Крівава Книга Ч. 2. Матеріяли до польської інвазії (оригинал)

Польська адміністрація в Східній Галичині.

Яз вже зазначено в попереднім розділі. Польща не адмініструє Східної Галичини окремо, тільки завела для цілої бувшої австрійської провінції Галичини, якій надала ОФіціяльну назву „Малопольща“, одноцільну адміністрацію.

На чолі сеї адміністрації стоїть „Генеральний делегат правительства“, який підлягав польському прави-тельстьу в Варшаві.

Адміністрацію Східної Галичини виконує польське правительство виключно через польське урядництво, як місцеве, так наслане також з Польщі.

Крім того на виконування адміністрації в Східній Галичині мають рішаючий вплив ріжні польські національні комітети (Комітет Національної Оброни) і т. п., в які входить також все польське урядництво. Сі комітети дуже часто зміняють рішення як варшавського правительства так і місцевих властей, зглядно примушують їх свої рішення зміняти. Варшавське правительство 8 ними числиться і звертається ДО НИХ 110 опінію в усіх справах, які відносяться до трактування українського населення, українських інституцій і т д. Сі комітети розпоряджають узброеними громадянськими сторожами, при помочи яких тероризують українське населення.

Нивше вкажемо на найважнійші протиукраїнські риси сеї адміністрації.

1. Знесення автономічне? управи Галичини.

Як відомо, бувша австрійська провінція Галичина мала автономію. Законодатним автономічним орґаном був К р а є в и й Сойм; виконуючим автономічним орґаном був вибраний Соймом Краевии Виділ.

Наведений в попереднім розділі польський закон з ЗО. січня 1920 зніс Краевии Сойм і Краевии Виділ, переносячи права Краевого Сойму на польський Сойм у Варшаві, а прав.а Краевого Виділу на т. зв. Тимчасовий Самоуправний Виділ у Львові.

Тимчасовий Самоуправний Виділ складається з пред-сідателя, 6 членів і 3 заступників. Нредсідателем має бути кождочаснии шєф державної адміністрації в Галичині, висше згаданий т. зв. „ґенеральний делеґат пра-вительства“ ; членів і заступників призначує варшавський сойм.

Урядники Тимчасового Самоуправного Виділу е урядниками польської держави і складають присягу на вірність польській державі і польському народови.

В бувшім галицькім Краєвім Соймі і в бувшім Галицькім Краєвім Виділі українське населення Східної Галичини мало законно вапоручену репрезентацію.

Польський закон з ЗО. січня 1920 сі репрезентаційні права українського народу зовсім зніс.

Вибираючи Тимчасовий Самоуправний Виділ, варшавський сойм вибрав одного члена української народності!. Одначе сей вибір е залежами виключно від волі варшавського сойму, отже не означує ніяких прав для українського народу.

Низші самоуправні орґани, повітові ради і громадські ради, не знесені, одначе вони в вповні залежні від адміністраційних властей.

Повітовими радами, які й за австрійських, часів мали польський характер, користується польська адміністрація як своїми орґанами.

Громадські ради в українських громадах польська адміністрація або тероризуб або розвязуе і установляє на їх місце урядових комісарів.

2. Знесення прав української мови.

За австрійських часів українська мі*ва мала не тільки в Галичині, але і в центральних державних урядах цілий ряд прав, які загально можна схарактеризувати як право зносин між українським населенням і державними властями в украшоькій мові. Почавши від видання „Вістника державних законів“ в українській мові, всі державні власти мали обовязок приймати всі письменні й устні заяви громадян української народности і даьати на них письменні і устні відчовіди в українській мові. Так само всі урядові оголошення, написи на урядах і т. п. призначені для українського населення, були виготовлені в українській мові.

Про права української мови в шкільництві говоримо в окремім розділі.

Отже всі сі права української мови польське п р а в и т е л с ь т в о вСхідній Галичині скасувало. Польські власти в Східній Галичині усунули всі урядові написи в українській мові, перестали видавати урядові оголошення в українській мові, не приймають або не полагоджують письм, внесених в українській мові, не виготовляють урядових письм до українських громадян в українській мові, не приймають або не доручують почтових носилок, адресованих в українській мові і т. д.

В вересні 1920 появилась в польській пресі відомість, іцо польське правительство має застановитися над приверненням тих прав української мови в Східній Галичині, які обовязували за австрійських часів.

На основі дотеперішних досвідів можна певне сказати, що ся відомість появилася тільки для якоїсь політичної реклями з огляду на заграничну політику, а зовсім не означає вона звороту на ліпше.

За те цінна вона тим, що вона потверждуе, що права української мови, які обовязували за австрійських часів, польське правительство знесло.

5. Усунення урядників Українців.

Напавши на Східну Галичину, польське правительство в околицях, занятих польським військом, усувало всіх урядників української народности від служби в публичних урядах. Роблено се в сій Формі, що від урядників жадано зложенвя присяги на вірність Польській Републиці і польському народови, якої урядники української народности не могли зложити.

Так 1. цвітня 1919 усунено з державної служби отсих урядників і службовиків української народности: 5000 на зелізницях (з того 1500 у Львові),

700 на почті (з того 170 у Львові ,

300 в Фінансових урядах (з того 120 у Львові), 250 в судівництві (з того 180 у Львові),

40 в автономічних урядах.

Рівночасно значну часть усунених зі служби інтерновано або конФІновано як небезпечних для польської держави.

Коли в грудні 1919 польське правительство змінило зміст службової присяги, всі урядники і службо-вики української народности з цілої Східної Галичини зголосилися до служби. Одначе доси до служби не п р и н я т о:

2500 зелізничників (з того 700 у Львові),

5(Ю почтовців (з того 60 у Львові),

50 судовиків,

60 автономічних урядників.

Про усунення зі служби і переслідування учи-телів української народности говоримо окремо.

Се усунення Українців зі всіх публичних урядів означає з одного боку віддання українського населення на повну саяоьолю польських урядників, з другого боку засудження над 10.000 українських урядничих родин на безробіття і голодову смерть.

Таким способом польське правительство руйнує матеріяльно і винищує фізично українську інтелігенцію.

Мотивом неприняття українських урядників до служби, який повторяється в усіх рішеннях і заявах польського правительства е те, що дана особа я є неприхильно настроєна до польської держави і тому не може бути урядником польської Ренублики".

Сей мотив не має правної підстави, бо Східна Галичина не є частю Польщі і урядники Східної Галичини не повинні бути „урядниками Польської Репу-блики“.

З другого боку треба ствердити, що в цілій Східній Галичині нема Українця, який був би прихильно настроєний до польської окупації Східної Галичини! Огже за „неприхильність до польської держави" мусіла би Польща винищити все українське населення Східної Галичини, — що вона й робить!

4. Переслідування української преси.

Українська преса під польською окупацією здавлена військовою і цивільною цензурою, яка конфіскує майже кожде число Газети, накладав грошеві кари, арештує редакторів і вакривае видавництва.

Як тільки польські війська 22. падолиста 1918 за-няли Львів, при загальнім нищенню будинків і льогіалів українських інституцій улягли також знищенню редакції українських Газет.

Особливо потерпіло видавництво дневника „Діло" і тижневника „Свободи“, органів найвпливовійшоїукра-їнської (національно-демократичної) партії, які виходили від 1880 р. Льокаль сього видавництва відвідували польські жовніри кілька разів, оставляючи за кождим разом що-раз більшу руїну. Меблі, бібліотеку, часописи, рукописи, листе, ділові книги нищено, а вартісні предмети рабовано.

Коли польський комендант міста ґен. Роя українській делеґації заявив, що ніщо не стоїть на перешкод¹ видаванню украївської преси, „Д*ло“ почало появлятися. Одначе вийшли тільки два числа: з 28 і 29 падолиста 1918. Дня 29. падолиста 1918, коли число з ЗО. падолиста 1918 вже було готове до друку, яьився в редакції відділ польського війська, обявив „Діло“ закритим і арештував усіх присутних членів редакційного і ад-міністраційного персоналу.

Коли в кілька днів пізнійше депутація українських жінок була в нового коменданта ґен. Розвадовського, він, вичисляючи ріжні українські „злочини“ проти польської власти, сказав: „Ми позволили видавати „Діло", одначе воно почало так писати, що я наказав його замкнути і редакцію арештувати. Може бути, що знов позволимо видавати його. Але знайте, за першу статтю, яка мені не подобається, накажу редактора поставити під мур і розстріляти.“

Ні „Діло*⁴ ні „Свобода“ більше не появилися. Не вважаючи на всі українські заходи, польські власти не зняли заборони видування сих газет. Сороклігня традиція „Діла“ і „Свободи“ видалася їм занадто небезпечною для польської політики в Східній Галичині.

Аж з початком 1920 р. згадана українська національно-демократична партія дістала дозвіл видавати дневник „Громадська Думка*. Сей днєвник переслідували польські власти конФІскатами, а при к^;аці вересня 1920 закрили.

Замість нього почав у жовтні 1920 виходити днев-яик „Українська Думка*¹, який одначе вже в падолист*

1920 закрито, так, що вийшло тільки 33 числа, з яких половина була сконфіскована,

* *

а

В перших днях польської окупації Львова, рівночасно з „Ділом“, почав виходити також український соціяльно-демократичний дневник ..Вперед⁴*.

Дня ЗО. падолиста 1918 редакція „Внереду“ одержала від ґен. Розвадовського приказ до видання українськими буквами долучувати видання польськими (латинськими) буквами. За невиповнення сього приказу за-грожено замкненням дневника. Наслідком сього „Виеред“ від 1. грудня 1918 до 22. січня 1919 мусів появлятися в двох виданнях: українськими і польськими буквами. Аж 22. січня 1919 дозволено видавати його без видання польськими буквами.

КонФІскати, грошеві кари, ревізії в редакційнім льокалі, арештування не тільки персоналу, але і припадково присутних інтересентів, закривання видавництва на кілька днів були щоденним хлібом сього одинокого тоді українського дневника, аж в кінці 19. марта 1919 замкнено його на необмежений час.

Рівночасно замкнено також двотижневник для українського жіноцтва „Наша Мета“, видаваний тою самою ґрупою.

Від 19. марта до 3. вересня 1919 не появлялася на території Східної Галичини ні одна українська Газета; ціле українське населення Східної Галичини було позбавлене своєї преси.

Аж 3. вересня 1919 „Вперед“ знов дістав дозвіл виходити. КонФІскати, грошеві кари, ревізії, ьроцеси переслідують його далі.

Соціяльно-демократрчний тижнеьник _Р3емля і Воля“ був ще менше щасливий. Після короткого істнування його зозсім заборонено.

З початком 1920р. почали виходити дневник „Нова Рада“ і тижневник „Правда“, обі Газети клерикального напрямку. Обі ґазети після короткого істнуванвя і переслідування конФІскатами і карами закрито.

# ¥

*

Так само на провінції не може вдержатися українська преса.

Після заняття Станиславова, осідку українського правительства, польськівласти були дозволили видавати місцеву Газету , Воля“, яку одначе після кількох чисел знов закрили. Виявилося, що „Воля“ завдячувала своє коротке життя побутови одної антантської місії в Станиславові; на той час Поляки хотіли похвалитися своїм „лібералізмом“ супроти української преси.

„Український Голос“, який виходить в Перемишлі, підлягає конФІскатам, карам і закриттям, які спричиняють місячні і більші перерви в видаванню ґазети.

* *

*

Подібним переслідуванням підлягають також неперіодичні українські видання.

Одним словом, українське друковане слово знаходиться під польським режімом в Східній Галичині в найважчій неволі.

* *

*

Переслідуючи українську пресу, польські власти рівночасно закладають ґазети, які, виходячи в українській мові, ГльориФІкують польську політику в Східній Галичині. Сі ґазети виходять на польські секретні фонди, а редакторами їх є особи українського походження, які так низько упали, що продалися Польщі служити проти власного народу. До таких ґавет належав „Пробій“, який уже перестав виходити, а в падолисті 1920 почали виходити „Обнова“ і гРідний Край“. Для характеристики сеї преси досить навести, що редактор „Пробою“ Демян-чук був безліч разів караний за крадіж і инші ганьблячі злочини.

Згадуємо про сю пресу тому, бо на неї покликаються перед заграницею польські офіціальні круги як на доказ, що серед українського громадянства є також Група, яка хоче приналежности Східної Галичини до Польщі.

Що два-три ренеґати, хоч-би навіть не були звичайними злодіями, не можуть входити в рахубу як політичний чинник, — сього, здається, не треба доказувати.

5. Збори, організації, товариства.

Українське населення Східної Галичини є зовсім позбавлене права зборів. Тому не може воно висловити своїх думок про своє теперішнє положення і своїх домагань.

Українські політичні організації, на скільки істнують, остають під терором і репресіями. Тому не можуть сповняти своїх задач.

Навіть українські гуманітарні, просвітні та господарські організації й інституції не є вільні від переслідувань і репресій, які спиняють їх діяльність.

На заложення такої гуманітарної організації, як „Український Горожанський Комітет“, який має опікуватися жертвами польсько української війни (полоненими, недужими, інтернованими, видаленими зі служби, безробітними і т. п.), польські власти спершу не хотіли позволити. Свою діяльність мусить вести _яУкраїнський Горожанський Комітет“ під терором ревізій, арештувань та инших репресій.

Не може відновити в цілій повноті своєї діяльности товариство „Просвіта“, яке істнуе від 1868 р. для ши-рення просвіти між українським населенням, бо власти ставлять перешкоди відновленню його філій і читалень.

Переслідування українських Фінансових і господарських інституцій наразило їх на великі матеріяльні

2*

втрати, я Сільський Господар“, могуча господарська організація українського селянства, був на якийсь час закритий. „Союз господарських Спілок“ був також закритий, а його товарові маґазини сконфісковані. Богато кредитових товариств на провінції зустріла та сама доля. Директорів і урядників українських інституцій інтерновано.

Крім того українські товариства й інституції понесли великі втрати через реквіровання будинків, знищення внутрішнього уладження і т. п.

6. Реквізіції, примусові роботи.

Як маєтки українських інституцій, так також маєтки окремих українських громадян нищать польські власти постійними реквізиціями, як часто прибирають характер простих рабунків. Як військові так і цивільні власти забирають річи, збіже, худобу, примушують до робіт. Самоволя даного виконуючого орґану є тут одиноким законом.

Для ілюстрації наведемо отсей випадок:

24 цвітня 1920 в домі декана о. Михайла Цегедь-ського в Камінці струмиловій явилися узбюоені жандарми, жадаючи підводи до Львова для приватного ужитку старости. Поручник жандармерії Кліш, висилаючи жандармів на сю реквізицію, сказав (свідок п. C.): „Коли буде опиратися, знаєте, що мавте робити“. Віз-ника, який опирався, жандарми побили. Самому о. Це-гельському, який поспішив до староства з представленням, що коні весь час в роботі і змучені, староста відповів: „Хоч би мали поздихати, я мушу їх мати!“

Коли таке виробляють з церковними достойниками, то можна собі представити, як поводяться з простим селянином.

П »біч реквізицій заставляють польські власти українських селян до примусових робіт для польських дідичів і для спроваджених з Польщі

ПОЛЬСЬКИХ С Є Л Я Н-К О Л ь о н і с т і в. Хто відмовляється. підлягає тілесній карі.

7. Заборона вінчань.

Навіть в сю сферу життя вдиравться самоволя польської адміністрації. Хоч українське населення Східної Галичини не є обовязане до військової служби в польській армії, одначе польські власти, опираючися на старих австрійських приписах, по яким мущині не вільно було заключати подружя перед сповненням обовязку військової служби, стоять на тім, що не вільно заключати подружя без дозволу власти.

Для приміру наведемо обіжник староства в Пїд-гайцях з ЗО. вересня 1920, ч. 14419/20, розісланий до гр.-кат. парохіяльних урядів. В сім обіжнику заки-дується парохам, що вони підчас большевицької інвазії давали шлюби особам в поборовім віці, а також далі голосять заиовіди осіб, які не ставилися до бранки, і заповідається карні доходження й кари.

На сім тлі відбуваються численні репресії і цвите хабарництво. Щоби дістати дозьіл на заключення подружя, треба відповідно» окупитися повітовим властям вглядно їх аґентам. Бувші жовніри української армії взагалі не дістають дозволу на заключення подружя.

Чи ся міра має бути доповненням фізичного винищування українського населення через убійства, знущання, арештування, інтернування і пошести, а саме має за ціль зменшити українське населення також через зменшення плодовитости,— чи є вона тільки одною більше а тих безчисленних шикан, якими польські власти хотять докучити українському населенню, — все одно характеризує вона польський режім в Східній Галичині..

S. Голод і пошести.

Говоримо на сім місці про голод і пошести в Східній Галичині, бо в критичних часах б найважнійшою вадачею доброї адміністрації протиділати голодови і по-шестям.

Східна Галичина від початку світової війни аж до нинішнього дня все була воєнним тереном. Тому не дивниця, що для голоду і пошестей творить вона дуже податливу почву.

Тимчасом польські власти не тільки сих язв не поборюють, але навпаки їх поведення дає підставу обвиняти їх, що вони свідомо сприяють ши-ренню голоду і пошестий, щоб таким способом як найбільше винищити українське населення Східної Галичини.

* *

*

Українські села знищені війною. Одначе польське правительство вовсім не займасться їх відбудовою Не доставляв насіння на засіви. За те переводить постійні реквізиції. Забирає все, що можна забрати. Чи диво, що по селах, особливо в біднїгших підгірських околицях, панує страшний голод?!

Поборюванням голоду польські власти зовсім не займаються. Поживи не доставляють. Набуття їх не улекшують. Навпаки, тільки утруднюють як акцію само-помочи самих селян так і діяльність українських інституцій.

Не тільки українська, але й польська преса приносить описи сцен, як українське населення 8 гір мандрує сотки кільометрів на Поділе, щоб купити трохи збіжа, а коли вертав, по дорозі те збіже відбирають їм жандарми.

* *

В парі з голодом іде тиф. Які застрашаючі його розміри, нехай свідчать циФри. Санітарний шєф „Мало-польщі“ др. Міколайскі подав в урядовій „Ґазеті Львов-скій“ ч. 70 з 29. марта 1920, що число занеду-жань на тиждень виносило в грудні 1919р. 5000осіб.

в січні 1920 р. 4252 осіб, в лютім 5000 осіб, в марті 5000 осіб. Смертність — як подає той сам др. Міко-л: йекі в „Ґазет-і Львовск-ій“, ч. 72 з 31. марта 1920,

— піднеслася від початку 1920 p. s 10 °/о на 19%» доходячи декуди до 25%» ^{а в} гірських околицях навіть до 50%-

Для поборювання сеї страшної пошести польські власти не вробили нічого. Як доносить львівський „Дзеннік Іюдови“, ч. 88 з 12 цвітня 1920, — „санітарний шєф Малопольщі др. Міколайскі перед кількома днями офіцІяльно заявив, що треба ратуваги Західну Галичину, де льокалтція ще можлива; зате пожар у східній части краю вже не дасться опанувати і треба ждати, аж він, вигорівши, сам погасне“.

Огсе погляд офіціальних польських кругів. Так! Рятувати від тифу треба тільки польську Західну Галичину, а в Східній нехай українське населення вигине! Тогді лекше буде вдержати край для Польщі і скольонізувати польським населенням!

Санітарні колюмни, висилані польськими властями для поборювання тифу, затіпалися реквізиціями предметів поживи в українського населення, — на що повно нарікань в польській пресі (прим, цитований висше „Д46ННІК Людови*). _{# #}

♦

1 в санітарній области польські власти мають на увазі передовсім польщення Східної Галичини.

За австрійських часів істнувало в Галичині „Галицьке Товариство Червоного Хреста“, яке було автономною філією австрійського Червоного Хреста. До сього товариства належали Поляки, Українці й /Кяди.

На вагальних зборах ЗО. липня 1919 польські члени Товариства рішили перемінити товариство на „Мало-польський Відділ Польського Червоного Хреста'¹, чим унеможливили Українцям дальш/ працю в товаристві.

Коли польське правительство утворило для поборювання тиФу окрему орґанізацію, т. зв. „Цекадур“, Сама-ританська Секція Українського Горожанського Комітету звернулася до сеї ораґнізації з предложенням спільно'-' акції, жертвуючи свій персонал і ліки та жадаючи тільки внутрішвої автономії. Одначе се предложення української орґанізації зустрілося з відмовою.

9. Положення українського населення гірше, ніж Муринів

в Африці.

На закінчення сеї характеристики польської адміністрації в Східній Галичині наведемо свідоцтво польського соймового посла Заморського, одного з найбільш украївожерних польських політиків. Його нагле внесення в справі управильнення відносин в Східнії^1, Галичині являється страшним актом обвинення цілого польського режіму в сім нещаснім краю, тим страшнійшим, що походить від одного з політичних стовпів того режіму.

Східна Галичина — по словам посла Заморського

— се „пустиня, вякій конає зовсім ограблене населення“.

Населенню ніхто не помагав піднестися з руїни, яку спричинила війна. Навпаки як військо так і цивільні орґани властей його обрабовують. В рядах адміністра-ційних урядників розширилася страшна пошесть корупції. Старости і їх комісарі безкарно займаються покутною торговлею, паскарством, контрабандою, себто такими забороненими діланнями, за які звичайного смертного ждуть великі кари аж до Kąpn смерти включно. На нужді населення роблять адміністраційні урядники великі маєтки.

Так характеризує посол Заморський польську адміністрацію і домагається усунення зла, домагається ратунку для Східної Галичини.

Очевидно, не з почуття справедливости чи прихиль-ности до українського народу. Ні! З ияших мотивів.

По перше — виводить він — „Східна Галичина управлена й обсіяна зможе за рік виживити всі міста польської Республики“.

А по друге, — і се найважнійше: „Справа Східної Галичини не е полагоджена. Від поведення місцевого населення може богато залежати. Вистане по людськи улекшити йому можливість повороту до нормальних відносин. Треба мати для нього хоч стільки серця, скільки Анґлійці о назують його му-ринським дітям.“

Можна собі уявити, скільки натерпілося українське населення під польським режімом, коли польський політик думає, що можна буде купити прихильність того населення до Польщі, оказавши йому хоч стільки серця, що Анґлійці муринським дітям!

Чи треба ще страшнійшого осуду польського режіму в Східній Галичині?!