Коротка історія семи вбивств

Кім Кларк

оразу, коли я сідаю в автобус, мені починає здаватися, що він ось-ось вибухне. До того ж я завжди впевнена, що вибухне ззаду, і тому сідаю спереду. Начебто це щось змінить. Можливо, це через лютневі вибухи в лондонському ресторані; я вже кілька місяців не дивилася телевізор, та от увімкнула й відразу побачила те лайно. Чак каже: «Ти забагато хвилюєшся, манюня, ліпше взагалі не їздь автобусами». Господи Ісусе, як я ненавиджу слово «манюня», ненавиджу, терпіти не можу, так би вихопила пістолет і застрелила, та моя реакція спонукає його називати мене так ще частіше. Бо його, бачте, тішить, як моя брова при цьому мимоволі злітає вгору — ще до того, як я сама це фіксую. Чак каже: «Манюня, не їздь автобусами, якщо тобі не подобається почуватися сардиною». Я не розповідаю, що ненавиджу зовсім інше.

Я відчуваю, що моя спина дивно вирівнюється, коли я підходжу до дому. Чомусь, саме коли я підходжу до дому. Мені подобається, як на мене дивляться, коли я до нього підходжу, але не подобається, коли за мною спостерігають. Насправді вони не мене бачать, а просто жінку, яка прямує до будинку, розташованого біля пляжу, будинку, що його немов перенесли із серіалу «Поліція Гаваїв». Зовні будинок непримітний, для сторонніх геть нецікавий, тож люди й дивуються, чому ота чорношкіра сюди ходить, та ще й з гордо піднятою головою, наче вона тут господиня. Спочатку вони дивляться на мене як на жінку, яка прийшла, щоб уранці піти із заробленим за ніч. Потім вони дивляться на мене як на ту жінку, яка приходить часто, тож, мабуть, добряче задовольняє отого білого, хоча й не вихваляється. Згодом, можливо, дивляться на мене вже як на його жінку, яка приходить і йде в будь-який час. А ще через певний час, побачивши, як я йду звідти й повертаюся з пакетами продуктів, вони думають: «Може, вона в цьому будинку покоївка» Та потім вони помічають, що я сную туди-назад не надто причепурена або що виходжу з дому на пробіжку, як нині заведено серед білих людей в Америці, — і тільки тоді починають думати: «Мабуть, вона справді тут живе». Вона з білим чоловіком. Хоча ні, білий чоловік і вона — при ньому. «І вам доброго вечора, містере-штовхаю-візок-повільно-щоб-шпигувати-за-особистими-справами-сусідів. Проходьте, добродію». На тому тижні я зламала каблук на оцій-о дорозі, — бо це навіть не дорога, а звивиста стежка, вгору-вниз пагорбами, до скелі поруч із пляжем, де можуть жити тільки такі, як Чак. Або Еррол Флінн[274].

Чак. «Чаки, чаки, чаки, чок, пішли дітки у танок», — сказала я, коли він підійшов до мене в барі «Мантана», куди ходять усі експати[275] і працівники «Алкорп бокситу», — бо це єдине місце, де гамбургери смакують дещо інакше (хоча самі Ямайці переконані, що вони мають бути тільки із шинкою). Він ще й підняв капелюха, як ковбой у кіно, і спитав: «Як воно? Я Чак». А може, тебе звати Біля з відділу продажів, який теж казав мені «як воно?» лише три ночі тому? Вголос я нічого не сказала. Чак. Наче Чип, Пет, Бак або Джек. Мені подобаються односкладові американські імена; вони чомусь викликають в уяві яблучний пиріг і легкі гроші; здається, варто їх лише один раз вимовити — і все готово. Ось чуєш від них «емге», «як воно?», «яку красуні справи?», і відразу ж відчуваєш потребу сказати: «Я — не з тих місцевих жінок що для вашої зручності не носять під сукнею трусиків, хоча дякую за віскі, яке я не питиму». Не знаю, що мені приємніше згадувати: як години зменшуються до хвилин, коли я чекаю на нього в «Мантані», чи як Чак тоді запитав «як воно?», а я подумала: «Можливо, щось і вийде».

Дім. Обережно, міс Кім, ти називаєш це місце так, як навіть Чак його не називає. Зараз я зайду до вітальні, думаючи про вибухи в автобусах, а він скаже: «Що? Що тривожить мою солоденьку?», і я відчую себе кроленятком у безпечній нірці. Хоча ні. Це якась дурість з безглуздої книжки, заради Бога, досить думок, Кім Кларк. Уже надвечірок; мабуть, затримався на роботі, бо зазвичай до цього часу він уже дома. А я зазвичай на цю годину готую вечерю, на яку він каже всіляке лайно, та це все одно сходить йому з рук. «Чорт, манюня, я й не знав, що Ямайці роблять рис зі спеціями», — сказав він минулого вечора. Поглянь, до чого тебе довели роздуми: під вікна знову налетіли чайки. Тепер-ось я жінка, що живе по сусідству з чайками. Ненавиджу чайок. Дрібні нахаби щодня злітаються сюди і гидять, як непрохані гості, загарбують мою терасу, ніби хочуть сказати: «Іди геть, сучко, тепер це — наша територія». Не знаю чому вони унадилися: надворі немає для них поживи, а я нізащо їх не годуватиму. До того ж вони галасливі й нестерпні, але щойно побачать Чака — вмить зникають. На мене вони не реагують. Я знаю, про що вони думають. Щось таке: «Ми тут були першими, задовго до того, як ти почала жити з цим чоловіком, ба, ми тут були ще й до нього». Кричать так, ніби знають щось про мене. Забирайтеся геть від мого вікна, бо мій американський Чак витягне свій американський пістолет і бах-бах вас у голову, як Прудкий Дро Мак-Ґро[276], ясно? Господи Ісусе, коли це я почала дивитися мультики?

Сьогодні я любитиму його волосся. Я думатиму про його каштанове волосся, яке біля щік має рудуватий полиск; йому подобається носити їх по-солдатськи коротко, але тепер він їх відрощує, бо я сказала: «Милий, з тебе вийшов би дуже симпатичний пірат». Я думала, мої слова зникнуть в нікуди, але він на них зважив, і тому тепер він мій сексуальний пірат, хоча сексуальним я його ніколи не називала. Мабуть, тому що назвала «милим».

Сексуальний.

Сексуальний — це Джон. Яке ж у нього прізвище? Ну, генерал Лі з «Дьюків з Газзарду»[277] — не з каштановим волоссям (той надто схожий на одруженого), а той, якого звати Джон; авжеж, його звати Джон.

Сексуальний. Люк Дьюк зіскакує з кузова вантажівки і закидає одну ногу в кабіну, прилаштовуючи свою «шаблю» до іншої ноги, — цікаво, інші жінки таке теж примічають? Кім Кларк, ти збочене, вередливе дівчисько. Той Джон таке наче ніколи не носить трусів. На цьому тижні «Дьюків з Газзарду» показуватимуть через супутникову тарілку. Я знаю тільки одну таку — на будівлі «Джей-Бі-Сі»[278] в Кінгстоні, але Чак і собі встановив таку ж на даху.

Авжеж, сьогодні я думатиму, як люблю те, що він робить зі своїм волоссям. Учора я любила те, що він завжди знімає капелюх перед тим, як зайти у двері: «Так, мем». У будь-які двері. А позавчора я любила, як він називає мене «міс Кім» — щоразу, коли ми трахаємось і я сідаю зверху. Ні, мені це не подобається, геть не подобається — маю на увазі «міс Кім», а не трахання, — але мені подобається, що від цього божеволіє він. Звісно ж, йому до вподоби чорна сучка, яка доводить його до шаленого оргазму. Либонь, ще за два роки до появи тут зі своїми кресленнями та стояком, він уже чув про гарячих ямайських дівчат. «Стояк» американці називають «торчок», що не має сенсу. Ні. Він ніжний. Він ніжний і приємний чоловік, тож коли він піднімає мене на руки — легко, наче я паперова, — і цими своїми м’якими та ніжними руками усаджує на кухонний стіл і з усмішкою каже: «Гей, манюня, ти сумувала за мною?», — я розумію, що міркувала над цим не раз і що «так, я справді за тобою сумувала, справді сумувала, бо коли тебе тут немає, то я лишаюся наодинці зі своїми думками, а я ненавиджу думати, так ненавиджу, що пішло воно к бісу».

Нехай краще думає Чак.

Нехай краще переїздом займається Чак. Нехай краще Чак вирішує, що взяти із собою, а що — лишити в минулому. Другу частину цієї думки я люблю значно більше, ніж першу, і господи-божежтимій.

Хоча, стій, це ж глушник. Постріл у голову з глушником.

Господи Ісусе, дихай, Кім Кларк... Ну ж бо, вдих, видих, вдих, видих, вдих, видих. Ось уже втретє я називаю себе Кім Кларк, не подумавши, що мені треба називати себе Кім Кларк, або хоча б після того, як назвала, зауважити: «Отакої, я назвала себе Кім Кларк». Навіть роздуми про Кім Кларк уже досягли тієї точки, коли мені ні про що більше не треба мізкувати, а тим паче про якесь інше ім’я. Нехай ця особа йде нах’. Зрозуміло? Я кажу «нах’» — як американка, а ось Чак усе ще говорить «к чорту», — і це так мило. Чак і його «довбойобство». Понеділковими вечорами він дивиться футбол, і від нього тільки й чути: «довбойобство те», «довбойобство се» або «це довбойобство зветься „спред-офенс“[279]». Ніхто в грі не користується ногами, але це все одно називають футболом. Мене потішає, коли американці наполягають на тому, що щось є чимось — попри чіткі докази, що воно ним не є, а швидше навпаки. Як та ж футбольна гра, де ніхто не працює ногами і яка триває цілу вічність. Минулого разу, коли він мене змусив дивитися те лайно, я сказала: «Зайчику так довго повинен тривати тільки секс», а він назвав мене своєю сексуальною лярвочкою. Це мені теж не сподобалося; одна з двохсот помилок, що їх припускаються чоловіки щодня стосовно тих жінок, з якими живуть, — і це змусило мене замислитися, зі скількома ж насправді жінками він мав секс. Я до того, що в нього непоганий вигляд. Ні, він навіть симпатичний. Ні, він досить привабливий. Мабуть, цієї миті три тисячі ямайських жінок ненавидять мене за те, що я з ним. Я маю те, пиздосі, чого бажаєте ви. Я, Кім Кларк. Спробуйте відібрати, якщо вистачить снаги.

Утім, це все брехня. Я знаю як білий день, що ямайські жінки зовсім не шукають собі білих іноземців. Більшість з них навіть не уявляють їх голими. Вони думають, що білі чоловіки мають самі яйця без члена, і це є доказом того, що ці жінки ніколи не бачили «синього» кіно[280]. Я повертаюся додому за сонця, о третій годині дня. Монтеґо-Бей сприймається тобою як Маямі, де ти, Кім Кларк, ніколи не була. Але менше з тим. Я йду і сподіваюся, що Чака в будинку ще немає. Занадто ризиковано. Він би сказав: «Як недоречно». Слово «недоречно» він вживає останнім часом постійно, і це змушує мене думати, що все, що вилітає з мого рота, чимось заплямоване. Але я не хочу цим зараз заморочуватися, бо нині мені вкрай потрібен час для себе. Я знову несу дурню, мов якась їхня дроботушна янкі; я розмовляю сама з собою вже так довго, що не в змозі ні перестати, ні терпіти це далі. Тому наказую собі: мисли, будь ласка, адекватно й конкретно! Отже: я сподіваюся, що його немає, бо мені потрібно спокійно сісти на канапу, прислухатися до власного дихання й подивитися в телевізорі «Вок з Яном»[281], а мозку дати можливість відпочити, адже все це — оце життя, оце ходіння, оця балаканина, оце сидіння в приміщенні, яке, як не крути, мені не належить, — усе це достобіса тяжка робота. Існування — тяжка робота. Хоча ні. Саме життя — таке тяжке, такий бомбоклат, що ну його нах’! Саме тому я іноді й матюкаюся, як оце.

Цікаво, а чайки чують, про що я думаю? Може, цим вони зовні й займаються? Слухають мої думки і сміються. А чи діє на птахів отрута для мух і тарганів? Може, вони хочуть розклювати мою шкіру і зжерти мою плоть. Як же я, блін, ненавиджу цих клятих птахів. А ще я не знаю, що робити з Маковими слівцями, які останнім часом прилипли до мене і які я називаю «чакізмами». Отак, певно, й відбувається, коли в якийсь момент чоловік влізає у твою голову разом зі своїми черевиками.

Чака вдома немає. Диван дуже зручний. Я весь час засинаю на ньому, а от на ліжку заснути ніяк не можу. Вночі я зазвичай просто лежу на волохатих Макових грудях і прислухаюся до його серця: перестане воно стукати чи ні.

Попри те, що ми вибираємося, у будинку треба прибрати. Навіть якщо переїзд наприкінці наступного місяця. Я б що завгодно віддала, аби зникнути звідси у грудні. Хочу сніжне Різдво. Я мрію про сніжне Різдво. Ні, я мрію про Різдво далеко звідси. Що швидше я заберуся з цієї глушини, то краще. Коли Чак розповів мені, що він родом з Арканзасу, я, здається, запитала його, чи це не поруч з Аляскою. А він у відповідь запитав, чи я люблю білих ведмедів і лісорубів. Не розумію, що він мав на увазі. Я потерла йому живота і сказала, що вже маю великого ведмедя, якого люблю, але йому це смішним не здалося. Американські чоловіки — дивні. Тонкий жарт не сприймають, а з якоїсь дурні регочуть до всирачки. Ну ось, блін, знову я думаю на американський манір, так, як він. Сьогодні я любитиму його волосся. Завалюся на м’який диван, стулю очі й думатиму про його волосся. І що та як пакувати.

З них уже досить, з них справді досить цієї комедії під назвою «уряд Ямайки». Смішно, та хоча цей будинок стоїть далеко від дороги, біля моря, яке невгамовно гуркоче хвилями під неймовірний галас отих пернатих бестій за моїм вікном, але шум транспорту все одно сюди проникає. Як отой клятий клаксон автомобіля, що перебив мої думки. «Нам таки справді досить», — такі їхні слова. «Час ушиватися з цього сраного місця», — сказав його начальник. Досить терпіти цей уряд і Майкла Менлі, що витягує гроші з бокситних компаній, ніби вони і без того не допомагають цій країні. «К чорту; „Алкорп“ дуже змінив цей довбаний задрипаний острів, хоча, звісно, залізницю вони так і не побудували, та, безумовно, лишились у виграші. А як щодо іншого — шкіл, сучасного житла, водогону, каналізації? Це ж ляпас, справжній ляпас — вимагати податки понад те, що ми вже реально робимо для цієї країни. І цей ляпас був першим пострілом, який почув увесь світ: Ямайка аж біжить до комунізму, запам’ятай мої слова. Націоналізація — завжди перший крок, і для мене, манюня, лишається таємницею: як могли ці довбойоби проголосувати знову за ННП? Це для мене загадка, манюня». Чак повторював цю коротку тираду так часто, що я можу переказати її мало не дослівно, навіть з його пікантними означеннями. «А як щодо того смоляного озера, яке ви лишили після себе? Воно придатне тільки для того, щоб бандити скидали туди з кінцями трупи», — цікавлюся я. Іноді мені доводиться йому нагадувати, що за три фути[282] вгору від вагіни я маю ще й мозок. Але навіть американському чоловікові не подобається розумна жінка, особливо жінка з третього світу, яку він просто зобов’язаний повчати. Диван м’якший, ніж мені здавалося.

Минуло два роки з часу виборів. Ямайка ніколи не стає гіршою або кращою, вона лише шукає нові способи для того, щоб лишатися незмінною. Країну не змінити, але, ймовірно, є можливість змінити себе. Не знаю, хто так думає. Я з думанням, чесно кажучи, зав’язала. Щоразу, коли я думаю, цей процес мене повертає або до вибуху автобуса, або до того, що я дивлюся в дуло пістолета. От лайно, це ж я тремчу, а не диван. Тобто, канапа. Чорт забирай, цей чоловік мене змінює. Мені подобається демонструвати, що мені це не подобається. Та навряд чи його обдуриш. Щоразу, коли він зі мною кудись вибирається, то вважає це особистою перемогою, бо, правду кажучи, я рідко на таке погоджуюся. Звучить це дещо самовпевнено. Сподіваюсь, я не надто самовпевнена. Вже й не пригадаю, як ми з ним від «як воно?» доросли до стосунків, але сталося це за його ініціативи.

Вираховувати щось — річ небезпечна. Вона змушує озиратися назад, що теж небезпечно. Якщо й далі цим займатися, то знову зіткнешся з тією думкою, яка з самого початку відштовхувала тебе від себе. Не знаю; я ж присяглася, що ляжу на цю бісову канапу і перестану думати. Мені б хотілося, щоб він був удома. От дурепа, ти ж тільки-но хотіла, щоб його тут не було!

Буквально п’ять хвилин тому, дівчинко, я була поруч і все чула. Таке взагалі буває? Щоб людям хотілося бути з кимось постійно, принаймні більшість часу, і одночасно — бути на самоті? Не через стінку, а одночасно. У ту саму мить? Увесь час? Я хочу бути сама, але мені це не потрібно. Хотілось би, щоб Чак був одним з тих чоловіків, яким усе можна пояснити. Зазвичай я просто вмикаю радіо, і воно заповнює будинок — шум, люди, музика, компанія, на яку я не зобов’язана реагувати, але знаю, що вона є. Якби ж отак можна і з реальними людьми. І якби ж вони так само поводилися зі мною. Де той чоловік, з яким я можу бути, але якому від мене не треба, щоб я його потребувала? Схоже, я не тямлю, про що кажу. Бо ж потреба — єдина причина, з якої я зараз тут, у цій кімнаті... Господи Ісусе, яка ж я сука! Я ж готуюся сьогодні любити його волосся.

Сьогодні я любитиму всі звуки, які він видає вві сні. Причмокування, посвистування закладеної ніздрі. Уривки фраз. Бубніння. Його хроп-хроп-хроп-хроп. Зойки та йойки. Америкосівський пердіж. Ту частину ночі, десь о третій чи четвертій годині, коли я ставлю запитання, а він на них відповідає; саме так я дізналася, що він не впевнений, як таку жінку, як я, зустріне його рідня, хоча його мама чудова, просто найкраща. Я знаю всі його звуки, бо сама ніколи не сплю. Бадьорюся всю ніч, а потім сплю весь день — таких жінок якось по-особливому звуть. Такі, як я, не сплять. Ми знаємо, що ніч нам не товариш. Уночі твориться всяке, люди приходять, ти зникаєш. Ніч не дасть тобі забутися, навпаки: вона вповзає у твої сни, щоб змусити тебе пам’ятати. Ніч — це гра, в якій я вичікую, відраховую, коли у вікні з’явиться рожева смужка; тоді я вибираюся назовні — подивитися, як над морем устає сонце. І вітаю себе з тим, що подужала цю ніч, бо я щоночі займаюся божбою. Кожнісінької ночі.

Минулої ночі я раптом зрозуміла, що можу вбити кого завгодно, навіть дитину. Принаймні хлопчика. От щодо дівчинки — не знаю. Якщо не спиш, це не означає, що не бачиш снів; мама про це чомусь мені не казала. Минулої ночі я могла б убити дитину. Там були ворота — звичайні ржаві ворота, — та я знала, що повинна крізь них пройти. «Єдиний шлях уперед — це наскрізь». Хто це сказав? Мені треба було крізь них пройти, а інакше — загибель: мене випотрошать, поріжуть на шматки від шиї до сороміцьких губ, і весь цей час я нестямно волатиму, — тож я просто мушу, мушу пройти крізь ці довбані ворота. Біля воріт стояло дитинча, як у фільмі, коли незрозуміло, хлопчик це чи дівчинка. Здається, воно було білим, але не за кольором шкіри, а білим як білизна. І весь цей час я бачила і білий будильник, що показував майже другу годину, і чотири стіни навколо мене, і два вікна, і навіть небо, але бачила й ті ворота, і чула, як хропе Чак, але також бачила й дитинча, а коли опускала очі, то на місці ніг бачила місиво з крові та плоті. Я сходила свої ноги до м’яса. Я хочу зайти в ті ворота, але дитина не пускає мене своїм поглядом, — не загрозливим, а впевненим, зухвалим, навіть нахабним (Чак сказав би «вилупленим»). Я вихоплюю ножа, що був при мені, хапаю дитинча за волосся, піднімаю і всаджую лезо в серце; кров у нього — блакитна, тому мені байдуже, і я його знову й знову штрикаю ножем, який щоразу входить не туди, куди я цілюся, і ніж аж гнеться, так, наче роздирає сильно задубілу шкіру, а дитинча кричить і сміється, кричить і сміється, і мені залишається тільки відпиляти йому голову й викинути геть. Я з криком біжу до воріт. А тоді прокидаюся. Хоча й не спала.

Може, мені варто помитися у ванні абощо. Чак, ідучи на роботу, спитав, які я маю на сьогодні плани. Даремно я йому сказала, що ніяких, бо я таки виходила з дому. Може, варто перевдягнутися чи хоча б перевзутися. Навіть чоловік, якому подобається казати: «Манюня, я не розбираюся в моді», розуміє, що одяг на вихід відрізняється від того, в якому я ходжу по хліб. І якщо він побачить свою жінку в гарному вбранні, то зметикує, що вона хотіла справити враження на чоловіка (і їй, можливо, це вдалося, хоча той чоловік — не він). Краще перевдягти блузку. Або прилягти, поки чайки не розлетяться. Якщо він запитає, можна сказати, що одяглася для нього, сподіваючись, що ми кудись підемо. Але він скаже: «Манюня, зовні немає безпечних місць, — навіть у Монтеґо». Я зауважу, що в ямайців заведено скорочувати Монтеґо-Бей до Мобей, а не Монтеґо. Скажу, що хочу вийти в люди, потанцювати, а він скаже: «Але я танцюю краще за тебе», а я вдам, що він мене не образив. Насправді я не хочу йти на танці. Щоразу, коли я прошуся, то сподіваюся, що він відмовить. Потрібно, щоб він вірив, що мені цікаво все робити разом. Може, він знову приведе друзів додому і я матиму причину не перевдягатися. Востаннє він привів чотирьох колег, які були нижчими чи вищими версіями його самого, з такою ж облупленою на сонці білою шкірою. Низенький блондин — його, їй-богу, звали Бак, принаймні щось схоже на Чак, — сказав мені: «Ти найгарніша скво[283] з тих, яких я бачив». А я ще ображалася, коли ямайські чоловіки називали мене «теличкою». Цієї ночі я любитиму, як він спить. Покладу голову на його волохаті груди, лизатиму волосинки і притиснуся до нього так міцно, що він без мене нікуди не поїде. У мене зберігся спогад про те, як я чекала, коли засне моя сестра, а потім намотувала краєчок її нічної сорочки собі на руку, щоб коли далі прийде схопити мене вві сні, то вслід за мною поволочилася б й вона — і тоді ми обидві прокинемося. От тільки сестри я не маю.

От лайно... Ч-чорт, акі! Звідки вас стільки взялося на ліжку? Мабуть, я старію чи божеволію, раз не пам’ятаю, що зайшла в дім з повною торбою акі. Стара і божевільна. А може, божевільна і стара. Чак любить акі. Постійно просить «отих штучок, сонце, що схожі на яєчню, ти знаєш, які ростуть на деревах і дуже солодкі». Я купила дві дюжини в однієї жінки, що слухала через радіо американського проповідника з ковбойським акцентом, який усе торочив про кінець світу. «Ти знаєш, що ми доживаємо останні дні?» — запитала мене торговка. «Ні. Знаю тільки, що надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік», — відповіла я їй, уявивши собі того проповідника: червоний і спітнілий, як свиня, витирає хусточкою лоба й поправляє перуку. Мабуть, відповідь не сподобалася торговці, і вона покарала мене, накинувши до ціни п’ятдесят центів. Здається, я сказала: «Знаєш що, любове моя пречиста? Бери. Забирай, за кілька тижнів ямайськими купюрами можна буде хіба що дупу підтирати». Гарно сказано, по-ямайськи, та жаль, що не вголос. Я б нікого не назвала «пречистою любов’ю».

У клятому домі надто тихо, а слухати радіо мені не до снаги. Не хочу чути ніяких новин. З того часу, як я не слухаю новин, не читаю газет і не дивлюся телевізор, моє життя стало значно щасливішим. «Щастя», отже, можна купити і продати. Я не хочу знати ніяких новин і не хочу, щоб їх мені розповідали. Усі новини я дізнаюся від Чака, і вони мені теж не до вподоби. Але його новини — інші. Його новини — про від’їзд. Він від’їздить. Ми від’їздимо. Він придбав квитки? Чи знадобляться вони нам? Чи за нами, як на війні, прилетить гелікоптер і винесе звідси? Приземлиться на подвір’ї, а Чак скаже: «Манюня, немає часу збиратися, ходімо вже». Він матиме досить сумний вигляд і не знатиме, що я саме цього й хочу — нічого з собою не брати, навіть рушників; нічого, що нагадуватиме мені про залишене позаду, нехай воно все йде нах’, і я не жартую, — я хочу потрапити в Америку чистою, як шкільна дошка, без жодного спогаду про минуле. Я хочу здобути новий досвід, казати незнайомцям «як воно?». І гелікоптер не сяде на землю, аж поки ми не опинимося десь далеко, десь у Баффало, Нью-Йорку чи на Алясці — там, де ніщо не нагадає про пережите тут. Ніколи.

Може, хоч на бісовому радіо є гарна музика? Зазвичай на ФМ музики більше, а балаканини менше. Шкода, що Чака немає. Він танцює куди краще, ніж я — ганьба чорної раси. Коли білий чоловік уміє танцювати — це щось. На наш ювілей — уже виповнилося шість місяців нашим стосункам — він повів мене в клуб. Він сам забажав відсвяткувати наші спільні півроку. А ще кажуть, що жінки сентиментальні! Та менше з тим. На шість місяців — танці. На п’ять — сережки. На чотири — він власноруч намагався приготувати курку джерк. Моя мама сказала б: «Це означає, дорогенька, що він не гомосексуал». Не впевнена, бо іноді Чака забагато. Мені щодалі більше подобається, коли він на роботі. Ні. Неправда. Просто в цю мить я люблю його волосся, а вночі любитиму, як він спить.

На час нашого знайомства в «Мантані» я була вже біля тієї межі, де внутрішній голос промовляє: «Господи, за будь-яку ціну, та прошу: хай це станеться зараз». Мені набридло, що все обридло. Я була готова йти куди завгодно. Мій бос поклав мені руку на коліно, удруге за день. Ні, навіть утретє, коли запитав, чи подобається мені в нього працювати. Звідки він знав, що ця робота — моя рятівна соломинка, останній прихисток? Начебто продавати дешеву, як гівно, біжутерію в розцяцькованій крамничці під промовистою назвою «Тадж Махал» було найкращим, на що я могла сподіватися. Але насправді, Кім Кларк, так і було. Ти буквально зубами вчепилася за цю роботу, інакше б вони, ні секунди не зволікаючи, взяли когось іншого. Я мусила працювати в Монтеґо-Беї. Просто мусила, бо в Кінгстон вороття вже не було.

Та я й не думаю про Кінгстон. Я хочу думати про Енді Ґібба[284]. Майже такий вродливий, як Джон з «Дьюків з Газзарду». Енді Ґібб — волосся, груди, волосся, ланцюжки, волосся, зуби, волосся, волосся. Джон Дьюк — усмішка, волосся, джинси, волосся, яку дівчини, «Я хочу бути твоїм всесвітом». А у лівій штанині Люка Дьюка — отакенна біла шаблюка... Господи Ісусе, дівко, ти, мабуть, єдина в усьому Монтеґо-Беї маєш такі збочені думки. Однак із приймача лунає не: «Я хочу бути твоїм всесвітом», а «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Я знаю, чого хочу. Щоб настала така ніч, у яку я б не думала про Люка Дьюка в той момент, коли в мені чи на мені — Чак. Ні, я й не думала. Брешеш — думала. Треба приготувати акі. Він їх любить на сніданок. Та й проти такої вечері не заперечуватиме. Справді, краще я думатиму, як люблю його волосся.

Рано чи пізно він дізнається. Кім Кларк, ти вважаєш себе розумною. Він неминуче все з’ясує, якщо вже не з’ясував. Хоча цього ранку я взяла лише десять доларів. Більше за один раз я не брала. Минулої п’ятниці — п’ять. А за чотири дні до того — шість, хоча ні — п’ять, ні — п’ять і дві купюри по долару. Американських баксів я не чіпала. Він подумає, що це навіть мило з мого боку. Яка ж дружина не пасеться в гаманці свого чоловіка? Але я не його дружина. Я нею стану. Ні, ви лише живете разом. У сучасному світі всі так роблять, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Час готувати вечерю. Я впевнена, що він не знає. Я маю на увазі, який чоловік стане перелічувати гроші в гаманці?

Американець.

Вони всі проходять через «Мантану». Я про білих чоловіків. Якщо він — француз, то вважає, що може запросто назвати тебе «мандою», вимовивши це слово майже вишукано, з їхнім «фірмовим» прононсом: «маннндааа» — і це зійде йому з рук, бо ж ми, дикунки, як він вважає, нізащо його не зрозуміємо. Побачивши тебе, він зразу кидає тобі ключі від машини і командує: «Ану, припаркуй моє авто, maintenant! Dépêche-toi![285]» Ти береш ключі, кажеш: «Слухаюсь, мій пане», заходиш із ними до жіночої вбиральні — і змиваєш їх у найбруднішому унітазі. Якщо він британець і йому немає тридцяти, отже, власні зуби ще при ньому, але коли ви підніметеся до нього нагору, то він буде вже надто п’яний, щоб чимось зайнятися. Йому буде байдуже і тобі теж — звісно, за умови, що він не виблює на тебе, хоча потім і залишить на столику кілька фунтів, бо ж, розумієте, сталася така страшенна прикрість... такий великий конфуз... Якщо він британець, якому вже за тридцять, то тобі доведеться витерпіти цілу купу стереотипів, починаючи з «Люююбоонькоо, яяя гоовоориитиимуу поовііільноо, боо тииилииишеее чоорноошкіііраа»; при цьому він демонструватиме свої жахливі зуби, зіпсуті звичкою пити какао перед сном. Якщо він німець, то худющий і знає, як займатися сексом, але робить це — як поршень у двигуні; і кінчає швидко, тож назвати німця сексуальним язик не повернеться. Якщо він італієць, то також знає, як трахатися, але не завжди перед цим миється, а ще може дати, в приступі сердешної пристрасті, дзвінкий ляпас і залишить гроші, навіть якщо ти казатимеш, що не повія. Якщо ж австралієць, то розкинеться і дозволить тобі все зробити самій, бо «навіть у Сіднеї ми чули про ямайських дівчат». А якщо ірландець, то змусить тебе сміятися, і навіть сороміцькі жарти з його вуст звучатимуть сексуально. Але що довше ти залишаєшся, то більше він напиватиметься, а що більше напиватиметься, то більше шансів, що кожен день тижня ти бачитимеш інший тип чудовиська.

Однак американці... Більшість із них витрачає дуже багато часу або страшенно багато часу на те, щоб переконати тебе: вони анітрохи не відрізняються від інших чоловіків. «Я лише Рокі з Мілуокі». Навіть Чак назвався «звичайним собі хлопцем з Літл-Рока». Коли я спитала, навіщо здаватися звичайним хлопцем, він не знайшов, що відповісти. Разом з тим є щось у чоловікові, який наперед каже: «Що бачиш, те й отримуєш». Не менше, але, безумовно, і не більше. Може, мої стандарти занижені. Може, мені полестило, що хоча б один чоловік сказав усе це відверто. Не думаю, що і я йому здалася гарненькою. Хоча, звісно ж, здалася: він підійшов і запитав: «Як воно?», і обрав для цього найвдаліший момент: зразу після того як француза викинули за крики: «Де ключі від мого авта? Ах ти маннндаааа!», а італієць пішов танцювати з тупою американкою, яка прилетіла сама, а до цього два з гаком роки збирала на поїздку, і тепер ця товстуха, звісно, хоче відірватися на повну. Італієць не виявився чорним м’язистим мандинго[286] з великим членом, про яких вона читала в «Господині Фалконгерсту»[287], однак мав смагляву шкіру, а отже, годився для такої місії.

Я просиджувала там кожен вечір. У Монтеґо-Бей я перебралася в січні, до однокімнатки із загальною кухнею, яку літнє подружжя до мене здавало студентам. Але жила я, по суті, в «Мантані». Першого ж дня на роботі я почула про цей нічний клуб. Фактично підслухала, бо в тій ювелірній крамничці жодна з тамтешніх сучок-кулі не бажала розмовляти з чорними працівниками (хіба що вони могли нагадати нам, що мають зв’язки в поліції і якщо зникне бодай один кулон, то нас усі вихідні нещадно ґвалтуватимуть у буцегарні). Отже, я почула, що «Мантана» — це таке місце, де збирається увесь бомонд, а впускають туди тільки з правильною зовнішністю, що, дякувати Богу, не стосується чорношкірих. Хто ж тоді знав, що чорний колір виявиться саме правильною зовнішністю? Через два тижні після переїзду мене впустили до клубу в білій майці, джинсах «Фіоруччі» й на високих підборах. Я пройшла майже впритул повз одну з тих кулі, довгокосу, з плескуватим носом; помітивши мене, вона хотіла було щось сказати, але наткнулася на мій погляд і зрозуміла, що це може виявитися небезпечним для її життя. Я була за крок від того, щоб ужалити її: «Іноді вони хочуть шоколаду, а не карі».

Але тільки-но я туди потрапила, з’ясувалося, що все, починаючи з музики, там інакше, ніж обіцяли в рекламі. Диджей постійно крутив «Лети, вільшанко, лети»[288], а білі танцювали, як білі. А не білі, переважно жінки, дивилися одна на одну спідлоба, бо тільки такий погляд міг замаскувати той факт, що всі ми мали однаково нещасний вигляд, який свідчив про одне: «Білий чоловіче, прошу, підійди й порятуй мене, бо мені нема де більше шукати». Мені здалося, що я вибралася на самісіньку «маківку» країни, з якої можу — одне з двох — або зірватися, або полетіти. Ким я стану в Америці? Самантою із «Зачарованого»[289]? Тією крикливою жінкою із «Живучи день за днем»[290]? Я хочу бігти, і, примчавши в центр міста, на його головну площу, підкинути капелюшок у небо, як Мері Тайлер Мур[291], — і тоді нарешті мені щось удасться. Господи Ісусе, я готова їхати.

Я справді готова їхати.

Я майже забула. Уже тричі я проводила пальцями по відбитку, відчуваючи кожну виїмку від печатки. Печатка надає йому вірогідності. Завдяки печатці він гарно пахне; еге ж, я його ще й нюхала. Очам не варто вірити. Значно переконливіше, якщо торкаєшся, а от із запахом усе стає взагалі цілком реальним. Мої пальці пахнуть американським папером — якимись хімікатами, що ось-ось випаруються. Я майже забула. Кім, спробуй забути все, що з цим пов’язане. І годі так усміхатися, бо щоки вже болять. Але якщо не усміхатися, то можна розплакатися.

Ти смердиш. Треба відмитися від смороду. Змити чорнило з клятого пальця. Як я могла забути? Він повернеться за кілька годин, а я ще не змила з себе все це. Дівчино, йди змий... досить. Ось що я зроблю. Ось що спрацює. Я покупаюся. Зготую для нього акі. Він віднесе мене нагору і трахне. Ні, ми трахнемо одне одного. І прокинемося разом, а тоді він... ні — ми не поїдемо ще принаймні три тижні. Я збиратимуся. Іди, дівчино, змивай сморід.

Кожного дня він прихоплює з офісу що-небудь додому. Частково за цим можна простежити характер американців. Вони люблять колекціонувати. Коли в «Мантані» з’являється Тоні Кертіс[292] чи Тоні Орлан до, американці завжди випрошують у них автограф, тобто їхній підпис на серветці. І чіпляються за неї так, наче більше ніколи не побачать живого Тоні Кертіса. А тепер Чак приносить усі ці речі додому, збирає їх, ніби хоче переконатися, що вони в безпеці. Не знаю від чого він хоче захистити, приміром, кавову чашку. Або п’ять коробок з бухгалтерськими гумками, фото Фарри Фосетт[293], портрет президента Картера, а ще цілий ящик лікеру, ніби в Америці його катма. Або статуетку растамана, що тримає свій стоячий пеніс, головка якого більша за його власну голову. Можливо, Чак вважає себе Ноєм, що рятує статуетку расти з його величезним членом для свого ковчега. Якщо він рятує ту довбану статуетку, але не планує врятувати мене, то, присягаюся Богом, я його вб’ю.

Спершу піду у ванну, а потім приготую акі та солону рибу. Хоча ні, акі й тушковану свинину, а не рибу. І томати. Кім Кларк, іди змий із себе сморід. Не розмірковуй, а залиш усе на кухні та йди помийся. І зуби почисти. І прополощи рота «Лістерином»[294]. Він же годиться і для жінок, і для чоловіків. Хіба ні? Мабуть, не знаю. Впишіть те, що я маю відчувати, сюди:_______, щоб я це відчула. Я нічого не відчуваю. Либонь, я повинна хоч щось відчувати через те, що я нічого не відчуваю, — але й цього відчуття в мене нема. Що ти взагалі за жінка, Кім Кларк? Облизуючи раз по раз губи, ти відчуваєш запах і навіть смак цього ополіскувана. Виплюнь бодай його з рота, паскудне дівчисько.

Я уявляю, як він мене виганяє. Буде схоже на сцену в кіно, де всі розмовляють італійською. Він виволочує мене з дому — його дому, — а я на підлозі волаю, повзаю і благаю: «Чаку, прошу тебе, не виганяй мене, прошу тебе, не виганяй мене, благаю! Ну ж бо! Я повзатиму перед тобою навкарачки. Я готуватиму тобі їжу; виховуватиму твого синочка і смоктатиму твій член, навіть коли ти його не помиєш. Я це робитиму! Ну ж бо! Ну...» А він подивиться на мене і спитає: «Що, в чорта, значить „ну ж бо“? Хіба дикунська дурня „ну ж бо“ те саме, що й „будь ласка“? А член — це хер, він і для тебе хер», — скаже він, бо це звучить грубо, так, наче він не мав часу все обдумати, а тому має право бути розгніваним, але все одно він цілком контролює ситуацію, — поки я скиглю на підлозі «ну ж бо, ну ж бо, ну ж бо», розмірковуючи при цьому, що мені, можливо, варто повестися так, як у серіалі «Даллас»[295], і сказати: «Коханий, усе не так, як тобі здається».

Треба піти у ванну, почистити зуби, віддерти все з милом. Та чи не стану я тоді надто чистою? Якщо буду надто чистою, то це здасться підозрілим. Ми тепер у тій фазі стосунків, коли мені вже не обов’язково зачісуватися чи фарбувати губи, бризкатися парфумом; і вже нічого страшного, якщо він помітить, як я чешу дупу, а потім тією ж рукою мішаю їжу в каструлі. Він тепер пердить, коли забажає, дарма що мені це геть не до вподоби. Америкосівське бздо більш смердюче — напевно, тому, що янкі жеруть багато м’яса. Обережніше з власними бажаннями, коли чоловік нарешті почувається вільно поруч з тобою. Починаєш розуміти, що оте ввічливе залицяння було показним. Точніше, не показним, а просто виставою. Скільки часу він уже розігрує цю виставу? Якщо вона затягнеться довше, ніж він, можливо, бився об заклад, то він мене викине і перейде на іншу місцеву дівку, що виглядає з моря погоди. Дякувати Богові, на чорній шкірі не видно слідів. Чорношкірі жінки можуть приховати сліди на собі. Може, саме тому чоловіки вважають, що їх зручніше лупцювати. А от «палкі стосунки» між чоловіком і білою жінкою зразу видає її шкіра. Дурепо, змусь його сьогодні не хотіти тебе. Скажи, що в тебе болить голова або почалися місячні; йому дуже не подобається, коли ти кажеш «місячні», бо йому чується «пісячні».

Чи лишилися в мене фотографії для паспорта?

А в Америці, до речі, є гаряча вода?

Тупа сучко, звісно є. І там не чекають годинами, поки нагріється обігрівач. Може, додати у воду мийного засобу «Пайн-Сол»? Господи Ісусе, Кім Кларк, на тобі ж лише його піт, а не гній. «Послухайте, босе, це всі гроші, які я маю. Я вам віддала свій годинник і навіть ланцюжок, який він мені подарував на тому тижні. Тепер мені доведеться збрехати, що він упав у стік чи щось таке. Віддайте мені бісів паспорт. Що означає „у мене є ще одна цінність“? Я вас не розумію.

А-а.

Кажу вам, хай би ви були хоч з Південного полюса, хоч з північної частини Сент-Кетрину, — всі чоловіки однакові». Кім, не грубіянь чоловікові, просто роби, що треба. «Тут? У вашому кабінеті? За стіною ж люди». Та звісно, там люди. Він хоче, щоб зовні всі чули і знали. «А я можу бути певною, що ви мені його віддасте потім?» Не дратуй чоловіка, дурна поцько; ти два роки цього чекала — майже два роки, але все одно довго, — а він може перед тобою порвати документ. Чи є ще в мене фото для паспорта? Я взагалі не люблю, коли мене фотографують. А негативи в мене лишилися? Он у нього по всій стіні картинки голих білих жінок, двох чорношкірих, які стискають свої цицьки, щоб стирчали. «Дозволите не знімати сукню? Господи Ісусе, зачекайте ж, дякую, але я можу й сама зняти трусики». Кім, досить витріщатися на календарі, не забувай вдавати, ніби це повний відпад, коли він у тебе входить; він... «О-о-о, о-о, о Боже... ви не казали, що у вас такий великий...» Великий, як гнилий банан, чи не так, Міс Грудень? Я уявляю, як він вивалює свого члена перед кожною жінкою, що заходить у ці двері з якимось нагальним, але не зовсім законним проханням. Чи залишиться в мене після цього досить часу, щоб купити акі, а ще відмитися від нього? Може, вдасться забігти в готель через вулицю, прослизнути там у ванну і стерти з себе цього сучого сина. Ш-ш-ш, Кім Кларк, заплющ очі й думай про Арканзас. «Ммм, о-о-о, ммм, ммм, о-о-о-о...» На його дверях написано «НОТАРІУС», а з внутрішнього боку — «МИРОВИЙ СУДДЯ». Коли чоловік стоїть ззаду, неможливо сказати, що в нього на думці. От чорт, я навіть не помітила, що мій палець на штемпельній подушці. Вітаю, Кім: кінчики твоїх пальців у фіолетових чорнилах, а цей чолов’яга й далі тебе джаґає, тільки й чути вологе шльоп, шльоп... Може, мені про всяк випадок поцупити цього штемпеля? Раптом знадобиться ще один паспорт... Ти вже скоро там, уроде?.. Один рік, п’ять місяців, сімнадцять днів, одинадцять годин, тридцять хвилин — і ось до чого ти дійшла. Ось через що доводиться пройти, щоб нарешті здобути паспорт, візу і квиток з йобаного Вавилону. Господи, хоч би вже він нарешті кінчив. Заплющ очі, Кім Кларк, і уяви перекотиполе. Арканзас, ні, Аркансо, обожнюю його. Ми зупинимося у фургоні на вершині пагорба, а нам назустріч бігтимуть Лора Інґаллс, Мері Інґаллс[296] і маля, що постійно падає в траву, бо в нас уже троє діток, і всі дівчатка. Добре, хай буде й хлопчик, але тільки один. Боже, як добре, що я п’ю протизаплідні пігулки. Може, цей сучий син не заразить мене гонореєю. Я чую, як люди в його офісі принишкли і слухають. За сім хвилин жоден палець не вдарив по клавішах друкарської машинки. Я відраховую секунди і стежу за настінним годинником. Вітаю, Міс Квітень, Міс Травень, Міс Вересень і Міс Серпень, яка не стискає цицьки, а навпаки, їх розводить. Може, якщо я підмахуватиму, як у порнофільмах, то цей-во швидше кінчить? Цікаво, а Чак знає, що я знаю, що на дні потаємної шухляди його письмового стола в кабінеті зберігається цілий стос «Гастлеру»[297]? А в ящику з краватками лежить «Пентгаус», — бо він, мабуть, хоче, щоб я його знайшла і вивчила трюки зі «Щасливої повії»[298]?.. Усе завжди триває довше, ніж хотілося б. Кумедно, але саме секс змушує мене думати по-ямайськи. Ні, Кім Кларк, ти не думатимеш про те, у кого ти перетворилася...

Сучий син дер мене ще сім з гаком хвилин. Зовні ніхто не надрукував жодної букви. Потім він віддав мені паспорт, я розгорнула його ще раз і подивилася на своє фото з візою, проштампованою прямо в мене на голові. Віза В1В2. Я хотіла підняти шум, що заплатила за «ґрін-карту», але передумала: напевно, краще таки взяти те, що є, а інше нехай Чак доробляє. Хтозна, що цей сучий син змусить мене виробляти за «ґрін-карту».

Кім Кларк, ти брешеш.

Ти брешеш. Багато з цього дійсно сталося. Але ти йому нічого не сказала, навіть не гмикнула. А просто підняла спідницю, спустила трусики і подумки помолилася, щоб у цього чоловіка не було сифілісу. А той навіть нервував, нервував так, що стало зрозуміло: ти, певно, перша жінка, яка піддалася на його шантаж, і він не міг повірити своїй удачі. І секунд ти не рахувала, а лише гойдала дупою взад-уперед, щоб він не втрачав ритму і не думав про дружину, а коли він нарешті кінчив, ти його пожаліла, бо він знав, що тобі доведеться йти до виходу повз його підлеглих. І з того часу ти навіть не глянула на паспорт, бо якщо ти це зробиш, навіть сране фото змусить тебе запитати себе: а воно було того варте? Чи було воно того варте, Кім Кларк? Так, так, так, чорт його бери! І годі себе допитувати. Я знову йому дала б, ще й відсмоктала б. Навіть очко йому вилизала б, бо надворі тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. Тисяча дев’ятсот сімдесят довбаний дев’ятий рік, і жінка мусить знати, що єдиний шлях уперед — це крізь. Коли я опинилася в Монтеґо-Беї, я вже знала, що на літаку чи в контейнері, але я все одно звідси звалю. Ямайко, ти, напевно, вирішила, що спіймала мене? Майже вирішила, що спіймала мене. То поцілуй, бомбоклат, мене в дупу. От блін, фіолетові відбитки по всьому холодильнику — скільки займе часу, щоб усе це відтерти?

Знову чекаю воду. Стою під душем і слухаю, як хрипить стік. Довбана країна. Щодня вода зникає саме в ту мить, коли вона потрібна. Якби за будинком була річка — я б могла помитися, як сільська баба. І це ж єдиний раз, коли мені знадобилася вода вдень! Щоб змити з себе чужого мужика, поки мій не повернувся додому... Ну чому я така? Чому я не можу відчувати щось глибше? Чому я не відчуваю глибше?.. Чому моє серце б’ється сильніше, коли я експериментую з новою стравою? Може, якщо бити себе в груди досить сильно або досить довго, то кров заповнить те місце, де має бути совість? Невже ви не розумієте: я справді хочу щось відчувати. Хочу, щоб моє серце відчайдушно билося — через провину, яка осідлала його і не злазить. Відчуття провини хоч щось би означало... Скільки ще дерти, щоб домогтися чистоти? Що б я віддала, аби вода полилася зараз, цієї ж миті? Ну, будь ласка, поки він не прийшов додому. Ні? Тоді пішло воно все нах’... Коли він прийде, я зустріну його приготованою вечерею, а потім бавитимуся його волоссям, ніби не думаючи ні про що, і йому це сподобається. Може, заспіваю йому «Королеву танцю»[299] — він знає, як я люблю цю пісню, — або що-небудь з Енді Ґібба. Може, на радіо знову гратиме «Танець тіні», і я витягну його з крісла зі словами: «Потанцюй зі мною, милий», а він здивується: «Кім Кларк, манюня, з тобою все добре?» А я покажу йому візу.

Ні. Жахлива ідея. Дурепо, ти ж уже сказала йому, що маєш візу, хоча він і не питав. Якщо покажеш її тепер, то він побачить, що печатка проставлена лише минулого тижня. До того ж він ще не сказав однозначно, що забирає тебе з собою. Хоча навіщо йому це говорити? Ви ж із ним разом жили, тож він не може так просто взяти і змитися. А, мо’, це його така тактика, щоб зробити прощання менш болючим? Який з варіантів не змусить мене його вбити? Може, він тренується перед дзеркалом? Кім Кларк, якби ти мала хоч трохи клепки, то встигла б від нього завагітніти. Якщо від сьогодні перестати пити пігулки, то, може, до від’їзду я встигну залетіти? Сьогодні я любитиму його волосся, а ще запитаю, коли починати збори.

Кім Кларк, ти робиш неправильний крок. Замовкни, Кім Кларк, і виходь з душу. Потрібно нанести фіксаж на волосся. Краще зробити це тут чи вже в Америці? І так з усім, що не візьми: краще тут чи вже там? Господи Ісусе, чим я займусь, коли мені остогиднуть тринадцять телеканалів? Коли мені остобісять кукурудзяні пластівці, точніше «Фростед флейкс»[300]? Коли мені стане нудно від хмародерів, у яких не видно даху? Коли мені стане огидно викидати хліб, що пролежав чотири дні, бо я хочу купити свіжий? Коли мені спротивляться всі ці «Твінкі», «Галстони», «Ліп смекерзи», «Леґґси» та всілякі дрібнички від «Ревлону»[301]. Коли настане день, у який мені набридне, проспавши з ночі до ранку, прокидатися від аромату кави, гомону птахів і запитання Чака: «Манюня, ти гарно виспалася?» А я йому: «Так, коханий, виспалася», — бо я не свердлила всю ніч поглядом темряву, слухаючи цокання клятого годинника (тому що нині, тільки-но я нібито засинаю, до мене повертається минуле)... Кім Кларк, я вважала, що ми припинили цю історію з думками. Без жартів: думки — дуже підступна річ. Будь-які думки повертають тебе до все тієї ж, єдиної, думки, — але ти ніколи до неї не повернешся, затямила? Ніколи не повернешся. Тільки дурні жінки повертаються.

— Я люблю цю країну. Ви, народ, маєте такий скарб, однак навіть самі цього не розумієте. Але у вашого дорогоцінного прем’єр-міністра лайно замість мізків. Як ви, народ, примудрилися знову його обрати?

— Може досить казати «ви, народ»?

— Вибач, манюня, ти знаєш, про що я.

— Ні, не знаю. Я за нього не голосувала.

— Але...

— Годі казати мені «ви, народ», ніби я представляю всю Ямайку.

— Ш-ш-ш, це ж просто вислів такий.

— Тоді висловлюйся інакше.

— Чорт, чого це ти з ранку ніби не з тієї ноги встала?

— А в нас, народу, кожен день важкий.

— З мене досить. Я пішов на роботу.

Гей ти, дівчино в дзеркалі! Ти, Кім Кларк, визнай: зробити це виявилося простіше, коли ти змусила себе розгніватися на нього. Але що ти накоїла, тупа сучко? Ти ж ніколи по-справжньому не гніваєшся, ніколи не даєш йому ні найменшого приводу навіть подумати про те, щоб покинути тебе. Ти ніколи не поводилася, як проблемна сука, — цей привілей належить винятково білим жінкам.

— Сподіваюся, до мого повернення ти будеш у ліпшому гуморі.

— Сподіваюся, до свого повернення ти перестанеш верзти дурниці.

Іноді мені здається, що я подобаюся йому сварливою. Не знаю. Жінці слід знати, коли заткнутися і змусити чоловіка повірити, що перемога нібито за ним. Я навіть не розумію, навіщо це. Раніше я вважала, що знаю, чого хочуть американські чоловіки. Коли він веде тебе в «Кей-Еф-Сі», це «побачення». А якщо він з’являється лише час від часу, та й то лише для сексу, це означає, що «ми зустрічаємося». Або що я з ним «сплю». Фіґня несусвітна, бо якщо він приходить тільки заради сексу, то останнє, чого я від нього хочу, це щоб він зі мною спав. Чи можна змусити чоловіка любити тебе дужче?

Минулого тижня на «побаченні» Чак повідомив: «Після тридцяти років на Ямайці фірма згортається». «Алкорп» нарешті набив бокситами черево і тепер пакує валізи. Чак сказав: «Усе через податок на видобуток бокситів, бо це перший крок на шляху до націоналізації яка сама по собі є першим кроком до комунізму». Я прокоментувала: «Ви, янкі, боїтеся комунізму як сільські баби — ролінг-кафа[302]». «Чого-чого?» — перепитав Чак. «Бабая», — відповіла я. А він голосно розсміявся.

— Треба забиратися, поки це місце не стало кубинською столицею.

Тепер настала моя черга реготати.

— Можливо, Кім, я знаю дещо, чого не знаєш ти.

— Ні, ти, напевно, лише чув дещо з того, чого не чула я. Але це не те ж саме.

— Чорт, оце так ротик...

— Щось ти не скаржишся на мій ротик, коли дещо в нього вставляєш.

— Манюня, ти знаєш, що ти — справжня сексуальна бестія?

Цікаво, а чоловіки одружуються зі своїми сексуальними бестіями? Треба, щоб він повів мене кудись, де йому довелось би представляти мене іншим, — щоб я почула, як він мене називає, і зрозуміла, яке я посідаю місце. Втім, чи так уже й хочеться тобі це знати? Твоє життя, Кім Кларк, не більше ніж добірка планів «Б». Радій тому, що є чоловік, якому подобається масажувати твої ноги. Кремезний, високий, чоловік-гора. Шість футів чотири дюйми. Не менше. Сірі очі, а губи такі тонкі, наче їх прорізали гострим різцем. Волосся кучеряве — це стало помітним, коли воно почало відростати. Широка грудна клітка, великі руки — свого часу він працював руками, до того, як почав працювати і їсти за робочим столом. Волосся на голові каштанове, над пенісом — руде, ще й стирчить на яйцях. Іноді я завмираю і дивлюся на них.

— Що ти робиш?

— Взагалі-то нічого.

— Якщо так витріщатимешся, то він від тебе сховається.

— Я чекаю, коли волосся спалахне.

— У чорношкірих чоловіків хіба немає волосся в паху?

— Звідки мені знати?

— Не ’наю. Ти ж сучасна жінка?

— Сучасна жінка — тобто лярва?

— Ні, сучасна жінка — тобто ти місяцями ходила до «Мантани». І там розважалася.

— Звідки ти знаєш, які в мене були розваги?

— Кім, я розвідував місцевість у «Мантані» ще задовго до того, як ти на мене глянула. Скажи чесно: ти ніколи не спала з чорношкірим? І навіть з ямайцем?

Май на увазі: слід запам’ятовувати, в яких ситуаціях цей чоловік називає тебе манюнею, а в яких ти просто Кім. Це важливо, Кім Кларк. Зі своїми манюнями чоловіки одружуються. Так-так. Можливо, варто порадіти, що він останнім часом не величає тебе сексуальною бестією. Коли він так востаннє казав? Не пригадую. Подумай добре. Ні, не пригадую. Мені потрібно, щоб він перейшов від «я кохаю тебе», що годиться лише для слізного прощання, до «я так тебе кохаю, що хочу зараз же одружитися, щоб у мій Арканзас ти полетіла вже як місіс Чак». Хіба Арканзас — не одне з тих місць, де не люблять чорношкірих? Якщо я доб’юся, щоб він зі мною одружився, то, може, доб’юся й того, щоб він перебрався в Нью-Йорк або Бостон? Не в Маямі: я хочу побачити сніг. Вчора я засунула руку в морозильник і тримала її там хвилини, мабуть, чотири, щоб відчути, що таке зима, заледве голову туди не запхала. Нашкрябала інею й стискала його, аж поки холод не став пекти так, що біль досяг мозку. Тоді я зробила з інею грудку і кинула у вікно. Через секунду вона впала, а потім розтанула, і я заплакала.

— Мала, я ніколи не пускаю справи у вільне плавання.

Цікаво: як це стосується мене? Може, він не хотів ризикувати: раптом я піду і більше ніколи не з’явлюся в «Мантані», — хоча я там стирчала щовечора. Вичікуючи. А може, це означає, що він уже придбав квитки назад до Америки, або ж їх надала йому фірма. Квитки. Квиток. Вони оплатили йому тільки один квиток, коли він їхав сюди, то з якого дива вони вручать йому два — на виїзд звідси? «Чарлзе, Чарлзе, ми не можемо надавати додаткові квитки кожному працівникові, який завів шури-мури з представниками місцевої фауни. У нас, що, по-твоєму, південь Океанії?» Кім Кларк, годі думати-гадати; повір, цим ти зведеш себе з розуму. У гуртку церковної молоді нам казали, що тривога — це гріховна медитація, бо ти цим засвідчуєш, що не довіряєш Богові. У старшій школі я вважала, що, в разі чого, хоча б потраплю в рай — на відміну від тих гидких дівчат, які дозволяли хлопцям себе мацати (мовляв, у нас швидко ростуть цицьки, а хлопці кажуть, що не вірять). Знадобилося перебратися аж до Монтеґо-Бея, щоб переконатися: з жодною з тих сучок я більше не зустрінуся (о ні, зовсім не тому, не бреши, хоча яка тепер різниця). Принаймні у мене не завелося дитинки, яка б відсмоктала мої цицьки аж до самих колін; Господи Ісусе, як я ненавиділа тих сучок.

Може, почати пакуватися? Починай... Так, Кім Кларк. Наказую тобі: йди. Пакуй валізу, ту саму, фіолетову, з якою ти приїхала в Монтеґо-Бей. Пакуй негайно. Хоча для Америки варто купити нову. Цікаво, чи захоче він забрати рушники? Я придбала їх лише на тому тижні. До біса рушники, залишмо все і не озираймося. Кім Кларк, не перетворюйся на Лотову дружину.

«Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Це диджей фанатіє від Енді Ґібба. Хотілося б зараз послухати «Тобі треба танцювати». Ось що я хочу послухати. «Милий, ходімо потанцюємо», — скажу я Чарлзу, тільки-но він зайде у двері. І ми з ним підемо — не в «Мантану», а можливо, в «Клаб 8», — а коли він трішки вип’є, я скажу йому: «Милий, я знаю, ти мене ще не просив, але я вже почала пакуватися, щоб потім було менше клопоту. Яку вас, американців, це називається? Ініціативність. Ось я її й проявила, бо ж ви, чоловіки, завжди чекаєте до останнього, поки вже майже нічого не можна зробити, включно з пропозицією». Ні, я не казатиму про «пропозицію». Жоден чоловік не хоче, щоб його загнуздали обманом. А коли він запустить крутихвоста й стане заперечувати, я вийму його член і продемонструю все, чому навчилася у «Відкритті Місті Бетговен»[303].

— Не ’наю. Не чекав, що ямайські жінки такі схожі на чорношкірих американок.

— Не чекав, що ми теж чорношкірі?

— Та ні ж, дурненька. Я не чекав, що ви такі ж консервативні в сексі. Той, хто виріс в Арканзасі, має про вас хибне уявлення.

— Чому, коли мова заходить про мене, ти завжди говориш у множині?

— Може, я ласий до чорношкірих жінок?

— Умгу. А я, отже, єдина делегатка від чорношкірих жінок.

— Я чув, що в Міка Джаґґера теж така схильність.

— Ти чув, щоб я так говорила про тебе?

— Манюня, але ж у мене все це є.

— Ти про що оце зара’?

Якщо вдуматися, то єдиним іншим чоловіком, що припадав губами до моєї поцьки, теж був білий. І теж американець. І... ні, я не можу про це думати. До речі, щось сполохало чайок. Як давно вони полетіли? Я тільки зараз помітила, що розмовляла вголос. Вони б не полетіли, якби... Краще перевірю у вітальні.

— О! Привіт, золотце.

— Ой! Чаку!

Він киває з широкою усмішкою.

— Я й не знала, що ти вже тут. Навіть не чула, як увійшов.

— Невже? А мені здалося, в тебе тут компанія. Роззувався, хотів зайти і приєднатися...

— Я сама.

— Правда? Говориш сама з собою, як якась дивачка, що трохи поїхала дахом?

— Так, думки вголос.

— А-а-а. Про мене?

— Повірити не можу, що ти зайшов у будинок, а я тебе не почула.

— Це мій будинок, і я не мушу влаштовувати сцену зі свого приходу сюди. Зайшов то й зайшов.

Не зважай, Кім Кларк, забудь, це не смертельно.

— Я збиралася зготувати вечерю.

— Прикольно, як кажуть Ямайці: зготувати вечерю замість того, щоб зробити вечерю.

— У чому різниця?

— Ну, скажімо, можна зварити макарони, натерти сир — і все: вечеря зроблена.

— Ти хочеш макарони з сиром?

— Га? Та ні. Хочу те, що ти готуєш. А що ти там готуєш?

— Просто не віриться, що ти ось так зайшов.

— Тебе це турбує? Розслабся, дорогенька, нападати на тебе все одно ніхто не збирався. То що в нас на вечерю?

— Акі.

— Треба ж таке!

— Цього разу з тушкованою свининою.

— Що це таке?

— Такі товсті шматки бекону.

— Бекон я люблю. Тоді займайся собі вечерею, а я почитаю «Стар»[304]. Присягаюся, ця газета значно цікавіша, ніж нудотна «Дейлі ньюз»[305], над якою можна заснути.

Сподіваюся, він не стане переповідати мені, що там у тій газеті. З кожним днем мені все складніше ухилятися від його переказу новин. Це, звичайно, мило з його боку — тримати мене в курсі подій, але ще миліше, коли він читає газету сам. Минулого вівторка, побачивши, що він іде до мене на кухню з газетою, я сказала: «Я вже її прочитала» — у надії, що це вирішить проблему, — але насправді все сталося навпаки. Тільки-но він це почув, відразу ж захотів усе обговорити. Мені не подобаються новини. У більшості випадків я навіть не хочу знати, який нині день тижня. Клянуся, щойно я про щось чую або збираюся почути, моє серце починає битися так відчайдушно, що хочеться одного: втекти до спальні, закрити обличчя подушкою і кричати. Навіть на ринку, варто мені почути від торговки: «А ви чули про таку й таку міс?», як я прискорюю ходу і минаю її, нічого не купуючи. Не бажаю нічого чути. Не треба мені ніяких, бомбоклат, новин. Незнання — блаженство. Я знаю Чака, зараз він увійде у двері... Нагрій олію, нагрій олію, Кім Кларк, нагрій так, щоб, коли він зайде, ти змогла кинути в неї цибулю, і тоді — пшшшшшш! — його слова потонуть у цьому шумі. Я спитаю: «Що-о-о-о-о-о-о?» Він повторить, а я йому знову: «Що-о-о-о-о-о-о?» — і бризну в олію води, щоб він, сполоханий бризками і шкварчанням, забув, що хотів сказати. Добре було б, якби тут досі кружляли чайки; він би тоді вибіг з дому, щоб їх відігнати, а я б могла поставити одне з тих тупих запитань на зразок: «А в Америці є чайки?» Із серії тих, на які білі чоловіки люблять усміхатися, коротко кивати і поблажливо відповідати. «А велосипеди у твоїй країні є? І вони їздять гайвеєм? Ви там у Америці дивитесь „Сімейку Манстерів“[306]? А „Диво-Жінку“[307]? Яка висота статуї Свободи? А у вас є чотирирядні магістралі?»

Дихай глибоко, Кім Кларк. Усе крутезно. Ти щаслива.

— Кумедна публікація в «Стар», — повідомляє він з порога.

— Милий, ти точно не хочеш переодягнутися в домашнє?

— Ти мені вже й мама?

Він усміхається.

— А ти відігнав чайок?

— Вони знову тобі докучали?

— Не більше, ніж звичайно. А у вас у Арканзасі які чайки водяться?

— Такі ж, про які я тобі розповідав три дні тому.

— Ой! У мене мозок наче сито. Щойно в нього надходить інформація, як я її зразу ж просіваю назовні.

— Більше схоже на пряму кишку, ніж на сито.

— А ти сьогодні в грубіяна вирішив пограти, га?

— Обожнюю, коли ти лаєш мене на ямайський лад.

— Ха-ха. Якщо раптом ця олія бризне тобі на костюм, ти отримаєш те, на що сам напрошуєшся. БомбоклатĜ.

— Не те слово.

— Дай-но цибулину.

— Де вона?

— Отой кошичок на шафі, поруч із дверима біля тебе... обережно, дивись під ноги, я підлогу щойно начистила... слизько.

— Нічого, я спритний пацан.

— Еге-ге.

— Ого-го, ну ти й швидко порізала! Чи всі ямайські жінки вміють так готувати?

— Так. Усі путящі жінки. Тож відповідь: ні, в Монтеґо-Беї жодна ямайська жінка не вміє готувати.

— Ти намагаєшся відбити в мене охоту ходити в «Мантану»?

— Ха.

— Гей, манюня, маю тобі щось сказати...

— Милий, я не зможу засвоїти нічого з того, що написано в тій газеті. Ця твоя «Стар» — безсоромна й скандальна, а на третій сторінці біла дівчина показує цицьки. Що ти сьогодні поцупив з роботи?

— Нічого я не цупив. Глечик, звичайний глечик, але зелений, як смарагд.

— Ти маєш купити мені смарагд.

— Кім...

— Хоча я народилася в листопаді й мій камінь — топаз, але якщо вже ти сам заговорив про смарагд і...

— Кім, ти про що взагалі?

— Чаку, я не хочу нічого знати з того, що пишуть у твоїй гівняній «Стар».

— Що? Я не про «Стар» хотів сказать. А про «Алкорп».

— А що з «Алкорпом»?

— Нам сьогодні прийшло розпорядження. Компанія згортає діяльність у швидшому режимі, ніж передбачалося спочатку... тобто ніж планувалося.

— Може, скажеш простіше?

— Ми вилітаємо на наступному тижні.

— Ой! От лайно!.. Втім, це ж добре.

— Насправді все так херово.

— Ні. Добре, що у нас уже гараж зібрано. Але скільки ще треба зробити! Хоча, якого біса! Як ти казав? Що не влізає, те просто залишається, га?

— Під словом «ми» я маю на увазі компанію, Кім.

— Справжніх акі в Америці не знайти, тому наїдайся про запас, коли приготую.

— «Ми» — це персонал і екіпаж.

— Треба приготувати дуже смачно, бо це в нас, вважай, остання вечеря, — прости, Господи, що згадую всує!

— Мені треба збирати речі.

— Звісно ж, треба. Ти сміятимешся, коли дізнаєшся, що я саме дивилася на оту бридку фіолетову торбу в кутку.

— Мої речі, весь цей дріб’язок офісний, — не певен, що на все вистачить місця.

— А я ось думаю, чи брати мені джинси. Якраз сьогодні подумала, чи не взяти мені їх. Брати рушники і килимки, певна річ, — це жлобство в стилі гето. Але джинси? Ти ж знаєш, як я люблю свої «Галстони», або швидше, ти любиш, як вони сидять на мені.

— Стільки доведеться залишити...

— Ні, тягти з собою рушники — таки жлобство. Ми ж не в Мочо[308] летимо. Це все одно що брати з собою зубну щітку. А я хочу в Америці почистити зуби новою щіткою. Звучить по-дурному, я знаю.

— О Господи, Кім!

— А зубна паста. У вас в Америці вона гелева, у великих сімейних тубах, з помповим дозатором.

— Я не думав, що дійде до такого...

— У мене буде час зробити зачіску? Отакої, диджей знову крутить Енді Ґібба? Пісня, мабуть, уже на першому місці в чартах? Невже на радіо так легко замовляти пісні?

— Кім...

— Добре, можна й без зачіски, але якщо я в літаку матиму вигляд божевільної — винен будеш ти. Тож ліпше замов за мене слівце.

— Окей, Кім, окей.

— Раніше, ніж мене заверне митниця.

— Кім!

— Господи Ісусе, ти справжній майстер розповідати новини. Добре хоч ніхто не скаже, що ми втекли, як коханці.

— Що ми...

— Простирадла беремо чи залишаємо?

— Га?

— Від них ніякої користі, їй-бо.

— Вони не...

— Всі білі, крім єгипетської бавовни, лишаємо. А он ту беремо, ти мене чуєш? Якщо подумати, то й твої речі краще мені зібрати: ви, чоловіки, все одно не вмієте збиратися.

— Це все ваш Менлі винен. Це він усе руйнує... усе це...

— Тобі треба забрати габардинові штани, а ось карибські костюми не варто. Ще не вистачало, щоб твої в Америці подумали, що їхній син став соціалістом.

— А тепер...

— І он ту блакитну сорочку — для виходів на танцюльки. В Арканзасі є «Студіо 54»[309]?

— Я не їду в Арканзас. І не збирався туди повертатися.

— А, окей. Тоді хоч куди. Ха, я мало не сказала: «Головне, щоб ми були разом», — але згадала, що саме цю кляту репліку чула того тижня в кіно. А може, в «Далласі». Ти гадаєш, у «Далласі»? Памела Барнс цілком могла бовкнути таке.

— Справжнє пекло, наче вивід військ. Я сказав Джекменові: «Послухай, довбойобе, це ж Монтеґо-Бей, а не Сайґон».

— Чи варто повідомити в мою ювелірну крамницю? Я ж не звільнилася, а просто перестала приходити.

— Вони, бачте, замовили чартер.

— Пішли вони к бісу. Або, як ти кажеш, к чорту їх. Я на’іть не кинула, а просто припинила ходити на роботу, пам’ятаєш? Ти тоді вирішив, що це буде кумедно...

— Замовили довбаний чартер, наче планується повітряна евакуація.

— ...то тепер я їм точно нічого не казатиму. Чартер? Доведеться потерпіти інших дружин на борту, але к чорту їх. Правильно? Мені подобається, як ти кажеш «к чорту їх».

— Кім...

— Ще стільки справ. Просто не віриться, що ти ось так звалив на мене таку новину. А вони — ось так — на тебе.

— Кім...

— Та нічого, буде як буде. А коли...

— КІМ!

— ЩО?!

— О, мала... Манюня, між нами було щось неймовірне, але...

— Що?

— Я тобі вишлю трохи грошей, скільки треба, все, що тобі треба.

— Що?

— Можеш жити тут скільки заманеться. За будинок заплачено до кінця року.

— Що?

— Я подумав... Тобто справді. Було неймовірно, справді неймовірно, але ти ж не думала серйозно, що...

— Що?

— Ти ж знала. Тобто ти ж знаєш, що я не можу... Мала...

— Добре, евакуйовуйся без мене. Залиш квиток, щоб я приїхала в Америку з заднього входу. Мені якось байдуже. Байдужісінько.

— Манюня, я не...

— Прокляття! Годі казати «манюня» і поясни все до ладу.

— Та я вже п’ять хвилин тобі пояснюю.

— Що? Про що ти, Чаку? Га?

— Що ти не... Ти... ти зі мною не їдеш.

— Я з тобою не їду?

— Так, не їдеш. Тобто ти мала б це знати.

— Мала б це знати? Добре, я мала б це знати. Хоча ні, скажу, як ти: «Я мала б це знааааатиии».

— Господи Ісусе, Кім, — плита!

— Я мала б це знати.

— Кім!

Він проштовхується повз мене і вимикає плиту. Скрізь дим. Я бачу лише його спину, а кругом клубочиться дим; він ніби йде з його вух, як у мультику про Кролика Баґза Банні.

— Що смішного? Чого ти регочеш?

Кім. Кім. Кім, ти мала б це знати!

— Перестань, хай тобі, з мене сміятися. Господи, Кім, я ж навіть обручки не знімав. Навіть не розумію, як ти могла подумати, з чого ти взяла, що... Ти ж зависала в «Мантані». А всім відомо, що це за місце. Усім. Я жодного разу не знімав обручки. От, ч-чорт, поглянь: вечеря згоріла.

— Вечеря згоріла.

— Та все окей.

— Вечеря згоріла?

— Усе окей.

Обручка, обручка, довбана обручка, — як безплатна іграшка в пачці «Крекера Джека»[310].

— Манюня, ти ж знаєш, як я до тебе добре ставлюся.

— Як звати твою білу дружину?

— Га?

— Білу дружину — жінку, яку ти зраджуєш, завівши трах-трах на стороні.

— Вона не біла.

— Мені треба сигарету.

— Ти ж не куриш.

— Я хочу сигарету.

— Манюня...

— Повторюю: мені тре’ сигарету, то дай мені, бомбоклат, сигарету!

— Окей, окей, маню...

— Не смій мене так більше називати. Ніколи не зви мене цим довбаним ім’ям.

— Вибач, ось твоя сиг...

— Мені її об дупу підкурити, чи як?

— Ось запальничка. Вона, між іншим, належала моєму батькові.

— Я схожа на ту, що краде довбані запальнички?

— Кім, мені так прикро.

— Усім прикро. Усім так прикро. Знаєш що? Я втомилася від того, що всім прикро. Краще б тобі не було прикро. Краще б ти сказав, що тобі — не прикро, а я — ідіотка. І що ми гралися в ляльковий будиночок, бо це мило, а тепер тобі час повертатися до своєї білої американської дружини.

— Вона не біла.

— Мені треба прилягти.

— Звісно, мала, звісно, не поспішай, не поспішай...

— Перестань зі мною говорити, як довбаний лікар. Бідний Чак, він не думав, що все отак закінчиться, еге ж? Скільки разів ти репетирував цю промову? Двічі? Тричі? Дорогою сюди? Я заслуговую принаймні чотирьох репетицій.

— Кім...

— Перестань мене так називати. Краще потиснути одне одному руки і сказати: «Приємно було мати з тобою справу».

— Послухай, немає такого...

— Чи тобі зручніше виписати чек і залишити його на тумбочці?

— Я ні разу не назвав тебе повією.

— Звісно, ти ж так добре до мене ставився. Говниста, бомбоклат, брехня білого мена.

— Річ не в білому і не в чорному, бо моя дружина...

— ...тебе так полюбила. Ми тебе обидві так полюбили, наш любий, так полюбили...

— Вона чорніша за тебе.

— Отже, це було змагання чорних пизд?

— Кім...

— Замовкни! Не треба мені, на хер, тут пиздіти, що, як і чому.

— Що?! Я тебе не розумію.

— Просто вивези мене з країни.

— Що?

— Вивези мене з країни.

— Що ти таке кажеш?

— Вивези мене з країни. І залиш на найближчій автобусній зупинці.

— Кім, твої слова позбавлені сенсу.

— Мені треба виїхати. Мені треба, на хер, виїхати. Я так готова виїхати. Будь ласка, Чаку, я все за це зроблю. Я дуже-дуже готова виїхати. Я так готова виїхати, я так готова виїхати...

— Виїхати куди? Я не розумію, про що ти, Кім. І відпусти мою сорочку, якого чорта? Що на тебе найшло? Кім, Кім, відпусти... Кім... Та відпустись же... Чортове довбойобство!

— О-о-о-ой...

— Вибач. Вибач. Я... бачиш, що ти мене змусила зробити. Кім, це твоя...

— Замовкни, будь ласка.

— Але в тебе може піти кров. Дозволь я...

— Не смій до мене, хай тобі, торкатися. Дай мені ту кляту газету.

— Ти ж ніколи не читаєш «Стар» і ненавидиш новини.

— Досить говорити так, ніби знаєш мене. Ти мене не знаєш, чуєш? Ти мене не знаєш. Мені хочеться блювати. З тебе нікудишній бойфренд, нікудишній татусик і трахаль ти лайняний. Від усього цього мені хочеться блювати на твою йобану підлогу. Нах’ ті акі. Дай мені ту газету, або... або... або... я закричу.

— Мала...

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, замовкни. Просто замовкни. А я піду шукати свою голову.

Я беру його газету, йду в спальню і грюкаю дверима. Обручка на пальці. Наче я її ніколи не бачила. Бачила, і не раз. Хоча ні, не бачила. Не хотіла бачити. Йобаний сучий син.

«Ти йобаний сучий син!»

Заспокойся, Кім Кларк. Заспокойся. Ти навіть не змогла вигукнути це вголос, бо в тебе немає на те жодної причини. Згадай, навіщо Бог привів тебе в цей будинок. Згадай, навіщо Бог привів тебе в цю кімнату, виходь з неї — і люби його волосся. Скажи йому, що ти не напрошуєшся бути його дружиною, а можеш бути тим, ким він захоче. Він хоче тримати дистанцію? Ти ямайська жінка і знаєш, як тримати дистанцію. Піди до нього і скажи: «Так, милий, я розумію. У тебе тут один світ, а там — інший, і ці два світи не можуть перетинатися, це зрозуміло. Але поглянь на нас, поглянь на нас — ми ж робимо так, що обидва світи існують, а ми навіть не живемо в такій величезній країні, як твоя. Містер Біґ[311] має дружину, що живе у високих хоромах, і жінку — завсідницю клубів. Дружина ніколи не спуститься, а жінка ніколи не підніметься, тому чоловік зберігає рівновагу. Я можу тобі це показати. Імені не треба прилітати на літаку „Алкорпу“. І не треба жити в Арканзасі. І нам не треба вити там спільне гніздечко... Ми не повинні...». Замовкни вже, жінко, про те, що ти можеш пристосуватися. Це не робить тебе жінкою, це робить тебе бактерією. Чоловік тебе зневажатиме. Ніби ти не хотіла збудувати ляльковий будиночок у Арканзасі. Ти просто шукаєш шлях. Тобі треба у світ. І тобі потрібен був «транспорт», на якому можна перетнути кордон, — і тепер у цьому домі це відомо всім. Іди до нього й люби його волосся. Ти вже маєш паспорт і візу. Але з ним я б мала... що? Дівонько, тобі треба забиратися з цього кип’ячого чайника, поки ще є час. Гадаєш, ти в безпеці, але зазирни під сукню — і побачиш кола, як на мішені, які звужуються до «яблучка». Гадаєш, у тебе немає такої мішені й на лобі? Гадаєш, тебе вже не шукають?.. Якби ж то... Отже, я вийду й любитиму його волосся. Цієї ночі я повинна була любити його волосся. Але ти зіпсувала акі. Ти знаєш, як він їх обожнює, а сама взяла й зіпсувала. Може, варто сходити на танці? Сказати йому, що це востаннє перед його від’їздом. Нашим від’їздом. Ти планувала приземлитися з цим чоловіком на Божій землі, і перефарбуватися в американські кольори.

Знаєш, що?..

Замовкни.

Просто замовкни.

Ти схожа на двох чорних америкосівських придурків з комедійного телешоу: «Сам замовкни».

От лайно, я ж навіть не курю.

— Кім, ти там окей?

— Не заходь.

— Ти наліпила пластир на щоку?

— Не заходь.

Я повинна була здогадатися. Цей дурень собі уявив, що кожна жінка, переступаючи поріг «Мантани», вже репетирує ось такий день? Очевидно, що кожна, — крім мене. Я не пригадую інших чоловіків з клубу. Тобто їх самих — можу, а ось їхніх пальців — ні. Бідна Кім Кларк, коли ти дісталася до «Мантани», то вже була засліплена своєю метою. Бідолашка Кім Кларк, поруч з тобою не було татка з матусею, які б навчили: коли чоловік і жінка опиняються на перехресті, де в них різні цілі, і чоловікові дають свободу дій, то він неодмінно тебе обкрутить. Бідолашка Кім Кларк. Ти ж знала, що «Алкорп» закриває контору і має намір звалювати, ще до зустрічі з Маком. «Алкорп» мав намір звалювати, а ти мала власні цілі. На когось. На всіх. Хоч когось. Як змусити чоловіка любити тебе сильніше? Невже в кожного мужика в «Мантані» на підмізинному пальці — обручка або слід від неї? Кім, імпровізуй. Імпровізуй.

— Кім.

— Усе добре. Просто не заходь.

— Окей.

Замри. Замри і заспокойся. Сподіваюся, хоч зараз твоя недільна школа принесе тобі бодай дещицю користі. Ні, про Бога ти зараз не думатимеш.

Може, я таки почитаю «Стар», нашу «народну газету»? Не знаю, для чого він читає її день у день, хіба для того, щоб зайвий раз нагадати собі, які тупі Ямайці? І все-таки я в курсі, що сталося в Літл-Року. Оце дурне дівчисько слухало-таки вчителя на заняттях історії, коли йшлося про цивільні права і Мартіна Лютера Кінга.

Нелегкий шлях трійці: особистий охоронець, нацгвардієць і конвоїр. За даними «Стар»... Близнюки на титул «Міс Ямайки»... Дівчина з 3-ї сторінки, прекрасна Памела, спокуслива пишногруда красуня, готується стати стюардесою і шанує довгу руку закону... Дефіцит борошна на прилавках Геноверу. За даними «Стар», власники крамниць «зав’язані» з інсектицидом «Бейгон» і наполягають, щоб з кожними двома фунтами борошна покупець брав ще й один балончик цього спрею... На цвинтарі «Мей Пен» працівницю атакував привид. Юлалей Леджистер займалася своїми справами, коли... Комуністична загроза повертається через Сент-Мері?.. Відбір і нагородження конкурсанток «Міс Ямайки-1979». Шеллі Самуда — Міс «Марзука», Арлін Санґінетті — Міс «Бобкет», Жаклін Парчмент — Міс «Гантер Сек’юриті», Бриджит Палмер — Міс «Соверен Супермаркет», Кім-Марі Берджесс — Міс «Аммарс»

Кім-Марі Берджесс — Міс «Аммарс»

Кім-Марі Берджесс — Міс «Аммарс»

Кім-Марі Берджесс — Міс «Аммарс»

Стейсі Барракат — Міс «Ривер Роуд Клінерз»...

Конкурс краси — повний відстій.

Домашнє насилля вилилося в умисне поранення. Суддя Патрик Шилдс виніс сьогодні судове рішення... Перестрілка в Джонстауні — четверо вбитих... Ваш гороскоп на 20 квітня. Ви — Овен, але на межі Тельця, і вами керуватимуть почуття...

Ось що ти ігнорувала майже два роки. Перегортаємо сторінку.

ВІД КОНЦЕРТУ ДО РОЗБУДОВИ ГРОМАДИ — РІК ПО ТОМУ

...повернення з чотирнадцятимісячного заслання після замаху на життя, що стався 3 грудня 1976 року. Концерт відкрив Його королівська величність кронпринц Ефіопії Асафа Возен... «Це були плоди двох років кропіткої праці», — заявив політичний активіст ЛПЯ Реймонд «Папа Ло» Кларк. «Забагато війни та насилля на вулицях, настав час об’єднатися. Надходження від концерту використають для доброустрою громади, насамперед для обладнання громадських убиралень та нового приміщення клініки Західного Кінгстона», — сказав головний активіст від ННП Роланд «Шота Шериф» Палмер. Ключове значення в цій ситуації має суперзірка реґі, що прилетів додому на острів після майже дворічної відсутності.

Усе. Годі читати, Кім Кларк.

З початку року сталося три сотні вбивств, які, за чутками, можна назвати політично заангажованими.

Годі читати, Кім Кларк.

Фото на розгорті: рукостискання політичних активістів над коштами, зібраними від концерту.

Не дивися, Кім Кларк.

Зліва направо: Міністр молоді та спорту Ямайки містер ______, політактивіст ЛПЯ Реймонд «Папа Ло» Кларк, політактивіст ННП Роланд «Шота Шериф» Палмер.

Кім Кларк, припини дивитися, припини читати, припини нишпорити. Не дивися: ось Папа Ло — біла сорочка, грудні м’язи випирають, як жіночі цицьки. Не дивися: Шота Шериф у штанах хакі, як у студента або солдата. Знімок чорно-білий, але ти знаєш, що це хакі. Не бігай очима з обличчя на обличчя, на обличчя, що дивляться в об’єктив, і на ті, що відвертаються, і на ті, що дивляться вдалину з цього клятого фото. Поруч із Папою Ло стоїть жінка. За жінкою — ще один чоловік. За ним — ще один, у темних окулярах. Ти ж упізнаєш цей погляд? Не він від тебе ховається, а ти ховаєшся від нього. Кім Кларк, негайно згорни газету. Ось він ззаду — не усміхається, не дивиться і не погоджується на довбаний мир. Йому потрібен не мир, йому потрібна ти. Два роки на втіках, — і ось він тебе знайшов. Дурепа. Він до тебе дотягнеться.

— Кім, що відбувається?

Кім?

Кім?

Два роки бігу по прямій, що в підсумку перетвррюється в коло. Ти дійшла до воріт. Тепер тебе ніщо не зупинить. Ніхто тебе не підштовхує, але ти все одно підходиш до воріт, — бо що ж іще лишалося зробити, окрім як рухатися вперед? Підходиш і гладиш живота, як вагітна. Не звертаєш уваги на феєрверки, хоча ще тільки початок грудня і для феєрверків зарано. Дивишся на темного чоловіка, обличчя якого видно нечітко, бо надворі вже восьма вечора; він іде тобі назустріч, і ти завмираєш як укопана. Він вирячується на тебе, роздягає й промацує поглядом. Ти прислухаєшся до криків позаду, до виття поліційних сирен, які наближаються по шосе, — а в обличчя тобі наставляють пістолет.

Кинувшись бігти, ти вже не зупинялася. Напхала фіолетову валізу і втекла від 3 грудня 1976 року, — хай буде проклятим той день, який Бог сотворив, бо він був жахливим. Ти гадаєш, що втечеш до Америки, але твій американець уже все прорахував, аж до останнього чеку за оренду житла, і дуже скоро він від тебе втече. А цей чоловік, чоловік на фото, — ні. Він наблизився до тебе з кутка ось цієї газети. У нього є ім’я — не читай його.

Дурна ти жінка. Ти так і не втекла від 3-го грудня 1976-го, а, навпаки, увірвалася в саму гущу того дня. Ти так і не пізнала наступного — 4-го грудня. І 20-го квітня... Ти знаєш тільки ТРЕТЄ ГРУДНЯ. Цей день буде тривати, поки не об’явиться, щоб його прикінчити, він. Фотографія ніби промовляє: «Третє грудня повертається по тебе. У нас іще є незавершені справи. Монтеґо-Бей не в змозі все зупинити, так само, як і Америка. Я йду по тебе, Нін...». Не називати її цим ім’ям, не смій ніколи називати її цим йобаним ім’ям! Це мертве ім’я мертвої жінки з мертвого міста. Біжи на хер якомога далі, бо вона померла...

А тепер запали сигарету його запальничкою, яку він чекає назад, але не віддавай, поки сам не попросить. Прикури сигарету й затягнися. Кашляй, кашляй довше, кашляй голосніше. А тепер ще раз затягнися. Затягуйся, аж поки серце не почне битися так повільно, що можна буде порахувати його удари. А тепер візьми сигарету — і пропечи його голову. Ткни так, щоб аж до останньої сторінки прогоріло; тисни, поки не спалахне яскравий язичок полум’я, а тоді кинь газету на ліжко.

— Кім, що там за довбойобство відбувається?

Пропали собі шлях — крізь стукіт отого білого за дверима, крізь його крики, зойки, грюкання і бахкання у двері, які не піддаються; крізь потріскування подушок, і шепіт шовкових простирадл, і сміх поліестерових штор. А сама — не руш, лише дивися, як буйно, немов з-під задертої вітром спідниці, виривається полум’я й оголює верескливе вікно.

Пропали собі шлях до безпечного виїзду. Єдиний шлях уперед — це крізь.

Баррі Діфлоріо

ойно в Ірані стався вибух лайна. Ну, вибухнуло ще в січні, але наслідки доходять до нас лише тепер. Лайно вибухає по всьому світу. «Хаос і розбрід, розбрід і хаос», — повторюю я раз по раз, ніби ці слова мають між собою щось спільне: Содом і Гоморра, Гоморра і Содом. Всі ці сімейні знімки подорожують у моїй валізі — не в портфелі; з портфеля цю течку треба вийняти й віддати Селлі на знищення, але ж можна спочатку зробити кілька знімків? Господи Ісусе, мені здається, я підчепив щось на зразок лихоманки Ніксона. Я так часто повторюю людям, що життя не подібне на довбану бондіану, що часом випускаю з поля зору, що це все ж не так. Саме бондіана, та ще й яка! Чого мені іноді справді хочеться, то це відкинутись у кріслі, зняти взуття та шкарпетки й поміркувати, де лайно вибухне наступного разу. Тим часом воно, правда, іншого різновиду, рвонуло в Югославії. І хлопця з НАТО воно застало зненацька. Чільник найкрутішого у світі ЦРУ — а от не знав.

Ліндон Вольфсбрикер. Ім’я, над яким дуже довго сушить голову старше покоління: що це за постать, де взялася і що їй передувало? Вольфсбрикер. Справді, звучить як стереотип, який так і тягне назвати нацистським фетишистом. А між тим Вольфсбрикер — це посол США в Югославії. Не питайте мене, як він дістав цей пост, але посольська посада як така завжди, так чи інакше, проходить по лінії Контори. Ніби зсередини. Згідно з директивою спецслужб, розісланою резидентам по всьому світу, всі стратегічні операції тримаються в таємниці від будь-яких послів. Першою моєю думкою було: та ну! Я маю на увазі, це дійсно розумно. Адже дехто з послів отримує призначення тільки завдяки прихильності президента, а вдале потрапляння на гарне місце, де ти можеш зробити собі ім’я, — скажімо, на Кіпр, — згодом може підняти тебе і до сенатора, губернатора чи навіть віце-президента. Хтось, навпаки, призначається тому, що президент цього довбодзьоба ненавидить усіма фібрами душі, тож із його, президентського, боку що може бути більш розсудливим, ніж прибрати негідника з дороги і запроторити, скажімо, в Радянський Союз або взагалі на край світу, в яку-небудь Папуа-Нову Гвінею? В будь-якому разі, амбітного засранця, заклопотаного власним звеличенням і кар’єрним ростом, не слід тримати в курсі справ узагалі, бо понад усе інше і передусім він — це скалка в дупі, і досить велика. Ось вам готовий портрет Вольфсбрикера: розлючений гівнюк, який ув’язнув у телефонних розбірках з адміралом Танні — через те, що, бачте, від нього, посла, приховують інформацію, порушуючи офіційні президентські укази, між іншим, сімнадцятирічної давнини.

І ось Вольфсбрикер надсилає адміралові послання, яким ЦРУ в Югославії оголошується поза справами — аж до скасування цієї директиви. І заявляє він це з усією серйозністю: ніхто не займає відповідальних посад і не веде ніякого бізнесу ні в Белграді, ні взагалі будь-де в Югославії. Пан посол здуріііііііііііііів.

А гірше те, що він кляв у батька-матір директора ЦРУ за речі, в яких він сам — ні бе ні ме ні кукуріку. Я чув, адмірал так розлютився, що залив собі всі штани гарячою водою з лимоном. Пішли дзвінки по всьому світу, стосовно того, хто що знає про цю директиву і від кого вона взагалі виходить. Зрозуміло, коли зателефонували мені, я сказав, що в Конторі відбувається перерозподіл сфер впливу між містером Бушем і адміралом Танні, а я просто виконую накази. Чиї? Ні, не спецслужби, якщо вас цікавить саме це, панове. Я не творю політику, я забезпечую її реалізацію. Кумедно, в той момент я був упевнений, що просування службовою драбиною мені не бачити, а сама служба буде складатися так, що дружина на неї буде лютувати значно більше, ніж я сам.

Але, слава Богу, до тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року Ямайка відрадно змінилася, і тепер вона вже не той нужник, яким була раніше. У кожному разі, станом на тепер. Наступного тижня ми летимо до Аргентини, і Клер уперше за роки здається щасливою. «Ну що, нам тепер налягати на іспанську?» — каже мій малюк, і тільки тут я згадую, що ми три роки не були в іспаномовній країні. Судячи з кількості дзвінків, які дружина зробила в цьому місяці винятково іспанською мовою, вона, схоже, розсилає попередження всім своїм сучкам-подругам, що орел скоро приземлиться. Уявляю рівень розгубленості тих, хто постійно потайки пліткував про неприязнь Клер до цієї країни та її бажання знову опинитися у Вермонті; тепер же про Вермонт вона й не згадує... Моєму наступникові треба буде це прес-пап’є? Бог його знає, я не хочу... чи, може, й хочу. Я сьогодні такий роззявкуватий. Чорт забирай, і про що це я щойно думав?.. А, так, Вольфсбрикер. Югославія. Адмірал у нападі гніву. Лайно собаче, адже Контора й справді діяла в обхід закону.

А ось ця стругачка згодилася б моєму синові. Від однієї стругачки довбаний офіс не збідніє, а якщо й так, кому яке, в сраку, діло? Наче хтось на Ямайці веде облікові відомості. Найбрудніше на світі місце, в якому я... Ні, неправда: Еквадор був значно, значно гіршим. Мене відчутно розбирає злість, хоча не можу второпати чому. Може, тому, що ми повертаємося в цю задрипану Аргентину. Не те щоб я аж так її ненавидів; навпаки, навіть приємно буде посидіти у вуличній каварні, поглядаючи заради розмаїття на сексуальних аргентинок. Така ось країна. Хай їй грець. Я не збираюся бути десятитисячним білим, який запав на цю країну. Я на неї не западаю. Або якщо я хочу це зробити, то мені треба щонайменше забити на все та покурити «травички» на Трежер-Бічі разом з усіма тими пропащими гіпарями.

На Ямайці безтурботний вечір — на цей момент це єдине місце у світі, де справді спокійно. Бо Іран... Боже правий, подумати тільки: нас колись направляли туди. А цей президент[312]? Та його ж усі на глузи беруть. Луїс розповідав, що вже невдовзі після того, як він в’їхав на своїй ковбойській дупі в офіс, то вчинив Конторі справжній розгром, а нас назвав національною ганьбою, — це, втім, не завадило йому завалити нас купою розпоряджень, ще більшою, ніж за Форда, і майже такою ж, як за Ніксона. Сам він, зрозуміло, дивився на це інакше. Перманентний напад совісті, певно. Цей хлопець переймається якимись там чорношкірими за кордоном, у той час як у власній країні він для рідних ніґерів не може побудувати навіть нічлігів. Або підірвімо апартеїд, — та звісно, бо ж усе, що вам треба, — це пара червоних черевиків з підборами для відбивання чечітки. А для чого його підривати? АНК[313] уже не перший рік спонсорує Країна Рад, бо, за інших рівних умов і попри всі їхні дурощі, в соціальному плані комунізм прогресивніший за нас. Та він хоче зробити апартеїду летальну ін’єкцію і звільнити Родезію від цього нацистського маніяка Яна Сміта[314].

Я знаю двох із тих хлопців, що були впроваджені в БОСС[315], і їх обох вхопила за дупи таємна поліція Родезії. Треба мати новий, просто неабиякий рівень некомпетентності, щоб потрапити в незграбні лапи африканської таємної поліції. Троє наших попали до тих недоумків, а четвертого злило саме БОСС. Ті африканські хлопи, певно, дуже собою пишалися. Нам узагалі не треба було лізти в ту чорносраку Африку, хай би вона лишалася тим бісовим англійчикам, чортовим бельгійцям і клятим португальцям, по стількох роках усе ще схибленим на колоніалізмі. Господи Ісусе, Баррі, якби хто-небудь зараз тебе чув, то вирішив би, що ти стаєш лібералом. Дяка Луїсу — щонайменше за те, що змусив мене отямитися й побачити, що насправді діється навколо. Чи, може, то був Вільям Адлер.

Селлі подумує, що її теж переведуть. Моя секретарка трохи на мене запала. Це дуже приємно усвідомлювати. Дружина навчає іспанської Айдена. Що ж до Тімоті, то він уже не пам’ятає жодного іспанського слова. Дізнавшись про наш від’їзд, він не на жарт розлютився. «Ідійоцька лажа!» — брякнув він і кинув об стіл виделку. До тривожних симптомів можна зарахувати те, що він відмовляється їсти американську їжу, а вимагає лише крабів, батату, тушковану свинину та бредфрут. Довелося нагадати малому виродку, хто в домі старший. Бідолаха, він думає, що я не знаю про його маленьку ямайську подружку. Дідька лисого, та я збагнув про це відразу, як він сказав Айденові, що його Бетмен із Суперменом — «ідійоцькі пуцики», і це про свої ж улюблені іграшки, з якими раніше не розлучався! Малий шмаркач вважає, що йому відома суть любові. А між тим любов — це всього лиш перехід на осілий спосіб життя. Бісів осілий спосіб життя. Повільне випадання в осад.

Луїса Джонсона, мого молодшого «приятеля» по сімдесят шостому року, відрядили назад до Центральної Америки — мабуть, «Школі Америк» цього року знадобилася його «рука допомоги». Треба ж комусь будувати армію, здатну дати відсіч соціалізму, комунізму та іншим «ізмам», що тільки й чекають нагоди прибитися до наших берегів. Кумедно, ми ніколи не симпатизували один одному (мало того — я терпіти не можу цього покидька, який нещадно б’є свою дружину), а ось тепер він мені постійно телефонує. Розповідає про все це лайно і сентиментально скаржиться, що йому, мовляв, треба хоч іноді чути кілька фраз англійською. Я міг би йому сказати: «От не гамселив би свою дружину, то було б з ким розмовляти», але це звучало б якось вульгарно. Говоримо ми й про спецслужби, до яких він входить, а я — ні, і де тепер усе реально шкереберть. Він вважає, що річ тут у адміралі Танні — людині, яка і в кращі часи мала досить поверхове уявлення про те, як влаштована Контора. «Танні — канцелярський щур», — сказав я йому. Просто просиджує штани і час. Знову ж таки, хто відчуває довіру до людини, яка надає перевагу водичці з лаймом, а не віскі чи хоча б каві? Ну, а далі що — сцяти сидячи? Ні. Це все Ніксон, саме він винен у розвалі ЦРУ. Почнемо з того, що Конторі він ніколи не довіряв. Разом з тим випадає тільки захоплюватися простотою його світогляду: світ населений людьми, які або з ним, або проти нього. Чорт забирай, я цього хлопця навіть ні разу не зустрічав.

Тим часом проблема тут ось у чому. Збудувавши громіздку систему бісового стеження, якось нелогічно скаржитися потім на витоки. Це означає, що стеженням охоплено стільки народу, що вже не піддається обліку, хто за ким, власне, стежить. А ще гірше довіряти роботу тим йолопам, які просрали затоку Свиней, — їхній рівень компетентності нам-бо відомий. Взяти того ж Луїса: він багато знає і принципово відмовляється тримати будь-що в таємниці. Секретар оборонного відомства стукає на Кіссинджера; у будь-якому разі, я про це чув. Важко повірити, що Кіссинджер про це б не знав. Прослуховуються Білий дім і Кемп-Дейвід[316]. Сам Кіссинджер прослуховує своїх помічників, а люди на зразок мене, здавалося б, повинні ці витоки припиняти, — але вони трапляються знову й знову. Проблема в тому, що в ланцюжок понатикано людей, яких ми з Луїсом знаємо більш ніж добре. Про це мені телефоном, щохвилини пирхаючи від сміху, говорив сам Луїс. Взяти, скажімо, Чипа Ганта. «Лайно кінське, Діфлоріо, ось наочний приклад бовдура, проти якого навіть недотепа здаватиметься генієм. Такий от облом. Господи, і як він тільки цього домагається? Одна людина самотужки руйнує весь Уругвай. Ти як гадаєш, Спритний Дікі[317] обрав Чипа через те, що сам почитує його шпигунські романчики?» Але це, мабуть, усе, що той написав; до того ж це події восьмирічної давнини, коли виплекані Ніксоном сходи дали йому самому такого копняка під зад, що він не втримався біля керма, а злітаючи, прихопив із собою мало не всіх.

Кумедно: коли мені сімдесят шостого подзвонив Вілл Адлер, я звинуватив його в смерті Ричарда Велча в Греції. Мовляв, так і так, ти видав імена людей з Контори і тим самим наразив їхні життя на небезпеку, — однак усе це було лайном собачим. Він знав це, і я це знав, але просто мусив був це сказати. Насправді в смерті Ричарда Велча винен Ніксон: це він наказав нам розпалити вогнище в Греції, через що спалахнула війна між греками і турками за Кіпр. А далі — гірше: все це лайно розтеклося. Ну, а потім, як усім відомо, Ричард Велч загинув разом зі своєю бідолашною дружиною. Самі трупи. Боже ж ти мій, ось так втратити керівника резидентури. Клятий Ніксон, щойно Гувер[318] врізав дуба, взявся розвалювати ще й ФБР. Утім, кому до цього є діло тепер, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року?

Я це подумав чи промовив уголос? Тут немає нікого, а навколо тихий кінгстонський вечір. Давно вже час додому. Клер то метушиться щодо переїзду, то телефонує своїм знайомим у Буенос-Айрес, ніби вони їй справжні друзі, і питає, як там американська школа — не пішла ще коту під хвіст? Тим часом я розмірковую, кого все ще знаю в Аргентині з ким дійсно хотів би поспілкуватися. О Боже, якби можна було повернути ті простіші часи, коли, зустрівши тих, хто туди впроваджений, ти переконуєшся, що у президента не забруднені руки, роздаєш інструкції, пхаєш кому треба готівку й обіцяєш цим виродкам з липкими пальцями, що я, звісно ж, можу розглянути закупівлю деяких нових іграшок. А для тих, хто особливо відзначиться, ми навіть можемо організувати веселі посиденьки у Форт-Бреґґу[319].

Згадувати минулі часи, коли справи дійсно робилися, — велике випробування для почуттів. Пам’ятаю той день у Аргентині, коли я дізнався від агента з Ла-Паса, що ми нарешті схопили Че. Навіть не знаю, чому мені раптом згадався Че Ґевара. Я ж думав про Аргентину і про те, як сильно все змінилося з тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року. Телефонне спілкування Клер наводить мене на думку, що вона просто зісковзує назад, у ту місцину, яку для неї за її відсутності зігрівали друзі. Така моя дружина — завжди вважає, що все скрізь лишається незмінним, як на час її від’їзду звідти. Мені здається, вона просто щаслива, що забирається з Ямайки геть. Вона розповіла мені, що вони з Неллі Матар посварилися, і її аж пересмикнуло, коли я сказав «нарешті». Всі ці сирійці на Ямайці — кінчені лицеміри, та ще й страшенно вульгарні. Тобто, я знаю, що вони крамарі, але в цьому вони обійшли навіть китайців.

— Я просто спитала, чи крамничка «Матарс кеш-енд-кері» — її сімейний бізнес. Мені здається, нічого поганого немає в тому, щоб вести чесну справу. А вона невідь-чому так на мене визвірилася.

— І чого б ото?

— Ой, прошу тебе, Баррі. Людина або крамар, або сноб. Бути одночасно і тим, і тим неможливо. Крім того, якби мені треба було повторювати, що капелюшок, який вона носить, годиться тільки для виходу на перегони, я замість слів просто зірвала б ту кляту штуковину з її голови.

Упізнаю свою дружину: завжди думає про інших. А я при ній лише бухгалтер, такий собі хлоп, що має бути заточений лише на збільшення коефіцієнту корисної дії. Ось тому деякі диваки вважають, що можуть зливати на мене всіляке лайно. Жодному з тих, хто полює на ключову інформацію, не спаде на думку поцікавитися в Баррі Діфлоріо. І ось іще чого моя друга половинка, схоже, не знає: Аргентина й досі в епіцентрі цього самого лайна.

У стародавніх єгиптян баламутів та підбурювачів роздягали догола, ставили рачки і поливали сечею суки, а потім спускали на них псів, які, приймаючи їх за сук, трахали в зад. А от із шахом[320] вийшло ще гірше. І на четвертий день лютого лайно потрапило у вентилятор. Мені зателефонував Роджер Теру. Білл Адлер був, у найліпшому разі, посереднім агентом, а ось Роджер — справжній ас, може, найкращий з тих, що мала Америка. Один мій знайомий у Вашингтоні, який знав Роджера і мене, запитав, чи бажаю я ознайомитися з доповіддю Теру про Іран. Теру повідомив дещо, докорінно відмінне від того, що Контора доповідала президентові Картеру. Він був безпосередньо там, у самій гущі подій, і стверджував, що все це схоже на Кубу тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, тільки гірше, — бо замішане на релігії.

Розумію, чому така доповідь здалася Картеру, та й не тільки йому, повною нісенітницею. Яка релігія? Революція — це ліберали, гіпі, комуняки, всіляке лайно на кшталт Баадера-Майнгофа[321], а ви тут розводитеся про релігію як рушійний фактор? Та побійтеся Бога, за вікном тисяча дев’ятсот сімдесят, хай йому грець, дев’ятий рік. Половина тих Саудівських та іранських дітлахів жила й навчалася в Парижі, носила обтислі джинси і трахалася в дупу більше за пересічного американського гомика, — то як там могла підняти голову релігія? І тут Роджера Теру викрали.

Повелися з ним, м’яко кажучи, не надто лагідно. Відразу звинуватили у зв’язках із ЦРУ, влаштували сфальсифікований процес, винесли вирок, засудивши до смертної кари менше ніж за місяць. Хвала, мабуть, Ісусові, чи Аллаху, що Роджер знав напам’ять Коран. Коли мені зрештою вдалося з ним поговорити, він розповів: «Баррі, я зажадав зустрічі з їхнім довбаним муллою. Коли той мудило таки з’явився — а зробив він це, повір, не відразу, — я сказав: послухай, можеш прочитати свою священну книгу справа наліво і зліва направо і зробити це ще раз, та ніде не знайдеш там ані слова про правомірність таких діянь. А роблячи так, ти йдеш проти волі Аллаха і його пророка». І Роджера відпустили. Та навіть з огляду на все це два дні тому Вашингтон здивовано звів брови. І було від чого: як щось може бути аж таким несподіваним і неминучим водночас?

Не думаю, що Клер читала щось про Аргентину. Мабуть, ліпше поки що цю тему не чіпати, тим паче що я певен: її друзів поточні події особливо не торкнулися. Чи вона нудьгуватиме хоча б за нашим будинком? Безумовно, Клер багато в нього вклала, але така вже вона є. Навіть зупиняючись на кілька днів у готелі, неодмінно щось у ньому переробляє, облаштовує під себе. Я намагаюся визначити, за чим, крім курки джерк, сумуватиму я. Чорт його забирай, Баррі Діфлоріо, минуло якихось три роки, а ти вже звучиш так лірично, ніби відвідував цей заповідний острів не інакше як на «Човні кохання»[322]. Може, мені їй сказати? Що жоден з тамтешніх поетів, яких вона свого часу, починаючи з 1977 року, запрошувала на вечерю, нині не на слуху. Як і танцівниця або отой білявий гомосексуал Умберто, якого вона вважала чарівним комуністом. Перед моїм внутрішнім поглядом він так і лишається весь у білому, яким, власне, і лишався до самого кінця.

Коли сімдесят восьмого року в багатоповерхівці Буенос-Айреса вибухнула бомба, я на секунду подумав, що це — робота де лас Касаса. Але нині він знову тут, на Ямайці, ймовірно з тим, щоб завершити розпочате в 1976-му (один Бог знає, що це може бути). Мені відомо, що чіпати його не можна. Гірше тільки те, що це відомо і йому. Тим часом мене ніхто не замінює, хоча хтось однозначно замінює Луїса. За моїми відомостями, кілька днів тому цей «хтось» навіть мав тут приземлитися. Його ім’я мені невідоме, і вже й не знаю, чи це зумисні дії спецслужби, чи недогляд агенції. В кожному разі, хтось вважає, що згортати книжку під назвою «Ямайка» поки передчасно. З цією країною і цим народом наперед нічого не відомо. Часом враження таке, ніби йдеться про Філіппіни.

Я, як і раніше, хочу знати, хто писав ту кляту доповідь, хто її візував і наскільки м’якотілим є цей президент, якщо він покірно ковтає все це лайно. «Не в революційній і навіть не в передреволюційній ситуації...» Боже ж ти мій! І ось три дні тому повстанці нарешті зім’яли війська шаха, й усі лише приголомшено на це витріщаються. Всі, крім Роджера Теру.

Я оглядаю офіс, куди більше вже не повернуся, і міркую, яку дрібку інформації мені таки можна розкрити дружині. Умберто поранить її найсильніше. Вона вже кілька тижнів намагається до нього додзвонитися і впевнена, що або вони вибралися звідти, або ж вона неправильно записала номер телефона. В якийсь момент Клер навіть спитала, а чи не спеціально їй надиктували не той номер, і я не знав, як на це відповісти. Найдивніше те, що коли вона цікавиться ним в інших своїх знайомих, вони всі як один мовчать. Наче їм справді нема чого сказати. Навіть Фіґейроси, що живуть усього на п’ять поверхів нижче. Вони якщо й не знають, що з ним сталося конкретно, то, принаймні мають знати, що щось таки сталося.

Політику формують політики. Над цим я розмірковую весь тиждень. А ще — про Вілла Адлера. Два дні тому він знову мені телефонував (кумедний збіг, бо того ж дня дзвонив і Луїс). Адлер, зокрема, страшенно обурювався тим, що його таки випхали з Великої Британії.

— Та ну, Віллє. Хай би яким дрібним не був хер у Америки, ці англійчики навіть через Атлантику дотягнуться його посмоктати.

— Влучно сказано. Я знав, що час проти мене, але таки сподівався...

— Погана форма, навіть як для екс-агента.

— Не «екс», а звільненого.

— Хоч круть-верть, хоч верть-круть. Як там Сантьяго?

— Я чув, улітку там сонячно. Справді, Діфлоріо. Бжезинський не вважав би цю розмову навіть наполовину такою цікавою, як Кіссинджер.

— Може, й ні, але ти ж чув? Ми скорочуємо витрати скрізь, де тільки можна. Всі, хто чекає, що з їхніх телефонів знімуть прослуховування, в глухій дупі. До речі, ця балачка про скорочення витрат — як...

— ...як та зламана платівка, яку ти все не можеш полагодити?

— Дражлива на дотик.

— Як-не-як, лютий, трясця йому, надворі, якщо ти ще не звернув увагу. Всі дражливі.

— Чого ти хочеш, Адлере?

— Звідки ти взяв, що я чогось хочу?

— О, то ти, солоденький, дзвониш, бо тобі самотньо?

— Ніколи не зустрічав у нашій професії людини, яка б відчувала себе інакше. Хоча, знову ж таки, Діфлоріо, ти ж...

— Бухгалтер. Але знаєш, якщо ми хочемо стати друзями, то тобі справді треба перестати називати мене...

— Бухгалтером?

— Ні. Діфлоріо.

— Не підлизуйся, Діфлоріо, тобі це не пасує.

— Якби ти знав, що мені пасує, ти б називав мене Баром, або Баррі, або Бернардом, як моя теща. Тож іще раз: чим можу бути тобі корисним?

— Ти чув усі ті дурниці щодо Ірану?

— Що, дискотека накрилася?

— Просто тягне побазікати.

— Хочеш поплескати язиками?.. Я он чув, що Джон Беррон пише продовження свого роману про КДБ.

— Все може бути. Бачить Бог, ми повинні винюхувати всіх їхніх «кротів».

— І зрадників, що їх підтримують.

— Хто б це міг бути? Вілл у його книжці? Про себе я читав, що я п’янчуга і бабій, та ще постійно без цента в кишені.

— То ти читав її?

— Звісно, читав! Дивуюся, що ти сприймаєш цього ніби-агента так серйозно.

— Його книжка щонайменше така ж цікава, як твоя.

— Та пішов ти! У нас тут інша історія для книжки на підході, між іншим.

— Ну, так, звісно. У тебе є ще принаймні тисяча життів, щоб її перекрутити. До речі, а як там твій друзяка Чопоров?

— Хто?

— От спритник. Дуже майстерно. Хай тобі чорт, Адлере, навіть «Дейлі мейл» знає, що ти спілкуєшся з Чопоровим.

— Не знаю, про кого...

— Чопоров Едгар Анатолійович, інформагенція «Новості» в Лондоні. Він із КДБ. Ну, вперед. Зроби здивований вираз обличчя. Тільки май на увазі, на мене це не подіє, бо твого обличчя я ніяк не побачу.

— Чопоров не з КДБ.

— А я ношу жіночу білизну, а не труси. Ти з ним у контакті щонайменше з сімдесят четвертого року.

— У «Новостях» я нікого не знаю.

— Дорогий мій Віллє, ти б хоч брехав краще. Спочатку ти кажеш, що його не знаєш, а потім, що він — не з КДБ. Може, зробимо паузу, щоб ти зібрався з думками? Якщо ти не знав, що Чопоров кадебіст, то ти або дуже дурний, або вкрай легковірний. А може, просто хочеш грошей. Скільки тобі підкинула кубинська розвідка? Мільйон?

— Мільйон? Ти не знаєш Кубу.

— Один ти в нас усе знаєш. То чого тобі, в біса, треба?

— Інформацію.

— Інформацію? Знайдений скарб? Що й по чім? Ти ж із такими словами звернувся до КДБ, коли намагався їм продатися?

— Я не прошу інформації, йолопе, я її даю. Дещо з неї може стосуватися навіть тебе, сраного випускника Єлю.

— Гей, не стріляй у мене, бо й сам пливеш із флоридської Такоми. І що б ти мені не втюхував, я це ні за що не куплю. А розмова наша, між іншим, записується.

— Ми це вже встановили.

— Не турбуйся, все це потім буде використане як доказ.

— Коли я надумаю здатися?

— Коли ми, на хер, самі тебе зловимо.

— Вам, бухгалтерам, навіть бзда не спіймати.

— Ну і що? І це слова керівника операції, схопленого під час спроби встановити в посольстві прослуховування о п’ятій ранку.

— Ти, до речі, знаєш, що фігуруєш у «Книжці жахів»?

— Якій ще «Книжці жахів»?

— Не певен, що в неї саме така назва, якщо вона є взагалі. Присягаюся, моє найбільше розчарування в житті — це те, що я видав свою книжку до того, як спливло все це лайно.

— Не знаю, про що ти. Та одного дня ми твій витік нейтралізуємо.

— Якось одного дня?

— Раніше, ніж ти думаєш. Якась у нас нудотно довга розмова виходить. Ти впевнений, що потягнеш її по грошах? Мені час зачиняти крамничку, Віллє.

— О, так, тобі ж іще треба пакуватися, прощатися. Чудово. Бідний президент Форд! Він входив до комісії Воррена[323], а так і не дізнався, що ми йому про це дещо не договорили.

— Це ти про що?

— Та все про «Книжку жахів». Хто їй дав цю назву? Тебе б це вразило.

— Анітрохи. Іноді, Адлере, я просто дивуюся: адже ти зі мною, власне, розмовляєш ні про що. Ми з тобою як дві дівчини, і ти говориш із таким розрахунком, щоб тебе обов’язково підслухав хлопець. Ти вже он скільки років поза Конторою, а поводишся, мов ті диваки, які втовкмачили собі в голову, нібито їх викрали інопланетяни, щоб вставити їм у дупу свій інопланетний фалос. ’Споди!

— Може, це й не зовсім книжка. А швидше досьє.

— Досьє? У ЦРУ? У ЦРУ досьє є, і не одне, та ще й під грифом «Цілком таємно». Як ти взагалі примудрився туди пробратися?

— Не ображай мої розумові здібності, Діфлоріо.

— Та що там, у сраку, ображати?

— Я маю на увазі досьє, складене Шлезинґером для Кіссинджера; ту саму доповідь, яку він надав Фордові на Різдво сімдесят четвертого року.

— І він каже мені про сімдесят четвертий рік! Друзяко, не хотілося б перебивати тебе, але президент у нас давно вже змінився, та й нинішній довго не протримається, якщо все складатиметься так само погано. Іран підриває всю світову пресу, а бідолаха Вільям Адлер, бачте, тільки тепер показує те, чим ми обісралися в далекому сімдесят четвертому.

— Кіссинджер представив прикрашену версію реально соковитого матеріалу. Оригінальне досьє Шлезинґера все ще плаває десь там у кулуарах, і я чув, у ньому є унікальні факти.

— Ти вже чув мою думку про всі твої думки, Адлере. У тебе що, дефіцит письменницького матеріалу, друзяко?

— Ти — сміттяр, Діфлоріо. І єдина причина твоєї незацікавленості полягає в тому, що до зацікавленості ти так і не доріс. У невеликій службовій записці Шлезинґера є все; все, що пересічний американець вважав би за чудову начинку для шпигунських романів. Підрив останніх акцій Тома Гайдена[324]. Кого і як трахає Білл Косбі[325]. Контроль розуму за допомогою ЛСД. Повсюдні вбивства, та хоч би й Лумумби в Конго. Море компромату на твого друзяку Мобуту...

— Поправка: це друзяка Френка.

— Ну, ви з ним та Ларрі Девліном усі один на одного схожі, латиноси-африкоси... А ще — число замахів на Кастро, ініційованих самим Боббі Кеннеді...

— А ти вже чув, що Гавіланда виштовхують на пенсію?

— Кого?

— Гавіланда. Того самого, що тренував тебе і мене. Хоча я геть забув: ти ж сам себе тренував.

— Ти ж розумієш: якщо ці матеріали дійдуть до американської громадськості або хоча б до Картера, то Конторі кінець? Твоя робота, на хер, піде прахом.

— Присягаюся, часом я не можу розібрати: ти дійсно кінчений ідіот чи тільки прикидаєшся, як у телевізорі? В якому світі ти живеш, Адлере? Ти той самий унікальний агент, який не до кінця розуміє, що відбувається на цій сраній планеті. Ти думаєш, твої друзяки з КДБ здійснюють якусь гуманітарну місію? Так ти думаєш?

— Я екс-агент, пам’ятай це. І моїх думок ти не знаєш.

— О, та все я знаю. Оригінальність — не те, що можна поставити тобі в заслугу.

— Я так і знав, що на «Книжку жахів» тобі насрати. Знаєш, ти найгірший з усієї вашої зграї. Одна річ, якби ти хоч схвалював те, що робить твій уряд, — але ж тобі й це байдуже. Головне — визначте ліміт часу й оплатіть чек.

— Мені подобається, як ти тішиш себе ілюзією, ніби розкусив мене. Це один з твоїх найгірших недоліків, Адлере: ти переконаний, що вмієш читати людей, хоча нічого ти, в сраку, не вмієш.

— Що, справді?

— Так, справді. А знаєш чому? Бо в усіх твоїх балачках про цю «Книжку жахів», в усій твоїй спробі втюхати мені, що мій уряд займається всякими дурницями, в усіх твоїх марних намаганнях розпалити в мені хоч якусь зацікавленість — в усьому цьому тобі жодного разу не спало на думку, що причиною моєї незацікавленості може бути те, що всю цю маячню написав я.

— Що?! Що ти сказав? Ти що мене, на хер, розігруєш?

— Я хоч віддалено схожий на того, хто тебе розігрує? Так, трясця тобі, всі ці матеріали написав скромний бухгалтер. Ти що, серйозно вважаєш, що секретар оборонного відомства став би марнувати час, пишучи те лайно? Знаєш, спочатку мене якось зачіпало, що я не згадуюся у твоїй книжці жодного разу. А потім я зрозумів, що ти справді й гадки не маєш, чим я займаюся, правда ж? І гадки, бля, не маєш. Бо якби ти її мав, то не марнував би на фіґ мого часу протягом цих шести з половиною хвилин. Ти ж зараз випав зі свого гамака, тож, поки сидиш на підлозі, дякуй своєму комуняцькому богу, що не мене, трясця тобі, відрядили за тобою полювати. До речі, кавоварка в тебе нікудишня, а вид з вікон твоїх нових апартаментів — просто гівняний. Скажи Фіделеві, що тобі потрібна квартира з видом на океан.

Звичайно ж, негідник кинув трубку і передзвонювати не став. Підозрюю, що більше він мені не зателефонує ніколи.

У сраку цей стіл. У сраку цей офіс. У сраку цю країну. У сраку весь цей рік, що почався. Піду я ліпше додому.

Папа Ло

икрасти Міка Джаґґера і зробити на цьому два мільйони.

Ми з Тоні Паваротті їдемо в машині, вгору-вниз дорогою, що в’ється й повертає як річка, підступаючи мало не впритул до вітряного хвилястого моря. Джосі Вейлз не прийшов. Ідемо вздовж узбіччя на «Форд Кортині». Крутий поворот вліво, потім різко вправо — і хвиля, вдаряючись об камінь, бризкає піною прямо на лобове скло. Ось як близько дорога підходить до моря, ось як з морем зближуємося ми, — а Паваротті кермує й кермує, холоднокровніше за саму матір холоднокровності.

Тоні Паваротті зі своїм носом, як у Паваротті. Я не пам’ятаю ні батька його, ні матері, ні того, як він ріс, ні тих речей, що зазвичай витворяють хлопці, коли дорослішають, ні сварок, які вони затівають між собою. Він як той товариш-друзяка з кіно — погаааааааааний такий hombre, що виник приблизно посередині фільму, та далі вже йде пліч-о-пліч і говорить про те про се, ніби тут весь час тільки його й чекали. Тоні Паваротті просто є, і перш ніж його покликати, слід добре помізкувати, що тобі від нього треба, а також чи треба тобі це взагалі. І він ляже й чекатиме, на підвіконні якогось старого будинку або на дереві, що на верхівці пагорба, або на купах сміття в Ґарбиджлендсі, або за якими-небудь дверима, чекатиме всю ніч — поки не стане абсолютною тінню і не зніме твого ворога пострілом з відстані трьохсот футів. Він працює на Джосі Вейлза, але навіть Джосі не може утримувати його при собі постійно, хоча багато нині людей тримаються при Джосі постійно. Ми мовчимо. Коли я вдома, то лишаюся всередині будинку, а коли йду, то виходжу за межі країни. До його дому я не йду ніколи. Але Тоні Паваротті з тих, хто служить усім і нікому, — і сьогодні весь день він працює на мене, вмостившись на лівому водійському сидінні та їдучи вузькою дорогою, надто близько від такого сердитого моря.

Знайте: тюрма для людини з гето — університет. Неволя треться об неволю. Вавилон прийшов по мене два роки тому, — два відтоді виповнилося чи ні? Я намагаюсь утримувати в пам’яті, як він тоді зазіхав на мене. У вантажівці дорогою до буцегарні один фараон плюнув мені в обличчя (з новеньких), а коли я сказав: «Вилупку, у тебе харкотиння жуйкою тхне», то другий приклався руків’ям до моєї голови так, що я прийшов до тями аж у тюрмі, як мене облили водою. Обидва фараони померли до тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого, — і все завдяки чоловікові, що сидить тепер поруч зі мною: він їх вистежив зразу після того, як я вийшов на волю. Знайте, усі милі та порядні люди: Мама Ло не виростила ще жодного сина, який, ходячи з розправленими плечима, раптом отримав би плювок, як паскудний дворовий пес. Папа Ло такого і таких людей не забуває. Ми згрібаємо їх разом і веземо в кінець Копенгагену, де мешкає лише голота та полощеться в морі лайно багатих, — і вони починають голосити, що в них, бачте, жінка не працює і троє дітей, на що я зауважую: то гірше для них, бо замість татуся вони отримають дохлого вилупка.

Однак, повертаючись до того, як мене відвезли в тюрму. Навіть якщо ти такий гнучкий, що можеш прослизати крізь систему, тобі все ж не вдасться прослизнути крізь залізо. Залізо є залізо, залізо сильніше за лева, а сталь — не гнеться. Ґрати промовляють: «Виходу нема, тож просто угамуйся, сядь, а якщо задумав помандрувати, то постукай собі зсередини по голові й скажи їй вирушати в подорож». Ось, мабуть, чому чоловік там приходить до того, що починає читати книжку, яку інакше читати б не став, а то й писати. Але ґрати кажуть також інше: «Ніхто не може ввійти й перервати цю науку, і, можливо, ця наука — це якась кара у твоїй голові, і тюрма змушує тебе застигнути духом, щоб ти приготувався її вислухати», бо, жентельмени, ніхто — я повторюю, ніхто — не може чогось осягнути, якщо він з самого початку не приготувався слухати.

Автівка налітає на грудку землі, але Тоні Паваротті цього не помічає. Мене підкидає, як жовторотого пасажира. Він — єдиний з відомих мені людей, хто кермує в рукавичках з дірками для пальців і тильним боком долоні. Брунатна шкіра. Сонце рухається швидше, ніж ми добираємося до затоки. Сонце не має бути свідком того, чим займається людина з настанням темряви. Сходить місяць; місяць — хороша компанія, особливо коли він повний, круглий і насичений, ніби піднявся із крові. Ви коли-небудь бачили, як сходить місяць? Я хочу поцікавитися в Тоні Паваротті, але не думаю, що він мені відповість. Таких людей про такі речі питати безглуздо.

Я виймаю з кишені дві сигарети і даю йому одну. Він затискає її губами, я даю йому прикурити. Повз нас миготять палісади, що простягаються біля аеропорту, саме на відрізку до Порт-Рояла, де в «Докторі Ноу»[326] віз чоловіка дорогою Джеймс Бонд. Ми їдемо, поки не дістаємося форту, зведеного ще до того, як сюди на кораблях работорговців прибули такі люди, як я. Під час землетрусу тисяча дев’ятсот сьомого року половина форту ввійшла в пісок, але якщо їхати швидко, складається таке враження, ніби він зараз збирається з нього повстати. Бачачи гармати в піску, починаєш уявляти, якими ж, напевно, високими й гордими були стіни цього укріплення, коли по них, накульгуючи, походжав адмірал Нельсон[327]. Про Нельсона ми вчили в школі, а разом з ним і про адмірала Родні[328], що врятував Ямайку від французів. Хто ж врятує Ямайку тепер?

Нижче дорогою — всім відомі Порт-Роял і Форт-Чарлз. Тільки мало хто знає, що в прибережних чагарниках заховані ще два форти, один з яких — цей. Я висовую з вікна голову і дивлюся, як на землі останні смуги від сонця стають спочатку жовтогарячими, потім рожевими, і ось уже їх немає, і стає чутно, як дихає море, перекриваючи своїм шумом навіть гудіння двигуна. Ми з Тоні Паваротті прямуємо до форту, який зачаївся між сонцем, що заходить, місяцем, що сходить, і тінню, що зникає. Ми різко звертаємо ліворуч — через колючі чагарі, сильно вдаряючись днищем об грудкувату землю. Я тримаюся за двері, як недосвідчений пасажир. Вибираємося на пагорб, схожий на верхівку гори: зверху йде крутий спуск прямо на берег. Складний шлях донизу, віраж уліво, потім управо, я ледве встигаю відсмикнути руку назад у машину, поки колючі кущі не почали битися об скло (інакше моя рука вже була б уся в крові). Вниз, вниз, вниз. Ще раз вліво, ще раз вправо, потім стрибок — і ми знову котимо праворуч, і я дивуюся, як цей паршивець зберігає такий спокій і, не кажучи й слова, просто крутить кермо, як справжній лідер перегонів. Машина летить униз, здається, без гальм, мене так і під’юджує крикнути «гей!», — і тут ми гальмуємо. Тоні Паваротті уповільнює авто, воно сповзає, і ми вузькою береговою смугою підкочуємо до входу у форт. Воріт тут нема, тому ми просто в’їжджаємо всередину. Звідси Кінгстон здається лише плямою за морем.

Машина зупиняється. Тоні опускає скло й одним махом, стильно, вискакує назовні. Він справа, я зліва, ми обидва одночасно підходимо до багажника. Він вставляє ключ і відмикає його. Якби перший хлоп міг кричати, він би скрикнув від слабкого світла — найяскравішого з того, що вони бачили за останні три години. На те, щоб запхати в багажник цих двох, я витратив усю свою лють. Я б з усім запалом і пристрастю вчинив це з ними давно, років зо два до цього, але тепер у мені вже нічого не лишилося, нічого, тому першого з них я просто витягнув за руки. Коли я підняв його за комір, він був легкий, як пір’їнка. Наручники за спиною липкі від крові, а зап’ястя білі — там, де шкіра має бути чорною. Від нього тхнуло лайном і залізом. Хлопець мимрив щось крізь сльози, його щоки й очі розчервонілися, з носа все текли і текли шмарклі. Те ж саме й у того пацана, якого витяг Тоні Паваротті, — обидва смерділи, та ще й були мокрими від своїх власних сциклин.

Дорогою сюди мене кортіло їх спитати: «Ну що, вилупки, пам’ятаєте ту сцену на березі? Пам’ятаєте, як ви наводили волини на Співака, бо хтось обмахляв вас у вашому сраному „бізнесі“ і ви вирішили вибити гроші з нього? Ви не тямили, що він запам’ятає ваші лиця? Ви не тямили, що вже небіжчики — з тієї самої секунди, як навели дула на цю людину? З таким же успіхом ви могли навести дуло на самого Бога!» Мені так кортіло сказати це все їм обом, але тепер, у цьому форту, де за довгі віки полягло стільки іспанців, британців і ямайців, я подумав, що колись теж помру і, може, дуже навіть скоро, і говорити бодай щось перехотілося. А Тоні Паваротті й так ніколи нічого не говорить.

А от ці двоє балакали без угаву. Навіть через затичку можна було розчути слово, фразу чи навіть речення. Люто моргаючи червоними очима, вони вичавлювали з себе сльози. «Благаю, Папо Ло, я тут ні до чого, подивися, я все такий же злидар. Благаю, Папо Ло, Співак же наді мною зглянувся. Благаю, Папо Ло, я знаю тільки про ті перегони, а про нічний напад не знаю нічо’. Папо Ло, благаю, дозволь мені пірнути в море, і я попливу на Кубу, і ніколи вже не вернусь у Джемрок[329]». Але мені це до сраки. Вночі на дім Співака напала якась банда. І ще одна банда — може, та ж сама — підняла на нього волини на пляжі, бо втягла його в аферу з перегонами, до якої він жодним боком. Сам вітер, і той підказує, що це — ті ж самі люди. А інший вітер шепче, що банди ці — різні. Але навіть вимовити це мені не до снаги. Мені вже до сраки. Вони прорубують глибокий рів між мною і Співаком; рубець, що, загоюючись, таки лишає шрам. Ці люди мусять бути покарані вже за те, що витягнули волини, як і за те, що з них стріляли. Диявол, який чекає біля воріт пекла, посортує всіх. Це все, що я думаю сказати оцим двом, але не кажу. Я, Папа Ло, став як Тоні Паваротті. А той уже тягне першого шмаркача крізь чагарі на пляж із чорного піску.

...Весь трюк, весь фокус, уся причина в тому, щоб затягти його назад, — не назавжди, але просто щоб збити першу кісточку доміно. Затягти його для того концерту, — хоча нині тут ідеться вже про куди масштабніші речі. Ширші за змістом та глибші по суті. Хоч про що саме йдеться, я до пуття й не знаю. Ямайко, ти готова для цього? Моя голова повна надій, але разом з тим мені тяжко, мені дуже тяжко; і заспокоює лише те, що на серці в бідного Папи Ло легко ніколи й не було. Те, що має сенс у Англії, не має сенсу тут. Англія — це Англія, Лондон — це Лондон, і коли перебуваєш у такому великому місті, то й мислити починаєш по-великому, і говорити по-великому, і пророкувати про грандіозні події, а коли повертаєшся в Джемдаун, то дивуєшся, чому аж так розбухла твоя голова.

Безліч людей навіть посеред свого страждання добровільно віддають перевагу відомому їм поганому над тим хорошим, про яке вони можуть тільки мріяти, — бо хто ж мріє, крім божевільних та дурнів? Війни іноді припиняються, бо люди забувають, чому воюють; іноді до них уві сні повертаються ті, хто загинув, — але ти не пам’ятаєш їхніх імен, а іноді починаєш бачити, що той, з ким ти борешся, тобі зовсім і не ворог. Глянути хоча б на Шоту Шерифа.

Пляж — суцільний пісок аж до моря. Там він змінюється на камінці, що, перекочуючись і перекидаючись із напливом хвиль, наче потріскують, як жінка-дапі: кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Тоні Паваротті волоче хлопа прямо туди, де на пісок набігають хвилі, і штовхає його ззаду під коліна, щоб він упав у «молитовній» позі. Той так і стає. Все швидко й різко, і, не зронивши ні слова, Тоні продовжує свою справу. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. У хлопця в білих шортах спереду жовта пляма, ззаду — коричнева. Тоні Паваротті — в солдатській сорочці кольору морської хвилі, з еполетами та безліччю кишень, і в габардинових штанях, закочених над солдатськими ботами до середини гомілки. Він повільно, обома руками, бере пацана за голову і тримає — майже ніжно, немовби пестить. Хлоп, видно, вирішує, що помилуваний. Він знову починає плакати, нестримно трясучи головою. Тоні знову притримує його голову, наче заспокоює. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке — і бух.

Мій хлоп волає в затичку, знесилюється, і я мушу тягнути його на пляж. Вода ще не сягнула його штанів, тож свіжа волога на них засвідчує, що він знову обісцявся. Тоні лишив автівку заведеною, і, можу присягтися, я чую радіо, а можливо, це лише камінці. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Я волочу пацана просто до мертвого тіла і штовхаю, щоб він упав на коліна. Лишаю на ньому тільки зелені шорти. Притримую його голову, але він все ’дно нею крутить, навіть коли я натискаю на спусковий курок. Бух. Поцілило трохи вбік від скроні, в око. Кхе-ке-ке-ке-ке-ке-ке. Хлоп смикається й падає. Тоні Паваротті вказує на море, а я відповідаю: «Ні, лишаємо їх тут».

Поза хлопців засвідчує, що вони тепер брати не по крові, а по стражданню. А коли ви, як брати, страждаєте разом, то разом здобуваєте й нову мудрість. Скажімо, я здобуваю нову мудрість у той же час, що й Шота Шериф, а коли ми зупиняємося й усвідомлюємо, що ми з ним справді одного розуму, то беремо це усвідомлення в Англію, де переконуємося, що Співак там теж має одну з нами мудрість. Справді, він став мудрішим, у порівнянні з тим, коли управляв своїм розумом власним будинком, де довгий час вороги зустрічалися як друзі, — навіть коли ми билися, як дикі звірі, з усім, що нас оточувало. Люди гадають, усе це примирення — через концерт, чи через те, що білий чоловік від ННП потиснув руку білому чоловікові від ЛПЯ, — але це все одно що рак лікувати мікстуркою. Бо навіть я знав: сам концерт — це ніщо, але при цьому я є той, хто особисто витягнув на сцену Сіаґу[330].

Шота Шериф тоді стояв на сцені, але потім зістрибнув і почав мало не переслідувати Міка Джаґґера, який походжав між глядачами назад-уперед, звертався до їхнього розуму, наганяв ритм і наче й не відчував, що все це місце кишить лихим людом. Він щохвилини шкірився у широкій посмішці. «Давайте викрадемо Міка Джаґґера й потримаєм у себе, поки не стягнемо за нього два мільйони», — повторював Шота Шериф ніби жартома, але потім, спостерігаючи за тим, як Мік Джаґґер пірнає й виринає з натовпу, почав думати про це серйозно. Про розкутого білого молодика, що роздає посмішки, як дитя багатого політикана, і базікає про свою поїздку в Маямі. Шота знай собі підсміюється — ха-ха-ха-ха, — аж поки це не почув Співак і не стрельнув у нього таким поглядом, якому позаздрив би й сам Мойсей у своїх Десяти заповідях. Менше з тим, нехай думають, що він повернувся лише задля того, щоб заспівати пісні про кохання для свого наступного ліричного альбому. Нехай він собі спить, як немовля, поки ми діємо — як месники-перевертні, у дусі Нікодемуса. Бо обговоривши готування до концерту, ми з Шотою Шерифом розмовляти між собою не перестали — і спілкуємося й досі.

Сонце ховається за обрій. Тоні Паваротті веде автівку, а в приймачі грає «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Цю пісню я знаю. Її любить моя жінка і каже, що співає її якийсь Ґібб. Я запитав, звідки вона знає, а вона мені випалила: «Геть мене за неотесу маєш?» Я розсміявся, бо танцював з тінями і на світанку, і вночі. І навіть посеред дня, бувало, нам доводилося шукати темні закапелки. Чотири дні забрало те, щоб зігнати всіх причетних до того махлярства з кінними перегонами, які підняли волини на Співака. Й одну ніч — щоб замкнути їх у камеру, про яку я, дон над усіма донами, один, напевно, не знав у всьому Копенгагені. Джосі Вейлзові ще доведеться це мені пояснити.

Рано-вранці ми забираємо звідти перших двох, тільки тому, що вони стрибають поперед усіх і найголосніше шумлять. Перший — про те, як голий дапі в синьому полум’ї шматує його шкіру й довгими акулячими зубами всю ніч поїдає його плоть, затуляючи йому рота, щоб не кричав. Ці дапі ляскають їх усіх по щоках і гамселять в обличчя — і раз, і вдруге, і втретє, і вчетверте. Його очі вологі від правди. Він вказує на свої груди, стверджуючи, що цей дапі ще й гризе йому серце, хоча на грудях — жодного сліду. Другий без угаву верещить, що голову йому проїла змія і вилізла через ліве око, — ось, бачиш дірку? — й указує на те око, ціле, але вибалушене. Всі пустобрешуть про слину диявола на обличчі, коли вони прокидаються. Тих двох неможливо привести до тями, тож ми затикаємо їм роти перкалем і кидаємо в багажник автівки. Коли ми тягнемо їх, вони навіть не пручаються. Ми відвозимо до тієї частини Геллшир-Бічу, що тепер закрита і там висить табличка «Прохід заборонено». Ідуть вони покірно, на власних двох, що мене насторожує. Не подобається мені, коли люди ось так запросто змиряються зі своєю долею, тож я навіть штовхаю того, хто зі змією в голові, і він перечіпається. Але нічого не каже, просто підводиться і йде далі.

Тоні Паваротті кладе першому з них руку на плече, щоб поставити його «в позу», однак вони обидва самі стають на коліна й заплющують очі, шепотячи щось, схоже на молитву. Потім той, що зі змією, розплющує вологі очі й киває — мовляв, роби це прям’ зараз, бо мені вже несила терпіти далі. Тоні Паваротті заходить ззаду і швидкими пострілами вбиває обох. Навіть найгірший бандит і той кричить, прощаючись із життям, як дитина, а ці хлопи були дуже тихі. Цікаво, що ж у їхньому житті таке сталося, що вони готові отак просто померти? Дапі в синьому полум’ї — лайно якесь. Цікаво, що збудить посеред ночі мене?

Коли настає вечір, ми вивозимо ще двох. Час наближається, приходить і втікає, і я знаю, що він, зрештою, залишить мене позаду, — ну й пішов він до дідька. А ось Джосі стосовно себе на таке не погодиться. Він напевно забіжить уперед і скаже: «Глянь, вилупку, я тебе обійшов і тепер б’ю тебе так, як ти бив мене шістдесят шостого». Усю цю роботу він лишив на мене, бо на Співака йому завжди було наплювати. Тепер Джосі зустрічається з Кубинцем, який знову сюди повернувся, дарма що сімдесят шостого весь його динаміт і вибухи так і не забезпечили перемогу ЛПЯ.

Багатьом доведеться постраждати. Багатьом доведеться загинути. Коли Вавилон вдерся до мене і прибрав з дороги, щоб Співака можна було застрелити без моєї спроби втрутитися, то Вавилон заявився і до Шоти Шерифа. Люди з обох боків почали думати, що ми, дони над донами, вже непотрібні. Посадивши разом кота з собакою, неси відро на кров. Вони вирішили: якщо нас усіх — людей з Копенгагену і людей з Восьми Провулків — замкнути в одну буцегарню й викинути ключ, то ми тут неминуче один одного переб’ємо. Що ж, і таке траплялося, і в тюрмі дехто помирав, реально помирав.

З першого дня ми кружляли навколо один одного, як лев і тигр, що застрягли в одних джунглях. Я сидів у камері на сході, а поруч — напоготові віддані люди (тюрма в усякий час повна людьми з гето). Шоту Шерифа тримали на заході, та його теж оточували віддані люди. Обидва ми отримували новини один про одного — як там і що там, і ніхто з нас не засинав без охорони хоча б двох, вірних і недремних, очей. Щоб склепати план, багато часу не знадобилося. Один чоловік з мого боку, діючи самовільно, спробував підрізати одного з людей Шоти. Шота Шериф передав мені вісточку, що помститься — зріже кого-небудь з моїх. Я надіслав йому вісточку, що не думав на нього нападати, то для чого ж йому нападати на мене? Він повідомив мені, що один з моїх під час прогулянки столовим ножем вирізав на обличчі когось із його людей мітку, схожу за формою на телефонний апарат. Я надіслав повідомлення Шоті Шерифу: мовляв, він має назвати ім’я цієї моєї людини.

Тритоп. Ось що було у зворотному посланні. Коли нас вивели на прогулянку наступного разу, я сам підходжу до Тритопа й кажу:

— Синку, давненько я не перевіряв, підходиш ти для підвищення чи ні. Дай-но я гляну на твій ніж.

— Папо, я нікому йо’ не даю, — каже він. Але дає.

— Мені тре’, щоб ти довів свою відданість, замочивши одного вилупка з ННП, — ка’у я, тримаючи його ножа й перевіряючи, чи добре заточене лезо.

— Папо, — каже він, — та я хоч зара’. У вівторок я поставив одному мітку. Хочеш, я розберуся з Шотою Шерифом?

— Що тебе на це тягне, га? Ні, синку, не тре’ цього робити, але затям ось що, — ка’у і штрикаю ножем у йо’о шию, розпорюючи вгору через горло. Потім ще штрикаю три рази збоку, а мої люди стоять навколо стіною. Після цього ми розходимося, лишаючи того малого вилупка, з якого кров цебенить, як з безголового курчати; він лежить і смикається.

Згодом Шота Шериф надсилає мені вісточку, що настав час реально перетерти. Коли кіт із собакою вбивають один одного, єдиний, хто у виграші, це Вавилон. Я беру цей резон і мислю собі далі. Вавилон — це країна, Вавилон — це шитстема, Вавилон — найбільший гнобитель, і — Вавилон тримається на фараонах. Вавилон втомився чекати і тому запроторив до буцегарні головного кота і головного собаку, щоб вони хутенько один одного прикінчили, — але тут, у буцегарні, почалася інша вібрація. Позитивна вібрація.

Після цього ми з Шотою Шерифом весь час граємо в доміно, тоді як Вавилон кружляє зовні, тримаючи для нагляду за нами поліцію. Я чую його резони, він чує мої, і ми обоє народжуємо нові резони. Першим з тюрми виходжу я, а в січні — Шота Шериф. Насамперед він знаходить мене. Тієї ночі, 9 січня 1978 року, мої люди і його люди опустили свої волини, запалили свічки і заспівали: «Ми більше не будемо вчитись війни»[331]. Тієї ж ночі Джейкоб Міллер[332] створив свою нову пісню, назвавши її «Особливий мирний договір»; вона стала справжнім пострілом і дуже швидко злетіла на верхівку гіт-парадів. Позитивна вібрація. Тільки затямте собі, милі та порядні люди: в будь-яку ситуацію людина входить або із цілющим засобом, або ж із волиною. Щось можна вилікувати, а чомусь може зарадити тільки куля.

Ось погляньте, милі та порядні жентельмени, на останні дії Вавилону. П’яте січня, за чотири дні до нашого співу зі свічками. Я відчуваю в собі піднесеність, бо ще тільки початок року, і надто рано відчувати гнітючу втому. Однак банду «Венг-Ґенг» новий рік застав без зброї. У «Венг-Ґенгу» всі дурні, як колоди. Це «дитятко» Пітера Нессера, але контролювати своїх за межами Копенгагену він так і не навчився. Еге ж, вони все ще ворушилися і, як і раніше, не підкорялися таким, як я чи навіть Джосі. Але до кінця сімдесят сьомого року «Венг-Ґенг» волин уже не мала, бо навіть Пітер Нессер зрозумів, що не слід озброювати людей, яких ти не можеш контролювати. Хтось сказав тим дурням, що якщо «Венг-Ґенг» візьметься викосити людей ННП у Восьми Провулках і ослабить їхній центр, то їхня банда й далі отримуватиме зброю, яку чарівним чином доставлятимуть у стару бухту в Сент-Кетрині.

Цей хтось нібито залишить автівку з багажником, набитим по зав’язку зброєю, а їм треба буде тільки її звідти вийняти й учинити шарварок на території ННП, після чого дула вони можуть забрати собі. Як завжди, «Венг-Ґенг» радитися ні з ким не стала. Ці жевжики почали мислити з розмахом, бо той, хто їх інформував, мав зв’язки в оборонному відомстві. Їм навіть пообіцяли реальну роботу на пристані, пов’язану переважно з охороною, де б вони змогли пускати в хід свої волини.

У Джемдауні ніхто нічого не робить без передоплати, але ця банда погоджується навіть на це. І ось рано-вранці в землі «Венг-Ґенга» приїжджають два армійські санітарні фургони — й забирають чотирнадцять пацанів. Ці два фургони їдуть від Західного Кінгстона на схід, повз Порт-Гендерсон, через міст, минаючи чотири пляжі Портмора, і вгору схилом пагорба. На під’їзді до Ґрін-Бею водій каже їм вийти з фургона і чекати прямо тут. Мовляв, скоро сюди повинна прибути ще одна вантажівка, уже зі зброєю, — і ніхто з них навіть не пригадує, що раніше йшлося про легковик, а не вантажівку. Тож та братва дивиться і чекає. Підходить якийсь армієць і забалакує з головним з них. Вони удвох відходять у чагарі, і раптом інші чують постріл — як на старті перегонів. І тут таке зчинилося!

З кущів повертається той армієць і з відстані починає стріляти. Ще один солдат біжить на хлопців з автоматом, стріляючи на ходу, і в той самий момент з укриття в чагарнику взагалі починає торохтіти кулемет — ратататататата — наче на війні. Один хлоп кидається навтьоки, та його наздоганяє куля ще одного армійця і зносить півчерепа; ще один тікає чагарями, які деруть йому шкіру впродовж усього шляху до моря. П’ятеро вбито, кількох поранено, один чи двоє пірнають у море, де їх рятують рибалки. Решта розпорошується. Потім той армієць з’являється на телебаченні й каже, що ті хлопці опинилися на полігоні під час навчальних стрільб. А міністр у телевізорі та через радіо заявляє: «Серед убитих у Ґрін-Беї святих не було». За три дні до концерту ми виходимо з протестом проти того, що люди в гето досі їдять і серуть в одному місці. У відповідь фараони з Вавилону чинять розгром у гето і вбивають трьох, зокрема одну жінку. І той же міністр заявляє: «Якщо цього року загине хоч один полісмен, тих, хто його вбив, відловлюватимуть, як собак».

Багатьом доведеться постраждати. Багатьом доведеться загинути. Перший тиждень у буцегарні Вавилону мене били безперестанку. Ніякої інформації вони з мене не вичавлювали і стукачем не намагалися зробити. Вони просто по черзі били, щоб показати, хто тут справжній господар. Поодинці ніколи не приходили — після того першого разу, коли до мене завітав один герой, якому я завалив по яйцях так, що ті влетіли в його мозок. Відтоді вони вже заявлялися по двоє, по троє, а то й по четверо. Немов змагалися між собою: від кого я завию першим, той і виграв. Імена перших трьох я дізнався — Вотсон, Ґрант і Невіс. Вони прийшли крадькома, пізно вночі, але ж я почув, як дзенькнули відчиняючись двері. Заходять вони — і гайда мене молотити кийками. «Це тобі за Родерика, — сказав один. — І за його вдову». «Якщо пришиєте мене, то знайте: хтось із вами за мене поквитається», — сказав я їм і виплюнув кутній зуб (він у мене все ’дно був зіпсутий). Після цього фараони приходили до мене мало не щоночі, цілий тиждень, і завжди найбільшим гадом виявлявся хтось із тієї трійці.

Останньої ночі явилося четверо: двоє пригасли моє обличчя до підлоги, що смерділа моїми власними сцяками. У згорнутий рушник вони поклали брусок мила і по черзі лупили мене, приспівуючи: «Раз, і два, і три, й чотири! І навіщо тебе вчили?» Мене це лайно почало втомлювати, тож я сказав: «Ґранте й Невісе, відваліть від мене, поки я не розійшовся». Вони спершу були вражені, що я ’наю їхні імена, а потім розлютилися ще дужче. За два дні обидва попросили кількаденний відгул. Ґрантова дружина, схоже, повністю втратила ліве око, а в Невісового сина зламані рука й нога. Невіс прийшов до мене в камеру зі словами, що вб’є мене власноруч. А я йому сказав, що його сина мені дуже шкода, але турбуватися йому слід не про нього, а про тринадцятирічну дочку, а точніше про її дівочу пліву, яку може порвати не той, хто треба. Завжди смішно бачити, як чорний чоловік стає білим. Коли мене нарешті випустили в загальну зону, де вже чекали мої люди, ті зустріли мене похмурим мовчанням. Я подумав був, що це через новини про Невісового сина (мовляв, це вже занадто) або ж що вони так засвідчують мені реальну повагу. А тоді я вихопив у одного з них газету — і на першій сторінці побачив Співака.

Вечір. Ми з Паваротті запізнюємося. Годинника я не маю, але дуже добре орієнтуюся в часі. Я вмів це робити ще змалечку. Плюс дід навчив мене визначати час — як колонець. Хоча він мені не дід, дідів у гето не має ніхто. Він просто старий, якому пощастило стати єдиним, хто дожив до старості. Пригадую, він весь час наспівував пісню колонця: «Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець. Раз, два, три, чотири, йде колонець із латунним ланцюжком на животі — дамбам. А запитай його про час — на сонце гляне він, і латунним ланцюжком заграє — бам, бам-бам, бам-бам»[333].

Паваротті незворушно глянув на мене — я й не помітив, що співаю вголос. Уже вечір, десь пів на восьму, і ми їдемо вздовж моря, тож ніщо не затуляє захід сонця. Тоні Паваротті їде повільно, а я його й не підганяю, і простір салону заповнює диско-музика, бо інакше нам довелося б заповнювати її своїми голосами. Спочатку музика здається мені дещо підарською, але слова поступово проникають. А й справді — танець тіні. Щойно гасне світло, ми починаємо свій танець тіні. Бо те, що зроблено в темряві, назад до світла повернутися не може.

Ми мирно їдемо вздовж моря, а я пригадую другий концерт за мир — той, що затівався в Англії. Бо тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого була тільки війна. Концерт закликав до єдиної любові, і ми брали по два долари за «сектор згуртованості», по п’ять за «сектор любові» і по вісім за «сектор миру» — на випадок, якщо на концерт надумають прийти обпечені на сонці білі чоловіки та жінки, яким на це вистачить сміливості (хоча ми розуміли, що цього ніколи не станеться). Обпечений білий мен не хоче миру — він хоче, щоб Ямайка стала п’ятдесят першим штатом США; чорт, він би ще більше волів, щоб вона стала просто колонією.

Концерт ми проводимо, бо байдуже — «зелений» ти чи «жовтогарячий», але в нас досі є місця, де навіть нужників немає, а наші діти виживають — під палицями, камінням і кулями — лише для того, щоб потім померти від ковтка брудної води. Концерт ми проводимо, бо кожен третій тут не має роботи, і не тільки в гето. Концерт ми проводимо, бо Вавилон уже геть нас замучив.

Співак повернувся, але видно, що він змінився. Якщо раніше він кидався обійматися ще навіть не глянувши на тебе, то тепер він секунду-другу чекає й киває головою або мовчки усміхається, тримаючись за підборіддя. Раніше він закінчував твою фразу, а тепер чекає, поки її закінчиш ти, і, нічого не кажучи, дивиться прямо крізь тебе. Та зрозумій же ти: я не маю нічого спільного з З грудня 1976 року, — але я знаю, що він тепер спить з одним розплющеним оком.

Ми з Тоні Паваротті віддаляємося від моря і повертаємо до Каналу Мак-Ґрегора.

Концерт. Сімдесят шостого року я на Концерт за мир не потрапив. Зате війну після нього і побачив, і відчув сповна. А ось на концерті 22 квітня я був. Навіть більше — стояв на сцені. Дивився, як Сіаґа та Менлі утворюють руками над головою Співака «купол». Люди завжди вишукують знаки й чудеса, хоча знаки не означають нічого, а в чудесах немає нічого чудесного. Однак чоловік, якого я не забуду ніколи, — це Тош. Спочатку мені здавалося, що він чхати хотів на цей наш концерт. Чоловік мав просто талант морочити голову, та зрештою я його розкусив. Та навіть коли розкусив і вирішив, що між нами налагодилося порозуміння, він все ’дно поводився як трохи причмелений, — може, тому, що, на відміну від інших двох учасників гурту, більше знався з Вавилоном, особливо з вавилонською поліцією. Всього за місяць до повернення Співака, Тоша в аеропорту затримав митник і дуже довго його там тримав. І ось що цей офіцер прошепотів йому на вухо: «Я шукаю лише привід, щоб пришити тобі розстрільну статтю». Я не дуже й хотів залучати Тоша, бо такі люди не чутливі до позитивних вібрацій. Це Співак хотів його участі й переконав його приїхати. Я в сімейні справи свого носа не пхаю. Минув уже майже місяць, а я Тоша згадую й досі. Він став тим, завдяки кому ту подію запам’ятають назавжди. Перед самісіньким виступом він сказав, що грати на цьому бомбоклатському концерті не буде; бо кожен, хто до нього причетний, все одно до його кінця не доживе. І от спекотного вечора він виходить на сцену — весь у чорному з голови до п’ят, мов якийсь чинуша чи пов’язаний із ЦРУ раста. І перше, що робить, це вимагає від оператора вимкнути бомбоклатську камеру. «Чи володіє слово „звук“ силою, здатною зламати бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність? Нині ви маєте систему, або шитстему, що складалася і керувала цією країною дуже довго, протягом століть. Ось уже чотири сотні років ви живете за вказівкою господарів, і чорні відчувають свою неповноцінність, а брунатні та білі — свою перевагу, і вони правлять у цій маленькій чорній країні, як їм заманеться, дуже, дуже довго. Але ось прийшов я — із Землетрусом, Блискавкою та Громом, щоб зламати ці бар’єри гноблення, побороти беззаконня й утвердити рівність між смиренними чорними людьми!»

Я закляк, оглушений цією промовою, як мале хлопчисько. Навіть з растаманською вібрацією, якою наскрізь просякла моя голова, я ніколи не замислювався над долею чорних, навіть коли проїжджав повз іще уцілілі плантації. Останнім, що сказав Тош, було: «Якщо ви хочете податися на небеса — справа ваша, а я затримаюся тут на мільярд років». А потім по сцені п’яним цапом почав стрибати Мік Джаґґер, вдаючи з себе бозна яке цабе.

Ми з Тоні Паваротті їдемо вниз дорогою. На скільки хвилин ми вже запізнюємося? Я почуваюся так, ніби задрімав, а коли прокинувся, літак усе ще був у повітрі. Тоні Паваротті не говорить ні слова.

— Ми вже повернули до Каналу Мак-Ґрегора?

Він, пригадую, кивнув. Либонь я просто втомився. Встановлювати справедливість — тяжка праця. Тяжча, ніж чинити злочин. Від Каналу Мак-Ґрегора завжди несе лайном — через фабричні відходи. Проте тут живуть люди, і два дні тому я надіслав їм повідомлення, що до нашого приїзду їм лучче злиняти. А потім, коли ми поїдемо, вони зможуть повернутися.

Поліція нікого з тих вилупків шукати й не збиралася, а ось я — так. Два роки я дивився і чекав. Дивився, як вони розповзаються по норах, як гади, і чекав, коли повернеться Співак, щоб узятися за них по-справжньому. Один з них сховався в Джунглях, і в цьому винувата його мати. Чорт би забрав їх і їхню материнську любов. Скільки ж убивць жінок перед смертю згадують День матері! Тож матуся понад рік ховала свого синочка в шафі, і сама з ним мучилася. Звали його Леґґо Біст, і він сидів там навпочіпки понад рік — серед хлібних крихт, тарганів, сиру і мишей. Вилазив ті’ки ночами, ніби справжнє його ім’я — граф Дракула. Малий вилупок так і не втямив, що як хочеш сховатися на виду, то не будь дурнем і скажи матері купити тобі кокаїну На нього мене вивів Джосі.

Сьома сорок п’ять ранку. Вавилон ще спить — як завжди, коли діло доходить до справедливості. Я посилаю звісточку, що тим малим гаденям пора зайнятися. От пришелепок. Я посилаю двох, щоб його витягли з шафи й доставили до мене разом з матір’ю. Чую, як мати кричить: «Там ніко’о нема!», хоча її ніхто ні про що не питає. Господи Боже, жінки такі дурні, їх приводять до мене, до воріт. Вилупок моргає від надміру сонячного світла, а шкіра його аж побіліла від голови до п’ят. Я не хочу осквернити свою оселю їхньою присутністю, тож сам виходжу на дорогу. Мати волає: «Не чіпайте мого хлопчика, не чіпайте мого хлопчика!» Але я не маю чого їй сказати. Натомість я хочу, щоб її виблядок зрозумів, що він заслужив і як заплатить. Рік, проведений у шафі, загальмував його ріст. Він — самі кістки та шкіра, і зиркає на мене поглядом вертким, як у ящірки, а потім ховає очі в землю. І це нещастя кличуть Леґґо Віст? Я розглядаю його сітчасту майку й обрізані аж під сраку джинсові шорти, бачу коросту на його правому плечі. Леґґо Віст знову дивиться на мене; я вбираю його всього, потім стискаю кулак — і різко б’ю по обличчю його матір.

Вона відсахується, він репетує. Я хапаю її спереду за сукню, щоб вона не відхилялася надто далеко, а потім знову луплю її прямо в лице: раз, два, три. Її губа лопається, як помідор, а ноги підкошуються, і я даю їй опуститися на дорогу. Я складаю пальці докупи і починаю хлистати її по щоках: спочатку по правій, потім по лівій, потім знову по правій, по лівій. Леґґо Віст волає до матері, і тоді я вказую пальцем — і мій помічник руків’ям волини лупить його по яйцях. Сходяться люди. Хай дивляться. Хай запам’ятають, як Папа Ло наводить дисципліну. Я знову роздаю їй ляпаси — по лівій, по правій, по лівій. Баба кричить: «Папо, прояви милосердя!», і тоді я цю суку відпускаю, підходжу до свого помічника і беру в нього волину. А потім знову йду прямо до тієї баби, підставляю їй цівку до лоба й кажу: «Милосердя хочеш? Що ж, хер тобі в сраку, я покажу тобі милосердя. Покажу милосердя — ціною покари». Баба перелякано відсахується від мене. Я підходжу до неї і двічі копаю ногою. Потім хапаю за руку й тягну на спині всю дорогу аж до самого її двору, а натовп суне за нами. Той гівнюк кричить і голосить над матір’ю. Вона не ворушиться, і я наказую якійсь жінці принести відро води. Та зникає і швидко повертається. Я виливаю воду бабі на голову, вона трясе головою, кашляє, а тоді знову береться завивати. Я хапаю її за волосся і піднімаю голову — щоб вона бачила моє обличчя.

— Маєш півгодини, щоб ’відси піти, ясно? І щоб я ніколи тебе більше не бачив і не чув, щоб і запаху твого тут не було, ясно? Побачу — вб’ю тебе, і брата твого, і матір, і батька, і решту твоїх дітей, ясно? Тридцять хвилин — і геть з моєї території, а ні, то змушу тебе дивитися, як здихає твій виблядок.

Потім я повертаюся до юрми роззяв:

— А ви слухайте. Якщо хтось із вас їй бодай чимось поможе, бодай заговорить з цієї сукою — побачите, як швидко я пошлю вас разом з вашим барахлом слідом.

Того дристуна я саджаю в камеру разом з іншими, хто стріляв у Співака. Один з них уже геть з глузду з’їхав, балакає сам до себе, пудить у штани і каже, що в його голові звучить радіо, яке не вірить, що він помер. Він не вгаває день і ніч, а вранці розказує, що голий дапі в синьому полум’ї акулячими зубами всю ніч пожирав його плоть і затуляв рота, щоб він не міг кричати. А коли нажерся, то роззявив рота й облизав йому лице своєю слиною, густою, як желе. Я йому ка’у: «Вилупку, ти хоча б тямиш, через що твоє життя от-от урветься?» А він ті’ки: «Джа живий, Джа живий, Джа живий».

О третій дня я ка’у людям винести з будинку його матері весь мотлох і спалити прям’ серед вулиці. Леґґо Біст у камері голосить, і молить, і виє, розказуючи при цьому, що йо’о найняв Джосі Вейлз, а білий, який учив їх стріляти, був із ЦРУ. Той цереушник носить коричневі штани і темні окуляри, навіть уночі, і тренуватися він водить людей на узгір’ї в Сент-Мері, — «це має бути Сент-Мері, бо ми йдемо на схід і вгору на пагорби, і він показує нам, як заряджати і наводити М16 і М9... Дуло рушниці має бути спрямоване в безпечному напрямку Зводимо затвор і відкриваємо курок, ні, відкриваєте затвор і зводите курок. Переводите рукоятку перезаряджання в переднє положення. Ставите у запобіжник — ні, ставите на запобіжник. Перевіряєте, чи порожній набійник. Вставляєте магазин, штовхаючи його вгору, поки заскочка його не зафіксує. Тиснете на нижню частину магазина, щоб переконатися, що він надійно зафіксований. Натискаєте зверху, щоб звести курок. Тиснете на досилач патрона, щоб переконатися, що курок зведений і замкнений... Чоловік з голосом Спіді Гонзалеса[334] показував нам, як поводитися із С-4, ясно? Мнеш її, як шматок замазки, ось так. Потім встромляєш у неї дріт, капсуль, з’єднуєш, закладаєш, відмотуєш довгий дріт, клацаєш — і бум, hombre. А що мені дають кокаїн і героїн, то я від нього хочу вбивати людей і трахати жінок, чоловіків, собак, — але від героїну не стоїть, навіть якщо так хочеться трахатися, що аж яйця зводить. Якоїсь ночі нас замикають у тісній кімнаті, і ми там впріваємо, бо, як він каже, „ви, йобані Ямайці, не маєте ні волі, ні душі, ні самовідданості, і ви — ніхто проти болівійців чи йобаних парагвайців, які за два йобані тижні навчаються значно краще, ніж ви, чорносракі, — за два роки“. А ямаєць, що прилетів на третьому тижні з Вілмінгтона з двома великими камуфляжними сумками, торкає білого за плече і каже: „Стій, партнере, давай, бра; легше, ми тут революцію робимо“, і відходить із Джосі та Спіді Гонзалесом, який говорить англійською ті’ки коли хоче показати, що й досі розлючений за Свинячу затоку Джосі з ним балакає іспанською. Еге ж, він може іспанською, я чув на власні вуха. Не вірте його словам, ми всі чули. І ось ми вже місяць як тренуємося, вдень і вночі, в солдатській формі, і якоїсь ночі Джосі заходить до кімнати і просто стріляє одному хлопцеві в голову, бо той відмовився підкорятися. Джосі зі Спіді Гонзалесом відходять і вдвох щось довго між собою перетирають. Коли вони перетерли, було вже за північ, і ми поїхали забрати з доку вантаж, повен нової зброї, зокрема й тої, Папо, що заразу тебе. Твої волини — теж із тієї партії. А той білий нам сказав: „Ви, хлопці, всі як один, рятуєте Ямайку від хаосу, тож робите Божу справу“. Рятуєте порядок від хаосу. Рятуєте Порядок від Хаосу.

Рятуєте Порядок від Хаосу.

Рятуєте Порядок від Хаосу.

Рятуєте Порядок від Хаосу.

Рятуєте Порядок від Хаосу.

Рятуєте Порядок від Хаосу...»

Тоні Паваротті лупить його прикладом.

«Після першого разу, як мені дали кокс, я став тим, кому без цього так погано, що я б, Джа знає, осьо так дірку в дупі відкрив і підставив тому білому — за ще одну доріжку. Джа знає».

— Це скажеш на суді, — кажу я йому, щоб обірвати всі ці підарські одкровення, але при цьому відчуваю, що він мене спантеличив. Половина з того, що ллється з його рота, це ніби й не його слова, і вимовляє він їх так, наче родом не з Копенгагену.

Що це затія ЦРУ — дурість несусвітня, особливо якщо врахувати те, що всі знайомі мені білі, які прибувають сюди з Пітером Нессером, — усі як один — торочать про свій зв’язок із ЦРУ. Але в цієї пацанви нема таких розумових здібностей, щоб вигадати отаку нібито брехню самотужки. Це схоже на розповідь малолітнього хлопчика, яка — слово в слово — звучить як побачена ним телепередача. Це змушує мене замислитися глибше, особливо після всього наспіваного Співаком, який стверджує, що раста на ЦРУ не працює. Все, що я ’наю про ЦРУ, — воно з Америки і хотіло б, щоб до влади замість ННП прийшла ЛПЯ, бо комунізм на Кубі такий поганий, що там матері вже вбивають через нього своїх немовлят.

Але чо’ б це раптом ЦРУ сприймало Співака аж так серйозно, що намагалося його вбити? Він же, зрештою, не політик і з урядом не пов’язаний. І чо’ б тоді не прислати для цього діла яко’ось Джеймса Бонда чи іншо’о спецагента, а не цих трьох дурнів з гето? Я питаю Джосі Вейлза, що це, бомбоклат, за «сповіді», а той відповідає, мовляв, невже я так отупів, що не розумію — ці хлопи хапаються за будь-яку соломинку, аби я лише виявив поблажливість, і все це дитяче базікання надто жалюгідне, як для нього. Я вирішую пропустити повз вуха те, що він щойно назвав мене тупим, наче це не я своїми руками витягнув його з пекла шістдесят шостого року. І взагалі, він став надміру чванливим і останнім часом розмовляє зі мною зверхньо, так, ніби я побоюся збити оту його пиху Я дивлюся на нього і мені кортить усе це йому висловити, але я стримуюся. Натомість питаю, де гарантія, що він, Джосі, і справді не пов’язаний з тією стріляниною, адже так багато людей на це указують, а він мені: «Брате, якби я хотів Співака вбити, то цей вилупок давно вже був би мертвим».

Вірити йому чи ні, я не знаю. Багатьом чорношкірим Співак теж не до вподоби, але це переважно ті, хто носить сорочки з краватками і працює на Дьюк-стриті. Мені не подобається те, як Джосі останнім часом дивиться на мене, й оте шипіння в його голосі, яким він ніби дає зрозуміти, що йому до сраки, вірю я йому чи ні. Я чухаю голову, намагаючись визначити рік, місяць, день, годину, коли цей чоловік почав підсиджувати мене, вирішивши, що він крутіший, ніж я. І коли це стали помічати рудбої з гето. Я останній, хто дізнався, що рудбої вже не називають себе рудбоями. Кожен з них тепер, виявляється, «шота»[335]. І в них тепер не банди, а «групи». І вони навіть спілкуються телефоном з Америкою... І ось одного вечора я відправив з Тоні Паваротті звісточку Співакові та його менеджерові: «Зустрінемося на Каналі Мак-Ґрегора, і раз і назавжди відновимо справедливість».

Ми вже заглибилися в Канал Мак-Ґрегора так, що навіть сморід став інакшим. Леґґо Біст і ще двоє зв’язані по руках, а з ними й отой божевільний із затичкою (бо я вже не можу витримувати його торохтіння). Кожного з них Тоні Паваротті штовхає ззаду під коліна, і вони падають на землю. Поруч із Паваротті стоять ще двоє. З іншого боку — троє жінок і троє чоловіків, які відповідальні переді мною. Вирок — за ними, суд — за мною. Ось чується гудіння двох двигунів, і, під’їхавши до місця, зупиняються дві автівки й гасять фари. Спочатку з машини виходять двоє моїх людей. Слідом за ними з’являються Співак і менеджер.

У миру кажуть, що люди повинні мати справедливість, тому ми їм цю справедливість і даємо, — бо у світі править лише правосуддя Вавилону, яке мордує нас, мов худобу. Канал Мак-Ґрегора — це, власне, діра. Це прохід під гето, яким має протікати дощова вода, щоб не сталося паводку, але Вавилон не надсилає в гето сміттєвози, тож усі скидають сміття в цей канал, і, коли випадають дощі, ті ж таки люди в гето отримують разом з водою і паводки, та ще й з відходами та лайном. Отих відходів так багато, що вони утворюють цілий вал зі сміття. Спочатку мені думалося, що суд винесе вердикт швидко, раніше, ніж сюди збіжаться армії щурів, але ці чоловіки й жінки, схоже, не поспішають: вони розсілися на каменях і поваленому стовбурі дерева і їхні лиця суворі. Я вивчаю їхні обличчя, а вони вивчають мене. На Співака і його менеджера вони навіть не дивляться. Тільки-но Леґґо Біст побачив Співака, як почав лементувати, вити й голосити, мов одержимий, — і я даю знак Тоні Паваротті його заткнути, і Тоні знову лупить його прикладом.

— Ці троє прийшли на Гоуп-роуд і вчинили замах на вбивство, — ка’у я.

— Папо, це не я! Я не...

— Мовчи, хлопче, стули свій гівняний рот. Їх там бачили люди, у нас є свідок. Але я чоловік милостивий. Сам я правосуддя не здійснюю. Суд Вавилону — суцільна найобка, тому ми чинимо власний суд. Ви, народ, і є суд. Ви судите, і саме так, через людей, здійснюється правосуддя для людей, — і ніхто не зможе сказати, що це Папа Ло сам накликає кару, як старозавітний Бог. Ми все робимо як треба. У Вавилону, леді та жентельмени, справедливості нема. У Вавилону інші цілі, ось чому Вавилон ніко’о з нападників не піймав. Але почуйте мене зара’. Прямо зара’ вислухайте свідка і вислухайте обвинувачених, бо навіть у них є право сказати за себе слово; кінець кінцем, на основі цьо’о ми доводимо вину, а не коли людина доводить свою невинність. Це більше, ніж вони заслуговують, і це більше, ніж вони могли б отримати від вавилонської шитстеми під назвою «Суд у справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї». Навіть якби справа туди дійшла. Поліція перестріляла б їх задовго до того, як вони опинилися б на лаві підсудних. Бо ж усі ми добре знаємо, що насправді за всім у Вавилоні ховається спусковий курок. Ти, пане Менеджере, розкажи нам, що сталося того вечора.

— Ну, мушу сказати, що бачу зараз перед собою одного з них. Але декого дуже важливого я не бачу. Не бачу взагалі.

— Кого ти не бачиш?

— Його тут немає.

— Кого?

— Але ось цей там був. І цей. І... підведіть-но його до світла. І він теж.

— Чи має щось сказати Співак?

— За Співака і за себе кажу я, бо на кухні були тільки ми з ним.

— Ясно.

— Варте уваги те, що тільки-но сказав юнак.

— Що він там сказав? Далі.

— Ну, ви, певно, не знаєте, але я був солдатом армії США. Служив із шістдесят шостого по шістдесят сьомий рік. Саме в розпал В’єтнамської кризи.

— Джиммі Кліфф має таку пісню, «В’єтнам».

— Хм... Ну, так, здається. Так от, як я говорив, я знаю все про те, як працює ЦРУ. Тож, якщо ви бачите якогось аташе, консультанта, посольського працівника, взагалі будь-якого білого в костюмі, який аж надто віддалився від Нового Кінгстона, — це означає, що перед вами майже напевно агент ЦРУ. Власне, на вашому місці я б не довіряв жодному білому поза межами Неґрила або Очо-Ріоса[336]. Тепер про те, що стосується дня, до якого є питання...

— До дня ні в кого питань нема.

— Це такий вираз. Це... та менше з тим. Отже, я саме цілком заслужено розслаблявся в одному місцевому закладі, аж тут мене терміново викликали в Маямі. Я повернувся наступного дня, тобто, здається, третього грудня? Так, точно. Отже, йдемо далі. Спочатку я повернувся до своїх нагальних справ. Потім навідався в «Будинок Ченя» — посмакувати козлятинкою в соусі карі...

— Як це стосується...

— Я до цього вже майже дійшов, джентльмени. І леді. Так ось, я пішов у «Будинок Ченя» на бульварі Натсфорд, де подають чудову козлятину в соусі карі. Звідти я поїхав у «Шератон» — забрати керівника лейблу, але його там не виявилося. Тоді я повернувся в автівку — я брав її в оренду — і сам поїхав на Гоуп-роуд, 56. Я завжди паркую свою машину під навісом, тому й цього разу зробив так само. Було чути, що в будинку йде репетиція, і я, звісно, до них заглянув, та його там не побачив, він був на кухні. Тож я пішов на кухню і застав його там: він їв грейпфрут. Ми мали обговорити деякі питання, ну і грейпфрут я їв бозна-коли. Я й сказав, що не відмовився б від скибочки, а він махнув рукою — підходь, мовляв. Щойно я потягнувся за скибочкою, як ми обидва почули звук, ніби розірвалася хлопавка чи петарда. Але ж, джентльмени і ви, леді, як-не-як почалася різдвяна пора, — і тому на цей звук, який ми обидва сприйняли за феєрверк, я особливої уваги не звернув. Здається, він сказав: «Це хто там, бомбоклат, на моєму подвір’ї феєрверки влаштовує?» Щось на зразок цього. Але не встиг він договорити, як знову: тратататата. І тут мене мов обпекло. Потім ще раз і ще — дуже швидко, майже одночасно. Я навіть не зрозумів, що це постріли і що це мене підстрелили. Зазвичай людина цього відразу не усвідомлює, а лише відчуває, як їй обпалило ноги і вони підкошуються, але в неї є трохи часу — щоб подивуватися. Я тільки пам’ятаю, що впав на нього, а він вимовив: «Селассіє Перший Джа Растафарай». Усе відбулося дуже швидко. Дуже, дуже швидко.

— Якщо в тебе стріляють зі спини, звідки ти знаєш, хто саме в тебе стріляв? — запитує одна з жінок.

— Здається, я втратив свідомість. А коли прийшов до тями, то зрозумів, що я й досі на кухні. І що в мене стріляли. Я чую людські голоси, які кажуть, що я помер. Оскільки я був мертвий, то й уваги до себе більше не привертав; растафаріанці, як відомо, до покійників не торкаються. Усі вважали мене мертвим. Полісмени закинули мене у фургон, бо вважали трупом. Медсестра в лікарні зиркнула на мене лише раз і сказала: «Це труп». Мене вже везли в морг, хоча я весь час чув розмови про себе, але вдіяти не міг нічого. Лише уявіть це. Дякувати Богові за багамців. Повз мене проходив лікар-багамець, який сказав: «Дозвольте перевірити». Він і виявив, що я ще живий. Чотири постріли, джентльмени. Один біля основи хребта — це справді диво, що я можу ходити на своїх ногах, спасибі лікарям у Маямі. І це справді диво, що мене не відправили туди, куди вказали ямайські лікарі та медсестри.

— Чи має щось додати Співак?

— За Співака кажу я.

— Він знає, хто намагався його вбити?

— Звісно, що знає. Декого навіть особисто.

— Котрий з них зробив постріл?

— Постріли.

— Постріли. Він бачив, котрий з цих у нього стріляв?

— Троє з них, це точно. Але де інші?

— Інші мертві.

— Мертві?

— Мертві.

— Хіба? Щонайменше двох з них я бачив на концерті за мир. Один навіть був поблизу сцени.

— Я не знаю, що ти маєш на увазі. У нас є троє, і всі вони зізналися.

— Навіть оцей, із затичкою в роті?

— Двоє інших стверджують, що він причетний.

— Шефе, вони мене змусили! — встряває Леґґо Біст. — Вони, Джосі Вейлз і ЦРУ запхали в мене порошок, щоб... щоб мене задурити! Грозилися вбить мене.

— Можу я послухати отого, із затичкою? — питає менеджер.

— Не надто гарна ідея.

— Боюся, що змушений наполягти.

— Наполягти? Це як?

— Якщо ми не почуємо його слів, то обидва підемо.

— Тоні, вийми з йо’о рота ту штуку.

Тоні витягує затичку. Хлопець лише пускає слину і вирячується в темряву, як сліпий.

— Юначе, що ти скажеш на свій захист? Ти. Конкретно ти. Хіба не бачиш, що ми даємо тобі шанс?

Дурний дурне і каже. Дивиться на менеджера і бубонить:

— Я бачу крізь себе. Бачу наскрізь, наскрізь бачу. Левіт, Числа і Повторення закону.

— З йо’о рота не почуєш нічого путнього, — ка’у я і махаю Тоні Паваротті, щоб той знову запхав йому затичку.

— А кого-небудь з оцих ти бачив сам?

— Я бачив отого, що стоїть ззаду і зараз чогось замовк, — відповідає менеджер.

— Цього мати увесь рік ховала. Прямо в нас під носом.

— Нас надуло ЦРУ, — бубнить гівнюк. — Я на’іть нічо’ не пам’ятаю. Аж коли мати мені сказала, що я стріляв... Ті’ки тоді я й узнав, але сам так і не згадав, клянуся Джа.

— Стривай-но... Цей мені знайомий! Його кличуть Леґґо Біст. Він із Джунглів. Недалеко від тих місць, де ми всі виросли. Він часто приходив; так часто, що я його навіть упізнаю, хоча навідувався туди досить рідко.

— Це все цереушник. Цереушник і Джосі Вейлз, і ще один, який говорить по-ямайськи і по-американськи. Як ти. Чого мені ніхто не вірить?

— Тоні, заткни цього вилупка. Леґґо Біст? То ти бачив йо’о біля будинку?

— Раз чи двічі, але жодного разу всередині дому, тільки за воротами або біля них. Якось ми навіть виходили перетерти з ним і його братчиками.

— Ми?

— Ми. Ті, кого ти тут бачиш. Підійшли поговорити з ним і його другом, але вони сказали, що з Джунглів і в них справи з їхнім другом, а не зі Співаком.

— Ясно.

— Я ж кажу, що ніколи не дозволяв турбувати Співака. На’іть до дому його підходити — без мого дозволу. А вже тим більше щось у ньо’о випрошувати.

— Не думаю, що справа була в цьому.

— Так я ж ка’у! Ми не до нього приходили! Ми приходили не до Співака! Я сам ті’ки до його друга приходив. Ми з Демусом.

— Тоні, я ні разу тобі не казав заткнути цього хлопця? Що ще за Демус?

— Один з нас. А ще Віпер. І Джекл, тобто Гекл. А ще Джосі.

— Заткни його.

— Джосі? — питає менеджер.

— Досить, розмову закінчено, — кажу я. — Настав час допитати ще одного свідка. Міс Тіббс?

Одна з жінок різко встає.

— То леді у вас за присяжну і за свідка? — питає менеджер. Схоже, він любить побазікати. А ще позубоскалити там, де не тре’.

— Міс Тіббс? — я повторюю, а вона двічі озирається, але на Співака не дивиться.

— Була десята, точніше одинадцята година. Я тільки-но закінчила молитву, віддала хвалу Царю небесному, потім визирнула з вікна і побачила, як надворі різко заскрипів гальмами білий «Датсун». З автівки вилізли четверо, а серед них — той, хто отам позаду стоїть. Так, я все бачила на власні очі. Вони вискочили з білого «Датсуна» і розбіглися на всі боки, як таргани, коли раптово ввімкнеш світло. Хтось запитав он того, який стоїть за Леґґо Вістом, не за божевільним, — отого: «Де твоя волина?» А той каже: «Не знаю, загубив, ма’ть, коли з’їжджали з Гоуп-роуду». Я на власні вуха чула про Гоуп-роуд.

Наступний встає, не чекаючи, поки я його викличу. Підводиться й каже:

— Ви всі знаєте мене, як людину, якій дозволяється ходити і по Копенгагену, і по Восьми Провулках. Це я пішов до Шоти Шерифа і сказав: «Тут є люди, що стріляли в Співака, за них у Копенгагені ніхто не відповідає. Папа Ло ні за що не допустив би в себе таку херню...».

— Стеж за своїм язиком.

— Та я до того, що вони себе прирекли. І я сказав: «Шото, ти знаєш, вони більше не на території ЛПЯ. Тож прочешіть свою територію з околицями і знайдіть їх». Так вони зловили ось цього божевільного, він весь час ховався в кущах біля Сент-Томаса. У його трусах знайшли волину. Я спитав у людей Шоти, як вони його розшукали, а ті сказали, що фараони знали, де він подівся, бо він сів у мінібус, що йде за місто.

— А як щодо того, хто стріляв особисто? Це той же бевзь, що й у мене стріляв?

— Він мертвий, кажу ж тобі.

— Той, що чотири рази поцілив у мене?

— Мертвий.

— Дозволю собі не погодитися. Адже він потім був присутній на кон...

Співак торкає менеджера за плече:

— A-а, я зрозумів. Може, воно й на краще. Продовжуйте.

Менеджер замовкає. Я все-таки розраховував, що Співак заговорить. Я дуже сподівався на це. Хоча для мене він уже сказав досить. Він знає, хто в ньо’о стріляв. І я теж це знаю.

Джосі Вейлз.

Усі інші у двох автівках були лише бонусом, додатком, частинами тіла — але ні головою, ні серцем. Ми нічо’ не кажемо вголос, але говоримо доволі. Я дивлюся на Співака і відчуваю, що знову його розчаровую. Але він, звісно ж, повинен знати, що ні світ, ні небо, ні планети — ніщо не більше за звичайну людину з гето, яка намагається виправити неправду.

Джосі Вейлз.

Мені хочеться йому сказати: «Гірка правда — ліпша за солодку брехню». Хочеться сказати: «Не можеш зловити Гаррі, то хоча б хапай його сорочку і тримайся за неї»[337]. А ще: «Я старий, а коли старієш, усі твої постріли стають холостими», — так я хочу йому сказати. Він дивиться на мене і бачить людину, яка цілилася йому в серце. Джосі Вейлз. Я все ж сподівався, що той, хто стріляв, — серед цих трьох, хоч і знав, що так не буде. Звісно ж, людина впізнає то’о, хто намагався її вбити, впізнає хоча б духом. У менеджера стріляли зі спини, але ж Співак отримав кулю в груди. І це мене бентежить. Нащо комусь знадобилося вбивати Співака? Навіть пацани, яких обдурили в афері з кінними перегонами, мали зуб не на самого Співака, а ті’ки на його друга. Він подивився на мене, я подивився на ньо’о — і ми обидва зрозуміли, що існує той, на якого ні він, ні я не може кивнути. Я хочу вбити Леґґо Біста, повернути його до життя і знову вбити. І зробити це ще сім раз, поки Співак не вдовольниться. Але це ніко’о не вдовольнить. А цей суд уже перетворюється на посміховисько. І я хочу піти з’ідси навіть раніше за ньо’о.

— Я в нього не стріляв, — каже Леґґо Біст. — Я стріляв у його дружину.

Після цьо’о змовкає навіть менеджер. Увесь канал затихає: ми впиваємося очима в Леґґо Біста. Він вимовив ту фразу так, ніби вона — остання соломинка, за яку можна вчепитися. Мені пригадуються чиїсь слова: «Папо, я не вбивав ту жінку, я її всьо’о лише зґвалтував». Той вилупок, що стоїть поруч з Леґґо, починає гиготіти.

— Та це ж Бам-Бам її пристрелив, а не ти, — каже він.

— Ні, це зробив я.

— Куди ж ти їй стріляв? — питаю я.

— То ж було в голову. Ага, бомбоклат, у кляту голову.

Другий — той, що не божевільний, — починає сміятися.

Десь глибоко, але далеко від серця, мене теж пробиває на сміх.

— Ти вистрілив їй у голову, але так і не вбив? ЦРУ тренувало тебе майже два місяці, а ти на’іть не зумів убити одну жінку? А як же те, що показують у кіно? Що ж це за довбане тренування, коли вісім чи дев’ять лобів з автоматами не можуть убити одну людину? Одну, та ще й беззбройну? Десять мішеней у студії — і всі цілі!

І тоді моя жінка каже: «Але ж, Папо, ти — тямущий чоловік».

Я дивлюся і наче бачу її над каналом, але насправді там нічо’о нема, навіть дерева. Холодний вітер війнув у прохід. Готовий заприсягтися: я, здавалось, побачив, як він на мить завис над нами, після чого пірнув униз, хоча вітер не має кольору. Пісня вистрибнула з радіо і теж пірнула в русло каналу «Будь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні». Ми з Тоні Паваротті їдемо в автівці. Хоча ні, я в таксі з трьома іншими чоловіками, а Тоні Паваротті серед них нема. Тоні Паваротті пішов. Та ні, ось же він, поруч. Точніше, за силуетами трьох присяжних. Ми в Каналі Мак-Ґрегора, і він там. Дивиться в сутінки, і ні в якій ми не в автівці. Співак теж із нами, разом зі своїм менеджером. Говори, менеджере, скажи щось хвалькувате, не в тему, щоб я знав, що ти все ще з нами. Леґґо Біст не перестає повторювати, що стріляв не в Співака, а в йо’о дружину. Я почуваюся так, ніби кудись ненадовго відійшов, а коли повернувся, обговорення відчутно відхилилося в інший бік. Але ж я нікуди не відлучався. Ось я, тут, а там вітер — шугає вгору і вниз, наче привид, і я бачу його і не бачу, і гадаю, чи я єдиний, хто його бачить і не бачить, — вітер, що здіймається над каналом, наче душа, яка готується злетіти...

— Го’ цеї срані. Ким ви їх визнаєте? Винними чи невинними?

«Винними!» — лунає над усім каналом. Я дивлюся і перераховую, з першого до останнього. Один... три... п’ять... сім... вісім... дев’ять. Дев’ять? Я дивлюся знову і бачу вісім. Кліпаю і в мить між кліпання та розплющеними очима впевнено бачу — дев’ять, і дев’ятий схожий на Христа. Ні, на Супермена. А може, на агента ЦРУ? Кліпни, Папо, кліпни ще раз, нехай зникне. Нехай зникне, а ти оголошуй вирок.

— Суд визнає...

— Та який це, бомбоклат, суд!

— Суд визнає вас винними.

— Це, бомбоклат, ніякий не суд. Вимагаю правосуддя!

— Суд визнає вас винними.

— Це не суд, а підстава! Ви всі — вилупки! І ти, і він, і він теж. Змушуєте людей робити те, що вам тре’, а тоді...

— Вас усіх засуджено на смерть. Це справді народний суд.

— Народний? Козирі, що нагорі, лишаються безкарними, а бідняки знов страждають.

— Тепер усі страждають через вас.

— Ось він не страждає. Як леву Сіоні[338].

— Тоні, тягни цьо’о бомбоклата сюди.

Тоні знову запихає Леґґо Вістові в рота затичку й тягне. Він на’іть не жде, щоб той ішов своїми, — волоче йо’о за сорочку, наче Леґґо вже труп, і його ноги шкребуть дорогу. Він тягне йо’о до мене, а я махаю в бік Співака. Я гадав, що жінки підуть, але вони лишаються і дивляться. Уперше за весь час я підходжу до Співака. Він знає, що я збираюся зробити. Одним помахом голови він може сказати «так» чи «ні», але мені він мусить це сказати. Людина, з якою вчинили не по правді, сама повинна вирішити, як відновити справедливість. Менеджер відступає, бо справа суто між мною і Співаком. Він дивиться на мене, я дивлюся на нього — і в якусь мить бачу спалах і чую пум, і бум, і шипи. Я на дорозі з трьома людьми, але не з Паваротті. Співак рябить, як крізь «сніжок» на екрані, а в його очах поблискують вогники. Трясу головою — відганяю видіння. Бриз більше не відчувається. Прохолодний бриз, який мені так до вподоби. Ще раз трясу головою. Дивлюся на ньо’о, а він дивиться на мене. Позаду, в задній кишені, у мене пістолет, я виймаю його і, тримаючи за дуло, простягаю Співакові. Чекаю, коли він візьме зброю. Дивлюся на Леґґо Біста і Співака. Його рука на’іть не здригається. Він на’іть не хитає головою — мовляв, «ні». Він просто повертається і йде, а слідом за ним дріботить менеджер. Я не хочу, щоб він пішов раніше, ніж дізнається, що Папа Ло здійснив правосуддя. У диджеїв на тусівках заведено говорити: «Народ, ви гото-о-ові?» Коли я натискаю на курок, Співак на секунду спиняється. Але не обертається, коли тіло Леґґо Біста пластом падає додолу. Я знову запихаю пістолет у штани. Леґґо Біст лежить мертвий на землі, з дірки в потилиці струмочком витікає кров, густа, як дитяче блювотиння. Довкола звивається вітер, немов американське торнадо.

Ми поблизу берега, і я відчуваю запах морської солі. Хоча Канал Мак-Ґрегора не поруч із морем. Співак з менеджером поїхали. Коли вони встигли поїхати? Здавалося, я кліпнув, а їх уже нема. Я знову трясу головою. Дивлюся і бачу його на ліжку, в країні білих людей, у кімнаті в будинку з довгою дорогою, що піднімається в гори, — місце немов із книжки казок. Я знову кліпаю — і бачу, як у мій бік іде ще один чоловік, але вже не Співак. Він дуже худий і чорний. Підходить так близько, що я чую від нього сморід «трави» і перетравленої їжі, і питає мене: «Де перстень? Де перстень Його Імператорської Величності? Я знаю, ти його бачив. Я знаю, ти бачив, як він його носив. Де він, бомбоклат, подів той перстень? Мені він терміново потрібен, він не може піти з ним у землю, ти мене чуєш? Мені треба, бомбоклат, той сраний перстень. Я маю право на воскресіння Його Імператорської Величності царя Менеліка[339], Соломонового сина, що править Ізраїлем і послав вогонь творіння в лоно цариці Савської». Отаке він мені каже і підходить упритул, а я дивлюся повз нього, і вітер стає холоднішим, голоснішим, сильнішим, уже як буря, але це не буря, а море, і мене трусить, по-справжньому трусить, — але ось усе минає, і Канал Мак-Ґрегора знову здається спокійним. Спину тре волина, ще тепла від пострілу, руків’я прямо під ременем, а двоє колишніх присяжних накинули на двох інших підсудних ласо і тягнуть їх, як худобу на ранчо; жінки ж, як і раніше, стоять і спостерігають. Я спостерігаю, як вони спостерігають. Хотілося б знати, що змушує жінку дивитися на зло, яке творить чоловік. Може, якщо жінка не стає свідком вчинення правосуддя, то його, отже, й не відбувається?

«Але ж, Папо, ти — тямущий чоловік», — каже моя жінка.

Я чую її, але не бачу. Тих двох тягнуть у чагарі. Без барабанного бою, без музики, без церемоній. Кінці мотузок перекидають через дві гілляки одного дерева. Чому біля них зараз білий чоловік? Чому він за ними, навіщо дивиться на них і чому повертається до мене? Коли він глянув на мене, бриз став крижаним. Ті двоє стоять на високих табуретах, обидва тремтять і голосять. Тремтять так, що табурети аж хитаються, і від того вони скрикують. Той, який не божевільний, гадає, що йому варто лише напружити шию, напружити в ній кожен м’яз, і тоді, коли табурет упаде, він не помре. Не знаю, чому мені відомі йо’о думки, але це справді йо’о думки, я знаю. А білий чоловік оглядає їх, дивиться на мотузку, дивиться й на мене, від чого мені хочеться підскочити й закричати: «Хто ти, білий чоловіче? Хто ти такий? Це ти йшов слідом за Співаком? Як ти тут опинився?» Але вимовити я не можу ні слова, бо той білий чоловік раптом наближається до них. Ніхто його не бачить. Не знаю чому, але він дивиться на них і пильно вдивляється в мене. Тоні Паваротті не чекає. Жінки спостерігають. Може, то дапі.

Тоні Паваротті вибиває перший табурет, від чого засуджений зісковзує вниз на фут чи два. Він смикається, хрипить і, різко гойднувшись, збиває з табурета свого товариша, прирікаючи його на ще швидшу смерть. Вони обидва сіпаються й гойдаються, мотузки скриплять; я дивлюся на них і дивлюся на білого чоловіка між ними, і в мене самого шия починає горіти, різатися й кровоточити, а череп накачується важкою пульсацією крові, мов куля — водою. Ті двоє все ще смикаються. В усьому винні ковбойські фільми. Люди думають, що смерть через повішення настає відразу, як закінчується музика. Але насправді, якщо не зламується шия, цей процес може тривати дуже й дуже довго. Усе затягується, і жінки розходяться — спинами, назад у темряву. Голови в тих двох розбухають від припливу крові. Від нестачі кисню не витримують легені — і приречені перестають смикатися. Але вони ще не померли. Я знаю. Не знаю звідки, але знаю. Знаю з почуття, що всередині них і зовні, і просто дивлячись на їхні шиї.

Той білий чоловік усе ще там. Білий далі. Я кліпаю, а він уже зі мною в автівці. Я та двоє інших, яких я знаю, але не можу пригадати, і ми на дорозі — на мосту через море, — тільки за кермом не Паваротті, а хтось інший. Ми з ним знайомі, бо він жартує про дурного коня, якого я купив рік тому і який і досі не виграв жодного заїзду. Що взагалі не має сенсу, бо коня я купив лише тиждень тому. Але коли я кажу, мене ніхто не чує, бо в автівці я теж розмовляю, і бачу там сам себе за розмовою, і чую на’іть власні слова про коня і те, як кажу сам собі, що я ж купив того коня лише тиждень тому.

Тіла гойдаються на вітрі, хоча, як і раніше, не в такт. Усі розійшлися: жінки, чоловіки, ніч минула, посіріло небо, і чути крик чайок. Я більше не бачу білого чоловіка. Ми в автівці. Тепер ми в автівці, тільки вона давно зупинилася. Ми прямуємо до Каналу Мак-Ґрегора. Ні, ми їдемо з футбольного матчу, тільки я думаю, що, все ж, із перегонів — бо в автівці Ллойд, а він тренує коня. Ні, нині 22 квітня 1978 року. Я ніколи не забуду день повішення. Хоча ні, сьо’дні 5 лютого 1979 року, і я ніколи не забуду день того ідіотського футбольного матчу, бо я тоді розмовляв з Ллойдом про те, як він тренує мого коня.

Ні, зачекай. Відмотай плівку. Щось у мене не те з головою.

Хмари сизі та важкі; ось-ось піде дощ.

— Треворе, чому ти завжди летиш, коли ми доїжджаємо, бомбоклат, до цієї сраної дамби? Ти що, від денного світла тікаєш?

— Босе, ти ж йо’о знаєш. Йому не терпиться вибратися з Портмора.

— Не терпиться? Як там її звати, Клодетт чи Доркас?

— Ха-ха, босе, ти ж знаєш, що дівулі в Портморі — справжні вампірки.

— То перестань підставляти їм свою шию і, для розмаїття, подбай про власне дитя. Як щодо того?

— Босе, гарно сказано. Гарно сказано!

— І чого чоловіки в автівці завжди балакають про баб? Ох-ох...

— Босе, можна вернутися і провідати Клодетт і Доркас.

— Ну вже ні, не треба мені недоїдків Тревора. Вони вже, мабуть, оброблені по повній. Користі тепер від них ніякої.

— Овва, босе, з тебе сьо’дні гумор так і пре.

— Папо, а як щодо Лерлін і Міллісент замість Клодетт і Доркас?

— Клодін і Дорсент.

— Лерлент і Міллісін.

— Ха-ха.

— Ви сьо’дні ніби клепки погубили. Ллойде, хоч ти скажи щось путнє.

— Бомбоклат! Босе... Папо...

— Братику, чо’ гальмуємо?

— Босе... глянь.

— А це що за срань?

— Четверо, босе. Вавилон. Три мотоцикли і четверо фараонів. І ще «червоні лампаси». Спинятися?

— Ні. Ви бачили припарковані машини, коли ми проїжджали? Хтось, ма’ть, скоро під’їде ззаду.

— Я не помітив машин.

— Тоді що ж це за нами? От срань. Ллойде, ми далеко від цинкового заводу?

— Зо сотню ярдів буде, босе.

— Ті’ки проткнуться ніде не можна.

— Босе, за нами зупинилось авто.

— Скільки там фараонів? Ясно, що не ті’ки ці троє. Скільки їх виходить з авта?

— Ніхто не виходить. То ми спиняємося?

— Пригальмуй, плавно... Чорт би їх побрав.

— Якщо не спинитися, то вони з нашої автівки сито зроблять.

— Їх лише четверо, на трьох моциках.

— Папо, четверо, але з «калашами».

— Задній хід і розвертайся.

— Босе, все ’дно нас швидко доженуть.

— За що? У нашій машині нічо’ нема.

— Все ’дно, як тре’а — що-небудь приплетуть, босе. Он в од-но’о мегафон.

— Чекай. Я йо’о знаю.

— Спиніть авто і ви’одьте з руки вгору!

— Треворе, Треворе, зупиняй машину. Тільки двигун не глуши.

— Вибіркова перевірка на доро’ах! Ви’одьте по ’дному, з руки вгору!

— Папо, не виходь з автівки. Не виходь з автівки.

— Вибіркова перевірка на доро’ах! Ви’одьте, бомбоклат, з авта, з руки вгору!

— Папо, мені це не подобається. Не виходь з автівки.

— Слухайте, ч’твертий раз повторять не буду ви’одимо, бомбоклат, з авта, Папо Ло.

— Офіцере, що там... що там таке?

— Папо, звідки вони ’нають, що ти тут?

— Офіцере, що там таке?

— Я схожий на mo’о, хто бавиться балачками? Ти і твої кадри мають евакуватися з авта.

— Бра’, розвертай авто. Миттю!

— Прямо в машину ззаду? Ти, часом, не здурів? Папо, що ти надумав?

— У ко’о тут є волини? У мене тридцять ’осьмий.

— А в мене нічо’.

— У мене теж.

— А я, босе, коней треную.

— От бомбоклат!

— Папо, тобі не спондобаєцця, якщо я стану повторять, щоб ти ви’шов.

— Папо?

— Виходимо... Ми виходимо, офіцере. Бачите, ми...

— З такими, як ти, розмова коротка. Ви’одьте і ставайте он там, біля чагарнику. Так, чагарник через дорогу, ідійоте.

— Спокійно, партнере.

— Я тобі не партнер, вилупку. Думаєш, я те’ боюсь?

— Тобі треба бон...

— Треворе, стули рота. Куди стати, офіцере?

— Ти, вилупку, глухий чи як? Хоч’, щоб я по складах тобі повторив? Віді’діть усі від авта, щоб ми могли йо’ обшукать. Руха’теся вліво, аж поки не станете біля чагарнику збоку дороги.

— Папо, Папо, ти думаєш, вони...

— Замовкни, Ллойде. Краще розслабся.

— То як, містере Папа Ло, хочеш узнать, нащо ми те’ спинили?

— У мене нема з Вавилоном ніяких справ.

— Нам безперечно доведеться повчити те’ деяким манерам до ночі.

— Як вам завгодно, офіцере.

— Сержанте, ти не повіриш, що в них тут.

— В тачці?

— В тачці. У них ту’ магнітола.

— Магнітола? У машині чувака з гето? Справна? Ану ’вімкни. Ану гол’сніше... Оце так штучка. ’Начить, ти, капрале, ’наеш, як танцювать під диско? Смаж легко, смаж крізь усю ніч, танець тіні...

— Ха-ха, сержанте, слова там трох’ інші.

— Це ти мені будеш розказувать слова пісні? Хіба не ми з тобою минуло’о вечора були в «Тернтейбл-клабі»?

— Минуло’о вечора? Та ж; сержанте, комендацька година.

— Стули пащеку Інспекторе, не міг би ти поки обшукать цих штирьох? Швидко! І не забудь обмацать піськи й сраки, а то ці хлопці з гето вважають нас задурними для такої перевірки. Спочатку обшукайте Папу Ло. Так... Смаж легко, смаж крізь усю ніч, танець тіні. Ла-ла-ла-ла. Смаж легко, смаж ще легше, легше, легше, танець тііііііііііні. Ла-ла-ла-ла. Так, коли ось так, грамотно, робиш «па», усі дівки на дискотеці на тебе западають. То як, інспекторе, хтось із них робить танець тіні?

— Ні, сержанте, та як кліпнете, то зможете це побачити.

— Капрале, в авті є ще щось?

— Нічо’о, сержанте. Усе чисто. Ті’ки револьвер тридцять ’осьмого калібру. Хтось із них вважав, що заховав його під пасажирським сидінням.

— От бомбоклат! Тридцять ’осьмий калібр? На підлозі? Бува не твій, Папо? Щось тобі не дуже щастить, сучий ти сину. Чи, мо’е, це волина твоєї матусі? Інспекторе, оглянь зброю, поки ми з констеблем стежимо за ч’твіркою. Реальний тридцять ’осьмий калібр?

— Реальний, сержанте, як пузо моєї вагітної жінки.

— Це ж тре’а. Тридцять ’осьмий. Офіцери, я от що думаю. Ми знайшли тридцять ’осьмий калібр. А чи не той самий це тридцять ’осьмий, з якого Папа Ло зі своїми посіпаками стріляв у поліцію?

— Складно ска’ати, інспекторе.

— А ти хіба не пам’ятаєш? Той інцидент, коли Папа Ло зі своїми трьома посіпаками відкрив вогонь по поліції, яка зупинила їх для вибіркової перевірки? Ви, четверо, не опускайте рук.

— Не пригадую.

— A ти вдумайся і напруж пам’ять. Інспекторе, я дивлюся, ти вже тямиш, про що я. То ти не пригадуєш, як Папа Ло відкрив огонь по поліції? Вистрілив із цієї самої цівки тридцять ’осьмого калібру, а нещасній поліції не лишалося нічо’о, крім як відкрити стрічний огонь.

— Коли ж таке було?

— Прямо зара’. Огонь!

І стріляє в мене з мого ж пістолета тридцять восьмого калібру, і пуля пробиває мені губи, вибиває два зуби, пропалює язика й робить дірку в потилиці через яку проникає повітря а зовні виходить кров але ж ми лише повісили двох так ми повісили двох а пророк Гад[340] допитувався в мене де подівся той паршивий перстень ніби я щось знаю про руки Співака кулі з «калашів» прошивають мені груди один два три чотири п’ять шість сім вісім а в себе в будинку Пітер Тош стоїть на колінах після того як одна куля влітає в рот жінці та вибиває два зуби а Леппо приставляє Тошеві до лоба волину і пах-пах і ще дві кулі для чоловіка з радіо одна куля в спину наступного де вона залишиться назавжди але це стріляють у мене і з мене витікає річка крові та сечі і Карлтоне я бачу тебе Карлтоне на ритмі а жінка за твоєю спиною розсовує ноги перед тим хто збирається тебе вбити Карлтоне! А у Співака більше нема волосся Співак лежить у ліжку йому робить заштрик білий з гітлерівською свастикою що палає в нього на лобі куля відбиває мені палець і ставить на мені печатку як в Ісуса Христа на лівій долоні болю немає лише миттєвий жар крізь усе тіло і таких вогняних точок у мене вже дві дюжини але повітря виходить з мене зі свистом Тревор і Ллойд танцюють під кулями вони вжик вжик вжик підскакують сіпаються крутяться кричать кашляють і тремтять наче в них лихоманка а кулі змушують їх підстрибувати і я теж підстрибую так ніби в мене влучають петарди моя шия розмовляє кров’ю а рот не може розтулитися а на плечі у Співака сидить ангел смерті це білий чоловік я його вже бачив і знаю що він стоїть на сцені як Сіаґа та Менлі й обіцяє біднякам гарну долю а потім моя шия тріщить і я бачу як сам кружляю в танці куль ніби дивлюся на себе в театрі з верхнього ряду який усе вище й вище і вже над дамбою і морем і високо над сімома автівками що зара’ злітаються сюди як мухи з них вибігають фараони і лунають один два три постріли я вже збитий на землі тону в асфальті а один з них стріляє ще двічі зі словами — Так тобі й треба виродку. Тепер ти не такий сміливий — а потім ще один постріл і ще один і ще один пах пах пах стріляють по всіх нас вилупки а хтось у рацію передає — Здогадайтеся з ким ми щойно розібралися — і з’являється ще більше фараонів які віддають якусь свою данину один стріляє мені в шию пах другий у колінну чашечку пах третій у яйця пах чому ж за весь цей час не проїхав жоден автомобіль окрім поліційних вони заблокували дорогу здалеку схоже що в них у гето є інформатор і він їм сказав що я їду а у Тревора не лишилося обличчя а у Ллойда розпанахано живіт і груди а в мене розколота голова але серце ще б’ється і тут наді мною нахиляється ще один фараон і каже — Це тобі за Себерта — і стріляє мені прямо в серце і воно вибухає й мертвіє і тоді він підводиться і йде до своєї автівки а інші фараони розходяться по своїх а я піднімаюся все вище й вище але я все ще на дорозі й можу бачити низку поліційних машин вони залишають мене і їдуть з увімкненими сиренами щоб інші перед ними розступалися. Вони їдуть як одне велике тіло довгої зміюки із сиреною до кварталу де розміщено офіс міністра безпеки і вони кружляють довкола знову й знову і гучно сміються а я бачу все що зверху і все що знизу і все що відбувалося десятки років тому Пітер Нессер з першою волинок) тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року коли я взяв до себе Джосі Вейлза і коли помилково вбив того школяра і я бачу що відбувається в сірому місці ніби я можу щось зробити й усе змінити якщо тільки закричу доволі гучно — Відріжте йому на нозі пальця відріжте пальця не слухайте бомбоклат цього ідіота расту що лише смокче вашу кров через люльку з «травичкою» відріжте пальця і не дозволяйте нацистам себе торкатися! — та через дорогу стоїть білий чоловік і я його впізнаю але я його не знаю і він дивиться крізь чагарники поруч із дорогою там невеличке болото в якому плаває водій з його ран не тече кров добре отже крокодил на нього не полюватиме тож він пливе пливе і пливе і ось помічає рибацького човна і той теж його помічає і підбирає він залазить усередину і тремтить і скиглить що він лише водій таксі й рибалка відпливає а я вже не на каналі й не вершу суд мене взагалі не було на каналі це сталося більше року тому і все скінчилося більше року тому і все що сталося між пострілом у мою голову і пострілом у моє серце сталося миттєво і все те останнє що я робив у своєму житті постало одне за одним і одночасно але оно Тревор усе ще стікає кров’ю і Ллойд уже відчув поцілунок смерті й ось він я жентельмени. Ось він я.

Алекс Пірс

удь ніжним, проведи мене крізь ніч танцем тіні... Це має спрацювати... Припини наспівувати цю довбонуту пісню. Продовжуй у тому ж дусі і не встигнеш поворухнутися, смикнутися чи... знаю, ні, таки не знаю... Якщо він здогадається, тоді все скінчиться жахливою сценою вбивства та крейдяною лінією навколо трупа, — а все через те, що ти прокинувся з довбонутою пісенькою, що трясе пітною поліестеровою дупою у твоїй голові. Рано чи пізно йолоп поплатиться за те, що зважиться поворухнутися. Права частина мозку каже: «Ти мав би померти заради чогось більшого, а не через пісеньку про сраних каченят[341], якою ти заразився на танцюльках. Спав би собі вдома — і горя не знав...» Утім, це ж справді може бути сон. Найпевніше. Викидаю знічев’я пальці на подушку: чотири означатимуть, що це сон, п’ять — що дійсність. Раз два три чотири п’ять... От дідько!

А якщо мені сниться, що все це — по-справжньому? Якщо це сон у сні? Пригадую, я десь читав: таке відбувається, коли помираєш. Господи Ісусе. Дихай розмірено. Ні, взагалі не дихай. Гаразд, дихай, але повільно. А тепер перестань. Ні, він це відчує — і зрозуміє, що ти прокинувся. Я знаю, що це. Найпевніше, у тебе закінчується кайф. І тепер ти просто виповзаєш із глюків. Ось що буває, якщо розживатися коксом деінде окрім Сорок Другої або Восьмої вулиці, адже саме туди мене направляли зазивачі із Сорок Першої, і з П’ятої. Чекайте, який же це глюк? Я ніколи не ловлю галюнів на Ямайці. Вона сама по собі глюк, і... Господи Ісусе, досить сушити собі голову. Продовжуй у цьому ж дусі почнеш думати вголос... Я щось уже сказав? Господи Ісусе, Господи Ісусе, Господи Ісу-у-усе, — годі, годі, Алексе Пірсе. Охолонь зараз же, охолонь. Стули очі та спробуй вхопитися за сон, який від тебе вислизнув; негайно хапайся за нього, а коли прокинешся, на краю твого ліжка вже не сидітиме цей чоловік. А може, і ще краще: не буде того, хто відчинив твої двері і зайшов якраз в момент твого пробудження, бо ти ж і не спав по-справжньому, та й не міг спати на такому незручному ліжку. Ніхто не заходив, не підходив до вікна і не зашторював його, не ліз собі під сорочку — не дивись... твою маму, не дивися — і не сів на твоє ліжко. Ніяких тобі скрипів, клацань, скреготів замка. Стули очі. Ось так просто, це спрацює. ЦЕ СПРАЦЮЄ...

Я в готелі «Скайлайн». Заїхав два дні тому, хоча в Кінгстоні вже п’ять місяців, а на Ямайці й усі вісім. Вісім місяців з того часу, як Лінн поставила мені ультиматум: вона або Ямайка. Бісова дурепа, я й не розраховував, що вона зрозуміє мою роботу, але сподівався хоча б на повагу до того, чим я займаюся. Не сказати, щоб воно аж так їй не подобалося. Дідько, з ненавистю я б якось упорався. Ненависть — це принаймні вже щось. Але вона виявляла таку рідкісну байдужість, яка мене просто бісила, і ще гірше — її ультиматум стосувався того, на що їй, по суті, було начхати. Я шукаю спосіб відплатити їй тією ж монетою. Хоча, чесно кажучи, я все-таки вважаю, що вона сказала: «Книжка або я» задля того, аби розпочати місію зі встановлення фактів, тобто просто щоб побачити мою реакцію.

І ось у чому прикол: в якості відповіді цілком годяться обидва варіанти. То що ж тепер? Так, я нібито ненавиджу її за те, що вона не відчуває ненависті до мене. Ненавиджу за те, що вона ввійшла в мій кабінет у Брукліні, мою гарну спальню з розкладним письмовим столом і сказала: «Коханий, сьогодні твій визначальний день. Ти мусиш вибрати: або твоя ямайська книжка, яка нікуди не приведе, або наші стосунки, які ні до чого не приведуть, бо одне або інше повинно мати розв’язку». Я їй відповів: «Господи Ісусе, ти забагато слухала „Прибуття повільного поїзда“[342]? Якщо так, то ти вибрала найгірший час, щоб стати фанаткою Ділана». Вона назвала мене пихатим чваньком і йолопом, якому просто потрібно відповісти на поставлене запитання. Я сказав, що останнім часом багато читав на тему психології і що подібна ситуація називається не інакше як «емоційний шантаж», тому я відмовляюся відповідати на таке запитання. Вона подивилася на мене і сказала: «Що ж, це і є твоя відповідь». І вийшла з моєї — нашої — спальні. Господи Ісусе, я б зараз багато віддав за ляпас, який, мабуть, варто було тоді їй вліпити.

Не знаю, про що я думав. Я мав би обрати її, зусиллям волі влаштувати їй щастя, — і ми б протягли ще років зо два, поки нарешті не зійшлися на тому, що вкрай обридли одне одному. Однак либонь цього я й заслуговував — стати таким собі нудним, задоволеним своєю долею господарем дому-родини, який намагається позбутися нажитого пузця. Але в такому разі я принаймні, прокинувшись одного ранку, не побачив би незнайомця, що всівся на моє ліжко і розглядає підлогу. Нудьгувати в Брукліні — це щонайменше смішно. «Люба Еббі[343], порадьте, бо в мене з’явилася проблема ще до того, як з’явився до неї привід».

Правду кажучи, до Нью-Йорка я повернувся, відчуваючи в собі діру розміром з третій світ, яку, я знав, Лінн собою не закриє, але все одно я намагався, щоб вона це зробила. Можливо, мене ображало те, що вона навіть не спробувала влаштувати мені драматичну сцену із закидами, що їй, бачте, не під силу бути поруч зі мною супержінкою; злило й те, що вона не покинула мене, заливаючись сльозами, і не написала потім про мене пісеньку в стилі Карлі Саймон[344]. Натомість я здобув дівчину, яка, по суті, ставилася до мене так само, як Ямайка — інша моя любка: те, що в нас є, можливо, й непогане, але не варто себе обманювати думкою, що після певної межі їй буде до тебе хоч якесь діло. Можливо, вона мені сподобалася з тієї ж причини, з якої мені подобається час, проведений на Ямайці. Я з самого початку знав, що в нас нічого не вийде, але це однаково не утримало мене від того, щоб до неї позалицятися. Навіщо? Хтозна. Чи поводився б я так само, якби знав відповідь на це запитання? Чорт забирай, цілком імовірно.

Тим часом збоку, на лівому боці мого ліжка, сидить якийсь чоловік і розглядає підлогу. Я відчуваю, що він на неї дивиться. Лише раз я підняв голову і тут же подумки себе вилаяв: він, напевно, це відчув. А може, й ні. На моєму ліжку сидить такий легкий чоловік, що його вага майже не відчувається, хоча він сидить на моїх простирадлах, в яких, у нього за спиною, заплуталася моя права нога. Хтозна, де тепер моя ліва, головне — нею не ворушити. Не ворушити. І все обійдеться. Друже, ти, здається, збирався знову заснути; згадай, саме таким був твій початковий план. Прекрасно, просто стули очі, прикинься сонним, аж поки не заснеш насправді, — а коли прокинешся, його вже не буде. Перестань думати, що це не спрацює; йолопе, ти ще не пробував. Стули очі — і все. Стули так міцно, щоб аж сльози виступили. Замруж їх і відраховуй секунди, 12345 — занадто швидко, занадто — 1... 2... 3... 4... 5... 6... — повільніше, ще повільніше, — а коли ти їх відкриєш, його вже не буде. Не буде... Нє, ще сидить.

Він усе ще тут. Поглянь на нього напівзаплющеними очима. Він що, ввімкнув світло? Цей довбодзьоб увімкнув світло? Хто, чорт візьми, вмикає світло в цю пору? Ні, не дивися. Чорні штани, ні, сині. Точно? Може, темно-сині, з синьою сорочкою? Лисий? Він тримається за голову? Білий? Смаглявий? Підпирає голову руками? Хто ж носить темно-синю сорочку і штани в тон? Не дивися. Може, якщо захропіти, то він піде? Чорт. Треба перевернутися. Уві сні всі перевертаються; якщо я не робитиму цього, він подумає, що я не сплю. А якщо я перевернусь і ненароком його сполохаю, і він раптом що-небудь зробить? Мої джинси все ще лежать на стільці біля письмового стола, за яким я не працюю. Гаманець ледь не вивалюється з кишені. Квиток на автобус, презерватив, тридцять баксів, ні п’ятдесят, — і чого це я розглядаю свій довбаний гаманець? Порожня коробка з «Кей-Еф-Сі» — в Джемдауні це культова їжа. А де ж моя довбана сумка? У нього в ногах? Він її обнишпорює? Алексе Пірсе, сирливий ти боягузе, ану швидко підхоплюйся і кажи: «Братане; якого чорта ти тут, власне, розсівся? Це що, твій номер?»

«Чо’о? Ой, друзяко, я ж справді думав, що це мій номер».

«Хіба він схожий на твій?»

«Бра’, ми ж у готелі, хіба ні?»

«Твоя правда».

«Чуване; я з вечора так напився, що навіть не пам’ятаю, як піднявся нагору Ти, між іншим, сам винен, що двері не зачинив, — ось такий п’яний дурень, як я, і зайшов. Тобі ще пощастило, що ти не симпатичний, бо прокинувся б з моїм членом у дупі аж по саме нікуди».

«Добре, що я не симпатичний».

«Проти правди не попреш».

«Зараз ти заберешся...» — ч-чорт, із ким це я розмовляю? Я сказав це чи подумав? Він не поворухнувся. І не ворушиться. Усе ще не ворушиться.

Чуваче, зберися. Швидко збери себе докупи. Дихай повільно, дихай по-віль-но. Може, варто його злегка штовхнути? Готель же, в принципі, безпечний. Можливо, він із чотириста двадцять третього номера, а сюди втрапив просто помилково; або ж я справді залишив двері відчиненими; або, може, готель так заощаджує — на однакових ключах до всіх дверей, бо ж ніхто не перевірятиме, тому що, Господь мені свідок, білі, які шукають пригод, але не ставлять запитань у країні третього світу, ніколи й нізащо не втраплять у таку халепу, як я.

Боже, як би я хотів перестати думати. Засинай уже, засинай по-справжньому, а коли реально прокинешся, його тут не буде. Це все одно як... все одно як... знаєш, все одно як що? Як залишити відчиненим вікно, побачивши в кімнаті ящірку. Та стули вже очі, ну будь ласка. Поруч із коробкою полковника Сандерса[345] стоїть важелезна друкарська машинка. Може, пробурмотіти, нібито крізь сон, скільки вона коштує, — хай би він її забрав і звалив звідси? Тьху, типова помилка письменника, що злодії начебто байдужі до літератури. Йоханий бабай! Меннікс[346] уже вхопив би оту лампу і вперіщив його по голові. Вчепись за її основу і цілься в потилицю. Темп життя — не двадцять чотири кадри в секунду. Барнабі Джонс[347] давно б уже що-небудь зробив. Навіть «Жінки в поліції»[348] уже б щось вигадали, хоча вони такі нездари і, як правило, тільки замахуються, але не б’ють.

Ліворуч від мене стіл, праворуч ванна кімната, а між ними — цей чоловік. До ванної — п’ять футів. Шість, максимум вісім. Двері відчинені. Чи є там ключ? Нібито він повинен там бути, бо ж у кожній ванній кімнаті має бути ключ, — чи не повинен? Я вистрибну з ліжка, висмикну свою стопу (вона майже під ним) і, напевно, рвону до дверей — у ванній я можу опинитися раніше, ніж він на мене накинеться. Ну, мо’ доведеться зробити два стрибки, максимум три. На підлозі килим, тому я не послизнуся. Он вони, довбані двері, треба лише добігти до них, зачинити за собою і міцно триматися за ручку, якщо немає ключа, — а він же там обов’язково є, мусить бути, інакше... І що ж я зроблю тоді? Отож. У мить, коли я сіпнуся, він своєю дупою притисне мою стопу і в нього якраз вистачить часу пустити в хід свій катлас[349] — цей тип точно ямаєць, тож обов’язково має при собі мачете. І він устигне штрикнути мене в стегно, щоб я не побіг, і він полосне мене по тій артерії, ну, по тій, як її там, артерії, при пошкодженні якої стікають кров’ю в лічені хвилини, і ніхто не зможе врятувати... Прошу тебе, сучий ти вилупок, не тисни так на мою стопу. Може, треба підскочити — начебто я прокинувся від кошмару, різко штовхнути його в спину — точніше, в бік, а поки він намагатиметься зробити те, що там заведено в бандитів — сконцентруватися, вихопити дуло чи ще щось, — я вже доскочу дверей номера; вони ж мусять бути відчиненими, раз він зайшов. Вибіжу в трусах і закричу на весь коридор ґвалтують вбивають поліція — будь-що, бо річ ось у чому: він не повинен тут бути, як не крути, тому що я його не запрошував.

«Братане, чуєш? Схоже, настав час обзавестися штукенцією.

— Штукенцією?

— Штукенцією. Тобі, либонь, підійде „Беретта“.

— Якого дідька? Ні, Присте, не хочу жодної довбаної волини. Знаєш, що трапляється з волинами? Гинуть люди.

— Братане, мова про інше.

— Гинуть не ті люди.

— Дивлячись на кого направлене дуло і хто його направляє.

— А що маю робити зі зброєю я? Чорт, і для чого вона мені?

— Спитай краще: як швидко мені вдасться її роздобути і як легко буде її застосувати.

— Ну добре, як швидко я зможу її дістати?

— Зараз.

— От, лай...

— Тримай.

— Що? Ні. От лайно... Ні.

— Братане, бери штукенцію.

— Присте...

— Бери штукенцію, кажу тобі.

— Присте...

— Бери, володій і контролюй.

— Ні, Присте, не хочу я ніякого довбаного пістолета, їй-богу.

— Хіба йдеться про те, чого ти хочеш?»

Ямайці та їхні розмови загадками. Коли-небудь я йому скажу: «Послухай, Присте, вся ота твоя закодована нісенітниця не додає тобі розуму». Але тоді я ризикую втратити найкориснішого інформатора в усьому Кінгстоні.

«Скільки років ми вже з тобою знаємося?

— Не ’наю. Років зо два, три?

— Я бодай раз казав тобі хоч щось позбавлене сенсу?

— Ні.

— Тоді бери волину. Або ніж. Братане, хоч щось.

— Навіщо?

— Бо за вівторком іде середа. А те, що ти робитимеш у вівторок, змінить ту середу, яка настане для тебе.

— Господи Йсусе, Присте, ти хоч раз можеш сказати мені все прямо?

— А то ти мене не розумієш? Хто ж, як не я, розказує тобі про все, що відбувається? Я знаю все про всіх. Навіть про тебе».

Будь ласка, не завалюйся ще далі на ліжко, не торкайся моєї ноги; він там що, схрестив ноги? Ніхто не схрещує своїх ніг; так роблять тільки британські підараси. Тепер він дивиться на мене, я це чую: коли ти відчуваєш на собі чийсь погляд, шию ззаду ніби поколює. А зараз моя шия починає безупинно сіпатися. З яким виразом він на мене дивиться? Схилив свою голову, мов песик, якому ти здаєшся дуже кумедним, чи як оті ямайські дітлахи, що уважно оглядають мене при зустрічі і, певно, думають: чи Ісус за другого пришестя може носити обтислі джинси? Що цей тип має намір зробити? Схопить мене за яйця? Чи бачить він мене крізь простирадла?

«Братане, знаєш, як ти лохонувся? Як сильно ти обкрався? Я зараз навіть говорити з тобою не хочу.

— Що сталося? Брате, піднімайся нагору, дощ іде. Я подзвоню черговому, щоб тебе пропустили.

— Я люблю, коли Джа влаштовує мені водні процедури.

— Не мели дурниць, Присте. Пів на десяту вечора. Тебе навіть погано чутно через грім.

— Минулого понеділка ти прийшов зі мною поговорити і сказав: „Присте, я хочу поставити йому одне-єдине запитання“. Я сказав тобі: „Ти можеш поставити, але, по-перше, він не зобов’язаний тобі на нього відповідати, і, по-друге, якщо він відповість, то відповідь тобі не сподобається“. Пам’ятаєш?

— Звісно, пам’ятаю, адже ти мені це казав. Казав: „Думай, про що запитуєш Папу Ло“.

— Так я не про Папу Ло. Він не єдиний, з ким ти говорив.

— То ти про Шоту Шерифа? Ти мені стрілку з ним не влаштовував, я сам її забив.

— Братане, я тобі про людину з ЛПЯ. Ти говорив із Джосі Вейлзом.

— Умгу. І що з того? Він там був. Я спитав, чи можу трохи з ним поговорити, і він сказав „так“. Ось я і порозпитував.

— А ще я сказав, що рот мені скоро доведеться закрити на замок, бо вони починають здогадуватися, що я стукач. А я, братане, кажу лише правду. Я ж навіть не інформатор.

— Так, ти не інформатор, розумію. Заходь, брате.

— А ще я тобі сказав: не думай, що в Джемдауні всі стають ідіотами, щойно бачать білу людину. Не ходи в гето без паспорта гето.

— Присте...

— Не ходи в гето без свого паспорта гето, — казав я тобі.

— Присте, тобі не здається, що це все якась дурня?

— Я казав: „Не ходи на ту чи іншу територію, поки я не дам знати певним людям“. Я казав: „Не ходи на ту чи іншу територію, якщо з тобою нема мене“».

Бабахнутий на всю голову Прист. Мені знадобився певний час, щоб зрозуміти, що він геть не той, за кого себе видає. Хоча, знову ж таки, єдиний спосіб роздобути інформацію вгорі — зайняти положення знизу Хай куди б ти поїхав, інформатори завжди залягають на самому дні. Можливо, в кожній окремій країні — з тих, де мені доводилося бути, — вони чимось різняться, однак у суті своїй однакові: це на третину підлотники, на третину брехуни, і ще на одну третину — звичайні кульгаві невдахи, які знають, що важливі доти, доки їм вдається видавати себе за пупів землі. Особливо цей екземпляр, що видає інформацію з таким виглядом, ніби власноруч пише Повторення закону. У сраку його «вуличний паспорт», — бо хлопці з Восьми Провулків, з якими я поспілкувався, як з’ясувалося, вважають його самого найдовбонутішим клоуном у гето. «Прист вважає, що його лайно у Восьми Провулках має якесь значення? І що тобі можна сюди зайти, бо тебе послав або привів Прист? Знаєш, чого його звуть Пристом?

— Він сказав мені: це тому, що він єдиний, хто ходить і в Копенгагені, і у Восьми Провулках.

— Та ну його в сраку! Отаке він сказав? Йоу, братани, чули, що йому наплів Прист?

— То це неправда?

— Чо’о ж, частково правда. Тїки не те, що в нього начебто є влада Ісуса, — бо той довбень завжди поводиться так, ніби зараз вручить тобі п’ять хлібин і дві рибини.

— Тобто?

— Прист тому й вештається по всьому гето, бо його навіть коти не бояться. То як гадаєш, чого ми його кличемо Пристом?

— Ну, він...

— Послухай таке. Колись давно Прист хотів стати великим шотою. Колись давно. І щодня канючив у дона: „Доне, даси мені волину, га? Ну дай, будь ласка, га? Бачиш, я ж народжений бути рудбоєм“. І ось Шота Шериф, втомившись від його сліз і шмарклів, таки дав йому волину. І знаєш, що сталося? Цей дітвак засунув те дуло собі в труси, і раптом — бах! Та й відстрелив собі пісю. Дивом вижив узагалі. Якось я спитав Шоту, чи часом він не спеціально зняв ту волину із запобіжника, — але той промовчав. Дивно, що він на себе після цього не наклав руки: якщо не можна трахатися — для чого взагалі жить?

— Але ж язик у нього лишився.

— Що ти сказав?»

Вісім Провулків. Це правда: Прист нічого не зробив, щоб мене з ними звести. Це я сам запитав знервовану леді з Ямайської ради церков, чи не можна мені поговорити з кимось із тих людей, що стоять за договором про оте примирення. Вона кудись зателефонувала, і несподівано для себе я почув, що хоч наступного дня можу піти туди на зустріч.

У ямайців усе крутиться навколо «туди» або «сюди», «сюди» або «туди». Хоча з Копенгагену туди не так просто втрапити. Крутишся вуличками, виробляєш віражі по ринку, і голова в тебе йде обертом уже від усього цього — дерев’яних прилавків з бананами, манго й акі, грейпфрутами і джекфрутами, платтячками з рюшечками та відрізами габардину для штанів, лотками з газетами та сигаретним папером, і при цьому в твоїх вухах постійно лунають ритми реґі (на радіо його не почуєш), тож і кліпнути не встигнеш — а ти вже майже проґавив Перший Провулок з Восьми.

Але в кожного цього Провулка є ріг, і на кожному такому розі стоїть по п’ять-шість пацанів, готових зайнятися тобою. Мене вони чомусь пропустили спокійно, тож я зробив висновок, що на цей час, завдяки Співакові, місцеві вже звикнися з тим, що на їхню територію можуть зайти білі. Хоча більш доречне, все ж, інше пояснення: без слова дона тут ніхто не смикнеться. І цю п’ятірку голодних щенят, готових щомиті на когось накинутися, стримує невидимий повідець. Прист із таким запалом утирав мені про всілякі небезпеки Копенгагену, що йому навіть не спало на думку, що я можу ось так навідатися у Вісім Провулків.

Про них він сказав мені лише за день до того, як я туди подався. До того ж Прист вважає, ніби я працюю за його графіком. А ще: що я — дурний америкос, який досі живий винятково завдяки йому. Хоча, бачить Бог, сам мій приїзд сюди був таки дурістю.

Тільки подумати, як надовго я застряг з тими вилупками з північного узбережжя, одягненими у футболки з написом «Від’ямай мене». Але, з іншого боку, чи багато людей можуть сказати таке: «Брате, я бачив справжню Ямайку. Я був там зі „стоунзами“, коли вони записували „Юшку з козячої голови“ на „Дайнемік саундз“[350] (хоча я не маю ніякого стосунку до того, що той альбом врешті вийшов шматком лайна). А починаючи з сімдесят шостого року, Пітер Тош бачив мене в студії постійно — і не виганяв. І тобі варто було б там бути, коли я сказав Співакові, що його обробка бітлівської „я люблю її“, на думку Пола Мак-Картні, — найкраща кавер-версія всіх часів»? Тож утріться.

Саме тому я не боюся заглиблюватися в нетрі Кінгстона. Важливо лише те, яка це глибина. Такої ви ще ніколи не бачили, хоча, може, і бували тут десятки разів. Раніше я намагався проводити паралелі, але коли ти тут, це не має сенсу. Коли проходиш повз пацанів на розі, тобі навіть не спадає на думку підвести очі й оглянути місцину. Ти просто йдеш повз них і повз чоловіків, що грають у доміно. Чоловік, який сидить обличчям до мене, щойно високо підняв руку, щоб грюкнути доміниною об стільницю і, мабуть, виграти партію (бо на його обличчі аж сяє усмішка переможця), — та ось він помічає мене, і його рука сповільнюється, він кладе кісточку дуже обережно, так, наче ця його гра така нікудишня, що йому соромно перед білим містером, який її бачить.

Ти йдеш далі й дивуєшся: а може, ти сам тут уже став ходячим шоу? Ти знав, що на тебе дивитимуться і навіть витріщатимуться, але не сподівався, що опинишся наче в центрі якогось фільму, що уповільнюється і, врешті, майже спиняється, і все довкола перетворюється на окремі кадри, а вуха вловлюють уже лише тишу: начебто щойно все звучало на повну гучність, та раптом, десь, різко змовкла музика, чи розбився келих, чи дві жінки зойкнули, — або ж така тиша була тут завжди.

Ти проходиш повз перший будинок (хоча це не зовсім будинок, це точно чиєсь житло, але аж ніяк не будинок), і намагаєшся не витріщатися на трьох дітлахів у дверях. Але все одно це робиш і дивуєшся: а чому прохід так добре освітлений? Може, то прохід між будинками або просто немає даху? Але потім ти бачиш стіну — синю і рівну, і мимоволі замислюєшся над тим, хто так дбає про це місце.

Малюк у довгій, до колін, жовтій майці «Старскі та Гатч» усміхається мені, але дві дівчинки (обидві старші) вже навчені цього не робити. Та з них, що на нижній сходинці, підіймає поділ сукенки, з-під якої виглядають джинсові шортики. Двері за ними такі ветхі, що скидаються на уламки плавнику, прибитого штормом до берега, але я намагаюся на це не дивитися, бо, десь двома футами нижче, на сходах сидить жінка і зачісує ще старшу дівчинку, що вмостилася на нижній сходинці. А між трьома дітлахами і жінкою — може, то їхня мама? — цегляна стіна, в якій не вистачає стількох цеглин, і вона вже більше схожа на шахову дошку. Хтось почав було фарбувати її в білий колір, але облишив. Це дещо збиває з пантелику, адже ННП виграла на виборах, а тут — її територія. Здавалося б, її рідні нетрі повинні мати кращий вигляд, але вони ще гірші, ніж у ЛПЯ. Хоча, «гірше» — відносне поняття для Кінгстона, і воно змінюється з кожним днем і... Якого біса?! На моєму ліжку розсівся якийсь довбаний чувак, — а я думаю про якесь довбане гето за десять миль звідси!

От лайно... Чувирло, сядь прямо, не завалюйся на ліжко. Ти вже тут скільки, хвилин десять? Заснув, чи що? Я так теж уже робив: хапав голову руками, ліктями впирався в коліна, хоча зазвичай я не спав, а мандрував під кайфом. Навіть не знаю, що робити. Ось зараз візьму — і перевернуся.

Що гіршого може статися? Він трішки запанікує, а потім вирішить, що я все ще сплю. Це ж природно — повернутися вві сні; він може вважати дивним саме те, що я не ворушуся. Хіба ні? Я хочу побачити його довбане лице. Він потирає собі потилицю (лисий, я тепер бачу), а його руки — червонаво-брунатні. Може, це приплив крові? Перевернуся і штовхну його в спину. Так, саме так і зроблю.

Ні. Дідько, я ж лише хочу встати у своєму довбаному готельному номері й замовити чашку гівняної кави, — бо в цьому дешевому готелі вважають американців такими тупими, що вони навіть не знаються на смаку справжньої кави, і це недалеко від правди, якщо постійно випивати їхню оту бурду до останньої краплі; але я все одно її питиму, бо треба ж чимось зайняти рота, поки розшифровуватиму плівку з учорашнього дня, на якій може й не виявитися нічого цікавого та більш «смачного».

А потім я візьму рюкзак, натягну джинси, стрибну в автобус і гляну на людей, які дружно подумають: «Ого, з нами їде білий мен». Тільки вони подумають це дещо іншими словами, та я не лізтиму не у свої справи, і вийду на зупинці перед «Ґлінером», і поговорю з Біллом Білсоном, хоча він і довбана маріонетка ЛПЯ та американського уряду, яка постійно годує побрехеньками отого нишпорку з «Нью-Йорк таймсу». Хоча, по суті, Білл хороший хлоп, завжди готовий видати кілька непевних цитат; я ж лише хочу запитати його, чи Джосі Вейлз пригадував той день, коли стріляли в Співака (хоча, зрозуміло, то була справжня трагедія), і як він міг розповідати, що в Співака поцілили саме в момент, коли він передавав своєму менеджеру скибочку грейпфрута, — адже цей дрібний фактик не знав ніхто, крім самого Співака, його менеджера і мене, бо я був єдиним, із ким вони про це говорили.

Тобто, це вже не бозна який секрет, але — саме та деталь, що виринає лише після тривалої кропіткої праці, коли врешті вдається заручитися довірою того, в кого береш інтерв’ю, і розв’язати йому язика.

Зрозуміло, про грейпфрут я не заїкатимуся, скажу лише, що цей дон знає аж надто унікальні подробиці того замаху, який, до речі, мені заборонено називати «замахом». Коли я спитав Співака, хто його намагався вбити, він подивився на мене з усмішкою і сказав, що це велика таємниця. Я не згадував цього в розмові з Джосі Вейлзом — бо коли я востаннє дивився в дзеркало, в мене на лобі напису «ПІДАР-САМОВБИВЦЯ» не було.

От лайно, ніяк не можу привести думки до ладу. Усе було не так. Тобто, цього ще не сталося, бо я все ще на межі Восьми Провулків — і шукаю Шоту Шерифа, а не Джосі Вейлза. Якого дідька я згадав Джосі Вейлза? Він навіть не з тих, чиє ім’я спадає на думку, і готовий піти в заклад, що це його самого більш ніж влаштовує. Джосі Вейлз — це Копенгаген. Алексе Пірсе, це було потім. Те, що ти дізнався у Восьми Провулках, спрямувало тебе в Копенгаген, — щоб усе прояснити до кінця. Але спочатку я побував у Восьми Провулках. А був я там для того, щоб зустрітися з Шотою Шерифом. Хотів дізнатися, чи діє, як і раніше, мирний договір — після отих убивств на Орандж-стриті та Печон-стриті минулого тижня, де, через подружку, хлоп від ЛПЯ зарізав хлопа від ННП. І після того останнього з’ясування стосунків із поліцією — через те, що хлопці в чорно-червоному знайшли схрон зі зброєю та боєприпасами, та такий, яким не могла б похвалитися навіть Національна гвардія США.

Звісно ж, запитати про таке прямо я не міг. Після зустрічі з «вітальним комітетом» Восьми Провулків, який виклав мені досьє на Приста, я несподівано побачив його самого — під вуличним ліхтарем, де він чекав на мене. Принаймні він так і сказав: «Братане, я давненько вже тебе дожидаюся». Зв’язок у гето старіший, але більш передовий за телефон. Прист зручно вмостився на сталевому барному стільці зі справжнього бару, за тридцять футів від рогу, з-за якого вигулькнув я. Він повагом курив сигарету, посмоктував «Гайнекен» і стежив за партією гри в доміно. Мав вигляд чоловіка, до якого запросто можна підійти зі словами: «Слухай, чуване, а де знайти такого собі Шоту Шерифа?»

— У такому місці аж ніяк не сподіваєшся побачити блискучий барний стілець.

— Або друге пришестя Ісуса. З диктофоном.

— Я вже не раз це чув.

— Що саме?

— Неважливо.

Він теж знає, що я прийшов поговорити про мирний договір. Виявляється, їх із Папою Ло одночасно посадили — якраз тоді, коли бандити вчинили напад на Співака, — і, як будь-яка група розсудливих людей, що опинилися в одному місці, вони почали тлумачити те, що відбувалося. Потім, як відомо, виник мирний договір, про який навіть співак Джейкоб Міллер написав пісню (не те, щоб супер, але згодиться), а згодом повернувся Співак — закріпити ту угоду ще одним концертом. Я хотів дізнатися, що ж насправді підвело договір до межі зриву і чи поставлено хрест на його майбутньому. Я запитав Приста про ніч напередодні, як армійці перестріляли хлопців у Ґрін-Беї, що призвело до першої тріщини в мирному договорі. Чи чув він про Джуніора Соула? Складно повірити в існування кілера з ім’ям, яке більше пасує співакові в стилі ду-воп[351], — але якщо такий реально існує, то Шота Шериф, імовірно, про нього чув. Адже він теж, певною мірою, причетний до укладання тієї угоди про замирення.

— Ні, чуваче, я не чув про такого... А він хіба не від ЛПЯ?

— Кажуть, що Джуніор Соул був головорізом від нацпатів.

— Головорізом?

— Химерною особою.

— Химерною?

— Забудь. То він не звідси?

— Ісусику, в нас немає нікого з таким ім’ям.

Більше, напевно, мені не сказав би й Шота Шериф. Не встиг я спитати, чи можна ще з кимось переговорити, як Прист схопив мене, злодійкувато озирнувся, чи ніхто не дивиться, і прошепотів: «Юначе, цей договір повинен діяти. Повинен». Він майже благав. Я ще трохи порозпитував його «братиків» про якісь дурниці, приміром, чи знають вони, що виконавиця «Ще, ще і ще» була порнозіркою[352], і пішов.

На днях Прист підшукав мені декого більш корисного. Він привів мене в якийсь неймовірно загиджений провулок, у тому кварталі Кінгстона, де верховодить ЛПЯ, і там познайомив із хлопом, що виявився одним з тих, хто втік з Ґрін-Бею; так я вперше зустрів «реального братана» з реальної банди «Венг-Ґенг». Хлоп відвів мене в бар, футів за двадцять від місця зустрічі, і почав говорити. За його словами, той Джуніор Соул прослизнув у Саутсайд — це територія ЛПЯ, — де затусив з «Венг-Ґенгом» і бовкнув, що армійцям бракує людей на охорону будівництва в Ґрін-Беї. Потім Джуніор Соул зв’язав їх з такою собі Матою Харі з кінгстонського готелю, а та сказала, що хлопці скоро отримають волини плюс по триста американських доларів на брата, а для закріплення угоди ще й трахнулася з трьома чи чотирма з них. Прист усе ж розповів мені про Джуніора Соула, але цей, що вижив після відстрілу на побережжі, розказав ще й про таку собі Селлі К’ю (аж ніяк не ямайське прізвисько). Бідоласі на вигляд нема й сімнадцяти, але для Джемдауну він усе одно застарий — як для першого траху.

— Тож Джуніор Соул з’являється, чотирнадцятого січня, — пригадує він після того, як я віддав йому свою пачку «Мальборо», сімдесят баксів та касету Джеррі Рафферті[353], що невідь-як опинилася в моєму рюкзаку. — Він під’їхав з двома «швидкими», і мені це здалося підозрілим, — сказав хлопчина. Але юному шоті тоді було сказано, що в обумовленому місці на нього чекають волини, які треба лише піти і взяти, — а це ж все одно що сказати нарику: «У смітнику, в кінці провулка, лежить нічийний пакет з героїном». Те, що він тоді розповів, було дуже важливою інформацією, тільки я не надто пригадую її. Треба перевірити в записах.

«Ми ж були, в основному, растафарі, а нелейборити. — Ось воно. — Ми ніколи не лізли в політику Розумієш? І в кишеню нікому не заглядали, тож працювали на кого хотіли. Розумієш?» — Однак то був січень, відразу після Різдва, й усі знали, що в гето ні в кого немає грошей; гірше того, «Венг-Ґенг» розсварилася з іншими бандами Кінгстона. — «Коли почалося нове будівництво, з’явилася потреба в охороні, але щоб вона була зі своїми волинами. Знаю, що видається це не зовсім правильним, та коли на півночі матуся каже чоловікові, що малюку потрібна їжа, а матуся на півдні каже, що дитині край треба шкільна форма, то про деталі якось не задумуєшся. Тож той чувак зв’язався щодо волин з армійцями, — але ж ти розумієш, що вони не такі швидкі зі зброєю, як Прудкий Дро Мак-Ґро. Якби йшлося про поліцію, я б не тільки не повівся, а ще й побив би того Джуніора Соула. Та нам не було чого хвилюватися через армійців, головне — не переходити їм дорогу. Як я казав, у політику ми ніколи не лізли. Але я тоді нічого не знав, і раптом армійці нам кажуть: „Ставайте он туди, біля мішені“. І тут я різко впав, таке як знепритомнів, ще до того як вони почали стріляти. Повзу через колючі кущі; а я ж іще був і босим. Я боявся навіть дихати, поки повз із того стрільбища до місцини з очеретом. Вони вислали гелікоптер — нас шукати. Дивно, що не знайшли: мої ноги так подерли колючки, що кривавий слід вів аж до схованки в очереті. Добре, що я знав Ґрін-Бей. Я врятував чотирьох: вивів їх із чагарів у очерет (дякувати Богу, він виріс високим і сховав нас від гелікоптера) і провів до самого центру, до Школи сестер-бенедиктинок. Один з нас зумів вибратися іншим шляхом до моря, і там його витягли з води двоє рибалок. Тоді ми вперше викликали поліцію. В інший час вони б нас із радістю повбивали самі, але в них кров закипає, коли армійці хочуть зробити щось першими. Єдині, кого фараони ненавидять більше за бандитів, це солдати. Братане, віриш мені? До нас на захист прийшла поліція!»

Що довше я пригощав його випивкою, то жвавіше він говорив, ясніше висловлювався, і від того ще більше виникало невідповідностей. Річ у тім, що оборонне відомство Ямайки не особливо приховувало ті події. Я навіть зустрічався з одним військовим чином — цілком приємний чоловік, хоча дещо необтесаний. За його словами, всі постраждалі в тій історії були членами «Венг-Ґенгу» або їхніми спільниками; вони проникли на військове стрільбище в Ґрін-Беї, де відкрили вогонь по кількох солдатах, що того ранку вправлялися у вогневій підготовці. Може, вони спланували помсту — за те, що армійці безцеремонно патрулюють їхню територію. Або прочули, що тут є склад зі зброєю, який погано охороняється, тож його можна захопити. У будь-якому разі, вони, як стверджував чин, «дістали по заслузі, з’явившись посеред білого дня, як ковбої». Тільки навряд чи можна отак з’явитися і розмахувати волинами, якщо їх, тих волин, немає, якщо ти якраз за тим і прийшов, щоб їх забрати.

Пізніше, в офісі Білла Білсона, коли я розповів йому, що натрапив на одного утікача з Ґрін-Бею, він раптово страшенно зацікавився, хто б це міг бути. «Звичайний хлопець, — сказав я. — Ти ж знаєш, як воно: через якийсь час усі вони здаються однаковими». Повна нісенітниця, але оскільки всі Ямайці в глибині душі вважають, що всі білі — расисти, то я вважав це зручним способом збити Білла зі сліду. А він показав мені знімки, що їх, за його словами, «якийсь чувак» кинув йому в поштову скриньку. Якийсь чувак? «І хто ж із нас недоговорює?» — хотів я сказати, але стримався. Натомість придивився до п’яти мертвих тіл, розпростертих на піску. На одному знімку двоє, ще двоє — на другому, а на третьому — всі п’ятеро, і лише тіні від армійців, що стоять над ними; самих армійців немає на жодному фото. Із п’ятьох мерців взуття тільки на одному. Крові небагато — напевно, вся увібралася в пісок. Узагалі-то, я не вперше бачив трупи на Ямайці.

— То як, Білле, що ти збираєшся з цим робити? А в міністерстві оборони Ямайки, до речі, знають, що в тебе є ці знімки?

— Тепер, напевно, знають. Може, це вони самі й організували витік.

— Та невже? І яка була історія?

— А в тебе яка?

— Що? Ні, брате, спочатку ти. Безумовно, була офіційна заява. Усе ж сталося приблизно з рік тому.

— Заява? Військовики не роблять заяв. А ось твій друг мер...

— Він мені не друг.

— Це ти скажи кому-небудь з бандитів. Мер не робив ніяких заяв, але сказав, що група бандюганів намагалася напасти на контингент військових офіцерів, які відпрацьовували вогневу практику на стрільбищі в Ґрін-Беї. Цілком можливо, бандити вважали, що раз ідеться про стрільбище, то там є зброя.

— А хто каже, що це були бандити?

— Усі вони із Західного Кінгстона.

— Це його репліка чи твоя?

— Ха-ха. Ти, я бачу, хитрий. Загалом, він сказав, що вони з’явилися на території серед білого дня, як ковбої. Армійцям не лишалося нічого іншого, як відповісти на вогонь.

— Хіба для вогню у відповідь не треба, щоб перед цим у тебе стріляли?

— Тобто?

— Та це я так, просто кажу. Тож вони атакували опівдні? Він сказав: опівдні?

— Ага.

— Гм. Але...

До мене не доходило. Хоча нібито все було цілком зрозуміло. Може, Вілл і справді такий тупий або ж поводиться, як Ямайці, коли заплутуються у політичних нетрях: нічого не бачу, нічого не чую. Мер стверджує у своїй заяві, що банда напала на солдатів опівдні і ті відкрили вогонь у відповідь. Але я дивлюся на знімок, на тіні, що пролягають на ньому, і бачу, що вони занадто витягнуті. У полудень таких не буває. Все сталося вранці — навіть напівсліпий стариган, що геть вижив з розуму, скаже те ж саме. Але я дивився на знімки занадто довго і занадто уважно. Вілл звернув на це увагу; помітив він і те, що я не закінчив своє запитання. У ямайців є своєрідне вміння затримувати на тобі погляд після того, як їм стало ясно: цей білий хлоп починає все розуміти. І очей вони при цьому не відводять: перевіряють, з якого моменту ти вже цілком врубився і чи не ляпнули вони тобі щось зайве. Те, чим Ямайці досі обґрунтовано пишаються, це своїм талантом зберігати пильність, нічого не розбовкувати. Або ж узагалі не випускати з себе ні слова, навіть якщо їм дуже кортить надути тебе прямо зараз, у цю ж хвилину.

Окей. Не розумію, чому раптом у думках виринула Аїша. Може, тому що я в ліжку. Може, тому що я в ліжку, на краю якого, збоку сидить якийсь чувак. Шкода, що я зняв годинника. Гей, братане, ти можеш уже що-небудь украсти — і звалити? Який дурень посеред пограбування влаштовує собі посиденьки? Боже, будь ласка, не треба, прошу, не сідай, Ісусе, він сідає на... сів мені на стопу. Кістлява дупа цього вилупка треться об мою стопу. От дідько, він повертається. Потемніло. Темно-червона пелена, крізь зажмурені повіки пробивається світло. Розплющуйся, повільно... стій, ідіоте. Хочеш бачити, як він тебе хутенько пристрелить? Може, буде краще, якщо він мене продірявить раптово. Може, краще померти з якоюсь розумною думкою. Невже настав час замислитися про небеса і решту супутньої фіґні? Моя мама-лютеранка пишалась би мною. Цікаво, він вважає, що я сплю? А де друга подушка? Він збирається прикрити нею мою голову і вистрелити? Який же я боягуз. От же ч-чорт. Розплющуй довбані очі. Він дивиться не на мене. Він усе ще дивиться в підлогу. Гівнюк сраний, довбень, на що він там вирячився? Якась пляма у формі Ісуса? Я гадав, такі плями бувають тільки на стелях. Чи, мо’, на тому килимі лишилися сліди сперми отих мерзенних довбнів, які спали в цьому номері до мене? Дуже сподіваюся, хоча б простирадла тут чисті. У готелі, що так далеко від Гаф-Вей-Трі-роуду, нічого не можна гарантувати.

Якщо опуститися двома кварталами нижче, взяти ліворуч, до Челсі[354], і підійти до самого повороту, то там буде готель «Челсі»; у його вікні — оголошення, що двом дорослим чоловікам номери категорично не здаються. З іншого боку, якщо ти педофіл, то, отже, ласкаво просимо? Не знаю, чому я про це думаю; не знаю, чому мені раптом болісно захотілося, щоб простирадла тут були ретельно випраними. Такі простирадла, про які хотілося б сказати: «ретельно випрані». Ні, «дуже ретельно випрані»... Та йди вже звідси, вилупку. Принаймні я не згадуватиму, яким був боягузом, коли лежав тут на ліжку в надії, що не всеруся від страху і що моя ліва ступня перестане тремтіти. А може, вона просто поколює, бо я її відлежав; і як мені тепер рвонути у ванну, коли м’ні нога заніміла?! «М’ні нога», — я вже й психую по-ямайськи. Братику, а може, ти звичайний збоченець? То потримайся за мої яйця — і вали звідси.

Отже, розстріл солдатами юнаків у Ґрін-Беї сімдесят восьмого року призводить до появи мирного договору. Але не минає й року, як стрілянина поліції в центрі міста вже змушує людей пліткувати, що миру настав кінець. Зазвичай, коли бандит перебуває на нейтральній території, а на сцену раптово вискакують зі зброєю поліція з військовиками, — це підстава, яку часом влаштовує хтось із його власного «братства». Таке сталося багато років тому з кількома бандюками від ННП (за словами Приста) і могло статися з отим хлопцем, про якого я намагався розпитати Папу Ло. Нашу зустріч влаштував Прист, — і одному Богу відомо, що про мене там подумали, адже я, через своє знайомство з цим Пристом, здавався лузером. Я навіть не міг з’ясувати підґрунтя того вбивства, оскільки Прист мені розповів, що однією з умов договору між бандами про замирення було те, що ніхто нікого не здає поліції.

Коли ж я зачепив цю тему перед міністром, той, хай йому грець, розсміявся. Він сказав: «Не для протоколу», — ще до того, як я почав усе записувати (мабуть, він минулого тижня почув цю фразу від якогось козла в телевізорі), а потім повторив те, що вже казав для преси, — що «таких людей будуть вистежувати, як собак». Зазвичай собаки самі вистежують, а не їх вистежують, та це залежить від того, які в кого аналогії. Хто що знайде. Йому вистачило кмітливості розгледіти, що мені палець у рот не клади, тож на тому інтерв’ю й завершилося. Міністр виявився шматком лайна з кучерявим волоссям, зачесаним назад так жорстко, що воно вирівнялося.

Я плутано висловлююся. Річ ось у чому: важливою частиною згаданого мирного договору, за словами Приста, було те, що ніхто не видає імена таким людям, як цей міністр. Але ось ми маємо труп бандита — даруйте, політичного активіста, — і, з огляду на те як працює кримінальна поліція, стає зрозумілим, що своїми силами виявити цю людину Вавилон не зміг би. Ямайська поліція, мабуть, не знайшла б навіть білборда посеред Гав-Вей-Трі[355], на якому оголена дівиця, розставивши ноги, пестить свою піську, з написом унизу: «Вавилоне, шукай тут». Точніше, фараони його б виявили тільки після того, як їм конкретно вказали б, куди дивитися. Як і Прист, цей чоловік прослизав на територію і ЛПЯ, і ННП. Але, на відміну від Приста, він мав реальний вплив, бо був у Папи Ло другим чи третім номером.

А це ж щось означає, хіба ні? Означає те, що Кінгстон дійшов до точки, де такий «високопоставлений» персонаж може випивати з людьми, до вбивства чиїх друзів він причетний. Коли спілкуєшся з Біллом Білсоном, Джоном Терном та й з будь-яким журналістом, інтелектуалом чи просто світлошкірим, який живе вище Кроссроудсу, то всі вони прагнуть так чи інак вивідати, як довго той договір проживе, — але це швидше проста цікавість і аж ніяк не вияв тривоги. Гучне зітхання і кивання головою виказують їхнє нібито роздратування, хоча насправді засвідчують те, що навіть це їм по шарабану Чому ж я так переймаюся цим довбаним мирним договором? Адже він, по суті, і документом ніяким не був. Хоча Папа Ло і Шота Шериф літали в Лондон і обговорювали його там зі Співаком. Це не бозна яка таємниця, але те, що лише за один рік щось багатонадійне стає геть безнадійним, — не може не викликати сум’яття.

Загалом я це знаю. Папа Ло знає, але не скаже. Знає й Шота Шериф, — але ж вам відомі випадки, коли хтось не закінчує анекдот тому, що зрозумів: ви його вже знаєте.

От тільки я цей анекдот реально не знаю. На краю мого ліжка сидить чоловік у темно-синій сорочці.

З Папою Ло я вже зустрічався. Перед самим концертом за мир я був у Копенгагені разом із Пристом. Нас там зустрів велетень, який ставав ще більшим, коли розкривав руки й обіймав усіх підряд. Я ніби й не боягуз, але навіть я укляк від ведмежої ласки цього громили. «Тут усі в безпеці! Мир і любов — єдині вібрації, які йдуть від нас!» — начебто казав він, а потім запитав, що поробляє Мік Джаґґер — чи часом не замкнувся на невеличкий трах-трах із чорношкірою красунею. Мені знадобилися дві хвилини, щоб переконатися: реп «Ґлімер твінс»[356] давно вже вийшов за межі «Студіо 54».

— Ти не чув «Деяких дівчат»[357]? Для них це справжнє повернення.

— Яких дівчат я тільки не чув...

От і все. А потім — стрибок уперед, до подій кількох останніх днів. Я ще ніколи не бачив, щоб такий велетень видавався таким маленьким. У нього не було навіть сил наїхати на Приста — за те, що той знову привів до нього цього білого хлопця. Він не хотів розповідати про свою людину, яку пристрелила поліція. Не хотів говорити про поліцію взагалі. Він поводився так, як поводяться вже немолоді люди, які забагато знають або ж урешті ввійшли в той вік, коли світ для них перестав бути загадкою. Вони розуміють те лайно, яке є між людьми, і знають, чому ми всі такі примітивні, підлі та мерзенні, і які ми в житті реально паскудні тварюки, — така ось мудрість приходить до людей з віком. І для цього необов’язково бути старцем, — Папа Ло не такий уже й древній (у гето взагалі не доживають до старості). Причина — у тому віці, який можна назвати віком осягнення; як це осягнення настає, я не знаю, але це щось дуже велике, із сивиною, сіре, і коли воно оволодіває тобою, ти розумієш, що опиратися йому — безглуздо. Як я вже казав, Папа Ло зовні різко змінився лише за один рік і нині здавався надзвичайно виснаженим. Точніше, втомленим.

— Чому поліція вбила твого другого номера?

— Чому троянди червоні, а фіалки фіолетові?

— Не доганяю.

— «Υ» — крива буква з довгим хвостом. Обрізати їй хвіст — вийде «V». «V» означає «вагант»[358], а ти і є вагант, тобто волоцюга.

— Як їм вдалося його вбити?

— Я чув, що з двох-трьох волин.

— Гадаєш, твою людину здала ННП?

— Що?

— Нацпати. Це вони злили твою людину? І чого поліція не дотрималася договору?

— Білий хлопе, а ти жартівник. Хто сказав, що фараони підписалися під тим договором? І чого ти киваєш у бік ННП?

— Мабуть, твоя правда.

— Ха-ха, білий хлопе, ще ти мені вказуватимеш.

Його правда. Шота Шериф теж поглянув на мене, коли я згадав про смерть «другого номера». Поглянув так само, як і Папа Ло.

— Погані часи для одних — це хороші часи для інших, синку. Те, що для когось погане, для інших — добре.

— Хто ж злив другого номера поліції?

— Ти бачив Джосі Вейлза після приїзду?

— Лише раз.

— Він живе на іншому кінці. Розпитай лучче його про другого номера.

— Джосі Вейлза?

— Про вулицю я більше нічого не знаю. Миру кінець.

— Миру між ким? Можеш мені пояснити? Можна я поставлю ще кілька запитань? Папо?

Мабуть, ні.

Джосі Вейлза мені не довелося шукати, він сам мене знайшов. Не встиг я вийти від Папи Ло, — і не питайте мене, чому я почав задкувати, — як зіштовхнувся з двома крутими лобами. Той, що лисий, навіть не глянув на мене, — вхопив за руку і мовчки повів уздовж дороги. Другий — більший і товстіший, з короткими дредами, — сказав: «З тобою говоритиме дон». «А Папа Ло хіба не дон?» — хотів я запитати, але передумав. Той, що лисий, у синьому, той, що з дредами, в червоному, синхронно й підкреслено діловито чимчикували обабіч мене. Це все скидалося на якийсь мультик, не інакше. Люди на вулиці відводили погляди. Коли ми проходили повз, вони просто відверталися, майже всі. Лише дві жінки й один чоловік не сховали очей, та дивилися ніби крізь мене, наче й не бачачи. Немов я — привид або чужинець, якого виперли з міста. Кожне ямайське село — це глухоніма пустка. Мене доставили до оселі Джосі Вейлза, завели через передні двері, але ніхто не сказав, де можна сісти. До першого з трьох великих вікон вітальні був приліплений календар «Ессо». Єдині цілі вікна на всю околицю, без тріщин і вм’ятин від каміння. На вікнах червоно-жовті фіранки у квіточки; відчувається, що тут є жінка.

— Милі фіранки. Господиня повісила?

— Надто багато запитань, білий хлопе.

— Гм, я взагалі-то не...

— Шастаєш зі своїм чорним записничком. Ти в нього все записуєш?

Я чув, що Джосі Вейлз високої думки про свою англійську.

— Де ти так розмовляти навчився?

— А де ти навчився срати?

— Га?..

— Приберіг найрозумніші питання насамкінець?

— Вибач, я... я... я...

— Ти... ти... ти...

Увесь цей час я не бачу нічого, крім обгорненої рушником голови чоловіка, що сидить на дивані обличчям в інший бік. Дон у себе вдома, де десь тишком-нишком сидить собі його співмешканка. Звідки лунає цей голос?

— Щось ти, розумнику, швидко замовк. Сідай, білий хлопе.

Я сідаю на стілець біля вхідних дверей.

— Хіба у твоїй країні не сідають у вітальні?

Я переходжу до вітальні, якщо так можна назвати кімнатку завбільшки з приймальню лікаря. Тут сірий диван усе ще обтягнутий фабричною поліетиленовою плівкою. Жінки ніде не видно, господар сам. Погляд спочатку помічає майку-сіточку, потім — великі руки, які стягують з голови рушника. Він витирає ним голову — і кидає позад себе. Мабуть, його жінка звикла за ним підбирати. Джосі Вейлз. Здоровило, хоча не такий товстий, як Папа Ло, а очі вужчі, ніж можна очікувати, майже як у китайця. Живіт уже починає випирати під майкою-сіточкою — молодіжною уніформою гето, хоча, мабуть, він її носить лише вдома. Коли ямайський кримінальний авторитет починає йти вгору, це насамперед стає помітно за його гардеробом: виходячи з дому, він неодмінно одягає сорочку, ніби в будь-яку хвилину може опинитися в суді.

— Ручка при тобі завжди напоготові?

— Так.

— Я знаю декого, хто так само поводиться зі зброєю. Двоє з них зараз стоять під моїми вікнами.

— Але не ти?

— З дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого. Тобі варто було б покращити свої здібності, ти так не думаєш?

— Тобто?

— Реакцію. Як кажуть, миттєву реакцію.

— Не розумію.

— Щойно я казав, що з дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого.

— Я це почув, містере Вейлз.

— Містером Вейлзом мене зве тільки суддя. Джосі.

— Окей.

— Як я вже сказав, із дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого...

— Я вже чув.

— Тобі щось у сраку коле, що ти мене постійно перебиваєш? Як я вже казав, і повторюю ще раз, із дула пістолета ще не вилітало нічого хорошого. Я помітив, що ти смикнувся. Хоча твої очі широко розплющені. Але ти, схоже, не чекав почути щось таке з вуст дона.

— Я не...

— Та ні, бра’, саме так. Це тривало тільки мить, так швидко, що більшість і не помітили б. Але я — не більшість. Ти й сам, напевно, не усвідомив.

— Ні. Просто рефлекс.

— Такі, як ти, нічого не помічають. Завжди щось записують у свої чорні книжечки. Не встиг ще з літака вийти, а вже придумав статтю. Тепер ось шукаєш, яку б ще фіґню приплести, щоб сказати: «Дивись, Америко, ось які справи на Ямайці».

— Скажу, що не всі журналісти такі.

— Ти з «Мелоді мейкеру»?

— З «Роллінг стоуну».

— То ти тут робиш уже майже рік? Чорні поцьки такі принадні?

— Що?.. Ні, ні. Я працюю над статтею.

— Тобі що, цілий рік треба, щоб написати історію про Коппера?

— Якого Коппера?

— Отож! Ти навіть не знаєш імені того, про кого на всі лади розпитуєш. Коппер — людина, що неправильно прочитала договір.

— То документ таки є?

— Я так розумію, «Роллінг стоун» прислав до нас не найрозумнішого.

— Я не дурний.

— Навіщо «Роллінг стоуну» відряджати сюди людину майже на рік? Що ж це за стаття така неймовірна?

— Журнал мене не відряджав.

— А ось це правда. Ні на який «Роллінг стоун» ти не працюєш. І на «Мелоді мейкер» теж, і на решту подібних. «Нью-Йорк таймс» — так, вони можуть відрядити свого репортера на рік, але аж ніяк не журнал, що любить друкувати на своїх обкладинках педиків із зіркою в лобі. Я вважаю, що ти тут усе-таки заради чорної манди. Як тобі, до речі, ця Аїша? Добре догоджає? Манда все така ж вузесенька?

— Що за...

— Білий хлопе, я знаю про тебе більше, ніж ти про мене.

— Аїша, вона... вона не моя дівчина.

— Та куди вже їй... Такі, як ти, не тримають чорних дівок для такої мети. Вони у вас — тільки для траху.

— Для такої мети в мене взагалі немає жінок.

Джосі Вейлз хрипло сміється, немов цідить сміх крізь зуби. Зовсім не так, як Папа Ло: той закидає голову і виштовхує сміх із глибини величезного живота.

— Юначе, це відповідь збоченця. Збоченця і дикуна. Але добре! Запиши.

— Я тут весь тиждень.

— Нє, сьогодні ж їдеш.

— Це жарт? Ти ж смієшся, то я й кажу, що я тут весь тиждень, тобто що весь тиждень приходитиму з новими жартами. Це зі стендапу... проїхали.

— Нащо ти ходиш і випитуєш про Коппера?

— Я...

— Питав навіть того курдуплистого ідіота Шоту Шерифа.

— Він не багато сказав.

— А що він міг сказати? Він-бо його до пуття й не знав.

— Ви з ним дружили?

— Джосі Вейлз усіх любить.

— Я маю на увазі Коппера, а не Шоту Шерифа. Він справді був причетний до Центральної ради за мир.

— А що ти можеш знати про Центральну раду за мир? Готовий піти в заклад: ти так і не допетрав, що все це було жартом. Мир... У гето буває тільки один мир. Усе просто, так просто, що навіть гальмо знає, чим він пахне. Навіть білий мен. Тої ж миті, як ти скажеш «мир» або «поговоримо про мир», бандити складуть зброю. Але ось у чому річ, білий хлопе. Тільки-но ви складете свою зброю, як фараони дістануть свою. Мир небезпечний. Мир робить нас дурними. Укладаючи його, забувають, що не всі під ним підписуються. Хороші часи для одних — це погані часи для інших.

— Ого. Готовий заприсягтися, що чув... Ти вважаєш, домовлятися про замирення — це погана ідея?

— Ні. Це ти щойно сказав.

— Ну, а ти що кажеш?

— Коппер прийшов із Варейка-Гіллзу[359], це майже сільська глибинка. Він не розумів уклад Кінгстона. І вирушив у Копенгаген, до свого хорошого друга Папи Ло, а потім пішов випити рому зі своїм ще одним хорошим другом, Шотою Шерифом. І все б нічого, якби йшлося тільки про територію ЛПЯ чи ННП.

— Але торік, у травні, він пішов у «Кайманас-парк», що вважається...

— ...нейтральною територією.

— І, що ще гірше, пішов один.

— Віяння миру перетворили його в наївного дурня. В цьому й проблема. Мир робить тебе безтурботним.

— Як поліція дізналася, що він там?

— Вважаєш, знайти гангстера так уже й складно?

— Але їх туди набігла ціла зграя, а не кілька якихось вошивих копів, що роблять ставки на перегонах.

— Засада. Любиш фільми про ковбоїв?

— Чесно кажучи, терпіти не можу. Я ж частково сіу.

— Сью?

— Сіу. Як черокі. Чи як апачі[360].

— Ти індіанець?

— Трохи є.

— Схоже.

— Ти знаєш, хто його підставив? Коппера?

— Може, він сам себе підставив.

— Але тут подейкують, що він був другим номером Папи Ло, а з часом міг стати першим.

— Чоловік, який навіть не жив у Копенгагені, бо боявся схопити кулю? Хто тобі таке сказав?

— Люди. А з його смертю...

— Якщо вдуматися, це була та сама довбана куля, від якої він ховався. То й що, що він помер? У гето можна кого завгодно замінити. Навіть мене.

— Ясно. А як, думаєш, на все це відреагує Співак?

— Схоже, що я читаю Співакові думки?

— Та ні, я до того, що... Між вами ж любові не було?

— Не знаю, що ти маєш на увазі, але він пройшов через багато чого. Люди повинні дати йому спокій. Облиште його. Дайте спокій.

— Однак він, схоже, відданий справі, бо приїхав ще з одним концертом. Особливо якщо зважити на те, що сталося минулого разу.

— Ха-ха. Тепер уже на Співака ніхто не смикнеться.

— Готовий піти в заклад, що й першого разу ніхто про таке й подумать не міг.

— Минулого разу друг дозволив другові провернути в себе вдома аферу з перегонами. Тепер же він такого не утне. І цього разу ніхто не стрілятиме йому в груди, бо нема кому всадити йому ножа — у спину.

— Стривай, ти вважаєш, що напад насправді чинився на друга Співака? Що за афера?

— Про Співака мені нема чого сказати.

— Але ж ти казав про його друга, а не про Співака.

— Деякі дерева вже давно спиляні.

— Ти говориш, як Папа Ло.

— Ось що відбувається, коли люди помирають. Вони живуть у твоїй голові.

— Я іноді говорю, як мій тато.

— А я караю — як мій.

— О-о! Справді?

— Уяви собі. Дехто в гето реально знає своїх батьків. Деякі з них навіть були одружені на їхніх матерях.

— Я не те мав на увазі.

— Усе важливе, що ти сказав досі, ти не мав на увазі.

— О-о.

— Папа Ло — ось причина, завдяки якій ми в гето нині добре живемо. Це заслуга Папи Ло, що коли я змиваю унітаз, то не сумніваюся, що моє гівно поплило геть. Ти, мабуть, білий хлопе, сприймаєш це як належне? Що коли натискаєш на кнопку, то навіки прощаєшся зі своїм гівном. Так, завдяки Папі Ло люди в гето живуть на славу. Папа Ло і Співак — те ж саме. І Співака чекає така ж доля.

— Перепрошую?

— Перепроси себе.

— Я бачу, ти не його фанат.

— Більше — Денніса Брауна[361].

— Він начебто вірив у це перемир’я.

— Тебе, білий хлопе, коли-небудь саджали в тюрму?

— Ні.

— Це добре. Бо коли ти в ній опиняєшся, фараони з тебе вибивають усе. І мова не лише про удари кийком по пиці, стусани в спину чи вибивання двох здорових зубів, через що ти не можеш нормально їсти, а твій язик мало не розрізано вздовж. І навіть не про те, що вони беруть два електричні дроти, одним обмотують тобі навколо яєць, другим — навколо головки і вставляють у розетку. Це ще тільки перший день, та й не найгірше, що може статися в тюрмі. Найгірше в ній — це коли ламають твоє сприйняття часу, дати, навіть твого власного дня народження. Справжнє пекло, коли не можеш навіть сказати, середа сьогодні чи субота. Ти втрачаєш орієнтацію. Геть втрачаєш зв’язок із зовнішнім світом. А чи тобі відомо, що стається, коли ти не знаєш, чим ніч відрізняється від дня?

— Скажи.

— Чорне стає білим. Верх стає низом. Собака з котом стають друзями. Спитай себе: що це за мирний договір? Він укладався між двома районами чи лише між двома чоловіками, які довго сиділи в тюрмі?

— Що ти думаєш про...

— Я тут не для того, щоб думати.

— Та ні, я про Співака.

— Ти все чомусь вважаєш, що я маю думати про Співака.

— Та ні, я про другий, торішній, концерт за мир. Може, він вважає, що на нього в цьому процесі замирення покладена велика місія?

— Перший концерт був за мир. А другий — за унітази.

— Що?

— Ти працюєш у журналі, а сам нічогісінько не знаєш? Певно, ти працюєш на ямайську газету.

— І все ж, повернутися через два роки, після того як вони його ледве не вбили...

— Вони — це хто?

— Я... Я... Не знаю. Кілери.

— Як у кіно з Брюсом Лі.

— Вбивці.

— Як у кіно з Клінтом Іствудом.

— Я, я не знаю, хто вони були.

— Ха. А ось Папа Ло, схоже, знав. У мене до тебе запитання щодо Співака. Ти ж іноземець, до того ж освічений?

— Та є таке.

— Відповідь на це може дати тільки освічена людина. Ти ж знаєш, що таке «літературний засіб»?

— Так.

— Тож коли Співак схопив у груди кулю, яка, по суті, призначалася для серця, то, як ти вважаєш, він сприйняв її як кулю в груди — як від будь-якого іншого пострілу, — чи, може, вона для нього означала щось більше? Літературний засіб.

— Засіб. Тобто йдеться про символ?

— Щось таке.

— Тобто чи міг він подумати, що те, що йому ледве не влучили в серце, має щось означати...

— Усе, що може означати постріл у серце.

— А звідки ти знаєш, що його мало не поцілили в серце?

— Я чув.

— Від кого?

— Від природної містики, що літає в повітрі.

Коли я сказав Присту, що розмовляв із Джосі Вейлзом, той стояв під дощем і відмовлявся ввійти. Ви знаєте, що навіть у темряві можна вгадати, як людина на тебе дивиться?

На краю мого ліжка сидить чоловік у синьому. Два дні тому помер Сід Вішес[362]. Ніхто нічого не знає, але, за чутками, матуся дала покидьку героїн, відразу як він вийшов з клініки для наркоманів. Рок у Нью-Йорку реально хворий і при смерті. Вішеса знайшли голим у ліжку, здається, з якоюсь актрисою, теж голою. Двадцять один рік. Та до біса його, цей панк. Єдине, в чому всі погоджувалися, — це що зійдуться дві сімки. Мама би мною пишалася, хоча Бог свідок, навряд чи стати філофоністом було вдалою затією тоді, коли гуртом дня вважався «Гоквінд»[363]. Але Сід Вішес помер два дні тому. Через багато місяців після того, як убив свою подружку... Мерці, усі вони мерці. Тільки четверо знають про те, що куля ледь не влучила Співакові в серце. Співак, його менеджер, хірург і я (бо підловив Співака у вдалий день, коли він не віддубасив мене за те, що я переслідував його по всьому Лондону). Тільки трьом відомо, що Співак їв четвертинку грейпфрута, відрізавши половину для менеджера. І лише двоє знають, що він вимовив: «Селассіє Перший Джа Растафарай», — сам Співак і я (і теж лише завдяки тому, що підловив його в Лондоні у вдалий день).

А цей хер у херовому синьому сидить, на хер, на краю мого херового ложа. І я вже майже почуваюся вбитим персонажем у грі «Лайв», що готовий крикнути вбивці: хапай своє херове дуло і пускай його в хід! Ну ж бо, дій!

Моя ліва нога затерпла. Я бачу вже кількох чорношкірих їхнє число зростає і всі вони зливаються в одного чорного а потім і він зникає. На краю мого ліжка сидить лисий чоловік у синьому і потирає голову свою блискучу спітнілу світло-брунатну голову. Його сорочка темно-синього кольору. Моя довбана ліва нога затерпла під його дупою. Дивись у стелю Алексе Пірсе. Рахуй борозенки на штукатурці шукай Ісуса. Ага ось він. А тепер шукай хрест. Шукай чобіт Італії шукай жіноче обличчя. Чоловік на моєму ліжку — чорти б його забрали у нього ж зброя у цього садюги є зброя і він направляє її собі у скроню щоб я те бачив розігрує тут з себе Гемінґвея[364] для чого йому прокрадатися в мій номер щоб убити себе але не розраховуй вилупку я не буду твоїм глядачем і не смій спускати отой курок щоб твої мізки заляпали мої чисті простирадла брудні простирадла загиджені довбаною спермою і лобковим волоссям невипрані простирадла але все одно вони мої і я не хочу щоб ти їх запаскудив своєю кров’ю та мізками але він думає стріляти не себе він думає стріляти у мене довбане серце перестань битися він почує але таке ніхто не почує а ось він його почує чорт чорт чорт він розмахує крутить мов ковбой у кіно своїм шестизарядним дулом як у «Рівно опівдні», «Ліберті Веленсі» чи «Синах Кейті Елдер»[365] принаймні я помру як справжній ямаєць але це не смішно геть не смішно я сьогодні не помру я не збираюся сьогодні помирати перестань крутити пістолетом як довбаний пращник до рук якого щойно втрапила потерта платівка «Балад ганфайтера» яка на Ямайці є в кожній довбаній халупі я не збираюся сьогодні помирати моя мати не стоятиме в аеропорту Міннеаполіса і не зустрічатиме труну або ще гірше не клеїтиме по всьому Кінгстону листівки з написом: РОЗШУКУЄТЬСЯ. ВИ БАЧИЛИ ЦЬОГО ЧОЛОВІКА? А потім вона з’явиться на шоу Діка Каветта[366] поговорити про свого бідного сина і про жахи бюрократії на Ямайці де їй не допомагали і взагалі все це насправді змова або в кожному разі спроба зам’яти справу або ж просто жахлива некомпетентність яка відняла у неї сина адже вона знала що щось затівається хтось щось натворив і тепер вона гори зверне щоб докопатися до правди нехай навіть поліція міністр і посол пальцем не ворухнуть щоб допомогти і я стану героєм статті а вона — однією з тих виснажених бабусь яку покинули інші діти (вона була однією з найкращих мам на світі поки не стала одержима привидом власного сина) і в якої не лишиться нічого крім сигарет і місії — місії докопатися до правди. Вона стане учасницею «60 хвилин»[367] і знову піде на шоу Каветта а коли всі почнуть забувати тоді вона... не знаю що вона тоді робитиме.

Господи Ісусе зроби так щоб він пішов. Зроби так щоб я заплющив очі заплющив наскільки ти захочеш а коли розплющив його б уже не було. Хочеш я помолюся? Я це зроблю клянуся Богом. Клянуся Богом. Клянуся тобі. До біса все. Не думатиму на що схожий рай. Хто взагалі так робить? Я цього не робитиму. А просто скажу йому: «Якщо вб’єш мене ось тут то я дивитимусь тобі у вічі й залишуся плямою у твоїй голові поки ти й житимеш. Присягаюся переслідувати тебе як останнього вилупка та так що екзорцист глянувши на тебе скаже: Синку тобі вже нічим не поможеш. Я прийду з богоненависницею Ліндою Блер[368] та її сестрою серійною вбивцею з „Амітивілля“[369] і виріжу шматок твого мозку щоб ми втрьох могли там оселитися і ми їстимемо тебе зсередини як ракова пухлина. О як я переслідуватиму тебе йобаний вилупку! Я змушуватиму тебе волати в церкві що в тебе вселився диявол щоб на тебе найшло потьмарення і ти відтрахав власну сестру і примушу тебе говорити з самим собою бо тільки ми з тобою будемо знати що насправді ти говориш зі мною. І я зроблю так що ти з’їдеш із дамби у море але ти все одно не помреш бо я не дозволю бо я змушу тебе жити й мучитися сотню років — ні я переслідуватиму тебе цілу вічність; писатиму своє ім’я на дзеркалі щоразу як ти митимешся в душі і якось ти прочитаєш на стелі „готуйся смоктати хери в пеклі“ і ліжко твоє затрясеться а лікті зачешуться так що всі вирішать що це від героїну і жоден пес до тебе не підійде бо вони чують коли в людині живе бісів дух — тож тобі краще негайно повернутися встати і вийти з цієї кімнати інакше присягаюся Богом я це зроблю. Зроблю. Зроблю».

Дзвонить телефон.

Він підстрибує.

Я підстрибую.

Пістолет крутиться і падає.

Він дивиться на мене, я — на нього.

Нахиляється за пістолетом — штовхни його штовхни.

Штовхаю його в спину і ще раз у потилицю.

Тепер перевернись і вибирайся з ліжка.

Хапає мене за ступню.

Відвали від мене відвали — але він навалюється.

Удар — він перехоплює мою руку і не відпускає.

Стягує з ліжка — закричаааати б — рукою стискає мені шию.

Стиснув. Я червонію я стаю багряним буряковим як жирний гусак очі як не лопнуть. Кашляю кашель надсадний задушливий чужа рука стискає мою шию давить розчавлює борлак йому все одно не можу вдарити не можу штовхнути дряпнути дряпаю а він навіть не намагається мене зупинити роздряпую йому щоку все обличчя а він лупить мене як сучку довбану сучку кашляю він усівся мені на груди не можу дихати не можу дихати як у лещатах Господи Ісусе Господи Ісусе він хапає мене за праву руку наче я дурна сучечка така мала дурна сучечка не можу рухатися притис шию голова горить розривається пуста голова темрява ні я мушу їй сказати сказати їй що знав що вона піде з дня нашої зустрічі от ч-чорт життя зараз мигне і зникне будь-якої миті може краще розслабитися спершу ноги розслаб спершу ноги щоб коли мене знайдуть я здавався спокійним якого біса телефон дзвонить я підскакую і він підскакує але не на шию занадто повільно відводить своєю рукою мою — ляпас — я підіймаю свою руку — ляпас — його рука в моє обличчя — удар кулаком — я ляскаю по-дівчачому то й добре він все одно нічого не каже мої пальці слизькі його рука на моїй шиї не душить а тисне він шукає дідько він шукає пістолет лайно собаче він шукає пістолет пістолет пістолет а я дивлюся на лампу довбану важку лампу мереживну серветку гідеонівську Біблію[370] Господи Ісусе канцелярський ніж як сувенір від готелю на столику він знову повертається до мене підводить до мене руку а в ній пістолет? Нема пістолета? Не бачу зброї не пам’ятаю коли схопив гострий кінець темний кінець чогось чому він нічого не каже він знову хоче стиснути мою шию я стискаю канцелярський ніж він стискає я замахуюся прямо над його шиєю кісточкою вдаряюся об його підборіддя — таке як удар — палець зісковзує от дідько але лезо ввійшло глибоко. Він дивиться на мене піднявши брови і широко вибалушивши очі він не торкається ножа який стирчить у нього із шиї кров спочатку капає потім тече наче зірвало кран в його очах крайній подив наче він не вірить що це відбувається з ним не знає що робить решта його тіла. Він не видає й звуку тільки сіпається смикається сповзає з мене ось він уже на ліжку ось уже скотився з нього ось уже добирається до дверей права нога підгинається він випростується але права нога підгинається — і він падає на підлогу.

Джосі Вейлз

вже знаю: є три речі, до яких вороття нема і не повинно бути. Перша — це сказане слово. Другу я забув у шістдесят шостому році. Третя — це таємниця. Але якби мене попросили додати четверту, то я б її додав. Скільки куль має проскочити повз серце й уп’ястися в руку, перш ніж ти допетраєш, що дім тобі більше не дім? Куля в руці, яку не виріже жоден лікар, бо знає: якщо її торкнути, ти вже ніколи не зможеш грати на гітарі. Я сиджу в затишному кріслі, яке моя жінка щойно начистила до блиску, аж тут дзвонить телефон. То скільки куль? Може, п’ятдесят сім? Кажуть, він назвав таку цифру, але ніхто мені не може сказати, коли чи в кого. Сказали, що в будинку випустили загалом п’ятдесят шість куль, а отже, підозрюваний у скоєнні злочину теж загине від п’ятдесяти шести куль. Але для такого пророцтва потрібен інший, новий спосіб мислення. П’ятдесят шість кожному чи п’ятдесят шість, помножене на вісім? Або, навпаки, поділене на ті ж вісім? Ділення — процес непростий, та й часу в мене немає на таке складне розумове заняття.

А може, він думає, що п’ятдесят шість — це для того, хто все це спланував, — найголовнішого дона, кримінального авторитета? Спитайте, як мене вже нудить і як сильно я стомився від усієї цієї срані, замішаної на чорній магії обіа та ворожінні. Чоловік сьогодні назвав себе растою, а вже наступного тижня починає виголошувати пророцтва. Дуже розумним для цього бути не обов’язково — досить вивчити кілька біблійних псалмів про пекельні муки. Або сказати, що вони, ці піснеспіви, — з Левита, тим більше що цього Левита все одно ніхто не читав. Це щоб ви знали. Ніхто, дочитавши Левит до кінця, не сприйматиме цю книгу серйозно, як до того. Навіть книга, повна всіляких таких словесних премудростей, — не дружить із здоровим глуздом. Не брешіть чоловікові, як жінці, — ну, з таким «законом» я згоден. Але чого не можна їсти крабів? І навіть з ніжним, м’яким, солодким смаженим бататом? І навіщо за це людину карати на смерть? І повірте мені на слово, останнє, що від мене отримає будь-який жеребець, який зґвалтував мою дочку, — це згоду на шлюб з нею. Як він зможе оженитися в той момент, коли я дертиму його шматок за шматком, залишаючи при цьому живим — щоб цей вилупок бачив, як я згодовую шматки його тіла бродячим псам?

Пам’ятаю минулий рік, коли Західним Кінгстоном, як воші, розповзалися вечори дружби на честь того мирного договору. Один раста тоді їздив мені по вухах про те, що несе на собі Число Звіра. Ніщо не розпалює расту більше, ніж балачки про Армагедон. І ось він мені каже:

— Йоу, брате, я не купую нічого, що може виявитися несвіжим, бо тепер усе, що в пачках або пакетах, позначене Числом Звіра. Оці ось смужки з чорними цифрами на білих папірчиках...

Я тим часом спостерігаю, як довкола моєї жінки, що стоїть під вуличним ліхтарем поміж розтанцьованих парочок, в’ється якийсь тип з Восьми Провулків, і йому геть байдуже до персня на її підмізинному пальці. Турбуватися нема про що: вона добре знає, як відшивати таких нахаб, — і робить це не гірше за мене. А раста між тим і далі мене резонить. Навіть коли відомо, що все це фіґня від початку й до кінця, воно все одно тебе чіпляє.

— Ти про штрихкод чи що? — питаю я. — Та в ньому ж ціла купа різних цифр, і особисто я ще ні разу не бачив поєднання «666».

— Тобто ти стежиш?

— Ні, але...

— Це все, братику, — для тупих баранів. Ти поміркуй. Ні в кого на Ямайці немає влади і сили Звіра. Вони просто живляться тим, що їм дає Звір. Ти не помічав, що будь-яке число там починається з нулів? Нуль, нуль, нуль, а далі інші цифри? Так от, це якась десяткова наука. Ціле число, натуральне число і подвійне число. А всі ті числа в коді по всьому світу складаються в 666.

Я відходжу від нього з препаскудним відчуттям: мені починає здаватися, що це таки має певний сенс. Хоча в тих вечірках за мир безглуздим було все, що не візьми. Чи «Дванадцять племен» растафарі, шкіра яких, здається, з кожним місяцем стає все світлішою, чи балаканина між ННП і ЛПЯ, чи змагання в доміно між Копенгагеном і Вісьмома Провулками, чи всі оці цьомики-обіймики («не журись, це не я три роки тому пришив твого брата, батька та діда»). Що таке мир? Мир — це коли я дмухаю на чоло своїй доньці, коли та спітніла вві сні. А це не мир — це швидше пат. Це слівце — «пат» — я засвоїв від Доктора Лава.

Доктор Лав недавно полетів у Маямі, сказавши, що йому треба вибрати президента. Туди я недавно послав і Віпера. Хто знає, що ці двоє між собою замислили, коли зрозуміли, що книжки ваблять їх більше, ніж жінки. Доктор Лав мені сказав: «Hermano, ті довбодзьоби з Медельїна знову збираються тебе випробувати — так-так, ще раз, а ти чого чекав, muchacho? Минулого тижня вони викрали з моргу мертве немовля, випатрали його, як рибу, нутро цього малого засранчика набили кокаїном, а тоді віддали трупик одній дівці, щоб та доставила його літаком у Форт-Лодердейл[371], — і це буквально назавтра після її quinceañera[372]. Жорстко, як порно, еге ж?»

Мені всі ці перевірки починають дещо набридати. Їм і мені відомо, що і третє грудня теж було не більш ніж дурною перевіркою. Я надіслав їм на погодження звісточку, але вони сказали, що їм потрібен труп. Ну, труп — то труп, мені до сраки. Однак мені не до сраки, коли, бомбоклат, якийсь іспаномовний вилупок вважає, що перед ним — хлопчик на побігеньках, якого можна постійно перевіряти й перевіряти, ще раз і ще раз.

У грудні сімдесят шостого Співак дає свій концерт у парку, а я гаю час на довбаний міжнародний дзвінок тільки для того, бачте, щоб почути, як Доктор Лав чехвостить іспанською якогось «ідіота», — але не кубинською іспанською, тож основного я не розумію; чую тільки, що він розлючений. І от я, вислуховуючи все це, міркую: ким цей вилупок себе вважає, сміючи говорити зі мною таким тоном? Наче я не знаю, що означає hijo de puta. Він що, думає, що я зараз розридаюсь і заголошу: «Ой, босе, я так завинив! Присягаюся наступного разу виправитися!» Так, чи що? Мов та шльондра, яку товче носом її сутенер? Я хотів був відповісти цьому maricón у тому ж дусі, але тут Доктор Лав мені каже: «Гаразд, доробляй роботу, muchacho, та й по тому». Отже, Ямайський Сирієць, Кубинець і Колумбієць, вимагаючи труп, так і не зрозуміли, що я дав їм щось важливіше, ніж просто мертве тіло. На тому ж тижні мені телефонує Пітер Нессер:

— Ви там що, бомбоклат, розвели? Га, ви, йобаний народ із гето?

— Це вже не вперше я чую від тебе: «ви, народ».

— Я не сказав «ви, народ», я сказав «ви, йобаний народ із гето». То що там за бомбоклат твориться? Вас же там дев’ятеро?

— Восьмеро.

— Ну от — команда з восьми лобів. І у вас... скільки? Чотирнадцять дул? І жоден не вміє влучно стріляти?

— Та вміємо ми стріляти.

— То як же так вийшло, що ти — перша людина в історії, яка стріляла в голову і при цьому не застрелила? Ну, скажи мені, майстре.

— Не знаю, що ти маєш на увазі під «ти». Чи ти такий вдарений на всю голову, що вважаєш, ніби лінію не прослуховують?

— Що? Це, по-твоєму, шпигунське кіно? Кому, в сраку, треба тебе прослуховувати?

— І все одно я не знаю, що це за «ти», але впевнений, що він, хай би хто він був, у голову нікому не цілився.

— Схоже, він, хай би хто він був, цілився лише в стіни та небо. Ні, буше[373]? така неміч і показуха може бути тільки в комедіях. Сотні куль випустили — і хоч би кого вколошкали! З автоматів що, так складно, на хер, людину застрелити? Я думав, Луїс вас, паскуд, навчив, як справлятися з цими штукенціями.

— Не знаю, що за Луїс, і, безумовно, не знаю, що це за паскуди.

— Не чіпляйся до слів, Джосі Вейлзе. Я, знаєш, казав йому: і не намагайся чогось навчити ніґерів з гето. Якщо для діла треба хоч трішки інтелекту, вони його рано чи пізно просеруть. Моя сліпа бабця — і то стріляла влучніше, ніж ви. Всі восьмеро. І навіщо я взагалі тобі дзвоню?

— Я теж не знаю. Тим більше що ніхто з тих, про кого ти говориш, тут не живе.

— Навіщо мені взагалі витрачатися на телефонну розмову, ге? От скажи.

— Питання не до мене, буше.

— Буше? Та ти з ким так залуплюєшся? З ким ти, бомбоклат, тут розпиздівся, ти, дрібний...

— Дрібний? Спусти труси і в себе перевір.

Я кладу слухавку. Це повна срань — усвідомлювати, що, хоч ти й не ходив до престижної школи та іноземного коледжу, однак ти — єдиний у цьому кодлі, хто вміє мислити розсудливо. Мені справді хотілося провчити цього зарозумілого сирійського паскудника. Досить уже того, що тьма-тьмуща людей має Співака за пророка, і варто його вбити, як він підніметься ще вище — до мученика. Але тоді весь світ довідається, що цей пророк, виявляється, — всього лиш людина, така ж, як і всі, і, як будь-кого іншого, його можна вбити, і що навіть він — як будь-хто в цій країні — ні від чого не застрахований. Своїми пострілами я скинув цю людину з п’єдесталу, і він знову стиснувся до людських розмірів. Пітерові Нессеру я про це нічого не сказав. Потрібно вдивлятися крізь лице — вглиб, під шкіру, до справжньої шкіри, — і тоді стає зрозуміло, що, попри всю свою «світлість» (цей тип навіть на пляжі не з’являється — через побоювання, що засмага може зробити його чорнішим), Пітер Нессер такий же селюк і неук, як і будь-який чортовий ніґер у гето. Принаймні останніми днями він не називає мене «буша». Треба спитати мою жінку, коли це я встиг обернутися на світлошкірого, що п’є коктейлі в готелі «Мейфер». От бомбоклат, ненавиджу, коли мене допікають так, що я починаю лаятися. Лаються тільки неуки.

Докторові Лаву — він теж телефонував мені того вечора — я сказав, що з усіма цими перевірками я зав’язав ще тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року, а якщо вони вважають, що створили тут підготовчу школу, де можуть вічно тестувати й тестувати, то хай використовують гомиків з Багам. Але потім, як кажуть расти, мене осяяли інші резони. Якби Співак дійсно став мучеником, це, звісно, обернулося б великою проблемою, — але це була б їхня проблема, а не моя. Пітер Нессер став би таким одержимим спробами покінчити з легендою, що дошкуляти мені своїм лайном у нього не лишалося б часу. Давно вже минули ті часи, коли політикан казав: «Стрибай», а я питав, на яку висоту. Тепер, коли політикан каже: «Стрибай», моя жінка відповідає: «Він не може підійти до телефона, залиште повідомлення». І ще про дурнів: як ви гадаєте, що найімовірніше станеться, коли ви дасте людині з головою волину, — вона її вам поверне чи залишить собі? Навіть Папа Ло не був настільки тупим.

Тож я вирішую дати своєму розумові попрацювати над цим новим резоном. Четвертого грудня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року стає відомо, що Співак і всі з його оточення вижили. У лікарні чатує Вавилон, а я на той час уже найняв Тоні Паваротті, бо Віпер для таких тонких справ не має належних навичок. Співака обробляють у пункті екстреної допомоги і відсилають додому. У лікарні залишається тільки менеджер, та кінчати з ним уже немає сенсу. І ось ми з Паваротті їдемо на Гоуп-роуд, 56, очікуючи застати там фараонів. Фараони — це пусте, якщо все, що тобі треба, — тільки один постріл. Крім того, я роблю дзвінок, після якого вони повинні здиміти звідти за шістдесят секунд. Але будинок 56 і все довкола нього постає перед нами наче якесь місто-привид. Під’їзна алея порожня, вікна не світяться. Ніде ні душі і жодного тобі фараона. Я сміюся, і Паваротті дивиться на мене так, ніби хоче щось запитати. Тим часом Пітер Нессер дозволяє собі такі ляпи, що це вже більше схоже на телешоу про те, скільки промахів здатна зробити одна людина. Дурний шматок собачого лайна залишає повідомлення, яке записує моя жінка: «Якщо мудрець піде в танець, то я зведу вас нанівець». Всього кілька разів у своєму житті я бачив, як Тоні Паваротті сміється; сталося це й цього разу, коли я прочитав йому те повідомлення. Моя жінка геть нічого не розуміє і йде, лишаючи нас двох у вітальні. Сидячи з Паваротті на дивані, я прикидаю, чи не було з мого боку помилкою послати Віпера підчистити роботу. Замість того, щоб зробити це власноруч, він, як боязке дівчисько, передоручив справу якимсь растаманам. Гірше того, він зробив це з мого телефона. І ось я йому дзвоню:

— Куди спурхнула птаха?

— Якого ти мені дзвониш, братику?

— Повторювати питання не люблю.

— Він пішов. Їхній менеджер у лікарні, а його відвезли на Пагорб білих людей.

— Фараони?

— Один — у тачці з ними, ще кілька — в будинку. На пагорбі всю ніч чергують «Дванадцять племен». А ще білий хлоп...

— Що за білий хлоп?

— Білий хлоп з камерою. Ніхто не знає ’відки, а сам він каже, що зі знімальної групи. Ну, все, базар закінчено.

— Ні, не закінчено, Мегре ти сраний.

— Цю пісню я вже відспівав.

— А мені здається, дятлику, ти ще й не починав.

— Сьогодні ввечері на той пагорб навіть Господа Бога не пустять.

— Що там з концертом?

— Повний поліційний ескорт туди й назад.

— А наступного дня?

— Не знаю.

— Говори, вилупку.

— Наступного дня він має відлетіти. У них для нього приватний літак.

— Наколи?

— Пів на шосту, шосту.

— Ранку чи вечора?

— А ти як думаєш?

— Куди?

— Ніхто не знає.

— Відлітає літак, і ніхто не знає, куди він летить? Знову за ідіота мене маєш?

— Босе, я ж кажу: ніхто не знає. Навіть мировий суддя не знає. Навіть він не знає, що Співак планує вилітати.

— Це що, така вже таємниця?

— Ще більша, ніж колір трусів у королеви. А те, що відомо, знаємо тільки тому, що наш братан у машині з ними прикинувся, ніби задрімав, і підслухав їхню балачку. Білий менеджер сказав їм там, на пагорбі, що, тільки-но концерт закінчиться...

— То це офіційно. Сам концерт буде чи ні?

— Та нічого тут офіційного. Просто планують, що і як, про всяк випадок. Коротше, менеджер сказав: щойно концерт закінчиться, йому подають літак. Тільки з самого ранку, поки аеропорт ще не відкрився.

— В аеропорт Нормана Менлі чи «Тінсон Пен»[374]?

— Менлі.

— Міжнародний, значить.

— Ти можеш налаштуватися на хвилю поліції.

— Умгу, от тільки нащо мені...

— А ти налаштуйся. Прямо зараз.

Шоста ранку; вид аеропорту скидається на перші кадри з ковбойського фільму. Бракує лише свисту вітру та перекотиполя. Рожеве небо. Ми з Тоні Паваротті чекаємо на сходах, що ведуть у залу вильотів. Щось на зразок оглядового майданчика. Хтось додумався зробити тут стіну з квадратними отворами, саме під дуло гвинтівки. Тут, до всього, ще й тінь, в якій нас не видно. Паваротті спочатку переходив з місця на місце — все йому кут наведення не подобався. Сам літак уже чекав на злітній смузі. Паваротті затих: права рука — на спусковому курку, ліве око — біля прицілу гвинтівки.

На кінці злітної смуги чергують два джипи міністерства оборони Ямайки, за джипами — четверо чи п’ятеро солдатів, серед них двоє з біноклями. Я їх помітив відразу, щойно вийшов на оглядовий майданчик. Побачивши армійців у караулі, я уявив, як Співак зараз сходить з Пагорба білих людей. Вираз його обличчя, коли він прокидається і не бачить навколо себе поліції. Напевно, він вислав наперед двох-трьох своїх братчиків-растаманів — подивитися, чи безпечний шлях, — а це означає, що він зі своєю «правою рукою» спускається з того пагорба без супроводу. Без солдатів, що дивляться в біноклі. Щодо фараонів завжди можна розраховувати на один з двох варіантів: (1) ти поповнюєш їхній банківський рахунок або пхаєш гроші в задню кишеню — і твоє питання вирішено; і (2) їх завжди можна купити задешево. А от із солдатами все не так просто. Вони стоять ніби на чатах, утім, можливо, вони просто чекають. Цікаво, пілот покличе їх до себе?

— Обов’язково зніми його до того, як під’їдуть солдати.

Паваротті киває.

Шоста нуль дві. Всі, крім сонця, чекають Співака. На секунду виникає відчуття, ніби я жду процесію — кортеж з автомобілів на зразок того, що в отій зернистій кінохроніці про Кеннеді в Далласі[375], яку кожного року в листопаді крутять у телевізорі. Співака чекають усі. Не тільки я, не тільки солдати, не тільки Тоні Паваротті чи літак, а й Пітер Нессер та Доктор Лав, а також отой телефонний номер Меделянського картелю, за яким я сам жодного разу не дзвонив. Але потім мені спадає на думку: а чого саме всі чекають — його наступного кроку чи мого? Хто в цьому кадрі справжня мавпа-танцюристка? Чий наступний порух викликає такий ажіотаж? І якщо ті люди командують тобі: «Стрибай!» — і ти підстрибуєш на потрібну їм висоту, то чи скажуть вони «Годі, з тебе досить», чи назавжди перестануть тебе поважати, вирішивши, що ти вчинив не по-чоловічому, — і скажуть: «Пішов ти в сраку, гівнюк, який не скаче, і не скакай більше ні для кого»? Проблема в утвердженні себе полягає от у чому: замість того, щоб дати тобі спокій, люди підкидають і підкидають тобі все нові, все складніші виклики для подолання, для доведення, що ти на це здатний. Всіляке лайно, поки все це не почне скидатися на комедійний телесеріал. Чи взагалі на жарт над тобою.

Тоні Паваротті торкається мого плеча. Він тут. Він і ще один раста йдуть до літака. Все навколо застигло, рухається лише пил, який вони збивають. Аеропорт, як і раніше, порожній і до сьомої ранку він не прокинеться. Ідуть вони неквапом, постійно озираючись, час від часу зупиняються на якусь хвильку — і прошкують далі. Співак позирає то на літак, то на всі боки, а раста за ним іде ніби спиною вперед — перевіряє, чи нема чого ззаду. Побачивши армійський джип, вони зупиняються. Обидва не ворушаться. Тоні Паваротті веде їх на мушці. Його палець обвивається навколо спускового курка. Співак дивиться на солдатів і щось каже расті. Вони відновлюють рух, але йдуть ще повільніше і спиняючись прямо перед літаком. Може, чекають, що хтось із нього вийде. Я пам’ятаю, що Тоні Паваротті мої вказівки не потрібні. Чую металеве клац.

— Стій.

Паваротті дивиться на мене, дивиться на тих двох, що саме біжать до літака.

— Та ну його.

Вони вбігають у літак і змушені самі зачинити за собою двері.

Коли назавтра в мене лунає два дзвінки, я обрубую їх однією короткою фразою: «Він так потрібен вам мертвим — то самі й убивайте».

Я сиджу у своїй вітальні чекаючи, коли задзвонить телефон. Краще, якби він задзвонив швидше, бо тоді я зможу відразу перестати думати. Час дії — не час для роздуму. За чий кошт буде дзвінок? До того, як я вкладуся спати, телефон має задзвонити тричі. Без дзвінка не настане навіть завтра. Я сиджу, чекаю дзвінка, і тут мені в голову знов приходять думки про Співака; я ледь стримуюся, щоб не лайнутися. Цей чоловік так ніколи й не дізнається, що двічі був на волосині від того, щоб я його вбив. І що я його відпустив, бо знав: якщо він сяде на той літак, то назад уже не повернеться. І все ж тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року він знову зійшов з літака і навіть, здається, викликав переполох на митниці. Цього разу, по двох роках, Пітер Нессер добре подумав, перш ніж прийти до мене гавкучим псом з людським голосом. Прикметно, що він почав називати мене «бушею» постійно; я навіть перевірив, чи часом не вибілило мені карболове мило шкіру.

Останнім часом я перестав ним користуватися, що неабияк потішило мою жінку, бо вона почувалася так, ніби спить у лікарняній палаті. Не знаю, що здивувало Нессера більше: повернення Співака зі ще одним концертом чи те, що я дізнався про це повернення раніше, ніж цей засранець.

— Вся ця срань з мирним договором — ти до неї якось причетний?

Ми сидимо в стрип-клубі «Рожева леді» — він йому подобається якось аж занадто. Жодна зі шльондр, з якими мав колись справу Віпер, тут, схоже, вже не пасеться. Чи то їх більше не цікавлять пляшки пепсі на сцені, чи то його більше не цікавлять вони. Однак серед нового поповнення є світлошкірі дівулі, а отже, у закладі повно люду. Розпорядниця саджає нас у кімнаті нагорі й цікавиться, чи не хочемо ми відшліфувати член або надраїти дупу. Я відповідаю: «Сьогодні ні», а от Пітер Нессер ніколи не нехтує нагодою отримати «вакуумний масаж гето», як він це називає (я не хотів би, щоб ця фраза пристала до мене). Він, схоже, готовий говорити про справи навіть тоді, коли в нього відсмоктує шльондра. Я йому кажу: «Бра’, два висунуті кінці в одній кімнаті — це занадто, хіба ні?» Останнє, чого він хоче, це розжитися славою батона, тому, не чекаючи його відповіді, я сам йому кажу, що вийду прогуляюся. Кажу, хвилин на п’ятнадцять, але, коли повертаюся через вісім, шльондра від нього вже виходить, плюється і лається, що «білий, бомбоклат, набризкав їй повен рот».

— Знаєш, що мене найбільше дістало? Все це лайно щодо мирного договору. А тепер ще й Джейкоб Міллер написав про це пісню. Чув її? Хочеш, наспіваю?

— Ні.

— Договір про примирення, щоб йо’ в сраку...

— Наступного разу скажи солдатам не стріляти.

— Солдатам? Ти про Ґрін-Бей? Все це, думаєш, через Ґрін-Бей? Ти хіба не чув у новинах, що святих серед застрелених у Ґрін-Беї не виявилося?

— Кумедно, ге? Хіба вони всі не з твого виборчого округу? Один з них мені навіть розповів, як у твої землі прийшов такий собі Джуніор Соул і сказав, що вони можуть на шару розжитися зброєю.

— Не ’наю я ніяко’о Джуніора Соула.

— Але чомусь усі вважають, що знаю я. Я питав: «У кого в гето може бути така кличка? Більше схожа на ім’я якогось співака з „Мотауну“[376]».

— А що ти, до речі, знаєш про приїз... Ну, та нехай...

— Може, це просто витало в повітрі.

— Натуральна містика?

— Ти знав, що він приїздить? Повертається першим з усіх, через цю срань з мирним договором.

— Так він уже ж побував тут зі своїм клятим концертом за мир. Що, мало йому? Хіба він тепер не лондонець? Може, він хоче власноруч поставити всі ті унітази в гето?

— Якби ти їх там поставив, він би не мав резону сюди повертатися.

— Звісно, Джосі Вейлзе, бо ж моя партія при владі. Ти, схоже... Гей, буше, що ти в цьому бачиш кумедного?

Знизу лунає боніемівська «Мамця Бейкер». Її чути навіть крізь крики й свист, лайку й улюлюкання натовпу — все це адресується тій дівулі, яка зараз дає там виставу на подіумі. Я мовчу про те, чому «Мамця Бейкер» викликає в мене сміх.

— Гаразд, буше. Ти справді вважаєш, що Співак повертається заради унітазів?

— Ну, не точно заради унітазів. Можливо, через фурнітуру і світильники, чи як там називається те, про що тепер горланить люд з гето. Можуть горланити скільки влізе, — не треба було голосувати за тих, бомбоклат, соціалістів. Двічі поспіль. Ти можеш спитати: як глибоко треба засадити людині хер у сраку, щоб до неї дійшло, що її їбуть?

— Співак ці кляті унітази ставити не збирається.

— Отже, він повертається заради цього сраного мирного договору. Сподіваюсь, ти знаєш, що дехто нагорі через це дуже непокоїться. Дуже. Знаєш, скільки за минулий тиждень прилетіло на Ямайку кубинців? І тепер їхній сраний посол Ерик Естрада козиряє так, ніби він тут господар.

— У Співака була зустріч одночасно з Папою Ло і Шотою Шерифом.

— Та хто про це, на хер, не знає? Все крутиться-вертиться навколо Гоуп-роуду, 56, навіть твій довбонутий прем’єр-міністр їздить туди, як на роботу.

— Саме перед концертом за мир усі троє зустрічалися в Англії.

— І що з того? У нас тут з рік тому вже був концерт за мир. Як був, так і загув.

— Ти думаєш, ці три найбільші цабе Кінгстона з’їжджалися лише для того, щоб обтанцювати концерт за мир?

— Схоже, вони взагалі багато що можуть.

— Концерт за мир — це всього лиш приємний бонус.

— Я приймаю як даність, що ти знаєш, у чому тут суть.

— Реально. Так само як я приймаю за даність, що твій фінансовий чарівник-бос знає, що реально роздуває інфляцію.

Пітер Нессер повільно зводить на мене очі, а я цього наче й не помічаю. Ох уже ці сирійці.

— То що цей патлатий вилупок планує робити? Створити третю колону? Все так серйозно?

— Хвилину тому ти цим чомусь не цікавився.

— Буше, викладай, на хер, усе, що знаєш.

— Головна програма в нього — після концерту за мир. План. Назвімо його «порядок денний».

— Що за порядок денний?

— Ти готовий до таких новин? Уряд з растаманів.

— Що?! Ти що, бомбоклат, городиш?

— Отож. Це щоб ти знав, коли тут раптом приземлиться ціла артіль растаманів з Англії. Хтось уже тут. Тримайся, бо впадеш: ти, мабуть, не знаєш, що Папа Ло теж растою зробився? Він навіть свинину перестав їсти кілька місяців тому. І на збори «Дванадцяти племен» частенько навідується.

— Повірю в це тільки тоді, коли він перестане зачісуватися.

— А хто тобі сказав, що всі расти ходять із дредами? Гсподи...

«Не треба робити з нього аж такого дурня».

— Тобто... як це...

— Неважливо. То ти хочеш почути, що там расти з почесними растами перетирали в Англії, чи ні?

— Я уважно слухаю, буше.

— Хтось, не пам’ятаю хто, сказав: ідея в тому щоб утягти растаманів у суспільство, політику і народні маси.

— Такі от точно слова?

— Я що, по-твоєму, їх записував?

— Овва! Тобто вони зустрічаються на концерті за мир і продовжують розмову про уряд. Як кожен злидень на кожній веранді кожного будинку на Ямайці. Це і є твоя новина?

— Ні, бра’. Спочатку вони перетирають щодо нового уряду, а вже потім говорять про концерт за мир.

— Що?

— Ти, я бачу, ні бум-бум, який годинник дзвенить. Ти навіть не знаєш, що той годинник — на Біґ-Бені. Ось їхній план: створити і зміцнити опозицію з обох боків гето. Частково це справді для народного блага: ім’ям Джа Растафарая звільнити людей від таких, як ти.

— Джемдаунське мау-мау[377], чи шо?

— Ти про шо?

— Але ж усі расти марять життям у сраній Ефіопії. Ну то хай обмажуть якийсь бісів човен червоним, чорним і зеленим — і звалюють звідси на хер. Хай назвуть його «Чорна зірка 2» чи ще якось так[378].

— Ти думаєш, лондонські растамани хоч щось знають про Ефіопію? Лондонські дредлоки знають про Джа Растафарая тільки через реґі, буше. Де живе реґі, там реально живуть і расти. І тут раптом растамани в Англії починають ходити в бізнесові школи, обиратися в лондонський парламент і посилати своїх нащадків, навіть дівчат, здобувати всіляку там освіту. А для чого воно, питається? Англії ці розумники не потрібні. То куди вони, по-твоєму, попруть?

— Отлайно.

— Даунтаун розділяється, босе. Тобі це треба знати, бо це ти його розділяєш.

— Я ніколи нічого не розділяв.

— Он як? То ти, значить, відколюєшся від своєї партії? Ви двоє і розділяєте. Ну а я, спитаєш? А я всього лише інфорсер. То що, по-твоєму, буде після концерту за мир? Що відбувається, коли люди сходяться разом?

— Розділення зникає.

— Це тільки перша фаза, босе. Якщо народ сходиться разом у мирі, це означає, що скоро він зійдеться і в політиці. Народ уже вибирає, який з донів і від якого району опиниться при владі. А це означає ще й те, що влада таких, як ти, скоро закінчиться.

— І все це стартувало на тій зустрічі в Лондоні?

— Реально.

— Але, буше, та зустріч була рік тому.

— І що?

— Ти чекав рік, щоб мені це сказати?

— Я не думав, що тобі це цікаво.

— Він не думав, що мені це цікаво... Джосі Вейлзе, я тебе коли-небудь наймав для того, щоб думати? Я схожий, на хер, на того, хто, для того щоб думати, кличе до себе ніґера? От скажи мені.

— Май на увазі: відповідь тобі не сподобається, — кажу я і бачу, як він знову повільно відводить очі.

— От же ж бомбоклат! Довбойобнутий ти сучара! Ти хочеш сказати, що вся йобанута раста-секта емігрує назад, в той час як стільки народу валить звідси? Ти знаєш, скільки їх уже прилетіло? Ось прямо зараз, цієї хвилини? Ти про це по думав?

— Ні, буше, коли треба думати, думання я лишаю тобі.

— Чорт, чорт, прокляття! Вибори вже наступного, на хер його, року. Нас-туп-но-го, бомбоклат! Ти хоч доганяєш, скількох людей мені тепер треба обдзвонить? Повірить не можу — він цілий рік ждав, щоб мені це сказати!.. Ну, я цього тобі не забуду, Джосі йобаний Вейлзе.

— Добре. Бо ти й сам зазвичай любиш забувати — коли це тобі вигідно. Забувати, в першу чергу, те, чому тут заправляє Папа Ло. Але це, зрозуміло, між вами двома.

— Звісно. Ти ж тепер зайнятий своїми поїздками в Маямі. Думаєш, у міністерства нема очей? Думаєш, що сильно піднявся? Та знай: твоє становище все ще досить хитке.

— Що це означає?

— Ти ж так хотів думати? Ось і подумай.

Але я все зрозумів. Зрозумів ще задовго до того, як він мені це бовкнув. Зрозумів ще до четвертого грудня сімдесят шостого року. Зрозумів ще до того, як Співак сів на той літак, — як і те, що як він повернеться, то вже з новим «резоном» і новою силою за плечима. А ось сирійський неук з нікчемним херчиком не розуміє, що цей пес винюхав нового господаря, але й новий господар теж помиляється, якщо вважає того пса своїм слугою.

Я дивлюся на цього ідіота з гачкуватим носом і по-новому осягаю слова з Біблії, почуті колись давно в недільній школі. Ця людина свою нагороду дістала вже сповна. Далі йти йому нема куди, навіть униз. Він упевнений, що має право підвищувати голос, бо дехто все ще вважає, що світла шкіра дає йому такі повноваження, не знаючи при цьому, що повноваження і авторитет — не те ж саме. Ну та нехай, нехай тішиться, поки я відчуваю в собі дух доброго самаритянина. З рік тому Доктор Лав сказав мені затерту фразу: «Тримай своїх друзів близько, а ворогів — ще ближче». Фраза, звісно, банальна, як собаче лайно, але з кожним моїм кроком уверх її сенс оновлюється, стає свіжішим. Зрештою, мисливець не стріляє в дичину, що летить низько.

Тепер Пітер Нессер приплачує в аеропорту Нормана Менлі трьом, щоб ті винюхували кожного растафарі з кокні[379], який там приземлиться, особливо нічним рейсом. Чомусь він не подумав, що революція растаманів може звалитися на голову і через повітряні ворота Монтеґо-Бея. Він навіть змушує їх там бігати в певну телефонну будку і кожні дві години дзвонити йому. Потім він захотів, щоб я або хтось від мене подався до Лондона, знайшов там Співака і що-небудь зробив, і неважливо, де він — у турі чи в студії звукозапису. Я пожартував, що, мовляв, як йому все це бачиться фільмом про Джеймса Бонда, то, може, мені слід прихопити з собою його королеву краси, бо ризикувати в такій справі справжньою красунею — ганьба і сором. Посміятися в слухавку для мене було компенсацією за час, витрачений на розмову з цим занудою. До того ж Співакові там і без того — як у могилі. Прирікши людину майже на смерть, ти її не просто майже вбив: ти підрубав їй коріння, відірвав від дому, і вона вже ніколи й ніде не зможе жити в мирі. Для Співака єдиний спосіб повернутися назавжди — це повернутися в труні.

Але то був тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий рік, а я з тим роком зав’язав. Коли в січні старий американець звалив у Аргентину, на його місце приїхав новий. Нова америкосівська пісня на старі слова. Себе він називає містером Кларком. «Просто містер Кларк, без „е“ на кінці[380]». Він думає, це дуже смішно, тож при зустрічі повторює раз по раз: «Кларк, без „є“ на кінці». З Доктором Лавом він уже знайомий, але, схоже, хто такий Льюїс Ернан Родриґо де лас Касас, знає кожен американець, що розгулює Кінгстоном у пітній сорочці й зі збитою набік краваткою. У квітні сімдесят восьмого ми сидимо в «Морґанс гарборі», готелі для білих у Порт-Роялі. Сидимо і з майже порожнього ресторану дивимося на Кінгстон. Точніше, дивляться вони. А я спостерігаю. Я з двома іноземцями, вже просякнутими піратським духом з голови до хера. Дивитися їм є на що, — я маю на увазі те почуття, що охоплює кожного білого мена щоразу, коли ти привозиш його в Порт-Роял. Чи не той це самий дух, який сходить на них, щойно вони зіскакують на будь-який кам’янистий берег? Готовий посперечатися: це в них ще з часів Колумба і работоргівлі. Цей дух розв’язує їм язик і б’є навідмаш у голову.

— А скажи-но, душечко, чи не в цих місцях грабував та бешкетував Чорна Борода[381]?

— Я ’наю ті’ки про Генрі Морґана[382], сер. А на Ямайці душечкою звуть жінку, яку утримує чоловік, але вона йому при цьому не дружина.

— Ой-йой.

Я вже давно ось так навмисно не ламав свого язика; кілька разів навіть змусив Доктора Лава мені перекласти. Ніби не розумію сказаного. Цей америкос був хоча б не як Луїс Джонсон, який тримав аркуш паперу догори ногами, демонструючи білим, що ніґери не вміють читати, — і досі пам’ятаю ту сцену. І тут він каже:

— Ви бідний, коштовний народ, який навіть не знає, що перебуває на самій межі анархії.

— Моя не розуміти. Якщо ми коштовний, то чо’ ми такі бідні? Алмаз — коштовний.

— Такі ось ви, хлопче, невідшліфовані алмази. Весь острів такий невідшліфований. Так грубо вирізаний і такий гарний. І такий неміцний. Під «неміцним» я маю на увазі, що ви ходите по краю. Тобто...

— Нестійкий?

— Так. Exactamente[383]. Exactamente, я правильно кажу, Льюїсе? Нам з Льюїсом є що згадати. Ми з ним так давно знайомі, що початку вже й не вгледиш. До цього було ще кілька estados latinos[384], еге ж?

— Ви теж частина то’о шоу в затоці Свиней?

— Що? Хм... Ні, ні. Те було задовго до мене. Дуже задовго.

— Ну, мо’е, ви колись та ’найдете отруту, що подіє на Кастро.

— Хе-хе-хе-хе, а ти тямущий хлопець, хитрий, я б навіть сказав, еге ж? Це Льюїс тебе підгодовує новинами?

— Ні. Новинами мене підгодовують новини.

Тримайся, Джосі Вейлзе. Ніщо так не відштовхує америкосів, ніж коли до них доходить, що вони в тобі помилялися. Не забудь хоча б раз до його від’їзду сказати «без проблем, сер», та ще й отак гугняво: «без проблеееемммм». Щоб він поїхав з відчуттям, що знайшов того, кого треба. Уперше я шкодую, що не маю дредів і не вмію так танцювать не танцюючи на місці, як це роблять растамани, навіть якщо ніякого ритму й нема... Оскільки я весь час спостерігав за тим, як Доктор Лав погідно киває всім словам американця, то майже пропустив те, що той навіює мені. А навіював він мені — майже тільки про це й говорив, — що Ямайка перебуває в стані війни. І війни куди більшої, ніж була тут тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року (це вперше він озвучив дату: 1976-й рік). «Холодної війни», — уточнив він.

— Ти знаєш, що означає «холодна війна»?

— У воєн температури не буває.

— Що?.. Та ні ж, синку. «Холодна війна» — це термін, фігура... Просто назва того, що тут відбувається. Знаєш що? У мене тут дещо з собою є... Глянь-но ось на це.

Білий виймає книжку-розмальовку. Коли клеїш дурня з америкосами, то очікуєш усього, — але це приголомшує навіть мене.

— Шо воно таке?

Я беру розмальовку догори дриґом: навіщо її вертіти, якщо на обкладинці написано здоровенними буквами: «США — це Демократія!» Американець дивиться на те, як я тримаю книжку перевертом, і я точно знаю, що він думає. «Послухай, Льюїсе, compadre[385], я знаю, ти розумієш, про що йдеться, але ти впевнений, що ми взяли правильного хлопа?»

— Це ніби схема, щось схоже на те. Льюїсе, він знає, що... Тобто... дивись. Можна я її візьму, на секунду? Дякую. Погляньмо, погляньмо... Ага! Сторінки шість і сім. Бачиш, шоста сторінка? Це світ за демократії. Ось бачиш? Люди в парку. Діти пробігають повз візки з морозивом, хтось хапає «Твінкі». Ось глянь: бачиш, хлопець читає газету? А ось іде дівчина, — гаряча штучка, правда? У міні-спідниці. Не знаю, що ці пацани вчать, але вони йдуть до школи. А всі дорослі на цій картинці? Вони можуть голосувати. Вони вирішують, кому потрібно піти... тобто, вести країну. О, так, поглянь ще на ці високі будівлі. Це все завдяки прогресу, ринковій економіці, свободі. Вільна ринкова система, синку. А якщо комусь на картинці що-небудь у цьому всьому не до вподоби, він може висловити свій протест.

— Хоч’, щоб я цю картинку розмалював, босе?

— Що? Ні, ні. Краще, скажімо, я дам тобі пару дюжин таких книжок, а ти віднесеш їх у свою колишню школу. Нам треба вчити молодь, наставляти її на правильний шлях, поки їх не переманили всі ці ліваки та комуняки. Всі ці комуняки — просто шизонуті; ти знаєш, чому серед них так багато підарасів? Бо нормальні люди — такі, як ми з тобою, — розмножуються. А комуняки? Вони — як ті гомики, ходять і переманюють на свій бік людей.

«Як і ваші америкосівські релігійні секти, що все тут заполонили», — думаю я, але вголос не кажу.

— Пра’ильно, босе, пра’ильно.

— Добре, добре. Бачу я, містере Вейлз, що ти хороша людина. І відчуваю, що з тобою можна ділитися думками. Ось що я тобі скажу: все, що ти зараз почуєш, — під грифом «Таємно». Цієї інформації поки що не має навіть Кіссинджер. Навіть Льюїс зараз почує її вперше. Ну ж бо, Льюїсе, ти знаєш, який промисел процвітає нині у Східному Берліні? Не знаєш? Пізні аборти. Угу, ти почув правильно. Якийсь м’ясник витягує немовлят на п’ятому, сьомому, іноді навіть на дев’ятому місяці вагітності і, щойно з піхви показується голівка, розсікає горло. Ти уявляєш цей жах? Справи там такі погані, що жінки вважають за ліпше вбити своїх дітей, ніж дати їм з’явитися на світ у так званій Східній Німеччині. Народ у тій Німеччині за всім стоїть у чергах — прямо як у цій книжці, містере Вейлз. Люди мало не вмирають у чергах навіть за звичайнісіньким милом! А знаєш, що вони з ним роблять? Продають або вимінюють на їжу. Бідні засранці не можуть дозволити собі навіть пристойної чашки кави: їхній обхезаний уряд змішує це лайно з цикорієм, житом та буряком і називає це все «мікскафе». Від самої назви блювати хочеться, еге ж? Я думав, що пройшов уже через все і все знаю. Але від цього, скажу я вам, просто волосся дибки. Ось ти, містере Вейлз, п’єш каву?

— Та я більше чайний, сер.

— Молодець, хлопче, молодець. Але ось ця маленька коштовна країна... За два роки вона стане ще однією Кубою або ще гірше — Східною Німеччиною, якщо цей процес не зупинити прямо зараз. Я бачив, як таке ледь не сталося в Чилі. Я бачив, як таке ледь не сталося в Парагваї. І одному лише Богу відомо, що може статися в Домініканській Республіці.

Дещо зі сказаного ним схоже на правду. Але ці люди з ЦРУ аж надто захоплюються. Варто їм лише подумати, що ти повірив, як це перетворюється для них на якийсь наркотик. Точніше, не на наркотик, а на спорт. «Ану, поглянемо, як далеко я зможу завести цього неука-ніґера». Краєм ока я спостерігаю, як він спостерігає за мною, гадаючи, чи я — таки та людина, яку він сподівався зустріти. Луїс Джонсон до самого свого від’їзду залишався під надзвичайним враженням від того, що чоловік, який не знає до пуття грамоти, виявився аж таким метикуватим. Зрозуміло, метикуватим у тому сенсі, наскільки можуть бути метикуватими дресований пес чи мавпа. Бач, як цей містер Кларк заливає мені про інопланетян, а сам дивиться: куплюся я на все це чи ні. І при цьому обличчя його здається таким серйозним, що я навіть раз глянув на небо — чи не стало воно сірим відповідно до настрою його розповіді.

— Я намагаюся сказати, що ця країна — на роздоріжжі. І наступні два роки будуть вирішальними. То можемо ми на тебе розраховувати?

Я навіть не знаю, яку срань цей чоловік сподівається почути у відповідь. Яких слів він від мене чекає? Що я готовий зійти на борт? Може, гарикнути йому: «На абордаж!» — зважаючи на те, що ми саме сидимо в піратській гавані Порт-Рояла? Доктор Лав стріляє в мене поглядом, після чого розмірено киває із заплющеними очима: мовляв, скажи цьому ідіотові те, що він хоче почути, muchacho.

— Я готовий зійти на борт, містере.

— Радий це чути. Першокласно, чорти б його взяли.

Містер Кларк підводиться й каже, що автомобіль доставить його назад у готель «Мейфер», де він отаборився, поки для нього готується квартира. Залишивши на столі десять американських доларів, він робить кілька кроків, але потім різко повертається — і припадає до мого лівого вуха:

— До речі. Я помітив, ти останнім часом відлучаєшся в Маямі і на Коста-Рику. Трудишся як бджілка, еге ж? Звісно, американський уряд не виявляє інтересу до ділової активності між Ямайкою і членами її діаспори. Працюй з нами з усіх питань, і ми шануватимемо конфіденційність наших угод. Перекладеш це йому, Льюїсе?

— Щасливої дороги, містере Кларк.

— Просто Кларк, без...

— ...«є» на кінці.

— Hasta la vista![386]

Я дивлюся на Доктора Лава:

— Його справді звуть Кларк?

— А мене справді звуть Доктор Лав?

— Замість «ми» він каже «я».

— Я теж це помітив, hombre.

— Мені на це звернути увагу?

— Та хрін його знає. Живи собі далі, та й по тому. Ви той свій ящик з пожитками ще не розпакували?

— Здається, америкоси кажуть «манатки».

— Я, по-твоєму, схожий на довбонутого янкі?

— Як, по-твоєму, я маю на це відповісти, Докторе Кохання-Зітхання? Ящик той уже давно розпакований.

Він має на увазі ще одну поставку, здійснену тим же шляхом, що й ота груднева, сімдесят шостого року. У здоровенному ящику з маркуванням «Аудіоапаратура / Концерт за Мир», залишеному на причалі. Ми його забрали разом з Віпером, Тоні Паваротті та ще двома. Сімдесят п’ять М16 ми лишили собі. Двадцять п’ять продали людині з Венг-Сенгу, що віднедавна відчуває гостру потребу у вогнепальній зброї. Всі патрони ми теж забрали собі. Ідея Віпера: нехай, каже, самі собі кулі відливають.

Ми ніби готувалися до війни, тоді як усі інші прагнули миру. Сам Папа Ло вийшов з-за сірої хмари, яку натягнув на себе з того дня, як стріляли в Співака. Він, здавалося, брав на себе всю провину — зворотний бік приписування собі всіх заслуг.

Співакові він сказав, що все сталося тому, що він сидів у буцегарні, — інакше ніякого замаху взагалі не було б. Папи Ло давно вже немає, він полетів з цієї планети на чарівній ракеті й тепер, мабуть, уже приєднався до «Свиней у космосі»[387]. Біда в тому, що з кожним днем на цей рейс сідає все більше народу Лихоманка замирення так сильно охопила гето, що наприкінці першого Вечора єднання до мене підійшов той, хто вбив мого кузена, з розпростертими, як для обіймів, руками. Я назвав його батоном і пішов геть.

Лихоманка замирення докотилася аж до Варейка-Гіллзу, і звідти, вперше за роки, спустився той самий Коппер, — наче забув, що в кожного фараона на Ямайці є в патроннику куля з його ім’ям. І ось коли вже навіть Коппер з’явився сюди поїсти-попити-повеселитися, я зрозумів, що для мене настав час прицінитися до іншої країни.

До мене додому приходив сам Папа Ло — запитати, чому я не танцюю під нові ритми миру: мовляв, чорним давно вже слід дослухатися до сподівань Маркуса Ґарві, який дуже піклувався про нас усі ці роки. Я вже не став питати, чи знає він з Маркуса Ґарві хоч рядок, чи йому все це наспівав який-небудь клятий раста з Лондона. Але тут я побачив, що очі його — вологі. Що вони просять. І я зрозумів дещо про цього чоловіка і про його справи. Він уже дивився кудись далі, за виднокрай, значно далі за гето, значно далі за час і своє місце в цьому світі. Цей чоловік думав про те, що напишуть на його надгробку. Що скажуть про нього люди в далеких часах, коли останній шматок його прогнилої плоті відстане від кісток. Забудьте про його сім походів у тюрму за вбивство та замах на вбивство, після яких він завжди виходив на волю. Забудьте, що до того як у гето прийшли білий мен і Доктор Лав, кожного чоловіка тут учив стріляти він, Папа Ло. Забудьте, що кордони в гето накреслили вони з Шотою Шерифом і вони ж орудують усередині них. Але він хоче, щоб на його надгробку було написали: це він об’єднав гето.

Дехто думає, що я ставлюся до Папи Ло вороже. Хоча в мене до цього чоловіка немає нічого, крім любові, і те ж саме я повторю будь-кому, хто мене запитає. Просто гето є гето. Таким речам, як мир, у ньому просто не місце. Є тільки цей факт. Твоє бажання вбити мене може зупинити тільки моє бажання вбити тебе. І в гето живуть люди, які бачать лише в цих межах. Я ж змолоду бачив тільки те, що за його межами. Прокидався дивлячись назовні, ходив до школи і весь день збавляв дивлячись у вікно, підходив до Мареско-роуду і стояв там біля паркану, що відокремлює хлопчачу школу Волмера від коледжу Міко — всього лише цинковий паркан, бачачи який багато хто й не здогадуються, що він відділяє Кінгстон від Сент-Ендрю, передмістя — від середмістя: тих, хто має, — від тих, хто терпить нужду. Люди без планів чекають і дивляться. Люди з планом бачать і чекають слушного часу. Світ — не гето, і гето — не світ. Люди гето страждають, бо є люди, які живуть тим, що заподіюють їм страждання. Хороші часи для одних — це погані часи для інших.

Ось чому ні ЛПЯ, ні ННП з тим замиренням не поспішають. Мир не може настати, коли аж так багато вкладено у війну. Та й кому він треба, той мир, якщо всі при цьому лишаються такими ж бідними? Я думав, Папа Ло це розуміє. Так, можна намагатися вести людей до миру. Можна полетіти до Співака і змусити його заспівати за гроші, які підуть на будівництво туалетів у гето. Можна налагодити каналізацію в Рейтауні та Джунглях і навіть замиритися з тими, хто рік тому вбив твоїх братів. Але просунутися в цьому можливо рівно стільки, скільки дозволяє повідець, перш ніж він не натягнувся. Поки господар не скаже: «Досить цього лайна — нам не туди». Повідець Вавилону, повідець поліційних зведень, повідець суду у справах, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї, повідець двадцяти трьох родин, що правлять Ямайкою. Він почав натягатися два тижні тому, коли сирійський вилупок Пітер Нессер спробував завести зі мною свою гнилу «кодовану» розмову. Або тиждень тому, коли зійшлися Американець із Кубинцем, щоб показати мені книжку-розмальовку і навчити, що таке анархія.

Ці троє роблять мене неабияк зайнятим. Містер Кларк міркує про Кубу як мужлай, який не сприймає того, що жінка, яку він трахав, більше його не хоче. А тому він не допустить, щоб щось таке сталося і на Ямайці (що саме, відомо лише йому). Все-таки дивно, коли чоловік хоче «трахатися» з країною, з якою раніше ніколи не жив. Може, йому слід було б з рік почекати, а потім запитати себе, чи вона й справді гідна того, щоб послати їй «валентинку». Кажу вам: поведешся з білими — почнеш говорити, як вони. Може, Пітер Нессер тому й кличе мене «буша» з певного часу. Один — вульгарний політикан, що день у день бздить у передчутті дзвінка про пришестя раста-апокаліпсису. Один — американець, підзвітний другому американцеві, що підзвітний третьому, який бажає всього лиш відштовхнутися від цієї країни, аби стрибнути на Кубу. І один кубинець, який живе у Венесуелі та прагне, щоб оцей ось ямаєць допоміг колумбійцеві проштовхнути його кокаїн у Маямі та насадити його на вулиці Нью-Йорку (бо багамці, бачте, скурвилися й почали варити свій фрибейз, заливши цим лайном тамтешній ринок). А найгірше, що ці троє вилупків гребують кров’ю. Атому вважають за краще, щоб за них управлявся четвертий — тобто я — і заточив таким чином під них тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятий рік. А я... мені остобісіло робити щось для інших, з Папою Ло включно.

Однак Папа Ло, той хоча б заряджався своєю місією справедливості. Вона його живила, як вітаміни «Флінстоун». За п’ятдесят шість куль на Гоуп-роуді він, здавалося, п’ятдесят шість разів покаявся. І ось прямо перед другим концертом за мир я згодував йому Леґґо Біста. Сказав, що Леґґо Біст ховається в матері в шафі, всього за п’ять будинків від самого Папи (але не сказав, що ховається він там уже два роки). Цю новину Папа зустрів напруженим сопінням. Разом з Тоні Паваротті та ще деким він рушив до того дому, як Христос на очищення храму. Він хотів показати людям, гето і навіть Співакові: мовляв, дивіться, як я чиню помсту, — хоча ніхто його про це не просив. Виволік того хлопа разом з матір’ю на вулицю й почав її, бідолашну, гамселити на людях, дарма що їй уже йшов п’ятий десяток.

Одна справа — розбиратися з жовторотим, що замахнувся на Співака, але зовсім інше — з жінкою, яка намагалася вберегти свого єдиного сина. Видно, він хотів, щоб люди бачили його здатність на вчинки. Наче те, що вже було й минуло, від цього якось зміниться. Він хотів, щоб вона стала прикладом, — спалив усе її життя і дав під зад ногою, але сам при цьому виставив прикладом тільки себе. Як якийсь ніґер, що демонструє всю свою лють, бажаючи догодити господареві.

А Леґґо Біст почав волати, що це ЦРУ змусило його все зробити. ЦРУ разом з людьми з Куби — це вже геть позбавлено сенсу, бо ж усім відомо, що кубинці — комуняки, тож вони не стали б мати справу ні з ким з Америки. Наче Папа Ло знав про те ЦРУ більше, ніж будь-хто з ямайців. Потім Леґґо Біст став кричати, що це був мій задум. Я дивлюся, як Папа Ло дивиться, чи зморгну я. Леґґо Біст кричить уже так довго, що сам починає сумніватися, чи це правда. На Ямайці ж як кажуть: «Не все тут щира правда, але приблизно так». Власне, саме це Папа мені й каже, коли через день після того, як я навів його на Леґґо, приходить і стукає до мене у двері. А з ним двоє хлопів — таких ще сопливих, що волини провисають до трусів. Під моїм поглядом вони відвертаються; той, що ліворуч від Папи, смикається, як дівчисько, але другий знову повертається і пробує дивитися на мене. Я його запам’ятовую. Папа Ло притупує ногою, наче гнівається наперед. І каже:

— Не все тут щира правда, але приблизно так. Що скажеш?

— Чого тільки Леґґо Біст не наговорить тепер! Ти ж знаєш приказку про потопальника?

— Потопальник не має часу вигадувати таку іррацію.

Я мимоволі стискаю кулаки і ледве стримуюся сказати, що «іррація» — неправильне слово.

— А я не маю часу на пояснення, що вірити такому ідіотові, як Леґґо Біст, нерозумно. Мав аж два роки, щоб забратися так далеко, що й сліду не знайти, — а він доліз лише до материної шафи.

— Проте ти знав, де його шукати, братику.

— Мати щотижня ходила на базар, а поверталася звідти зі здоровенним пакунком. Нащо стільки харчів, якщо живе сама? Чи вона утримує «Армію Спасіння»? Але питання не в цьому, а в тому, як ти, дон над усіма донами, нічого навіть не помітив?

— Не можу ж я, мій добрий братику, стежити за кожним закамарком. Хіба не ти в нас для цих цілей?

— Ну тоді й не став дурних питань щодо Співака, коли сам знаєш відповідь.

— Правда? А ти не швидше мені відповіси? Бо...

— Якби вбити Співака намагався я, ні одна б з тих п’ятдесяти шести куль не схибила.

Хочеш дати людині зрозуміти, що розмову закінчено, — говори чистою англійською. Папа Ло йде, його хлоп’ята стрибають слідом. Незабаром після цього він відвозить Леґґо Біста на виставу племені кенгуру біля Каналу Мак-Ґрегора, — щоб зайвий раз довести свою здатність вершити хай і неправий, але суд. Подейкують, там був навіть сам Співак (що досить дивно, бо ж весь світ стежить за кожним його кроком), проте сам я вірю слову тільки Тоні Паваротті, а він мовчить. Потім Папа відшукує декого з учасників отієї афери з кінними перегонами, відвозить їх у старий форт і згодовує рибам. Хотілося б запитати: як можна мати всю цю кров на руках, коли твоя місія — мир?

У вітальні темніє. Я чекаю ще трьох дзвінків. Повз мене з курячою ніжкою в руці проходить мій старший син. Він уже так схожий на мене, що я мимоволі потираю собі пузо, щоб переконатися, що це все ж я, а не він.

— Хлопче, що ти тут робиш? Чому не з матір’ю? Гей, я з тобою розмовляю.

— Та ну, та’. Я її іноді реально не переварюю.

— Ну а зараз що ти таке утнув, що вивів бідну жінку з себе?

— Їй завжди не подобається, коли я щось кажу про тебе.

— Ну, а я — про тебе. Їй це теж не до шмиги.

— Та ну, та’.

— То що ти сказав своїй матері?

— Ха-ха, що навіть поганий хлопець уміє готувати краще, ніж вона.

— Ха-ха-ха-ха-ха-ха. Ти малий, я бачу, непростий. Хоча правда. Я ніколи ще не стрічав такого ворога кухні, як вона. Може, того я з нею довго й не затримався. Тобі ще пощастило, що вона тебе не пристрелила.

— Шо? Мама вміє управляться з волиною?

— Ну а ти як думав? Чи забув, хто був її чоловік?.. Ну, добре, пізно вже. Досить тинятися в моєму дому, як дапі.

— Ти ж однаково не спиш. Ти завжди тут сидиш допізна.

— Он як? А відколи це ти шпигуєш за батьком?

— Та я не...

— Брешеш так само гарно, як твоя мати готує.

Не знаю, як я все це прогледів. Я дивлюся на свого хлопчика — йому скоро дванадцять, от-от до середньої школи. Він випинає груди, дивиться мені прямо в очі і злегка хмуриться, ще не знаючи, що для кам’яного обличчя треба прожити роки. Робить він це вперше, і про це знаємо і він, і я: син, що намагається поглядом подужати батька. Але хлопчисько — це всього лиш хлопчисько, не чоловік, вистояти він не може — поки що. Він відводить очі й відразу ж знову їх наводить, але раунд уже програно, і він це розуміє.

— Я чекаю дзвінка. А ти йди побався з братом, — кажу я, проводжаючи його поглядом. Скоро настане той час, коли мені доведеться за ним наглядати.

Коли-небудь, мій сину, ти дізнаєшся вдосталь і навчишся тримати себе так, щоб останнє слово лишалося за тобою. Але не сьогодні. Один дзвінок, небажаний у пізню годину, буде від Пітера Нессера. Ось уже два місяці, як я дав йому приманку щодо раста-апокаліпсису, а він усе ще або рясно пітніє, або влаштовує черговій дівці в «Рожевій леді» сім хвилин армагедону, після яких їй не хочеться жити. Щодо Співака все вже зрозуміло і йому, і Ямайці, і Медельїну, і навіть Калі[388], хоча останньому з цим складно змиритися. Чому? Бо навіть якщо Співак не стане голосом партії, або руху, або чого там ще, то він стане чимось куди важливішим — грошима. Досить того, що сьогодні три тисячі родин щомісяця отримують завдяки йому якісь кошти — навіть сім’я хлопця, який у нього стріляв. До речі, про стрілянину: навіть я був неабияк вражений, побачивши одного разу фото Співака в «Ґлінері», на якому поруч з ним стояв Гекл.

Тієї ночі, коли Віпер зупинив тачку в Ґарбиджлендсі й викинув Гекла, я більше не бачив від нього ні вух, ні хвоста. Ось вам ще один з тих, хто виявився якщо не хоробрішим, то принаймні кмітливішим за Віпера, — таким кмітливим, що я міцно задумався, кого лишати на цьому світі. Таким метикуватим, що став єдиним, хто, нюхнувши носом вітер, зрозумів: після такої справи живими назад не вертаються. Мені імпонує, коли людина вміє читати письмена на стіні. Але Геклові слід знати: турбуватися йому не було про що, — відплата чекала тільки тупих, а не кмітливих розумом. Якби я міг з ним перемовитися, то сказав би: «Не переймайся, братане. Світ з тобою цікавіший, ніж світ без тебе». Проте він зловив струмінь попутного вітру й накивав п’ятами, вистрибнувши тоді з автівки, як пес із відстебнутим нашийником. Лишатися на Ґарбиджлендсі він навіть не думав. Віпер винюхав, куди втекла більшість, а тих, кого не знайшли ми, розшукали растамани. Вголос про них ніхто не говорив, а єдиним свідченням, що вони виходили на полювання, був труп Демуса, що розгойдувався на дереві в горах Джона Кроу. Очі та губи йому склювали грифи. Але де Гекл, сказати не зміг ніхто. Навіть його жінка, навіть після того, як її тричі віддубасили і мало не задушили. Це, признаюсь вам, викликає в мені ще більше захоплення: чоловік отак от просто взяв і зник з кінцями.

І ось майже рік по тому до мене прийшов Папа Ло, ще божевільніший, ніж звичайно. Ну, не те щоб божевільний, швидше заклопотаний, але так, що аж очі йому сходяться мало не на переніссі.

— Він узяв того вилупка з собою в тур, ти можеш це уявити? Зробив йому, бомбоклат, візу!

— Заспокойся, чоловіче. Ще не вечір.

Насправді стояв якраз вечір, незвично мирний як для гето.

— Нічо’ не розумію. Може, він справді якийсь пророк. Не ’наю, чи витворяв таке навіть сам Ісус, хоча він і любив заганяти в кут мудреців.

— То ж кому він зараз дістав ту візу?

Ішлося, певна річ, про Співака.

— Я ніяк не міг повірити, поки не побачив того малого вилупка, як він ховається за ним, мов схарапуджене курча. Геклу.

— Геклу? В натурі?

Хтозна, де Гекл переховувався майже два роки. На південному узбережжі серед гіпі? На Кубі? Де б він те не робив, але вже через три дні по приїзді Співака на другий концерт він окопався на Гоуп-роуді, 56. Без зброї, без взуття, смердячи пустирем. Співак, безумовно, зрозумів, хто він, хоча з нападників, я впевнений, не розгледів нікого. Я не знаю, чим варто захоплюватися більше, його хоробрістю чи його тупістю, але Гекл, на вид — страшний, як сама смерть, пішки здолав шлях до Гоуп-роуду, пробрався повз охорону, а коли Співак вийшов з дому, кинувся йому в ноги і став вимолювати прощення. «Убий мене або спаси», — так, здається, сказав. Само собою, кожна жива душа на тому подвір’ї жадала розправи над ним. Що потім робити з тілом, їх навіть не турбувало.

Можливо, Геклові поталанило, що в цей час Папа Ло був не там. А може, його щастя в тому, що Співак став бачити речі під іншим кутом. Або ж він подумав, що цьому напівтрупові — з такими запалими очима, ніби він курив «хвіст ящірки», від якого смердить, як з-під хвоста у корови, і з пальцями, що стирчать з дірявих черевиків, — падати нижче просто нема куди. А можливо, він справді пророк. Співак його не тільки простив, а й невдовзі ввів до свого найближчого оточення, а їдучи з Ямайки, взяв із собою. Папа Ло нічого цього не знав, поки не побачив фотографію в «Ґлінері».

Уперше за роки я змушений переосмислити Співака. Папа Ло свариться, що, мовляв, ось іще одна ситуація, над якою ми не маємо влади. Хто ж наважиться хоч кого проклинати — після того, як його благословив сам Співак? Гекл став недоторканним. У Копенгаген він ніколи не повернеться, як і в Джунглі чи Роузтаун, зате оселиться в тому самому будинку, мешканців якого ми намагалися перебити. А коли господаря там нема, він з комфортом роз’їжджатиме по всьому світу.

Уже пізня година, а я все сиджу біля телефона й чекаю, коли той задзвонить три рази. Цим людям відоме моє ставлення до часу. Не терплю, коли запізно, і ненавиджу, коли зарано. Треба — вчасно. В одного з тих людей є ще чотири хвилини. У другого — вісім. У третього — дванадцять.

— Поцілуйте мене в шию! Та що ж це сьогодні ввечері мої діти ніяк не вгомоняться?

У дверях стоїть моя найменшенька, позіхає й потирає очі. Стоїть на одній ніжці, тручись об неї другою. І в маєчці з портретом Диво-Жінки на все пузо. Навіть у темряві видно. Мама перед сном заплела їй волосся в дві коси, і можу піти в заклад, що, побачивши зараз свою доцю, вона б не похвалила її за ці пізні мандри і постійне підсмикування трусиків, наче в неї сраченя чешеться. А щічки — викапана мама — з віком нікуди не дінуться. Для темної дівчинки на Ямайці майбутнього нема, попри все це лайно собаче з правами чорних. Варто глянути, хто в нас недавно став «Міс Світу».

— Що, доцю, дапі в тебе влетів через рот?

Замість відповіді вона мовчки чалапає до мене, підтягуючи на ходу трусики, і зупиняється біля мого коліна. Моя дівчинка знову тре очі й дивиться на мене так, наче хоче переконатися, чи це я. А потім, так само мовчки, хапає мене за штани, мавпочкою вибирається на коліно — і засинає в моїх обіймах. Звідки в неї таке прагнення до свавілля — від матері чи від мене?

І як поганці робили свій бізнес до появи телефону? Чорт забирай, навіть я тепер не пам’ятаю, як приймались і передавалися звісточки. Перший дзвінок за три хвилини. В голові раптом оживає ще один телефонний дзвінок. Звісно, я знаю чому. Доктор Лав називає це «дежавю». Це були ті дні, коли всі розсудливі люди вже почали втомлюватися від цього лайна про мир та любов. Приблизно тоді з пагорбів спустився Коппер. Спустився з таким виглядом, начебто я й інші люди забули, ким цей гівнюк був до замирення, як він ґвалтував жінок слідом за тим, як убивав їхніх чоловіків. Та навіть Папа Ло, зі своїм «уб’ю кожного, хто згвалтує жінку», дав Копперові втекти на Варейка-Гіллз. Хороші часи для одних — це погані часи для інших, і кількість людей, яким світять погані часи, досягає того, що нові американці називають «критичною масою». Критична маса усвідомлює те ж, що й жінка, яку лупить чоловік: так, справи погані, але не смикайся, якщо він працює на тебе. Цей тип «поганості» ми знаємо. Ну а «хорошість»? Хороше — це добре, ось тільки воно нікому не відоме. Хороше — як привид. Від хорошого гроші в кишені не заводяться. Погане, воно для Ямайки краще, бо воно якось та працює. А тому, коли певні люди зчиняють ледь не паніку від того нібито хорошого, що загрожує наступним виборам, — особливо коли очевидно, до чого це все може призвести, — у мене починає дзвонити телефон. Моя жінка тоді прийняла повідомлення, що складалося з усього одного слова.

— Коппер.

— Ну, і?.. Далі що?

— Все, просто Коппер.

Ніяких проблем. Цей пузатий шматок лайна ненависний мені з найпершого дня, який був дуже давно. Але від замирення Коппер дурнішим не став, тобто не втратив пильності. На пагорбах він жив собі поживав цілком безпечно, як і потім у Копенгагені, і навіть у Восьми Провулках. Але від поліції він застрахований не був. Коппер не грає в ті ігри, правила яких не знає. А тому на одній з недільних вечірок у Рейтауні я підійшов до нього і сказав:

— Послухай, Коппере. Ось ти і такі, як ти, що живуть на пагорбах, коли востаннє ласували смаженою рибкою?

— У-у-у, по правді кажучи, я вже й запах той забув.

— Та ти що? Ну, так не годиться. Завтра, ось прямо-таки завтра вирушаємо прямо на берег, смажимо там рибу і фестивалимо.

— Овва. Реально фестивалимо? І засмажка на риб’ячому жиру? Та ти хто такий, демон-спокусник, чи що?

— Смажений жовтий батат, печена кукурудзочка з сухим кокосом, десяток рибок з маніокою, п’ять — з перчиком, ще п’ять засмагають у власному жирку... То як?

— О-о, Г’споди, чоловіче добрий!

— Готуй кого-небудь зі своїх, щоб вони виїхали у Форт-Кларенс.

— На вавилонський пляж? Оце вже ні!

— Я скажу про тебе охороні. Та ну, можна подумати, ти сам не хоч’. Купа риби й інших утіх, повеселишся, погуляєш вавилонським пляжем, а фараонів і близько не буде.

— Чоловіче, був би ти жінкою, я б упав на одне коліно й освідчився тобі. Але, братане, не мо’у я на таке лайно клюнути. Я й до дамби ще не доїду, як за мною приклеяться відразу три фараонські тарандайки. І рук підняти не встигну. Хоча вони цьо’о й ждать не будуть.

— Бра’, та ти головою мізкуй. Фараони вважають себе такими розумаками. Вони ж точно впевнені, що погані хлопці, щоб їх обдурити, їздять якраз обхідними шляхами.

— Ну...

— Та яке там «ну»! Найліпший спосіб заховатися — це бути на видноті.

— Звучить як гівняна ідея.

— Послухай, я коли-небудь у житті пропонував хоч одну гівняну ідею? Якщо хочеш попастися фараонам — їдь по дамбі, їдь через Тренчтаун, через Максфілд-парк-авеню. А якщо хочеш доїхати до пляжу з миром, їдь тією дорогою, якої остерігаєшся. Ти що, за всі ці роки не розкумкав, як мислять фараони? Та їм і в голову не прийде, що ти серед білого дня можеш їхати Гарбор-стритом. Тому там і не патрулюватимуть.

Ненажера в одному — він у всьому ненажера. Наприкінці я кажу Копперові запитати там міс Джині — кулі, яка має на пляжі свою рибальську халупу. А в халупі тій — дві стиглі дочки з розкосими очима, Бетсі та Петсі. Затягни одну з них у тачку — і матимеш ще й десерт.

Тієї ж ночі я буджу телефонним дзвінком поліційного інспектора. Коппер до пляжу так і не доїхав.

Одна хвилина.

Сорок п’ять секунд.

Двадцять секунд.

П’ять.

Слухавку я хапаю на першому ж дзвінку: надто не терпиться.

— Ну?

— Тебе мати вчила гарним манерам? Пристойні люди спершу вітаються.

— І?

— Звершилось!..

— Ісус знає, що ти вкрав його слова?[389]

— О Господи... Джосі Вейлзе, тільки не кажи мені, що ти богобоязний чоловік.

— Ні, я всього лише святитель. Де?

— На дамбі.

— П’ятдесят шість разів?

— Босе, ти мене, часом, не плутаєш із персонажем з «Вулиці Сезам»[390]?

— Переконайся, щоб у газети обов’язково просочилося: п’ятдесят шість куль. Чуєш мене?

— Чую, босе.

— П’ятдесят шість.

— П’ятдесят шість. Тут ще дещо, я...

Вішаю слухавку. Чортів дзвінок з’їв усі чотири хвилини. Він сьогодні більш мене не набере.

Сорок три секунди.

Тридцять п’ять секунд.

Дванадцять.

Одна.

Мінус п’ять.

Мінус десять.

Мінус хвилина.

— Ти спізнився.

— Вибач, босе.

— Ну?

— Босе... Я цей-го... не знаю, як і сказати.

— Ліпше тобі вже якось сказати.

— Він зник, босе.

— Люди просто так самі не зникають. Тільки зі сторонньою допомогою.

— Він утік, босе.

— Ти про що, в сраку, говориш? Куди він утік, ідіоте? У нього що, віза є?

— Не ’наю, босе, але ми вже скрізь шукали. Дома, в домі його жінки, в домі ще однієї його жінки, в клубі Рейтауна, де він колись працював. Навіть у домі Співака, де він мав кімнату для зустрічей. Відучора пасем його на всіх дорогах.

— І?..

— Нічого. Коли ще раз трусили хату, усе, крім одного комода, було виметено дочиста. І павутини не лишилося.

— Ти хочеш мені сказати, що один ідіот-раста зумів утекти від десятьох крутих хлопців? Так? А мо’, ти йому послав звісточку, що ви за ним ідете?

— Та ні, босе.

— Ну, тоді тобі ліпше його відшукати.

— Так, босе.

— І ще одне.

— Так, босе?

— З’ясуй, хто до нього довів цей витік, і вбий його. І, бра’, якщо ти за три дні не знайдеш його, я вб’ю тебе.

Мовчу і чекаю, поки він повісить слухавку.

Чортів бомбоклат.

Лайно.

Не знаю, чи я думаю це, чи кажу вголос. Дочка моя так і спить, пустивши мені на праве коліно слинку. Щойно зник Тристан Філліпс — той самий раста, який, власне, накреслив карту замирення й очолював так звану «раду єдності». Такі-от справи. Залишається додати його до таких, як Гекл. Мертвий чи живий, але він стопудово зник. Та Пітер Нессер від цього не порозумнішає — бо ж тупий від природи. І тут до мене доходить, що один дзвінок я пропустив. Точніше, його просто не було. Від чоловіка, який не спізнюється ніколи. Взагалі ніколи.

П’ять хвилин затримки.

Сім хвилин.

Десять хвилин.

П’ятнадцять.

Двадцять.

Тоні Паваротті. Я піднімаю слухавку — і чую гудок. Кладу слухавку назад, аж тут лунає дзвінок.

— Тоні?

— Ні. Це я, Віпер.

— Чого тре’, Віпере?

— У тебе там що, мурахи у штанях сверблять?

— Звідки ти знав, що я не сплю?

— Так усі знають, що ти не спиш. Ти в цю пору на чатах.

— Чого?! Знаєш, уже пізно розпитувать, що ти маєш на увазі. Зійди з лінії, я чекаю дзвінка.

— Від кого?

— Від Паваротті.

— А коли він мав подзвонити?

— Об одинадцятій.

— Е-е, ’начить, уже не подзвоне. Якщо мав об одинадцятій, то й подзвонив би об одинадцятій. Ти ж йо’о знаєш.

— Я те ж саме думав.

— А нащо йому дзвонить тобі так пізно?

— Та посилав його підчистити одне дільце в «Чотирьох сезонах».

— Дурничка, а він усе ще не відзвонився? Дивуюся, що ти не пошлеш за ним двійко братиків — перевірити...

— Не вчи мене, як і що робить, Віпере.

— А в тебе й справді щось у штанях свербить.

— Не подобається мені, коли єдиний надійний у всьому Копенгагені чоловік — і раптом не виправдовує довіри.

— Ауч.

— Ауч? Це ти від своїх нових америкосівських друзяк набрався?

— Мабуть. Слухай. А може, щось сталося і він мусив залягти? Ти ж знаєш: він не дзвонитиме, поки діло не зроблене як слід. Тільки після цього.

— Не знаю.

— А я знаю. Ну, менше з тим. А як так виходить, що про зміну планів тут відомо мало не всім, крім мене? Я прям’ на ідіота схожий перед тією колумбійською сучкою.

— Бра’, ну скільки разів повторювати, щоб ти не обговорював зі мною справи моїм телефоном?

— Що за бомбоклат, Джосі! Ми ж маємо справу з «травою». Ти ж мені так і сказав, коли посилав сюди: «Всі сили — на ґанджу». І жодного разу не заїкнувся про «біляк».

— Брате, кажу тобі вже вчетверте. «Трава» — занадто клопітно, і, чорт забирай, вона габаритна. Крім того, янкі тепер вирощують власну «траву», і їм не треба наша. А «біляк» займає менше місця, тоді як грошей за нього — в сім разів більше.

— Не ’наю, не ’наю. Ці кубинці мені поперек горла, друзяко. Вже які комуняки були слизькі, але ці, в Америці, — в натурі урвиголови. І ніхто з них не вміє водити авто.

— Особливо та баба — взагалі причмелена. Та, що всім заправляє, знаєш? Узагалі, в сраку, скажена сука. Братане, вона всю ніч лиже своїм лярвочкам поцьку, а назавтра їх убиває.

— Хто тобі це сказав?

— Та сам знаю.

— Віпере, я тобі сам завтра передзвоню по «Джамінтел»[391]. А то в таку ніч у телефона, сам знаєш, вуха можуть відрости. Сходи поки куди-небудь, відірвися. Таким, як ти, там є де відірватися.

— Ти що маєш на увазі?

— Та те. Тільки не влаштовуй більше такої срані, як минулого тижня в «Мірамаре».

— Йоу, а що мені лишалося? Той чувак мене схопив за...

— Годі. Ти як гадаєш: що мені робити з Паваротті?

— Дай йому час до ранку. Якщо від ньо’о нічо’ не почуєш, то досить скоро почуєш про ньо’о.

— На добраніч, Віпере. І не довіряй тій колумбійській сучці. Я тільки на тому тижні зрозумів, що вона — лише тимчасова зупинка перед пунктом, куди ми справді мітимо.

— Хм... І що ж це за пункт, милий мій братику?

— Нью-Йорк.

Сер Артур Джордж Дженнінгс

ось нове повіяло в повітрі, — недобрий вітер. Малярійний. І багатьом ще належить постраждати, а багатьом і померти — двом, трьом, сотні, восьмистам, восьмистам дев’яти... А тимчасом я дивлюся, як ти кружляєш, немов, у ритм і на випередження, стрибаючи вгору-вниз на сцені, завжди приземляючись на свій багатостраждальний великий палець. Чимало років тому, на футбольному полі, один гравець, у взутті зі шпичаками, — ну от хто в такому грає у футбол? — копнув тобі по нозі так, що розсік на ній великий палець. А коли ти був ще зовсім хлоп’ям, то мало не розрубав його навпіл сапкою. Рак — це бунт; клітина, що повстає проти тіла і по-зрадницьки, часточка за часточкою, спокушає інших рівнятися на неї. Я розділю твої часточки — і підкорю. Одну за одною знерухомлю твої кінцівки; наллю отрутою твої кістки, бо ж глянь: я не маю нічого, крім темряви. І неважливо, скільки разів мати перебинтовувала тобі палець марлею, посипала порошком «Ґолд Бонд»[392] — його так і не вилікували.

І ось щось нове повіяло в повітрі. Троє білих людей постукали у твої двері. П’ять років тому перший з них попередив, щоб ти не виїздив. У глибині тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року третій — вони завжди знали, де тебе знайти, — застеріг, щоб ти не повертався. Другий з’явився з дарами. Ти його вже до пуття й не пам’ятаєш, але ж він приходив до тебе — як один із трьох волхвів, з коробкою, упакованою як на Різдво. Ти розкрив її й аж підстрибнув, — хтось же знав, що кожен босяк у гето потайки мріє бути чоловіком, що застрелив Ліберті Веланса[393]. Коричневі чоботи, зміїна шкіра, загравання з червоним, — хтось же знав, що чоботи ти любиш майже так само, як коричневі шкіряні штани. Ти взув правий — і скрикнув, як той хлопчик, що зламав ступню, намагаючись розколоти нею кокос. Чобіт ти зняв, відкинув убік і не зводив очей зі свого великого пальця, який, у такт биттю твого пульсу, ритмічно бризкав кров’ю. У Джиллі та Джорджі напоготові були ножі. Надріз по шву, шкіру з чобота спущено, і ось він — тонкий витягнутий мідний дротик, пряма бездоганна голка, побачивши яку, ти мимоволі подумав про Сплячу красуню.

Щось нове повіяло в повітрі. Біля підніжжя Варейка-Гіллзу виходить з дому чоловік на прізвисько Коппер і зачиняє ворота. Індигова ніч накочується і сходить, сходить і накочується. Він робить два кроки, а ось третього вже не робить. Чоловік на прізвисько Коппер падає і випльовує невеликий згусток крові, що підкотив з грудей і живота. Стрілець кидає на землю М1, але передумує й підіймає, після чого біжить до вже рухомої автівки.

Ти в студії, з гуртом, створюєш нову пісню. Годинник цокає за ямайським часом. Ті, хто спостерігають, роблять кілька затяжок «травичкою» і передають далі по колу. Два гітарних соло звиваються тугим клубком, немов зчеплені в сутичці змії. Новий гітарист з коротшими дредами — рокер і шанувальник Гендрикса, — догравши, висмикує з гітари шнур. Ти кидаєш на нього погляд широко розплющених очей:

— Не йди! Терміни мене й так тиснуть.

Щось нове повіяло в повітрі. Дон на ім’я Папа Ло їде з перегонів додому на таксі, проїжджає через дамбу. Вікна таксі опущені. Хтось кидає жарт, і солонуватий морський вітер підхоплює гучний глибокий сміх дона. Дорога не петляє, а лише робить плавний поворот на міст, який підіймається, а потім спускається до трьох поліційних автомобілів, що блокують дорогу. Ще до того, як водій зупиняється, він знає, що вони знають, хто він. Вони знають, що він знає, що вони знають, ще до того як вигукують про «вибіркову перевірку на доро’ах». Ще до того, як таксі зупиняється, він знає, що там, позаду, підбираються ще машини. Полісмен номер один каже: «Спиніть авто і ви’одьте з руки вгору! Руха’теся вліво аж поки не встанете біля чагарнику збоку дороги». Полісмен номер два знаходить у таксі «тридцять ’осьмий калібр». Полісмени номер З, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15 і 16 стріляють. Хтось потім скаже, що випущено сорок чотири кулі, хтось, що їх було п’ятдесят шість — рівно за числом гільз, знайдених на Гоуп-роуді, 56, того грудневого вечора тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.

Ти граєш у футбол у Парижі, на зеленому полі під Ейфелевою вежею. Граєш просто так, тільки б грати. З білими хлопчиками, що відчувають шанобливий трепет перед зіркою, та чоловіком із французької національної збірної. Твій персонал навіть після довгих років гастролювання все ще не звик до міст, які ніколи не сплять. Уже за полудень, та вони досі мляві. Французи грають не так, як британці: отой, з їхньої збірної, грає так хвацько, наче він на полі — один. Зате хлопчики рухаються, як злагоджена команда, хоча до цього між собою не зустрічалися. Один з них грає не надто вправно; він робить незграбний рух — і всією своєю вагою наступає тобі на правий великий палець, зриваючи з нього ніготь.

Щось нове повіяло в повітрі. Чоловік, який убив мене, платить «Венг-Ґенгу» шістдесят доларів на день, щоб вони влаштували стрілянину на двох з Восьми Провулків. Двох найближчих до моря. Провулки з поржавілими цинковими парканами і застояними калюжами смердючої води. Банда протягом дня наїжджає кілька разів з нерівними інтервалами і поливає вогнем навмання з усіх волин. Потік куль. Ціла злива, град.

Ти в Лондоні. «Цей палець на нозі треба ампутувати, ампутувати негайно», — каже лікар, не дивлячись тобі в очі. Набити взуття тканиною, ватою, штукатуркою — і нікому ні гу-гу. Приміщення пахне антисептиком, який сиплють на гнояку, щоб не смерділа. І залізом, наче хтось у сусідній палаті лудить сталеві горщики. Але раста й забитий палець вважає Божою карою, то що вже казати про ампутований? Ти в Маямі. Лікар вирізає шматочок і пересаджує тканину з лівої ноги. «Все успішно», — запевняє він, хоча й іншими словами (запам’ятати їх тобі не вдається). Проте він каже, що рак зник, що його більше немає. Та одного пізнього вечора, тупаючи після сцени вулицями Вавилону, ти відчуваєш, що твій правий черевик майже вщерть наповнений кров’ю.

Щось нове повіяло в повітрі. Член парламенту від ННП Тоні Мак-Ферсон разом зі своїм охоронцем потрапляє в Оґест-тауні в засідку. Бандити з пагорбів, об’єднавшись із Копенгагеном і нападаючи з двох боків, відкривають вогонь. Тоні й охоронець стріляють у відповідь. Вм’ятини від куль покривають корпус автомобіля, павутинки від тріщин розбігаються по склу, але пробити броню кулі не можуть. Вогонь січе нещадно, але стрільці далеко, за парканом і кущами, відгороджені від проїжджої частини колючим дротом. А далі — сирени, поліція і безумний тупіт ніг: відступ такий же стрімкий, як і напад. Автівки, поспішаючи виїхати на шосе, шалено крутять колесами по гравію. Виття сирен, поліція все ближче, все голосніше, майже поруч. Хух, пронесло... Тоні Мак-Ферсон першим відчиняє дверцята і виходить; на його обличчі розповзається полегшена посмішка, в якій і за чотири сотні кроків можна розгледіти переможність. Три постріли — і третя куля пронизує шию збоку, зриваючи спинний мозок і вбиваючи все, що знизу, раніше, ніж сам мозок усвідомлює, що мертвий.

Ти в Нью-Йорку. Двадцять перше вересня. Всі знають, що ти завжди піднімаєшся першим, а лягаєш останнім, особливо коли працюєш у студії. Ніхто не помічає, що цього розпорядку вже рік як нема. Ти прокидаєшся в жару; матрац від твоєї шкіри ввібрав пару фунтів води, дарма що десь поблизу чутно гудіння кондиціонера. Варто тобі лише подумати про біль десь справа в голові, як він уже тут. Тепер ти міркуєш, чи був цей біль просто відстороненою думкою до тієї миті, як ти про нього згадав. Чи, може, біль у тобі так довго, що став невидимою частиною тіла, кротом, що забрався в тебе через пальці ніг. Чи, може, ти якимось словом, як сказали б баби з пагорбів, сам себе зурочив. Ти не знаєш, що сьогодні — двадцять перше вересня, у тебе немає пам’яті про позавчорашній другий концерт, нема й гадки про те, де ти і з ким: ти знаєш лише те, що довкола тебе — Нью-Йорк.

Щось нове повіяло в повітрі. Ісильда каже Кристоферу: «Доїдай усе; чи ти гадаєш, куряча спинка дешева?» Її хлопчик наспіх ковтає три шматки за раз і стрімголов мчить до дверей. На ходу він хапає з тумбочки вінілову платівку, — свіжу, щойно випущену. «Не забувай, що тобі завтра на роботу», — нагадує Ісильда, а сама усміхається, проводжаючи його поглядом до дверей. Хлопці на Ґолд-стриті, ча-ча-ча, зодягнені як картинки — габардинові штани, поліестерові сорочки; сексуальні дівчата в щільно обтислих джинсах, гарячі з голови до п’ят. З динаміків звучить «Тамлінс», а після нього — новісінький-свіжісінький «Мічиган і Смайлі»[394]. Але все це тьмяніє в порівнянні з тим, що приніс із собою Кристофер. А приніс він ще новіший і свіжіший «Блек Угуру»[395], який тут усіх просто порве. Дівчата танцюють з хлопцями впритул, парочки виснуть одне на одному, а бас із динаміків піддає в груди. Але хто заніс на вечірку петарди? І не петарди навіть — це якийсь чи то дощ, то чи град, лупить по цинку: ту-ту-ту. «Дарма, не намокнемо!» — голосно каже Жаклін, і тут дві кулі пробивають їй праву грудь. Її крик розривається прямо посеред юрби танцювальників. Вона озирається: з боку моря наближаються згорблені тіні, з автоматних дул урізнобіч б’ють переривчасті вогняні спалахи. Від кулі в шию падає диджей. Юрба з лементом розбігається, суне просто по дівчатах, які вже долі. Кулі скошують одного, другого, третього. Постатей з моря все більше; вони розтягуються широким ланцюгом і, стріляючи, ще й осліплюють людей ліхтариками. Жаклін стрибає через цинкову огорожу, що ріже їй ногу, й біжить щодуху Ледд-лейном, залишаючи позаду крики, стогони й верески. Вона забуває, що з грудей у неї б’є кров. Невдовзі вона падає прямо посеред провулка. Її підхоплюють чиїсь руки і волочать геть.

Відповісти на град куль Ґолд-стрит може лише двома волинами. Тим часом людей з моря підходить все більше; хтось наближається сушею, перекриваючи всі три виходи. Стрілянина будить полісменів, які дрімають у своїй вартівні, за кілька сотень футів від кварталу; втямивши, що це не дощ, вони хапаються за зброю, але двері виявляються замкненими зокола на навісний замок. Растаманові нема куди бігти, а народ усе налягає. Люди позаду падають повільною хвилею. Фет Ерл на землі стікає киплячою кров’ю. Растаман кидається до нього, ще живого, намагається якось вгамувати кров. Підходять стрільці й, прийнявши за мертвого саме його, дострілюють Фета Ерла, після чого відступають до моря.

Ти бігаєш навколо ставка в південній частині Центрального парку. Інша країна, але той же персонал, і на секунду в тебе виникає відчуття, ніби ти знову опинився на досвітньому Булл-Беї. Пробіжка по чорному піску пляжу, занурення в водоспади, можливо, гра у футбол, від чого нагулюється здоровий апетит до сніданку, який готує Джиллі. Але ні, ти, як і раніше, в Нью-Йорку, і вже починає збиратися на дощ. Біжучи, ти піднімаєш вище ліву ногу, щоб перескочити калюжу бруду, і тут відчуваєш, що тобі не підкоряється права. Стегно провертається — а це ще що за срань? — але права нога все ж не рухається. Піднімайся, — наказуєш їй подумки. Ні, не працює. А тепер не рухається й ліва. Обидві ноги відмовляються чути тебе, хоча ти чітко їм скомандував, тричі подумки викрикнув: бомбоклат! Ззаду біжить твій товариш, і ти хочеш його гукнути, але твоя шия повертається лише на півдюйма — і вклякає. Ні кивнути «так», ні мотнути «ні». Крик губиться десь на шляху від горла до губ. Тіло обвисає, і його неможливо зупинити. Точніше, воно не обвисає, а перекидається, а ти не годен витягнути перед собою руки, щоб пом’якшити падіння. Земля стає дибки і б’є тебе в обличчя.

Ти приходиш до тями в готелі «Ессекс-гаус». Ноги-руки нібито слухаються, але страх не минає. Неспроможний піднятися з ліжка, ти не знаєш, що кілька хвилин тому до тебе приходила дружина, але її не пропустили. Ти приходиш до тями і чуєш запахи сексу, сигаретного диму і віскі. Ти бачиш і чекаєш, але ніхто тебе не слухає, ніхто не заглядає, ніхто не приходить. Вуха, коли ти у свідомості, ловлять звуки від друзів, які змінюють один одного на чергуванні біля твоєї кімнати; за білою стіною друзі хропуть, друзі трахають фанаток, друзі трахають шльондр, друзі трахають друзів, растаман на фри-бейзі ґвалтує священну люльку з «травичкою». Миготять люди в костюмах, ласі до наживи ділки, бізнесмени п’ють твоє вино; твоя кімната як храм, що ніби чекає, поки його очистить від скверни Ісус. Або якийсь пророк. Або будь-який пророк. Але ти безсило занурився у своє ліжко, вдячний принаймні за те, що можеш ворушити шиєю. Повз гуляють бруклінські хлопці з волинами, бруклінські хлопці з членами. Вогонь расти невблаганно згасає. У тебе немає сили ні стояти, ні сваритися, і ти тільки шепочеш: зачиніть будь ласка двері. Але ніхто не чує, і, коли «Ессекс-гаус» розбухає і лопається, друзі розтікаються по Сьомому авеню.

Щось нове повіяло в повітрі. Зворотна еволюція. Чоловіки, жінки та діти в розтаунському гето починають з того, що стоять і ходять, іноді бігають — зі школи додому, з дому до крамниці, з крамниці в бар. До полудня всі сідають грати в доміно, перекусити, робити домашнє завдання, пліткувати про лярв із провулка Свинячого Лайна. У другій половині дня всі в будинку опускаються на підлогу і туляться там. До вечора повзають з кімнати в кімнату і вечеряють на підлозі, як риби, що харчуються на самому дні. До ночі всі лежать покотом на лінолеумі, але ніхто не спить. Діти лежать на спині й чекають бахкання куль об цинк, як граду. Кулі схрещуються з кулями, дзижчать крізь вікна, влипають у стелю, роблять дірки в стінах, дзеркалах, світильниках — і в будь-кому, хто здуру підвівся. Тим часом чоловік, що вбив мене, виступає в телевізорі; Майклові Менлі та ННП треба назвати дату наступних виборів.

У Пітсбурзі ти падаєш непритомний. Нічого доброго не буває, коли чуєш лікарів, як вони вимовляють слова із закінченням -ома. Та «ома» підняла голову, стрибнула і перенеслася з твоєї ноги на печінку, легені та мозок. На Мангеттені тебе опромінюють, і твої дреди розпрямляються й рідшають. Ти вирушаєш у Маямі, потім у Мексику, в ту саму клініку, що не змогла врятувати Стіва Мак-Квіна[396].

Четверте листопада. У православній церкві Ефіопії твоя дружина влаштовує обряд хрещення. Ніхто не знає, що з цього дня ти звешся Берхане Селассіє. Тепер ти християнин.

Щось нове повіяло в повітрі. На стіні кінгстонського даун-тауну напис: «МВФ — Менлі Винен Фінанси». Загальні вибори призначено на 30 жовтня 1980 року.

Хтось везе тебе через Баварію до австрійського кордону. З лісу там, як за помахом чарівної палички, виростає клініка. На обрії сніжні гори — мов облиті цукровою глазур’ю. Тебе знайомлять з високим баварцем — чоловіком, що, кажуть, готовий допомогти будь-якому безнадійному. Він усміхається, але очі його посаджені так глибоко, що не помітні з-під тіні чола. «Рак — сигнал бойової готовності, що попереджає: в небезпеці все тіло», — каже він. Добре ще, що він забороняє їжу, від якої сам растафарі давно відмовився. Схід сонця сповнює надією.

Щось нове в цьому подуві. Листопад тисяча дев’ятсот вісімдесятого. Вибори виграла інша партія, і чоловік, що вбив мене, сходить зі своїми побратимами на подіум, щоб обійняти владу в країні. Він так довго цього чекав, що на сходах спотикається і падає.

Баварець відкланюється. Про надії ніхто не говорить, ніхто взагалі ні про що не говорить. Ти в Маямі, про переліт не пам’ятаєш нічого. Одинадцяте травня ти зустрічаєш із розплющеними очима, найпершим (як у старі часи), але бачиш лише старечі руки в чорних венах і кістляві коліна. Тобі під шкіру заганяють пластмасову штукенцію, що виконує за тебе всі необхідні для життя функції. Ти постійно почуваєшся наче зануреним у сон, можливо, від усіх цих ліків, але ця штукенція в тобі — як повзуча рослина-паразит, і ти вже знаєш, що, хай куди б тепер ти вирушив, повернення звідти не буде. З вікна несподівано лунає щось схоже на «Майстера Бластера» Стіві Вандера[397]. Над Нью-Йорком і Кінгстоном полуденне небо полум’яно-сліпуче, аж раптом його і тут і там одночасно розколює удар грому, а за ним спалахує яскрава блискавка. Літня блискавка, на три місяці раніше строку. На Мангеттені прокидається одна жінка, а друга сідає на ґанку в Кінгстоні, й обидві знають: Ти відійшов.