руку йому на плече, бо не змогла стриматися від сміху. Ми перестаємо, а тоді знову сміємося. В якийсь момент, не пам’ятаю коли, на підлогу спадає сумка з мого плеча. Ми сідаємо в крісла, що стоять навпроти одне одного.

Джон-Джон Кей

кухні, що за троє дверей далі коридором, пахло беконом і чулося шкварчання та потріскування. Майже по всьому її периметру — стінні шафи з темного дерева; з відчинених дверцят однієї видно «Вітіз», «Корнфлейкс» та пластівці «Лайф». На чолі стола, як начальник, сидить чоловік, схожий комплекцією на Коричневого Костюма; він читає газету, роблячи в ній позначки червоним маркером. По боках сидять двоє хлопчиків — один, на вигляд старший, уже з ниточкою вусиків, які, вочевидь, надто часто змащує, щоб вони по-модняцькому блистіли. Він гарненький (і я міг би заприсягтися, що він мені підморгнув), але його вуха — ну чисто тобі як у Алфреда Ньюмена[442] з обкладинки журналу «Мед». Другий хлопець змушує мене із запізненням пошкодувати, що батько не обзивав мене довбаним валянком, коли я у дванадцять років намагався відростити волосся.

— Юка[443]! Юка! Юка!

— Артуре! Скільки разів тобі казати: не кричи за столом, — осмикує його мати. Кожне з цих слів вона немов видихає спиною. Ребристий светр робить її схожою на чоловічка «Мішлен»[444], але білі штани виправляють враження, викликаючи натомість асоціацію з власниками яхт, які не вміють ними керувати. Волосся стягнуте в тугий хвіст, через що, коли вона до мене повертається, її брови здаються припіднятими. Очі темні й уже з самого ранку щедро нафарбовані тушшю, а губи блищать від бальзаму, як у тинейджерки.

— Ти, шибздик.

— Шо-шо?

— Нічого. Глухих повезли, тебе забули.

— Ма’, ти нас добиваєш, — стогне старший. Вона усміхається.

— Що, диаро[445], смакує?

— Умгу ма’, справжня їжа для крутих пацанів.

— Тож не поводься, як дурень.

Старший знову стогне, тоді як молодший простягає тарілку за добавкою юки.

— Ти, сідай снідати, — каже вона і вказує на мене сковорідкою.

Я стою нерухомо; не розумію, до кого вона звертається. Але тут Коричневий Костюм підштовхує мене вперед, точніше, припечатує кулаком у спину. Старшенький глянув на мене і відвернувся, молодший задумливо смокче свою юку, а чоловік за столом досі жодного разу не відвів очей від газети. «Дай йому тарілку», — звертається вона незрозуміло до кого. Чоловік підводиться, виймає з шафи тарілку і повертається до своєї газети. Вона накладає юку та чоризо[446] з червоної сковорідки на тарілку, яка, схоже, призначається мені.

— Ти той вилупок, що мені всю справу спартачив, — каже вона.

— Шо-шо?

— Знову ти за своє. Слуховий апарат, може, вставити?

Молодший сміється.

— То що воно?

— Ма’, не «що воно», а «як воно»! От же ж!..

— Мої muchachos вважають, що англійська в мене не досить хороша. Я їм кажу, що я американська бізнесвумен, а значить, мені й говорити треба по-американськи, правильно? Іти своїм шляхом.

— А то, ма’.

— Тож ти... ага, я з тобою розмовляю. Ти той вилупок, що мені все пересрав.

— Я не хотів. Твій хлопець...

— Той хлопець уже історичний.

— Не історичний, а історія, ма’!

— Історія. Той хлопець уже історія. Не повернеться. Так завжди буває, коли даєш роботу отій чорній чорноті. Ні дисципліни тобі, нічого; тільки те й роблять, що зливають мій бізнес. Що він тобі розказав?

— Та нічого, в натурі. Сказав, що збирається замочити столик із залітними козлами...

— Вибирай слова, putito.

— Вибач. Сказав, що вони з хлопцями хочуть прибрати якихось кубинців у клубі. Натякнув, щоб я звідти забирався. А я сказав про це своєму друзяці Пако. А той сказав, що хоче попередити свого друга. Я думав, що він там викидайло якесь, а не...

— Досить триндіти. Твій варіант історії... нецікавий. А знаєш, що цікаво? Тих maricones не вдавалося зібрати разом півроку. Півроку, гонко.

— Гонкі[447], ма’, заради Ісуса...

— Поводься за столом як слід! — вона вдарила долонею по стільниці і хлоп відразу ж змовк.

— Тепер — до тебе. Знаєш, хто я? Я американська бізнес-вумен. А через тебе я втратила багато грошей. Купу бабосиків. І тепер я хочу знати, як ти плануєш розраховуватися.

— Я?

Я надкушую юку. Якщо це моя остання трапеза на цьому світі, то логічніше, щоб це був сніданок. У цю хвилину до кухні долинає гомін з телевізора, щось про «сорокафутову горииииллллуууу!». Чоловік усе ще сидить, занурившись у газету. Ніколи не думав, що в Маямі може статися щось настільки цікаве, щоб про це читати аж із таким захватом. А от юка, до речі, була смачна. Взагалі-то я її раніше не куштував, але переді мною була домашня їжа, а отже, вона має бути смачною (хоча та, яку готувала моя мама, була жахливою).

Раптом я отримую сильний ляпас. Вона щось каже, здається, що я відволікаюся, але той мордас мене ошелешує. Рука так швидко потяглася в піджак, що я навіть не згадав: пістолет уже не при мені. Ще до того як загорілось моє лице, а Ґризельда відвела для удару руку зі сковорідкою, ще до того як я підскочив і мій стілець упав, до того як я назвав її довбаною мандою і паршивою гастарбайтеркою, — я почув клацання. П’ять, десять, усі п’ятнадцять. Не пам’ятаю, коли в кухню зайшли Гавайські Сорочки, але ось вони тут. І чоловік у коричневому костюмі, і чоловік, що був за столом, і її старшенький, — усі похмуро ціляться в мене: пістолетами, дев’ятиміліметровими та «ґлоками» і навіть револьвером з ручкою зі слонової кістки. Я підняв руки.

— Сядь, — сказав чоловік за столом.

— Вам усім треба навчитися поважати маму-джаму, — додала вона.

Рожевий Гавайський Сорочечник подав їй жовтий конверт. Ґризельда його розірвала, вийняла фото і, глянувши на нього, почала гиготіти, хрипіти й трястися. Та довбана фотка її дуже розвеселила. Вона показала її чоловікові за столом, який зиркнув на знімок з таким же кам’яним лицем, з яким читав газету. Потім він кинув фото мені. Воно крутнулося в повітрі, але приземлилося майже ідеально переді мною.

— Схоже, алігатори воліють самотужки ловити здобич? Наступного разу згодую їм живого вилупка, а не мертвого.

На фото був Бакстер. Алігатори не могли визначитися, що робити з його головою. «Я не заблюю», — якщо повторити це кілька разів, то вдасться.

— Навіщо треба було прибирати Бакстера?

— Це послання, для науки. «Хто має вуха слухати, хай слухає»[448], — так говорила сестра з... Як це тут називається? Монастиря? Ага. Бакстер обісрався, і ти теж. Але мої хлопці тут порозпитували. Ходить чутка, що ти провернув у Нью-Йорку одну справу, яку навіть поліція вважає чистою.

Я ледь не розсміявся. Багато хто вважав мене не досить акуратним. Але як же мають лажатися хлопці з Маямі, щоб на їхньому тлі навіть я здавався професіоналом?

— Ось що ти повинен зробити для мене...

Мабуть, коли я заснув, мене вирубило конкретно, на кілька годин. І я навіть гадки не мав, що в ліжку є ще хтось, поки не почув:

— Ні, я не знаю, що повинен для тебе зробити.

Гомик із жирним волоссям, з минулого вечора. Сподіваюсь, я притяг цього підараса до себе не лише задля того, щоб під ним вирубитися. Та оскільки він усе ще тут, йому або сподобалося, або ж він не зміг знайти мій гаманець і чекає оплати. А може, йому просто нема куди податися. Якесь божевілля: я на підлозі, в самій футболці, та колумбійська сука влазить у мої сни зі своїми довбаними вказівками, а я навіть не пам’ятаю свого перельоту з Маямі до Нью-Йорка... Отже, приземлився десь о сьомій вечора. Зареєструвався в готелі «Челсі» о дев’ятій («Нащо тобі туди?» — запитав мене Рожевий Сорочечник. Я не поцікавився, чому при згадці про цей готель він так вирячився на мене). Потім, об одинадцятій дванадцять, у районі Мітпекінг[449] я зняв цього гомика в тісних спортивних шортах і футболці «Рамоунз».

— І? Що тепер?

— Ти сказав, що хочеш, щоб я для тебе ще дещо зробив. Та якщо не доплатиш, то я вже йду.

— Ідеш? І куди ж? Не хочеш пропустити клієнта на пірсі?

— Пірс? Чуваче, ти не в темі. Там можна запросто провалитися крізь настил, підхопити правець або ще якусь болячку. До твого відома, туди ніхто особливо й не ходить відтоді, як гейський рак стали називати СНІДом. Та й кабінки там частково позакривали.

— Та невже? Тоді давай зробимо ось що. Для початку ти знімеш штани... та зажди ти, притримай коней. Спершу витягни із задньої кишені своїх довбаних штанів мій довбаний гаман. Бо оця штука в мене в руці, яку я щойно витягнув з-під ліжка, вона стріляє не водою, як дитяча пукавка.

— О Боже, татку...

— Давай без цих дурниць... Так, слухняний хлопчик. Наступного разу, придурку, як крастимеш гаман, не чекай сніданку. А тепер про те, що ти маєш зробити.

Я перевернувся на спину і задрав ноги. Тоді обхопив коліна руками й відкрився, як довбана квітка. «Штука» лишалася в моїй руці.

— І давай лижи як слід...

Досьє я від неї, зрозуміло, не чекав, а відомості про ямайця були такими уривчастими, що його постать зразу стала таємничою. Спочатку я запитав, чому б мені не доробити Бакстерову роботу, але вона відмовила, бо, по-перше, це треба заслужити (я зауважив, що вона сказала «по-перше», такий собі натяк, що далі буде і «по-друге», і «по-третє», і бозна-скільки ще). Отже, живе собі в Нью-Йорку якийсь ямаєць, і його треба усунути, і сьогодні саме випадає шанс, що буває раз у житті, — її слова, не мої. Ох і в історію я влип! Його зовнішність вона навіть не описала, сказала тільки, що він «чорна чорнота» і при ньому, найпевніше, є зброя. Коричневий Костюм дав мені його адресу і скупо описав методи. Якогось дня вісімдесятого року цей тип просто сплив нізвідки з одним довбаним кубинцем на прізвисько Доктор Лав, — з цього все й почалося. Ні з якими кубинцями Ґризельда досі справ не мала (якщо не брати до уваги спроб їх повбивати), тож накази взаємодіяти з тим кубинцем та ямайцем, найпевніше, надходили з Меделянського картелю. І тут цей ніґер починає поводиться так, ніби вже підім’яв під себе весь ринок Маямі, зробивши Ямайку перевалковим пунктом між Колумбією та Маямі, — і це тепер, коли багамці все так заплутали, проштовхуючи свій товар. Ґризельда з’ясувала, що Ямайці працюють ще й з картелем Калі, а це вже, звиняйте, ні в які ворота не лізе. Але Ямайці влаштовували Меделянський картель, їх поважали за вміння налагодити командну роботу. Тож із ними доводилося працювати і рахуватися, хоча їй це дуже не подобалося. З її розповіді було ясно: найбільше їй не до шмиги те, що ці мерзотники вклинилися посередині — і тепер контролюють поставки з Колумбії в Штати, а також витісняють хлопців, які штовхають крек на вулицях. Кажуть, той ямаєць здобув вишкіл у ЦРУ, що найпевніше брехня, але все одно слід бути пильними.

У кожному разі, він зараз у Нью-Йорку і комусь треба, щоб його не стало. Хто цього хоче, Ґризельда не сказала, але дала зрозуміти, що не вона. «Я лише передаю звісточку», — пояснила. Насправді мені по шарабану, я ніколи не хотів знати — хто, кого й навіщо, головне, аби гроші платили. Дивно те, що після інструктажу вона захотіла, щоб я лишився і ми поговорили наодинці. Інших вона вигнала. І знову почала триндіти про нього. Як вона чула, він не розуміє жартів, і не знає, коли з нього приколюються, а коли реально обсирають; якось він застрелив хлопця лише за те, що той сказав, нібито його товсті губи створені для того, аби смоктати йому член. «Не ’наю, гонко, як ти вважаєш: Ямайці сміються, коли дивляться „Джефферсонів“? А „Троє — це компанія’“[450]? Кажу тобі, той тип ніколи ще не сміявся».

Загалом, хтось захотів, щоб він помер, але не через бізнес, бо він усе робив справно. Замовлення надійшло зверху. А що вище влада, то безглуздішою є причина. Ґризельда замовкла, її нижня губа тремтіла: вона наче хотіла сказати ще щось, але не наважувалась. Її щось гризло, щось, про що кортіло поговорити, але вона не могла. Від неї нічого не залежало. Наче за цим хлопцем у Нью-Йорк повертаються якісь привиди із Ямайки. Тим, хто бажає його смерті, байдуже, як саме все станеться, — але в мене був лише один день (тобто одна ніч, якщо конкретно). Убивати краще вдома, де ціль можна застати зненацька. Вона сказала, що сьогодні він, імовірно, буде вдома допізна. Цілком можливо, в будинку повно інфорсерів, тому краще все зробити по-снайперськи. Байдуже, я лише хочу прийти, прибрати його і зникнути.

Гомик помітно нервував, поглядаючи то на мій гаманець, то на подушку (я засунув пістолет туди, звідки взяв); хтозна, що в цього вилупка на думці.

— То трахатись будемо, чи що?

Джосі Вейлз

саме спостерігав, як моя жінка пакує мою валізку «Адідас», коли задзвонив телефон. Я хотів проігнорувати дзвінок, та мене просвердлив її погляд: думаєш, я тобі тут за покоївку? — Ало?

— Братику, сподіваюся, ти прихопиш хоча б три бредфрути, десять банок шпротів та мішечок з рисом чи горохом — для мене, як свояку?

— Юбі? Як там воно, бра’?

— У ритмі. Нема коли розслаблятись, ти ж знаєш.

— Отже, без напрягу. Однак, чуваче, треба тримати контроль — щоб усе працювало без збою, поки взагалі працює.

— Ось і я про те. Як там братани?

— Все ладком, бра’, все ладком.

— Я тут міркую собі. Знаю, ти не дружиш із літаками... Але ж паспорт з візою вже маєш? Це ж тобі не автобус, сам розумієш. — Юбі, все чикі-пікі.

— Круто. То ти, Джосі, ще в Нью-Йорку не бував?

— Ні, бра’, ті’ки в Маямі. У бізнесмена, ти ж знаєш, часу на відпустки нема.

— Що правда, то правда. Як там місіс?

— Вона була б рада, якби ти називав її місіс Чортиця. Уже місяць пресує мене, коли ж ми поберемося, як порядні люди з передмість, і чо’ в нас усе так по-жлобськи, як у гето. Це не ти її всьому такому навчив?

— Ха-ха, ні, братику. Але ж Біблія каже: «Хто жінку чеснотну знайшов, знайшов той добро...»[451].

— Гей, Юбі, чого це ти говориш про мою жінку як про якусь річ?

— Я? Ні. То Біблія! Ти і Бог мають бути в цьому заодно. Але ти не мусиш сприймати Біблію дослівно, буквально. Ти розумі...

— Розумію, Юбі. Для цього мені в Колумбійський універ ходить не тре’.

— Та певно що! Хоча я тут, у Нью-Йорку, живу вже скоро десять років, але й досі розумію далеко не все. Буде дуже цікаво, як ти його сприймеш. Нью-Йорк, як я його тобі описував, із хмародерами й усім цим...

— Як у «Джефферсонах»?

— Є ще дещо, ну, приміром, Стіві Вандер, чуваче. Та багато чого... Ну, ви ж, Ямайці, розумієте, що тут створено багато чого вартісного, не тільки «Майстер Бластер», хіба ні?

Усього дві хвилини розмови, а Юбі вже двічі тонко натякнув мені, що я невіглас.

— Ви, Ямайці? А хіба не ти минулого тижня вистрибнув з човна в Нью-Йорку, бо думав, що він не зупиняється?

— Ха-ха-ха, конкретно підколов, Джосі Вейлзе, конкретно.

Моя жінка не спускає з мене очей: мовляв, з ким це ти так щебечеш? Вона знає моє ставлення до Юбі, хоча сама його ніколи не бачила. Фішка Юбі в тому, що, на відміну від інших, кого виростив Західний Кінгстон, він родом не з гето. Юбі цілком сформувався раніше, ніж я взагалі його зустрів. У нього Бронкс та Квінс злилися з Медельїном ще до того, як мені спало на думку лишити Маямі тій сучці Ґризельді Бланко, яка все одно воліє за краще мати справу з багамцями. І він уже з сімдесят сьомого року прибрав до себе найкращих з братів Копенгагену. Найцікавіше те, що я його ледь пам’ятаю. Вийшов він не з бідняцької Балаклави і не з задрипаної Ґази[452], а з заможного будинку з двома пристойними машинами, встигши здобути гарну освіту. Коли він якось приїздив у гості, то дивився на всіх і все на Ямайці так, наче потрапив у зоопарк. Але, дарма що пітнів у своєму шовковому костюмі, жодного разу не дістав білу хусточку, що стирчала з кишені, і не витер нею обличчя. Багато хто на Ямайці живе в такому ритмі, бо так ти можеш знайти себе і, виклавшись на повну, стати козирем. Одне слово, не знаю. Якби я був на його місці і мав таке походження, як він, то ніколи б і нізащо не знайшов себе в цьому. Юбі єдиний, кого я знаю з тих, хто в цій грі лише тому, що це — його пристрасть. Мені здається, це йому йде на користь, бо розігріває, як деяких наших хлопців — постійна гонитва за новою свіженькою поцькою, бажання міняти їх частіше, щоразу зазіхаючи на ту, яка вище. Він — чоловік великих амбіцій при малих ставках. Водночас, цей мужлай, який за дві хвилини зробив із себе міщука, усе ще, ніби хизуючись, забобонно носить у кишені оту білу хусточку, — бо ж ніхто в Америці не знає, що він боїться чорної магії обіа більше, ніж дехто — диявола.

— Тож, Юбі, ти просто не міг дочекатися, аби почути мій голос, дарма що скоро мене побачиш, — чи ти таки хочеш щось сказати мені?

— Ого, Джосі, а ти тямущий. Тобі про це ніхто не говорив?

— Моя мамця.

— Ха, я дійсно дзвоню тобі з приводу. Дещо мене... До речі, братику, тільки-но скажеш, що це — не моє діло, я тут же стулю варнякало.

— Що за тема, бра?

— Ну, я пробував перетерти це із твоїм братаном Віпером, але не зміг його застати і...

— Що за тема?

— То Віпер тобі не дзвонив? А я був думав, ти ска’еш, що це вже вляглося. Просто коли ти по повній займаєшся Бронксом і чуєш щось про бізнес у Брукліні, то зразу думаєш: «Це не моє діло, це парафія чувака на ім’я Віпер». Але, як я казав, я набрав його домашній — ти мені сам колись дав номер, — а він чо’ось не взяв трубку. Він що, змінив номер?

— Що за тема?

Юбі зробив паузу. Він точно мене не боїться, тому я знаю, що він не хвилюється. Він просто тягне час. Хоче, аби я зрозумів: у нього є дещо, потрібне мені, але я сам про це ще не здогадуюся.

— Ну, коли один такий випадок стається, це мало що значить. Іноді буває, що нарики скачуть з району в район, шукаючи, де б надибати ще більше доз, так? Я про те, що в цьому нічо’ тако’о. Але коли їх припирає шестеро з Брукліну в Бронкс, це таки щось означає.

— Ти хочеш сказати, у тебе було сьогодні шість клієнтів із Брукліну? Може, вони просто не знають, куди їм піти в Брукліні?

— Ти що, з дуба впав, Джосі Вейлз? Коли крекерові тре’ дозу, повір мені, гівнюк знає, куди йти. І він не попхається галасвіта. Крокова близькість — ключ до успіху, братику мій, хоча, звісно, я кажу тобі те, що ти й сам чудово знаєш. Так от, мій хлопець спіймав одного з тих твердолобів та й питає, навіщо він забрався у Квінс, — а той каже, що з Бушвіком[453] справ більше не має.

— Що сталося в Бушвіку?

— А там хіба не твій Віпер заправляє?

— Що сталося в Бушвіку, бра’?

— Той твердолобий сказав, що двоє дилерів раптом почали брати вдвічі більше, ніж зазвичай, просто так, на рівному місці. Я знаю, як і ти, що ми будуємо роботу на довірі й шукаємо нових клієнтів, але щось я не пам’ятаю, щоб ти говорив про зростання ціни. Тому мене й здивувало, що вона так злетіла у Брукліні. Тобто, це ж нелогічно, бо ж саме через фіксовану ціну в нас немає зайвого руху клієнтів між районами, так?

— Хм-м.

— І ще одне, юначе. Здається, парочка твоїх дилерів також вживає. Я не знаю, як із цим у Маямі, але тут це завжди, завжди шкодить бізнесу Один з тих нариків розповів, що не міг знайти твого дилера і тому пішов на «точку» — думав, що йому хтось там дасть дозу, а там ті два дилери — від’їхали в кайфі. Обидва! Тобто, якого чорта два твоїх дилери сидять обнюхані на «точці», коли надворі — черга клієнтів за дозою? І що, ти можеш тепер довірити цим довбойобам вести справи? А коли вони під кайфом узагалі спалять весь твій власний запас? Джосі, ти мене чуєш?

— Я чую тебе.

— Гей, братику мій, я просто кажу тобі, як я це бачу. Коли нарику доводиться скакати зі свого району в чужий район, щоб роздобути два або три пакетики, це вже звучить як проблема. Дозволь нагадати: у мене в Бронксі все строго, ще відтоді як я приторговував тільки «травою». А з сімдесят дев’ятого я взагалі налагодив механізм — як у справжньому бізнесі, краще за будь-яку крамницю. Тому що я знаю: коли диявол поводиться як хлопчисько, не буде ніякого росту, бо все розвалиться на кореневому рівні. Терпіти не можу розхлябаності. Особливо від своїх власних братчиків. Знаєш, що я сказав останньому чувакові, який лажонувся? Я сказав: «Я даю тобі вибір. Юначе, вибери сам, якого ока готовий позбутися: правого чи лівого». Якщо у твоєї тачки пробите колесо, вона рано чи пізно перевернеться і вб’є усіх. І те, що стосується Бронксу, так само розповсюджується на Квінс.

Мені все ще не віриться, що він мене щойно назвав «юнаком».

— То хто їх найняв, ти чи Віпер? Я маю на увазі, що Віпер повинен був це угледіти і швиденько виправити, але, знову ж таки, Віпер... Ти ж маєш знати, що робить твоя права рука.

— Так.

— Кажу тобі, востаннє, коли мій помічник почав уживати, я просто його порішив. Бо тут справа така, Джосі: кокаїн — це тобі не крек. Хто сидить на коксі, принаймні шарить щось, а якщо ні, то хоч гроші має. Тож із ним треба поводитися по-джентльменськи. А крек — що? Крекер заради кайфу піде на все: хоч за щоку візьме, хоч серце у свого немовляти виріже. Ти ж не можеш допустити, щоб такий довбойоб продавав твій товар? Ні, юначе. Нізащо. Але ви з Віпером зробите все як було, еге ж?

— Не так, як було.

— Ну, я не знаю. Як я вже казав, Віпера треба знати. Але ти мусиш хоча б перевірити, що відбувається на твоїй «точці» в Бушвіку. Я на кожні розбірки приходжу з голкою і дулом. Щоб або прибити кого потрібно, або приспати його убоге існування. Якщо треба, щоб я навів порядок і в Бед-Стаю[454], і в Бушвіку, чи де завгодно — просто скажи. Знадобиться більше пацанів, але все одно я...

— Я тобі вже казав, Юбі: вони в мене під контролем. Ти розбирайся зі своєю територією. Ну гаразд, наберу тебе, коли доберусь.

— Га?.. А, так, само собою. Дзвони.

Я вішаю слухавку. Моя жінка все ще не відвела погляду. Я набираю Віпера, але на дзвінок ніхто не відповідає. Я відчуваю цей погляд: вона знає, коли мене розбирає лють. Я вже майже чую, як вона мені каже: «Та облиш, у тебе ж є ще рідні діти, воно того не варте».

Я дивлюсь на неї й кажу:

— Все нормально, не дивися так.

Віпер

рубку збираєшся брати? — Ні.

— А хіба тобі не треба когось зустрічати в аеропорту?

— Я тобі що, про це казав? Поки ні, пізніше.

— Тоді хоча б вируби дзвінок. Ця штука, вона...

— Та знаю я, де цей довбаний дзвінок. А де, до речі, ключ?

— Не ’наю, десь на цьому ліжку.

— І де ж?

— Та не ’наю я. Мо’, ти на ньому лежиш. Або під подушкою, під тобою. А знаєш що? Перевернися. Нічого, в мене не впаде. І не ’наю, що такого поганого в плюванні? Ямайці аж шарахаються від слини.

— Що за ремарка? Ти плюнув на людину, це неповага.

— Це просто волога. Так само якби ти плюнув мені на дупу і злизав це.

— Г’споди! Нізащо!

— Через те, що це дупа чи слина? Ти ж розумієш, що коли лижеш дупу, то злизуєш свою слину.

— Як можна злизувати назад свою слину? Щойно вона покидає рот, то назад у нього потрапляти вже не повинна.

— Ха-ха. Перевернися.

— Що?

— Що чув. Перевернися.

— А мені так лучче. Глибше проникаєш.

— Можна подумать. Ти просто не хочеш на мене дивиться. У кімнаті обідня пора. Я перевертаюся. Ліжко надто м’яке, я в ньому утопаю, а він зверху вдавлює мене в простирадла. Дорікає, мовляв, ти закомплексований, але я не розумію, про що він, хоча мовиться це з усмішкою. Він дивиться на мене невідривно. Сьогодні вівторок, від цього дня я багато не сподіваюся. Він дивиться і дивиться. У мене що, потріскані губи? Чи очі косять? Він думає, що я відведу погляд першим, але я не відводжу, навіть не моргаю.

— Ти гарний.

— Та годі.

— Ні, кажу тобі, мало яким мужикам пасують окуляри.

— Хлопче, досить цього лайна. Мужик не повинен говорити мужикові всяку...

— Підарську бридню? Я знаю, ти це вже всьоме повторюєш. Клянуся, тобі б полюбилися пуерториканці. Вони теж не вважають смоктання члена і трах у дупу гомосексуалізмом. Тільки якщо трахають тебе, то ти — йобаний підар.

— Ти назвав мене йобаним підаром?

— О ні, ти помішаний на поцьках.

— Я люблю поцьки...

— Друзяко, так ми трахаємося, чи мені бути Гаррі Гемліном для твого Майкла Онткіна[455]?

— Ти взагалі про що?

— Знаєш, скільки за ці два роки я чув ось таких балачок? Вони дістали, а ще я втомився смоктати члени і при цьому ховатися. Особливо ваші, чорні. Я просто хочу робити ось це...

Я мовчу і чекаю. А він починає смоктати мій правий сосок, потім переходить до лівого, але робить це жорсткіше, ніби збирається його відірвати. Я вже збираюся сказати «якого біса, боляче», та він заходжується його лизати. Прицмокує язиком, прицмокує й облизує. Я тремчу. Я майже благаю його, щоб він лизнув ще й правий, і тоді мене перестане так пробивати на трем. Я відчуваю на своєму соску краплю теплої слини, і він дмухає на неї. О ні, годі робити з мене жінку. Дерти мене в дупу — я не проти, а ось обдувати сосок — це вже ні.

— Та дай ти вже йому спокій, довбодзьобе. А то, дивись, удавишся.

— Що?

— Не можна одночасно догоджати партнерові й ублажати себе, — тож вибери щось одне. Напевно, мені краще піти, а ти мене гукнеш, коли визначишся.

— НІ. Тобто — ні.

Він припадає до мого рота, перш ніж я встигаю сказати «поганці не цілуються». Посмоктує мій язик, водить своїми губами по моїх, язиком по язикові, «танцює» ним і змушує мене робити те ж саме. Змушує мене відчувати себе гомиком.

— Ох, поглянь на себе. Ти щойно гиготів, як школярка. Може, надія для тебе ще не втрачена.

Він лиже мій рот, губами по губах, підвертає губи, покриває своїм язиком мій, потім навпаки, губами смокче мій язик; я розплющую очі й бачу, що свої він щільно стулив. І цей стогін... Він виходить з нього чи з мене? Я простягаю долоні і стискаю йому соски, але не сильно, бо я ще не знаю різниці між пристрастю і болем. Але він стогне і веде своїм язиком, униз по моїх грудях, до сосків та пупка, залишаючи вологий слід, який віддає холодком, хоч його язик теплий. А Нью-Йорк шпигує, поки я роблю це? Ну, і за чим він шпигує, питаю я? За моєю тугенькою дупою? Це вікно п’ятого поверху, та я все одно не впевнений, що нас не бачать. Хоча для мийника вікон це не надто високо, але хто б там дрався на цю стіну? Нас ніхто не бачить, окрім неба. А ось коли повз буде пролітати «Ейр Ямайка», Джосі матиме шанс мене угледіти... Чувак лоскоче мій пупок язиком, а я хапаю його голову. На секунду він підводить очі й усміхається, а його тонке, м’яке каштанове волосся просочується крізь мої пальці. Описуючи так його волосся, я висловлююся, як білий.

— Повертайся, довбограю.

Я хотів сказати, що я — тут, але в цю мить він бере в рота мій член, і ці слова застрягають у моєму горлі. Він бурмоче щось про крайню плоть. Відтягує її, дивиться на головку і всім ротом «пірнає» на неї — так, що я аж здригаюся. «Ви, необрізані, реально чутливі, еге ж?» Він лиже й посмоктує спершу лише головку члена, а потім заковтує його всього, поки не натикається ротом на моє пахове волосся. Вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз; я відчуваю його губи, його язик, його піднебіння, вологе, тепле; він відпускає, смокче, відпускає, смокче, відпускає — і я мимоволі впиваюся в його плечі щоразу, коли він відтягує мою крайню плоть. Я дивлюсь на біле, яке ковзає по чорному — вниз, потім вгору, вниз, знову вгору, з вигинанням і мельканням рожевого язика. За третім разом я хапаю його за плечі й шалено стискаю. Він зупиняється. Але потім раптово схоплює мене за обидві щиколотки, підштовхує вверх мою дупу — і проникає туди язиком. Я жену від себе думку, що це не надто мені до вподоби, — таке відчуття, наче щось гаряче зволожує мій задній прохід. Він залишає мої ноги піднятими догори, скочується з ліжка і дістає презерватив. Я все ще не можу відчути різницю між «одягненим» та «неосідланим», і геть не розумію, для чого використовувати презерватив з чоловіком. Я знаю, що піді мною — п’ять поверхів, але що, як хтось пройде повз вікна прямо зараз і побачить мої задерті в повітря ноги? Це справді має зараз знову статися. Я не так багато трахався щоб перестати думати про те що так це справді зараз станеться. Я все ще трахаюсь не досить часто щоб перестати думати про те що так у цій кімнаті є один твердий член і він не мій. І мені просто хочеться схопити його стиснути і потягнути а потім згодом може і відсмоктати. І ось його пальці втирають мені в очко мастило а я знову жену від себе думки про тюремний трах хоча що я кажу. Коли я збираюсь не думати про тюремний трах я якраз про нього і думаю він старанно втирає мені мастило і трахає спочатку пальцем дістаючи десь там до чогось що змушує мене підскакувати але ні я не думаю чи це те ж що відчувають жінки коли я досягаю їхньої «точки» бо на хер жінок на хер поцьки і на хер мої спроби відтрахати підара принаймні тут і тепер на висоті п’яти поверхів. І ну їх на хер усі ці просторікування про те що означає білий зверху бо я не думаю про те що білий зверху доти доки не думаю що це Америка. А якщо я думаю як ніґер то це означає щось типу того що білий зверху але наверх можу вилізти і я хоча він при цьому як і раніше буде скакати на мені. Дяка Богові що в мене зараз не стоїть...

Знову дзвонить телефон.

— Ти мене хоч у якийсь момент впустиш у себе, солоденький?

— Що? Ой!

— Чого ти такий скутий? Маю сказати, вся ця байда — щодо розкутості ямайців — мені все більше скидається на міф. Ка’у як є.

— Я не скутий.

— Малий, я міг би навіть звисати зі стелі, запихаючи тобі в дупу свій великий палець, тоді як ти...

— Ха-ха.

— Ага, отже, фокус у тому, щоб змушувати тебе сміятися. Або трахати тебе в темряві. Тоді б у тебе, може, не було проблеми.

— Чо’ось у всіх фільмах герої трахаються лише в темряві. Навіть у телику.

— В який же момент до тебе дійшло, що не всі мужики в Америці схожі на Боббі Юїнга[456]?

— А мені темрява подобається.

— Благаю, Бетмене, зміни тему.

— Це ти зміни тему.

— Ти знаєш, що єдина істота, яка побачить тебе з цього вікна, — це Супермен. Вірити в нього чи ні — діло твоє. Піду віділлю, і зразу назад.

Я змусив себе промовчати й не кинути навздогін: «Поспіши». Я все ще не можу позбавитись безглуздої думки, що ось-ось за вікном з’явиться Джосі — вигулькне, як у тій картинці «Тут був Кілрой»[457]. І знаєте що? Я скажу йому: «Це Америка, тому я роблю що хочу, і мені начхати на будь-чию думку з цього приводу; чи, як кажуть америкоси, kiss ту ass[458]». У Нижньому Іст-Сайді все піді мною, і Бед-Стай я тримаю, і не треба було кликати ніякого ідіота Юбі, — та якщо він ловитиме ґав, то Бронкс буде теж мій. По суті, мені не потрібен цей Бронкс з його довбаними чорношкірими, у мене є білі люди на Мангеттені, які платять утроє більше. Тож коли літак Джосі нарешті приземлиться сьогодні ввечері, він побачить, що Віпер реально заправляє Нью-Йорком, і все, що треба робити, робиться як слід саме завдяки мені, — тож дай мені чортів спокій і не лізь у мій дім, і не дивись під моє простирадло, а якщо вже дивишся, не кажи нічого. Що, в біса, ще мужик має робити?

Справи йдуть туго, тільки й усього. Просто йдуть туго, зі скрипом.

Він виходить з ванни, його твердий член, загнутий вліво, вже в гумі. А в білих шкіра світліша на місці плавок. І вогняний кущик навколо члена та яєць. Цікаво, чи буде він ніжним? І чи саме ніжність робить цей процес «підарським»? У будь-якому разі, я його таким не відчуваю. Ні в «Шахті», ні в «Орлиному гнізді», ні в «Шипі», ні в «Новому театрі Давида», ні в «Театрі Адоніса», ні в «Західному світі», ні в «Біжу 82», ні в «Дорогоцінному камінні», ні в «Книгарні на Кристофер-стриті», ні в «Лігві Джея», ні в «Клубі пекельного полум’я», ні в «Лез Оммі», ні в «Книгарні на Енн-стриті», ні в «Шомполі», ні в «Бедлендсі», ні в «Рамблі»[459]; ні з бізнесменом, що йде додому до своєї дружини, ні з байкером, ні з патлатим студентом-гіпаком, ні з диаро, muchacho або mariconcito[460], ні з церковним хористом, ні з клоуном з восьмидюймовим написом на джинсах, ні з хлопом, якого інший хлоп називає «препі»[461], ні з сивочолим джентльменом, що вигулює пса, ні з чоловіком без особливих прикмет та особливих занять.

Хтось підходить ззаду, коли я спускаю шорти; хтось запрошує мене додому, якщо в нього є «біляк». Хоча ніхто в Америці й гадки не має, що таке «біляк», тому я кажу «сніжок», «порошок», «кокс» або просто «кокаїн». Дилер може тихенько цупити зі свого ж товару. Вдома чи в парку я опускаю шорти — і вони плюють, мажуть, трахають; я чекаю, поки вони кінчать, а деколи вони — щоб кінчив першим я, а тоді здрочують мені на дупу. Але все одно це мужик трахає мужика — і я відчуваю, що при цьому залишаюся мужиком. А коли ось так, по-ніжному, в ліжку, виникає інше відчуття: що ми — два підараси. І розмовляємо, як два підараси. Ну так що ж? Отже, ми, певно, і є підараси.

— Так і будеш весь день стояти дрочити? — питаю я.

І саме тут дзвонить телефон. Він зиркає на нього, потім на мене і бачить, що я в той бік не дивлюся. Думає щось сказати, але не каже. Телефон і далі дзвонить.

Я чекаю, коли дзвінок змовкне, а він залазить на ліжко і бере мене за щиколотки. Дзвінок обривається, і він задирає мої ноги в повітря. Я чекаю, що телефон знову задзвонить, бо якщо це було щось важливе, він чи вона наберуть мене ще раз.

Він змащує мені дірку. Телефон мовчить. Він змащує собі член. Телефон мовчить. Я все чекаю, що той ось-ось озветься знову, і, хоча він мовчить, гигочу, мов дівчисько.

Він усміхається, дивиться прямо на мене і вставляє мені на всю довжину, не швидко і не повільно, але впевнено і не зупиняючись, і раптовий біль за мить минає; він уміщає в мене весь свій кривий член — і починає рухатися...

Не встигаю я сходити посцяти, як телефон знову дзвонить.

— Ало?

Чорт. Трубку взяв не я, а він.

— Ало? Ну ще раз: ало? Одну секунду. Здається, тебе.

П’ять секунд — і я на дроті:

— Ало?

— Хто це, в чорта, був?

— Що? Ти про що?

— Що там у тебе за засранець? Там у тебе що, дапі бере трубку?

— Ні, Юбі.

— Тоді хто?

— Це мій братан зайшов... зайшов за... Хочеш, я тобі музичку поставлю? Філа Коллінза[462]?

— І він знімає трубку з твого робочого телефона?

— Та зажди ти, Юбі. Ніхто її не знімає. Просто я вискочив у сральник, виходжу і бачу: він її вже взяв. Ну так що там у тебе, юначе? Як жиєш?

— Не говори зі мною, як піндос.

— А ти не говори зі мною, як зі шмаркачем. Що там сталося?

— Та ось те й сталося. Третій раз тебе вже набираю.

— Ну ось, ти дістався до мене.

— Мені є що сказати.

— Ну так що саме, бомбоклат, не тягни за яйця?

— Коротше, плани змінилися. Джосі зустрічаю я, а не ти, і...

— Та ну йо’ на хер. Про зміну планів Джосі мені сказав би.

— Тоді ласкаво прошу в аеропорт, побачиш, як я його там зустрічаю. Разом веселіше скрізь, як я завжди кажу. І ще. Джосі не хоче їхати в Іст-Віллидж, а хоче глянути, як справи у Бушвіку.

— Бушвіку? Чо’ це раптом йому треба в Бушвік, ні сіло ні впало?

— Чо’ це раптом ти думаєш, що я екстрасенс? Якщо в тебе проблема з Джосі, то поговори з Джосі.

— Я хотів для початку зводити його в «Міс Квіні». Найкраща ямайська їжа в усьому Нью-Йорку. Прямо в бруклінському Флетбуші[463].

— Віпере, Джосі Вейлз схожий на того, хто покидає Ямайку, де може насолоджуватися ямайською кухнею весь час, щоб попробувати довбану імітацію? Ти ідіот чи прикидаєшся?

— Йоу, ко’о ти назвав...

— Прибуття о пів на десяту. Побачимося в Бушвіку.

Доркас Палмер

ожливо, хтось знає щось, чого не знаю я, але мені ніколи не доводилося чути, щоб чоловік казав «мені просто цікаво», не тримаючи в голові ніяких інших причин. «Ти живеш сама? Мені просто цікаво». Так, то був початок однієї крутої нічки. Зрозуміло насамперед: це я — ідіотка, раз потягла його до себе додому. Чому? Бо зв’язалася з чоловіком у тому галасливому ямайському клубі тільки через те, що він не схожий на ямайця; виснула на ньому й дала на автостоянці привід для продовження; не хотіла йти до нього додому, — як сказала б директорка школи Непорочного зачаття, яка ще лярва взагалі таке робить?

Привела я того мужика до себе додому, а в нього відразу виросло ще сім рук: одна обвилася довкола моєї шиї, друга вже в моїх трусиках треться — певно, він гадає, що клітор стирчить, як член.

Кумедно, але запах пива здається сексуальним лише в барі. Я сказала, що передумала, тоді він вчепився мені в горло й почав душити. Я схопила його за руки, але його хватка лише зміцніла, і він спитав: «Нам же, я думаю, проблемки не потрібні?» Я відповіла: «Ні, котику, я тільки піду у ванну й перевдягнуся в що-небудь зручніше». Знаєте, прямо як у кіно.

— Тоді скажи, де в тебе тут бар, я собі щось наллю.

— У тебе на це не буде часу, цьомчику.

Я зайшла у ванну і таки знайшла там дещо для себе достатньо зручне. Пам’ятаю, свого часу в пошуках цієї штукенції я спустилася до самого кінця Ґан-Гілл-роуду. Власник крамниці уважно подивився на мене й поцікавився, що я збираюся цим косити.

Тим часом мій залицяльник розташувався в одному з крісел, які стояли у вітальні. Не біда, мені доведеться всього лиш пройти квартал чи два — і я матиму нове крісло. Що ж, супутні збитки.

Він саме нахилився, стягуючи з себе останнє, що на ньому лишалося з одягу, — розпаровані шкарпетки. Мачете розтяв повітря з такою легкістю, якої я від нього не чекала, рівно розсік верх крісла і застряг у його спинці.

Чоловік підскочив, хоча й не надто швидко — може, в першу мить вирішив, що це жарт. Далі він вчинив те, що зазвичай роблять мужлаї, — почав підступати ближче, розмахувати ліктями, підсміюватися наді мною, так наче думав, що я виявлю страх.

Його налякав до всирачки не той удар, а те, з якою майстерністю я висмикнула мачете і замахнулася ним удруге — як каскадерка у фільмах Брюса Лі. «Дівчині треба мати корисне захоплення», — казала мені мати.

Я знову розрізала перед ним повітря, заволавши: «Ану геть, бомбоклат, з мого дому!» Він такий: «Заспокойся, мала, заспокойся», а я верещу: «Ґвалтують! Геть звідси, бомбоклат, геть!»

І розмахую далі; при цьому, начебто промахнувшись, розбиваю свою дорогу вазу, — хоча вона не варта доброго слова, а розгепала я її лише тому, щоб показати йому: ця скажена сука реально не жартує. Він відступав, але не надто поспішно. «Можу я хоч одяг забрати?» — спитав він, але я й далі кричала, а тоді стала гнатися за ним, розмахуючи довбаним катласом направо й наліво, ніби пробиваючи собі дорогу в кущах. Він побіг до дверей і вискочив у коридор, крикнувши щось про скажену суку. Ну, не знаю, про кого це він. Я ось думаю, чи була я тоді більше Ямайкою, ніж тепер, чи нині я вже звичайнісінька американська істеричка. І...

— Гаразд, не розказуй, мені не обов’язково знати.

— Знати що?

— Присягаюся, мій кузен Ларрі зі своїм Альцгаймером і то уважніший, ніж ти.

— Ой, вибачте.

— Ні, не вибачаю. Тепер мені доведеться розповісти тобі анекдот.

— Господи, містере Кен, знову ці жарти про ніґерів...

— О святі небеса, про них більше не проси. Я хотів про Альцгаймера. Кумедно, коли люди з великою «С» жартують про людей з великим «Ч», — наче той факт, що ти нібито забуваєш про свою хворобу, робить цю хворобу трохи легшою.

— То ви-велика «С» чи великий «Ч»? Може «П»? Або «Д»? Моя сім’я на Ямайці може похвалитися великим «Д».

— Великим «Д»?

— Діабет.

— А «П» в такому разі — Паркінсон? Іноді мені хочеться, щоб у мене була якась середньовічна хвороба, на зразок сухот або кривавого проносу.

— А у вас що?

— Не перетворюймо це в кіно тижня, гаразд? А то в мене відчуття, ніби я живу в телевізорі своєї донечки. Взагалі, вся ця сцена мала б бути менш схожою на «Імітацію життя»[464], а більше — на «Мандри Гулівера».

Він виходить у передпокій і бере шапку та шарф.

— Ходімо.

— Що? Куди? До ліліпутів? Скоро ж піцу мають привезти.

— Ой, я ніколи не їм це лайно. Вони просто залишать її на порозі й знімуть бабло з нашого рахунку. Нумо розважатися, мені тут так остогиділо.

Чесно кажучи, я реально хотіла злиняти. Усе це меблювання епохи рабства, виготовлене лише кілька років тому, діяло мені на нерви. Десь у цьому будинку міс Колтерст, мабуть, тримає усі до одного випуски «Вікторії». А ще, напевно, «Червону книжку»[465] — на випадок, якщо їй захочеться самій зробити цукрову глазур.

— І куди ми підемо?

— Та чорт його знає. Може, ти зводиш мене на обід у Бронкс. Тоді я знатиму, що ти читала Свіфта.

— Ямайські школярки читають «Гулівера» ще до того, як їм виповниться дванадцять.

— Ого. Який же сюрприз одна з них розкриє в наступні сорок хвилин? Допитливий розум хоче знати. Гайда.

Цей чоловік не жартував щодо Бронксу. Не знаю, чому я нічого не сказала, коли ми запросто, не змовляючись, вискочили з таксі на під’їзді до Юніон-скверу, спустилися в метро і стрибнули на 5-й маршрут, що йшов у тому ж напрямку, звідки ми приїхали. Ми вмостилися на тримісне сидіння біля дверей. Щоб не ловити на собі погляди, я намагалася не піднімати очей. З кожною зупинкою ставало все більше графіті. Доки ми не дісталися до 96-ї вулиці, у вагоні були переважно білі — чоловіки та жінки похилого віку, які, напевно, нікуди не поспішали, а також школярі, що поверталися додому.

Між 110-ю і 125-ю вулицями більшість білих вийшли, залишивши латиносів та кількох чорних. До 145-ї у вагоні вже були майже самі чорні. І ті, й інші, і треті не могли стримати спокуси глянути на нас. Я вже шкодувала, що не вдяглася як медсестра і що мій супутник був так схожий на Лайла Ваґґонера. Чорні чоловіки, ймовірно, думали, що цей поважний мен має бути особливим, раз може дозволити собі чорну жінку. Або ж розмірковували над тим, чому він їде в таку далечінь до повії. Найгірше те, що, після того як ми проїхали 180-ту вулицю, я була змушена сидіти й чекати, поки всі вийдуть з вагона, розглядаючи при цьому нас.

— Ти десь тут живеш?

— Ні.

— Я просто так спитав.

— Знаєте, не дуже безпечно їхати цим поїздом у таке місце і в таку пору дня, чи не так?

— Ти взагалі про що? Тільки п’ята година вечора.

— Це п’ята година вечора у Бронксі.

— Ну і?..

— У вас телик є?

— У цьому світі, Доркас, люди самі вирішують, чого їм боятися.

— Люди, що живуть на Парк-авеню, самі вирішують, чи боятись їм чогось сьогодні. А для всіх інших існує правило: у Бронкс після п’ятої не їздити.

— То чого ж ми їдемо?

— Я не їду. Це ви їдете. А я просто слідую за вами.

— Ха, це ж ти мені сказала про курку джерк на Бостон-роуді, а я тобі сказав, що ямайської кухні не їв ще з сімдесят третього року.

— Тобто виходить, що в кожного білого має бути своє власне відчуття «Серця пітьми»[466].

— Не знаю, що має вражати мене більше: той факт, що ти така начитана, чи те, що чим далі ми від П’ятої авеню, тим сміливішим стає твій тон.

— І що з цього випливає, містере Кен? Що я добре говорю англійською? Чи що американці не читають книжок в інституті? Що ж до тону — оскільки з’ясувалося, що мене найняли помилково, можете бути певні: із завтрашнього дня ви не побачите ні мене, ні кого-небудь ще з цієї агенції.

— Овва, це було б помилкою жахливих масштабів, — пробурчав він не мені, а комусь там, за вікном. Я крадькома оглянула вагон, чи не слухає хто нашу розмову.

— Мені здається, я знаю, що ви робите, — сказала я.

— Справді? Тоді кажи.

— Чим би ви не страждали, зрозуміло одне: це викликає у вас підсвідоме бажання померти. Тому вам не треба більше нічого боятися — і ви робите те, що хочете.

— Можливо. А може, Фройде, я просто хочу трохи довбаної в’яленої свинини і курки джерк, батату і ромового пуншу, і мені начхати на твою довбану дешеву попсову психологію. Ти про це не подумала?

Двоє чоловіків підняли очі.

— Вибач. Я просто вже об’ївся всього цього лайна від свого сина та його дружини... Мені його не треба, особливо від того, кому я плачу.

Троє чоловіків і дві жінки подивились на нас.

— Що ж, ’пасибі за привід для всіх цих людей подумати, що я повія, — кажу я.

— Що? Про що ти?

— Вас чули всі.

— О-о, ні-і.

І тут він підводиться. Я широко розкриваю свою сумку, прикидаючи, чи поміститься в ній моя голова.

— Дивіться, люди... Я... е-е... знаю, що ви могли подумати...

— Ви що, серйозно? Вони ні про що не думають. Сядьте.

— Я просто хочу сказати, що Доркас, ось вона — моя дружина, а не якась там повія.

Я знаю, що подумки я закричала. Не знаю, чи робила б я це публічно, але всередині, чорт візьми, я таки кричала.

— Ми одружені вже... скільки, сонечко, чотири роки? І я мушу сказати: все так, як і першого дня, — хіба це не чудово?

Складно сказати, чи він так незграбно намагається захистити мою репутацію, чи йому просто приємно влаштовувати це шоу. Тим часом я озираю людей, з усіх сил намагаючись на них не дивитися. Якась жінка похилого віку прикриває рот, сміючись. Я хочу засміятися теж — так, ніби цей жарт мене не стосується, — але сміх не виходить.

Кумедно те, що я навіть не злюся на нього. Він тримається за поруччя, розгойдуючись разом з вагоном, немов збирається танцювати. Поїзд зупиняється на «Моррис-парку».

— Це наша станція.

— О? Але це ж «Моррис-парк». Я думав, ми виходимо на «Ґан-Гілл-роуді»?

— Це наша зупинка.

Я вискакую, щойно відчиняються двері, не чекаючи на нього. Я навіть не озираюся. Я майже хочу, щоб він залишився там і їхав до біса на «Ґан-Гілл-роуд», узагалі куди захоче. Але потім я відчуваю його дихання позаду.

— Боже, це було весело.

— Збивати з пантелику людей — це весело?

Я стою на платформі й чекаю вибачень, бо, як я бачила в кіно, це саме те, що я маю робити.

— Можливо, тобі варто запитати себе, чому так легко збити з пантелику тебе.

— Га?

— Люблю, коли ти говориш на ямайський лад.

— Ви серйозно?

— О, чорт забирай, Доркас. Ти не знаєш жодної людини в поїзді, ти ніколи більше не побачиш нікого з них, і навіть якщо побачиш, ти не пам’ятатимеш, який вони мали вигляд. То хіба не насрати, що вони там подумали?

Господи Ісусе, ненавиджу, коли не тільки я маю здоровий глузд.

— Тепер нам чекати наступного поїзда.

— Та ну його. Підемо пішки.

— Ви збираєтеся йти пішки. У Бронксі.

— Ага, це я і зроблю.

— Ви знаєте, що в Гаффен-парку майже щоранку знаходять мертве тіло?

— Ти хочеш налякати ветерана трупами?

— Справжній злочин зовсім не такий, яким його показують у «Жінці в поліції»[467].

— «Жінці в поліції»? Ти коли востаннє вмикала телик?

— Ми не можемо просто гуляти про Бронксу.

— Не хвилюйся, Доркас, у найгіршому разі вони просто подумають, що ти допомагаєш мені роздобути геру.

— Ви щойно згадали героїн?

Це буде круто: іммігрантка із сумнівними документами розгулює Бронксом з дивакуватим білим меном, явно не тутешнім, бо він поводиться так, наче обпився еліксиру під назвою «Я білий і мені море по коліно».

— То ви що, навіть не подзвоните своїй сім’ї?

— До біса їх. Зморшки, що з’являться в моєї дочки, коли вона посердиться на мене, — особливо після підтяжки обличчя, яке вона зробила недавно, — точно варті цього.

Тристан Філліпс

, так ти можеш вернутися на Ямайку, щойно того захочеш? Навіть так? Ти схожий на чоловіка, який каже, що може кинути пити, коли захоче. Так ось, май на увазі, Алексе Пірсе, Ямайка може прорости з твоїх жил і стати однією з тих темних і солодких спокус, які не підуть тобі на користь. Але годі, я більше не говоритиму загадками. Річ ось у чому: якби ти не знав, де мене шукати, ти б точно мене не знайшов. Так-так, тебе хвилює, що загнувся процес замирення, але скажи-но мені ось що: а як ти плануєш дізнатися про нього хоч щось, якщо не був у країні після сімдесят восьмого року? Дивуюся, що ти взагалі почув про це, бо ти ж не був при справах, коли це сталося. То ти збираєшся говорити з Люсі? Братику, ти це серйозно? Люсі — це ж ключ. Ми з нею — єдині з Ради за мир, які ще живі. Тобі доведеться шукати її по всій Ямайці, юначе. Ти ніколи не замислювався, чому так сталося, що ми двоє — досі живі, коли всі інші — мертві? Звісно ж ні, ти аж до цього моменту думав, що вижив тільки один. Утім, ти ж знаєш, що на папері я теж значуся мертвим. Усіх повбивали, і, залежно від того, з ким говорити, це стосується й Співака. Скажи-но мені ось що: ти коли-небудь чув, щоб хтось заразився раком?

Ніяк не збагну: чого ця тема так тебе чіпляє? Ти ялозиш її, ніби в тій комедії — «День, коли Ямайка пішла до біса», — ну була та й загула. То яке твоє улюблене місце на Ямайці? Тренч-таун? Це ж ким треба бути, щоб вибрати Тренчтаун своїм найулюбленішим місцем? Тобі пощастило, що ти білий, еге ж? Дозволь запитати: як ти гадаєш, Тренчтаун — найулюбленіше місце хоч для когось, хто живе в тому Тренчтауні? Думаєш, хтось із них сидить у себе на ґанку і каже: «О-о, оце так життя!» Кумедний ви народ, туристи.

О, так, ти не турист. Не розказуй мені: справжню Ямайку ти таки знаєш! У тебе, здається, і коханка там була? Аїша. Класне ім’я, його наче видихаєш із себе водночас із тим, як кінчаєш. То вона хороша дівчинка чи просто за щічку в тебе брала? Ха-ха, я не проти, білий хлопчику, я ж якраз людина світу. Третього світу, але все ’дно. Скільки в нас сьогодні ще часу? Скільки хоч’? Це в «Райкерсі»? Братику, це ти за яку ниточку сіпнув? Все одно краще повернутися до нашої теми, чи не так?

Поки мені про Джосі Вейлза не сказав Співак, я про того хлопця зайвий раз і не думав. Але потім стало відбуватися багато іншого, і тут уже починаєш бачити знаки, навіть якщо ніколи в церкві не був. Я маю на увазі те, що якби він реально хотів убити Співака, він би з цією роботою впорався наступної ж ночі. У чувака мусило бути щось інше на думці. Як можна, нахрін, переступити поріг дому Співака через два роки — так запросто, ніби нічого й не сталося? З якими ж яйцями цей чувак? Тримайся далі від нього. Тепер легко казати, що мир із самого початку був приречений, бо війна — у самому нутрі людини з гето. Так-так, це звучить розумно, але це треба враховувати і на практиці. Ніхто з нас не був ідіотом. Ми розуміли, що на дев’яносто відсотків це замирення приречене на провал, але, чуваче, решта десять відсотків ще ніколи в житті не були такими солодкими. І нам здавалося, що ми можемо це зробити. І коли Шота Шериф сказав мені, що я повинен очолити Раду за мир, це було так, наче він дивиться на мене вперше, але бачить у мені щось таке, чого навіть я сам у собі не бачу. Я...

Я...

Я знову з’іхав з теми.

І раптом бац — Коппер застрелений, Папа Ло застрелений. Я спершу подумав, що це поліція зводить рахунки, поки ми шмарклі жуєм. Або ще гірше: що політичні партії, яким мир ніколи не був потрібен, розправляються з ним напередодні наступних виборів.

Але про розумові здібності фараонів ми вже говорили. Та й політикани не захотіли б, щоб їхня вина у зриві замирення вилізла назовні. Ти мусиш дивитися глибше. Поліція вбиває поганих хлопців через вендету. Але який їм з того зиск, крім як потанцювати навколо трупа на центральних вулицях? Тобі треба думати. Хто тепер у становищі більш виграшному, ніж до всіх цих убивств? Тільки одна людина.

Джосі, бомбоклат, Вейлз.

Папа Ло мертвий — і він стає головним доном Копенгагену. Зі смертю Шоти Шерифа розвалюються нью-йоркські групи ННП, разом з моєю власною. Кожен у Нью-Йорку нюхає, курить і ширяється «біляком», — і колумбійцям потрібні люди з навичками, які могли б переправляти їхнє лайно у Штати. А тепер, я чув, і в Англію. Прибравши з дороги мирну угоду, Джосі просто надає певним політикам послугу такого масштабу, що вони все життя будуть розплачуватися. Ліквідуй тут рух растаманів — і американці не матимуть причин боятися, що ми станемо ще однією Кубою. Я, звісно, точно не знаю, але готовий піти в заклад: навіть дехто нагорі, з тих, що контролюють берегову охорону, службу імміграції, митницю і таке інше, тепер заплющують очі на той чи інший човен, літак і корабель, — бо один крутелик у тисяча дев’ятсот вісімдесятому приніс їм на тарілочці всю Ямайку.

Братику, якби я знав, чому такі люди, як я, закінчують в’язницею, такі люди, як я, в’язницею б не закінчували. Ось і почни перший розділ своєї книжки таким абзацом, — назви його «Мудрість гето», чи що ви там ще, білі, пишете, коли «розкручуєте» чорних кримінальників. Ага, я теж читаю, Алексе Пірсе, і не менше, ніж ти. Чуваче, отже, такі, як я, непокоять тебе, ге? Зведи білого журналіста з його власним Стаґґером Лі[468] — і твій мозок звихнеться. Це тому, що в тебе немає власної історії? Гаразд, це не про тебе; ти тут, щоб розповісти історію, а не стати історією. І все ж якась частина мене каже, що ця історія — твоя, а не моя. Тебе цікавить ще якийсь рік після сімдесят восьмого? Як щодо вісімдесят першого? Багато чого сталося: Співак познайомився з місцем під назвою Небеса, а я познайомився з місцем під назвою «Аттика»... Що, ти думаєш, людину саджають у «Райкерс» через якусь брошурку? Тобі б самому не завадило повчитися бодай семестр у «Райкерсі», братику.

Ну, так от, хоч я й знав, що той батон Віпер за мною ніколи не прийде, це не означало, що цього не зробить Джосі Вейлз. До речі, ти ніколи не зустрічав цього крутелика? Ні? Ти збираєшся розповісти про мирний процес і при цьому жодного разу не зустрічав... Гаразд, не зважай. Що на думці в цього чоловіка, я дійсно не міг знати, тому почав тертися з «Ієрархією донів». Усе просто: «Шторм-група», над якою Джосі Вейлз, — це Копенгаген, а «Ієрархія донів» — це Вісім Провулків. Я ж бо з Вісьмома Провулками з того самого дня, як знесли Балаклаву, — тож куди я ще міг піти? Ні, друже, політичні війни не закінчуються, якщо ти просто міняєш поле. Я потребував більше братчиків — для безпеки, а їм потрібні були мізки, бо малі дурні довбодзьоби не могли навіть відстежити, хто на якій вулиці торгує, чи де тебе може застрілити Юбі Браун зі своїми групами «штормовиків».

Без проблем, братику, міняй свою касету.

Але обов’язково розкажи от що про «Шторм-групу», Юбі, навіть про Джосі Вейлза: вони можуть замочити цілий ряд глядачів у театрі заради одної людини, — але в них усе ж є якийсь шик. Принаймні він є в Юбі. Або він просто вміє носити шовк і не скидатися при цьому на сутенера... Але от моя група... Ніщо інше як брудні, срані ніґери. Якось трапився такий випадок: до боса дійшло, що один чувак із Джемдауну, який влаштувався у Філадельфії, отримав велику партію «травички», але він, хоча й належав до Копенгагену, даху «Шторм-групи» над собою не мав (той дурень думав, що дах йому не потрібен). І ось бос виряджає нас до Філадельфії.

Хлоп був настільки не готовий до візиту, що навіть двері не замикав. Тож ми просто ввійшли до його будинку. Як для людини з великим кушем, він явно поводився неадекватно. Пам’ятаю, я сказав «Ієрархії донів», що якщо це — ничка для Юбі, то не минути нам ще однієї війни як мінімум у одному з п’яти районів. Але дони були переконані, що цей чувак незалежний (ну, таке наче він просто йшов і наткнувся на велику купу «трави»). Коротше, побачивши нас, чувак побіг наверх за волиною, бо навіть дула не тримав при собі. Я ще буркнув до себе: «Що це за аматор?» Навіть був засумнівався, чи в той будинок мене направили дони, — надто вже безглуздо поводився цей хлоп; здавалося, що справді нічого цінного в його домі нема. Довболоб, який був зі мною, каже: може, це такий психологічний трюк — ну, тобто він спеціально веде себе так, ніби йому нема чого приховувати, щоб ми, мовляв, теж так вирішили і злиняли. Мушу визнати, що в цьому було трохи сенсу. Отож, ми зв’язали чувака й почали потихеньку товкти: мовляв, здай товар, бо буде тільки гірше. Не встиг я ще сказати, наскільки гірше, як той довболоб хрясь його руків’ям пістолета прямо по роті. «Що з тобою, в біса, таке?» — питаю я довболоба, а він у відповідь лише шкіриться, як реальний ідіот. «Як він нам скаже, якщо ти його довбеш якраз у те місце, яким йому казати, довбаний ти ідіоте?» — говорю я йому, і він затикається, та спершу міряє мене тупим поглядом, ніби я можу злякатись такої хріні.

Якби вона не закричала, ми б і не дізналися, що він має дружину. Вона намагалася втекти, але з дитям на руках далеко не втечеш. Ми силоміць посадили її на стілець, і ось я тримаю її немовля, бо той довболоб хотів був просто кинути його на холодну підлогу. Я ще тричі питав того чувака, де в нього ничка з «травою», і він тричі відповідав, що її в нього нема. Я знаю, що він бреше. Та й чого ради йому казати правду? Досі ставки ще не піднімалися. Тим часом довболоб поглядав на його дружину і хапався за ширінку. І ось він ногою задирає їй спідницю і бачить зелені труси. «Зелені? — спитав він. — А чого не рожеві?» Я вже втомився і від цього дому, і від чувака, і від його жінки, і навіть від цього дитяти, що спало в мене на руках, аж раптом мій ідіот каже: «Гей, юначе, ти повартуй тут, а я швиденько натовчу цю поцьку, втямив?» І, перш ніж я хоч щось устиг сказати, він спустив штани й почав обмацувати свого дружка крізь труси. «Ти часом не одна з тих брудних америкосівських сук, що смокчуть? Бо можеш посмоктати, але щоб я не кінчив раніше, ніж тобі вставлю. О, і ніяких там цьом-цьомиків».

— Ти не ґвалтуватимеш її, — кажу я довбаному ідіотові.

— Ти про що? А хто мене зупинить? Може, ти?

Він так це сказав, ніби кинув мені рукавичку. А я думаю: «Чорт, цей довболоб збирається зґвалтувати бідну дівку прямо перед її власною дитиною, а я нічого й зробити не можу, бо все, від автівки до готелю, записано на його ім’я». Жінка кричить, а він б’є її в обличчя.

— Що за, бомбоклат, ти твориш?

— Нічого такого зі мною, я просто показую сучці, що мовчання — золото.

Він знімає труси і каже:

— Ти розсунеш ноги і відкриєш поцьку сама, чи мені зробити це силою?

Та починає плакати і дивиться чи то на мене, чи то на немовля.

— Братане, одягни штани.

— Та пішов ти. Одягну, коли хрін знову обвисне.

— Ти що, думаєш ґвалтувати жінку прямо перед її чоловіком?

— Хай дивиться і вчиться, як з бабою тре’ обходитись.

— Братане, ще раз кажу: ніякого ґвалту.

Тоді він цілиться волиною в мене.

— Заткнися, — каже.

Вона запитує, чи має він гондони, а він їй:

— Гондони придумали, щоб убивати чорних. Тим більше, з гондоном не таке природне відчуття.

Я дивлюся, як він силою розсовує їй ноги, а чувак дивиться на мене, а я — на немовля. «Вони в підвалі за полицею, — каже він, — але в мене всього п’ять мішків». Здається, після цього він сказав ще й «будь ласка», та в цю мить його дружина зойкнула, бо той ідіот стиснув їй цицьки. Потім він штовхнув її на підлогу.

— Братане...

— Та пішов ти.

— Ти ідіот? Беремо «траву» і валимо. Поліцію він викликати не зможе. Але якщо ти її зґвалтуєш, то копи нас доженуть, не встигнемо навіть виїхати за межі штату.

— Тоді ми їх прикінчимо.

Він так просто про це каже. Гей, для мене не проблема замочити цілий бордель з поцьками, але я не можу холоднокровно порішити цілу родину, яка через власну дурість «влипла» в наркоту.

— Дурень, ти скільки разів сидів?

— Кого ти дурнем назвав?

— Ще раз питаю: скільки разів ти сидів, бомбоклат, у тюрмі?

— Один, і назад туди не збираюся.

— Так ось, якщо ти зґвалтуєш її, тебе візьмуть за ґвалт. А якщо вб’єш, то сядеш за вбивство. Бо ти, напевно, не звернув уваги, але з нас двох тільки один у рукавичках, і це, бомбоклат, не ти.

Він дивиться на мене так, ніби я завів його в пастку, але звинувачувати в тупості йому доводиться тільки себе. Особливо з огляду на те, що він усю поїздку поводився, як дон над донами.

— Тепер чому б тобі не натягнути штани і не сходить за «травою»?

Він спускається в підвал і повертається лише з чотирма невеликими, кожен завбільшки з аркуш для нотаток, мішечками. Цього разу я сам луплю того чувака волиною. І кажу йому:

— Не смій брехати, а то ми з тобою підемо з кімнати, а цей братан зробить з твоєю жінкою все, що захоче.

Він починає плакати; бідний хлоп, напевно й сам не знає, у що вплутався. Якщо дружина після цього залишиться з ним, то любов не просто сліпа, а ще й глуха, німа і тупа. Він каже, що ще один мішечок — у спальні. Довболоб знаходить його під ліжком, разом з трьома волинами, які він явно збирається лишити собі. Мені все одно; я навіть не кажу йому, що ці дула елементарно відстежити. Крім того, щось мені підказує, що в поліцію це подружжя звертатися не буде. Шизонуті часи, ге? Але принаймні, коли Джосі Вейлз каже, що в будинку п’ять мішків, то повір мені, їх там саме п’ять. А ось «Ієрархія донів» і з відчинених дверей витягти сховок не може.

Ти щось таки знаєш, Алексе Пірсе? Щоразу, як я згадую ім’я Джосі Вейлза, ти підскакуєш. Несильно, але помітно. Нервовий тик, га? У Сіаґи теж був нервовий тик. Ти підскакуєш. Я думаю, що починаю розуміти, чому ти прийшов. Усі, кому треба знати, знають, що свого часу Джосі Вейлз хотів, щоб я помер, але за мною він явно більше не ходить. Велике питання в тому, як ти дізнався, що й твоя голова — під ударом?

Віпер

е раз кажу: я зловила ту довбану сучку, коли вона намагалася відсмоктати член мого малого за його кишенькові гроші. Он та хвойда, біля дверей. Думаєш, я геть сліпа? Йому всього дванадцять. Усі ці зачумлені сучки зі своїми смердючими пиздами вештаються по всій околиці, а ви ж усі мені говорили, що не будете їх сюди пускати, що у вас бізнес майже легальний і всяке таке. Ну, то можете всі тепер поцілувати мій чорний зад. А ще ось що...

Бушвік. Сонце давно зайшло, але в Бушвіку завжди довбана спека. Баба стоїть прямо переді мною, і я відчуваю, як від неї тхне часником. З тінями на повіках, але без помади, кучері майже злиплися від поту. Живіт, як булка, нависає над джинсами. Ми стоїмо на вулиці, і вона тикає пальцем у бік хльорки, яка явно вже під креком і намагається зникнути з обрію.

— Ти ж ніколи не казав, що збираєшся зробить з цього місця «точку». Дістали ви мене вже цим лайном. Ці будинки належать місту, а не тобі.

Живе вона не в цьому корпусі, а через дорогу, в ряду окремих цегляних будинків, завдяки яким Бушвік так змахує на Бронкс. Троє чорношкірих хлопчиків і дівчинка лагодять велосипед якраз перед її залізною огорожею, але та огорожа огороджує не газон, а тільки бетон. На іншому боці вулиці — п’ять будинків, і всі обнесені парканами. Ми стоїмо перед «моїм», де на третьому поверсі — «точка». Патрульний автомобіль тепер занадто часто проїжджає вулицею, тож нам зі своїм товаром доводиться чаїтися всередині видавати дилерам потроху, на терміновий продаж, — стільки, щоб поліція, в разі чого, не здійняла бучу. Краще так — принаймні можна контролювати процес. Корпус підремонтував муніципалітет, спершу сюди в’їхали бездомні, а потім і ми. Вони про нас не патякають, і одержують за це від мене на лапу. Ну а коли пробують роззявити рота, то я нагадую їхньому головному, що, якщо копи рознюхають про «точку», — гаплик настане всім. У Брукліні від мене годується ціла зграя головних по будинках, і всі хочуть, щоб їм щось перепало. Але Бушвік — просто шматок гівна. Через Іст-Віллидж у мене ніколи не було проблем, а от Бушвік щотижня підкидає якусь супернову замороку. Поки що на всій довжині цієї вулиці я не помічаю жодного спотера чи посильного.

За два обшарпані будинки далі, на узбіччі, сидить спотер зі своєю магнітолою, яка щось бумкає про фриків[469], що гуляють ночами. Молодий хлопчина притопує своїми поки що чистенькими кросівками. Минулого тижня в нього не було ні кросівок, ні магнітоли. Він навіть не помітив мене, поки я не спинився прямо перед ним.

— Згинь на хер, сучара, я не в темі, — буркнув він, навіть не піднявши очі.

Тоді я кажу:

— Дивись сюди, вилупку.

Хлопчина підстрибує на всі свої п’ятнадцять років:

— Таксер! Таксер!

— Тобі це схоже на армію?

— Ні, сер!

— Що тут відбувається?

Він опускає голову, ніби боїться сказати щось, що мені не сподобається.

— Братане, твоя справа — мені доповідати. Я не стріляю в посильних. Ну, то що там з бізнесом?

Хлопчина все ще дивиться в землю, але щось мимрить.

— Що?

— Нічого, босе. Нічого, на хрін, не діється тут уже кілька днів.

— Хріново. Виходить так, що всі крекери в один мент очухалися — і купно перейшли на героїн? Так діло не піде, ринок висохне.

— Ну...

— Що ну?

— Та я вже замахався посилать народ куди треба, а вони приходять назад і кажуть: фіґня якась, типу, нема в тому провулку нікого з товаром. Я своє діло знаю, і просікти покупця за милю можу. Коли треба, і сам підходжу до них на розслабоні й кажу: «Йоу, тут у Бушвіку все ще не зовсім на мазі, але в нас є все що хоч’, на будь-який смак». Вони кивають, триндять якусь свою крекерську срань, а я їм теж киваю — в бік провулку біля межі.

— Ти що, знаєш, де тут у нас межа?

— Та хто ж не знає... Тільки от не хочуть вони зв’язуватись із тобою. Коротше, зазвичай два чи три твої посильні беруть фасований товар і збувають те лайно. Але вже чотири дні народ валить сюди і каже, що повне лайно — це я, бо на вулиці — жодного посильного. І жодного дилера не видно. Твій охоронець притомився від такої срані, тож знайшов нормальну роботу у Флетбуші.

— А куди посильні ділися?

— Я не ’наю... Нема кому ними правити. Твої дилери більше не орудують.

— Що ж, на хер, вони роблять?

— Може, краще сходи й перевір «точку».

Я дивлюся, що цей хлопчак базарить, як крутий, і думаю: вмазати йому пістолетом чи підвищити... От бомбоклат, Джосі приїде сюди менш ніж за п’ять годин!

— A-а, і ще: покупців ні фіґа не було, та я тут просік дещо інше. Кілько днів тому тут почав роз’їжжать якийсь сраний «Понтіак», і я йду в заклад, що в ньому були ніґери з «Ієрархії донів». Вони вже внюхали це місце, бо знають, що з охороною тут повна срака.

— Ти багато січеш, як для такого малого гівнюка.

— Так за це ж і платять, йо.

Я дивлюся на цього хлопчину і вже прикидаю, чим він мені поможе навести лад у Бушвіку до прибуття Джосі. Я навіть не помітив, що за мною вв’язалася та клята баба.

— Спочатку та смердюча хвойда пробралася до самісіньких воріт, задрала свою спідницю без трусів і каже моєму меншому, що підставить йому манду за два бакси. Добре, що я була біля вікна і чула те все від воріт. А далі я бачу, як сюди заявляються ще й троє наркош, бо думають, що тут — довбана «точка» з креком. Що за лайно коїться у твоєму домі!

Мій дім, з моєю «точкою». Межа. Секрет з найслабшою охороною в усьому Нью-Йорку. Цегляний будинок під колір ямайської червоної глини, на кожну кімнату — два вікна. Посередині пожежна драбина. Ґанок з трьома сходинками під невеликим куполом входу, з претензією на шик, хоча єдиними багатими людьми, що жили за весь час у Бушвіку, були броварі. Ми з Омаром стоїмо тут уже хвилин десять, але, крім цієї ось баби з того боку вулиці, яка саме дістає мене, зовні нікого — ні дилерів, ні охоронця. І хлопчина правду каже: ніяких посильних, узагалі ніде.

— Омаре, сходи і перевір усередині. Дізнайся, чи ті двоє засранців там.

— Ага.

Перед тим як піти, Омар роззирається. Звичка. Потім він іде повз ту хвойду під креком, що присіла на ґанку, до головних дверей, штовхає їх і заходить. Поганий знак, чорт забирай. Я саме збирався сказати, щоб він витягнув волину, але не встиг. Трохи поодаль, біля проїжджої частини, стоїть «Додж» на чотирьох брилах: колеса господарі йому на ніч знімають. Діти, що ремонтували велик, зникли в напрямку станції метро гілки «Л». Та бабенція й далі верещить, мовляв, їй насрати, що якийсь ніґер хоче бути бізнесменом, і що бізнес — це бізнес, і якщо якийсь тупий ніґер чи крекер хоче викинути свої гроші на цю «чуму», то хай йому грець, але ніхто не сміє їй тикати в очі, що в її домі — «наркокубло». І який узагалі «ділерь» влаштовує «точку» прямо там, де продає крек? Я хотів було відправити її куди-інде, бо тут таке: коли нарик дістає дозу, йому не терпиться вставитись відразу ж і ні на секунду пізніше, — а тому безпечне місце, де можна й обсадитись, і купити ще більше цієї «чуми», приносить подвійний дохід; плюс клієнту не треба боятися, що копи знайдуть пакетик наркоти в його кишені, — бо вона вже у ньому самому. Але моє діло тут не в тому, щоб пояснювати цій сучці весь курс справ, бо вона не моя шкільна директорка.

Омар стоїть у дверях і мотає головою. До мене доходить, що пацанчик говорив діло: межа покинута, а мої дилери реально залипають на «точці».

За два квартали на захід — ріг Ґейтсу і Сентралу[470]. Єдині дві будівлі в усьому кварталі, які ніхто не підпалив або які випадково не згоріли самі. У Бушвіку, мабуть, немає жодного кварталу, вулиці чи дому, який люди не спалили б дотла задля отримання компенсації від страхування, бо продати тут житло нині просто неможливо. Ми на розі Ґейтсу і Сентралу. «Точка» з креком.

— Йобнуті Ямайці, всі ви однакові. Хоча ні, ти не такий. Ти навіть не можеш тримати під контролем власне лайно. Ти навіть не лайно, ти ніхто. Краще б ти найняв управлять своїм чумовим бізнесом мене, бо сам ти справитися з ним ні хера на можеш. І...

Закінчення речення я відбиваю — замашним ляпасом, так що вона аж відсахується. Бабенція мотає головою, а тоді заходжується знову кричати, та мій кулак влипає їй у рот раніше, ніж звідти встигає вилетіти бодай слово. Я хапаю її за горло і стискаю, поки вона не починає крякати, як качка.

— Слухай, ти довбана жирна суко, з мене досить того, що ти надзижчала в мої вуха, як той паршивий комар. Тобі хіба щотижня не перепадають бабки? То ти хочеш бабла чи ти хочеш смерті, — що ти, в біса, хочеш? Що? Умгу. Я так і думав. А тепер забирайся з моїх очей, поки я не почав бити у твоє пузо як у боксерську грушу!

Вона підхоплюється і біжить. А я з Омаром іду до «точки», хлопчина слідує за нами.

Хтось приліпив на вході знак «Прохід заборонено». Все з’ясовується досить швидко. Один з моїх дилерів валяється на матраці прямо в передпокої, трохи лівіше від дверей. Вигляд має такий, наче щойно вжив дозу; люлька ледь не вивалюється з його пальців, але він автоматично її ловить. Я не можу розгледіти його очі.

— Ах ти ж вилупок! Крадеш свій власний запас?

— Ох, щооооооооза, братане? Ти прийшоооов за доозою? Мені нічо’ не жаль. Я не жааадний, братику, я з тобою поділюююся.

— Вилупку, а хто охороняє межу, поки ти тут кайфуєш?

— Ме-жу?

— Межу! І місце з товаром, де ти маєш фасувать запас і роздавать його своїм йобаним посильним... Де вони, до речі?

— Посильні? Посильні... що... що за... то ти хоч’ дозу чи... Бо я візьму, якщо ти не хоч’.

Він осоловіло водить по мені очима і киває, мовляв, я знаю, що ти її візьмеш.

— Тобі доходить, що ти тут наробив, трясця твоїй матері? Тепер мені тре’ шукати нового посильного, нового дилера, навіть нового охоронця, — і все це всього за чотири години, бо йобаний дилер став клієнтом.

— Ди-лер-клі-єн-том...

Він намагається повторити мої слова наче крізь непереборний сон.

Я навіть не заходжу в приміщення, але тут з кімнати висовує голову та сама шльондра, що хотіла відсмоктати в бабиного малого, і вигляд у неї такий, ніби вона знає мого дилера. Або мене. Я махаю їй волиною, та вона навіть не відхиляється, а просто оглядає мене знизу вгору і ховається в темряві. Омар стоїть під вікнами. Муніципалітет забив їх дошками, але нарики знову їх відідрали. В усій кімнаті — тільки матрац із моїм дилером і запальничка.

— Де твій номер два? — питаю я.

— Хто-о?

— Знаєш що? Давай, на хер, вставай, поки я не вибив з тебе весь дур прямо тут!

У нього скляні очі. Та поступово погляд проясняється, а може, він просто вперше за цей час вдивляється в мене уважно.

— Ага, буду я слухатись якогось вошивого підара...

Я дивлюся йому в очі, а тоді підіймаю волину й роблю дірку прямо посеред його лоба. Він падає на матрац, та все ще дивиться на мене. Я хапаю його за ліву ногу і відтягую в інший бік кімнати, до вікна. Знову з’являється та шльондра, нахиляється підібрати його люльку. Я наводжу волину на неї.

— Вали звідси, поки я, на хер, не пальнув і тебе.

Вона повертається і йде назад — так само повільно, як і зайшла. Я усаджую труп, склавши його руки на колінах, а голову нагнувши так, ніби він дрімає або сидить під кайфом. З його кишені випадають два пакетики з коксом. Пакетики, люльку та запальничку я забираю собі. Зовні мене чекає Омар.

— Омаре, знайди другого дилера. І приведи отого шустрого спотера до мене, та бігом.

Джон-Джон Кей

к, на хер, мені хотілося б, щоб це все вже скінчилося. Чи щоб я ніколи не зустрічав тієї кубинської сучки. Чи щоб ніколи не натикався на Бакстера. Чи щоб не пішов у той довбаний клуб. Чи щоб той довбонутий Пако не підбив мене спершу летіти в Маямі. Бо тоді я вернувся б у Чикаго, і шукав би отого їбака, який, іду в заклад, не скучав за мною ані хвилини. «Гей, малий, вибач мене, але я знову тут. — Ой, угу, а я й не помітив, що ти зник. А ти поперс[471] із собою випадково не прихопив?» І що ж тут такого? Але воно реально крутіше за будь-який кайф. Як, у біса, могло таке статися? А все через те, що тобі раптом став потрібен хтось — тобі, а не ти комусь? Але то був єдиний раз у житті. Той єдиний раз, коли...

— Татусику, ти мені жменьку зелені не підкинеш? А ще тре’ трохи дрібноти на таксі, щоб дістатись назад у Мітпекінг.

Я дав йому п’ятнадцять баксів. Чувак глянув на мене з осмішкою, після чого засунув гроші в ліву передню кишеню. Підтягуючи штани, він прошепотів: «Довбаний скупий підар».

Ще рік тому я б за ці слова втер йому писок кулаком. Він би хитнувся назад і перечепився через власні штани. І жорстко приземлився б, попутно стукнувшись головою об отой столик збоку. Я б схопив його, чахлика, за шкірку, одтягнув до пожежного виходу і шурнув би зі сходів. «Довбаний скупий підарас, ге? Я тобі покажу, хто довбаний скупий підар!» Потім я затягнув би його назад, але тільки після того, як він обісцяв би свої джинси. Але зараз я забив на його слова і відпустив з миром.

Про інфорсинг не написано книжок, але якби така книжка була, я б значився в ній постаттю номер один у розділі під назвою «Як обісратися». Холоднокровний... ага, холодний, як лід, і трохи шизонутий. Але це — не про мене. Я звичайнісінька чиказька проноза з тонкою шкірою і херовим характером, за сумісництвом — кілер, який примудрився вляпатися туди, куди влазити не було ніякої потреби. Пам’ятаю, була грандіозна крадіжка авто і була грубо виконана робота в західній частині міста, а от що відбувалося між ними — у голові ніби димова завіса. Ох, Рокі... До знайомства з цим пацаном у мене навіть не було причин запам’ятовувати телефонні номери. І все одно я на нього злий: цей сучий син, напевно, був удома, але просто ігнорував дзвінки.

Хилиться на вечір. Я знаю це, бо півгодини тому, коли я займався самі знаєте чим, мені подзвонила Ґризельда і сказала «chico, хилиться на вечір», а паралельно з цим вона віддавала наказ своєму синові: вимкнути телик і з’їсти тамале[472].

Ямаєць. Ґризельдині шістки — Гавайські Сорочечники — щодо адреси не помилилися. Однак я трохи сумнівався, переважно через те що геть нічого не знав про Флетбуш, а ті Гавайки — справжні дебільні лузери. Отже, східна частина 18-ї вулиці, квартира № 4106, четвертий поверх червоної цегляної шестиповерхової будівлі без ліфту. Студія вікнами на схід: чудова можливість щоранку споглядати народження нового дня. Вдома той чувак чи ні, вона лишила дізнатися мені. Старий добрий Нью-Йорк — уся вулиця із самих шестиповерхових будинків без ліфтів, і так цілих два квартали. Хоча над входом — понтовий синій навіс. Можна подумати, я до самих сутінків стоятиму тут на бордюрі, — певна річ, доглянутий білий хлопець тут абсолютно непомітний. Судячи з цих будинків, чорносраких у Нью-Йорку втіленням естетики ніяк не назвеш. Естетика — це привілей йобаних педиків, еге ж?

Досить доглянутий білий хлопець із блондинистим «їжачком» у камуфляжній куртці. З собою я ледь не прихопив важелезну валізу з довбаним «Узі»[473], яку вони видали мені. Валізу складав Рожевий Сорочечник; без сумніву, саме так вони працюють у Маямі. Він реально потрудився, пояснюючи мені, що і як треба робити. Інструкція полягала в тому, щоб використати «Узі», а потім викинути, — в стилі мафіозі. Але оскільки прибрати мені треба було лише одну людину, а не етнічну групу, я вирішив обійтися своєї «дев’яткою». Гаразд, «дев’яткою» і АМТ[474], бо дівчинці потрібна підтримка. Господи Ісусе, швидше б ця гейська справа із замахом закінчилася, бо щось воно йде не туди, і з кожною хвилиною мого перебування в цьому сраному місті все стає тільки гірше.

«АМТ, muchacho, — це якщо тобі знадобиться підійти ближче», — сказав Рожевий. Хм, здається їхній «гей-радар» у рожевому — реальна штучка, нюхом чую: якби я лишився ще на одну ніч у Маямі, цей pendejo[475] був би в моїй дупі по самі яйця. Повернувшись у готель, я спитав себе, дивлячись на той «Узі»: «Кого ж я, на хер, мушу замочити? Кеннеді, чи що?» Ну а тепер робити нема чого, крім як чекати.

Чикаго. Той чувачок точно сидів собі тишком-нишком удома, хіба ні? Забився в куток квартири і не відповідав на дзвінки — отой пацанчик, що терпіти не міг ліжок. Мабуть, нишкнув там, як якийсь пташок у татусевому гнізді, і уявляв собі, як він цього татуся вб’є, нарешті зробить щось pro bono[476]. Зрозуміло, що вийшло тоді недолуго. Неоковирно й грубо, і діяв я особливо не замислюючись, як автомат. І тупо якось. А люди ж попереджали мене, роками, що я надто запальний, навіть мій старий, який вважав, що для бійки в мене замалі кулачки.

Або взяти ще один випадок — отой, у Саутсайді, коли я усував «пішака», що махлював з рахунками банди; ріг 48-ї та 8-ї. Там теж, м’яко кажучи, все пішло не за планом. Мужик був, на хер, такий жирний, що кулі в його жирі просто застрягали, а тимчасом це чудовисько просто сиділо і сміялося. Той свин обзивав мене і малою пиздою, і цуциком, і котярою, аж поки до мене дійшло: стріляти треба в голову. Але навіть після того, як куля пройшла прямо через його ліве око, а з потилиці кров бризнула на спинку ліжка та стіну, він реготати не перестав.

Я стріляв і стріляв, підходячи все ближче й ближче, аж поки на його плечах не лишився тільки обрубок його шиї з жирним волоссям. Але його регіт переслідував мене по всій 8-й вулиці, я біг і біг, та все ніяк не міг відірватися від нього. Коли ж забіг нарешті у свою квартиру, то відчув довбаний холод, мене трусило, а цей регіт, здавалося, закипав у мене під шкірою. Рокі торкнувся мене, а я схопив цього хлопчака і штовхнув до стіни. Та потім відпустив і дав йому роздягнути себе, як дитину, віднести у ванну і гладити моє волосся, поки ванна наповнювалася теплою водою. «Спокійно, крихітко, спокійно», — це було все, що він говорив усю ніч безперестанку. Довбаний хлоп, довбаний хлоп! Засів мені в голову саме в той час, коли я маю зайнятися ділом.

І от я стою у Флетбуші, зведений до краю. Тупість несусвітна, — а все через цього довбаного підараса, який до мене приклеївся, буквально нав’язався хлопцеві, що вбиває людей і, рано чи пізно, розрахується і з тими, через кого все це в нього почалося. На хер усе! Я таки, коли прийде час, проб’ю кулею діру в цьому йобаному світі збоченців, порішу всіх тих, хто ловив мене за підгляданням за іншими хлопцями в душі, а в спортзалі зривав з мене рушник, демонструючи всім цікавим мій розкішний стояк.

Ну, все, годі. Якщо я продовжуватиму в такому дусі, то запорю завдання... Потім буду чекати на дзвінок Ґризельди. Або, можливо, з’явиться один з її Гавайських Сорочечників (бо ж вона точно послала когось — простежити, як я впораюся, після чого прибрати сліди, тобто мене). Може, це буде Рожевий: він надто добре знає тутешні клуби, тож мене знайде і, можливо, навіть відпустить, якщо я в нього відсмокчу. Навіть поганенький мінет змусить мужика примружитися в сподіванні, що далі буде краще. Ну а мені вистачить секунди, щоб вихопити волину і поцілити в його голову, точніше в підборіддя, так, щоб на стелю бризнула кров. Іноді я мрію знову опинитися в Чикаго і, як раніше, викрадати чи обчищати тачки.

За десять футів звідси телефонна будка.

— Ало?

— Рокі? Де тебе чорти носять? Ти, в біса, відповіси мені?

— Джон-Джоне.

— Я дзвонив тобі. І не раз.

— Мені дійсно треба поспати.

— Гадаю, в тебе був, на хрін, важкий день.

— Ні, не зовсім. Роздумував, яку листівку надіслати татові на день народження. Щороку це роблю. А нащо ти мені дзвониш, Джон-Джоне?

— Що? Га? Що ти маєш на увазі?

— Я завжди ясно висловлюю те, що маю на увазі. Нащо ти дзвониш?

— Ну, тому що, тому що...

— Я щойно дивився один гнітючий епізод з «Польового шпиталю» і ще більш гнітючий епізод — з «Одного разу за один раз»[477]. Там завжди або «Лу Грант»[478], або сцена в ліжку. Хоча в цьому епізоді йшлося про занедбану суїцидну кралю. Правда, це була лише перша частина — я маю на увазі «Одного разу за один раз». Ну, то чого ти хочеш?

— Що? Що я хочу? Нічого я не хочу.

— Тоді мені справді треба поспати.

— Тоді, на хрін, спи.

— Га? У тебе там якась проблема, чи що?

— Та нема в мене ніякої проблеми. Це просто до біса дивно, хіба ні? Як хтось, нічого не роблячи весь день, може бути втомленим?

— А я думав, моя мачуха померла. Аж виявляється, ось вона, тут, телефоном зі мною базікає.

— До біса твою мачуху.

— Ти скучив за мною, так?

— Не змушуй мене, блін, сміятися. Що за дурне, на хрін, питання.

— Ага, дурне. А якщо ти відповіси «так», то здаватимешся гомиком.

— Сам ти гомик.

— Ну, а тобі тоді дванадцять років. Та проїхали, мені начхати.

— Тобі начхати, що я — підарас?

— Ні, мені начхати, що розмова хилиться в цей бік. Ще щось?

— Ну чого ти такий, блін... А знаєш що? Ні. Ні! На хер тебе, Рокі.

— Гаразд, тоді на добраніч.

— На добраніч. А ні, зажди.

— Що ще?

— Я... е-е... Я... ти... ти робив там це з кимось?

— А тобі що до того?

— Та ну тебе в сраку, Рокі! Що за срань!

— Ні, кажу тобі: ні. Я не розумію, чо’о це має значення: ми ж не разом, нічо’ тако’о. І ти робиш, що хочеш. У тебе з кимось було?

— Ні.

— Не розумію, чого ні. Ти в Нью-Йорку, де повно педиків, диваків та іноземців, до того ж ти ще досить молодий. Ну гаразд, я йду у своє ліжко.

— Це не твоє ліжко.

— На добраніч.

— Пожди.

— Що цього разу, Господи? Хочеш секс телефоном? Хочеш, щоб я застогнав отак: «Трахай мене, татусику; поки не кінчиш. Трахай мене, ох, трахай мене своїм великим довбаним членом, татусю, ох, кінчи мені на обличчя, поводься зі мною, як із сукою, ох-ох-ох...»?

— Господи Ісусе, ну невже ти, на хер, не можеш сказати щось приємне? Хоч раз.

— Вибач. Я... ой, не зміг стримати позіх. Так на чому ми зупинилися?

— Солодких снів.

— Бувай...

Слухавку я встиг повісити першим — так йому, тому сучарі. Тепер треба зосередитись. Я стою на протилежному боці вулиці і чекаю ямайця, щоб замочити. Я не знаю, коли він вийде. І не знаю, чи зможу впоратися сам, бо ж дуже багато чого треба врахувати одночасно. Мені навіть не відомо, чи він там один, чи з кимось. Ніхто не виходив і не заходив уже кілька годин (принаймні я не бачив, бо в густих сутінках не надто видно). Все наосліп, все якось тупо; втім, він таким і був, із самого початку, цей довбаний план Ґризельди. «Просто завали цього чувака». Легко сказати, але що, як він мене завалить? Оце буде номер. Зараз лише восьма вечора. Навіть якщо він у себе, то ще не спить. Найкраще, що я можу зробити, це дочекатися, поки він вийде, й укласти його на вулиці. Але якщо він такий, яким його описали, сам він на вулицю не поткнеться, і, може, тому ці хлопці з Маямі й мені дали «Узі». Що далі, то складніше, трясця його матері. Нічого не лишається, як тільки ждати слушного моменту, а потім діяти. Накрутити глушник. Зламати замок, оглянути приміщення, відміряти відстань, прицілитися і... Можливо, для того щоб бути професіоналом, потрібно всього лиш правильно мислити. Як Айсмен[479]. Натомість я — не мізки, а суцільні нерви. А це ж навіть не моя розбірка, — я просто хочу бодай на кілька днів довше пожити.

Господи, в якого ще кілера зберігається ціла гора доісторичної порнухи? Справа була десять років тому, на розі «Севен-ілевен»[480] у Чикаго. За день до цього я обнишпорив двадцять кварталів, поки не знайшов те, що шукав. Ходив, обливаючись потом у батьковій товстій шкірянці. Напередодні, коли я побачив те місце, за прилавком старий чоловік слухав радіоприймач. Цього разу там була дівчина, в темно-бордовій футболці з написом «Вірджинія для лохів»; вона кайфувала під радіогіт «Поїзд кохання». На мене вона навіть не глянула. В самому кінці журнального стенда була представлена ціла колекція: «Пентгаус», «Уї», «Пентгаус форум», «Пентгаус летерс» і таке інше. «Гастлер» — просто круть, бо там були члени (хоч я ще не знав, що маю схильність саме до них), та за ним я побачив також «Гончо», «Мендейт», «Інчес», «Блек інчес» і «Стрейт ту гел»[481], на жаль, запечатані. Але «Блубой» стояв розпакований, і нікого не було в проході. У якийсь момент я аж кинувся: хто це, в біса, поруч сопе, як Дарт Вейдер[482], — і раптом зрозумів, що це я сам. Справді: отут, за двадцять кварталів, хто може мене застукати? Тим часом якийсь чувак втирав дівчині за прилавком, що ця іранська сволота геть відбилась від рук і президентові Буббі[483] не завадило б щось із нею зробити. На обкладинці ковбойський капелюх трохи затіняв лице хлопця, однак було добре видно його вологі губи, що, здавалося, цілували сигарету. «Блубой», березень 1979 року. І напис: «ПОЗА ЗАКОНОМ: Погані хлопці які люблять це будь-коли».

Вишкварок — так мене, мабуть, кляв татусь, коли одного дня рився в моєму барахлі в пошуках дрібних грошей, щоб купити собі цигарки і газовану воду з чипсами (видно, щоб срака ще більше наросла). Шкода, що мене там не було, коли він знайшов мої журнальчики «Супернові члени», «Супервисячі члени», «Члени дражнять», «Голод за членами» і «Суперчлени-стояки», де Ел Паркер[484] схожий на Христа в момент еякуляції. Чи блював він, побачивши це? Чи, може, просто похитав головою зі словами: «Я завжди знав, що щось не так із цим малим плюгашем»? А можливо, присів і погортав кілька журнальчиків? Та ось я нарешті приходжу додому — стомлений, геть не налаштований щось з’ясовувати, — і бачу батька, який шкандибає з вітальні, тримаючи «Супернові члени» в рожевій обкладинці, й репетує:

— Ах ти ж довбаний малий брудний підар! Довбаний малий брудний підар! У пеклі є особливе місце для таких, як ти! Повірить не можу: мій довбаний син, — син, до речі, від нормальної, натуральної, блін, крові — десь ходить і трахає чиїсь довбані дупи! Це може бути тільки по довбаній материнській лінії! Так от чим ти займаєшся кожнісіньку ніч — грієш у сраку мужиків?

— Ти неправильно зрозумів, татку. Зазвичай це мене гріють у сраку. Кожнісіньку ніч.

— Що ти, в біса, сказав?!

— А ти що, не знав, татку? Я — найгарячіший зад в усій східній околиці. Вони стають у чергу за квартал, щоб побачити мене, особливо чорні.. Одного разу чорний чувак мене так відджаґав, що я не міг навіть...

— Та я...

— Що та я?

Татусик підступає до мене, але мені вже не десять років. Певна річ, він більший і товстіший, але я чекав на цю сцену роками.

— Тая...

— Шуруй назад у свою довбану кімнату, дивися свою довбану сімейну комедію, а в мої довбані справи не пхайся, тату. Дати тобі кілька баксів на «Фритос»[485]?

Я рушив повз нього в напрямку своєї спальні, але татусь ухопив мене за руку й потягнув назад.

— Тебе вбити мало за ту ганьбу, яку ти приніс у нашу сім’ю!

— Забери свою довбану руку.

— Ти, на хрін, горітимеш у пеклі, ти...

— Забери, на хер, руку.

— Тая...

Тоді я вийняв з кобури «Беретту». Так, реально, тоді я вже тягав із собою волину, — на випадок, якщо в якійсь із тих автівок виявиться водій і почне метушитися. Татусь відскочив і задер руки, немов банківський клерк під час пограбування.

— Та я, та я... Що ти, сучий тельбух? Думав, я тебе боюся?

— Ти, ти...

— Я один з тих, кого ти лише вдаєш, що знаєш. І несеш усяку херню. Отже, я йду в свою довбану кімнату, де, на хер, ляжу спати. А ти ніколи більше не зайдеш до мене, почув?

— Я хочу, щоб ти зник з мого довбаного дому, дешевий вилупку!

— А ти — лузер, який не зміг виростити нікого, крім підараса. Скажи це містерові Косту, коли він наступного разу прийде в гості пограти у бридж. Я, до речі, щоразу беру в нього за щоку, коли він піднімається нагору начебто в сральник.

— Заткни свій вонючий рот.

— От він мені його й затикав, бо в нього член оттакенний.

— Я хочу, щоб ти зник з мого дому.

— О, мене вже нема, старий. Я, на хер, пішов уже. Змучився я тут, від твого лайна. Хоч’ трохи бабла?

— У підарів грошей не беру.

— Як скажеш. Тоді піду куплю на них своєму їбаку «Джим Біма»[486].

— Ти йобаний демон.

— А ти йобаний лузер.

Я пішов до себе в кімнату. А він услід мені ще щось буркнув.

— Що ти там сказав?

— Облиш мене.

— Що ти, на хер, сказав?

— Ти думаєш, що ти такий розумний, так? Може, я і йобаний лузер, але ти той, кого всі вважатимуть більшим лайном, ніж я. Ліза, їй так було важко з тобою. Ледь на той світ не пішла, коли тебе народжувала. Якби вона знала...

Господи, як же мені все це лайно остопизділо. Ну от нащо воно мені? Я лише хочу забратися з цього міста... До мене тільки тепер дійшло, що я знову стою біля телефонної будки, а в моїй руці — трубка.

— Рокі, це я. Я... е-е... Я в Нью-Йорку і... я... я хочу сказати... е-е... Я...

«Залиште повідомлення. Пі-і-і».

Я брякнув трубкою.

Доркас Палмер

епер уже надто темно, щоб використати слово «темніє» як привід сказати, що йому час звідси піти. Ще одна Доркас Палмер — розумніша, правда, — дивувалася б, якого біса так сталося, що сьогоднішній вечір закінчився тим, що цей чоловік опинився в її квартирі. Знову ж таки, кому яке діло. Чоловік може заявитися на квартиру жінки, не переймаючись тим, що подумають сусіди. До того ж я своїх сусідів не знаю. Та якщо він розраховує завершити цей вечір сценою з якої-небудь французької комедії — тобто в моєму ліжку, де я вкрита по цицьки простирадлом, а він із вдоволеною усмішкою попихкує цигаркою, — його чекає дуже сумне розчарування. Він дивиться з мого вікна на обрій. Краєвид звідси, я б сказала, відстійний.

Цю частину я знаю, я дивилася «Династію». Зараз треба запитати, чи не бажає він чогось випити. Правда, з випивки у мене тільки дешева горілка (для коктейлів), а ще ананасовий сік, свіжість якого не завадило б перевірити. А пропозиція випити — це не зашифрована пропозиція потрахатися? Втім, цього статися не повинно, хоча він і справді схожий на Лайла Ваґґонера (а я чула, що Лайл позував для «Плейґерлу»[487]). Проблемна в тому, що я справді хочу перевдягнутися в щось комфортніше. Від цього чортового твіду в літній день неймовірно свербить шкіра. А мої ступні мають суворий п’ятигодинний ліміт на високі підбори, після чого вони починають кричати: стерво, ти нас що, занапастити хочеш? Я хіхікнула, мабуть, надто голосно — він обертається і дивиться на мене. Усмішка від чоловіка — це зазвичай платіж авансом, Доркас Палмер. Не продавай йому нічого.

— Я, пригадую, обіцяла не казати нічого про повернення додому, — сказала я.

— То й не кажи. Ти навіть не уявляєш, скільки відомих мені людей не тримають обіцянок.

— У багатих свої примхи.

— Тобто?

— Ви мене чули.

— Клянуся: часткова причина, чому я не можу піти...

— Не можете?

— Не можу, а все через те, що ти з кожною годиною стаєш нахабнішою. Уже й не знаю, що з тобою станеться до десятої вечора.

— Я не зовсім впевнена, що це комплімент.

— Я, взагалі-то, теж. У такому разі нам просто треба чекати до десятої.

Мені хочеться сказати цьому чоловікові що-небудь про його настирливість — вдерся в мій простір, зазіхає на мій час, вважає, що мені більш нема чим зайнятися, — але тут він каже:

— Хоча, знову ж таки, тобі, напевно, є чим зайнятися — чимось кращим, ніж розважати старого.

— Я вже двічі сказала, що ви не старий. Можливо, вам варто спробувати напроситися на інший комплімент.

Він сміється.

— Сонце сховалося. Випити щось є?

— Горілка, трохи ананасового соку і... більш не знаю.

— Лід є?

— Якщо немає, то можна зробити.

— От лайно... Що ж, тоді я вип’ю горілки з ананасовим соком, чи що там є в холодильнику.

— У вас руки цілі? Все перед вами на стільниці: і горілка, і чисті склянки.

Він дивиться на мене, киває і, сміючись, каже:

— Чорт, а мені це подобається.

Я починаю замислюватися, чи це часом не кіно, де безцеремонна чорна гувернантка повертає старому патріархові бажання жити далі. Але ніяких проявів старості в цьому чоловікові я не бачу, як і жодної ознаки того, що він потребує чиєїсь допомоги.

— Ваш син і дочка, напевно, вже турбуються.

— Можливо. Тут содова в холодильнику. Можна взяти?

— Так.

— І вже час викинути цей шматочок піци. І оці півкоробки рамену[488].

— Дякую. Які ще рекомендації щодо мого холодильника?

— Я б позбувся надкушеного бургера. А це що, «Курз»[489]? Жодна людина, що себе поважає, не стане ніколи цього пити.

— Я насправді не чекала пропозицій щодо вмісту мого холодильника.

— Хм. А навіщо тоді питати? Ти хочеш горілку з содовою та натяком на ананас?

— Так.

— Уже в процесі.

Я дивлюся, як чоловік захопив мою кухню. Не пам’ятаю, коли я купила лайм, але, мабуть, не так давно, бо він сміливо пускає його в хід. Після третьої спроби різати моїм ножем він дістає ще один і починає точити їх один об одного, ніби б’ючись на мечах сам з собою. Потім він нарізає лайм. Дивиться на скло на моїй стільниці й киває головою, ніби з жалю. Я не пам’ятаю, щоб у мене лишалося дві пляшечки сальси[490], але він знаходить і їх. Ріже, розбиває, витискає, змішує; справді, стежити за тим, як працює чоловік, — у цьому таки щось є. Не пригадаю, чи бачила я коли-небудь узагалі чоловіка за готуванням, хіба в кулінарних телешоу. І ось я маю таку нагоду. Він підходить з двома склянками, одну простягає мені:

— Ну як? Годиться?

— Це дуже добре.

— Ну, дякую за підтримку.

— Чудово. Справді.

Він сідає в одне з крісел, занести які з вулиці мені нещодавно допоміг сусід (відтоді я його навіть не бачила). Я сподіваюся, крісло вже не пахне. Він п’є повільно, ніби хоче, щоб напій не скінчався, що продовжить його перебування тут.

— На тобі спідниця не свербить? Тобто — літо все-таки.

— Я не зніму свою спідницю.

— Не думай, що я просив. Ти переймаєшся, наскільки велику помилку зробила, запросивши мене до себе?

— Ні.

— Тоді, значить, так.

— Я не висловлююся двозначно.

— Гаразд.

Дивно, але єдине слово, яким я можу описати те, як він сидить, — це «міцно». Я звернула на це увагу ще в нього вдома, а також у метро; він відмовляється від усіх цих крісел, що запрошують у них плюхнутися, — і сидить прямо, з розправленими плечима. Напевно, звичка ще з часів армійської служби.

— А поліція вас часом уже не розшукує?

— Людину не шукають, поки не мине двадцять чотири години.

— А як швидко можуть заявити про викрадення?

— Я трохи завеликий для викрадення, тобі не здається?

— Я думала, розмір тут значення не має.

— Тримайся в цьому ж ключі — і, можливо, будеш така ж весела, як і я. В тебе що, музики немає?

— Хочете почути, що тепер слухають діти?

— Чому б і ні? Що там нині в тренді? Мені здається, «Хороші часи»[491] цілком ще хороші, хіба ні? Цілком хороші?

— О-хо-хо. Та ви не в темі.

Я встаю і ставлю платівку, ну просто верхню зі стосу. Кумедно, що вдома, на Ямайці, платівки слухав переважно мій батько, і це було здебільшого якесь важке інструментальне лайно, на зразок «Ла Паломи» Біллі Вона[492] або щось з оркестру Джеймса Ласта[493].

Вісімдесят п’ятого року я, мабуть, єдина, у кого ще зберігся програвач з одним динаміком («телефункен»[494], як його називають меломани). Я досі пам’ятаю, як моя мати принесла додому одну платівку. Це була «сорокап’ятка» Міллі Джексон під довжелезною назвою «Якщо ви не полюбили знову до понеділка». Здається, перед тим, як її поставити, вона дочекалася, поки ми всі вийдемо з кімнати.

— Орган? Боже правий, ти любиш церковну музику?

— Ні.

— Але ж це, чуєш, проповідник; він говорить про загробне життя, і там точно грає орган.

— То помовчіть і послухайте.

Він замовкає, і саме в цей момент Принс[495] заводить: «У цьому житті ти сам по собі...».

— О Боже... О Боже, я ж сам такі слова весь час промовляю.

Він знову підводиться, починає ритмічно клацати пальцями й погойдувати головою. Цікаво, чи в підлітковому віці він фанатів від Елвіса і що думає про «Бітлз». Я хочу запитати, чи любить він рок-н-рол, але це здається недоречним: цей чоловік приклацує і притупує так, ніби джайву[496] його навчав особисто Білл Косбі.

— Давай божеволіти, давай веселитись, — повторює він за вокалом. Мені якось ніяково, що я сиджу. Тому я теж встаю і починаю пританцьовувати. А потім роблю те, чого не робила ніколи.

— Доктор Усебудедобре все зіпсує, пігулки, заспокійливе і нарциси прикінчать нас, повісяться важкі діти... Він іде. Він іде. Він іде. Він іде... Вуу хууу хуу-хуу...

Зі стільниці я хапаю гребінець — це в мене мікрофон на ще три вуу хуу-хууу. Далі йде гітарне соло, і раптом мені здається, що в мого гостя почався серцевий напад, але за мить з’ясовується, що це він зображає соло на гітарі — пальцями. Я стрибаю і кричу:

— Давай божеволіти, давай божеволіти!..

А пісня розтягує цей момент, здається, до нескінченності — тобто я її слухала вже десятки мільйонів разів, але вона ще ніколи не була такою довгою, — та, врешті, вона таки змовкає, а ми відключаємося. Я — на підлозі, він — на дивані. Потім, під «Візьми мене з собою», він підхоплюється, а я все ще валяюся долі, відсапуючись і регочучи.

— Так я не веселився, мабуть, відтоді, як «бітли» виступали на «Шоу Еда Саллівана»[497].

— «Бітлз»? Вам подобається?

— Вони просто найкрутіший рок-гурт всіх часів.

— Між іншим, ми з останньою клієнткою простояли біля дому Джона Леннона всю оту ніч.

— Для чого? Чекали, поки він записувався з Полом Мак-Картні?

— Що? Я не впевнена, що це смішно.

Він підходить до програвача і бере обкладинку альбому.

— Що це за мужеподібна лесбіянка на велосипеді?

— Це Принс.

— Принц чого?

— Просто Принс, не принц. Вуса он бачте які?

— Ну а я був подумав: яка гаряча леді з борідкою.

— У нього є ще й фільм, називається «Пурпуровий дощ».

— «Пурпуровий серпанок»[498]?

— Дощ. Принс, а не Джимі. Мені, напевно, треба її зняти...

— Голубонько, я — єдиний білий на весь Нью-Йорк, хто має платівки Бловфлая[499]. Тож цим принцом мене не залякати. Вибач, що назвав тебе «голубонькою». Я розумію: жінкам більше не подобається, коли їх так називають.

Мені хотілося сказати, що я не проти і що це взагалі перше милозвучне слово, яке мені сказали останнім часом, особливо чоловіки. Але замість цього я дивлюсь у вікно, на обрій, де загоряються вогні.

— А що це за дівчина на обкладинці?

— Аполлонія. Вважалося, що вона — його подруга в реальному житті.

— Отже, він не гей.

— Ви, мабуть, голодні. Ви ж не їли піцу в себе вдома.

— Трохи голодний. Що в тебе є?

— Чипси і рамен.

— Господи Боже, таке їсти!

— А нагетси підуть? Правда, їм уже тиждень.

— Ех, міледі... Ну, давай.

Для локшини я грію чайник, а тимчасом ми просто сидимо й слухаємо решту альбому. До моменту, коли чайник свистить, альбом майже закінчився, і я маю намір знову перевернути платівку на перший бік: не можу сидіти в тиші, та й він теж не може.

— То звідки ти конкретно?

— Що?

— Звідки ти... Ти можеш це вимкнути? Все ж таки не Елвіс, знаєш. То звідки ти?

— Їжте свою локшину. Кінгстон.

— Це ти вже говорила.

— Є там така місцинка, Гейвендейл.

— У самому місті?

— У передмісті.

— Типу Північний Іст-Сайд?

— Типу Квінс.

— Жахливо. Чому ти виїхала?

— Настав час.

— Просто так? Чи таки була причина? Кілька років тому там заправляв Майкл Менлі та крутилися всі ці комуняцькі танці-шманці...

— Я бачу, ви дуже поінформовані про «холодну війну».

— Солоденька, я виріс у п’ятдесятих.

— Це був сарказм.

— Я знаю.

— Вас справді цікавить, що змусило мене виїхати? Може, я просто хотіла виїхати. У вас ніколи не було відчуття, що ось ви живете з сім’єю, і все одно відчуваєте, що засиділися?

— Бог ти мій, розкажи мені ще про це. Гірше, коли це — твій власний будинок, за який ти, чорт забирай, заплатив.

— Вам усе одно доведеться туди повернутися.

— О, ти так гадаєш? Ну а тобі?

— Мені повертатись нема куди.

— Справді? Нема родини? Нема милого серденька?

— Бачу, ви таки дитя п’ятдесятих. Нині на Ямайці миле серденько — це жінка, з якою ви зраджуєте своїй дружині.

— Шикарно. Говорячи «шикарно», я маю на увазі, що мені треба відвідати твою вбиральню.

— Це вам назад у коридор, де ви вже були, другі двері праворуч.

— Зрозумів.

Було б потішно ввімкнути зараз телик, а там Кронкайт[500] розказує про батька родини Колтерстів, викраденого з метою викупу. Дружина / невістка бурхливо реагує на камеру, поки не розуміє, що в неї по щоках тече туш, і тоді кричить: «Стійте!» А син весь такий спокійний, тому що або він не хоче говорити, або його дружина не хоче заткнутися. «Ми думали, цьому бюро можна довіряти, але це ж неможливо знати наперед. Вона здавалася такою надійною — її ім’я Доркас. Одному Богу відомо, яку вона зажадає суму викупу». Цікаво, чи святково вона вдягнеться перед тим, як ввімкнуть камери. І яким у телику буде здаватися моє фото. Утім, я не впевнена, що в агенції воно є... в кожному разі, я не пам’ятаю. Але припустимо, що в них є моя фотографія, яка, мінімально відкоректована, скидатиметься на фото підсудної. Йду в заклад, що цей знімок зроблено того дня, коли я вийшла з квартири, забувши зробити зачіску. Можливо, подружжя буде триматися за руки, поки вона благатиме викрадача — тобто мене — виявити гуманність, бо її батько нездоровий, і...

— Що це?

Як він вийшов з ванни, я не чула. Ні шуму води, ні скрипу дверей, нічого. Мабуть, мене так захопили думки, що я помітила його лише тоді, коли він став майже впритул переді мною.

— Я питаю: що це? Ти взагалі хто?

Він вимахує цим переді мною. Я ж не очікувала, що цей день закінчиться гостями в моєму домі. Я про те, що це ж оселя жінки, яка ніколи не чекає на компанію. Але, чорт забирай, треба таки було спершу перевірити ванну, щоб бодай переконатися в наявності свіжого рушника над раковиною. А тепер ось він стоїть переді мною, як полісмен, і розмахує книжкою, яку я зазвичай надійно ховаю під подушкою.

«Як зникнути так, щоб тебе ніколи не знайшли».

Автор — Даґ Ричмонд.

От бомбоклат.

Тристан Філліпс

айно собаче, лайно, лайно... Ти мелеш стільки лайна, що твій язик уже, напевно, побурів. Ні? Окей, нумо грати за твоїми правилами. Про що ти ще маєш мене розпитати? Про Балаклаву? Ти це вже зробив. Про Коппера? Подивись у свої записи, дурню. Про Папу Ло і Шоту Шерифа? Останнього я вже вислідив з Восьми Провулків до самого Брукліну, тож перевір записи.

О, справді?

А я думаю інакше. Хочеш знати, що я думаю? Ніяких нотаток у тебе нема. Усе, що ти там назбирав, — гівно в обгортці. Як я знаю, ти весь цей час сидів і шкрябав: «У Мері був баранчик», по-іспанськи. Ні? То дай глянути. Давай, ну ж бо! Точно, як я й думав. Білий хлопе, зав’язуй ти вже з цим бла-бла-бла. Краще посидь і помовч, — а я тобі скажу, навіщо ти тут. Поглянь на себе, чуваче. Я про те, що надворі вісімдесят п’ятий рік, а нормальної зачіски не побачиш, і все через цих довбаних гіпі. Джинсові сорочки — як у ковбоїв, джинсові штани — в стилі диско і (не підказуй мені) ковбойські — ні, байкерські чоботи. Лайно натуральне. Еге ж, навіть у буцегарні бачили хоча б дві серії з «Поліції Маямі». Ти знаєш хоч одну дзюндзю, яка б одягалась у такий прикид? О, то ти знаєш, що таке дзюндзя? Справді? То це в тебе такий стиль чи ти просто застряг у тих роках, і всі тебе там покинули?..

Ось ти приходиш до мене і кажеш, що пишеш статтю про процес замирення. По-перше, це все відбувалося сім років тому, і ти не можеш назвати переконливу причину, чому все це кому-небудь ще цікаве. Ти вважаєш мене тупим? Братику, є така річ, називається «контекст», — і ось його ти мені й не можеш надати. Не ображай мене, бо деколи я можу й послати. Ти ж знаєш, що таке контекст? Тобі відомо, чим ми займалися взагалі, чи ти думаєш, що все, що ми робили, — це організовували отой концерт зі Співаком? До речі, ти розпитував мене тільки про кінець замирення — і не поставив жодного запитання про початок чи про сам процес. І от ще дивина: ти казав, що не був на острові з сімдесят восьмого року, та все згадане тобою сьогодні відбувалося там якраз сімдесят дев’ятого та вісімдесятого. Ти питаєш про Папу Ло, але тільки про його смерть. Ти питаєш про Коппера, але тільки про його смерть. Ти ніколи не питаєш про Люсі, — і навіть коли я сам згадав про неї, ти пропустив це повз вуха, ніби вона нічого не значить.

Ах, то ти лише хочеш бути точним у деталях? Вай-вай. Ну, ти ж журналіст як-не-як.

Ага-ага...

Правда, юначе...

Ти хочеш більше дізнатися, як я вісімдесятого приєднався до «Ієрархії донів».

Пірсе...

Пірсе...

Апексе...

Я ніколи не говорив, що приєднався до «Ієрархії донів» у вісімдесятому, я лише сказав, що приєднався до них. Чи, може, ти хочеш більше знати про Джосі Вейлза? Він нині летить у Нью-Йорк. У «Райкерсі» кажуть, що приземлення в нього якраз сьогодні. Хто його зна, за чим він летить. Чи за ким.

Ой!

Як ти зразу притих... Глянь на себе. Ти, я помітив, нишкнеш щоразу, коли я згадую Джосі Вейлза. Ні? Братику, лише кілька хвилин тому, коли я розказував, як Вейлз завалив Раду за мир, ти відразу ж перескочив на те, як я опинився за ґратами, — хоча про це точно вже знаєш. Ти ж не поставив мені жодного запитання про мене самого, відповідь на яке не міг би знайти в будь-якому моєму інтерв’ю щодо Ради, навіть в отому, з нью-йоркською радіостанцією. Але це правда. Джосі Вейлз сьогодні прибуває в Нью-Йорк. І точно не для зустрічі зі мною.

Глянь на себе. Сидиш там і намагаєшся поводитися так, ніби тобі не страшно. Я даю тобі п’ять хвилин, щоб закінчити інтерв’ю, бо в тебе з’явилася куди більш нагальна справа: летіти додому в квартиру в Бед-Стаї і ховатися там під умивальником. О так, скільки, по-твоєму, треба часу для того, щоб я дізнався про тебе, Алексе Пірсе, все, що вважаю за потрібне? Думаєш, якщо ти живеш на розі Бедфорду і Кліфтону, то ти непробивний? Кліфтон-плейс, двісті тридцять вісім, правильно? Квартира на першому поверсі, ні, зажди, на другому: я забув, що американці поняття «нульовий поверх» не використовують. Ха-ха. На вулиці твоїй живуть тільки чорні, що вдягаються, як на кастинг для «Трилера»[501], і лише ти маєш такий вигляд, ніби граєш у гурті «Іґлз». Ти ще той кадр, Алексе Пірсе. Ану дай вгадаю: те, що я порівняв тебе з «Іґлз», тобі, вочевидь, не сподобалося. Однак я помилився щодо тебе. Ти не підеш через п’ять хвилин. Ти не підеш, поки не дістанеш те, за чим прийшов. Джосі Вейлз прибуває до Нью-Йорка ускладнювати всім життя, а ти чомусь усе ще тут.

Ага-ага...

Ага-ага...

Еге...

Га?

Га?..

Далі.

Отак просто? Просто сидітимемо?

Знаєш що? Я затих, тож говори ти.

Хмммм...

Хмммм...

Лайно, Алексе Пірсе.

Лайно...

Ха-ха-ха-ха-ха-ха...

Вибач, сміятися я не хотів. Але все одно це якось смішно. Прокидаєшся у своєму ліжку, а поруч сидить чоловік. Ти впевнений, що ви з ним не трахалися, а потім він просто прокинувся першим? Заспокойся, юначе ти мій, усі знають, що ти не батон.

А ти раніше вбивав? Так, Алексе Пірсе, це те, що я хочу знати. Можеш залишити при собі «до біса, сучий сину, я зараз покличу охорону». Відповідай на запитання.

А вбивав когось потім? Ха-ха, я знаю, просто й далі жартую. Серйозна справа — вбити людину, згоден? Це ж усьому, що той чоловік планував зробити від сходу до заходу сонця, ти поклав кінець, ось так. І неважливо, хороша він був людина чи погана; ти дивишся на нього мертвого і гадаєш: цікаво, чи думав він, починаючи свій день, що той стане останнім його днем. Як і будь-хто інший. Дивно, правда ж? Ти прокидаєшся, з’їдаєш сніданок, обід, вечерю, працюєш, веселишся, трахаєшся, потім знову прокидаєшся і починаєш усе заново. Але саме з цієї ночі, саме цей чоловік уже ніколи не побачить завтра. Він уже не підніметься, не помиється, не висереться, не піде через дорогу на автобус, не пограється зі своїми дітьми, взагалі нічого. І це ти зробив. Ти це в нього відібрав. Я тебе вислухав. І цього досить, щоб зрозуміти суть, яка зводиться до простого: він хотів позбавити життя тебе, а ти був змушений вчинити так, як було тоді треба, — бо інакше б, у цю саму хвилину, ти переді мною не сидів би. Він здавався мертвим? Ти до нього доторкався?.. Просто залишив як є?.. То звідки ти знаєш, що він помер?

Юначе, ти покинув готельний номер і після того нічого не сталося? Як цікаво. Ти ж заселився не під чужим ім’ям. Треба ж: нічого в новинах, ніякого розслідування, дзвінків з поліції, нічого, ніби тобі це все приснилося. Та заспокойся ти, білий хлопе, я не наполягаю, що це був сон, але хтось же після тебе все підчистив, і підчистив добре. І... стривай, ти говориш, синя уніформа? Синя уніформа?

І лиса голова?

Ніби він червоношкірий? Тобто шкіра світла, як у метиса?

Бомбоклат...

То ти що, хочеш сказати, що це ти вбив Тоні Паваротті?

От бомбоклат, юначе ти мій. Істинний бомбоклат...

Та ні, я ніколи з ним не перетинався, але хто в гето не знає про Тоні Паваротті? Він же був у Джосі Вейлза головним інфорсером. Казали, що цей чоловік холоднокровний, дехто вважав його німим, бо ніхто в житті від нього жодного слова не чув. Тобі відомо хоч щось про «Школу Америк»? Утім, треба виїхати за межі США, щоб почути про неї... Я знаю, що Паваротті — єдиний, хто реально був звідти. І єдиний, хто знав, як поводитися зі зброєю. Кращий снайпер, ніж уся поліція чи армійці. І ти хочеш сказати, що хирлявий гіпак завалив найкрутішого кілера Ямайки? О ні, братику, я точно зараз реготатиму на повен рот. Ні, може, твоя правда, звісно. Тобто ти дуже переймаєшся через це, я розумію. І ти впевнений, що це був він? О, зажди, звідки ж тобі знати? Ти просто знаєш, який він мав вигляд. Вибач, братику, але мені треба певний час, щоб усе це переварити. Таке, наче я дивлюся на людину, яка прикінчила самого Гаррі Каллагана... Ти пам’ятаєш, коли це було?

Лютий сімдесят дев’ятого. Ну ось, тепер вимальовується. Ти був на Ямайці до лютого сімдесят дев’ятого. Ти кажеш, що ти також розгрібав якесь лайно про Ґрін-Бей? Хоча це нічого не означає, — навіть ямайські газети розкривають правду через такий період часу. Але якщо за тобою йшов Тоні Паваротті, то наказ мав надійти з Копенгагену. І оскільки це не стиль Папи Ло, то єдиний, хто міг відрядити Паваротті, — це Джосі Вейлз. До біса, юначе мій, що ти таке наробив, що Джосі Вейлз послав когось тебе вбити?!

Ти не знаєш...

Може, ти не усвідомлюєш того всього, що знаєш. Хоча який журналіст не знає навіть власних фактів? Ти, певно, розкопав про Джосі Вейлза щось таке, чого більше ніхто не знає. Але, знову ж таки, це ні про що, саме по собі, не свідчить. Джосі з’ясував, що в тебе на нього є дещо, важливість чого ти сам навіть не усвідомлював. Так, то було шість років тому, але воно, безумовно, тебе переслідує, тож ти, напевно, повинен щось пам’ятати. Щось, можливо, є у твоїх записах? Це дивно, адже Джосі нібито не боїться нічого. Він же з тих, кого ви, люди, називаєте психопатами. Ну ж бо, чоловіче, мізкуй, мізкуй! Що є таке, про що знаєте тільки ти і він?

Ти маєш наркозв’язки? Зв’язки в його банді? Ти нещодавно писав статтю про Колумбію? Ні, зажди, це має стосуватися тих часів. Сімдесят дев’ятого нічого такого ще не відбувалося — в кожному разі, такого, про що б ти міг знати. Ґрін-Бей? Ні. Ти не висвітлював політику, ти займався мирним договором, — але що привело тебе до цієї історії? Ти йшов слідами Співака? О! Співак. Але чому?

О...

Братику...

Ти мені щойно це сказав, Пірсе. Ти щойно виклав увесь план, а сам його досі так і не бачиш. У нас більше спільного, ніж ти гадаєш. Подумай про ось що. Тепер уже всім відомо, що, хай би хто там стріляв у Співака, він цілив у серце, але влучив у груди, і сталося це лише тому, що той саме видихнув — замість вдихнути, правильно? Так навіть у книжці про нього написано. Але тоді, сімдесят восьмого, хто міг це знати, крім самого Співака, стрільця і, виходить, тебе? І ось Джосі зрозумів, що бовкнув тобі дещо, чого ти не мав знати, — бо ж навіть лікарня могла лише назвати місце, куди втрапила куля, а не куди цілився кілер. Я-то знав, що стріляв Джосі, але до сімдесят дев’ятого року я цього не знав. Але й згодом ніхто не міг знати точного наміру — за винятком того, в кого стріляли, і того, хто намагався вбити... Під час інтерв’ю він не глянув на тебе з натяком? Він просто різко обірвав розмову? Ну звісно... До біса, юначе мій, ти живеш як у кіно. Приміром, взяти Ґрін-Бей: тепер ми всі знаємо про Ґрін-Бей, але ж ти, як я зрозумів, дізнався правду ще тоді — і значно раніше за інших. Тебе, часом, не Шерлоком звуть? Отже, Джосі хотів прибрати тебе або через те, що ти з’ясував, що це він намагався власноруч убити Співака, або ж тому, що ти вивідав усе про Ґрін-Бей. Однак те, що він прагнув порішити своїх же людей, як на мене, не має ніякого сенсу. Я збентежений...

А знаєш що, забудь про Ґрін-Бей. Хоч ти також про нього занадто багато знаєш, але вже одне те, що вбити тебе було послано Тоні Паваротті, вказує на розгадку. Бо послати його міг тільки Джосі. Залізно. Джосі Вейлз збагнув: ти знаєш, що це саме він намагався вбити Співака. Або що ти здогадаєшся про це. Але я маю сумнів, що ти аж такий метикуватий, як він думав, — раз за шість років це тобі на думку так і не спало.

Тепер усе стало на свої місця й отримало сенс. Так ось чому ти прийшов до мене з візитом. Мабуть, я — єдина у світі людина, яка має щось із тобою спільне. Треба ж такого: лише двоє з тих, кого Джосі Вейлз намагався прибрати, і ми досі живі. А між тим, він ось-ось приземлиться в Нью-Йорку.

Джосі Вейлз

вадцять п’ять хвилин тому літак приземлився в аеропорту Кеннеді, і ми саме покидаємо зону митниці. Одна пташка нащебетала мені, що таке відбувається, тільки коли приземляються Ямайці. Не знаю, звідки я знаю, просто знаю. Коли минулого разу я літав на Багами, один вилупок з митниці сказав: «Усім ямайцям стати ліворуч від черги». Ні, я не став на довбаний лівий бік, і жоден ідіот не сказав мені жодного довбаного слова, коли я пройшов напрямки через зону митниці та показав їм свій паспорт. Навіть валізи не розкривав. Хіба не так одного разу, стоячи в черзі, вчинив Співак, коли митник завівся з ним через якусь хрінь з оглядом? Він просто взяв свою сумку і попрямував до виходу.

Двох ямайців із цієї черги вже забрали, разом з їхніми візками, а одну Ямайку навіть супроводжують три офіцери. Йобана ідіотка; сподіваюся, кокс вона запхала собі в дупу, а не в поцьку або, що ще гірше, — ковтнула, бо той час, поки він там усередині, дорого їй обійдеться. Хто мене чує, може ненароком вирішити, що всі Ямайці — наркокур’єри.

Жаль, що вони затримали ту дівку, яка скидається на перевізницю, тут, — їм варто було витрусити ідіотку, що ганьбить свою країну, ще в літакові. Ось ми летимо, висота тридцять дві тисячі футів, стюардеса оголошує, що зараз буде обід. Моя попутниця лише раз зиркнула на те, що подають, і каже: «Це хіба їжа? Таке хіба в зад запхати. Добре, що я прихопила з собою хавчик». Мені хоч-не-хоч доводиться дивитися, як вона розчепірює свою торбу і витягує відерце з-під морозива — зі смаженою рибою, рисом і горохом. Клята риба смердить на весь перший клас так, що я вже подумував, чи не попросити стюардесу пересадити мене куди-небудь назад, навіть готовий був доплатити за те місце. Або це, або вихопити волину (якби я її з собою взяв) і пальнути в ту засранку.

«Ласкаво просимо в Сполучені Штати, містере...____________».

Я проходжу крізь двері з багажного відділу саме в ту мить, коли двоє офіцерів хапають цю ямайську гостю, витягують її з черги і кидають на підлогу. За межами митної зони ми все одно ще перебуваємо всередині аеропорту — ще одна річ, що відрізняє Штати від Ямайки. А он і Юбі. Стоїть перед натовпом людей, переважно чорношкірих та індійців, що чекають, коли вийдуть пасажири. Розкішний синій шовковий костюм з білою хусточкою в нагрудній кишені надає йому схожості з ніґером з «Поліції Маямі». Треба обов’язково переглянути цей серіал. Щось мені підказує, що, назвавши його Таббсом[502], я йому полещу: хлопець з околиці, намагається грати жорстко, і йому це дійсно вдається. Я збавив багато часу і на роздуми про Віпера, але не в таких висловах і геть з інших причин. А що це за чортівня в його руці?

— Юбі?

— Мен! Мій мен-супермен! — вітає він мене в бадьорій ніґерсько-піндосівській манері. Він усе ще тримає в руках табличку з написом «Джосі Вейлз» (приблизно такі ж транспаранти з іменами тримають поруч із ним два водії).

— Що це таке?

— Ха-ха, це? Це така штука, яку ми звемо «Джосі Вейлз».

— Хм, не смішно.

— Господи Ісусе, Джосі, куди поділося твоє почуття гумору? Чи ти його ніколи й не мав?

Ненавиджу, коли Ямайці починають імітувати америкосівський стиль розмови. Коли я чую такий базар, то мені аж зуби зводить. Але я сміюся у відповідь:

— Це ближче до теми, хоча не зовсім те.

Він хвацько підкидає табличку в повітря, підхоплює мою валізу й іде до виходу. Я йду слідом, знічев’я стежачи за тією чортівнею — як вона планерує в повітрі, знижується і, врешті, падає біля стійки прокату автомобілів.

— Напевно, цікаво приземлятися в Нью-Йорку ввечері, коли вже темно, — каже Юбі. — Вночі це зовсім інше місто, ніж удень.

— Як скоро ми будемо в Бушвіку?

— Та розслабся ти, Джосі. Вечір ще тільки почався, а ти — щойно прибув. Голодний?

— У літаку годували.

— Чомусь я впевнений, що ти того не їв. «Бостон джерк чикен» на Бостон-роуді.

— Ти справді вважаєш, що я прилетів з Ямайки, щоб поїсти тут другосортної ямайської їжі? Так?

— Гаразд, а біг-мак хочеш? Це як величезний вопер із сиром?

На стоянці до нас під’їздить чорний мінівен. Може, воно й добре, що я не прихопив із собою волини, інакше я б її вже вихопив. Однак це не центр Кінгстона. Дверцята відчиняються, і Юбі вказує кивком, мовляв, залазь усередину. Але я чомусь не ворушуся, аж поки він не всідається першим.

— Старий добрий Джосі, за всі ці роки так і не навчився нікому довіряти, — киває він головою.

Він сміється, а я ніяк не можу второпати, про що він триндить: «усі ці роки» ми з Юбі один одного й не знали. Я гадав, що ми відразу ж поїдемо повз будівлі з милю заввишки, але ми рухалися якоюсь автострадою зі світлофорами. Поки що Нью-Йорк мало чим відрізнявся від Леджена в Маямі; я чомусь думав, що вулиці тут ширші. Автострадою мчить сила-силенна машин, що мене здивувало, адже Юбі сам був сказав, що в Нью-Йорку ніхто не водить. Може, це був не Нью-Йорк. Я б запитав, але Юбі й без того вважає себе надто розумним. Мінівен сповільнюється, і до мене тільки тут доходить, що ззаду в машині сидить ще одна людина. Дурний недотепа Джосі Вейлз, як ти можеш бути таким лохом! Без зброї, оточений людьми чоловіка, з яким працюєш, але якому не надто довіряєш. Треба було хоча б волину попросити відразу, щойно вийшли з приміщення аеропорту. Ми звертаємо з автостради, і я бачу знак з написом «Бульвар Квінс». Дивно те, що цей бульвар значно ширший за автостраду. Ми котимо вниз вулицею з цегляними будинками на три, іноді чотири поверхи, з терасами, на яких видніються пластикові стільчики та велосипеди.

— Це, до речі, Квінс.

— Знаю.

— Справді?

Я не відповідаю. Ми втрапляємо у вибоїну, і я підскакую.

— Бетраме, що за дурня, чуваче? Ти там козу збив?

— Вибоїна, босе.

— Ти тільки уяви: дон приїхав із самого Джемдауну, щоб наскочити тут на вибоїну? Ну що за срань?

— Ми не хотіли, щоб він почувався тут чужим, Юбі.

— Ха-ха.

Сподіваюся, ніхто в темряві не помітив, як я підскочив, інакше навіть не знаю, що робити. Бо конфуз.

— Мій брат Джосі підстрибнув так, наче угледів дапі.

Всі сміються. Мені не подобається, як Юбі тут панібратствує, ніби він з усіма одного зросту. Я не люблю, коли хтось, бомбоклат, виявляє до мене неповагу, навіть у формі жарту. Цей чоловік реально вважає, що ми з ним — рівня? Він, схоже, справді так думає. Цікаво, чи так би це було, якби Віпер заправляв Мангеттеном і Брукліном так само, як Юбі заправляє у Квінсі та Бронксі? Нам треба поговорити, щойно ми вийдемо з цього фургона. Водночас я розмірковую, що робить отой чоловік ззаду. Ми виїжджаємо на іншу автостраду, я озираюсь і бачу збоку чи то море, чи то річку, а ще неонову вивіску з емблемою «Пепсі» — старого зразка, ще з часів мого дитинства.

— Е-е, Джосі. Я тут подумав... Я...

— Збираєшся перетирати про справи в тачці?

— Що? А, це... Своїм людям я довіряю повністю, Джосі, тобто...

— Що таке «повністю», мені пояснювати не треба.

— Та ну, Джосі, облиш. Усі не без гріха. Ну, та то таке... Може зачекати, поки доїдемо до «Бостон джерк чикена». Кумедно, правда ж? «Бостон джерк чикен» на нью-йоркському Бостон-роуді! Це те, що мій син назвав би «іронією». Діти так швидко ростуть, хіба ні? Твоєму старшому сину вже скільки?

— Чотирнадцять. А це все не може зачекати, поки ми виліземо з фургона?

— Та я просто так, ляси поточити. Ну, як знаєш.

Мінівен зупинився. Я навіть не помітив, що ми потрапили в Бронкс. Було вже по дев’ятій вечора, але вулиці ще велелюдні. Народ вештався туди-сюди, йшов посеред дороги, вздовж тротуару, входив і виходив із крамниць, ніби усе ще тривав білий день. Автомобілі паркувалися вздовж узбіч, переважно «Бьюїки», «Олдсмобілі» або «Шевроле». «Салон краси міс Беули», «Вантажоперевезення братів Фонтейнів», «Вестерн юніон», ще один «Вестерн юніон», «Пітерів бутик», «Чоловічий одяг», «Банк „Еппл“»... А ось і «Бостон джерк чикен». Заклад, схоже на те, вже збиралися зачиняти, але хтось, мабуть, угледів Юбі, бо світло в задній частині приміщення щойно ввімкнулося. От цікаво, Юбі просто забув про мою відмову від ямайської їжі чи це черговий прояв неповаги в завуальованому вигляді. Ми сіли — тільки я і він — за помаранчевий пластиковий столик біля дверей: він навпроти мене. Один з його людей зайняв місце біля каси, ще двоє стояли зовні.

— Скільки тобі тут зазвичай треба охорони?

— Та не надто багато. «Ієрархія донів» у курсі, що в «Бостон» і на Ґан-Гілл-роуд їм краще не потикатися. Минулого разу, коли вони затівали щось, то поклали двох моїх дилерів. Але ж ти знаєш, що цей ніґер, який перед тобою, не міг допустити, щоб це лайно просто так лежало і смерділо, так? Ми прочули, що на вечірку в Геффен-парку з’їхалося багато з «Ієрархії донів». Ми просто приїхали на трьох тачках, вискочили й облили весь парк кулями. Ми навіть не стріляли на ураження, хоч одному чи двом чоловікам того дня таки було непереливки. Власне, мене вдовольнило б і те, що хоча б один з них до кінця своїх днів буде гадити в калоприймач. Це був останній раз, коли їхні дебільні батони зв’язувалися з Бронксом. Проштовхувати героїн у Філі[503] — це найкраще з того, на що вони здатні. Але в Брукліні вони починають нахабніти. Занадто нахабніти, я б сказав.

— Розповідай.

— Що?

— Як нахабніють.

— Ну, це тобі Віпер міг би краще розказати...

— Я питаю не Віпера. Я питаю тебе.

— Окей. Окей. Реально побазаримо. Твій хлоп, на хер, раз у раз лажає, а «Ієрархія донів» роз’їжджає вгору-вниз трикутником Бродвей — Ґейтс — Міртл і відстежує всі його лажі. Спотери не можуть знайти посильних, дилери ширяються, а тимчасом оті хлопці на своїх «Шевроле» патрулюють усе по цьому периметру, — бо вони знають, що в Бронксі та Квінсі їм не дадуть і кроку ступити. Моя людина про все це мені звітує.

— Твоя людина? Звідки вона стільки знає?

— Не бери близько до серця, але один з Віперових посильних наглядає там за мене.

— Що за бомбоклат, Юбі?! Ти шпигуєш за моїм чуваком — ти шпигуєш за мною!

— Ой, та до біса, Джосі. Таке наче в тебе нема людини, що дивиться за мною. Або, може, латиноси бігають кожної ночі в телефонну будку, щоб дзвонити своїм жінкам? Мені це по шарабану. Я взагалі не проти. Від цього я тільки міцніше стою на ногах, і це нагадує мені, що лажати не можна. Моя людина доповідає мені двічі на тиждень. Але я не уявляю, щоб мій пацан дізнався щось таке, чого ти не знаєш сам.

— Наприклад, що? Перевір мене.

— Наприклад, що твій братик Віпер вживає.

— Віпер нюхає кокс ще з сімдесят п’ятого року, нічого нового.

— Новина все-таки є, Джосі. Він тепер курить крек, а ми з тобою знаємо, що крек і кокс — не те ж саме. Чи може людина вести справу, якщо вона на коксі? Може. Кожен мій клієнт із шоу-бізнесу — на коксі. «Лизуни» і «нюхачі» — так їх називають, юначе мій. Раніше це вважалося мало не ознакою богемності. Але крек — це зовсім інша тема. Кожен дилер, що пересідає з коксу на крек, по суті, знищує себе. Коли ти на креку, то жодна думка голови не тримається. Який уже там, у сраку, бізнес! Крек — і є твій бізнес. Коли ти на креку, то не можеш навіть додавати числа. Ти не можеш вести облік того, що продаєш і що купуєш. Все котиться к лихій матері, валиться, горить синім полум’ям — а тобі по шарабану! Коли побачиш Віпера, спитай, коли він востаннє бував у Бушвіку. Хе, курить собі крек і... ну... і ще дечим займається, що бізнесом якось складно назвати... Але головне, що чувак тепер сам сраний крекер, і такий же, бомбоклат, його бізнес.

— Звідки ти знаєш, що він курить крек?

— Моя людина бачила.

— Це довбана брехня, Юбі.

— Брате, ти думаєш, він це приховує? Та ні. Ти не розумієш. Коли чувак на креку, йому все до сраки. Крек робить м’яким. Це слабкість, чуваче. Твій братик, вибач, нюхає по повній і скурвлюється на очах, пропускає зустрічі, херить бізнес на своїх «точках» — і той у нього загинається. А він тим часом займається всією тією бриднею, якої набрався в Маямі, — бо він точно не робив такого лайна в Джемдауні.

— Досить.

— А «дони» поводяться, як грифи: тіло ще не померло, а вони вже злітаються.

— Юбі, я сказав: до-сить.

— Добре, брате, добре.

— Досить їбать мізки, поїхали.

— Братане, їжу ще навіть не принесли.

— Я схожий, бомбоклат, на голодного? Їдьмо, на хер, у Бушвік. Зараз же, Юбі.

Джон-Джон Кей

ригадується отой випадок у Маямі — це як їхати по Коллінз-авеню на Саут-Біч. Я сидів, курив «Парламент» у смердючому, як дупа, «Мустангу», злий, як чорт, через погану новину: вантажівка з «травою», що мала під’їхати, так і не з’явилася (еге ж, ми планували захопити товар, а потім його продати). І тут дивлюся: один блондин — волосся довге, кучеряве, викапана тобі Фарра Фосетт[504] — їде на роликах, і в нього джинси сексуально так підрізані, високо, до самих кишень. Котить собі й наспівує щось низьким таким голосом (і це відразу ж убиває його схожість із Фаррою): «Ще, ще, ще, як тобі це подобається, як тобі це подобається». Так і кортіло йому сказати: «Гомику, надворі, блін, вісімдесят третій рік».

Ролики довбограя — дівчачого кольору, щось середнє між рожевим і фіолетовим. Бузкові, напевно, — ну, підари на таких речах знаються. Їде цей сучий синочок на роликах і не помічає, як до нього підкрадається чорномазий пацан — волосся як смола, але таке запилюжене, що здається сивим. Я й сам його завважив лише тоді, як він, вискочивши з-за автівки, зацідив у стрибку тому сучечку прямо в бік — ну чисто тобі удар ногою з кунг-фу вийшов. Сучок на роликах різко крутнувся, почав балансувати й хитатися, як п’яна королева танцю, намагаючись утримати рівновагу, але зупинитися він не може — без того щоб не гепнутися на асфальт. Сучечок репетує, лається, хоче вирівнятися, та ноги його вже не тримають, і він влітає пердилом у сміттєві баки біля сітчастого паркану. «Забирай свій тріпак і свій смердючий зад і вали до Гаяліа[505]!» — кричить йому вслід пацан. Латинос, певна річ, але гарненький, мабуть, із Куби прибув недавно, тож, видно, ще не встиг, брудний pirtguero[506], засвоїти, що «Дикун»[507] — уже давно застарів, а шкіра — не найкрутіший прикид для тропіків.

Латинос нагнувся до мого віконця. З його рота тхнуло так, ніби він курнув усього півгодини тому. Очі чорні та голодні, в роті бракує лівого ікла, а підборіддя — квадратне, як у Війні Барбарино в «Ласкаво просимо назад, Коттере»[508]. Пацан засунув руку у віконце, і я її схопив — мисливський інстинкт.

— За «травичкою», — пояснив він, і я його відпустив. Пацан мовчки обійшов з правого боку і вліз в автівку. Я міг дати йому за щоку вже там, але дуже вже кортіло звалити звідси на хрін: усі ці убогі готелі в стилі ар-деко наганяють на мене нудьгу. І тут хлопець каже:

— Татусику, якого біса, я нікуди не їду.

— Ну тоді вали з мого авта.

Хлопець подумав і сказав:

— Тоді відвези мене куди-небудь туди, де гарно.

При цьому він витягнув одну цигарку з моєї пачки і засунув її собі за вухо. «Добре, що гвинтівка лежить не на сидінні», — подумав я, а то хлопець міг би, помітивши її, злякатися й здриснуть. Але пацанчик просто витріщався на мої ковбойські чоботи.

— Ти якийсь ranchero[509], татусику?

— Попрацюєш гарно — взнаєш.

От же ж срань: усе, про що я міг думати навіть тоді, був Рокі. Навіть зануривши пальці в брудні кучері того пацана, коли його голова інтенсивно рухалася вгору-вниз, я думав про правила Рокі. У нас із ним існували певні правила. Або ж ми вважали, що вони в нас є. Якщо ти збираєшся зробити це з кимось іще, трахай пацана на дивані, бо на ліжку — це зрада. І тільки якщо той хлопець дійсно, дійсно симпатичний, бо «перлина пам’яті» каже, що ми проходимо цей шлях лише один раз, а отже, ти цього хлопця можеш більше не зустріти і тому тобі просто треба зробити це з ним, — бо ми геї і традиційні срані правила на нас не поширюються. Ну, тобто у нас — свої правила, і вони інакші.

Але все одно фіґня якась виходить — той, з ким я трахався без всякого ліжка багато років тому, в ці дні несподівано воскрес у моїй голові. Якесь дивне возз’єднання-поєднання. Біс його зна чому, адже в Нью-Йорку я раніше ніколи не бував. «Отак, отак це робиться, дивися, смокчи мій палець, смокчи, смокчи, поки сам не станеш вакуумом, так, ніби всмоктуєш пластиковий пакет, аж поки все повітря з нього не вийде. Смокчи сильно. Смокчи так сильно, щоб я не міг витягнути пальця, — ось як це робиться». Ніхто не казав мені, що Нью-Йорк — це місце, переповнене привидами. «Ти довбаний фрик, Джон-Джоне. Збоченець». Я ж не думав займатися сексом з цим хлопчиком. Умгу, не думав. Я ніколи не думав робити хлопчику боляче. Так, на хер, ніколи. Я ніколи не думав убивати його. Що значить «не думав»? Коли він упав униз обличчям на залізничну колію, я поклав його так, щоб його голова лягла точнісінько на рейку і його обвислий рот ніби поцілував її, і тоді я копнув його сильно в потилицю, а тоді знову і знову — аж поки не відчув хрускіт під підбором. І все, про що я міг думати тоді, — це літній табір. «Відчуваєш: він у тобі? — О так. — Увесь? — Угу ммм». Мені чотирнадцять, і я тільки-но повернувся з літнього табору, а татко з порога вдарив мене в живіт і сказав, що я, хоч і витягся, але все одно — довбаний слабак, якому треба набратися сил. Літній табір — це погана їжа, лосьйон з каламіном (від прищів) і вихователі з лінійками, які вони запихають між парами танцювальників, створюючи таким чином простір для Ісуса. Ми з Томмі Матео — вогненно-рудим білим хлопчиком з копицею волосся під афро — сидимо поодаль від тих танців і тихо бурчимо, що все це повна дурня. «Слухай, а ти курнути хочеш? — Ага, чому б і ні». Два тижні після табору я думав тільки про те, щоб побачити Томмі ще раз. У телефонній розмові Томмі здався іншим — якимось відсторонено-заклопотаним, наче він говорив не зі мною. Знаєте старий тунель Лінкольна для поїздів? Ми домовилися зустрітися. Я прийшов, а він стоїть такий чужий і далекий, ніби це не його зад я щоночі фарширував у ліску. Коли я наблизився майже впритул, Томмі випустив дим мені в обличчя.

«— Томмі, давай, ти ж хочеш?

— Що? Ні, підар ти йобаний.

— Це ти — підар йобаний, який дає трахати в дірку.

— Та пішов ти. Це все тому, що там не було ніяких, на хрін, дівчат.

— Дівчат — щоб трахати тебе в дупу? В таборі дівчат було повно.

— Таких; яких би я хотів трахнути, там не було. Навіть ти був симпатичніший, ніж усі вони. Тільки тепер ми вдома, і дівчата тут симпатичні.

— Я не хочу ніяких, на хрін, дівчат.

— Ти повинен хотіти, інакше ти — підар. Ти збоченець, і я все розкажу твоєму батькові».

Чорт, чорт, чорт, чорт, чорт! Ну чому я зараз думаю про це старе лайно? У спальні того чувака нарешті з’явилося світло, потім погасло, потім на півгодини ввімкнулось у ванній, і теж погасло. Не горить уже з півгодини. Дати йому ще з півгодини — на те, щоб він заснув? А може, він у темряві якраз джаґає якусь крихітку? Хоча, яка різниця? Він або засне, або чимось займеться. Можна спробувати піднятися пожежною драбиною (хоч це буде непросто — третій поверх як-не-як, та й пробратися навшпиньки до біса складно). Ґризельда дала мені набір ключів, але пертися через передні двері — цілковита тупість. Це Нью-Йорк, і тут усі двері на замках. А може, він трахає якусь крихітку, але не схоче, щоб вона в нього лишалася?

Я перетнув вулицю і тепер у будівлі. Раз по раз ловлю себе на думці, що я й справді просто типовий підар: от тепер, наприклад, обурився, що хтось розфарбував весь коридор у гірчичний колір. Десять, п’ятнадцять футів; і ось уже майданчик першого поверху, а на сходинках — усе ще килимове покриття. Я на третьому поверсі. Що це таке — піт стікає по спині? Я біля дверей; рука перевіряє, чи справді це двері, чи щось мені привиділося в темряві. Таки вони. Зважаючи на те що тій колумбійській сучці довіряти не можна, я був майже впевнений, що ключ не підійде.

Я вставляю його і різко повертаю, чекаючи, що він надломиться абощо, — та він спрацював, ти диви, спрацював, але голосно клацнув. До біса це лайно! Секунду чи дві я думаю, що треба звідси валити, і хутко. Може, клац був голоснішим тут, ніж там? А втім, хай там як, не завадить зняти, нахрін, волину із запобіжника.

Двері, рипнувши, відчиняються; передпокою тут немає — мабуть, людям у Нью-Йорку вони не потрібні. Прямо посередині — обідній стіл з двома стільцями; інші стільці, певно, десь в іншому місці. Знадвору світла майже не надходить, тож усе, що я бачу, — тільки диван, присунутий до одної стіни, і ліжко, приперте до другої. Телевізор — зразу біля вікна. Не можу сказати, чи то простирадла чорні, чи в тому місці просто темно. Так чи інакше, я наближаюсь до ліжка, видивляючись на ньому хоч маленький горбик, і випускаю сім куль. Відбуваються три речі: зуп-зуп глушника, легке пук-пук куль, що підривають подушку, і здивоване зітхання — за моєю спиною. Повернувшись, я бачу голого білого чоловіка, здається, рудого (у темряві не дуже розгледиш — він не вмикав світло, коли йшов до ванної). Та ясно: сука дала мені неправильну адресу. Я піднімаю волину, щоб пальнути мужикові в голову, але він кидає щось мені прямо в очі, і я ніби збоку чую свій крик. Щось стікає по моєму обличчю, потрапляє на губи. Та це ж, бля, рідина для полоскання рота! Поки я залітаю в ванну і промиваю очі, він встигає відчинити вікно і стрибнути на пожежну драбину. Я кидаюся за ним, за цим білим голим чоловіком, який стрибає через дві сходинки й репетує, тоді як я намагаюся влучно вистрілити. Я стріляю, і куля чиркає об метал, вибиваючи іскри. Я лечу сходами вниз, до наступного майданчика, стріляючи в голого чувака, що волає на все горло; я не знаю, що він там волає, але на заклики про допомогу не схоже. Я й далі стріляю по тій клятій драбині. Замість того щоб збігти нею донизу, він стрибає через поруччя на асфальт.

І ось ми біжимо вздовж провулка: він верещить, як недорізаний, а я за ним, сліпуючи, бо праве око мені все ще, на хрін, пече. А найгірше, що з кожним кроком у провулку все сильніше тхне якимось гівном-гниллю-кислотою-трупом. Я намагаюся стріляти влучно, але тільки супергерої в кіно водночас біжать і стріляють прицільно, до того ж маючи два зрячі ока. Всі мої кулі зникають у темряві — без рикошету, без нічого. Як на босого, чувак біжить дуже навіть швидко, підстрибуючи й звиваючись у темному провулку, де повно вибоїн та сміття. Я наступаю на щось м’яке, але не зважаю, — недивно, якщо це був щур. Ми добігаємо до перехрестя, і тут він мимоволі спиняється, захоплений раптовими фарами машин та вуличними вогнями. Я влучаю в нього в той момент, коли він починає бігти знову, затиснутий з обох боків зустрічними двома автівками. Одна з них пригальмовує, а потім газує знову, закручуючи правий віраж і мало не врізаючись при цьому в світлофор, після чого бере ліворуч, потім знову праворуч і зникає з поля зору. На вулиці ні душі, що для Нью-Йорка дуже незвично. Спочатку мені здається, що переді мною якась дивна стіна — чорна, вся в якихось горбиках, та ще й виблискує. І тут до мене доходить, що це — сміттєві мішки, накидані поверх один одного так, що утворюють цілу довбану стіну, і вона перегороджує в темряві всю вулицю. Я підходжу до чувака, що лежить, хапаю його за ліву щиколотку й тягну назад, у провулок.

Доркас Палмер

ерйозно, ти справді вивчала це лайно? Глянь на обкладинку: окуляри з товстенними дужками і великий рожевий ніс. Хто це, Ґраучо Маркс[510]? Боже, а інші публікації тут про що? «Імпровізована зброя американського підпілля», і це — «Професійні феєрверки власними руками», а це те, що вже майже класика, — «Як назавжди забути про колишню дружину». Справді, що це? Я б міг подумати, що ти активна радикалка, але ж ти не з Техасу, і, як я знаю, радикали не пом’якшили свою антиніґерську політику.

Я тим часом намагаюся зрозуміти, чому цей чоловік вирішив, що має право влаштовувати сцену в моєму власному домі. Так, він увесь день був дещо фамільярним, але аж така поведінка — ніби він мені батько, чоловік чи ще хтось дуже рідний-близький — це вже ну геть ні в які ворота. Ні, він просто старий чоловік, якому все обридло, а тепер ось нарешті з’явилася хоч якась таємниця, і він вирішив, що конче мусить її розслідувати-розгадати. Та ні, він вважає, що знає мене достатньо (бо ж я перед ним зобов’язана), але я його дуже розчарувала. Хай би що це було, у нього залізні нерви.

— Заспокойтеся.

— Що означає «заспокойтеся»? Ти що, якась біженка, переховуєшся? Для чого тобі знадобилася така книжка?

— Не те, щоб я повинна вам звітуватися... Але скажу: я побачила її в крамниці й мені стало цікаво.

— Якій крамниці? «Солдат удачі»[511] чи що? Де читво для тих божевільних?

— Це просто книжка.

— Це інструкція, Доркас, — якщо це твоє справжнє ім’я. Ніхто не купує інструкцію, якщо не планує її застосувати. А судячи із загнутих сторінок, ти студіювала її багато разів.

— Я не зобов’язана вам нічого відповідати.

— Тоді не треба. Але погодься, ця книжечка — то шматок лайна?

— Ага, ви ще скажіть: макулатура. Тому я і не використовую її для...

— Я сказав, що книжка — лайно. Я не казав, що ти її використовувала.

Чому я не виставлю його зі свого будинку за те, що він на мене визвіряється? Це мій довбаний дім. Це я оплачую оренду.

— І ніхто не говоритиме тут голосніше за мене.

— Що?

— Я сказала, що це мій дім і ніхто не говоритиме голосніше за мене в моєму довбаному домі.

— Вибач.

— Не треба вибачень. Це я маю просити пробачення.

Він присідає на диван.

— Це ж твій дім.

Друга версія мене сказала б, що я дійсно ціную його небайдужість і навіть розчулена тим, що хтось може дбати про мене, попри те що ми так мало знайомі. Але я промовчала.

— Я не використовувала цю книжку.

— Ну й слава Богу.

— Бо...

— Бо що?

— Бо більшість з того, що там рекомендують, я вже робила раніше. Ця книжка не одна така.

— Що ти таке кажеш?

Містер Колтерст бере один з моїх кухонних стільців і вмощується прямо переді мною. Він знімає піджак, а я намагаюся перестати в усьому вбачати натяки, хоча б на цю одну ніч. Це те, чому я навчилася від американських жінок: зчитувати кожнісінький рух, який робить чоловік, так, ніби це — таємне повідомлення, адресоване мені. Але зараз він — бісовий біженець. Він переховується від своєї родини. Він дивиться на мене, схиливши набік голову, начебто поставив запитання і чекає на відповідь. Я хотіла б, щоб він зрозумів: я не з тих, кого він бачив на «Шоу Донаг’ю»[512]. Усі ті люди з їхніми особистими справами, про які їм страшенно кортить розповісти тринадцятьом мільйонам людей. Скажи одному з них всього лиш «привіт», і вони вважатимуть за потрібне розповісти тобі все, що знають. Усі вони хочуть у чомусь зізнатися, хоча насправді нічого про себе не розповідають. Нічого такого, що могло б їх викрити.

— Цвинтар «Флашинг». 46-та авеню, Флашинг, Нью-Йорк.

— Що-що?

— Цвинтар «Флашинг». Там ви її й знайдете, якщо захочете шукати.

— Кого?

— Доркас Палмер. Доркас Неврин Палмер, народжену другого листопада п’ятдесят восьмого року, у Сполдінгсі, Кларендон, Ямайка. Померла п’ятнадцятого червня сімдесят дев’ятого року в Асторії[513], Квінс. Причина смерті: трагічний збіг обставин, — так написано в некролозі, що означає «збита машиною». Ви уявляєте: вона померла в Нью-Йорку від того, що її підлизала машина?

— Підлизала?

— Ну, збила, вдаривши не передом, а боком.

— І ти так легко користуєшся її ім’ям?

— Клодетт Кольбер почало звучати надто просто.

— Не смішно.

— Я не жартувала. Клодетт Кольбер почало звучати надто просто.

— Ти не можеш ось так користуватися ім’ям померлого. Хіба це не легко відстежити?

— Це може вас шокувати, але служба, яка видає свідоцтва про смерть, не найбільша в муніципалітеті.

— Мене більше шокує твоє постійне вживання іронії. Я не пригадую, щоб таке водилося за ямайцями. Не дивися так на мене. Якщо тобі дуже хочеться кожні п’ять хвилин мене шпетити, то я наполягаю на тому, щоб надати всьому цьому лайну бодай трохи розважності, коли мені це буде треба.

— Хай і так. Але ви самі напросилися.

— Але, схоже, ти справді хотіла це розповісти.

— Ні, не дуже. Мені не надто до вподоби всі оці тутешні повсюдні зізнання. Ви, американці, з вашим «ти хочеш про це поговорити?»... Господи, терпіти цього не можу.

— Все одно...

— Все одно це Нью-Йорк, і саме тому, що це — Нью-Йорк, не багато з тих, хто тут помер, тут-таки свого часу й народилися. І у Штатах немає національної системи обліку жителів. Фактично відділ свідоцтв про народження та відділ свідоцтв про смерть між собою не стикаються, вони навіть розташовані не в одному місці. Тож, якщо й існує свідоцтво про смерть, то там немає...

— ...свідоцтва про народження.

— А якщо дістати свідоцтво про народження...

— ...то в тебе буде доказ, що ти — це ти, хоча твоїм реальним «я» тут може й не пахнути. А як щодо її родини?

— Усі на Ямайці. Вони не могли собі дозволити прилетіти на похорон.

— А як щодо номера соціального страхування?

— Вона його саме оформляє.

— Але ж вона...

— Головне, що треба зробити, — це отримати свідоцтво про народження. Тому я подзвонила в Бюро реєстрації на Ямайці і затребувала копію мого... ну, її свідоцтва про народження. Навіть не пам’ятаю, скільки я за нього заплатила. Люди завжди схильні більше вірити найгіршому, ніж не надто поганому, — і на цьому купуються. Ви здивуєтеся, у скількох місцях можна сказати: «Вибачте, я загубила паспорт (або що його просто вкрали), але я маю при собі свідоцтво про народження».

— Мабуть, ти б досі мала проблеми, якби тебе все ще звали Клодетт Кольбер.

— Або Кім Кларк.

— Хто? А нею ти коли була?

— Уже давно. Її більше немає. Так от, потім я звернулася в Бюро перепису — із запитом про будь-яку інформацію щодо Доркас Палмер.

— І що, тобі її просто так надали?

— Ні. Вони надали її за сім доларів п’ятдесят центів.

— Господи Ісусе... А скільки тобі років?

— Навіщо вам це знати?

— Ну, гаразд, це ти тримаєш у таємниці. А в службі соц-страхування не здивувалися, що ти звертаєшся за номером так пізно?

— Їх це не дивує, якщо ти іммігрантка. Якщо маєш свідоцтво про народження, але не можеш знайти свій паспорт. Якщо маєш про це історію, таку довгу й нудну, що вони зроблять усе, щоб скоріше випхати тебе з черги. Май при собі ці два елементи з усього набору «якщо», і ти можеш легко отримати посвідчення особи. А після цього плати тридцять п’ять доларів — і матимеш паспорт. Але його я не отримала. Однак це вже у другому розділі.

— Тобто ти не громадянка США?

— Ні.

— І навіть не маєш посвідки на проживання?

— Ну, я маю ямайський паспорт.

— З твоїм справжнім ім’ям?

— Ні.

— Господи! Що ж ти наробила?

— Я? Я нічого не робила.

— Брехня. Ти, мабуть, утікачка. Твоя історія — найбільш захоплива з тих, які я коли-небудь чув. Що ж, у біса, ти утнула? Від кого втікаєш? Мені аж дух перехопило.

— Хто знав, що, відчинивши сьогодні двері, ви в кінці цього дня опинитесь тут? І, до речі, я не втікачка. І не злочинниця.

— У тебе був покидьок чоловік, який тебе бив.

— Так.

— Справді?

— Ні.

— Доркас... чи як там тебе звати...

— Тепер Доркас.

— Я сподіваюсь, ти подякувала їй за те, що вона поділилась з тобою своїм іменем.

Він встає і знову підходить до вікна.

— Те, що ти іммігрувала сюди під чужим ім’ям, наштовхує мене на думку, що людина чи люди, від яких ти втікаєш, на Ямайці. Але в них є ресурси, щоб вистежити тебе й тут, — звідси всі ці фальшиві імена.

— Вам би в детективи йти.

— А з чого ти вирішила, що ти, чорт забирай, у безпеці?

— Ви мені прямо Америку відкриваєте... Та, знаєте, я тут з тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, а він мене досі не знайшов.

— Отже, є він — той, від кого ти тікаєш. Тобі довелося покинути дітей?

— Що? Ні. Ніяких дітей. Слава Богу.

— Вони не такі вже й погані, поки не починають розмовляти. Хто цей чоловік, від кого ти тікаєш?

— Навіщо вам знати?

— Можливо, я зміг би...

— Що, допомогти? Я вже собі допомогла. Він далеко від Нью-Йорка. Та й причини приїздити сюди в нього, найпевніше, немає.

— Проте ти все одно ховаєшся.

— У Нью-Йорку повно ямайців. Хто-небудь з них може його знати. Тому я не живу поруч із ямайцями.

— Але чому саме Нью-Йорк?

— Я не збиралася марнувати своє життя в Мериленді, і в Арканзасі теж нічого не вийшло б. Крім того, мегаполіс має свої переваги. Громадський транспорт, а отже, немає потреби в авто; ти не виділяєшся, якщо тільки не катаєшся з білим у приміських потягах; і є робота, де тебе ніхто ні про що не питає. Хоча якщо роботи немає, то однаково доводиться вдавати, що ти працюєш: виходити в будні з дому приблизно в той самий час і повертатися в той самий час увечері. Коли я не працюю, то просто йду в бібліотеку або МСМ[514].

— Он звідки в тебе знання про Поллока і де Кунінга.

— Та до біса. Це я і без всякого МСМ знаю.

— І все одно це не життя, коли постійно доводиться оглядатися. Хіба ти не втомлюєшся?

— Втомлююся від чого?

— Справді, від чого тут втомлюватися.

— Тепер моє життя означає: мати житло і відкрити кредитний ліміт. Тут усе засновується на графіку платежів, хоча я б могла багато чого оплатити наперед... Та це вже з четвертого розділу. Послухайте, якщо це в нас момент катарсису, то змушена вас розчарувати.

— О, розчарування — останнє, що я уявляю, думаючи про тебе, дорогенька.

Мені варто було йому сказати: я не ваша дорогенька. Мені справді варто було так сказати. Але натомість я сказала:

— Пізно вже. Вам час додому.

— Як ти пропонуєш вельмишановному білому джентльмену певного віку вибиратися з?.. Де це ми?

— У Бронксі.

— Гм... Дивно, я геть забув. А як ми?.. Не зважай, природа кличе.

Він зачиняє за собою двері. Його куртка зісковзує зі стільця, і я її підіймаю. Важка, гадаю, навіть надто важка, як для літньої куртки. Вона ще й з підкладкою. Я б зійшла потом у цій куртці. Я складаю її, аж раптом бачу якийсь ярлик біля лівого плеча, що не схожий на інструкцію з прання. Напис вручну, і ніби фломастером:

«ЯКЩО ВИ ЧИТАЄТЕ ЦЕ ПОРУЧ ІЗ ВЛАСНИКОМ КУРТКИ, ПРОСИМО ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ 212-468-7767. ТЕРМІНОВО. ДУЖЕ ПРОСИМО ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ НЕГАЙНО».

Три довгі гудки.

— Тату! Тату! Господи Ісусе, ти...

— Це Доркас.

— Доркас — хто?

— Доркас Палмер.

— Що за фіґня... Чекайте, ви та жінка з агенції? Котику, це та жінка, з агенції.

— Так, з агенції. Містер Колтерст...

— О, Ісусе, скажіть, що він з вами.

— Так, містер зі мною. Просто хочу вам сказати, що це він наполіг на тому, щоб вийти з будинку. Тобто він доросла людина і може сам робити що хоче, просто я не могла залишити його самого і...

— Де ви? З ним усе добре?

— У Бронксі, і так, усе добре. Що...

— Дайте мені вашу адресу зараз же, ви мене чуєте?

— Звісно.

Я диктую йому адресу, і він кидає слухавку. Немає сенсу товкти воду в ступі, як кажуть американці. Я обережно стукаю в двері ванни:

— Містере Кен? Кене? Слухайте, я подзвонила вашому синові. Він каже, що приїде за вами. Вибачте, але вже дуже пізно, а залишатися тут вам не можна. Кене? Кене? Містере Колтерст?

— Ти хто?

Я припадаю вухом до дверей, впевнена, що мені почулося. Зсередини мені грубить незнайомий колючий голос:

— Ти хто, на хер, така? Ану геть від йобаних дверей! Я сказав: пішла на хуй!

— Містере Колтерст?

Я беруся за ручку, але двері замкнено зсередини.

— Іди на хуй!

Тристан Філліпс

кажи мені правду. Ти справді припускаєш, що Джосі Вейлз летить у Нью-Йорк лише для того, щоб із шестирічним запізненням поквитатися особисто з тобою? Здається, ти надто високої про себе думки, братику мій. Послухай мудрого. Я більш ніж упевнений, що Джосі дав мені спокій, бо те, що він насправді хотів убити, — це рух за мир. І коли з миром було покінчено, зникла й потреба вбивати когось іншого. Плюс я з усіх сил намагався не ставати на його шляху, як і він — на моєму, бо погрожувати мені означало б погрожувати «Ієрархії донів». Ні, ми навіть близько не такі великі, як «Шторм-група», однак на те, щоб нас нейтралізувати, він би витратив купу часу. Що ж до Віпера, то і йому, і мені відомо, чому він на мене ніколи не рипнеться.

Однак твій випадок по-своєму відмінний, по-своєму особливий. Джосі замовив для тебе «швидкорозчинний крем», а ти власноруч усунув його найкращу людину. Може, він тебе навіть поважає, — з ним трапляються такі дивні перепади. Може, він про тебе забув... хоча ні, Джосі Вейлз нічого не забуває. Найпевніше, він думає, що немає ніякої різниці в тому, живий ти чи мертвий, — мають значення лише час і гроші, щоб тебе ліквідувати. Або ж у нього змінилися пріоритети.

І все ж таки я не думаю, що він прилітає за тобою. Люди тут знають небагато, але Джосі вже не той чоловік, з яким ти, за твоїми словами, перетинався шість років тому. Він і його людина Юбі, який тут із сімдесят дев’ятого року торгує «травичкою» й коксом, майже перетворили своє дилерство на законний бізнес. Майже. Я говорив тобі, «Шторм-група» завжди буде більшою за «Ієрархію донів», бо в неї є амбіції. В неї є плани. Тут кажуть, що «Шторм-група» заправляє в Нью-Йорку, Вашингтоні, Філадельфії та Балтиморі. Відтоді як я опинився у в’язниці, вони відтіснили кубинців до Маямі. Завдяки їм Меделянський картель навіть не думає домовлятися з «Ієрархією донів». Знаєш, як погано, коли серед усього цього крек-буму ти один, хто застряг і змушений перевозити героїн. Але Джосі Вейлз, чуваче, він тямущий чоловік, а Юбі — той навіть розумніший за нього. І обидва, до слова, занадто розумні, щоб довіряти один одному.

Не схоже, що я тебе переконав, ніби він їде не за тобою. Послухай, братику, Джосі Вейлз за тобою не прийде, поки ти не даси йому нового приводу. Вони не поспішають убивати білих, бо тоді федерали почнуть до них принюхуватися. Ні, брате, ти вийшов чистим з води. Звісно, якщо не напишеш статті про все це...

Книжка?

Ну, дехто просто напрошується, еге ж? Братику, книжку про це не можна писати. Дозволь мені сказати як є. Ти пишеш книжку про Співака, про банди, про мирний договір. Книжка про банди? Ти знаєш, що кожна з цих тем тягне на цілу книжку? Про що ти взагалі збираєшся писати? Ніяких конкретних доказів ти не маєш. Хто ще з тобою говорив, окрім мене?

Слухай, ти вже й так зловживаєш Божою ласкою. Якщо ж напишеш про це, тебе не зможе захистити ніхто. Тепер ти більше не той, про кого Йому варто турбуватися. Маєш сім’ю? Ні? Чому ні? Хай там як, а це добре, бо ці хлопці в разі чого не побояться полоскотати і твоїх рідних. А що, ти не маєш ні брата, ні сестри, ні матері?.. Лайно, Пірсе, та в тебе ж цілий вагон рідні! Май на увазі, лише цього року «штормовики» вже відловили двох дилерів зі Спенглерса, що працювали в Бронксі. І кулями вони нічого й нікого не поливали. Ні, містере, цього разу вони просто відтяли голови тим двом, а потім поміняли ті голови місцями. Чому б тобі не зробити собі послугу — і дочекатися, доки всі помруть? Братику, якщо це банда, про яку ми говоримо, тобі, можливо, не доведеться чекати дуже довго. Глянь на мене. Я нібито розбираюся в цих справах краще за тебе. Мене ж якось навіть на телебаченні показували, знаєш? Двічі балакав про війну і мир. Усі на мене дивились і, мабуть, думали: ось той, хто вийшов з гето. Але... так, за цим було ціле життя, повне лайна, але... Навіть я, той, хто, здавалося б, знає краще і може сказати більше, — де ти мене оце знайшов? Сам бачиш де...

Як щодо Джосі?

Ні, мій юначе, такий, як він, у в’язниці не сидить. Насправді, я думаю, що після сімдесят п’ятого року він не бачив в’язниці. Якій поліції, якій армії під силу спробувати його взяти? У Копенгагені я не був із сімдесят дев’ятого року, але напуваний про нього. Братику, це як комуністична країна, яку показують у новинах. Повсюдно плакати, і стінописи, і малюнки — з Папою Ло та Джосі. Жінки називають своїх дітей Джосі Перший і Джосі Другий, хоча він і не трахав нікого, крім своєї дружини... а, ні, вони ж насправді не одружені. По-своєму він непересічний, і все ж — це класичний бандюган. Але все одно, щоб схопити Джосі, доведеться спочатку покласти весь Копенгаген, і навіть тоді це буде під питанням. Тобі також доведеться «повалити» і його уряд. Що я маю на увазі під урядом? Та ну, Алексе Пірсе, яким, на твою думку, шляхом партії влади вдалося виграти вибори вісімдесятого року?..

Ти знаєш, що я починаю вловлювати щодо тебе? Ти, безумовно, репортер. У цьому нема сумніву. Ти вмієш проникати куди треба і збирати інформацію, особливо ту, яку люди давати тобі не планували. Глянь, наприклад, що ти видобув з мене буквально за сьогодні. Ти ставиш правильні запитання — чи принаймні схожі на правильні, такі, які змушують людей говорити. Але знаєш, що з тобою не так? А можливо, так і треба, і це просто зайвий раз доводить, що ти — репортер. Ти не можеш відчути, як це все розкласти по поличках і зібрати докупи. А може, це відчуття в тебе є, але просто ти не знаєш, як з цим реально впоратися. Кумедно, еге ж? Джосі Вейлз женеться за тобою через щось, чого ти міг навіть не робити. О, ти уже розумієш причину? Тому й пишеш книжку? Бо ти зрозумів це, чи пишеш, щоб зрозуміти?

У мене до тебе запитання. Я хочу точно знати, коли Ямайка тебе зачепила. Ні, я не хочу знати чому; ти почнеш молоти ту ж дурню, яку незмінно починають молоти білі, коли говорять про Ямайку, — начебто вона шльондра з такою солодкою поцькою, що ти просто не зміг устояти, або іншу подібну маячню. Так колись сказав якийсь крекер, з членом в один дюйм, — але раз у тебе є ямайська жінка, то, мабуть, член у тебе більший за один дюйм. Тож «виклади все мені», як кажуть америкоси: що там у тебе з Ямайкою? Прекрасні пляжі? Ти ж знаєш, Пірсе: ми — більше, ніж пляж, ми — країна.

Оу.

Дякую, що не вішаєш мені на вуха стару гівняну локшину. Так, це діра, справжня велика діра з гівном. Тут жарко, як у пеклі, рух завжди повільний, і далеко не всі люди усміхнені, і ніхто не зустрічає тебе словами «без проблем, чуване», е, ні — якраз проблем тут, по самі вуха, можна заробити на раз-два. Усе тут просякнуте розпустою, сексом і небезпекою, і реально, реально, реально нудне. Зізнаюся чесно, мені це теж дуже не подобається. Однак глянь на нас обох. Зміни обставини — і ми багато б віддали, щоб повернутися. Хоча це дуже непросто, еге ж? Ти маєш рацію: цю країну важко не порівнювати з жінкою. Вітаю, з твого боку це дуже не по-білому.

Яка ж антикульмінація? Ще й яка кульмінація! Але мусиш визнати, якби на виході з тюремних воріт тебе дожидався Джосі Вейлз, це була б ще цікавіша історія. Але ти хоча б можеш піти, а все, що можу я, — це чекати. Березня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого, юначе мій...

Що я робитиму? Не знаю, сходжу куди-небудь у Брукліні, де можна посмакувати акі та солоної риби.

Ха-ха. Наче я можу піти з «Ієрархії донів». Моє життя складається приблизно як у тебе, Пірсе. У таких людей, як ми, життя прописується наперед, без нашого на те дозволу. І нічого особливо ми не можемо вдіяти з тим, що Господь для нас приготував. О? Це те, що називають фаталізмом? Не знаю, братику, це слово здається мені більш пов’язаним з фатальністю, ніж із фатумом... А знаєш, може, тобі й справді варто написати цю книжку. Та знаю, знаю, що тільки-но казав протилежне, але тепер я дивлюся на ситуацію якось глибше. Може, комусь і варто звести все те божевілля в одну купу, — бо ж ніхто з ямайців цього не зробить. Жоден ямаєць не може цього зробити, брате, тому що або занадто близько підступає, або ж його хтось зупиняє. Така це справа. Тут навіть не треба дуже далеко заходити, — нас зупиняє просто страх, що хтось прийде за нами. Але жоден з нас не заглядає аж так далеко... От, лайно.

Лайно.

Прокляття!

Люди повинні знати! Їм треба знати, що був такий час, коли ми могли що-небудь зробити, розумієш? Реально могли щось зробити. Люди мали достатньо надії, і були достатньо втомлені, і їм усе достатньо набридло, і мріяли достатньо, що щось таки справді станеться. Знаєш, іноді я тут гортаю ямайський «Ґлінер», а він весь — чорно-білий, і тільки один-два заголовки червоні. Як думаєш, скільки має спливти часу, поки наші картинки стануть кольоровими, — три роки? П’ять років? Десять? Та ні, брате, колір у нас уже був, але ми його втратили. Така ось Ямайка. Це не означає, що тут не буває веселих часів або що нам уже геть нема до чого прагнути. Траплялися дні, коли нам велося більш-менш добре, та потім усе знов котилося к чорту. Теперішнє лайно триває так довго, що люди зростають у ньому, вважаючи, що це — все, що вони мають. Але людям треба це знати... Для тебе, можливо, це занадто. Можливо, це занадто для однієї книжки, і тобі доведеться все скорочувати, обтинати, стискати. Фокусуватися... Ти зараз дивишся на мене, як на йолопа, — так, я прошу саме тебе дати пояснення, чому моя країна ось уже чотириста років безуспішно бореться зі своїми невдачами. Ти мав би розсміятися. Я б на твоєму місці розсміявся... Але ж, чуваче, ти все це помітив, еге ж? І тому ця історія про мир переслідує тебе так само, як свого часу — мене. Навіть люди, які зазвичай чекають тільки гіршого, хай недовго, лише два чи три місяці, але думали про мир — спершу трохи, потім більше, а потім мир став усім, про що вони могли думати. Це все одно що відчувати запах дощу в подиху свіжого вітерцю — задовго до того, як він проллється. Подивися на мене: мені ще й сорока немає, а я вже дивлюся лише на те, що позаду, немов стариган якийсь. Утім, це десятиліття спливло тільки наполовину. Усе може ще змінитися в будь-який бік. Ностальгія — так це називається? Може, тому, що я вже надто довго на чужині. Або не можу створити нові спогади у в’язниці... А ти про що думаєш? Ти повинен мені сказати, коли в тебе з’явиться перше речення. Я б дуже хотів знати, про що воно буде. О, ти вже його маєш? Ні, братику, не кажи мені. Я хочу, щоб ти його спочатку написав.

Ага, можеш використати моє справжнє ім’я. А чиє ж іще? Але так, чуваче, пиши книжку. Тільки зроби собі та мені послугу: дочекайся, поки всі помруть, перш ніж її публікувати. Гаразд?

Джосі Вейлз

все ж я маю віддати належне твоєму Віперові...

Бушвік. Я досі розмірковую: як можуть Ямайці прийти в гето, яке в п’ять разів більше і з будинками, втричі вищими, — і при цьому вважати, що їм буде тут вестися краще, ніж іншим? Таке наче ніхто не бачить різниці між маленьким добром і здоровенною лажею. Тобто головне — впхнути свою голову, а думати за нас хай буде дядя.

Поки ми їдемо, я помічаю в кожному кварталі щонайменше два згорілі будинки. А в останньому їх узагалі вціліло лише два, і навколо не видно нікого, крім бродячих собак, бродячих людей і всілякого мотлоху. І всюди, навіть на більш-менш пристойних вулицях, у повітрі віє смородом, який підганяє тебе. — Ага, чуваче, аби ж він хоча б дізнався, що...

— Чому скрізь запах, як на задвір’ї м’ясної лавки?

— Бушвік, братику мій. Усі м’ясопереробні заводи досі в Бушвіку. Ну, якщо не всі, то один чи два точно ще працюють. Більшість же закрилися, і люди не можуть знайти роботу.

— Що сталося зі всіма будинками?

— Підпал, брате. Як я казав: заводи-фабрики вони позакривали. Люди втратили роботу, вартість нерухомості впала так, що грошей можна більше виручити від страхування, спаливши власний дім, ніж від його продажу. Бо це місце таке мертве, що навіть шльондра не хоче тут жити.

— Тоді навіщо тут укоренятися?

— Запитаєш Віпера — це ж твій вихід. Хоча у виборі місця для нашої крамнички він якраз не промахнувся. Чому «Ієрархія донів» так сильно рветься в цей район? Люди, шукаючи крек, не хочуть, щоб їх за цим заняттям бачили, — тож куди вони йдуть? Туди, на що весь Нью-Йорк заплющує очі. Роззирнися, братику: ось це і є те місце, куди люди йдуть, щоб про них забули. Залишається тільки влаштувати «точку» при дорозі — щоб їм не треба було ходити далеко. Не знаю, як я сам про це не подумав. Якби я брав крек, то не хотів би відтягувати момент, щоб запалити чарівну люльку. І я б точно не повертався з ним туди, звідки прийшов. Ні, братику, твій Віпер спонукав і мене подумати над організацією кількох кубелець у Квінсі, без базару.

Я неквапливо роззираюся, вивчаючи місцевість. Питаю себе: а чого я чекав? Місце цілком собі для бізнесу, тобто, яким ще може бути Бушвік? Але все одно. Поки не бачиш усе своїми очима, не розумієш, наскільки будь-яке уявлення про Америку формується телевізором. Вулиця широка, але пустельна. Але ще гірше те — і це я постійно тримаю в голові, — що в цей час з людей на ній тільки я, Юбі та його братва.

Мінівен залишився за два квартали звідси, і ми йдемо дворами пішки. Зупиняємося перед будинком із забитими вікнами.

— Це те місце?

— Ага, чоловіче.

— Тоді ми заходимо. Я збираюся...

— Не зараз, Джосі. Ти ж хотів перевірити, як тут усе працює? Тож давай постежимо, що та як.

Він показує на вулицю, але я нічого не бачу. Поки двоє не виходять з тіні на вуличне світло. Звідси до пуття не розрізнити, але один з них скидається на спотера. Другий ховає обличчя під каптуром. Спотер обертається і вказує на нас. Каптур іде далі, поки його не спиняє другий чоловік — у кожному разі, намагається, — але Каптур не збавляє крок. Другий щось вигукує, і тоді Каптур зупиняється і підходить до нього. Поодаль перший уже розмовляє з кимось новим. Каптур під ліхтарем тисне руку другому. Юбі тягне мене назад у темряву. Каптур перетоптується на місці — так, що стає зрозуміло: це дівка. Другий чоловік проходить п’ятнадцять, може двадцять футів, і тисне руку третьому, який раптом виступив з-за ліхтаря. Зір — предмет моєї гордості, але навіть я цього третього раніше не помітив. Третій і другий розривають рукостискання, і другий повертається до дівки в каптурі. Вона починає йти, і в той момент, коли вона, не зупиняючись, розминається з другим, їхні руки торкаються одна одної. Каптур проходить повз мене й іде вулицею.

— Куди?

— На «точку», — пояснює Юбі. — Можна сходити перевірити.

— Ні. Поклич сюди того пацана, — кажу я і вказую на хлопця, що стояв невидимий за ліхтарним стовпом.

Юбі кличе, і той рушає в наш бік розхлябаною ходою, притаманною молодим чорношкірим америкосам: ноги й руки бовтаються в протилежні боки. Хлопчина підходить до мене і не стоїть, а ніби висне, як пальто на вішаку.

— Т’якв’но?

— Що?

— Він питає, типу, «як воно?», Джосі. Тобто, що діється, що відбува...

— Я зрозумів.

— Молодь нині так балакає, що я й свого хлопця не розумію, хіба ні?

— Як бізнес? — питаю я.

— Вечір п’ятниці, як ти, в біса, думаєш, іде бізнес? Людям заплатили, ось вони й вештаються вулицями в пошуках пизд і херів. Хльорки на креку відсмоктують «Ч» за копійки і пруть д’ мене. Вечір п’ятниці, йоу.

— Скільки вже Віпер тебе тут тримає?

— Хто?

Юбі тихо сміється, але я все одно чую.

— Віпер, твій бос.

— Еге ж, Майкл Джексон. Він десь тут, точняк був пару годин тому. Може, пішов додому відпочити, клопіткий день для засранця.

— Хіба можна свого боса називати засранцем?

— Джосі, тут це слово означає не те ж саме, що на Ямайці. Кажу тобі: тут братчики один одного постійно звуть засранцями, і це нормально.

— Що це за чортівня, Юбі? Не подобається мені це лайно.

— Окей, чувач’, без «засранця». Бля буду, — каже пацан.

— А ти, я бачу, знаєш своє діло туго. То скільки Віпер держить тебе посильним на цій «точці»?

— Годинник є?

— Ага?

— Скі’ки там натікало, йо?

— Одинадцята.

— Знач’ п’ять годин. Я завжди класно рахував.

— Що? Що ти сказав? П’ять годин? Він так швидко ставить новачка посильним?

— Я б ніколи не довірив новаку це діло, — каже Юбі.

— Я не новач’к, татун’. Просто новий посильний. Я був спотером десь тижнів з’ два.

— Я бачив, як ти контролюєш «точку», — кажу я. — Але як вийшло, що тебе так швидко підвищили?

— Бо я такий, на хер, кльовий, ось ч’го. Справи сьодні реально ніштяк. А ще тиждень тому тут усе було — реальне лайно.

— Розкажи нам більше, — каже Юбі.

— Містере, — каже хлопчина, дивлячись прямісінько на мене і вказуючи на Юбі, — я твоєму сутенерові не скажу ні слова.

— Сутенерові?! Сутенерові? Ти кого, вилупок, сутенером назвав? Ти хочеш, щоб я зараз...

— Юбі, дослухай малого, — кажу я й усміхаюся (і цю мою посмішку бачить Юбі; от і добре). Мені цей хлопчина подобається. Я підходжу до нього і кладу руку йому на плече.

— Все окей. Добре, що в тебе є чуйка і що ти не терпиш ні від кого лайна. Добре. Але затям таке. Віпер платить тобі, бо я плачу йому. Віпер тримає тебе живим, бо я тримаю Віпера живим, — ти мене зрозумів?

— Певна річ, татуню. Ти тут Дон Татунь.

— Але стривай, Джосі, звідки він усе це знає?

— Ямайські засранці все тут засрали, йо. Як і твої, сутенере, хльорки, що обсіли весь Флетбуш[515].

— Я ж тобі ка’у: я не сутенер.

— То чо’ ти реально в такому прикиді? Я в ауті, бра’.

Я міг би дивитися всю ніч, як цей пацан дістає Юбі.

— І дуже погано було минулого тижня? — запитую.

— Чуваче, так все ж окей... Це вже позаду — а я не довбаний стукач. Та якби твій засранець ще день почухався, на цьому кутку вже б хазяйнували з «Ієрархії донів».

— Що?!

— Я чо’о — схожий на обкуреного? Йоу, в тебе є спотери, які посилають клієнтів до посильних. Посильні йдуть узяти трохи дуру від дилерів. Але твої два дилери обидва дуже зайняті — своїм кайфом від свого ж товару. То як дума’ш, що в такому разі буде?

— Ось бачиш? Я тобі те ж саме казав, Джосі.

— А що зробив Віпер?

— Якщо як на духу, то хуйню впоров, на хер. Розібрався з цим лайном як натуральний засранець. Крутяк, бля. Один з тих дилерів під кайфом послав його нах’ прям’ там, на «точці», і твій довбойоб узяв і замочив його, татунь’, прям’ там. Наче той чувак був просто нуль... Лайно-о-о. З вами, ямайцями, не варто гратися, це факт... А потім він привів мене, підвищив, і спитав, чи є в мене дружки, що хочуть зрубать бабла. Я сказав: «Так, нах’, у мене є дружки». І ось тепер ми тут всі крутимось, розгрібаєм оте лайно, татунь. Цю вулицю ми закрили наглухо.

— А дилера хто постачає?

— Ну, певно, твій Віпер.

— Куди він пішов?

— Я лишив його на крек-точці пару годин тому. Я так вкурив, що йому тепер тре’ й інші «точки» прочистить. Коротше, босе, що довше я тут з тобою бакланю, то менше бабла зіб’ю для твого ж заду.

— Добре, добре. Як тебе звати?

— Дівки кличуть Ромео.

— Чудово, Ромео.

Я дивлюся, як він розхлябано йде назад.

— То всіх, кого ми бачили, Віпер найняв сьогодні? Він уже навіть не може контролювати найважливішу територію? Ні, реально, двоє новачків на цьому відрізку оберігають весь запас? Треба нам ту «точку» перевірити, Джосі. Вона прямо там, на...

— Ні. Перевірмо тут, цю крекову «точку», — кажу я. — Де твої хлопці?

— Та недалеко.

— Зв’яжися з ними, скажи, щоб пригальмували. Я хочу глянути, як працює ця «точка». Без наїздів.

Ми проходимо два квартали і повертаємо праворуч. Будинок нічим не вирізняється з-поміж інших: три поверхи, вікна, забиті дошками, половини яких немає. Як і в деяких будинках кінгстонського даунтауну, тут, якщо придивитися, можна помітити сліди колишнього достатку. Поверхів три, але сходи ведуть, схоже, лише на другий. Усе суціль загиджено й засмічено, під ногами — собачі гівна. Та, разом з тим, я бачу у дворі якусь загорожу, наче тут живе хтось, кому не в облом дбати про газон. У темряві не видно, але, здається, стіни будинку — цегляні, як і всюди на цій вулиці. Світло над входом скидається на промінь прожектора посеред руїни і мотлоху. Унизу на сходах сидить чоловік, мабуть, обкурений, втупившись поглядом у власну тінь, що погойдується від вуличного світла. Всередині видно два джерела світла: маленьке, білувате, що розсікає приміщення, — схоже, це ліхтарик, і неяскраве миготливе полум’я — як від свічки чи люльки з креком. Лише торік я нарешті дістався до Вальє-дель-Кауки[516]. А ось тепер стою біля цього будинку, в Бушвіку.

— Хочеш, щоб ми зайшли всередину разом? — запитує Юбі. Я не відповідаю. Не хочу, щоб він подумав, ніби я злякався, але я поки не спішу заходити. Відчуваю, як він стоїть позаду й чекає, що я зроблю. Всередині може бути Віпер.

— Відійду посцю за рогом. Зара’ буду.

Я чую, як його кроки віддаляються. Якщо Віпер усередині вже так довго, то я навіть не знаю... Якщо Віпер усередині так довго, то він... Якщо Віпер усередині, то, може, він має якусь відмазку в своєму стилі... Якщо Віпер усередині так довго, то краще йому не виходити. Якщо...

— Гей, гівнюк, краще віддай мені все! Геть усе!

Я обертаюся і в ніс мені б’є сморід — поту, гівна та блювотиння. У волоссі — клапті газети. Чорне чмо в пальті, що чухає ліву ногу. А другою рукою тримає біля мого обличчя дуло. Кривлячись, наче від болю, мигцем озирається і знову витріщається на мене. Усе ще чухає ногу. Точно сказати складно, але, схоже, він босий. Він тупцює на місці та стискає стегна, ніби стримується, щоб не всцятися.

— Думаєш, я граюся, шмат гівна? Я схожий на того, хто грається? Я зара’ всаджу в твій зад кулю, гівнюк! Ану жени мені все бабло! Все, що маєш!

Він знову тицяє пістолетом.

— Дай це мені! — репетує він. З передньої кишені я дістаю якусь купюру і тягнуся за ще однією, до гамана, але він уже висмикує папірець із моїх рук. Я дивлюся на нього. Він цілиться мені в обличчя. Я дивлюся, як він спускає курок, і не встигаю навіть напружитись — у лоб мені б’є цівка і стікає по обличчю.

Вода.

Ні.

Сциклини.

Чмо регоче і біжить сходами вгору, до «точки», повз чоловіка, який не ворушиться. Я теж стою стовпом. Я витираю з обличчя сечу. Бачу Юбі, що наближається до мене з іншим чоловіком, який обганяє його і дістається до мене першим.

Віпер.

— Джосі! Джосі, братику мій, ти що тут робиш сам? Юбі, я знаю, відійшов, еге ж? Що за... бомбоклат, братане, що за запах?

— Сцяки, Віпере. Йобані сцяки.

— Але... як?!

Підходить Юбі. Я навіть не цікавлюся, чи він там, бува, не висцяв із себе Ніл.

— Яка в тебе волина? — питаю я, дивлячись на нього впритул.

— «Дев’ятка».

— Давай. Віпере?

— Те ж саме і «Ґлок».

— Давай «Ґлок».

Я знімаю обидві волини із запобіжника і швидко, з «дев’яткою» в лівій руці та «Ґлоком» у правій, піднімаюсь на «точку».

Віпер

ві волини по дулу в кожній руці як у реального бандюги.

Жодного звуку нічого взагалі окрім кроків. Джосі Вейлз повільно ступає в темряві до «точки» він чує що ми удвох слідуємо за ним обертається зупиняється і дивиться. Ми теж зупиняємося і чекаємо коли він рушить але Юбі далі не йде а я йду. Джосі почав іти швидше плечима по-звірячому подавшись уперед. Я хочу запитати в Юбі що сталося але йду далі за Джосі. Протяг доносить запах сциклин від його сорочки прямо мені в ніс. Джосі минає чоловіка на сходах і проходить у двері. Розставлені по всій підлозі свічки роблять халупу схожою на церкву. Світло від свічок сочиться повільно а Джосі рухається швидко. На підлозі сила-силенна пивних бляшанок готових перекинутися. Папір фанера рулон лінолеуму скручений ніби облізла шкіра. Від вогника свічки на стіні «стрибає» графіті праворуч великі «К» і «С» ліворуч облізла фарба. Посередині ще одні двері куди вже ввійшов Джосі. Він піднімає праву руку з волиною і різко гримить постріл. Джосі копає пляшку з-під віскі а я позаду нього праворуч лежить чоловік з якого повільно витікає кров. Праворуч вбиральня. Там на унітазі зі спущеними штаньми сидить чи то білий чи то латинос із прямим волоссям нібито сів посрати але рукою поплескує собі ліву руку щоб виступила вена. Джосі піднімає «Ґлок» і стріляє двічі. Друга куля збиває чоловіка з унітазу і він падає на підлогу. Джосі проходить у відчинені двері праворуч. Ліхтарик приклеєний скотчем до шафи це має бути кухня. Промінь світить на чоловіка що стоїть на колінах ніби молиться. Волосся кісками обличчя із заплющеними очима підняте догори у роті червоним вогником дихає люлька з креком і бах-бах-бах-бах — постріл ніколи не звучить як пах у кіно — завжди бах-бах-бах-бах. Джосі продовжує рух у напівсонному мареві його кроки хрускотять об пивну бляшанку бляшанку з-під коли коробки з-під піци і китайської локшини він буцає пляшку на сорок унцій розкидає всяке сухе лайно і знай собі йде минаючи ще одні двері об одвірок яких обіперся чоловік що сидить спиною до нас і навколо його пояса обвиваються дві чорні руки які стягують його ремінь потім розстібають ґудзик. Якась баба з немовлям за спиною що смокче соску поки вона смокче член. Джосі вбиває його і він схиляється на двері але не падає і вона й далі старанно смокче член і витягує його з рота і ляскає його знову й знову бо він обм’як але ж якщо він не кінчить то не заплатить їй. Джосі йде далі і я йду за ним а вона лишається і знову пхає того хера до рота. Ми прямуємо до вітальні. Кого ти шукаєш? — думаю запитати але не питаю і праворуч бачу ще одну чорну жінку в білому ліфчику ліва лямка збилася на плече вона курить. Позаду неї чоловік в білих шортах без сорочки а може в чорній сорочці не видно бо замало світла але він теж тримає запалену закрутку — бах-бах-бах — і чоловік падає на диван. Чорна жінка обертається дивиться на нього потім на мене і починає кричати. За першим криком лунає другий це у світлі ліхтарика закричала біла жінка від чого вона впустила шприц і впала на підлогу вниз обличчям при цьому голка проколола їй нижню губу але вона цього не помічає і в пошуках шприца розкидає в усі боки сміття а навколо з темряви з’являються люди хтось кульгає хтось повзе а хтось уже прискорює крок. Джосі піднімає обидві волини й починається пекло люди біжать і перечіпляються і падають а один чолов’яга летить прямо на Джосі та його голова вибухає і він валиться як дерево а якась жінка схоплюється і вистрибує у вікно ззаду але ж ми не на першому поверсі і вона верещить увесь свій політ донизу і я сподіваюся падає не на голову а з сусідньої кімнати виходить чоловік у бейсбольній кепці та сорочці в клітинку і з пляшкою на сорок унцій у коричневому паперовому пакеті і каже «щоз’ лайно» і дістає в груди дві кулі і пляшка падає й розбивається а в іншій кімнаті світлошкірий хлопчина з кучерявим волоссям і жінка з люлькою з креком на двох і вона якраз збирається зробити затяжку коли куля врізається їй у лоба і люлька падає і — на біса ти ж упустила люльку ти нащо впустила люльку? — дорікає їй кучерявий хлопчина. Але Джосі йде далі і приміщення розчищається а я хочу схопити його і сказати — Джосі що в хера ти твориш? — але він сам не свій він вибігає на сходи і тримається лівого боку де темрява і я йду за ним. До сходів підходить якийсь чоловік і Джосі стріляє з обох волин одночасно і той летить через поручні а жінка хапає дитину і біжить у меншу кімнату і зачиняє двері саме вчасно бо Джосі всаджує в двері три кулі. Він вибиває двері і заходить до кімнати а там на підлозі великий чорний мужик на матраці трахає дівку і — бах-бах-бах — мужик падає на неї але вона під креком тож починає кричати не зразу. Якийсь чоловік прошмигує повз двері і Джосі з криком — Вилупок! — вилітає за ним із дверей і стріляє з правої волини потім з лівої і з лівої влучає втікачеві в шию біля вуха з правої в плече з лівої в потилицю з правої в спину з лівої в шию і той падає на коліно а ще один постріл з лівої зносить йому маківку а правий постріл поціляє кудись у темряву а з рота б’є кров і він падає і з його голови обсипаються газетні клаптики. Джосі підходить до нього і стріляє до повного спустошення магазина. Але він і далі тисне на курок і після цього аж до клац-клац-клац. — Джосі — кажу я на що він ривком обертається і наводить волину на мою голову і — клац-клац-клац. Він стоїть з волиною біля моєї голови а я стою дивлячись на нього і я весь зіщулююся видихаю повітря і напружую живіт. — Дай мені твою другу волину — наказує він. Потім підходить до лежачого перевертає його і забирає в нього з кишені купюру. Після цього він повертається в кімнату де дівка хлипає під важким мертвим чуваком бо він ну дуже вже великий. Джосі стріляє йому в голову ще раз. Після цього спускається вниз повертає в одну з кімнат робить там один постріл і виходить а я заглядаю і бачу як плаче світлошкірий хлопчина потираючи вагітний живіт жінки. Джосі минає чоловіка із закривавленим оком і добиває його двома пах-пах — у голову. Далі ми проходимо повз оту білу жінку у вітальні зі шприцом у губі яка все ще повзає рачки в лайні та смітті шукаючи той шприц. Далі ми минаємо спальню але жінка в білому ліфчику звідти зникла а чоловік усе ще курить закрутку і Джосі пускає йому в голову ще одну кулю. І ми проходимо останні двері об які все ще спирається чоловік а жінка все ще смокче його член а дитина все ще тримається ззаду за її светра а вона все ще смикає і приговорює — красунчику вставай вставай — і знову смокче і ми проходимо повз неї і проходимо повз чоловіка з кісками він усе ще коротко дихає і захлинається кров’ю і плює і кашляє і ліхтарик освітлює кров яка ллється з його шиї Джосі підставляє волину йому до чола і стріляє потім заходить у вбиральню і всаджує кулю чи то в білого чи то в латиноса і ми нарешті біля дверей та він забув останнього що коловся прямо біля тіла чувака якого застрелив я сам кілька годин тому. Джосі виходить через вхідні двері і ніч поглинає його а я ненадовго зупиняюся та потім теж біжу сходами вниз. Чоловік зі сходів десь зник. Я підходжу до Джосі з Юбі Джосі різко обернувшись знову наводить на мене волину. Він довго тримає її націленою в мою голову досить довго щоб я почав рахувати клаци ще до того як їх почую.

Джосі?

Джосі?

У чому річ, братику?

Джосі? Що сталося?

Зброю він мені не віддає — просто кидає і йде геть. Юбі теж збирається йти, але потім зупиняється і розвертається до мене. Його обличчя я не бачу.

Доркас Палмер

е знаю, як ви, але я все більше схиляюся до висновку, що в «Ті Джей Гукері» в Гізер Локлір було краще на вигляд волосся, ніж у «Династії». Або ж мені просто не подобається, що одна з героїнь «Династії», яка змушена за все боротися, здається стервою, — але не справжньою стервою, як Алексис Каррингтон[517], бо та героїня не має грошей, тож ця — всього лише стервочка. Тому її волосся не личить їй у тому бісовому серіалі. Крім того, коли я бачу її в «Ті Джей Гукері», це реально спонукає мене вдягти уніформу. Може, стати полісменкою? Бо носити привабливий одяг весь день — до біса дорого, навіть якщо ти і не надто прагнеш мати гарний вигляд. Іноді хочеться лише сорочку, яка дає змогу чоловікам розгледіти, що ти таки маєш груди.

Він усе ще у ванній. Як я його тільки звідти не виманювала, останні — скільки вже минуло? — п’ятдесят п’ять хвилин. Тобто, я навіть не знаю, хто там у мене сидить. Що більше я над цим замислююся, то менший це має сенс, тож краще просто перестати думати. Як той персонаж у «Злочині та карі», про якого Достоєвський сказав, що він був поза думками чи щось таке. Іноді, їй-богу, мені так хочеться знову бути жінкою, яка їде собі десь містом у автобусі й читає книжки. В якийсь момент ти просто переймаєшся енергією свого зусилля, що саме по собі нормально, поки не починаєш замислюватися, а навіщо воно все. Зрештою, в основі всього лежить мета. Сама не знаю, що я таке, в біса, верзу. У будь-якому випадку, цей чоловік усе ще в моїй ванній, як у тому «Сяйві»[518], а я — під її дверима, як Джек Ніколсон. Увесь цей час я намагаюсь допетрати, яка ж недуга може бути в цього цілком здорового на вигляд чоловіка, — бо мені й на думку не спадало, що ця проблема зовсім не фізична. Дивовижно, наскільки я притягую нещастя. Як магніт, клянусь Богом. Що ж принаймні він самостійно замкнувся у ванній і не збирається перетворюватись на вбивцю з сокирою. З огляду на те, як усе складається, вбивця з сокирою тут якраз я.

Тобто, це взагалі не має сенсу. Ні, це знову приведе мене до згубних думок. А якщо глянути на цю ситуацію так: у моїй ванній чоловік, який повинен вийти. Я не здатна його змусити вийти, тож для цього сюди їде його родина. Крапка. Тепер я можу трохи заспокоїтися тим, що просто обмежуюся фактами. Мені подобається, коли проблема стискається до чогось, про що немає потреби турбуватися. Я люблю зменшувати. Викидати. Вирізати. Забувати... Так, досить метафор про вичищання зайвого лайна з мого життя. Саме тепер усе це зайве лайно сидить під замком у моїй ванній...

О, два звуки, які я знаю. Віконна рама ковзає вгору і знову вниз. Але там — ґрати від непроханих гостей, до того ж це п’ятий поверх, про що, я думаю, він не пам’ятає. Отже, він намагається втекти. Скільки часу мине, поки він набереться хоробрості — і почне пробиватися на свободу через двері? Чи заспокоїться, зрозумівши, що в домі — одна самотня жінка, і просто піде геть? Мо’, спробує вдарити мене? Чорт їх розбере, цих колишніх солдатів. У цьому місті всі виявляються такими непередбачуваними... А знаєте що? Я буду й далі сидіти на оцьому-ось дивані: розгладжуватиму червоне вельветове покривало на ньому і дивитимуся «Ті Джей Гукера». Я маю намір сидіти тут сиднем і чекати, поки врешті-таки приїде його син чи хто там ще, — хоча, з огляду на те, що вони вже тричі передзвонювали для уточнення адреси, коли це буде, не знає ніхто.

Може, запитати, чи йому щось потрібно. У серіалах зазвичай завжди так роблять. Питати, чи хоче він поговорити про це, я, звісно, не стану. Може, варто прибрати у квартирі, бо ж сюди зайдуть люди. Втім, можна подумати, вони прийдуть до мене на оглядини. Та вони навіть не помітять, на якому їхній татко килимку сидить у ванній. Або на унітазі, або на краю ванни, я не знаю. Чим він там займається? Господи Ісусе, він був таким нормальним лише кілька годин тому, таким нормальним і милим; і як йому личать усі ті старосвітські слова, яких чоловіки більше не варті: вишуканий, витончений і ще якийсь, що починається на «в». Тобто, він же був майже... Я ж робила все, щоб не думати про нього ось так, — бо таке думання про чоловіків ніколи до добра не доводить; ну ось, і маємо що маємо. Мабуть, найщасливіші люди на планеті — лесбіянки. Може, підійти до дверей і ще раз сказати, що сюди їде його син, — хоча «йди на хуй, хто б ти не була» не звучало кумедно і вперше, тож не звучатиме так і удруге. Цікаво, хто з нас щойно прокинувся від кошмару?

Чекати і дивитися — чи дивитися і чекати? Ніколи раніше не думала про зміну порядку. Все одно що затишшя перед боєм, яке в більшості випадків болючіше за саму сутичку. Я дивлюся на двері й чекаю, коли він вийде, ймовірно, озброєний моїм вантузом, чи феном, чи плойкою: можливо, він зрозуміє, що має справу з жінкою, а отже — її легше здолати. Кумедно, як повелися зі мною Колтерсти, делікатно (і, зрештою, підло) «забувши» сказати, що я матиму справу з маніяком. Хоча, якби я сказала...

Стукіт у двері. Це міс Колтерст, із шарфом на голові (вигляд такий, наче вона ховає під ним бігуді) і в товстому пальті верблюжого кольору, — бо це ж саме те, що годиться для літньої ночі. Вона шепче «заради Бога» і проходить повз мене всередину. Роботу я вже втратила, у цьому я впевнена, а отже, бути ввічливою з нахабними білими не зобов’язана. Я вже збиралася сказати цій накрученій сучці, щоб вона не забувала про свої довбані манери і в моєму домі, та вслід за нею сходами піднявся син і став прямо у дверях.

— Пробачте за все це, — каже він. Він теж не чекає, поки я його запрошу всередину. Тепер уже я почуваюся чужою у власному домі. Я навіть міряю свої кроки, коли ходжу квартирою, щоб не зчиняти зайвого шуму, тоді як мої гості гуртуються біля дверей моєї ванної кімнати.

— Папа, о, папа, це навіть якось негарно. Виходьте звідти.

— Пішла на хуй, манда!

— Тату, ти ж знаєш, що мені не подобається, коли ти так розмовляєш із моєю дружиною.

— Я маю ім’я, — каже вона, — Гейл. А він — Ґастон.

— Кохана, не все зразу. Тату, ти можеш зараз вийти? Ти не вдома, якщо ти цього ще не помітив.

— Хто, на хер, мене сюди запроторив?

— Папа, це тому, що ви не випили пігулки.

— Чому ця вересклива сучка називає мене своїм папа?

— Ти ж був на нашому весіллі. Тату, годі поводитися так, ніби про це ти теж забув.

Син дивиться на мене й самими губами вимовляє: «Мені так прикро».

— І взагалі, тату, пора повернути міс Палмер її житло. Вона й без того вже з нами настраждалася.

— Як я сюди потрапив?

— Вас не викрадали, папа.

— Я знаю, що ніхто мене не викрадав, тупа ти сучко! Гадаєш, ця дрібна чорнявка могла мене викрасти?

«Дрібна»?

— Тату, ми ж із тобою говорили... Тату? Пам’ятаєш, у нас була розмова про твої провали в пам’яті?

— Де я?

— Ви в Бронксі, папа.

— Хто, нах’, втративши пам’ять, опиняється в Бронксі?

— З усього виходить, що ви, папа.

— Хто-небудь може заткнути цю сучку?

— Окей, ну справді, годі, тату. Припини і виходь.

— Ну, ти жартівник.

— Окей, тату, окей. Нехай я жартівник. Тоді хто той дорослий чоловік, який щойно зрозумів, що перебуває у вбиральні незнайомки посеред Бронксу, та ще й гадки не має, як сюди втрапив? Це я жартівник? Слухай, тату, я не знаю, як ти опинився у квартирі цієї бідної жінки, хоча мені до цього й діла немає, але якщо ти не хочеш, щоб вона викликала поліцію, яка витягне тебе за дулу і кине у в’язницю за злом із проникненням, а то й гірше, то миттю вимітайся звідти, щоб ми могли звідти злиняти.

— Я не збираюся...

— Зараз же, Кене!

Тим часом його дружина підійшла до мене.

— Цей диван... це у вас данський модерн? — питає вона.

Я відповідаю, що ні, але насправді я хотіла сказати, що це такий модерн, який на днях викинули на вулицю. Вона поводиться, як усі багаті жінки, навіть на Ямайці. Якби не разок перлів на шиї, вона б і не знала, куди подіти свої руки. Нарешті виходить Кен (зрозуміло, я нікому не скажу, що я його так називала). Вигляд у нього приблизно такий же, тільки волосся вже не як у літнього кіногероя: воно розтріпане і кілька пасом звисає над лівою бровою. Він виструнчений і покидає мій дім, тримаючи руки перед собою так, ніби на них надягли наручники.

— Ґейл, дорогенька, можеш провести тата до машини? Мені хотілося б сказати кілька слів...

— З цією сучкою я нікуди на хер не піду.

— Любий, може, ти сам одведеш свого батька в авто?

— Ви, обоє, вимітайтеся к бісу з дому цієї жінки і сідайте в довбану машину!

Дружина йде, смикаючи за перлини, і скидається на те, що намисто їй допомагає висмикнути і себе — з моєї квартири. Перед тим як вийти містер Колтерст зупиняється і дивиться на мене — не міряючи очима, як це роблять сноби, а прямо в очі, як дитина. Я першою відводжу погляд. Я не дивлюся йому вслід.

Син сідає.

— Я не думаю, що ми з вами зустрічалися, — каже він.

— Ні. Ви були на роботі.

— Точно. Ви ж Доркас?

— Так.

— То як він сюди потрапив?

Не знаю, відповідати йому чи просто насолоджуватися тим, що він теж схожий на Лайла Ваґґонера. Цікаво, йому буде приємно чи роздратує, якщо я скажу, що вони на вигляд — як брати.

— Це він витяг мене з дому. І зупинити його в мене навряд чи вийшло б. Усе, що мені лишалося, це тільки йти слідом, щоб він ні в що не влип.

— Але Бронкс... Ваша квартира...

— Ви знаєте, я не зобов’язана відповідати. Ви подзвонили не в ту агенцію, принаймні скидається на те. Це він захотів поїсти в Бронксі. Я не повинна була йти за ним.

— Гей, я не засуджую вас, мем.

— Між нами нічого не було.

— Міс Доркас, мені байдуже. То ви розумієте ситуацію з моїм батьком?

— Ваша дружина мені нічого не пояснила, але я здогадувалася, що щось мусить бути, раз ви звернулися в агенцію.

— Для батька кожен день — новий день.

— Кожен день — для всіх новий день.

— Еге ж, але для тата новиною є все навколо. У тата — діагноз.

— Я щось не зовсім розумію.

— Він не пам’ятає. Він не запам’ятовує ні вчора, ні сьогодні. Ні те, що зустрів вас, ні що їв на сніданок. Завтра до полудня він навіть не згадає, що сидів у вас у ванній.

— Це звучить як діагноз із кінофільму.

— Це дуже, дуже довгий кінофільм. Дещо він пам’ятає дуже добре: приміром, як зав’язувати краватку і шнурки, де його банк, який його номер соціального страхування, — але президент у нього, як і раніше, Картер.

— А Джон Леннон усе ще живий.

— Га?

— Та нічого.

— Неважливо, що і як ви йому кажете, — назавтра він це забуде. Він не пам’ятає нічого приблизно з квітня вісімдесятого. Тому він пам’ятає своїх дітей, він пам’ятає, що ненавидить мою дружину (через сварку між ними того самого дня, коли це сталося), але внуки — це саме той сюрприз, який ми йому приносимо кожного ранку. І для нього мама померла два роки, а не шість років тому. Також, коли намагаєшся втовкмачити йому це все, він нічому не вірить, та й навіщо воно йому? Хто б хотів починати кожен день з відчуття утрати чи виснаження? Слава Богу, що він на цьому хоча б не фокусується. Ви ж бачили, як він пройшов повз вас, — повз людину, з якою він провів увесь день. У цьому довбаному Бронксі.

— Що ж із ним сталося?

— Це довга історія. Нещасний випадок, хвороба. Чотири роки по тому це вже не має значення.

— Він не пам’ятає і про саму свою забудькуватість?

— Ні.

— А хвороба прогресує?

— Чесно кажучи, не знаю.

Я думаю, це не так уже й погано.

— Вам слід знати, що ваша попередниця тому й пішла.

— Справді? Це не те, що...

— Хм?

— Та нічого. Пішла, кажете?

— Ага, мабуть, за кілька тижнів її дістало щоразу заново представлятися дивакуватому старому, який не знає, навіщо вона тут. І вона не могла сприймати його як хворого, хоча саме для цього вона тут і була. З ним щодня чекаєш на вибух бомби.

— Він не старий.

— Хм? Ні... Напевно, ні. Гаразд, час везти його додому. Завтра зателефонуємо до вас в агенцію, поставимо до відома, що це не з вашої вини, скажемо, що нам треба нову...

— Ні.

— Хм?

— Не дзвоніть в агенцію. Я лишаюся.

— Ви впевнені?

— Так, упевнена. Я впораюся з цим.

Джон-Джон Кей

осподи, який же необачний довбодзьоб... Я взяв його відразу, щойно він переступив поріг. Тобто збив його з ніг. Хоч би світло ввімкнув, коли входив. І ось тепер він сидить на своїй табуретці, понуро, як двієчник, зі зв’язаними за спиною руками. Я думав спершу його трохи джаґнути. Не ’наю чо’о, може, через те, що він свіженький знадвору, а може, просто в мене охота була... Не ’наю.

— Ти Віпер? — кажу я.

— А ти, в сраку, хто? — питає він.

Я накручую глушник.

— А, от ти хто. А я дивлюся, наче тебе звідкись знаю. Знаю чи ні?

— Нє.

— Точно? На людей у мене добра пам’ять. Щойно хтось заходить, я його вмить змальовую, про всяк випадок...

— Та ну, жартуєш?

— Про всяк випадок, раптом у нього волина. А в тебе що за волина?

— Дев’ять міліметрів.

— Пукалка! Оце дожився: пристрелять з педрильної волини.

— Чо’ це педрильної?

— Сам ’наєш.

— Що? Слухай, ти взагалі патякати перестанеш?

— А чо’ ж ти мені рота не заткнув, як не хоч’, щоб я говорив? От візьму і закричу: «Вбивають!»

— Давай, Кітті Дженовезе[519].

— Дехто?

— Не зважай.

— Ти, певно, хочеш, щоб я тобі щось розказав?

Я підсуваю стілець і сідаю навпроти.

— Закуриш? — питаю.

— Хтось би, певно, вважав приємнішим лизати реп’ях, ніж пхати мені сигаретку в рот.

— Приймаю за згоду.

Я пхаю цигарку в рот собі, потім йому і підкурюю обидві.

— Ти, ма’ть, перший білий інфорсер, якого я бачу. Але тебе я тут ніколи не бачив. Хоча впевнений, що десь бачив. Мо’, ти на Ямайку туристом приїздив?

— Нє.

— Я ’наю всіх, хто працює на Ґризельду, а тебе щось не пригадую.

— Звідки знаєш, що мене прислала Ґризельда?

— Віднімаю тих, хто має бажання, від тих, у кого є засоби.

— Ха. А що ви там із Ґризельдою не поділили?

— Та... Манда вона смердюча, навіжена сучка. Знаєш, із ким вона трахається? Колись давно Ямайка відрядила мене наладити ланцюжок з Колумбії до Маямі. Працювати з цією йобанутою не було терпіння. Однак, видно, я переборщив, коли сказав, щоб вона запхала собі в манду ніжку свого немовляти, — і вона прийняла це надто близько до серця. Ця сука думала, що може мене карать тільки того, що в нас — усього один раз — вийшла затримка з товаром. Правда, потім, як пішла чутка, що вона б’є по руці того, хто її годує, їй швидко обламали клітор. І тоді вона... Хоча стій! Вона ж із білими справ не має. Не довіряє нікому з них. Як вона з тобою знюхалась?

Він починає кашляти, і я забираю його цигарку, а коли він віддихується, вставляю її назад, у куточок рота. Як у гангстерському кіно.

— От не розумію я ту суку, знаєш.

— Га?

— Ґризельду! Не розумію її дій. Якби не я, вона б і досі мусила працювати з кубинцями. Вона взагалі доганяє, що на себе накличе, вбивши мене? Що їй буде, коли про це почує Джосі Вейлз? От дурепа... То хто ти такий, кажеш?

— Ніхто. Просто хтось, хто надає послугу.

— І ніхто, і хтось — одночасно так не буває. Чи, може, ти звешся «ніхтось»? Ха-ха.

— А тебе чому Віпером[520] звуть?

— Це лучче, як чотириоким.

— Кумедно. Ще цигарку хоч’?

— Ну їх, куріння шкідливе для здоров’я. От же сука. От блядота... І скільки тобі платять?

— Багато.

— Я подвою цю суму. Коксу хоч’? Підкину тобі стільки, що в дві хати не влізе. Житимеш, як Елвіс усі десять років. А хоч’ поцьку? Добуду тобі яку-хоч’ поцьку в Нью-Йорку, навіть неорану. Чи, мо’е, очечко тугеньке, як хоч’.

— Очечко?

— Анус. Задній прохід. Мала дірка.

— А, ясно.

— Мені по шарабану, які в людей уподобання. Багато хто, знаєш, творить лихе й круте, а потім запросто підставляє свою дірку мужлаям. Люди є люди. Я от, приміром, ті’ки заради грошей роблю. Може, чув, в одному з районів ННП, на Ямайці, заправляє такий собі Фаннібой, жартівник тобто? Так от, цей Фаннібой жартує так: змушує в себе відсмоктати й вилизати очко, а потім свого угодника все ’дно відправля на той світ.

— Прям’ так?

— Точно ка’у.

— Нерозумно позбуватися рота, якщо той вправний. От ти смієшся, а це реально серйозне лайно, скажу тобі.

— Скільки тобі років?

— Досить дорослий.

— Ти ще пацан, на старті життя. Я про це діло. Ти ось мене зв’язав, може, і вбити збираєшся, а найголовнішого не врахував. Не думай, що вони тебе з цього дому випустять живим. Після вбивства хтось мусить підчистити, і вже через тиждень твій труп смердітиме не менше, ніж мій.

— Я лишуся живий.

— Здохнеш відразу, щойно натиснеш на собачку. Скільки вона тобі платить? Я подвою, а мо’у й потроїти.

— Бачиш, тут є проблема. Можна подвоїти, потроїти, почетверити, поп’ятерити — сума не зміниться.

— Як це? Вона тобі нічо’ не платить? Ти все за так робиш? Так ти, я бачу, ще більш причмелений, чим ця манда. Геть подуріли. Я сам перебив прірву люду, та жодного разу не було такого, щоб за цим щось не стояло. Ви, народ, тут занадто розпещені, бо у вас нескінченний запас куль. У Джемдауні, на Ямайці, їх рахують поштучно, бо дістати вчасно вдається не завжди... А скажи-но мені ось що. Хто буде займатися пересилками, якщо вона ліквідує в ланцюзі ямайську ланку? Вона думає знову зв’язатися з довбаними кубинцями? А хер їй по всій морді! Вона ж хотіла пришити шістьох із них в якомусь там клубі ще два тижні тому. Чув про це?

— Та, звісно, чув.

— А ти ще й робиш це за так. І чим же вони тебе спокусили? Бачив, як вона лиже поцьки?

— Ґризельда — лесбі?

— А Джонні Кеш[521] носить чорне? Вона постійно чіпляє стриптизерок, а коли ті починають їй набридати — пух, одна куля, і дякую, мем. Їй би з Фаннібоєм дует створити.

— А що, кумедно.

— Вона причмелена манда, кажу тобі. Але ще не було такого, щоб вона просто зводила рахунки.

— Бо постріл замовила не вона.

— Як це?

— Вона все просто організовує, друзяко.

— Звідки ти знаєш?

— Ти ж сам тільки-но сказав, що зводити рахунки — це не її. Схоже, до тебе під прикриттям підбирається хтось інший.

— Та ну. Срань якусь верзеш. З Джемдауну за цим ніхто не стоїть точно. А якби й стояв хтось, усе робилося б інакше.

— А може, хтось зробив їй пропозицію, від якої неможливо відмовитися? Нічого особистого. Я чув, у неї про тебе нема нічого, крім добрих слів.

— Та хай трахне себе пляшкою з-під пепсі.

— Та ні, от реально. Взагалі-то це все — не моя справа. Хтось реально зробив їй пропозицію, від якої вона не може відмовитися. Січеш? «Хрещений батько»[522], ге? «Я проти кровопролиття. Воно завдає зайві збитки».

— Тобто все-таки за гроші?

— Йобані ж ви Ямайці. Іронії взагалі не вловлюєте.

— То за гроші чи ні?

— Та не за гроші. В кожному разі, для мене і для неї. Я просто втрапив, на хер, не в те місце не в той час. Ну а ти — вперся в більшого ворога.

— Більшого, ніж вона? Боси з Колумбії? Так я їм мертвий не потрібен. Для них наш бізнес значить більше, ніж для неї. Це ж Джосі, а не вона, вийшов на них ще роки тому.

— Отже, цей ворог ще більший за Колумбію.

— Лишається тільки Бог. То Бог чи що? А ти що за ангел? Гавриїл? Михаїл? Може, треба б окропити ці двері кров’ю ягняти.

— Ха-ха... Хоч би хто попередив мене щодо цього довбонутого міста.

— І що ж такого поганого в Нью-Йорку? Тут живуть мрією, братане.

— Ти своє вже віджив.

— Вилупок.

Ми обидва сміємося.

— Не можу дочекатися, щоб дати драла з цього сраного міста, — кажу я.

— А до кого ж ти так спішиш?

— Га? Що за питання таке?

— Пум-пум, напевно, тугенька.

— Пум-пум?

— Ну, піська.

— A-а. Можна й так сказати.

— То що, любиш ту сучку?

— Що? Хай тобі, що за довбані питання?

— Видно, любиш.

— Та не жени.

— Розкажи мені про неї.

— Ні.

— Чого ти? Я що, в «Нешнл інквайрер»[523] повідомлю, чи що?

— Та не жени.

— Та розказуй уже. Я тут не єдиний, хто на лічильнику.

— Стулися, чуєш?

— Вона симпатична?

— Ні.

— Ти її від людей ховаєш?

— Ні.

— Отже, має бути славненька. Як її звати?

— Рокі. Томас Аллен Бернштайн, але я його кличу Рокі. Тепер можеш стулитися?

— Ого.

— Умгу, і досить уже цього лайна.

— То він симпатичний?

— Якого...

— Якщо ти з підарів, то хоч тримай для себе найкращу дупу.

— Дупу? А що, так і зроблю. Дупка в нього, як подумати, і справді славненька.

— Спершу по дупі перевіряєш? Ти часом не з Ямайки родом?

— Так, дупа в нього славненька. І лице теж. Ямочки. Еге ж, у цього хлопця щоки з ямочками. Він усе думає заростати їх щетиною, а я в душі проти. І руки в нього такі, чоловічі, хоча він і дня у своєму житті нічого важкого не робив. А ось сміється — як ховрашок. І хропе. І...

— Гаразд, досить уже про педрильні справи.

— Добре поговорили. Навіть шкода. Ти перший у цьому довбонутому місті, з ким можна було хоча б поговорити по-людськи.

Я встаю і підходжу до нього ззаду. Приставляю волину через волосся до черепа.

— А тут хтось був, коли ти заліз? — запитує він. — Хто-небудь тут був?

— Ні.

— О, це добре. Добре.

Я збираюся натиснути курок.

— Стій! Стій! Зажди трохи. Ну як так: просто взяти мене і пришити? А останнє прохання? Чуєш, дай мені дозняк, га? Наостанок. Там у мене пакет, відразу за теликом, уже початий. Одну доріжку всього. Мені принаймні буде все ’дно, як ти мене мочитимеш.

— От срака! Чуваче, мені з цього міста точно вже час кивати п’ятами.

— Тобі що, важко розкрити мішок і насипати дозу? Ну дай же людині ширнутися наостанок.

— Ви всі, Ямайці, такі? У нас у Чикаго ніхто одночасно не вживає і не торгує — в кожному разі, не зі свого запасу. Коли таке трапляється — це завжди початок кінця.

— Того у вас, нинішніх білих, і вид такий кислий. Нема у вас ніякої радості. Ти мені так і не скажеш, хто ж там на мою голову підписався, якщо не вона?

— Не знаю, друзяко. Гаразд, нюхать будеш?

— Ти тільки доріжку насип. А то в мене обидві руки зайняті, якщо ти ще не помітив.

Я знаходжу пакет — точніше, мішок з пакетами — між стійкою телика і стіною. Один з них розпорюю швейцарським армійським ножем і кидаю на стіл. Кокаїн висипається.

— Ну, роби доріжку, босе, — каже він.

Взявши порошок на лезо ножа, я викладаю на стільниці доріжку розміром із сигару.

— Це ти слона хочеш завалити, чи що?

— Зате відтягнешся по повній.

— Та від цього половина Флетбушу[524] відтягнеться по повній.

Я викладаю ще одну, меншу, доріжку — розміром із сірник.

— Як же я, зі зв’язаними руками...

— Імпровізуй.

Ямаєць нахиляється до столу й повертає голову вліво, щоб втягнути порошок лівою ніздрею. Потім намагається зробити це правою.

— От срань, — каже він.

Він пробує знову, втягує раз, другий, третій. Не виходить.

— От лайно, це треба шприцом вводити.

— Нічим помогти не можу.

— От бомбоклат... Навіть не віриться... От же сука... Треба ж таке! І що тепер? Що буде завтра? Іст-Віллидж і Бушвік — під нами, мало того, Джосі в Нью-Йорку. Що буде завтра, якщо не стане мене?

— Не ’наю, татуню.

— Її за це пришиють, згадаєш моє слово. Це ж тотальна війна між нею і всіма ямайцями. Що тут почнеться!

— Я ж тобі казав: не думаю, що це її затія.

— Але це ж вона тобі про неї сказала. Тож усе підтверджується... Гаразд, усе нормально. То хто ж там крутіший за Ґризельду? А може, й сам Медельїн. Але ж я — просто скромний ділок. Хто ж на мене так визвірився?

Не знаю навіщо, але я підходжу до вікна — подивитися, чи є там хто-небудь на узбіччі. Треба б ще одну волину. І тут я дещо пригадую.

— Мало не забув. Вона розмовляла не зі мною, але сказала, що хлопець живе в Нью-Йорку. І що він взамін нібито нейтралізує «Ієрархію донів» у Маямі.

— Як це? У «Шторм-групи» проблем з «Ієрархію донів» у Маямі нема.

— Але хтось цим точно займається, і живе він у Нью-Йорку.

— Ну і?.. Чоловік у Нью-Йорку, що наїжджає на «Ієрархію донів». Братане, це можу бути тільки я. Я і... От лайно!

Він дивиться на мене, але його очі нічого не кажуть.

— Юбі. Я і Юбі.

— Я саме хотів сказати, що прозвучало ім’я, схоже на «Тубі».

Ямаєць витріщається на мене очима Степіна Фетчита[525], однак це не смішно. Зовсім не смішно. Нижня губа відвисла, наче він хоче щось сказати, але не каже. Вона сіпається, а його плечі обвисають. Він дивиться на мене і понурює голову.

— Йобаний вилупок. Хоче загарбати весь Нью-Йорк під себе. А Джосі так ні про що й не дізнається... Не дізнається, бо це буде схоже на напад «Ієрархії донів».

— Мені прикро, друзяко.

Я повертаюся до вікна.

— Йоу, юначе мій, підійди-но сюди.

— Що таке?

— Якщо ти збираєшся вибити з мене душу, то зроби хоча б так, щоб я зійшов на небеса, чуєш?

— Чуваче, про що ти, в сраку, говориш?

Він вказує очима на пакет з коксом.

— У тебе нюхнути щось не дуже вийшло, — кажу я.

— Тому ти й поможеш мені ширнутися.

— Це як?

— У вену. Заштриком. Не лизати ж його. От так срань... Був би крек, можна було б курнути, але в мене з собою і люльки нема.

— Друзяко, я не маю часу на...

— Чого це? Бойфренд чекає зовні чи що?

— Та пішов ти...

— Пішов ти! Зваж на останню волю покійного. Шприци в шафці у ванній. А ванна біля...

— Та знаю я, де вона.

— Голку нову візьми.

Я відчиняю його шафку, розриваю пакет зі шприцом.

— Ну, і що я маю з цим робити? — питаю, повертаючись назад.

— Просто візьми з мішечка і набери шприцом.

— Добре, друзяко. А розводити його чим, слиною?

— Та просто водою. Ніколи цього не робив?

— От не повіриш: не робив. Не всі ширяються коксом.

— Скажи наркотикам «ні», хе-хе. Добре, добре. Просто змішай з водою.

— І чим я оце займаюся? Сам не вірю...

— Ти просто роби.

— Не підганяй мене, дебіле.

Я хапаю пакет і підходжу до умивальника.

— Кавова чашка годиться? — питаю. Він киває.

— Скільки коксу сипати? Чуваче, мені від тебе інструкції потрібні, не мовчи.

Постукуючи пальцем, я пробую насипати порошок у чашку.

— Ні, візьми чайну ложку. Шприцом набери воду. Видави в ложку. Додай порошку, приблизно з доріжку. Можеш трохи помішати, хоч би й пальцем, воно змішається легко: кокс розчиняється швидше за цукор. І все це всмокчи назад шприцом...

— Куди, друзяко? Я до того, що руки в тебе зайняті.

— У сраку.

— У дірку?

— Ніби я тебе можу спинити.

— Ха-ха.

— Рука тобі, братику, не тре’. Можеш загнать між пальцями ступні, хоча воно й боляче. Краще намацай у мене на шиї, де пульс, і вводь.

Я торкаюся його шиї.

— Якщо торкатимеш мене так, як торкаєшся поцьки, то нічо’ в тебе не вийде.

Мені хочеться зацідити йому руків’ям волини, але я хапаю його за шию — так, наче хочу задушити. Пульс б’ється під моїм вказівним пальцем.

— Просто встромити й натиснути?

— Так, чуваче.

— Окей, як скажеш.

Я штрикаю і починаю вводити. У шприцу з’являється кров, і я здригаюся:

— Друзяко... кров... От же блін...

— Ні-ні, кров — це добре, не зупиняйся. Так, так, таааааак...

— Ну все. От лайно. Здається, все-таки поранив.

— Ха-ха. Та ні, братане, нічого ти не поранив. Це...

Віперові очі міняються. Щось проходить через нього, немовби пінбольна кулька зачепила не той сенсор — і все в ньому змінила. Спочатку це схоже на електричний дрож, потім — усе жорсткіше й голосніше, ніби ним трусить пропасниця. Зіниці закочуються оголюючи білки і не повертаються назад а на губах виступає піна й капотить на груди. З рота вириваються переривчасті хриплі звуки схожі на надсадне дихання — хах-хах-хах-хах-хах-хах. Голова починає теліпатися так сильно що я мимоволі відскакую назад. З паху несе сциклинами. Я хапаю чувака і хочу заволати — Сучий сину ти ж змусив мене ввести тобі чистий кокс! — але волаю не я а його широко розплющені скам’янілі очі. Він відштовхується з табурета і ми обидва завалюємося назад. Віпером колотить так моторошно наче його за ноги смикає якесь чудовисько. Я чую його віддих якийсь пивний сморід запах його випорожнень і ще чогось. Він усе ще смикається задихається і шипить наче оте сссссс — єдиний звук що може вийти з його рота. Не знаю чому але я хапаю його поперек грудей і стискаю хоча він лежить на мені. Не знаю чому але я його обіймаю і тримаю а він трясеться трясеться і трясеться ще більше всім тілом і своєю потилицею стукає мені по лобі. З його рота булькотить піна. Я хапаю його за шию але не стискаю. Віпер ще тричі хрипло вдихає-видихає і замовкає назавжди.

Сер Артур Джордж Дженнінгс

етверо священиків чинно покривають обличчя і правлять літургію, яку серед пастви не знає ніхто. «Кожен з учнів написав заповіт, але не кожен заповіт є в Біблії», — каже чоловік жінці, яка не здатна збагнути зміст цих слів, до того ж вона сидить на десять рядів нижче і на тридцять сидінь правіше. Національна арена. Похорон Співака. Євангеліє і єресь сходяться у двобої над тілом. Растаман виспівує з Послання до коринтян — хоча старійшини веліли йому декламувати з Псалмів, — і всі ті десять старійшин сидять, змушені слухати, як він називає царя Богом. Єресь. Ефіопський архієпископ промовляє: «Навіщо вирушати в Африку, коли для вас було б великим благом працювати спільно заради кращого життя на Ямайці?» Растафарі обурюються і закипають гнівом. Архієпископ також прийшов не без дулі в кишені: кожен растафаріанець коли-небудь та хотів би прокинутися в Шашеменеленді[526] — на п’ятистах акрах землі, дарованої імператором, якого позбавили влади. Непокірні расти викрикують «Джа Растафарай!» І лише деякі цікавляться, чому це похорон відбувається за ефіопським православним обрядом, адже Співак завжди був растою. Сотні сидять, стоять і дивляться. Старий прем’єр-міністр, усе ще шанований своїми страждальцями, сидить, згорблений почуттям втрати. Сидить і новий прем’єр, чекаючи, коли треба буде сказати промову. Дождавшись, він виголошує величання чоловікові, якого заледве знав, а закінчує словами благословення: «Хай спочине дух його в руках Джа». Ось так. Євангеліє проти єресі; єресь перемагає.

Як узагалі здійснюється поховання людини? Закопується в землю її тіло чи затоптується вогонь її життя? Співакові посмертно присуджують орден «За заслуги». Темношкірого революціонера вшановують орденом британських сквайрів та лицарів; Вавилон in excelsis deo[527]. Вогонь, який запалює Зімбабве, Анголу, Мозамбік та Південну Африку, занурюється і гасне у двох літерах — О та М[528]. Тепер він — один з нас. Однак Співак лукавий. Згодом люди побачать, що він усе це фактично передрік, створивши пісню про оманливі почесті, — ще до того, як вони були віддані. Перш ніж його здолала хвороба. Я чую, як він співає вві сні, співає про негритянських солдатів у Америці. Чорних американських солдатів 24-го і 25-го піхотних полків, 9-го і 10-го кавалерійських під командуванням блідолицього, які безжально забивали команчів, індіанців кайова, сіу, шаєннів, юта й апачів. Чотирнадцятьох чорношкірих у брудних чоботях нагородили за вбивство людей та ідей «Почесною медаллю». Індіанці називали їх «солдатами бафало»[529]. «Почесна медаль», орден «За заслуги» — смисл однаковий, лише трохи змінені звуки... Я бачу, як Співак входить і піднімається вверх, туди, де праворуч нагромаджено бандеролі та листи. Я вже поза часом.

А чоловік, який мене вбив, усе ніяк не вмирає. Натомість він гниє. Я дивлюся, як його секретар торкається його білої оголеної маківки із силою-силенною прожилок, що скидаються на синюватих змійок, і змащує його ріденьке волосся чорною фарбою. Його нова дружина таким не займається, бо від цього брудняться кінчики пальців і псується лак на нігтях.

«Ви впевнені що не варто зберігати сивуватий відтінок, містере П.? Це все одно вас молодить, але здається дещо природнішим. — Я хочу чорний колір, чуєш? Я хочу чорний колір». Його партію відтіснила від влади ННП, але він щоранку все одно одягається так, наче збирається на роботу.

Яке дивне десятиліття, геть не схоже на сімдесяті, і він почувається розгубленим з тими, хто більше не розмовляє з ним однією мовою. Головорізам з його партії він більше не потрібен, а мислителям він не був потрібен ніколи, — і ось він, щоб якось бути на видноті, відчайдушно розпинається проти комунізму та соціалізму, а щоки його при цьому колишуться, як гребінець у когута. Я спостерігаю, як він іде до автомобіля, забувши, втретє за тиждень, що сідати за кермо йому заборонено. Дорогою він зашпортується за садовий шланг і гепається на асфальт. Падіння вибиває з нього весь дух — ні гукнути, ні заволати, ні заплакати. Він лежить там майже годину, поки з вікна кухні його випадково не помічає кухарка. Нове стегно, новий кардіостимулятор, нові сині пігулки (щоб трахати дружину, яка вже звикла до того, що він зазвичай порає її, як слимак). Він знову сміється зі смерті. І з мене.

Я дивлюся на чоловіка, який відвідував його одного разу серед ночі. Він тепер ще товстіший і більший. Завеликий для того, щоб вони вдвох займали один простір. Рейси на Нью-Йорк і Маямі. Бізнес, що розриває чорні кишені; тисяча мертвих. Гроші зливаються в каналізацію і вдаряють по гето. В гето за кордоном люди нюхають, варять, кип’ятять і вводять шприцами. Колумбія, Ямайка, Багами, Маямі. «Сценарій вражає: ми всюди бачимо вбивства». Округ Колумбія, Детройт, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго. Купуючи зброю, продаючи порошок, створюючи чудовиськ, не дивуйся, коли вони сягають жахливих розмірів. Нові кур’єри, нові бандгрупи — нічого навіть схожого ніхто ще не бачив. У Нью-Йорку газети виходять з величезними заголовками: «Ямайці підсадили місто на крек». Тим часом одна присяжна слухає на суді свідчення одного з «Ієрархії донів», недруга Джосі Вейлза. Це її перша справа в суді.

— Я застрелив йо’о в голову.

— Куди саме в голову?

— У потилицю.

— Скільки...

— Раз. Тре’ всього раз.

— Що ви зробили з тілом?

— Скинув у водостік. А водієві сказав спалити тачку.

— Що ви зробили, містере, коли переконалися, що всі докази знищено?

— Та нічо’о. Спати ліг.

Він дивиться на неї. Присяжна, яка одягається, як шкільна вчителька, не може заснути три ночі.

Троє вбивць пережили Співака. Один з них помирає в Нью-Йорку. Другий проциндрює своє життя в Кінгстоні, оточений грошима та кокаїном. Третій зникає за «залізною завісою», де сидить з усією своєю обізнаністю, чекаючи кулю в голову. Йому лишилося недовго.

Троє дівчат з Кашміру — на басі, на гітарі й за ударними, — чиї юні обличчя просвічуються з-під паранджі, стоять на тлі портрету Співака, розфарбованого в червону, зелену і золотисту смуги, більше схожі на стовпи. Гурт називає себе «Перший промінь світла»[530] — це Співакові сестри по духу, які усміхаються разом із сонцем, що сходить. З уст однієї з них народжується мелодія, така ніжна й тендітна, що, здається, просто тане в повітрі. Але її прибиває до землі барабан, що задає загальний ритм; пісня полонить, розгойдує й заспокоює. Тепер Співак — це бальзам, що віє благодаттю над зломленими покаліченими країнами. Невдовзі чоловіки, які вбивають дівчат, встановлять «священний порядок», а юнаки по всій долині присягнуть надраїти зброю і нагострити свої члени, щоб оберігати своє і віднімати чуже. Співак — підтримка, але він не здатен бути щитом, — і музика шаленіє.

А в іншому місті, іншій долині, іншому гето, інших нетрях, іншій фавелі[531], іншій місцевості, на іншій війні, в іншому народженні хтось співає «Пісню спокути»[532], — наче Співак написав її не інакше як для того, щоб страждальці співали, кричали, шепотіли, виплакували, завивали й горланили її прямо тут, прямо тепер.