Кувала Зозуля

1

«На обговорення смерті Лули Лендрі вже витрачено галони друкарських чорнил і години ефірного часу, але ніхто не задається питанням: чому це нас так зачепило?

Звісно, вона була красуня, а гарні дівчата підвищують наклади газет, відколи Чарльз Дейна Гібсон почав малювати для „Нью-Йоркера“ сирен з важкими повіками.

Крім того, вона була чорношкіра — точніше, її шкіра мала чарівний відтінок кави з молоком, а це — як нам постійно підкреслюють — вказує на прогрес в індустрії, де править зовнішність. (Але не знаю: може, цього сезону тон кави з молоком просто у моді? Хіба слідом за Лендрі в модельну індустрію прийшло багато чорних жінок? Хіба її зовнішність призвела до революції у нашому сприйнятті жіночої вроди? Хіба чорні Барбі почали продаватися краще за білих?)

Звісно ж, родина і друзі справжньої Лендрі вражені горем, і їм я висловлюю найщиріші співчуття. Але ми — читачі й глядачі — не горюємо настільки, щоб це виправдало нашу надмірність. Щодня молоді жінки гинуть за трагічних (читай — „неприродних") обставин: в аваріях, від передозування, іноді навіть заморюють себе голодом, намагаючись наблизитися до тілесного ідеалу, що його пропагували Лендрі та їй подібні. Та хіба ми приділяємо котрійсь із тих дівчат більш ніж мимолітну увагу, а після того хіба не перегортаємо сторінку і не забуваємо їхні звичайні обличчя?»

Робін зупинилася, щоб відпити кави і прочистити горло.

— Поки що суцільне лицемірство,— пробурмотів Страйк.

Він сидів скраю за столом Робін — складав у розгорнуту папку фотографії, спершу кожну з них нумеруючи і додаючи на звороті короткий опис. Робін продовжила читати з монітора.

«Наша надмірна цікавість — навіть згорьованість — потребує дослідження. Рівно до того моменту, як Лендрі здійснила свій фатальний стрибок, можна було твердити, що десятки тисяч жінок були б раді помінятися з нею місцями. А не встигли прибрати її розбите тіло, як заплакані дівчатка почали приносити квіти під балкон її пентгаузу, який коштує чотири з половиною мільйони фунтів. Та чи хоч одну модель-початківицю відстрашили від скандальної слави злет і жорстоке падіння Лули Лендрі?»

— Ой, та завалися,— бовкнув Страйк.— То я їй, не вам,— поспішно додав він.— То ж жінка пише, так?

— Так, така собі Мелані Телфорд,— відповіла Робін і погортала сторінку вгору, щоб показати фото жилавої білявки середніх літ.— Мені далі не читати?

— Ні-ні, читайте.

Робін знову прочистила горло і провадила.

«Відповідь, звісно ж, ні».

— То вона про відстрашення моделей.

— Ага, зрозумів...

«Минуло сто років від ери Еммелін Панкгерст, і нинішнє покоління юнок мріє про не що інше, як про статус ляльки, пласкої аватарки, чиї вигадані пригоди приховують таку збентеженість і розгубленість, що вона стрибає з вікна четвертого поверху. Зовнішність — це все: дизайнер Ґі Соме одразу ж повідомив пресі, що стрибнула Лендрі в одній з його суконь,

і протягом доби після її смерті ті сукні розкупили. Яка реклама може бути кращою за той факт, що Лула Лендрі вирішила постати перед Творцем у витворі від Соме ?

Ні, ми плачемо не за молодою жінкою, бо для нас вона була не більш реальна, ніж гібсонівські дівчата, які вийшли з-під олівця Чарльза Дейни. Ми горюємо за образом, який миготів на шпальтах таблоїдів і на глянцевих обкладинках; за образом, який продавав нам одяг, сумочки і концепцію зірковості, яка після падіння Лендрі виявилася порожньою і нестійкою, як мильна бульбашка. Насправді ми сумуємо — якби ми мали сміливість це визнати — за цікавими пригодами паперової веселої дівиці, чиїм коміксоподібним життям — з наркотиками, з бунтівними витівками, з модним убранням і зі сварками-примиреннями з небезпечним бойфрендом — ми більше не маємо змоги насолоджуватися.

У журналах, які підживлює життя знаменитих, похорон Лендрі освітили щедро, мов зіркове весілля; мабуть, видавці горюють за нею дужче, ніж будь-хто, Нам показали сльози багатьох зірок, але її власна родина потрапила хіба що на одне крихітне фото: вони, бачте, на диво нефотогенічні.

Але мене дуже зворушила згадка про одну з жалібниць. У відповідь на питання від репортера, якого вона не розпізнала, дівчина пояснила, що познайомилася з Лендрі в реабілітаційному центрі й вони потоваришували. На відміну від інших знайомих Лендрі, своєї історії ця подруга не продала. І те, що модель пробудила щиру прихильність у звичайній дівчині, може бути зворушливим натяком на справжню натуру Лули Лендрі. А щодо решти з нас...»

— Вона називає цю звичайну дівчину на ім’я? — перервав читання Страйк.

Робін мовчки погортала статтю.

— Ні.

Страйк почухав погано поголене підборіддя.

— Бристоу не згадує ніяких подруг з реабілітаційного центру.

— Думаєте, вона може щось знати? — з ентузіазмом спитала Робін, розвертаючи до нього дзиґлик.

— Було б цікаво поговорити з людиною, яка знала Лендрі з лікарні, а не з нічних клубів.

Страйк попросив Робін пошукати щось про зв’язки Лендрі лише тому, що не мав для неї інших завдань. Вона вже телефонувала Дерику Вілсону, охоронцю, і домовилася, що він зустрінеться зі Страйком у п’ятницю вранці в кафе «Фенікс» у Брикстоні.

Сьогоднішня пошта складалася з двох рекламних проспектів і однієї останньої вимоги заплатити; ніхто не телефонував, і всьому, що можна було в офісі розмістити за алфавітом, розкласти чи розсортувати, Робін уже дала раду.

Але, натхненний учорашнім успішним гуглінням, Страйк придумав їй це досить безглузде завдання. Протягом останньої години Робін уголос читала випадкові уривки чи статті про Лулу Лендрі та пов’язаних з нею людей, а Страйк наводив лад у стосі квитанцій, телефонних рахунків і фотографій, які стосувалися його другої і останньої поточної справи.

— Мені глянути, чи є щось ще про ту дівчину? — спитала Робін.

— Так,— недбало озвався Страйк, роздивляючись світлину огрядного лисуватого чоловіка у костюмі, в товаристві соковитої рудокосої пані в обтислих джинсах.

Чоловік у костюмі звався містер Джефрі Гук; рудокоса пані, втім, геть не нагадувала місіс Гук, яка до приходу Бристоу була єдиною Страйковою клієнткою. Страйк прикріпив фото до справи місіс Гук і присвоїв йому номер 12, а Робін знову втупилася у комп’ютер.

На хвильку запала тиша — тільки шурхотіли фотографії та клацали клавіші під короткими нігтями Робін. Двері до Страйкового кабінету були зачинені, щоб приховати розкладачку й інші ознаки проживання, у повітрі стояв густий дух штучного цитрусу, бо до приходу Робін Страйк рясно поприскав усе освіжувачем. Щоб вона не сприйняла його присутність за власним столом за сексуальний інтерес, Страйк удав, що тільки-но помітив її обручку, а тоді протягом п’ятьох хвилин увічливо і вельми відсторонено розпитував її про нареченого. Він дізнався, що цього бухгалтера-початківця звати Метью; що з метою почати з ним спільне життя Робін місяць тому переїхала до Лондона з Йоркширу і що робота тимчасовою секретаркою таки тимчасова — поки не знайдеться справжня.

— Гадаєте, вона може бути на цих фото? — спитала трохи згодом Робін.— Та дівчина з реабілітаційного центру?

Вона розвернула екран, заповнений однакового розміру світлинами, на яких по одному чи по кілька були зображені люди в темному вбранні, які всі йшли зліва направо, прямуючи на похорон. За тло всім фото правили загороджувальні стрічки і розмиті обличчя натовпу.

Найбільше вражала світлина дуже високої і блідої дівчини з золотавим волоссям, зібраним у хвіст, і капелюшком з чорного пір’я і сіточки на голові. Страйк упізнав її, бо її знали всі: К’яра Портер, модель, у товаристві якої Лула провела більшу частину свого останнього дня на землі; подруга, з якою Лендрі позувала на одній з найзнаменитіших фотографій за всю свою кар’єру.

Прегарна й урочиста, К’яра Портер прямувала на панахиду по Лулі. Здавалося, вона прийшла сама, бо нічия відділена від тіла рука не тримала її під лікоть, не торкалася видовженої спини.

Позаду Портер фотокамера захопила пару — кінопродюсера Фреді Бестиґі з дружиною Тенсі. Бестиґі мав бичачу статуру: короткі ноги, короткий тулуб-діжку, грубу шию. Волосся було сиве, коротко підстрижене; обличчя — суцільна маса зморщок, мішків і родимок, і з цієї маси пухлиною виринав м’ясистий ніс. Хай там як, у дорогому чорному пальті й поруч з худою, як скелет, молодою дружиною, він мав поважний вигляд. Про справжню зовнішність Тенсі важко було судити — все приховували велетенські круглі окуляри й піднятий комір пальта.

Останнім у ряду світлин було фото Ґі Соме, модного дизайнера. То був стрункий чорношкірий чоловік, одягнений в темно-синій сюртук об’ємного крою. Він похилив голову, і через те, як падало світло на його темне обличчя, неможливо було роздивитися його вираз; тільки три великі діамантові сережки у вусі спіймали спалахи камер і сяяли, мов зірки. Як і Портер, він видавався самотнім, хоча на фото поруч з ним виднілося ще кілька жалобників, не гідних окремої згадки.

Страйк підсунув стільця ближче до екрана, але все одно тримався від Робін на відстані витягнутої руки. Одне з неназваних облич, частково обрізане краєм фото, належало Джонові Бристоу — його легко було впізнати за короткою губою і хом’ячими зубами. Він обіймав за плечі прибиту горем старшу жінку з білим волоссям; її лице було виснажене, примарне, неприхованість горя зворушувала. За цією парою височів зверхнього вигляду чоловік, який, здавалося, зневажав оточення, в якому опинився.

— Не бачу геть нікого схожого на ту звичайну дівчину,— мовила Робін, гортаючи вниз, щоб уважно роздивитися фото інших красивих і відомих людей із сумними і серйозними обличчями.— О, дивіться — Еван Дафілд.

Цей був одягнений у чорну футболку, чорні джинси і чорне пальто у стилі мілітарі. Волосся він теж мав чорне, обличчя цілком складалося з гострих кутів і западин; крижано-блакитні очі дивилися просто у камеру. Вищий за своїх супутників, він, утім, видавався тендітнішим на тлі цих двох: кремезного чоловіка у костюмі та стривоженої старшої жінки, яка розтулила рота і витягнула руку, ніби розчищала шлях. Ця трійця нагадала Страйкові батьків, які ведуть хвору дитину геть з вечірки.

Страйк також відзначив, що, попри розгублений і нещасний вигляд, Дафілд не забув акуратно підфарбувати очі.

— Гляньте на квіти!

Дафілд ковзнув угору по екрану і зник з очей: Робін спинилася на фото велетенського вінка — Страйкові спершу здалося, що той має форму серця, а потім він зрозумів, що то пара янгольських крил, зроблених з білих троянд. Крупним планом додавалося ще й фото вкладеної листівки.

— «Спочивай з миром, Янголятко Лула. Дібі Макк»,— уголос прочитала Робін.

— Дібі Макк? Репер? Тобто вони були знайомі?

— Гадаю, що ні, але ж він орендував квартиру в будинку, де вона мешкала, і про неї наче йдеться у парі його пісень, так? Преса була у захваті від того, що він зупиняється саме там...

— Здається, ви добре знаєтеся на цьому питанні.

— Та просто читаю журнали,— непевно озвалася Робін, гортаючи фотографії з похорону.

— Що то за ім’я таке — Дібі? — вголос поцікавився Страйк.

— То від ініціалів. D. В., «ді-бі»,— чітко промовила вона.— Його насправді звати Дерил Брендон Макдональд.

— Ви pen слухаєте, чи що?

— Ні,— озвалася Робін, уважно вдивляючись в екран.— Просто запам’ятовую такі речі.

Згорнувши сторінку з фото, вона знову заклацала клавішами. Страйк повернувся до своїх світлин. На наступній містер Джефрі Гук цілував свою рудокосу супутницю на тлі станції метро «Ілінг-Бродвей», поклавши руку на велику сідницю, обтягнуту джинсами.

— Ось гляньте, запис на «Ютубі»,— сказала Робін.— Дібі Макк говорить про Лулу після її смерті.

— Ану гляньмо,— озвався Страйк і ще трохи підсунув стільця до екрана — а потім відсунув.

Маленьке зернисте відео, смикнувшись, ожило. Кремезний чорношкірий чоловік у кофті з каптуром і зображенням шпичастого кулака на грудях сидів у чорному шкіряному кріслі, лицем до невидимого інтерв’юера. Він мав ретельно поголену голову і носив чорні окуляри.

— ...самогубство Лули Лендрі? — питав інтерв’юер, явно англієць.

— То повний провал, чоловіче, повний провал,— озвався Дібі, проводячи рукою по гладенькому черепу. Він мав м’який, низький, хрипкий голос і ледь помітно шепелявив. —Отак вони обходяться з успішними: спершу заганяють, тоді рвуть на клоччя. Ось до чого, друже, доводить заздрість. То довбана преса штовхнула її в те вікно. Я кажу — хай спочиває у мирі. Тепер вона має мир.

— Досить шоковий початок візиту в Лондон для вас,— мовив інтерв’юер,— адже вона, ну, пролетіла просто за вашим вікном?

Дібі Макк відповів не одразу. Він завмер, вдивляючись в інтерв’юера непроглядними лінзами. Тоді сказав:

— Мене там не було. Чи хтось вам каже, що був?

Інтерв’юер гикнув, зронивши нервовий, швидко придушений смішок.

— О Боже, та ні, зовсім ні...

Дібі обернув голову і заговорив до когось поза екраном:

— Гадаєш, мені час кликати адвокатів?

Інтерв’юер підлабузницьки загиготів. Дібі дивився на нього без усмішки.

— Дібі Макк,— видихнув інтерв’юер,— дякую вам за ваш час.

На екрані з’явилася біла рука; Дібі назустріч їй простягнув кулак. Біла рука теж стислася у кулак, і вони стукнулися кісточками. Хтось невидимий саркастично гмикнув. Відео обірвалося.

— «То довбана преса штовхнула її в те вікно»,— повторив Страйк, відкочуючись на кріслі.— Цікавий погляд на питання.

Він відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його. Шарлоттине ім’я поруч з новим повідомленням викликало викид адреналіну, ніби Страйк щойно помітив хижака, готового стрибнути.

У п’ятницю вранці між 9 і 12 я не вдома, якщо хочеш забрати речі.

— Що? — Страйку здалося, що Робін щось говорить.

— Я кажу, тут жахливі подробиці про її справжню мати.

— Гаразд, читайте.

Він поклад мобільний назад у кишеню. Схилив велику голову над справою місіс Гук, але думки відлунювали, ніби всередині черепа вдарили у гонг. Шарлотта поводилася зі зловісною раціональністю, прикидалася по-дорослому спокійною. Вона піднесла їхню безмежно химерну дуель на новий рівень: «А тепер давай усе вирішимо по-дорослому». Можливо, щойно він переступить поріг квартири, у спину йому встромлять ніж; можливо, у спальні перед коминком він знайде її тіло з порізаними венами у калюжі застиглої крові.

Голос Робін лунав, мов далеке дзуміння пилососа.

Зробивши над собою зусилля, Страйк зосередився на ній.

«...продала романтичну історію зв’язку з чорношкірим юнаком усім таблоїдам, які погодилися заплатити. Проте колишні сусіди не пригадують нічого романтичного в історії Марлін Гіґсон.

„Вона тілом торгувала,— каже Вів’єн Кренфілд, яка мешкала над Гіґсон, коли та була вагітна Лендрі.— Чоловіки заходили до неї у будь-яку пору дня й ночі. Вона гадки не мала, хто батько, то міг бути будь-хто з них. І дитини вона не хотіла.

Добре пам’ятаю малу, як вона плакала у фойє сама-самісінька, поки мати розважала клієнта. Крихітне маля у підгузку, ледь зіп’ялося на ноги... треба було телефонувати у соціальну службу, і чимшвидше. Те, що її удочерили, то найкраще, що могло трапитися з дівчинкою".

Понад сумнів, правда вразила Лендрі, яка багато розповідала пресі про возз’єднання з давно втраченою біологічною матір’ю...»

— Це написали,— пояснила Робін,— ще до смерті Лули.

— Ага,— сказав Страйк і різко згорнув папку.— Не хочете прогулятися?

2

Камери на стовпах здавалися такими собі зловісними коробками з-під взуття — кожна позирає єдиним чорним, порожнім оком. Дивилися вони в протилежні боки, охоплюючи всю Альдербрук-роуд, що кишіла пішоходами й машинами. Обидва тротуари рясніли крамницями, барами, кафе. Смугами для міського транспорту торохкотіли двоповерхові автобуси.

— Ось тут Бігун, про якого пише Бристоу, потрапив на плівку,— відзначив Страйк, відвертаючись від гамірної Альдербрук-роуд у бік набагато тихішої Белламі-роуд, яка, з обох боків забудована високими ошатними будинками, вела у серце району Мейфер.— Він пройшов тут за дванадцять хвилин після її падіння... і це найкоротший вихід з Кентигерн-Гарденз. Тут їздять нічні автобуси, легко спіймати таксі. Хоча то навряд чи гарна ідея, якщо ти щойно убив жінку.

І він знову пхнув носа в пошарпаний довідник. Страйка, здавалося, геть не хвилювало те, що його можуть переплутати з туристом. Понад сумнів, вирішила Робін, байдуже, коли й переплутають — он який здоровило.

Протягом її недовгої кар’єри тимчасової секретарки Робін кілька разів просили робити речі, які до її секретарських обов’язків не входили, тож запрошення Страйка прогулятися вона прийняла нервово. І була приємно здивована, коли Страйк і близько не виявив намірів фліртувати. Довга піша прогулянка до потрібного місця пройшла у повному мовчанні. Страйк здавався глибоко замисленим і лише час до часу зазирав у малу.

Та коли дісталися Альдербрук-роуд, він мовив:

— Якщо помітите щось таке, що я проґавив, кажіть, добре?

Це її схвилювало: Робін пишалася своєю спостережливістю і саме через неї таємно плекала дитячу мрію... яку цей кремезний чоловік, що йде поруч з нею, втілив у життя. Вона пильно роззирнулася і спробувала уявити, які справи могли привести сюди людину сніжної морозної ночі о другій годині.

— Туди,— сказав Страйк, перш ніж їй спали на думку якісь здогади, і пліч-о-пліч вони рушили вздовж Белламі-роуд. Ця вулиця злегка закруглювалася ліворуч і налічувала зо шістдесят майже однакових будинків — лискучі чорні двері, короткі бильця обабіч чистеньких східців, фігурно підстрижені кущі у палісадниках. Тут і там виднілися мармурові леви й мідні таблички з іменами та професіями; у вікнах верхніх поверхів поблискували люстри, а за одними відчиненими дверима виднілася шахова підлога, олійні картини у позолочених рамах і сходи в георгіанському стилі.

Дорогою Страйк обмірковував інформацію, яку знайшла в інтернеті Робін. Як він і підозрював, Бристоу казав неправду, запевняючи, що поліція не шукала Бігуна та його поплічника. Серед численних істеричних публікацій, які не зникли зі світового павутиння, були і заклики до обох чоловіків заявити про себе — але результатів вони не принесли.

На відміну від Бристоу, Страйк не знайшов у цьому ознак некомпетентності поліції чи того, що можливого підозрюваного не стали шукати. Сигналізація, яка спрацювала тоді, коли чоловіки тікали з району, натякала на серйозну причину не виходити на зв’язок з поліцією. Ба більше, Страйк не знав, наскільки добре Бристоу знайомий з непевною якістю записів з камер спостереження, але сам він мав широкий досвід роботи з каламутними чорно-білими картинками, які лише збивали з пантелику і за якими годі було когось упізнати.

Страйк також відзначив, що ані у розмові, ані в своїх нотатках Бристоу нічого не сказав про зразки ДНК, зібрані у квартирі сестри. Страйк мав підозру, що поліція так радо виключила Бігуна і його друга з кола підозрюваних через те, що у квартирі не знайшли стороннього ДНК. Втім, Страйк знав, що справжні жертви помилкових суджень легко відкидають такі дрібниці, як зразки ДНК, заявляючи про забрудненість місця злочину чи про змову. Вони бачать тільки те, що бажають бачити, сліпі до незручної, невблаганної правди.

Та ранкові пошуки у «Гуглі» наводили на думки про істинні причини одержимості Бристоу цим Бігуном. Його сестра досліджувала своє біологічне коріння, навіть знайшла свою мати, яка, навіть якщо відкинути пристрасть преси до сенсаційних перекручень, видавалася не надто симпатичним персонажем. Понад сумнів, одкровення на взір тих, що їх знайшла вранці Робін, не були приємними не лише для Лендрі, а й для її прийомної родини. Чи не міг Бристоу через власну неврівноваженість (Страйк себе не обманював — на людину душевно стійку цей чоловік точно не скидався) вирішити, що Лула, якій так поталанило, спокушала долю? Що вона кликала біду, коли намагалася розкрити таємниці свого походження; що пробудила демона з далекого минулого, який її і вбив? Чому чорношкірий чоловік неподалік Лули так непокоїв Бристоу?

Страйк і Робін дедалі глибше заходили на територію багатіїв і от нарешті опинилися на розі вулиці Кентигерн-Гарденз. Як і на Белламі-роуд, тут панувала атмосфера пихатої, самовдоволеної заможності. Будинки були пізньовікторіанські, з червоної цегли, оздоблені каменем, з вікнами під важкими сандриками та з кам’яними балконами на всіх чотирьох поверхах. Кожний вхід оточували біломармурові портики, по три білі сходинки вели з тротуару до лискучих чорних дверей. Усе було дороге, доглянуте, чисте, впорядковане. Виднілося хіба кілька запаркованих машин: натяк на те, що заїхати сюди можна лише за перепусткою.

Захисні стрічки та юрби журналістів більше не відділяли номер 18 від сусідніх будинків, і він повернувся до їхнього ґречного товариства.

— Балкон, з якого вона випала, на четвертому поверсі,— сказав Страйк,— це десь сорок футів висоти.

Він оглянув красивий фасад. Робін відзначила, що балкони на трьох верхніх поверхах були неширокі, місця між вікном і балюстрадою ледве вистачало, щоб стати.

— Справа в тім,— пояснював їй Страйк, мружачись на балкон високо над їхніми головами,— що коли штовхнути людину з такої висоти, не факт, що вона помре.

— О, хіба ні? — запротестувала Робін, міряючи поглядом чималу відстань між балконом і тротуаром.

— Ви здивуєтесь, але ні. Я місяць пролежав поруч з одним валлійцем, якого знесло вибухом саме з такої висоти. Розтрощило ноги й таз, сильна внутрішня кровотеча, але він досі з нами.

Робін глипнула на Страйка — чого це він місяць десь пролежав? Але детектив того не помітив, бо похмуро дивився на вхідні двері.

— Кодовий замок,— промимрив він, вказуючи на металевий квадрат з кнопками біля дверей,— а над входом камера. Бристоу про цю камеру нічого не казав. Можливі новини.

Кілька хвилин він стояв перед громаддям червоноцегляних фасадів цих дивовижно дорогих фортець, обмірковуючи теорію за теорією. Чому, власне, Лула Лендрі вирішила оселитися тут? Сонна, традиційна, задушлива вулиця Кентигерн-Гарденз була природнім місцем для багатіїв інакшого штабу: російських і арабських олігархів, корпоративних магнатів, що живуть почасти у місті, почасти у заміських маєтках, і заможних старих дів, які тихо догнивають серед колекцій творів мистецтва. Йому здався дивним такий вибір житла для двадцятитрьохрічної дівчини, яка, згідно з усіма статтями, що їх читала вранці Робін, оберталася серед людей творчих і чиє знамените відчуття стилю було скоріше вуличним, ніж салонним.

— На вигляд усе добре захищене, правда? — сказала Робін.

— Так. І це коли не брати до уваги юрбу папараці, які тієї ночі стояли тут на варті.

Страйк відкинувся на чорну огорожу номера 23, вглядаючись у номер 18. Вікна колишньої оселі Лендрі були вищі, ніж на інших поверхах, а балкон, на відміну від інших, не прикрашали фігурні кущики. Страйк витягнув з кишені пачку цигарок і запропонував Робін; та похитала головою, здивована, бо не бачила, щоб він палив у офісі.

Підкуривши і глибоко затягнувшись, Страйк сказав, не зводячи очей зі входу:

— Бристоу гадає, що тієї ночі туди хтось заходив — непомічений.

Робін, яка уже вирішила, що у будівлю ніяк не проникнути, подумала була, що зараз він ту теорію розкритикує, але помилилася.

— Якщо так,— мовив Страйк, вглядаючись у двері,— то це було сплановано, і сплановано дуже добре. Не може так поталанити, щоб людина легко обійшла фотографів, кодовий замок, охоронця і замкнені двері квартири, а тоді ще й повернулася. Річ у тім,— він почухав підборіддя,— що така ретельність у проникненні не в’яжеться з недбалістю убивства.

Робін різонуло слово «недбалість» — ця черствість з боку Страйка.

— Штовхнути людину з балкона — то спонтанна дія,— пояснив Страйк, ніби побачив, як вона внутрішньо скривилася.— Гаряча кров. Сліпий гнів.

Він виявив, що компанія Робін його задовольняє і заспокоює — не лише тому, що вона уважно слухала його і не починала розмови, коли він мовчав, а й через ту обручку з сапфіром у неї на підмізинному пальці, яка була мов акуратна крапка: тільки до сих, а далі зась. Страйкові це цілком підходило. Можна було ненав’язливо вихвалятися — одна з небагатьох радощів, які йому ще лишилися.

— А якщо вбивця вже був усередині?

— Це набагато вірогідніше,— озвався Страйк, і Робін відчула велике задоволення собою.— І якщо вбивця був усередині, маємо на вибір самого охоронця, когось із подружжя Бестиґі чи невідомого, який ховався у будівлі потай від усіх. Якщо йдеться про Бестиґі чи Вілсона, проблеми зі входом і виходом немає: їм досить було повернутися туди, де вони мали бути. Лишався ризик, що Лула скалічиться, але виживе і все розповість, але якщо це зробив котрийсь із них, у спонтанному, продиктованому гнівом злочині є сенс. Посварилися, потім її бездумно штовхнули.

Страйк курив і далі вивчав фасад, а саме проміжок між вікнами на першому поверсі й на третьому. Головно він думав про Фреді Бестиґі, кінопродюсера. Робін з’ясувала, що коли Лула перекинулася через бильця балкона на два поверхи вище, Бестиґі спав. Той факт, що на сполох забила дружина Бестиґі, яка наполягала, що вбивця нагорі, у той час як чоловік стояв поруч з нею, означало, що вона принаймні не підозрювала його. Хай там як, саме Фреді Бестиґі був з чоловіків найближче до загиблої у момент смерті.

З досвіду Страйк знав, що профани захоплюються мотивом; але у списку професіоналів на першому місці — можливість.

Підтверджуючи — за незнанням — свій статус цивільної, Робін сказала:

— Але нащо комусь сваритися з нею серед ночі? Про те, що вона не ладнала з сусідами, наче нічого не було? І це точно не могла зробити Тенсі Бестиґі, так? Нащо б їй бігти униз до охоронця, якщо вона тільки-но зіштовхнула Лулу з балкона?

Страйк не дав прямої відповіді, бо, здавалося, стежив за ходом власної думки, але за мить озвався:

— Бристоу зациклився на чверті години після того, як його сестра зайшла всередину, фотографи пішли, а охоронець покинув пост, бо йому стало зле. Це означало, що фойє на короткий час стало прохідним,— але як людина поза будівлею могла знати, що Вілсон не на місці? Вхідні двері не скляні.

— Плюс,— проникливо додала Робін,— треба знати код, щоб їх відімкнути.

— Люди схильні до недбальства. Якщо тільки охорона не змінює код повсякчас, його може знати купа небажаних персонажів. Гляньмо, що отам.

Мовчки вони пройшли до кінця Кентигерн-Гарденз, де виявили вузький провулок, який дещо криво огинав блок будинків, до якого належав і той, де мешкала Лендрі. Страйка насмішило те, що провулок називався Серфз-Вей — «шлях слуги». Достатньо широкий для однієї автівки, він був добре освітлений, і сховатися тут було ніде — суцільні довгі, високі, гладенькі стіни обабіч брукованого проходу. Незабаром Страйк і Робін дійшли до великих автоматичних дверей, поруч з якими на стіні величезними літерами було написано: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ». Тут ховався підземний паркінг для жителів Кентигерн-Гарденз.

Коли вони опинилися, за Страйковими підрахунками, біля будинку номер 18, Страйк підстрибнув, вхопився за край стіни і підтягнувся. З того боку тягнулися невеликі, ретельно доглянуті садки. Між кожним рівненьким, акуратно підстриженим газоном і будинком, до якого він прилягав, виднілися тінисті сходи на цокольний поверх. Людині, яка хотіла б залізти у будинок з затилля, знадобилася б, на Страйкову думку, драбина, або помічник, щоб підсадив, а також міцна мотузка.

Він зіслизнув зі стіни і, приземлившись на протез, придушено скрикнув від болю.

— То нічого,— запевнив Страйк, коли Робін теж занепокоєно зойкнула; вона помітила, що він кульгає, і вирішила, що Страйк, мабуть, розтягнув гомілку.

Від шкандибання бруківкою куксу натерло сильніше. Через негнучку конструкцію штучної гомілки ходити нерівними поверхнями було важче. Страйк подумки поремствував, що взагалі поліз на ту стіну. Робін, може, і гарненька дівчина, але й близько не рівня жінці, від якої він щойно пішов.

3

— Ти впевнена, що він детектив? Бо це кожен уміє. «Гуглом» користуватися.

Метью після довгого дня, незадоволеного клієнта і неприємної розмови з босом був дратівливий. Те, що наречена отак наївно і не до речі захоплюється іншим чоловіком, йому не сподобалося.

— Він нікого не гуглив,— пояснила Робін.— То я гуглила, а він працював над іншою справою.

— Мені вся ця ситуація не подобається. Робін, він спить в офісі. Ти не думаєш, що там щось нечисто?

— Кажу тобі, я гадаю, що він тільки-но розійшовся зі своєю жінкою.

— Ото вже не дивно,— заявив Метью.

Робін опустила його тарілку згори на свою і пішла на кухню. Вона сердилася на Метью і трохи — на Страйка. Шукати знайомих Лули Лендрі у кіберпросторі їй сподобалося; але тепер, озираючись назад і дивлячись на ситуацію очима Метью, вона запідозрила, що Страйк дав її дурну роботу, щоб згаяти час.

— Слухай, я нічого не кажу,— мовив з-за дверей кухні Метью.— Мені просто здається, що він дивак. І що то за прогулянки серед дня?

— Метью, ми не гуляли. Ми ходили дивитися місце зло... місце, де, на думку клієнта, щось сталося.

— Робін, та не роби з цього такої таємниці,— розсміявся Метью.

— Я підписала угоду про нерозголошення,— різко озвалася вона, озирнувшись через плече.— Я не маю права тобі нічого розповідати про справу.

— Справу!

Метью знову презирливо пирхнув.

Робін ходила крихітною кухнею, прибираючи продукти і грюкаючи дверцятами шафок. Незабаром Метью, спостерігаючи за нею, подумав, що міг бути неправий. Він став позаду неї, коли вона скидала залишки їжі у відро, обійняв, сховав обличчя у вигині шиї, взяв у долоню і погладив персо, на якому лишилися випадково завдані Страйком синці — що незворотно вплинуло на ставлення Метью до того чоловіка. Метью мимрив примирливі фрази у медове волосся Робін, але та вивернулася і поклала тарілки у раковину.

Робін здавалося, що сумніву піддають її власну фаховість. Страйка, здавалося, зацікавили речі, які вона знайшла в інтернеті. Він подякував їй за професіоналізм та ініціативність.

— Скільки у тебе нормальних співбесід наступного тижня? — спитав Метью, коли вона відкрила холодну воду.

— Три! — гукнула вона, перекрикуючи гудіння води й сердито тручи тарілку.

Робін дочекалася, коли він піде до вітальні, й тільки тоді вимкнула кран. Вона помітила, що до обручки прилип шматочок замороженого горошку.

4

До Шарлоттиної квартири у п’ятницю Страйк приїхав о дев’ятій тридцять. Це, вирішив він, дає їй час дійсно піти з квартири — якщо вона взагалі збирається йти, а не чатувати на нього. Обабіч широкої вулиці височіли розкішні, елегантні білі будинки, росли платани, тут була м’ясна крамниця ніби щойно з п’ятдесятих, кафе, де сиділи представники вищих прошарків середнього класу, вишукані ресторани. Страйкові все це завжди здавалося дещо несправжнім, театральним. Мабуть, у глибині душі він завжди знав, що перебуває тут тимчасово, що тут йому не місце.

До того, як відімкнути вхідні двері, Страйк гадав, що Шарлотта вдома; та щойно переступив поріг, зрозумів, що у квартирі нікого немає. Тиша мала той недбалий відтінок, що говорить про байдужість безлюдних кімнат, і коли Страйк рушив коридором, його кроки лунали чужинно й надто гучно.

Посередині вітальні стояли чотири картонні коробки, відкриті, щоб він міг подивитися, що там. Усередині лежали його дешеві вірні скарби, скинуті докупи, мов на продаж на товкучці. Страйк підняв верхні речі, щоб перевірити все, що під ними, але нічого не здавалося побитим, подертим, залитим фарбою. Інші люди його віку мали будинки і пральні машини, автівки й телевізори, меблі, садки, гірські велосипеди, газонокосарки; Страйк мав чотири коробки мотлоху і розрізнені спогади.

Мовчазна кімната, посеред якої він стояв, говорила про добрий смак — старовинний килим, блідо-рожеві стіни, меблі темного дерева, забиті книжками шафи. Єдиною деталлю, що змінилася, відколи Страйк пішов звідси недільного вечора, було фото на скляному столику біля дивана. Тоді там стояла їхня з Шарлоттою фотографія — вони двоє сміються на пляжі у Сент-Мосі. Тепер з тієї самої срібної рамки до Страйка поблажливо усміхався чорно-білий студійний портрет Шарлоттиного покійного батька.

Над коминковою полицею висів написаний олією портрет вісімнадцятирічної Шарлотти — обличчя флорентійського янгола у хмарі темного волосся. В її родині було заведено наймати художників, щоб обезсмертити нащадків: звичаї, геть чужі для Страйка, які він пізнавав, мов ворожу країну. Від Шарлотти він дізнався, що гроші, з якими він ніколи не знався, можуть сусідити з нещастям і жорстокістю. Її сім’я, попри всі свої чемні манери, ґречність, лоск, ерудованість і подекуди навіть екстравагантність, була навіть божевільніша й дивніша за його власну. Коли вони з Шарлоттою уперше зійшлися, між ними була велика схожість.

Дивна, непрохана думка приблукала Страйкові у голову, коли він дивився на той портрет: що саме для цього його й намалювали — щоб одного дня ті великі каро-зелені очі побачили, як піде Страйк. Чи знала Шарлотта, як воно йому буде — крастися порожньою квартирою під поглядом її прекрасної юної подоби? Чи розуміла, що картина зробить її справу краще, ніж вона сама?

Відвернувшись, він пройшовся іншими кімнатами, але вона не лишила йому ніякої роботи. Всі сліди його буття тут — від зубної щітки до солдатських черевиків — прибрали й склали у коробки. Страйк оглянув спальню, і кімната ніби дивилася на нього, спокійна і холодна: темний паркет, білі фіранки, тендітний туалетний столик. Ліжко, як і портрет, скидалося на живу істоту і, здавалося, дихало. Згадай, що тут було й чого більше ніколи не буде.

Страйк одну по одній виніс коробки за поріг, і на останній зіткнувся з сусідою, який, зловтішно шкірячись, замикав двері свого помешкання. Він носив теніски з піднятими комірцями й задихано іржав навіть над найменшими Шарлоттиними дотепами.

— Забираєтеся? — запитав він.

Страйк грюкнув перед ним дверима Шарлоттиної квартири.

Перед дзеркалом у передпокої він зняв зі свого кільця ключі від дверей й акуратно поклав їх на півмісяць столика поруч з мискою з сухими квітами. Страйкове обличчя у дзеркалі було пом’яте й немите; праве око досі набрякле, жовто-бузкове. У тиші до нього долинув голос із сімнадцятирічної давнини: «Та як, бляха, такому лобкоголовому троглодитові, як ти, взагалі таке випало, Страйку?» Здавалося неймовірним, що таки випало, бо він стояв у передпокої, якого більше не побачить.

Остання мить божевілля, проміжок між ударами серця, як тоді, коли він помчав слідом за нею п’ять днів тому: залишитися тут, дочекатися її повернення, потім узяти у долоні її довершене лице і сказати: спробуймо ще раз.

Та вони вже пробували ще раз, і ще, і ще, і щоразу, коли спадала хвиля взаємного тяжіння, між ними лягала огидна руїна минулого, кидаючи темну тінь на все, що вони намагалися відбудувати.

Страйк востаннє зачинив по собі двері Шарлоттиної квартири. Сусіда зі своєю посмішкою зник. Спустивши коробки зі сходів на тротуар, Страйк чекав на чорний кеб.

5

Страйк попередив Робін, що в її останній ранок в офісі запізниться. Він дав їй запасний ключ і велів заходити, не чекаючи на нього.

її трохи образило те, як буденно він сказав це слово — «останній».

Це свідчило, що попри те, як добре вони ладнали (хоч і у сторожко-професійній манері), і наскільки організованішим став його офіс і чистішою страшна вбиральня за скляними дверима, і наскільки кращий вигляд має ґудзик дзвінка унизу без того папірця на скотчі — замість нього Робін почепила акуратно надруковану табличку у пластиковому конверті (їй коштувало півгодини часу і двох зламаних нігтів відірвати стару наклейку), і з яким професіоналізмом вона приймала повідомлення, і якими розумними зауваженнями ділилася щодо майже напевно неіснуючого убивці Лули Лендрі,— попри все це Страйк рахує дні, чекаючи, коли вже здихається Робін.

Те, що він просто не може дозволити собі послуги тимчасового секретаря, було цілком очевидно. Страйк мав усього двох клієнтів, здавався безхатьком (це повсякчас підкреслював Метью, ніби спати у власному офісі — то ознака повного падіння); звісно ж, Робін розуміла, що Страйкові немає сенсу її тримати. Але їй не хотілося, щоб приходив понеділок. Її чекає новий незнайомий офіс («Тимчасові рішення» уже туди дзвонили): понад сумнів, то буде охайне, світле, людне місце, де, як це заведено, повно пліткарок, чиї справи здаватимуться Робін геть порожніми. Вона, може, і сама не вірила в існування убивці, і бачила, що й Страйк не вірить, але поринула у процес доведення факту його неіснування.

Весь цей тиждень захопив Робін сильніше, ніж вона готова була зізнатися Метью. Навіть дзвінки у компанію «Бест-Філмз», яка належала Фреді Бестиґі (Робін надзвонювала двічі на день і раз у раз чула відмову з’єднати її з кінопродюсером), давали відчуття власної важливості, якого вона не відчувала за всю попередню кар’єру. Робін захоплювалася роботою людського розуму: в університеті вона вивчала психологію, поки її навчання не обірвалося через непередбачувані обставини.

О пів на одинадцяту Страйк ще не прийшов, зате прийшла дебела пані в жовтогарячому пальті й пурпуровому в’язаному береті, з нервовою усмішкою. Це була місіс Гук, відома Робін — лише на ім’я — як друга Страйкова клієнтка. Робін усадовила місіс Гук на продавлений диван поруч зі своїм столом і принесла їй чашку чаю. (Потому як Робін, ніяковіючи, розповіла Страйкові про хтиві погляди містера Крауді з нижнього поверху, той купив дешеві чашки і коробку чаю в пакетиках).

— Знаю, я прийшла зарано,— вже втретє повторила місіс Гук, ледь присьорбуючи гарячущий чай.— Я вас раніше не бачила — ви новенька?

— Я тимчасова,— відповіла Робін.

— Гадаю, ви здогадалися, справа в моєму чоловікові,— говорила місіс Гук, не слухаючи.— Ви таких жінок, як я, мабуть, щодня бачите, так? Жінок, які воліють знати найгірше. Я вагалася роками, роками! Але краще знати, правда ж? Краще знати. Я гадала, Корморан буде в себе. Він зараз щось робить в іншій справі, так?

— Саме так,— відповіла Робін, яка гадала, що насправді Страйк вирішує якісь питання, пов’язані з його таємничим особистим життям; коли він казав, що запізниться, то вигляд мав замкнутий.

— А ви в курсі, хто його батько? — спитала місіс Гук.

— Ні, не в курсі,— відповіла Робін, гадаючи, що йдеться про чоловіка бідолашної жінки.

— Джонні Рокбі! — драматично повідомила місіс Гук.

— Джонні Ро...

Робін відібрало мову, бо водночас стало зрозуміло, що місіс Гук говорить про Страйка і що за скляними дверима з’явилася Страйкова масивна постать. Робін помітила, що він несе щось величеньке.

— Місіс Гук, заждіть хвилинку,— сказала вона.

— Що? — спитав Страйк, визирнувши з-за картонної коробки, коли Робін вискочила з дверей і зачинила їх по собі.

— Там місіс Гук,— пошепки повідомила вона.

— Та щоб його. На годину раніше.

— Знаю. І я подумала, що вам варто, ну, навести лад у себе в кабінеті, перш ніж вона зайде.

Страйк опустив коробку на металеву підлогу.

— Мені треба позаносити з вулиці ще кілька таких,— сказав він.

— Я допоможу,— запропонувала Робін.

— Ні, ви йдіть підтримуйте люб’язну розмову. Вона вчиться гончарної справи й гадає, що чоловік зраджує її зі своєю бухгалтеркою.

Страйк покульгав униз, лишивши коробку поруч зі скляними дверима. Джонні Рокбі! Невже таке можливо?

— Він уже майже тут,— бадьоро сказала Робін до місіс Гук, сідаючи за стіл.— Містер Страйк сказав мені, що ви захоплюєтеся гончарством. Я сама завжди хотіла...

П’ять хвилин Робін краєм вуха слухала оповідь про здобутки в царині гончарства і про чарівного чуйного молодика, який там викладає.

Потім скляні двері відчинилися, й увійшов Страйк — без коробок, зате з увічливою усмішкою, зверненою до місіс Гук. Та аж підскочила.

— Ой, Корморане, що з оком? — вигукнула вона.— Підбили?

— Та ні,— озвався Страйк.— Якщо ви дасте мені хвилинку, місіс Гук, щоб я дістав вашу справу...

— Корморане, я знаю, що прийшла зарано, вибачте... Я всю ніч не могла заснути...

— Дайте-но я заберу чашку, місіс Гук,— запропонувала Робін, таким чином відвертаючи увагу клієнтки, щоб за короткі секунди, поки Страйк заходив у двері кабінету, та не помітила розкладачки, спальника і чайника.

За кілька хвилин Страйк знову з’явився, оповитий пахощами синтетичного цитруса, і місіс Гук, перелякано глянувши на Робін, зникла в його офісі.

Двері зачинилися.

Робін знову сіла за стіл. Ранкову пошту вона вже переглянула. Покрутившись на офісному стільці, вона буденно відкрила «Вікіпедію». Потім неуважно — ніби і не знала, що роблять її пальці — надрукувала два прізвища: «Рокбі Страйк».

Одразу ж відкрилася стаття з чорно-білим фото у заголовку: чоловіка, знаменитого ось уже чотири десятки років, неможливо було не впізнати. Він мав вузьке арлекінське обличчя і шалені очі, на які так легко малювати карикатури: через легку косоокість ліве око дивилося трішки вбік. Чоловік широко розтулив рота, його обличчям струменів піт, волосся розмаялося — Рокбі кричав у мікрофон.

Джонатан Ленард «Джонні» Рокбі (нар. 1 серпня 1948 року) — вокаліст популярного у 1970-і роки рок-гурту

«The Deadbeats», член Зали слави рок-н-ролу, володар кількох нагород «Греммі»...

Страйк на нього був і близько не схожий, хіба що очі такі ж самі трохи неадекватні — але у Страйка, врешті-решт, то був тимчасовий стан.

Робін прокручувала далі:

...мультиплатиновий альбом «Hold It Back» у 1975 році. Рекордний тур Америкою урвався через облаву наркополіцїі у Лос-Анджелесі й арешт нового гітариста Девіда Kappa, з яким...

А ось розділ «Особисте життя»:

Рокбі був одружений тричі. Перша дружина (1969-1973) — подруга зі школи мистецтв Ширлі Малленз, від якої Рокбі має одну доньку, Меймі. Друга дружина (1975-1979) — модель, актриса й активістка-правозахисниця Карла Астольфі, від якої він має двох доньок — телеведучу Габріеллу Рокбі й дизайнерку прикрас Даніеллу Рокбі. Третя дружина (з 1981 р. по нинішній час) — кінопродюсерка Дженні Трем, від якої Рокбі має двох синів, Едварда й Ала. Також Рокбі має доньку Пруденс Донлеві від актриси Ліндсі Фентроп і сина Корморана від відомої фанатки — суперґрупі сімдесятих років Леди Страйк...

З кабінету за спиною Робін почувся різкий крик. Робін рвучко схопилася на ноги, стілець, трусячись, від’їхав геть.

Крик став ще гучніший і пронизливіший. Робін бігом перетнула приймальню і відчинила двері до кабінету.

Місіс Гук, тепер без жовтогарячого пальта й пурпурового берета, у якомусь квітчастому балахоні до джинсів, гамселила Страйка кулаками у груди, завиваючи, як чайник перед закипанням. Зойк на одній ноті не припинявся — здавалося, якщо жінка зараз не вдихне, то задихнеться.

— Місіс Гук! — скрикнула Робін, хапаючи її ззаду під руки з обвислою шкірою, щоб зняти зі Страйка відповідальність за відсіч жінці. Але місіс Гук виявилася дужчою, ніж можна було виснувати з її вигляду; вона замовкла, щоб ковтнути повітря, але і далі молотила Страйка, тож йому лишилося тільки схопити її за зап’ястки.

Але місіс Гук вивернулася з його слабкої хватки і кинулася до Робін, виючи як собака.

Поплескуючи заплакану жінку по спині, Робін непомітними хитрими маневрами скерувала її до дверей у приймальню.

— Нічого, місіс Гук, нічого,— заспокійливо повторювала вона, садовлячи бідолаху на диван.— Я запарю вам чаю. Нічого.

— Мені дуже прикро, місіс Гук,— сухо сказав Страйк з-за дверей кабінету.— Такі новини завжди нелегко чути.

— Я д-думала, що то Валері,— проскавчала місіс Гук, тримаючись за скуйовджену голову і хитаючись на дивані.— Я д-думала, то Валері, а н-не моя... н-не моя власна сестра.

— Несу чай! — вигукнула нажахана Робін.

Вона вже стояла у дверях з чайником, коли пригадала, що лишила статтю про Джонні Рокбі на моніторі. Дивно буде в такий момент рвонути назад, щоб її згорнути, тож вона швидко вийшла геть, сподіваючись, що Страйк, заклопотаний місіс Гук, не помітить.

Спливло ще сорок хвилин, поки місіс Гук випила другу чашку чаю і виплакалася у половину рулону туалетного паперу, який Робін принесла з убиральні. Зрештою клієнтка пішла, стискаючи папку з компрометуючими світлинами, на яких було вказано, коли й де їх зробили. Вона важко дихала, витираючи очі.

Страйк дочекався, поки вона зникне в кінці вулиці, тоді вийшов, весело наспівуючи, і купив сандвічі собі й Робін, які вони разом і з’їли за її столом. Це був найприязніший жест, який вона від нього дочекалася за цілий тиждень спільної роботи, і Робін була певна, що це лише тому, що він її скоро здихається.

— А знаєте, я сьогодні зустрічаюся з Дериком Вілсо-ном,— мовив Страйк.

— Охоронець з діареєю,— кивнула Робін.— Так.

— Коли я повернуся, вас уже не буде, тож дайте-но я вам підпишу графік. І слухайте, дякую за...— Страйк кивнув на порожній диван.

— О, без проблем. Бідолашна.

— Так. Але принаймні вона має що йому пред’явити. І,— провадив Страйк,— дякую за все, що ви для мене цього тижня зробили.

— Це входить у мої обов’язки,— з легкістю відповіла Робін.

— Якби тільки я міг дозволити собі секретарку... але, гадаю, ви скоро зароблятимете грубі гроші на посаді особистого помічника якогось великого цабе.

Робін чомусь образилася.

— Не такої роботи мені хочеться,— сказала вона.

Запала дещо напружена пауза.

Страйк переживав мить внутрішньої боротьби. Перспектива того, що стіл секретарки спорожніє, не тішила; товариство Робін було приємно необтяжливе, її професіоналізм надихав; але ж це так жалюгідно (і до того ж марнотратно) — платити за товариство, мов якийсь хворий вікторіанський багатій. «Тимчасові рішення» брали хижацьку комісію; таку розкіш, як Робін, він собі дозволити не міг. Той факт, що вона не стала розпитувати його про батька (Страйк-бо помітив на моніторі комп’ютера відкриту на сторінці Джонні Рокбі «Вікіпедію») додало приємного враження про неї, бо це був вияв незвичної стриманості, а саме за цим стандартом він нерідко робив висновки про нових знайомих. Але це не могло змінити суворої практичності ситуації: Робін мусить піти.

Проте відчуття було десь таке, як коли Страйк в одинадцять років упіймав у лісі Тревайлор вужика і довго благав тітку Джоан: «Будь ласка, можна я його залишу... ну будь ласочка...»

— Я, мабуть, піду вже,— сказав Страйк, підписавши їй графік і кинувши обгортку від сандвіча і порожню пляшку з-під води у смітник під столом.— Дякую за все, Робін. Щасти вам у пошуку роботи.

Він узяв пальто і вийшов за скляні двері.

На сходах, точно на тому місці, де він у перший день мало не вбив її, а тоді врятував, Страйк завмер. Інстинкт не дав піти, вчепившись, мов упертий пес.

За спиною грюкнули скляні двері, Страйк розвернувся. Обличчя Робін знову порожевіло.

— Слухайте,— сказала вона.— Ми можемо укласти приватну угоду. Можна відмовитися від «Тимчасових рішень». Платитимете мені напряму.

Страйк завагався.

— Агенції такого не люблять. Вас викинуть з роботи.

— Байдуже, у мене на тому тижні три співбесіди. Якщо ви не проти, коли я ходитиму на них у робочий...

— Та без проблем,— вихопилося у Страйка.

— Ну, тоді я залишуся ще на тиждень-два.

Пауза. Здоровий глузд вступив у коротку запеклу боротьбу з інстинктом і бажанням — і програв.

— Ага... гаразд. Ну, коли так, зателефонуєте ще раз Фреді Бестиґі?

— Так, звісно,— відповіла Робін, ховаючи радість під маскою спокійного професіоналізму.

— Тоді до зустрічі у понеділок вранці.

Уперше Страйк наважився їй усміхнутися. Мабуть, він мав на себе злитися, але у прохолодну днину Страйк вийшов, ні про що не жаліючи. Натомість він відчував дивний приплив оптимізму.

6

Одного разу Страйк спробував полічити всі школи, які відвідував у дитинстві, й нарахував сімнадцять — хоча мав підозру, що зо двійко забув. Він не став включати до переліку короткий період буцімто домашнього навчання, що тривало два місяці, які він прожив з матір’ю і сестрою у сквоті на Атлантик-роуд у Брикстоні. Тодішній материн бойфренд, білий музикант-растафарянин, який сам себе перехрестив Шумбою, вважав, що шкільна система закріплює цінності патріархату й матеріалізму, скверна яких не повинна торкнутися його цивільних пасинка й падчерки. Головний урок, який Страйк виніс із двох місяців домашнього навчання, полягав у тому, що навіть за суто духовних причин вживання марихуани вона робить людину тупою і дратівливою водночас.

Дорогою до кафе, де було призначено зустріч з Дериком Вілсоном, Страйк невідь-навіщо дав гака через Брикстон-Маркет. Рибний запах критих прилавків; строкаті відкриті вітрини супермаркетів, де громадяться незнайомі фрукти й овочі з Африки й Вест-Індії; халяльні м’ясники й перукарні з великими фото рясно оздоблених кісок і локонів, з рядами білих полістиренових голів у перуках, виставлених у вітринах,— усе це повернуло Страйка на двадцять шість років у минуле, у ті місяці, коли він блукав вулицями Брикстона разом з малою сестричкою Люсі, поки сонні мама й Шумба валялися на брудних подушках у сквоті, мляво обговорюючи важливі духовні засади виховання дітей.

Семирічна Люсі мріяла мати коси, як у дівчат з Вест-Індії. Під час довгої поїздки назад до Сент-Моса, яка поклала край їхньому брикстонському життю, Люсі на задньому сидінні «морриса», який належав тітці Джоан і дядькові Теду, висловила бажання мати кіски з намистинами. Страйк пам’ятав, як тітка Джоан спокійно погодилася, що це дуже гарно; у дзеркалі заднього огляду було помітно зморшку в неї між бровами. Джоан старалася — з роками все менш успішно — не ганити перед дітьми їхню матір. Страйк так і не дізнався, у який саме спосіб дядько Тед довідався, де вони мешкають; просто одного дня вони з Люсі повернулися до сквота і побачили, що посеред кімнати стоїть здоровенний материн брат і погрожує розквасити Шумбі носа. За два дні вони з Люсі повернулися до Сент-Моса і до школи, яку з перервами відвідували кілька років, возз’єднуючись із давніми друзями так, ніби й не розставалися, і швидко позбуваючись акцентів, яких задля камуфляжу набували у місцях, куди вивозила їх Леда.

Страйк не потребував указівок, які залишив через Робін Дерик Вілсон, бо здавна знав кав’ярню «Фенікс» на Колдгарбор-лейн.

Час до часу мама й Шумба водили їх сюди: крихітний, схожий на хижку коричневий заклад, де можна було — якщо ти не вегетаріанець, на відміну від мами й Шумби — поласувати великим і смачним сніданком, який складався з гірки яєчні з беконом і горнятка чаю кольору тикового дерева. Кав’ярня виявилася точно така сама, як він і пам’ятав: затишна, маленька, затемнена, з дзеркальними стінами, у яких відбивалися столики під дерево, кольорові бордово-білі кахлі на підлозі та стеля кольору тапіоки, обклеєна цвілими шпалерами. Квадратна офіціантка середніх літ мала коротке випрямлене волосся і великі жовтогарячі пластмасові сережки; вона відсунулася, щоб дати Страйкові пройти повз касу.

За столиком під пластиковим годинником з написом «Пукка Пайз» сидів сам-один кремезний вест-індієць і читав газету «Сан».

— Дерик?

— Він. А ти Страйк?

Потиснувши велику суху Вілсонову долоню, Страйк сів. Він прикинув, що коли охоронець підведеться, то буде на зріст десь як він сам. Рукави Вілсонової спортивної кофти напиналися і від м’язів, і від сала; охоронець був коротко стрижений, гладенько поголений і мав гарні очі-мигдалини.

Страйк замовив пиріг і картопляне пюре з написаного крейдою на дошці меню і задоволено подумав, що зможе ці чотири фунти сімдесят п’ять пенсів списати на витрати.

— Ага, пиріг і пюре тут добрі,— зазначив Вілсон.

У його лондонському акценті бриніла ледь помітна карибська нотка. Вілсон мав грудний, спокійний, стриманий голос. Страйк подумав, що у формі охоронця він справляє дуже заспокійливе враження.

— Дякую, що погодився зі мною зустрітися, я це ціную. Джон Бристоу незадоволений результатами розслідування смерті його сестри. Він найняв мене, щоб я ще раз перевірив усі докази.

— Так,— кивнув Вілсон,— знаю.

— Скільки він тобі заплатив за цю зустріч? — буденно поцікавився Страйк.

Вілсон моргнув, а тоді низько і трохи винувато реготнув.

— Двадцять п’ять фунтів,— сказав він.— Та коли людині від того легше, то що? Це нічого не змінить — вона вкоротила собі віку. Але ти питай, я не проти.

Він згорнув «Сан». На передовиці було фото виснаженого Гордона Брауна з мішками під очима.

— Ти вже все розповідав поліції,— сказав Страйк, розгортаючи блокнот і кладучи його поруч з тарілкою,— але непогано би ще раз із перших вуст почути, що саме сталося тієї ночі.

— Та без проблем. Ще, може, Кіран Коловас-Джонс підійде,— додав Вілсон.

Він, здавалося, був певний, що Страйк знає, хто це.

— Хто? — спитав Страйк.

— Кіран Коловас-Джонс. Він був Лулиним постійним водієм. Хоче з тобою поговорити.

— Гаразд, чудово,— кивнув Страйк.— Коли він буде?

— Не знаю, він на роботі. Прийде, якщо зможе.

Офіціантка поставила перед Страйком чашку з чаєм. Той подякував і клацнув ручкою. Та не встиг він нічого запитати, як Вілсон мовив:

— Містер Бристоу казав, ти — колишній військовий.

— Так,— кивнув Страйк.

— У мене племінник в Афганістані,— зронив Вілсон, відпиваючи чаю.— У провінції Гільменд.

— Який полк?

— Зв’язку,— відповів Вілсон.

— Скільки він там уже?

— Четвертий місяць. Мати ночами не спить,— сказав Вілсон.— Ти чого пішов?

— Ногу відірвало,— відповів Страйк з невластивою йому в цьому питанні відвертістю.

То була лише половина правди, але така, яку легко пояснити незнайомцю. Страйк міг лишитися, його готові були тримати й далі. Але втрата литки і стопи лише прискорила прийняття рішення, яке Страйк виношував уже кілька років. Він знав, що наближається критичний момент: якщо не піде зараз, далі буде важче це зробити — важче призвичаїтися до цивільного життя. З роками армія майже непомітно змінює людину, обтесує її так, що течія військового життя легко несе її за собою. І все-таки він згадував перебування у службі спеціальних розслідувань з теплотою, на яку не вплинула втрата половини кінцівки. Страйк був би радий і Шарлотту згадувати з такою самою необтяженою ніжністю.

Вілсон кивком подякував Страйкові за відповідь.

— Суворо,— сказав він грудним голосом.

— Я порівняно з деким ще легко відбувся.

— Авжеж. У чоті племінника два тижні тому хлопець від вибуху загинув,— пригубив чай Вілсон.

— Ти ладнав з Лулою Лендрі? — спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.— Часто її бачив?

— Тільки як вона проходила повз охорону. Вона завжди віталася, казала «будь ласка» і «дякую», а такого не робить половина тих багатих паскуд,— лаконічно відповів Вілсон.— Наша найдовша розмова була про Ямайку. Лула збиралася там працювати, питала, де зупинитися, що там і як. І ще я взяв у неї автограф для Джейсона, мого племінника, на день народження. Вона підписала поштівку, я її послав до Афганістану. За три тижні до її смерті. Після того вона щоразу, як ми бачилися, питала про Джейсона, навіть ім’я його запам’ятала, і цим вона мені подобалася, розумієш? Я в охоронній справі уже давненько. Повно людей, які чекають, що ти за них підставишся під кулі, а самі навіть імені твого запам’ятати не хочуть. Так, вона була нормальна дівчина.

Страйкові принесли пиріг і пюре; страва аж парувала. Обоє чоловіків вирішили, що це слушна мить, і урочисто помовчали, роздивляючись тарілку з їжею.

У Страйка слинки текли, коли він, узявши виделку й ніж, запитав:

— Можеш детально описати, що саме сталося у ніч, коли Лула загинула? Вона виходила о котрій?

Охоронець замислено почухав руку, задерши рукав кофти; Страйк побачив татуювання — хрести, ініціали.

— Наче о сьомій вона виїхала того вечора. З нею була подружка — К’яра Портер. Пам’ятаю, вони виходили з дверей, а містер Бестиґі саме заходив. Пам’ятаю тому, що він щось сказав Лулі. Що саме, я не чув, але воно їй не сподобалося. З обличчя було видно.

— З обличчя?

— Вона, схоже, образилася,— з готовністю пояснив Вілсон.— А потім я їх обох уже бачив на моніторі — Лулу і Портер. У машину сідали. У нас над дверима камера. Приєднана до монітора на стійці, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Вона записує? Можна побачити відео?

Вілсон похитав головою.

— Містер Бестиґі заявив, що не бажає бачити над дверима нічого такого. Жодних записувальних пристроїв. Він перший купив там квартиру, тому мав можливість обирати.

— Тобто це просто високотехнологічне вічко?

Вілсон кивнув. Від лівого ока до середини вилиці у нього тягнувся тонкий шрам.

— Авжеж. Отож, я бачив, як дівчата сіли у машину. Кіран — який прийде сюди до нас — того вечора її не возив, він мав забрати Дібі Макка.

— І хто був у той вечір їхнім шофером?

— Такий собі Мік з «Екзекарзу». Він раніше її не возив. Я бачив, як машину оточили фотографи, а тоді вона поїхала. Вони цілий тиждень там винюхували, бо знали, що вона знову зустрічається з Еваном Дафілдом.

— А що робив Бестиґі після того, як Лула з К’ярою поїхали?

— Взяв у мене пошту і пішов до себе.

Страйк раз у раз відкладав виделку — записував.

— Хтось ще заходив чи виходив?

— Так, доставка — приїздили до Бестиґі, бо він у той вечір запросив гостей. Після восьмої приїхала американська пара і зайшла до квартири номер один, а потім ніхто не виходив і не заходив десь до опівночі. Більше я нікого не бачив, поки не повернулася Лула — десь о пів на Другу. Чув, як папараці вигукували її ім’я на вулиці. Їх там якраз багацько зібралося. Частина йшла за нею від нічного клубу, інші вже чатували біля нас — чекали на Дібі Макка. Він мав приїхати десь о пів на першу. Лула подзвонила у двері, я її впустив.

— Вона не вводила коду?

— Її оточили зусібіч, вона квапилася. Папараці кричали, тиснули на неї.

— А вона не могла зайти через підземний паркінг, щоб узагалі з ними не зустрічатись?

— Авжеж, вона так іноді робила, коли її возив Кіран, бо вона йому дала ключі від паркінгу. Але у Міка ключів не було, тож довелося заходити через центральний вхід... Я привітався і спитав, чи сильно сніжить, бо у неї був сніг у волоссі; Лула тремтіла, на ній була лише куца суконька. Сказала, що температура сильно нижче нуля, щось у цьому дусі. А тоді додала: «Коли вже вони відчепляться? Всю ніч тут чатуватимуть?» То вона про папараці. Я їй пояснив, що вони чекають на Дібі Макка, а він запізнюється. Вона була не в гуморі. Тоді пішла до ліфта і піднялася до себе.

— Не в гуморі, кажеш?

— Ага, зовсім не в гуморі.

— В суїцидальному настрої?

— Та ні,— відповів Вілсон,— радше сердита.

— А далі що було?

— А далі,— провадив Вілсон,— мені довелося піти до вбиральні. В животі щось страшне робилося. Треба було до нужника, що аж край, ну знаєш. Підчепив ту саму заразу, що й Робсон. Він навіть на роботу не вийшов, так мучився животом. Я сам бігав що п’ятнадцять хвилин. Просто без варіантів. Зроду на таке не хворів. Я був у туалеті, коли здійнявся крик. Ні,— виправився він,— спершу я почув «бум!» Таке гучне «бум!» десь удалині. Пізніше я здогадався, що то, мабуть, упало тіло — тобто Лула. А вже потім на сходах почався галас, дедалі гучніший. Я натягаю штани, вискакую у фойє, а там місіс Бестиґі — вся труситься, виє, мов сука скажена, а сама у білизні. Каже, Лула мертва, якийсь чоловік штовхнув її з вікна квартири. Я велів їй не рухатися, сам побіг до дверей. І побачив її. Лежала посеред вулиці, обличчям у снігу.

Вілсон відпив чаю і додав, не випускаючи чашки з великої долоні:

— Півголови вчавило. На снігу кров. Видно було, що шия зламана. І... ну...

Страйкові в ніздрі немов заповз солодкавий і непомильний запах людського мозку. Страйк не раз його чував. Забути таке неможливо.

— Я побіг усередину,— підсумував Вілсон.— У фойє були вже обоє Бестиґі; він намагався відвести жінку нагору, щоб одяглася, а вона ревла ревма. Я сказав їм викликати поліцію і пильнувати за ліфтом на той раз, якщо хтось спробує втекти ліфтом. Схопив ключ, побіг нагору. На сходах нікого не бачив. Відімкнув двері Лулиної квартири...

— Ти не подумав узяти з собою щось для захисту? — перебив його Страйк.— Якщо гадав, що там хтось є? Що там людина, яка щойно вбила жінку.

Запала довга пауза — найдовша з усіх.

— Я не думав, що мені щось знадобиться,— відповів нарешті Вілсон.— Гадав, що й так його візьму.

— Кого його?

— Дафілда,— тихо відповів Вілсон.— Я думав, що там Дафілд.

— Чому?

— Вирішив, що він зайшов, поки я був у вбиральні. Він знав код. Я подумав, що він піднявся, а вона його впустила. Я чув уже, як вони сваряться, знаю, який він, коли злиться. Авжеж. Подумав, що то він її і штовхнув. Та коли піднявся до квартири, там було порожньо. В усі кімнати зазирнув — нікого. Навіть у шафи зазирав, але й там нікого. Вікна у вітальні навстіж, хоча було страшенно холодно. Я їх не зачиняв, узагалі нічого не чіпав. Я вийшов, викликав ліфт. Двері одразу відчинилися — кабіна стояла на її поверсі. В ліфті теж нікого не було. Тоді я побіг униз. Бестиґі вже повернулися до себе — почув їх, коли пробігав повз їхню квартиру. Вона ревла, він кричав на неї. Я не знав, чи вони викликали поліцію. Схопив свій мобільник на стійці й вийшов до Лули — бо, ну, не хотів її лишати там саму. Думав викликати поліцію з вулиці, перевірити, що вона приїхала. Але я навіть номер не закінчив набирати, коли вже почув сирени. Вони швидко приїхали.

— Їх подружжя Бестиґі викликало?

— Так, чоловік. Двоє копів у формі на чорно-білій машині.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Хочу ось що ще прояснити: ти повірив місіс Бестиґі, коли вона сказала, що чула чоловічий голос у Лулиній квартирі?

— О так,— відповів Вілсон.

— Чому?

Вілсон злегка нахмурив брові. Його погляд був спрямований понад Страйковим лівим плечем кудись на вулицю.

— Вона ж тобі нічого не казала тоді, так? — спитав Страйк.— Не казала, що робила, коли почула той голос? Не пояснювала, чому о другій ночі не спить?

— Ні,— мовив Вілсон,— нічого вона мені не казала. Справа була в тому, як вона поводилася, розумієш? Вона була в істериці. Трусилася, мов та мокра левретка. І все повторювала: «Там чоловік нагорі, то він її скинув». Вона була страшенно налякана. Але нагорі нікого не було, я життям власних дітей ладен присягатися. Нікого в квартирі, нікого у ліфті, нікого на сходах. Якщо він там був, то куди він подівся?

— Приїхала поліція,— мовив Страйк, подумки повертаючись до темної засніженої вулиці й розбитого тіла.— Що було далі?

— Коли місіс Бестиґі з вікна побачила поліційну машину, то вибігла в халаті; чоловік біг за нею. Вискочила просто на вулицю, на сніг, і заверещала, що в будинку вбивця. Тоді вже в усіх вікнах повмикали світло, стали визирати люди. Піввулиці прокинулося. Люди почали виходити надвір. Один з копів лишився з тілом, викликав по рації підмогу, а другий пішов усередину з нами — зі мною і подружжям Бестиґі. Їм він велів повертатися до себе, а мене попросив показати будівлю. Ми знову піднялися на горішній поверх; я відімкнув Лулину квартиру, показав йому там усе, показав відчинені вікна. Коп оглянув помешкання. Я показав йому ліфт — той так і стояв на її поверсі. Ми знову спустилися. Коп спитав про квартиру на третьому поверсі, я її теж відімкнув. Там було темно, а коли ми зайшли, спрацювала сигналізація. Я не встиг навіть увімкнути світло, щоб вимкнути сигналізацію на панелі, а той коп уже зайшов усередину і перекинув величезну вазу з трояндами. Вона розбилася, скло розлетілося навсібіч, всюди вода, квіти. Пізніше з того була купа проблем... Ми оглянули і цю квартиру. Порожньо і в шафах, і в кімнатах. Вікна зачинені й замкнені. Ми повернулися до фойє. Тоді вже приїхали детективи в цивільному. Попросили ключі від спортзали у підвалі, від басейну і від паркінгу. Один з них пішов брати свідчення у місіс Бестиґі, інший залишився перед будинком і викликав ще підмогу, бо на вулиці зібралися сусіди, половина комусь дзвонила, дехто робив фото на мобільний. Копи у формі просили їх повертатися додому. Сніжило дуже сильно... Коли прибули судмедексперти, над тілом напнули намет. Десь у той сам час прибула преса. Поліція обтягнула стрічкою піввулиці, все перекрила машинами...

Страйк уже доїв. Відсунувши тарілку, він замовив ще чаю собі й Вілсону і знову взяв ручку.

— Скільки людей працює у будинку номер вісімнадцять?

— Троє охоронців — я, Колін Маклеод й Ієн Робсон. Працюємо позмінно, повсякчас хтось є, цілодобово. Я тієї ночі не мав працювати, але десь о четвертій подзвонив Робсон, сказав, що підчепив кишкову інфекцію і йому зле. Я і сказав, що підміню його, попрацюю ще зміну. За місяць до того він мене підміняв, щоб я залагодив одну сімейну справу. Я йому заборгував. Тобто мене не мало там бути,— додав Вілсон, і хвильку вони помовчали, обмірковуючи, як воно мало бути.

— Інші охоронці ладнали з Лулою?

— Так, вони б сказали те саме, що і я. Хороша дівчина.

— Хтось там ще у вас працює?

— Так, дві прибиральниці, полячки. Обидві погано володіють англійською.

Записуючи свідчення Вілсона у нотатник, поцуплений під час останнього візиту до Олдершота, Страйк подумав, що свідчення ці найвищої якості: стислі, точні, повні спостережень. Дуже мало людей відповідає на питання ще до того, як його поставлено; ще менше вміє організовувати власні думки так, що не доводиться ставити уточнювальні питання, щоб витягнути інформацію. Страйк раніше часто грав роль археолога на руїнах травмованої людської пам’яті: він тиснув на переляканих, підманював небезпечних, розставляв пастки для хитрих. З Вілсоном нічого з цих умінь не знадобилося — шкода було навіть марнувати час на безглузде порпання у параної Джона Бристоу.

Хай там як, Страйк мав невиліковну звичку до ретельності. Недбало поставитися до розмови зі свідком було для нього все одно що провалятися день на розкладачці у трусах і з цигаркою. За натурою, за освітою, з поваги і до себе, і до клієнта він діяв зі скрупульозністю, за яку в армії його і хвалили, і ненавиділи.

— А можна ще коротенько пройтися по всьому дню перед її смертю? О котрій ти приїхав на роботу?

— Як завжди, о дев’ятій. Прийняв зміну в Коліна.

— У вас ведеться журнал — хто входив до будинку, хто виходив?

— Так, ми всіх записуємо, крім мешканців. Журнал лежить на стійці.

— Можеш згадати, хто того дня заходив і виходив?

Вілсон завагався.

— Джон Бристоу зранку заходив до сестри, так? — нагадав Страйк.— Але вона тобі веліла його не пускати?

— То він тобі розповів, так? — озвався Вілсон з ледь помітним полегшенням.— Так, він заходив. Мав віддати їй контракт, дуже через нього переймався — я його і впустив.

— Ще когось можеш згадати, хто заходив до будинку?

— Ну, Лещинка була вже на місці. Це одна з прибиральниць. Завжди приїжджає о сьомій; коли я прийшов, вона мила сходи. Потім був майстер з охоронної фірми, перевіряв сигналізацію. Це робиться щопівроку. Десь о дев’ятій сорок прийшов. Приблизно.

— А ти його знаєш — цього майстра з охоронної фірми?

— Ні, то був новенький. Зовсім молодий. Вони щоразу когось нового присилають. Місіс Бестиґі й Лула були вдома, тому я впустив його до квартири на третьому поверсі й показав щиток, і майстер почав працювати. Я саме показував коробку запобіжників і кнопку тривоги, коли спустилася Лула.

— Ти бачив, як вона виходила?

— Так, вона пройшла повз двері.

— Привіталася?

— Ні.

— Ти казав, вона зазвичай віталася?

— Гадаю, вона мене не помітила. Вона ніби квапилася. Їхала провідати хвору маму.

— Звідки знаєш, якщо вона з тобою не розмовляла?

— З розслідування,— коротко відповів Вілсон.— Я показав майстру де і що, повернувся на своє місце, а коли вийшла місіс Бестиґі, впустив його до їхньої квартири — перевірити систему і там. Там мені не довелося з ним сидіти, бо коробки запобіжників і кнопки тривоги в усіх квартирах розміщені однаково.

— А де був містер Бестиґі?

— Вже пішов на роботу. Він щодня рано виходить.

Увійшло троє чоловіків у касках і флуоресцентних куртках. Вони сіли за сусідній столик. Усі мали газети під пахвами і грязюку на черевиках.

— На який приблизно час ти відлучався, коли водив по квартирах майстра?

— Може, на п’ять хвилин, коли показував квартиру на третьому поверсі,— відповів Вілсон.— А так — на хвилину.

— Коли він пішов?

— Ближче до обіду. Точно не скажу.

— Але ти певен, що він пішов?

— Авжеж.

— Хтось ще заходив?

— Дві доставки, але порівняно з рештою тижня було тихо.

— Доти багато ходили?

— Так, у будинку побувало чимало людей, бо з Лос-Анджелеса мав прилетіти Дібі Макк. У квартирі номер два був рух — заходили і виходили, перевіряли, чи все для нього готово, складали у холодильник харчі тощо.

— Можеш сказати, що саме привозили того дня?

— Пакунки для Макка і для Лули. І ще троянди — я допомагав кур’єру їх заносити, бо букет був здоровенний,— Вілсон розвів великі руки, показуючи наскільки.— О-о-отакенська ваза. Поставили квіти на столик у квартирі номер два. Потім коп перекинув той букет.

— Кажеш, з того виникли проблеми. Які?

— Їх прислав Дібі Макку містер Бестиґі, а коли дізнався, що їх зіпсували, розлютився. Кричав, мов маніяк.

— Коли це було?

— Коли там ще була поліція. Коли допитували його дружину.

— Повз його вікна щойно пролетіла і загинула жінка, а він переймається через свої зіпсовані квіти?

— Так,— кивнув Вілсон, ледь помітно знизавши плечима.— Отака він людина.

— Він знайомий з Дібі Макком?

Вілсон знову знизав плечима.

— А цей репер узагалі приїхав до квартири?

Вілсон похитав головою.

— Після всього він поїхав до готелю.

— Скільки тебе не було, коли ти допомагав занести троянди до квартири номер два?

— Хвилин п’ять чи, може, десять. А далі я весь день був на місці.

— Ти казав про пакунки для Макка й Лули.

— Так, від якогось дизайнера, але я віддав їх Лещинці, щоб занесла до квартир. Там був одяг для нього і сумочка для неї.

— І наскільки тобі відомо, всі, хто того дня заходив, потім вийшли?

— Авжеж,— кивнув Вілсон.— У журналі все записано.

— Як часто міняють код на вході?

— Поміняли після її смерті, бо коли закінчили, його вже знала половина Лондона,— відповів Вілсон.— Але протягом трьох місяців, що Лула там жила, код не мінявся.

— Скажеш, який він був?

— Дев’ятнадцять — шістдесят шість,— відповів Вілсон.

— На честь матчу з Німеччиною у шістдесят шостому?

— Так,— кивнув Вілсон.— Маклеода він страшенно бісив, усе хотів поміняти.

— Як гадаєш, за Лулиного життя скільки людей знало код?

— Небагато.

— Доставка? Листоноша? Перевірка лічильників газу?

— Ні, таких людей завжди пускаємо ми, зі стійки. Мешканці теж зазвичай не користуються кодом, бо ми їх бачимо на камеру і відчиняємо. Код там тільки на той раз, якщо нікого немає за стійкою; ми іноді сидимо у підсобці чи допомагаємо комусь нагорі.

— До всіх квартир є окремі ключі?

— Так, і окрема сигналізація.

— В квартирі Лули вона була увімкнена?

— Ні.

— А що басейн і тренажерна зала? Там є сигналізація?

— Тільки ключі. Всім мешканцям будинку разом з ключами від квартири видають комплект ключів від зали й басейну. І ще ключ від дверей у підземний паркінг. Там на вході стоїть сигналізація.

— Вона була увімкнена?

— Не знаю, мене там не було, коли її перевіряли. Мабуть, що так. Майстер того ранку все перевірив.

— Того вечора всі двері були замкнені?

Вілсон замислився.

— Не всі. Двері у басейн були відчинені.

— Ти не пригадаєш, басейном у той день хтось користувався?

— Не пригадаю, щоб хтось туди ходив.

— То скільки ж часу двері були відчинені?

— Не знаю. Напередодні чергував Колін, він мав перевірити.

— Добре,— сказав Страйк.— Кажеш, ти подумав, що чоловік, чий голос чула місіс Бестиґі,— то Дафілд, бо раніше ти чув їхню сварку з Лулою. Коли це було?

— Незадовго до того, як вони розбіглися, десь за два місяці до її смерті. Вона вигнала його з квартири, а він гамселив у двері кулаками й ногами, намагався їх виламати, обзивав її. Я піднявся нагору і вивів його.

— Ти його силою виводив?

— Не довелося. Коли він мене побачив, то зібрав свої манатки — Лула навздогін викинула його куртку і черевики — і просто пройшов повз мене. Він був обкурений,— пояснив Вілсон.— Очі скляні, ну знаєш. Спітнілий. У брудній футболці з якимись плямами. Гадки не маю, що вона у ньому знайшла. О, а ось і Кіран,— мовив Вілсон, повеселівши.— Лулин водій.

7

У кав’ярню зайшов чоловік років двадцяти п’ятьох. Він був невисокий на зріст, стрункий, екзотично вродливий.

— Привіт, Дерику,— кивнув він, і водій з охоронцем потиснули руки, а тоді стукнулися кулаками. Потім Коловас-Джонс сів біля Вілсона.

Коловас-Джонс мав оливково-бронзову шкіру, точені вилиці, ніс із легкою горбинкою, темно-карі очі з чорними віями і чорне волосся, гладенько зачесане назад: шедевр, народжений з расового коктейлю, складники якого годі було розпізнати. З разючою зовнішністю контрастували консервативна сорочка і краватка, а усмішка була свідомо скромна — так ніби він намагався одразу роззброїти інших чоловіків, застерегти їхнє обурення.

— А машина де? — спитав Дерик.

— На Електрик-лейн,— Коловас-Джонс тицьнув великим пальцем кудись собі за плече.— Маю хвилин двадцять. До четвертої мушу повернутися у Вест-Енд. Добридень,— привітався він до Страйка і простягнув руку. Той потиснув.— Кіран Коловас-Джонс. А ти?..

— Корморан Страйк. Дерик сказав, ти можеш...

— Так, так,— закивав Коловас-Джонс.— Не знаю, чи це важливо, мабуть, ні, але поліції було начхати. І я для себе хочу знати, що комусь про це розповів, ага? Я не кажу, що то було не самогубство, зрозумій,— додав він.— Я лише кажу, що хочу, щоб у цій історії не лишалося питань... Будь ласка, кави, любонько,— звернувся він до немолодої офіціантки, але ту його чари геть не вразили.

— Що тебе непокоїть? — спитав Страйк.

— Її завжди возив я, ага? — почав Коловас-Джонс, і з такого початку Страйк зрозумів, що виступ хлопець репетирував.— Вона завжди замовляла мене.

— Вона мала з твоєю компанію контракт?

— Так. Ну...

— Такі речі проходять через адміністратора,— пояснив Дерик.— Це один з наших сервісів. Якщо комусь потрібна машина, ми телефонуємо в «Екзекарз», де працює Кіран.

— Так, але вона завжди просила мене,— твердо повторив Коловас-Джонс.

— Ти з нею ладнав, так?

— Так, ми добре ладнали,— відповів Коловас-Джонс.— Ми... ну, не скажу дружили, але насправді щось типу того. Ми товаришували — мали стосунки не просто водія і клієнтки.

— Так? І наскільки «не просто»?

— Ні, нічого такого,— широко усміхнувся Коловас-Джонс.— Нічого такого.

Але Страйк бачив, що водій думав про таке і вважав, що це цілком було можливо.

— Я її возив цілий рік. Ми багато розмовляли, ну знаєш, як воно. Мали чимало спільного. Схоже походження, розумієш?

— У якому сенсі?

— Змішана раса,— відповів Коловас-Джонс.— Та й моя родина була не дуже щаслива, тому я непогано розумів Лулу. Вона небагато зустрічала людей, схожих на неї, особливо після того, як стала знаменитою. Не було з ким поговорити як слід.

— Змішана раса її обтяжувала?

— А сам як гадаєш, коли чорна дитина росте у білій родині?

— І ти мав схоже дитинство?

— Мій батько був наполовину вест-індієць, наполовину валлієць; мати — наполовину ліверпулька, наполовину грекиня. Лула часто казала, що заздрить мені,— він сів трохи пряміше.— Вона казала: от, ти бодай знаєш, якого ти роду, хоч це якого тільки не... А на день народження,— докинув Коловас-Джонс, щоб уже точно донести до Страйка думку, яку вважав дуже важливою,— вона подарувала мені оцей піджак від Ґі Соме. Коштує тисяч дев’ять!

Очевидно було, що очікується реакція, тому Страйк кивнув, підозрюючи, що Коловас-Джонс прийшов просто похвалитися дружбою з Лулою Лендрі. Задоволений водій провадив:

— І от, ага, у день її смерті — ну, тобто напередодні — я вранці возив її до мамці, ага. І вона була не рада. Не любила відвідувати матір.

— Чому так?

— Бо та жінка прибацана,— пояснив Коловас-Джонс.— Я одного разу возив їх обох, то був матусин день народження чи що. Від цієї леді Івет аж сироти по шкірі. «Любонько», «сонечко», «Лулочко» — через слово. Вона на ній аж висіла. Дуже дивно, нав’язливо, занадто, ага. Та хай там як, у той день її мамця тільки-но вийшла з лікарні, тож справа була невесела, ага? Лула не дуже хотіла її бачити. Була напружена — я її такою ще не бачив. А тоді я ще сказав їй, що ввечері не зможу її возити, бо мене поставили на замовлення Дібі Макка, і це її теж не потішило.

— Чому так?

— Бо їй подобалося, щоб її возив я, ага? — відповів Коловас-Джонс так, ніби Страйк тупий.— Я їй допомагав з тим і сим, був трохи ніби охоронцем, заводив її куди треба і виводив.

Ледь помітно сіпнувши м’язами обличчя, Вілсон зумів дуже виразно показати, якої думки він про здібності Коловас-Джонс як охоронця.

— А ти не міг помінятися з іншим водієм і возити її замість Макка?

— Міг, але не схотів,— зізнався Коловас-Джонс.— Я великий фанат Дібі. Хотів з ним познайомитися. Лула через це розсердилася. Хай там як,— поспішно додав він,— я її відвіз до мамці, дочекався — а далі сталося те, про що я і хочу тобі розповісти, ага? Вона вийшла від мамці якась дивна. Не така, як завжди, ага. Тиха, дуже тиха. Ніби в шоці чи що. Потім попросила у мене ручку і почала щось шкрябати на блакитному папірці. Зі мною не розмовляла. Взагалі нічого не казала. Просто писала собі. А потім я повіз її до «Башті», бо вона хотіла зустрітися там з подругою і пообідати, ага...

— Що за «Вашті»? Що за подруга?

— «Вашті» — то крамниця. Бутик, так вони на нього кажуть. І там ще є кав’ярня. Шикарне місце. А подруга — то...— Коловас-Джонс кілька разів клацнув пальцями, нахмурив брови.— Ота, з якою вона подружилася у клініці для психічно хворих. Як же її, бляха, звати? Я їх ще возив... Господи... Рубі? Роксі? Ракель? Щось таке. Вона мешкала у притулку Святого Ельма в Гаммерсміті. Безхатня. Хай там як, заходить Лула до крамниці, ага. Дорогою від мамці вона мені казала, що там і поїсть, але пробула вона в кав’ярні хвилин, може, п’ятнадцять, тоді вийшла сама і попросила мене відвезти її додому. Збіса дивно, ага? А тієї Ракель — чи як там її — з Лулою не було. Коли вони зустрічалися, то ми ту Ракель зазвичай додому підвозили. І папірця у Лули в руках не було. І за весь шлях додому Лула до мене й слова мовила.

— Ти казав поліції про папірець?

— Та казав. Але вони вирішили, що то пусте,— відповів Коловас-Джонс.— Припустили, що то був перелік покупок.

— Можеш пригадати, який був той аркуш?

— Та просто блакитний. Як папір для авіапошти...— Коловас-Джонс глянув на ручний годинник.— За десять хвилин мушу йти.

— Отже, тоді ти бачив Лулу востаннє?

— Так, востаннє,— поколупав він нігтя.

— Яка була твоя перша думка, коли почув про її смерть?

— Не знаю,— зізнався Коловас-Джонс і погриз нігтя, якого щойно колупав.— Я був просто в шоці. Як же інакше, ага? Всього кілька годин тому я її бачив. Преса одностайно твердила, що то Дафілд, бо того вечора вони посварилися у клубі й усе таке. Я й сам подумав, що він міг. Покидьок.

— Ви були з ним знайомі, я правильно розумію?

— Я возив їх кілька разів,— відповів Коловас-Джонс. Його ніздрі затріпотіли, кутики вуст напружилися — він ніби відчув сморід.

— І що ти нього думав?

— Що він — чмо бездарне...— І з неочікуваною майстерністю Коловас-Джонс спародіював рівний тягучий голос: — «Лулику, він же нам ще знадобиться? Може, хай зажде?» — Коловас-Джонса аж тіпнуло від люті.— Жодного разу не заговорив до мене прямо. Паразит невихований, лайно собаче.

— Кіран — актор,— стиха пояснив Дерик.

— Трішки,— зізнався Коловас-Джонс.— Поки що трішки.

І перелічив епізодичні ролі в серіалах, де грав; на Страйкову думку, в цьому явно читалося бажання здаватися крутішим, ніж є; долучитися до явища непередбачуваного, небезпечного й мінливого — до слави. Стільки возити відомих осіб і так і не підхопити від них того вірусу, подумав Страйк, це його мучить і, мабуть, лютить.

— Кіран ходив на прослуховування до Фреді Бестиґі,— сказав Вілсон.— Правда?

— Ага,— кивнув Коловас-Джонс без ентузіазму, з чого став очевидним результат прослуховування.

— Як ти це влаштував? — поцікавився Страйк.

— Як завжди,— не без пихи озвався Коловас-Джонс.— Через свого агента.

— І що — нічого не вийшло?

— Вони вирішили піти іншим шляхом,— пояснив Коловас-Джонс.— Просто викреслили ту роль.

— Гаразд, отже, ти того вечора забрав Дібі Макка звідки — з Гітроу?

— Ага, з п’ятого терміналу,— відповів Коловас-Джонс і на цьому ніби повернувся до буденності й поглянув на годинник.— Слухай, мені реально треба йти.

— Не проти, якщо я проведу тебе до машини? — спитав Страйк.

Вілсон теж висловив бажання приєднатися; Страйк заплатив за всіх трьох, і вони вийшли. На вулиці Страйк запропонував своїм супутникам цигарки; Вілсон відмовився, Коловас-Джонс узяв.

Неподалік за рогом, на Електрик-лейн, стояв сріблястий «мерседес».

— Куди ти повіз Дібі, коли той прилетів? — спитав Страйк у Коловас-Джонса, коли вони підходили до машини.

— Він хотів до нічного клубу, тож я його повіз до «Казарми».

— О котрій ти його туди привіз?

— Не знаю... о пів на дванадцяту? За чверть дванадцята? Він був дуже збуджений, сказав, що спати не хоче.

— Чому саме до «Казарми»?

— По п’ятницях там найкращі хіп-хоп-вечірки в усьому Лондоні,— пояснив Коловас-Джонс із легким смішком, ніби це всім відомо.— І, мабуть, йому там сподобалося, бо вийшов він аж о третій.

— Отже, ти повіз його на Кентигерн-Гарденз, а там поліція і все таке, чи...

— Я вже почув, що сталося, по радіо у машині,— відповів Коловас-Джонс.— І розповів Дібі, коли він сів у машину. Його помічники всі почали кудись дзвонити, розбудили начальство студії, почали домовлятися про інше житло. Йому забронювали номер у «Клариджесі», і я повіз його туди. Додому потрапив лише о п’ятій ранку. Увімкнув новини, дивися про те все по «Скаю». Просто в біса повірити не міг.

— Я все думав, хто міг сказати папараці, які чатували під будинком, що Дібі ще довгенько не буде. Хтось їх повідомив про це, і саме тому вони пішли просто перед Лулиним падінням.

— Що, правда? Не знаю,— відповів Коловас-Джонс.

Він ледь помітно прискорив крок і підійшов до машини раніше за супутників. Відімкнув дверцята.

— Макк мав багато багажу? Його завантажили в твою машину?

— Ні, студія ще за кілька днів відіслала все наперед. Він зійшов з літака тільки з ручною поклажею і десятком охоронців.

— Тобто возив його не тільки ти?

— Всього замовили чотири машини, але сам Дібі їздив зі мною.

— Де ти чекав на нього, поки він був у клубі?

— Просто запаркував машину і чекав у ній,— відповів Коловас-Джонс.— Неподалік Ґласгаус-стріт.

— А інші три машини? Ви разом стояли?

— Друже, у центрі Лондона не знайти чотирьох порожніх паркомісць в одній точці,— мовив Коловас-Джонс.— Гадки не маю, де стояли інші.

Тримаючи дверцята з боку водія відчиненими, він глянув на Вілсона, тоді на Страйка.

— Яке це все взагалі має значення? — спитав він.

— Просто цікаво,— пояснив Страйк,— як воно все влаштовано, коли ти з клієнтами.

— Збіса нудно,— відповів Коловас-Джонс, раптом роздратувавшись,— ось як воно влаштовано. Робота водія — це головно чекати.

— Ти ще маєш ключі від підземного паркінгу, які дала тобі Лула? — спитав Страйк.

— Га? — перепитав Коловас-Джонс, хоча Страйк ладен був заприсягтися, що водій його чудово розчув. Його роздратованість тепер була неприхована і спрямована не лише на Страйка, а й на Вілсона, який, повідомивши про акторство Коловас-Джонса, тільки слухав і мовчав.

— Ти ще маєш...

— Так, я почув. Я досі вожу містера Бестиґі, ага? — відповів Коловас-Джонс.— Так, усе, треба йти. Дерику, побачимося.

Він відкинув недопалок на тротуар і сів у машину.

— Якщо згадаєш ще щось,— мовив Страйк,— скажімо, ім’я подруги, з якою Лула зустрічалася у «Вашті», набереш мене?

Він передав Коловас-Джонсу візитівку. Той саме пристібався й узяв її не дивлячись.

— Чорт, запізнюся.

Вілсон на прощання махнув рукою. Коловас-Джонс грюкнув дверцятами, ревнув мотором і з насупленим обличчям здав заднім ходом.

— Він трохи поведений на зірках,— пояснив Вілсон, ніби вибачаючись за свого молодого приятеля; машина вже від’їжджала.— Обожнює їх возити. Хапається за всі замовлення, де є знаменитості. Він кілька років мріяв знятися у Бестиґі й дуже розлютився, коли йому не дали ту роль.

— А що за роль?

— Наркоторгівця. У якомусь фільмі.

Разом вони рушили у напрямку станції, проминувши зграйку чорних школярок у синіх картатих спідницях. Глянувши на прикрашене намистинами довге волосся однієї з дівчат, Страйк подумав про свою сестру Люсі.

— Бестиґі так і мешкає у вісімнадцятому будинку? — спитав Страйк.

— Авжеж,— відповів Вілсон.

— А хто в інших двох квартирах?

— Другу зараз винаймає якийсь український брокер з дружиною. Третьою цікавився один росіянин, але досі не зробив заявки.

— А не можна,— спитав Страйк, обходячи крихітного чоловічка у каптурі та з бородою, мов у старозавітного пророка, який став у них на дорозі, висолопивши язика,— якось мені потрапити в будинок?

— А, без проблем,— відповів Вілсон по паузі, кинувши погляд Страйкові на ноги.— Тільки набери. Але треба, щоб Бестиґі не було вдома, сам розумієш. Він людина скандальна, а я не хочу втратити роботу.

8

Усвідомлення того, що в понеділок він знову буде в офісі не сам, надало Страйковій самотності у вихідні певної пікантності — вона уже не дратувала, а здавалася приємною. Можна було не ховати розкладачки, не зачиняти дверей між приймальнею і кабінетом; можна було справляти потреби, не думаючи про пристойність. Згидившись штучним цитрусовим запахом освіжувача, Страйк спромігся відчинити вікно у намертво зафарбованій рамі у себе над столом, і свіжий прохолодний вітерець обдмухував затхлі кутки обох тісних кімнат. Не бажаючи слухати альбоми й треки, що могли повернути його до радощів і мук стосунків з Шарлоттою, Страйк увімкнув на повну гучність Тома Вейтса, вклавши диск у маленький плеєр, якого уже не сподівався побачити, але той виявився на дні однієї з коробок, принесених від Шарлотти. Страйк поставив переносний телевізор з лапатою кімнатною антеною; склав ношений одяг у чорний мішок для сміття і відніс у пральню за півмилі від офісу; повернувшись, розвісив сорочки й білизну на мотузці, яку натягнув під стіною у кабінеті, а о третій сів дивитися матч «Арсенал» — «Сперс».

Виконуючи всі ці буденні дії, він відчував присутність привида, який не полишав його протягом перебування у лікарні. Привид чатував у кутках обшарпаного офісу; його шепіт вчувався Страйкові щоразу, коли той не був зосереджений на конкретному завданні. Привид закликав його виміряти глибину власного падіння; усвідомити свій вік, своє каліцтво, розбите особисте життя, статус безхатька. Тридцять п’ять років, шепотів привид, а тобі нема чого пред’явити, крім кількох картонних коробок і величезного боргу. Привид спрямовував його погляд на бляшанки пива у супермаркеті, куди Страйк заходив по свою локшину швидкого приготування; насміхався, коли той прасував сорочки на підлозі. До вечора привид кпинами змусив його відмовитися від правила не курити в офісі, яке Страйк запровадив, ніби досі був у армії, ніби цей дрібний акт самодисципліни міг надати форми й упорядкованості аморфному, катастрофічному сьогоденню. Страйк закурив за столом, складаючи недопалки у дешеву попільничку, яку колись давно «позичив» у барі в Німеччині.

Але робота є, нагадував він собі, оплачувана робота. «Арсенал» побив «Сперс», Страйка це потішило; він вимкнув телевізор і на зло привидові сів за стіл працювати.

Маючи тепер свободу збирати й зберігати дані у будь-який зручний спосіб, Страйк тримався за протоколи «Закону про кримінальне провадження і розслідування». Той факт, що полював він, на його переконання, на витвір хворої уяви Джона Бристоу, ніяк не позначився на ретельності й точності, з якими Страйк розбирав нотатки, зроблені під час розмов з Бристоу, Вілсоном і Коловас-Джонсом.

О шостій, коли він сидів, занурений у роботу, зателефонувала Люсі. Хоча сестра була на два роки молодша за Страйка, вона ніби почувалася старшою. Пригнічена ще замолоду іпотекою, чоловіком-флегматиком, трійцею дітей і обтяжливою роботою, Люсі прагнула відповідальності — так ніби їй ще замало якорів у житті. Страйк завжди підозрював, що Люсі хотіла довести собі й світові повну свою несхожість з їхньою перелітною матінкою, яка тягала дітей по всій країні від школи до школи, від будинку до сквоту, переслідуючи нове захоплення чи нового чоловіка. Люсі була єдиною з вісьмох братів і сестер, з ким Страйк зростав разом; він любив її більше за всіх у своєму житті, й усе одно спілкування у них виходило незадовільне, просякнуте знайомими тривогами й суперечками. Люсі не могла приховати той факт, що брат її бентежить і розчаровує. Ось чому Страйк радше розповів би правду про своє нинішнє становище комусь із приятелів, ніж їй.

— Так, справи йдуть шикарно,— сказав він їй, курячи перед відчиненим вікном і поглядаючи на людей унизу, які ходили від крамниці до крамниці.— Останнім часом роботи удвічі більше.

— Де це ти? Чую машини.

— В офісі. Треба розібрати купу паперів.

— У суботу? А що з цього приводу думає Шарлотта?

— А її немає; поїхала до матері.

— Як ви з нею ладнаєте?

— Пречудово,— збрехав Страйк.

— Точно?

— Аякже. А що там Грег?

Коротко розповівши про чоловікову роботу, сестра знову перейшла в атаку.

— А той Ґіллеспай і далі вимагає заплатити?

— Ні.

— Бо ти знаєш, Ломако...— (Згадка дитячого прізвиська не обіцяла нічого доброго; сестра явно намагалася його розм’якшити).— Я тут трохи покопалася, ти можеш подати заяву у Британський легіон і...

— У Бога й душу, Люсі,— не стримався Страйк.

— Що?

Образа й обурення в її голосі були до болю знайомі; Страйк заплющив очі.

— Мені не треба допомоги з Британського легіону, чуєш, Люсі?

— Ну нащо бути таким гордим...

— Як хлопчики?

— В нормі. Слухай, Ломако, це просто жахливо, що Рокбі через свого юриста тебе отак оббирає, він же тобі й пенні в житті не дав. Міг би й зробити подарунок, ти ж стільки пережив, він тобі стільки завинив...

— Справи йдуть добре, Люсі. Я виплачу позику,— сказав Страйк. На розі вулиці лаялося двоє підлітків — хлопець і дівчина.

— Ти впевнений, що у вас із Шарлоттою все добре? Чому вона поїхала до матері? Вони ж наче ненавидять одна одну.

— У вдалі дні вони цілком ладнають,— відповів Страйк. Дівчина шалено замахала руками, тоді тупнула ногою і пішла геть.

— Ти їй уже купив обручку? — спитала Люсі.

— Ти ж наче хотіла, щоб я спершу розплатився з Ґіллеспаєм?

— А їй нормально отак без обручки?

— Їй усе подобається,— сказав Страйк.— Вона сама сказала, що обручка не потрібна; хоче, щоб я вкладався у бізнес.

— Та ну? — не повірила Люсі; їй завжди чомусь здавалося, що вона добре приховує свою нелюбов до Шарлотти.— Ти прийдеш на день народження до Джека?

— А коли він?

— Я тобі тиждень тому відіслала запрошення!

Мабуть, Шарлотта поклала його у котрусь із коробок, які Страйк нерозібраними лишив на сходах — в офісі для всіх речей просто бракувало місця.

— Я прийду,— пообіцяв він, хоча йти зовсім не хотілося.

Закінчивши розмову, Страйк повернувся до комп’ютера і роботи. Швидко закінчив опрацьовувати записи розмов з Вілсоном і Коловас-Джонсом, але відчуття розгубленості не зникало. З часів виходу у відставку ця справа була першою, на якій доводилося не лише слідкувати за людьми, і вона ніби створена була щодня нагадувати про те, що сили і влади він більше не має. Фреді Бестиґі, чоловік, який перебував у безпосередній близькості до Лули в момент її смерті, лишався недосяжним за спинами своїх безликих підручних; а попри обіцянки Джона Бристоу домогтися розмови з Тенсі Бестиґі, зустріч поки що не підтвердили.

З млявим відчуттям безсилля і таким презирством до професії, яке могло дорівнятися до зверхності, з якою ставився до неї наречений Робін, Страйк, щоб якось розвіяти похмурий настрій, заходився шукати в інтернеті пов’язану зі справою інформацію. Ось знайшовся Кіран Коловас-Джонс: водій казав правду про серію «Рахунку», де зіграв роль на дві репліки (Бандит №2 — Кіран Коловас-Джонс). Він дійсно мав агента, на чийому сайті висіло маленьке фото Кірана і недовгий перелік ролей, включаючи участь у масовці «Іст-ендерів» і «Лондонського шпиталю». Фото Кірана на сторінці компанії «Екзекарз» було значно більше. Тут він позував окремо, у кашкеті й формі — чисто кінозірка, вочевидь, найгарніший водій у компанії.

За вікнами вечір згустився у ніч; в кутку стогнав і скаржився Том Вейтс, а Страйк у кіберпросторі ганявся за тінню Лули Лендрі, час до часу додаючи щось до нотаток, зроблених під час розмов з Бристоу, Вілсоном і Коловас-Джонсом.

На «Фейсбуці» не було сторінки Лендрі, акаунту в «Твітері» вона теж не мала. Ця відмова задовольнити потяг фанів до особистої інформації ніби заохочувала інших заповнити порожнечу.

Знайшлося безліч сайтів з її фотографіями й детальними коментарями щодо особистого життя. Якщо бодай половина наведених фактів відповідала дійсності, виходило, що Бристоу надав Страйкові дуже неповну і цензуровану версію потягу сестри до саморуйнації, який уперше проявився у підлітковому віці, коли Лулин прийомний батько, сер Алек Бристоу, приємний бородань, засновник компанії електроніки «Албрис», нагло помер від серцевого нападу. Після цього Лула тікала з двох шкіл, а з третьої її вигнали,— причому всі три були приватні й дорогі. Одного разу вона порізала собі вени, і сусідка по кімнаті знайшла її в калюжі власної крові; потім Лула жила на вулиці, й поліція розшукала її у сквоті. Фанатський сайт під назвою «LulaMyInspirationForeva.com», яким керувала особа невідомої статі, стверджував, що у цей період модель заробляла на життя проституцією.

Далі відповідно до «Закону про психічне здоров’я» Лула потрапила до закладу для підлітків із серйозними порушеннями, де їй діагностували біполярний розлад. А за рік, коли вони з матір’ю ходили крамницями на Оксфорд-стріт, її, мов у казці, знайшло модельне агентство.

З перших Лулиних світлин дивилася шістнадцятирічна красуня з обличчям Нефертиті, яка здавалася водночас досвідченою і вразливою; тонкі довгі ноги, як у жирафи, і нерівний шрам на внутрішньому боці лівої руки, який редактори моди, мабуть, вважали за цікаве доповнення до її дивовижного обличчя, бо на багатьох фото йому приділяли чимало уваги. Неймовірна Лулина краса була майже абсурдна, а уславлена чарівливість, оспівана газетами й істеричними блогами, сусідила зі схильністю до нападів гніву й небезпечною гарячкуватістю. І преса, і громадськість воднораз любили її і з насолодою ненавиділи. Одна журналістка описувала Лулу як «напрочуд милу і неочікувано наївну»; інша — як «зрештою, розважливу маленьку диву, досвідчену й бувалу».

О дев’ятій Страйк пішов у Чайнатаун і купив собі поїсти; далі повернувся до офісу, замість Тома Вейтса поставив «Елбоу» і почав шукати інформацію про Евана Дафілда, чоловіка, який, на загальне переконання (з цим погоджувався навіть Бристоу), не убивав своєї дівчини.

Поки Кіран Коловас-Джонс не виявив професійних заздрощів, Страйк і не знав, чим Дафілд знаменитий. Тепер він з’ясував, що славу Дафілд здобув після визнаного критиками незалежного фільму, де той зіграв роль практично самого себе: музиканта, який сидить на героїні та краде, щоб мати гроші на свою залежність.

На хвилі поновленої слави свого лідера гурт Дафілда випустив альбом, який теж отримав схвальні відгуки, а потім не без скандалу розпався — приблизно тоді, коли Дафілд познайомився з Лулою. Як і його дівчина, він був надзвичайно фотогенічний — навіть на неретушованих фото, де він блукає вулицями у брудному одязі, навіть на тих світлинах (таких було кілька), де він, розлючений, кидається на фотографів. Союз цих двох прегарних і скалічених людей ніби підживлював захоплення ними обома: одне запалювало більше цікавості до іншого, а відтак ця посилена цікавість верталася назад — такий собі вічний рух.

Смерть дівчини закріпила місце Дафілда у сонмі ідолізованих, демонізованих, обожнюваних. Його ніби оточувала темрява, дух фаталізму; і віддані прихильники, і запеклі ненависники насолоджувалися думкою про те, що він однією ногою вже у потойбіччі; його падіння у відчай і забуття здавалося неминучим. Дафілд виставив свою вразливість на загальний огляд, і Страйк кілька хвилин дивився чергове крихітне каламутне відео на «Ютубі», де Дафілд, обкурений до оскління, тим голосом, який так добре спародіював Коловас-Джонс, просторікував, що померти — це те саме, що піти з вечірки, і трохи плутано додавав, що нема чого плакати, коли доводиться йти раніше.

У ніч, коли загинула Лула, Дафілд, згідно з численними джерелами, теж незабаром вийшов з нічного клубу в масці вовка — Страйк не міг пояснити це нічим іншим, крім бажання випендритися. Дафілдова розповідь про те, що він робив далі, може, і не задовольнила мережевих любителів теорії змови, але поліція повірила, що до подій на Кентигерн-Гарденз він стосунку не мав.

Підкоряючись примхливому плину своїх думок, Страйк блукав дикими просторами новинних сайтів і блогів. Тут і там йому траплялися заповідні місця шалених домислів і теорій щодо смерті Лендрі, де перелічувалися проігноровані поліцією докази; схоже було, що вони підживили упевненість Бристоу в існуванні убивці. На «LulaMyInspirationForeva» наводився довгий перелік «Питань без відповідей», серед яких були такі: «5. Хто подзвонив папараці перед її падінням?»; «9. Чому досі нічого не відомо про чоловіків із затуленими обличчями, які о другій ночі бігли від її будинку? Де вони, хто вони?» і «11. Чому ЛуЛа, коли заходила додому, була одягнена інакше, ніж коли випала з балкона?»

Опівночі Страйк пив в бляшанки світле пиво і читав про посмертні нестиковки, про які згадував Бристоу і про які Страйк і сам дещо чув свого часу, але не дуже цікавився.

За тиждень після оприлюднення висновку, що це самогубство, одна фотографія у рекламі дизайнера Ґі Соме викликала фурор. На ній було двоє моделей, які позували у брудному провулку оголені — за винятком стратегічно розміщених сумочок, прикрас і шарфів. Лула Лендрі сиділа на сміттєвому баці, К’яра Портер лежала на бруківці. За спинами в обох були вигнуті янгольські крила: лебедино-білі у Портер, зеленаво-чорні з переходом у блискучий бронзовий у Лендрі.

Страйк кілька хвилин роздивлявся фото, намагаючись збагнути, чим саме обличчя небіжчиці так принаджує око, яким чином їй вдається так безроздільно царювати на картинці. Дивним чином вона надавала несправжньому, постановочному фото правдивості; легко можна було повірити, що її щойно скинули з неба за продажність, за надмірну жагу до аксесуарів, які Лула притискала для себе. К’яра Портер в усій своїй біломармуровій красі була всього-на-всього противагою до Лули; у своїй блідості й пасивності вона скидалася на статую.

Дизайнера Ґі Соме активно, подекуди жорстко критикували за це фото. Багато людей вважало, що він наживається на смерті Лендрі, й тільки пирхало на заяви про глибоку любов, яку, за словами речника Соме, дизайнер відчував до Лендрі. На «LulaMylnspirationForeva», втім, писали, що Лула схвалила б вибір світлини і що вони з Ґі Соме були найліпшими друзями: «Лула любила його як брата і хотіла б, щоб він востаннє вшанував її працю і її красу. Це культове фото, яке залишиться безсмертним й увічнить Лулу у пам’яті тих, хто її любив».

Страйк допив пиво і поміркував над останніми словами цього речення. Він ніколи не розумів цієї буцімто близькості, яку фани відчувають до незнайомих людей. Незрідка в його присутності люди, сяючи, казали на Страйкового батька «старий Джонні» так, ніби згадували спільного друга, переповідали заяложені історії з преси так, ніби самі брали у них участь. Один чоловік у пабі якось сказав Страйкові: «Чорт, та я знаю твого старого краще за тебе!» — бо спромігся згадати ім’я сесійного музиканта, який брав участь у записі найвідомішого альбому «The Deadbeats» і якому Рокбі зламав зуба, коли, розлютившись, ударив по саксофону.

Була перша ночі. Страйк уже майже не сприймав постійного притишеного гупання бас-гітари на два поверхи нижче й рипіння і шурхотіння з мансарди над головою, де менеджер пабу насолоджувався розкішшю регулярного душу й домашньої їжі.

Втомлений, та поки що не готовий залізти у спальник, Страйк продовжив копатися в інтернеті й добув домашню адресу Ґі Соме, відзначивши, що той мешкає неподалік Кентигерн-Гарденз. А потім набрав у рядку адреси «www.arrse.co.uk», мов чоловік, що після робочої зміни автоматично іде в улюблений паб.

На форум армійських пліток Страйк не заходив, відколи Шарлотта кілька місяців тому заскочила його за читанням

цього сайту і повелася так, як інша жінка могла б зреагувати, застукавши свого партнера за переглядом порно. Вибухнув скандал, бо вона вирішила, що він тягнеться до старого життя, адже нове його не задовольняє.

Сайт віддзеркалював армійську ментальність в усій своїй красі, ще й записану мовою, якою Страйк чудово володів. Тут були акроніми, які він знав напам’ять; жарти, яких не зрозуміли б чужі; всі проблеми життя на службі — від скарг батька, чийого сина цькують у школі на Кіпрі, до зловживань з боку прем’єр-міністра, відзначених у доповіді Чилкота. Страйк читав допис по допису, іноді пирхав, потішений, але розумів, що таким чином послаблює свій спротив привидові, який знову почав дихати в потилицю.

То був його рідний світ — світ, де Страйк почувався щасливим. Попри незручності й труднощі армійського життя, попри те, що на службі він втратив півноги, Страйк не жалкував про жоден день, проведений в армії. І все одно, навіть перебуваючи серед цих людей, він не був одним з них. Він був представником військової поліції: спершу «мавпеням», потім «костюмом», але і так, і так людиною, яку простий військовий боїться і зневажає.

Якщо до тебе заговорив спецроз, слід відповідати: «Без коментарів, я вимагаю адвоката». Підійде також звичайне «Дякую, що звернули увагу».

Страйк востаннє хрюкнув зо сміху, а потім різко закрив сайт і вимкнув комп’ютер. Він був такий утомлений, що процес знімання протезу забрав удвічі більше часу, ніж зазвичай.

9

Недільного ранку, дуже погожого, Страйк пішов до Студентської спілки помитися. І знову, розпроставши плечі та скрививши сердиту гримасу, яка дуже пасувала до рис його обличчя, він набув достатньо загрозливого вигляду, щоб його не зупинили на вході. Він повештався біля роздягалень, чекаючи на мить спокою, щоб не митися на очах у студентів, бо така визначна риса, як протез, легко закарбувалася б у когось у пам’яті.

Помившись і поголившись, Страйк на метро доїхав до «Гаммерсміт-Бродвею», насолоджуючись несмілим сонячним промінням, що блимало крізь скляний дах торгівельного центру, через який він піднявся на вулицю. Далекі крамниці на Кінг-стріт повнилися людьми, мов у суботу. Тут був метушливий, бездушний торгівельний центр, але Страйк знав, що за десять хвилин опиниться у сонній, майже сільській місцевості на березі Темзи.

Він ішов під гуркіт машин і згадував недільні дні у Корнволлі свого дитинства, коли зачинялося все, крім церкви та пляжу. За тих часів неділя була особливим днем; насичена відлуннями й шепотами тиша, негучний дзвін порцеляни і запах м’ясної підливки, телевізор, нудніший за порожні торгові вулиці, й ненастанне шурхотіння хвиль на пляжі, де вони з Люсі по щиколотки забігали у воду, не маючи інших занять.

Мама колись сказала йому: «Якщо Джоан права і на мене чекає пекло, там буде вічна неділя у клятому Сент-Мосі».

Ідучи від торгівельного центру в бік Темзи, Страйк набрав свого клієнта.

— Джон Бристоу? Вибачте, що турбую у вихідний, Джоне...

— Корморан? — перепитав Бристоу, одразу сприязнівши.— Все гаразд, все абсолютно гаразд! Як усе пройшло з Вілсоном?

— Дуже добре, дуже корисно, дякую. Я хотів спитати, чи не допоможете ви мені знайти Лулину подружку. Це дівчина, з якою вона познайомилася на лікуванні. Її ім’я починається з літери «р» — щось на взір Рейчел чи Ракель,— і коли Лула померла, вона жила у притулку Святого Ельма. Не пригадуєте?

На мить запала тиша. Коли Бристоу знову заговорив, у його голосі звучало розчарування на межі з роздратуванням.

— Нащо вам вона? Тенсі чітко сказала, що голос, який вона чула з Лулиної квартири, був чоловічий.

— Мене ця дівчина цікавить не як підозрювана, а як свідок. Лула мала з нею зустрітися у крамниці «Вашті» одразу після того, як з’їздила до матері.

— Так, знаю — з розслідування. Я просто... ну, вам видніше, звісно, але я просто не розумію, як вона може знати щось про події тієї ночі. Слухайте, заждіть хвильку, Корморане... я тут у матері, тут ще люди... зараз знайду тихіше місце для розмови...

До Страйка долинули кроки, притишені вибачення, й у слухавці знову почувся голос Бристоу.

— Вибачте, не хотів усього цього казати при медсестрі. Власне, коли ви подзвонили, я був подумав, що то черговий охочий розпитати мене про Дафілда. Мені всі знайомі через нього телефонують.

— А що з ним?

— Видно, що ви не читаєте «Ньюс оф зе ворлд». Там ціла стаття, з фотографіями: вчора Дафілд ні сіло ні впало прийшов до моєї матері. Під будинком зібралися фотографи; з того було багато незручностей, сусіди обурилися. Я був у місті з Елісон, а то я б його нізащо не впустив.

— Чого йому було треба?

— Слушне питання. Тоні, мій дядько, гадає, що гроші — але Тоні в принципі вважає, що всі люди полюють на гроші; добре, що довіреність у мене, тож ловити йому не було чого. Бозна, нащо він прийшов. Добре принаймні, що мама його не впізнала. Їй дають сильне знеболювальне.

— А звідки преса дізналася про його візит?

— Це питання,— озвався Бристоу,— ще краще. Тоні гадає, що він сам їм подзвонив.

— Як ваша мама?

— Погано, зовсім погано. Кажуть, вона може протриматися ще кілька тижнів, а може... все може статися щомиті.

— Дуже прикро це чути,— мовив Страйк. Підвищив голос, проходячи під розв’язкою, по якій гуркотіли машини.— Отже, якщо ви раптом знаєте, як звати ту Лулину подругу...

— Боюся, що й досі не розумію вашої цікавості до неї.

— Лула змусила цю дівчину приїхати до Ноттинг-Гіллу аж з Гаммерсміту, провела з нею п’ятнадцять хвилин і пішла геть. Чому не лишилася? Навіщо їм була така коротка зустріч? Усе незвичне, що сталося незадовго до раптової смерті, може мати значення.

— Розумію,— відповів Бристоу після недовгого вагання.— Але... власне, така поведінка не була для Лули незвичною. Я вже вам казав — вона бувала дещо... дещо егоїстична. В її дусі вирішити, що коротка зустріч подругу цілком задовольнить. Вона часто виявляла щодо людей отакий мимолітний ентузіазм, а тоді кидала їх.

Його розчарування напрямом, у якому Страйк повів розслідування, було настільки очевидне, що детектив вирішив — час обережно натякнути, що величезні гроші за роботу клієнт платить недарма.

— Я також дзвоню повідомити, що завтра увечері маю зустріч з одним з детективів, які вели справу. З Ериком Ворд-лом. Сподіваюся отримати справу на руки.

— Фантастично! — Бристоу, здавалося, це вразило.— Яка швидка робота!

— Ну, я маю деякі зв’язки у Лондонській поліції.

— Отже, у вас будуть відповіді стосовно Бігуна! Ви читали мої нотатки?

— Так, дуже корисні,— відповів Страйк.

— А я тут намагаюся домовитися про обід з Тенсі Бестиґі цього тижня, щоб ви могли з нею познайомитися і з перших вуст почути її свідчення. Я зателефоную вашій секретарці, гаразд?

— Чудово.

Секретарка, для якої він не мав роботи і яку не міг собі дозволити, подумав Страйк, усе-таки допомагала створити враження професійності.

Притулок Святого Ельма для безхатніх знайшовся просто за гуркітливою бетонною розв’язкою. Негарний, незграбний сучасник мейферського Лулиного будинку — будівля червоної цегли з простим і пошарпаним білим личкуванням; ані кам’яних сходів, ані садка, ані елегантних сусідів — лише обідрані двері, що відчинялися просто на вулицю, облізла фарба на віконницях, загальна занедбаність. Утилітарний сучасний світ змикав навколо будівлі кільце, аж поки вона не опинилася в облозі; вона вибивалася зі свого оточення — за якихось двадцять ярдів проходила розв’язка, і вікна верхніх поверхів дивилися просто на бетонну огорожу і нескінченний потік машин. Великий сріблястий дзвінок і переговірний пристрій вкупі з потворною, обвішаною дротами чорною камерою у металевій клітці над одвірком надавали притулку виразної схожості чи то зі шпиталем, чи то з в’язницею.

Під дверима курила виснажена дівчина з ранкою в кутику вуст, у брудному чоловічому джемпері — її фігурка тонула в ньому. Дівчина спиралася спиною на стіну і порожніми очима споглядала торгівельний центр десь за п’ять хвилин ходи від будинку, а коли Страйк натиснув дзвінок, глянула на нього дуже уважно, ніби прораховуючи його потенціал.

Двері відчинялися просто у маленьке, затхле, брудне фойє, обшите пошарпаною шалівкою. Ліворуч і праворуч виднілися замкнені двері зі скляними вставками, крізь які Страйк розгледів голий коридор і похмуру бічну кімнату з повним столом буклетів, старою дошкою для дартсу і помережаною дірками стіною. Просто попереду виднілася реєстратура, схожа на кіоск із металевими ґратами.

Жінка за столом читала газету і жувала жуйку. Коли Страйк запитав, чи можна поговорити з дівчиною на ім’я, здається, Рейчел, подругою Лули Лендрі, вона глянула на нього з підозрою і без приязні.

— Ви журналіст?

— Ні, я знайомий знайомого.

— Тоді ви мусите знати, як її точно звати, ні?

— Рейчел? Ракель? Щось таке.

У кіоску за спиною недовірливої жінки з’явився лисуватий чоловік.

— Я приватний детектив,— пояснив Страйк, підвищуючи голос, і лисий роззирнувся з зацікавленим виглядом.— Ось моя картка. Мене найняв брат Лули Лендрі, й мені треба поговорити з...

— А, то ти Рошель шукаєш? — спитав лисий, підходячи до ґрат.— Ні, друже, її тут нема. Виїхала.

Його колега, явно не дуже задоволена готовністю лисого говорити зі Страйком, звільнила місце і зникла з очей.

— І давно вона виїхала?

— Та вже кілька тижнів. Та ні, кілька місяців.

— Не знаєте, куди вона поїхала?

— Гадки не маю, друже. Мабуть, знову живе на вулиці. Вона кілька разів отак поверталася і зникала. Непроста дівчина. З головою не все гаразд. Каріанна, мабуть, щось знає. Зажди-но. Каріанно! Агов! Каріанно!

Зморена дівчина з розбитою губою зайшла з сонця в приміщення і примружила очі.

— Шо?

— Рошель не бачила?

— На біса мені бачитися з тією кінченою сукою?

— Тобто не бачила її? — спитав лисий.

— Нє. Курити є?

Страйк пригостив її цигаркою; дівчина заклала її за вухо.

— Десь тут має вештатися. Жанін каже, бачила її,— розповіла Каріанна.— Рошель щось таке верзла, ніби квартиру має чи шо. Сука брехлива. Ніби Лула Лендрі все лишила їй. Нє! А нащо тобі та Рошель? — поцікавилася Каріанна у Страйка, і зрозуміло було, що їй кортить знати, чи не дають тут грошей і чи не заплатять їй замість Рошель.

— Хочу поставити кілька питань.

— Про шо?

— Про Лулу Лендрі.

— О,— промовила Каріанна, і в її жадібних очах з’явився вогник.— Не такі вони вже були й великі подруги. Не треба вірити всьому, шо каже Рошель, то брехлива сучара.

— А про що вона брехала? — поцікавився Страйк.

— Та про все. Зуб даю, вона вкрала половину тих речей, шо Лула їй типу купила.

— Та ну, Каріанно,— м’яко заперечив лисий.— Вони були подруги,— сказав він до Страйка.— Лендрі часто приїздила по неї на машині. Через це,— він глянув на Каріанну,— виникли певні образи.

— Я не ображалася,— огризнулася Каріанна.— Я вважала ту Лендрі просто вискочкою. Та сучка навіть гарна не була.

— Рошель казала, що має тітку в Кілбурні,— зазначив лисий.

— Вони постійно сварилися,— додала дівчина.

— Ви знаєте ім’я чи адресу тієї тітки? — спитав Страйк, але обоє похитали головами.— А яке у Рошель прізвище?

— Я не знаю. А ти, Каріанно? Ми тут багатьох знаємо лише на ім’я,— пояснив Страйкові лисий.

Більше з них нічого не вдалося витягнути. Останнього разу Рошель була у притулку понад два місяці тому. Лисий знав, що вона колись відвідувала клініку Святого Фоми, але чи ходить туди зараз — не знав.

— Вона мала психічні напади. Приймала купу ліків.

— Срати вона хотіла, коли Лула померла,— раптом сказала Каріанна.— Їй те було до дупи.

Чоловіки глянули на неї. Каріанна знизала плечима з виглядом людини, яка просто повідомила неприємну істину.

— Слухайте, якщо Рошель раптом з’явиться, дасте їй мої контакти і попросите подзвонити?

Страйк дав обом по візитівці, й обоє зацікавлено втупилися у картки.

Зайнявши отак їхню увагу, Страйк вихопив з-під ґрат примірник «Ньюс оф зе ворлд», який читала жінка з жуйкою, і заховав під пахву. Тоді бадьоро попрощався з обома і пішов.

Стояла тепла весняна днина. Страйк енергійно прямував у бік мосту Гаммерсміт, чий сіро-зелений колір і химерні оздоби мальовничо мінилися під сонцем. Уздовж протилежного берега Темзи чимчикував самотній лебідь. Офіси й крамниці ніби лишилися десь за сотні миль звідси. Звернувши праворуч, Страйк пішов тротуаром між річковою огорожею і рядами невисоких будинків, подеколи оздоблених балконами чи заростями гліцинії.

У «Синьому якорі» Страйк купив собі пінту пива й сів надворі на дерев’яну лаву, лицем до річки і спиною до синьо-білого фасаду. Запаливши цигарку, він розгорнув газету на четвертій сторінці й виявив кольорове фото Евана Дафілда (похилена голова, букет білих квітів у руках, чорне пальто розмаялося на вітрі) й заголовок: «ДАФІЛД ВІДВІДУЄ ЛУЛИНУ МАМУ НА СМЕРТНОМУ ЛОЖІ».

Стаття була ні про що — просто трохи розширений текст заголовка. Підведені очі, розвіяне вітром пальто, ніби не від світу сього вираз обличчя — в такому самому вигляді Дафілд ходив на похорон своєї покійної дівчини. У статті його називали «проблемний актор і музикант Еван Дафілд».

У кишені завібрував мобільний; витягнувши його, Страйк виявив текстове повідомлення з невідомого номера.

Ньюс оф зе ворлд с.4 Еван Дафілд. Робін

Широко всміхнувшись, Страйк заховав телефон назад у кишеню. Сонце приємно гріло голову й плечі. Квилили, кружляючи над головою, мартини, і Страйк, щасливий з того, що нікуди не треба йти і ніхто його не чекає, влаштувався читати газету на залитій сонцем лавці.

10

Робін хиталася в такт з рештою пасажирів у забитому поїзді метро на лінії «Бейкерлоо». Обличчя у всіх були скорботні й напружені, як і личить у понеділок уранці. В кишені задзижчав телефон, і Робін не без труднощів видобула його, неприємно упершись ліктем у котрусь із ділянок дряблого тіла свого сусіди — чоловіка при костюмі та з галітозом. Побачивши, що повідомлення від Страйка, вона відчула захват — майже такий самий, як коли вчора натрапила у газеті на новину про Дафілда. Відкривши повідомлення, вона прочитала:

Мене немає. Ключі за бачком у туалеті. Страйк.

Робін не стала ховати телефон у кишеню і так і тримала його в руці, поки поїзд торохкотів темними тунелями, а вона намагалася не вдихати сморід з рота дряблого чоловіка. Настрій зіпсувався. Вчора вони з Метью вечеряли в товаристві двох університетських друзів Метью в його улюбленому гаст-ропабі — у «Вітряку-на-Коммоні». Коли Робін побачила фото Евана Дафілда у розгорнутій газеті на сусідньому столику, то, мало не задихнувшись, вибачилася і просто посеред чергової оповіді Метью вийшла, щоб написати Страйкові повідомлення.

Метью потім дорікав їй за погані манери, а надто за те, що вона не пояснила, нащо виходить,— тільки б зберегти оту свою сміховинну таємницю.

Робін міцно вхопилася за поруччя, адже поїзд почав сповільнюватися, і сусіда навалився на неї. Вона почувалася безглуздо і злилася на обох чоловіків — а надто на детектива, який, здавалося, геть не зацікавився незвичною поведінкою колишнього бойфренда Лули Лендрі.

Поки Робін дійшла до офісу через звичний розгардіяш на Денмарк-стріт, поки видобула з-за бачка ключ і поки знову отримала відмову від зверхньої секретарки в офісі Фреді Бестиґі, настрій у неї геть спаскудився.

Страйк у цей час проходив повз місце, де трапилася одна з найромантичніших митей у житті Робін, хоч сам і гадки про те не мав. Сьогодні вранці під п’єдесталом статуї Ерота товпилися італійські підлітки, а Страйк прямував у бік собору Святого Якова — на Ґласгаус-стріт.

Вхід до «Казарми», нічного клубу, який настільки сподобався Дібі Макку, що він там провів аж три години, щойно зійшовши з літака з Лос-Анджелеса, був неподалік площі Пікадиллі. Фасад бетонний, ніби у промислової будівлі, назва лискучими чорними літерами написана вертикально. Клуб займав чотири поверхи. Як і очікував Страйк, над входом розміщувалися камери спостереження, кут огляду яких охоплював майже всю вулицю. Страйк обійшов будівлю, відзначаючи наявність пожежних виходів, і склав собі приблизний план прилеглих територій клубу.

Вчора ввечері, після другої тривалої сесії в інтернеті, Страйк склав повне враження щодо публічно висловленої цікавості Дібі Макка до Лули Лендрі. Репер згадував модель у текстах трьох треків на двох окремих альбомах; згадував про неї і в інтерв’ю — як про ідеальну жінку і рідну душу. Важко було визначити, наскільки серйозно Макк відпускав ті коментарі; з прочитаних інтерв’ю Страйк зробив висновок, що тут слід брати до уваги і Макків специфічний гумор — обачний і двозначний; і ту повагу на межі з острахом, яку Макк вселяв у мало не в усіх, хто брав у нього інтерв’ю.

Колишній бандит, який у рідному Лос-Анджелесі сидів за зброю і наркотики, нині Макк став мультимільйонером і не тільки зробив кар’єру в музиці, а й володів кількома прибутковими бізнесами. Без сумніву, преса була «у захваті» (як висловилася Робін), коли просочилися новини, що студія звукозапису зняла Маккові помешкання просто під Лулиною квартирою. Ходило чимало шалених теорій про те, що станеться, коли Дібі Макк опиниться по сусідству з жінкою своєї мрії, і як цей новий скандальний штрих вплине на буремні стосунки Лендрі й Дафілда. Статті ні про що рясніли явно облудними коментарями «друзів» обох фігурантів: «Він уже дзвонив їй і запросив на вечерю», «Вона влаштовує для нього невелику вечірку на честь прибуття до Лондона». Ці фантазії майже заглушили хор обурених виступів різноманітних колумністів, які вважали, що двічі засудженого Макка, чия музика — за їхніми словами — уславлювала його кримінальне минуле, не слід пускати до країни.

Вирішивши, що більше нічого корисного на вулицях навколо «Казарми» не побачить, Страйк пішки рушив далі, занотовуючи розташування подвійних жовтих ліній, де машинам можна підбирати і висаджувати пасажирів, паркувальні обмеження у п’ятницю й наявність камер спостереження на навколишніх будинках. Завершивши нотатки, Страйк вирішив, що заслужив на чашку чаю і сандвіч з шинкою, якими і поласував у невеличкій кав’ярні, читаючи покинутий кимсь примірник «Дейлі мейл».

Він пив уже другу чашку і наполовину дочитав веселу оповідь про те, як осоромився прем’єр-міністр, обізвавши підстаркувату пані «ханжею», не знаючи, що мікрофон досі увімкнений, аж тут задзвонив телефон.

Тиждень тому Страйк скеровував усі дзвінки своєї небажаної тимчасової секретарки на автовідповідач. Цього разу він узяв слухавку.

— Добридень, Робін, як ся маєте?

— Добре. Телефоную, щоб переказати вам повідомлення.

— Переказуйте,— озвався Страйк, тримаючи напоготові ручку.

— Дзвонила Елісон Кресвелл — секретарка Джона Бристоу — і повідомила, що на завтра на першу годину замовила столик у «Кіпріані». Бристоу познайомить вас із Тенсі Бестиґі.

— Чудово.

— Я знову телефонувала у компанію Фреді Бестиґі. Вони вже зляться. Кажуть, що він у Лос-Анджелесі. Я лишила ще одне прохання йому передзвонити вам.

— Добре.

— Знову дзвонив Пітер Ґіллеспай.

— Ага,— озвався Страйк.

— Каже, щось термінове, просить зв’язатися з ним якнайшвидше.

Страйк подумав, чи не попросити її передзвонити Ґіллеспаю і переказати, щоб ішов у сраку.

— Ага, я зв’яжуся. Можете мені прислати на телефон адресу нічного клубу «Юзі»?

— Авжеж.

— І пошукайте номер Ги Соме. Це дизайнер такий.

— Треба казати «Ґі»,— виправила Робін.

— Що?

— Його так звати. Ґі, а не «Ги». Це з французької.

— А, гаразд. У будь-якому разі, знайдіть мені його контактний номер, гаразд?

— Гаразд,— озвалася Робін.

— Спитайте, чи готовий він зі мною поспілкуватися. Залиште повідомлення і в ньому розкажіть, хто я такий і хто мене найняв.

— Добре.

Страйк відзначив, що тон Робін дуже холодний. За секунду чи дві він здогадався чому.

— До речі, дякую за вчорашнє повідомлення,— сказав він.— Вибачте, що не відповів; я був у такому місці, що писати звідти було недоречно. Але якщо зможете зателефонувати Найджелу Клементсу, Дафілдовому агенту, це буде чудово.

Як він і сподівався, її ворожість одразу розтанула; коли Робін знову заговорила, її тон був на багато градусів тепліший — власне, радісно збуджений.

— Але ж Дафілд не може мати до цього стосунку, правда? У нього залізне алібі!

— Авжеж, але це ми ще побачимо,— озвався Страйк, навмисне зловісно.— І ще, Робін, якщо мені знову прийде погроза... вони зазвичай приходять по понеділках...

— То що зробити? — з ентузіазмом спитала вона.

— Покладіть до решти,— відповів Страйк.

Він не мав певності,— це було несхоже на Робін, яка здалася йому дуже чемною дівчиною,— але Страйкові здалося, що вона, кладучи слухавку, бурмоче «ну і йди в сраку».

Решту дня Страйк займався нудною, але необхідною роботою. Коли Робін надіслала йому адресу «Юзі», він поїхав до другого нічного клубу — цього разу в південному Кенсингтоні. Контраст із «Казармою» був разючий; скромний фасад «Юзі» міг би належати елегантному приватному будинку. Тут над дверима теж кріпилися камери спостереження. Страйк під’їхав на Чарльз-стріт, де, як він небезпідставно гадав, мешкав Ґі Соме, і пішки пройшовся найкоротшим, як йому видавалося, маршрутом від домівки дизайнера до будинку, в якому померла Лендрі.

Під вечір нога в нього знову дико боліла, і Страйк зупинився перепочити й попоїсти, перш ніж їхати до «Пір’я» біля Скотланд-Ярду, де йому призначив зустріч Ерик Вордл.

Це був черговий вікторіанський паб, цього разу з величезними вікнами — майже від підлоги до стелі,— які виходили на велику сіру будівлю двадцятих років, оздоблену статуями роботи Джейкоба Епштейна. Найближча з них прикрашала собою одвірок: у вікна пабу зазирало гнівне божество; його обіймав малий син, який так химерно вивернувся, що глядачу було видно геніталії. Втім, плин часу згладив шоковий ефект.

Усередині пабу стукали, грюкали і мінилися яскравими вогниками гральні автомати; на стіні велика плазма, оточена м’якою шкіряною оббивкою, без звуку показувала матч «Вест Бромвіч Альбіон» — «Челсі», а з прихованих динаміків плакала й жалілася Емі Вайнгауз. На кремовій стіні над довгим шинквасом були написані назви сортів пива; навпроти піднімалися на другий поверх сходи темного дерева з блискучим мідним поруччям.

Страйкові довелося чекати, поки йому наллють, і за цей час він устиг роззирнутися.

У закладі було повно чоловіків, більшість із яких мали по-військовому короткі зачіски, але навколо одного з високих столиків зібралося трійко дівчат з мандариновою засмагою, з розпущеним пергідрольним волоссям і в крихітних тісних сукнях; вони переступали з ноги на ногу на височезних підборах і прикидалися, ніби не помічають, що на них дивиться єдиний чоловік, який п’є тут на самоті. По-юначому привабливий, вбраний у шкірянку, він сидів на високому стільці біля сусіднього вікна і роздивлявся їх тренованим оком. Страйк купив собі пінту темного корнволльського і підійшов до нього.

— Корморан Страйк,— відрекомендувався він, опинившись біля Вордлового столика. Той мав чуприну з тих, яким Страйк завжди заздрив: Вордла б ніхто не обізвав лобкоголовим.

— Ага, я так і подумав, що це ти,— кивнув поліціянт і потиснув йому руку.— Анстис казав, що ти здоровило.

Страйк і собі підтягнув високий дзиґлик, а Вордл без жодних преамбул мовив:

— То що тобі від мене, власне, треба?

— Минулого місяця біля «Ілінг-Бродвею» закололи чоловіка. Такого собі Дайма Єйтса. Він був поліційним донощиком, так?

— Так, і отримав ножа у шию. Але ми знаємо, хто це зробив,— зі зверхнім смішком відповів Вордл.— Це знає половина Лондона. Якщо це вся твоя інформація...

— Але ж ви не знаєте, де він, правда?

Швидко глянувши на дівчат, які старанно вдавали, що не помітили того погляду, Вордл дістав з кишені записник.

— Кажи.

— У букмекерській конторі «Бетбастерс», що на Гекніроуд, працює дівчина на ім’я Шона Голланд. Вона мешкає в орендованій квартирі за дві вулиці від контори. Нині вона має непроханого гостя, такого собі Бретта Фірні, який раніше бив її сестру. Вочевидь, той Бретт не така людина, якій можна відмовити у гостинності.

— Є точна адреса? — спитав Вордл, енергійно записуючи.

— Я тільки-но сказав тобі ім’я орендаторки і половину адреси. Може, побудеш трохи детективом?

— Звідки, кажеш, дізнався про це? — спитав Вордл, і далі тицяючи у блокнот, який тримав під столом на коліні.

— Я не казав,— спокійно мовив Страйк, попиваючи пиво.

— Маєш цікавих друзів, так?

— Дуже. А тепер, щоб ми були квитами...

Вордл поклав блокнот у кишеню і засміявся.

— Те, що ти мені дав, може виявитися лайном собачим.

— Це не лайно. Вордле, грай чесно.

Поліціянт якусь мить дивився на Страйка, розриваючись між задоволенням і підозріливістю.

— А що тобі, власне, треба?

— Я казав по телефону — трохи інсайдерської інформації про Лулу Лендрі.

— Ти газет не читав?

— Я ж кажу — інсайдерська інформація. Мій клієнт гадає, що там не все чисто.

Вордлове обличчя закам’яніло.

— На таблоїд працюємо, га?

— Ні,— відповів Страйк.— На її брата.

— На Джона Бристоу?

Вордл зробив великий ковток, поглядаючи на стегна найближчої дівчини. Обручка на його руці відбивала мигтіння червоних вогників пінбольного автомата.

— Він і досі поведений на тих кадрах з камер спостереження?

— Згадував про них,— зізнався Страйк.

— Ми намагалися їх вистежити,— сказав Вордл,— тих двох чорних. Написали оголошення. Ніхто не відгукнувся. Не диво — якраз тоді, коли вони там ходили, спрацювала сигналізація на одній з машин. «Мазераті». Жирна здобич.

— Гадаєш, вони просто викрадачі машин?

— Я не кажу, що вони цим займаються постійно; може, просто побачили свій шанс, запарковану машину — що за йолоп додумався залишати «мазераті» на вулиці? Але була друга ночі, собачий холод, і мені щось не спадають на думку безневинні причини, які б спонукали двох чоловіків зустрітися о такій годині на вулиці у Мейфері, де ніхто з них, наскільки нам відомо, не проживає.

— І не відомо, звідки вони прийшли і куди поділися потім?

— Ми майже цілком упевнені, що той, котрий так захопив свідомість Бристоу, той, що перед Лулиним падінням прямував до її будинку, зійшов з автобуса номер тридцять вісім на Вілтон-стріт об одинадцятій п’ятнадцять. Не відомо, що він робив наступні півтори години, поки не пройшов під камерою на Белламі-роуд. Він повернувся за десять хвилин після того, як Лендрі стрибнула, пробіг по Белламі-роуд і, мабуть, завернув на Велдон-стріт. Є зйомка камери спостереження з Теобалдс-роуд, де за двадцять хвилин з’являється дуже схожий чоловік — високий, чорний, у каптурі, обличчя затулене шарфом.

— Він у нічогенькій формі, якщо опинився на Теобалдс-роуд за двадцять хвилин,— прокоментував Страйк.— Це біля Клеркевеллу, так? Десь дві чи дві з половиною милі відстані. А на тротуарах була крига.

— Ну, не факт, що то він. Зйомка казна-яка. Бристоу вважає дуже підозрілим те, що він ховав обличчя, але тієї ночі було мінус десять — я сам пішов на роботу у балаклаві. Так чи так, немає значення, чи був він на Теобалдс-роуд, бо ніхто його так і не впізнав.

— А другий?

— Пробіг десь двісті ярдів по Галлівел-стріт, а куди подівся потім — не відомо.

— А коли прийшов — теж не відомо?

— Він міг прийти звідки завгодно. У нас більше немає записів з ним.

— Але ж у Лондоні десятки тисяч камер спостереження, так?

— Вони досі далеко не повсюдні. І камери нічого для нас не вирішують, якщо їх не обслуговують і не знімають дані. Камера на Гарриман-стріт не працювала, на Медоуфілд-роуд чи Гартлі-стріт камер узагалі немає. Ти, Страйку, такий самий, як усі: хочеш цивільних свобод, коли сказав жінці, що сидиш в офісі, а сам пішов до стрипклубу, але якщо хтось лізе тобі у вікно ванної, то подавай тобі цілодобове спостереження. Але це взаємовиключні речі.

— Я не прагну ні того, ні того,— озвався Страйк.— Я просто питаю про Бігуна номер два.

— Закутаний по самісінькі очі, як і його приятель; видно було тільки руки. На його місці, маючи на совісті «мазера-ті», я б спробував сховатися у пабі й вийти з натовпом інших людей. На Галлівел-стріт є заклад під назвою «Боджо», куди він міг зайти і загубитися серед пияків. Ми перевіряли,— додав Вордл, випереджуючи питання Страйка.— За відео ніхто його не впізнав.

Якусь мить вони пили мовчки.

— Навіть якщо ми б їх знайшли,— сказав Вордл, відставляючи кухоль,— то в найкращому разі почули б про її падіння від безпосередніх очевидців. У її квартирі не виявлено жодних слідів чужої ДНК. Там побували тільки ті, хто й мав.

— У Бристоу ці думки з’явилися не лише через дані з камер спостереження,— зазначив Страйк.— Він також спілкувався з Тенсі Бестиґі.

— Ані пари з вуст про цю кінчену Тенсі Бестиґі,— роздратувався Вордл.

— Доведеться згадати про неї, бо мій клієнт вважає, що вона каже правду.

— І далі вона своєї править? Досі не здалася? Чекай, я тобі зараз розповім, що ця місіс Бестиґі за фрукт.

— Кажи,— припросив Страйк, притискаючи кухоль з пивом до грудей.

— Ми з Карвером прибули на місце події десь за двадцять чи двадцять п’ять хвилин після того, як Лендрі поцілувалася з асфальтом. Патрульна поліція була вже там. Тенсі Бестиґі й досі була в істериці, коли ми її побачили, верзла казна-що, трусилася й верещала, мовляв, у будинку вбивця. За її словами, не спала вона о другій ночі через те, що вийшла попісяти, і якраз почула крики з квартири на два поверхи вище, а тоді повз вікно пролетіло тіло Лендрі. Тут треба зазначити, що в тій будівлі на вікнах потрійне скло чи щось таке. Вікна спеціально зроблені так, щоб опалення і кондиціювання не вилітали, а гамір з вулиці не влітав. Коли ми допитували Тенсі Бестиґі, під вікнами була сила-силенна поліційних машин і сусідів, але всередині про те можна було здогадатися хіба що з блакитних спалахів мигавок. Там було тихо, мов у довбаній піраміді. Я і кажу до неї: «Місіс Бестиґі, ви точно чули крики? Бо квартира досить-таки звуконепроникна». А вона стоїть на своєму. Каже, що Лендрі вигукнула щось типу «ах ти брехло проклятуще». Слухові галюцинації — ось як це зветься,— виснував Вордл.— І не таке почуєш, коли нюхнеш стільки коксу, що аж мізки через ніздрі крапають.

Він зробив ще один великий ковток зі свого кухля.

— Хай там як, ми довели, що вона нічого не могла чути. Бестиґі наступного дня переїхали до приятеля, щоб преса не діставала, і двоє наших зайшли до їхньої квартири, а третій з балкона Лендрі кричав мов різаний. Двоє з другого поверху й слова не почули з того, що він кричав,— і при тому були тверезі як скельце, та ще й спеціально слухали. Та поки ми доводили, що пані марить, місіс Бестиґі встигла обдзвонити половину Лондона і розпатякати, нібито є єдиним свідком убивства Лули Лендрі. Преса вже вчепилася за ту версію, бо сусіди чули, як хтось кричав, що в будинку чужий. Ми навіть удруге не встигли з Тенсі поговорити, а газети вже почали звинувачувати Евана Дафілда. Ми пояснили, що довели той факт, що вона нічого не могла чути, але вона не хотіла визнавати, що то виплід її уяви. Вона якраз перебувала на хвилі уваги, преса юрмилася в неї під дверима, мов та Тенсі раптом сама стала ожилою Лулою Лендрі. Тож вона просто заявила: «Ой, а я не казала? Я вікно відчинила. Авжеж, відчинила вікно, подихати свіжим повітрям».

Вордл презирливо засміявся.

— Надворі мінус, сніг валить.

— А вона була у спідньому, так?

— І на вигляд — мов вішалка, до якої приклеїли двійко пластикових мандаринів,— кивнув Вордл. Порівняння вийшло у нього так легко, що Страйк зрозумів — Вордл йому не першому це каже.— Гаразд, ми перевірили і цю версію, зняли відбитки — і нічого вона не відчиняла. Ні на засувках, ні поблизу жодних відбитків; прибиральниця все протерла вранці напередодні смерті Лендрі й після того не заходила. А коли ми прибули, вікна взагалі були зачинені й замкнені. Тож який тут єдино можливий висновок? Пані Тенсі Бестиґі — брехло.

І Вордл допив пиво.

— Давай ще по одному,— запропонував Страйк і рушив до шинквасу, не чекаючи на відповідь.

Повертаючись за столик, він відзначив, з якою цікавістю Вордл позирає на його ноги. За інших обставин Страйк, може, і постукав би протезом по ніжці стола зі словами «оця штучна».

Натомість він поставив на стіл два кухлі з пивом і свинячі шкварки, які, на його роздратування, подали у маленькій білій креманці, й продовжив розмову з того місця, де вона обірвалася.

— Але ж Тенсі Бестиґі точно бачила падіння Лендрі, так? Бо Вілсон каже, що почув удар тіла об землю буквально за мить до того, як місіс Бестиґі заверещала.

— Може, і бачила, але до ванної вона точно не попісяти вийшла. Вона вийшла пару доріжок занюхнути. Там ми їх і знайшли — рівненькі, напоготові.

— Тобто вона не все винюхала?

— Не все. Вочевидь, коли повз вікно пролетіло тіло, стало не до того.

— А вікно видно з ванної?

— Так. Досить чітко.

— Ви доволі швидко приїхали, я правильно розумію?

— Патрульні там були хвилин за вісім, ми з Карвером — десь за двадцять,— Вордл підняв кухоль, ніби пропонуючи тост за ефективну роботу поліції.

— Я говорив з Вілсоном, охоронцем,— зазначив Страйк.

— Га? Ну, він нормально впорався,— мовив Вордл не без поблажливої зверхності.— Він не винний, що мав пронос. Але він нічого не чіпав у квартирах і все ретельно обшукав, коли Лула стрибнула. Так, усе нормально зробив.

— І він, і його колеги дещо недбало ставилися до коду на дверях.

— Це звичайна справа. Людям доводиться запам’ятовувати надто багато номерів і паролів. Мені це добре знайомо.

— Бристоу дуже цікавлять можливості, які відкрилися за ті п’ятнадцять хвилин, коли Вілсон сидів у нужнику.

— Нас вони теж цікавили — десь хвилин п’ять, поки не стало зрозуміло, що місіс Бестигі — поведена на славі безголова курка.

— Вілсон зазначав, що двері до басейну були незамкнені.

— А він пояснив, як убивця потрапив до басейну чи вийшов звідти, не проминувши його? Бляха, цілий басейн,— додав Вордл,— здоровенний, як у нас у качалці, і для сраних трьох осіб. На першому поверсі за стійкою охорони — тренажерна зала. Підземний, бляха, паркінг. У квартирах мармур-шмармур... п’ятизірковий, щоб його, готель, а не житло.

І поліціянт повільно похитав головою, ремствуючи на нерівномірний розподіл статків.

— Інший світ,— додав він.

— Мене цікавить квартира на третьому,— сказав Страйк.

— Дібімаккова? — спитав Вордл, і, на великий подив Страйка, на обличчі у нього заграла щира, тепла усмішка.— А що там?

— Ти туди заходив?

— Зазирав, але там уже все обшукав Браянт. Порожньо. Вікна замкнені, сигналізація налаштована, працює.

— Браянт — це той, що налетів на столик і перекинув важливу вазу з важливими квітами?

Вордл форкнув.

— Уже чув про це, га? Містера Бестиґі аж трусило. О так. Двісті білих троянд у вазі завбільшки як кошик на сміття. Видно, вичитав про білі троянди у Макковому райдері. Ну, райдер,— заходився пояснювати Вордл, зі Страйкового мовчання вирішивши, що той не знає цього слова,— перелік речей, які мають бути у гримерці. Я думав, ти в курсі таких штук.

Страйк проігнорував натяк. Від Анстиса він сподівався на більше.

— І що, дізналися, навіщо Бестиґі так хотів всучити Макку ті троянди?

— Підмазував, ба ні? Мабуть, хотів затягнути Макка в котрийсь свій фільм. Його аж перекосило, коли почув, що Бра-янт розбив вазу. Верещав так, що мало не луснув.

— Нікому не здалося дивним, що він так засмутився через квіти, коли його сусідка лежала на вулиці з розтрощеною головою?

— Той Бестиґі — просто сволота,— з великим почуттям відповів Вордл.— Звик, що коли розтуляє пащеку, то всі стають на задні лапки. Пробував поводитися з нами як зі своїми підлеглими, але швидко втямив, що це не дуже розумно. Він старався відштовхнути нас від дружини, щоб вона трохи оговталася. Ліз на кожного, хто намагався з нею поговорити. А старий Фреді — те ще одоробало.

— Що його так непокоїло?

— Що більше вона ревла і трусилася, як мокра левретка, то очевидніше ставало, що вона під коксом. Фреді, мабуть, знав, що наркота десь є в квартирі, й поява поліції його геть не потішила. От і старався відвернути увагу, розвівши істерику з приводу своїх троянд за п’ять сотень. Я десь прочитав, що він подав на розлучення. Не диво! Звик, що преса ходить навколо нього навшпиньках, бо як що не так — він одразу подає в суд; а от увага того сорту, що звернулася на нього, коли Тенсі розтулила рота, Фреді не потішила. Преса намагалася зібрати весь врожай, який тільки можна. Згадали, як він кидався у підлеглих посудом. Як бив людей на зустрічах. Кажуть, він заплатив жінці чималого відкупного, щоб ані пари з вуст у суді про його сексуальне життя. Фреді взагалі відомий як першорядна паскуда.

— Ви не розглядали його як можливого підозрюваного?

— Ще й як розглядали; він там був, і відомо, що він схильний до насильства. Але несхоже було, що він там відзначився. Якби його жінка знала, що то Фреді зробив чи бодай що його не було у квартирі, коли Лендрі випала, то я готовий закластися, що вона б нам сказала. Коли ми приїхали, вона себе геть не контролювала. Але Тенсі стверджувала, що Фреді був у ліжку, і ліжко дійсно було розібране, ніби у ньому спали. І навіть якщо він якось вийшов так, що вона не помітила, то досі лишається питання — як він пройшов повз Вілсона? На ліфті він точно не міг спуститися, тож Фреді точно мусив би зустріти Вілсона, коли той піднімався сходами.

— Тобто часовий проміжок виключає його причетність?

Вілсон завагався.

— Ну, можливість є. Якщо припустити, що Бестиґі набагато прудкіший за типового чоловіка його віку й статури і що він утік одразу ж, як її штовхнув... Але досі лишається той факт, що у квартирі ми не виявили слідів його ДНК, і питання, як він міг вийти з квартири непомітно для власної жінки, і нарешті, така дрібниця, як причини, з яких Лендрі могла його впустити. Всі її друзі одностайно кажуть, що вона його терпіти не могла. Хай там як,— Вордл допив залишки пива,— Бестиґі — то така людина, яка, забажавши когось позбутися, швидше найме кілера. Своїх рук він не бруднитиме.

— Ще по пиву?

Вордл глянув на годинника.

— Тепер пригощаю я,— сказав він і пішов до бару. Три панянки, що стояли навколо високого столика, замовкли, жадібно на нього поглядаючи. Повертаючись попри них з напоями, Вордл усмішкою відповів на погляди і сів на дзиґлик поруч зі Страйком.

— А як тобі Вілсон у ролі потенційного убивці? — спитав у поліціянта Страйк.

— Ніяк,— відповів Вордл.— Він не встиг би піднятися і спуститися достатньо швидко, щоб зустріти Тенсі Бестиґі на першому поверсі. Май на увазі, що його резюме — лайно собаче. Його взяли на роботу на тій підставі, що він — колишній коп, але в поліції він ніколи не служив.

. — Цікаво. А де ж він працював?

— Він багато років заробляє в охоронній справі. Сам зізнався, що збрехав, щоб отримати першу роботу років з десять тому, і так і лишив цю брехню у резюме.

— Здається, Лендрі йому подобалася.

— Ага. Він старший, ніж здається,— не до ладу додав Вордл.— Він уже дідусь. Ці афрокарибійці старіють не так, як ми, еге ж? Я б йому дав не більше, ніж тобі.

Страйк без особливої цікавості подумав: а скільки ж мені, на твою думку, років?

— Її квартиру дивилися криміналісти?

— Звісно,— кивнув Вордл,— але тільки тому, що начальство хотіло виключити будь-які підозри. Ми за добу вже були впевнені, що це суїцид. Але довелося попрацювати ще, бо на нас дивився весь світ.

Він говорив з погано прихованою гордістю.

— Того ранку там усе вичистила прибиральниця — така гарненька полячка, англійською говорить жахливо, але з ганчіркою вправляється дай Боже як,— тож усі відбитки були чіткі й помітні. Нічого цікавого.

— Відбитки Вілсона там були, звісно ж, адже він обшукав квартиру вже після її падіння?

— Так, але в жодних підозрілих місцях їх не виявили.

— Отже, наскільки вам відомо, коли вона упала, в будівлі було всього троє людей. Дібі Макк теж мав там бути, але він...

— ...але він просто з аеропорту поїхав до нічого клубу, так,— кивнув Вордл. На його обличчі знову проступила тепла, ніби мимовільна усмішка.— Наступного дня я допитав Дібі у «Клариджесі». Здоровий дядько. Десь як ти,— сказав він, глянувши на широкі Страйкові груди,— тільки накачаний.

Страйк прийняв удар не протестуючи.

— Як і личить колишньому бандиту. Він у Лос-Анджелесі сидів, і не раз. Йому ледве дали британську візу.

— Привіз із собою цілий почет,— провадив Вордл.— Усі були там при ньому — пальці в перснях, на шиях татухи. Але він серед них був найкремезніший. Як такого Дібі зустрінеш у темному провулку, то обісрешся. Але в сто разів увічливіший за клятого Бестиґі. Спитав, як це я копом працюю без пістолета.

Поліціянт аж сяяв, і Страйк дійшов висновку, що він від зірки десь у такому самому захваті, як і Коловас-Джонс.

— Розмова була коротка, бо він тільки-но зійшов з літака і на Кентигерн-Гарденз навіть поткнутися не встиг. Формальність. У кінці я попросив його підписати мені його свіжий диск,— додав Вордл, ніби не в силах стриматися.— Тут зовсім лід розтанув, йому було приємно. Жінка хотіла виставити диск на продаж, але я не віддав...

Вордл замовк, явно зрозумівши, що бовкнув зайвого. Потішений, Страйк загріб жменю шкварок.

— А що Еван Дафілд?

— А, той,— озвався Вордл. Зоряний пил, яким поліціянта ніби припорошило, коли він говорив про Дібі Макка, розтанув; тепер він супився.— Гімнюк малий. Бісив нас від початку й до кінця. Ліг у клініку одразу після її смерті.

— Читав про це. А куди?

— До клініки Пріорату, куди ще? Терапія відпочинком, щоб її.

— І коли ви його допитали?

— Наступного дня, але довелося його пошукати; його підручні заважали нам, як тільки могли. Точно як Бестиґі, ага?

Не хотіли, щоб ми дізналися про його заняття. Жінка,— додав Вордл, насупившись ще дужче,— гадає, що він красунчик. Ти сам жонатий?

— Ні,— відповів Страйк.

— Анстис мені сказав, що ти пішов з армії, щоб побратися з жінкою, схожою на супермодель.

— І що Дафілд сказав, коли ви його знайшли?

— Вони поскандалили в нічному клубі «Юзі». Це бачила купа людей. Лула пішла, а він, за його словами, за п’ять хвилин вийшов слідом за нею, натягнувши ту свою вовчу маску. Вона затуляє всю голову. Дуже реалістична, волохата. Каже, забрав її з модної фотозйомки,— на Вордловому обличчі з’явилося презирство.— Він любить надягати ту маску, коли звідкілясь виходить, щоб позлити папараці. Отже, потому як Лендрі вийшла з «Юзі», він сів у свою машину — на нього чекав водій — і поїхав на Кентигерн-Гарденз. Водій це підтвердив. Ні, не так,— виправився Вордл,— він підтвердив, що возив на Кентигерн-Гарденз чоловіка у вовчій масці, про якого думав, що це Дафілд, бо і зріст, і статура, і одяг, і голос були, як у Дафілда.

— Він не знімав маску в машині?

— До її квартири від «Юзі» всього п’ятнадцять хвилин. Ні, не знімав. Він — інфантильний гімнюк. Там, за словами самого Дафілда, він побачив під будинком папараці й вирішив не заходити. Наказав водію везти його у Сохо, де той його і залишив. Дафілд пішки зайшов за ріг до свого дилера на Д’Арбле, де вмазався.

— І все це у масці?

— Ні, там він її зняв,— відповів Вордл.— Дилер, такий собі Вікліф, випускник приватної школи і наркоман, запекліший за Дафілда. Він дав детальні свідчення, підтвердивши, що Дафілд прийшов десь о пів на третю. Вони там були удвох, і так, я подумав був, що Вікліф міг збрехати заради Дафілда, але жінка на першому поверсі чула, як дзвонили у двері, й бачила Дафілда на сходах. Хай там як, Дафілд вийшов од Вікліфа десь о четвертій, натягнув свого вовка і поплентався туди, де, як він гадав, на нього чекав водій з машиною. Але водія не було. Сам водій каже, що сталося непорозуміння. На його думку, Дафілд — паскуда, яких пошукати; він нам добре це дав зрозуміти, коли давав свідчення. Платив йому не Дафілд, машину найняли за гроші Лендрі. Отже, Дафілд, не маючи при собі грошей, пішки рушив до квартири К’яри Портер у Ноттинг-Гіллі. Ми знайшли свідків, які бачили, як чоловік у вовчій масці ходив тамтешніми вулицями; є фото, де він випрошує сірники у жінки на цілодобовій парковці.

— На фото видно його обличчя?

— Ні, бо коли він говорив до неї, то натягнув маску, там тільки морда. Але вона каже, що то був Дафілд. Десь о четвертій тридцять він добрів до Портер. Вона поклала його на дивані, а за годину почула у новинах про смерть Лендрі й розбудила його, щоб сказати. Далі трагічні сцени і клініка.

— Передсмертну записку шукали? — спитав Страйк.

— Шукали. У квартирі нічого не знайшлося, на ноутбуці теж, але це й не диво. То був імпульсивний учинок. Лендрі хворіла на біполярний розлад, щойно посварилася зі своїм любчиком, от її й накрило — ну, ти розумієш, про що я.

Вордл глянув на годинник і допив кухоль.

— Треба йти. Жінка розсердиться, я їй пообіцяв, що затримаюся хіба що на півгодини.

Пересмаглі дівчата пішли, та коли саме, жоден з чоловіків не помітив. На вулиці обоє закурили.

— Ненавиджу цю заборону курити в закладах,— поскаржився Вордл, застібаючи змійку шкірянки під горло.

— То що, ми домовилися? — спитав Страйк.

Тримаючи цигарку в зубах, Вордл натягнув рукавички.

— Навіть і не знаю.

— Та ну, Вордле,— сказав Страйк і дав поліціянтові візитівку, яку той узяв з таким виглядом, ніби це жарт.— Я ж видав тобі Бретта Фірні.

Вордл голосно розсміявся.

— Та не дуже й видав.

Він поклав Страйкову картку в кишеню, затягнувся, випустив дим у небо, далі глянув на здорованя з сумішшю цікавості й оцінювання.

— Та гаразд уже. Як візьмемо Фірні, отримаєш її справу.

11

— Агент Евана Дафілда каже, що його клієнт більше не приймає дзвінків і не дає інтерв’ю про Лулу Лендрі,— сказала наступного ранку Робін.— Я чітко пояснила, що ви не журналіст, але він стояв на своєму. А в офісі Ґі Соме працюють навіть більші грубіяни, ніж у Бестиґі. Було таке враження, ніби я домагаюся аудієнції у Папи Римського.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Спробую дістати його через Бристоу.

Це вперше Робін бачила Страйка у костюмі. У ньому він, на її думку, нагадував регбіста, який їде на міжнародні змагання: дебелий, безхитрісно-пристойний у темному піджаку і невиразній краватці. Стоячи навколішках, Страйк копався в одній з картонних коробок, які приніс від Шарлотти. Робін відвертала погляд від складених туди речей. Вони і далі не говорили про те, що Страйк замешкав у власному офісі.

— Ага! — вигукнув він, нарешті добувши зі стосу листів яскраво-блакитний конверт — запрошення на день народження племінника.— От чорт,— додав Страйк, розпечатавши його.

— Що таке?

— Не сказано, скільки йому років,— відповів Страйк.— Племіннику моєму.

Робін було дуже цікаво, що за стосунки у Страйка з рідними. Але оскільки формально ніхто не казав їй, що Страйк має купу зведенюків і зведенючок, славнозвісного батька і трохи сумнозвісну матір, вона тримала всі питання при собі й розбирала собі пошту.

Страйк підвівся з підлоги, відніс коробку в куток кабінету і повернувся до Робін.

— А це що? — спитав він, побачивши на столі ксерокопію газетної сторінки.

— Це я для вас зробила,— соромливо відповіла Робін.— Ви казали, що зраділи, коли побачили ту статтю про Евана Дафілда... Я подумала, що вам і це може бути цікаво, якщо, звісно, ви ще самі не бачили.

Йшлося про охайно вирізану статтю про кінопродюсера Фреді Бестиґі, надруковану в учорашньому номері газети «Івнінг стендард».

— Пречудово! Почитаю дорогою на зустріч з його жінкою.

— Вже скоро колишньою жінкою,— мовила Робін.— Про це якраз пишуть у статті. Цьому містеру Бестиґі не дуже щастить у коханні.

— З того, що мені розповів Вордл, схоже, що такого не дуже покохаєш,— озвався Страйк.

— А як ви домоглися розмови з цим поліціянтам? — спитала Робін, тут уже не стримавши цікавості. Їй надто кортіло дізнатися бодай щось про перебіг розслідування.

— Маємо спільного друга,— пояснив Страйк.— Одного типа, з яким я познайомився в Афганістані, офіцера Лондонської поліції в Територіальній армії.

— Ви були в Афганістані?

— Був,— Страйк надягав пальто, тримаючи в зубах згорнуту статтю про Фреді Бестиґі й запрошення на день народження Джека.

— А що ви там робили?

— Розслідував смерть при виконанні,— відповів Страйк.— Я служив у військовій поліції.

— О,— вимовила Робін. Служба у військовій поліції суперечила підозрам Метью, що Страйк — шарлатан чи нероба.— І чому пішли у відставку?

— Поранення,— сказав Страйк.

Вілсону він те поранення описав дуже простими словами, але з Робін така прямота видавалася недоречною. Він легко міг уявити її шоковане обличчя — і не потребував її співчуття.

— Не забудьте подзвонити Пітеру Ґіллеспаю,— нагадала Робін, коли він уже йшов до дверей.

Ксерокс статті Страйк прочитав у метро дорогою на Бонд-стріт. Фреді Бестиґі успадкував свої перші гроші від батька, який чимало заробив на вантажних перевезеннях; далі він заробив власні гроші на дуже комерційних фільмах, які критики сприймали зверхньо. Нині продюсер звернувся до суду, щоб спростувати заяви двох газет про його надзвичайно непристойну поведінку з молодою підлеглою, якій пізніше Фреді заплатив за мовчання. Звинувачення, ретельно пом’якшені численними «подейкують» і «можливо», включали агресивні сексуальні натяки і певний ступінь фізичного залякування. Висунуло їх «джерело, близьке до жертви», бо сама дівчина відмовлялася подавати до суду чи говорити з пресою. Про те, що Фреді розлучається з нинішньою дружиною Тенсі, писалося в останньому абзаці, а далі читачеві нагадували, що нещаслива пара перебувала в одній будівлі з Лулою Лендрі в ту ніч, коли модель укоротила собі віку. Складалося дивне враження, ніби нещасливий шлюб Бестиґі міг уплинути на рішення Лули стрибнути з балкона.

У тих колах, представники яких обідають у «Кіпріані», Страйк ніколи не обертався.

Йдучи по Дейвіс-стріт, де сонце припікало йому в спину і кидало рудувате світло на червоноцегляну будівлю попереду, він раптом подумав, що було б дивно — і неймовірно —

зустріти тут когось зі своїх зведенюків. Ресторани рівня «Кіпріані» були частиною звичного життя законних дітей Страйкового батька. Востаннє він отримав звістку від трьох з них, коли лежав у шпиталі Селлі-Оук на фізіотерапії. Габі й Данні прислали квіти, один букет на двох; одного разу прийшов Ал, який голосно сміявся і боявся дивитися в ноги ліжка. Потім Шарлотта показувала, як Ал іржав і кривився. Вона чудово пародіює людей. Ніхто не чекає від такої вродливої дівчини таланту коміка, але вона таки уміє смішити.

Інтер’єр ресторану було виконано в дусі ар-деко — шинквас і стільці зі світлого полірованого дерева, жовтуваті скатертини на круглих столах, офіціанти й офіціантки у білих піджаках, з краватками-метеликами. Страйк одразу помітив свого клієнта серед численних балакучих відвідувачів — той сидів за столиком, накритим на чотирьох, і розмовляв, на Страйків подив, не з однією жінкою, а з двома. Обидві мали довге блискуче каштанове волосся. Кроляче обличчя Бристоу повнилося бажанням догодити, навіть підлестити.

Побачивши Страйка, юрист підхопився привітатися і відрекомендував Тенсі Бестиґі, яка простягнула тонку холодну руку, але не всміхнулася, і її сестру Урсулу Мей, яка навіть руки не простягнула. Коли замовляли напої і передавали туди-сюди меню, Бристоу нервував і не замовкав, а сестри оглядали Страйка з тим зухвало-критичним виглядом, який вважають за своє законне право лише люди цілком певного класу.

Обидві були бездоганно блискучі, мов ляльки в натуральну величину, яких щойно дістали з целофанових упаковок; худі, як і личить багатійкам; джинси облягають майже повну відсутність стегон, засмагла шкіра вилискує, мов воскова, надто ж на чолі, а довгі осяйні темні гриви, розділені на прямий проділ, підстрижені на кінцях, мов під лінійку. Коли Страйк нарешті звів очі від меню, Тенсі без жодних преамбул спитала:

— А ви дійсно,— (у неї вийшло «ді-існо»),— син Джонні Рокбі?

— Так показав тест ДНК,— озвався Страйк.

Тенсі не дуже зрозуміла, жарт це чи грубість. Її темні очі були посаджені трішки заблизько, і ніякий ботокс не міг розгладити капризний вираз на її обличчі.

— Слухайте, я оце тут казала Джону,— кислим тоном мовила вона,— я на публіку більше не вийду, зрозуміло? Без проблем вам розповім те, що знаю, бо хочу довести свою правоту, але ви не повинні нікому казати, що я з вами говорила.

Розстебнуті верхні ґудзики на блузці відкривали досить карамельної шкіри, що туго обтягувала кістки і через те видавалася неприємно вузлуватою; проте з вузької грудної клітки випиналася пара тугих округлих грудей. Так ніби Тенсі взяла ті перса поносити у більш повнотілої подруги.

— Можна було зустрітися у не такому публічному місці,— відзначив Страйк.

— Ні, тут нормально, бо вас ніхто не знає. Ви геть не схожі на батька, правда? Я з ним бачилася минулого літа в Елтона. Фреді з ним знайомий. Ви часто спілкуєтеся з Джонні?

— Бачився двічі,— відповів Страйк.

— О,— мовила Тенсі.

В цьому одному звуці було порівну подиву і зневаги.

У Шарлотти були такі подруги — з гладеньким волоссям, з дорогою освітою й одягом, і всі в шоці від її дивного потягу до кремезного, побитого життям Страйка. Роками він стикався з ними живцем і по телефону — світська вимова, чоловіки-фінансисти, тендітна твердість, якої Шарлотта зімітувати не уміла.

— Не думаю, що їй узагалі варто з вами розмовляти,— різко втрутилася Урсула. Е тон і вираз обличчя були б до речі, якби Страйк був офіціантом, що скинув фартуха і без запрошення всівся до них за столик.— Тенсик, ти робиш помилку.

— Урсуло, Тенсі просто...— почав Бристоу.

— Мені вирішувати, що робити,— відрубала Тенсі так, ніби Бристоу і вуст не розтуляв, ніби його крісло було порожнє.— Я просто розкажу, що чула, і все. Розмова не записується, Джон на це погодився.

Вочевидь, обидві мали Страйка за прислугу. Його дратував не лише їхній тон, але й той факт, що Бристоу давав свідкам обіцянки, не спитавши його. Як можна «не записувати» свідчення Тенсі, якщо їх не може дати ніхто, крім неї?

Якусь хвильку всі мовчки роздивлялися меню. Першою його відклала Урсула, яка вже прикінчила келих вина. Вона налила собі ще, нервово бігаючи очима по залі; на мить її погляд затримався на білявій особі королівської крові, потім перескочив далі.

— Навіть в обідню годину тут повно знаменитостей. А Кипріян ходить винятково до клятого «Вілтона», де тільки такі самі опудала в костюмах...

— Кипріян — це ваш чоловік, місіс Мей? — поцікавився Страйк.

Він вирішив, що коли перетнути незриму межу, яка, на її думку, лежить між ними, Урсулу це зачепить: вона не вважає, що факт перебування за одним столом з нею дає комусь право говорити до неї. Урсула надулася, Бристоу кинувся заповнювати ніякову паузу.

— Так, Урсула у шлюбі з Кипріяном Меєм, одним з наших старших партнерів.

— Тож я як родичка маю знижку на юридичні послуги у розлученні з чоловіком,— мовила Тенсі з гіркуватою усмішкою.

— І її колишній зі злості лусне, якщо вона знову втягне в їхнє життя пресу,— долала Урсула, впиваючись у Страйка темними очима.— Треба дійти мирної згоди. Якщо все почнеться заново, в неї будуть труднощі з аліментами. Тож краще нічого не розголошуйте.

З байдужою посмішкою Страйк глянув на Тенсі:

— Отже, ви певним чином були пов’язані з Лулою Лендрі, так, місіс Бестиґі? Ваш зять — колега Джона.

— Це не вийшло на загал,— відповіла вона зі знудженим виглядом.

Повернувся офіціант, щоб прийняти у них замовлення. Коли він пішов, Страйк дістав записник і ручку.

— Що ви з цим збираєтеся робити? — раптом запанікувала Тенсі.— Я не хочу жодних записів! Джоне! — звернулася вона до Бристоу, і той зі збентеженим і винуватим виглядом глянув на Страйка:

— Як гадаєте, Корморане, можна просто послухати і, ем, не писати?

— Без проблем,— відповів Страйк, дістав з кишені мобільний і поклав на стіл замість ручки й записника.— Місіс Бестиґі...

— Можете називати мене Тенсі,— сказала та, ніби така поступка компенсувала заборону записувати.

— Дуже дякую,— з ледь помітною іронією озвався Страйк.— Наскільки добре ви знали Лулу?

— О, майже не знала. Вона там усього три місяці мешкала. Ми віталися, і все. Вона не цікавилася нами — ми для неї були недостатньо модні. Правду кажучи, її присутність була обтяжлива. Ці вічні папараці під дверима! Доводилося фарбуватися, навіть коли я йшла на тренування.

— В будинку ж є власна тренажерна зала? — спитав Страйк.

— Я ходила на пілатес до Ліндсі Парр,— роздратувалася Тенсі.— Ви точно як Фреді: вічно він скиглив, що я не користуюся тим, що є в будинку.

— А Фреді наскільки добре знав Лулу?

— Теж зовсім не знав, але не тому, що не хотів. Йому кортіло зробити з неї акторку, тож він усе запрошував її до нас. Але вона так і не зайшла. А ще він пішов за нею до будинку Дікі Кербері на вихідних якраз перед її смертю, коли я була в місті з Урсулою.

— Я про це не знав,— сполошився Бристоу.

Страйк помітив швидку криву усмішку, яку Урсула адресувала сестрі. У нього склалося враження, що вона хоче обмінятися з нею змовницькими поглядами, але Тенсі не зреагувала.

— Я сама не знала,— мовила Тенсі до Бристоу.— Так, Фреді випросив у Дікі запрошення. Вони там усі були — Лула, Еван Дафілд, К’яра Портер, усі ті модні наркомани, зірки таблоїдів. Фреді, мабуть, був там геть не до речі. Я знаю, він ненабагато старший за Дікі, але на вигляд — старий-старезний,— отруйним тоном додала вона.

— Що чоловік вам розповідав про той візит?

— Нічого. Я про це довідалася за кілька тижнів, бо Дікі обмовився. Упевнена, Фреді їздив клеїтися до Лули.

— Ви хочете сказати,— спитав Страйк,— що він цікавився Лулою в сексуальному плані чи...

— Певна, що саме так, йому темні дівчата завжди подобалися більше, ніж білявки. Але найбільше він любить, коли в його фільмах є зіркове м’ясце. Він режисерів до сказу доводить, стараючись затягти у фільм якнайбільше зірок, щоб преса зацікавилася. Упевнена, що він хотів підписати її на зйомку, і зовсім не здивуюся,— додала Тенсі з неочікуваною проникливістю,— якщо у Фреді були плани на неї і Дібі Макка. Уявіть, скільки було б уваги, зважаючи на весь той галас, який вирує навколо цих двох. Фреді в таких речах геній. Він любить піарити свої фільми майже так само, як ненавидить увагу до себе.

— Він знайомий з Дібі Макком?

— Ні, якщо тільки не познайомився після того, як ми розбіглися. По смерті Лули він з Макком так і не зустрівся. Боже, та він аж божеволів через те, що Макк замешкає з нами в одному будинку; тільки-но почув, так одразу й вирішив затягти його на зйомку.

— У ролі кого?

— Та не знаю,— роздратувалася Тенсі.— Хоч когось. Макк має багато фанатів, і Фреді не міг проґавити такий шанс. Якби Макк зацікавився, він би під нього і роль написати звелів. О, він би за ним так упадав! Розповів би йому про свою чорну бабусю,— голос Тенсі сочився зневагою.— Він завжди це каже всім чорним знаменитостям: що він на чверть малаєць. Авжеж, Фредику, авжеж.

— А він справді на чверть малаєць? — поцікавився Страйк.

— Гадки не маю,— пирхнула Тенсі,— я з його бабами й дідами не знайома. Йому самому років сто, мабуть. Я тільки знаю, що він скаже що завгодно, якщо занюхає гроші.

— З цих планів зняти Лулу і Макка у своєму фільмі у нього щось вийшло, ви не в курсі?

— Ну, впевнена, що Лулі пропозиція полестила; ці модельки всі аж пищать — так хочуть довести, що здатні не лише в камеру витріщатися. Але вона нічого не підписувала, так, Джоне?

— Наскільки мені відомо, ні,— відповів Бристоу.— Проте... було дещо інше,— мовив він і відвів очі, вкриваючись рожевими плямами. Він завагався, а тоді, не витримавши питального погляду Страйка, розповів: — Зо два тижні тому містер Бестиґі ні сіло ні впало прийшов до моєї матері. Їй дуже погано, і... але я не хотів би...

Він глянув на Тенсі дуже ніяково.

— Та кажи, що хочеш, мені все одно,— мовила та з цілком щирою байдужістю.

Бристоу смикнувся і дивно потягнув губами повітря; хом’ячі зуби на мить сховалися.

— Власне, він хотів поговорити з моєю матір’ю про фільм, присвячений Лулиному життю. Облаштував свій візит дуже делікатно. Прийшов питати її благословення, офіційної санкції. А Лула всього три місяці як померла... Мама була розчавлена.На жаль, коли він зайшов, мене вдома не було,— додав Бристоу, і з тону можна було виснувати, що зазвичай він стоїть при матері на варті.— Про це я до певної міри шкодую. Шкодую, що не зміг сам від нього все почути. Просто розумієте, якщо його люди досліджують Лулине життя, то, може, він щось і знає, ні?

— Що саме? — спитав Страйк.

— Навіть і не знаю. Щось про її дитячі роки? До того, як вона потрапила до нас?

Офіціант приніс закуски і розставив їх перед кожним. Страйк дочекався, поки він піде, а тоді спитав Бристоу:

— А ви не пробували самі поговорити з містером Бестиґі й дізнатися, що такого відомо йому про Лулу, чого не знають її рідні?

— Оце складно,— відповів Бристоу.— Коли Тоні — мій дядько — почув про те, що сталося, то вийшов на містера Бестиґі сказати, щоб не чіпав маму, і наскільки мені відомо, вони серйозно посварилися. Не думаю, що містер Бестиґі буде радий продовжити знайомство з нашою родиною. Ситуація додатково ускладнюється тим, що Тенсі веде розлучення через нашу фірму. Тобто це не дивно — ми одна з топових юридичних компаній у сімейному праві, а оскільки Урсула у шлюбі з Кипріяном, природно, що Тенсі звернулася до нас... Але я впевнений, що це не додає містерові Бестиґі симпатії до нас.

Хоча весь час, поки юрист говорив, Страйк дивився на нього, периферійний зір у нього теж був розвинений пречудово. Урсула знову криво всміхалася сестрі. Цікаво, що її так тішило? Поліпшенню гумору не завадило й те, що Урсула пила вже четвертий келих вина.

Страйк доїв закуску і звернувся до Тенсі, яка ледве торкнулася тарілки.

— Довго ви з чоловіком мешкали у вісімнадцятому будинку до того, як там оселилася Лула?

— Близько року.

— Чи жив хтось на третьому поверсі, коли вона в’їхала?

— Так,— відповіла Тенсі,— там півроку проживала пара, американці з малим сином, та коли вона вселилася, вони незабаром повернулися до Штатів. Після цього забудовник нікого не зміг знайти. Рецесія і все таке. Ті квартири дорогі як казна-що. Тож поки студія звукозапису не орендувала ту квартиру для Дібі Макка, в ній ніхто не мешкав.

Тут їхню з Урсулою увагу привернула жінка, яка проходила попри столик в одежині, схожій, на погляд Страйка, на якесь жахливо покроєне в’язане пальто.

— Пальто від Дом’є-Кросса,— промовила Урсула, мружачись над келихом з вином.— У них черга за півроку...

— Таж це Пензі Маркс-Діллон,— відповіла Тенсі.— Легко вдягатися модно, коли твій чоловік має п’ятдесят мільйонів за душею. Фреді — найскупіший багатій на світі; мені доводилося ховати від нього нові речі або казати, що то підробки. Як же він мене іноді діставав.

— У тебе завжди чудовий вигляд,— сказав Бристоу, густо рожевіючи.

— Ти дуже милий,— нудним голосом відповіла Тенсі Бестиґі.

Офіціант забрав їхні тарілки.

— Про що ви там питали? — спитала Тенсі у Страйка.— А, про квартири. Дібі Макк, який мав приїхати, але не приїхав. Фреді з цього страшенно казився, бо поставив у його квартирі троянди. Такий уже той Фреді жмикрут.

— Наскільки добре ви знаєте Дерика Вілсона? — спитав Страйк.

Вона моргнула.

— Ну, він охоронець; звідки мені його знати? Наче пристойний. Фреді завжди казав, що серед решти він найкращий.

— Правда? А чому?

Тенсі знизала плечима.

— Не знаю, треба спитати Фреді. Якщо пощастить,— додала вона зі смішком.— Скоріше пекло замерзне, ніж Фреді з вами поговорить.

— Тенсі,— втрутився Бристоу, трохи нахиляючись уперед,— може, просто розповіси Корморану, що ти чула тієї ночі?

Страйк був би радий, якби Бристоу не втручався.

— Ну,— сказала Тенсі,— була друга ночі, й мені закортіло пити.

Її тон був невиразний, байдужий. Страйк відзначив, як від самого початку, навіть у такій дрібниці, вона розповідає історію не так, як розповідала поліції.

— Я пішла по воду до ванної кімнати і вже поверталася через вітальню до спальні, коли почула крики. Вона — Лула — кричала: «Запізно, я вже це зробила». А тоді долинув чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він її скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

І Тенсі різко смикнула руками. Страйк зрозумів — то вона показувала, як вимахувала руками Лула.

Бристоу відставив келих з таким виглядом, ніби його нудить. Принесли основні страви. Урсула випила ще вина. Ні Тенсі, ні Бристоу своєї їжі навіть не торкнулися. Страйк узяв виделку і почав їсти, стараючись не показувати, як йому смакує салат пунтарелле з анчоусами.

— Я закричала,— прошепотіла Тенсі.— Кричала і не могла припинити. Попри Фреді вибігла з квартири й помчала вниз. Хотіла сказати охоронцю, що нагорі чоловік, тож хай він схопить його. Мені назустріч з-за стійки вибіг Вілсон. Я розповіла йому, що сталося, і він побіг на вулицю подивитися на неї — замість бігти нагору по нього. Йолоп клятий. Якби спершу побіг нагору, то, може, взяв би його! Тоді по мене прийшов Фреді, почав тягнути мене назад до квартири, бо я була неодягнена. Потім повернувся Вілсон, сказав, що вона мертва, попросив Фреді викликати поліцію. Фреді практично заніс мене нагору — я була в повній істериці — і набрав 999 з квартири. Потім приїхала поліція. І ніхто не повірив жодному моєму слову.

Вона зробила ще ковток вина, відставила келих і тихо додала:

— Якщо Фреді дізнається, що я з вами говорила, то сказиться.

— Але ж ти цілком певна, так, Тенсі,— вліз Бристоу,— що чула нагорі чоловіка?

— Та звісно ж, певна,— відповіла Тенсі.— Я саме це кажу, хіба ні? Там нагорі точно хтось був.

У Бристоу задзвонив мобільний.

— Перепрошую,— промимрив він.— Так, Елісон? — сказав він, беручи слухавку.

Страйк почув низький голос секретарки, але що саме вона говорила, не розібрав.

— Даруйте, я на хвилину,— мовив Бристоу з нажаханим виглядом і вийшов з-за столу.

На гладеньких доглянутих обличчях сестер проступив злісно-веселий вираз. Вони обмінялися поглядами; а потім, здивувавши Страйка, Урсула заговорила до нього:

— Ви знайомі з Елісон?

— Дуже побіжно.

— Знаєте, що вони пара?

— Так.

— Це насправді так жалюгідно,— мовила Тенсі.— Вона з Джоном, а сама сохне за Тоні. Ви знайомі з Тоні?

— Ні,— зізнався Страйк.

— Це один зі старших партнерів. Джонів дядько, знаєте? — Знаю.

— Дуже привабливий. На таку, як Елісон, він і не гляне. Гадаю, вона згодилася на Джона як на втішний приз.

Думка про нерозділену закоханість Елісон, здається, дуже тішила сестер.

— І про це пліткують в офісі? — поцікавився Страйк.

— О так,— радо повідомила Урсула.— Кипріян каже, що вона поводиться просто ганебно. Вистрибує навколо Тоні, мов щеня.

Її антипатію до Страйка ніби вітром звіяло. Він не здивувався, бо не раз стикався з цим феноменом. Людям подобається патякати; винятків майже не буває; питання полягає лише в тому, як кого розговорити. Дехто — до цієї категорії належала, вочевидь, і Урсула — м’якшає під дією алкоголю; інші люблять бути в центрі уваги; а дехто просто потребує близькості до іншої людської істоти. Певна частина людського роду воліє балакати тільки на конкретні теми: про власну невинуватість або ж чужу провину; свою колекцію довоєнних бляшанок з-під печива; або, у випадку Урсули Мей, про безнадійну пристрасть негарної секретарки.

Урсула дивилася на Бристоу через вікно; той стояв на тротуарі, говорив у телефон, час до часу починав ходити туди-сюди. Язик у неї геть розв’язався, і вона мовила:

— Я навіть знаю, в чому там справа. Виконавці заповіту Конвея Оутса незадоволені тим, як фірма вела його справи. То американський фінансист, знаєте? Кипріян і Тоні киплять і змушують Джона бігати і все залагоджувати. Джонові завжди дістається вся чорна робота.

Її тон був скоріше нищівним, ніж співчутливим.

Бристоу повернувся за стіл весь червоний.

— Вибачте, там Елісон передала повідомлення,— сказав він.

Офіціант прийшов забрати тарілки. Порожня була лише у Страйка. Коли офіціант уже не міг їх почути, Страйк мовив:

— Тенсі, поліція відкинула ваші свідчення, бо вважає, що ви не могли чути того, що чули.

— Вони дуже помиляються,— відказала та. Добрий гумор водномить злетів з неї.— Я дійсно це чула.

— Крізь зачинене вікно?

— Воно було відчинене,— відповіла Тенсі, уникаючи поглядів своїх супутників.— Було душно. Коли я йшла по воду, то відчинила вікно.

Страйк зрозумів, що коли натиснути на неї, то вона взагалі відмовиться відповідати на питання.

— Також вони стверджують, що ви буцімто прийняли кокаїн.

Тенсі видала нетерплячий звук — таке собі тихе «кхе».

— Слухайте,— сказала вона,— ну я дійсно трохи прийняла, але раніше, за вечерею, і вони знайшли залишки у ванній, коли оглядали квартиру. Ті Данни нудні, як я не знаю що. Хто завгодно нюхнув би трохи, щоб не здуріти від тих чортових анекдотів Бенджі Данна. Але голос нагорі мені не примарився. Там був чоловік, і то він її убив. Він убив її,— повторила Тенсі, люто дивлячись на Страйка.

— Як ви гадаєте, куди він пішов після цього?

— Не знаю. Звідки мені знати? Джон платить вам, щоб ви дізналися. Десь сховався. Виліз через вікно у двір. Заховався у ліфті. Вийшов через підземний паркінг. Не знаю я, куди він, щоб його, подівся — я тільки знаю, що він там був!

— Ми тобі віримо,— нетерпляче втрутився Бристоу.— Ми тобі віримо, Тенсі. Корморан мусить ставити всі ці питання, щоб отримати чітку картину перебігу подій.

— Поліція зробила все можливе, щоб мене дискредитувати,— сказала Тенсі, ігноруючи Бристоу і звертаючись до Страйка.— Приїхали надто пізно, коли він уже зник, і звісно ж, прикрили собі зади. Людина, яку преса не прополоскала так, як мене, й уявити не зможе, що це таке. То було довбане пекло. Я лягла у клініку, тільки б утекти. Повірити не можу, що це взагалі законно, що преса в нашій країні може робити з людиною такі речі — і лише тому, що людина каже правду. Просто довбаний жарт якийсь. Треба було мовчати, правда? Я б і мовчала, якби знала, які будуть наслідки.

Вона покрутила діамантову каблучку, що нещільно сиділа на пальці.

— Коли Лула упала, Фреді спав у ліжку, так? — спитав у Тенсі Страйк.

— Саме так,— відповіла Тенсі.

Вона піднесла руку, щоб прибрати з обличчя волосся, хоча жодне пасмо на нього не впало. Повернувся офіціант з меню, і Страйкові довелося притримати запитання, поки всі робили замовлення. Він єдиний попросив десерт; решта взяли тільки каву.

— Коли Фреді встав з ліжка? — спитав він у Тенсі, коли офіціант пішов.

— Ви про що?

— Ви сказали, що коли Лула впала, він був у ліжку; коли він встав?

— Коли почув, що я кричу,— відповіла вона так, ніби це було цілком очевидно.— Я його розбудила, хіба ні?

— Мабуть, він дуже прудкий.

— Чому це?

— Ви сказали: «Я вибігла з квартири попри Фреді й помчала вниз». Тобто коли ви бігли сказати Дерику про те, що сталося, він уже був у кімнаті?

Запала мить мовчання.

— Саме так,— нарешті погодилася Тенсі, знову розгладжуючи бездоганну зачіску і затуляючи обличчя рукою.

— Тобто він спокійно собі спав, а за лічені секунди уже підскочив і був у вітальні? Бо з того, що ви сказали, виходить, що ви майже водночас і закричали, і побігли?

Ще одна коротесенька пауза.

— Так,— сказала вона.— Ну... тобто не знаю. Гадаю, я кричала... кричала якийсь час, застигнувши на місці — якусь мить... я була в такому шоці... І за цей час Фреді вибіг зі спальні, і я промчала повз нього.

— Ви спинилися сказати йому, що бачили?

— Не пам’ятаю.

Бристоу явно зібрався влізти з непроханими питаннями. Страйк підніс руку, спиняючи його; але Тенсі вмить перемкнулася на інше, рада облишити, як йому здалося, тему свого чоловіка.

— Я все собі думала й думала, як убивця міг потрапити всередину, і надумала, що він увійшов слідом за нею, бо Дерик Вілсон був не на своєму місці, а в туалеті. Я взагалі вважаю, що того Вілсона за таке треба вигнати з роботи к бісовій матері. Як хочете знати мою думку, то він спав собі десь у підсобці. Не знаю, звідки убивця довідався код, але певна, що увійшов він саме за кодом.

— Як гадаєте, ви впізнали б той голос, якби почули його знову? Голос чоловіка, який кричав нагорі?

— Сумніваюся,— зізналася Тенсі.— То був просто собі чоловічий голос. Чий завгодно. Нічого незвичайного в ньому не було. Я потім усе думала — може, то Дафілд? — мовила вона, уважно дивлячись на Страйка,— бо колись раніше я чула, як Дафілд кричить нагорі, на сходах. Вілсон його тоді викинув, бо Дафілд ломився у Лулині двері. Ніколи не розуміла, як дівчина з такою зовнішністю могла обрати такого, як Дафілд,— додала Тенсі між іншим.

— Деякі жінки вважають його привабливим,— погодилася Урсула, виливаючи рештки вина з пляшки собі у келих,— але я нічого такого не бачу. Страшний як казна-що.

— Та в нього навіть,— сказала Тенсі, знову покрутивши діамантову каблучку,— грошей немає.

— Але ви не думаєте, що тієї ночі чули його голос?

— Як я уже казала, то міг бути і його голос,— нетерпляче відповіла вона, злегка знизавши худими плечима.— Але н нього алібі, так? Купа людей бачила, що в ніч, коли вбили Лулу, на Кентигерн-Гарденз і духу його не було. Частину ночі він провів у К’яри Портер, так. Сучка,— додала Тенсі, злегка всміхнувшись.— Спала з хлопцем найкращої подруги.

— А вони спали разом? — спитав Страйк.

— А самі як думаєте? — засміялася Урсула, ніби питання було таке наївне, що й відповіді не потребувало.— Я знаю К’яру Портер, вона була моделлю на благодійному показі мод, в організації якого я брала участь. Вона абсолютно дурноверха, та ще й шльондра.

Принесли каву і фініковий пудинг з карамеллю, який замовив Страйк.

— Вибач, Джоне, але смак на друзів у Лули був препоганий,— сказала Тенсі, відпивши еспресо.— Ця К’яра, ця Бріо-ні Радфорд. Не сказати, щоб то була подруга, але я б її до себе і на гарматний постріл не підпустила.

— Бріоні — це хто? — вдавано зацікавився Страйк, бо пам’ятав, хто це така.

— Візажистка. Бере страшні гроші, а сама просто стерво,— пояснила Урсула.— Я скористалася якось її послугами перед одним з балів Фонду Горбачова, то вона потім усім розпатякала, що...

Раптом Урсула замовкла, відставила вино і схопилася за каву. Страйк, якого, попри незначущість цієї інформації для справи, зацікавило, що ж там і кому розпатякала Бріоні, почав говорити, але Тенсі голосно його перебила.

— Ой, там ще була та кошмарна дівка, яку Лула привозила до себе, пам’ятаєш, Джоне?

Вона знову зверталася до Бристоу, але той ніби не реагував.

— Ну пам’ятаєш, ота кошмарна, з такою страшною шкірою дівчина, яку вона з собою подеколи тягала. Якась бомжиха. Ну, тобто вона реально смерділа. Якщо вона заходила в ліфт, то після неї лишався запах. Лула її ще в басейн водила. Хіба чорні уміють плавати?

Бристоу швидко моргав, його обличчя порожевіло.

— Бозна навіщо вона була потрібна Лулі,— провадила Тенсі.— Джоне, ти маєш її пам’ятати. Така жирна, обшарпана. На вигляд не дуже нормальна.

— Я не...— пробурмотів Бристоу.

— Ви говорите про Рошель? — спитав Страйк.

— А, так, гадаю, її так звали. Хай там як, вона приходила на похорон,— сказала Тенсі.— Я її помітила. Сиділа у задньому ряду. Але ж ви пам’ятаєте,— додала вона, спрямовуючи на Страйка всю силу своїх темних очей,— що це все не можна записувати? Бо не можна, щоб Фреді дізнався, що я з вами говорила. Не буду я знову мучитися з пресою. Рахунок, будь ласка! — гукнула вона до офіціанта.

Коли рахунок принесли, Тенсі без слів простягнула його Бристоу.

Коли сестри вже збиралися йти, відкидаючи сяйливе каштанове волосся за спину і надягаючи дорогі куртки, двері ресторану відчинилися, й увійшов високий худий чоловік при костюмі, років шістдесятьох на вигляд, роззирнувся і рушив просто до їхнього столика. Срібне волосся, прикметна зовнішність, бездоганний стиль — і холод у блакитних очах. Його хода була стрімка, цілеспрямована.

— Оце так сюрприз,— промовив він, стаючи між стільцями жінок. Ані вони, ані Бристоу не бачили, як він підходив, і всі, крім Страйка, при його появі виказали подив і навіть незадоволення, коли не більше. На мить Тенсі й Урсула завмерли, причому остання не встигла до кінця витягнути з сумочки темні окуляри.

Першою оговталася Тенсі.

— Кипріян,— мовила вона, підставляючи обличчя для поцілунку.— Що за приємний сюрприз!

— Урсуло, люба, ти ж наче на шопінг збиралася? — зронив Кипріян, не зводячи очей з дружини і водночас буденно цілуючи Тенсі в обидві щоки.

— Ми вирішили попоїсти, Кипе,— озвалася Урсула й почервоніла. Страйк відчув, що назрівають неприємності.

Літній чоловік окинув оком Страйка, далі його погляд зупинився на Бристоу.

— Тенсі, твоїм розлученням наче займається Тоні? — спитав він.

— Саме таке,— відповіла Тенсі.— Кипе, це не ділова зустріч. Ми просто спілкуємося.

Кипріян холодно всміхнувся.

— Дайте-но я вас проводжу, любі мої,— сказав він.

Недбало попрощавшись із Бристоу, а до Страйка і слова не сказавши, дві сестри дозволили Урсулиному чоловікові вивести їх з ресторану. Коли за трійцею зачинилися двері, Страйк спитав у Бристоу:

— Що то було?

— То був Кипріян,— пояснив Бристоу. Він крутив у руках рахунок і кредитку і мав стривожений вигляд.— Кипріян Мей. Урсулин чоловік. Старший партнер у фірмі. Йому не сподобається, що Тенсі з вами розмовляла. Не знаю, як він дізнався, де ми. Мабуть, витягнув це з Елісон.

— Чому йому не сподобається, що вона зі мною розмовляла?

— Тенсі — його своячка,— пояснив Бристоу, надяга-ючи пальто.— Він не хоче, щоб вона знову робила з себе посміховисько — як він уважає. Мені, мабуть, конкретно влетить за те, що умовив її поговорити з вами. Гадаю, що просто зараз він телефонує моєму дядькові, щоб поскаржитися.

Страйк помітив, що у Бристоу трусяться руки.

Юрист поїхав на таксі, яке йому замовив метрдотель. Страйк пішов з «Кіпріані» пішки, розпускаючи дорогою краватку, такий задуманий, що з цієї задумливості його висмикнув лише гучний сигнал машини, яка мало не наїхала на нього, коли він перетинав Гросвенор-стріт.

Отримавши це цілюще нагадування про небезпеку, що чигає на вулиці, Страйк випірнув з потоку пішоходів і підійшов до білої стіни, яка належала червонодверному спа-салону Елізабет Арден, притулився до неї, запалив цигарку і витягнув мобільний. Трохи послухавши і прокрутивши запис уперед, він знайшов ту частину свідчень Тенсі, де вона говорить про хвилини, що безпосередньо передували падінню Лули Лендрі за її вікном.

...до спальні, коли почула крики. Вона — Лула — кричала: «Запізно, я вже це зробила». А тоді долинув чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він їі скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він чітко розчув, як тихо дзенькнув, опускаючись на стіл, келих Бристоу. Страйк перемотав і знову послухав.

...чоловічий голос: «Ах ти ж стерво брехливе!» А потім... а потім він її скинув униз. Я, власне, бачила, як вона падає.

Він пригадав, як Тенсі копіювала, як Лендрі вимахувала руками, пригадав жах на її застиглому обличчі. Поклавши мобільний до кишені, Страйк дістав записника і почав робити нотатки для себе.

Страйк спілкувався з незчисленною кількістю брехунів; він їх відчував на нюх і точно знав, що Тенсі належить до їхньої породи. Зі своєї квартири вона не могла чути того, що буцімто чула: поліція довела, що це неможливо. Та попри Страйкові сподівання, попри те, що всі почуті ним досі свідчення вказували на те, що Лула Лендрі вкоротила собі віку, він несподівано для себе упевнився, що Тенсі Бестиґі дійсно вірить, що перед падінням Лендрі чула сварку. З усього, що вона казала, лише ця частина звучала правдиво, і правдивість ця яскраво сяяла серед фальші, якою Тенсі її оздобила.

Страйк відштовхнувся від стіни і пішов по Гросвенор-стріт на схід, звертаючи мимолітну увагу на машини, але в голові прокручуючи вираз обличчя Тенсі, її тон, її жести, коли вона говорила про останні миті життя Лули Лендрі.

Чому в головному вона казала правду, але оточила цю правду брехнею, яку так легко викрити? Чому брехала про те, чим займалася в ту мить, коли почула крики з квартири Лендрі? Страйк пригадав Адлера: «У брехні не було б сенсу, якби правда не вважалася небезпечною». Сьогодні Тенсі прийшла заради останньої спроби бодай когось переконати — і водночас нагодувати брехнею, у яку вона вперто загортала свої свідчення.

Страйк ступав швидко, майже не звертаючи уваги на біль, який сіпав праве коліно.

Зрештою він помітив, що пройшов усю Меддокс-стріт і вийшов на Реджент-стріт. Удалині тріпотіли червоні маркізи крамниці іграшок, і Страйк згадав, що дорогою назад до офісу збирався купити небожу подарунок на день народження.

Він майже не був свідомий строкатого, гамірного, блискучого виру, в центрі якого опинився. Сліпо вештався поверхами, і ні вереск, ні дзижчання іграшкових гелікоптерів у повітрі, ні рохкання механічних свиней, що переходили йому дорогу, не зачіпали його. Нарешті, десь після двадцяти хвилин блукань, Страйк дійшов до полиці з іграшковими солдатиками її величності. Тут він завмер, утупивши погляд у лави мініатюрних десантників, хоча заледве їх бачив, і не чув шепоту батьків, які обводили навколо нього своїх синів, бо надто боялися просити цього дивного задуманого здорованя посунутися.