Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)

Економічне винищування краю: реквізиції, контрибуції і грабування.

Попри культурне і політичне винищування українського населення польські власти переводять систематично економічне руйнування українського народу. Сю руїнницьку акцію веде політична і військова влада, полі-ціині орґани і приватні одиниці. Одні вчинки мають леґалівацію законів і розпорядків, а другі і сеї етикети позбавлені; та одні і другі являються насильством і розбоєм, бо Польща не має права адмініструвати Сх. Галичиною.

„По всіх східно-галицьких селах — читаємо в одному урядовому докладі з краю — увихаються банди уоружених дезертерів, які впадають до поодиноких мешканців, грабують харчі, гроші, дріб, товар і коні. 0 скілько навіть в деяких місцевостях істнують станиці польської жандармерії — то дуже нечисленні і вони бояться виступати проти добре озброєних дезертерів, які вертаючи до вітчини, живуть тільки з грабунків і грабежи. — Одначе не ліпше від дезертерів поступає правильне військо: воно забирає селянам харчі, худобу, коні, дріб, вози, збіже. — Забирає часто збіже з кіп і годує ним коні. — Розуміється, те все роблять військові відділи на власну руку, нічого за забрані річи не платять, ані не видають ніяких ноквітовань. в се отже цілком звичайні грабунки. Всякі зажалення у висших військових властей не відносять найменшого успіху. Грабунки діються в цілім краю; нема села де би їх не було. Коаліційна Комісія могла би в кождім селі ствердити много таких Фактів. І се все діється в краю знищенім, де мешканці цілих околиць живуть в землянках і стрілецьких ровах, тому, що їх господарства спалені чи в инший спосіб знищені в часі світової війни“.

Грабування українського населення відбуваються звичайно під покришкою законів, які видає польський уряд, не оглядаючися на се, що він не має до сего ніякої правної основи.

І так розписується урядово — як сказано у ї. ч. сеї книги — позичку відродження і на основі розпорядку зневолюють власти українське населення до суб-скрибовання сеї позички. Так стягається примусово а залізничників )кр. народности гроші при виплаті місячних платень; те саме діється і з другими урядовцями. При надаванню товарів до пересилки залізницею, ін-тересовані мусять субскрибувати позичку. Скарбові власти тероризують українські інституції домаганнями субскрибовання позички під загрозою репресій. („Нар. Торговля“ в Мостисках візвана зложити 5000 мн.; таке візвання дістала _ГН. Торговля“ у Збаражі і всякі у-країнські торговельні Фірми; а врешті укр. громадські уряди — під загрозою відібрання приділу апровізацій-них середників.)

На основі закону з. д. 9. липня 1920 р. про до-ставу контінґентів збіжа (жита, пшениці, ячменю і вівса) кождий селянин був обовязаний до 15. вересня 1920 р. доставити ¹/₄ частину контінґенту, 1. січня 1921 р. другу четвертину, до 1. квітня 1921 р. решту.

Сей закон зрозуміли виконуючі орґани так, що зневолювали громади доставляти зразу-ж цілий кон-тінґент і у скількости далеко вищій, ніж громади законом були зобовязані. Рівночасно до стягнення контінґентів вжито насильних способів.

Законом з д. 16. липня 1920 р. розписано внутрішню примусову позичку у висоті 15 міліярдів мар. поль

Законом з тої-ж дати ч. 82. заведено новий доходовий податок у нроґресії від пів до двайцятьпнть процентів всего приходу.

Законом з д. 28. жовтня 1920 р. ч. 105 установлено обовязок внутрішньої примусової позички у висоті 20% всего движимого й недвижимого майна.

Таких законів і розпорядків можна навести ще багато, та вже самі дати їх ухвалювання вказують, якими вони були частими, отже і обильними.

А що сі закони і розпорядки не полишалися на папері доказує візвання презеса виділу львівської повітової ради Кшечуновіча з д. Львів, 8. жовтня 1920 р. ч. 1802 20 до всіх громадських урядів „під суворою особистою відповідальністю начальників громад“, щоб вони подали до 3 днів, чи визначені одноразовою даниною на потреби армії предмети зібрані в натурі чи у грошах, та щоб збірку негайно переслали до маґазину еквіп. у Львові.

Маючи таку повінь законів і розпорядків до розпо-рядимости, польські виконуючі орґани і військо та жандармерія мали аж надто нагоди погуляти по українських селах, сіючи по них руїну й нужду.

І так в селі Синевідську вижнім наложено на громадян спершу 50.000 мп. як еквівалент за річи, які село було зобовязане доставити для армії, а коли громада робила заходи з метою обниження сеї суми, її підвис-шено на 200.000 ми. так, що на одного селянина випадала сума 1800 мп.

Українську бурсу св.Івана Хрестителя в Дрогобичі зареквірували польські власти на шпиталь. На село Добрі-вляни, дрогобиц. повіту, наклали контрибуцію у висоті

100.000 мп. як забезпеку залізн. шляху і 40.000 мп. титулом одноразової данини для армії. Тим же титулом все, що вродилося. Не дарували також вовни, полотна і кожухів. Навіть шиби у вікнах хат оподаткували.

В часі увр.-польської війни польські війська огра-били ціле приходство пароха в Яксманичах і порозтягали його майно по цілім краю і ще в кінцем 1920 р. не звернули йому нічого.

С. Чернів (пов. Рогатин) обступили 24. VI. польські війська, почали його обстрілювати, а коли люде повтікали в ліс, забрали першого дня 6 пар коней, другого 6 коров, третього 10 пар воней, не платячи 8а них, ані не видаючи посвідок. М. Стиха, котрий ховався з кіньми в лісі, застрілили. У. К. Д. забрали 2 кірці ку-курудзи. Майже кождого господаря ограбили. Під закидом, що хтось перервав телефонічний провід стягнули з села 10.000 к. під загрозою спалення села.

В с. Голови (Ііосів) спалили поль. жовніри два доми і млин Ф. К. і не позволили нічого з огню виратувати. У Д. Н. з того-ж села зрабували 10.000 к. і знасилували його дочку.

C. М. вчитель з ГІ. переказуе свої вражіння після прибуття 4. І. 1920 р. а Камянця под. до Галичини, з котрих наведемо деякі Факти.

Зараз на границі Сх. Галичини поразила його велика жадоба наживи і хабарництво поль. війська. До нього і до його товаришів дороги скавав капраль граничної сторожі: „Дайте панове на горівку, а ми не будемо переводити ревізії.'* І справді її не переводили, отримавши хабаря. На торгах в Будзанові жандарми і військо забирали від селян масло, сир, бараболю, цибулю, платячи, що їм подобалося і довели до того, що селяне перестали на торг виносити товар. Те саме робили в місцевих Жидів купців, а відтак перепродували легко добуте добро знайомим. Так само реквірували у селян підводи на приватні поїздки, а навіть 8 наміром возити Жидам дрова, щоб від них діставати платню 8а підводи. Тих, що не хотіли давати підвод, побивали тяжко. Часто переводили реквізиції біля і обуви, нераз в зимі серед дороги. У пароха Будзанова о. Чемеринського на протязі часу від серпня 1919 р. до марта 1920 р. перевела жандармерія 18 ревізій, а врешті забрала в нього з церкви скринку з австр. срібними коронами. В Кобило-волоках відділ війська видав приказ скласти до 24 год. 500 крісів, а коли селяне не були в силі сих крісів доставити, стягнули з селн контрибуцію у висоті

100.000 к. Два місяці опісля звернули сі гроші, при чому гром. комісар при виплаті від кождих 200 к. стягнув собі по 10 к. за труд. Що суботи забирала жандармерія Будзанова насильно жінок і дочок найсвідо-мійших Українців до миття підлоги в домі жандармерії, у школі і др., при чому неслухняних побивала Ні апро-візації, ні американських дарів україн. населення не діставало. В бережанській ґімназії завідувала америк. дарами жінка директора Кестліха і жінка професора Гас-нова так, що Українцям не діставалося нічо. Названий сам чув, як пані Гаснова говорила, що їм при розділі треба бути обережними, щоб Українці і Жиди не отримали нічого.

В селі Капустинці (пов. Збараж) жандарм Жила приарештував з початком марта 1920 р. 5 б. жовнірів укр. армії і, щоби не відставити їх до Домбя, взяв від Малішевського коновку меду, від Фейцарука міх пшениці, від Бабія міх муки, а від Сеня міх пшениці. Коли донесено се до команди, він частину добичі звернув, та все таки допускався подібних „реквізицій“ по селах: Сенява, Сенячівка, Розношинці, Красносельці і др.

До Судової Вишні прибув д. 11. мая відділ „льотної жандармерії“ з Перемишля Два жовніри пішли до Т. з приказом доставити підводу. Т. приїхав на постерунок жандармерії Небавом явився »комісар“ і довідав-шися, що Т. е Українцем, став бити його по лиці; а коли сей упав, кількох инших жандармів стало його копати, аж він втратив память і кров його залила. Показалося, що «комісар“ помилився. Лікар сконстатував в Т. потовчення лопаткових мяснів, нарушення кількох зубів, потовчення губ і багато мозолів на голові. (Dziennik Ludowy.)

Пос. Заморскі у „Газеті Варшавскій“ у статті п. т. „Земля сліз і недолі“ пише між иншим, що поль. карні експедиції баґнетами і побоями стягають не лише наложену контрибуцію з укр. сел, але й забирають 8 хат, що їм попаде під руки. На декотрі села наложено такі збіжеві контрибуції, яких не призначується в зах. Галичині на цілі повіти.

На Лемківщині, де населення дуже бідне, накладено на села великі контрибуції на потреби війська, як напр. на Радошиці 80 000 мн., на Коминчу 70.000 мп., на Ославицю 60.000 мп., а на більші села суми до

200.000 мп

В ліськім повіті станиці жандармерії реквірували для себе безплатно всякі харчі.

Безпосередні після відпертя больиіевиків з Рогатина польський обоз підпалив у вересні село Вербилівці під замітом симпатії до большевиків і в огні згоріло 27 хазяйств. До того польське військо вирабувало в селі всі гуси і кури і забрало чимало худоби і безрог, платячи смішно низькі ціни. У місцевого пароха о шамб. Горо-децького забрали Поляки бугая, ялівку, дві безроги, дріб, а надто знищили чимало вівса і наші.

В селі Фірліїві зареквірували Поляки ЗО кіпців вівса і заграбили чимало курей і гусей. Місцева жандармерія постійно реквіруе для себе безроги по ціні 500 мп. ва штуку, якої ціна виносить 8000 мп.

П. Дз. з Трушевич fnoB. Добромиль), котрого заарештовано 16. червня 1919 р. і передержано по ріжних тюрмах 22 місяці, ограблено в часі його неприсутности з усього майна. На протязі одного року в нього відбулося сто ревізій; підчас того забрали в нього З бочки бензини, 1 бочку оливи, 1 бочку нафти, 50 кґ.

9

васеліни, 60 сотн. бараболь, 2 коні, 6 безрог, 200 шт. дробу, 4 шт. худоби, 82 ФІри паші, всю упряж з коней, одяг, біле, 23 кґ. шкіри, 300 кґ. жита і др.

Та не пощадив наївдник і українських інституцій.

І так староство в Богородчанах рішенням з д. 29. серпня 1919 р. ч. 4830, зверненим до управи громади Грабівді, приказало громаді здерти бляху зі стайні_г власности тов. Просвіта, і не оглядаючися на протести громади, при допомозі бляхарів обдерло бляху у скіль-кости 13 м. сотнарів.

Гол. комісія розділу дерева у Львові, рішенням з д. 17. квітня 1920 р. заняла ліс в Посічи, який е власністю укр. воєнних сиріт і е інтабульований на „Захист ім. Митроп. А ІІІептицького для сиріт“ — у скількости 3780 морґів, приділюючи дерево на відбудову иоріту чортківського, бучацького, станиславівського і богород-чанеького, призначуючи ціну заплати о половину низшу від сеї, яку звичайно платилося.

Льокаль товар. „Взаїмна поміч укр. народ, учительства*¹ у Львові (при вул. Осолінських ч. 12) заняло в липні 1920 р. поль. військо, а підпоручник, що займав льокаль, заявив, що одною з причин е те, що товариство е українське.

Статути укр. інституцій, як кружка „Укр. Недаґоґ. Товариства ім. Лесі Українки“ у Львові, статут домашньої служби і денних робітників „Громада“, статут Загально професіонального стоваришення укр. залізничників у Львові, внесені до гал. Намісництва, перетримала львівська дирекція поліції, не даючи дозволу на отворенне товариств.

Головним предметом грабування зробила польська військова влада україн. духовний семинар у Львові.

Д. 31. серпня заняла місцева віиськовість насильно убікації при входовій брамі і зареквірувала всі річи. Д. 12. вересня заняла вона так само другий поверх. Д.

16. вересня доручено ректорови семінара, приказок з д. 15. вересня 1920 p., евакуувати решту будинку. Д. 29. розбито двері до двох кімнат на другому поверсі і забрано багато приватних річей (річи по бл. п. о. Яремкови, о. Лучинського, о. кан. Дольницького).

Д. 14. падолиста 1920 р. розбито колодку при дверях каплиці о. Дольницького і, як сконстатували C. С. Васи-ліянки, забрано церковне біля, фєлон, служебник і др.

Д. 27. падолиста т. р. комісія команди міста візвала ректора, щоб він прийшов розпізнати річи семінара, котрі переносяться до Тернополя. Обійшовши цілий семінар, він пересвідчився, що з інвентаря осталися в семінарі тільки останки; ба і тих річей не хотіли видати.

Коли еп. Боцян віднісся особисто до ґен. Лямезана, команданта Д. 0. Ґ., в справі семінара, дізнався від нього, що будинок семінара враз з інвентарем перейшов на власність польського уряду, та що остається єдина до-рога-процесу.

Мимоходом скажемо кілька слів про польські полі-ційні орґани, нотуючи тільки кілька Фактів.

6. В. у Львові зізнав д. 9. вересня 1920 р. в У. Гор. Ком. слідуюче: Минулої неділі в селі Вороцові (Городок) командант жандармерії з Домажира окружив з озброєними селянами поль. народности і з військом церкву в часі богослуження і арештував приблизно ЗО людей при виході з церкви і відпровадив їх у невідомім напрямі.

— Те саме сталося в инших селах сего повіту, а саме: в Сухій Волі, Мшані, Мальчицях.

В літі 1920 р. відбулася перед трибуналом окр. суду в Сганиславові карна розправа о злочин публичного насильства через вимушення проти Адама Лукіяна, муляра в Станиславові, Фруляка (шевця) і Казимира Черкавського, котрі будучи аґентами команданта поліції в Станиславові, поруч. Маєвского (він тоді теж сидів у тюрмі за надужиття), допускалися шантажу. До розправи станув тільки Черкавскі і його трибунал засудив на 5 літ тяжкої вязниці.

Мих. Помога в Ставчан (Городок) під осінь 1920 р. оженився, а що жандарм з постерунку Оброшина мав любовні зносини 8 його жінкою, отже небавом після вінчання той же жандарм ураз з трьома иншими заарештував його, побив на станиці, а відтак велів відставити його до табору в Пикуличах, наказуючи конвоюючим жандармам, щоб вони по дорозі били його до того, щоб він здоровим домів не вернувся. При кінці марта 1921 р. Помога вернувся домів вічним калікою, з картою неулічимо хорого.

У Львові державна поліція вбила 13-літнього хлопця Володислава Хомяка за крадіж кількадесяти тисяч мп., з котрих половину у нього в^:добрала. Сей Факт обурив навіть польську пресу і між иншими „Газета Вечорна“ (ч. 5513) у нотатці: „Бестияльске замордоване 13-лєтнєґо хлопца пічез Функционаруюши поліциї паньствовей“ пише, що комісарям і ііо.іщмстам видавалося, що 15 чи 20.000 мп. уявляють більшу вартість ніж життя людини. Ся-ж ґазета пише далі: „В цілій околиці вул. Льва Сапіги, де міститься державна поліція, б голосною справа варварсь»их метод, які при-мінюються до винних і невинних, спроваджених на поліцію. 100 і 150 нагайок — не е там рідкістю.“

В Станиславові в окружнім суді д. 18. падолиста 1920 р. відбулася розправа проти державних поліціянтів

А. Мичковского і Л. Деллера, обжалуваних держави, прокураторібю о злочин публичного насильства і тяжкого ушкодження тіла на Настці Кіндрат з с. Черніїва, котру названі поліціянти били при слідстві дрючком і ременем по голому тілі до того, що вона з страху перед дальшими побоями підрізала собі склом горло. Л Деллера засуджено.

Той сам трибунал засудив д. ЗО. січня на 4 роки тяжкої тюрми поліційного аґента Фр. Вебера з Надвірної, котрий з нагоди ревізії у селянки Аннн Про-купечко забрав їй шлюбну обручку, яку спридзв.

„Дзєннік Людови“ (ч. 264 з д. 20. вересня 1920 р.) у кореспонденції „Вісти з Бучача“ пише між иншим: „Арештовання зовсім невинних — поза одинокий може випадок — людей, доконувані серед місцевих Українців, під замітом нібито симпатій до большевизму, викликали в першій хвилі негодовання серед Польонії, котра з признанням стверджує, що поведення українського населення в названому часі було не тільки бездоганне, а й зовсім льояльне. Се негодовання є тим паче оправдане, що справник сих арештовань, п. комісар Ілюкевіч має вже за собою сумнівної слави традицію боротьби з вітряками, як згадаємо тільки арештовання Гімназистів за приналежність до жидівського скавту з перед ледви кількох місяців.“

Отеє осуд польської опінії високого державного достойника. А що говорити про низших і найнизших? . . .

Арештування, биття, мордування і засуди.

Рівномірно з грабуванням майна українського населення і з підпалами йшли безвпинні арештування, полу-чені з биттям арештованих, катуванням, а навіть і з убійствами, а врешті невчислимі судові розправи, засуди, вязнення, котрі кінці кінців часто мали своїм епільоґом привнання засуджених невинними і випущення їх на волю,-звичайно після сего, як жертва стала калікою і як матеріяльно цілковито її зруйновано.

Десятки тисяч таких покалічених і зруйнованих одиниць має польська влада на совісти, та ми не можемо займатися на сему місці всіми: згадаємо тільки про одну їх частину, тим паче, що про деякі околиці Сх. Галичини, як про Бойківщину і Гуцульщину, говоримо на осібному місці, а про чимало Фактів згадуємо у розділах під иншими заголовками.

Арештування відповідно до подій воєнних були більше або менше часті. В часі від 1J падолиста 1918 р. до мая 1919 р. арештовано бев всяких конкретних даних на сам донос, що особа є ворожо настроєна до польського народа. Арештовано у самім Львові на такі доноси нормально 5 — 6 осіб денно. Самих службовиків залізниць арештовано тоді біля 3000. Для браку всякої вини їх інтерновано.

Від мая—червня 1919 р. основою арештувань є юридично абсурдна тева, що виконування Функцій звя-заних з урядом, який займала особа в службі 3. О. У. H. Р.

вже сама собою каригідва. Арештовано в цілім краю. Суджено судами військовими і цивільними. Слідства ведело пересічно 4—6 місяців, але деякі і 14 місяців. Сума сих арештувань дається приблизно оцінити на

7000 — 8000.

В липні 1919 р. в часі української контроФензиви від Збруча арештовано із страху пізніщого співділання з Галицькою Армією визнатніщих людей. Арештовано 500 — 600 осіб їх після відступлення української армії випущено.

Від серпня 1919 р. до марта 1920 р. арештується особи повертаючі з поза Збруча мимо обітниці делегата польської держави, що нікому нічо не станеться. Для браку вини переважно випущено сі особи по 2—3 місячним слідстві. Всіх арештувань у краю до 500. Ті самі арештування повторяються після розбиття Денікина в марті і квітні 1920 р.

В маю 1920 р. арештується особи, що були перейшли з галицькою армією до большевиків, а в маю, після нротибольшевицького перевороту галиц. армії, вернули в Галичину. Знову повторюються 2—3 місячні придер-жання в слідчих арештах, хоча слідство не виказує вини. Число 100. Відворот з під Київа спричинює арештування під вамітоуі сприяння большевикам. Тих арештувань не много. Послідна Фаза від відвороту большевиків за Збруч найчисленніща. Власть казала потягнути до від-повідальносіи кождого, хто тільки сповняв службу у большевиків, не дивлячися на се, чи він се з доброї волі сповняв, чи з конечности під примусом. Арештовано коло 2000 людий. В тих числах є обняті також і инші справи, як справа голодового відруху Гуцулів в Коломиї, та заиіту співучасти в перевороті Др. Бекеша в суді Стрия.

Взагалі польські військові власти ворґанівували і згуртували все цивільне польське населення, по містах і по селах, бев огляду на вік і пол, в боєві орґанізації лід найріжнорідніщими назвами і роздали між них кріси і муніцію. Істнують вони в кождій місцевости, де істнуе хоч би кількох Поляків, а в кождім польськім домі е кріси і муніція. На зовні кажеться, що організації ті мають на меті удержання бевпеченства в нутрі краю. В дік.сно-сти головною їх задачю е безоглядне тероризування українського і жидівського цивільного населення. Головною ціхою тих організацій є безмежний шовінізм, сліпа ненависть до всього, що українське, і охота дошкулити українському населенню. В склад тих орґані-зацій входять дуже часто звичайні бандити і всяке шумовиння без ніяких етичних засад. Вони переводять в Українців ревізії, слідять укра-нське населення, до родинного життя включно; їм належить вавдячувати масові арештування Українців. В сей спосіб переводять вони дуже часто свої особисті порахунки. По селах при ревізіях допускаються звичайних крадіжок.

Щоб читач мав поняття про самоволю польської влади і про те, що приходиться переносити кождому Укряїнцеви під польським режімом, ми згадаємо хочби тільки деякі Факти.

І так скарб, радник А. Буско, перейшовши в р. 1919 цілий ряд тюрм, опинився врешті в таборі для інтернованих у Стшалковій. Згодом його випускають на волю

і він вертавться до Бережан, де його конФІнують. 15. листопада 1919 р. його арештують знову і перевозять до Львова до Бриґідок як такого, що відноситься „неприхильно до польської народности“. Там тримають його до 23. грудня 1919 р , а відтак інтернують його на Ялівци. Як доказує документ з д. Львів, 11. січня 1920 р. ч. к. 4407 ех 19, слідство проти нього по причині недостачі доказу провини застановлено і заряджено його інтернування на Ялівци. Тут перебув він

7 днів і його випущено до Бережан як конФІнованого. Попри назване доходження ведено проти нього слідство

о той самий злочин, як виказує документ з д. Львів,

16. лютого 1920 p., котре теж застановлено по причині недостачі доказів. Не оглядаючись на се, названий отримав нове візвання до суду з обжалуванням о §. 327 u. k. w. з речинцем на 8. квітня 1920 р. (Візвання Окружн. суду в Бережанах від. IX. Бережани, з дати

3. квітня 1920. Hs. 82/20). І він не міг переносити дальших нападів і втік на Чехословаччину.

Подібними Фарбами малює митарства польських судів др. Т. Бекеш, б. засг. повіт, комісара у Сколім.

Арештований з кінцем мая 1919 p., перебув він довший час в тюрмі у Стрию. В тюрмі панували неможливі умови і коли арештовані жалувались перед авдітором майором дром Ґшньским, який візитував вяз-нпцю, він гукнув: „Для вас немае милосердя; для вас тільки кулі і гармати!“ В тюрмі тримали арештованих Українок (жінку укр. сотника Федюшки, панну Чернівну, учительку з Рожанки, і Марію Дурбаківну, учит. з Вой-нилова, та др.) враз з проститутками. З Стрия відставлено названого враз з цілою партією арештованих до Львова до Бриґідок, слідуючого дня відставлено їх на Замарстинів, 7 днів пізнійше перевезено їх до Ярослава, після 14 днів перевезено до Перемишля, 7 тижнів пізнійше до Львова до Бриґідок, а відтак на Замарстинів. В часі транспортів. на стаціях і по доро8І, польська інтеліґепція штовхала арештованих, зневажала їх і кричала: „Вивішити їх! на гак 8 ними! кулі на них шкода!“

— Не инякшн виглядало і слідство. В тій ціли відіслали названого 8. падолиста 1919 р. з Замарстинова на ци-таделю у Львові, звідси до Стрия з запискою, що акти в його справі відійшли д. 28. серпня 1919 р. Показалося, що і у Стрию не було актів і його передержали ще

2 тижні, а що актів взагалі не було, після 97г місячного вязнення, випущено його на волю до Сколього, де його зарав і конФІновано. Дальших гонень він не ждав втік на Чехословаччину. Тут він від 1. мая 1920 р. до кінця червня ц. р. був командантом прийомної станиці

у Волівци і в тому часі перейшло через станицю поверх 300 Українців, втікачів з ріжних арештів і таборів.

Отеє два зразки польської самоволі. А таких зразків десятки тисяч!

Замісць переказувати їх ми тільки зреєструємо деякі з них.

Для 12. мая арештувала жандармерія в Команчи Івана Гірняка з Загіря, котрий хотів перейти чехо-сло-вацьку границю, щоби там найти собі роботу, Арештованого відведено до Сянока, де замкнено його спершу в поліційних арештах, а відтак переведено до арештів судових. Намісництво зарядило інтерновання Гірняка, як небезпечного дня польської держави.

Дня 6. червня арештовано в місточку Товсте, ска-латського повіту о. декана 1. Іванчука. Відколи Поляки виконують владу у Східній Галичині арештовано його вже пятий раз з черги. Попередні арештування переводила завсігди поліція на приказ своїх начальників, опи-раючпся очевидно на неузасаднених доносах. Тепер арештовано його на припоручення Тернопільського Окружного Суду зглядно прокуратури. Якраз тиждень перед тим у тимже домі о. Іванчука в Товстім, поліція перевела основну ревізію і забравши богато списаного паперу та книжок, арештувала зятя о. Іванчука В. Мудрого та повезла до Скалата. Перед самим Скалатом поліціянт з дороги завернув ФІру разом з арештованим і заь з його назад до дому.

Дня 10. червня в полуднє приїхав до села Лисятич (стрийського повіту) відділ польської державної поліції з трьома офіцерами поліції і почали робити .ревізію в хаті Василя Дармохвала. Рівночасно арештували двох господарів і відставали їх на станицю поліції Господаря, у котрого переводжено ревізію, не було під той час дома, отже не можна було його арештувати.

В ночи з 29. на ЗО. червня арештовано в селі Глинній коло Львова кондуктора Осипа Райгера, господарів і зарібників Андрія Райтера, Осипа Берецького, Михайла Пузяка, СтеФана Гринька і Осипа Иисилів.

В Турчанщині переведено в другій половині липня масові арештування. В ночи з дня 20. на 21. липня арештовано в Турці: Івана Середу, шкільного інспектора, Мих. Маліша упр. школи, Івана Заліщука, дир. каси, Вол. Середу і Даниловича, ґіин. абітурієнтів, о. Марти-новича з Яблінки і громадян Яворського, Юзьвяка та Буца. Арештованих привезено до Львова до Д. 0. Ґ. .. Пізнійше приведено другий транспорт, зложений з упр. школи Мик. Владичина з Соколик, о. Володимира Венгри-новича з Тарнави вижн, о. Григорія Морова з Борині та дра Ярослава Сьокала з Борині. Всіх віще наведених арештували місцеві орґани на безосновний донос „06-рони Народової“.

Дня 4. липня арештовано і привезено до Львова о. Михайла Сивеньского, пароха Дернова, біля Камінки-Струмилової.

В половині липня арештовано в Дмитровичах львівського повіту п. Марію Сіцінську, учительку тамошної школи, мовляв за те, що вона усунула із шкільної салі польського орла.

Дна 17. липня арештовано у Львові СтеФана Крупця, який переходив коло військового маґазину.

Дня 19. липня арештовано в Золочеві знову на донос охрани, яка стоїть під командою відомих золо-чівських вшехполяків — дра Ваня, дра Пиндика, дра Балтаровича і учителя Тарнавського. Арештовано їх під закидом ширення большевизму. Всіх їх привеяено до Львова. Дра Балтаровича і уч. Тарнавського випущено в огляду на їх старший вік домів, але конфінов«яо їх в Золочеві, а решту вивезено до табору для інтернованих у Кельцах.

В неділю двя 25. липня привезено знову до Львова цілий транспорт коло 50 осіб, арештованих Українців в Теребовельщині.

У снятинському повіті арештовано в Княжу на якийсь анонімний донос Дмитра Кібича, начальника почти з Кут, який полишений служби, перенісся до рідні на село, та Юрка Грицюка, був. за українських часів комі-саря. По переслуханим) признано їх за невинних та все таки уміщено їх в таборі на Ялівци.

У печеніжинському повіті арештовано нічю з

18. на 19. липня в селі Стопчатові і в місточку Ябло-нові Миколу Вовкунця, б. австр. ОФІцира, Петра Заячука і учителя Василя Боднара, рівнож на чийсь безосновний донос. Іїо перевезенню їх до Львова і по переслуханню, випущено їх до міста, одначе на другий день, коли зголосилися по документи, сказано їм, що вони небезпечні „для цалеґо паньства польскеґо“. М. Вовкунця конФЇновано в чужому для нього перемишлянському повіті, де він не мав ні свояків, ні знаиомих. Петра Зая-чука інтерновано на Ялівци, а Василя Боднара випущено.

В Отинії арештовано: полк. Олекс. Гаванського, залізничника Онуфрія Луценка, хор. У. C. С. Михайла Кіндрацького, Каспра Сільського, господ. ПосиФа Клю-ченка, субекта ИосиФа ІІалагняка. Всіх їх арештовано дня 22 липня в ночі. Причина арештування невідома.— Без переслухання інтерновано їх на Ялівци.

В Дрогобичи арештовано Володимира Шипайла,

б. старш. української армії; Івана Семянчука арештовано в часі, коли він переїздив в службі через Чернів п. Рогатин.

В Перегінськуп. Долина, Миколу Кулика, повернувшого з Канади, арештовано за те, що він мав кана-дійські українські книжки.

Василя Кінаха з Пархача, п. Сокаль арештовано під закидом большевицької агітації.

Дня 18. липня арештовано в Тернополі Юліяна Янківського, Володимира Букшованого, Авґуста Бутримо-вича, Данила Кінаша і Осипа Соложинського; їх перевезено до Золочева, звідки дня 7. серпня відставлено до полевого суду Д. 0. Ґ.

На Левандівці коло Львова арештовано вернувших з України Берктравма і Піцікевича та вивезено їх на захід.

На Клепарові коло Львова арештовано 4. с. м. Івана Кінаша.

В селі Куровичах, пов. Перемишлннп, арештовано Дениса Стоцького.

Дня 22. липня в Тернополі польські власти арештували около ЗО осіб з поміж українського громадянства, між ними дві панни Никлівні з мамою і студента університету Адама Гарасимовича, котрого в додатку заковано в кайдани.

Дня 24. липня арештовано о. Івана Заяця з Тули-голов пов. Судова Вишня і перевезено на Яловець.

В перших днях серння арештовано Михайла Луцького з Янчина, батька сотника війск армії Павленка Остана Луцького, мимо сего, що син як сотник Генерального штабу армії Павленка був приділений до Генеральної команди 6. польської армії і там тішився повним довірем, а в польських часописях поміщував інтервіі, пропагуючі польсько-українську згоду.

Після відвороту большевиків арештували Поляки у Станиславові д 9. вересня зал. ур. Загайкевича, о. Целе-вича, студ. Паньчака, котляра Нестерюка, Шпора і Урив-ського. Арештовані му сіни бігти за повозкою, що везла жандармів, а хто приостановився, сего підганяли буками. До Нестерюка крикнули: тікай! і він пустився тікати. Вистрілом вбили його і над трупом ще покепковували.

Так само почалася нагінка на Українців після відвороту большевиків і у Заліщиках. У. Горож. Комітет у Львові отримав від визначного укр. діяча в Заллциках виказ арештованих з сего міста і околиці і сей виказ подає слідуючі імена:

Таню Димбіцьку арештовано вечером в тім, в чім була в хаті; зимною ночею відставлено її пішком до Дзвиняча, звідти до Чорткова, де її звільнено.

Судового ОФІціяла із Тлустого Шпікулу і поборцю Камінського держано 3 дні у маленькій кімнаті, не подано йому ані ложки страви, і не дозволено нічо купити.

Дра. волинського арештовано вечером і уміщено у передсінку маґістрацьких виходвів; не було там де рушитись, вікна не було; доперва третього дня на просьбу дітей перенесено його до жидівських пивниць.

Др. Долинськпй в арештах вахоруєав, та власти, хоч їх про се діти його звідомили, не зробили нічого, і доперва 8. дня візвано його до протоколу; а коли він заявив, що не може йти, комісар прийшов на переслу-хання до арешту. Та хоч побачив на свої очі лежачого хорого, не зробив нічого, в ціли помочі хорому.

0. Чорнодолю пароха з Заліщик, арештовано вечером перед „Покровом 11р. Д. M“ у храмове свято в иа-рохії і перед відпустом у церкві. Із Заліщик вивезено його в неділю до Львова.

Дра Бараника держать в арештах у Заліщиках дві неділі без переслухання, бо як сказав оден урядник „матеріял допєро зберайон“.

Учителя Цалинюка тримали без переслухання у передсінку маґістрацьких виходків і не хотіли випустити навіть на коридор.

Коли о. Чорнодолю виводили з міста, на залізниці зібралися сотки парохіян, thchvhhch до арештованого і з плачем прощалися з ним. Комісар поліції, бачучи таку величаву українську маніфестацію, позеленів зі злости

— кидався до зібраних, кричав, розганяв — але се ні

чо не помагало. У всіх на очах були слези. При від'їзді нарох підніс руку та поблагословив своє стадо — і люде прибиті, сумні, але підбадьорені вернули домів.

В Тлустім (заліщ. пов.) арештовано начальника суду Боцюркова і він у тюрмі в Чорткові| як виходить з листа його жінки, по кілька днів не діставав їди і мусів спати на голій землі в кімнаті без вікон.

Д. 15, 16. і 17. жовтня відставлено 8 Тернополя до полевого суду у Львові 10 селян з Купчинець.

Арештованого ще в червні 1919 р. ИосиФа Ґнипа 8 Жорниськ (пов. Городок) судив львівський суд аж в лютім (2—21) 1920 р. і після переслухання біля 100 свідків засуджено його на півтора року вязниці. Врешті на відклик його випущено на волю 24. жовтня 1920 р.

Те саме було з його братом Михайлом.

В с. Ракові арештовано в жовтні 14 людей за те, що найшли у них кріси, які вони здавна мали, щоб боронити васівн від диків, які в гірських околицях роблять великі шкоди.

В Ясені (Калуш) арештовано 3 хлопців: Ониська Юрчишина, Льва Сенича і Ониська Смика з тої самої причини.

Д. 24. липня 1920 р. арештовано Льва Олійника з Зубова (Теребовля) 8а те, що він в часі україн. влади був громадським писарем, і відставлено його до Львова, опісля на Яловець, а врешті до Домбя, де він пересидів до 6. падолиста 1920 р.

Д. 28. лютого 1920 р. арештовано у Станиславові о. дра Юрика, папського шамбеляна і пароха Золочева та члена Виділу У. Нац. Ради, і по списанню протоколу приміщено його у військових арештах враз з польськими жовнірами, арештованими за крадежі. Д 1. марта відвезено його до Львова. Д. 3. марта відставлено його до Золочева і тут місцева польська інтелігенція на вулиці побила його до крови -до того, що він в тюрмі умираючий ладився причастіьм на смерть.

По приведенню арештованого до вязниці, підноруч-нпк Вочарскі враз з жандармами завів арештованої о до казні, де було увяліених трьох інтеліґентів-Українці% а іменно срящ. Хмільовський, катехит Гімназії, адвокат Др. Ваньо і іце один Українець з околиці. Та ніби се сталося через помилку; арештованого переведено до одної з найбільших казень, неопаленої, брудної, з зог-пилою підлогою. Там полишено о. Юрика, не давши йому ні ліжка, ні сінника, ні соломи. Так оставили польські власти чоловіка обитого, окрівавленого, а розбитою головою. На просьбу звернену до ключвика, щоби йому принесено води, сей відповів: „А каменя“ (ключник називався Щурек). Іїншки ключник, який знав о. Юрика (Січка) сказав йому: маємо і ліжка і коци і сінники, та заказали нам шо небудь давати. Так пробув о. Др. Юрик три доби (дві ночі не спав цілковито). Четвертого дня дано о. Юрикови ліжко і сінники і по-зволено принести йому яська, простирало коцик (кол-дри не позволив суддя військовий майор Золотенький). Нятого дня переведено його до иншої меншої кімнати, також неопаленої, з мокрими стінами, щойно побіленими і мокрою підлогою так, що сушив її арештований своїми кістьми. По кількох днях переслухав арештованого суддя-майор Золотенький, заявляючи йому, що арештований як обжалований о шкідливу діяльність на некористь польської армії (§. 327) через співуділ в засуді на смерть Поляків, які були в поборовому віці.

Арештований був огранкчений на дуже лихий арештантський харч. В тому часі, а особливо в перших тижнях, багато оФІцирів, шраз враз з панягли приходило до келії обжалованого оглядати: ,,ксендза мордерце.“ В тім навіть і двох капелянів військових Поляків, з яких один Познанчик, ставши в дверях і киваючи головою, відозвався: .,То ксьондз, цо допуща се такіх злочиньств.^4,

— А жовніри польські через яких три тижні при подаванню обіду чи вечері вдиралися до комнати прибираючи грізні міни, нераз витягали баґнети і грозили, що ним вбють обжалованого. Оден з жовнірів через яких два тижні правильно два рази в день приходив під двері враз з другими двома або трьома і через дірку у дверях починав лайки словами: .,ти дурак, ти піп сукін син/* Навіть на Великодні свята, мимо просьби, не позволив арештованому строгий суддя слідчй ані відправити Служби

Божої, ані бути на Службі Божій. Колиж по двох місяцях, в наслідок лихого відживлювання обжалова-ний почав пухнути і візвав тюремного лікаря, а сей без про вол очно зарядив віддати його до шпиталя, тоді суддя слідчий майор Золотенький зарядив від слати о. Юрика до війського суду у Львові. В ночи дня

25. квітня 1920. р. під ескортою 4 жандармів привезено

о. Юрика до Лььова до військових арештів на Замарсти-нові (Д 0. Ґ.). Тут приміщено його в невилечкій кімнаті, разом 14 людей, між якими було 10 дезертирів з польської армії. По трьох тижнях перевели його до ин-шої кімнати, де вже були самі інтелігентні люде. На старання обжалованого як також Ексц. Митрополита по-зволено обжалованому відправляти Службу Божу у вяз-ничній каплиці, почавши від 16 мая з початку в неділі і свята, а опісля кождого дня. Дня 19. червня військовий суд передав справу обжалованого цивільному судови з Золочеві і тогож дня відведено його під есклртою двох жовнірів до арештів львівської цитаделі, звідки по переночуванню переведено його до арештів окружного суду в Золочеві. В Золочеві в арештах перебував від 21. червня до 6. липня 1920. p., звідки перевезено його до арештів окружного суду у Львові, де перебував від 7. липня до 28. липня, в котрім то дні ізза над-тягаючих большевицьких військ призначено його до транспорту на Львів, враз 8 иншими арештантами до Хенцін ад Квльце. Враз з транспортом як звичайний влочинець окружений кінною і пішою жандармерівю переходив через вулиці міста Львова, перебувши при тім дуже трі-вожні хвилі. При збігу двох вулиць Городецької і Унії Бжеської з тої послідної надлетіла пара сполошених коний з полевою кухнею і впала в саму середину транспорту. Повстало,замішання, жандармерія твердила, що деякі вязні хотіли скористати з тої хвилі і втечи. Чи і оскільки се правда, не можна сконстатувати, бо в тій хвилі повстала така стрілянина, що впало що найменше

10

100—150 стрілів. О. Юряк, який враз з лікарем Др. Петрушевичом і радником Масляком був у послідному ряді, кинувся на землю і уйшов щасливо смерти. Упало З убитих вязнів і кількох ранених. Факт в, що до вязня, який лежав перед названими особами, стрілив один жандарм і тяжко ранив його в обі ноги. Прибувши вкінци на дворець у Львові враз з иншими вязнями, на даний знак мусів сидіти на дорові в поросі через більше як півтора години, доки вкінци не уміщено його в товаровім ваґоні.

За 4 доби дістали вязні 2 рази обід. Вкінци по 4. ночі прибули на стацію Хениіни, звідки враз з транспортом о Юрик перейшов пішки 7 верстов до вязнині в Хенцінах. Там перебув почавши від 1. серпня до 9. жовтня. В тім дні відіслано транспорт інквізитів назад до Львова. Транспорт складався з 131 мущин і 10 жінок.

Цілий транспорт гнали приспішеним маршом 7 верстов до станції, при чім деякі вязні ослаблені ізза дуже скупого відживлювання не могли поспішати; тоді один з жандармів бив їх немилосерно нагайкою, по плечах, голові, куди попало. Через Львів транспорт йшов так: цілі ряди були скопані до купи довгим ланцом і цілий транспорт творив одну масу покутих зі собою людий. Дня 13. жовтня випущено о. Юрика на вільну стопу, бо слідство проти нього ще не було закінчено. Закидували йому цивільний карний проступок з § 87 австрійського кодексу карного, а іменно злосливе публичне насильство, якого мав допуститися в часі у-крнїжької влади, підбурюючи проти Поляків у своїх публичних промовах та проповідях. Переслухано около 156 свідків Поляків.

Розправа судова ьідбулася щойно в 1921 p., а що до неї не явилися дві третини СВІДКІВ, які не хотіли під присягою повторяти брехливих своїх доносів, то розправу спершу перепинено, а врешті зовсім уморено. Справою о. Юрика польський суд виставив собі віковічний памятник ганьби, памятник польського розбою і неправди.

Щоб не переповідати в нескінченість відірваних Фактів скажемо коротко, що попри названі тут випадки преса нотує ще поверх трийцять инших випадків віддільних, або громадних арештувань в 1920 р. і приблизно трийцять судових процесів, на яких судили звичайно більшу скількість підсудимих, звичайно за державну зраду, примірюючи до них, як се видно з наведених деинде Фактів, справді драконську строгість.

При арештуванню Українців польські поліційні ор-ґани поводилися звичайно дуже брутально і рідко коли обходилося без нелюдських побоїв.

І так в теребовельщині, після відвороту більшеви-ків, польська жандармерія побивала селян так, що дехто діставав до 120 буків. (70-літня селянка Трендовацька

8 Малова, Чайкіьст.кии 8 Слобідки струсівської і чимало селян в Малова, Семенова, Слобідки і Романівки.)

Не обходилося і без мордувань і вбійств.

Ми на иншому місці згадуємо про замордування вагітної Анни Марчишинець з Славська(22.серпня 1921 p.), Мих. Шекерика з Голов косів.), Мик. Стиха з Черніва (рогат.) (в липні 1920 p.), Нестерюка з Станіславова (9. вересня 1920 p.), Петра Зюбюка і Івана Зюбюка в Жабйого. До сего виказу треба долучити ще вбиття Павла Дороша в с. Фірліїва, якого поль. патруля поцілила в пахвину так, що він помер. Надто вбив поль. полевий жандарм Мик.Бабинчука з Загвіздя (станіслав.) — (свідки: В. Б., В. Б., Н Б. і 0. П.). В с. Грушка (товмач.) поль. жовніри застрілили 17-літнього хлопця Тео-дора Кузіва, котрий пас худобу під селом. В с. Зсліві (город.) д. 8. вересня якийсь зайда вигнав людей на роботу до панського двора, при чому побив люто селянина Миколу Гавришка, а врешті вистрілом з кріса поклав його трупом.

Арештування, грабежі, катування і вбий-ства на Бойківщині і Гуцульицині.

Осібний розділ R мартирольоґії українського населення в Галичині становить околиця Славска у Скіль-щині і Гуцульщина.

По сих, економічно найнужденніиших, селах перенеслася в 1920 р. лявіна польської руїни з усіми страхіттями жорстокости, полишаючи між населенням спогад, якого не затруть цілі десятиліття.

Та хай Факти говорять.

Поважний інтеліґент, один 8 найвизначніиших діячів скільщини описує погром названої околиці, як слідує: „Під напором большевиків опустили Поляки д.

20. серпня 1920 р. свої становища у скільськім повіті; утікла польська жандармерія і державна поліція. Тим часом д. 21. серпня надїхав з Лавочного на стацію у Славску паровозом др. Бекеш 8 трьома озброєними товаришами і в ту-ж хвилю явилося чимало народу, обступили паровіз і прислухувалися мові д-ра Бекеша. І сказав їм д-р Бекеш, що він хоче увільнити нарід з під польської влади. Д. 22. серпня приїхав д-р Бекеш знову, скликав віче, на котре зібралося чимало жителів. В тім на кінці села появилися втікаючі польські полеві жандарми на 67 підводах; було яких 150 жандармів з двома кулеметами. Супроти сего д-р Бекеш від’їхав до Лавочного: та своєю появою він спричинив замішання в обозі польської жандармерії. Вони боялися їхати на

Лавочне і вибрали дорогу через Тростян до Тухольки. Друга частина поїхала на Тухлю. По дорозі поступили вони до хати Сеня Марчишинець і його вагітну жінку Анву (22. літню) побили до того, що вона поронила дитину і сама померла. В тім часі підійшло о — 6 товаришів д-ра Бекеша з крісами і почали в присмерку стріляти на осліп, в сторону поль. жандармерії. Поляки відповіли маїпиновими крісами; та врав переймив їх такий страх, що вони почали скидати свій військовий одяг, передягатися по цивільному і, покинувши кулемети і кріси та вози з провіянтами, розбіглися по лісах. Народ збігся на місце стрілянини і, бачучи поперевертані вози з мукою і вбіжем, не бачучи від Різдва хліба, кинувся на добро. Якже тяжко відпокутовали за се винні й невинні! — Д. 25. серпня над'їхала польська панцирка а зустрівшися з панциркою д-ра Бекеша, віддавши кілька стрілів, завернула в Тухлю. За те день 26. серпня був днем великої польської побіди і великої радости, і днем плачу, стогнів і горя українського населення. Тому, що розгром польської жандармерії стався у Слав-ску і найбільше молодіжи зо Славска зголосилося до укр. армії, отже і вся злоба і помста обернулися проти славчан.“

Тільки говорить ввіт про події, попереджуючі погром польською армією населення Славска й околиці.

А тепер подивімся на другу дію траґедії Славска.

_пДн. 26. серпня, рано — говориться у названому звігі — надтягнула компанія польського війська з розгромленими д. 22. серпня польськими жандармами і машеруючи селом, по дорогі побивали всіх, кого стрінули, до крови. Розпущене поруч. Міхальським ь.йсько кинулось на село. Ні одної хати не оставило цілої. Банди по кількох жовнярів холили від хати до хати, всіх без виїмки побивали кольбами крісів, кого’тількв найшли в хаті чи на дорозі; допускалися на жінках і дівчатах насильств, розбивали комори і виносили все, що найшли, знищили всі пасіки в селі, мід вибрали, а улиї з мухами попалили; а коли одна банда перейшла, надходила друга і третя і так цілий день катували без виїмки винних і невинних.

Провід вели три сержанти: оден „Турек“, другий якийсь високий з червоними вилогами, а третий смаглявий у сталевім шоломі.

Тоді побили до безтями начальника громади і його жінку і кількох господарів заарештували. Над арештованими вільно було кождому знущатись, і кождий, хто їх пильнував дійсно два дні знущався. Коли з лавочанської поліції надійшов сержант Клехов-скі, бандит з Королівства, що за часів царату утік з Росії і став лісничим у Зборовського, а відтак пішов до польського війська, то і він серед ночі перші свої кроки звернув до увязнених і побивав їх до безтями. Треба було бачити звірське побиття людей І Від голови, до ніг покривали людські тіла синяки, а навіть рани з поколення баґнетами. Так поколену бачив я Марію жінку Луки Страган; а Луці Страган при побоях зломили руку. Били також хорих на червінку (так побитий Ілько Граб помер).

Сама шкода в пасіках виносить до пів міліона, а шкоди з рабунків виносять до півтора міліона, бо забрано в громаді всю теплу одіж, все біля і все полотно, всю омасту так. що люди лишились в тім, в чім були.

Поручник Міхальскі дав позволення рабувати, що мені він сам сказав. Бійки, рабунки тревали два дні (26. і 27. серпня). Д ЗО. серпня прийшла експедиція підпор. Недзвєцкого, що мала винних від невинних відділити. Що ще остало по попередних, се тепер топилося в руках свіжих наїздників. Відтак під проводом ославленого Клеховского пішли війська по верхах, від Тростяну і цілий день гонили за людьми, стріляли за тими, що з страху повтікали з села і забирали людям худобу.

Другого дня, ціла експедиція удалася в другу сторону по верхах, і забирала знову худобу; спалила 4 будинки і два обороги по 10 фір сіна. Хто з біднійших пішов просити о віддання корови, того брали на протокол. Коли не знав нічого сказати то Клеховскі, майстер від індаґування не надармо прийшов зі своєю ґумою. ... А славна се ґума. Груба, довга до 70 цм. Сею ґумою бив він, де попало, а кождий удар лишав сині запеклі знаки. Бито людей сею ґумою 3—4 рази на день; бито їх так, що вже ледзи дихали (Олекоу Катаман, Марків, Луку Винник). При такій еґзекуції два жовніри тримали 8а голову, два за ноги, а двох било. Наказано всім в громаді під загрозою спалення хати явитись до протоколу і цілий тиждень писали такий протокол майже при кождім індаґуванню так, що зойк і плач людей, старих батьків і синів цілий тиждень не умовкав. Відай муки пекольні не можуть бути більші від тих мук, які переходила ціла громада. Поручник Берштайн, переїздячи через село Славско, довідавшися про те внущання, був обурений і зробив виговір поруч. Нєдзьвєцкоаіу. Начальник стації Поляк Пельц 8 жінкою так роздразнилися подіями, які на стації діялигь підчас індаґування селян, що другого дня, не можучи сего знести, виїхали. На пальцях можна почислити тих, котрих ґумою Недзьвецкі, Клеховскі і розбішене жолда-цтво польське не били. Врешті заковано 22 людей і відставлено під полевий суд до Стрия".

Подібно, як у Славску, у звязку з пробою оружного виступу д-ра Бекеша, поступило польське військо в околиці Перегінська в присілках Осмолода і Підлюте. „Д. 29. серпня 1920 р. — читаємо в звіті, списаному в У. Г. К. п. В. Б. — прийшло до ГІідлютого і на Осмолоді польське військо, вислане проти українських партизанів. Тоді скінчилося на арештуванню камерального лісничого в Ясени Михайла Ільницького. Ільниць-кий внав, що арештованих Українців Поляки морять

голодом і по бестіяльськи катують. Боячись, що згине від побоїв, утік. За се польське військо і польська карна жандармерія мстилася на його жінці. Забрали, не заплативши нічого, одну штуку худоби і стрільбу, хоч він мав законний дозвіл на оружжя. Приданий жандармерії аґент поліційний, сліпий на одно око, називаний його власними польськими жандармами „сьлєпи оправ-ца“ грозив жінці Ільницького, що поступить з нею як „з простою дівкою“, коли не покаже, де вакопані бочки меду, сідло і инші річи. Поступити „як з простою дівкою“ значило тільки, що катувати. Коли Ільницька не хотіла показати закопаних річий, „слепи оправца“ казав її і всім льокаторам вийти з хати, бо він буде хату зі всім, що в ній е палити (хата камеральна — власність держави). Налякана Ільницька кавала парубкови показати, де річи закопані. Парубок заявив, що як пан верне і скаже показати, то він покаже. „Слепи оправца" арештував його, спровадив до лісничого Строчиньского в Підлютім, запер в льоху і казав жандармам катувати.

По південнім безпереривнім катуванню, парубок не видержав і заявив, що тепер покаже. За кару, що від разу не показав, катували його ще пів дня. Ільницькій дали таку посвідку: Од Ільніцкей жони пошуківанеґо бандити вабрано: сьодло, карабін, коце і вепша бітей ваґі . . . Всякими брутальними способами сліпий аґент хотів від Ільницької вимусити місце побуту Ільницького. Коли відповідала, що не знає, арештував її і відвіз до Пере-гінська. По кількох днях увільнено її.

Той самий відділ карної жандармерії арештував без Ніякої причини старенького побережника на Осмолоді Петра Хрестюка і його доньку. При тим забрано ялівку його зятя і зарізано. За неї ані не заплатили, ані не лишили пос- і відки. Доньку скатовано в звірський спосіб. По кількох днях увільнено обоїх, бо навіть в очах польської жандармерії вони нічим не провинилися. Та проте за забрану ялівку ані не заплатили, ані не дали реквізиційної посвідки.

Арештовано Митрополичого лісничого Криницького, при чому забрано його і його сина убрання і білля, хоч то не були військові річи. Хотіли брати і корову, але Криницький випросив, і замісць корови взяли тільки бичка і не дали посвідки ні гроший.

На мості між Підлютим і Ясенем стояв польський постерунок, двя вояки. Надійшли з гір 4 українські партизани що хотіли здатися. Побачивши польський постерунок, кинули кріси в ріку і доброхіть здалися. Карна жандармерія, що закватерувалася в домі лісничого Строчинського, заперла їх в льоху під хатою і кілька днів день і ніч катовано їх, щоби зрадили, де прочі їх товариші. Коли катовані, хоч вже понапухали не до пізнання, хоч були скупані у власній крови, не вміли, чи не хотіли дати вдоволяючих відповідий, жандарми вивели їх на город, казали повикопувати гроби, позавя-зували їм очі і заявили, що їх розстріляють, як зараз не дадуть вдоволяючих відповідей. В той спосіб вимушено від них якісь відповіди. Рев катованих в льоху чути було на віддаль півтора кільометра від хати.

Між українськими партизанами були тільки 4 па-рібки з ГІерегінська. З сего приводу вольське військо і карна жандармерія вмістилися на цілому селі. Діялись там орґії звірств. Замордовано двох селян, між ними одного такого, що не мав ніяких, хочби особистих вносин 8 партизанами. Село рабовано три тижні, забираючи всьо, що мало якусь вартість: худобу, сіно, полотно, постоли, збіже. Казали вносити молоко, сир, масло, яйця тощо. Громада мусіла удержувати великий відділ війська, даючи харчі і платячи грішми. Окрім того наложено контрибуцію у виді 20 биків“.

Сі і багато других Фактів доповнює ще один нелюдський злочин, який мав місце в с. Рожанці нижній.

В сему селі Степан Михалевич в часі відвороту большевиків зорґанівував самоохорону. Коли вернулися Поляки, поліція з Тухлі, вислідила його в його криївці д. 23. вересня і заарештувала його. Перш усього його побили. Ланцом, знятим з пса, його сковано, відтак прикладом кріса розбито йому лице, а врешті нагаями збито до того, що його тіло було чорне як вуголь. Відтак на посторонку водиь його поліцай по селі як собаку. На кінці села пристав він з своєю жертвою відпочити і тут — як оповідають польські вії ськові особи

— С. Михалевич вхопив баґнет жандарма і пробився ним на смерть. (Св. о. K.J

Ще страшніще представляється погром польською жандармерією і поліцією населення Косівщини.

Привід до нього дав так само відрух населення, яке не могло перенесіи жорстоких знущань польських поліційних орґанів, що не оглядаючися на страшний голод у сих околицях, переводили безоглядві реквізиції

і грабежі, доводячи населення до краю розпуки. Сей відрух проявився вбиттям двох польських жандармів в

17. на 18. квітня 1920 p., що найбільше знущалися над безборонним населенням, а до того мали совість обтяжену гріхами донжуанства. І почалася „пацифікація“, спершу в селі Жабю, а відтак по цілому повіті.

Покищо наведемо самі голі Факти, на основі звіту одного селянина в Жабя (з д. 1. листопада 1920 p.).

„1. В місяці квітні 1920 p., карний відділ і польська жандармерія спалили дім Олекси Мартинчука в Жабю зеленій, зрабували 20 штук рогатої худоби, 2 великі стоги сіна і 2 пивниці та 1 стодолу спалили.

2. У Василя Мартинчука спалили хату, зрабували 12 штук худоби, та його двох синів били майже до смерти, відливаючи при тому водою.

3. Олексі Явушевському спалили хату і сильно побили його жінку. Олексу Янушевського били і вивезли до тюрми.

4. У Василя Шкрібляка спалили хату, його самого арештували і сильно побитого відвезли до Коломиї.

5. Дмитрови Шкріблякови спалили хату, зрабували

2 корови і його сина тяжко побили.

6. Олексу Савчука 70-літного старця тяжко побили, хату спалили і майно зрабували.

7. Петра Мартинчука арештували і прокололи його баґнегом наскрізь, а що він ще жив, звязали йому руки і ноги кільчастим дротом, били його буками, а на кінець кинули його до рова в болото, де був ще лід, на посміховисько, де він пролежав цілу ніч до рана. Рано його взяли до коломийської тюрми, де він по 10 дневних тяжких муках помер.

8. Арештували Петра Максимюка і так його сильно били, що він пять разів зімлівав, а Поляки його пять разів відливали водою і далі били. Він був цілий залитий кров», а Поляки насмішливо кричали: „Patrzcie, jak on zajadł się marmeladą“.

9. Арештували Петра ІІирчука і так його сильно били, що аж йому кости поломили. Він кровю залив арешт, а Поляки його хорого заставляли мити арешт від крови, що й він мусів робити.

Дальше арештували і сильно — тяжко били:

10. Дмитра Пирчука, 11. Федора Огижука, 12. Федора Мартинчука, 13. Юрка Ьіцнака, 14. Івана Максимюка, 15. Василя Дідушка, 16. Марійку Максимюк, бідну вдову зрабували і тяжко побили (забрали в неї 2 корови і 10 свиней). Троє її дітей (оден син 12 літ, другий 10, а третій 2 роки) польські жовніри і жандарми сильно били, клали на огонь і так мучили. Старший її син 25>літний, був рівнож арештований, тяжко битий; одначе вдалося йому втечи, хоч за ним Поляки вистрілили звиж 10 разів.

17. Арештували Юрка Кречуняка та його сина, зрабували йому 7 штук худоби рогової і 4 свиней. Юрка Кречуняка взяли два Поляки за руки, тягнули його по землі, розтягаючи межи собою, а третий Поляк великим буком бив його по грудях. Рівнож в такий звірський спосіб катували його сина.

18. Арештували Михайла Максимюка Кузьми і в звірський спосіб його били та мучили.

19. Арештували Дмитра Шкрібляка Михайлового, розпяли йому навхрест руки до грубого кола. Обвязали руки довкола кільчастим дротом і так звязаного гнали дорогою, били дротяними нагаями і грозили: „так усіх гуцулів розіпнемо по дорогах на деревах, які будуть важитися піднімати повстання проти польської влади в Галичині“. Дмитра Шкрібляка і його брата Олексу Поляки обрабували (1 коня, 4 корови і 2 свині).

20. Арештували Марійку Максимюк і її тяжко побили.

21. Арештували Настуню Чиркалюк та її маму; обі обрабували зі всего майна і сильно били. Вязали кільчастим дротом, гонили лісами і били нагаями.

22. Василину Форґель арештували і усе її майно зрабували. Звязали її кільчастим дротом, гонили лісами, бючи нагаями з дроту кільчастого.

23. Петра Зеленчука арештували, тяжко били і зі всего майна обрабували.

24. Арештували, сильно побили, обрабували з усего майна Василя Космачука і відставили його до коломийської тюрми.

25. Арештували Івана Сумарука, зрабували 5 штук рогової худоби і били його майже до смерти,

26. Арештували Танасія Сумарука, та його сина, тяжко били і усе їм майно зрабували.

27. Миколу Рубенчука арештували і так сильно побили, що лежав кілька місяців тяжко хорий у ліжку. Йому зрабували 4 штуки рогової худоби.

28. У Козьми Максимюка зрабували все майно з дому і 4 штуки рогової худоби.

29. Марійку Савчук, 80-літну жінку, арештували, сильно били і катували, та зрабували в неї 3 штуки рогової худоби.

30. Арештували Івана Ґуцинюка і так його били, що аж йому поломили ребра і такого змордованого відставили до тюрми в Коломиї.

31. Арештували Юрка Цвілинюка, звязали і пол-ляли горячим окропом його тіло, опісля били, а на кінець розібрали його до голого, загнали до собачої буди і казали брехати як собаці, де він мусів і ночувати. Другої днини його голого гонили селом Жабе-велене, били нагаями і висмівалися в ввірський спосіб.

32. Арештували і тяжко били Степана Котика.

33. Андрія Зітинюка, 75-літного старця, арештували і так сильно та тяжко побили, що він пролежав кілька місяців хорий в ліжку.

34. Олексу Икібюка арештували разом з його жінкою, га сильно били нагаями 8 дрота, копали черевиками так, що їх 4 рази відливали водою і дальше били. Тіло було так еранене, що куди вони йшли, були кроваві сліди.

35. Ґотича Петра, сина Юри зі Жабя - Бистрець, арештували, а хату спалили. Усе його майно зрабували, а його самиго в звірський спосіб тортурували, били кільчастим дротом, гріли дві зелівні штаби, він мусів на них стояти голими ногами, так, що йому виступили в ніг лише голі кости. Рівнож били його родичів, а старенький батько пропав без вісти.

З гори зазначую, що се ще не все, бо з инших сіл косівського повіту, ще нема списаних матеріялів.

Описав я се лише поверховно, не описуючи подрібно тих тортур, яких уживала культурна європейська польська держава у Жабю і в околиці. Варто згадати, що польські жандарми під командою пана Іураля, коменданта жандармерії в Жабю, який і досі там мордує наших людей, та польські карні баталіони хіим висше наведеним жертвам обривали кліщами нігті з рук, били та вя-вали кільчастим дротом, пекли розжареним зелізом живе людське тіло, казали людям брехати як собака, та казали лизати свою власну кров в землі. Отеє сі страшві надужиття культурної Польщі над нашим українським народом в Галичині, які кличуть о пімсту і ратунок до цілого цивілізованого світа: Культурний світе, цивілізовані народи, усуньте пятно дикунських внущань польської влади на українських землях. Прові рте цю справу. Візьміть в оборону поневолений український народ Галичини, який ви віддали на поталу Польщі, бо пролита кров нашого народу не пропаде на марно. Олекса Довбош, славний ватажка гуцульських опришків, сказав 150 літ тому взад: „Людська кровця не водиця, проливати не годиться.“ А ми Гуцули, його нотомки, кажемо отверго, що ми марно свою кров не проливали. Не чужого, але свого мп бажаємо і не спіч-нем доти, доки не виборемо своєї самостійної української держави! Доки не буде вирішене питання нашого народу в нашу користь, доти на Сході Еврони не буде спокою. Ди того часу тут буде крівавий Балкан, бо жити під ввірським, диким польським пануванням наш народ не погодиться.“

Так кінчить своє ввідомленнє 8 д. Жабв, 1. падолиста 1920 р. один Гуцул, селянин, котрого імя в зрозумілих причин мусимо промовчати.

Ще страшнійше малює розбої жандармерії і війська инший звіт, який наведемо в цілости.

„Дня 25. квітня 1920 року, прийшов карний курінь до села Жабя і околичних сіл, як Голови, Ясенів і Криворівня (Косівський повіт). Сі війська допускалися на приказ своїх підкомандантів, а голосно Д. 0. Ґ. (Довудзтво Окренґу Ґенеральнеґо) Львів слідуючих страшних надужить:

В тім часі арештували 37-тного селянина Дмитра Зюзяка в Жабю. Він ішов собі спокійно дорогою і його схватили Поляки, закидуючи йому шпіонажу на користь мнимого повстання. Під час допитів побито його смертельно. Коли йому нічого не могли закинути, замкнули в тюрму. По сій екзекуції пішов „сержант“ Мияк, з куріня 6./IV на почту і розмовляв з Д. 0. Ґ. в слідуючий спосіб: „Гальо, Коломия, ту сержант Мияк, карнеґо оддзялу в ібю, проше даць Д. О. Ґ. — Юж мами вднеґо пташка, нвякеґо Дмитра Зюзяка з Жабя. Цо да-лей з иім зробіць ?“ — Наспіла відповідь: „Справіцьсье по польску.“ — Мияк відповів: „Юж ма по польску; до рава може жице сконьчиць.“ — Була відповідь: „Добже.“ Що дальше балакав сержант Мияк сьвідок не внае, бо викинено його за двері з уряду почтового.

Карний курінь 6./IV дня 28. квітня 1920 року, в Жабю — Зелене спалив дім Олекси Мартинщука, Василя Мартинщука, Василя Савчука, Олекси, Дмитра Шкрібляка, Петра Янушевського і других господарів. При тім зрабовано їх до тла. Арештовано там 50 осіб, над якими знущалися в нечуваний спосіб. Петра Мартинщука били польські жовняри на прикав сержанта Мияка цілий день, а вечером кинули його. На другий день відировадили його разом з арештованими Петром Пирчуком і Юрком Цвілинюком на місце помордованих жандармів, змусили їх кольбами, нагаямп і колючим дротом лизати ще свіжу кров. Тяжко побитого Петра Мартинщука відставили на постерунок жандармерії в Жабю, де йому польські жандарми били деревляні кілки поза нігті, а потім виривали залізними кліщами нігті 8 рук і ніг. На місце тортур мусіли нести тяжко побитого инші арештовані, бо сам він не міг іти (Сьвідки: 0. 0., Ф. С. і В. К. з Голов). По кількох днях помер Петро Мартинщук в тюрмі в Коломиї, в наслідок польських середновічних інкві-заційних тортур.

Під позором мнимого повстання карний курінь

6./IV арештував Юрка Ґотича Петрового, а його дім спалив. Арештованого били Ляхи кільчастим дротом, а врешті розпекли дві зелізні штаби, змусили ставати на них босими ногами. Нещасна жертва так сильно попекла собі підошви, що було видко кістки.

Та сама карна експедиція в селі Головах спалила дім госп. Василя Шекерика і Федора Карабчука. Знасилували і тяжко побили Василину Шкіндюк 8 Костюків. Арештованого Дроняка Миколу так тяжко побили, що він набрав кусники свого власного мяса на памятку ,,польської культури“. Василя Маротчака Ваділюкового і Іляка Бойчука дякового зловила польська стежа на полонині Стовні; обох приведено до села Ферескулі, де на приказ польського Офіцера їх бито, а опісля обох підвішено на смереці, а коли оба були вже цілком непритомні і показалася в них піна на устах з удушення, відтято шнур. Коли прийшли до притомности, дали їм по сто буків і пущено як цілком невинних.

Арештованих селян з Голов, Красноїли і 'Кабя — Замаґори гнали попривязуваних до коний, та підганяли їх нагайками і піками, причім ранено їм тіло аж до костей. Крик нещасних, та рев зрабованої худоби заглушував шум бистрого Черемоша (Сьвідки: 0. 0., Д. і П. Г., І. 3., М. С. і C. K.).

Арештованих Гната Раховського, Федора Кі-кінчука, Василя Сорича, ІІетра Форґача, Івана Кікінчука і Федора Мартищука Биндяка підчас, коли їх гнали до тюрми в Коломиї, в Ворохті, в домі Івана Мартищука били колючим дротом, нагайками, та прикладами крісів, змусили їх наслідувати звірів і птахів. Громадяни Ворохти плакали на вид тортур нещасних.

По переході ґрупи ґен Кравса польське військо арештувало ряд цивільних осіб за симпатію до свого війська, і катувало їх. Коли Юркови Речаеви пустилася кров з носа від побоїв по лици, наст а-

влено його капелюх і змушено пити його власну кров.

В половині вересня 1920. року, підчас конання окопів на Ардзелужи біля Ворохти знасилувало три-найцятьлітну дівчину Анну Стіндзак ГІачку-нову десять польських жовнярі в.

В селі Головах побито так тяжко Михайла III е-к єрик а Дмитрового, що він по трьох днях тяжких мук помер.

На Великодні свята 1920 року польські жовніри і жандарми забирали Гуцулам поолідну паску, на яку вони випекли посліднии запас муки. Гуцули плакали як малі діти, а Поляки били ще до того. Забрали паски у Василя Бойчука, Анни Гайчук, ж. Михайла, а до того забрали у Анни Гайчук кури, сир і пять кґ. солонини у Евдохи Ґадрук. Хто сховав паску того били, щоби признався, де сховав. Тоді саме прийшли до бідної вдови, якої чоловік упав на війні; вона з чотирма дітьми гине з голоду. Забрали в неї паску і нещасна попала в таку розпуку, що хотіла повіситися; люде зложилися на нову для неї паску.

Карний відділ 6./IV заарештував Марійку Марти-щук за співучасть в повстанню, тяжко її побив, а заразом зрабував їй дві корови і свині. її троє малих діточок (одно вісїм-літне, друге десять, а трете два-найцять-літне) при допитах за батьком, били нагаями, та пекли над огнем, який розложили на полі.

Юрка Цвілинюка Козьминого розібрала польська жандармерія до нага, била нагаями, загнала до песьої буди і нриказала йому гавкати як псови, будь то ким, будь грубим голосом. Він ночував в буді, а на другии день гонили його на посміховисько людське голого по селі. Він лизав з иншими арештованими кров по вбитих жандармах. —

Карна експедиція арештувала далі 50-літного свідомого селянина Дмитра ГІиргука-Ьіліщука за

її

повстання проти Польщі, відставила їх до тюрми, де він сидів до осени 1920. року. Його дочки: Параску, Марійку і Параску били цілу ніч, знасилували їх та заразили сіфілісом, з якого вони і досі не вилічилися.

Дім Василя Карабчука, кошового „Січи“ в Головах, підозріваючи його о повстання проти Польщі, обскочили ляхи; а що не було Василя Карабчука ні сина, почали бити його жінку, яка лежала хора. Коли вона була вже непритомна, вибігли з хати, підпаливши її з всіх сторін. Коли жінка Карабчука прийшла до притомности, мусіла утікати з дитиною із горіючої хати. Тоді зловили її знову, били, повели назад до горіючої хати, щоби її розстріляти, аж люди виплакали її, та відвели її з малені.кою дитиною на бік. —

Подяки арештували далі Дроняка Федора, селянина з Голов, який дав польському капітанови 700 кор. сріблом і золотом, за що звільнив його капітан. Другого дня арештував його инший офіцер і смертельно побив. Поляки взяли хабарі, майно грабували, а він нещасний мусить і досі сидіти в тюрмі. Той сам капітан арештував Івана Іванійчука, який дав йому 2000 кор., защо його випустили, згючатку добре набивши. Хто мав гроші, той викуплювався, а хто ні, той мусів гнити по польських арештах.

Дня 28. квітня 1920 року, арештували Федора Грі-здака з Голов, який перед кількома днями вернув з італійського полону. Приказали йому піднести руки до гори, а польські кати почали бити його прикладами попід боки і були-б убили нещасну жертву, коли-б не польський жовнір, який з ним разом повернув з італійського полону, пізнав Федора Гріздака, та випросив від дальших катувань.

В Юри Сайріянчука — Туманового зрабувала та сама карна експедиція 600 кор. з череса, і ще його набила. Коли він прийшов жалуватися до польського капітана, капітан сказав:

„Добже зробілі, же набілі, дайце му ешче 25. букув (кіюв) за то, же он жалує сье на нас“.

Гой сам карний відділ зловив на полонині цілком невинну жінку Марійку Кречуняк. її били день і ніч. Підвішували за коси до сволока і так били. Коли вона упала на силах і була півмертва, кати відійшли. В кілька день пізнійше донесено їй, що ідуть до неї польські жандарми. Вона з страху перед новими тортурами, пішла до стайні і повісилася, шоби тільки не бути катуваною. її мужа Маковія Кречуняка зловили пізнійше польські жандарми, били його, а по кількох тижнях тюрми випустили на волю як цілком невинного.

Карні відділи, які нарабували цивільного одягу в ЇКйбю, поперебиралися по гуцульськи та прийшли до Голов. Тут приишли до господаря Дмитра Костюка на ревізію по кріси, а попри кріси забрали йому 2000 к. ав. золотом і сріблом. Бачучи, що він має гроші, почали бити його смертельно, щоби ще дав, кажучи, що він Українець, повстанець, большевик; забрали ще коня і пішли далі. Коли вони ішли поперебирані, старенький гуцул 76-літний Василь Костюк вийшов з солею і хлібом против них, бо не гнав, що се Поляки. Здіймив капелюх, зложив руки до молитви і так молився з сльозами в очах: Слава Тобі Боже Великий, що я дочекався перед своєю смертю ще рав побачити наше, українське військо. Слава Тобі Боже, що я дочекався перебути польське ярмо; я на вас, юнаки, давно чекав, щоби Ви нас виратували“. Поляки, удаючи Українців, питалися, чи він не пішов би бити Поляків. Старий дідо аж підскочив з радости: „Хоч най зараз гину а іду; лише давайте сюди скоростріл“. Дали йому скоро-стріл, а він почав стріляти у воздух, та тішився як мала дитина Схопили його Поляки, почали бити

и*

тяжко, говорячи: „Дами ми тобе, стари недзведзю, Україне; не бендзеш юж венцей просіць Боґа о Україне.“ Ріьночасно зловили Михайла, сина старого діда і обох били нагаями, буками та колючим дротом. По двох тижнях пустили їх на волю.

Дня 3. січня 1921 року напав підкомандант польської жандармерії (Поль. Пане.) в Жабю Сохецкі, в товаристві чотирох жандармів, на дім Анни Гайчук, жінки Михайла, який від 25. серпня 1919 року, скри-ваеться перед польськими переслідуваннями в горах, та якому знищили велике господарство, худобу, збіже, до-машну обстанову, убрання на суму 1,000.000 к. а. Замкнули її в хаті і почали бити в немилосерний спосіб нагаями і прикладами крісів. Кинули відтак сильно збиту на землю і почали копати її ногами. Коли її арештовано і приведено на постерунок, били її знову, а командант Ґураль, називав її ріжним неморальними словами. Потім випущено її, як цілком невинну. Коли вона прийшла до місцевого лікаря Др. Якова Невестюка і той скон-статував сильне ушкодження тіла, слідчий суддя Казимір Шипонь не хотів списувати протоколу, кажучи: „Не треба Тобі заїдатися з паничами.“ Доперва на рішучий протест Др. Невестюка списав Шипонь протокол.

Там же переведено ряд ревізій за крісаьи, що не обійшлося без катування населення, як се було у Василя Петренчука, котрого при ревізії так побито, що лікар сконстатував сильне ушкодження тіла. Також побили Василя Фрая, Проця, Пінудзяка-Драчука. Івана К і щук а, Марійку Піти ляк, яка і т^пер лежить хора в наслідок побиття, Івана Пі ти ляк а, Юрка Гуцейімока і Микиту К і щук а з Жабя-Прислін.

Зрабованих і арештованих, яких вже давнійше звільнили, тягають 70 кільи. до коломийського суду.

Жандармерія заборонюе без свого дозволу відбувати народні звичаї, як весілля, храм, похорон, посиджіння (грушка), толоки і вечерниці, а як позволить, висилає двох до трьох жандармів як асисту. Вони провокують і деморалізують нарід, та об’їдають їх. Коли хтось важиться доносити про надужиття військ і жандармів, грозять розстрілом і переслідуванням. В самім Жабю-Головах не було хати, деб не бито людий, не рабовано.

Польська адміністрація покликала врешті, як се було в коломийськім окрузі, до перепису в бюрі побо-ровім вісім річників. Українські сьвідоміщі селяне і тепер не можуть явитися ва своїй рідній землі і скриваються по лісах.“

Поки підемо дальшим шляхом гуцульської марті-рольоґії звернемо увагу на деякі Факти, стверджені свідками, котрі виказують, що сама польська жандармерія нарочно спровокувала погром на невинне, загибаюче з городу населення — мабуть по якомусь наказу з гори.

Сі Факти слідуючі:

1. На які два тижні перед нібито повстанням Гуцулів появилися в околиці якісь невідомі люде, що ширили вістки, що прийдуть большевики, українські війська з Угорщини, або Румуни.

2. На два тижні перед подіями на Гуцульщині на станицю жандармерії в Ясенові спроваджено ручні ґранати.

3. Арештування почалися в Устеріках 17. квітня, перед убиттям жандармів.

4. Після названих подій якийсь відділ польського війська подавав себе перед Гуцулами за Українців й намагався тим робом добути від них докази їхньої прихильности до большевиків і ненависти до Поляків. (Свідки: В. К. в Головах і І. Н. в Красноїлі.)

Та й годиться занотувати, що дла переведення погрому вислано 14. полк полковника Роліньского, а його іменем видавав прикази майор Павловскі і капітан Бжезіньскі.

Місцем розбоїв були: Голови, Жабе-Зелене, Гринева, Яблониця, Ферескул, Красноїла, Ясенів, ГІерехрестне, Довгополе, Стебне, Ровтоки, Косівле.

Розсліди переводили в такий спосіб:

Польське військо входило розстрільною в село. Воно зганяло мужчин і розпитувало, хто намовляв до бунту. Після сего починалося биття. Жандарми ставали в ряд, били наперед кулаками між очі, в ніс, говорячи: „Ви большевики! вам хочеться України!“ Від ударів кождому пускалася кров носом. — Після побоїв відводили кождого зосібна у віддалене, закрите місце. Там першому завязували очі і давали сальву у повітря. Відтак приказували йому покластися лицем на землю і не рухнутися, а то його застрілять. Лежачого показували другому, якого тепер приводили, і казали: „Яв не при-знашся, застрілимо і тебе!“ —Так вимушували зізнання. — Били буками по пятах; били і жінок як напр. кухарку о. Березюка з Ферескулі, котра дістала 50 буків.

Д. 20. мая число арештованих в Коломиї виносило 135 осіб. В тім дні приведено ще 12—16 осіб. 35 осіб признали невинними. І так між иншими о. Березюка з Ферескулі арештували без подання причини. Закидали йому, немов би він підбурював людей в церкві. 0. По-пеля в горячці 39° вели пішки до Коломиї і там на ярмарку водили його по місії серед ридаючого народу.

Та йдім слідами хрестної дороги Гуцулів далі.

Перед нами протокол списаний з членами україн. делегації з Гуцульщини д. 13. мая 1920 р. в Команді Прийоми. Станиці укр. збігців у Волівці Ч. екс. 13.

Делегати: Ф. К. і Д. K., господарі з Голов і В. C., Ю. X., І. H., господарі з Жабього заявляють, що приїздять як делеґати укр. народу з Гуцульщини, щоб запротестувати перед україн., англійською і американською місіями на области чєхо-словацької републики, та щоб просити чеський нарід і чеський уряд о поміч проти нечуваних варварств польських військових і політичних властей на народі Гуцульщини.

З протоколу виходить, що вже 13. квітня почалися масові арештування інтелігенції, духовенства і простолюддя до того, що арештовано около 15 вчителів нар. шкіл і поверх 60 священиків, між ними о І. Попеля 8 Довгополя, 70 літ, о. Степановича 8 Кут, 68 літ, а врешті поверх 3000 селян, між ними жінок з малими дітьми.

Арештованих катували немилосерно. П. Зюбюка з Жабйого били цілий тиждень, врешті зломили йому крижі і він в муках помер. Його синови Іванови поломали ребра, ноги і руки і він теж помер. Сливчака Лукіяна і його синів, Миколу, Олексу і Михайла побили так, що вони й досі хорують. Параску Храбчук і Марію Се-менюк з Жабйого, а Катерину Карабчук з Голов били до омління. Янушевську з Зеленого і її дитину на руках прокололи штиком. Настуню Шекерикову з Голов били цілу ніч враз з її дітьми так, що вона досі хора. Масово відрізували людям язики, вуха і носи.

Враз з тим ішло палення осель. В Жабю спалено поверх 50 хазяйств, в Головах 16, в Зеленім 6 — на цілій Гуцульщині біля 400. Палили і церкви, як напр. в Ясенові, пов. Носів.

Як причину сього роду звірств подають підписані делегати опір народу перед бранкою до воєнних чинитьб на користь Польщі, опір начальників громад давати печатки на чисті блянкети паперу, на котрих старости виповнюють нібито деклярацію населення з жаданням прилучення до Польщі.

Делеґати просять всі міжнародні місії на области Чехословакії, щоб вони для провірерня поданих Фактів вислали свої делегації, та просять уряд чеський, щоб він своїми військами обсадив Гуцульщину, а то Гуцуль-щина загорить огнем повстання. (Слідують підписи делеґатів і протоколуючого четаря дра Т. Б.).

Не будучи у змозі цитувати всего богатого мате-ріялу про польські злочини на Гуцульщині, обмежимося до найважнійшого. Отже:

З весною 1920 р. — говорить одно звідомлення, яке підтверджують свідки M. С. з Жабйого і пні К. з

Льзова — скликали до суду Гуцулів до одної салі, роздягали їх по пояс і жовніри та жандарми били їх нагайками до того, що войки було чути на віддаль 80 кроків, хоча двері і вікна були 8ачинені. Молодим хлопцям витягали кліщами нігті, розбивали крісами яблука на колінах і т. п. Хто не явився до екзекуції, тому палили хату. Офіцери залюбки кидали старих на землю і по них танцювали.

Д. 14. грудня 1920 р. арештували поль. жандарми господаря з Жабйого Н. 3., сліпого на обидвое очей, бо в нього найшли підкинутий кріс. і- »мандант жандармерії Ґураль бив його кулаками, кидав його під поріг, ходив по ньому, сміючися. Коли він зімлів, випустили його. (Свідки: В. К. з Жабйого).

Того-ж дня той сам командант арештував В. Ко-шеляка-Малярукового з Жабйого, звалив його на землю, сів йому на шию і бив грубим буком по цілому тілі. Опісля випустив на нього 4 вчені собаки, яві поранили жертву по всіх усюдах. Врешті, як невинного, його випустили.

Д. 26. і 27. вересня 1920 р. напали поль. жандарми на рілю Мих. Гайчука в Жабю і викопуючи при допомозі насильно зігнаних людей його буряки, забирали на команду. До воза навантаженого буряками запрлгли Анну ОстаФІйчук і Марійку Бобчук, котрі цілий день під побоями мусіли копати буряки і на посміх села мусіли везти ФІру на команду.

На дім відомого Петра Шекерика-Доникового напали польські жовніри, зрабували дві корови, спалили цінну бібліотеку, кореспонденцію, рукописи, а навіть родинні фотоґрафії. Його наймита били цілий день, аж поки він не кинув служби у Шекерика.

Управитель дібр Фундашї ґр. Скарбка в Жабю, Шарскі, підмовляв своїх стражників, щоб вони стріляли Гуцулів. В осені 1920 р. на збірці стражників він сказав: „Ви, стражники ходите по лісах; отже, де зустрінете

Боднаруків або других українських втікачів, стріляйте їх як скажених псів. Кари вам за се не буде. Дістанете ще від поль. уряду велику похвалу, бо ті втікачі — се українські бандити, що разом з послом Шекериком будували на польській землі Україну.“

На весні 1920 р. польська жандармерія з Мику-личина робила ревізії за карабінами у госп. М. П.. Д. і M. М. При тім так їх побила, що їхнє тіло почорніло як вуголь.

В Яремчу в тім часі арештувала жандармерія за кріси селян: К). і І. M., била їх, а другому з них висмикала волося з голови. І. т. д. — в нескінченість.

На закінчення сего крівавого розділу зацитуемо відривки з тайного документу, виданого 2. полком т. зв. поль. граничних стрільців, полковником і вождом Подерні п. д. /Кабє, 14. жовтня 1920 ч. 634 тайно — до вожда Генеральної округи у Львові.

Документ стверджує на основі автопсії, що Гуцули се нарід незвичайно „добрий, гостинний, чемний і добродушний“, а якщо вони „підпирають бандитів і окривають утаєну нехіть до польської держави», то він сему не дивується зовсім.

А далі читаємо:

„Bowiem zachowanie się dotychczasowych oddziałów (Baon wart. 6/VI i 4/VI) było wprost nieludzkie i karygodne. Żołnierz, co chciał, re-kwirował, zabierał wszystko, począwszy od jedzenia, a skończywszy na koniach, bydle, wpadał do chaty w dzień iw nocy, brał nielegalnie inwentarz, a nawet pieniądze, bił winnych i niewinnych, nawet i palił.“

Далі говориться, що треба польській владі зробити для Гуцулів, щоб прихилити їх симпатію. Отже треба негайно прийти їм з допомогою, доставити їм кукуруд-8яної муки по низькій ціні; треба захистити їх перед визискуванням Жидів і т. п.

Отже треба було аж вилити потоки невинної кро-ви, спалити біля 400 хазяйств, наробити безліч калік на ціле життя, щоб один з польських командантів зрозумів і відчув одчай нещасного, конаючого з голоду, населення і добачив, як жорстоко знущається польська армія над безборонним людом!

А хто відповість за Фатальну помилку? ... І хто і чим відплатить нещасним жертвам сеї помилки ? . . .

Табори полонених і цивільних інтернованих.

Польські табори для українських полонених жовнірів і цивільних інтернованих, справедливо названі „таборами смерти", се найбільший насміх над європейською культурою і вічна ганьба воскресшої Польщі.

Будучий історик з почування „і огиди писатиме сю сторінку історії польського панування, яка малюватиме українське пекло з перших років істнування вільної польської держави. А для українського народу девять місцевостей з таборами, а іменно: Домов, Вадовиці, Буґшопи біля Берестя, Пикуличі, Яловець біля Львова, Стшалково, Стрий, Ланцут, Тухоля, і три місцевости, де були робітничі компанії, а саме: Модлін, Демблін, Серадз, а врешті В:сніч, головна тюрма для цивільних інтернованих, будуть такими святими місцями, як ГолгоФта е святою для кождого христіянина.

Ніодно з названих місць смерти не відповідало своїм уладженням найпримітивнійшим вимогам уладження арештів для розбишаків. Ні в одному з названих місць, ні прохарчування, ні санітарні умови, ні поведення нагляду не досягали хочби в части рівня найстрашній-ших російських тюрм. Усіми своїми умовами вони змагали до сего, щоб вигубити до нащадку кращу частину нашого громадянства і зробитися могилою визвольним вмаганням українського народу.

Та найсумнійшою згадкою запишеться в памяти нашого народу табор в Буґшонах біля Берестя, де на протязі двох місяців, себто від 20. липня до другої половини вересня 1919 р. вимерло 4000 наших старшин і стрільців. Про умови життя в названому таборі годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю.

Сей табор швидко ввинули, щоб зберігтя життя бодай одної частини людей. Таксамо і з таких же причин розвязано табор в Пикуличах під Перемишлем, а врешті табор в Ланцуті так, що в квітні 1920 р. українські полонені містилися в таборах у Домбю, Вадо-вицях, Стшалкові і Ялівци. В тім самім часі були вони розміщені ще в робітничих компаніях, як: Подґуже-Бонарка (2 компанії), Варшава, Вильно, Яблонна (2 комп.), Варшава-Прага (3 комп.), Ланцут, Демблін (7 комп.) — так, що в робітничих компаніях начислювалося около 5000 людей.

Міжнар. Червоний Хрест подав таку статистику таборів з нашими полоненими і інтернованими ва міс» вересень 1919 p.:

Коли скажемо, що сі табори смерти на протязі одного року проковтнули на своїх кладбищах 10.000 жертв, то будемо мабуть далекими від правди. І можна собі уявити муки похованих живцем, переважно молодих людей, для яких страшне жниво смерти було єдиним ра-тунком.

На основі підрахунку делеґації Українського Горо-жанського Комітету в квітні 1920 р. стан оставших в

таборах полонених представлявся: Вадовиці поверх 3000 мужви, Т/холя 300 старшин, Домбе 200 полонених, Ланцут 700, Яловець 500 петлюрівців. До того треба дочислити робітничі компанії і полонених у Стрию, Пи-куличах і др.

Загальний образ таборів полонених по звідомленню нашої делегації такий:

У Вадовицях більшість полонених була без черевиків. Одяг полонених обліплений брудом, бо не було чим очиститись, ні обмитись, тому, що полонені не діставали ні мила, ні навіть теплої води. Около 500 полонених не мало сорочок і підштанків Харч становила рано чорна кава, в полуднє зупа з дрібкою моркви і з хробаками. В бараках стіни були подіравлені, а в деяких треба було спати на підлозі. В поодиноких бараках містилося 200—250 душ так, що, не оглядаючися на холод, воз-дух був вонючий не до перенесення. Не дивниця, що в падолисті вибух в таборі тиф, а далі віспа і холера.

В Я.іівци умови полонених такі як у Вадовицях: недостача черевиків, біля, одягів — бруд, ніяких санітарних уладжень. Навіть води було мало, бо на 50 людей видавали по 10 літрів води так, що про миття або прання не було мови. Тиф забирав 7 —11 жертв денно. Полонені спали на голих досках. Чимало з них приміщено у стайнях.

а) Табор у Вадовицях.

У „Впереді“ (ч. 73 за р. 1920) читаємо про сей табор таку допись: „Панує страшний тиф, люде вмирають як мухи, з шпиталю майже ніхто здоровий не виходить. В/ідовицькии комендант Зиґзалковскі любить часто заглядати до чарки а його адютант господаруе, як сам хоче.“

В тійже Газеті (ч. 87) читаємо в листі полонених між иншим: „Як в найкоротшому часі відносини не зміняться на ліпше, або як не наспіє яка постороння по-мічнича акція, то все вигине голодовою смертю в дословнім значінню сего слова. Люде виглядають неначе кістяки або ходячі трупи, з виразом цілковитої резиґнації і байдужности до всего, а навіть до життя; вештаються вони гуртками по таборі і вишукують найріжнородніщу погань по смітниках та и їдять її — лушпина з бараболь належить в них до рідких ласощів — багато з них так вже виснажені, що не можуть з місця порушуватися.

... до своєї української суспільности ми, полонені, звертаємося ще раз і кличемо в розпуці: Р а туй те нас! Ратуйте своїх дітей, свою молодь від нехибної голодовоїсмерти!“На основі протоколу списаного 5. квітня 1920 р. у Твардошині з 7 українськими старшинами, що втікли з названого табору, можемо уявити собі сей табор осьтак:

Умови апровізаційні і санітарні не до видержання. Місяцями не діставали полонені ні шматка хліба, а коли його і діждались, так не у більшій скількости, як 6-та, а то і 8-ма частина бохонця. Обід складався з брукви або моркви, а часами з шматка конини. Полонених били, зачиняли в тюрму, голими і босими гонили на роботи. Свояки полонених не мали до них доступу; з висиланих пакетів пропадало все краще. Ні книжсік ні часописів не дозволялося читати. Одяг, який приходив від У. Горож. Комітету, конфіскували і наділювалл ним польських жовнірів. — Найбільшими катами — полонених були: четарі Сташкевіч і Чуба, десятник Валіґура і старш. дес. Вика. Вони ходили з дротяними нагайками і побивали старшин так тяжко, що кількох від ран в лічниці померло.

Коли більша кількість полонених втікла, табор перевезли серед зимової стужі і о голоді до Стшалкова. В дорозі 7 полонених померло від голоду і морозу.

У Стшалкові мешкала мужва в землянках, до котрих затікає вода. Зимою їх не опалювали. Апровізація була мізерна. Шпиталь не мав ні ліжок, ні ліків. —

Комендантом табору був полк. Кевнярскі, людина добра та слабої волі. Фактично командував в таборі десятник Соберай, який бив старшин і замикав їх до арештів.

Щоб читачі мали поняття, що доводилося переносити нашим героям, які попадали в руки польських жовнірів, наведемо уривки із зізнань старш. хорунжого

В. Т., якому вдалося д. 3. квітня 1920 р. втікти з табору у Вадовицях. „Транспорт, з котрим я їхав до Перемишля, числив около 35 людей мужви, з старшин не було більше нікого. По дорозі кричали залізничники: „Поцо то везць? вистшеляць як псуф!“ . . . Всякі українські відзнаки з нас здирали й топтали ногами. Полонених обдерли в части на Фронті, решту по дорозі у ваґонах так, що кількох ішло босих по снігу. На команді замкнули нас усіх 35 в одній маленькій келії, де навіть стояти було неможливо. Опісля по двох заводили в одну кімнату, де ніби переводили ревізію, кождого роздягаючи до сорочки. Після ревізії кождий з нас діставав два рази в лице, а відтак уставляли нас на коридорі під сходами. Прийшла черга на мене. На початок дістав я прикладом у груди за те, що курив, а опісля після ревізії свою порцію: два рази в лице. Коли ми вже всі стояли на коридорі, станув польський жовнір з готовим до стрілу крісом, зверненим на нас і сказав: „Дивитися на стіну, бо як стій вас усіх вистріляю; ніхто не смій рухнутися!“ Так дивилися ми на стіну більше години. В тім часі переходили сходами польські старшини й говорили: „Хочете України? ви стріляли на брата? Взавтрі будете висіти на шибениці.'“ — Хлопці плакали і клялися, що якби ще раз довелося з ляхами воювати, то більше в полон не попали б живими. Я потішав їх, що терпимо за Україну; день пімсти настане! — Коли нас завели до келії нагад, до мене приступив сержант і вдер з мене плащ. Потім замкнули мене до тюрми в Перемишлі, де я сидів десять днів; а відтак вавезли мене на Домбе. З старшинами поводилися там неможливо . . . Комендантом табору був капітан Курковскі. Часто уладжували, як на старшин, так і на мужву, погроми; били нас дротяними нагайками немило-серно. А коли раз ми старшини спробували вареаґувати, нас трохи не злінчували. ... В Стшалкові перебув я усього два місяці . . . Під оглядом харчів було можливо, та помешкання вохке. Ми спали на підлозі, а на пій була вода: і неодин добув тут ревматизм. Цілі два місяці в зимі нам не давали дров; так само був великий брак соломи.“

Подібними Фарбами малюй свої переживання полонений четар M. Т., що втік з вадовицького табору в січні 1920 р.

Усіх полонених (під Миколаєвом) польський підхорунжий Земян обдер до чиста, усім позабирав австрійські гроші і годинники та сховав для себе. Зарав на вступі провалив поль. жовнір названому четареви прикладом голову. Коли вели полонених через Львів, на них плювали і били їх навіть на головних вулицях. Замкнувши їх у „Бриґідках“, почали шукати ва якимось убійником „польскеґо ксендза“, а віднайшовши його в особі хорунжого Т. Михайлова, вачинили його осібно і так били, що небавом він в ґарнізоновому шпиталі на Личакові помер.

У Вадовицях, де опинився названий, підпор. Кузя і підпор. Сташкевіч побивали полонених трохи не на смерть. Між иншими п о б и л и хорунж. Б Коновал ь-ця дротом до того, що він В короткому часі помер у шпиталі. — До полонених не допускали ні книжок, ні часописів. Харчові умови були страшні. По кілька тижнів полоненії не отримували ні шматка хліба. Пожива складалася з брукви і моркви. „Люде — каже названий старшина — виглядають як ходя

чі мари: обірвані та нагі; визбирують від-падки на обірнику коло виходків. Смертність наслідком таких відносин була піднеслася до того, що пересічно 40—60 осіб умирало денно. Сам поль. поручник Натан висказався, що не хочеться більше воювати тому, хто бачить 40—60 трупів кождого дня.“ Після того — каже він — „як десь там у Варшаві наші запроданці з Вел. України підписали Полякам Сх. Галичину, нібито звільняють, коли подання потвердить місцева жандармерія. Одначе вона часом дає таке за-опініювання: „робіл замах на косцюл польскі“. Такого підпор. Сташкевіч кличе до себе словами: „збунтовани хаме!“, бе його по лици, катує до того, аж кров пускається з носа і з ушей, а відтак зачиняв осібно. Положення мужви і досі не змінилося: бють їх і катують далі.“

б) Табор у Стшалковій.

Підполковник української армії п. 0. П., який перебув польську неволю росказуе про сей табор ось що:

Я дістався в маю в Станиславові в польський полон і перейшовши всякі вязниці, зокрема в Бриґідках у Львові, був транспортований 16. червня м. р до Стшал-кової, де перебув сім місяців в неволі. Випущений з полону в січні, прибув я до Відня.

Приміщення в полоні, де до послідних часів було інтернованих крім большевиків 90 наших офіцирів і около 2000 мужви, нище всякої критики. Офіцири мешкали в звичайних деревляних бараках неопалених зовсім, так, що ми мусіли з огляду на великі морози красти дерево. Приобіцяних на основі українсько-польської умови платень місяцями не виплачувано. Пожива була зовсім не вистарчаюча і таборові власти відтягали собі за поживу навіть 120 марок місячно. Для ілюстрації долучую копію мого протесту, внесеного до команди табору. Протести такі натурально не мали ніяких наслідків. Обходження в таборах було в праьді ліпше як підчас транспорту, де густо-часто оФЇцирів побивали і транспортували їх як злочинців, одначе і в таборі нас не трактовано як

12

оФІцирів, а позволили собі супроти нас на всякі недо-зволені вчинки, приміром обшукували нас і переводили тілесну ревізію. 6 ноторичне, що і мужві і полоненим оФІцирам забирали Поляки всьо, що можна було; стягали навіть з них плащі і черевики, одначе в таборі про нашу одіж і білизну ніхто не дбав, і ще сьогодня е богато ОФІцирів, які не мають ніякої білизни. Заходами американського Червоного Хреста вдалося нам, виді-стати від Американців 10.000 Гарнітурів білизни, а крім того полотно на простирала. Сього послідного Поляки нам взагалі не доставили, а з білизни ледви кількадесять Гарнітурів, проче всьо затримали бевправно для себе.

Ще краще ілюструє сей табор широкий опис одного з тих, що мучилися в ньому довгі місяці, засталюючи свого духа до дальшої жертви за рідну країну. Випишемо тільки деякі уступи з сего опису.

6 се площа чотирикутна, о довжині боків по півтора до двох кільометрів. Не находиться на ній ні одно деревце, яке отінювалоб се сумне місце. Цілий табор оточений подвійним рядом кільчастих дротів, а також і внутрі повно поединчих та подвійних стін з кільчастого дроту, якии ділить площу табора на ріжні більші і менші клітки немов величезну торговицю худоби.

На тих дротяних переділах побудовано ряди величезних землянок, себто бараків вкопаних в землю, яких плоскі дахи, покриті колись папою, виглядають з землі мов недокриті домовини. В обох причілках тих около 80 м. довгих бараків находяться нужденні двері, до котрих сходиться по кількох сходках, а поединчі віконця по обох боках дверей перепускають дуже мало світла в середину та освітлюють лиш пару перших метрів тих льохів; решта бараку е темна. По середині довжини декотрих землянок видно сліди колишніх печів та діри, які були колись заосмотрені в шиби і служили рівночасно за вентиляцію.

Серединою землянки веде хідник, а по обох його боках легко нахилена долівка з тоненьких дощинок, призначена для спання для мешканців сих льохів. Конструктивна часть бараків складається в тонких соснових кругляків, а тревалість будинків була обчисленна на три до чотири роки. Не дивниця отже, що по упливі того часу будівлі сі не до ужитку. Папа на дахах, колись консервована, б цілковито знищена, долівка і стіни бічні понищені, землею засипані двері і вікна понищені.

Монотонність землянок переривають чотири двоповерхові вежі вартівничі, на котрих роблять службу вартуючі жовніри, та споглядають на околичні поля, чи не віддалювться хто з табора.

В північній части табора е так званий шпиталь і пару півокруглих наземних бараків, які називають француськими, правдоподібно тому, що перебували у них колись Француські полонені.

Шпиталь очеркуемо тому, яко „так званий“, бо ніг би се бути ледви полевий лязарет, де хорі перебувають переходово, а по осягненню сил, бувають транспортовані до властивих шпиталів. Пару деревляних бараків, розкинених по широкім поли, яке перерізуе глу-бокий рів відводняючий, повно сміття, та всякого рода гниючих відпадків, між тим чорні плями як сліди палених по пошесно хорих сінників, сеж шпиталь стріл-ківський, знаний майже кождому нещасному мешканцеви табора. — А уладження внутрішнє? — Не краще описаних землянок. Хорі на тиф лежать цілими тижнями на зимній долівці, де сортує їх сама горячка. Чий орґа-нізм передержить крізис, той переходить відтак на ліжко, та бореться дальше між смертю і життям. Переважно западають хорі на тиф поворотний і гинуть на тій чужій 8емлі. Про лікарів, краще не згадувати ... 6 оден лікар, який носить шумну назву начального лікаря табора, Др. Кєлярскі.

Інструментації хочби найменшої, а так само і ліків не найдеш тут ніяких. Отверті рани заосмотрюеться папером, або дертими паперовими сінниками; о якій небудь дезінфекції, як у шпитали, так і у таборі, хо-тяй би лиш вапном, нема мови. — Десь у грудні м. р. прибув до табора молодий лікар в однострою поручника польських військ, котрий дуже подобав на жида, а котрого праця обмежувалась до проходу по таборі; і показалось, що він володіє лиш всеобщепонятним язиком, бо розпитувався „как чуствуете себя“?

Сего рода шпиталь має обслугувати табор, в котрім містилося по 15.000 до 20.000 людей. Крім того прибували тут цілі поїзди хорих з инших таборів і то в зимі, коли не було ніякого топлива в таборі і де люде вже від самого зимна гинули як мухи Коли полонені українські старшини зібрали між собою фовд на хорих козаків і старалися помагати хорим, черев закупно хліба, молока і ліків, стрінулася та самопоміч з великими трудностями і шиканами зо сторони начального лікаря, котрий підозрівав політичну агітацію, а коли врешті згодився на роздачу харчів між хорих, мовляв отверто, що робиться се тому» щоб ми могли відтак писати, як то помагали всім недужим.

Завдяки старанням інтернованих наших священиків, а передовсім невтомимій та повній посвяти праці отця совітника Миколи Сіминовича. який мимо 63 літ життя добровільно перенісся на стале мешкання до „шпиталя“ і там віддався цілкоьито опіці над недужими, — розпочато записувати хорих та померших; — е се одначе лиш дуже мала частина того поважного ревстру, якого початок, а може і кінець, не був і не буде зіставлений. В послідних часах вмирало денно по 15 до 20 людей.

Родини померших, або місцеві їх власти ніхто не повідомляє о смерти. Вмирають переважно молоді хлопці між 18. а 24. роком життя, а як причину смерти подають звіти „вицєньчене“ побіч повортного ТИФу, який шириться тут в страшний спосіб. Коли шпиталь не міг помістити у себе хорих, уладжено в поодиноких відділах табора кімнати для недужих. На сю ціль вибирано найкращі вемлянки; але показалося, що взагалі нема ні одної, в яьїй не стояла б вода цілими озерами, а дахи не світили б дірами, через котрі тече вода. В таких землянках збирано хорих і виношено звідтам по кількох денно на ношах до „Шпиталя“, або вже непритомних, або в тиФОЇдальній горячці.

Пригляньмося тепер другому спорідненому зі шпиталем заведенню, а іменно так званій відвушальні або дєзінфєкції.

Вже на саму вістку, що мають гнати людей до дєзінфєкції сумніли всіх лиця, бо вони знали, що їх там чекав. Як все в сім таборі, так і се купелеве заведення було колись здібне до ужитку, тепер лишились лиш неконсервоваві останки чогось, що не в силі сповнити своєї задачі. Людей вже давно обдертих і грабованих, отже голих і босих, женуть сотками до тої купелі: дєзінфєкції, де вони годинами стоять на дворі, чекаючи своєї черги, а відтак вже цілком розібрані переходять через переважно зимний туш до кімнати з бетоновою долівкою, де знову тремтять від студени півтора або дві години, дожидаючи на дезінфекцію своїх лахманів, які вложено до печі. Через недостачу здезольо-ваного уладження не мож піднести в печі температури до вимаганої висоти і по невдатних зусиллях виходять з печі по двох годинах річи цілком вохкі, підогріті ледви до 7и степені тепла, очивидно з тимсамим хробацтвом, з яким їх тут принесено. По дорозі до купелі переходять люде ще через руки фризіер,*, які машинками видирають волося з голови і тіла, лишаючи місцями якби на посміховисько, части волося нестриже-ного. По купелі збірка під голим небом на холоднім вітрі та болоті, або смітю; провірки, чи може котрий не втік, та поворот до землянок. Вигляд такого транспорту поворотного неподібний до того, який йшов до купелі. Кождий перемерзлий до кости, у змочених та зімнятих лахманах, неподібний до чоловіка, вертає, сумний до своєї нори, знову вохкої та зимної, з тими самими вошами, з якими гнали його до купелі. Нераз тріває така дезінфекція від 6 рано до 4. або 6. вечір, тому, що нема ще пари в печі, а люде стоять весь час на дворі, або в шопі без снідання й обіду. Часто вертають без нічого до землянок, щоб на другий день ждати дальше на се чистилище.

До дезінфекції женуть рівнож іііді кімнати хорих поодиноких відділів табора, між тими людей, які мають по 40 степенів горячки; таких, що о власних силах не можуть йти, ведуть під руки їх товариші. Неоден з них не вертає більше до своєї землянки. Через таке чистилище переходиться не лиш при прибуттю до табора та при виїзді з нього, але майже що тижни, залежно від гумору або памяти начального лікаря табора. Між нещасними мешканцями сеї царини смерти траплялось чимало жінок з ріжних сторін нашого нещасного краю. Старші і молодші, жінки і дівчата, менше або більше інтеліґентні. Всі вони на рівні і рівночасно з мущинами перходили через описану дезінфекцію.

Замикання жінок разом з мущинами по концентраційних тюрмах та таборах під військовим зарядом й командою, се видумка спеціяльно польської сольдатески, яка не засоромилася зарядити перегляди навіть власних женщин через військові комісії, наколи ходить о звільнення з війська якогось живителя родини. Ці зарядження напятнували як звісно, самі польські посли в соймі варшавськім з великим обуренням тому, що через се понижається гідність жінки у світі.

Кров стинається в жилах на згадку про поведення з нашими жінками!

Згадаємо лиш один зразок сеї сумної картини. — Кождому в таборі відома стара „Ксенька“, жінка понад шістьдесять — літна. Закіш дісталася вона до табору в Стшалковій, перебула тяжку тюрму в Перемишлі за панування сумної памяти братів Медвецкіх та хорунжого Лукасевіча. Ті панове враз з иншими катами били стару жінку щоденно нагаями та пошукували в її лихій спідничині безсоромно машинового кріса, як мовляли „машинки У своїм звірстві посунулися вони так далеко, що змусили Ксеньку до їдження власних екскрементів

з посуди, в якій діставала вона їсти. По таких нелюдських муках відіслано Ксеньву до Стшалкової, де переслідування і знущання з приводу машинки продовжувано дальше. Коли полонені зиертали увагу на сю жінку ан-тантським місіям, бо і такі заглядали до Стшалкової, поясняв поручник Кухарскі, шєф інформаційного бюра, що Ксенька сама не хоче вертати домів і тому тут пробував.

Скінчилося на тім, що стара жінка сама втікла

з табора і в сей спосіб омивула дальших знущань над нею.

ІІершин командантом табора був Німець в польськім однострою капітана, Ваґнер, а його правою рукою поручник Малиновскі. Про Ваґнера ходили чутки, що він був довший час на обсервації як підозрілий о поміщання ума. Маліновскі — се уроджений кат. Оба ті панове взяли собі за задачу нищити полонених та інтернованих при помочи нагаїв та навіть кулі.

Ваґнер стріляв власноручно з револьвера до полонених в землянках та заохочував до того вартових, обіцюючи платити по марці від застріленої штуки. Двох застрілених людей казав відтак поховати з військовими почестями на кладовищі табора. Ранених кулями Ваґнера було чимало полонених, Підстаршини і жовніри, приділені до полонених, ходили з нагаями, поробленими з ізольованих дротів, поздираних з електричної інсталяції табора. Цілими днями розлягався з ріжних кутів табора зойк катованих немииосерно безборонних людей. А били переважно під командою поручника Маліновского, не до крови, але на смерть. Присутні таким еґзекуціям не забудуть ніколи таких картин, де лежачого на землі чоловіка катують дротяними нагаями, як мясо відпадає кусниками, а кров з отвертих жил витрискуе Фонтанами та кровавитьМаліновского, котрий придержує голову катованого, а револьвером в руці грозить застріленням тим, які не могли здержатись і голосно протестували проти нечуваного звірства. Так живцем роздираних і збитих людей від-видили до горячого тушу, себто до знаної дезінфекції, де тіло до решти відставало ьід костей. В сей спосіб пішов не оден з сего світа. Якби на соромне свідоцтво сих нечуваних знущань видержав більш шістьсот нагаїв інжинір залізниць Малішевський, а хотяй постра-дав при тім одно око і всі зуби і не має на своїм тілі ні одного місця, яке не було б роздерте дротяними нагаями, жне він немов уособлений доказ тої бездонної прогалини, яку копали та поглублювали Поляки між собою й нами.

Згодом усунули тих катів з табору, а їх місце заняв капітан Старовойтів. До щоденних ввітів зганяли перед канцелярію пана капітана товпи полонених та інтернованих, де голі та босі люде годинами дожидали своєї черги на вітрі та снігу, щоби почути затвердження кари тяжкої тюрми або нагайок, які щедро розділювали польські підстаршини як заступники комендантів поодиноких відділів табора.

По раннім звіті, котрий часто не відбувся по причині неприсутности капітана тому, що він пішов на полювання, удавався Старовойнв звичайно до арештів. Тут казав спровадити найсильніщого і найдикшого бандита з большевицького відділу, давав йому дротяну нагайку та казав за порядком катуьати нещасливих арештантів, які вже з самого голоду та холоду не могли удержатись на ногах. Причини до биття не було найменшої тому, що інтерновані та полонені і так відбували мимо полону як другу і трету кару темний арешт, мліли з голоду та гинули від зимна. Про опалювання арештів ніхто навіть не думав. Катування людей відбувалося виключно для вдоволення звірячих інстинктів пана команданта. Коли здавалося пану Ілвї, що боль-шевик за слабо бе, грозив йому, що каже його вибити, щоб він другий раз міцнійте бив. В товаристві жінок був Старовойтів так звірячо аґресивний, що приносив сором своїй товаришам та цілому корпусови старшин.

Загляньмо тепер до відділу українських полонених старшин. Як вже сказано, мешкають вони в наземних бараках, а радше в дуже продувних деревляних скринях 8 плоскими дахами, колись критими папою. В літі було те приміщення ще можливе. Однак в зимі при одиноких вікнах, переважно побитих, годі було видержати, бо температура внутрі бараків не ріжнилась майже нічим від морозів на дворі. Вода замерзала в посудинах і висидіти було годі.

Дахи всі діраві і при найменшім дощі мандрують всі ліжка з одного місця на друге, де менше тече. Ліжок не було цілковито. Коли ізза недостачі палива для кухонь розібрано пару землянок, нароблено зі старих не-гибльованих дощок щось подібного до ліжок. І се була велика пільга, бо лежати на долівці над багном хотяйби на паперовім сіннику неможливо.

Отвертий лист Вацлава Серошевского до начальника Пілсудского про 0ФЄНЗИВУ серць, лист, який отверто промавляв до чувств людськости та до статечного за-неханнн знущань над безборонними і покінчення моральних та фізичних мук тисячів інтернованих, був д_:же не на руку поручникови Кухарскому та йому подібним. Належить піднести, що лист сей проголосили всі часописи Конґресівки та ГІознанщини, не вчинили того лиш часописи галицькі, бо ту нема місця на ніякі благород-нійші чувства, хотяйби походили вони від найліпших синів власного народу. Однак сей лист та численні інтервенції соціалістичних послів у Варшаві привели до масового звільнення інтернованих.

Мусимо признати, що неволя, яка дає аж надто нагоди до спідлення та пониження, не тільки не зломила патріотичного духа наших полонених, але у многих випадках, піднесла його і усталила.

Можемо сміло сказати, що посеред туманів крови, виточеної тут з безборонних та позбавлених всяких прав людськости, виробляються тут дуже гарні характери, які принесуть нашій справі много хісна. — Не видно сего по людях на загал пригноблених та фізично винищених. Не почуєш вправді в таборі веселих наших пісень, одначе ми відомі із сего, що потрафимо замкнутись в душі і нерадо вибухаємо соломяним огнем. Любимо глу-боко застановлятися над життям і його проявами, а нанесена нам кривда лишає в нас нестерті сліди, які переходять в покоління. А часу на роздумування є тут аж надто много. Мужицька душа вже давно пробудилась і пізнала, що се наука і образування. Всі, які перебували і перебувають у Стрілковій, мають отверті очі і вміють дивитися, могли пізнати, що табор сей є для наших людий незвичайною школою, а наші вороги навіть не прочувають, що з сего табора вийдуть характери як сталь в огню, котра виборе належне нам становище в сімї вольних народів“.

Ми вирвали тільки деякі уступи з сеї дантейської картини, та вже й сего стане, щоб витворити собі поняття нелюдських мук наших героїв. І до сліз зворушув кінцева рефлексія автора сего опису, в якій він ясує незломну волю мучеників витримати найбільші муки і не похилити прапора визвольної боротьби. Так потрафлять думати і відчувати тільки герої!

На закінчення сего опису додамо за очевидцем п.

А. Б. скарбовим радником, який перейшов через пекло сего табору, що в названому таборі в одному бараці з українськими панями тримали цілий варшавський лнша-нар з властителькою. І повії, які мали зносини з поль. підстаршинами, діставали кращий харч.

А врешті годиться занотувати за названим очевидцем, що поль. підстаршини брали від інтернованих хабарі. Він сам і його товариші, щоб не відбувати ква-рантани перед своїм випущенням на волю, окупився ціною 800 мп.

в) Табор у Пикуличах.

В наших руках прошення полонених до нашого Горож. Комітету в ціли інтервенції у польської влади з д. Пи-куличі, 24. лютого 1920 р. підписане тими, що „дістали від плютонового ЮзеФяка по 50 буків“ (М. Гр., 0. P., В. Ct., і. K.), до якого долучена „службова карта“ Експ08. Від. інф. дєф. 0. Ґ. Львів-Перемишль ч. 1138/20 з дорученням відставлення до бюра Експ. 0. І. в Перемишлі названих полонених з метою переслухання.

В сему прошенню читаємо: „Команду над арештами в таборі віддано плютоновому Юзєфякови Томашеви, який в страшний, звірськии спосіб знущається над нашими полоненими арештантами. Щож то за арештанти?

— запитає неоден. Може які розбійники, злочинці, які не знати, якого страшного діла допустилися? Ні, то бідні наші українські полонені, які не діставши через 14 днів хліба, вийшли з табору, щоб дістати його трохи на селі.“ І йде опис екзекуцій за сей злочин у виді 50 нагайок.

Та замість всяких оповідань про пикулицьк*ій табор ми наведемо дослівно опис сего пекла, зясований пером старшини Я. Д. з дати Пикуличі, 18. лютого 1920 р.

„Заки прийду до опису табору в Пикуличах, — пише названий старшина — хочу описати поведення польських жовнірів, які навивали себе культурним народом, з нами від перших хвиль мого забрання в полон аж до переступлення пикулицької брами.“

І йде сей опис:

Поведення з нами було страшне і каригідне. Вправді старшини польські вже на Фронті забороняли здирати з українських жовнірів убрання та обуву, але те все тільки на те, щоби пізніще, як хто приходив із зажаленням сказати: „далем розказ ажеби не біто, же білі, то не моя віна.“ Отеє була вся енерґія польських старшин, яку могли вжити супроти польських жовнірів! Заки дістались ми до Пикулич, перейшли ми через так зв. нами „чистилища“ в Бучачи, Станиславові, Галичи і инших. В Бучачи застав я кількох старшин 8 моєї бриґади, які бідні, обдерті, бо декотрі тільки у спод-нях, сиділи на долівці в ґімназії. До Бучача можна би сказати, що обійшлися з нами на пів по людяному, бо хоч дуже не били, тільки обдирали. Транспорт 8 Бучача до Пикулич (Перемишль) був страшний. Був се транспорт, який випосив около 1000 людей. Заладовано нас по 50 і більше до ваґона і вози замкнено так, що мимо наших найбільших просьб ніхто не міг вийти з ва-ґона через яких 24 годин.

Мали ми дістати вечеру в Бучачи на двірци, але якось не прийшла і так вже третий день ляцької неволі перебули ми, нічого не ївши. Около 7-ої год. рано на другий день приїхали ми до Станиславова. Тут знову, мимо наших найбільших просьб, не позволили нам висісти і полагодити найконечнійші потреби. Около 9-ої години спостерегли ми, що починають вбиратися коло нашого потягу товпи народу, бо хочуть побачити, як говорили, _гяк виґльондайо кабани“. При тім всім чути було крики, як пр. „даць нам їх тутай, ми дами їм Україне; за място випровадзіць голоте і вистшеляць^а і таке инше.

Знали ми і прочували, що тут відбудеться якась страшна еґзикуція, бо ляцька товпа зачинала чим ра$ більше кричати. Вкінци отворено ваґон і впущено до нас трьох леґіонерів, а ваґон знову замкнено. Як хто бачив, як вовк впаде до отари між вівці, так з нами тепер було. Одень з них, здавться, що старшин стрілець питав лише за „ОФІцерамп гаидамацкімі“; думав, що знайде нас ще в повному однострою, але на наше щастя не мав його ніхто, бо в противному випадку бувби при тім не один ще обірвав поза уха.

Звернув він увагу на одного нашого товариша, якому остала ще блюза. Приступив до нього і каже _гСкі-дай те блюзе ти кабане, гайдамаку еден^и. Товариш почав боронитися, бо в чімжеж мав він лишитись, коли би був її віддав. Тоді той „еґзевутор“ вийшов і вернув за кілька хвиль в нагайкою. — „Зжуціш, чи не?“

— крикнув він. Відповідь на се дістав, що Генерал Івашкевич заборонив брати убрання зі стрільців, тим більше з старшин. На се польський жовнір з високою західною культурою таку дав відповідь; „Цо мне там Генерал, я встем ту ґенералем, а ти кабане виежджаш з ґенера-лем“. По тих словах почав його бити нагайкою так довго по лици, аж той скинув блюзу. То було для нас страшне. В наших очах вибито по лици товариша, і ані він сан, ані ніхто з нас не міг пімститися на противнику, бо кождого чекало щось гіршого. Десь около 11-ої год. отворено всі ваґони, бо мали змінятися жовнірі, які нас вели. На той час один з нашого ваґона стрілець вийшов до кльозету, бо довше вже у ваґоні витримати не було можна. По якімсь часі вернув. Недовго по його повороті прибігає якийсь підофіцир, та питається, де е той, що вийшов був з ваґона. Стрілець розумівсь про-чуваючи, чим то пахне, не хотів признатися. Тоді ввійшов до середини один з цивільних і пізнав його. Ох! Нещаслива година була того стрільця! Знову почав польський жовнір своє знущання над українським полоненим. Бив з початку кулаками куди попало, а вкінци, не мо-гучи здержати своєї злости, витягнув багнет та почав бити нашого полоненого з усіх сторін, так довго, аж правий бік пробив. Як побачив кров, тоді заперестав биття. Стрільця вкінци обандажували та забрали до шпиталя в Станиславові. (Імя того полоненого я забув. Тямлю тільки, що був з рогатинського повіте. Я мав про нього записки, але Поляки підчас моєї хороби в Бе-рестю-Буґшопи, все знищили.) Десь по полудни виїхали ми дальше в дорогу. Переїхали Галич, Львів та вкінци довезли нас до Перемишля.

До Перемишля приїхали ми дня 18. липня о год. 3-ій по полудни. Тут на двірци зібралася знова товпа зложена переважно з залізничників, які не дали нам спокою і намовляли польських: жовнірів до биття та знущання над нами, що вони радо виповнювали. Зверну увагу, що тому всему приглядалися польські старшини, які від всього руки вмивали.

Заходяче сонце гарно усміхалось до нас, але нам, які вже четвертий день не тільки, що не їли нічого, але не позволено нам води напитися, не хотілося жити.

Ще до того заповіджено нам на двірци в Перемишли, як нас бито: „же то еще не вшистко“ і обіцювали нам нагайки в Пикуличах. І тик тисячна товпа полонених обдертих, босих і голодних дійшла аж до алеї, куда звертається в сторону бараків.

Вже з далека видніє на брамі той зловіщий напис „Обуз еньцуФ Нр. 4. в Пікуліцах“.

Перейшли ми браму і браму ту зачинили за нами, а за неодним і на віки. Знайшлись ми на великому под-вірю, де зачато перешукування за зброєю, „ажеби які гайдамака-кабан не стшеліл пузьней“. При тім стягано убрання, як ще у кого лишилось, відбирано годинники, гроші, перстені золоті та срібні й инші дорогоцінні річи ніби то до депозиту. Але їх більше ніхто не бачив (польський „депозит“). При тім били. Ох. били немилосерно і ніхто з нас не забуде того биття, як довго жити буде. За що небудь, як напр. коли стрілець полонений виступив з поміж своїх товаришів і хотів поскаржитись польському старшині та за свою кривду упімнутись, то потім польські жовнірі в заплату за се давали йому двайцятьпять, або декому попало пятьдесять або і більше нагаїв.

Так було в Пикуличах в липни. Кінець липня і половину серпня перебув я друге пекло в Берестю литовськім (Буґшопи), аж я захорів на тиф і червінку і мене до шпиталю в Замостю відіслали. Звідтам відіслано нас до Ланцута, а в Ланцута до „раю пикулицького“.

До Пикулич другий раз приїхав я з кінцем вересня. Полонені українські, се не були вже ті українські жовнірі добре відживлені, що могли Бог зна, які невигоди перетерпіти. Були то ходячі трупи, котрі очікували з дня на день, коли то їх винесуть до славної пикулиць-кої трупарні, котра була зараз при вході до бараків, їсти діставали полонені страшно. Майже цілий серпень не було хліба, а живлено полонених виключно сушеною яриною т. зв. „ґрінцайґ“. Відносини санітарні рівнож були аж до половини грудня страшні і каригідні. Людей не відсилали до шпиталів, тільки перетримували в бараках, де вони масово вмирали. Люди спали на долівці в стайнях; про сінники і накривала не було мови, ба навіть соломи не давали їм. Денно йшло до кімнати 80 хорих, а навіть і більше, котрі зголошувались хори-ми. (На се вказує книжка хорих того часу.) Був один лікар, який не міг дати собі ради з тим всім і наче на іграшку тримали його тут в бараках.

Якжеж представлявся шпиталь в таборі в Пикуличах? Гірше, як яка стайня! Бруд, воші і всякі заразки на ріжні хороби можна було тут стрінути. Коли входити до него, вдаряв в чоловіка страшний сопух так, що хусточкою нам, жовнірам, треба було ніс затикати. Зпоміж всіх хоріб, котрі тут панували, верх брала чер-вінка, а потім плямистий тиф, котрий по просту сказавши десяткував наших полонених.

Цікава е кімната, де лежали хорі на червінку. Заки приступлю до опису инших кімнат, опишу сю кімнату. Увійшовши до салі, не можна було не тільки мені, але санітареви й лікареви витримати довше над 5 хвиль. Полонені були всі разом помішані. Лежали вони на долівці, в подертому убранню, на гиблівках, а радше на купі гною, котрий що дня рано, як було вже кому за богато, викидали, але не давали нових ги-блівок. В першій мірі впадало в око те, що хорі, котрі лежали в тій салі, були поділені на три ґрупи. Я поспитав санітара, чому таке, і що за ріжниця в тому. Він мені пояснив се і так було в дійсности. Коли приходить хорий, кладуть його на купу гною під вікнами; якжеж стан хорого гіршає, кладуть, а зглядчо тягнуть його на другу купу на середину салі. З часом, як санітар видить, що хорому не богато хибує на другий світ, тягнуть його під ту стіну, де є двері. А що таких було найбільше, то ся купа хорих, а радше на пів трупів, була найбільша.

Буде певно ще не один з читачів цікавий, шо діставали їсти ті хорі на червінку. Певно зберігали приписану до того дієту? О, ні! Поляки, ще тоді були так далеко не поступили, щоб знали, що треба для тих хорих потрав лекше стравних, і давали те саме, що здоровим, то значить, чорну каву з диких каштанів, чвертку хліба, або й менше, та якусь сушену ярину, т. вв. „ґрінцайґ«: капусту, пенцак, або горох та шматок фля-ка, бо мясом того годі було назвати. Се була пожива для вдорових, як і для хорих; а люде від того гинули як мухи. Вмирало денно до 50 людей. Предложений виказ зроблений польськими ОФІцирами в евіденції в таборі вказує, що смертність напр. з дня 28. падолиста дійшла до 36 людей. 6 то число, котре є записане. А кількож повмирало у шпитали, де їх не записано, або в бараках, де був, як би можна назвати правдивий, тільки троха більший, шпиталь!

Тай у других салях, де лежали хорі на тиф, не було лучше. Хорі лежали на долівці без ліжок. Як котрому пощастилось захопити якийсь сінник, то було добре

Життя в бараках було для наших полонених страшне. Вони голі і босі, голодні і бев ніякого накриття в ночі очікували дня своєї смерти. З приходом перших морозів смертність в таборі більшала, але польські власти тим не журились. Команданти пикулицькі (прим, була тут тоді власть так званих сержантів) казали трупів звозити до трупарні, де вони нераз тижнями лежали й ніхто навіть не подумав, щоби їх вивести відси. Через те зараза ширилась, а купа трупів росла. Як був перший мороз, вмерло сего дня около 50 полонених, їх не вивезли з табору, тільки на другий день прийшла знова свіжа купа мало що менша. І так верхних вивозили, а ті з долу все лишались. Аж на щастя приїхала якась санітарна комісія з Варшави та наказала вивезти трупів з табору. Дивне, що аж комісії треба було до сего. Але хороба не перебирала. Десяткувала полонених, а як їх 8 дня на день ставало менше, то пошесть кинулась між польських жовнірів. Се було наший спасенням. Власть сержантів розпалась. Один з них, що найбільше знущався над нашими полоненими, помер на тиф. Богато з них пішло до шпиталя в Перемишли хорими на тиф.

Врешті і сам командант уляг хоробі. Було то вже в половині грудня. Від того часу положення полонених в таборі пикулицькім змінилося дещо на ліпше. Але кілько то полонених пожерла та хороба, поки настали инші порядки! А і на се треба було інтерпеляції ріжних наших комітетів та осіб по ріжних польських урядах!

У звідомленню Укр. ВІЙСЬК. МІСІЇ 8 міс. жовтня

1919 р. читаємо про сей табор: „Поміщення для людей дуже зле, сплять на підлозі, воші Їдять, без одягу і чобіт, тиф пятнистий не вигасає.“

З иешого звідомлення (п. І. Т.) довідуємося, що в бараках приміщували вкупі старшин з їхніми жінками, поруч других, нежонатих старшин і їхніх ординансів.

Не кращі умовини панували в таборі полонених в Перемишлі. А умови були сього роду, що навіть польська преса і польське суспільство бачили себе зневоленими заговорити про них публично.

Щоб не бути голословними, наведемо ва поль. соціалістичним „Роботнік’ом" деякі деталі.

Перемиський табор для полонених находиться у най-низшій частині міста, де з дооколичних горбів спливав все болото і всі бруди. В бараках сплять полонені або на зігниліи деревляній, або на камінній підлозі, розуміється без сінників, без крихітки соломи. Там така страшна вохкість, що всі полонені, — буквально всі

— хорі на ревматизм, запалення легких, або чахотку.

Українська інтелігенція мала довгий час приміщення в кімнатах біля кльозетів, звідки доходив невиносимий сопух. Інтелігентам заборонили сходитися з полоненими, їсти дають в таборах 3 рази в день: з ранку і вечером воду звану чорною кавою, без цукру і хліба, на обід зупу з всілякого хабазя. Хліба приділюють 50 Грамів на голову; найчастіще місто хліба дають горох, який одначе з браку кітлів в звичайно не до їдження, бо на-пів сирий.

Дуже часто не пускавться цілими днями інтернованих до кльозетів та приневолюється полагоджувати свої потреби у сій самій кімнаті, в якій живуть. В наслідок сих страшних відносин у таборі лютують всякі пошести, як тиф, червінка і пр. Про гігієну, про лікарську опіку й мови не має. В кінці липня почули хорі перший рав про лікарську поміч. В сьому часі притранс-портували до таборів членів місії Українського Червоного Хреста з др. Бойком і сотником Савою Крилачом на

чолі і їм дозволив командант табору підпоручник Нє-дзвецкий після довгих просьб на подавання лікарської помочі.

Інтерновані лікарі реєстрували денно 100 хорих на тиф. Сих хорих забирано до таборного шпиталю, де приміщувано їх на голій землі; з огляду на се багато не видержувало горячки і в день після перенесення вмирало. З браку місця в шпитали, находиться в самому таборі 700 хорих, які лежать у високій горяч-ці; ними ніхто не піклується, кромі товаришів недолі. Ліків немає ніяких.

Полонені такі голодні, що не рідко видиться таку страшну картину, як полонені обережно, вкрадки підходять до смітників і кублів, вигребують всілякі пе-регнилі відпадки і обгризають. Коли часом на нещастя стріне його вартовий, бе зголоднілого, веде до старшини, яка видає васуд у Формі 20—ЗО буків «бо ломиться санітарні приписи«.

В таборі є кантина, де за казкові суми можна дещо купити. Одначе там приймають тільки корони, а рахунковий Офіцир числить полоненим по примусовому курсі за одну корону 18 гривен. Коли у полонених найдуть корони або романівські рублі, то їх або конфіскують або замінюють на гривні, числячи за одну корону одну гривну, за романового рубля дві гривни. Вимінюють тільки тому, щоби вараз опісля знову їх переміняти на корони тільки вже у пропорції 18 : 1.

Полонених виганяютг» на примусові роботи, де їх немилосерно побивають. Всі наставники мають у руках палки, якими за щобудь бють полонених. Командант табору рівнож все носиться з такою палкою, якою власноручно побиває полонених до крови. За що небудь кидається полонених у таборову тюрму, де бють полонених до безтями, ломлять кости і ребра.

В таборі полонених у Перемишлі на вулиці Третього Мая сидить більше, чим 7000 полонених. Сюди

13*

перенесли недавно полонених з ІІикулич, які росказують, що польською командою зачинено табори, нікого не впускали, ні не випускали „щоби дальше не ширити тифу“. З невідомої причини спалився один барак з інвалідами і хорими, та в сій справі ніякого слідства не було.

На одному з засідань перемиської ради міста за-цитував польський соц.-демскрат др. Дорош опис відносин у польських таборах на основі реляцій американської місії. Нещасливих людей загороджено від світа і згори засуджено на посільну смерть. Вони мруть з голоду, холоду і хоріо І таке волічеться цілими місяцями. Люде мучаться і мруть, як мухи. І не видко кінця сеї муки: „Відносини, які там панують — говорив др Дорош — е ганьбою для імени Польщі.“

У звідомленню У. Військ. Місії, що оглянула цей табор 14 жовтня 1919 p., читаємо: „Обходження дуже зле, бють і катують sa що небудь. З ріднею не можна ви дітися тільки через дроти; так само їжу, яку принесе рідня, передати можна через дріт.“

д) Табор в Тухолі.

„Поінформуйте міродатні круги — пише з одчаем один полонений з табору в Тухолі — що наше положення страшне. Найбільших злочинців не можна трактувати інакше як нас. Живемо у вохких підземних льохах, гірших чим найвідразливіщі пивниці. Крім сього сильно доскулюе нам голод. Гроші нам повідбирали, полишаючи тільки по 100 марок. Та за них нічого не можна купити, бо команда табору не дозволяв на продажу „dla jeńców“. Староство теж заборонило продавати нам щонебудь. От. Шльоссера арештовано. Що з ним станеться, не відомо. Нехай громадянство знає, що ми для ідеї жертвували все, кров і життя, нас згинуло 40 тисячів за велику ідею нації а суспільність досі мало для нас зробила. До сеї пори не явився у нас ніодин делеґат, щоби поглянути на наше собаче істнування. Ми досі не знаєм», що ми властиво е? Злодії — каторжники, чи ще щось гіршого? Так веґетувати можемо ще місяць а опісля хиба прийдеться просити команду табору о видачу спису померших і божевільних. Просимо оголосити нашу адресу в часописах, взиваючи свояків до помочі українським арештантам харчами, бодай хл’бом, бо гроші заберуть.“

Далі пише він: „Бранців не пускають Ляхи цілими днями до кльозетів та сим приневолюють полагоджу-вати свої потреби у сій самій кімнаті, в якій живуть. В наслідок сих безпримірних в історії таборів відносин треба сподіватися вже в короткому часі розпаношення хоріб.

В наслідок Фатальної голодової поживи, якої норму поменшують ще крадіжі військових Функціонерів, старшин і підстаршин — бранці приневолені голодувати; їх загороджено від світу в підземеллях, де вони мучаться в безпримірний спосіб.“

Сі відносини е ганьбою, огидою для польської держави. їх память остане на довго, як нестерте пятно польським нащадкам, як сором цивілізованого світу. В сім часі, коли навіть Англія не поважилася вбивати ворожих собі, диких повстанців індійських, то Польща вбиває наших бранців з жадливістю, з неописаним варварством.

В наших руках нагромадилася велика сила мате-ріялу, що відноситься до сего клятої памяти місця, ганьби польського народу, та замість подавати сухі дати, циФри та Факти краще навести широку к?т>тину змальовану одним в полонених старшин (?), яка була опублікована в 43 ч. „У. Прапора“ за р. 1920 (д. 8. серпня) Вона найкраще ясує фізичні й моральні страждання квіту нашого суспільства, що після надлюдських трудів боротьби опинився у страшному пеклі, яке зготовив йому відвічний ворог.

Приміщення для полонених ділиться на райони, відділені між собою двома рядами дротяної загороди; з них внішний високий і вигнутий в горі в виді півлука. Один обект обнимае три до чотири підземні бараки т. в. звичайні долівки, в приближенню на 100 м. довгі, 5 м. широкі і 5 м. високі, а до 4 м. глибокі. ІІо обох сторонах в бараку набудовані підвищення т. зв. „примі-*, на яких сплять полонені: для сього відведене для кож-ДОГО полоненого місце, 1 М. широке, а ДО 17а м. довге, очевидно без сінника та покривала. Подібно як поодинокі обекти обведений колючим дротом і цілий табор.

В перших днях повняли службу стійки при брамах і поміж одним а другим рядом дротів. Тепер однак стійки стоять і на вні дротяних загород, а се тому, щоби виключити усягу змогу знестися полоненим з переходячим цивільним населенням та з самою сторожею.

Крім сего на зовні табору в побудовані на виднім місци високі башти для стійок зі скорострілами, яких завданням зорити не тільки за полоненими, але і влас-ною вартою. Число варти зависить від погоди, пори дня та вкінці від настрою в таборі.

Теперішній табор в Тухолі з його розваленими бараками — се ліс сіріючих, чорних, похилих стовпів, який робить вражіння старого, самітного кладовища. Ось куди загнала лукава доля наших героїв, що до останнього видержали на сьоїх постах, заставляючи їх закувати усі свої мрії про волю в гробову, німу мовчанку та ждати від других хвилі спасеная . . . Справді траґедія, що її не знає ні один народ світу!

* а

*

І сам не знаю,

Чи я живу чи доживаю,

Чи так по світі волочусь —

Бо вже не плачу й не сміюсь . . .

Слова сі вповні можна примінити до життя — буття полонених в Тухолі. Всі транспорти, з осібна старшин і стрільців, піддаються основній ревізії. По військовим розпорядженням полоненому лишається 100 марок, а прочі гроші забирається до депозиту. З инших річей оставляють полоненому: 2 пари білля, 1 убрання, накривало, шапку і черевики або чоботи, а все проче

— мовляв — як добро державне або неправно набуте конфіскується та не видається на них ніяких посвідок. Річей приватної власности не узнається.

Після доконання трусу та переведення дєзінфєкції

— відводять полонених до бараків: мужву до стрілецьких, старшин до старшинських. Послідні живуть ь двох відокремлених обєктах в 7-ох бараках з малими місцями, призначеними до проходу. Приміщення старшин впрочім нічим не ріжниться від приміщень стрільців. Що більше, положення перших о много гірше, чим стрільців. Сі послідні, менше бережені чим старшини, були з часом ужиті до робіт поза табором, та користувались більшою свободою.

Відносини гіґієнічні були неможливі. В бараках ва дня гарячо, повно пороху, піску, сморід з поблизьких лятрин, а нічю проймаюче зимно. До того в слотливу пору затікав в усіх сторін дощ. Біля не було кому прати, отже кождий мусів сам собі полокати зимною водою, бо огнів в таборі не вільно було розкладати, а в прочім не було й посудин, пригожих до виварювання. Так були ми приневолені жити в бруді і в плюгавстві, що остаточно було причиною появленняся ТИФу і чер-вінки.

Харчі були дуже погані. На снідання гірка кава. На обід давали переважно бараболяну зупу з твердим, сухим — воняючим мясом; ві смаку нагадувало воно кінське. Тай ва бараболею шукали полонені в зупі як саком за рибою, але яке було розчарування, коли найшовши якусь, ствердили, що вона вмерзла. Брак карто-фєль ваотупав пенцак або сушена ярива, яку польські жовняри бойкотували. В безмясні дні діставали полонені якісь гнилі, зчорнілі оселедці — як Поляки салі називали „polskie śledzie przyznane antantą dla Ukrainy“. Ha вечеру складалася кава, а до тього у_з бохонця хліба

— в браку його: рано і вечір знову бараболянка.

Приватно купити дещо з харчів було майже неможливо Коли кому вдалося перекупити сторожу, щоби принесла дещо з міста, то приходилось заплатити за хліб (за 2 марки) аж 40 марок, за тютюн (за 17 марок) аж 50 марок; про масло чи сало і мріяти було годі. А кілько разів полонений віддав останній гріш на купно харчів, а опісля не побачив ні хлійа, ні грошей А „Яґелльон“ ще кпив собі, що матиме у вечір забаву, на український кошт. Залежно від гумору команди ми одержували ще 2—3 дека мармоляди у тиждень. З першу було нам дозволено утворити харчеву комісію, яка би занималася провірювянням видачі харчів, але внедовзі її знесено.

Харчі приносили нам стрільці або таки старшини, в великих соснових бочках; з них ми самі між собою розділювали.

Часописей як Взагалі письм — за незначними виїмками — ми зовсім не одержували. Гроші, висилані нам поштою, конфісковано та пересилано до депозитів в Варшаву.

Відвідини рідні були дозволені та відбувались в канцелярії в присутности сторожі, а могли тревати найбільше пів години. В головній мірі піклувалася польська команда нашими старшими ОФІцирами. За найменчу дрібницю їх зараз тюрмили.

І так от. Ерли і Льобковіц, сот. Шмідт і пор. Аріо взаїмно змінювалися в тюрмі. Отам. Шльоссера кинено знову тому в тюрму, що був підозрілий — розуміється без ніякої основи — о співучасть в нім. Grenzschutz’i. Баракова тюрма була се непривітна „діра* з забитими вікнами і вонючою вохкостію, а бережена сильною подвійною вартою. Тут доводилось нашим полоненим просиджувати цілими тижнями, по більшій части без ніякої вини. Сю тюрму найкраще ілюструє Факт: Коли на інспекцію бараків приїхав ґен. Роя і оглядав сю тюрму, звернувся до команданта табору нолковн. Поґожельского сими словами (в присутности nop. M.): „Niech was tutaj szlak trafi! To najwyższy skandal, jak wy tutaj ludzi męczycie“ і дав приказ в сю мить випустити всіх замкнених.

Старшин, підозрілих о морди та инші якісь мнимі ексцеси на польській суспільности в часі українсько-польської війни, між иншими сот. Ґаздайку і чет Коника_у вивезли під ескортою до Львова, а звідси десь дальше в цілях конфронтації. Польські ОФІцири постійно підю-джували підчинених собі солдатів проти нас. Адютант команданта навіть прилюдно заявив що za pierwszego zabitego kabana żołnierz wynagrodzony i podniesiony będzie o wyższy stopień.“ Результатом такої агітації був ось який Факт. В два тижні після нашого приходу до табору прийшов один з послідних транспортів, в якім між иншими находився і четар Іван Яросевич. Коли тільки розглянувся по таборі і пізнав його гаразд, постановив звідси втічи. Його постанову скріпив ще Факт, що один польський вартовий обіцяв його перепустити ва ціну 600 марок.

Була місячна ніч і гарна погода. Ми лежали в наших пісковатих землянках тай розповідали свої пригоди. Нараз почули вистріл 8Ї старого кріса — „Верндля“ може ва 5 секунд ще два або три вистріли в иншім напрямі, потім знову кілька стрілів.

Кілька хвилин перед тим був вийшов Яросевич на дчір, і внапрямовував до перекупленого польського солдата, коли сей в підступний спосіб дав в нього 2 стріли ('пост стояв за дротами на зовні, а Яросевич в середині на подвірю і і ранив тяжко Яросевича в плече. Ранений впав на землю у віддаленню 6 кроків від дротів, та пробував посуватись в напрямі бараку як се показував-слід крови. І тут раненого вбили ще 2-ма кулями вартові. Характеристичне тут ще й те, що доперва після доброї півгодини прийшли зі шпиталя санітети і вибрали його. Але вже за годину помер в шпиталі нещасливий наш герой ві словами на устах: „Україно, Україно, нещасний мій краю!“ На другий день раненько розійшлась ся сумна вістка по цілім таборі. Старшини і стрільці бігли дивитись на зрошене українською кровю місце морду. Ми мірили докладно. Кров від першої рани була якраз у віддаленню 6 кроків від дротів. Дальше йшли червоні сліди в напрямі бараку, а в однім місці пісок, пересяклий кровю, та кусник мяса, вирваний кулею Верндля. Тут на сім місці замордував польський посіпака нашого товариша. Ми зложили сейчас комісію, в якої склад зажадали також одного польського ОФІцира, щоб сконстатувати сліди морду. На заряджену „про-вірку“ ніхто не пішов, знаючи, що в часі нашої непри-сутности Поляки позатирають сліди. Дижурвий підоФІцир з наших бараків пішов з сим нашим жаданням до ко-манданта табору, полк. Поґожельского. Полковник не приходив довго. Аж негайно у виході показалась ціла юрба узброених від голови до стіп Ляхів, що таскали на плечах скоростріли, ручні ґранати и т. д. та подались на „башні“. Почали нас відтак заганяти до бараків, кажучи, що будуть обстрілювати. Полковник і инші польські ОФІцири пішли і собі на вежу. За кілька мінут почалось обстрілювання цілого подвіря та инших кутиків, де моглоб зібратись кілька людей. Потерпіло на сім найбільше і так вже подерте наше білля, яке ми самі прали та розвішували сушити; деякій сорочці попало до 20 куль. Півнійше оглянув полковник враз 8 нашими старшинами сліди крови, однак на списання протоколу в сій справі не 8годився, заявляючи, що він в данім ділі знає тільки поста, а з ним він вже протокол списав та вважав його оправданим. Нам знову сказано, що як маємо щось проти сього, то можемо в службовій дороз¹ внести „просьбу“ на письмі. Про судьбу подібної просьби не було й чого сумніватись.

На похорон Дорогого Товариша не пустили нікого крім 12-ох членів хору. Поховали його в паперовім білю, а всі річи сконфіскували. Ще одно характеризує польських лицарів: В два дні по похороні виділи ми, як польський оФІцир, адютант команданта табору, носив на собі гарні Яросевичеві чоботи!!

1 так на великім таборнім кладовищі, де рядами тягнуться могили бувших полонених Москалів і Румунів, стоїть у куточку самітня могила з дубовим хрестом . . . Там спочив один з тих 25.000 героїв, що не спроневі-рились передвчасно святій нашій ідеї, яким не страшний був ані тиф ні насадники „єдиний і неделімой“ на українській землі, ні большевики, які не втікали за Дністер ні за Збруч, а випили на придніпрянській землиці до дна чашу горя аж до часу підступного розоруження нас Поляками.

Щоб якнебудь поправити наше положення, ми зачали вносити просьби до вищих польських властей, а коли вони дійшли до відома Д. 0. Г. в Ґравденц, около 20. червня ц. р. зїхав ненадійно в товаристві других штабових старшин Генерал Роя, щоб нровірити наші домагання. На скільки тямлю ми представили ось які бажання:

1. Вияснення нашого положення: чи уважаеться нас полоненими чи інтернованими;

2. Справа вступлення до Української Армії;

3. Звільнення інвалідів, богословів і священиків;

4. Утворення кантини у власнім заряді;

5. Утворення старшинської харчівні та загальна контроля належних харчів;

в. Справа пошти, депозитів та поборів.

Комісія порадила нам внести подання до міністерства до Варшави, а на закиди що до неправильностей на поштовім тлі оправдувалась команда табору бракові українського цензора, хоча тогож таки ще дня найшов ґен. Роя лист в німецькій мові, якии від двох неділь лежав в канцелярії та не був цензурований.

Ґенерал Роя пропоручив негайно узгляднити наші домагання. І дійсно після його відїзду зайшли деякі зміни. Передовсім перенесено нас до можливіщих бараків, видано сінники, занялися по части інвалідами та отворено кантину у власнім заряді. Але з сеї кантини не було великого хісна; команда табору позволила купувати харчі тільки через посередництво польських солдатів, яким треба було давати 30°/₀ ³ ЦІ^НИ купна. Дальше появився приказ команди табору, в котрім нам признано побори по 5Q марок місячно і по 15 м. наших власних депозитів. За те забрано нам і вивезено до Ґравденца лікарів і ветеринарів під претекстом, що їх звільнюється, а там приділено їх до повнення служби Полякам. Вийшов ще між иншим наказ зняти військові і державні відзнаки; проти сього полонені запротестували і відзнак не скинули.

Інтерновані належать до ріжних частин, але переважно походять з команди другої бриґади. Загальний стан полонених в тухольськім таборі в днях 20. до 28. червня виносив приблизно:

630 старшин (утілько около 16); 1896 стрільців і одна жінка; пізнійше приходили ще незначні транс-порти; так що число опісля збільшилося.

В таборі находиться двох українських священиків, а то о. Н. Лучинський і о. Чайківский.

Стрільців в днях 27. і 28. червня т. р. вивезено транспортами з великим поспіхом в незвіснім напрямі (бул. ст. десятників і підхорунжих рівнож вивезено), так, що дня 28. червня було їх ледви до 400 людей. Старшин мали в найблищих днях вислати до Ґнезна, в замок, звісний із масових вбийств російських та румунських полонених старшин.

Ь меморіялі 461 старшин і 400 стрільців сего табору до Управи У. Горожанського Комітету у Львові говориться між иншим: „Вже від двох місяців не дістаємо ані одного ґрама мяса ні омасти. Годують нас виключно гороховою пісною юшкою і бараболями; деколи дістаємо до сего капусту.⁴* А далі: „Зігнано нас з днем З жовтня ц. р. в числі 461 старшин до двох бараків . . . Спить один на однім; худоби і безрог ніхто так не держить. Приказав се зробити полк. Ягода, а перевів урядник Бржевіньскі . . ,,Обходяться з нами як 8 найбільшими злочинцями, засудженими за царату на найтязшу тюрму . . .“ „Зима вже на добре заглянула до нас (—15°), дотепер одначе не побудували ні печей, ні не дають дров.“

У иншому письмі з д. Тухоля, 20 січня 1921 р. читаємо: „Тухольські землянки се в піску вириті ями, 2 м. глибокі, 5 м. широкі та 40 м. довгі. Попід обі стіни тягнуться два ряди прич, відгороджені від себе півметровим переходом . . . Шмати, якими невільники вистелюють стіни, ДО 24 ГОДИН зовсім мокрі. Світло крівь мінятюрні шиби майже не доходить. До землянки ва-вівав снігом, бо ні шиби, ні двері добре не пристають.“ В иншому звіті про недостачі і надужиття в названому таборі читаємо: „Багато полонених Формально голих і бої'их, а про накриття і не згадувати . . . Санітарні відносини неможливі; уличні слова на адресу старшин на дневнім порядку.“

Судов. четар Ф. Б. подав під д. 9. падолиста 20 р. широкий звіт про таборове життя, де між иншим описуб оглядини табору премівром Вітосом. Ось сей опйс:

Премівр Вітос входить до 8. бараку. Переходячи попри прічі, підносить сінники і питається: ,,То панове сьпйо на тих сенніках?“ — „Так!“ — ,,То мусі биць 8ле спаць на ніх? ‘ — „Певно, що вле!*‘ — „А панове цо ньосо в шальках?“ — „Обід.“ — „А цо ест на обяд?“ — „Горохова зупа/‘ — ,»Ніц вєнцей?“ — „Ніщо.“ — „То злб.“ — „Певно, що зле!“ — По тій розмові виходить премієр Вітос перед 8. барак. Сотник Луцький і сот. Мо чіщій заступають йому дорогу. Пред-ставлюються і просять, щоби він їх вислухав. Оповідають про наше страшне положення в таборі, та Вітос переривав їм ровмову словами: „То панове ці Україньци, цо пошлі за Збруч.“ — „Так.“ — „А ест кто зе старших ОФІцеруФ?“ — „6. Генерал Тарнавський.“ — „Так?

— то ходзьми до неґо.“ — ,,Преміер Вітос удается до кібітки.*- — „То пан Генерал?“ — „Гак.“ — ,,Скар-жилі сб панове, же нема пвцуф, а от пан Генерал ма пбц.“ — „Маю піч, бо я її сам збудував.“ — „Як то пан Генерал будовал пбц?“ — „Так, при помочі старшин.“ „Но то ніц. За то ма пан Генерал цепло.“ — „Булоб тепло, як щоб мені видавано дрова.“ — Як то не дайо пану Генералові джева?“ — „Не дають, хіба що денщик десь вкраде.“ — Но, але завше ма пан Генерал цепло.“ —

Чи може бути щось більш цигічне, як отеє пове-дення польського „хлопа-премібра“? Що-ж супроти сего вимагати від його виконуючих орґанів, яким віддано на поталу наших полонених?

„Пор. Вайхерт — читаємо в сему звіті — хотячи переконатися, чи можливе б втічи через дроти, нриказав одному большевикови перелазити дріт около два метри високий. Біля дрота поставив двох польських жовнірів. Прикликаному большевикови приказав вилізти на дріт. Большевик впевнював його, що через так збудовані дроти не можливо перелісти; одначе се не помогло і кінець кінців большевик під ударами нагайки пор. Вайхерта почав лізти по дротах до гори. Тоді почали його бити польські жовніри кольбами так, що большевик впав непритомний біля дротів. Його віднесено до шпиталя.“

Що-ж дивного, що такі експеріменти мають місце в таборі? Вони же усьячені найвищою польською владою!

В меморіялі україн. старшин і стрільців сего табору з д. Тухоля, 9. червня 1920 р. до поль. міністерства військових справ від. II. у Варшаві читаємо між иншим: „Приміщення в таборі в Тухолі не видержує ніякої критики. Полонені розміщені в мокрих землянках, сплять на голих дошках дуже густо; так напр. в землянці 38 м. довгій, 6 м. широкій, 2^г/_а м. високій міститься 120 старшин ... В посліднім часі заборонили писати листи на українській мові, мотивуючи се недостачею відповідних цензорів . . . Між полоненими е велика скількість інвалідів, людей, не належачих до військової служби, лікарів, медиків, духовників та приналежних до чужих держав.“ (Меморіял підписаний 8 сотниками.)

Таксамо малює положення полонених сот. Г. у свойому звіті з д. 18. червня 1920 р. — 3 його звіту довідуємося між иншим про положення україн. старшин німецької народности. „Спеціяльно — читаємо — ворожо відносяться до старшин У. Гал. Армії німецько? народности, бо вважають їх за провідників »гайдамаків“. Тому в кілька день після прибуття до Тухолі сепаровано ьід инших укр. старшин отамана Льобковіца, от. Єрлє, а от. Шльоссера замкнено у вовсім осібній кімнаті. Коли депутація наших старшин просила о звільнення сих вище згаданих старшин від сепарування, команда табору відповіла: „Цо ви сє так закохалі в тих Нємцах?“ —

Можна б навести ще безліч документів варварського поведення Поляків з нашими полоненими, головно інтелігентами; та вже і сего, що подано вище, доволі, щоб витворити собі жахливу картину фізичних і моральних страждань сих наших каторжників.

Та хоч і яке одчайне положення сих нещасних, одначе дух, який гнав їх колись на ворожі баґнети, не кидає їх серед боротьби за збереження іскри життя, яку намагається ворог загасити в них варварським по-веденням, і полонені нераз сміхом крізь сльози відганяють під себе марево одчаю. Сей гіркий сміх родить примітивну, та болючу своїм реалізмом, віршовану гумористичну творчість, на зразок такої:

„Отже ходим до роботи,

По поднірю _гурЯД}ЄМ^и Довгим пером березовим,

Що самі себе дивуєм.

От студенти гній вивозять,

І інші грузять знов дрова:

Всюди найдеться робота —

Лиш „насущного“ нема!“

Сей і йому подібні вірші е доказом, як застелилася душа українського ідейного стрільця серед довгої надлюдської посвяти за щастя рідного народу, коли вона на дні такого пекла польських таборів е в силі ще сміятися над собою. Се рівночасно доказ, якою школою виховання нового типу українського громадянина являються польські табори смерти.

е) Табор на Ялівци.

„В таборі на Ялівци за личаківською рогачкою у Львові також бють наших полонених. Відзначається особливо сержант Нарольчик. Недавно дав він 25 буків Маслюкови. Не помогли ніякі просьби і вставлення сестер милосердя, що щиро плакали над недолею неповинної жертви. Але Маслюк не самотний. Щодня побиваються у нас яких 15-20 люда.“ (Вперед, ч. 90 р. 1920)

А польський львівський „Дзєнь^и писав про сей табор, що в ньому в січні 1920 р. на 400 людей було 150 хорих на тиф.

ж) Табор в УІанцуті.

„Вперед“ (ч. 5 за р. 1920) подає за звітом Військ. Укр. Місії, котра відвідала ланцутський табор д. 13. жовтня 1919 р, такі дати про сей табор: „Всего було полонених і інтернованих 837. Поміщення в кінській стайні тамошного поміщика, без підстілки, їжа дуже зла, по-

лонені голі й босі . . . Поширюється пошесть пятнистого тиФу. Побої на порядку дня.“

В ч. 39. „Впереду^- читаємо оповідання повернувшого з сего табору, а іменно: „До недавного часу вмирало 20 денно, а тепер менше — бо й людей вже менше там остало. Хоч кладовище є всього на кілька-десять кроків від бараків, — ховають людей біля кльо-ачного бараку, разом з сміттям, гноєм і т. д. Ті, що ховають товаришів одного дня, другого дня самі гинуть. Люде-трупи вже байдуже відносяться до всього.“ А врешті перемиські „Новіни Понедзялкове“ доносять, що посилки центральної військової влади та за-граничного комітету Черв. Хреста до табору все пропадали и ишли на спекуляцію. Підчас слідства арештовано пятьох військових, а двох офіцерів втікло.

з) Табор у Яблоннім.

З протоколу списаного у Львові 3. грудня 1920 р. з В. С. з Глубочка, пов. Борщів, Г. Т. з Кудиковець, пов. Борщів, М. Я. з Новосілок, пов. Заліщики:

„Від марта с. р. перебували в Яблоннім. Було їх разом 171. В часі большевицького наступу перенесено всіх до бнджейова. В Яблоннім всі працювали коло ладування валіза. Протягом одного місяця робили день й ніч без огляду на се, чи хто був здоров чи хорий. Мешкали в бараках. Сторожа обходилася з ними зле, за що небудь побивали кольбами. їсти давали раз на день моркву з бульбою, часом рідку горохову зупу. Багато з них хорувало на червінку. Деякі померли, — назвиськ не тямлять. В часі болмиевицького наступу перевезли цілий парк заліза до бнджейова разом з полоненими. Праця була та сама, що в Яблоннім. Обходження таке саме. їда рівнож та сама.“

Табори цивільних інтернованих і тюрми.

а) Домбє.

В ,,Укр. Прапорі“ (ч. 44 з д. 15. серпня 1920 р.) читаємо слідуючу замітку:

„Поляки в останніх часах масово арештують й інтернують Українців під вакидом большевизму. Не переводять ніякого слідства, а тільки прийде який донос і зараз вивозиться по кількадесять людей до таборів. В останніх днях знапрямовується всіх полонених до Домбя.“

З сього приводу так описує тамошні відносини „Напшуд“: „Окремі відносини панують в таборі на Домбю відносно інтернованих там робітників. Приміщено їх в бараках, що кишать від червів, недалеко виходків. Деяких приміщено в бараці ч. 2., так що не вільно їм виходити. Харчування інтернованих, приділених до кухні

2. або 16. є нище критики: щодня дають їм напів вварену зелень або обридливу зупу. Оноді дали фляки, але напів зігнилі й смердячі Кождий інтернований робітник дістає теж половину гнилого селедця, кусень жилистого мяса, а часом яйце. Хліба дають три четверті Фунта з кукурудзяної муки.

Інтернованим денікінцям чи бредівцям о много краще діється. Мають свобідний вихід до міста, де купують ріжні харчові середники і спекулюють ними серед інтернованих. Лікарська поміч тчж не відповідна- На кілька тисячів інтернованих є лишень двох лікарів, кількох медиків і Фельчерів.

В таборі находяться теж діти, так, що заряд повинен про те журитися, щоби їх краще кормити та дати відповідне приміщення. Щастя, що одна громадянка з англійської місії занялася дітьми і видав їм обіди.

Привілеї в таборі мають московські ОФІцири. Дістають порядну постіль, поміщені в чистих бараках, мають добру кухню в противенстві до прочих, навіть інтелігентів.“

Л. 0. з Зуб. (теребов. пов.) подає під д. 7. падолисту 1920 р. такі подробиці про сей табор:

„Інтернованими в заняті бараки 1, 2, 17, 18 і 19. Бараки не опалювані, інтерновані сплять на голих дошках; харч марний: рано чай без цукру, на вечерю те саме, на обід Фасоля, морква, або 2 оселедці на 3 особи, хліба 800 ґр. на особу. Всіх висилають на роботи при звоженню дерева. Сторожа часом бе; зате не жалує таких слів, як: кабан, хам, мурґа, свіня, с .. .. син — і т. п.“ П. Дз. у письмі до У. Г. Комітету у Львові пише між иншим.

„Положення наше впрост страшне. Барак діравий, неопалюваний зовсім, усі сплять на голих дошках, без сінників і покривал. Харч не можливий і не вистарчаючий; кухню нашу, яку ми вели самі, замкнули.

На милість Бога просимо всі о поміч, бо з голоду і холоду всі вимремо!“

З иншого звідомлення довідуємося, що інтернованих неволять здіймати капелюх перед жовнірами, що дозволяють їм бачитися з рідними в присутности офіцера не більше 5 хвиль, та що заборонили довозити для них харчі з У. Гор. Комітету в Кракові.

6) Вісніч.

Ось низка візнань тих, що вернулися з Вісніча, засуджені спершу на 5—10 літню тюрму.

П. Д. з Синьоговка (Збараж). Арештований за се, що найдено в нього кріс (був укр. стрільцем). Скова-

14*

ного катували, а відтак тернопільський суд васудив його на 8 літ тюрми.

У Віснічу перші чотири місяці жив одною морквою. Першу зиму пересидів на коридорі (8 м. довг., 4 м. шир.), без вікон і не опалюваному, враз з 19 товаришами. Арештованих уживали до важких робіт, при чому їх побивали. Біля до перебирання діставали тільки що два місяці.

І. М. зі Стрия. Арештований на донос Поляків. У стрийській тюрмі вдарив його ключник в лице. Віддав йому і за те три дні носив кайдани 15 кіл. важкі. Засуджений на 10 літ тюрми, опинився у Віснічу. Пережив те, що попередній.

I. UI. з Романівки (Тернопіль). В теребовельській тюрмі били його кулаками і прикладами, куди попало. В тернопільській тюрмі побивали його ключами і прикладами. Засуджений на 5 л. тюрми, опинився у Віснічу, де о голоді сидів в не опаленій келії без вікон.

0. Б. з Глубічка вел., голова читалі.ні. Перебув чимало ревізій, при чому заедно його побивали до того, що його тіло було вкрите синяками й ранами. Били його кулаком, нагайкою, колом. Засуджений на 8 л. тюрми, скований поїхав до Вісніча. Тут помістили його з найбільшими влодіями і харцизами. Кормили краяною, з гусінями звареною капустою. Чотири місяці хліба не давали зовсім. Жив у келії без вікон. Мусів ходити на тяжкі роботи. Сорочку зміняли раз на 3 місяці. — „Трактували нас — каже він — як псів, при чім пес у мене мав краще життя . . Майже усі хорували тифом так, що щодня 20 відходило до шпиталя.

В. В. з Лошнева (Теребовля), засуджений на 3 л. тюрми за те, що ніби то переховував кріс у хаті батька. В тернопільській тюрмі били його ключники ключами і прикладами — без причини. У Віснічу перейшов звичайну каторгу.

M. Н. з Стриївки (Збараж). Засудженого на 4 р. тюрми, перевезено скованого до Вісніча. Поділяв долю других арештантів.

Се сухі Факти.

А тепер послухаймо, що пишуть сі вязні до одного визначного нашого громадянина п. д. Вісніч, 10. жовтня 1920 р.

„В листі до Самаританської Секції Укр. Горож. Комітету, представили ми нашу тюремну гірку долю, шикани, команди, і просили о поміч головно моральну, бо знаємо, що о матеріяльну тяжко у наших інституцій. Ходило нам головно о се, щоби наші компетентні чинники прийшли в порозуміння з такими самими польськими чинниками і заключили конвенцію, що до обосторонного трактування політичних вязнів, де була б передовсім заборона поміщення нас зі звичайними злочинцями, які окрадають, бють і знущаються над нашими селянами, щоб уможливлено нам спільні помішення в келіях, спільний прохід, можність науки (книжки, папери і прибори до писання), право писати бодай два рази в місяць, право помагати собі поживою і грішми, право мати своє біля й одіж, і право частійших відвідин (оден раз в місяць).“

В иншому письмі з тюрми, яким ввертається увяз-нений до своєї родини, читаємо:

„Команда карного заведення видала дня 1. квітня приказ, небувалий дотепер в культурному світі, що вона не знав політичних вязнів, що всіх вязнів належить однаково трактувати. Моральні і фізичні обставини нашого життя з дня на день гірші і страшніщі, тому ми усильно просимо, щоби Самаританська Секція У. Г. К. і другі покликані українські чинники взяли нас у свою оборону, і по змозі своїх сил уможливили нам на-півлюд-ське веґетування в тюрмі.

В послідниму часі починають вводити в тюрмі такий режім, що положення наше навіть для тих, що за 12-15 місяців тюрми мали спосібність привикнути до неї, невиносиме.

Позволимо собі пригадати, що в Серадзу воло Лодзі в цивільній тюрмі конає в тюрмі дваицять кілька жінок-політичних вязнів, засуджені на самі великі кари. По відомостям, які ми одержали, їх положення ще страшніще ніж наше, бо там цивільна вязниця.

Просимо, щоби українська суспільність не забувала на наших політичних вязнів і пригорнула нас до свойого великого народнього серця. Як ми се будемо відчувати, то нам не страшна буде ні темниця, ні кайдани, ні смерть з голодового тиФу; будемо конати поволи, але гідно!“

Не можна краще замкнути сего жахливого розділу, як повторенням сего, що сказав про польські тюрми з українськими полоненими і вязняни та про польські по-ліційні орґани посол до ьаршав. сойму, Пужак, Поляк, який з рамени сеймової комісії обїхав сі місця страждань і смерти і навіч пересвідчився про каторгу укра-їнських мучеників.

„Вязниці — говорив він — головно на окраїнах представляються страшно. Се просто трупарні. Тиф е у них найбільшим паном. А причиною його поширення се очевидно перелюднення таборів і вязниць. Зноваж причиною перелюднення є Факт, що у нас забагато нових властей, які мають право арештувати. А відтак арештантські справи віддається дуже погільно до провірення Фактичних провия судом. Суди ж знову е теж лихо обсаджені. Відчувається велика недостача персоналу, Фахових сил, а ті що й е то ізза матеріяльних зглядів перекидуються на адвокатуру. Міністерство справедливости дивилося на се байдуже, а тим-часом справи інтернованих, полонених та політичних вязнів лежать нетикані в безконечність. Серед таксх відносин багато людей гине зовс^:м невинно.

Другою важною причиною, як я вже сказав, переповнення вязниць, се безконечна автономія адміністра-ційних наших властей, відносно права арештування на окраїнних землях. Арештує там головно відділ дєфєн-зивний. В ньому більшість людей зовсім неФахових, які держаться девізи: без рукавичок робимо все, після нашої льоґіки і розумування. Для сих людей не іст-нують ніякі норми закона і правила а слідчий суд-дянадурномусить шукати хочби і ті ви якоїсь провини. Дуже часто актом обжалування є коротка записка на клаптику паперу того змісту: Арештувати на припоручення поручника X., а до сього долучена ще коротка кваліфікація вини: За большевизм, за агітацію, за перехід Фронтової лінії і т. д. Але Фактичних даних ніколи нема.

Так пр. у Вильні е близько 900 вязнів, 400 з них арештував дєфєнзивний відділ видно, що не за якісьтам провини, бо в передодві приїзду комісії з місця звільнив біля согки людей.

Крім дєфєн8Ивного відділу арештує також етапова і Фронтова жандармерія. Оба сі відділи взаїмно себе поборюють і собі на злість співзаводничають, чого жертвою падуть невинні люде.

Через взаїмні образи і гніви ріжних командантів жандармерії терплять ті іьки невинні арештанти. Не говорю вже про хабарництво, крадіж, мало не ра-бунки жандармерії. Сі закиди будуть подрібно про-вірені.

Також дуже сумним обявом є Факт, що жандармерія рекрутується з найгірших елементів, шумо-вин війська. Обходження її з арештантами є просто нелюдське. На порядку дня є знущання над арештованими. А хиба тортурування не впливає корисно на слідство. А в деяких вязницях замикано арештованого до спеціяльної шафи і в сей спосіб вимушувано потрібні чи прихильні провадячому слідство, зізнання.

На деяких дуже важних становищах дєфєнзивного відділу стрічається людей зовсім невідвічальних; так пр. в Пінську був комендантом фєльдфє6єль, який мав як найдальше ідучу повновласть арештувати І звільняти людей.

В кримінальній поліції ні сліду бюровости, подекуди просто нема ніяких протоколів. Комендант вязниці дає часто пояснення тільки устно, що того увільнив а того арештував. А часто протоколи навіть в важних справах знайти можна було в приватних домах писарів. Через те часто дійсні злочинці гуляють на волі а сотки невинних мучатся і гинуть.

Апровізація вязниць просто страшна. Ні в одній тюрмі, а виділи ми їх аж 25, не стрінули ми ні одної порції мяса. Люде їли якусь водянку закрашену морквою чи буряками, якою живлено також вязнів хорих на тиф і червінку. Не бачили ми ніде правильних харчевих пайків по вязницях. Такий-же сумний санітарний стан вязниць. Що більше нема ніде шпиталів купалень, відвушівень та ніякої сеґреґації ждучих. В о-лосся ставало на голові, як ми звиджували табори в Луцьку, Рівнім, Пінську . Тернополя. При вході до келії не можна було зрозуміти чи то лежать трупи, чи хорі тифом, чи тільки що йно з а х о р і л і. В одній салі лежав разом з недужими труп, для якого роблено щойно трумну. Бачили ми такі вязниці в Рівнім і Луцьку, де нас просили, щоб ми не входили до келій, бо звідти виходиться тільки з тифом. І се не було пересадою. Там вмирали масово вязні, адміністрацій» урядники, сторожі, а рату-вати їх не можна було, бо не було ні лікіь, ні лікарів, а найважніще харчів і опалу.

Колиж хто вийде щасливо з тифу, то ще довго мусить чекати на голаднання своєї справи. Всякі дев-інфєкції, контумації і пр. тревають в безконечність. Стрінули ми вязнів, які вже другий рік чекають на слідство.

Ще грізніщий стан у військових вязницях. ЇК о в-ніри увійськових вязницях дослівно гниють. Через 7 м^:сяців не зміняється біля, просто подивляти терпеливість сих вязнів, що можуть витерпіти таку каторгу. В Мінську цілий корідор вязниці перемінено в уступове місце. Перед приїздом комісії чистили його на ґвалт вязні. У Львові бачили ми келію зроблену в коридорі, де на камінній підлозі в зимі мало ночувати 80 вязнів. Коли додати до усього Факт кидання голодних вязнів до темниць^ заковування в кайдани для примхи першого ліпшого наставника, виходить дійсно, що нема вже справедливости, яка поклала би конець сим надужиттям.

За правдиві надужиття крадіжі не сидить ніхто. Великих злочиниів, що поповнили міліонові крадіжі увільняється, признавши варятами і пр., а сидять місяцями жовніри за крадіж хліба, одіжи чи таке инше. Такий стан, 6—8-місячні терпіння дають тільки пригожий грунт для большевицької аґітації. “ Чи треба ще що додавати до сих слів польського посла? . . . Якими блідими являються супроти змальованих вище автентичних картин всі описи тюрм для політичних вязнів, не виключаючи навіть ославленої колишньої австрійської твердині у Шлісельбергу, змальованої пером італійського поета-мученика Сільвія Ііеліко!

Додаток I.

З мартіро/іьоґії учительства в pp. 1919 і 1920.

1. Пов. Пережаті (4 випадки).

ҐоФрик Михайло (13 л. служби) — двічи подавався до служби до Р. Ш. 0. в Бережанах, одначе ще в серпні 1920 р. ждав на відповідь надармо.

о. Дибицький Василь, катехит і проФ. держ. гімназії в Бережанах, цілий рік був бев посади, аж в мар-ті 1920 р. перенесено його службово до Тернополя.

Вікторія Кукурудзова (25 л. служби), вдовиця s дітьми, просила устно і письменно о привернення до служби — надармо.

Антонія Мерещовська, просила в грудні 1919 р.

0 приняття до служби, та вамість сего списано в нею протокол і вавішено її в урядуванню.

2. Пов. Шбрка (7 вин.).

Бирчак Іван, управ. 6-кл. школи в Бібрці, ЗО. мая

1919 р. арештований, а відтак конФІнований в Бібрці,

1 досі живе без середників до життя.

Бережницька Теодора, тимч. учителька в Острові, на своє пришення о привернення її до служби о-тримала відмовну відповідь.

Бокс Франц Карло в Жирави, 26. V. 1919 р. арештований і вараз випущений на волю; 27. V. арештований внову і вивезений на Замарстинів. 9. VI. перевезений на Личаків, 17. VI. внову до полев. суду;

4. VIII. знову до полевої жандармерії, аж 5. VIII. відставлено його скованого до Бережан, де пересидів у тюрмі до 25. VIII. — аж поки слідство не виказало його невинности. Не оглядаючися на се, ще в маю

1920 р. ждав прихильного вирішення своєї службової справи Р. Ш. К. надармо.

Басса Іван (18. л. служби) в Вільхівця, арештований невинно 8. VII. 1919 р. і відставлений до суду на Замарстинові, а відтак до тюрми Бриґідки, ЗО. X. перевезений до табору в Пикуличах, де перебув до 10. січня 1920 р. Вернувши домів, найшов декрет звільнення з посади з д. Бібрка. 15. VIII. 1919 р. ч. 460.

Анна Кулинич (34 л. служби), стала учителька 6-кл. школи в Бібрці, мати 5 нелітних дітей, зголосилася з початком липня 1919 р. до служби і заявила готовість скласти урядове приречення. Замість того резолюцією Р. Ш. О. в Бібрці з д. 15. VII. 1919. ч. 206 приказано їй з д. 1. VIII. 1919 р. опустити помешкання у школі, а рішенням пов. комісії P. III. О. з д. 9. VIII.

1919 р. звільнено її з посади. Ніякі інтервенції не мали успіху.

Іван Назанівський, управ, школи у Волощині (29 л. служби), вдовець, батько 6 дітей, 20. VI. 1919 р. арештований і третього дня випущений на волю, щоб зараз же бути арештованим в друге, немилосерно побитим і закинутим в табор в Перемишлі. 10. VIII. 1919 р. перевезений до Домбя, де перебув до 10. IX. 1919 р. Відтак його конФІновано. Рішенням Р. Ш. О. в Бібрці з д. 15. VIII. 1919 р. ч. 460 звільнено його зі служби.

Олекса Кулинич, учитель 6. кл. шк. у Бібрці (28 л. служби), звільнений зі служби ріш. P. III. О. з д. 15. VIII. 1919 р. ч. 450, а 10. V. 1920 р. його арештовано, та 13. V. випущено ма волю.

3. Пов. Лорщів (1 вип.).

Гусаківський Микола, хоч був в квітні 1920 р. принятий до служби і брав платню, та до навчання його не допускали.

4. Пов. Вроди (2 вип.).

Глібовицька Лнна, вдова по ґімназ. натехиті &

Бродах, ще в липні 1920 р. не могла діждатися вдовичої пенсії.

СтеФанія Лотоцька (15 л. служби) на своє прощення о приняття до служби, почула від інспект. окружн. Закліки заяву, що її приняття залежне від „Ради На-родової“ в Бродах.

5. Пов. Ііучач (3 вип.).

о. Барановський Евстахій, катехит виділив, шк. в Бучачи, спершу 2 місяці інтернований в Чорткові, ще в половині 1920 р. ждав надармо на привернення у службі.

Винар Василь, проФ. ґімназ. в Бучачи (23 л. служби), без переслухання усунений зі служби, а відтак арештований, перебув місяць в Бриґідках, а відтак його конфіновано в Бучачи.

Козак Володимир, був конФІнований в Потоці золотім, коли удався до староства в Бучачи, щоб дістати перепустку до Долини з метою обняття служби в прив. укр. ґімназії в Долині.

6. Пов. Горлиці (2 вип.).

• Карповичівна Юлія, звільнена з посади тому, що захоріла. На другу учительську посаду жде безуспішно.

Литвин Дмитро (14 л. служби), за те, що служив в часі україн. влади, звільнений і хоч признано йому врешті платню, сеї платні ще у вересні 1920 р. не міг діждатися.

7. Пов. Горо денна (2 вип.).

Інспектор Кабаровський з Городенки, арештований 3. VIII. 1919 р. і вивезений до Домбя, а відтак конФІнований у Львові, в 1920 р. оставався без посади.

Керницький, учитель прив. укр. ґімназії в Горо-денці, був приневолений властями покинути Городенку, щоб не мати змоги обняти служби.

8. Пов. Городок (2 вип.).

Ьичуровська Меланін (15 л. служби), арештована 11. VI. 1919 р. і перевезена з маленькою (2. міс.) дитиною до полев. суду на Затарстинові, а відтак неое-ведена до вязниці при вул. Баторія, після 3 днів на Личаків, а відтак знову до Бриґідок до ґарнізонов. шпи-таля. 5. VII. 1919 р. конФінована, спершу у Львові, а відтак дома у Вишенці вел., на що не згодилося староство. В жовтні 1919 р. по причині недостачі опалу і мешкання зголосися сама до Бриґідок і пересиділа там до 3. І. 1920 р. В тім часі конфіновано її в Ночапах, де перебувала ще в серпні 1920 р.

Ванда Коцкова (15 л. служби), арештована 25. V.

1919 р. і відставлена на Замарстинів, а 16. VI. випу--сцена і конФінована в Новім Санчи. Осталась без посади.

9. Пов. Долина (6 вип.).

Шевчукова з Джусів Марія, учителька з Турі вел., не оглядаючися на всі старання, ще в липні 1920 р. була без посади,

Деревницький Микола (32 л. служби), батько 4. Д'Т“й, управитель школи в Готові. На візвання до зложення приречення зголосився негайно, одначе, замість приняття дістав повідомлення, що має бути перенесений у стан спочинку. Після його інтервенцій в Р. Ш К. і після лікарських оглядин врешті 21. І. 1919 р. відібрано від нього службове приречення і асигновано йому платню, при чому мому сказано, що буде перенесений в инший округ. Тим часом P. III. 0. в Долині рескриптом з д. 4. III. 1920 ч. 1112. неренеслі його самовільно у стан спочинку.

Джусівна Анна, тимч учителька з Турі вел., двічи зголошувалася до служби без ніякого успіху. Не помогли ніякі відклики.

о. Лада, катехиг і професор прив. укр. Гімназії в

Долині, був конФІнований у Львові 6es причини, щоб не допустити до отворення сеї ґімназії.

Учит. Матулякова з Мізуня вийшла заміж за дозволом укр. влади. Польська влада подружя не признав.

Іван Микицей з Липи був перенесений за укр. влади до Богородчан. Польська влада признала се перенесення самовільним актом і тому не привнала йому посади.

10. Пов. Дрогобич (3 вип.).

Антонів Михайло, управ, школи в Добростові

(16 л. служби), жив у крайній нужді, викинутий в служби-

Бориславська Осипа з Сеятичкл, звільнена рескр. з д. 21. X. 1919 ч. 574/14.

ЕвФровинаКузьова в Дрогобича (19л. служби), ще в серпні 1920 р. оставалась без посади.

11. Пов. Жидачів (3 вип.).

Леокадія Гнаткова (26 л. служби), не допущена в липні 1919 р. до складення приречення.

Учит. ҐриФІвну, Польку, за те, що служила в часі укр. влади, позбавлено платні.

Миколу Ломиша з Журавна д. 8. VI. 1919 р. арештовано і інтерновано в Стрию, а відтак у Львові, а відтак конфіновано в ІУІонастирци.

12. Пов. Жовква (13 вип.).

о. СтеФан Білинський, катехит і професор ґімназії в Жовкві, вголосився до служби д. 3. XII. 1919 p., одначе отримав відповідь відмовну (Р. ПІ. 0. в Жовкві, д. 28. І. 1920 р. ч. 18) Не помогли ні рекурси до Р. Ш Кр., ні до міністерства, ані особисті просьби.

Іван Вассіян, управ, школи в Зіболках (42 р. служби), арештований 7. VIII. 1919 p., перебув у Бри-ґідках до ЗО. VIII. 1919 p., по чім його конфіновано в Зіболках. Звільнений з служби без переслухання рішенням Р. Ш. 0. в Жовкві з д. 1. IX. 1919 р. ч. 58.

Микола Гусаківський, принятий в квітні 1920 р. до служби, бере платню, та обовязків не виповняв.

Олександра Ґоцька з Двірців, звільнена без причини 15. VII. 1919 р.

Катря Дуткевич з Колодна, звільнена в грудні

1919 р.

Учит. Залітачева з Жовтанець, звільнена.

о. Андрій Круцько, катехит школи в Куликові, і Зофія СтеФанія Круцько, учителька тамже, звільнені з посади ріш. P. III. К. з д. 15. XI. 1919 р. ч. 4 і 5.

Юлія Корнова з Борового, арештована д. 6. VII.

1919 р. без причини, пересиділа в Бриґідках три тижні, а відтак 5. IX. 1919 р. звільнева з посади.

Павло Корнова, на учит. службі від 1879 p., викинутий д. 20. IX. 1919 р. з помешкання у школі і усунений 8 посади.

Др. Володимир Колпачкевнч, учитель держ. Гімназії в Жовкві, конФІнований і виключений 8 служби бев ПРИЧИНИ.

Катря Лущенчук, звільнена за се, що служила в часі укр. влади.

Олімпія Левицька 8 Желдця (ЗО л. служби), була арештована без причини, а в слід за тим звільнена в посади.

13. Лов. Золочів (4 вип.).

Зофія Демчишинівна, занята на основі відпустки в прив. укр. школі в Золочеві, не отримала ді-рожняного додатку, признаного їй асиґнатою P. III. К. з д. 3. IX. 1919 р.

Марта Капітанець з ПІпиколосів, звільнена д.

27. IX. 1919 p., а відтак арештована (8. XI. 1919 р.) — остається без посади.

Анна Льошкова з Підлипець (20 л. служби), звільнена 8 посади рескр Р. Ш. К. з д. 9. IX. 1919 р.

ч. 14995/1 — без ніякої причини.

Юлія в Черкавських Меджинова з Побуча, звільнена 8 посади, живе в крайній нужді з маленькою дитиною.

14. Пов. Нплут (1 вип

Петро Коцан з Цвітової, від 13. VI. 1919 р. інтернований у Львові, а від 26. VII. 1919 р. конФІнований в Ряшеві, відтак знову арештований в Підгайцях (26. III.

1920 p.).

15. Пов. Намита струм (6 вип.).

Розалія Будзінська (20 л. служби), учит. 6. кл. шк. в Камінці струм., 28. мая 1919 р. інтернована в Бри-ґідках, перебула там до 28. VII. 1919 р. Відтак конФінована. Зголосилася до служби і промовляла до старости по українськи. Староста не приймив зголошення і казав її інтернувати в Бриґідках, де пересиділа до

28. X. 1919 p., а відтак конФІновано її в Батятичах Звільнена з посади з заповідженням старости, що дістане її, аж буде Україна.

Михайло Брикайло з Добротвору (23 л. служби),

6. VI. 1919 р. арештований і інтернований в Бриґідках, а відтак конФІнований в Кракові, а з д. ЗО. IV. 1920 р. звільнений з посади.

Текля Базилевич від грудня 1919 р. ждала на посаду надармо.

Леонтина Вертипорохова з Сільця Беньків не принята старостою на посаду під замітом, що стоїть під впливом свого чоловіка, укр. агітатора.

Василь Вільчинський, звільнений з посади, а в липні 1920 р. арештований і інтернований, а діти без «піки.

Михайла Ліщинська з Браташів, д. 2. грудня

1918 р. зголосилася до служби і після списання протоколу їй признано платню у Львові. 19. серпня 1919 р. її конФІновано, 5. вересня зв.дьнено з посади, 9. XII.

1919 р. відставлено до Кракова до конФІновання, з початком 1920 р. звільнено від конФІнування. Ще в липні

1920 р. була без посади.

16. Пов. Ііололіия (3 вип.).

Осип Кузьма, зголосився до служби в марті 1920 р. і аж після ріжних митарств принято його до служби.

СтеФанія Книшова, вдова по учителю (19 л. служби), живе в нужді, полишена на ласку долі тому, що її чоловік був Українцем.

Роман Лисяк, учит. ґімназії в Коломиї, перенесений проти волі до Бережан, надармо апелював на сторінках преси до P. III. K., щоб вирішила його протест.

17. Пов Посів (3 вип.).

Володимир Бундзяк з Кобаків (14 л. служби), позбавлений посади 27. IX. 1919 р. Зголошувався до служби тричі, врешті 13. І. 1920 р. списано з ним протокол, та рішення своєї справи не мав ще в половині

1920 р.

Катерина Бундзяк поділяв долю свого чоловіка.

Тєодобія Витковицька з Кут [(38 л. служби), принята до служби аж в марті 1920 p., ще в липні не отримувала платні.

18 Пов. *Іісьио (1 вип ).

Михайло Комарчевський з Березців, ще в літі

1920 р. дожидав приняття до служби.

19. I toe. *Іьвів (19 вип.).

Александра Банахова (12 л. служби) з 3. дітьми. Бев переслухання надармо жде відповіди на прошення

о приняття до служби.

Діоніза Билинкевич з Винник (16 л. служби), від червня 1919 р. жде вирішення своєї справи.

Анна Банах з Сорок, жде свого приняття від 1918 р.

Марія Банах з Миклашева (8 л. служби^ жде так само.

їв

Михайлина Бернацька з Германова, ждала відповіди від падолиста 1919 р. і в марті 1920 р. повідомлено її, що посади не отримає

Рудольф Гаврих з Чижків (14 л. служби) дожидав від черввя 1919 р. посади.

Марія Гаврих (9 л. служби), звільнена з посади без переслухання; її рекурс не полагоджений.

Павлина Жулава з Добряв, в липні 1919 р. інтернована і перевезена до Львова, відтак конфінована в Яричові нов. до марта 1920 р. Зголошувалася до служби двічи надармо.

Іванна Коновалець з Зарудців, звільнена.

Анна Капустіева з Горбачів, покликана до служби аж в маю 1920 р.

Савина і Олена Козаківні з Ременова, інтерновані від 20. VII. до 27. VII. 1919 р. на Личакові, від

3. VIII 1919 р. конфіновані в Ременові і в серпні 1919 р. звільнені з посади.

Михайло Коновалець (40 л. служби) і Марія Коновалець (ЗО л. служби) з Зашкова, родичі от. Коновальця, від грудня 1919 р. дожидають вирішення справи.

Марія Кизимова з Чижикова (10 л. служби), отримала посаду щойно в марті 1920 р.

Адам Красіцький з Львова, емерит, ще в марті

1920 р. не отримував своєї платні.

СтеФан Кунинець з Глуховець, надармо робив заходи о привернення до служби.

Олекса Лотоцький з Стронятина (12 л. служби), жонатий з 5. дітьми, звільнений.

Анна Мартиняк з Гаїв, ще в квітні 1920 р. не була принята.

20. Пов. Надвірна (6 вип.).

Катря Водоставська з Надвірної, 15. вересня

1919 р. візвана інспектором опустити школу, пізнійші

її старання о привернення до служби остались без успіху.

Емілія Ольга Гарківська з Ослав білих, зголосилася до служби 10. X. 1919 р. і в половині 1920 р. ще ждала приняття.

Францішка Гладишевська з Гвовда. Ії справа анальоґічна з попередньою.

Ілія Дмитрик з Тарнавиці лісної, ще в липні

1920 р. був без посади.

Іван Лилик з Надвірної, зголосився до служби д. 14. січня 1920 р. — відповіди ждав надармо.

Михайло Моравецький, старш. учитель з Ланчина, арештований 25. VI. 1919 р. і вивезений до Надвірної, а відтак інтернований в Стрілкові.

21. Пов. Печеніжин (2 вип.).

Василь Боднар з Текучої (12 л. служби), ще в червні 1920 р. був без посади.

Параска Боднар (10 л. служби), анальоґічно до попереднього.

22. Пов. Перелштляни (4 вип.).

Степан Кретів (35 л. служби) 8 Туркотина, арештований д. 19. IX. 1919 р і інтернований в Бриґідках до д. 7. XII. 1919 р. а відтак на Личакові, а його жінку Поляки викинули з шкільного помешкання. Чотири рази робив старання з метою приняття до служби — бЄ8 уСПІХу.

Катерина Лиликова з Лагодова (Ю л. служби), тричі зголошувалася до служби — без успіху.

Григорій Лилик (15 л. служби), так як його жінка.

Володимир Любинець (18 л. служби), зголосився до служби 13. вересня 1919 р. і зложив приречення польській владі, та д. 4. X. 1919 р. його арештовано і відвезено до Пільзна та перетримано до 26. грудня.

іб*

Відтак конфіновано його дома в Утіховичах. Посади не дістає.

23. Пов. Підгайці (2 вип.).

Задорожний Василь з Божикова, інтернований як хорий в Кракові, а відтак в Домбю, в падолисті 1918 p., а відтак від 26. VIII. 1919 р. конФІнований в Козівц пропадає з голоду.

Осип Василь Лада (22 р. служби) з Литвинова, арештований і конФІнований до д. 5. І. 1920 р. Зголосився до служби 7. II. 1920 p., та інспектор прирік йому посаду щойно від вересня с. р.

24. ІІов. Рава руська (4 вип.).

Учит. Бобик, склав приречення, та до служби його не принято.

Володимир Климко з Лаврикова (31 л. служби), зголосився до служби в червні 1919 р. і з ним списано протокол. Р. Ш. 0. рішенням з д. 28. XI. 1919 р. ч. 6u4. звільнила його з посади і ніякі рекурси не мали успіху.

Василь Криса з Михайлівни (10 л. служби), зголосився до служби в грудні 1919 p., та його не принято.

Теодор Міцковський з Диниск, не оглядаючися на всі старання ще в половині 1920 р. був без посади.

25. Пов. Рудна (3 вип.).

Учит. Верхола з Новосілок, арештований і відставлений до Берестя. Жінку і осьмеро дітей викинули з помешкання у школі.

Олександер Голинський, арештований в дорозі до Рудок з метою зголошення до служби, пересидів у Бриґідках до січня 1920 р. Ще довго після того ждав на посаду.

Людвику Кульчицьку усунено з посади за те, що вона в часі укр. влади перенеслася з рудецького до стрийського повіту.

26. Пов. Рогатин (1 вип.).

Марія Аркадія Ґурґулова (ЗО л. служби), усунена з посади за те, що в часі укр. влади була управителькою своєї школи.

27. Пов. Самбір (2 вип.).

Ольга Біленька (13 л. служби), за те, що була управителькою виділ школи в Самборі в часі укр. влади, усунена і ще в серпні 1920 р. була без посади.

Тадей Залеський, проФ. держ. ґімназії, довший час інтернований в Брестю, а відтак конФІнований в Самборі, остався без посади.

28. Отар. Самбір (1 вип.).

Марія Лукашевич з Коніва, зголосилася до служби в падолисті 1919 p., але посади, не оглядаючись на рекурси і інтервенції, не отримала.

29. Поо. Скалиш (1 вип.).

Микола Блашків з Дорофіївки, зголосився в пору до служби, одначе ні посади, ні виплати залеглої платні за час від 1. IX. 1914 р. до 31. X. 1918 р. не отримав.

ЗО. Пов. Сколе (6 вип.).

Іван Гавриш з Корчина (24 р. служби), батько четверо дітей, признаний небезпечним і усунений з посади, 26. VI. 1919 р. арештований,, пересидів без пе-реслухання до 7. VIII. 1919 р. в Бриґідках, а відтак конФІновапий в Корчині і щодня мусить відбувати 20 кіл. дороги до Сколього і зголошуватися в станиці жандармерії.

Зофія Ґібайлівна з Феліціенталю, арештована з початком липня 1919 р. і після переслухання випущена на волю. З кінцем вересня на донос арештована в друге і у Львові конФІноьана. Звільнена зголосилася (на візвання) до служби, одначе посади не отримала.

Андрій Івасиків з Ялинковатого, втратив посаду ще в р. 1914 з тим, що може старатися о неї в пн-шому окрузі. Досі жде покликання до служби.

Онуфрій Курдидик, пов. інспектор у Сколім, до серпня 1920 р. дожидав свого реституовання.

Ольга Ліхновська з Синевідська вижн. і Софія Ліхновська зі Сколього, усунені з посади інспектором Лоґіньским.

31. Пов. Синтин (3 вип.).

Катерина Берлад з Волчківців, звільнена з посади рішен. комісії Р. Ш. К. з д. 5. XII. 1919 р. ч. 1821.

Ольга Гоїв (10 л. служби), арештована 19. IX.

1919 p., а відтак конФІнована в Порохнику до 20. І.

1920 р. Знільнена з посади тричі робила старання в ціли приняття — надармо.

Іван Ґдуля, проФ. реальної школи в Сиятині, арештований в липні 1919 p., ще в серпні 1920 р. сидів у вязниці.

32- Пов. Сокаль (4 вип.).

о. Вол од. Ардан, проФ. ґімназ. в Сокалі, досі без посади за те, що служив в часі укр. влади.

Марія Бобреці>ка з Завишні, зголошувалася до служби двічи, та ще в марті 1920 р. не була принята.

Волод. ҐоФрик з Ванева, арештований пересидів у Домбю від 19. VI. до 19. XII. 1919 p., при чому побито його до того, що повідбивано його нирки і повибивано зуби. Відтак конфіновано його в Белзі, де пропадає в нужді.

Василь Елїїв, проФ. учит. семінаря, не отримує платні.

33. Пов. Станиславів (5 вип.).

Олена Гречаникова з Колодіїва (16 л. служби), звільнена з посади 18. II. 1920 р. і не принята тільки тому, що жандарм мав з нею особисті порахунки.

'Геодор Грицак, проФ. реаль. шк. в Станиславові, не принятий до служби ще в середині 1920 р.

Іванна Федів-Ґадзінська з Колодіва, не отримала позади.

Василь Кульматицький з Дорогова (17 л. служби), батько 5. дігей, від 1. VI. до 1. VIII. 1919 р. сидів в арешті в Калуші, а відтак був конФІвований у Стани-славиві; врешті його реактивовано з перенесенням в ин-шу місцевість; його протести не відносили успіху.

Ольга Костишинівна, тричі просила о посаду, врешті рішен. P. НІ О. з д. 29. V. 1920 р. її відмовлено.

34. Пов. Ctnpuii (3 вип.).

Ірина Бардинівна з Дідушиць вел., вголосилася до служби і зложила службове приречення, та посади не дістала.

Інокентій Захаріїв з Дуліб (32 р. служби), інтернований без причини у Стшалковій і позбавлений посади.

Петро Кобат з Голобутова (20 л. служби), відсидів 5 тижнів у Бриґідках, а відтак конФІнований в Голобутові і досі не переслуханий.

35. Пов. Сяпш (1 вип.).

Казимира Ьоронь з Щавного (16 л. служби),

26. І. 1919 арештована, відсиділа до 10. II. в тюрмі в Сяноці, а відтак у Вадовицях, Віснічу і Домбю і щойно

14. XI. 1919 р. звільнено її і конФІновано в Сяноці. До служби зголосилася 21.XI. 1919 p., та ще в маю 1920 р. її справа не була вирішеною.

36. Пов. Теребовля (3 вип.).

Антін Дромирецький з Дарахова, римо-католик, звільнений Р. Ш. К. з посади на все, лиш тому, що служив в часі укр. влади

Павло Димідас з Будзанова (34 л. служби), зложив д. 1. IX. 1919 р. службове приречення, та 3. IX.

його арештовано і вивезено до Вадовиць, а відтак до Домбя, де перебув до 3. І. 1920 р. Відтак був конм-нований і позбавлений посади.

Мирослав Капій, учитель ґімназії, перебув інтернування в Стшалковій і Берестю до січня 1920 р.

37. Пов Тернопіль (2 вип.).

Іван Галущинський, учитель ґімназ в Тернополі,

20. IV. 1920 р. просив о переслухання, та ще в червні ц. р. ждав надармо.

Теодор Дерлиця, принятий до служби 10. IX.

1919 р, та в половиш 1920 р. ще не дістав платні.

38. Пов. Товмач (3 вип.).

Елеонора Грабовецька (27 л. служби), до служби зголосилася в жовтні 1919 p., та не була ні переслухана, ні реактивована.

Марія Калимівна з Винограду, захоріла на тиф, а слідом того в марті 1919 р. її звільнено з посади.

Зиновія Левицька з Голоскова, звільнена з посади д. 10. X. 1919 р. за те, що в часі укр. влади вийшла заміж.

39. Пов. Турка (1 вип.).

Михайло Маліш (26 л. служби), зголошувався двічи до служби, без успіху.

40. Пов. Чесанів (3 вип.).

Семен Головатий з Вільки жапал., конФІнований

і щодня мусить відбувати 6 кіль, дороги до жандармерії в Чесанові. Двічи зголошувався до служби — надармо.

Евфємія Лаврівоька з Любачева, була конфіно-вана 3 місяці, а відтак звільнена. Зголосилася до служби, та відповіди ждала надармо.

Гриць Лебедович з Башні гор., зголосився до служби д. 20. III. 1920 p., та до кінця липня 1920 р. не отримав відповіди.

41. Пов. Чорт ні в (3 вип.).

Олекса Бойцун, проф. ґімназ. в Самборі, арештований в Чорткові, перебув у Бриґідках до грудня 1919 р._г а коли обняв посаду директора прив. укр. ґімназії в Чорт-коьі, староста загрозив йому знову арештуванням і він був зневолений посаду кинути.

СтеФанія Брилінська в Шульганівки, ще в половині 1920 р. помимо запевнень влади, була без посади.

Яків Зазуляк з Шульганівки, без подання причин звільнений з д. 24. І. 1920 р. з посади.

42. Пов. Яворів (8 вип.).

Иараскевія Вальчакова з Віжомлі, арештована на безосновний донос в маю 1919 p., та швидко звільнена. Зголосилася до служби, та ще в маю 1920 р. її справа не була полагоджена.

Онуфрій Власійчук з Яворова (37 л. служби), звільнений з посади д. ЗО. IV. 1920 р. і на свій ре-курс до Р. Ш. К. ще в серпні 1920 р. не отримав від-повіди.

Михайлина Гординська з Наконечного (ЗО л. служби), звільнена з посади, а коли особисто поїхала жалуватися до P. Ili. К, після повороту ві Львова була арештована і інтернована в Пикуличах, де перебула без переслухання 4 місяці. Справа її посади не полагоджена.

Елеонора Залеська з Яворова (20 л. служби),

21. VI. 1919 р. вивезена до Домбя, де перебула до

3. І. 1920 р. і ще в липні 1920 р. була без госади.

Емілія Куманецька з Яворова (16 л. служби), на своє прошення о посаду 8 д. 13. І. 1920 р. отримала звільнення 8 служби (д. 22. липня 1920 p.).

Олекса Кулинич 8 Боніва (24 л. служби), звільнений з посади д. 17. V. 1920 р.

Софія Лопушанська з Мельник ad Сарни, зголосилася до служби з падолисті 1919 p., та д. 5. XI. 1919 p., отримала звільнення з посади.

Юлія Молчкова з Яворова, звільнена й досі не принята до служби.

* *

*

Отеє сухе і коротеньке занотування 157 випадків самовільного поведення поль. окупаційної влади 8 одною катеґоріею української трудової інтелігенції, яке мало на меті винищення сеї інтелігенції, щоб позбавити український нарід проводу і опіки. Яка траґедія окривається вже за тими 157 Фактами! А що-ж приходить-ся сказати про увесь вагал української трудової інтелігенції? Скільки вмарнованих, знищених і покалічених істнувань, скільки сліз, нужди, горя і страждань, яка втрата для народу!

1 все те діялося на очах культурної Европи!

Додаток II.

1. Спис священиків інтернованих і арештованих в р. 1919 і 1920.

1. Абрагамовськнй Михайло, Дібще (Бережани). 2. А б р н-совськнй Лев, Яхтопів. В. Адріяновнч Леонтін, Жовква. 4 Олександрович Иоснф, Ниів. 5. Антонншнн Михайло, Любінь. 6. о. Ректор Боцян Осип, Львів. 7. Борачок Севе-рни, Яйківці. 8. Бачннськнй Олександер, Львів. 9. Бачин-ськнй Іван, Слоніта. 10. Бачннгький Евзебій. 11. Барично ЛІихайло, Щирець. 12. Бартків Квотах, декан, Романів. 13. Березивськнй Тома, Ляховнчі. 14. Білецькнй Аидрей, Львів. 15. Бо д нар Юрко, Свістельннкн. 16. Боби-кевнч Тєофіль, Львів. 17. Ьобиняк Никола, Ляховичі Зарічні. 18. Боробець (укіич. богослов), Стрий. 19. Бучко Іван, префект семінаря, Львів. 20. Брнлінгький, Куряни. 21. Волинський Іван, Днчків. 22. Войнаровськнн 'Гит, Львін. 23. Винницький Іван, декан, Залізці. 24. Вннярський Володимир, Іванівна. 25. Городецькнй СтеФан, декан, Вербо-лівці. 26. Глібовнцький СоФрон, катехнт, Броди. 27. Галі б е й Іван, Нсвошин. 28. Галушка Ігнат, богослов, Львів. 29. Г а р у х Петро, Нестаннчі. ЗО. Г в о з д е ц ь к и й Олекса, Борщів. 31. Гнатів, богослов (тепер свящ.). 32. Гошонськнй Евген, Збоїска. 33. Ґоцькнй Алеї сій, Дворці. 34. Горни-кевнч 'іиров Львів. 35. Гірняк Григорій, Винники. 36 Го-ловкеннч Пантелеймон, Тейгарів. 37. Гайовський Онуфрій, Зарваниця. 38. Горалевнч Лев, Угерсько. ь»9. Гор-чнвськнй Омелин, віцеректор семінаря, Львів. 40. Д о н а-ровнч СтеФаи, Бортники. 41. Донаровнч Конст. Діоніз, Борусів. 42. Д-р. Д о р о ж н н с ь кн й, катехит, Львів. 43. Джу-іннськин Павло, катехит, Калуш. 44. Дивоссир Григорій, богослов, Львів. 45, Дмнтрнк Михайло, богослов, Львів. 46. Дольннцькнй Аидрей, Скварява. 47. Двльиицькнй

Ізидор, Львів. 48. Дубнцькнй Василь, катехит, Бережани. 49. Дурбак Савин, катехит, Теребовля. 50. Дуткевич Юліян, Дубе коло Бродів. 51. Дикий Алексиндер, Львів. 52. Дякович СоФрои Ч. С. В. В. Львів. 53. Д и к и й Иосиф, Козьова. 54. Дзеро-внч Юліян, катехит, Львів. 55. Дзерович Михайло, декан, То-порів. 56. Е лі я ше вгь к її й Богдан, декан, Зашків. 57. Жук Іван (тоді завідетель в Любші). 58. З в а р и ч Василь, богослои, Львів. 59. Задворняк Петро, Деревляни. 60. За торський Иоснф, Лапшин (убитий). 61 Захаріясевнч Лука, Дунаів. 62. ЗелЬ-ськнй Ізидор, декан, Милятин. 63. Залу жний Лев, Потік. 64. Залеськнй, сотрудннк, Бережани. G5. Иоснфович Дн-мнтрій, Гутар. 66. Іванчук Іван, Товсге (6 рази). G7. Кали н е в її ч Сильвесгер, Буск. 68. К а з а н і в і ь к и й Петро, Камінна Струмнлова. 69. Качмарськнй Евстахій, Слаиско. 70. Кар-пінський Плятон, Острівець. 71. Кіисівґер Гекюр, Збоїска. 72. Кіт Михайло, Новиця. 73. Кміцикевич Иосиф, Млини-ська. 74. Корд у ба Еміль, Олексичі. 75. Кореиець Оле-ксандер, Тернопіль. 76. Конрад Мартин, катехит, Тернопіль.

77. Ковальський Олександер, Львів. 78. Ковальський Іван, Липовиці. 79. Коновалець Володимир, Малехів. 80. Коритко Олександер, Ляшки. 81. Король Еміль, Саранчуки. 82. Кой-ст а н і н н о в її ч Онелян, Сянік. 83. Кузьма Зенон, ;,к. богослов. 84. Кузьмович, Лавочне. 85. Кудрик ІІавло, Рогатин. 86. Кучку д а Иосиф, катехит, Поморяни. 87. Курилас Василь, Гер-манів. 88. Кузьмак Маріян, Мшана. 89. Куницький Леонтій, Львів. 90. Кравчук Михайло, Бринці Церковні. 91. Кнрнлюк Василь, Воля. 92. Куницький Володимир, Оріховець. 93. Куницький Юрій, Ігровиця. 94. Коссак СтеФан. 95. Левиць-кий Никола, Плане. 96. Лада Василь, долина. 97. Левиць-кнй Никола, Оброшнн. 98. Леви цький Петро, Поморяни. 99. Левицькнй Юліян, Синевідсько Вижне. 100. Лежогуб-ськнй Те«>дозій, Львів (помер). 101. Логинськнй Иоснф, Володимнрці. 102. Л о її а т и н с ь к и й Есгеи, ІІрошів (тоді завід, в Протесах). 103. Лонушаиськнй Омелян, КІнашів. 104. Лободи ч Роман, Жидачів. 105. Лотоцький Володимир, Повітно. 106. Лнско Володимир, Городок. 107. Лучаківський Ант’и, Станькова. 108. М о х н а ц ь к и й СтеФан, Теребовля. 109. Марків Микола, ук. богослов. 110. М а тк о в с ь к н й Микола, Стрий. 111. Масяк Володимир. 112. Мащак Іван, катехит, Бібрка. 113. Мартиків Иоснф, катехит. Городок. 114. Мнлншке-вич Володимир (бог.), Львів. 115. М е л ь н и ч и н Василь, Городок. 116, Метельський СтеФан, (богосл.), Львів. 117. Мій-ськнй Олександер, Волків. 118. Моссора Михайло, Сколе.

119. Мицак Йосиф, С гростянець. 120. М и х а йл и ні н н Володимир, Вишенка Мала. 121. Музична Григирин, катехит Ж>рапно. 122. Мриглодович, Грабона. 123. Н і ж а н к о вс ь к и її О^тап, Завадів (вбитий). 124. Олійник Павло, Рогачин 125. Осадца Евин, катехит, Кережани. 126. П а т р и л о Михайло, богосл., Львів (2. рази і. 127. Паньківський Ілнрій, віце-ректор, Львів.

128. Паньківський Тєофіль, богослон, Львів (2. разв).

129. Пелехатий Петро, Кудерявці. 130. Петру шевич Кость, Стрий. 131. II етрнцький Петро, Колоколин. 132. 11 е-трнцький Теодозій (син'), Колоколин. 133. II е т р и ц я Петро, Токи. 134 ІІелліх Володимир, Радехів (3. рази). 136. 11 е-трик Володимир, Бабина. 136 II і д г о р о д е ц ь к и й Людвік, Со-лонка. 137. Побігушка Фнличон, богослов. 138. II о г о-р е ц ь к и й Іполит, Вродин (2. рази). 139 11 о р о д к о Володимир, богослов. 140. Подоліінгький Богдан, Ланчнн. 141. П р и й ма Тєофіль, Дуліби. 142. П р о о к у р и н ц ь к її й Мирослав, Дуба. 143. II риту ляк Мнхайло, катехит, Долина. 144. Плашо-вецькнй Володимир, Лядска воля. 145. ІІлешкевич Ігиатій, Добростани. 146. Пилиичук Василь, Білоголовн. 147. II я-сецькнй Никола, (ороки. 148. ІІясецькнй Алексей, Львів. 149. ІІясецькнй Никола, Галнчанів. 150. Нострнгач Михайло, катехит, Золочів. 151. Романншин Михайло, Суходоля. 152. Радаікевич Омелян, Вишенка мал. 153. 1’ ай таро в-ськнй Іван, Сороки. 154. Руд ниць кий Іван, Чертеж. 155. Рудо ви ч Інан, Львів. 1>6. Садовгький Іван, І^гідярків. 157. Селезінка Пикола, Янчин. 158 Свистун Володимир (ук. богосл.). 159. Сверг>н Пилип, Ольхопець. 160. Сень Василь (ук. богосл.). 161. Семків Гарасим. 102. С е м б р а-тонич Ізидор Лев, Львів. 163. Сеньковський Інан, богослов., Льв н. 164. Склепковнч Дми.рій, декан, Поморяни. 165. Сосенко Ксєнофонт, Конюхи. 166. Сосенко Антін, Оліїв. 167. Стетковнч Никола, Заруде. 168. Степанів Іван, Віішнівчіік. 169. С т а д н и к Андрій, Николаїн. 170. Стер-нюк Володимир, Пусто нити. 171. Сивенький Никола, Дернін. 172. Сухоровськнй ІО» тни, Заболотів (убитий). 173. Сахио Теодор, Лагодів 174 Скоморовськнй Мечислав, Дучанів. 175. Скоробогатий Володимир, Льиів. 176. Те лі щук Денис, Отиневичі. 177. Теодорович Евстахій, Бурштин. 178. Тис овський Володимир, Калуш. 179. Тимчак Мартии, боїослов., Львів. 180. Турчмавович Амнрозін, Тухолька. 181. Туркевич Михайло, Пониква коло Бродів. 182. Тур-кевич Іван, катехит, Львів. 183. Троян Д, Доброводи. 184. Федоришин Іван, Журавио. 185. Фіцалович Юліян,

Підгайці. 186. Хмильовський Никола, катехит, Золочів-187. Цурковський Евстахій, Богдан, Настас ів. 188. Ц е-гельський Михайло, декан, Камінна Струмнлова. 189. Цар Теодозій, Підкамінь. 190. Чехут Павло, Сеиечів. 191. Ча-пельськнй Іван, Львів (помер). 192. НІуль Дмитро, Брухо-внчі. 193. Ш е р е м е т а Констаитии, Болшовець, 194. НІ н и т-ковськии Станислав, Львів. 195. Щерба нюк Іван, Жидачів. 196. Юрнк СтеФан, Золочіи. 197. Лнорськнн Олекга, Не-сторівці. 198. Яиовнч Микола, Хотинь. 199. Яцковський Михайло, Львів. 200. Яримович Олександер, Львів. 201. Яр е-мак Василь. 202. Яворгький Іван, Романівна. 203. Це-гельский Теодор, Струсів. 204. Паньчншии Григорій, Гологори. 205. Венгрнвович FereH, Підгайці. 206. За-луцькин Ілія, Куропатннки. 207. Качала, Лісвики. 208. До-ливськин Аватоль, Підмихайле. 209. Секета Іван, Новиця. 210. Ерми Кароль, Берлогн. 211. К а ч о р о в сь к и й Михайло, Селиска. 212. Бучниськнй Иосиф, Гривів. 213. Бобовиик Михайло, Глібоиичі. 214. Дорош Володимир, Вибраиівка. 215. Бог а тюк Теодор, богослов., Тернопіль. 216. Залеський Михайло, Бережани. 217. Др. Богачевський Констаитин, Крилошанин Кап. Перем. 218. Лехицькин Захарій, катехит т*іми. в Сокали. 219. Тис Прокіп, завідатель парохії в Хлівчаиах. 220. Стецишии Михайло, парох в Гориици. 221. Утриско Володимир, декан Жовківський, парох в Скваряві нвв. 222. Марино иич Иосиф, містодек. Жоі іківський, парох в Любели. 223. Боднар Володимир, в Загірю. 224. Вітик Михайло, завідатель парохії в Михалевичах. 225. Косовоцький Яків, парох в Подільцях. 226. Онишкевич СтеФан, парох в Купно-вичах. 227. Рабій Фравц, декан Самбірський, парох в Самборі. 228. Яворскин Іван, парох в Стрільбнчах. 229. Шпиталь Іван, сам. сотр. в Тершові. 230. Тиердохліб Автін, парох в Краківци. 231. С о л о г у б Василь, парох в Наконечнім. 232. Л е-вицькни Лев, парох в Яворові. 233. Чертежинський Дмитро, парох в Бібрці. 234. Мнгаль Семев, сотр. в Судовій Вишни. 235. Прнсташ Ілия, парох в Липі. 236. Федевич Іван, катехит шкіл народи, в Турці. 237. Круцько Семен, завідатель парохії в Трускавци. 238. Була Михайло, парох в Розсохах. 239. Ліщннський Иосиф, парох в У герцях Неза-бітовськнх. 240. Мороз Григорій, декан Височаньский, парох в Бориві. 241. Ясеннцьк и й Кнпріян, парох в Жовтанцях. 242. Білик Олександер, сотр. в Черннляві. 243. Осі дач Михайло, парох в Ветлнні. 244. Трешневський Омелян, парох в Хороброві. 245. Плешкевич Іван, парох в Боратині.

246. Голі чек Іван, парох в Огердові. 247. Луцький Петро, паро\ в Полянах. 24S. Сендзік Іван, завідатель в Горуцьку.

249. Згорлякевнч Франц, декан затварннцькнй пар. в Хревіі.

250. Венгрннович Володимир, міст. дек. Затварницьк. Пар. в Тарнаві. 251. Нональськнй Айталь, дек. Комарянгькнй Пар. в Новосілках. 252. ІІрокурат Михайло, завідатель в Мпкло-вичах. 253. Яремкевич Василь, містодек. Жукотннськнй, на-рох в Волчн гор. 254 Гучко Василь, парох в Радружи. 255. Стеців Лев, парох в Літнні. 256. Олексин Василь, парох в Старій Соли. 257, Німнлович Теодор, завідатель Меднннч. 258. Нолчнковський Алексій, сотр. и Батятнчах. 259. Бенцін Андрій, парох в Старім Самборі. 260. Процько Павло, сотр. управ, в Мацошииі. 261. Паньківський Ілнрій, парох в Бмьську. 262 Яхно Яків, парох. 263. Грушкенич Теодор, завідатель в Смільні. 264. Кульчицький Симеон, парох в Вощанцях. 265. Добрянський Иосиф, сотр. в Мона-стирци. 266. Негребецький Іван, парох в Ясениці Сільній. 267. Салук Лука, катехит в Белзі. 268. Татомир Михайло в Кавську. 269. Константинович І міліян, парох в Саноці. 270. Р\дницький Антін, катехит в Дригибичи. 271. Кун-кевнч Василь, катехит в Дрогобичі. 272. Гура Дамян, парох в Камінці-Старе село. 273. Макар Сте*ан, завідатель в Новім Місті. 274. Менціиьский Юрій, парох в Кальникові. 275. Кормош Омелян, катехнт в ІІеремишли. 276. Комар-ннцький Михайло, катехнт в ІІеремиїили. 277. Ільннцькнй Володимир, парох в Горохівцях. 278. \иляк Дмитро, нарох в Ізбах. 279. Ярка Теодор, парох в Боратині. 280. Кріль Михайло, завідатель в ІІрелуках. 281. Ґіиь Марко, сотр. в Угнові. 282. Чайківськнй Омелян, завідатель в Яворі’... 283. Гайдукевич Олександер, сотр. в Бірчі. 284. Гайду-кевич Інан, сотр. в Кречовичах. 285. Заяць Іван, парох в Тулиголовах. 286. Мялецькнй Онуфрій, парох в Балнгороді. 287. ГІогорецький Омелян, катехнт в Ярославі. 288. Д о-роцькнй Михайло, парох в Злоцкім. 289. Білииський Сте-Фан, катехит в Жовкві. 290. Кліш Тєофіль, парох в Волковни. 291. Григорій Мороз, парох в Борині.

2. Спис інтернованих, зглядно конФінованих священиків і духовних осіб в Епархії Станиславівській.

1. Г ординський Василь, парох Глубокого. 2. Вілнн-кевич Тєофіль, парох 8 Раковець. 3. Мотюк Михайло, парох в Стару ні. 4. Городе цькнн Пантелеймон з Журак. 5. Бара-новський Евстахій, катехит з Бучача. 6. З б у д о в с ь к н й Вячеслав, парох з Зубрця. 7. Подляшецький Захарий, парох

3 Монастериск (замордований). 8. Галібей Адальберт, духовиик семінаря (замордований). 9. Лушпінський Антін, завідатель Соколова. 10. Кисілевськнй Нестор, катехит н Городеиці 11. Німецький Іван, парох з Корнева. 12. Соневицький Кли-ментін, парох з Гадиньковець. 13. Вальницький Іван, завідт. Коцюбинець. 14. Гребенюк Алексей, завідатель Трибуховець. 15. Вальннцький Юліян, богослов. 16. Ореньчук Ілия, богослов. 17. Ст-ельмащук Теодор, богослов. 18. Дрань-

4 у к, богослов. 19. Дзвиняцький Павло, богослов. 20. Б і л и н-ський Снмеон, парох з Орішкокець. 21 В ах Павло, богослов.

22. Яськевич СтеФан, завідатель з Єз)поля. 23. Микитнв Иоснф, завідатель з Лісниках. 24. Саницький Василь, сот-рудннк в Чортінци. 25. Ганкевич Ізидор, парох з Дзвиняча. 26. Чорнодоля Ілия, парох з Заліщнк. 27. Буклащук Нн-кифор, катехит з Заліщик. 28. К о в ч Григорій, парох н Цапів-цях. 29. Кур її як Теодозій, парох в Тлустім. ЗО. Коцик Іван, парох з ІЦнтовець. 31. Волинський Алек**ей, парох в Криворівні. 32. СтеФановнч Володимир, парох Кут. 33. Березюк Михайло, заві дат. Ферескулі. 34. Малицькин Иоснф, парох Борщева. 35. Гребенюк Симеон, екснозит з Мушкатівки. 36. Січинеький Амброзііі, парох з Біловець.

37. Чеховський СтеФан, завідат. в Внсічні. 38. Соиениць-кий Нестор, парох з Іваня пустого. 39. Яіупанськнй Петро, завідат. Кудривець. 40. Капусти нськнй Александер, парох Мельииці. 41. Шишкевич Михайло екснозит з Худнковець.

42. Чайковський Василь, парох з Мнкова. 43. Скобель-ський Андрій, завідат. Білих Ослав. 44. Гавушенський Михайло, парох з Дори. 45. Гаврнлюк Алексей, засідатель Надвірної. 46. Абр и сов ський Омелян, інспектор шкіль. з Надвірної. 47. Бобикевич Ізидор, парох з Саджавки. 48. Ніжинський Александер, запідаг. Печеиіжииа. 49. Казнов-ський Антін, парох Глубічка. 50. Косовнч Іван, екснозит в Пніиківцях. 51. Вигнанськин Иосиі», парох з Лисовець. 52. К о с е в н ч Володимир, парох Новоселиці. 53. П р о ц ь Иосиф, катехит з Снятииа. 54. Череватий Никола, закідат. Мар-ковець. 55. мітрат Гордіевськнй Іван з Стаииславова. 56. крилошанин, д р. ПІ е її к о в и ч Франц. 57. Д*Р- Баран Василь, професор теольоґії. 58. Раковський Иосиф, професор учит. семінаря. 59. Навроцький Василь, інспектор шкіл, в Станиславові. 60. Тесля Евстахій, парох з Королівни. 61. Сіменович Никола, парох Стриганець. 62. Попель Ва-снль, парох з Олеши. 68. Сірецький Антін, занідатель Ляц-кого. 64. Дурделла Михайло, парох з Хочякінки. 65. Б і-л її и к е її и ч Очелян, парох Дрнщева 66 Шкропида Ілия, парох з Кончак. 67. Петровський Енген, завідат. Петри* лона. 68. Деревянка Іван, готрудинк з Будзанова. 69. \ ч и-терко Михайло, занідатель Бичконець. 70. Саврій Петро, парох з Вербовець. 71. Грабовецькнй Іван, занідатель Джурчиа. 72. Ткачук Ланреитій, завідат з Ласковець.

78. Гнатів Володнчнр, завідатель Оссояець. 74. Велнчков-ськнй Н< стор, парох з Паншінни. 75. Білннгькнй Прослав, парох з Поморець. 76. Кливак Ілня, завідатель в Лзлівцнх. 77. Гуньовський Алексей, сотрудннк в Чорткові. 78. ТІ о д о-лннськнй Богдан, катехнт в Г)(ягнні. 79. Гуменюк Vlar-далина, Ігученн Монаїтирн C. С. Василіяиок 80. Ц е н к н и р Аґнега магістра ноничик Ч. сн. Ваг. Вел. 81. Варениця Ар-кадін С. Василияика. 82. Г .і j б о н н ц ь к н й з Ні ібя. 88. По-пель Іван з Довгополя. 84. Целевнч, з Станиславова.

3. Арештовані монахи чина св. Василя вел.

Отці: І. ІІовх Маріян. 2. Головка Никола. 3. Маль-чннгькнй Евген. 4. Бараник Северіян. 5. Решетило С¹ге4>аи. 6. Дякович СоФроній. 7. Головецькнй Діоиізій. 8. Галабарда Єронім. 9. М а и ь к о Юліяи. 10. Маркевич (ІосаФат. 11. Гаиущак Ки-іріяи. 12. Котоннч Петро. 13. Бо д нар ПорФІрій. 14. Мар-тинюк Плятои 15. Пушкарський Павло. 16. Калииець Мирои. — Монахи: 17.3 а-свойськнй Погнф. 18. .1 ю т а к Маріян. 19. Ченіль Иоснф. 20. Панчишии Полікарп. 21. Ковалюй Дачян. 22. Ніидан Юрій. 23. Лишак Мнрон. 24. Луцик ПорФІрій. 25. Лабан ЛосаФат. 26. Шляхтонський Антін. 27. Богун Василь.

28. Шавала СтеФан. 29. Бідолах Гермаи. 30. Шавала Варлаач. 31. Войтовнч Прокоп. 32. 'Голочко 'Геодоаій. 33. X у д ь о Льойзій. 34. Н и ч а н Віталій. 35. Л н п с ь к и й Тео-долй. 36. Петри кін ИогаФат. 37. Кам енецький Василь.

38. Головацкнй Севасгіян. 3⁽J. Несторко Теодозій. 40. К о 6-*ар Микола. 41. Обчаннй Станислав. 42. Гавришко Іван.

43. Давндович Констаитни. 44 Кам енецький Никола.

Богослови: 1. ІНкільник Іван. 2. Коидро СтеФан. 3. Вах Павло. 4. Пристай Володнчнр. 5. Беберськнй Юліян, 6. Вовчик Михайло.

t

4. Інтерновані монахині у велику пятницю 1919 р. в монастири сьв. Манрини, при вул. Потоцького ч. 95. у Львові.

Монахині: 1. С л о б о д я н Віра. 2. Л а к о в и ч Константнна. 3. Худерська ИоснФа. 4. Слободян Ігнатія. 5. Цьорох Сальомея. 6. Філевнч Иоакнма 7. Артимовнч Вероніка. 8. Рудковська Марія. 9. гКурнбіда Надя. 10. Соснов-ська Олена. П.Галабарда Макрнна. 12. Б о й ч н к Ґерардй. 13. Букшована Софія. 14. II е н д н к Амброзія. 15. Плющ Иоанна. 16. Дейнека Корнеля. 17. Товпаш Пахомія. 18. Мокуиела Єремія. 19. Заболотна Парескевія, 20. Гри-невнч Теодозія 21. Бокало Єміля. 22. Козенка Ангустина.

23. Рурська Катерина. 24. Матвійко Вероніка. 25. Дуль Андрея (ранена через жовніра К}лею „dum-dum“). 26. Сколо-з д р а Александра. 27 М а з > р Михайла. 28. М у р н н е ц ь Агнета.

29. Добряньска Биіфанія. — СС: 30. Вонціховгька Мар-т*арета 31. Волянська Юлія. 32. Хпмнк Ангоиія. 33. Плюїц Ольга. 34. Гринух С'имеоиа. 35. Гураль Наталія. 36. Г о р-баиь ИогаФата. 37. Войтовнч АльФоиса. 38. Блитна Анна.

39. Мацелюх Параскевія. 40. Павлюк Анна. 41. Кулвба Аиастазія.

Замітка: Ой виказ обиимае тільки чагтину арештованих і інтернованих о іб духовного стану. Головно відноситься він до

1919 р.

Важніщі похибки

На стор.

62 рядок 2 з дол.

рядок 13 з „ 82 рядок 2 з _г 92 'рядок 10 з „

93 рядок 11 згори окраїнах 107 радок 16 з „ Бачинськнн 11.0 рядок 8 з дол. 59.055’68

замість: Ужендого оглядом

198 488 га

відібрав їх в р>ки

хяв бути: Ужендового оглядом. Наведені

891.488 га

відібрав від адвоката Юр-кевнча ведення своїх справ і віддав їх в р>кн

окраїнах вимагав

Рачин«. ькнй

69.055*68