Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)

Польська окупація Галичини і міжнародне право.

1. Польський окупаційний режім в Галичині зі становища міжнародного права.

Західно-Українській Народній Републиці, яка підчас розпаду бувшої австро - угорської монархії утворилася на українських її землях 1. падолиста 1918 р. як самостійна держава, не судилося працювати в мирі над своєю внутрішньою будовою. Зараз в перших днях падолиста 1918 р- пішла проти неї війною Польща, хотячи завоювати українську Галичину.

В сій війні виступила Мирова Конференція найперше як посередник, а потім як суддя.

В імени Мирової Конференції предложила т. зв. комісія Бертелемі дня 28. лютого 1919 р. у Львові обом сторонам проект перемиря, на якого основі вони мали би понехати війну і здатися в справі означення границь між Польщею й Західно-Українською Народньою Републикою на Мирову Конференцію.

Сей проект означав тимчасову границю так, що Поляки мали обсадити своїм війгьком значну часть галицько-української території зі Львовом і Дрогобичем, отже в історичною столицею Східної Галичини і з нафтовими богацтвами в околици Дрогобича.

На гей проект Уряд Західно-Української Републики не згодився і війна велася далі.

У виконанню 3-ої і 4-ої точки сього рішення з 25. червня 1919 р. Найвисша Рада на засіданню з 20. падолиста 1919 р. предложила „Проект умови між головними коаліційними й усоюзненими державами і Польщею в справі Східної Галичини.“

Сей проект відступав у користь Польщі від принціпів, проголошених в 3-тій і 4-тій точці рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. А саме мав він віддати Східну Галичину під управу Польщі на 25 літ, при дуже обмеженій автономії, після чого не населення Східної Галичини, виконуючи право самовизначення, мало рішити про свою дальшу долю, тільки Союз Народів мав по 25 літах рішити, що зі Східною Галичиною має статися далі.

Мимо таких для Польщі корисних умов, польське пракительство відмовилося приняти еей проект договору та домагалося повного влучення Східної Галичини до Польщі.

Що сей проект зустрівся з як найрішучійшим протестом нравительства Західно-Української Народньої Републики. розуміется само собою.

Супроти сього Найвисша Рада на засіданню 22. грудня 1919 р. ухвалила рішення справи в і д-ложити, а Східна Галичина остала дальше під польською військовою окупацією.

Коли в літі 1920 р. грозив Польщі погром зі сторони совітської Росії і вона звернулася до держав антанти з просьбою о поміч, Найвисша Рада включила в договір, підписаний з Польщею в Спа 10. липня 1920, також справу Східної Галичини. А саме в 2-гій точці договору сказано, що на конференцію в Льондоні, яку плянувала скликати Найвисша Рада для управиль-нення відносин у Східній Европі. убудуть також допущені заступники Східної Галичини для представлення своєї справи на конференції“. А в 3-тіи точці Польща зобовязуется „п р и й нят и рішення Найвисшої Ради в справі Східної Галичини".

Льондонська конференція не відбулася і справи Східної Галичини Найвисша Рада не вирішила.

В ціли визволення Східної Галичини з-під страшного польського режіму звернувся Президент Галицької Національної Ради з докладною нотою до Союза Народів в Женеві. Наслідком сього Рада Союза Народів на засіданню 23. лютого 1921 в Парижі розглядала справу Східної Галичини і видала отеє рішення:

„1. Постанови мирового договору про права національних меншостей в Польщі не можуть бути при-мінені супроти Галичини, бо вона лежить поза границями Польщі.

2. Постанови про викопування мандатів і контролі Союзу Народів над мандатарем не можуть бути примі-нені супроти Галичини, бо Польщу не наділено мандатом вавести адміністрацію тої країни.

3. Не можна також прикладати до сього випадку приписів гаґської конвенції, бо в часі, коли була за-ключена та конвенція, Польща не істнувала як держава.

4. Польща являється тільки Фактичним мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є держави антанти (арт. 91. договору в Сан-Жермен).

Тому Рада Союзу Народів рішає предложені їй домагання дотично правного становища Східної Галичини і відносин у тім краю відступити Раді Амба-садорів.“

Отсим рішенням Рада Союза Народів ствердила, що суверенні права над Східною Галичино*пале-жать до головних держав антапми, та що Польща а тільки мілітарним окупантом Східної Галичини.

Таке є правне положення Східної Галичини зі становища міжнароднього права.

З сього всего ясно виходить:

Польща повинна трактувати Східну Галичину як окрему територію, яка не е частю польської держави.

Мешканці сеї території, без ріжниці народности і віроісповідання, повинні бути трактовані як громадяни своєї території, себто громадяни Східної Галичини, окремі від громадян польської держави.

Власть польської держави повинна мати в Східній Галичині инший характер як в Польщі: в Польщі вона е суверенна, в Східній Галичині Польща е тільки мілітарним окупантом з уповажнення Найвисшої Ради.

Закони польської держави не повинні розтягатися на територію Східної Галичини.

Польське правительство повинно управляти Східною Галичиною на основі законів, які обовязували перед польською окупацією; шанувати попередно набуті права як одиниць так народностей і віроісповідань; трактувати мешканців краю, без ріжниці народности віроісповідання, як рівних перед правом.

Словом, Східна Галичина повинна бути управлю-вана як окрема територія, якої будучність ще не рішена і в якій не можна заряджувати нічого, що ту будучність передрішалоби.

Міродатними при сім повинна бути воля та ін-тенції Найвисшої Ради, висловлені в її рішенню, і приписи міжнароднього права.

2. Становище польського правительства.

Як уже зазначено на вступі, між правним положенням Східної Галичини, означеним в рішенню Найвисшої Ради, і тим дійсним станом, в якім вона знаходиться тепер під польським режімом, панує пропасть.

Польща трактує Східну Галичину як часть польської держави, в якій одначе тільки Поляки користуються повнотою громадянських прав, а Українці є виняті з під права.

І. Твртпорія і назва. Назва „Галичина“ історично прислугує тій українській території, яку тепер називаємо „Східною Галичиною“.

Коли при поділах Польщі одержала Австрія Західну Галичину, якої історичною назвою е „Малопольща“ і Східну Галичину, якої історичною назвою е „Гали¹ чина“, розтягнула назву „Галичина“ на ті дві території, які злучила в одну провінцію. Від того часу українську часть сеї австрійської провінції (властиву „Галичину“) почали називати Східною Галичиною, польську часть („Малопольщу“)—Західною Галичиною.

ч

Західну Галичину Найвисша Рада признала дефінітивно Польщі, а саме рішеннем з 8. грудня 1919; в Східній Галичині Польща б тільки тимчасовим окупантом.

З сього ясно виходить, що коли Західну Галичину Польща має право адмініструвати як часть польської держави, то Східну Галичину має вона обо-вязок адмініструвати як окрему тери-торіяльну одиницю.

Одначе Польща трактує цілу давню австрійську провінцію Галичину (Західну польську і Східну українську) як часть Польщі і адмініструвала її доси одноцільно як одну провінцію, якій надала нову назву „Малопольща“, історичну назву польської Західної Галичини. Українська Східна Галичина називається тепер у Поляків офіціально „Східна Малопольща“.

На засіданню варшавського сойму 3. грудня 1920 року, ухвалено под^ити „Малопольщу« на 4 воєводства: краківське, львівське, станиславівське і тернопільське. Сей поділ має з одного боку затерти історичну і ет-ноґраФІчну ріжницю між польською Західною і українською Східною Галичиною (львівське воєводство має обняти часть території Західної Галичини так, щоб мало польську більшість); з другого-ж боку розбити історичну й національну єдність української Східної

І

Галичини, яку поділено на три воєводства: львівське, станиславівське і тернопільське.

В дискусії над сим законом посли виразно підносили, що з огляду на те, що справа Східної Галичини ще не е рішена Найвисшою Радою, Польща мусить показати рішучість і трактувати Східну Галичину як свою власність.

Словом, Польща адмініструє Східну Галичину не як окрему територіяльну одиницю, яка не належить до польської держави, а як часть польської держави.

II. Законодавство. Польський сойм уважає себе законодатною властю також для Східної Галичини і ухвалює або загальні закони з обовизуючою силою також для Східної Галичини або закони тільки для бувшої австрійської Галичини (тепер Малопильщі), які розтягаються також на Східну Галичину.

Для приміру вичислимо по кілька законів з обох катеґорій.

А. З загальних законів:

земельний закон з 10. липня 1919 p.;

закон про особисті воєнні чинитьби з 25. липня 1919;

валютовий закон з 15 січня 1920;

закон про польське громадянство з 20. січня 1920;

валютовий закон з 24. марта 1920;

земельний закон з 15. липня 1920;

соймова ухвала про примусову позичку з 16. липня

1920 р.

¹ і

Б. З законів, виданих для бувшої австрійської провінції Галичини:

закон з 21. липня 1919 про зміну галицького громадського закона з 12. серпня 1866;

закон з 21. липня 1919 про знесення двірських обшарів;

закон з 21. липня 1919 про зміну галицького закона про церковну конкуренцію;

закон з 2. серпня 1919, яким уповноважнено прави-тельство обмежити право переношення недвижимостей;

закон з 24. жовтня 1919 про зміну закона про міські ради;

закон з 24. жовтня 1919 про зміну закона про повітові репрезентації;

закон з ЗО. січня 1920 про знесення галицького сойму і Краввого Виділу і утворення галицького Тимчасового Самоуправного Виділу.

Всі ті закони зміняють давню автономічну орґані-зацію бувшої австрійської провінції Галичини.

Вкінці вкажемо на висше згаданий закон з 3. грудня 1920 про поділ бувшої австрійської провінції Галичини на 4 воєводства.

III. Виконуюча вяашь. Польське правительствп видає зарядження для Східної Галичини, опираючись на законах польської держави. ,

Урядники у Східній Галичині є урядниками польської держави і складають присягу на вірність польській державі і польському народови.

IV. Судейська власть. Суди в Східній Галичині є судами польської держави і видають присуди „в імени польської Републики“

Т" Мешканці. Як уже вказано, з правного положення Східної Галичини виходить, що мешканці сього краю, без ріжниці народности і віроісповідання, повинні бути трактовані як рівні перед правом громадяни своєї території, себто громадянами Східної Галичини.

З сього випливає: Громадянство Східної Галичини і громадянство Польщі є два окремі правні поняття. Громадяни Східної Галичини не є громадянами польської держави, тільки чужинцями супроти неї; так само громадяни Польщі б чужинцями супроти Східної Галичини. Польське правительство не має права вважати якунебудь катеґорію громадян Східної Галичини громадянами Польщі і трактувати її инакше ніж инші категорії громадян Східної Галичини.

В супереч сьому польське правительство поділило мешканців Східної Галичини на дві катеґорії:

1. Поляків уважає воно громадянами польської держави і наділило їх усіми правами, які прислугують громадянам держави.

Вони мають репрезентацію в польськім соймі, утворену таким способом, що посли польської народности, вибрані в Східній Галичині при останніх виборах до австрійського парляменту (в 1911 p.), засідають в польськім соймі.

Вони користуються всіми конституційними правами, як свобода особи, слова, друку, зборів, маніфестацій, товариств, орґанівацій і т. п.

Вони виступають в імени Східної Галичини в справах як внутрішної так і заграничної політики.

Через них польське правительство виконує власть у Східній Галичині.

2. Українців трактує польське правительство як вороже населення завойованої території. Вони є позбавлені всіх громадянських прав, натомість мусять поносити всі тягарі, які держава накладає на своїх громадян, включно до державних позичок і воєнних чинитьб, а навіть булл проби наложити на них обовязок військової служби.

Окремому трактованню підлягають Жиди. Хто з них заявиться Поляком, того трактується на рівні з Поляками. Натомість загал жидівського населення трактується так само ворожо і протизаконно, як Укрг інців.