Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)

Табори полонених і інтернованих.

Українських жовнірів, полонених на полях боїв, і українське населення, арештоване польськими властями, приміщено в таборах полонених і інтернованих в отсих місцевостях: Львів, Яловець під Львовом, Стрий, Перемишль, Пикуличі під Перемишлем, Ланцут, Домбе коло Кракова, Вадовичі і Вісніч — в бувшій австрійській Галичині; Модлін, Демблін, Щипюрна, Повйонзка коло Каліша, Варшава, Бересте, Буґшопи коло Берестя, Тома-шів, Холм, Грубешів, Володава, Бяла, Біль»к і Соколів

— в бувшій Росії; Стшалкова і Тухоля — в бувшій Німеччині.

В сих місцевостях знаходяться або великі вязничні будинки або бараки, які австрійське, російське і німецьке правительство побудувало в початком світової війни для приміщення воєнних полонених і цивільвих інтернованих.

Тут примістило польське правительство Українців воєнних полонених і цивільних інтернованих.

Що-до воєнних полонених, то вони дісталися в польський полон підчас польсько-української війни.

Потім, після Камінецької катастрофи в падолисті 1919 p., в польський полон дісталася часть Січових Стрільців, які входили в склад армії Великої України.

Весною 1920 р. Поляки взяли в полон ті части галиц'.ко-української армії, які через зиму оставали в звязку з совітською армією, а тепер перейшли на сторону української армії Головного Отамана Петлюри. Поляки 8а згодою уряду Петлюри сі части взяли в полон і перевезли до табору полонених в Тухолі в Познанщині.

В кінці в осени 1920 p., коли військо Петлюри, розбите совітськию армією, схоронилося до Галичини, Поляки його розоружили і примістили в окремих таборах.

Що-до цивільних інтернованих, то є се ті арештовані Українці, яких польські власти, не питаючи про вину, позбавляли свободи як елемент ворожий польській державі. Такі арештування від першого вступу польських військ на українську землю аж до нинішнього дня не спинюються, і табори інтернованих все дістають нові жертви, яких там ждуть катування, голод, пошести і смерть.

Відносини в усіх таборах просто страшні. Одіжи, обуви, біля, постелі нема, бо навіть те, що полонені й інтерновані мали, польські власти їм повідбирали. Голод страшний. Польська сторожа знущається на кождім кроці. На тиф і инші пошести вмирають люди сотками денно.

Ось пару ілюстрацій:

Варшавський „Роботнік“, орґан польської соціалістичної партії, помістив в ч. 339 з 16. жовтня 1919 статтю п. н. „Табори полонених“, де так описуб відносини в таборах полонених і інтернованих:

„Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні і Берестю Литовськім переймають жахом.

Табор для полонених в Берестю Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умовини в берестейських „Буґшопах“ або у Форті Берґа можуть до розпуки довести видця. В Буґшопі приміщено Українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, погтроєні Німцями, в деяких не має навіть т. зв. прич або дощок, тільки долівка, це приміщення бранців. Про солому нема й бесіди, долівку вистелюють полонені бадиллям та бо-даччял. Вікон не має, одвірки навіть понищені.

Ці умовини в злуці 8 голодуванням (денно V₃ жов-нярського хліба и трохи брудної води), якого розміри більшали ізза крадіжи військових Функціонерів (кількох оФІцирів і иідоФіцирів, які тепер сидять в тюрмі, спроневірило около пів міліона марок), витворили з табору полонених прямо табор трупів. Два місяці тому з табору, що числив коло 6000 полонених, виносили кождого дня 50—100 трупів. Розпа-ношилася тоді дезинтерія, яка вбивала виголоджених. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали около три тижні непохоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померших хоронять так мілко, що тіла вистають із землі, — наслідком чого дезинтерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнярі, які повнять службу в табпрі постійно переносять заразки недуги до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Днякі й говорити не можуть. Ие сходять їсти — чому? Бо сі вже й не ворухнуться і до смерти, — так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини — говорить по польськи, бо Полька. Син її лежить на бодяччу на камяному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищірені . . . „не хорий, горячки не має“ . . . Ненька сидить біля нього наче закаменіла, беврадна — щож мав робити? Там внову дружина — привезла харчі чоловікови. Ледви з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табор увійти, бо тяжко туди дістатись . . . Зїв і . . . помер!

Коли всі виходять з табору за їдою і стають рядом,

— справжній похід смерти.

Голодні і померзлі. Бються і вивертають тих, що товпляться в кухні над викиненою жовнярами лушпиною, їдять чорні ягоди з дикого бозу, навіть траву. Вибирають нестравлені зерна з кінських відпад-ків і печуть їх з лушпинами.

В ночі дрожать зі студени, бо тільки нужденне лахміття і власна шкіра криє їх кости. Кілька разів роз-ложили вогонь в таборі, то жовнярі розігнали їх коль-бами, а вогні погасили, бо від диму „можна трупом пасти“. Ледви йдуть, коли на приказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скорше йти й дістають за се кольбою. А бють жовнярі ядоргво, бо й щож 8 нього, „коли і так не поживе“. Від ударів кількох умерло, — за слабі були, не видержали. Деколи проситг, такий: „вбий, паночку, остогидло голодувати“. Познаньчик — плютоновий постійно ходить з палкою, бе, де попаде, тут траФитг, в голову, там в очі, — кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.

Страшне! .. .

Були там комісії з польського сойму, мала наступити поправа відносин. Кількох злочинців увязнено, а коли вдруге мали зачатися доходження, скоро зроблено порядок. Та попри те тревають дальше сі страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться .. .

Час, щоби засуд і кара за сі злочини не обмежилися на словах, час се лихо передати прилюдному

о су дови.“

Так описує табори полонених і інтернованих польська ґазета!

В цвітні 1920 р делегація Українського Горожансь-кого Комітету у Львові звиділа табор полонених у Ва-довичах. В таборі було коло 3000 осіб, в таборовім шпиталі 700 осіб, на роботах коло 5000 осіб. В таборі знайшла делегація такий стан: Більшість не мала черевиків. Комітет привіз 420 пар черевиків, одначе сим не міг обділити навіть одної пятої части босих. Одіння всіх полонених з мужви прямо обліплене якимсь брудом, а на запит, чому вони такі брудні, відповіли, що не має ані чим обмитися, бо мила не дістають, а також і теплої води годі їм допроситися. Сорочок около 500 осіб цілком не мало, а також така скількіст не мала підштанків. Харч становила: чорна кава рано, в полуднє зупа, в котрій була тільки незначна скількість завареної моркви. Зупу сю зладжувано зі сушеної ярини, в якій вже давно за-плодилося хробацтво і тому по верху зупи пливали хробаки заварені. Крім сього, на відміну подавано також картофляну юшку, в якій розварено було не більше півтора бульби. Бараки, в яких приміщено полонених, були побудовані австрійськими властями в р. 1914, з витревалістю на один рік. Стіни творять поодинокі дошки. Під цю пору бараки сподом перегнили, мали доволі дір, крізь які добувався вітер. В деяких бараках брак навіть звичайних деревляних тапчанів. Люди спали на підлозі. В однім бараку було приміщених 200—250 осіб, наслідком чого воздух був прямо невиносимий мимо холоду, який панував в бараках. Між тими людьми находилася велика скількість хорих на чахотку і таких, які наслідком пострілів вимагали негайної операції. До делеґата Комітету зголосився чоловік, який твердив, що в жо-лудку в околиці пупця безпосередно під скірою о стала в нього крісова куля Він неоднократно просив о довершення операції та його недопущено до шпиталю, а се можна було дуже легко ствердити, бо кулю міг делбґат дуже легко пальцями відчути.

Цей стан трівав незмінно і трівае до нині. Ного наслідком е вибухаючі від часу до часу пошесні недуги, які і днесь там панують. В осени 1920 стан полонених в Вадовичах обнизився до числа около 1500. Його піднесено опісля наслідком того, що перевезено до нього полонених з Тухолі, так, що нині число це переступав 3000. В другій половині падолиста м. р. лютував там тиф (котрий властиво ніхоли там не вигасав), віспа, а навіть холера. Відносини у Вадовичах в нічому не змінились до нині.

В тім самім часі находився в такім самім стані табор на Ялівци коло Львова. Описані відносини що-до харчу, біля, одіння, а зокрема черевиків, дальше той сам бруд панував і тут. Уладжень санітарних не було ніяких. Притім велика недостача води, бо в комнатах, в яких находилося около 50 осіб, було одно ведро на 10 літрів. Зрозуміле, що немогло воно вистарчити навіть до пиття, о миттю немае навіть бесіди. Мила люди давно не бачили, хіба тільки це, яке діставали з поза таборів. Зрозуміло, що в таких відносинах мусів вибухнути тиф, який ширився дуже скоро, бо денно прибувало 7 —11 случаїв. При тім не було в тім часі ані купальні, ані девінФектора. Люди спали на дошках і накривались подертими коцами, з яких ні оден не був цілий. В салі недужих, перебували тижнями також особи, які давно вже були хорі на тиф. Щойно на просьби Українського Горожанського Комітету приступили Поляки до акції проти епідемії. Тоді також поставлено купальню і дезінфектор. Всеж таки протягом двох місяців померло там около 200 осіб. В таборі, який творить два мешкальні доми по 10 убікацій і дві стайні крім будинку уряду, перебувало максимально 2500 осіб. Більшість їх мусіла бути приміщена в стайні. З вигасанням недуг приспі-шено звільнення. В маю м. р. оставало ще 400 давних полонених. В тім часі привезено сюди полонених, які по розриві з більшовиками попали в польський полон. Цих послідних перевезено однак всіх в Тухолю, а згаданих 400 давних звільнено, так, що у вересні м. р. були на Ялівци приміщені тільки більшевики. В другій половині листопада привезено сюди новаків розоруженої армії Петлюри, яких в тепер 500.

Зі самого початку аж по нинішний день служить табор в Домбю двом цілям: для приміщення полонених і цивільних інтернованих. Під нинішну пору перевагу творять там цивільні інтерновані. Полонених всіх около 200. Відносини не кращі як на Яліьци і у Ва-довичах. З окрема доскулюб найбільше брак харчів і убрань.

Переходово був табор Стшалкова табором українських полонених і пробувало в нім звиж 1000 людий.

Українців усунено з нього в літі м. р. та перевевено до Вадович. Також там много людий померло на тиф.

Від мая м. р. поміщено стрільців з Галицької Армії в таборах в Тухолі і Щипюрній. Перші хвилі в тих таборах були страшні. Всі описані недостатки у Вадовичах повторилися тут, а зокрема брак обуви, чистого біля та невідповідне відживлювання. В послідному часі перевезено всю мужву з тих таборів до Вадович для сконцентровання в ціли провірення потреби їх дальшого інтернування. Наслідком того остало в Тухолі около 700 старшин, а у Вадовичах число мужви переступило 3000. Зі згаданих 700 старшин находиться около 300 в Тухолі, прочі або ратувалися утечею або пішли на відпустки. Між остаючими е ґен. Тарнавський.

Так само страшні відносини панують в карнім заведенню в Віснічи, де держать Українців, яких польські власти засудили за ріжні „злочини“ проти польської держави на кілька і кільканайцять літ тюрми.

Так в польських тюрмах і таборах полонених та інтернованих вигибають десятки тисяч найсвідомійших інайдіяльнійших Українців.