Польська окупаційна політика в Східній Галичині в области шкільництва, як уже зазначено, змагає до того, щоби знищити українське шкільництво і тим самим знищити жерело української духової культури і української національної свідомости. По польським плянам український нарід повинен стати масою темних аналі.Фа-бетів, а піднесення з сього стану повинно бути можливе тільки через польську школу, так, щоб одиниці і Групи українського народу, підносячися на культурний ступінь, тим самим відривалися від свого народу і польщилися.
Ся польська політика супроти українського народу в области духової культури не б зрештою нічим новим. Вела її з цілою інтензивністю давня польська держава. ГІродовжали її Поляки в Східній Галичині під Австрією, використовуючи своє упривілейоване становище в монархії Габсбурґів. Чи дивно, що діставши від антанти окупаційну вдасть в Східній Галичині, польське правительство веде далі ту свою політику з такою інтензивністю як за часів давної полі.ської держави?
Дивно радше, що знайшовся міжнародній ареопаґ, який .,в імя Права і Справедливости“ віддав український нарід Східної Галичини в руки його історичного ворога!
Ą. Українське шкільництво в Східній Галичині під Австрією.
Очевидно під польським пануванням!
Для зрозуміння польської політики винищування українського шкільництва підчас теперішної польської
окупації Східної Галичини треба дати загальний образ стану українського шкільництва під Австрією.
Австрійський основний закон про права громадян (арт. 19) запоручував усім народам держави національну школу, але поділ народів Австрії на пануючі і поневолені спричинив, що для поневолених народів се право остало мертвою буквою і вони мусіли вести важку боротьбу за національну школу.
В Галичині, де пануючим народом були Поляки, ся справа представлялася так:
І. Народне і середнє шкільництво.
Народне і середнє шкільництво належало майже в цілости до компетенції галицького сойму, де Поляки мали рішаючу більшість. Під контролею сойму управляла народнім і середнім шкільництвом Краєва Шкільна Рада, в якій на 40 членів було тільки 7 Українців, а всі инші Поляки.
На скільки-ж в справах народнього і середнього шкільництва мало голос австрійське міністерство віро-ісповідань і просвіти, то тут для галицьких справ були польські референти; крім того як у всіх міністерствах так і тут контролю над усіми справами, які відносилися до Галичини, мало окреме польське міністерство для Галичини; в кінці як у всіх справах так і тут мало рішаючий голос польське коло, яке все входило в склад правителі,ственної більшости в австрійським парляменті.
Отже власть в области шкільництва, як взагалі вся власть в Галичині, знаходилася в польських руках. Як Поляки виконували сю власть, свідчить заява довголітнього президента Краєвої Шкільної Ради, Бобжинського, визначного польського ученого і політика, який сказав, що задачею Краєвої Шкільної Ради є довести до того, щоби все населення Галичини (отже й українське населення Східної Галичини!) почувалося Поляками.
Наслідки такої польської політики були для українського шкільництва просто страшні.
1. Народні школи.
Богато українських громад не мало ніякої школи і покоління за поколіннями виростали в повнім анальФа-бетизмі.
Приватні курси для анальФабетів зустрічалися з заборонами властий.
(Іншим українським громадам накидувано школу з польською викладовою мовою.
На скільки-ж в українських громадах істнували школи з українською викладовою мовою, то се були школи тільки найнизшого типу, які ані не давали потрібної загальної освіти ані не підготовляли до висших шкіл. Шкільні власти клали найбільший натиск на науку чужої для українських дітий польської мови.
Народні школи висшого типу закладано як по селах так по місточках і містах тільки з польською викладовою мовою. Українська громада, коли хотіла мати в себе народню школу висшого типу, мусіла згодитися на польську викладову мову.
Учителів Українців, дякуючи польській політиці в области виховування учителів, було значно менше ніж сього вимагали шкільні потреби українського народу. В останніх часах на 17.000 народніх учителів і учительок в цілій Галичині Українців було ледви коло 2000. Залежні від польських властий, які їх переслідували за кождий обяв українського патріотизму, вони тільки з нараженням своїх особистих і родинних інтересів могли сповняти свої обовязки супроти свого народу.
За те де в українській громаді був учитель Поляк, там був він у першій мірі аґентом польських властий і польських організацій для польонізаційних цілий польської політики на українській землі. Одною з головних його задач було старатися „збільшити польський стан посідання“ через переміну української школи на польську.
Всі шкільні власти були зложені так, що Поляки мали в них перевагу. Про Краеву Шкільну Раду вже було подано, що в ній на 40 членів було тмьки 7 Українців. Окружні шкільні ради, де головну ролю грали повітовий староста як предсідатель і окружний інспектор як віцепредсідатель, звичайно оба Поляки, були також зложені так, що Поляки мали в них запевнену перевагу. А навіть місцева шкільна рада в чисто українській громаді часто мала польську більшість.
Окружні інспектори, які мали нагляд над народніми школами, були, як сказано, з правила Ппляки. Українців між ними було в останніх часах ледви 8—10. Отже безпосереднім начальником учителя Українця був інспектор Поляк.
Краевих інспекторів 3 краднців було всего трьох: один для народніх шкіл і учительських семинарів, один для Фахових шкіл і один для Гімназій. Одначе поділ праці сих інспекторів не опирався на національнім принципі, так, що значна часть українських шкіл підлягала польським краевим інспекторам.
2. Учительські семинарі.
В учительських семинарах, де виховувано учителів народніх шкіл, була або польська викладова мова або для части предметів польська мова, а для части українська (т. зв. семинарі утраквістичні). Одначе в сих останніх українська мова була викладовою тільки на папері, а в дійсности викладано майже всі предмети по польськи. Сі семинарі мали за ціль виховувати учителів Поляків, які мали би право вчити в українських народніх школах. Дух в учительських семинарах був польський шовіністичний, ворожий українській народности. Учеників Українців приймали тільки в невеликім числі і переслідували, маючи за ціль недопустити до зросту числа учителів Українців. Так прим, у львівськім семинарі була відома трагічна подія, де один ученик Українець, переслідуваний учителями Поляками, застрілився, а другий, щоб пімстити смерть товариша, застрілив учителя Поляка, який найбільше переслідував учеників Українців.
3. Середні школи.
На основі закона галицького сойму викладовою мовою середніх шкіл (клясичні Гімназії, реальні Гімназії, реальні школи) повинна бути польська мова, а українська тільки тоді, коли сойм на се в кождім окремім випадку позволить. Се своє право виконувала польська більшість галицького сойму так, що за 50 літ дала дозвіл за-ложити тільки пять клясичних Гімназій з українською викладовою мовою. За кожду з сих Гімназій треба було вести довгі літа важку політичну боротьбу в галицькім соймі і австрійськім парляменті.
Реальної Гімназії або реальної школи з українською викладовою мовою не за/ожено ані одної. Фахових середніх шкіл також ні.
Очевидно, що пять українських Гімназій не могло заспокоїти змагань українського народу до висілої освіти. Приходилося посилати українські діти до польських середніх шкіл, де 8 шкільних підручників, від учителів і від учеників віяв на них ворожий дух, де мусіли зносити переслідування й наругу над своїми національними святощами.
Українські гімназії оставали під особливим наглядом Краевої Шкільної Ради як заведення підозрілі в ширенню українського патріотизму, що вважалося великим політичним злочином.
4. Шкільні підручники.
Як уже вгадано, польські школи були переняті польським шовіністичним духом, який ставився крайнє ворожо до української народности. В польських читанках, підручниках ґеоґраФІЇ, історії була проведена ідея, що історичний конфлікт Польщі 8 Україною був конфліктом між цівілізованим польським народом і варварським українським племенем, що всі національні повстання українського народу проти Польщі були бунтами дичі проти цивілізаційвої місії польської держави.
Та не тільки в польських підручниках була проведена ся історична невірна, крайнє ворожа і образлива для українського народу ідея. Мусіли її до певної міри придержуватися й українські шкільні підручники, в яких не сміло бути вічого, що противилося би тій польській ідеї, бо тільки такі підручники допускала до українських шкіл Краєва Шкільна Рада.
Таким чином і ті школи, в яких була українська викладова мова, не були в повнім зшислі українськими національними школами, бо над ними тяжіла строга польська цензура, яка давила вільну українську національну думку.
5. Українські приватні школи.
Недостачі шкільництва, спричинені польскою політикою, старалося українське громадянство хоч в части направити закладанням українських приватних шкіл. В місточках і містах закладано народні школи, в більших містах учительські семинарі й Гімназії. Поминувши великі матеріяльні трудности, зрозумілі серед такого бідного народу як український, треба було боротися також 8 трудностями, які ставили розвиткови українських приватних шкіл польські шкільні власти. Скільки ваходів було треба, щоби для української приватної школи одержати право публич-ности! ІІри тім українські приватні учительські семинарі права публичности таки не могли одержати, бо польські шкільні власти стояли на тім, що коли сеймовий закон не допускає публичних учительських семинарів з українською викладовою мовою, той приватні не можуть одержати права публичности. Підмог з публичних фондів не одержували українські приватні школи ніяких або дуже невеликі, коли тимчасом галицький сойм сипав великі суми на польські приватні школи, які в українських місцевостях мали робити конкуренцію українським. З окрема в кождім місті, де доси не було публичної гімназії, як тільки тут заложено українську приватну гімназію, зараз місцеві польські організації закладали приватну польську або „утраквістичну“ (себто в дійс-ности польську!) Гімназію, яка діставала і право публич-ности і великі підмоги. Плян був такий, щоби при першій нагоді сю польську приватну гімназію удержавити і сим підтяти істнування української приватної Гімназії.
Та все таки, дякуючи жертвенности українського громадянства, українські приватні школи розвивалися дуже добре. Самих гімназій було девять, отже майже в двоє більше ніж публичних Гімназій з українською викладовою мовою.
II. Університет.
В Галичині е два університети: старинний польський університет в Кракові (польська Західна Галичина) і заложений австрійським цісарем Иосифом II. в 1784 р. університет у Львові (українська Східна Галичина). Ясна річ, що львівський університет повинен служити духовим потребам населення Східної Галичини, отже українського. Одначе Поляки, як всю власть в Галичині при конституційній перебудові Австрії захопили в свої руки, так опанували і львівський університет.
Українці, які вже в 1848 р. осягнули на сім університеті, тоді ще німецькім, дві катедри з українською викладовою мовою, ледви змогли закріпити за собою право на кілька катедр на теольоґічнім, фільософічнім і правничім Факультеті. Зрештою всі катедри після Німців заняли Поляки. В теорії українська мова була допущена як мова викладова на рівні з польською, одначе польський академічний сенат, користуючися університетською автономією, не допускав українських сил не тільки до професури, але навіть до доцентури.
Так само право української мови у зносинах студентів з університетськими властями польський сенат що-раз більше обмежував.
З початком сього століття Українці виступили з домаганням заложення окремого українського університету у Львові.
На скільки се домагання маніфестували українські студенти львівського університету, польський академічний сенат і під його проводом польські студенти виступали проти тих маніфестацій так ворожо, що в мурах університету приходило до крівавих конфліктів, наслідком яких були масові арештування й засуди — очевидно тільки українських студентів.
Поляки протиставили сьому українському домаганню весь політичний вплив, який мали в Австрії. І як в усіх инших справах, які відносилися до Галичини, так і в сій справі воля Поляків була для австрійського правительства міродатна.
Виступаючи проти заложення українського університету, Поляки послугувалися також арґументом, що Українці не мають потрібних до сього наукових сил. Щоби сі сили не виробилися, про се, як уже сказано, старався польський сенат львівського університету, де українські студенти не тільки не знаходили ніякої за-охоти й підмоги в наукових змаганнях, але навпаки зустрічали тверду постанову, що Українець не смів бути допущений до доцентури, бо се ослабляв польський стан посідання.
Та коли в львівськім університеті, силою традиції, українська мова і як викладова і в зносинах студентів
з університетськими властями зберегла деякі права, то инші висші школи (політехніка у Львові, рільнича академія в Дублянах) були чисто польські. Не пустити до них українських студентів Поляки не могли, бо се противилося основним громадянським правам в Австрії, але ва те українській мові і професорам Українцям не було в них місця.
* *
*
Такий був стан українського шкільництва в Східній Галичині при ровпаді Австрії.
Українське правительство, хоч намітило було плян основних реформ, одначе великих змін не могло перевести в такім короткім часі і в обставинах, де всі сили треба було звернути на боротьбу з польською інвазією.
Польща, занивши Східну Галичину, взялася руйнувати не тільки реформи українського правительства, але весь доробок на полі шкільництва, придбаний українським народом у важкій боротьбі проти польського гнету за часів Австрії.
Б. Українське шкільництво в Східній Галичині під польською окупацією.
В давнину говорив ухраїнський нарід про татарські набіги: гДе ступили татарські коні, там трава перестала рости.“
Тепер треба сказати: „Де прийшло польське військо, там завмирало все українське життя.“
Так було і з українським шкільництвом. Перше всего, де тільки прийшло польське військо, там українські школи падали жертвою дикого погрому.
Коли 22. падолиста 1918 Поляки заняли Львів
і коли маса польського війська кинулася на жи/рвські дільниці, устроюючи нечувані доси що-до жорстокости жидівські погроми, то вибрані ґрупи жовнірів вибралися рівночасно громити українські інституції. Вони очевидно яе обминули і українських шкіл.
Страшний вид представляв після того будинок Українського Педаґоіічного Товариства при вул. Мох-нацького ч. 12, де містилися українські приватні школи для дівчат. Сей будинок знаходиться проти університету, отже по всякій правдоподібности громили його польські студенти. Ціле внутрішнє уладження школи до тла зруйновано. Бюст Шевченка розбито, в портреті вистрілено очи.
Подібна доля зустріла всі українські школи — як у Львові, так і в инших містах.
Після погромів почалися реквізиції українських шкільних будинків для потреб польського війська. Не ощаджено ні одного будинку, почавши від гр.-кат. духовної семинарії у Львові. Будинки українських приватних шкіл і українських бурс в більшости доси занян польськими властями.
В перші часи польської окупації ніхто навіть не думав про науку в українських школах, бо боялися, що польські жовніри можуть окружити школу і вирізати українські діти.
Пізнійше, коли польська окупація Східної Галичини, дякуючи рішенню Найвисшої Ради Мирової Конференції, укріпилася, місце погромів заняло плянове нищення українського шкільництва на основі заряджень польських властий.
Народнім і середнім шкільництвом занялася Краєва Шкільна Рада, тепер уже власть чисто польська, залежна від міністерства просвіти в Варшаві. Львівський університет очистили від українських професорів і студентів зарядження академічного сенату, видані очевидно також в порозумінню з варшавським міністерством просвіти.
І. Зарядження Краевеї Шкільної Ради.
1. Проти українського учительства.
В міру того, як почала поширюватися польська окупація Східної Галичини, почала Краєва Шкільна Рада, яка в марті 1919 вернула з Кракова до Львова, заводити в імени польської держави новин лад в области народнього шкільництва. Сей лад звертався в першій мірі проти українського учительства і української школи.
Одним з перших актів сього роду було усунення 4 автономних членів Українців Краевої Шкільної Ради, які відмовилигя зложити нриречення польській окупаційній власти.
Яким духом була перенята Краєва Шкільна Рада супроти українського народу, свідчить відозва делегата польського міністерства віроісповідань і просвіти і президента Краевої Шкільної Ради п. Цолля „До учителів і учительок польської народности, занятих в початкових, середніх і Фахових школах на области давної Галичини“ („Дзеннік ужендови“, ч. 2 з 11. марта 1919).
Президент Краевої Шкільної Ради уважає очевидно Східну Галичину власністю польської держави, а український нарід сього українського краю, який не хоче піддатися під панування Польщі, ворогом польської держави. В сім дусі він пише: г1Де не обняли польської держави постійні границі, а вже вороги обпали її довкола сильним натиском, і вдираються в її оселі. “ Так пише високий урядник польської держави, яка власне сама напала на українську Східну Галичину!
Далі розвиває президент Краевої Шкільної Ради думку, що в польській державі повинен панувати прінціп „Suumcuique“ („Віддай кождому, що йому належиться“), прінціп, по якому „кождий Поляк в значінню державної приналежности“ повинен бути рівний перед правом.
Одначе — пише президент Краевої Шкільної Ради
— „се очевидно не відноситься до осіб і ґруп, <>кі не почуваються до ніяких обовязків супроти Польщі, бачуть в Польщі чужий для себе державний орґанізм і хотять осягнути для себе окрему державність або прилучитися до инших держав Вони не є польськими громадянами, отже їх можна трактувати тільки як чужинців, на основі міжнароднього права, з усіми додатніми і відєм-ними наслідками його приписів. Полишаю при тім очевидно протидержавні вчинки, які підпадають під приписи карних кодексів."
Отже українська Східна Галичина має належати до Польщі, але українське населення сього краю не повинно мати в Польщі ніяких прав, воно повинно бути трактоване як чужинці. Фраза про міжнародне право, якою прикрасив п. Цолль сей свій вивід, була очевидно брехнею. Як показали дальші події, польське правительство взагалі і зокрема Краєва Шкільна Рада трактують українське населення Східної Галичини як ворогів польської держави.
Ся тенденція виявилася в цілім ряді розпорядків Краєвої Шкільної Ради, до яких прийдемо низше, і на „першім від прилучення Галичини до Польщі“ 1 засіданню Краєвої Шкільної Ради дня 3. червня 1919. Се засідання описує „Дзеннік ужендови“ ч. 5 з 1919 і з нього беремо наші відомости.
І так президент Краєвої Шкільної Ради п. Цолль, висловившися в крайнє обидливих словах про українське правління, „повідомив зібраних, що Краєва Шкільна Рада видала ряд заряджень, які мають за ціль головно негайне отворення польських шкіл і усунення зі шкіл всіх учителів, які за українського правління допустилися каригідних учинків, до них заохочували або брали в них участь“.
Тим самим духом були переняті всі зібрані. „Дзєннік ужендови“ ось як передає їх думки: „Треба ствердити теперішній стан, покарати злочинців і зараз усунути їх з правління і школи . . . Власть треба виконувати поки-що без Українців, хоч для них, бо ті* що мають провід, показали, що не вміють правити . . . Аж після пацифікації буде час на угоду, але не з тими, які викликали катастрофу.“
Далі характеризує настрій сього зібрання Крабвої Шкільної Ради отся резолюція: „З кождим днем появляються що-раз сумнійші відомости про жорстоке, варварське поведенпя т. зв. українських властий 8 польським населенням. Між убитими й катованими знаходяться ученики, учителі і професори Поляки. Краева Шкільна Рада не може в своїх нарадах поминути сього мовчанкою, отже висловляе почесть тим учителям і ученикам, які оставши на місци, не вважаючи на муки і переслідування, стояли непохитно при польськім прапорі і витревали. Рівночасно висловлюв Краева Шкільна Рада переконання, що як доси так і далі польське учительство і польська молодіж витревае при своїх обовязках, як взагалі, так особливо на своїх окраїнних позиціях“ (значить на українській землі!).
Правительство Західно-Української Народної Республики в цілім ряді офіціальних заяв і документів виказало, що всі польські твердження про жорстоке по-ведення українських властин з польським населенням е неправдиві. Такі твердження польської сторони призначені з одного боку для заграниці, з другого-ж на те, щоб підбурити Поляків до жорстокостий супроти українського населення й оправдати ті жорстоквоти.
З сього становища треба оцінювати й виспіє подані наради й ухвали Краевої Шкільної Ради. Говорення про „українські злочини“ і ,,українських злочинців“ е з одного боку брехнею, з другогож боку покришкою, щоб оправдати окупаційний режім Польщі супроти цілого українського населення і зокрема супроти українського учительства, режім, який е одним страшним злочином.
Фактом е, що весь український нарід під проводом свого правительства виступив в обороні Східної Галичини перед польською інвазією. І Фактом б, що польські власти власне сю оборонну акцію українського народу проти польського наїзду вважають злочином і карають песь український нарід за сей злочин винищуванням, якого тільки блідий образ можуть дати наші описи.
Тепер погляньмо, які кари наложила Краєва Шкільна Рада на українське учительство. Про се говорить розпорядок Краєвої Шкільної Ради з 31. мая 1919 ч 143 (пр. „Дзеннік Ужендови*2 ч. 5 в 1919, стор. 67 — 72). Ось постанови сього ровпорядку:
„І. Директорів і учителів шкіл усіх катеґорій як також окружних шкільних інспекторів на визволених ‘В дійсности на завойованих!) східних областях треба зачислити до отсих т*руп:
А. Таких, що відновилися від обігу вірностн українським властям і тому ве побирали платні або зачетів з українських жерел і способом виразним або здогадним не вступили до служби до тих властий, правительство Польської Республикн ь готове нри-няти в службові відносини, які вязали їх до 1. падолиста 1918 з б\вшон> австрійською монархією зглядно з бувшою Галичиною і виплачувати їм повні побори від тоді на основі давнійшмх і тепер в польгкій державі обовязуючих приписів, коли зложать на основі власного вибору обіт або приречення перед найблнв-шии начальником або перед одним з комісарів Краєвої Шкільної Ради по сій Формі :
а) Службовий обіт:
„Обітую польській держані вірність і послах і прирікаю, що з цілою точністю й совісністю буду берегти обовязуючі закони і зарядження, що буду сповняти обонязки мою уряду безсторонно і безкорисно і буду уникати всего, що могло би принести шкоду польській державі і приниження станови, до якого належу. — Так обіт>ю.и
б) Службове приречення:
„Складаю приречення, що відповідво до обовязлючнх законів і приписів буду в інтересі цілого населення вірно й пильно сповнювати обовязки звязані з займаним службовим становищем.
— Так прирікаю.“
Крім приписаного обіту або приречення мають сі Функціо-нарі письменно заявити, що готові зложити службову присягу, коли-б сього зажадало міністерство віроісповідань і просвіти в Варшаві.
Б. Натомість >сім тим, які зложили обіт вірностн ворожим до нас властям, брали від них плату і тим самим ^вівшлн в службові відносини до них, треба в основі відмовити всяких виплат зі скарбу польської держави.
Одначе вони можуть бути ириняті в ряд функціонарів польської рестбликн під отснмн умовами:
1. Мусять перед комісарямн Краевої Шкільної Ради вияснити і оправдати, длячого зложили присягу або обіт на вірність українським властям. Оправдання буде вистарчаюче, коли його таким признають комісарі Краевої Шкільної Ради. Оправдуючими причинами можуть бути: приналежність до української народности, а в otió польської народности виїмкове і примусове положеная, — і т. п.
2. Комісарі Краевої Шкільної Ради будуть обовязаві на основі слідства і ухвали, прннатої більшістю голосів, письменно ствердити, що ті особи не допустилися такого вчинку, яким виявили ворожий настрій до польської народносін і польського населення: До таких вчинків належать прим, рабункові напади і насильства, звущаннв над польським населенням, зневажування польських церков, історичвнх памяток або творів штуки, нищення шкіл або іх маєтку і і т. п.
3. Мусять зложити обіт або приречення по нормі, поданій внсше під L, одначе з додатком:
„Рівночасно заявляю, що відкликаю всякі обітн вірности, які я зложив українським властям, і зобовязавня, які я прнняв супроти них; крім того заявляю, що я готов на кождин зазив зложити службову присягу польській державі, коли сього зажадає міністерство віроісповідань і просвіїн в Варшаві.“
Після сповнення тих трьох умов ті, які зложили приписаний обіт або приречення разом з додатковою заявою, поданою під 3., можуть обняти службу, яку сповняли перед 1. падолиста 1918 в бувшій анстрійській державі і мають право до поборів на основі обовяь)Ючих приписів, одначе аж від часу, від коли зложили обіт або приречення польській державі, і за час, за який ие одержали поборів з українських жерел. Сей речинець означать комісарі Краевої Шкільної Ради.
В. Всіх твх, іцо не підходять під умови А. і В., треба зачислити до ґрупн В., себто до таких осіб, які не можуть бути публичиими урядниками або учителями в польській Реііублнці.
II. Про зачислення директорів, учителів і інспекторів до одної з внсше поданих трьох Ґруп А. Б. В. рішає комісія, зложена з трьох комісарів Краєвої Шкільної Ради, всіх трьох Поляків, а саме: місцевий староста (предсідатель окружної шкільної Ради) або ного заступник, окружний шкільний інспектор і найстарший літами директор середної школи або учительської семи-нарії або місцевої народної школи найвнсшої катеґорії.
Коли-б один з них не був Поляк або був підозрілий або скомпромітованин під політичним оглядом, два инші доберуть на ного місце тимчасово третього комісари Поляка \ в сі>і випадку бувбн вказаний вибір римо католицького священника.
Така комісія Краєвої Шкільної Ради має бути утворена в кождім повітовім місті. Від її рішення, яким зачислиться директорів, учителів і інспекторів до одної з трьох ґруп \. Б. В., нема відклику.“
Дальша постанова розпорядку відноситься до родин директорів, учителів і інспекторів на випадок, коли-б голови родини не було на місци. Сі родини треба також на основі поведення голови родини поділити на Групи
А. Б. В. і тільки першим двом ґрупам виплатити побори.
В кінці також емеритів і емериток, вдів і сиріт по учителях ділить розпорядок на такі самі ґрупи А. Б. В. і тільки першим двом признає дальше виплачування емеритури. Одначе коли-б такі особи з ґруп А. і Б. хотіли одержати нідвисшення емеритури на основі нових польських законів, мусять зложити обіт вірности польській державі.
Сей розпорядок Краєвої Шкільної Ради в очевидно обчислений на викинення всего українського учительства з учительської служби і тим самим на знищення українського народнього і середнього шкільництва.
Всі українські учителі і учительки зложили очевидно присягу українській державі, отже тим самим не могли вони бути зачислені до ґрупи А.
Переходимо до ґрупи Б. Тут треба було оправдати свою службу українській державі і одержати від комісії свідоцтво, що дана особа не виявила „ворожого настрою супроти польської народности і польського населення“.
Отже перше всего Українець мусів перенести моральне упокорення, оправдуючися, длячого він служив своїй національній державі! І се тоді, коли Польща зовсім не має суверенної власти в Східній Галичині.
Та допустім, що Українець перейшов те упокорення.
Допустім також, що установлена Краєвою Шкільною Радою Комісія, вложена з трьох Поляків, не закинула йому „ворожого настрою супроти польської народности і польського населення“.
Чи тоді вже учитель Українець міг одержати учительську посаду? Ні! Ще ждало його нове моральне упокорення. При службовім приреченню він мусів зложити ще додаткову заяву, що відкликає присягу зложену українській державі і готов кождої хвилі зложити присягу польській державі.
Такої ваяви не міг зложити Українець. Відкликати присягу, вложену українській державі, значило потоптати свої найсвятійші почування. А заявити готовість зложиги присягу польській державі, значило, допуститися зради на власнім краю і народі, би зрадою власного краю і народу булоби згодитися стати слугою польської держави тоді, коли державна будучність рідного краю ще не рішена і коли є ще надія осягнути для свого краю і народу державну незалежність.
Отже такої заяви, — повторяємо — не міг зложити Українець, — що признало опісля само польське правительство, зносячи домагання такої заяви. А не мо-гучи зложити такої заяви, не міг бути принятий до служби. Значить, Краєва Шкільна Рада видала свій розпорядок з виразним обчисленням, що сим усуне зі школи все українське учительство.
Тепер придивімся комісіям, які мали рішати про се, чи учитель Українець „ виявив ворожий настрій супроти польської народности і польського населення“ чи ні, отже чи є гідний чи ні бути урядником польської держави.
Ся комісія складається з трьох Поляків. Коли зважимо, що Українці Східної Галичини боронили свій край перед польським наїздом, а Поляки бажали прилучення Східної Галичини до Польщі, то ясно стане, що така польська комісія не могла буги безсторонна. Зрештою якби навіть трапився член комісії, прихильнійше настроєний до Українців, то він був би з комісії усунений, бо розпорядок наказував усувати з комісії Поляків, „підозрілих або скомпромітованих під політичним оглядом«. Отже в комісії могли засідати тільки рішучі вороги українського народу і його змагань до власної держави.
На основі яких даних вони мали судити українського учителя?
Очевидно не на основі каригідних вчинків, які для приміру наводить розпорядок (рабунки, насильства і т. п.)у бо — як уже вказано, — за найменше підозріння за такі вчинки ішов Українець як не просто під розстріл або на шибеницю, то до вязниці й перед суд або до табору інтернованих, отже не мав нагоди ставати перед комісією Краевої Шкільної Ради.
Перед сею комісією могли ставати тільки українські учителі, яким ніяких каригідних учинків польські власти не могли закинути. Але вони стояли вірно при українській державі, на яку напала Польща. А комісія Краевої Шкільної Ради представляла власне ту Польщу, яка простягнула свою грабіжницьку руку по Східну Галичину. Така комісія не могла бути безсторон-ним суддею, тут Поляки були суддями у своїй власній справі, судили українських учителів ва те, що ті були ворогами польського наїзду на їх рідний край. Чи не ясно, що така комісія кождого, хто був ворогом польського наїзду на українську вемлю, вважала „ворогом польської народности і польського населення“?
В кінці треба звернути увагу на те, що комісії Краевої Шкільної Ради мали видавати рішення, від яких не було відклику. Отже ще одна причина більше до рішень безвідповідальних, самовільних і мстивих.
Зрештою комісії в своїм урядуванню пішли ще значно далі ніж приписувала Краєва Шкільна Рада, і кожда „очищувала“ як могла свій повіт з українського учительства.
І так окружна шкільна Рада в Богородчанах зарядженням з 14. червня 1919 просто усунула зі служби всіх учителі в, які служили за українських властий. По що переводити доходження, приписані розпорядком Краєвої Шкільної Ради з 31. мая 1919, — коли далеко простійте викинути зі школи всіх учителів Українців!
Комісія в Надвірній зажадала від українських учителів письменного оправдання, чому вони служили українській державі, а також свідоцтва, виставленого двома свідками, з яких один мусів бути Поляк, що вони не зробили нічого на шкоду польської народности і польського населення. Аж після сього мали початися дальші доходження.
Окружний шкільний інспектор в Дрогобичи всі тимчасові українські учительські сили просто повикидав зі служби, мотивуючи се тим, що вони були при-няті тільки тимчасово і тепер не в потрібні.
Богато комісій для упокорення учителів Українців казало переслухувати їх молодшим учителям Полякам, які були їх підчиненими. Так прим, директора Гайду-кевича, старого і заслуженого педаґоґа, мав з припору-чення комісії у Львові переслухати один з наймолодших учителів Поляків з його школи. Дир. Гайдукевич відмовився від такого переслухання.
Члени комісій були рівночасно членами ріжних польських орґанівацій, валожених для „оборони польськости Східної Галичини“; як члени сих орґанізацій збирали вони „докази ворожого настрою“ українських учителів до Поляків, щоб послужитися тими доказами в комісіях
Так одна така орґанізація у Львові, якої головою є ксьондз Зайховскі, член львівської окружної шкільної Ради, розіслала відозви з 27. марта 1920, в яких взиває Поляків шукати „доказів“ проти українських учителів, бо инакше львівському повітови як і ин-шим повітам Східної Малопольщі грозить залив українськими учителями“.
Ми навели тільки кілька примірів, як комісії Крає-вої Шкільної Ради працювали „проти залигу Східної Галичини українськими учителями“. Так працювали всі комісії, зачисляючи українських учителів до ґрупи
В., себто до ґрупи, яка на могла бути принята до служби, або просто викидаючи їх зі служби без всяких доходжень.
Що Нраєва Шьільна Рада, видаючи розпорядок з 31. мая 1919, знала, іцо робить, — про се найліпше свідчить признання президента Краевої Шкільної Ради п. Цолля в урядовій публікації „Кроніка Ради Школьней Крайовей за лята 1916— 1919“. На ст. 129. п. Цоль пише про той розпорядок: „В хвилі видання сього розпорядку Краева Шкільна Рада здавала собі справу з його недостач, неминучих серед поспіху, з яким треба було ділати, і тому вважала його вже тоді зарядженням тимчасовим, яке пізнійше мусітиме підлягти 8міні. І справді показалося, — що передвиджувано, — що комісії не все поступають одноцільно і справедливо і з конечною в таких справах обережністю“.
Коли сам президент Краевої Шкільної Ради видає таке свідоцтво свому розпорядкови, то се в польських відносинах треба вважати знищ)ючою самокритикою.
Розпорядок Краєвиї Шкільної Ради s 31. мая 1919 вийшов у часі самого розгару польських окупаційних орґій в Східній Галичині, коли все українське життя було розбите.
Тому українські орґанізації аж з початком вересня
1919 предложили президентови Краевої шкільної Ради меморіал, який виказував незаконність зі становища між-народнього права і свідомо руйнуючий українське учительство й українську школу характер того розпорядку. Меморіял домагався між ин., щоб польська окупаційна власть: 1. не домагалася від українських учителів вло-ження обітів польській державі, а тільки приречення совістного сповнювання обовязків; 2. усунула комісії, утворені длл поділу українського учительства на відомі три ґрупи; 3 звільнила безпідставно інтернованих та увязнених українських учителів; 4. покликала безправно усунених українських учителів до служби і виплатила їм задержаві побори і додатки.
Краєва Шкільна Рада очевидно комісій не знесла а тільки розпорядком з 7. вересня 1919 ч. 253 пр допустила відклик від рішення комісії до Краєвої Шкільної Ради. Ся Формальна уступка не богато змінила в положенню українських учителів. Доси комісія без відклику викидала їх зі служби, а від тепер їх відклики спокійно лежать в бюрах, доки польським властям ва-хочеться, а вони остають тимчасом без служби, засуджені на голодову смерть.
Очеьидно, таким полагодженням їх домагань годі було Українцям вдоволитися. Ще таки в вересни 1919 вибралася знов депутація до Краєвої Шкільної Ради.
І 8нов польська окупаційна власть про людське око ніби 8мякшила свій режім. Варшавське міністерство віроісповідань і просвіти розпорядком з 4. жовтня 1919
ч. 18.403 знесло домагання обіту польській державі і відкликання присяги вложеної українській державі, вважаючи вистарчаючим зложення службового приречення.
Одначе комісії далі поступали так, як коли-б сього мшстеріяльного розпорядку не було. Так в Снятині
20. жовтня 1919 зголосилося 57 українських учителів 8Л0Жити службове приречення. Одначе староста зажадав від них відкликання присяги українській державі і зложення обіту польській державі. Коли-ж вони, покликуючи-ся на згаданий міністеріяльний розпорядок, відмовилися, староста за кару причислив їх до ґрупи В, себто до тих, які не можуть бути приняіі до служби.
Се-один з богатьох примірів.
Тепер киньмо оком на долю українського учительства. З мущин богато пішло до української армії, так що в учительській службі остали переважно учительки.
Колиж польські війська заняли Східну Галичину, часть українських учителів відійшла з українською армією на Придніпрянську Україну, часть була в воєннім полоні, часть (учителів і учительок) польські власти інтернували. Осталася невеличка часть на волі, яку комісії Краевої Шкільної Ради переважно зачисляли до ґрупи В., себто до тих, які не можуть бути приняті до служби.
Меморіяли й депутації українських орґанізацій нічого не помагали. Польські власти обіцювали розглянути справу, тай на обітниці кінчилося, Найліпший докав, що депутації й доси ходять до польських властий, бо положення українського учительства й української школи не змінилося.
Про дві депутації в вересні 1919 ми вже згадували. В жовтні 1919 знов була депутація. — 20. падолиста 1919 вручено президентови Краевої Шкільної Ради меморіял. — 21. лютого 1920 вручено ме-моріял делеґатови польського міністерства віроіспові-дань і просвіти п. Собінському. — 4. м а р т а 1920 подано знов реферат з представленням Фактів надужить. —
18. марта 1920 подано виказ нових надужить. — 27. марта 1920 предложено знов меморіял. — 2. цвітня 1920 явилася в делеґата Собінського депутація зїзду делеґатів окружних відділів українського учительського товариства „Взаїмна поміч“. Ся депутація між ин. ствердила, що в тім часі ще коло 300 учителів і 10 інспекторів, яким не можна закинути ніякої вини, знаходиться без служби. —
8. липня 1920 внесено знов меморіял. — ЗО. липня
1920 предложено новий спис учителів, непринятих до служби. — 3. вересня 1920 була делеґадія у польського міністра просвіти Ратая.
На сім поки-що вривається ряд українських депутацій і меморіялів в справі українського учительства і української школи.
В кінці зазначимо, що маємо певні відомости про над 150 випадків неприняття до служби і переслідування (арештування, інтернування і т. п.) українських учителів, яким не можна закинути ніякої вини.
2. Стан українського шкільництва.
Висше представлені зарядження Краєвої Шкільної Ради проти українського учительства вже самі говорять і про стан українського шкільництва. Без українського учителя нема української школи. Польський учитель в українській школі є не учителем, а жандармом, який має помагати иншим польським властям держати українське населення в руках і поль-щити. А без української школи нема для українського молодого покоління науки і просвіти. В польській школі українська дитина, коли й буде до неї принята, зустрічає як в учителях так і в учениках окруження крайнє вороже до всего, що українське, окруження, в якім вона виставлена на переслідування і на наругу над всім, що для неї святе.
Отже недопущенням українського учительства до служби польське правительство нищить українську школу, а нищенням української школи нищить змогу науки і просвіти для українського молодого покоління.
Тепер представимо справу в окремих катеґоріях
шкіл.
А. Народні школи. Українські учителі були азняті передовсім в українських школах. Отже ясна річ, що з усуненням українського учительства зі служби українські народні школи переважно не Функціонують. Так загал українського сільського населення остав зовсім без народньої школи.
Де до українського села прийде учитель Поляк, там першим його ділом б перемінити українську школу на польську. В сім помагає йому окружна шкільна Рада, якої предсідателем староста, шєф політичної адміністрації новіту. В сій справі староста поступає дуже просто: приказує громадській раді перемінити українську школу на польську. Для приміру наведемо прикав окружної шкільної Ради в Рогатині з 8. падолиста 1919, ч. 988, виданий до громадської управи в Стратині; він звучить: „Поручається громадській управі, щоби нредложила негайно справу громадській раді і перевела ухвалу, що громада бажає собі знесення української викладової мови в школі і заведення польської.“
Втих містах і місточках, де побіч польських народніх шкіл істнували також українські, Функціонують тільки польські школи, а українські замкнені. Прим., в Яворові староста заявив депутації українських родичів, які домагалися отворення тамошньої української школи, що для українських дітий окремої школи не треба, і наказав оголосити в українській церкві, що українські родичі мають під загрозою кари посилати дітий до польської школи.
У Львові істнуе всего на всего одна міська на-родня школа з українською викладовою мовсю (школа ім. Маркіяна ПІашкевича). Сю школу польські власти посоромилися замкнути, але за те усунули з неї українських учителів і заступили польськими, які відносяться ворожо до українських дітий. Українські родичі висилали до польських властий цілий ряд депутацій, які все чули ті самі заяви: що справу розслідиться і що потрібно зарядиться. Остання така депутація, про яку маємо відомість, була 16. жовтня 1920 у делегата варшавського міністерства просвіти п. Собінського. П. Собінський, вислухавши представлення делегації, удав здивованого, що доси ще не переведено в школі потрібних змін, і обіцяв грозглянути справу й видати потрібні зарядження“...
Де в місті або місточку істнувала українська приватна школа, там шкільні власти її замикають. Так само заборонюють закладати нові українські приватні школи. Для приміру наведемо замкнення української приватної школи в Золочеві і заборону заложення української приватної школи в Станиславові на передмістю „Гірка“.
Б. Середні школи. Як відомо з попередного представлення, мали Українці під австро-польським пануванням в Східній Галичині всего пять ґімназій йані одної середньої школи иншого типу.
Заки в сих пяти Гімназіях можна було знов почати науку, треба було побороти численні перешкоди, ставлені польськими властями головно в Формі переслідувань українських учителів. Крім того прим, у Львові будинок української Гімназії доси занятий польськими властями.
Ще більші перешкоди ставлять польські власти приватним українським гімназіям Через реквізицію шкільних будинків (Рогатин, Яворів, Городенка), арештування, інтернування і конФІнування учителів не можна було на ново створити всіх українських приватних ґімназій. Крім того знаходяться вони також в важких матеріяльних умовах: їх маєток знищено підчас війни, а українське громадянство знаходиться в такій нужді, що не в силі їх удержати.
Перед війною українські приватні ґімназії одержували також підмоги (хоч невеликі!) з публичних фондів. Як ся справа представляється тепер видко з сього Факту: Краєва Шкільна Рада дістала від варшавського міністерства просвіти 1,100.000 польських марок на підмогу приватних шкіл в Галичині. З того Краева Шкільна Рада взяла 1,080 000 марок на польські школи, а з українських шкіл дістала ґімназія в Рогатині мов на сміх 20.000 марок. На сій основі польське правительство ще готово хвалитися, що підпомагає українські приватні школи!
Нові українські приватні середні школи польські власти забороняють закладати; для приміру наведемо заборону заложення українського учительського семинаря в Стрию.
В кінці, на скільки українська молодіж хоче кори-стати з польських середніх шкіл, зустрічають її великі трудности і упокорення. В польській ґімна&ії в Стрию приняття ученика-Українця було залежне від того, чи ва ним заявляться ученики-Поляки В инших польських гімназіях ученик-Українець мусів виказатися свідоцтвом двох учеників-Поляків, Щи він е льояльний супроти польського народу і держави. Що в самій школі жде учеників-Українців тенденційно-строгий режім, ши-кани і вороже відношення до того, що для його національних почувань е святе, — сього не треба додавати. Учителів - Українців з польських середніх шкіл поусувано; науку греко-католицької релігії й української мови знесено.
II. Усунення українських студентів з львівського університету
й инших шкіл.
Права, які мале Українці в львівськім університеті, ми представили висше.
Польська окупаційна власть всі сі права знесла і одним почерком пера викинула в львівського університету не тільки українських професорів і доцентів, але також українських студентів.
Що-до українських професорів і доцентів, то часть їх опустила край, хоронячися перед переслідуваннями польських властий, часть інтерновано, а решту усунено 8 університету таким способом, що зажадано від них зложення присяги вірности польській державі.
Що-до українських студентів, то ректорат львівського університету в оголошенню з 16. серпня 1919 р. ч. 2221 заявив, що до львівського університету можуть бути приняті тільки громадяни польської держави, при чім мужчини мають також виказатися сповненням обовязку військової служби в польськім війську.
Се варядження поновляє ректорат львівського університету з початком кождого семестра: поновив його також біжучого зимового семестра 1920/1921.
Таке саме зарядження видає кождого семестра ректорат львівської політехніки і управи инших висших шкіл.
Таким чином Українець, щоб бути принятим до львівського університету (або иншої висілої школи) мусів би зложити деклярацію, що він уважає себе громадянином польської держави і відбути військову службу в польськім війгьку, значить: допуститися національної зради супроти власного народу.
Проти зарядження ректорату львівського університету і політехніки звернулися організації українських студентів і українського громадянства і до самих ректоратів і до Міністерства просвіти в Варшаві, а крім того всі українські товариства вислали в липні 1920 р. меморандум до президії Мирової Конференції і до президії Союза Народів. Очевидно — все даром!
Рівночасно польські власти ставлять перешкоди виїздови української молодіжи па заграничні університети, не даючи паспортів. Зрештою студії ва границею з огляду на великі кошти є можливі тільки для одиниць.
Не могучи добитися для своєї молодіжи вступу до львівського університету, українське громадянство хотіло зорганізувати для неї приватні університетські курси. Одначе тут зустрілося з забороною польського правительства.
Українське „Наукове Товариство ім. Шевченка“ у Львові було зорганізувало приватні університетські курси в обємі 4 Факультетів. Одначе ґенеральний делегат польського правительства для Галичини рішенням з 27. вересня 1919 сі курси заборонив.
Тоді такі самі курси хотіло зорґанізувати пТова-риство наукових викладів ім. Петра Могили“ у Львові, одначе так само зустрілося з забороною польського правительства. Внесений 21. падолиста 1919 рекурс до міністерства внутрішніх справ у Варшаві остав без відповіди.
В марті 1920 р. оголосив такі університетські курси старинний український РСтавропигійський Інститут", який ще від польських королів мав привілей удержувати висшу школу. Та сі курси 9. марта 1920 розігнала поліція. Протест проти сього насильства, висланий 12. цвітня 1920 до Президента Польської Республики, остав без відповіди.
В кінці для характеристики тактики польського правительства треба згадати, що коли воно так безоглядно замикає українській молодіжи вступ до університету і инших висших шкіл, то рівночасно робить собі перед заграницею рекляму, ніби воно особливо дбає про українську університетську молодіж.
Так з початком вересня 1919 появилася була польська ОФІціяльна відомість, що польське правительство має заложити український університет у Львові. Коли проти сього піднявся протест на однім польськім публичнім зібранню 26 вересня 1919, соймовий посол Бриль пояснив, що польське правительство зовсім не думає закладати українського університету, а тільки пустило в світ таку відомість в тій ціли, щоб польський премієр Падеревський, який старається в Парижі про прилучення Східної Галичини до Польщі, міг покликатися на ту відомість як на доказ, що Польща найліпше подбає про потреби українського населення.
Тому й не треба ухвалювати протесту, бо се утруднило би акцію Падеревського.
Як-раз через рік, в осени 1920, польська преса знов принесла відомість, що польське правительство думає заложити український університет (поки-що тільки з юридичним Факультетом) в Станиславові. Ціль сеї відомости очевидно така сама як попередньої.
* *
*
Наше представлення про винищування українського шкільництва польським окупаційним режімом закінчимо такою самою увагою, якою ми його розпочали. Польське правительство хоче спинити розвиток української національної культури, української національної свідомости, хоче віпхнути український нарід до стану темної маси без власної інтелігенції. 6 се один зі способів, який має забезпечити Польщі панування над Східною Галичиною.
Зміни в сій области, — як се доказує вся історія польського панування над українським народом, — не є можливі, доки доля українського народу залежатиме від Польщі. Тільки визволення Східної Галичини зпід польського панування може запевнити українському на-родови свобідний розвиток його духових сил.
Найбільше плановим і найбільш успішним способом винищення українського населення Східної Галичини і спольщення її е польська кольонізація сього українського краю. Вона має довершити те діло, яке перед віками розпочали польські королі-вавойовники Східної Галичини: стерти з лиця сеї землі її український характер і сим забезпечити її приналежність до Польщі.
1. Національний характер землеволодіння в Східній Галичині.
Коли б хто зовсім не знав історії Східної Галичини, то національний характер землеволодіння в сім краю сказав би йому,що се мусить бути український край, який у середніх віках підпав польському завоюванню.
Типовою Формою середньовічного завоювання було, що племя завойовників забирало в підбитого племени землю. Ся земля переходила в володіння знатних родів племени завойовників, а підбите племя остало рабами, які обробляли сю землю для нових панів.
Сліди такого завоювання вбереглися доси на всіх тих українських землях, які на протязі історії завоювала Польща і на яких панувала аж до свого упадку при кінці XVIII віку. На всіх сих землях дрібна земельна власність знаходиться в руках туземного українського населення, а велика земельна власність в руках Поляків, нащадків колишніх польських завойовників.
Сі сліди польського завоювання особливо виразно збереглися з Східній Галичині, яка найшвидше з усіх українських земель підпала під завоювання Польщі і для якої упадок Польщі не був упадком польського
панування, бо Австрія, заволодівши Східною Галичиною, оставила в ній панування польської шляхти.
Таким чином землеволодіння в Східній Галичині поділене під національним оглядом різко на дві ґрупи:
дрібна земельна власність знаходиться в руках українського селянства, велика земельна власність в руках польських дідичів.
2. Стан землеволодіння в Східній Галичині.
Простір Східної Галичини (без столиці Львова) виносить 5,520.335 га.
I. Велика земельна власність. З сього припадає на велику земельну власність 2,089.853 га, себто 37 8% або майже 2/5 простору цілого краю. Ся велика земельна власність належить до 2213 власників, з яких 1961 е особами фізичними, а решта особами правними.
II. Дрібна вемельна власність. Решта простору, яка творить власність селянську, а також парохі-яльну, шкільну, громадську і міську, виносить 3,440.479 га, себто 02 2% або мало що над 3Д простору цілого краю. Сей простір належить до 649.913 власників.
Пі. Розклад дрібної земельної власности. Простір господарств, 8 яких складається дрібна земельна власність, виносить:
ГосподарстваДО0*5гатворять 6‘5°/о Рвід 0.5Ті1Ті15-6% яя 1Ті2ТіТІ23-5% Ті„ 2ТІ5ТІТі37-2% я„ 5Ті10ТіТІ14-4% Ті„ ю»20ТІТіЗТ’/о я„ 20ТІ50ТіТі07% г„ 50Ті100ТіТі0'2°/оКоли переведемо оцінку сих господарств з огляду на їх здібність до життя й розвитку, то одержимо такий образ:
в
Господарства, які займають менше ніж 2 га простору, треба вважати абсолютно нездібними до життя й розвитку; сі абсолютно нездібні господарства творять 42-6°/0 усіх сільських господарств.
Одначе не богато більше здібними е господарства від 2—5 га; сих господарств в 37 2%.
Таким чином господарства, які в більшій або меншій мірі не е здібні до життя й розвитку, творять 79*8%, себто 4/б вс*х сільських господарств.
В останній '/5 части головний контит’ент творять господарства типу малих; їх е 14 4%.
На господарства більші, від 10—20 га, припадає всего 3 7°/0.
Число господарств від 20—50 га (О‘7°/0) і від 50—100 га (0*2%) таке зникаюче, що не має більшого господарського значіння.
Отже на 649.913 дрібновемельних власників у Східній Галичині є 421.646 себто 79*8% а^о 4/s таких, яких господарства не є вдібні до життя й розвитку.
Крім сього є в Східній Галичині коло 80.000 родин зовсім безземельного сільського пролєтаріяту.
3. Проблема земельної реформи у Східній Галичині.
А. Під господарським оглядом наведені числа говорять, що в Східній Галичині є понад 500.000 родин, занятих управою землі, які не мають підстави господарського істнування і розвитку. В дійсности число таких родин доходить до 600.0U0 себто, числячи по 5 осіб на родину, до 3,000.000 осіб. Щоб уможливити сим трьом міліонам населення господарське істнування і розвиток, треба наділити їх землею, обертаючи на сю ціль велику земельну власність.
Ся велика земельна власність виносить, як уже подано, 2,089.853 га. Одначе на ріжні роди управи припадає з сього тільки менша часть, а саме 198.488 га; решта припадає головно на ліси (1,162.256 га), далі на озера, стави і мокряки (15.305га), на під будівельні ґрунти (5484 га) і на ріжні неужитки (15.290 га).
Таким чином на ціли земельної реформи можна ужити з великої земельної власности тільки 891.488 га, себто ту часть, яка припадає на ріжні роди управи. Ліси, озера, стави і т. п. перейшли би на власність держави.
Отже земельний фонд на ціли земельної реформи в Східній Галичині виносивби коло 900.000 га. З нього треба наділити землею до 600.000 селянських родин або три міліони населення.
З сього бачимо, що запас землі, який може бути ужитий на земельну реформу в Східній Галичині, в в порівнанню з запотребуванням невеликий, що робить проблему земельної реформи нелегкою3.
В кождім разі треба ствердити, що в Східній Галичині нема місця на кольонізацію зпоза границь краю, бо запас землі не ьистане навіть на обділення потребуючого місцевого населення. Така ко-льонізація означалаби господарську руїну трьох міліонів місцевого сільського населення і цілого краю.
Б. Під національним оглядом. Ужиття великої земельної власности в Східній Галичині на ціли земельної реформи в користь безземельного і малоземельного місцевого селянства малоби той наслідок, що польське землеволодіння в краю майже зовсім зникло би, а українське скріпилося би. бо земля польських дідичів перейшла би до українських селян.
Таким чином акт соціальної справедливости — земельна реформа в користь селянства — був би рі яо-часно актом національної справедливости: земля віді— брана перед віками українському вародови польськими завойовниками, перейшла би знов у руки свого правного власника — українського народу.
4. Польські пляни що-до Східної Галичини.
Замість земельної реФорми-кольонізація.
Тому, що Східна Галичина е український край, заселений українською народньою масою, політичні, соціальні і господарські реформи, які лежать в інтересі широких народніх мас краю, йдуть рівночасно по лінії українських національних інтересів.
І навпаки, тому, що Поляки в Східній Галичині — нащадки колишніх польських завойовників — хотять далі вдержатися на становищі володарів краю, ті самі політичні, соціальні > господарські реформи звертаються проти їх пануваннл в краю.
Сей конфлікт між інтересами місцевого населеннл і інтересами польського пануваннл дуже ярко виступає також при земельній реформі.
Польща, як відомо, стоїть на тім, що Східна Галичина повинна творити часть польської держави. Тим-часом земельна реформа усунула би історичну і доси найсильнійшу підставу польського панування в Східній Галичині: польських великоземельних власників.
Польща знає, що доки Східна Галичина буде українським краєм, доти її панування в сім краю не буде певне. Силою оружя, при матеріяльній допомозі і політичній санкції антанти, Польща могла завоювати Східну Галичину і може якийсь час держати її під своїм пануванням. Одначе ніяка сила оружня не зможе вирвати українському народови Східної Галичини його національної душі, заставити його зректися ідеї національної незалежности у власній національній державі, признати свою завойовницю — Польщу — своєю вітчиною.
Тому Польща, завоювавши Східну Галичину, хоче використати своє хвилеве панування на те, щоб відібрати краеви український характер.
Се має статися через плянову кольонізацію Східної Галичини польськими селянами з Польщі.
Ся кольонізація має бути новочасним продовженням тої кольонізаціппої політики, яку, почавши від XIV. століття, вела на українських землях давня Польща.
Тоді польські королі творили підставу панування Польщі на Україні, роздаючи українську землю польським маґнатам, які обертали українське населення в своїх рабів.
Тепер на українській землі, яка знаходиться в руках польських дідичів — нащадків тих обдарованих королями польських маґнатів — мають бути поселені польські селяни, які разом зі спольщеним уже населенням східно-галицьких міст творили би польську більшість в краю, новочасну підставу польського панування над Східною Галичиною.
Тому, що тепер, коли про політичну долю краю рішає народня маса, польських дідичів і польської бюрократії замало, щоби вдержати Східну Галичину під пануванням Польщі, — ряди польських завойовників мають збільшитися таким способом, що на ту землю, яка доси була власністю одного польського дідича, має прийти ціла оселя польських селян.
Отже замість земельної реформи в користь місцевого, себто українського селянства, Польща переводить кольонізацію Східної Галичини польським селянством, спровадженим з Польщі, між яке має бути подмена велика земельна власність краю.
В сім напрямі працює земельне законодавство польського сойму і земельна політика польського уряду, сповняючи волю всіх польських політичних партій і все-го польського громадянства.
5. Земельне законодавства польського сойму.
Виключення українського населення від набування землі.
Земельну реформу в Польщі рішають отсі два закони польського сойму: 1. 8акон з 10. липня 1919, який містить основи земельної реформи, і 2. закон з
15. липня 1920, який містить постанови про переведення земельної реформи.
На основі сих законів володіння землею, яке має опиратися на приватній власности, управильняе держава.
В сій ціли держава має право розпоряджати не тільки всіми земельними маєтками публичного характеру (землі державні, церковні і т. д ), але також всею приватною земельною власністю, яку держава має право примусово викупити, оставляючи власникови тільки законом означене максімум, яке має виносити: 1. в маєтках, положених у промислових і підміських округах, 60 га; 2. в маєтках, положених в деяких частях бувшої пруської Польщі як також на східних окраїнах (себто передовсім в Східній Галичині і дальше на схід положених українських землях, а також в землях білоруських і литовських), 400 га; 3. в усіх -инших частях Польщі 180 га.
Так утворений земельний фонд має служити до творення нових самостійних господарств величини до 15 га і до збільшування істнуючих господарств до величини 25 га, а на західних і східних окраїнах до величини 45 га.
Набувати землю з сього земельного Фонду можуть тільки громадяни польської держави в такім порядку першенства: 1. інваліди і жовніри польської армії, 2. рільні робітники, позбавлені праці через розпарцелювання великої земельної власности, і власники карловатих господарств, сусідуючих з роз-парцельованим маєтком, 3. инші рільні робітники і малоземельні власники.
Для переведення земельної реформи утворено окрему державну інституцію, т. зв. Головний Земський Уряд. Для справ кольонізації, звязаних з земельною реформою, утворено при міністерстві рільництва Кольо-нізаційний Уряд.
Щоби зрозуміти значіння сього земельного законодавства для Східної Галичини, треба ствердити, що Польща, всупереч рішенню Найвисшої Ради, примінюе наведені закони, як і всі инші закони й розпорядки в земельній справі також в Східній Галичині, хоч Східна Галичина не е частю польської держави і польський сойм не мав законодатної власти що-до сього краю.
Наведені закони постановляють, що право набувати 8емлю мають тільки громадяни польської держави. А що українське населення Східної Галичини не б громадянами польської держави, то тим самим закон виключає його від набування землі аж до часу, коли справа Східної Галичини буде дефінітивно вирішена.
Та крім сього тимчасового виключення українського населення від набування землі знаходиться в наведених законах постанова, яка на випадок прилучення Східної Галичини до Польщі на все виключає українське населення від першенства набування землі. А саме, першенство набування землі мають інваліди і жовніри польської армії. А що українське населення не служило в польській армії, тільки навпаки творило українську армію, яка воювала проти наїзду Польщі на Східну Галичину, то воно є закочом виключене від першенства набування землі.
Таким чином вже в самім земельнім законодавстві польського сойму маємо дві постанови, з яких одна зовсім виключає українське населення Східної Галичини від набування землі аж до часу дефінітивного рішення справи Східної Галичини, а друга на випадок, якби Східна Галичина була прилучена до Польщі, виключає українське населення від першенства в набуванню землі.
Коли-ж приглянемося сеймовим дебатам, ухвалам польських орґанізацій, голосам польської преси, то побачимо, що однодушною інтенціею цілої Польщі е: абсолютне виключення українського селянства Східної Галичини від набування землі і кольонізація Східної Галичини польським селянством з Польщі.
6. Ані кусника землі для українського селянина! Кольонізу-вати українські землі польським селянством!
Для ілюстрації виспіє сказаного наведемо вибір польських закликів до винищення українського народу на його власній землі з соймових дебат, зі з'їздів, зборів, преси і т. д.
Очевидно, буде се тільки капля з того моря не-нависти, яким кипить щодня вся польська політична думка — від найправійших до найлівійших — проти українського народу, домагаючися винищення його, щоби могти загарбати його землю. Колр-6 хотів визбирати все, назбирав би цілі томи. Але й того, що подавмо, буде досить, щоб показати, яким злочином супроти українського народу було віддати Східну Галичину під управу Польщі.
І. В соймі.
Почнемо від дебати, яка велася в польськім сонмі перед ухваленням закона з 10. липня 1919.
Посол В і т о с, голова польг ької людової партії, т о-дішний президент міністрів, говорив 7. червня 1919: „Розуміємо справу так, що який великий буде наш зиск в землі, така велика буде наша вітчина. Наш сільський люд дав докази своєї сили і відпорностн супроти ворогів, тому нашою волею в: обсадити нашим людом наші землі . . . Земельну реформу ми розуміємо не тільки як соціяльно-економічне питання, але нк велику державну і національну проблему, якої полагодження р о з ш н -рить границі нашої віт чини, скріпить певність нашого націоваиьного ставу володіння і збільшить нашу відпорвість v боротьбі за землю як за підставу національної території.“
* *
*
Посол Ян Д о м б с ь к н н, один з провідників польської лю-дової партії, головний референт земельної реформи в сонмі, тодішннй державний підсекретар в міністерстві закордонних справ і президент польської мирової делегації в переговорах з совітською 1* О С І 6 Ю й Україною, говорив 7. липня 1919: „На східних окраїнах мусимо довеств до того, щоб велика земельна власвість як найшвидше зникла і була розділена між селян, бо показалося, що тільки селянин в такнм охоронним муром, якого не може здобутв ніякий ворог.u — 10. липня 1919: гВнески що-до максімум посідання ставимо з національних причин, бо з селянських рук ніхто не зможе землі вирвати . . . Наш стан посідання на сході б дико пороздираний, виглядає як півострови, острови й енкляви. Колн-б ті, іцо колись велн політику Польщі, були под}мали про великі соціяльні реформи, коли-б наші маґватн замість кріпаків і служби були оселяли иа своїх величезних маєтках селян як громадян держави з власним ґрунтом, ми тепер не потребувалибн боятися плебісцитів на сих землях і не було би страху, щоб американські капіталісти й иаФтярі подавалв в сумнів наші права до Східної Галичини,“
* *
*
Посол Ста пінський, провідник радикальної ґрупи людо-вої партії, говорив: „Щоби забезпечити землю иа віки для Польщі, мусимо старатися, щоб нона як найшвидше перейшла в руки польських селян."
* *
*
Посол проФ. Д-р Стани »лав р а б ( ькнй, однн з провід-ввків національно-демократвчної (всенольської) партії говорвв 16. червня 1919: „Земельна реформа б конечна таком з політичного погляду, щоб на східних окраїнах, за які так <жко воюємо, зріс процент польського населення. Вона потрібна також тому, щоб той середній стан, який витвориться в селі, творив серединй стан в містах і польщнв їх.“
* *
*
Посол Давид Абрагамоввч, провідник польських кон-сервагнстів, заявив* я 28. червня 1910 за негайною кольонізацівю
Східної Галичини польськими селянами і домагався, щоби праьн-тсльство не наділяло землею українських селян.
* *
*
Посол Дашниський, провідник польської СОЦІАЛІСТИЧНОЇ партії, тодішний віцепрезндент міністрів, поставив отеє внесення: „Переведення основ земельної реформи належить виключно до польської держави і ніяка держава не може мати впливу на поділ земельної власности в Польщі.“ Сонм се внесення прнняв. Мав оно очевидно на увазі запобігти інтервенції Найвисшої Ради проти кольонізації Сх'дної Галичини польським селянством з Польщі.
* *
*
З дебат, які велися и польськім соймі перед ухваленням закона з 15. липня 1920, виймаємо ще отгї прнмірн :
Посол Віт ос на засіданню сойму 11. мая 1920 говорив: „Військо бореться за вітчину, але також і за землю для себе. Коли польський селянин терпить земельний голод, величезні простори переходять в українські руки . . . переведення земельної реформи не лежить в інтересі селянина чи безземельного, але в інтересі держави і мусить бути виконане.“
* *
*
11 осол ксьондз О к о її ь, провідник селянської радикально^ ґрупи, говорив на тім самш засіданню: Коли-б ми вміли роз* парцелювати Східну Галичину, то не булоби там української прес ії. Селянин, діставши землю в свої руки, не продасть і^не , віддасть її, але буде боронити так само, як свого жнття. Спасення польської держави в тільки в земельній реформі.
* *
*
Посол Четвертинський з всепольської групи на засіданню 14. ман 1920 сказав: „Держава мусить бути сильна передовсім під національним оглядом. Інстинкт народу пхав її до експансії на схід. В володаьськім повіті на Холмщині німецькі кольонії переходять масово в українські рукн. Справа Холмщинн ще не поківчена. Можність розширення польського ставу посідання на сході не в використовувана.“
Після ухвалення закона з 10. липня 1919 краківська демократична „Нова Реформа“ н ч. 293 з 13. липня 1919 писала про польську шляхту: гДо безповоротної минувшини переходить отеє суспільна верства, . . . польська шляхта відривається отеє від тої землі, отже кінчить свою історичну роль, уступаючи місця новому дідичевн, польському людови.“
* *
*
Варшавський „І* оботнік“, центральний орґаи польської соціалістичної партії, писав у лнпии 1919, іцо при переведенню земельної реформи легко буде польську меншість н Східній Галичині перемінити в подавляючу більшість і так раз на все покласти кінець оспорюванвю польського характеру Східної Галичини.
* *
*
Краківський консервативний „Час“ (ч. 178 з 1919) звертав увагу, що польська кольонізація на Сході тільки тоді може йти без перешкоди, коли східні окраїни будугь належати до Польщі не на основі тернторіяльної автономії, але будуть орґанічио з-вдинеиі з Польщею як польські землі.“
* * *
Львівська демократична „Газета Порай на“ (якої вечірнє видання називаться „Газета Ввчорна“) в числі з 11. грудня 1919 пише, що треба покн-що здержатися з перенодженням земельної реформи на землях етнографічної Польщі, щоби примусити малоземельних польських селян з Польщі емігрувати на східні окраїни, бо тільки таким способом можна буде успішно перевегти кольонізацію Східної Галичини. Аж після скольонізування Східної Галичини можна буде приступити до парцеляції великої земельної власностн в етнографічній Польщі. ПВ першім періоді — пише газеїа далі — точка тяготи повинна лежати на східних окраїнах. Земельна реформа повинна також служити цілям національної політики. Коли земельної реформи не зачнеться від окраїн, то треба побоюватися, що опісля польські селяни з чисто польських околиць, вже насичені в себе дома землею, не захотять іти на схід. При помочи земельної реформи польська держана верне до своїх історичних задач, які сягають ще пястіпських часів. ІІрн помочи земе ьиої реформи, яку треба починати на східних окраївах, польська держана скріпить своє істнування і утворить собі сильні нограниччя, направляючи таким способом нещасливе ґеоі'раФІчне положення, в се та з вартостий земельної реформи, на яку досн занадто мало зверталося уваги.“
* *
*
Та сама „у^азета Вечорна“ в ч. 4987 з. 18. грудня 1919 писала, що не треба числитися иі з рішеннями Мирової Конференції ні з невдоволенням українського селянства, тільки силою переводити кольоиізацію „Східної Малопольщі“, — як урядово називають тепер в Польщі Східну Галичину. „А баґнетн польського війська — се дрібниця?“ („ \ баґнетн войска польс-кеґо — то Фрашка?!*) — кличе газета.
* *
*
Та сама „ Ґазета Вечорна“ н числі з 17. вересня 1919 в статті п. т. „Спшедавчик“ доносить з обуренням, що дійшла до неї „відомість просто иеожндаиа н теперішніх часах“, а саме, п. Г., польський дідич села Товстобаб в Східній Галичині має намір продати дещо землі місцевим, отже українським селянам. Ся „просто неожидана відомість“ викликала далі отсі уваги:
Не підлягає для нікого сумнівовії, що польська земля в Східній Галичині може піти на парцеляцію тільки між польських селян. Нехай отсн записка буде пересторогою для тих, що поважилися бн наслідувати пана Г., бо на будуче кождого хто допускає до зменшування польського стану посідання в Східній Галичині, будемо без мнлосерддн пятнувати назвою „епшедавчн-ків“, щоб подати на ганьбу грядучих поколінь.
* * *
Та сама „^ааета Вечорна“ в ч. 5005 з 31. грудня 1919 описув ширше справу пана Г., дідича Тисьмеиичан, якого в однім з попередніх чисел була також напнтнувала як „спшедавчнка“ за те, що продав трохи землі українським селянам. Отже справа представляється так, що без відома того дідича і без відома його адвоката Д-ра Юркевича (Поляка) в Стаииславові аґеит того адвоката Горват приннв був задаток на купно землі від двох місцевих українських селян і від одної Польки, замужної за Українцем. Дідич довідавшися про се, відібрав їх в руки „пев-нійшого патріота“ д-ра Циги, а селянам віддав задатки. Газета описавши сей випадок, зняла з дідича кинене на нього пятио і похвалила за патріотичне поведеннн.
Посол Заморський, один з провідників всепольсььої партії, в своїм партійнім орт'аві „Слово польське“, п. 284 з 28. червня 1919 виступив з домаганням, щоби польське правительство в визначуванню черги, в якій маєтки мають бути парцельовані, признало Східну Галичиву першим кольоніза-цінним тереноя і строго перевело засаду, що польські простори му сять бу ти парцельовані й кольовізовані тільки польськими селянамиü. Далі взиває вів праввтельство вважати, щоб який польський дідич не злакомився на зяробок і не продав потайки своєї землі украївському селянннови. Щоб запобігти сьому, треба примусово викупити м гіЄткн дідичів у Східній Галичині і скольо-нізуватн їх польськими < елянами.
*
Олександер Кшечуновнч, визначний консервативний політик, східно-галицькнй дідич, пише в краківськім „Ґлосі Народу* (ч. 87 з 1919): гІІоселеввя велвкого числа національно свідомих Поляків на східних окраїнах вимагає ве тільки земельний голод і неминучість земельної реформи, але також політика оборони о дннх окраїн і забезпечення держави.“
* й
*
Другий визначний консервативний політик і східно-галицький дідич, Ян Гупка, постійний референт земельних справ у галицькім сонмі, в статті н. н. „Дідичі супроти кличів революційної земельної реформи (краківській „Тиґоднік рольнічи“, ч. 2 з 1919) пише: „Коли в склад польської держави ввійде не тільки Східна Галичина, але також Західна Волинь і польсько-білоруські части історичної Литви, тоді можна буде заспокоїти земельннй голод селян майже без ніяких жертв зі сторони дідичів етнографічної Польщі. В такім випадку було би навіть вебажано даватв селянннови землю на чисто польських областях. На се є призначені східні окраїни, де нашим головним національним інтересом є скріплення польського — д о с и розсипаного — елєменту.“
* *
*
Третій визначний консервативний політик, дідич Станіслав Домбскнй, в статті п. и. За польське село в Східній Галичині“ (краківський „Час.“, ч. 298 з 1919) радить кольонізуватн Східну Галичину так, щоби, тільки часть землі польських дідичів парцелювати між спроваджених з Польщі польських се ’ян, а решту останлятн таки дідичам Таким чином побіч дотеперішніх польських дворів повстали би польські села. „З глибокого переконання — пише він — смію твердити, що шляхом збереження польського двора й осионувавня в сусідстві польського села можна укріпити польськість Східної Галичини і відтворити Її господарську кульїуру. Сю акцію, національно, соціально і господарсько розумну можуть перевести лиш самі дідичі Східної Галичини через дідичівські союзи і польські кольонізаціині селянські спілки шляхом добровільної частинної парцеляції, а ніколи саме правительство шляхом примусу 4,1 вивласнень. Діяльність правительства повинна обмежитися до справедливої зрештою й узасадненої контролі над раціональністю й господарською доцільністю наміреннх і переводжених кольоиізаційи. Дал5 ««втор зазначу«, що ліпше, щоби сю польську кольонізацію Східної Галичини переводили приватні польські спілки, бо перед світом не випадає, щоби польське правительство, при парцеляції, переводженій примусово держаною, виключало від набування землі всіх громадян української народности.
* ■*
*
Згадувана вже гґазета Пор;шиаа в числах 5091 І 5095 з марта 1920 принесла розмову з н. Ви то втом С т е ф а н у с о м, директором львівського польського кольонізаційного банку „Това-жнство аґрарно-осадніче“, який представив цілий плян польської кольонізації Східної Галичини.
Зазначивши, іцо треба „негайно“ взятися до діла, бо „всяке опізнення може спричинити шкоди, яких пізнійше ніхто не буде в силі направити“, п. СтеФанус каже:
„Виходячи з заложення, що земельна реформа має ясну мету соціальну з одного боку і національну з другого, що разом творить інтерес держави, можна би спорити про спогіб переведення: чи „Laissez faire“, чи організація, — одначе тільки в корінній Польщі, де жнве виключно ііольі ьке населення. За те не може бути ніякого сумніву в сій справі що-до східної частн Малопольщі, знаної в утертім говорі під назвою Східної Галичини. . . . Нарушення польського стану посідання мало би значіння просто грізне для будучностн, а скріплення елементу національно певного лежить в найбільше житіввім інтересі теперішних і будучих поколінь.“
Колн-б парцелнігпо великої земельної власности оставнтн вільній торговлі, тоді для Польщі грозить небезпека, що богато землі може перейти „в руки місцевого населення і ціль реформи може бути ударемнена“. Тоді „ціла пар-целяційна господарка стала би хаотичною і катастроФальвою і могла би творити поважну небезпеку для давнього дорібку на окраїнах, а також заважити на возі історчного розвитку. Тому н сій частн краю й держави конечна е свідома орґанізаці я.“ „На мою думку — каже п. СтеФанус — не може се бути організація державна. За діяльність державної організації мусить держава прнняти відповідальність а на території національно мішаній така відповідальність незвичайно важка, критика дуже легка, а прибільшені вісти про мнимі кривди, коли дістануться раз до заграннчннх ґазет, зростаючи до пересадних кличів, можуть пошкодити симпатіям для Польщі в часі її творення. Ся обставина мав першорядне значіння і тому така організація не може бути державна. Отже в конечне, відповідно до цілії, утворити позадержавну організацію, свобідну і не звязану ерархічннми і бюрократичними Формулами. “
II. СгеФанус уважав ліпшою систему концесіонованої спілки в роді американської „West Indian Company“; за те німецьку систему державної кольонізацінної комісії вважав п е в в г і д н о ю, бо тут явно видасться в очн роля держави. „Форма концесіонованої державою приватної спілки — каже вів
— в для держанії вигіднінша, коли зважити, що така спілка, працюючи в інтересі національнім, щоте увільняв державу від всякої відповідальносте навпаки діяльність ксльоні-зацінної комісії йде виключво на рахунок держави. Діяльнігль кольонізацінних комі ій в Німеччині дала марні висліди під Фак-тнчннм оглядом у відношенню до ужитих засобів, а на німецьке правительство стягнула обурення цілого світа... Ходить о свободу рухів для спілки, яку треба утворити так, щоб її утво-ревня і діяльність на перший вид і на зверх були зовсім самостійні. Ходить головно о се, щоби де тільки можна, поставити на позиції ііольі ького селянина, бо там, де стане нога польського селянина, там в і буде Польща.“
Далі п. СтеФанус зазначув, що контролю в такій спілці „виконувалобн нравнтельстио і соймові партії, які ввійдуть у склад надзірноі ради через своїх делегатів“.
Подробиці орґанізації такої спілки подав н. СтеФанус в 16 точках; в 11-ій точці сказано: „Спілка старатиметься передовсім скріпляти польс ький елемент черев оселювання польського селянина“.
Свій ввклад закінчив и. Сте*анус ось як: „Швидка діяльність на висше подавнх основах мусить бути почата й довершена з иоввою еверґівю і везломяою послідовністю, на скільки окраїни мають бути дійсно вратоваві д.ія Польщі і польського населення, а польська земля мав припасти польському селинн-новн.“
Польське товариство „Земя наша“, яке остав під проводом ков« ергативного політика Владнслава князя Сапвгн і до якого належать політики всіх партій, предложило варшавському хонмовн меморіял її. н.. „О забезпеченні польскеґо характеру Зємі Червєнскей“ („Курер львовсьі*4 ч. 188 з 1919), де між нв. сказано:
„Звертаємо увагу, що коли земельна справа в одною з найважвійшнх в По іьщі. то тут, на окраїнах, в Червенській Землі (себто в історичній українській Галичині) в вона питанням життя або смерти польськостн. Тут земля в польських руках в не тільки рілею, але також кріпостю польськостн і верстатом національної праці. Коли отже тут мав бути наложений дідичеви обовязок віддати землю, то сей обовязок може відноситися тільки до віддання її польському селянинови, щоб они «ба, польський діднч і польський селянин, разом стояли на сторожі на окраїнах і недопускалн до корчення польськистн.“
* *
*
Дня 25. жовтня 1919 відбувся у .Іьвоні з’їзд польської людової партії в цілн переведення партійної орґавізації у „східній Малопольщі“, себто в українській Східній Галичині.
Перший промовляв голова партії посол Вітос. гНаша партія — говорив він — виходить з засади: „Скільки землі, тільки вітчини. „Коли сю землю (себто Східну Галичину) маємо вдержати, то до сього єдино уповажненнй в польський люд. Дідичі легковажили собі своє пі< ланництво. Коли-б ся земля була належала до міліона польського люі.\, він не дав би був собі її видерти, не позволив би ніякому перовн, чи українському чи ипшом}, перечеркати прав до сеї землі. Польська земля (себто маєтки польських діднчів в Східній Галичині) повинна бути в польських р^іках, звідснльої ічна конечність, щоби люд сю землю дістав. “
Зазначивши, що парцеляцію і кольонізацію на основі закона з 10. липня 1919 має переводити тільки держава, по цю.і Вітос говорив далі: „Коли ходить о кольонізуван;.я і заселення, держава мусить стояти на сгановищи справедливости, одначе польська земля мусить належати до Поляків. Поза державною діяльністю може повстати приватна інституція, яка дбала би під «онтролею держави, щобн польська земля дісталася Полякам.* В кінці сказав посол Вітос що Східна Галичина мусить належати до Польщі. Без Східної Гали чи нн Польща була би калікою і мусіла би вести нужденне животіння. Коли Польща має бути сильна, Мусить належати до неї не тільки Східна Галичина, але також дальше на схід положені україиьські землі.
Другий бесідник, посол Брнль, говорив, що польська .людова партія, яка .створилася перед 25 літами в цілн зор-г'анізовання польського селянства в Західній Галичині (отже на польській еіноґраФІннін території), тепер почувається до обовязку перенести свою діяльність також до української Східної Галичини, щоби вратувати її для Польщі. Для сього польська земля в Східній І аличнні новинна перейти тільки в руки польських
і'ЄЛЯН.
Зізд ухвалив резолюцію, п якій ^історичну і Фактичну приналежність східної Маломольщі до польської держави стверджує і заявляє готоність посвятити життя й маєток, щоби відперти всякі противні сьому змагання“.
(Інша резолюція домагається утворення одноцільного кольо-нізаціиного комітету для східних окраїн з осідком у Львові, а також безплатного давання дерева на будову і безплатного перевозу зелізннцнми для польських кольоністів у Східній Галичині.
* *
*
Дин 15-лютого 1920 відбувся и Варшаві зїзд тої-ж польської людової партії з цілої Польщі (т. зв. „зязд вшехдзєльніцови“). На січ з’їзді так само ухвалено, що Східна Галичина має належати до Польщі і поставлено до правительства домагання, щоби як найшвидше приступило до переведення земельної реформи в усіх частих Польщі, отже і н Східній Галичині.
* *
*
В днях 15. і 16. лютого 1920 відбувався у Львові з’їзд польських національних орґаиізацій Східної Галичини під проводом відомих з україножерства політиків консер-ватнста Цєньского і всеполяка Т*иомбіньского. З’їзд ухвалив „в справі парцеляції і кольоиізації в Східній Малоиольщі“ отсі по станови:
І 1. З’їзд нору чає Національній Організації, щоби взяла в свої руки сторожу над оборотом землею і над удержанням її в польських руках: а) через евіденцію польської землі в повіті,
6) через узнскаиня заяии від власників, що на випадок продажі землі нредложать її Національній Орґанізації або організаціям, які вона вкаже.
2. З’їзд поручае Національній Орґанізації, щоби зорганізувала в повіті або окрему нарцеляційну орґанізацію як иравиу особу або окрему секцію в Національній Орґанізації, яка має заннтися виключно оборотом землі в повіті
3. З’їзд поручае Національній Орґанізації, щоби нвійшла в як найтіснійші зносини з головною управою орґанізації „Земя польска“ в Кракові, як єдиної організації, яка доставляє пар-целянтів з Західної Малонольщі.
4. З'їзд поручає внбраній управі союза Національних Організацій, щоб обняла загальний провід сеї акції, як у відношенню до Національних Організацій і суспільности, так і в відьошенню до банків.
II. Постанова в справі реорґанізації Галицького Воєнного Кредитового Заведення, щоб воно служило цілям кольонізації; заки се станеться, сонм і правительство повинні давати кольо-ністам фонди на будову й господарство.
III. Націоваиьна Організація мав вплинути на патронат Райфайзенських кас, щоб уділив с:льськни касам управнення давати висші короткореченцені позички в випадках, коли треба запобігти, щоб реальність не дісталася в чужі руки.
IV. Національна Орґанізація мав пильнувати, шоби Поляки не продавали землі по містах і селах в чужі руки, а Факти, про які вона дізнається, мав наиятнувати.
V. Повітові „Національні Організації“ мають занятн* я закладанням товариств з обмеженою порукою в цілн купування землі для урядничнх кольонін.
VI. З’їзд взиває исіх платників Поляків і Національні Орґа-нізації, як також інституції, які займають* я парцеляцією, іцобн при продажі землі застерігали собі право первовідкупу, щоб унеможливити спекуляцію і перехід земні в чужі руки.
VII. З’їзд взиває сонм, щоб зажадав від варшавського пра-внтельства відібрати або викунити від ненравннх вла« ників, які не є ту земцями, давні польські коронні доб, а (Королівщини), які пігля заняття Галичини в 1772 р. забрала Австрія, і приступити негайно до парцеляції сих земель між польських селян, а ліси удержавити.
VIII. З'їзд, признаючи кольонізацію за найбільш успішний спосіб до скріплення польського елементу в Східній Мало-иольщі, хоче рівночасно запобігти наміренін еміґрації бездомного і безземельного польського населення поза межі держави, яке не може користати з добродійства парцеляції задля недостачі гроший, і тому взиває сонм і правительство, дати сьому населенню, яке стільки витерпіло, стоячи твердо на позиції, негайну поміч через уділення кредитів.
IX З'їзд висловлює погляд, що кождий Поляк у Східній Малопольщі, який позбуває недвижнму платність в цілостн або в части в чужі, ^ебто непольські рукн, важко нарушає національний обовязок забезпечення польської землі на окраїнах Річн посполитої. Се нарушення може в данім випадку носити характер „спшедавчнковства“ і зради вітчннн і спричинити поставлення винного під осуд публнчної польської опінії, як також виключення ного з польської суспільностн. В випадку оправданої конечностн продажі мав власник Поляк віднестися найперше до місцевої Національної Організації, яка після совісного провірення справи видасть свій осуд для Центральної > правії Національних Організацій у Львові, чи та продаж, на скільки йде о набувця непольської народности, в допустима з огляду на польський національний інтерес. Центральна управа Національних організацій у Львові видасть дефінітивне рішення. Рівночасно з’їзд взннав великозечельних власників, щоби у власнім інтересі приступили до парцеляції своїх маєтків між кол ьоністів-Ноляків з західної части польської Річипосполитої.
* *
*
З ініціативи „Союза Національних Організацій“ утворено в маю 1920 у Львові т. зв. „Земський Національний Суд“ („Земскі Сонд Народови“), який має берегти, щоб ніхто з Поляків у Східній Галичині не продав землі українським селянам. Про утворення сього суду повідомлено польське громадянство відозвою („Рольнік“, ч. 23 з 4. черння 1920), в якій грозиться абсолютним терором усім тим, що нова килися би продати землю „в чужі руки“.
Дня 31. мая 1920 відбувся у Львові з’ізд в с є іі о л ь с ь к о ї партії Східної Галичини (т. зв. „Звіонзек Людево-ІІаро-довн Всходней Малопольскі“ , який в справі кольонізації Східної Галичини ухвалив отсю резолюцію:
„В Черненській землі (себто в історичній українській Галичині) польська земля великої власності! може і мусить перейти виключно тільки в руки польського селянина як місцевого так і з ннших земель Польщі. Український селянин нехай бере землі україн» ьких епнскопіи, монастирів і парохій, щедро колись наділених польськими власниками, які тепер при загальній реформі підуть на парцеляцію.
„З'їзд пятвув кожду національну зраду, кожду продаж дому, землі, Фабрики в непольські руки і взивав своїх членів як також цілу суспільність, щоби всіми способами запобігали сьому «ор-ченню ВІТЧІІНИ.“
Дані йде домагання, щоб сонм і правительство давали кольоністам кредити на купно землі і будинків, доставляли їм будінельне дерево, збіже на засів, іннентар, рільничі машини і т. д., та щоби засновано Польський Земський Банк, який має вести акцію в сих справах, а також, „щоби прибувших до Черемиської Землі кольоністін трактувати так само, як знищених війною, і доставляти їм по максимальних цінах всего, що потреба на загосподарювання
Вкінці: „З'їзд нор>чав продаючим землю, щоби з огляду на торговлю землею і можливісіь продажі свіжо набутої землі в чужі руки примінювали зяострення чи через право первовід-купу для теперішнього власника чи через заборону продажі прим, на 10 літ.“
7. Українське селянство Східної Галичини виключене від земельної реформи.
Земельне законодавство польського сойму і висше наведені голоси польських державних мужів, політиків, економістів, орґанізацій і преси доказують, що доки Східна Галичина знаходиться під пануванням Польщі, українське селянство сього українського краю б виключене від земельної реформи.
Щоб закрити гидоту своєї кольонізаційної політики на українських землях, Поляки сконструували поняття, що земля на українській території, наскільки знаходиться у приватній власности Поляка, е „польською землею“4 і виставили принцип, що та „иольська земля“ може перейти тільки в польські руки.
Наведені голоси не оставляють ніякого сумніву, що польське правительство при переведенню земельної реформи буде сего принципу строго придержуватись.
Як подано висше, запас землі на земельну реформу в Східній Галичині виносить 900.000 га. З сього треба оставити законне максімум для дотеперішних власників (яких е 1961) і наділити землею 600.000 безземельних і малоземельних родин або три міліони населення. З сього бачимо, що в Східній Галичині землі мало навіть для місцевого населення, отже на кольонізацію краю селянством зпоза границь краю зовсім нема місця.
Поданий запас землі творить велика земельна власність. А що вона е власністю польських дідичів, то Поляки вважають їі „польською землею“, яка не сміє перейти в українські руки, себто в руки місцевого селянства.
Отже Польща призначила той запас землі в Східній Галичині, який можна ужити на переведення земельної реформи, на кольонізацію краю польським селянством з Польщі, а місцеве українське селянство виключила від земельної реформи.
Викрутом, обчисленим на обдурення заграниці, е Фраза в резолюції зїзду всепольської партії Східної Галичини: „Українськьи селянин нехай бере землі українських єпископів, монастирів і парохій, які тепер при загальній реформі підуть на парцеляцію“. В руках української (греко - католицької) церкви є всего 43.250 га землі, з того 32.72G га лісів, які мають бути удержавлені, отже не підуть на ціли земельної реформи1.
Отже відсилати українського селянина Східної Галичини (три міліони населення!) брати землі української церкви“, значить кпити з нього і обдурювати за-границю.
* *
:д
Польське правительство згідно з волею цілої польської суспільности переводить в Східній Галичині не земельну реформу, а кольонізацію, так, щоби весь запас землі розпарцелювати між польських селян, спро-
1 Рівночасно польська римо католицька церков у Східній Галичині мав 90 000 га землі, з того 42.8^8 ліга. Що українська церков, отже церков величезної більшостн населення, е богато біднійша під польської не тільки що до скількостн, але і що до якости землі, видно 8 того, що ґрунтовнії податок, при якім береться на увагу також якість землі, від земель української церкви виносні ь тільки 20.642 корон, від земель польської церкви аж
138.472 корин.
ваджених з Польщі, і таким чином збільшити як число так і господарську силу польського елементу в краю, а місцеве українське населення засудити на поневолення і господарську руїну.
На скільки-ж не вдалося би всего запасу землі обсадити польськими кольоністами, то польське земельне законодавство позволяе творити на українських землях нові господарства до 45 га і оставляти дотеперішнім власникам до 400 га. Отже якби не було достаточного числа польських кольоністів, то можна буде творити для прибуьших польських кольоністів більші господарства і оставляти землю дотеперішнім польським дідичам.
Український селянин в кождім випадку не сміє дістати землі.
Коли так Польща збиралася весь запас землі в Східній Галичині скольонізувати польськими селянами з Польщі, а місцеве українське селянство ьиключити від земельної реформи, — рівночасно польське правительство запевняло Найвисшу Раду Мирової Конференції в Парижі, що ьласне земельна реформа, ухвалена польським соймом 10. липня 1919, наділивши українських селян землею, усуне дотеперішню польсько-українську ворожнечу в Східній Галичині.
Для 25.вересня 1919 президент польської Мирової Делеґації п. Дмовський подав Мировій Конференції ноту з домаганням признання Східної Галичини польськгй державі. В сій ноті говориться, що причиною дотеперішньої польсько-української ворожнечі в Східній Галичині був ненормальний і непропорціональний розклад земельної власности, а саме велика земельна власність в руках польських дідичів з одного боку і з другого безземельне і малоземельне українське селянство. Одначе польський сойм ухвалив уже земельну реформу, яка усуває той непропорціональний розклад земельної власности в Східній Галичині і тим самим зникне причина дотеперішньої польсько-української ворожнечі. Тому Мирова Конференція може бути спокійна за долю українського населення Східної Галичини і признати сей край Польщі, яка заспокоїть усі потреби українського селянина.
Порівнавши сі виводи п. Дмовського з висше представленими польськими кольонізаційними плянами, а побачите, як безсоромно Польща обдурює західну Европу.
Одначе не треба при сім забувати, що Польща робить се так безсоромно тому, бо знає, що на Мировій Конференції знайде прихильне вухо, яке все, що вона говорить, приймає за правду.
9. Кольенізаційна акція польського правительства в Східній
Галичині.
Як уже подано, для переведення земельної реформи в Польщі утворено окрему державну Інституцію, Т. 8B. „Головний Земський Уря д“.
Компетенція „Головного вемського Уряду“ розтягається також на Східну Галичину, де до часу переведення його орґанізації зроблено його орґаном „Краеву комісію для обороту вемлею у Львові“, інституцію, покликану до життя ще австрійським правитель-ством.
Розпорядком польської Ради міністрів з 19. мая 1920 (який обовязує взад, від 1. мая 1920} до часу видання закона про орґанізацію Земських Урядів установлено в Галичині трьох окружних делеґатів Головного Земського Уряду: в Кракові, Перемишлі і Львові. Пере-миський округ обнимае крім 8 польських повітів Західної Галичини також 16 українських повітів Східної Галичини: Львівський округ обнимае осталих 35 українських повітів Східної Галичини. Крім того установляє розпорядок в деяких містах повітових делеґатів Головного Земського Уряду. В Східній Галичині установлено 25 повітових делеґатів. Розпорядок заповідає, що компетенцію окружних делеґатів (як також повітових делеґатів) означить інструкція, яку мав видати президент Головного Земського Уряду.
З хвилею установлення окружних делеґатів Головного Земського Уряду для Галичини компетенція „Краевої Комісії для обороту землею“ стала тільки Формальною; в дійсности рішають делеґати.
Виданий на основі закона з 2. серпня 1910 розпорядок Ради міністрів з 1. вересня 1919 забороняє від дня 14. вересня 1919 свобідний оборот землею великої власности. Для перенесення власности треба на основі сього розпорядку попереднього дозволу власти, яка дозволу відмовить, коли перенесення власности противиться основам закона а 10. липня 1919.
В Галичині дозволу уділяє „Краева Комісія для обороту землею“ як власть 1. інстанції; власть II. інстанції е Головний Земський Уряд.
Для ведення парцеляції велико- земельної власности надає Головний Земський Уряд авторизацію як приватним особам так і Фінансовим інституціям.
Доси — крім приватних осіб — одержали авторизацію отсі польські інституції:
1. „Звьоизек Земян“ у Львові, — авторизація з 31. жовтня 1919. Сю авторизацію Головний Земський Уряд нереніс 27. січня 1920 на „Банк Звьонзку Земян, товажнство акцийне дня охрони звмі“ у Львові.
2. „Ґаліцийскі Звмскі Банк креднтови“ у Львові, — авторизація з 31. жовтня 1919. Для ведення парцеляцій отворив сей банк свій „Видзял Парцеляцийин“ у Львові.
3. „Товажнство аґрарно-осадніче“ у Львові, — авторизація з 4. падолиста 1919. Се товариство мав в Кракові гвербун-кове бюро“ для спроваджування польських кольонгстів з Польщі до Східної Галичини. Висше подали ми виводи директора сього товариства, п. СтеФануса, які ясно говорять про пляни сього Товариства скольонізуватн Східну Галичину польськими селянами.
4. „Банк збмскі для кресув, товажиство акцийнеи в Ланцуті, з філіями у Львові ii Копичинцях, — авторизація з 22. падолиста 1919.
5. „Поль^ке Бюро ІІарцелнцийне“ у Львові, — авторизація з 29. грудня 1919.
(3. „Товажиство Залічкове для ноняту Мосьціскєг*ои и Мо-стисках, авторизація з 3. липня 1920.
7. „Польска ілвба-*, парцелнційна спілка у Львові — авторизація з 3. липня 1920.
8. гПодольгкі Звйонзек Зємнн“ у Львові, — авторизація з 3. липня 1920.
Українському парцеля цінно му товариству „Земля*4 у Львові, яке внесло просьбу о авторизацію в падолисті 1919, Головний Земський Уряд — після 3-місячного проволікання — рескриптом з
27. марта 1920 (ч. 4.402) відмовив авторизації.
Наведені польські інституції, а так само приватні особи, які дістали авторизацію, ведуть очевидно виключно парцеляцію кольонізаційну, поселяючи на землях великої власности в Східній Галичині виключно польських селян зноза границь Східної Галичини.
Хоч до сього вони не потребували аж заохоти з боку польського правительства, одначе розпорядок президента Головного Земського Уряду з
27. жовтня 1919 виразно приписує їм такий напрям діяльности.
Покликуючися на сей розпорядок, згадані інституції не хвтять продавати землі навіть місцевим селянам римо-католицького обряду, яких польські власти вважають за Поляків і громадян Польщі, бо ходить о се, щоби спровадити до Східної Галичини як найбільше число польського елементу зпоза її границь. Так „Ґаліцийскі Банк Кредитови Зємскіь< відмовив місцевим селянам римо-католицького обряду продажі землі •в маєтку дідича Серватовського в Озерянах, повіт Бучач, розпродуючи її виключно між польських селян з Західної Галичини.
Українське селянство від купна землі очевидно виключене: і на основі закона (Українці не е громадянами польської держави) і на основі висше представлених тенденцій польської кольонізаціиної політики. За те були випадки, що українському селянинові який хотів купити землю, казали, нехай принесе метрику хрещення від римо-католицького священника, себто, нехай переходом на римо-католицький обряд докаже, що він е Поляк і громадянин Польщі.
Для підпирання кольонізації ухвалив польський сойм ряд законів, а саме: закон з 19. грудня 1919 про утворення кольонізаційного фонду, на який Рада міністрів призначила як першу рату 70 міліонів марок (на основі розпорядку Ради міністрів з 16. червня 1920 з сього Фонду можуть користати тільки громадяни польської держави, отже українські селяни виключені); закон з 9. січня 1920 про тарифові полекші на зелізницях для кольоністів, які переносяться на кольонії; закон з 16. липня 1920 про „тимчасові фонди для фінансування земельної реФормии на що поки-що призначено капітал пів міліярда марок, який в першій мірі піде також на кольонізаційну парцеляцію; дальші закони приготовляються.
В Галичині ще підчас світової війни утворило австрійське правительство „КраввийУряд відбудови“, який мав за задачу відбудовувати знищені війною оселі.
Польське правительство обернуло сей Уряд відбудови з усіми його секціями в уряд помочи польським к о ль о н і с т а м, спроваджуваним до Східної Галичини.
І так секція для відбудови осель від літа 1919 до весни 1920 давала на власну руку кольоністам дерево на будову будинків, а опісля письмом з 17. мая 1920 віднеслася до міністерства публичних робіт, щоб воно уповажнило її давати кольоністам дерево на будову.
Міністерство очевидно на се згодилося (рескрипт 8
28. червня 1920).
Окружний інспекторат рільної помочи (який сповняє задачі рільничої секції Уряду відбудови) — як заявив публично його начальник Яновський („Ґазета Ввчорна“ ч. 5.301 з 1920) — дуже інтензивно займався зростаючим нині в нас кольонізаційним рухом, підпираючи всіми силами і всякими можливими способами кольонізацію, якій давав визначну допомогу в Формі рільничих знарядів, навозів, насінь і живого інвентаря.
Той сам інспекторат видав весною 1920 розпорядок, щоб насіння давати в першій мірі кольоністам.
Повітові інспекторати рільної помочи на урядовім з’їзді в справі облогів, давали звідомлення про хід кольонізаційної парцеляції в повітах. Президент Краевого Уряду відбудови, Др. Олександер Бачинський, у звідомленню про сей з’їзд пише: „Парцеляція в Східній Галичині у всіх повітах розвивається швидко. Висліди, подані референтами, витано горячими оплесками“.
Отже замість помагати відбудуватися місцевому населенню, знищеному війною, — що е задачею Краевого Уряду відбудови — сей Уряд помагає будуватися і взагалі загосподарюватися польським кольоністам.
В кінці повітові староства примушують місцевих українських селян до робіт в користь польських кольоністів. І так староство в Золочеві примусило українських селян з Рикова дати 40 підвод для перевозу кольоністів з зелізничої стації в Золочеві до Рикова. Староство вГороденці примусило громаду Дубки/іати підводи для кольоністів. Староство в Бродах примусило громади Кадлубиска і Ясенів дати підводи дла кольоністів з зелізничої стації Заболотці до сих громад. Треба додати, що українські селяни в Кадлубисках і Ясенові самі хотіли купити двірську землю. Але їм її не продано, тільки польським селянам. За те якби на глум над ними примушено їх везти річи тих польських селян-кольоністів, які забрали їм землю.
І маємо такий образ: Український селянин віки ціл робив польським завойовникам панщину. Потім обробляв те саме поле за нужденну плату. А тепер на те поле приходить польський селянин-кольоніот, щоб заняти місце польського пана завойовника, а він, український селянин, мусить йому ще даром звозити річи.
Ось так вся державна машина в Польщі, від сойму і правительства почавши і на повітових властях скінчивши, працює з усеї сили над кольонізацією Східної Галичини польським селянством.
10. Дотеперішні висліди польської кольонізації Східної
Галичини.
До ЗО. червня 1920 ведено кольонізаційну парцеляцію в ЗО східно-галицьких повітах в отсих місцевостях:
1. Повіт Бережани: 1. Августинівка, 2. Ценів, 3. Конюхи, 4. Вербівчик, 5. Канлинці, 6. Криве, 7. Кальне,, 8. ЮзеФІвка.
2. Повіт Броди: 9. Ражнів, 10. Ясенів, 11. Ка-длубиска, 12. Корсів, 13 Лешнів, 14. Шнирів, 15. Клекотів. 16. Новачина, 17. Королівка коло Цішків, 18 Вербівчик коло Підкаміння.
3. Повіт Борщів: 19. Сковятин, 20. Мольниця,
21. Пишатинці.
4. Повіт Бучач: 22. Трибухївці, 23. Ріпчинці, 24. Помірці, 25. Озеряни. 26 Монастириска.
5. Повіт Бібрка: 27. Білий Двір.
6. Повіт Городенка: 28. Репужинці, 29. Дубки, ЗО. Підвербці.
7. Повіт Городок: 31. Добряни, 32. Годвищі.
8. Повіт Гусятин: 33. Говилів, 34. Суходіл, 35. Троянівка.
9. Повіт Збараж: 36. Лубянки, 37. Чернихівці.
10. Повіт Зборів: 38. Ярославичі, 39. Ярчівці, 40. Мілана, 41. Глинна, 42. Плугів, 43. Славна.
11. Повіт Золочів: 44. Риків, 45. Руживоля, 46. Красне, 47. Золочівка, 48 Ожидів, 49. Фирлеївка, 50. Юськовичі, 51. Зазулі, 52. Струтин, 53. Кути.
12. Повіт Жовква: 54. Двірці, 55. Кошилів, 56- Нове Село.
13. Повіт Калуш: 57. Негівці, 58. Дубовиця, 59. Сільце.
14 Повіт Камінна: 60. Козлів, 61. /Келехів малий, €2. Сілець-Беньків, 63. Руда, 64. їаданв, 65. Лани.
15. Повіт Коломия: 66.—79. 14 Фільварків.
16. Повіт Львів: 80. Яричів новий, 81. Германів, 82. Білка коли Винник
17. Повіт Перемишляни: 83- Глиняни. 84. Пере-мишляни, 85. Кореличі, 86. Лагодів, 87. Чуперносів, 88. Добряничів.
18. Повіт Підгайці 89. Шумляни, 90. Голендри, 91. Сільце, 92. Золотники, 93. Рудники, 94. Теляче, 95. Мужилів.
19. Повіт Рава Руська: 96. Корчів. 97. Кревиця, 98. Хлівчани, 99. Воронів, 100. Карів, 101. Тарношин, 102. Хоронів.
20. Повіт Радехів: 103. Гойворони, 104. Павлів, 105. Дмитрів.
21. Рогатин: 106. Липиця долішня, 107. Чесяики, 108. Мартинів старий, 109. Мнртинів новий. 110- Демянів,
111. Теночники, 112. Фирлеїв, 113. Кнігиничі, 114. Бука-чівці.
22. Повіт Рудки: 115. Коропуж, 116 Бенькова Вишня, 117. Рудки, 118. Підгайчики.
23. Повіт Скалат: 119. Сороки коло Хоросткова, 120. Зарубинці, 121. Лиса Гора, 122. Мовчанівка,
123. Єлеонорівка.
24. Повіт Сокаль: 124. Світезів, 125. Жужель, 126. Ванів, 127. Цеблів.
25. Повіт Станиславів: 128. Тисьменичани, 129. Колодіївка, 130. Дорогів, 131. бзупіль.
26. Повіт Тернопіль: 132. Янівка, 133. Мзіанець, 134. Ходачків, 135. Слобода-Городище.
27. Повіт Товмач: 136. Палагичі.
28. Повіт Чесанів: 138. Дахнів.
29. Повіт Яворів: 137. Нагачів.
30. Повіт Чортків: 139—144. 6 фільварків, 145. Біла.
Простір сих 145 маєтків виносить 109.472 га.
Якусь часть сього простору творять ліси й не-ужитки. які не йдуть на парцеляцію; якусь часть оставляли собі дотеперішні власники.
Скільки виносить простір, розпарцельований між кольоністів, можемо приблизно обчислити гаким способом.
Парцеляцію вело перших пять з висше вичислених авторизованих інституцій (осталі три інституції дістали авторизацію аж в липні 1920 року) і приватні особи.
Одна з тих авторизованих інституцій, „Товажиство аґрарно-осадніче“ оголосило, що за пів року розпар-целювало 20.000 морґів або 11.509-29 га.
Коли приймемо таку саму інтензикність парцеляції для всіх пяти авторизованих інстит)цій, то вони разом розпарцелювали 57.546 40 га.
Приватні авторизовані особи — на основі місцевих обчислень — розпарцелювали коло 20% простору, який розпарцелювали інституції, отже 11.509*28 га.
Таким чином весь простір, розпарцельований між польських кольоністів виносить 59055*68 га.
Висше згадане ,,Товажиство аґрарно-осадніче“ оголосило, що одну родину поселяло пересічно на 10 морґах. Се значить, що на 69.000 га (= 119 370 морґів) поселено 11.957 родин або — числячи на одну родину 5 осіб — 59.985 населення.
Отже білянс піврічної польської кольонізації в С х ід н і й Г а л и ч и н і представляється так: На 69.000 га землі поселено 11.937 родин польських кольоністів або 59.685 польського населення.
При такій самій інтензивности за один рік скольо-нізувала би Польща 138.000 га. Коли зважимо, що в десятиліттю 1902—1912 розпарцельовано в Східній Галичині з приватної ін:ціятиви всего 151.568 га, — то побачимо, що однорічна кольонізаційна діяльність польської держави майже дорівнюб 10 літній приватній парцеляційній діяльности.
Як уже подано весь запас землі на земельну реформу в Східній Галичині виносить 900.000 га.
З сього запасу треба оставити якусь скількість для дотеиерішних власників, яких б 1961 або кругло 2000.
Коли для них оставити тільки по 100 га на родину, то для земельної реформи остане тільки 700.000 га.
При такій кольонізаційніи інтензивности, яку проявила Польща за першого пів року, скольонізуе вона тих 700.000 га за пять літ.
З сього вивід:
Коли польське правительство матиме змогу вести ухвалену соймом і підпирану цілою польською суспільністю кольонізаційну політику в Східній Галичині далі в такою інтензивністю, з якою її розпочало, то за пять літ може скольонізувати польським селянством з Польщі весь запас землі, який знаходиться в краю для земельної реформи.
Се значить, що побіч польських дворів повстануть заможні польські села, польський елемент збільшиться як що-ди числа так і що-до господарської сили, що в результаті дасть йому постійну політичну перевагу в краю, — а місцеве українське селянство, як доси наслідком недостачі землі жило в нужді і наслідком політичної переваги польських дідичів в національнім поневоленню, так житиме й далі, позбавлене всяких виглядів поліпшити своє господарське положення через вемельну реформу, засуджене на що-раз більше національне поневолення і що-раз більшу господарську руїну.
Таку долю готовить корінному українському населенню Східної Галичини, яке доси, не вважаючи на вікове польське поневолення, творить ще 70 № населення краю, кольонізаційна політика Польщі.
11. Польська кольонізаційна політика в Східній Галичині і міжнародне право.
„Діяльність кольонізаційних комісій в Німеччині стягнула на себе обурення цілого світа.“ Отсі слова одного з визначних діячів польської кольоні-зації Східної Галичини5 являється найбільше проречистим засудом кольонізаційної політики Польщі супроти у-країнського народу.
Коли кольонізаційна політика Німеччини в польській Познанщині стягнула на себе обурення цілого світа, то на стільки більше обурення цілого світа, повинно звернутися проти Польща за її кольонізаційну політику в українській Східній Галичині.
На стільки більше — кажемо — бо коли кольонізаційна політика Німеччини супроти Поляків знаходила рішучий осуд значної части німецької суспільности, то Польща ціла як один муж, від консярватистів до соціалістів, хоче при помочи кольонізаційної політики загарбати відвічну українську землю.
І ще е одна важна ріжниця між кольонізаційною політикою Німеччини й Польщі.
Німеччина вела кольонізаційну політику супроти польського народу на території, на яку розтягалася її суверенна власть, і в часі, коли міжнародне право оставляло поневолені народи їх долі.
За те Польща взде без порівнання безогляднійшу кольонізаційну політику супроти українського народу на території, на якій їй суверенна власть зовсім не приедугуе, яка стоїть під охороною міжнароднього права і на якій польське правительство виконує тільки прові-зорично окупацію з уиоважнення Найвисшої Ради Мирової Конференції, і в часі, коли право самовизначення народів
— хоч тонтане тими, які проголосили себе його оборонцями — так глибок) вкорінилося в душу цілого культурного світа, що стало одним з основних елементів не тільки морального, але й писаного міжнароднього права.
І коли ті, що обурювалися на кольоніваційну політику Німеччини супроти польського народу, не мали ані обовязку ані права ані змоги актинно виступити проти сього злочину і покласти йому кінець — то тепер ті культурні народи, які з’бднані на Мировій Конференції і в Союзі Народів, взяли на себе обоьязок завести новий лад в Евроні, мають і право і обовязок і змогу покласти конець злочинови, якого допускається Польща на у-країнськім народі своєю кольонізаційною політикою в Східній Галичині.
Бо, як сказано, Східна Галичина не підлягає суверенній власти польської держави, тільки стоїть під охороною міжнароднього праьа і Найвисшої Ради Конференції, яка уповажнила Польщу тільки провізорично до окупації сього краю.
З характеру сього уповажненни — яке означили ми на иншім місци — ясно випливав, що Польща мав право тільки до таких заряджень в Східній Галичині, які потрібні для вдержання норядьу в краю. Поза сим вона обовязана шанувати дотеперішні відносини, з окрема не робити нічого, що пересуджувало би будучність краю в її користь
Що своїм земельним законодавством, на скільки польське правительство примінює його в Східній Галичині, і веденою на основі сього законодавства колі.оні-заційною політикою в сім краю ГІольіца переступила
8
границі свого уповажнення і нарушила міжнародне право, се ясне.
Се нарушення тим яркійше, що власне в земельнім питанню політика Польщі в Східній Галичині противиться ясно висловленій волі Найвисшої Ради Мирової Конференції.
В проекті статута для Східної Галичини, який, ясна річ, е висловом волі Найвисшої Ради що-до сього краю, містяться що-до земельного питання отсі постанови:
„Артикул 9. Не можна буде переводити в Східній Галичині ніякої систематичної кольонізації при помочи кольоністів звні.“
„Артикул 12. Сойм Східної Галичини буде видавати закони в отсих справах: . . . 10/Земе.льні питання.“
„Артикул 13.....Коли законодатна ухвала в
земельній справі, після діткнення її „вето-м“ Губернатора, буде протягом одного року рішена на ново соймом більшістю двох третин, тоді справа буде безпосередно предложена польським правительством Союзови Народів. Рада Союза Народів рішить білі пьстю голосів про акцію, яка повинна бути переведена, та про зарядження, які повинні бути видані, відповідно до того, що признав за користне і вказане в даних обставинах.'*
З сих постанов ясно виходить: 1. що по волі Найвисшої Ради земельне питання в Східній Галичині мав належати до компетенції східно-галицького сойму; 2. що на випадок конфлікту між східно-галицьким соймом і польським правительством (яке репрезентуе східно-галицький Губернатор) має рішати Союз Народів; 3. що кольонізація Східної Галичини кольоністами зпоза границь краю має бути абсолютно заборонена.
Тимчасом Польща поступає як-раз противно: польський сойм видає закони, а польське правительство розпорядки, які мають за ціль як найшвидше рішити зе-
мельне питання в Східній Галичині через скольонізування краю польським селянином з поза границь краю.
Знаючи волю Найвисшої Ради що-до земельного питання в Східній Галичині, Польща хоче використати свою провізоричну окупацію сього краю на те, щоб до часу, заки Найвисша Рада видасть дефінітивне рішення, ско-льонізувати край польським елементом і так поставити Найвисшу Раду перед довершений Факт.
Супроти сього не тільки цілий культурний світ повинен звернути своє обурення проти кольонізаційної політики Польщі в Східній Галичині, але також Найвисша Рада Мирової Конференції має обовязок своїми зарядженнями покласти кінець сьому винищуванню українського народу на його землі.
І. На основі всего висше сказаного правительство Західно — Української Народньої Республики домагається від Найвисшої Ради Мирової Конференції видання й переведення отспх заряджень:
1. Заборонити польському правительству приміню-вати польські земельні закони і розпорядки в Східній Галичині.
2. Наказати польському правительству уневажни-ти всі контракти купна-продажі землі в Східній Галичині, заключені особами, які перед 1. падолиста 1918 року, не мали права приналежности в одній з громад Східної Галичини. Уневажнення має обняти всі контракти, заключені під польською окупаційною владою.
3. Привернути в Східній Галичині свобід 'ий оборот землею на основі попереднього правно-го стану.
4. Заборонити кольонізаційну парцеляцію Східної Галичини при помочи польських кольоністів зпоза границь краю.
5. Відложити рішення земельного питання в Східній Галичині до часу, коли буде дєфінітивно вирішене державне становище Східної Галичини.
II. Правительство Західно - Української Народної Республики заявляє, що український нарід Східної Галичини ніколи не признав — як взагалі так і з о-крема в земельнім питанню — Фактів довершених польською окупаційною властю і швидше чи иізніише ставши правним господарем своєї землі, унечржнить їх, як версайський договір уневажнив Факти довершені німецьким правлінням в Альзації й Льотаринґії.
Не вважаючи на сю страшну неволю, в якій знаходиться український нарід Східної Галичини під польською окупацією, він не паде духом і твердо стоїть при своїй домаганню державної незалежности і само-стійности своєї землі.
Польське правительство добре знає, що ані один Українець Східної Галичини не заявиться за приналежністю свого краю до Польщі.
А побіч голосу живих ще голоснійше говорять ті, що полягли на полі слави, обороняючи свій рідний край перед польським наїздом, і ті, що погинули замучеві в польськім полоні, польських тюрмах, польських таборах інтернованих, або оставлені польськими властями на поталу голоду і пошестий. їх смерть голоснійше ніж голоси живих протестує і протестуватиме проти загарбання їх рідної землі Польщею, кличучи о справедливість для дїтий і внуків, для яких добра вони поклали свої голови, понесли муки і смерть.
Знаючи се, польське правительство старається рі-жними способами Фалшувати волю населення Східної Галичини, щоб на тій основі одержати згоду пай-висшої Ради на влучення Східної Галичини до Польщі.
Одним з таких способів є висилання східно-галицької делеґації, зложеної з кількох Поляків і одного спольщеного Жида, при всіх нагодах, коли справа Східної Галичини має прийти під наради Найвисшої Ради.
Здається, що не треба поясняти, що ся делеґація репрезентуе тільки польську меншість, проти якої одначе стоїть українська більшість, а також жидівське населення.
Що-до Жидів, то почавши від страшного кількаденного погрому у Львові після заняття міста польським військом 22. падолиста 1918 року, вони знаходяться весь час під терором польських властий, які мають за ціль таким способом примусити /Ьидів заявитися за прилученням Східної Галичини до Польщі.
І справді в останніх часах польські часописи доносять про жидівські збори по містах Східної Галичини, де западають ухвали в дусі польських бажань. Не треба додавати, що сі ухвали не в висловом дійсних бажань жидівського населення, тільки плодом польського терору.
Терором хотіла би Польща також український нарід примусити помиритися з польською неволею. Українським депутаціям, які протестували проти польського режіму, польські власти кілька разів давали пізнати, що вони готові той режім злагіднити, коли-б український нарід признав польську державність в Східній Галичині. Одначе навіть найстрашнійший терор не заставить Українців засудити себе самих на вічну польську неволю.
Знаючи се, польські власти стараються Фалшу-вати волю українського населення.
Супротивляючися всіми силами проектови плебісциту в Східній Галичині, польське правительство рівночасно засипає Мирову Конференцію тисячами заяв, з яких виходить, ні би то населення Східної Галичини бажає собі вічної приналежности під Польщу. Сі ваяви Фабрикуються таким способом: Польські начальники всіх східно-галицьких повітів розсилають до начальників громад (переважно ними самими призначених) накави, щоб вони прислали в імени громади ваяву, заосмотрену громадською печаткою, в якій була би висловлена: 1. чо-лобитня для начальника польської держави, 2. вірність для польської республики, 3. домагання приналежности до Польщі. Виконання сих приказів пильн)є польська жандамерія. Начальників громад, які опираються виконати наказ, усувабться або інтернується. Коли такої заяви ніяк не можна на громаді вимусити, тоді наказують начальникам громади принести печатку і прибити на чистім блянкеті. На нім польські власти виписують опісля СФІнґовані ухвали громадських рад за прилученням Східної Галичини до Польщі, а польські дипльома-ти предкладають сі сФалшовані ухвали як вислів волі українського населення.
Найновійшим способом сФалшування волі українського народу має бути переведення загального спису населення, при чім кожда особа мала би подати свою „державну приналежність“.
Самі польські державні мужі, від консерватиста Бобжинськсго, австрійського намісника Галичини до со-ціяліста Морачевського, першого преміера польської республики, признали, що списи населення, переводжені польськими властями в Східній Галичині за австрійських часів, були СФалшовані в польську користь.
На скільки більше польські власти в Східній Галичині будуть Фалшувати спис населення тепер, коли з одного боку і* самоволя переходить всякі границі, а з другого ходить їм о таку важну справу, як влучення Східної Галичини до Польщі!
Український нарід Східної Галичини вже висловив свою волю і ствердив її кровю і смертю своїх найкращих синів. Сю свою тверду, незломну ВОЛЮ ГОТОВ він заявити усе на ново, одначе тільки тоді, коли матиме змогу зробити се як вільний нарід, а не в польських кайданах!
Наше представлення винищування українського народу в Галичині польською окупаційною владою, се тільки дуже блідий образ тої страшної дійсности, в якій уже третій рік мучиться і загибає українська Галичина.
Пера Данта треба би, шоб описати те страшне пекло, яке зготовив українському народови його історичний ворог — Польща.
Одначе не сама тільки Польща причиною того пекла. Коли б Найвчсша Рада не була уповажнила Польщу заняти українську Галичину, а стала в обороні права самовизначення сього українського краю перед польським наїздом, український нарід не стогнав би тепер під ярмом польської окупаційної влади.
В рішенню Ради Союза Народів хочемо бачити змагання держав антанти до направлення того страшного зла, яке вони вчинили українському народови Галичини, віддаючи його під окупацію Польщі.
Тепер черга за Найвисшою Радою усунути польську окупацію з Галичини і вернути сьому споконвічному українському краеви свободу і незалежність — через утворення незалежної держави, як сього домагається правительство Західно - Української Народної Реиублики.
Страшний злочин польського окупаційного режіму в українській Галичині нехай порушить людську совість і правне почуття держав антанти і цілого культурного світа і ваставить їх вимірити спраседливість українському народови Галичини.