Optimumque est, ut volgo dixere, aliena insania frui.
І найкращий план, як казали люди, полягав у тому, щоб скористатися чужою нерозсудливістю.
Пліній Старший, «Historia Naturalis»
Зранку перед візитом до Ґі Соме Страйк зайшов до Студентської спілки помитися і вдягнувся з надзвичайною ретельністю. З сайту дизайнера він дізнався, що той просуває придбання й носіння штанів із зістареної шкіри, краваток з металевої сітки й головних уборів, що вигляд мали такий, ніби від старого чорного капелюха відрізали верх. З невиразного відчуття протесту Страйк одягнув звичайний зручний темно-синій костюм, той самий, що й на обід у «Кіпріані».
Потрібна йому студія розміщувалася у складському приміщенні дев’ятнадцятого століття, яке стояло на північному березі Темзи. Мерехтіння річкової води сліпило Страйкові очі, поки він шукав вхід, ніяк не позначений; узагалі не було жодної вивіски, що повідомляла би про призначення будівлі.
Нарешті він знайшов непомітний, без жодних позначок дзвінок, і двері автоматично відчинилися зсередини. В аскетичному, але просторому коридорі було прохолодно: працював кондиціонер. З дзвоном і цокотом у коридор вийшла дівчина з помідорно-червоним волоссям, з голови до ніг вбрана у чорне і вся обвішана срібними браслетами.
— О,— мовила вона, побачивши Страйка.
— У мене зустріч з містером Соме о десятій,— повідомив він їй.— Корморан Страйк.
— A,— відповіла вона.— Окей.
Вона знову зникла там, звідки прийшла. Чекаючи, Страйк набрав номер Рошель Оніфаде, як робив разів по десять щодня після їхньої зустрічі. Відповіді не було.
Минула ще хвилина, і до Страйка раптом вийшов невисокий чорношкірий чоловік, який тихо, по-котячому ступав на гумових підошвах черевиків. Він підкреслено вихиляв стегнами, але верхня частина тіла лишалася майже нерухомою — тільки плечі злегка рухалися у такт, а руки майже застигли.
Ґі Соме був майже на фут нижчий за Страйка і мав хіба соту частку його жиру. Перед тісної чорної футболки, в яку був убраний дизайнер, прикрашали сотні крихітних срібних шпичаків, які складалися у тривимірне зображення Елвіса — ніби це конструктор зі шпильок. Ще більше бентежило око те, що під тісною лайкрою рухалися кубики міцного пресу. Вузькі сірі джинси Соме прикрашали тонкі фіолетові смуги, а кросівки були зроблені з чорної замші й лакованої шкіри.
Обличчя дизайнера дивно контрастувало з його підтягнутим, худим тілом, бо рясніло надмірними округлостями: очі були витрішкуваті, майже риб’ячі, дивилися мало не з боків голови. Щоки — круглі сяйливі яблучка, рот — повногубий овал; маленька голова здавалася майже ідеально сферичною. Соме вигляд мав такий, ніби його вирізьбив з м’якого чорного дерева майстер, який знудився власним хистом і вирішив удатися до гротеску.
Він простягнув руку, ледь ворухнувши зап’ястком.
— Так, бачу часточку Джонні,— прокоментував він, вдивляючись у Страйкове обличчя; його голос звучав манірно, з ледь відчутним кокнійським акцентом.— Але набагато м’ясистішу.
Страйк потиснув простягнуту руку. Пальці Соме були на диво сильні.
Знову придзвеніла червонокоса дівчина.
— Труді, я найближчу годину буду зайнятий,— повідомив їй Соме.— Принести мені чаю і випічки, дорогенька.
Він розвернувся як танцюрист і поманив Страйка за собою.
Ідучи потинькованим коридором, вони проминули відчинені двері; азіатка з пласким обличчям глянула на Страйка крізь золоту газову тканину, яку накидала на манекен. Кімната навколо неї була освітлена яскраво, мов операційна, але повнилася верстатами, заваленими рулонами тканини, й колажами з ескізів, фотографій, нотаток на стінах. Попереду відчинила двері й перетнула коридор маленька білява жіночка, замотана, як здалося Страйкові, у якийсь гігантський чорний бинт; вона глянула на нього тими самими холодними, байдужими очами, що й червонокоса Труді. Страйк почувався ненормально великим і волохатим: кудлатий мамонт, що намагається злитися зі зграєю мавпочок-капуцинів.
Слідом за дизайнером він дійшов до кінця коридору і піднявся спіральними сходами з металу й гуми до прямокутного офісного простору. Вікна праворуч, на всю висоту стіни, відкривали приголомшливий краєвид на Темзу і її південний берег. Решту стін, теж потинькованих, прикрашали світлини. Увагу Страйка привернула велетенська, дванадцять футів заввишки репродукція скандальних «Провинних янголів» навпроти робочого столу Соме. Та придивившись, він зрозумів, що це не те фото, яке знає весь світ. У цьому варіанті Лула сміялася, закинувши голову; міцна колона її шиї вертикально підносилася з маси довгого волосся, яке через сміх розсипалося, оголивши одну темну пипку.
К’яра Портер дивилася на Лулу і сама уже починала сміятися, але ніби ще не зрозуміла жарту; увагу глядача притягувала, як і на відомішому фото, Лула.
Вона була й на інших світлинах — на всіх. Ліворуч, серед інших моделей, вбраних у прозорі сорочки кольорів веселки; трохи далі — її фото в профіль, із золотими листками на губах і повіках. Чи вона навчилася надавати обличчю найбільш фотогенічного виразу, отак прегарно показувати емоції? Чи просто була прозорою поверхнею, крізь яку природно сяяли її почуття?
— Де бачиш, там і падай,— запросив Соме, сам упавши у крісло за столом з темного дерева та сталі, заваленим ескізами; Страйк підтягнув стільця з суцільного вигнутого листка плексигласу. На столі лежала футболка з портретом принцеси Діани в образі яскравої мексиканської Мадонни, що виблискувала стразами й бісером і доповнювалася вогненним ясно-червоним серцем з блискучого атласу, на яке була набакир надягнена вишита корона.
— Подобається? — спитав Соме, простеживши за поглядом Страйка.
— О так,— збрехав Страйк.
— Майже всюди вже розпродали; від католиків надходять листи про несмак; Джо Манкура вдягав таку на концерт Джулза Голланда. Я думаю на зиму зробити кофту на довгий рукав з принцом Вільямом у подобі Христа. Чи Гаррі з автоматом АК-47, що затуляє соромоту. Як гадаєш?
Страйк непевно всміхнувся. Соме закинув ногу на ногу трохи манірніше, ніж варто, і спитав з разючою зухвалістю:
— Що, Бухгалтер гадає, що Зозульку вбили? Я завжди називав Лулу Зозулькою,— ні до чого додав він.
— Так. Але Джон Бристоу юрист.
— Знаю, але ми з Зозулькою завжди його кликали Бухгалтером. Ну, власне, то я кликав, а Зозулька іноді теж приставала на це, коли була в злостивому гуморі. Він вічно пхав носа в її комісійні та з кожного намагався витрусити зайве пенні. Гадаю, він і вам платить по мінімуму, чи як воно називається у детективів?
— Насправді він платить подвійну ціну.
— О. Мабуть, став щедріший, коли має доступ ще й до Зозульчиних грошей.
Соме погриз ніготь, а Страйк згадав Кірана Коловас-Джонса; дизайнер і водій мали схожу статуру: дрібні, але добре зліплені.
— Ну гаразд, я поводжусь як стерво,— мовив Соме, вийнявши ніготь з рота.— Мені Джон Бристоу ніколи не подобався. Він завжди ліз у Зозульчині справи. Та живи уже своїм життям, вийди подивися на світ. Ти чув, як він співає про свою матусю? А бачив його дівчину? Вона хіба що не з бородою.
Він говорив нервово, злостиво, швидко і зробив паузу лише для того, щоб висунути приховану шухляду і дістати пачку ментолових цигарок. Страйк уже відзначив, що нігті Соме обкусані до м’яса.
— То родина довела її до такого стану. Я їй завжди казав: «Любонько, та покинь їх, живи далі». Але вона й слухати не хотіла. Типова Зозулька: кінь уже здох, а вона все не злазить.
Він запропонував Страйкові яскраво-білу цигарку, від якої детектив відмовився, а тоді сам підкурив від гравірованої «зіппо». Клацнувши кришкою, Соме провадив:
— Шкода, що я сам не додумався найняти приватного детектива. Навіть на думку не спало. Радий, що бодай хтось дотумкав. Я просто не можу повірити, що вона могла вкоротити собі віку. Мій терапевт каже, що то я просто не можу прийняти правду. Я двічі на тиждень ходжу на терапію, а користі — ніц! Я б жер валіум такими самими дозами, як леді Бристоу, якби міг творити під пігулками, але по смерті Зозульки хіба тиждень на них просидів — і вже став як зомбі. Та гадаю, тільки тому я пережив її похорон.
Дзенькання й цокання на сходах сповістили про Труді, яка крок по кроку виросла з-під підлоги. Вона поставила на стіл лаковану тацю з двома склянками у двох філігранних російських підстаканниках; в обох парувала блідо-зелена рідина, в якій плавало пожухле листя. Також на таці стояв таріль з тонюсіньким печивом, ніби зробленим з вугілля. Страйк з ностальгією пригадав пиріг, пюре і чай кольору червоного дерева у «Феніксі».
— Дякую, Труді. І принеси попільничку, любонько.
Дівчина завагалася, ніби хотіла щось заперечити.
— Роби! — загарчав Соме.— Я тут у біса бос, захочу — спалю будівлю вщент. Вийми батарейки з клятих датчиків диму. Але спершу — попільничку... Минулого тижня спрацювала сигналізація, і внизу все залило,— пояснив він Страйкові.— Тож орендодавці тепер забороняють курити в будівлі. Хай запхають собі заборону в тісні малі дупки.
Він глибоко затягнувся цигаркою і випустив дим крізь ніздрі.
— Ти ставиш питання? Чи просто сидиш, весь такий страшний, поки людина сама не зізнається?
— Можемо почати з питань,— озвався Страйк, дістаючи записника й ручку.— Отже, коли Лула загинула, ви були за кордоном?
— Тільки повернувся, буквально за пару годин,— пальці Соме з цигаркою трохи трусилися.— Я був у Токіо й днів вісім майже не спав. Сів у Гітроу жахливо втомлений через зміну часових поясів. Не можу спати в літаках. Треба бути при тямі на випадок аварії.
— Як ви доїхали додому з аеропорту?
— На таксі. Ельза все переплутала з моєю машиною. Мене мав зустріти водій.
— Хто така Ельза?
— Дівчина, яку я за цей прокол вигнав. То було, бляха, останнє, чого мені тоді хотілося — посеред ночі шукати таксі.
— Ви мешкаєте сам-один?
— Ні. Опівночі я вже ліг у ліжечко з Віктором і Рольфом. То мої коти,— злегка посміхнувшись, пояснив він.— Прийняв снодійне, проспав кілька годин, потім о п’ятій ранку підхопився. Поки лежав у ліжку, вирішив подивитися «СкайНьюз» — а там хлоп у страшній вушанці стоїть під снігом на Зозульчиній вулиці й каже, що вона загинула. Й у рухомому рядку внизу екрана пишуть те саме.
Соме сильно затягнувся, і з наступними словами з його вуст вилетів білий дим.
— Я, бляха, сам мало не ґиґнув. Подумав, що досі сплю чи прокинувся не в тому вимірі абощо... Почав усіх обдзвонювати... К’яру, Бріоні... а у всіх зайнято. І повсякчас дивився на екран, сподіваючись, що десь скажуть, що то помилка, що то не вона. Я молився, щоб то була та торбешниця. Рошель.
Він замовк, ніби чекаючи на коментар від Страйка. Останній, який записував слова Соме, спитав, не відриваючись від нотатника:
— Тобто ви знайомі з Рошель?
— Так. Зозулька її одного разу сюди приводила. Тій тільки б хапнути.
— Чого ви так кажете?
— Вона ненавиділа Зозульку. Заздрісна як хтозна-що; я це добре бачив, хай навіть не бачила сама Зозулька. Вона просто воліла безкоштовних розваг і чхати хотіла, живе Зозулька чи померла. І, як виявилося, їй пощастило... Отже, я дивився новини і чимдалі розумів, що то не помилка. І, чорт забирай, розклеївся.
Пальці з білосніжною цигаркою затремтіли, коли Соме знову до неї присмоктався.
— Казали, що сусідка почула сварку, тож я й вирішив, що то Дафілд. Що Дафілд викинув її з вікна. Я був готовий кожній свині розповісти, що він за чмо; ладен був підвестися в суді й дати свідчення проти цього типа... І якщо зараз із моєї цигарки впаде попіл,— додав він тим самим тоном,— я ту малу сучку вижену.
Ніби почувши його, дрібно затупотіла Труді — дедалі гучніше, наближаючись — і забігла, тяжко дихаючи, до кімнати з важкою скляною попільничкою в руці.
— Дякую,— дуже ввічливо сказав Соме, коли вона поставила перед ним попільничку, а тоді збігла сходами вниз.
— Чому ви подумали, що то Дафілд? — спитав Страйк, вирішивши, що Труді їх уже не почує.
— А кого ще Зозулька впустила б до себе о другій ночі?
— Наскільки добре ви знайомі?
— Достатньо добре — щоб знати, що то засранець,— Соме взяв свій м’ятний чай.— От нащо жінки таке роблять? Зозулька теж... вона була не дурна — власне, вона була дуже метка,— то що ж вона побачила в Евані Дафілді? Я тобі скажу,— провадив він, не чекаючи на відповідь,— то все та маячня про ображених життям поетів, ті нісенітниці про зболені душі, оте лайно собаче про геніїв, які аж настільки геніальні, що й митися не треба. Зуби почисти, чмо ти кінчене. Ти не Байрон.
Він аж гепнув склянкою об стіл і, підтримуючи правий лікоть лівою долонею, знову жадібно затягнувся цигаркою.
— Жоден чоловік з таким, як Дафілд, не миритиметься. Тільки жінки. Як на мене, то якийсь перекручений материнський інстинкт.
— Гадаєте, він здатен на вбивство?
— Та авжеж! — відповів Соме так, ніби то було очевидно.— Звісно, здатен. Усі ми, коли так подумати, на це здатні, тож чому Дафілд має бути винятком? У нього менталітет дванадцятирічного хулігана. Легко можу уявити, як він ото розлютився, влаштував істерику, а потім...
Рукою без цигарки він зобразив, як із силою когось штовхає.
— Я одного разу бачив, як він на неї горлав. Торік на вечірці після мого шоу. Я втрутився, сказав: ану на мене погорлай. Я, може, трішки педикуватий,— круглощоке обличчя Соме набуло рішучого виразу,— але проти того наркоші кінченого стати не побоюся. Він і на похороні її поводився як козел.
— Правда?
— Ага. Вештався там з ніякою пикою. Жодної поваги. Я сам наївся транквілізаторів, а то б сказав йому, що до чого. Вдавав, що вбитий горем, прикидайло мале.
— Ви ніколи не вірили, що то суїцид?
Дивні вирячені очі Соме втупилися у Страйка.
— Ніколи. Дафілд каже, що в масці вовка поїхав до дилера. Це що в біса за алібі таке? Сподіваюся, ти його розробляєш. Сподіваюся, тебе не засліпив його, бляха, зірковий статус, як ту поліцію.
Страйк згадав, що казав про Дафілда Вордл.
— Не думаю, що вони були такі вже засліплені.
— Тоді в них більше смаку, ніж я думав,— сказав на це Соме.
— Чому ви так упевнені, що це не самогубство? Лула ж мала проблеми з психікою, так?
— Так, але ми мали угоду, як Мерілін Монро і Монтго-мері Кліфт. Ми поклялися, що коли котрийсь із нас вирішить накласти на себе руки, то подзвонить другому. Вона б мені подзвонила.
— Коли ви востаннє з нею спілкувалися?
— Вона мені дзвонила в середу, коли я ще був у Токіо,— відповів Соме.— Дурепа, вічно забувала, що там вісім годин різниці; у мене була друга ночі, я поставив телефон на режим без звуку і слухавки не взяв; вона лишила повідомлення, але воно геть не суїцидальне. От послухай.
Він опустив руку в шухляду, натиснув кілька клавіш і простягнув мобільний до Страйка.
І Лула Лендрі заговорила Страйкові просто у вухо — близька, реальна, трохи охрипла — з модним псевдококнійським акцентом: «Як ти, котику? Маю шо тобі сказати, не знаю, чи тобі сподобається, але новина — бомба. Я така щаслива, шо просто не можу не поділитися, тому ти мені подзвони, окейчик? Чекаю не дочекаюся, цьом-цьом».
Страйк віддав телефон.
— Ви їй передзвонили? Дізналися, що там за новини?
— Ні,— Соме вкрутив цигарку в попільничку і негайно потягнувся по іншу.— Японці мене тягали по зустрічах; щоразу як я збирався її набрати, через часову різницю не виходило. Хай там як... гадаю, що я знаю, про що вона хотіла сказати, і мені б воно точно не сподобалося. Я вирішив, що вона вагітна,— Соме кілька разів покивав, тримаючи у зубах свіжу цигарку; потім узяв її у руку і додав: — Узяла й залетіла.
— Від Дафілда?
— Я сподівався, що ні. Я тоді не знав, що вони знову разом. Вона б не наважилася знову з ним зачепитися, якби я був у країні; ні, дочекалася, поки я полечу до Японії, сучка підступна. Вона знала, що я його ненавиджу, і до моєї думки дослухалася. Ми з Зозулькою були мов рідні.
— Чому ви вирішили, що вона вагітна?
— Якийсь такий там був тон. Ти сам чув — така радісна... Зозулька на таке була цілком здатна, та ще й чекала б, що я так само зрадію. Спаскудила б власну кар’єру, підвела б мене, а я розраховував на її участь у кампанії моєї нової лінії аксесуарів...
— Це про той контракт на п’ять мільйонів фунтів розповідав мені її брат?
— Так, і певний, що то Бухгалтер порадив їй витрусити з мене якнайбільше,— відповів Соме, раптово розгнівавшись.— Зозулька не стала б витягати з мене останній гріш. Вона знала, що кампанія буде фантастична, і якщо вона стане її обличчям, то і для неї це буде новий рівень. Усі її асоціювали з моїми речами; її прорив відбувся тоді, коли вона знялася для «Вога» у моїй сукні. Зозулька любила мої речі, любила мене, та коли люди досягають певного статусу, їм починають казати, що вони варті більшого,— і вони забувають, хто їм допоміг піднятися, і все, справа тепер тільки у грошах.
— Ви, мабуть, гадали, що вона варта п’яти мільйонів?
— О так, я фактично розробляв асортимент під неї, тож клята вагітність була б зовсім не до речі. А я легко міг уявити, як Зозулька очманіє, коли народить дитину і не захоче її лишати. Така вже вона була людина — завжди шукала, кого б полюбити, шукала сурогат родини. Ті Бристоу її спаскудили від душі. Удочерили її як іграшку для Івет, а то найстрашніша жінка на світі.
— Чому?
— Нав’язлива. Хвора на голову. Ні на мить не спускала з Зозульки очей, щоб та бува не померла, як хлопчик, на заміну якому її купили. Леді Бристоу вічно ходила на шоу і лізла всім під ноги, аж поки зовсім не заслабла. І ще той її дядько, який мав Зозульку за болото під ногами, поки вона не почала заробляти великі гроші. Отоді він її почав трохи поважати. Ті Бристоу знають ціну грошам.
— Вони — заможна родина, так?
— Алек Бристоу лишив не так уже й багато, якщо порівнювати зі справжніми грошима. Не як у твого старого. Як вийшло,— спитав Соме, раптом звернувши розмову в інший бік,— що син Джонні Рокбі працює приватним детективом?
— Така в нього професія,— відповів Страйк.— Повернімося до теми Бристоу.
Здається, Соме не проти був, що ним командують; скоріше скидалося на те, що йому це до душі — бо незвично.
— Я тільки пам’ятаю, як Зозулька казала, що спадок Алека Бристоу здебільшого був у акціях його компанії, а «Албрис» під час рецесії добряче просів. Це ж вам не «Еппл»! Зозулька заробляла більше за всіх них разом узятих, коли й двадцять років не мала.
— А це фото,— спитав Страйк, вказуючи на дванадцятифутових «Провинних янголів»,— теж було частиною п’ятимільйонного контракту?
— Так,— кивнув Соме.— 3 цих чотирьох сумочок усе мало початися. Тут у неї в руках «Кашиль»; я їм усім дав африканські наймення на її честь. Вона була поведена на Африці. Та повія, що вона її десь викопала, її справжня мати, сказала, буцімто її батько був африканець, і Зозулька з того приводу здуріла; казала, що поїде туди вчитися, волонтерити... не будемо про те, що стара шльондра переспала з півсотнею ямайців. Африканець,— пирхнув Ґі Соме, вкручуючи недопалок у скляну попільничку,— бабці моїй цю казочку розкажіть. Та сука просто казала Зозульці те, що Зозулька хотіла чути.
— І ви вирішили використати ці фото для кампанії навіть після того, як...
— То данина! — голосно перебив його Соме.— Вона ніколи не була така гарна. То, бляха, данина їй і нам. Вона була моєю музою. Якщо ті покидьки нездатні це зрозуміти, то хай їм грець, і все тут! У нашій країні преса гірша за злочинців. Про всіх судять по собі, паскуди.
— У день смерті Лулі надіслали якісь сумочки...
— Так, то мої. Я їй надіслав одну з цих,— відповів Соме, вказуючи на фото новою цигаркою,— і тим самим кур’єром передав одяг для Дібі Макка.
— Він його замовив, чи...
— Подарунки, сонечко,— прожебонів Соме.— Добрий бізнес. Кілька кастомізованих кофт і трохи аксесуарів. Ніколи не завадить, щоб тебе прорекламувала знаменитість.
— Він носив ваші подарунки?
— Я так і не дізнався,— тихішим голосом відповів Соме.— Мав наступного дня інші біди.
— Я бачив на «Ютубі» відео, де він у кофті з такими самими шпичаками,— мовив Страйк, указуючи на груди Соме.— У вигляді кулака.
— Так, то одна з них. Мабуть, йому переслали ті речі. На одній був кулак, на іншій пістолет, а на спині — його тексти.
— Лула говорила з вами про те, що Дібі Макк житиме під нею?
— О так. Але вона якось не дуже раділа. Я їй усе казав: мала, та якби він про мене написав такі тексти, як про тебе, я б чекав під дверима голяка,— Соме випустив з ніздрів дві тонкі цівки диму, скоса поглядаючи на Страйка.— Люблю великих грубих чоловіків,— додав він.— Але Зозулька таких не любила. Ну і глянь, з ким зв’язалася. Я їй усе казав: ну от, ти все витанцьовуєш навколо свого походження, то знайди собі гарного чорного хлопця і заспокойся. Дібі був просто ідеальний; от чом би й ні? На шоу в минулому сезоні вона в мене йшла подіумом під «Страшне дівча» Дібі. «Дівчино, шо ти з себе корчиш, ти саму себе хіба шо обманула; // Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе в біса Лула». Дафілд ту пісню ненавидів.
Якусь мить Соме курив мовчки, роздивляючись фотографії.
— А де ви живете? Десь поблизу? — спитав Страйк, хоча відповідь уже знав.
— Ні, на Чарльз-стріт, у Кенсингтоні,— відповів Соме.— Переїхав туди того року. Від Гекні далеченько, оце вже так, але то вже була якась дурість, довелося поїхати. Надто велика колотнеча. Я виріс у Гекні,— пояснив він,— коли ще був звичайним старим Кевіном Овусу. Я змінив ім’я, коли пішов з дому. Як ти.
— Я ніколи й не був Рокбі,— сказав Страйк, ставлячи позначку у блокноті.— Мої батьки не були одружені.
— Та ми в курсі, сонечко,— озвався Соме з новим спалахом злостивості.— Я твого старого одягав для зйомки у «Роллінг стоуні» торік: тісний костюм і продавлений капелюх-казанок. Ти з ним багато спілкуєшся?
— Ні,— відповів Страйк.
— Звісно, ні, бо на твоєму тлі він би здавався геть стариганем? — крякнув Соме. Він посовався на стільці, запалив нову цигарку, затиснув її між губами і придивився до Страйка крізь хмари ментолового диму.— А чого ми, власне, все про мене? Люди що — починають розповідати тобі історію свого життя, тільки-но ти витягнеш той свій нотатник?
— Іноді буває.
— Будеш свій чай, ні? І не дивно. Не знаю, нащо я п’ю цю мерзоту. Мого старого татка грець би хопив, якби він попросив чаю, а йому дали таке.
— Ваша родина досі живе у Гекні?
— Я не перевіряв,— відповів Соме.— Ми не спілкуємося. Як бачиш, я не тільки інших научаю.
— Як гадаєте, чому Лула змінила ім’я?
— Бо ненавиділа свою кляту родину так само, як я свою. Не хотіла більше бути з ними пов’язана.
— Але навіщо тоді брати прізвище, як у дядька Тоні?
— Він не знаменитий. А ім’я вийшло гарне. Дібі не зміг би написати «Подвійна Ел, ти будеш моя», якби вона лишилася Лулою Бристоу, правда ж?
— Чарльз-стріт недалеко від Кентигерн-Гарденз, авжеж?
— Хвилин двадцять пішки. Я запрошував Зозульку переїхати до мене, коли вона зненавиділа свою стару квартиру, але вона не схотіла; обрала натомість ту п’ятизіркову в’язницю, щоб сховатися від преси. То вони її туди загнали. Вони винні.
Страйк пригадав слова Дібі Макка: «То довбана преса штовхнула її з того вікна».
— Вона мене запрошувала до себе. Мейфер, суцільні багаті росіяни й араби, та ще покидьки на взір того Фреді Бестиґі. Я їй сказав: котику, тобі не можна тут жити; тут усюди мармур, а мармур у нашому кліматі — то несмак... живеш ніби у власній гробниці...
Він запнувся, а тоді провадив:
— Кілька місяців вона прожила у суцільному кошмарі. Один переслідувач почав особисто приносити їй листи о третій ночі; вона постійно прокидалася від стукоту поштової скриньки. Її лякали речі, які він хотів з нею зробити. Потім вона розійшлася з Дафілдом, і в неї під дверима повсякчас чатували папараці. Потім виявила, що її телефон прослуховується. А потім ще пішла та знайшла ту суку, свою матір. То був уже повний перебір. Зозульці хотілося утекти, почуватися в безпеці. Я їй казав переїхати до мене, а вона натомість оселилася у тому клятому мавзолеї. Вона його обрала, бо то ніби фортеця з цілодобовою охороною. Вона сподівалася, що тепер уже в безпеці, що ніхто до неї не дістанеться. Але Зозулька це місце зненавиділа від першої ж миті. Я знав, що так і буде. Вона там була відрізана від усього, що любила. Зозулька любила яскраві кольори, гамір. Любила вулицю, прогулянки, свободу. Одна з причин, чому поліція вирішила, що то самогубство, це відчинені вікна. Вона сама їх відчинила, на ручках були тільки її відбитки. Але мені відомо, чому Зозулька відчиняла вікна. Вона завжди відчиняла вікна, навіть у лютий холод, бо ненавиділа тишу. Їй подобалося слухати Лондон.
З голосу Соме зникли вся хитрість і весь сарказм. Він прочистив горлянку і провадив:
— Вона прагнула чогось справжнього; ми про це постійно говорили. То була наша велика тема. Через те вона зв’язалася з тією проклятущою Рошель. Вирішила, бачте, що то Божа милість. Зозулька вважала, що сама так жила б, якби не була красунею; якби Бристоу не взяли її за іграшку для Івет.
— Розкажіть мені про того переслідувача.
— Психічний розлад. Він вважав, що вони одружені чи що. Йому призначили обмежувальний режим і лікування.
— Не знаєте, де він тепер?
— Гадаю, його відправили назад до Ліверпуля,— відповів Соме.— Але поліція його перевіряла; виявилося, що коли померла Лула, він був у палаті з охороною.
— Ви знайомі з Бестиґі?
— Знаю тільки те, що мені розповідала Лула — що він слизький, а вона — ходяча воскова фігура. Знаю цей тип.
Багаті дівчата, які тринькають гроші своїх потворних чоловіків. Приходять на мої шоу, хочуть зі мною дружити. Краще дайте мені чесну повію.
— За тиждень до Лулиної смерті Фреді Бестиґі був у тому самому заміському будинку, що й вона.
— Так, я чув. Він мав на неї стояк,— відмахнувся Соме.— Вона теж це знала; то для неї був не те щоб унікальний випадок. Проте, як вона мені казала, він тільки старався зайти з нею в один ліфт, більше нічого.
— Ви з нею не спілкувалися після тих вихідних у будинку Дікі Кербері, ні?
— Ні. Він там щось накоїв? Ти ж не підозрюєш Бестиґі? — Соме випростався, уважно глянув на Страйка.— От чорт... Фреді Бестиґі? Ні, я в курсі, що він гівнюк. Одна моя знайома... ну, власне, через другі руки знайома... вона працювала у його продюсерській компанії, і він її мало не зґвалтував. Ні, я не перебільшую,— додав Соме.— Буквально. Реальне зґвалтування. Підпоїв її після роботи, кинув на підлогу; якась асистентка забула свій мобільний, повернулася по нього і побачила їх. Бестиґі потім від обох відкупився. Всі їй казали, щоб подавала позов, але вона взяла гроші й утекла. Казали, що він повчав другу дружину якимись збоченими способами, тож і вона після розлучення зірвала три мільйони; погрожувала, що викриє його вчинки в пресі. Але Зозулька ніколи в житті не впустила б до своєї квартири Фреді Бестиґі о п’ятій ранку. Як я вже казав, вона дурепою не була.
— А що ви знаєте про Дерика Вілсона?
— А хто це?
— Охоронець, який чергував тої ночі, коли вона загинула.
— Нічого не знаю.
— Такий здоровань, говорить з ямайським акцентом.
— Це, може, стане для тебе шоком, але не всі чорні в Лондоні знайомі між собою.
— Я просто подумав, що ви, може, з ним розмовляли чи чули, як про нього говорить Лула.
— Ні, ми мали цікавіші теми для розмов, ніж якийсь охоронець.
— А як щодо її водія, Кірана Коловас-Джонса?
— О, Коловас-Джонса я знаю,— злегка всміхнувшись, відповів Соме.— Вічно ставав у пози, коли думав, що я його бачу з вікна. Він на зріст футів п’ять — замалий для моделі.
— Лула про нього щось говорила?
— Та що б вона про нього говорила? — нетерпляче спитав Соме.— Він був її водієм.
— Він казав, що вони дружили. Згадував, що вона подарувала йому куртку вашого дизайну. За дев’ятсот фунтів.
— О-о, велике діло,— зверхньо озвався Соме.— Мої справжні речі коштують по три штуки. Але варто ляпнути свій логотип на спортивний костюм — і його відривають з руками, тож гріх не скористатися.
— Так, якраз хотів про це спитати. У вас є... лінія готового одягу, так?
Соме це ніби розвеселило.
— Правильно. Це речі, пошиті не за індивідуальними мірками, розумієш? Які купують просто з вішалки.
— Ага. Наскільки вони поширені?
— Та вони всюди. Коли ти востаннє заходив до крамниці одягу? — спитав Соме, оглядаючи синій піджак Страйка підступними витрішкуватими очима.— Ти в цьому що — на дембель вийшов?
— Коли ви кажете «всюди», то йдеться про...
— Універмаги вище середнього, бутики, інтернет,— швидко перерахував Соме.— А що?
— Один з двох чоловіків, яких зафіксувала камера спостереження, тікав тієї ночі від Лулиного будинку в куртці з вашим логотипом.
Соме ледь помітно смикнув головою — то був жест заперечення й роздратування.
— Він і ще мільйон таких, як він.
— А ви не дивилися...
— Я те все бачити не хотів! — вибухнув Соме.— Все те... висвітлення подій у пресі. Я не хотів про це читати, не хотів думати. Я хотів, щоб їх до мене навіть не підпускали,— додав він, махаючи рукою в бік сходів і свого персоналу.— Я тільки знав, що вона мертва і що Дафілд поводиться так, ніби йому є що приховувати. Тільки це. Мені цього було досить.
— Гаразд. Повертаючись до теми одягу. На останньому Лулиному фото, де вона заходить у будинок, вона вдягнена у сукню й пальто, і...
— Так, на ній були «Марібель» і «Фей»,— пояснив Соме.— «Марібель» — то сукня...
— Так, зрозумів,— кивнув Страйк.— Але в момент смерті на ній був інший одяг.
Соме це ніби здивувало.
— Правда?
— Так. На фотографіях тіла, які зробила поліція...
Але Соме змахнув руками, ніби мимохіть відкараскуючись, захищаючись, потім, важко дихаючи, схопився на ноги і підійшов до стіни, де з кількох світлин дивилася Лула — сумна або безтурботна. Коли дизайнер розвернувся до Страйка, на його дивних вирячених очах була волога.
— Чорт забирай,— тихо вимовив він.— Не кажи так на неї. «Тіло». Чорт. Ти, мабуть, теж холоднокровний виродок? Не диво, що Джонні тебе не любить.
— Я не хотів вас засмутити,— спокійно мовив Страйк.— Я лише хотів спитати, чи маєте ви здогади щодо причин, з яких вона переодяглася, коли прийшла додому. Коли вона упала, то мала на собі штани і паєтковий топ.
— Та звідки мені, бляха, знати, нащо вона переодяглася? — закричав Соме.— Може, змерзла. Може... Та це в біса смішно! Звідки мені знати?
— Я просто питаю,— відповів Страйк.— Я читав, ви казали пресі, що вона померла в одній з ваших суконь.
— То не я, я такого не казав. Якась сучара з жовтої преси подзвонила мені в офіс і спитала, як називається та сукня. Швачка їм сказала, її оголосили моєю речницею. І так усе перекрутили, ніби я на її смерті рекламу роблю. Наволоч. Чорт!
— Ви не могли б мене якось звести з К’ярою Портер і Бріоні Радфорд?
Соме здавався спантеличеним, розгубленим.
— Що? Так...
Але він почав справді плакати; не як Бристоу, який гикав і схлипував, а безгучно: сльози стікали гладенькими темними щоками на футболку. Він ковтнув, заплющив очі, розвернувся до Страйка спиною, притулився чолом до стіни і затремтів.
Страйк мовчки чекав, поки Соме не витер кілька разів обличчя і не розвернувся до нього знову. Він нічого не сказав про свої сльози, а просто повернувся за стіл, сів і запалив цигарку. Глибоко затягнувшись два чи три рази, він сказав практичним, неемоційним тоном:
— Якщо вона переодяглася, то на когось чекала. Зозулька завжди одягалася згідно з подією. Мабуть, на когось чекала.
— Я подумав те саме,— відповів Страйк.— Але я не знаюся на жінках і їхньому одязі.
— Ні,— кивнув Соме з тінню злостивого усміху на вустах,— і воно видно. Хочеш поговорити з К’ярою і Бріоні?
— Це буде корисно.
— Вони в середу працюють у мене на зйомці: Арлінгтон-терас, 1, в Іслінгтоні. Якщо прийдеш десь о п’ятій, вони матимуть вільний час і поговорять з тобою.
— Це дуже люб’язно з вашого боку.
— Це з мого боку не люб’язність,— тихо відповів Соме.— Я хочу знати, що сталося. Коли ти поговориш з Дафілдом?
— Щойно отримаю до нього доступ.
— Гадає, що дешево відбувся, гаденя таке. Мабуть, Лула переодяглася, бо чекала на нього, авжеж? Навіть якщо вони посварилися, вона знала, що він прийде. Але він з тобою не стане говорити.
— Стане,— відповів Страйк, ховаючи записник і дивлячись на годинник.— Я забрав багато вашого часу. Ще раз дякую.
Поки Соме провів Страйка униз гвинтовими сходами й потинькованим коридором, до нього частково повернулася нахабна манера. Коли вони потиснули руки у прохолодному холі, вимощеному кахлями, жодних слідів сум’яття він уже не виказував.
— Схудни,— дошкулив він Страйкові на прощання,— я тобі тоді надішлю щось у розмірі XXL.
Коли вхідні двері зачинилися, Страйк почув, як Соме кричить до червонокосої дівчини за стійкою:
— Я знаю, що ти подумала, Труді! Ти уявляєш, як він грубо бере тебе ззаду, так? Правда ж, любонько? Ох уже цей великий солдафон.
Труді шоковано завищала зо сміху.
Шарлотта прийняла Страйкове мовчання з безпрецедентним спокоєм. Вона більше не дзвонила і не писала повідомлень; прикидалася, ніби та їхня остання брудна сварка, схожа на виверження вулкана, загасила її кохання й звільнила її від люті. Страйк, одначе, знав Шарлотту так близько, як можна знати бацилу, що живе у твоїй крові п’ятнадцять років; знав, що її реакція на біль — це ранити нападника якнайглибше, і за всяку ціну. Що буде, якщо він відмовить їй в увазі — і відмовлятиме далі? Цю стратегію він ніколи раніше не використовував — але іншої не мав.
Час до часу, коли Страйкові не ставало сили (пізно ввечері, коли він самотиною лежав на розкладачці), інфекція спалахувала знову: його оповивали жаль і туга, він бачив Шарлотту зовсім близько — прегарну, оголену, з ніжними словами на вустах; або ж вона тихо плакала й казала йому, що знає — вона зіпсута, лиха, неможлива, але він — найкраще, найщиріше з усього, що вона мала. У такі миті той факт, що їх розділяє лише кілька натисків на кнопки телефону, ставав надто крихкою заслоною від спокуси, і тоді Страйк вилазив зі спальника і на одній нозі стрибав у темряві до порожнього столу Робін, де вмикав лампу і поринав — іноді на години — у матеріали справи.
Раз чи двічі він дзвонив на мобільний Рошель Оніфаде глупої ночі, але вона не відповідала.
У четвер уранці Страйк повернувся на стоянку біля клініки Святого Фоми і три години чекав на появу Рошель, але вона так і не прийшла. Він попросив Робін подзвонити до клініки, але цього разу там відмовилися говорити про відсутність Рошель і відкинули всі спроби добути її адресу.
Вранці у п’ятницю Страйк вийшов до «Старбаксу», а коли повернувся, знайшов у офісі Спанера — той сидів не на дивані біля столу Робін, а власне на столі. Він мав у роті незапалену самокрутку і хилився в бік Робін — і явно сипав дотепами, чого Страйк за ним ніколи не помічав, бо Робін сміялася — ніби мимохіть, показуючи, що їй весело, але водночас даючи зрозуміти, що ворота добре захищені.
— Доброго ранку, Спанере,— привітався Страйк, але легкі вбивчі нотки у його голосі не вплинули ані на виразну мову тіла комп’ютерника, ані на його широку усмішку.
— Як ся маєш, агенте? От приніс тобі назад твій « Делл».
— Чудово. Подвійний лате без кофеїну,— сказав Страйк до Робін і поставив поруч з нею напій.— Пригощаю,— відмахнувся він, коли вона потягнулася по гаманець.
Робін мала зворушливу рису: ніколи не брала з «каси» гроші на дрібні приємності. Перед гостем вона не стала заперечувати, тільки подякувала Страйкові й повернулася до роботи, крутнувшись на стільці так, щоб відвернутися від чоловіків.
Спалах сірника відвернув увагу Страйка від його власного подвійного еспресо й прикув її до гостя.
— Спанере, в цьому офісі не курять.
— Що? Та ти димиш як той димар.
— Тут — не димлю. Ходімо.
Страйк повів Спанера у свій кабінет і замкнув двері.
— Вона заручена,— повідомив він, сідаючи на звичне місце.
— Тобто я дарма пір’я розпускаю? А, та й добре. Скажи, якщо раптом заручини розстрояться; вона — це мій типаж.
— Гадаю, ти не її типаж.
Спанер з розумінням усміхнувся.
— А ти вже сам у чергу став?
— Ні,— відповів Страйк.— Мені лише відомо, що її наречений — бухгалтер, який грає у регбі. Гарний йоркширець з квадратною щелепою.
Метью він уявляв напрочуд чітко, хоча ніколи не бачив навіть фото.
— Та тут не вгадаєш; може, вона захоче збігтися з кимсь особливішим,— озвався Спанер, поставив ноутбук Лули Лендрі на стіл і всівся біля Страйка. На ньому була злегка потерта кофта і сандалі на босу ногу а-ля Ісус; день сьогодні був найспекотніший з початку року.— Я це лайно як слід продивився. Тобі потрібні технічні деталі?
— Ні; але мені треба знати, чи зможеш ти все чітко викласти в суді.
Вперше за весь час Спанер, здавалося, був заінтригований.
— Серйозно?
— Цілком. Ти зможеш довести стороні захисту, що розумієшся на своїй справі?
— Звісно, зможу.
— Тоді мені кажи головне.
Спанер завагався, придивляючись до Страйкового обличчя. А тоді сказав:
— Пароль — «Agyeman», вона змінила його за п’ять днів до смерті.
— Ану ще раз, по літерах.
Спанер продиктував по літерах, а тоді, на подив Страйка, додав:
— Це прізвище. «Аджимен». Ганійського походження. Лула долучила до закладок сайт ШОАС — Школи орієнтальних і африканських студій — і там було це прізвище. Ось глянь.
Поки Спанер говорив, його пальці швидко вистукували по клавіатурі ноутбука; він відкрив названу сторінку — з зеленим тлом і розділами: відділення школи, новини, працівники, студенти, бібліотеки тощо.
— Коли вона померла, сторінка вигляд мала ось такий.
Енергійно поклацавши клавіатурою, Спанер відкрив майже таку саму сторінку, але на ній — як виявило кілька швидких порухів курсора — було ще посилання на некролог професора Дж. П. Аджимена, почесного професора африканської політології.
— Вона зберегла цю версію сторінки,— сказав Спанер.— А за історією пошуку видно, що за місяць до смерті вона шукала книжки Аджимена на «Амазоні». Вона тоді взагалі шукала книжки з африканської історії та політики.
— Вона часом не подавала документи до ШОАС?
— З цього ноута — ні.
— Щось ще є цікаве?
— Ну, крім того я знайшов, що сімнадцятого березня видалили велику папку з фотографіями.
— Як ти це дізнався?
— Є програми, які дозволяють відновити файли, які нібито зникли з жорсткого диска,— пояснив Спанер.— Без цього хіба ловили б усіх тих педофілів?
— Ти зміг відновити фото?
— Так. Закинув сюди,— він передав Страйку флешку.— Подумав, що ти був би проти, якби я повернув його на ноут.
— І ті фото, вони....
— Нічого особливого, просто видалили, та й усе. Як я уже казав, звичайний користувач не розуміє, що мало клацнути «видалити», якщо реально хочеш щось сховати.
— Сімнадцяте березня,— промовив Страйк.
— Ага. День Святого Патрика.
— За десять тижнів після її смерті.
— Може, то поліція? — припустив Спанер.
— Ні, то не поліція,— відповів Страйк.
Коли Спанер пішов, Страйк побіг до приймальні й зігнав з місця Робін, щоб подивитися фото, добуті з ноутбука. Він відчув нетерпіння, яке пожирало Робін після того, як він пояснив, що саме знайшов Спанер, і відкрив флешку.
Якусь мить, поки перша світлина розцвітала на екрані, Робін боялася, що вони побачать щось страшне — докази злочину чи збочення. Приховані на комп’ютері фото асоціювалися для неї тільки з чимось жахливим.
Однак за кілька хвилин Страйк озвучив її почуття:
— Просто кадри з життя.
Він не здавався таким розчарованим, якою почувалася Робін, і їй стало трохи ніяково; а чи не хотілося їй і справді побачити щось жахливе? Страйк крутив коліщатко миші: групки усміхнених дівчат, моделі, зірки. Було кілька Лулиних світлин разом з Еваном Дафілдом, з яких пару зробили явно вони самі, тримаючи камеру на витягнутій руці; на цих вони, схоже, були п’яні чи обкурені. На кількох фото був Соме; поруч з ним Лула здавалася суворішою, більш керованою. Було багато фотографій Лули з К’ярою Портер, де дівчата обіймалися у барах, танцювали у клубах чи сміялися на дивані у чиїйсь квартирі серед юрми людей.
— Оце Рошель,— раптом мовив Страйк, указуючи на похмуре маленьке личко, яке визирало з-під пахви К’яри на одній з групових світлин. У кадр потрапив і Кіран Коловас-Джонс; він стояв скраю й аж сяяв.
— Зробіть мені послугу,— попросив Страйк, коли вони продивилися двісті дванадцять світлин.— Прогляньте це все за мене і спробуйте принаймні виділити відомих людей, щоб ми могли зрозуміти, хто міг хотіти приховати ці фотографії.
— Але вони цілком безневинні! — заперечила Робін.
— Щось має на них бути,— відповів Страйк.
Він повернувся до свого кабінету, звідки набрав Джона Бристоу (той був на нараді, турбувати не можна; «Будь ласка, нехай зателефонує мені, щойно зможе»), Ерика Вордла (повідомлення на автовідповідач: «Маю питання про ноутбук Лули Лендрі») й Рошель Оніфаде (просто на пробу; ніхто не відповів; неможливо лишити голосове повідомлення — скринька повна).
— З містером Бестиґі мені й досі не щастить,— сказала Робін Страйку, коли той вийшов з кабінету і побачив, що вона шукає в інтернеті невідому брюнетку, сфотографовану з Лулою на пляжі.— Я зранку дзвонила знову, але він не передзвонює. Я вже чого тільки не робила, ким тільки не прикидалася, казала, що це терміново... чого смієтесь?
— Я просто не розумію, чому всі ці люди, до яких ви ходите на співбесіди, не беруть вас на роботу,— відповів.
— А,— відповіла Робін, трохи почервонівши.— Та вони беруть. Усі. Я прийняла пропозицію на посаду у відділі кадрів.
— О. Ось воно що,— озвався Страйк.— Ви не казали. Мої вітання.
— Вибачте, я думала, що сказала вам,— збрехала Робін.
— Отже, ви підете... коли?
— За два тижні.
— О. Гадаю, Метью задоволений, так?
— Так,— трохи здивувалася вона,— дуже.
Здавалося, Страйк знає, що Метью не подобається її робота в нього; але це було неможливо — Робін дуже ретельно приховувала навіть найменші натяки на якісь негаразди вдома.
Задзвонив телефон, Робін узяла слухавку.
— Офіс Корморана Страйка?.. Так, хто говорить?.. Це Дерик Вілсон,— сказала вона, передаючи слухавку Страйку.
— Привіт, Дерику.
— Містер Бестиґі поїхав на кілька днів,— сказав голос Вілсона.— Якщо бажаєш прийти глянути на будинок...
— Буду там за півгодини,— озвався Страйк.
Він схопився на ноги, пошукав по кишенях ключі й гаманець, а тоді помітив, що Робін ніби засмутилася, хоча й продовжувала ретельно переглядати безневинні фото.
— Хочете теж піти?
— Так! — зраділа вона, схопила сумочку і вимкнула комп’ютер.
За масивними чорними дверима будинку номер 18 на Кентигерн-Гарденз починалося мармурове фойє. Просто перед входом — красива стійка червоного дерева; праворуч від неї сходи (мармурові, з поруччям з дерева й бронзи), які одразу зникали за рогом; позолочені двері ліфта та ще одні двері темного дерева, вбудовані у білу стіну. Між ними та вхідними дверима на квадратному постаменті стояли східні лілеї у високих циліндричних вазах, що розливали в теплому повітрі важкі пахощі. Ліва стіна була суцільно дзеркальна і відбивала Страйка й Робін, двері ліфта й модерну люстру, яка звисала зі стелі кришталевими кубиками; у дзеркалі полірована дерев’яна стійка подовжувалася удвічі. Страйк пригадав Вордлові слова: «У квартирах мармур-шмармур... п’ятизірковий, щоб його, готель».
Робін, яка йшла поруч, намагалася не виказувати захоплення. Отже, ось як живуть мультимільйонери. Вони з Метью мешкали в будинку на дві родини у Клепгемі; вітальня там була завбільшки як підсобка для охорони, яку Вілсон показав їм першою. Місця вистачало тільки для столу і двох стільців; у шафці на стіні висіли ключі від усіх квартир, ще одні двері вели до крихітної туалетної кабіни.
На Вілсоні була чорна уніформа, схожа на однострій констебля, з мідними ґудзиками, чорною краваткою і білою сорочкою.
— Монітори,— показав він Страйку, коли вони вийшли з підсобки і зупинилися за стійкою, яка ховала від поглядів гостей чотири маленькі чорно-білі екрани. Один показував вид з камери над вхідними дверима, захоплюючи шматок вулиці; другий давав такий самий вид на підземний паркінг; третій — на порожній двір будинку: газон, кущі й висока стіна, що на неї вилазив Страйк; четвертий — кабіну ліфта.
Крім моніторів, було ще дві панелі управління сигналізацією у квартирах, у басейні й на паркінзі, а також два телефони — один міський, другий внутрішній, для зв’язку з квартирами.
— Це,— вказав Вілсон на масивні дерев’яні двері,— вхід до тренажерної зали, басейну й паркінгу.
На прохання Страйка він провів їх туди.
Зал був маленький, але весь у дзеркалах, як і фойє, тож видавався вдвічі більшим. Тут було одне вікно, що виходило на вулицю, і стояли бігова доріжка, гребний тренажер і степ-тренажер, а ще набір штанг.
Другі дерев’яні двері виходили на вузькі мармурові сходи, освітлені квадратними ліхтарями у стінах. Сходи привели їх на невеликий майданчик, звідки прості фарбовані двері відчинялися на паркінг. Вілсон відімкнув їх двома ключами (замків було два — сувальдний і циліндровий), а тоді клацнув вимикачем. Паркінг виявився завдовжки мало не на всю вулицю; тут стояло «ферарі», «ауді», «бентлі», «ягуарів» і «БМВ» на кілька мільйонів фунтів. Що двадцять футів виднілися двері, подібні до тих, через які зайшли вони: виходи з інших будинків на Кентигерн-Гарденз. Автоматичні гаражні двері, що виводили з будинку номер 18 на Серфз-вей, були зачинені; крізь шпарини сочилося сріблясте світло дня.
Робін стало цікаво, про що думають двоє мовчазних чоловіків поруч з нею. Чи звик Вілсон до надзвичайного життя, яке ведуть тутешні мешканці; чи звик до підземних паркінгів, басейнів, «ферарі»? І чи думає Страйк (бо сама вона думала) про можливості, які відкриває цей довгий ряд дверей: можливості таємно стежити за сусідами, ховатися, покидати будинок будь-яким зі шляхів, що виводять на вулицю? Та потім Робін помітила численні чорні морди камер, що дивилися з затінених верхівок стін і передавали кадри на силу-силенну моніторів. Чи можливо, щоб тої ночі не було стеження?
— Гаразд,— сказав Страйк, і Вілсон повів їх назад на мармурові сходи й замкнув двері до паркінгу.
На наступному прольоті почало сильно тхнути хлоркою, а коли Вілсон відчинив двері внизу сходів, з них війнуло теплим, вогким, насиченим хімією повітрям.
— Оці двері тієї ночі були відчинені? — спитав у Вілсона Страйк. Той кивнув і клацнув вимикачем. Спалахнуло світло.
Вони пройшлися широким мармуровим краєм басейну, накритого щільною пластиковою кришкою. Стіна навпроти була, знову ж таки, дзеркальна; Робін дивилася на відображення їхніх трьох постатей — троє повністю одягнених людей, недоречні на тлі фресок з тропічними рослинами й метеликами, що тягнулися до самісінької стелі. Басейн був завдовжки метрів п’ятнадцять і мав на протилежному боці шестикутне джакузі; за ним — три кабінки для перевдягання з замками на дверях.
— Тут немає камер? — спитав Страйк. Вілсон похитав головою.
Робін відчувала, як на спині й під пахвами виступає піт. Біля басейну було спекотно й задушливо, і їй приємно було піднятися сходами попереду двох чоловіків і повернутися до фойє, порівняно прохолодного й свіжого. Поки їх не було, прийшла маленька юна білявка у рожевому фартусі, джинсах і футболці. В руках у неї було пластикове відро з начинням для прибирання.
— Дерик,— сказала вона з сильним акцентом, коли охоронець спустився зі сходів,— мені треба ключ до другої.
— Це Лещинка,— пояснив Вілсон.— Прибиральниця.
Дівчина приязно всміхнулася до Робін і Страйка. Вілсон зайшов за стійку червоного дерева і дістав з-за неї ключі для Лещинки. Дівчина пішла нагору. Відро у неї в руці гойдалося, тісно обтягнуті джинсами стегна спокусливо коливалися. Відчувши, як Робін скоса дивиться на нього, Страйк засоромився і неохоче відвів очі.
Слідом за Вілсоном Робін і Страйк піднялися до першої квартири, яку відчинили універсальним ключем. Страйк відзначив старомодне вічко на дверях, що дивилося на сходи.
— Помешкання містера Бестиґі,— оголосив Вілсон, вводячи код на панелі праворуч від дверей, щоб не спрацювала сигналізація.— Лещинка уже побувала тут вранці.
Страйк відчував запах поліролю і бачив сліди пилососа на білому килимі в коридорі, оздобленому мідними світильниками на стінах і п’ятьма ідеально-білими дверима. Відзначив прихований щиток сигналізації на правій стіні поруч з картиною, на якій над блакитним сільцем летіли замріяні кози й селяни. Під полотном Шагала, на чорному лакованому столику, стояли високі вази з орхідеями.
— А де Бестиґі? — спитав Страйк у Вілсона.
— В Лос-Анджелесі,— відповів охоронець.— За два дні повернеться.
У світлій вітальні було три високих вікна, усі з вузьким кам’яним балконом; стіни тут були пофарбовані у ніжно-блакитний колір, решта інтер’єру — біла. Все бездоганно чисте, елегантне, вишуканих пропорцій. Тут також висіла єдина чудова картина — макабрична, сюрреалістична: чоловік зі списом, у масці чорного птаха, під руку з сірим жіночим торсом без голови.
Саме з цієї кімнати Тенсі Бестиґі, за її словами, почула крики з квартири на два поверхи вище. Страйк підійшов до високих вікон, звертаючи увагу на сучасні засувки, товсті рами, повну відсутність гамору з вулиці — навіть коли наблизив вухо майже впритул до холодного скла. Балкон за вікном був вузький і заставлений декоративними кущами в горщиках, підстриженими у формі конусів.
Страйк рушив до спальні. Робін лишилася у вітальні, повільно обертаючись на місці й роздивляючись люстру з венеційського скла, килим у приглушених рожево-блакитних тонах, величезну плазму, модерний обідній стіл зі скла й металу, металеві стільці з шовковими подушками; маленькі мистецькі об’єкти зі срібла на скляних столиках під стінами і на коминковій полиці з білого мармуру. Вона з сумом подумала про свій диван з «Ікеї», яким так пишалася; далі згадала Страйкову розкладачку в офісі та знітилася. Відчувши, що Вілсон дивиться на неї, вона сказала, мимохіть копіюючи Ерика Вордла:
— Інший світ, правда?
— Авжеж,— озвався той.— Дітей тут не народиш.
— Ні,— погодилася Робін, якій такий погляд на речі не спадав на думку.
Її шеф вийшов зі спальні замислений, явно підтвердивши якісь свої здогади, і зник у коридорі.
Страйк, власне, довів для себе, що логічний шлях зі спальні й ванної Бестиґі пролягав через коридор, в обхід вітальні. Ба більше, він був упевнений, що Тенсі могла стати свідком фатального падіння Лули Лендрі — і зрозуміти, що саме бачить — тільки з одного місця у цілій квартирі: з вітальні. Хоча Ерик Вордл твердив протилежне, але з ванної кімнати людина могла хіба що частково бачити вікно, повз яке летіла Лула Лендрі, а вночі цього було б недостатньо, щоб зрозуміти, що впала людина, та ще й роздивитися її.
Страйк повернувся до спальні. Отримавши родинне гніздечко в своє одноосібне володіння, Фреді Бестиґі, судячи з нагромадження пігулок, окулярів і книжок на тумбочці біля ліжка, спав ближче до дверей і коридору. Страйк не знав, чи було так само, коли він ще жив з дружиною.
За спальнею була велика гардеробна з дзеркальними дверима. Тут зберігалося повно італійських костюмів і дорогих сорочок. Дві неглибокі шухляди, поділені на менші секції, було віддано під запонки — золоті та платинові. За взуттєвими полицями фальшпанель приховувала сейф.
— Гадаю, тут ми закінчили,— мовив Страйк до Вілсона, приєднавшись до нього і Робін у вітальні.
Коли виходили, Вілсон знову ввімкнув сигналізацію.
— Ти знаєш усі коди до всіх квартир?
— Так,— кивнув Вілсон.— Треба — на той раз, якщо спрацюють.
Вони піднялися сходами на третій поверх. Сходи так щільно огортали ліфтову шахту, що підйом складався з суцільних глухих кутів.
Двері до другої квартири були такі самі, як і до першої, тільки відчинені. Зсередини лунало гудіння пилососа в руках Лещинки.
— Тут зараз мешкають містер і місіс Колчаки,— повідомив Вілсон.— Українці.
За формою коридор тут повторював коридор у першій квартирі. Багато рис збігалося, як-от щиток сигналізації на стіні під прямим кутом до дверей, але замість ковроліну підлога була вимощена кахлями.
Замість картини навпроти дверей висіло велике дзеркало, а по боках від нього на двох тонконогих столиках стояли лампи від Тифані.
— Троянди Бестиґі теж на такому стояли? — спитав Страйк.
— На схожому, авжеж,— відповів Вілсон.— Тепер його повернули у вітальню.
— І ти його поставив просто посеред коридору, а на нього — троянди?
— Так. Бестиґі хотів, щоб Макк їх угледів, щойно увійде, але ти сам бачиш — тут є де обійти такий столик. Можна було й не перекидати. Але той коп був молодий,— поблажливо додав Вілсон.
— А де ті тривожні кнопки, що ти мені про них говорив? — спитав Страйк.
— Ось тут,— відповів Вілсон і повів їх з коридору до спальні.— Одна біля ліжка, ще одна у вітальні.
— І вони є в усіх квартирах?
— Так.
Спальня, вітальня, кухня і ванна кімната розташовувалися тут так само, як у квартирі на поверх нижче. Збігалися й численні деталі — навіть дзеркальні двері у гардеробній, до якої Страйк теж зазирнув. Коли він відчинив дверцята і роздивлявся жіночі пальта й сукні на кілька тисяч фунтів, зі спальні вийшла Лещинка, яка несла на руці ремінь, дві краватки і кілька суконь у поліетиленових чохлах, щойно з хімчистки.
— Привіт,— сказав Страйк.
— Добридень,— озвалася вона, підійшла до дверей за його спиною і дістала вішак для краваток.— Перепрошую...
Він відступив убік. Лещинка була маленька на зріст і по-дівчачому гарненька — з доволі пласким лицем, кирпатим носиком і слов’янськими очима. Під Страйковим поглядом вона охайно розвісила краватки.
— Я — детектив,— мовив він. Потім згадав, що Ерик Вордл згадував про її погану англійську.— Типу... поліціянт?
— А. Поліція.
— Ви ж тут були, так, коли загинула Лула Лендрі?
Донести до неї своє питання вдалося не з першого разу. Коли Лещинка зрозуміла, про що йдеться, вона погодилася відповісти на питання і говорила, розвішуючи одяг по місцях.
— Спочатку я завжди мию сходи,— сказала вона.— Міз Лендрі дуже голосно говорила з братом; він кричав, що вона дає своєму хлопцю забагато грошей. Вона сердита. Я прибирала другу квартиру. Порожня. Уже чиста. Швидко.
— Коли ви прибирали, там були Дерик і представник охоронної фірми?
— Дерик і хто?..
— Майстер, який перевіряв сигналізацію?
— Так, майстер і Дерик. Так.
Страйк почув голоси Робін і Вілсона з коридору, де залишив їх.
— Після прибирання ви заново вмикаєте сигналізацію, так?
— Вмикаю? Так,— відповіла вона.— Один-дев’ять-шість-шість, як на вході. Дерик сказав.
— Він повідомив вам код перед тим, як пішов з... майстром?
Знову ідею вийшло донести не з першої спроби, а коли Лещинка зрозуміла, то занепокоїлася.
— Так, я уже казала. Один-дев’ять-шість-шість.
— Отже, ви закінчили прибирати і ввімкнули сигналізацію?
— Ввімкнула, так.
— А можете його описати? Ну, майстра?
— Описати? Його? — вона дуже мило нахмурилася, зморщила носика і знизала плечима.— Я не бачила обличчя. Але синій — весь синій...— додала вона і рукою, вільною від чохлів із сукнями, широким жестом обвела себе всю.
— Комбінезон? — уточнив Страйк, але вона не зрозуміла цього слова.— Добре, а потім ви де прибирали?
— У першій,— відповіла Лещинка, повертаючись до розвішування одягу і вирівнювання вішалок.— Мила великі вікна. Міз Бестиґі говорила по телефону. Сердита. Сумна. Казала, більше не хоче брехні.
— Більше не хоче брехні? — перепитав Страйк.
Лещинка кивнула і звелася навшпиньки, щоб повісити довгу сукню.
— Ви почули,— чітко повторив він,— як вона каже по телефону, що більше не хоче брехні?
Лещинка знову кивнула зі спокійним, безневинним виразом обличчя.
— Потім вона бачила мене і кричала: "Іди звідси, іди!"
— Правда?
Лещинка, кивнувши, розвішувала собі одяг далі.
— А де був містер Бестиґі?
— Не там.
— Ви знаєте, з ким вона розмовляла? По телефону?
— Ні...— Й одразу додала з хитруватим виглядом: — 3 жінкою.
— З жінкою? Звідки ви знаєте?
— Кричала по телефону. Я чула жінку.
— То була сварка? Суперечка? Вони кричали одна на одну, голосно, так?
Страйк відчував, що уже говорить абсурдною, надто ретельною мовою англійця, якому бракує слів. Лещинка знову кивнула і відчинила шухляду, шукаючи, куди покласти ремінь.
Знайшовши місце і згорнувши ремінь равликом, вона встала і пішла до спальні. Страйк рушив слідом.
Поки Лещинка заправляла ліжко і прибирала на тумбочках, він дізнався, що у той день у квартирі Лули Лендрі вона прибирала в останню чергу, коли модель поїхала до матері.
Нічого дивного дівчина не помітила, не бачила жодних блакитних папірців — з текстом чи без. Коли вона закінчила, на стійку принесли сумочки від Ґі Соме і речі для Ді^ ^акЦ й останнім, що вона зробила в той день на роботі, була доставка речей для Лули й Макка у відповідні квартири.
— І після того, як ви занесли речі, то ввімкнули сигналізацію?
— Ввімкнула, так.
— У Лули?
— Так.
— І один-дев’ять-шість-шість у другій квартирі?
— Так.
— Ви пам’ятаєте, які речі відносили до квартири Дібі Макка?
Деякі речі Лещинці довелося описувати жестами, але вона змогла пояснити, що пам’ятає дві кофти, ремінь, капелюха, рукавички і (тут вона покрутила пальцями біля зап’ястків) запонки.
Склавши ці предмети у відкриту частину гардеробної,— щоб Макк точно помітив,— вона увімкнула сигналізацію і пішла додому.
Подякувавши дівчині, Страйк трохи затримався, щоб ще подивитися на її сідниці у тісних джинсах, поки Лещинка розрівнювала покривало, а тоді приєднався до Робін і Вілсона у коридорі.
Поки піднімалися на останній поверх, Страйк уточнив розказане Лещинкою у Вілсона, і той підтвердив, що попросив майстра поставити «1966», як на вході.
— Просто обрав такий номер, який Лещинці легко буде запам’ятати,— такий самий, як на вході. Макк міг спокійно змінити його, якби схотів.
— Пам’ятаєш того майстра з охоронної фірми?
— Зовсім новий хлопець. Волосся ось по сюди,— Вілсон показав на низ шиї.
— Білий?
— Так, білий. На вигляд навіть не схоже, що вже голиться.
Й ось вони дійшли до дверей третьої квартири, де колись мешкала Лула Лендрі. Робін відчула, що тремтить — від страху, від збудження, коли Вілсон відчинив треті акуратні білі двері зі скляним вічком завбільшки з кулю.
Квартира на верхньому поверсі архітектурно відрізнялася від двох попередніх — менша, але ніби просторіша. Нещодавно її переробили, оформивши у бежевих і брунатних тонах. Ґі Соме казав Страйкові, що колишня зіркова власниця квартири любила яскраві кольори; але тепер помешкання було безлике, мов номер дорогого готелю. Страйк мовчки пішов до вітальні.
Тут ковролін був не пухнасто-вовняний, як у квартирі Бестиґі, а з цупкого джуту пісочного кольору. Страйк провів по ньому п’ятою; слідів не лишалося.
— Тут було це покриття, коли в квартирі мешкала Лула Лендрі?
— Так. Вона сама його обирала. Майже нове, тому його не міняли.
Замість трьох високих вікон з окремими маленькими балконами, як у квартирах на нижніх поверхах, пентгауз міг похвалитися подвійними дверима, які виводили на один великий балкон. Страйк відчинив ці двері й вийшов назовні. Робін неприємно було на нього дивитися в цю мить; вона кинула погляд на незворушне обличчя Вілсона, а тоді відвернулася до чорно-білих диванних подушок, стараючись не думати про те, що сталося тут три місяці тому.
Страйк дивився вниз, на вулицю, і Робін здивувалася б, якби дізналася, що його думки не такі уже холодні й відсторонені.
Він уявляв людину, що повністю втратила самоконтроль, людину, що мчить на Лендрі, таку витончену і красиву в одязі, який обрала для зустрічі з довгоочікуваним гостем; уявляв, як убивця, що втратив голову від шалу, тягне і штовхає Лулу, а тоді зі звірячою силою затятого маніяка скидає вниз. Ті лічені секунди, поки вона падала назустріч асфальту, прихованому під оманливо м’якою сніговою ковдрою, мабуть, тривали цілу вічність.
Лула вимахувала руками, намагаючись ухопитися за безжальне порожнє повітря; а потім — без вибачень, без пояснень, без прохань, без будь-яких привілеїв, дозволених людині, що отримує звістку про свій неминучий кінець, вона розбилася об дорогу.
Мерці здатні говорити тільки вустами тих, хто зостався жити, та ще мовою знаків, що їх вони лишають по собі. Страйк бачив живу жінку у словах, з якими вона зверталася до друзів; чув її голос у прикладеному до вуха телефоні; але тепер, поглядаючи на останній краєвид, який вона бачила за життя, він відчував до неї дивну близькість. Правда повільно проступала серед маси розрізнених деталей. Тепер він потребував тільки доказів.
Він стояв на балконі, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилися ім’я і номер Джона Бристоу; Страйк узяв слухавку.
— Добридень, Джоне, дякую, що набрали.
— Без проблем. Є новини? — спитав юрист.
— Можливо. Один фахівець подивився Лулин ноутбук і виявив, що по її смерті з нього видалили папку з фотографіями. Щось знаєте про це?
Відповіддю йому стала майже повна тиша. Страйк знав, що зв’язок не перервався, лише з того, що з боку Бристоу долинали якісь фонові звуки.
Нарешті юрист спитав зміненим голосом:
— Видалили фото після Лулиної смерті?
— Так каже фахівець.
На очах Страйка на вулицю повільно в’їхала машина і зупинилася посередині. З машини вийшла жінка, горнучись у хутро.
— Я... вибачте,— промовив явно приголомшений Бристоу.— Я... я в шоці. Може, то поліція видалила папку?
— Коли вам віддали ноутбук?
— О... десь у лютому. Здається, на початку лютого.
— Папку видалили сімнадцятого березня.
— Але... але це безглуздя якесь! Ніхто не знав паролю.
— Вочевидь, хтось знав. Ви казали, поліція повідомила його вашій матері.
— Мама точно не видаляла б...
— Я не кажу, що вона їх видалила. Є варіант, що вона могла лишити ноутбук ввімкненим. Чи сказати комусь пароль...
Страйк подумав, що Бристоу, мабуть, у себе в офісі. Чулися фонові голоси, жіночий сміх десь удалині.
— Гадаю, що це можливо,— повільно вимовив Бристоу.— Але хто міг видалити фотографії? Хіба що.... але Боже, це жахливо...
— Що саме?
— Ви ж не думаєте, що їх могла забрати котрась із медсестер? Щоб продати газеті? Але страшно уявити, щоб медсестра...
— Фахівець каже, що їх саме видалили; про крадіжку чи копіювання не йдеться. Але ваша правда — статися могло що завгодно.
— Але хто б ще... ну, тобто мені дуже неприємно думати, що це могла зробити медсестра, але хто ще? Відколи поліція повернула нам ноутбук, він був у маминій квартирі.
— Джоне, а ви всіх знаєте, хто протягом останніх трьох місяців заходив до вашої матері?
— Гадаю, що так. Ну, тобто я не можу бути цілком упевнений, це зрозуміло...
— Не можете. І в цьому головна складність.
— Але нащо комусь узагалі це робити?
— У мене є думки про можливі причини. Було б дуже корисно, якби ви розпитали про це свою мати. Спитайте, чи вмикала вона ноутбук у середині березня. Чи цікавився ним хтось із її гостей.
— Я... я спробую,— голос Бристоу звучав дуже збентежено, майже сльозливо.— Але вона зараз дуже, дуже слабка.
— Дуже співчуваю,— офіційним тоном відповів Страйк.— Скоро зв’яжуся з вами. Бувайте.
Він зайшов у кімнату, зачинив двері на балкон і розвернувся до Вілсона.
— Дерику, можеш мені показати, як ти обшукував квартиру?
Вілсон на мить замислився, а тоді відповів:
— Спершу я зайшов сюди. Роззирнувся, побачив, що двері відчинені. Я їх не чіпав. Тоді,— він поманив Страйка і Робін за собою,— я зазирнув сюди...
Робін, яка йшла слідом за двома чоловіками, відзначила, як змінилася манера, у якій Страйк спілкувався з охоронцем. Він ставив прості питання, зосереджувався на відчуттях Вілсона, на речах, яких той торкався, на тому, що він бачив і чув, коли йшов по квартирі.
Під керівництвом Страйка мова Вілсонового тіла почала змінюватися. Він почав грати: показував, як торкався дверних клямок, як зазирав у кімнати, як швидко роззирався.
Ідучи до єдиної спальні, він зробив це ніби у сповільненій зйомці, осяяний софітами безроздільної уваги з боку Страйка; упав навколішки, демонструючи, як зазирав під ліжко, за натяком Страйка пригадав, що під ногами у нього тоді знайшлася зім’ята сукня; з зосередженим обличчям він повів Страйка й Робін до ванної кімнати і показав, як підбігає до дверей і зазирає всередину, а тоді біжка повертається до вхідних дверей (тут він улаштував цілу пантоміму, на ходу активно вимахуючи руками).
— А тоді,— сказав Страйк, відчиняючи двері й жестом запрошуючи Вілсона,— ти вийшов...
— Я вийшов,— погодився Вілсон своїм низьким голосом,— і натиснув кнопку виклику ліфта...
Він зобразив, що робить це, тоді показав, як нетерпляче штовхнув двері й зазирнув усередину.
— Нічого — і тоді я побіг назад униз.
— Що ти чуєш зараз? — спитав Страйк, ідучи слідом за ним; вони зовсім не звертали уваги на Робін, яка зачинила за ними двері квартири.
— Дуже далеко кричать Бестиґі... Тоді я завертаю за ріг і...
Вілсон завмер посеред сходів. Страйк, неначе очікував на щось таке, теж зупинився; Робін врізалася у нього, почала зніяковіло вибачатися, але він підняв руку, закликаючи її мовчати — так ніби (подумала Робін) Вілсон був у трансі.
— І я посковзнувся,— мовив Вілсон. Його голос звучав вражено.— Я й забув. Я посковзнувся. Ось тут. Упав — сів на дупу. Тут була вода. Ось тут. Краплі води. Просто ось тут.
Він указував на сходи.
— Краплі води,— повторив Страйк.
— Так.
— Не сніг.
— Ні.
— Не мокрі сліди.
— Краплі. Великі краплини. Отут. У мене нога поїхала, і я посковзнувся. А тоді підхопився і побіг.
— Ти казав про це поліції?
— Ні. Забув. Тільки зараз згадав. А тоді взяв і забув.
Деталь, яка весь цей час непокоїла Страйка, нарешті набула сенсу. Він дуже вдоволено зітхнув і широко всміхнувся. Робін і Вілсон з подивом дивилися на нього.
Тягнулися вихідні — теплі й порожні. Страйк знову сидів перед відчиненим вікном, курив і споглядав людські орди на Денмарк-стріт; розгорнутий звіт по справі лежав у нього на колінах, поліційна папка — на столі. Страйк складав перелік деталей, які ще потребували уточнення, і просіював інформацію, яку вже мав.
Якийсь час він роздивлявся фотографію фасаду будинку номер 18, яким той був на ранок по смерті Лули. Між тим, який вигляд фасад мав тоді, й тим, який він був зараз, існувала невелика, але важлива для Страйка відмінність. Час до часу він сідав за комп’ютер; один раз — щоб знайти агента, який представляє Дібі Макка; потім — подивитися ціни на акції «Албрису». Під рукою Страйк мав нотатник, списаний щільним гострим почерком: скорочені речення, питання. Коли задзвонив мобільний, він приклав телефон до вуха, не подивившись, хто дзвонить.
— А, містер Страйк,— промовив голос Пітера Ґіллеспая.— Як добре, що ви взяли слухавку.
— О, добридень, Пітере,— сказав Страйк.— Ви тепер і на вихідні працюєте?
— Дехто з нас не має вибору, крім як на вихідні працювати. У будні ви не відповідаєте на мої дзвінки.
— Я був зайнятий. Багато роботи.
— Он як. Чи це означає, що ви скоро заплатите?
— Сподіваюся.
— Сподіваєтеся?
— Так,— відповів Страйк.— Отримаю змогу віддати гроші найближчими тижнями.
— Містере Страйк, ваше ставлення мене вражає. Ви зголосилися виплачувати позику містеру Рокбі щомісячно, а самі відстаєте аж на...
— Я не можу платити, не маючи грошей. Як трохи почекаєте, поверну все. Можливо, за один раз.
— Боюся, що цього недосить. Якщо ви не внесете гроші вчасно...
— Ґіллеспаю,— сказав Страйк, вдивляючись у синє небо за вікном,— ми обоє знаємо, що старий Джонні не позиватиметься до свого сина — одноногого героя війни — через гроші, на які його дворецький навіть солі для ванни не купить. Я поверну йому гроші з відсотками протягом кількох наступних місяців, і він може запхати їх собі в дупу і підпалити, коли схоче. Так йому й перекажіть, і годі вже мене смикати.
Страйк повісив слухавку, з цікавістю відзначивши, що не втратив самовладання і що настрій не дуже й зіпсувався.
Він працював, сидячи на стільці (який уже вважав стільцем Робін), до пізньої ночі. Нарешті тричі підкреслив слова «готель „Малмезон", Оксфорд» та обвів ім’я: «Дж. П. Аджимен».
Країна наближалася до дня виборів. У неділю вранці Страйк увімкнув портативний телевізор і продивився добірку невдалих висловлювань кандидатів, спростування та критику обіцянок. У новинах панувала безрадісність. Національний борг зріс так, що й не осягнути. Незалежно від особи переможця скорочення коштів неминуче — серйозне й дошкульне; іноді партійні лідери зі своїми словесними хитромудростями нагадували Страйкові хірургів, які обережно
казали йому, що будуть «певні незручності»,— нагадували людей, які ніколи не відчують на своїй шкурі біль, якого завдають іншій людині.
У понеділок вранці Страйк вирушив до Каннінг-Тауна, де мав зустрітися з Марлен Гіґсон, біологічною матір’ю Лули Лендрі. Влаштувати цю розмову було нелегко. Секретарка Бристоу — Елісон — по телефону передала Робін номер Марлен Гіґсон, а тоді вже їй зателефонував сам Страйк.
Жінка була явно розчарована тим, що незнайомець на тому кінці лінії — не журналіст, але погодилася зустрітися з ним. Потім вона двічі дзвонила до офісу сама: спершу спитати, чи детектив компенсує їй витрати на проїзд у центр міста, на що відповідь була «ні»; далі — з великою образою — скасувати зустріч. У ході наступного Страйкового дзвінка вона не дуже охоче погодилася на зустріч у місцевому пабі; далі прийшло голосове повідомлення, де дратівливим тоном жінка скасувала і цю зустріч.
Страйк зателефонував утретє і сказав, що розслідування добігає кінця і скоро він передасть докази поліції, що, понад усякий сумнів, призведе до нового спалаху цікавості з боку громадськості. Власне, додав він, якщо Марлен Гіґсон не може допомогти, то це вбереже її від нових розпитувань з боку преси. Марлен Гіґсон негайно заявила, що має право розповісти все, що їй відомо, і Страйк погодився зустрітися з нею, як вона пропонувала раніше, у пивному саду «Арсенал» у понеділок уранці.
Він доїхав до Каннінг-Тауна на поїзді. Звідси відкривався краєвид на Кенері-Ворф, чиї гладенькі футуристичні будівлі нагадували осяйні металеві цеглинки на обрії; як і обсяги національного боргу, їхні справжні розміри неможливо було осягнути з такої відстані. Та за кілька хвилин Страйк уже був настільки далеко від лискучо-костюмного ділового світу, наскільки можна уявити. Каннінг-Таун тулився між припортовими житловими кварталами, де у дизайнерських оселях мешкали фінансисти, і дихав бідністю та злиднями. Страйк давно був знайомий з цим районом — саме тут проживав давній друг, який поділився з ним відомостями про Бретта Фірні.
Залишивши Кенері-Ворф за спиною, Страйк пішов по Баркінг-роуд і проминув будівлю з написом «Умілі суки», до якого з подивом придивлявся, аж поки не збагнув, що хтось просто затер «р» і написав «с».
«Арсенал» розміщувався біля контори мережі ломбардів. Це був великий приземкуватий паб з білуватими стінами. Інтер’єр був поважний, утилітарний; хіба що кілька дерев’яних годинників на стіні теракотового кольору та шмат червоного ковроліну з преогидним орнаментом могли вважатися реверансом у бік такої фривольної штуки, як декор. Також тут було двійко більярдних столів, довгий шинквас і купа місця для того, щоб питці вільно підходили по свої замовлення. Нині, об одинадцятій ранку, в пабі не було людей, за винятком старого у кутку і життєрадісної дівчини за стійкою бару, яка називала свого єдиного клієнта на ім’я — «Джої» — і показала Страйку, як вийти у власне пивний сад.
Сад являв собою вкрай похмурий забетонований двір, де стояли сміттєві баки і самотній дерев’яний стіл. За столом сиділа на пластиковому білому стільці, схрестивши товсті ноги і тримаючи цигарку біля обличчя, жінка. Верхівку високої стіни прикрашав колючий дріт, у якому заплутався і лопотів під вітром пластиковий пакет. За стіною здіймався жовтий багатоквартирний дім; судячи з кількості балконів, жити там було тісно.
— Місіс Гіґсон?
— Клич мене Марлен, любчику.
Жінка, ліниво усміхаючись, оглянула його з голови до ніг значущим поглядом. На ній була тісна майка з рожевої лайкри, сіра кофта з каптуром, яка застібалася на змійку, й легінси, що відкривали голі сіро-білі щиколотки. На ногах — брудні в’єтнамки, на пальцях рук — розсип золотих каблучок; солом’яне волосся з відрослим на кілька сантиметрів каштановим корінням було зібране у хвіст брудною махровою резинкою.
— Вам щось замовити?
— Пінту «Карлінгу», якщо ти вже так наполягаєш.
Те, як вона розвернулася до нього всім тілом, як прибирала з опухлих очей солом’яні пасма волосся, навіть манера тримати цигарку — все було гротескно кокетливе. Можливо, вона просто не знала, як ще можна триматися з істотою чоловічою статі. У Страйка вона викликала водночас жалість і відразу.
— Шок? — почала розповідати Марлен Гіґсон, коли Страйк приніс їм обом пиво і сів з нею за столик.— Можеш повторити, бо саме це я і відчула, вирішивши, шо втратила її назавжди. Коли її забрали, мені серце краялося, але я віддавала малу в лучче життя. Я не мала сили зробити по-іншому. Я їй дала все, чого сама не мала. Я виросла в таких злиднях! У нас нічо’ було. От нічо’.
Марлен відвернулася і затягнулася своїм «ротманзом»; коли вона стискала губи навколо цигарки, збиралися густі зморшки, і її рот нагадував котячий зад.
— І мій хлопець Дез її не любив. Ну, вона була не біла, так шо він бачив, шо то не його мала. З часом у них шкіра темнішає, бач, бо коли вона народилася, то була біла. Але я б її все рівно не віддала, якби могла їй дати лучче життя. Я собі думала: мала не буде за мною скучати, воно ж не тямить. Думала: от, я їй дала добрий початок, мо’ як виросте, знайде мене. І моя мрія збулася,— оголосила Марлен з жахливим пафосом.— Вона мене знайшла. Зара’ тобі скажу дивну штуку,— без усілякого переходу додала вона.— Мені один друг, ну, чоловік, сказав десь за тиждень до того, як вона мені подзвонила: а знаєш, на кого ти мені схожа? Отак і спитав. А я йому — та ну, а він мені — та точно! Очі такі самі, і брови!
Марлен з надією глянула на Страйка, який не знайшов у собі сили відповісти. Годі було уявити, що те обличчя, мов у Нефертиті, походило від цього червоно-сірого місива.
— То ти не бачив моїх хвото, як я була молода,— з тінню образи сказала Марлен.— Але я кажу, я їй дала лучче життя, а вони її взяли й віддали тим гадам, вибачай на слові. Якби знала, не віддавала б — і їй так і сказала. Вона аж заплакала. Я б не віддавала її, лишила б у себе, нікому не віддала б. Ой так. Вона мені все розповіла, не могла тримати в собі. З татом, ну, з сером Алеком тим, вона нормально жила. Він наче нормальний був. А мамця — сука, хвора на голову. Ой так. Пігулки жерла й жерла. Ті багаті курви всі жеруть пігулки, нерви у них, бачте. Зі мною Лула змогла поговорити. То зв’язок, а то. Кревні узи! Не розірвеш.
Вона боялася, шо та скажена сука шось зробить, коли взнає, шо Лула знайшла свою справжню маму. Дуже переймалася — а шо буде, коли про мене напише преса... але шо вже, коли ти така знаменита, як ото вона була, то преса ж усе взнає, га? Але й брехуни вони там. Такого про мене набрехали, шо я все думаю до суду подати.
Про шо це я? Так, її мати. Я кажу Лулі: та чого ти, любонько, тобі без неї ж лучче. Хай біситься, коли не хоче, шоб ми бачилися. Але Лула добра дівчинка, вона і далі до неї ходила, бо відчувала обов’язок.
Але у неї все рівно було власне життя, вона робила все, шо хотіла, га? Отой Еван, її любчик. Нє, я їй казала, шо мені він не дуже,— додала Марлен Гіґсон, напускаючи на себе строгість.— Казала. Я по собі знаю, шо з людиною роблять наркотики. Але мушу визнать, він милий хлопчик. Так, визнаю. Він до того жаху стосунку не має, то вже точно.
— Ви з ним знайомі? — спитав Страйк.
— Нє, але Лула при мені йому дзвонила, я чула, як вони балакають. Така гарна пара. Нє, про Евана я нічо’ поганого сказати не можу. То доведено, шо він тут ні до чого. Нічо’ поганого про нього не скажу. Він не винен, доведено, тож хай його Бог береже. Я їй казала: та приведи його, я скажу, чи хороший,— але вона не приводила. Все він був зайнятий. Але хлопець гарний, хоч і зарослий,— додала Марлен.— На хвото видно.
— Вона розповідала вам про своїх сусідів?
— Про того Фреда Бестига? Казала мені про нього. Казала, він її в свої фільми кликав. Я їй кажу, а чого ні? Заплатить же. Ну не подобався їй, то й шо, ще мільйон їй зайвий буде?
Налиті кров’ю очі Марлен примружилися; вона ніби затуманилася, захоплена думками про суми настільки великі, що їй важко було й уявити їх, мов образ безкінечності. Самі розмови про них таїли в собі силу грошей; у роті ніби проступав присмак багатства.
— А вона говорила щось про Ґі Соме?
— О, Ги вона любила, він був до неї добрий. Хоч я сама люблю класичні речі. То не мій стиль.
Сліпучо-рожева лайкра майки, крізь яку проступали валики жиру над поясом легінсів, затріщала, коли Марлен потягнулася вперед і манірно струсила попіл з цигарки у попільничку.
— Вона казала, шо він їй мов брат, а я кажу: брати — то добре, давай мо’ разом пошукаємо моїх малих? Але їй то було нецікаво.
— Ваших малих?
— Ну, синів моїх, я ще дітей мала. Аж двох після неї: одного від Деза, потім ще другого. Їх теж забрала служба опіки, але я Лулі кажу: у тебе стіко грошей, ми їх знайдемо, тіки дай мені трішки, небагато, ну дві сотні, і я їх знайду, тишком-нишком, щоб преса нічо’ не знала, сама розберуся, тебе не втягну. Але їй то було нецікаво,— повторила Марлен.
— Ви знаєте, де ваші сини?
— Та вони ше малі були, я не знаю, де вони зараз. У мене були проблеми. Не брехатиму — у мене було дуже кепське життя.
І Марлен розповіла йому про своє кепське життя, почавши дуже здалеку. Виходила бридка історія, повна буйних чоловіків, наркозалежності, невігластва, недбальства й злиднів, а ще тваринного інстинкту виживання, який змушував лишати дітей за бортом, бо для дітей потрібні були вміння, яких Марлен не набула.
— Тобто ви не знаєте, де ваші сини? — перепитав Страйк за двадцять хвилин.
— Та вже не знаю, де мені, бляха, знати? — відповіла Марлен, яка своєю розповіддю сама себе засмутила.— Та їй усе одно було нецікаво. Вона одного білого брата вже мала, га? Лула шукала чорних родичів. От кого їй насправді було треба.
— Вона питала про батька?
— Так, і я їй сказала все, шо знала. Він був студент з Африки. Жив наді мною отам, теж на вулиці Баркінг-роуд, ще з двома такими самими. Тепер унизу книгарня. Був дуже гарний. Кілька разів помагав мені з покупками.
Зі слів Марлен Гіґсон, то було респектабельне залицяння, майже у вікторіанському дусі; за перші місяці знайомства вони з африканським студентом ніби навіть і за руки не трималися.
— А тоді — він же стільки мені помагав — я його і запросила до себе. Ну, віддячити. Я, знаєш, упереджень не маю. Мені всі однакові. Ходи чаю випити, кажу йому. А тоді,— провадила Марлен, і з-поміж чайних чашок і серветок вигулькнула жорстока реальність,— я завагітніла.
— Ви йому сказали?
— Та сказала, і він такий: ой, я помагатиму, ой, така відповідальність, і те, і се. А далі почалися канікули. Він сказав, шо повернеться,— презирливо додала Марлен.— І слід за ним прохолов. Усі вони однакові. І шо мені було робити — їхати в Африку його ловити? Та й мені було все рівно. Серце мені не боліло за ним, я вже з Дезом зустрічалася. Йому все рівно було, шо я вагітна. Джо поїхав собі, а я стала жити з Дезом.
— Джо?
— А так його звали. Джо.
Марлен це сказала дуже упевнено, але Страйк подумав, що вона могла вже стільки разів про це брехати, що виходило автоматично.
— А прізвище яке?
— А шоб я пам’ятала. Ти точно як вона. То було двадцять років тому. Мумумба,— й оком не зморгнувши, додала Марлен Гіґсон.— Шось таке.
— Часом не Аджимен?
— Нє.
— Не Овусу?
— Та я кажу,— агресивно відповіла вона,— Мумумба його звали. Чи як там.
— Не Макдональд? Не Вілсон?
— Ти шо, знущаєшся? Які тобі Макдональди й Вілсони в Африці?
Страйк дійшов висновку, що прізвища в часи її знайомства з африканським студентом ніхто не називав.
— Отже, він був студентом. А де вчився?
— В коледжі,— відповіла Марлен.
— А в якому, не пам’ятаєте?
— Та звідки мені знати? Не пригостиш папіроскою? — додала вона набагато приязнішим тоном.
— Так, будь ласка.
Марлен підкурила цигарку від власної пластикової запальнички, з ентузіазмом затягнулася, а тоді сказала, задобрена безкоштовним тютюном:
— Там музей якийсь був, чи шо. При музеї коледж.
— Коледж при музеї?
— Так, бо я пам’ятаю, шо він запрошував мене: «Завітай у вільний час зі мною до музею».
Мову африканського студента вона зобразила так, ніби то говорив англієць з вищих прошарків суспільства.
З презирливої усмішки Страйк зрозумів, що таке дозвілля Марлен вважала смішним і абсурдним.
— Не пам’ятаєте, який то був музей?
— Та... Музей Англії чи як там його,— відповіла вона, а тоді роздратовано додала: — От ти точно як вона. З якого дива я маю це все пам’ятати через стільки років?
— І коли він поїхав до себе, більше ви не бачилися?
— Нє,— відповіла вона.— Я й не чекала...— Відпивши пива, вона додала: — Та він вмер уже.
— Чому ви так кажете?
— Так то Африка, нє? — пояснила Марлен.— Може, його застрелили. Чи від голоду вмер. Там шо хочеш може бути. Ніби ти не знаєш.
Страйк і справді знав. Він пам’ятав натовпи на вулицях Найробі; вид з повітря на дощовий ліс в Анголі, туман над верхівками дерев, неймовірну красу, коли гвинтокрил розвернувся до водоспаду на зеленому гірському схилі; жінку з маса-їв, яка сиділа на коробці з немовлям біля грудей, поки Страйк розпитував її про вірогідне зґвалтування, а поруч Трейсі знімала розмову на камеру.
— Ви не знаєте, Лула намагалася розшукати батька?
— Та намагалася,— байдужо відповіла Марлен.
— Як?
— Дивилася архіви коледжу.
— Але ж ви не пам’ятаєте, де він учився...
— Та я не знаю, вона там ніби шось знайшла, але його самого не знайшла. Мо’ я його ім’я неправильно пам’ятаю, не знаю. Вона про те все питала, питала; і який він був із себе, і де учився. Я їй кажу — високий, худющий був, і подякуй, шо в тебе мої вуха, бо ти б моделлю не працювала, якби мала такі слонячі локатори, як ото в нього.
— Лула нічого не казала вам про своїх друзів?
— Та вже казала. Ота чорна курва Ракель чи як там її. Пила з Лули кров як могла. Добре влаштувалася, паскуда.
І одяг їй, і прикраси, і не знаю шо. Я одного разу сказала Лулі, шо мені би пальто нове, але я нічо’ не вимагала. А та Ракель попросити не забувала.
Вона, пирхнувши, допила пиво.
— А ви самі знайомі з Рошель?
— А, он як її звати. Один раз бачила. Вона приїхала на клятій машині з водієм, шоб забрати Лулу. Сиділа вся така пані на задньому сидінні та шкірилася на мене. Певно, скучить тепер за таким життям. Такій тіко дай поли вчепитися. І ще була ота К’яра Портер,— виплюнула Марлен зі ще запеклішою злістю,— спала з Лулиним любчиком у ту ніч, коли Лула померла. Курва препаскудна.
— Ви знайомі з К’ярою Портер?
— Та я в газеті прочитала. Він пішов до неї, хіба нє, той Еван? Коли посварився з Лулою. До К’яри пішов. Ну хіба не курва?
З того, що казала Марлен, ставало очевидним, що біологічну матір Лула тримала подалі від друзів. Окрім побіжного знайомства з Рошель, Марлен черпала свої уявлення й висновки про Лулине оточення з повідомлень у пресі, які жадібно прочитувала.
Страйк приніс ще пива і вислухав оповідь про жах і шок Марлен, коли вона почула (від сусідки, яка забігла розповісти новини рано-вранці восьмого числа), що її дочка упала з балкона і розбилася на смерть. Обережно поставлені питання виявили, що Марлен востаннє бачилася з Лулою за два місяці до смерті. Далі Страйк прослухав діатрибу прийомній Лулиній родині й тому, як вони повелися після Лулиної смерті.
— І бачити мене не хтіли, особливо той дядько паскудний. Знаєш його, га? Тоні Лендрі того, грець би його хопив? Я їм подзвонила спитати про похорон, а у відповідь — погрози. Ой так. Погрози! Я йому кажу: я її мама! А він мені: нє, не мама, її мама — та ненормальна сука леді Бристоу. Ото, кажу, смішно, бо я добре пам’ятаю, як вона у мене з потки вилізла. Вибачайте за таку грубість, але то правда. А він мені сказав, шо від мене один клопіт, шо я все пресі патякаю. А вони самі мене знайшли! — з люттю додала вона і тицьнула пальцем у бік сусіднього будинку.— Преса сама до мене прийшла. Звісно, шо я розказала, як це все бачу. Бо у мене своя думка. Я скандалу не хтіла, то ж похорон, не хтіла нічо’ поганого, але як це можна — мене відштовхувати геть? Я прийшла і сиділа там у задньому ряду. Бачила там ту гидку Рошель — дивилася на мене, мов я їй болото під ногами. Але ніхто мене не спинив. Вони, та клята родина, своє отримали. А я не отримала нічо’. От нічо’. А Лула хтіла, шоб отримала, це я точно знаю. Вона мені точно шось залишила б. Та ні,— додала Марлен, зображаючи велику гідність,— грошей мені не треба. Гроші мене не цікавлять. Мою дитинку нічо’ не замінить, навіть двадцять мільйонів.
— Але ти повір,— додала вона,— шо якби Лула дізналася, шо я не отримала нічо’, вона б розсердилася. Стіки грошей, а я ото жебраю; люди не вірять, коли я кажу, шо нічо’ не маю. Мені за квартиру нема чим платить, а донька по собі мільйони залишила. Але ось воно як. Отак багаті й багатіють, га? Воно їм і не треба було, але від грошиків не відмовилися. Не знаю, як той Лендрі спить уночі, хоч то його діло.
— Лула казала, що хоче щось вам залишити? Згадувала про заповіт?
Марлен одразу підібралася, занюхавши надію.
— Ой так, вона казала, шо про мене подбає, так. Казала, шо я не жебратиму. Думаєш, мені комусь треба про це сказати? Шоб знали?
— Не думаю, що це щось змінить, якщо тільки Лула не лишила заповіту, в якому згадує вас,— відповів Страйк.
Обличчя Марлен знову спохмурніло.
— Мабуть, знищили його, вилупки паскудні. Вони на те здатні. То такі люди. Без того дядька там нічо’ не обходиться.
— Вибачте, що він вам не передзвонив,— казала Робін у слухавку за сім миль звідти, в офісі.— Містер Страйк наразі страшенно зайнятий. Скажіть мені ім’я і номер, і я постараюся влаштувати так, щоб він зателефонував вам удень.
— О, це анітрохи не потрібно,— відповіла жінка. Вона мала приємний, культурний голос із легенькою хриплуватістю, яка ніби натякала, що сміх у жінки принадний і зухвалий.— Мені не те щоб дуже треба з ним поговорити. Можете просто записати йому повідомлення від мене? Хочу його всього-на-всього попередити. Боже, це так ніяково... я б сама такий спосіб не обрала... Але хай там що. Перекажіть, будь ласка, що телефонувала Шарлотта Кемпбелл і що я заручена з Яго Россом. Не хотіла б, щоб він це почув від когось іншого чи прочитав у пресі. Батьки Яго помістили оголошення у кляту «Таймз». Жах.
— О. Гаразд,— відповіла Робін, у якої раптом заціпеніли і думки, і ручка у руці.
— Дуже вам дякую, Робін — ви ж так назвалися? Дуже дякую. Бувайте.
І Шарлотта перша поклала слухавку. Робін опустила трубку на телефон дуже повільно, відчуваючи сильне збентеження. Вона не хотіла переказувати такі новини. У посланця, звісно, не стріляють, але вона розуміла, що цим завдасть удару Страйковому бажанню тримати своє приватне життя при собі й уникати таких тем, як коробки з речами, розкладачка чи упаковки від вечері у смітнику зранку.
Робін обміркувала варіанти. Можна просто забути про повідомлення; нехай подзвонить Шарлотті сам, і та хай сама робить свою брудну справу (як бачила це Робін). Але що коли Страйк відмовиться дзвонити, а потім хтось йому скаже про заручини? Робін не могла знати, чи не мають Страйк і його колишня (подруга? наречена? дружина?) легіонів спільних друзів. Якщо вони з Метью колись розійдуться і він заручиться з іншою (в Робін аж усе перевернулося всередині на саму думку про таке), це стосуватиметься всіх її близьких друзів і рідних, усі наввипередки кинуться їй казати, а їй, вирішила Робін, хотілося б отримати таку звістку максимально приватно й тихо.
Коли за годину вона почула, як Страйк піднімається сходами і розмовляє по мобільному — явно у доброму гуморі, Робін відчула, як у животі поколює від паніки, ніби на іспиті. Коли Страйк відчинив скляні двері, й Робін побачила, що він не по мобільному говорить, а неголосно читає pen, їй стало ще гірше.
— «К бісу ліки і Джогарі...» — продекламував Страйк, тримаючи у руках коробку з електровентилятором.— Добридень.
— Доброго дня.
— Подумав, що нам це буде до речі. Тут доволі задушливо.
— Так, вентилятор — це добре.
— Почув у крамниці пісню Дібі Макка,— повідомив Страйк, ставлячи коробку у куток і знімаючи куртку.— «Там щось, там щось „ферарі", к бісу ліки і Джогарі». Хто цей Джогарі? Якийсь інший репер, з яким у Дібі сварка, як гадаєте?
— Ні,— відповіла Робін, анітрохи не рада його доброму гумору.— Це з психології. Вікно Джогарі. Йдеться про те, наскільки добре ми знаємо себе самі й наскільки добре нас знають інші люди.
Страйк не доніс куртку до вішака і здивовано глянув на неї.
— Тільки не кажіть, що і це в журналі прочитали.
— Ні, я вивчала психологію в університеті. Але покинула.
Робін спало на думку, що таким чином — розповівши про одну зі своїх власних поразок — вона ніби зрівняє шанси перед тим, як повідомить погану новину.
— Ви покинули університет? — він здавався напрочуд зацікавленим.— Оце так збіг. Я теж. Тож чому «к бісу Джогарі»?
— У тюрмі Дібі Макк проходив терапію. Він зацікавився, почав багато читати про психологію. Я це знаю з газет,— додала вона.
— Та ви просто джерело корисної інформації.
У Робін знову різко упало серце.
— Поки вас не було, дзвонили. Шарлотта Кемпбелл.
Він швидко звів очі, насупився.
— Попросила мене переказати вам повідомлення,— Робін відвела очі, затримавши погляд десь біля Страйкового вуха,— що вона заручена з Яго Россом.
Мимоволі її погляд повернувся до його обличчя, і Робін аж захолола.
Одним з перших і найбільш яскравих дитячих спогадів Робін стало приспання їхнього собаки. Вона була надто маленька, щоб зрозуміти, про що говорить тато; існування Бруно, улюбленця-лабрадора її найстаршого брата, було константою. Збентежена урочистою серйозністю батьків, вона звернулася по пояснення до Стівена — і втратила відчуття безпеки, по вперше за своє коротке життя побачила, як з його веселого личка зникає щасливий вираз, як біліють губи і відпадає щелепа. У тиші, яка передувала його стражденному зойку, до неї озвалося небуття, і сама Робін потім
ридала невтішно — не за Бруно, а за непозбувним братовим горем.
Страйк відповів не відразу. Потім сказав з відчутним зусиллям:
— А. Дякую.
Після чого пішов до кабінету і зачинив двері.
Робін сіла за свій стіл, почуваючись катом. Не виходило взятися до жодної справи. Вона подумала, що можна постукати у двері й запропонувати чаю, але передумала. П’ять хвилин вона нервово наводила лад на столі, поглядаючи на замкнені двері кабінету, аж ось вони відчинилися, і Робін похапцем вдала, ніби щось друкує.
— Робін, я піду прогуляюся,— сказав Страйк.
— Гаразд.
— Якщо до п’ятої не повернуся, замикайте офіс.
— Так, звісно.
— До зустрічі завтра.
Страйк узяв куртку і вийшов упевненим кроком, який Робін не обдурив.
Дорожні роботи розповзлися, мов лишай; щодня хаос простягався далі разом з тимчасовими спорудами, які мали захистити пішоходів і дати їм змогу пройти крізь руїну.
Страйк того навіть не помічав. Він автоматично ступав хисткими дерев’яними помостами в бік «Тоттенгему» — місця, яке пов’язував з утечею, з прихистком.
Як і в «Арсеналі», тут був лише один відвідувач — старий біля самих дверей. Страйк купив пінту темного і сів на один з диванів червоної шкіри під стіною, поруч з вікторіанською дивою, що розкидала троянди,— чарівна, нерозумна, проста. Пиво він пив так, мов то були ліки: без задоволення, зацікавлений лише в результаті.
Яго Росс. Мабуть, вона підтримувала з ним контакт, спілкувалася, коли вони ще жили разом. Навіть Шарлотта, з її гіпнотичною владою над чоловіками, з дивовижними талантами, не могла відновити знайомство так, щоб за три тижні довести справу до заручин. Вона таємно зустрічалася з Россом, при тому присягаючись у невмирущому коханні до Страйка.
Тепер усе поставало в іншому світлі: приголомшлива новина, яку вона жбурнула у нього за місяць до розриву, відмова надати докази, незрозуміла дата, несподіване закінчення.
Яго Росс уже був одружений. Мав дітей; Шарлотта від когось чула, що він пиячить. Разом зі Страйком вона сміялася, що так щасливо уникнула цього багато років тому; виказувала співчуття до його дружини.
Страйк купив другу пінту, тоді третю. Він хотів потопити імпульси, що спалахували, мов електричні розряди: бажання розшукати її, накричати, влаштувати бучу, зламати Яго Россу щелепу.
В «Арсеналі» він не їв, не їв і після того; він давно уже не випивав стільки спиртного за один прийом. Ще не минула година безперервного, самотнього й цілеспрямованого споживання пива, а він уже був п’яний як чіп.
Коли за його столиком з’явилася тонка бліда постать, Страйк спершу повідомив їй, ледь рухаючи язиком, що вона помилилася столом і чоловіком.
— Ні,— твердо відповіла Робін.— Я просто теж хочу випити, гаразд?
І лишила його непевно вдивлятися в сумочку, яку поклала на стілець. Сумочка була приємно знайома, коричнева, трохи потерта. Зазвичай вона висіла на гачку в офісі. Страйк дружньо їй усміхнувся і випив з нею.
З-за шинквасу бармен, молодий і боязкий, сказав до Робін:
— Досить уже з нього.
— То не моя провина,— відповіла та.
Вона шукала Страйка у «Хвацькому лисі» поруч з офісом, у «Моллі Моґз», у «Солі життя» і в «Кембриджі».
«Тоттенгем» був останнім з пабів, у які вона мала намір зайти.
— Ащтаке? — спитав Страйк, коли вона повернулася за стіл.
— Нічого такого,— відповіла Робін, відпиваючи від своєї півпінти світлого.— Просто хотіла пересвідчитися, що з вами все нормально.
— Мені нрмально,— відповів Страйк і повторив, намагаючись чіткіше донести думку: — Змною нрмально. Все.
— От і добре.
— Св... свткую заручини свої н-нареченої,— пояснив Страйк і підняв неслухняною рукою одинадцяту пінту. — Їй не трба бло взгалі йго кдати. Взгалі,— повторив він голосно й чітко,— кдати Всокошновнго Яго Росса. Він видатна срака!
Останнє слово він майже прокричав. У пабі вже було більше людей, ніж тоді, коли Страйк тільки зайшов, і вони його почули. Люди поглядали на нього сторожко ще до того, як він почав кричати. Страйкова статура, опущені повіки, войовничий вигляд — усе це створило навколо нього невеличку зону відчуження; йдучи до вбиральні, люди обходили його столик так, ніби той утричі більший, ніж насправді.
— Може, прогуляємося? — запропонувала Робін.— Поїмо?
— А знаєш що? — сказав Страйк, нахиляючись уперед і мало не перекидаючи ліктем пиво.— Знаєш що, Робін?
— Що? — спитала вона, перехоплюючи пиво. Їй раптом нестерпно захотілося захихотіти. Інші відвідувачі пабу дивилися на них.
— Ти дуже хроша дівчина,— повідомив Страйк.— Дуже. Дуже хроша людина. Я помітив,— поважно кивнув він.— Так. Пмітив.
— Дякую,— відповіла Робін усміхнено, стараючись не засміятися.
Страйк відкинувся назад, заплющив очі й мовив:
— Вибач. Я п-п’яний.
— Так.
— Я тепер стіки не п-п’ю.
— Авжеж.
— Нічо’ не їв.
— То, може, ходімо поїмо?
— Так, хдімо,— погодився він, не розплющуючи очей.— Вона мні сказала, що вагітна.
— О,— сумно озвалася Робін.
— Так. Скзала. А потім скзала, що все. То був не мій. По датах н... не виходило.
Робін мовчала. Їй не хотілося, щоб Страйк пам’ятав, що все це розповів їй. Він розплющив очі.
— Вона йго кинула заради мене, а тепер кинула йго... ні... мне заради нього...
— Мені дуже прикро.
— ...мне заради нього. Чго прикро. Ти х... хроша.
Страйк дістав з кишені цигарки і вклав одну в рот.
— Тут не можна курити,— м’яко нагадала Робін, але бармен, який тільки й чекав на привід, з напруженим виглядом уже біг до них.
— Курити надворі,— голосно сказав він до Страйка.
Страйк каламутними, здивованими очима вдивився у хлопця.
— Все гаразд,— сказала бармену Робін і взяла сумочку.— Корморане, ходімо.
Той піднявся — великий, потворний, хитаючись виборсався з тісного простору за столиком і люто глянув на бармена — і Робін не могла винуватити хлопця за те, що той відступив на крок.
— Не треба,— сказав йому Страйк,— кричати. Не треба. Г... грубо це.
— Так, Корморане, ходімо,— сказала Робін, відсуваючись, щоб він міг пройти.
— Скунду, Робін,— відповів Страйк, піднімаючи велику руку.— ’Дну скундочку.
— О Боже,— тихенько зітхнула Робін.
— Б... бокс знаєш? — поцікавився Страйк у переляканого бармена.
— Корморане, ходімо.
— А я боксував. У армії, друже.
Від шинкваса озвався якийсь дотепник:
— А я б позмагався!
— Корморане, та ходімо вже,— повторила Робін. Вона взяла його за руку, і на її полегшення й подив, Страйк покірно пішов слідом. Відчуття було, ніби вона веде ваговоза клай-десдальської породи з дядькової ферми.
Опинившись на свіжому повітрі, Страйк оперся на раму одного з вікон «Тоттенгему» і спробував запалити цигарку — безуспішно; врешті-решт клацати запальничкою довелося Робін.
— Тобі треба поїсти,— сказала вона, поки Страйк курив із заплющеними очима і трохи при тому хитався, так що вона боялася, щоб він не впав.— Протверезіти.
— Не хчу я тверезіти,— заперечив Страйк. Його повело, і він урятував себе від падіння кількома дрібними кроками убік.
— Ходімо,— наполягла Робін і повела його дерев’яним містком понад прогалиною в дорозі, де нарешті вгомонилися гуркітливі механізми і будівельники, бо настав вечір.
— Робін, а ти знала, що я бксер?
— Ні, не знала,— відповіла вона.
Робін планувала довести його до офісу і вже там погодувати, але Страйк зупинився біля кебабів поблизу Денмарк-стріт і хитнувся у двері, не встигла вона його спинити.
Вони їли кебаби, сидячи за єдиним столиком на тротуарі біля кіоску, і Страйк розповідав Робін про свою боксерську кар’єру в армії, час до часу перепиняючи розповідь, щоб повідомити, яка вона хороша людина. Робін вдалося умовити його не кричати. Вжитий алкоголь і досі діяв на повну, і їжа ніби зовсім не допомагала. Коли Страйк вийшов до вбиральні, то не повертався так довго, що Робін злякалася, чи він там не відключився.
Глянувши на годинник, вона побачила, що вже десять по сьомій. Вона подзвонила Метью і сказала, що на роботі надзвичайна ситуація. Той не зрадів.
Нарешті Страйк вийшов на вулицю, зачепивши одвірок. Притулившись до вікна, щоб не впасти, він знову спробував закурити.
— Рбін! — мовив Страйк, облишивши марні спроби і звернувши на неї погляд.— Рбін, ти знаєш, що таке к...— він гикнув.— Що таке кайрос?
— Кайрос? — перепитала вона, без надії сподіваючись, що це не щось із царини сексу, що вона потім не зможе забути, і відчуваючи потішений погляд власника кебабної, який слухав їх з віконця.— Ні, не знаю. Може, ходімо вже до офісу?
— Ти не знаєш, що це? — запитав Страйк, втупивши у неї погляд.
— Ні.
— Це з грцької. Кайрос. Мить кайроса. І це значить,— і тут з якихось глибин власного розуму він видобув слова незвичайної чіткості,— момент істини. Осбливий момент. Дуже важливий.
Ой ні, подумала Робін, тільки не кажи, що у нас тут особливий момент.
— І знаєш, Рбін, коли у нас із Шарлоттою був такий момент? — спитав Страйк, дивлячись у повітря перед собою і мало не випускаючи з руки цигарку.— То коли вона зйшла до палати — я там давно лежав, а її два роки н’бачив — без попредження, і я її пбачив у дверях, і всі пбачили і розвернулися, а вона мовчки пішла д’мене і,— тут він спинився перевести подих і знову гикнув,— і пцілувала мене, і ми знову зійшлися. Мовчки. Бляха, так гарно. Найгарніша жінка на світі. Найкраща мить мго... бляха, мабуть цілого мого життя. Бляха. Бляха, Робін,— додав він,— вибач, що я лаюся. Вибач.
Робін однаково хотілося сміятися й плакати, хоча вона й не розуміла, чому їй так сумно.
— Тобі підпалити цигарку?
— Ти хроша людина, Робін, ти про це знаєш?
Біля повороту на Денмарк-стріт Страйк зупинився, ніби до місця прикипів, і повідомив, що Шарлотта не кохає Яго Росса; то все гра, гра, щоб дошкулити йому, Страйку, зробити боляче.
Під чорними дверима офісної будівлі він знову зупинився і підняв обидві руки, щоб Робін за ним не йшла.
— Йди додому, Рбін.
— Давай я допоможу тобі піднятися сходами.
— Ні. Ні. Я в нормі. І, може, блюватиму. А ще без ноги. І,— додав Страйк,— ти цього старого анекдоту не зрозуміла, га? Чи зрозуміла? Я, бляха, вже майже весь розказав. Розказати?
— Я не розумію, про що ти.
— Забудь, Рбін. Іди додому. Я блюватиму.
— Ти певен, що...
— Вибач, що я лаюся. Ти хроша людина, Рбін. Бувай.
Дійшовши до Чаринг-Кросс-роуд, Робін озирнулася. Страйк з жахливою незграбною старанністю дуже п’яної людини прямував до темного початку Денмарк-стріт, там, вочевидь, збираючись поблювати у темному провулку, а потім поплентатися нагору, до розкладачки й чайника.
Чіткої миті переходу від сну до пробудження Страйк не зафіксував.
Ось він лежав долілиць у примарному світі понівеченого металу, щебеню та криків, закривавлений, онімілий; а ось уже лежить на животі та спливає потом, притиснувшись лицем до розкладачки; в голові пульсує біль, у розтуленому роті сухо й гидко.
Сонячне світло, що лилося у незашторене вікно, палило йому сітківку навіть крізь заплющені повіки: все було болючо-червоне, над крихітними спалахами світла розтягнулася тонка чорна сітка капілярів.
Страйк був повністю одягнений, з незнятим протезом, і лежав на спальнику, ніби так і впав. У скроню почали стукати спогади, мов гострі друзки скла: як він переконував бармена, що ще одна пінта не завадить. Як Робін усміхалася до нього, сидячи навпроти. Невже він у тому стані ще й кебаб подужав з’їсти? Страйк також пригадав мить, коли боровся зі змійкою на штанях, намагаючись попісяти, але капітулював перед краєм сорочки, що застряг між зубчиками. Він помацав себе рукою — навіть від цього простого жесту закортіло стогнати й блювати — і з непевним полегшенням виявив, що змійка застібнута.
Повільно, мов чоловік, що тримає на плечах крихкий вантаж, Страйк так-сяк сів і мружачись оглянув яскраво освітлену кімнату, навіть не уявляючи, котра зараз година чи який день.
Двері між приймальнею і кабінетом були зачинені, з того боку наче було тихо. Мабуть, секретарка його покинула. А потім Страйк побачив на підлозі, просто біля дверей, білий прямокутник — мабуть, його проштовхнули у щілину. Страйк навкарачки несміло підповз до нього і взяв, уже розуміючи, що це записка від Робін.
Корморане...
(Він здогадався, що «містера Страйка» після того всього вже не буде).
Корморане, я прочитала всі пункти справи, які треба розслідувати, і подумала, що з першими двома (Аджимен і готель «Малмезон») упораюся. Якщо ти вважаєш, що мені краще повернутися до офісу, мобільний при мені.
Під дверима я поставила будильник і виставила його на другу годину дня, щоб ти встиг оговтатися перед зустріччю з К’ярою Портер і Бріоні Рад форд о п’ятій годині на Арлінгтон-плейс, 1.
На столі у приймальні є вода, парацетамол і алказельтцер.
Робін
Р. S. Будь ласка, не переймайся через минулий вечір. Нічого такого, чого варто було б соромитися, ти не сказав і не зробив.
Страйк хвилин п’ять непорушно сидів на своїй розкладачці, тримаючи в руках записку і думаючи, чи не поблювати, хоча сонячне тепло на спині все одно було приємне.
Після чотирьох пігулок парацетамолу та склянки алказельтцеру питання з блюванням майже вирішилося; за п’ятнадцять хвилин Страйк уже хилився над унітазом; результати були огидні для нюху й для слуху, але глибока вдячність до Робін за її відсутність його підтримала. Повернувшись до офісу, Страйк випив ще дві пляшки води і вимкнув будильник, від дзвону якого у нього в черепі закалатало. Трохи повагавшись, він дістав з мішка чистий одяг, гель для душу, дезодорант, лезо, гель для гоління й рушник, з дна однієї з коробок на сходах видобув пару плавок, а з іншої — пару сірих металевих милиць; потім покульгав униз металевими сходами зі спортивною сумкою на плечі та з милицями у руках.
Дорогою на Малет-стріт Страйк купив собі велику плитку молочного шоколаду. Берні Колман, знайомий з армійських медиків, колись пояснював, що більшість неприємних симптомів, пов’язаних з похміллям, викликані зневодненням і зниженням цукру в крові — неминучим результатом сильного блювання. Страйк на ходу жував шоколадку, тримаючи милиці під пахвою, і кожен крок відлунював у нього в голові, яку ніби стягнуло металевими дротами.
Проте веселий бог сп’яніння і досі не полишив його. Приємно відокремлений від реальності й решти людських створінь, Страйк спустився до університетського басейну з безкінечно упевненим виглядом, і його звично ніхто не спинив — навіть єдиний сусіда по роздягальні, який, помітивши, що Страйк знімає протез, увічливо відвернув очі. Штучна нога разом з учорашнім одягом потрапила до шафки, а Страйк на милицях пішов у душ; живіт колихався над поясом плавок.
Намилюючись, він відчув, що шоколад і парацетамол нарешті починають притишувати біль і нудоту. Сьогодні він уперше пішов власне до басейну. Там було ще двоє студентів, які в окулярах для плавання зайняли перші доріжки і нічим, крім своїх звитяг, не цікавилися. Страйк дійшов до краю басейну, акуратно склав милиці біля східців і зіслизнув на повільну доріжку.
Таким нетренованим він не був ще ніколи у житті. Він плив незграбно, боком, тримаючись біля бортика басейну, але чиста прохолодна вода зцілювала і тіло, і розум. Задиханий, Страйк доплив до протилежного краю і там перепочив, тримаючи великі руки на бортику, ділячи тягар свого важкого тіла з ласкавого водою, вдивляючись у високу білу стелю.
Маленькі хвильки, здійняті молодими атлетами на тому боці басейну, лоскотали йому груди. Жахливий головний біль — пекучо-червоний вогник далеко в тумані — відступав. Запах хлорки, гострий, лікарняний, дражнив ніздрі, але Страйка уже не нудило від нього. Свідомо, мов людина, яка здирає бинти з напівзагоєної рани, Страйк повернувся до теми, яку вчора намагався потопити в алкоголі.
Яго Росс — антипод Страйка в усіх відношеннях; красивий, мов арійський принц, власник трастового фонду, народжений, щоб зайняти визначене місце у своїй родині й узагалі у світі; чоловік з упевненістю, яку могло дати тільки походження від дванадцяти поколінь ретельно задокументованого родоводу. Він покинув кілька престижних робіт, завів собі стійку звичку до пиятики і був жорстокий, мов породиста й погано видресирувана тварина.
Шарлотта й Росс належали до тісного кола блакитнокровних випускників дорогих приватних шкіл, де всі знали родини одне одного, пов’язані поколіннями перехресних шлюбів і давніми узами.
Хвилі лизали волохаті груди, а Страйк ніби бачив себе, Шарлотту й Росса з великої відстані, з того боку телескопа — і фабула їхньої історії ставала зрозумілою: вона пояснювала щоденний Шарлоттин неспокій, її потяг до сильних емоцій, що виявлявся головно в руйнуванні. У вісімнадцять років вона завоювала Яго Росса як трофей — як взірцевий приклад відповідного типу, квінтесенцію годящості за мірками її батьків. Можливо, це вийшло занадто легко, занадто вже відповідало очікуванням, бо надалі Шарлотта покинула Росса заради Страйка, який, попри свій розум, для її родини був анафемою: напівкровка, якого годі зарахувати до якоїсь категорії. Спливли роки, і що лишилося жінці, яка так прагнула емоційних бур, як не раз у раз кидати Страйка — поки не настане останній, набуремніший раз, коли вона зможе уже тільки пройти по колу і повернутися туди, звідки почала?
Страйк у воді розслабив зболене тіло. Студенти-спортсмени і далі гасали туди-сюди першими доріжками.
Він добре знав Шарлотту. Вона чекала, що він її врятує. Це було останнє, найжорстокіше випробування.
Назад Страйк не поплив, а ніби пострибав, хапаючись руками за бортик, як на фізіотерапії у лікарні.
Другий похід у душ виявився приємнішим за перший; Страйк зробив найгарячішу воду, яку міг витримати, ретельно намилився, а тоді ввімкнув холодну і змив мило.
Пристебнувши протез і обв’язавши навколо пояса рушника, він поголився над раковиною, а тоді з незвичною для себе сумлінністю одягнувся. Найдорожчі костюм і сорочку, які мав, він ніколи ще не носив. То були дарунки від Шарлотти на його останній день народження: вбрання, гідне її нареченого; Страйк пам’ятав, як вона просяяла, коли він споглядав незвично стильного себе у дзеркалі. Костюм і сорочка так і висіли у чохлі, бо від минулого листопада вони з Шарлоттою майже нікуди не ходили, адже день його народження був останнім справді щасливим днем, який вони провели разом. Дуже скоро стосунки знову звелися до давніх образ і проблем, до болота, де вони загрузли минулого разу і яке на цей раз заприсяглися обминати.
Страйк міг спалити цей костюм, але натомість із відчуття протесту надягнув, сподіваючись очистити від асоціацій, зробити з нього просто одяг. Крій піджака робив його стрункішим, атлетичнішим. Верхні ґудзики на сорочці Страйк вирішив не застібати.
В армії він мав репутацію людини, що дуже швидко оговтується після надмірного вживання алкоголю. Чоловік, який дивився на нього з невеликого дзеркала, був блідий, з фіолетовими тінями під очима, та в цьому стильному італійському костюмі він мав такий чудовий вигляд, якого не мав уже кілька тижнів. Синець під оком нарешті зник, подряпини загоїлися.
Легкий обід, велика кількість води, ще одна нагальна мандрівка до вбиральні ресторану, ще трохи знеболювального; а тоді прибуття за адресою Арлінгтон-плейс, 1, о п’ятій годині.
Довелося постукати двічі, й нарешті йому відчинила суворого вигляду жінка в окулярах у чорній оправі та з коротким сивим каре. Вона впустила Страйка з явною неохотою, тоді рвучко перетнула кам’яне фойє, до якого спускалися ошатні сходи з кованим поруччям, і гукнула:
— Ґі! Тут якийсь Страйк!
З обох боків фойє були кімнати. Ліворуч невелика юрба людей, вбраних у чорне, дивилася в бік потужного джерела світла. Страйк його не бачив — тільки відблиск на захоплених обличчях.
Крізь ці двері до фойє вийшов Соме. На ньому теж були окуляри, у яких Соме здавався старшим; його джинси були мішкуваті й подерті, а білу футболку прикрашало зображення ока, яке ніби плакало кров’ю — але кров зблизька виявилася червоними паєтками.
— Доведеться почекати,— коротко сказав він.— Бріоні зайнята, К’яра ще довго не звільниться. Можеш сісти десь отам, якщо хочеш,— він указав на двері, через які виднівся краєчок заставленого тацями столу,— а можеш тут роззявляти рота, як оці вилупки недолугі! — провадив Соме, раптово підвищуючи голос і з люттю позираючи на елегантних молодих жінок і чоловіків, які витріщалися на джерело світла.
Вони умить розбіглися без тіні протесту; дехто через фойє перебіг у кімнату навпроти.
— Оцей костюм, до речі, кращий,— відзначив Соме з давнім лукавством, а тоді пішов туди, звідки з’явився.
Страйк рушив за дизайнером і зміг роздивитися місце, звільнене розігнаними роззявами. Кімната була довга й майже порожня, але різьблені карнизи, світлі стіни й вікна без штор надавали їй скорботної величі. Інша група людей, включно з довговолосим фотографом, який зігнувся над камерою, стояла між Страйком і сценою на іншому кінці кімнати, яку заливало сліпуче сяйво софітів і світлових екранів. Також на сцені були химерно розставлені старі стільці — один лежав на боці — й трійко моделей. Усі троє були особливі, і їхні обличчя й тіла відносили їх до категорії на перетині дивного і прекрасного. Тонкокості, неймовірно худі, вони, як зрозумів Страйк, були обрані за разючий контраст у рисах обличчя і кольорі шкіри. У позі Крістін Кілер, на стільці, розвернутому спинкою вперед, охляп сиділа, розставивши довгі ноги у білих легінсах, оголена вище пояса чорношкіра дівчина, така ж темна, як сам Соме, з афрозачіскою і косими звабливими очима. Над з нею в оздобленій ланцюжками білій жилетці, яка ледь прикривала лобок, стояла євразійська красуня з прямим чорним волоссям, з асиметричною чілкою. Збоку спиралася на спинку іншого стільця К’яра Портер — біла, мов мармур, з довгим янгольськи-білявим волоссям і в білому напівпрозорому комбінезоні, крізь який було добре видно гострі бліді пипки.
Над чорношкірою дівчиною схилилася, притискаючи пуховку до боків її носа, візажистка, майже така сама висока й тонка, як і моделі. Всі три моделі мовчки чекали, не міняючи поз, і обличчя їхні лишалися застиглими, мов у портретів: без видимих емоцій чи думок вони чекали, коли їх покличуть. Інші в кімнаті (фотограф мав двох асистентів; також тут був Соме, який кусав нігті, в супроводі суворої жінки в окулярах) розмовляли пошепки, ніби боялися порушити якусь крихку рівновагу.
Нарешті візажистка підійшла до Соме, той швидко й нечутно щось сказав їй, жестикулюючи; вона повернулася у хвилю світла і, нічого не кажучи, скуйовдила й по-іншому уклала довгу гриву К’яри Портер; К’яра ніби і не помічала, що її торкаються, просто мовчки й терпляче чекала. Бріоні знову відступила в тінь, спитала щось у Соме; той знизав плечима і дав відповідь, після якої вона роззирнулася і спинила погляд на Страйкові.
Зустрілися вони біля підніжжя розкішних сходів.
— Привіт,— прошепотіла Бріоні.— Ходімо ось туди.
Вона провела Страйка через коридор до іншої кімнати, дещо меншої за першу, де стояв великий стіл, заставлений фуршетними стравами. Перед мармуровим коминком стояло кілька довгих стійок на коліщатках, завішаних розсортованими за кольорами шатами з пастками, рюшами й пір’ям. Тут зібралися й вигнані Соме роззяви, всі віком від двадцятьох до тридцятьох років; усі притишено розмовляли, колупалися у напівпорожніх тарелях з моцареллою і пармською шинкою, говорили у телефони чи гралися на них. Ідучи слідом за Бріоні до невеликої підсобки, перетвореної на імпровізовану гримерну, Страйк відчув на собі кілька зацікавлених поглядів.
Перед єдиним великим вікном, яке виходило на якісь хвойні дерева, стояло два столи з переносними дзеркалами. Чорні пластикові коробки, що громадилися навколо, нагадали Страйкові ті, які дядько Тед брав на риболовлю, але шухляди коробок Бріоні повнилися кольоровими пудрами й фарбами; на рушниках, розстелених на столах, лежали пензлі й тюбики.
— Привіт,— уже нормальним голосом повторила Бріоні.— Боже. Напруга така — хоч ножем ріж. Ґі загалом великий перфекціоніст, але це його перша справжня зйомка відтоді, як померла Лула, тож він мало не лускає.
Бріоні мала темне волосся, що звисало пасмами, нездорово-бліду шкіру, масивні, але привабливі риси обличчя. Одягнена вона була у тісні джинси на довгих і кривуватих ногах, мала кілька тонких золотих ланцюжків, каблучки на всіх пальцях, а на ногах — щось на взір чорних шкіряних балеток. Цей тип взуття на Страйка завжди діяв як потужний анафродизіак, бо нагадував про м’які капці, які носила в сумці тітка Джоан, і, відповідно, про мозолі й водянки.
Страйк почав був пояснювати, чого йому від неї треба, але Бріоні перебила його:
— Ґі мені все пояснив. Будеш папіроску? Тут можна курити, якщо відчинити балкон.
І з цими словами вона повернула клямку дверей, що вели просто на доріжку серед хвойних дерев.
Розгрібши речі на одному з імпровізованих столів для макіяжу, Бріоні сіла туди; Страйк підтягнув один з порожніх стільців і дістав записник.
— Питай,— припросила Бріоні, а тоді, не давши йому й рота розтулити, почала: — Я про той день повсякчас думаю, без упину. Це так сумно.
— Ти добре знала Лулу? — спитав Страйк.
— Досить-таки. Я їй робила макіяж на кілька зйомок, а також на благодійний захід на користь лісів Амазонії. А коли сказала, що вмію смикати брови ниткою...
— Що-що робити? — спитав Страйк.
— Смикати брови. Це типу як вищипувати, тільки ниткою.
Страйк не зумів уявити, що воно таке.
— Авжеж...
— ...то вона попросила, щоб я їй зробила брови на дому. Папараці за нею ганялися, вона не могла навіть до салону спокійно піти. Божевілля якесь. От я їй і допомогла.
Бріоні мала звичку відкидати назад голову, щоб прибрати з очей довгу чілку, в такій собі легковажній манері. Тепер вона відкинула волосся набік, розчесала пальцями й уважно глянула на Страйка крізь пасма чілки.
— Я туди приїхала десь о третій. Вони з К’ярою були у захваті через приїзд Дібі Макка. Ну знаєш, усі ці дівчачі теревені. Я навіть здогадатися не могла, що буде. От анітрохи.
— Лула була у захваті, так?
— Та звісно, а ти як думаєш? Ти б як почувався, якби приїхала людина, яке пише пісні про... Ну,— долала вона з майже нечутним смішком,— може, то тільки дівчата так. Він такий харизматичний. Ми з К’ярою з цього приводу шуткували, поки я робила Лулі брови. Потім К’яра попросила мене зробити їй нігті. Врешті-решт я обом зробила макіяж, і вийшло загалом години три. Так, я поїхала десь о шостій.
— Тобто Лулин настрій тобі видався піднесеним, так?
— Так. Хоча вона була така ніби не з нами; все дивилася в телефон, він навіть лежав у неї на колінах, поки я працювала з її бровами. Я знала, в чім там справа: то Еван знову мив їй мізки.
— Вона так сказала?
— Ні, але я знала, що вона на нього злиться. Бо як ти гадаєш, чому вона про те сказала К’ярі? Що все лишить братові?
Страйку такий висновок видався неочевидним.
— Ти чула, як вона таке казала?
— Що? Ні, але я чула про це. Потім. К’яра нам усім про це розповіла. Гадаю, коли Лула це казала, я вийшла до вбиральні. Але я в це цілком вірю. Тепер.
— Чому?
Бріоні глянула з подивом.
— Ну... Лула дійсно любила свого брата, хіба ні? Боже, та це було очевидно. Мабуть, тільки на нього одного вона і могла по-справжньому покластися. За кілька місяців до того, коли вони з Еваном уперше розбіглися, я їй робила макіяж перед шоу Стелли, і вона всім казала, як розлютив її брат, усе повторював, який Еван дурноверхий. А тут Еван знову почав
полоскати їй мізки, і в цей останній день вона й вирішила, що Джеймс — він же Джеймс? — весь час мав щодо нього рацію. Лула завжди знала, що він дбав про її інтереси, хай іноді й поводився деспотично. У цьому бізнесі людей страшенно експлуатують. Усі мають якісь задні думки.
— І хто, на твою думку, мав такі думки про Лулу?
— Божечки, та всі,— відповіла Бріоні, роблячи рукою з цигаркою широкий жест, який охоплював і людей поза цією кімнатою.— Вона була найкрутішою моделлю, всі хотіли й собі урвати шматочок. От, наприклад, Ґі...— Бріоні примовкла.— Ну, Ґі — бізнесмен, але він її обожнював; після тієї історії з переслідувачем запрошував її до себе жити. Він і досі не оговтався після її смерті. Чула, що він навіть намагався вступити з нею в контакт через якогось медіума. Мені Марго Лейтер казала. Він спустошений, імені її не може вимовити так, щоб не заплакати. Хай там як,— додала Бріоні,— мені відомо тільки це. Я й уявити не могла, що той день буде останнім разом, що я її бачила. Господи Боже.
— А вона взагалі згадувала Дафілда, коли ти... е... смикала їй брови?
— Ні,— відповіла Бріоні,— але і не мала б, якщо він ото таке з нею робив, правда?
— Отже, наскільки ти пам’ятаєш, вона головно говорила про Дібі Макка?
— Ну... насправді про нього говорили головно ми з К’ярою.
— Але ти гадаєш, що вона чекала на зустріч з ним?
— Божечки, а як інакше?
— Скажи, а ти не бачила блакитного папірця з рукописним текстом, коли була у Лули в квартирі?
Бріоні знову струсила волосся на обличчя і розчесала його пальцями.
— Що? Ні-ні, я нічого такого не бачила. А що — там щось важливе?
— Не знаю,— відповів Страйк.— Але саме це намагаюся дізнатися.
— Ні, не бачила такого. Блакитний, кажеш? Ні.
— Ти взагалі бачила якісь папірці з її почерком?
— Ні, не пригадую жодних папірців,— вона знову струсила волосся на обличчя.— Ну, тобто, може, там щось таке десь і лежало, але я могла й не помітити.
У кімнаті було брудно. Можливо, Страйкові лише здалося, що обличчя Бріоні стало іншого кольору, але точно не здалося, що вона підняла ногу й оглянула підошву шкіряної балетки, шукаючи, що ж до неї не прилипло.
— Лулин водій, Кіран Коловас-Джонс...
— А, це отой курдупельок? Гарненький? — спитала Бріоні.— Ми її вічно дражнили на тему Кірана — він у неї був такий закоханий. Гадаю, нині ним іноді користується К’яра,— Бріоні тихенько й багатозначно розсміялася.— К’яра, вона така — має репутацію веселої дівчини. Не любити її неможливо, але...
— Коловас-Джонс каже, що Лула щось писала у той день на задньому сидінні — на блакитному папірці — після того, як поїхала від матері...
— А ти вже говорив з Лулиною матір’ю? Трохи дивна жінка.
— ...і я хотів би знати, що воно було таке.
Бріоні викинула недопалок у відчинені двері й нервово посовалася на місці.
— То могло бути що завгодно...— (Страйк почекав на неминуче припущення і не був розчарований).— Перелік покупок абощо.
— Так, могло; але, коли вже про це мова, то була передсмертна записка...
— Та ні, не записка! Ну, тобто це ж дурня — звідки би? Хто писатиме передсмертну записку аж настільки заздалегідь, а потім робитиме макіяж і піде танцювати? Це просто безглуздо!
— Мені теж здається, що це не схоже на правду, але добре було б дізнатися, що це було.
— Може, воно й не має стосунку до її смерті. То міг бути лист до Евана, де вона пише, як сильно він її довів.
— Не схоже, що вдень хтось її сильно доводив. Та й власне, навіщо писати листа, якщо вона мала його номер і повинна була з ним зустрітися ввечері?
— Не знаю,— нервово відповіла Бріоні.— Просто кажу, що то могло бути щось анітрохи не причетне до її смерті.
— Ти абсолютно певна, що не бачила того папірця?
— Так, абсолютно,— відповіла вона і цього разу вже помітно почервоніла.— Я туди прийшла робити свою справу, а не винюхувати, що де. Все спитав?
— Так, гадаю, про той день мені у тебе більше нічого спитати,— відповів Страйк,— але ти, можливо, зможеш мені допомогти в іншому. Ти знайома з Тенсі Бестиґі?
— Ні,— відповіла Бріоні.— Тільки з її сестрою Урсулою. Вона кілька разів наймала мене на великі вечірки. Жахлива жінка.
— В якому сенсі?
— Просто багата й розбещена... ну,— додала Бріоні, сіпнувши кутиком вуст,— не така багата, як хотіла би бути. Ті сестри Чиллінгем обидві вийшли за старих чоловіків з мішками грошей; мисливиці на багатство, обидві. Урсула собі думала, що зірвала джекпот, коли вийшла заміж за Кипріяна Мея, але не такі вже там гроші. Їй уже під сороківку; можливості не ті, що раніше. Гадаю, тому вона і не знайшла іншого чоловіка.
Відчувши, що її тон потребує пояснень, Бріоні провадила:
— Вибач, але вона звинуватила мене в тому, що я слухала її автовідповідач,— візажистка склала руки на грудях і люто зиркнула на Страйка.— Ну, тобто хай мені грець! Вона тицьнула мені свій мобільник, звеліла викликати таксі — і ні дякую тобі, ні будь ласка. Я дислексичка. Натиснула не ту клавішу, і привіт — ось вона вже кричить на мене як скажена.
— І чому вона так розсердилася?
— Гадаю, через те, що там чоловік — не її чоловік — казав, що лежить у готелі й фантазує, що відлизує їй,— прохолодно відповіла Бріоні.
— Отже, вона таки знайшла іншого? — спитав Страйк.
— Це не те,— відповіла Бріоні, а тоді поспішно додала: — Ну, тобто повідомлення було таке собі. Хай там що, мені треба повертатися, бо Ґі на стінку полізе.
Страйк відпустив її, а коли Бріоні пішла, списав нотатками ще два аркуші.
Бріоні Радфорд виявилася ненадійним свідком — легконавіюваним, лукавим,— але вона розповіла йому більше, ніж сама зрозуміла.
Зйомка тривала ще три години. Страйк чекав у саду, курив і пив воду з пляшки; спадав вечір. Час до часу він повертався до будівлі, щоб перевірити, як там справи,— а справи йшли повільно. Іноді він бачив або чув Соме — той, явно роздратований, гавкав накази фотографу чи котромусь із помічників у чорному, які одразу бігли до стійок з одягом. Нарешті майже о дев’ятій, коли Страйк поласував кількома шматками піци, замовленої похмурою, виснаженою асистенткою стиліста, зі сходів, де позувала К’яра Портер з двома своїми колегами, спустилася вона сама і приєдналася до Страйка у гримерній, де діловито прибирала Бріоні.
На К’ярі була цупка срібна міні-сукня, у якій вона позувала для останніх кадрів. Худюща, цибата, з молочно-білою шкірою і майже таким самим світлим волоссям, з дуже широко розставленими блакитними очима, вона витягнула безкінечні ноги, до яких срібними ремінцями були прив’язані туфлі на платформі, й закурила «мальборо лайт».
— Боже, не віриться, що ти — син Рокера! — видихнула вона, широко розтуляючи вуста й очі кольору хризоберилу.— Дивовижа, та й годі! Я його знаю; він нас із Луликом торік запрошував на презентацію альбому своїх найкращих гітів! І братів твоїх я знаю — Ала, Едді! Вони мені казали, що мають старшого брата в армії! Боже-боже, божевілля. Бріоні, ти скінчила там? — з притиском додала К’яра.
Візажистка напрочуд ретельно збирала інструменти свого ремесла, але тепер помітно прискорилася. К’яра мовчки курила і дивилася за нею.
— Ой, от і все,— нарешті бадьоро сказала Бріоні, закидаючи важку коробку на плече і в кожну руку беручи по валізці.— Побачимося, К’яро. Бувай,— додала вона в бік Страйка і пішла.
— Цікава як не знати хто, ще й пліткарка,— пояснила Страйкові К’яра. Вона відкинула назад довге біляве волосся, переклала кобилячі ноги і спитала: — А ти з Алом й Едді часто бачишся?
— Ні,— відповів Страйк.
— А твоя мама,— провадила К’яра незворушно, випускаючи дим з кутика вуст,— вона ж у тебе легенда. Знаєш, позаминулого сезону Баз Кармайкл робив колекцію, яка називалася «Суперґрупі», і музами його були Бебе Б’юел і твоя мама. Спідниці-максі, сорочки без ґудзиків, чоботи.
— Гадки не мав,— озвався Страйк.
— Ой, там таке було... Знаєш цю класну цитату про сукні від Оззі Кларка, мовляв, чоловіки їх любили, бо дуже легко було їх типу розхристати і взути дівчину? Ото була епоха твоєї мами.
К’яра знову відкинула волосся з очей і уважно глянула на нього — не з холодним, образливим оцінюванням Тенсі Бестиґі, а ніби з відвертою, відкритою цікавістю. Страйкові важко було зрозуміти, чи вона щира, чи грає роль; її краса затуманювала очі, мов густе павутиння, крізь яке годі було чітко розгледіти її саму.
— Якщо ти не проти, я б спитав про Лулу.
— О Боже, так. Так. Ні, я правда хочу допомогти. Коли я почула, що справу нарешті взялися розслідувати, то я така одразу подумала: добре. Нарешті.
— Правда?
— О Боже, так. Уся ця історія — то був суцільний шок. Я просто повірити не могла. Дивися, я досі маю її в телефоні.
К’яра покопалася у величезній сумці й нарешті видобула білий «айфон». Прокрутивши список контактів, вона схилилася до Страйка і показала йому ім’я — «Лулі». Від неї пахло солодко й гостро.
— Я все чекаю, що вона мені подзвонить,— сказала К’яра, на мить принишкнувши, і сховала телефон до сумки.— Не можу її видалити; все збираюся це зробити і все відкладаю, знаєш?
Вона нервово піднялася, підклала під себе довгу ногу, знову сіла і кілька секунд мовчала.
— Ти була з нею більшу частину її останнього дня, так? — спитав Страйк.
— Не нагадуй,— озвалася К’яра, заплющуючи очі.— Я, мабуть, мільйон разів усе те пригадувала. Все намагалася зрозуміти, як можна за кілька годин з цілковито щасливої стати мертвою.
— Вона була цілковито щаслива?
— Боже, та в той останній тиждень вона була така щаслива, якою я ніколи її не бачила. Ми повернулися з роботи на «Вог» на Антигуа, і вони з Еваном помирилися і провели церемонію вірності; для неї то була фантастика, вона була просто на сьомому небі.
— І ти була на тій церемонії?
— О так,— відповіла К’яра, кидаючи цигарку в бляшанку з кока-колою, де та й сконала з тихим сичанням.— Боже, то було більш ніж романтично! Еван зробив їй пропозицію удома в Дікі Кербері. Знаєш Дікі Кербері, ресторатора? Він має такий класний будинок у Котсволді, й ми там усі зібралися на вихідні, й Еван купив їм обом однакові браслети від Фергуса Кіне, розкішні, з чорненого срібла. Змусив нас усіх спуститися до озера попри страшний холод і сніг, а потім прочитав вірш, який написав для неї, і надягнув браслет їй на руку. Лулі сміялася мов божевільна, але потім узяла й теж прочитала йому вірша напам’ять. Болта Вітмена. Це було,— додала К’яра, раптово посерйознішавши,— от чесно, просто неймовірно — тримати в голові ідеальні рядки, як-от вона. Люди, знаєш, думають, що моделі тупі,— вона знову відкинула волосся і запропонувала Страйкові цигарку, а тоді й сама закурила.— Мені так набридло казати людям, що для мене тримають місце на кафедрі англійської мови у Кембриджі.
— Що — правда? — спитав Страйк, не здатний приховати подив у голосі.
— Так,— відповіла вона, красиво випускаючи дим,— але розумієш, з модельною кар’єрою все так добре, що я ще рік почекаю. Модельна кар’єра відчиняє багато дверей, розумієш?
— Отже, ця церемонія мала місце коли — за тиждень до Лулиної смерті?
— Так,— відповіла К’яра,— якраз у суботу.
— І це був просто обмін віршами та браслетами. Жодних обітниць, жодного офіціозу?
— Ні, юридично це їх ніяк не зв’язувало, але це було гарно — ідеальна мить. Тільки Фреді Бестиґі там був не до речі, суцільна проблема. Та принаймні,— К’яра глибоко затягнулася цигаркою,— та його гадська жінка не прийшла.
— Тенсі?
— Так, Тенсі Чиллінгем. Страшне стерво. Не диво, що вони розлучаються; вони мали цілком окремі життя, їх разом навіть не бачили. Правду кажучи, у ті вихідні Фреді був не такий і противний — зважаючи на його лиху репутацію. Він просто набридав, все ліз до Лулика, але не був настільки жахливий, як про нього казали. Я чула про це — про наївну дівчину, якій він буцімто запропонував роль у фільмі... Ну, не знаю, чи то була правда,— К’яра на мить примружила очі, дивлячись на кінець своєї цигарки.— В поліцію вона так і не заявила.
— Кажеш, від Фреді були якісь проблеми; які?
— О Боже, та він усе ліз до Лулі й усе повторював, яка вона буде класна на екрані, який класний був її татко.
— Сер Алек?
— Та звісно що сер Алек! О Боже мій,— додала К’яра, розширюючи очі,— якби вона знайшла свого справжнього батька, Лулі просто збожеволіла б! То була мрія всього її життя! Ні, він просто казав, що багато років тому знався з сером Алеком, вони походили з того самого району Іст-Енду чи що, тож їй треба брати його за хрещеного, типу того. Гадаю, він думав, що жартує, але смішно не було. Всі бачили, що він просто хоче затягнути її у свій фільм. На церемонії він поводився преогидно, все кричав, що поведе наречену до вівтаря. Напився як скотина, все пив і пив за вечерею. Дікі довелося затикати йому рота. А після церемонії всі пили шампанське у будинку, так Фреді залив у себе ще дві пляшки — на додачу до всього, що встиг спожити. Все кричав до Лулі, що з неї буде така актриса, така актриса, але вона на те не зважала. Просто ігнорувала його. Тулилася до Евана на дивані, й вони були такі... такі...
У підведених чорним очах К’яри раптом заблищали сльози, і вона витерла їх красивими білими руками.
— ...такі закохані. Вона була така збіса щаслива, в житті не бачила її щасливішою.
— Ти знову бачила Фреді Бестиґі у день, коли померла Лула, так? Ви його зустріли у фойє, коли виходили?
— Так,— озвалася К’яра, витираючи очі.— А ти звідки знаєш?
— Від Вілсона, охоронця. Він думає, що Фреді сказав Лулі щось неприємне.
— Так, так і було. Я й забула про це. Фреді щось сказав про Дібі Макка, мовляв, Лула так радіє його приїзду, от би зняти їх разом у кіно. Не пригадаю, що саме він сказав, але це було якось брудно, розумієш?
— Чи знала Лула, що Бестиґі колись дружив з її прийомним батьком?
— Вона мені казала, що тоді вперше про таке почула. У будинку вона завжди трималася подалі від Фреді. Не любила Тенсі.
— Чому?
— О, ну, Лулі було байдуже, в чийого чоловіка найбільша яхта, вона не хотіла мати справи з тим народом. Вона була настільки вища за це — зовсім не схожа на тих сестер Чиллінгем.
— Гаразд,— сказав Страйк,— а можеш мені детально розповісти, що ви робили того дня?
К’яра вкинула другу цигарку в бляшанку з кока-колою, де та знову пирхнула й погасла, і негайно запалила третю.
— Так. Дай-но поміркувати. Ну, вдень я зустрілася з нею на квартирі. Прийшла Бріоні робити їй брови, потім зробила нам обом манікюр. У нас був такий собі дівочий день.
— Якою була Лула?
— Вона...— К’яра завагалася.— Ну, не така щаслива, як загалом того тижня. Але ніяких суїцидальних нахилів, нічого такого.
— Її водій, Кіран, казав, що вона пішла від матері у Челсі якась дивна.
— О Боже, а якою їй бути? У її мами рак, чи ж ні?
— Лула щось казала про матір, коли ви бачилися?
— Ні, майже ні. Тобто вона згадувала, що сиділа з нею, бо їй було, знаєш, кепсько після операції, але тоді ніхто не думав, що леді Бристоу помирає. Операція мала її якраз зцілити, розумієш?
— Лула не згадувала про якісь інші причини, через які настрій у неї трохи погіршився?
— Hi,— відповіла К’яра, повільно похитавши головою; біляве волосся знову впало їй на обличчя. Вона пальцями прибрала його і знову затягнулася цигаркою.— Вона була трішки сумна, трішки пригнічена, але я гадаю, що то через маму. У них були дивні стосунки. Леді Бристоу аж занадто трусилася над Лулі. А в тої від того мало не клаустрофобія була.
— Ти не помітила, щоб Лула комусь дзвонила, поки була з тобою?
— Ні,— відповіла К’яра, добре подумавши.— Пам’ятаю, що вона повсякчас дивилася у телефон, але наскільки я пригадую, ні з ким не розмовляла. Якщо вона комусь і дзвонила, то тишком. Вона кілька разів виходила з кімнати. Не знаю.
— Але вона ніби була у захваті від приїзду Дібі Макка?
— Та Господи Боже! — нетерпляче озвалася К’яра.— То всі інші були від Дібі Макка у захваті — Ґі, Бріоні — ну, і я сама, не без того,— додала вона з чарівною щирістю.— Але Лулі якось не захоплювалася ним. Вона кохала Евана. Не можна вірити всьому, що каже Бріоні.
— У Лули не було при собі папірця, не пам’ятаєш? Блакитного папірця, списаного її почерком?
— Ні,— знову відповіла К’яра.— А що? Що воно таке?
— Ще не знаю,— відповів Страйк, а К’яру ніби грім уразив:
— Боже! Ти ж не хочеш сказати, що вона лишила записку? О Боже мій. Це було би просто божевілля. Але ні! Це означало б, що вона заздалегідь прийняла рішення.
— Можливо, то було щось інше,— відповів Страйк.— Ти казала, що Лула ніби висловлювала бажання все лишити братові, так?
— Так, правильно,— щиро відповіла К’яра, киваючи.— Так, Ґі тоді прислав Лулі ті круті сумочки з нової лінійки. Мені, гадаю, він би нічого не подарував, хоч я теж була у рекламі. Але я одну розвернула — білу, «Кашиль», ну знаєш — і вона була прегарна! Він робить змінну підкладку з шовку, і тут спеціально для Лулі зробив африканський малюнок. І я їй така кажу, жартома: «Лулі, лишиш її мені у спадок?» А вона мені цілковито серйозно: «Я все відписую брату, але упевнена, що він тобі дасть усе, що попросиш».
Страйк виглядав будь-які ознаки того, що К’яра перебільшує чи бреше, але слова далися їй легко, і говорила вона, вочевидь, щиро.
— Чи ж не дивна відповідь? — спитав він.
— Гадаю, що так,— відповіла К’яра, знову відкидаючи волосся з обличчя.— Але така уже була Лулі — схильна до похмурості й драматизму. Їй Ґі часто казав: «Щось ти закувалася, Зозулько». Хай там як,— зітхнула К’яра,— натяк щодо сумочки вона не зрозуміла. Я сподівалася, що вона мені її просто подарує — вона ж, урешті-решт, мала їх чотири.
— Як ти сама гадаєш — ви були з Лулою близькі?
— О Боже, так, дуже близькі, вона мені все розповідала.
— Кілька людей сказало мені, що вона неохоче довіряла людям. Боялася, що її приватні зізнання потраплять до преси. Мені казали, що вона навіть випробовувала друзів, перевіряла, чи може їм вірити.
— О так, Лулі стала трохи параноїдальною після того, як її справжня мама почала продавати журналістам оповідки про неї. Вона, власне, питала у мене,— додала К’яра, змахнувши цигаркою,— чи казала я комусь, що вона знову з Еваном. Та ну! Як би вона взагалі це утримала в секреті? Про це всі патякали. Я їй сказала тоді: «Лулі, гірше, ніж коли про тебе говорять, буває лише, коли про тебе не говорять». Це Оскар Вайлд,— поблажливо додала вона.— Але Лулі не любила цей бік слави.
— Ґі Соме вважає, що Лула не повернулася б до Дафілда, якби Ґі не виїхав з країни.
К’яра глянула у бік дверей і заговорила тихше:
— Ґі міг таке сказати. Він дуже переймався безпекою Лулі. Він її обожнював, дійсно дуже любив. І гадав, що Еван їй зашкодить, але правду кажучи, він просто не знає справжнього Евана. Еван, звісно, кінчений, але людина непогана. Він нещодавно їздив провідати леді Бристоу, і я спитала: «Еване, та нащо ж ти піддаєш себе таким тортурам?» Бо родина Лулі його, щоб ти знав, ненавидить. І знаєш, що він мені відповів? «Я просто хочу поговорити з людиною, якій без неї так само погано, як і мені». Боже, як це сумно!
Страйк прокашлявся.
— Преса так накинулася на Евана, і це так несправедливо! Нічого у нього не виходить зробити правильно.
— У ніч, коли померла Лула, Дафілд заходив до тебе, так?
— Ось, і ти туди ж! — обурилася К’яра.— Навигадували, ніби ми з ним там злягалися чи що! Він не мав грошей, його водій десь зник, тож він пішки пішов через Лондон, щоб просто прилягти у мене. Спав на дивані. І коли надійшли новини, ми почули їх разом.
К’яра піднесла цигарку до повних вуст і затягнулася, дивлячись у підлогу.
— Це був просто жах. Ти не уявляєш. Жах. Еван просто... о Боже мій. А тоді,— додала вона ледве чутним шепотом,— всі на нього накинулася. Коли Тенсі Чиллінгем сказала, що чула сварку. Преса просто з ланцюга зірвалася. Божевілля.
Вона підвела очі на Страйка і прибрала волосся з обличчя. Жорстке верхнє світло підкреслювало її ідеальні риси.
— Ти не знайомий з Еваном, авжеж?
— Ні.
— А хочеш познайомитися? Тоді поїхали. Він казав, що сьогодні буде в «Юзі».
— Було б чудово.
— Ну й супер. Ходім.
Вона зіскочила зі столу і гукнула у відчинені двері:
— Ґі, котику, можна я сьогодні піду в цій сукні? До «Юзі»?
До кімнатки увійшов Соме. Його очі за окулярами були втомлені.
— Гаразд. Дивися, щоб тебе сфотографували. Якщо зіпсуєш — я твою худу білу дупцю затягаю по судах.
— Нічого я не зіпсую. Я хочу познайомити Корморана з Еваном.
К’яра закинула цигарки до своєї величезної сумки, де, вочевидь, лежав одяг, у якому вона була удень, і завдала її на плече.
На підборах вона була на дюйм вища за детектива. Соме глянув на Страйка, і його очі звузилися.
— Дай цьому засранцеві доброго прочухана.
— Ґі! — випнула губи К’яра.— Не будь жахливий.
— А ви, юний пане Рокбі, пильнуйте,— додав Соме зі звичною стервозністю.— К’яра у нас страшна хвойда, авжеж, любонько? І схожа на мене. Любить здорованів.
— Ґі! — удавано жахнулася К’яра.— Ходімо, Корморане. На мене чекає водій.
Страйк був попереджений і навіть близько не так здивувався, побачивши Кірана Коловас-Джонса, як здивувався той, побачивши його. Коловас-Джонс тримав відчиненими дверцята для пасажира, і світло з машини ледь осявало його обличчя, але Страйк помітив мимолітну зміну виразу на його обличчі, коли Коловас-Джонс угледів супутника К’яри.
— Добривечір,— привітався Страйк, обходячи машину і відчиняючи дверцята з іншого боку, щоб сісти поруч з К’ярою.
— Кіране, ти ж уже знайомий з Кормораном, так? — спитала К’яра, забираючись у машину. Сукня ледь-ледь прикривала стегна.
Страйк аж ніяк не був певний, що під сукнею на ній щось є. У білому комбінезоні вона точно була без бюстгальтера.
— Привіт, Кіране,— привітався Страйк.
Водій кивнув Страйкові у дзеркало заднього огляду, але нічого не сказав. Він поводився строго професійно — чого, як здогадувався Страйк, за відсутності детективів не робив.
Машина від’їхала від тротуару. К’яра почала копирсатися у сумочці, дістала пляшечку парфумів і рясно полилася ними, малюючи великі кола над обличчям і плечима; потім почала мастити губи блиском, теж щедро.
— Так, що мені буде треба? Гроші. Корморане, будь котиком і поклади їх собі у кишеню, добре? Я з цим мішком туди не піду...— І вона передала йому пом’ятий стосик двадцяток.— Ти таке сонечко. О, і телефон треба. У тебе буде зайва кишеня для мого телефону? Боже, який у цій сумці безлад.
К’яра кинула сумку на підлогу.
— Коли ти сказала, що Лула мріяла знайти свого справжнього батька...
— О, вона таки мріяла! Повсякчас про це торочила. Дуже зраділа, коли та курва — її біологічна мати — сказала, що він африканець. Ґі завжди казав, що то нісенітниця, але він цю жінку ненавидів.
— Він був знайомий з Марлен Гіґсон, так?
— О ні, але він ненавидів, так би мовити, цю ідею загалом. Він знав, як сильно Лулі здатна захопитися, і хотів захистити її від розчарування.
Стільки захисників, подумав Страйк, поки машина у темряві завертала за ріг. Невже Лула була така вразлива? Потилиця Коловас-Джонса була напружена, пряма; очі частіше, ніж треба, бігали й зупинялися на Страйковому обличчі.
— А потім Лулі вирішила, що має на нього зачіпку — на свого справжнього батька,— але той шлях вів у нікуди. Глухий кут. Ох, це було так сумно. Вона вірила, що знайшла його, але він просочився крізь пальці.
— Що то була за зачіпка?
— Щось у коледжі, де він навчався. Мати їй щось сказала. Лулі гадала, що знайшла потрібний заклад, переглянула там архіви, чи що, з цією своєю дивною подружкою, як же це її...
— Рошель? — підказав Страйк. «Мерседес» їхав по Оксфорд-стріт.
— Так, Рошель, правильно. Лулі її, бідолашку, десь у лікарні підібрала. І була з нею така неймовірно добра. Водила її по крамницях і все таке. Хай там як, вони його не знайшли — то був інший коледж, чи що. Не пригадаю.
— Вона шукала не чоловіка з прізвищем Аджимен?
— Не пригадую, щоб вона мені називала ім’я.
— І не Овусу?
К’яра з подивом глянула на нього своїми прегарними світлими очима.
— Це справжнє прізвище Ґі!
— Я знаю.
— О Боже мій,— захихотіла К’яра.— Татко Ґі ні в яких коледжах не навчався. Він водив автобус. І бив Ґі, коли той малював сукні. Саме тому Ґі змінив ім’я.
Машина сповільнювалася. Довга черга, чотири людини завширшки, огинала ріг будівлі й тягнулася до непримітного входу — ніби до приватної оселі. Перед дверима з білим одвірком виднілося кілька темних постатей.
— Папараці,— мовив Коловас-Джонс, уперше заговоривши.— К’яро, вилазь із машини обережніше.
Він встав з водійського місця і рушив до задніх дверцят ліворуч; папараці вже бігли до них: загрозливі чоловіки у темному, що, наближаючись, піднімали довгі морди камер.
К’яра зі Страйком вийшли під спалахи — мов під обстріл; Страйкові водномить засліпило очі; він опустив голову, інстинктивно взявши К’яру Портер за тонке плече, і повів її перед собою в бік темного прямокутника, який символізував прихисток,— і двері магічним чином відчинилися, впускаючи їх. Черга закричала, обурюючись тим, як легко вони увійшли, і захоплюючись побаченим; потім спалахи припинилися, і вони опинилися всередині, де ревіли індустріальні шуми і голосно тягнув свою лінію бас.
— Ого, як ти лавіруєш! — потішилася К’яра.— Я зазвичай врізаюся в охоронців, і вони мене заштовхують усередину.
У Страйка перед очима досі спалахувало жовте й фіолетове. Він відпустив К’ярину руку. К’яра була така бліда, що аж світилася у мороці. Тоді увійшло ще з дюжину людей, і їх проштовхнули глибше у клуб.
— Ходімо,— сказала К’яра, вкладаючи м’яку руку з довгими пальцями в його долоню, і потягнула Страйка за собою.
Коли йшли через тісний натовп, обидва вищі за середнього відвідувача, на них оберталися. Страйк бачив щось на взір акваріумів, вбудованих у стіни, де плавали великі бульки воску — ніби у старій материній лавовій лампі. Під стінами стояли довгі чорні шкіряні банкетки, ближче до танцмайданчика з’являлися кабінки. Важко було зрозуміти, наскільки клуб великий, бо тут було повно дзеркал; у якусь мить Страйк побачив себе, елегантно одягненого ваговоза поруч зі сріблястою сильфідою — К’ярою.
Музика гупала в кожній часточці його тіла, вібрувала в тулубі й у голові; натовп на танцмайданчику був такий щільний, що здавалося дивом, як там люди взагалі можуть переставляти ноги й хитатися.
Нарешті дісталися дверей з м’якою оббивкою, біля яких стояв на варті лисий викидайло; він широко всміхнувся К’ярі, показавши двійко золотих зубів, і розчахнув прихований вхід.
Увійшли до тихішого, але так само залюдненого приміщення, яке, вочевидь, тримали для знаменитостей і їхніх друзів. Страйк помітив телеведучу в міні-спідниці, актора мильних опер, коміка, відомого головно своїми сексуальними апетитами; а тоді — у дальньому кутку — Евана Дафілда.
Той мав на шиї шарф з орнаментом у вигляді черепів, був одягнений у тісні чорні джинси і сидів на стику двох чорних шкіряних банкеток, поклавши руки на їхні спинки; на лавах поруч тіснилися його друзі — переважно жіночої статі. Темне волосся по плечі він пофарбував у блонд; він був блідий, з кістлявим обличчям, з темно-фіолетовими тінями навколо яскравих бірюзових очей.
Група на чолі з Дафілдом випромінювала майже магнетичну силу. Страйк помітив це за потайними поглядами, які кидали в їхній бік інші гості; за тим, як навколо них лишалося вільне місце, за ширшою, ніж у будь-кого іншого, орбітою, по якій їх обходили. Несвідомість цього у виконанні Дафілда та його друзів була, як зрозумів Страйк, удавана: в усіх них насправді відчувалася посилена тривожність здобичі у поєднанні зі звичною зверхністю хижаків. У зворотному харчовому ланцюжку слави полюють на великого звіра; вони отримували своє.
Дафілд розмовляв з привабливою брюнеткою. Вона слухала, розтуливши вуста, майже непристойно ним захоплена. Поки вони з К’ярою наближалися, Страйк помітив, як на частку секунди Дафілд відвів очі від брюнетки і, наскільки зрозумів Страйк, провів блискавичну розвідку: що є в барі, як дивляться на нього присутні, які ще можливості є у приміщенні.
— К’яро! — хрипко покликав Дафілд.
Брюнетка ніби здулася, коли він легко схопився на ноги; худий, але водночас із розвиненими м’язами, він вислизнув з-за столу, щоб обійняти К’яру, яка у своїх туфлях на платформі була на вісім дюймів вища; вона відпустила Страйкову руку, щоб обійняти Дафілда у відповідь. Якусь осяйну мить весь бар дивився на них; тоді люди спам’яталися і повернулися до своїх розмов і коктейлів.
— Еване, це Корморан Страйк,— сказала К’яра. А тоді нахилилася до самісінького його вуха, і Страйк скоріше побачив, ніж почув: — Син Джонні Рокбі!
— Як ся маєш, друже? — спитав Дафілд, простягаючи руку, яку Страйк потиснув.
Подібно до інших досвідчених серцеїдів, з якими був знайомий Страйк, Дафілд мав дещо жіночні манери й голос. Можливо, подібні чоловіки фемінізуються через постійне перебування у жіночому товаристві, а можливо, таким чином обеззброюють свою здобич. Дафілд помахом руки дав зрозуміти, що компанія на лаві має звільнити місце для К’яри; брюнетка здавалася вкрай пригніченою. Страйкові лишилося знайти собі стілець, підсунути його до столу і спитати у К’яри, що вона питиме.
— О-о, принеси мені «бузі-юзі»,— мовила вона,— і плати моїми грошима, котику.
Коктейль К’яри сильно пахтів «Перно». Страйк купив собі води і повернувся за столик. К’яра з Дафілдом розмовляли — майже ніс до носа, та коли Страйк поставив на стіл напої, Дафілд роззирнувся.
— Чим займаєшся, Корморане? Музичний бізнес?
— Ні,— відповів Страйк.— Я детектив.
— Отакої,— озвався Дафілд.— І кого я убив цього разу?
Група дозволила собі кислі чи нервові усмішки, але К’яра сказала:
— Це не жарти, Еване.
— А я, К’яро, і не жартую. Ти помітиш, коли жартуватиму, бо я збіса дотепний.
Брюнетка захихотіла.
— Я сказав, що не жартую,— огризнувся Дафілд.
Брюнетці ніби ляпас дали. Решта членів групи, попри тисняву, ледь помітно відсунулася; всі почали свої власні розмови, тимчасово виключивши К’яру, Страйка і Дафілда з компанії.
— Еване, це негарно,— сказала К’яра, але це дорікання звучало скоріше не дошкульно, а ласкаво, і Страйк помітив, що на брюнетку вона глянула без жалощів.
Дафілд побарабанив пальцями по стільниці.
— І що ти за детектив такий, Корморане?
— Приватний.
— Еване, котичку, Корморана найняв брат Лулі...
Але Дафілд раптом помітив щось чи когось цікавого у натовпі, скочив на ноги і зник серед людей.
— У нього легкий синдром дефіциту уваги,— пояснила К’яра, ніби вибачаючись.— До того ж він просто божеволіє через Лулі. Так, так,— наполягла вона напівжартома-напівстрого, коли Страйк звів брови і глянув у бік розкішної брюнетки, що колихала порожній келих з-під мохіто і здавалася пригніченою.— У тебе на твоєму стильному піджаку якийсь бруд,— додала К’яра і потягнулася до Страйка, щоб змахнути крихти піци. Він відчув сильний запах її солодких, пряних парфумів. Сріблястий матеріал її сукні був такий цупкий, що відстав від тіла, мов обладунок, даючи змогу добре роздивитися її маленькі білі груди і гострі пипки кольору рожевої мушлі.
— Що у тебе за парфуми?
К’яра піднесла йому до носа зап’ясток.
— Новий витвір Ґі,— повідомила вона.— Називається «Eprise» — по-французькому «шалено закоханий», знаєш?
— Так,— озвався Страйк.
Повернувся з напоєм у руці Дафілд, розтинаючи юрму, що тягнулася до нього, захоплена його аурою. Його ноги у тісних джинсах нагадували два чорні троси, а очі в темних колах були ніби у П’єро, що став поганцем.
— Еване, котичку,— почала К’яра, коли Дафілд знову сів.— Корморан розслідує...
— Він тебе з першого разу почув,— перебив її Страйк.— Не треба.
Він був певен, що актор і це теж почув. Дафілд швидко пив, кидаючи якісь репліки до групи.
К’яра відпила від свого коктейлю, потім посмикала Дафілда.
— Як там твій новий фільм, сонечко?
— Чудово. Супер. Наркодилер зі схильністю до суїциду. Навіть і грати не треба.
Всі усміхнулися, крім самого Дафілда. Він побарабанив пальцями по столу, смикаючи ногами у такт.
— Нудно щось,— оголосив він. Глянув на двері, а група дивилася на нього, відверто благаючи, зрозумів Страйк, щоб їх запросили поїхати з ним.
Дафілд глянув на К’яру, тоді на Страйка.
— Поїдете до мене?
— Супер! — скрикнула К’яра і, кинувши котячий погляд переможниці на брюнетку, одним ковтком допила коктейль.
Тільки-но вони вийшли з ВІП-зони, як до Дафілда підбігло двійко п’яних дівчат; одна задерла майку і попросила його розписатися у неї на грудях.
— Не треба цієї вульгарності, любонько,— відповів Дафілд, відтісняючи її.— Кікі, ти маєш машину? — гукнув він через плече, прокладаючи шлях крізь натовп і не зважаючи на крики й на пальці, що тицяли в нього.
— Так! — гукнула К’яра у відповідь.— Подзвоню йому. Корморане, котику, де мій телефон?
Страйк подумав, що папараці по-своєму сприймуть спільний вихід К’яри й Дафілда з клубу. К’яра кричала в «айфон». Ось вони дісталися виходу; К’яра сказала:
— Чекайте, він напише есемеску, коли під’їде під двері.
І вона, і Дафілд здавалися знервованими, зібраними, самокритичними, ніби спортсмени, що готуються вийти на стадіон. Потім телефон К’яри тихо задзижчав.
— Так, він на місці,— повідомила вона.
Страйк відступив, щоб пропустити їх з Дафілдом, тоді швидко рушив до переднього пасажирського сидіння, поки Дафілд оббігав машину серед сліпучих спалахів і криків натовпу і сідав на заднє сидіння поруч з К’ярою, якій допоміг зайти у машину Коловас-Джонс. Страйк ляснув передніми дверцятами, змусивши відскочити двох чоловіків, які кадр за кадром клацали Дафілда й К’яру.
Коловас-Джонсу знадобилося неймовірно багато часу, щоб повернутися на водійське місце; нутрощі «мерседесу» здавалися Страйкові аеродинамічною трубою, водночас замкненою і відкритою новим спалахам. Об’єктиви притискалися до вікон; з темряви випливали ворожі обличчя, перед непорушною машиною металися темні постаті. За спалахами коливався натовп-черга — всі цікаві, збуджені.
— Та поїхали вже, щоб тебе! — закричав на Коловас-Джонса Страйк, і той запустив мотор. Папараці, що перекривали шлях, розступилися, продовжуючи клацати камерами.
— Бувайте, покидьки,— сказав із заднього сидіння Еван Дафілд, коли машина зрушила з місця.
Але фотографи бігли за автівкою, з обох боків спалахували камери; все Страйкове тіло зросилося потом, він раптом повернувся на жовту ґрунтову дорогу, у тряский «вікінг», до звуків, що нагадували виляски в повітрі Афганістану, побачив юнака, що біг геть від дороги, тягнучи маленького хлопчика.
Без задньої думки Страйк тоді заволав «Гальмуй!», кинувся вперед і схопив Анстиса, який два дні як став батьком і сидів просто за водієм; останнє, що він пам’ятав, це протестуючий крик Анстиса і металеве «бум!», яке відкинуло його на задні дверцята, а тоді «вікінг» розірвало з оглушливим брязкотом, і світ затягнув серпанок болю й жаху...
«Мерседес» завернув за ріг і виїхав на майже порожню дорогу; Страйк зрозумів, що напружився до болю у м’язах литки, яку ще мав. У бічному дзеркалі він помітив двох мотоциклістів, кожний з яких мав пасажира і гнався за ними. Принцеса Діана, тунель у Парижі; «швидка» забирає тіло Лули Лендрі, камери на ходу притискаються до темної шибки; ці два образи постали в уяві Страйка, поки машина мчала темними вулицями.
Дафілд запалив цигарку. Краєм ока Страйк помітив, як насупився на свого пасажира у дзеркало заднього огляду Коловас-Джонс, але змовчав. За мить чи дві К’яра почала щось шепотіти до Дафілда. Страйк, здається, почув своє ім’я.
За п’ять хвилин знову завернули за ріг і побачили перед собою нову групку фотографів у чорному, які почали клацати камерами в бік машини, щойно вона з’явилася. Мотоциклісти зупинилися просто за ними; Страйк побачив, як мчать четверо чоловіків, щоб не проґавити момент, коли відчиняться дверцята. Підскочив адреналін: Страйк уявив, як виривається з машини, б’є, розбиває дорогі камери об асфальт поруч з їхніми зіщуленими власниками. І ніби прочитавши його думки, Дафілд, узявшись за клямку дверцят, сказав:
— Так, Корморане, порозбивай їх усі, ти для цього такий, як треба.
Розчахнуті дверцята, нічне повітря, нові спалахи, від яких голова обертом; мов бик, Страйк швидко ступав з похиленою головою, спрямувавши очі на К’ярині п’яти перед ним, щоб не осліпнути. Здолали три сходинки — Страйк замикав, і саме він ляснув дверима будинку перед обличчями фотографів.
На мить Страйк почувся союзником двох своїх супутників, бо на всіх них полювали. Маленьке темне фойє здавалося безпечним, дружнім. Папараці кричали одне до одного за дверима, і ці короткі вигуки були ніби крики солдатів, що проводять зачистку будівлі.
Дафілд копирсався біля дверей до квартири, пробуючи різні ключі.
— Я тут усього кілька тижнів мешкаю,— пояснив він, нарешті штовхаючи двері плечем. Щойно ступивши за поріг, він скинув тісну куртку, жбурнув на підлогу і повів гостей, крутячи вузькими стегнами хіба трохи не так підкреслено, як Ґі Соме, коротким коридором до вітальні, де увімкнув лампи.
Суворий, елегантний чорно-білий інтер’єр був увесь засмічений; тхнуло цигарками, марихуаною, алкогольними випарами. Страйк одразу згадав дитинство.
— Треба випити,— заявив Дафілд і гукнув через плече, виходячи і характерно змахуючи великим пальцем: — Кікі, напої на кухні.
Та усміхнулася до Страйка, а тоді вийшла через двері, на які вказав Дафілд.
Страйк оглянув кімнату, яку, здавалося, батьки з бездоганним смаком залишили під наглядом підлітка.
На всіх поверхнях лежало якесь сміття — головно записки. Під стінами стояло трійко гітар. Закиданий мотлохом скляний столик оточували чорно-білі сидіння, звернені до величезної плазми. Сміття звисало зі столика на килим. За високими вікнами, оповитими прозорими сірими фіранками, Страйк бачив силуети фотографів, які скрадалися під ліхтарем.
Дафілд повернувся, застібаючи штани. Виявивши, що лишився наодинці зі Страйком, він нервово захихотів.
— Будь як удома, велетню. До речі, я твого старого знаю.
— Та ну? — озвався Страйк, всідаючись у м’якуще квадратне крісло з коротким сірим хутром.
— Так. Спілкувалися кілька разів,— відповів Дафілд.— Крутий тип.
Він узяв гітару і почав був перебирати струни, тоді передумав і знову поставив інструмент під стінку.
Повернулася К’яра з пляшкою вина і трьома келихами.
— Сонечко, а ти не думав найняти прибиральника? — дорікнула вона Дафілду.
— Вони швидко здаються,— відповів Дафілд. Він відкинувся на спинку крісла і розвалився, поклавши ноги на бильце.— Сили не стає.
Страйк змахнув мотлох зі столика, щоб К’яра змогла поставити вино й келихи.
— Я думала, ти збирався жити з Мо Іннесом,— сказала вона, розливаючи вино.
— Так, але не склалося,— відповів Дафілд, розгрібаючи мотлох на столі у пошуках цигарок.— Старий Фреді здав мені цю квартиру на місяць, поки не почнеться «Пайнвуд». Хоче, щоб я тримався подалі від звичних місць.
Його брудні пальці пробіглися по чомусь, схожому на розарій; далі — по численних порожніх пачках з-під цигарок і шматках відірваного від них картону; по трьох запальничках, серед яких була «зіппо» з гравіруванням; по паперу для самокруток і переплутаних дротах, ні до чого не приєднаних; по колоді карт, брудному носовичку, якихось замацаних, пом’ятих папірцях, по журналу, на обкладинці якого красувалося похмуре чорно-біле фото самого Дафілда, по листах, розпечатаних і нерозпечатаних, по жменьці дрібних монет і, нарешті, по єдиній запонці у вигляді срібного пістолета, що лежала у чистій порцеляновій попільничці. Кінець кінцем Дафілд видобув з-під дивана м’яку пачку «житану», підкурив, випустив довгий струмінь диму, а тоді звернувся до К’яри, яка сіла на диван і попивала вино.
— Кі, всі знову кажуть, що ми спимо разом,— сказав він, вказуючи за вікно, де колихалися хижі тіні фотографів.
— А Корморан, на їхню думку, тут нащо? — спитала К’яра, скоса глянувши на Страйка.— Типу груповий секс?
— Як охоронець,— відповів Дафілд, оцінюючи Страйка поглядом зіщулених очей.— Він схожий на боксера. Чи на учасника боїв без правил. Корморане, ти не хочеш нормально випити?
— Ні, дякую,— сказав на це Страйк.
— Ти в зав’язці чи просто на роботі?
— На роботі.
Дафілд, звівши брови, загиготів. Він явно нервувався, кидав на Страйка швидкі погляди, барабанив пальцями по скляній стільниці.
Коли К’яра спитала, чи відвідував він леді Бристоу ще, Дафілд, здавалося, зрадів зміні теми.
— Чорт, ні. Одного разу вистачило. Це був тупо жах. Бідолашна корова. Лежить і конає.
— Але з твого боку було більш ніж люб’язно її відвідати, Еване.
Страйк зрозумів, що К’яра хоче показати Дафілда у найкращому світлі.
— Ти добре знаєш Лулину мати? — спитав він.
— Ні. Я до смерті Лу бачився з нею тільки раз. Вона мене не схвалювала. В родині Лу ніхто мене не схвалював. Не знаю,— він посовався на місці.— Мені просто хотілося поговорити з людиною, якій так само небайдуже, що вона померла.
— Еване! — скрикнула К’яра.— Вибач, але мені теж небайдуже!
— Так, так...
У тій своїй невловно-жіночній, пливкій манері Дафілд скрутився на кріслі майже у позу ембріона і сильно затягнувся цигаркою. На столику за ним стояло, підсвічене конусом світла від лампи, їхнє спільне з Лулою фото, явно зроблене на модному показі. Вони жартома билися на тлі штучних дерев; на ній була довга червона сукня, на ньому — тісний чорний костюм і волохата вовча маска, зсунута на потилицю.
— Цікаво, що сказала б моя мамця, якби і я гавкнувся? Мої батьки здали мене в поліцію,— повідомив Дафілд Страйкові.— Ну, головно татусь, щоб його. Я у них кілька років тому, бачте, телек поцупив. А знаєш що? — він витягнув шию до К’яри.— Я вже п’ять тижнів і два дні як не вмазувався.
— Сонечко, це просто чудово! Фантастика!
— Авжеж,— озвався Дафілд і знову сів рівно.— А ти у мене що — нічого не питатимеш? — звернувся він до Страйка.— Я собі думав, ти розслідуєш убивство Лу?
Цю браваду трохи зіпсувало тремтіння його пальців. Коліна у нього теж почали труситися — точно як у Бристоу.
— Гадаєш, то було вбивство? — спитав Страйк.
— Ні,— Дафілд затягнувся цигаркою.— Так. Можливо. Не знаю. Але вбивство більше схоже на правду, ніж, чорт забирай, суїцид. Бо вона не пішла б, не лишивши мені записки. Я все чекаю, що надійде якийсь лист, і ось тоді повірю. А так — не вірю. Навіть не пам’ятаю, що було на похороні. Я був просто не при собі. Так вмазався, що ледве ноги пересував. Гадаю, якби я міг пригадати похорон, то легше було б змиритися.
Він пхнув цигарку в рот й почав барабанити пальцями по краю скляної стільниці. Потім, явно почуваючись незатишно через Страйкове мовчання, заявив:
— Спитай у мене щось, ну. Хто тебе, власне, найняв?
— Лулин брат Джон.
Дафілд перестав барабанити.
— Отой жадібний манірний лох?
— Жадібний?
— Та він був поведений на тому, як вона тринькає гроші. Ніби воно його, бляха, стосувалося. Багатії завжди мають усіх інших за халявників, не помічав? Уся та суча родина вважала, що я на гроші полюю, і з часом,— він підняв палець до скроні й показав, ніби свердлить,— та думка прижилася, викликала підозри, второпав?
Він схопив зі столу «зіппо» і почав клацати нею, намагаючись запалити. Страйк дивився, як спалахують і гинуть блакитні іскри, а Дафілд говорив:
— Гадаю, він собі думав, що краще б вона знайшла собі багатого бухгалтера типу нього.
— Він юрист.
— Та яка різниця. Яка різниця, коли йдеться про багатіїв, які тримаються за грошики з усієї сили, га? Він одержав клятий трастовий фонд від татка, яке йому в біса діло до того, як сестра витрачає власні гроші?
— А які саме її покупки він не схвалював?
— Коли вона купували мотлох для мене. Вся та клята родина однаковісінька; якщо Лу все тягнула їм, лишала гроші в сім’ї, то це було нормально. Лу знала, що то меркантильні паскуди, але, як я й казав, воно не минулося безслідно. У неї з’явилися підозри.
Він кинув мертву «зіппо» назад на стіл, підтягнув коліна до грудей і глянув на Страйка бентежно-бірюзовими очима.
— Отже, він гадає, що то я зробив? Твій клієнт?
— Ні, не схоже,— відповів Страйк.
— Тоді його дурна макітра передумала, бо я чув, що раніше він ходив і всім патякав, мовляв, то я — аж поки не довели, що то був суїцид. А я маю алібі, залізне алібі, тож пішов він. Пішли. Вони. Всі.
Знервований, роздратований, він схопився на ноги, підлив вина у келих, якого майже не торкався, тоді запалив нову цигарку.
— Що ти можеш мені розповісти про день, коли померла Лула? — спитав Страйк.
— Тобто ніч.
— День, який їй передував, теж може виявитися важливим. Є моменти, які я хотів би прояснити.
— Та ти що? Ну питай.
Дафілд упав назад у крісло і знову підтягнув коліна до грудей.
— Лула багато разів дзвонила тобі між дванадцятою дня і шостою вечора, але ти не брав слухавки.
— Ні,— відповів Дафілд. Він почав по-дитячому колупати дірочку у джинсах на коліні.— Я був зайнятий. Працював. Над піснею. Не хотів переривати процес. Натхнення.
— Тож ти не знав, що вона дзвонила?
— Знав. Я бачив її номер на екрані,— він потер носа, витягнув ноги, поклавши на стіл, згорнув руки на грудях і сказав,— я хотів її трохи провчити. Щоб замислилися, чого це я так.
— А чому її раптом треба було провчити?
— Та через клятого репера. Я хотів, щоб вона оселилася в мене, поки він мешкає в сусідній квартирі. «Дурненький, ти що — не довіряєш мені?» — Його імітація голосу й манер Лули вийшла бентежно-дівочою.— Я їй і сказав: «Сама дурненька. Покажи мені, що нема про що непокоїтися, і живи зі мною». Але вона відмовилася. Ну я й подумав собі, що в таку паскудну гру можна, любонько, гратися й удвох. Гляньмо, як воно тобі буде. Тож я запросив до себе Еллі Карейру, ми трохи попрацювали разом над піснею, а тоді я повіз Еллі до «Юзі». Лу не було на що нарікати. То робота! Пісні пишемо! Просто собі дружимо, як вона з тим репером-бандитом.
— Гадаю, вона не була навіть знайома з Дібі Макком.
— Не була, але ж він про свої плани на весь світ заявив, ні? Ти хоч чув, що він у тих піснях співав? Та в неї труси були мокрі від тих пісень.
— «Будь простіша, тихша будь, бо яка із тебе...» — почала слухняно читати К’яра, але під дошкульним поглядом Дафілда замовкла.
— Вона лишила повідомлення на автовідповідачі?
— Так, кілька. «Еване, будь ласка, передзвони мені. Це терміново. Не хочу це обговорювати по телефону». Це завжди було терміново, коли вона хотіла знати, з ким я. Вона знала, що я розсердився, і боялася, що я міг подзвонити Еллі. Вона дуже переймалася через Еллі, бо знала, що ми свого часу переспали.
— Вона сказала, що справа термінова і що не хоче її обговорювати по телефону?
— Таке, але то був просто спосіб змусити мене подзвонити. Такі в неї були ігри. Лу бувала страшенно ревнива. І маніпулювала дай Боже як.
— Немає ідей про причини, з яких вона того самого дня могла багато разів дзвонити дядькові?
— Якому дядькові?
— Його звати Тоні Лендрі, теж юрист.
— А, той. Вона б йому не дзвонила, вона його ненавиділа ще більше, ніж брата.
— Вона кілька разів дзвонила йому тоді ж, коли дзвонила тобі. І лишила схоже повідомлення.
Дафілд, не зводячи зі Страйка очей, брудними нігтями почухав неголене підборіддя.
— Не знаю, що там була за біда. Може, через маму. Стара леді Бе тільки-но вийшла з лікарні чи що.
— Ти не думав, що того ранку могло статися щось, на її думку, важливе чи цікаве для тебе і для її дядька?
— Немає тем, які водночас цікавили б мене і того клятого дядька,— відповів Дафілд.— Я з ним спілкувався. Його цікавлять тільки ціни на акції і тому подібне лайно.
— Може, це стосувалося її? Щось особисте?
— Коли так, вона тій паскуді не дзвонила б. Вони одне одного не любили.
— Чому ти так кажеш?
— Вона ставилася до нього десь так, як я до свого батька-покидька. Вони обоє вважали, що ми нічого не варті.
— Лула говорила з тобою про це?
— О так. Він гадав, що Лулині психічні проблеми — то просто такий спосіб привернути до себе увагу, хуліганство. Гра. Гра на материних нервах. Він став трохи розумніший, коли Лула почала приносити гроші, але вона нічого не забула.
— А вона не казала, навіщо дзвонила тобі, коли приїхала до «Юзі»?
— Ні,— відповів Дафілд. Знову закурив.— Вона рознервувалася, щойно приїхала, бо там була Еллі. Їй те не сподобалося. Якраз у правильний настрій прийшла, га?
Це вперше він звернувся до К’яри, і та сумно кивнула.
— Вона зі мною навіть не розмовляла,— мовив Дафілд.— Вона головно до тебе балакала, так?
— Так,— підтвердила К’яра.— Але не казала, що її щось непокоїть абощо.
— Кілька людей казало мені, що її телефон прослуховувався...— почав Страйк; Дафілд перебив:
— О так, кілька тижнів вони слухали наші повідомлення. Знали, де ми зустрічаємося, все знали. Паскуди паскудні. Коли ми дізналися, то поміняли номери і почали дуже обережно ставитися до своїх повідомлень.
— Тож ти б не здивувався, якби Лула хотіла тобі сказати щось важливе чи неприємне і не воліла б цього робити по телефону?
— Так, але якби це було щось важливе, вона б мені сказала у клубі.
— Але вона нічого не сказала?
— Ні. Як я уже говорив, ми того вечора не розмовляли,— на гострій щелепі Дафілда смикався м’яз.— Вона повсякчас зазирала в телефон. І я зрозумів, що вона робить — хоче мене позлити. Показує, що чекає не дочекається, коли поїде додому до того клятого Дібі Макка. Лула дочекалася, поки Еллі вийде до вбиральні, тоді встала, підійшла до мене і сказала, що їде і що я можу забрати свій браслет; той, що я їй подарував на церемонії. Кинула його на стіл переді мною у всіх на очах. Ну, я його й підібрав і кажу: «Нікому не треба, тут місце звільняється?» І вона пішла.
Він говорив так, ніби Лула не померла три місяці тому; ніби все сталося вчора і ще є можливість помиритися.
— Ти намагався її спинити, так? — спитав Страйк.
Дафілд примружився.
— Спинити?
— Свідки казали, що ти хапав її за руки.
— Правда? Не пригадую.
— Але вона вирвалася, а ти залишився, так?
— Я почекав десять хвилин, бо не хотів її тішити, погнавшись за нею у всіх на очах. А тоді вийшов з клубу і сказав водієві, щоб віз на Кентигерн-Гарденз.
— У масці вовка,— додав Страйк.
— Так, щоб ті гади,— кивнув Дафілд на вікно,— не продавали фото, де я бухий чи обдовбаний. Вони бісяться, коли ховаєш обличчя. Не даєш їм паразитувати на тобі. Один з них намагався зірвати з мене Вовчика, але я не дався. Сів у машину, дозволив їм пофоткати, як Вовчик показує середній палець із заднього вікна. Тоді доїхав до рогу Кентигерн-Гарденз, а там знову папараці. Я зрозумів, що вона уже зайшла.
— Ти знав код на дверях?
— Дев’ятнадцять — шістдесят шість, так. Але я розумів, що вона звеліла охороні мене не пускати. І не хотів перед усіма ними йти туди, щоб мене за п’ять хвилин викинули. Я намагався подзвонити їй з машини, але вона не брала слухавки. Мабуть, пішла вниз — привітати клятого Дібі Макка в Лондоні. Ну, я й поїхав до людини по ліки від страждань.
Він вкрутив цигарку в самотню гральну карту на краю столу й заходився шукати ще тютюн. Страйк, бажаючи підмастити розмову, пригостив його власними цигарками.
— О, дяка. Дяка. Так. Я попросив водія мене висадити і пішов до друга, який згодом повністю підтвердив цей факт, як міг би висловитися дядечко Тоні. Тоді я трохи поблукав там і сям — є плівка з заправки, яка це підтверджує,— а потім, о третій... чи о четвертій?..
— О пів на четверту,— підказала К’яра.
— Так, я пішов до К’яри і там звалився,— Дафілд затягнувся цигаркою, дивлячись, як тліє вогник, а тоді додав,— тож у мене дупа прикрита, га?
Його вдоволеність не сподобалася Страйку.
— А коли ти дізнався, що Лула загинула?
Дафілд знову підтягнув коліна до грудей.
— Мене збудила К’яра і сказала. Я не міг... я просто... Ну. Це був повний капець.
Він поклав руки на тім’я і втупив погляд у стелю.
— Я просто не міг... Не міг у це повірити. Не міг. Ніяк.
І на очах у Страйка до Дафілда ніби дійшло, що дівчина, про яку він говорив так легковажно, яку, за власним зізнанням, він провокував, дражнив і кохав, уже точно й безповоротно ніколи не повернеться; що вона розбилася в кров об засніжений асфальт і що тепер уже не врятувати ні її саму, ні їхні стосунки. На мить Дафілд, який вдивлявся у стелю, набув гротескного вигляду, ніби усміхнувшись від вуха до вуха, але то була гримаса болю, необхідна, щоб стримати сльози. Його руки упали, і він сховав обличчя у долонях, притиснувши чоло до колін.
— Ох, котику,— сказала К’яра, зі стукотом опустила келих на стіл і, простягнувши руку, поклала її на Дафілдове кістляве коліно.
— Ох, як мене це пройняло,— нерозбірливо сказав з-під рук Дафілд.— Ох, як воно мені болить. Я хотів з нею побратися. Чорт, я її кохав. Кохав! Чорт. Я більше не хочу про це говорити.
Він підхопився і вибіг геть, голосно хлюпаючи носом і витираючи його об рукав.
— Я ж тобі казала,— прошепотіла К’яра до Страйка.— Він у страшному стані.
— Навіть і не знаю. Він наче притомний. Уже місяць без героїну.
— І я не хотіла б, щоб він узявся за старе.
— Поліція говорила б з ним не так ніжно. Я ще ввічливий.
— У тебе жахливий вираз обличчя. Такий суворий, ніби ти жодному його слову не віриш.
— Як гадаєш, він повернеться?
— Та авжеж повернеться. Будь ласка, будь м’якший...
Вона швидко сіла на своє місце, бо повернувся Дафілд; він був похмурий і вже не крутив стегнами. Впав у крісло, в якому сидів доти, і сказав до Страйка:
— Папіроси скінчилася. Можна в тебе стрельнути?
Неохоче, бо лишилося всього три цигарки, Страйк поділився, підпалив і спитав:
— Будемо говорити далі?
— Про Лулу? Говори, коли хочеш. Я не знаю, що ще зможу тобі розповісти. У мене інформації більше немає.
— Чому ви розійшлися з Лулою? Я про перший раз. Що сталося в «Юзі» — зрозуміло.
Краєм ока він побачив обурений К’ярин жест: вочевидь, «м’якіше» не вийшло.
— А це ще в біса тут до чого?
— То все важливі речі,— відповів Страйк.— Вони дають картину подій у її житті. І можуть пояснити, чому вона вкоротила собі віку.
— Ти ж наче убивцю шукаєш?
— Я шукаю істину. Тож чому ви розійшлися першого разу?
— Та до чого воно тут, чорт забирай? — вибухнув Дафілд. Як і очікував Страйк, він мав буйний і нестриманий норов.— Ти хочеш мене зробити винуватим у тому, що вона стрибнула з балкона? Тупа твоя голова, та до чого тут причини, з яких ми порвали першого разу? Це було аж за два місяці до її смерті! Чорт, та я сам можу назватися детективом і питати всяке лайно собаче. Мабуть, гарно можна заробити на безмозких клієнтах, га?
— Еване, припини,— сказала К’яра, якій явно стало незатишно.— Ти казав, що хочеш допомогти...
— Та хочу, але чи це не занадто?
— Якщо не хочеш говорити, без проблем,— сказав Страйк.— Ти тут жодних зобов’язань не маєш.
— Мені нема чого ховати, це просто особисте, второпав? Ми розійшлися,— закричав він,— через наркоту і через те, що її друзі й рідня вливали їй у вуха отруту про мене, а ще вона нікому не довіряла через довбану пресу, зрозуміло? Через весь той тиск.
Дафілд скрутив руки у тремкі кулаки і притиснув до вух, мов навушники.
— Тиск, довбаний тиск, ось чому ми розійшлися.
— Ти у той час багато вживав наркотиків, так?
— Так.
— І Лулі це не подобалося?
— Їй усі довкола дзижчали, що це їй не подобається, розумієш?
— Хто, приміром?
— Приміром, родина, клятий Ґі Соме. Педик дрібний.
— Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що через пресу вона нікому не довіряла?
— Чорт, а не очевидно? Ти хіба не в курсі, тобі твій старий не казав?
— Я про свого батька ні біса не знаю,— холодно відповів Страйк.
— Ну, друже, її телефон прослуховували, від цього трохи незатишно,— маєш таку-сяку уяву? Вона почала параноїти, що люди торгують інформацією про неї. Намагалася пригадати, що казала по телефону, що не по телефону, хто міг те все продати газетярам і так далі. У неї дах поїхав.
— Вона звинувачувала тебе у продажу інформації?
— Ні,— огризнувся Дафілд, а тоді додав таким самим ядучим тоном: — Так, іноді. Звідки вони знали, що ми йдемо туди, звідки вони знають, що я тобі сказала, тощо, тощо... Я їй казав, що слава — це отакі, бляха, речі, але вона собі думала, що можна і рибку спіймати, і рук не замочити.
— А ти не продавав інформацію про неї пресі?
Страйк почув, як засичала, втягуючи повітря, К’яра.
— Ні, не продавав,— тихо відповів Дафілд, поглянувши Страйкові в очі й навіть не зморгнувши.— Не продавав, чорт забирай. Уторопав?
— Ви надовго розійшлися?
— На два місяці, не більше й не менше.
— І знову зійшлися десь за тиждень до її смерті?
— Так. На вечірці у Мо Іннеса.
— А за дві доби уже провели церемонію? У будинку Кербері в Котсволді?
— Так.
— Хто знав про цю церемонію?
— То було спонтанно. Я купив браслети, і ми її провели. Це було так гарно, друже.
— Страшенно гарно,— сумною луною озвалася К’яра.
— Але преса довідалася дуже швидко — тож хтось їм мав розповісти, так?
— Гадаю, що так.
— Ваші телефони більше не прослуховували, авжеж? Ви змінили номери.
— Гадки не маю, чи їх прослуховували. Акул пера поспитай, то їхня робота.
— Вона не казала тобі, що шукає батька?
— Він же помер... а, ти про справжнього? Так, вона ним цікавилася, але там був глухий кут, розумієш? її мати не знала, хто він був.
— І Лула не казала тобі, чи вдалося щось розкопати?
— Вона намагалася, але нічого не вийшло, тож вона вирішила записатися на курс африканських студій. Знайшла собі татка — весь клятий африканський континент. То Соме її підбурив, вічно він воду мутив.
— Яким чином?
— Годилося все, що могло відвернути її увагу від мене. Все, що поєднувало їх. Коли йшлося про неї, він перетворювався на страшенного власника. Він був у неї закоханий. Так, я знаю, що він педик,— нетерпляче додав Дафілд, коли К’яра почала заперечувати,— але це не перший педик, який через свою подружку починає божеволіти. Він трахне будь-кого, аби чоловік, але її з поля зору боявся випустити. Влаштовував істерики, якщо Лу не хотіла його бачити, не волів, щоб вона працювала на інших. Він мене ненавидить до глибини душі. Та й викуси, лайно мале. Зводив Лу з Дібі Макком. Якби вони переспали, ото б він на тому заробив! Якби вона кинула мене. Він би був в курсі всіх деталей, змусив би Лу їх познайомити, щоб його мотлох фоткали на тому бандиті. Цей Соме не дурний. Він повсякчас використовував її заради бізнесу. Хотів, щоб вона йому обходилася дешево чи на дурняк, а вона й велася.
— А це у тебе від Соме? — спитав Страйк, показуючи на чорні шкіряні рукавички на столику. Він упізнав крихітний золотий логотип «GS» на манжеті.
— Що?
Дафілд нахилився, підчепив рукавичку вказівним пальцем і підніс до очей, роздивляючись.
— Чорт, твоя правда. Тоді їм дорога у смітник,— і він кинув рукавичку в куток; та зачепила покинуту гітару, й інструмент видав глибокий акорд з відлунням.— Лишилися після тієї фотосесії,— сказав Дафілд, указуючи на чорно-білу обкладинку журналу.— Соме мені пари від сечі не подарував би. Маєш ще папіроску?
— Скінчилися,— збрехав Страйк.— Ти розповіси, нащо запросив мене додому, Еване?
Запала довга мовчанка. Дафілд люто дивився на Страйка, який зрозумів, що актор здогадався, що він збрехав про цигарки. К’яра теж на нього дивилася, трохи розтуливши вуста,— втілення краси й подиву.
— А звідки ти взяв, що я тобі щось розповім? — вишкірився Дафілд.
— Не думаю, що ти мене запросив, бо тобі приємне моє товариство.
— Не знаю,— з явною злостивістю відповів Дафілд.— Може, я сподівався, що ти такий дотепник, як твій старий?
— Еване,— різко сказала К’яра.
— Гаразд, коли ти не маєш що мені сказати...— мовив Страйк і підвівся з крісла. На його легкий подив — і на відверте невдоволення Дафілда — К’яра відставила келих і почала розплітати довгі ноги, явно і собі збираючись уставати.
— Добре,— різко сказав Дафілд.— Є одна річ.
Страйк опустився назад у крісло. К’яра тицьнула Дафілду власну цигарку, той пробурмотів «дякую», і тоді вона знову сіла, дивлячись на Страйка.
— Кажи,— мовив той, поки Дафілд клацав запальничкою.
— Добре. Не знаю, чи це має значення,— мовив актор.— Але я не хочу, щоб ти розбовкав, звідки взяв цю інформацію.
— Цього я гарантувати не можу,— відповів Страйк.
Дафілд насупився, його коліна знову затанцювали. Він курив, дивлячись у підлогу. Краєм ока Страйк помітив, що К’яра розтуляє рота, готуючись говорити, і спинив її, піднявши руку.
— Ну,— почав Дафілд,— два дні тому я обідав з Фреді Бестиґі. Він лишив свій «блекбері» на столі й пішов до шинквасу,— Дафілд зітхнув і здригнувся.— Не хочу, щоб мене вигнали,— сказав він, зиркнувши на Страйка.— Мені ця робота дуже потрібна.
— Кажи,— мовив Страйк.
— Йому прийшов мейл. Там було Лулине ім’я. Я прочитав.
— Гаразд.
— Писала його дружина. Там було щось типу такого: «Я знаю, що ми маємо спілкуватися через адвокатів, але якщо не даси мені не півтора мільйона фунтів, а більше, я всім розповім, де саме я була, коли впала Лула Лендрі, і як туди потрапила, бо мене вже нудить від твого лайна. Це не порожня погроза. Гадаю, поліції я вже й так скажу». Щось таке там було,— додав Дафілд.
З-за завішеного вікна почувся нерозбірливий сміх папараці.
— Це дуже корисна інформація,— сказав Страйк Дафілду.— Дякую.
— Я не хочу, щоб Бестиґі дізнався, хто тобі це розповів.
— Не думаю, що тут доведеться згадувати твоє ім’я,— мовив Страйк, знову встаючи.— Дякую за воду.
— Чекай, котику, я теж піду,— сказала К’яра, притискаючи до вуха телефон.— Кіране? Ми виходимо, ми з Кормораном. Просто зараз. Бувай, Еване, сонечко.
Вона схилилася і розцілувала його в обидві щоки. Дафілд, який почав був уставати з крісла, здавався збентеженим.
— Якщо хочеш, можеш тут...
— Ні, котику, в мене робота завтра вдень; треба поспати, щоб мати нормальний вигляд,— відповіла вона.
Коли Страйк вийшов, його знову засліпили спалахи, але цього разу папараці здавалися збентеженими. Він допоміг К’ярі спуститися і пішов за нею до машини, й один з папараці закричав до Страйка:
— А ти ще хто в біса такий?
Страйк, широко посміхаючись, ляснув дверцятами. Коловас-Джонс був на водійському сидінні; вони повільно зрушили з місця, але тепер за машиною ніхто не гнався.
Десь за квартал Коловас-Джонс порушив мовчанку, глянувши у дзеркало заднього огляду і спитавши у К’яри:
— Додому?
— Гадаю, так. Кіране, можеш увімкнути радіо? Хочу трохи музики,— сказала вона.— Ні, гучніше, котику. О, мені подобається.
В машині лунав «Telephone» Леді Гаги.
К’яра розвернулася до Страйка. На її неймовірному обличчі грало помаранчеве світло вуличних ліхтарів. З її рота відгонило алкоголем, шкіра пахла солодкими й гострими парфумами.
— Нічого більше в мене не спитаєш?
— А знаєш що? — озвався Страйк.— Спитаю. Нащо в сумці змінна підкладка?
Вона кілька секунд дивилася на нього, а тоді весело розсміялася і штовхнула плечем. Легка, тендітна, вона притулилася до його плеча і сказала:
— Ти дотепний.
— Але нащо?
— Ну, таким чином сумочка стає ніби більш індивідуалізованою; її можна кастомізувати, розумієш? Можна купити різні підкладки і міняти; можна вийняти і носити як шарф; вони красиві. На шовку чудові малюнки, змійка по краю — такий рок-н-рольний стиль.
— Цікаво,— сказав Страйк, а вона притулила стегно до його стегна і вдруге розсміялася — глибоко, гортанно.
«Дзвони, дзвони, але вдома нікого немає»,— співала Леді Гага.
Музика перебивала їхню розмову, й очі Коловас-Джонса з недоречною частотою зверталися від дороги до дзеркала заднього огляду. За хвилину К’яра сказала:
— Ґі має рацію, я люблю здорованів. Ти такий кремезний. І суворий. Дуже сексуально.
Ще за квартал вона прошепотіла:
— А де ти живеш?
І при цьому потерлася шовковистою щокою об його щоку, мов кішка.
— У мене розкладачка в офісі.
К’яра знову розсміялася. Вона однозначно була трохи п’яна.
— Ти серйозно?
— Так.
— Ну, тоді поїхали до мене, так?
Її язик був прохолодний, солодкий, зі смаком «Перно».
— Ти спала з моїм батьком? — зумів вимовити Страйк, коли її повні вуста відліпилися від його рота.
— Ні... О Боже, ні...— тихо засміялася вона.— Він фарбує волосся, і зблизька воно таке... фіолетове... Я його називала рокером-чорносливом...
За десять хвилин ясний голос десь у підсвідомості порадив Страйкові не дати бажанню довести його до приниження, і він зумів ковтнути повітря й вимовити:
— У мене тільки одна нога...
— Та не жартуй.
— Я не жартую... другу відірвало в Афганістані.
— Бідний котик,— прошепотіла вона.— Дай погладжу.
— Так... Але то не нога... Проте допомагає...
Робін збігла нагору гуркотливими металевими сходами у тих самих туфлях на низьких підборах, у яких ходила напередодні. Вчора вона взула найніякіші свої туфлі, щоб цілий день ходити, як справжній детектив; сьогодні їй, захопленій учорашніми відкриттями, вони здавалися чарівними кришталевими черевичками Попелюшки. Чекаючи нагоди розповісти Страйкові про все, що дізналася, вона майже бігла залитою сонцем бруківкою Денмарк-стріт. І була впевнена, що будь-яка незручність щодо позавчорашньої Страйкової пиятики повністю розвіється, коли вони обоє зможуть взаємно порадіти її вчорашнім сольним знахідкам.
Але добігши до верхнього сходового майданчика, Робін завмерла. Вже втретє скляні двері були замкнені, офіс за ними — тихий, темний.
Вона увійшла і швидко оглянула всі деталі. Двері до кабінету були відчинені, Страйкова розкладачка — акуратно прибрана. У смітнику не було ознак того, що вчора тут вечеряли. Монітор комп’ютера був темний, чайник — холодний. Робін довелося дійти висновку, що Страйк (як вона це для себе сформулювала) не ночував удома.
Вона повісила тренч на вішак, дістала з сумочки невеликий записник, увімкнула комп’ютер і, кілька хвилин почекавши, але нічого не дочекавшись, почала набирати сухий залишок того, що дізналася вчора. Робін ледь змогла заснути, так її захоплювала думка про те, як вона все переповість Страйкові особисто. Друкування цих знахідок було гірким розчаруванням. Де ж він?
Поки її пальці літали над клавіатурою, знайшлася відповідь, яка Робін не сподобалася. Страйк був такий засмучений через заручини своєї колишньої — то хіба не вірогідно, що він пішов благати її не виходити заміж за того іншого чоловіка? Хіба він не кричав на всю Чаринг-Кросс-роуд, що Шарлотта не кохає Яго Росса? Може, так і було; може, Шарлотта упала в обійми Страйка, і тепер вони примирилися і сплять, обійнявшись, у будинку, звідки чотири тижні тому його вигнали. Робін пригадала ухильні розпитування і натяки Люсі щодо Шарлотти і подумала, що такого роду возз’єднання навряд чи добре вплине на її становище на роботі. «Хоча це й не має значення,— сказала собі Робін, клацаючи клавішами люто і напрочуд недбало як на її охайність.— Ти за тиждень ідеш звідси». На цій думці їй стало навіть тривожніше.
Був також варіант, що Страйк пішов до Шарлотти, а та його відштовхнула. Тоді питання про його поточне місцеперебування ставало нагальнішою і менш особистою проблемою. Що як він знову десь вийшов — без нагляду, без захисту, щоб напитися? Пальці Робін сповільнилися і спинилися, не закінчивши речення. Вона розвернулася на стільці й глянула на офісний телефон.
Можливо, вона єдина знає, що Корморан Страйк не там, де має бути. Може, подзвонити йому на мобільний? А якщо він не візьме слухавки? Скільки годин слід почекати, перш ніж заявити у поліцію? їй на думку спало, що можна подзвонити Метью на роботу і спитати поради, але Робін відкинула цей варіант. Вони з Метью посварилися, коли Робін пізно прийшла додому, бо забирала п’яного Страйка з «Тоттенгему» і вела до офісу.
Метью знову сказав, що вона наївна, легковірна і готова схопитися за будь-яку історію про бідного-нещасного; що Страйк просто хоче мати секретарку задешево і вдається до емоційного шантажу, щоб досягнути цієї мети; що, мабуть, немає ніякої Шарлотти, а це просто такий екзотичний план завоювати співчуття і послуги Робін. Далі Робін розсердилася і заявила, що коли хтось і шантажує її, то це Метью, який постійно нарікає, що вона заробляє мало грошей, що не тягне свою лямку. Йому не видно, що їй подобається працювати у Страйка? Він, бухгалтер бездушний, не думав, що їй бридко й думати про нудну роботу у відділі кадрів? Метью жахнувся, тоді почав вибачатися (зоставивши за собою право критикувати Страйкову поведінку); але Робін, зазвичай зговірлива й дружня, лишилася холодною і розлюченою. Мир, укладений наступного ранку, сочився ворожістю, а надто з боку Робін.
Тепер, коли вона в тиші дивилася на телефон, злість на Метью почасти звернулася і на Страйка. Де він? Що робить? Нащо підтверджує своєю поведінкою звинувачення у безвідповідальності? Вона тут сидить, усе на ній, а він десь ганяється за своєю колишньою, забувши про їхню справу...
...про свою справу...
Кроки на сходах; Робін здалося, що вона впізнає ледь помітну непевність Страйкової ходи. Вона чекала, злісно дивлячись на сходи, поки не впевнилася, що людина піднімається нагору; тоді рішучо розвернула крісло до монітора і знову почала клацати клавішами, хоча її серце калатало.
— Доброго ранку.
— Привіт.
Вона побіжно глянула на Страйка, не відриваючись від друкування. Він здавався утомленим, неголеним і на диво добре одягненим. Робін негайно утвердилася в думці, що він ходив до Шарлотти миритися і, схоже, успішно. В наступних двох її реченнях була купа одруківок.
— Як справи? — поцікавився Страйк, помітивши стиснуті щелепи і холодність секретарки.
— Нормально,— відповіла Робін.
Вона мала намір покласти перед ним ідеальний звіт, а тоді з крижаним спокоєм обговорити своє звільнення. Можливо, варто запропонувати йому найняти іншу тимчасову секретарку вже цього тижня, щоб Робін встигла навчити свою наступницю управляти офісними справами.
Страйк, чия чорна смуга в житті фантастичним чином обірвалася кілька годин тому і який почувався майже щасливим — як ніколи за багато місяців, з нетерпінням чекав на зустріч зі своєю секретаркою. Він не мав наміру довіряти їй повний звіт про свої нічні походеньки (надто про ту частину, що майже зцілила його пошарпане еґо), оскільки в таких питаннях інстинктивно тримав язика за зубами, а ще — сподівався хоч трохи відновити кордони, зруйновані надмірним споживанням темного пива. Він планував, звісно, виголосити пишну промову з вибаченнями за свою позавчорашню поведінку, запевненнями у вдячності й переліком усіх цікавих висновків, які він зробив на основі вчорашніх співбесід.
— Чаю? — спитав він.
— Ні, дякую.
Він глянув на годинник.
— Я всього на одинадцять хвилин запізнився.
— Ти сам вирішуєш, коли приїхати. Ну, тобто,— дала задній хід Робін, бо її тон звучав якось аж надто ворожо,— не моя справа, що ти... коли ти приїжджаєш на роботу.
Вона подумки відрепетирувала кілька втішних, великодушних відповідей на Страйкові уявні вибачення за позавчорашню пиятику, але тепер його поведінка здавалася неприємно позбавленою сорому чи жалю.
Страйк узявся за чайник і чашки і за кілька хвилин поставив біля неї гарячущий чай.
— Я ж сказала, я не...
— Можеш на хвильку відірватися від того важливого документа? Маю тобі дещо сказати.
Робін зберегла звіт кількома натисками клавіш і розвернулася до нього зі складеними на грудях руками. Страйк сів на старий диван.
— Я хочу вибачитися за свою поведінку позавчора.
— У цьому немає потреби,— мовила Робін тихим, здавленим голосом.
— Ні, є. Я не пам’ятаю, що робив. Сподіваюся, нічого огидного.
— Нічого такого.
— Мабуть, ти зрозуміла суть справи. Моя колишня наречена заручилася зі своїм давнім бойфрендом. Їй знадобилося три тижні, щоб надягнути іншу обручку. Це лише фігура мовлення — я їй так і не купив обручки. Не мав грошей.
З його тону Робін зрозуміла, що примирення не сталося; та коли так, де він провів ніч? Вона опустила руки і бездумно взяла чашку з чаєм.
— Ти не зобов’язана була приходити й забирати мене, але, мабуть, саме завдяки тобі я не впав у канаву, тож велике спасибі.
— Без проблем,— відповіла Робін.
— І дякую за алка-зельтцер,— сказав Страйк.
— Допомогло? — стримано спитала Робін.
— Я його майже весь виблював,— повідомив Страйк і несильно ляснув по дивану, бо той просідав,— та коли вже подіяло, то дуже допомогло.
Робін розсміялася, а Страйк уперше згадав про записку, яку вона просунула під двері, поки він спав, і про причину тактовної відсутності, яку вона там вказала.
— Власне, я тут хотів дізнатися, як у тебе вчора все склалося,— збрехав він.— Не змушуй мене чекати.
Робін розквітла, мов лілея на воді.
— Я оце якраз набираю звіт...
— Розкажи словами, до справи долучимо пізніше,— мовив Страйк, подумки відзначивши, що коли вона нічого корисного не розкопала, ці відомості можна буде легко прибрати.
— Гаразд,— збуджено й знервовано відповіла Робін.— Отже, як я й написала, я бачила, що тебе цікавить професор Аджимен, а ще — готель «Малмезон» в Оксфорді.
Страйк кивнув, удячний за це нагадування, бо всіх подробиць записки не пам’ятав — адже читав її з глибин похмілля.
— Отже,— мало не задихаючись, провадила Робін,— спершу я поїхала на Рассел-сквер, до ШОАС — Школи орієнтальних й африканських студій. То ж про неї йдеться у твоїх записах? — додала вона.— Я глянула мапу — звідти можна пішки дійти до Британського музею. Про це там ішлося, так?
Страйк знову кивнув.
— Отже, я туди пішла і вдала, що пишу курсову про африканську політику і шукаю інформацію про професора Аджимена. Врешті-решт мені вдалося поговорити з дуже люб’язною жінкою — секретарем на кафедрі політології; вона працювала на нього і дала мені чимало відомостей про нього, включаючи перелік праць і коротку біографію. Він свого часу був студентом ШОАС.
— Правда?
— Так,— відповіла Робін.— І я маю його фото.
І вона добула з записника ксерокопію, яку простягнула Страйку.
Він побачив чорного чоловіка, довговидого, з високими вилицями; коротко підстрижене сивувате волосся й борода, окуляри в золотій оправі, дужки яких трималися на дуже великих вухах. Страйк довго вдивлявся у фото, а коли нарешті заговорив, то тільки й вимовив:
— Господи.
Робін чекала — в піднесеному настрої.
— Господи,— повторив Страйк.— Коли він помер?
— П’ять років тому. Коли секретар про це говорила, то засмутилася. Вона сказала, що він був дуже розумний, а ще добрий і приязний. Відданий християнин.
— Є рідні?
— Так. У нього лишилися вдова і син.
— Син,— повторив Страйк.
— Так,— підтвердила Робін.— Він в армії.
— В армії,— сумною басовитою луною озвався Страйк.— І не кажи.
— В Афганістані.
Страйк підвівся й почав дибати туди-сюди з фотографією професора Аджимена в руці.
— Ти не дізналася, в якому полку? Хоча це не дуже важливо. Я можу сам дізнатися,— сказав він.
— Я спитала,— відповіла Робін, зазираючи в нотатки,— але не дуже розумію... є такий полк саперів?..
— Корпус королівських інженерів,— сказав Страйк.— Я перевірю цю інформацію.
Він зупинився біля столу Робін і знову вдивився в обличчя професора Джосаї Аджимена.
— Він за походженням з Гани,— мовила Робін.— Але до його смерті родина жила у Клеркенвеллі.
Страйк повернув їй фото.
— Дивись не загуби. Ти чудово попрацювала, Робін.
— Це ще не все! — відповіла вона, зашарівшись, зрадівши і мало не усміхаючись.— Удень я поїхала до Оксфорда, в «Малмезон». Ти знаєш, що той готель переробили зі старої в’язниці?
— Дійсно? — спитав Страйк, знову сідаючи на диван.
— Так. Там насправді дуже мило. Хай там що, я думала прикинутися Елісон і сказати, що Тоні Лендрі там щось забув чи що...
Страйк відпив чаю і подумав, що це малоймовірно — щоб секретарка особисто приїхала по таку дрібницю за три місяці після події.
— Та це була помилка.
— Правда? — перепитав Страйк якомога нейтральнішим тоном.
— Так, бо Елісон сьомого числа їздила в «Малмезон», шукала Тоні Лендрі. Вийшло дуже незручно, бо одна з адміністраторок працювала того дня і запам’ятала Елісон.
Страйк опустив чашку.
— От тепер,— сказав він,— стало дуже цікаво.
— Знаю,— збуджено відповіла Робін.— Тож довелося дуже швидко щось вигадувати.
— Ти їм сказала, що тебе звати Аннабель?
— Ні,— розсміялася вона.— Я сказала, що гаразд, от вам правда, я його дівчина. І розплакалася.
— Розплакалася?
— Та воно вийшло не так уже й важко,— трохи здивовано відповіла Робін.— Я дуже вжилася в роль. Я сказала, що думаю, що в нього роман на стороні.
— Не з Елісон? Якщо вони її бачили, то не повірили б у це...
— Ні, але я сказала, що підозрюю, що він узагалі не був у готелі... Отже, я влаштувала сцену, й адміністраторка, яка спілкувалася з Елісон, відвела мене убік і спробувала втішити; сказала, що не може видавати інформацію про людей просто так без причини, що є політика закладу і всяке таке... можеш уявити. Але щоб я не плакала, врешті-решт вона розповіла мені, що він вселився шостого ввечері й виїхав восьмого вранці. Вона запам’ятала, бо при виселенні він скандалив, що йому принесли не ту газету. Тож він точно там був. Я тоді її спитала — трохи істерично,— звідки вона може знати, що то він, і вона детально його описала. Я знаю, який він зовні,— пояснила вона перш, ніж Страйк спитав.— Я перед тим, як їхати, подивилася на сайті контори «Лендрі, Мей і Патерсон».
— Ти геній,— мовив Страйк,— і це все збіса підозріло. Що вона тобі казала про Елісон?
— Що вона приїхала і попросила покликати його, але його не було на місці. Проте вони підтвердили, що зупинився він у них. Потім Елісон пішла.
— Дуже дивно. Вона мала б знати, що він на конференції; нащо спершу їхати до готелю?
— Не знаю.
— Ця люб’язна адміністраторка не казала, чи бачила його між часом вселення і часом виселення?
— Ні,— відповіла Робін.— Але ми знаємо, що він пішов на конференцію, так? Я це перевіряла, пам’ятаєш?
— Ми знаємо, що він зареєструвався і, можливо, взяв бейджик. А тоді поїхав у Челсі до своєї сестри, леді Бристоу. Навіщо?
— Ну... вона нездужала.
— Справді? Вона була щойно після операції, яка мала її зцілити.
— Після гістеректомії,— заперечила Робін.— Не думаю, що після такого людина почувається чудово.
— Отже, ми маємо чоловіка, який не надто любить сестру (я це від нього чув на власні вуха), який вважає, що операція щойно врятувала їй життя, і який знає, що при ній буде двоє дітей. Звідки така нагальність — мчати до неї?
— Ну,— мовила Робін уже не так упевнено,— вона ж наче щойно вийшла з лікарні...
— І він напевно знав, що вона вийде з лікарні, коли виїхав до Оксфорда. Чому б не лишитися у місті, не відвідати її, коли вже йому настільки небайдуже, і не поїхати потім на другу частину конференції? Нащо їхати за п’ятдесят з гаком миль, проводити ніч у тій оксамитовій в’язниці, потім реєструватися на конференції і повертатися до Лондона?
— Може, йому подзвонили і сказали, що їй зле? Може, подзвонив Джон Бристоу і попросив приїхати?
— Бристоу не казав, що просив дядька приїхати. Я взагалі сказав би, що стосунки наразі у них так собі. Теми того візиту Лендрі до сестри обоє уникають. Не хочуть про це говорити.
Страйк підвівся і почав ходити кімнатою, трохи кульгаючи, але заледве помічаючи біль у нозі.
— Ні,— мовив він,— Бристоу, який просить приїхати сестру, материну улюбленицю, це зрозуміло. Але просити материного брата, який не в місті й не те щоб сильно її обожнює, зробити такий гак, щоб з нею побачитися... оце точно дивно. А тепер ми дізналися, що Елісон шукала Лендрі в тому готелі в Оксфорді. У робочий день. Вона це робила на власне бажання — чи хтось її прислав?
Задзвонив телефон. Робін узяла слухавку. На великий подив Страйка, вона одразу почала говорити з дуже фальшивим австралійським акцентом:
— О, вибачте, такої тут немає... Ні... Ні... Не знаю, де вона... Ні... Мене звати Аннабель...
Страйк тихенько засміявся. Робін глянула на нього з удаваним відчаєм.
Ще хвилина псевдоавстралійської вимови, і вона повісила слухавку.
— «Тимчасові рішення»,— пояснила вона.
— Я знайомий з кількома Аннабель. Ця наче з Південної Африки, а не з Австралії.
— Тепер я хотіла б почути, що було вчора,— мовила Робін, яка більше не могла приховувати своє нетерпіння.— Ти бачився з Бріоні Радфорд і К’ярою Портер?
Страйк усе їй розповів, уникнувши лише подій після відвідин квартири Евана Дафілда. Він окремо відзначив, що Бріоні Радфорд, за її власними словами, підслухала голосові повідомлення Урсули Мей через свою дислексію; що К’яра Портер раз у раз наголошувала на Лулиному намірі все залишити брату; що Еван Дафілд злився, бо у «Юзі» Лула постійно перевіряла час на телефоні; і що Тенсі Бестиґі надіслала чоловікові листа з погрозами.
— То де ж була Тенсі? — спитала Робін, яка слухала Страйка з приємною йому увагою.— Якби ми могли дізнатися...
— О, я майже певний, що знаю, де вона була,— відповів Страйк.— Важко буде лише змусити її це визнати, бо так знижуються її шанси отримати відкупного від Фреді на кілька мільйонів. Ти і сама зрозумієш, де вона була, якщо ще раз переглянеш фото від поліції.
— Але...
— Глянь на світлини фасаду будівлі, зроблені вранці по смерті Лули, а тоді згадай, який вигляд він мав, коли на нього дивилися ми. Це тобі буде корисно як детективу-початківцю.
Робін відчула велике захоплення і щастя, а тоді холодний укол жалю — адже скоро вона піде до відділу кадрів.
— Мені треба перевдягнутися,— сказав Страйк.— Можеш ще раз подзвонити Фреді Бестиґі?
Він зник у кабінеті, замкнув по собі двері й змінив свій щасливий костюм (тепер, вирішив Страйк, він називатиметься так) на стару зручну сорочку і просторішу пару штанів. Коли він проходив повз стіл Робін дорогою до вбиральні, та була біля телефону, а на обличчі її читався вираз незацікавленої уважності, характерний для людини, яка чекає на відповідь. Страйк почистив зуби над щербатою раковиною, подумав, що тепер, коли він неохоче визнав, що замешкав у офісі, життя Робін стане простішим, повернувся і побачив, що вона поклала слухавку і що вона в розпачі.
— Вони, здається, уже навіть не передають моїх повідомлень,— сказала вона Страйкові.— Кажуть, він на студії «Пайнвуд» і турбувати його не можна.
— Принаймні нам відомо, що він знову в країні,— мовив на це Страйк.
Він узяв з шафи звіт про перебіг розслідування, знову сів на диван і почав мовчки записувати вчорашні розмови. Робін дивилася на нього краєм ока, захоплена ретельністю, з якою Страйк укладав свої нотатки, чітко вказуючи, як, коли і від кого дізнався конкретну інформацію.
— Гадаю,— сказала вона після довгого мовчання, протягом якого то потай спостерігала за роботою Страйка, то роздивлялася фасад будинку номер 18 на Кентигерн-Гарденз на знімках «Гугл — Планета Земля»,— треба бути уважним, щоб нічого не забути?
— Не в тім справа,— відповів Страйк, не піднімаючи очей від нотаток.— Не можна лишати стороні захисту жодних зачіпок.
Він промовив це так спокійно і розважливо, що Робін якусь хвильку міркувала над його словами, гадаючи, що не так щось зрозуміла.
— Тобто загалом? — спитала вона нарешті.— В принципі?
— Ні,— відповів Страйк, продовжуючи писати.— Я маю на увазі, що не хочу дати стороні захисту на суді над людиною, яка убила Лулу Лендрі, навіть шансу уникнути справедливості, довівши, що я недбало веду справу, а отже, є ненадійним свідком.
Страйк вихвалявся і знав це, але просто не міг стриматися. Він був, за власним визначенням, на коні. Веселощі посеред розслідування справи про вбивство могли здатися комусь дивними, але Страйк знаходив смішне і в темніших місцях.
— Робін, ти не могла б вийти по якісь бутерброди? — спитав він головно для того, щоб мати змогу підвести очі й побачити її вражений вигляд.
Поки її не було, Страйк завершив нотатки і саме збирався дзвонити давньому колезі у Німеччину, коли Робін забігла всередину з двома пакетами сандвічів і газетою.
— Твоє фото на передовиці «Стендарду»,— видихнула вона.
— Що?
Йшлося про фото, де К’яра йшла слідом за Дафілдом до його квартири. К’яра вигляд мала надзвичайний; на мить Страйк подумки перенісся у пів на третю ночі, коли вона лежала під ним, біла й оголена, і її шовкове волосся розливалося на подушці, і вона шепотіла й стогнала.
Страйк зібрався; на фото була лише половина його — одна рука піднята, щоб відігнати папараці.
— Все добре,— сказав він Робін, знизавши плечима і повертаючи їй газету.— Вони гадають, що я охоронець.
— Тут пишуть,— повідомила Робін, розгортаючи газету,— що К’яра вийшла від Дафілда з охоронцем о другій.
— Отже, так і було.
Робін уважно глянула на нього. Оповідь Страйка про минулу ніч закінчувалася епізодом з ним, Дафілдом і К’ярою у Дафілдовому помешканні. Її так зацікавили різні елементи розслідування, які він виклав, що Робін навіть забула запитати, де він ночував. Вона чомусь вирішила, що Страйк залишив модель і актора разом.
До офісу він приїхав у тому самому одязі, що й на світлині.
Робін відвернулася, читаючи статтю на другій сторінці. Там прозоро натякали, що К’яра і Дафілд насолоджувалися любовними іграми, поки охоронець чекав у коридорі.
— А вона в житті така ж гарна? — спитала Робін з непереконливою буденністю, згортаючи газету.
— Так, гарна,— відповів Страйк; йому тільки здалося, що ці два слова прозвучали як вихваляння? — Будеш із сиром і огірком чи з яйцем і майонезом?
Робін обрала перший-ліпший сандвіч і сіла їсти за свій стіл. Нова гіпотеза про місцеперебування Страйка вночі затьмарила її захоплення розвитком розслідування. Важко буде примирити своє бачення Страйка як покинутого романтика з тим фактом (це було неймовірно, але вона чудово розчула його жалюгідну спробу приховати свою гордість за це), що він переспав із супермоделлю.
Знову задзвонив телефон. Страйк, маючи повен рот хліба й сиру, підняв руку, зупиняючи Робін, прожував і сам узяв слухавку.
— Корморан Страйк.
— Страйку, це Вордл.
— Привіт, Вордле. Як ся маєш?
— Не дуже, коли чесно. Ми щойно виловили з Темзи труп, який має при собі твою візитівку. Цікаво, що ти зможеш про нього розповісти.
Вперше з часу, коли він забирав речі з Шарлоттиної квартири, Страйк вирішив, що доречно буде взяти таксі. Поки машина їхала в бік Воппінгу, він байдуже спостерігав за зростанням цифр на лічильнику. Водій був сповнений рішучості пояснити йому причини, через які Гордон Браун є ходячою ганьбою. Страйк усю мандрівку просидів мовчки. .
То мав бути не перший морг, де Страйкові довелося побувати, і не перше тіло, на яке довелося дивитися. Він уже практично мав імунітет до жорстокості кульових отворів; до понівечених, розірваних тіл, до внутрішніх органів, вивалених, мов у м’ясній крамниці, блискучих і закривавлених. Страйк ніколи не вирізнявся гидливістю; навіть страшно понівечені тіла, холодні й білі у своїх морозильних шухлядах, для людини його професії ставали чимось стерильним, стандартизованим. Оживали та приходили в його сни інші тіла — побачені поза моргами, необроблені, не захищені офіціозом і процедурою. Його мама у похоронному бюро, виснажена, але молода, одягнена в свою улюблену довгу сукню з рукавами-дзвониками, під якими ховалися сліди від голки. Сержант Гері Топлі на закривавленому піску афганської дороги: обличчя не зачепило, але нижче ребер тіла не було. Страйк лежав на гарячій землі й силувався не дивитися
у порожнє обличчя Гері, боявся дивитися на себе, щоб не дізнатися, скільки тіла не вистачає у нього... і так швидко зіслизнув у прірву забуття, що так і не дізнався, поки не прокинувся у польовому шпиталі...
На голій цегляній стіні передпокою у морзі висіла імпресіоністська картина. Страйк втупив у неї погляд, міркуючи, де її бачив раніше, і згадав: над коминком у помешканні Люсі та Грега.
— Містер Страйк? — спитав сивий асистент патологоанатома у білому халаті й латексних рукавичках, визираючи з-за дверей.— Заходьте.
Вони, ці трупарі, майже завжди були веселі, приємні люди. Слідом за асистентом Страйк увійшов у світло й холод великого приміщення без вікон, з великими сталевими дверима морозильного відділення, що повністю займали стіну праворуч. Кахляна підлога м’яко збігала до стічного отвору в центрі; освітлення засліплювало. Кожен звук відлунював від твердих осяйних поверхонь, і здавалося, що до приміщення увійшло більше людей, ніж насправді.
Перед однією зі стулок дверей до морозильної камери чекала металева каталка, поруч з якою стояло двоє офіцерів карного розшуку — Вордл і Карвер. Перший зустрів Страйка кивком і нерозбірливим вітанням; другий, черевастий, з рябим обличчям і лупою на плечах піджака, лише хрокнув.
Асистент натиснув на клямку дверцят. Стало видно маківки трьох невідомих, які лежали одне над одним, загорнуті у білі простирадла, м’які, стончені постійним пранням. Асистент подивися на ярлик, почеплений до тканини, яка покривала верхнє тіло; імені не було, лише дата — вчорашній день. Він м’яко стягнув тіло на довгий жолоб і опустив на каталку. Страйк помітив, як рухалися щелепи Карвера, коли той відступав убік, пропускаючи патологоанатома, який відсував каталку від дверей. Клацання, удар дверцят, і решта тіл зникла з очей.
— До оглядової не підемо, бо тут тільки ми,— швидко сказав асистент.— Найкраще освітлення в центрі,— додав він, поставив каталку просто біля стічного отвору і відкинув простирадло.
Очам відкрилося тіло Рошель Оніфаде, роздуте, набрякле; з її обличчя навіки стерлася підозрілість і натомість з’явився якийсь порожній подив. З коротких пояснень Вордла по телефону Страйк здогадався, що саме побачить, але страшна вразливість покійниці вразила його заново, коли він побачив тіло, набагато менше, ніж тоді, коли дівчина сиділа перед ним, їла картоплю фрі й приховувала інформацію.
Страйк повідомив її ім’я — продиктував по літерах, щоб асистент і Вордл змогли точно записати його на планшет і до записника відповідно; також назвав єдину пов’язану з нею адресу, яку знав: притулок Святого Ельма для безхатніх у Гаммерсміті.
— Хто її знайшов?
— Річкова поліція виловила вчора під ранок,— відповів Карвер, уперше заговоривши. Його голос із південно-лондонським акцентом звучав явно вороже.— Зазвичай тіла спливають тижні за три, га? — додав він, звертаючи цю репліку — не так питання, як твердження — до асистента. Той тихо й обережно кашлянув.
— Це усереднений термін, але я не здивуюся, якщо в цьому випадку смерть настала не настільки давно. Є певні малопомітні ознаки того, що...
— Це все ми прочитаємо у звіті патологоанатома,— відмахнувся Карвер.
— Три тижні ніяк не могло минути,— сказав Страйк, і асистент кинув йому легку усмішку солідарності.
— Це чому? — спитав Карвер.
— Бо я її два тижні тому пригощав бургером і картоплею.
— A,— мовив асистент, киваючи Страйкові з того боку тіла.— Я саме хотів сказати, що велика кількість вуглеводної їжі, спожитої перед смертю, може впливати на плавучість тіла. Ступінь роздуття — це...
— Це саме тоді ти їй вручив свою картку, так? — спитав у Страйка Вордл.
— Так. Дивно, що її ще можна прочитати.
— Вона випадково влізла у пластиковий конвертик з проїзним у задній кишені її джинсів. Пластик захистив картон.
— Як вона була одягнена?
— У пухнасту шубу з яскраво-рожевого штучного хутра, мов обідрала ляльку з «Маппетів». Джинси, кросівки.
— Саме так вона була одягнена, коли я її пригощав бургерами.
— Тоді вміст шлунку дасть точне уявлення про...— почав асистент.
— Знаєш якихось її родичів? — спитав у Страйка Карвер.
— Є тітка у Кілбурні. Як звати, не знаю.
Між нещільно зімкнутими повіками Рошель поблискували білки; вони мали характерну для потопельників яскравість. У зморшках шкіри біля ніздрів виднілися сліди кривавої піни.
— В якому стані її руки? — спитав у асистента Страйк, бо тіло Рошель було відкрите лише по груди.
— Нема тобі діла до її рук,— рикнув Карвер.— Усе, ми скінчили,— гучно сказав він до асистента; його голос луною прокотився по приміщенню; тоді Карвер звернувся до Страйка: — Хочемо з тобою побалакати. Машина надворі.
«Сприяв поліції в розслідуванні». Страйк пригадав, як почув цю фразу в новинах ще в дитинстві, коли захоплювався всіма аспектами роботи поліції. Мати завжди винуватила за цю дивну дитячу пристрасть свого брата Теда, колишнього «червоного берета» і — на погляд Страйка — джерело захопливих історій про подорожі, таємниці й пригоди. «Сприяв поліції в розслідуванні»: п’ятирічний Страйк уявляв шляхетного, неупередженого громадянина, який жертвує своїм часом і докладає зусиль, щоб допомагати поліції, а та вручає йому збільшувальне скло і дубця й дозволяє працювати під прикриттям славної анонімності.
А це була реальність: маленька кімнатка для допитів, чашка кави з автомата, яку вручив йому Вордл. Його ставлення до Страйка не відзначалося ворожістю, яка аж сочилася в Карвера з кожнісінької пори, але й колишньої дружності не було. Страйк підозрював, що начальник Вордла був не повністю в курсі щодо характеру їхньої взаємодії у минулому.
На невеликій чорній таці на подряпаній стільниці лежало сімнадцять пенсів дрібними монетами, самотній ключ і проїзний у пластикову конвертику; Страйкова візитівка вицвіла, зібгалася, але прочитати її ще було можливо.
— А де її сумка? — спитав Страйк у Карвера, який сидів навпроти; Вордл стояв, зіпершись на шафку для документів у кутку.— Сіра. Дешева на вигляд, ніби з поліетилену. Не знайшли, чи що?
— Мабуть, лишила в своєму сквоті, чи де вона там у біса жила,— відповів Карвер.— Самогубці з сумками не стрибають.
— Не думаю, що вона сама стрибнула,— заперечив Страйк.
— Ой, та ти що?
— Я хотів подивитися на її руки. Вона терпіти не могла, коли вода хлюпає в обличчя,— сама мені про це казала. Коли люди борсаються у воді, з положення їхніх рук...
— Як корисно почути вашу експертну думку,— з нищівною іронією перебив його Карвер.— Я в курсі, хто ви такий, містере Страйк.
Він відкинувся у кріслі, заклавши руки за голову і відкривши засохлі плями поту під пахвами сорочки. Над столом поплив гострий, кислий, цибулястий запах тіла.
— Він працював у військовій поліції,— підказав з кутка Вордл.
— Та я знаю,— огризнувся Карвер, піднімаючи кущисті брови, присипані лупою.— Чув від Анстиса і про ногу ту кляту, і про медаль за порятунок життя. Весела біографія, нічого не скажеш.
Карвер прибрав руки з-за голови, гойднувся вперед і переплів пальці над стільницею. Яскраве світло не прикрашало його обличчя кольору вареного м’яса, з фіолетовими мішками під очима.
— Я також знаю, хто твій татко і все таке.
Страйк почухав неголене підборіддя, чекаючи.
— Хочеш стати таким самим багатим і знаменитим, як татко? Тому й узявся?
Карвер мав яскраво-сині налиті кров’ю очі, які Страйк завжди (відколи в Парасі познайомився з майором з такими самими очима, якого пізніше звільнили зі служби за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) пов’язував з холеричною, схильною до насильства натурою.
— Рошель не стрибала. Як не стрибала Лула Лендрі.
— Дурня,— заволав Карвер.— Ти говориш з двома чоловіками, які довели, що Лендрі стрибнула. Ми просіяли всі докази крізь дрібне сито. Я знаю, чого ти хочеш. Доїш того нещасного лоха Бристоу, грошики заробляєш. А чого це ти до мене всміхаєшся?
— Думаю про те, який вигляд ти матимеш, коли про цю розмову напишуть у пресі.
— Ану не смій мені тут погрожувати пресою, мурло паскудне!
Широке, з розмитими рисами обличчя Карвера заціпило від люті; сердиті блакитні очі яскраво вирізнялися на червоно-фіолетовому обличчі.
— Ти, друже, тут по вуха в лайні, й зірковий татко, дерев’яна нога і героїчне минуле тобі не допоможуть. Звідки нам знати, що то не ти налякав бідолашну дурепу настільки, що вона стрибнула? Вона ж була хвора на голову, га? Звідки нам знати, що ти не змусив її думати, ніби вона в чомусь винна? Ти, друже, останній, хто бачив її живою. Я б не хотів опинитися на отому твоєму місці.
— Рошель пішла від мене через Грантлі-роуд жива-живісінька. Ви знайдете тих, хто бачив її після зустрічі зі мною. Ту шубу неможливо забути.
Вордл відсунувся від шафки, підтягнув до столу твердий пластиковий стілець і теж сів.
— Ну, послухаймо,— сказав він Страйкові,— твою теорію.
— Вона шантажувала убивцю Лули Лендрі.
— Ой, та ти що! — гаркнув Карвер, а Вордл дещо театрально пирхнув.
— За день до смерті,— провадив Страйк,— Лендрі мала з Рошель п’ятнадцятихвилинну зустріч у крамниці на Ноттинг-Гілл. Вона завела Рошель до примірочної, а звідти подзвонила людині, яку вмовляла прийти до неї на квартиру пізно ввечері. Той дзвінок чула продавчиня, яка була у сусідній кабінці, за шторкою. Дівчину звати Мел, має руде волосся і татуювання.
— Люди скажуть що завгодно, коли йдеться про зірок,— заявив на це Карвер.
— Якщо Лендрі комусь дзвонила з примірочної,— мовив Вордл,— то або Дафілду, або дядькові. Роздруківки з її телефону показують, що вона того дня дзвонила лише їм.
— Але нащо під час дзвінка вона хотіла мати про собі Рошель? — спитав Страйк.— Нащо тягнути подругу з собою до примірочної?
— Жінки таке постійно роблять,— пирхнув Карвер.— Вони навіть сцяти ходять у компанії.
— Ввімкни мізки: вона дзвонила з телефону Рошель,— розсердився Страйк.— Лула перевірила всіх знайомих, чи вони не патякають про неї пресі. Рот на замку тримала тільки Рошель. Лула вирішила, що дівчині можна вірити, купила їй мобільний, зареєструвала його на Рошель, але оплачувала сама. Їй власний мобільний свого часу прослуховували, пам’ятаєте? В неї розвинулася параноїдальна думка, ніби люди її підслуховують і все розповідають. От вона й купила «нокію», яку записала на іншу людину, й отримала цілком надійний засіб для комунікації. Це, звісно, не виключає, що вона дзвонила дядькові чи Дафілду, бо дзвінок з іншого номера міг бути для них ніби сигналом. Але вона могла використовувати телефон Рошель і для розмови з кимсь іншим — з людиною, яку не хотіла видавати пресі. У мене є номер Рошель. Якщо дізнаєтеся, послугами якого оператора вона користувалася, то зможете це перевірити. А сам телефон — це «нокія» у стразах, але ви його не знайдете.
— Так, бо він на дні Темзи,— відповів на це Вордл.
— Аж ніяк,— сказав Страйк.— Телефон у вбивці. Він відібрав його в неї, а тоді скинув Рошель у річку.
— Та пішов ти! — заричав Карвер, а Вордл, ніби мимохіть зацікавлений, похитав головою.
— Нащо Лулі Лендрі потрібна була Рошель, коли вона дзвонила? — повторив Страйк.— Чому не подзвонити з машини? Чому безхатня Рошель, фактично жебрачка, не продала те, що знала про Лендрі? Їй би за це добре заплатили. Чому вона не зробила з інформації гроші, коли Лендрі померла і їй би це вже не зашкодило?
— З самоповаги? — припустив Вордл.
— Такий варіант є,— погодився Страйк.— Інший варіант — вона достатньо отримувала, шантажуючи вбивцю.
— Ой ду-урня,— простогнав Карвер.
— Та ну? Ота рожева хрінь, що вона носила, коштує півтори тисячі фунтів.
Запала коротенька пауза.
— Їй, мабуть, Лендрі подарувала шубу,— сказав Вордл.
— Якщо так, то вона примудрилася купити їй річ, яка у січні ще не продавалася.
— Лендрі була моделлю, мала потрібні знайомства... та дурня це, лайно собаче! — гаркнув Карвер, ніби сам себе розлютивши.
— Нащо,— сказав Страйк, нахиляючись уперед, у міазми, що оточували Карвера,— Лула Лендрі поїхала у ту крамницю, щоб провести там усього п’ятнадцять хвилин?
— Поспішала.
— Нащо взагалі туди їхати?
— Не хотіла підводити подружку.
— Через неї Рошель довелося їхати через усе місто —дівчині без хати і без грошей, яку Лула зазвичай після зустрічі завозила додому на машині з водієм; а того дня Лула завела її до примірочної, а за п’ятнадцять хвилин пішла — і хай дістається додому як хоче.
— Вона була зіпсуте стерво.
— Коли так, навіщо взагалі було приїздити? Бо воно було того варте, вона мала якусь ціль. А якщо не вважати її зіпсутим стервом, то, мабуть, вона була на емоціях і тому поводилася не як зазвичай. Є живий свідок того, що Лула по телефону вмовляла когось приїхати до неї на квартиру — вночі, по першій годині. Є також якийсь блакитний папірець, з яким вона зайшла до «Вашті», але якого після того ніхто не бачив — принаймні не пригадує його. Що вона з ним зробила? Що писала на задньому сидінні перед зустріччю з Рошель?
— Це міг бути просто...— почав Вордл.
— Та не був це перелік покупок,— простогнав Страйк, ударяючи по столу,— і ніхто не пише передсмертних записок за вісім годин до самогубства, і не йде після того танцювати. Вона заповіт писала, розумієте? І взяла його до «Вашті», щоб Рошель його засвідчила...
— Дур-ня! — повторив Карвер, але Страйк проігнорував його, говорячи до Вордла:
— ...а це цілком відповідає тому, що вона сказала К’ярі Портер — що все хоче лишити братові, так? Вона щойно надала цьому бажанню юридичної сили. І думала про це.
— Нащо отак зненацька писати заповіт?
Страйк завагався й сів. Карвер злостиво вишкірився до нього.
— Що — уява дала збій?
Страйк дозволив собі довге зітхання. Важка ніч після пиятики; наступна ніч, сповнена приємних шаленств; половина сандвіча з сиром і солоними огірками за дванадцять годин,— Страйк почувався виснаженим, порожнім.
— Якби я мав беззаперечні докази, то приніс би їх вам.
— Тобі відомо, що вірогідність самогубства людини, схильної до суїциду, досить висока? Рошель мала депресію. Був важкий день, вона пригадала, як вчинила її подруга, і повторила той учинок. І тут уже йдеться про тебе, друже, бо це ти переслідуєш людей і штовхаєш їх...
— ...за край, так,— погодився Страйк.— Часто це чую. За таких обставин — дуже невдалий вираз. А що там свідчення Тенсі Бестиґі?
— Страйку, та скільки ж можна? Ми довели, що вона нічого не могла чути,— відповів Вордл.— Довели, що й сумніву немає.
— Не довели,— відповів Страйк, нарешті втративши самовладання — якраз тоді, коли найменше цього чекав.— Ви всю справу побудували на одній велетенській помилці. Якби ви сприйняли Тенсі Бестиґі серйозно, якби розкололи її і змусили сказати бісову правду, Рошель Оніфаде не загинула б.
Карвер, що аж пашів гнівом, протримав Страйка ще годину. Останнім актом презирства з його боку був наказ Вордлу вивести «Рокбі-молодшого» геть з будівлі.
Вордл мовчки провів Страйка до виходу.
— Мені від тебе дещо треба,— сказав Страйк, зупиняючись біля дверей, за якими вже сутеніло.
— Друже, ти від мене вже достатньо отримав,— кисло всміхнувся Вордл.— Тепер доведеться мати справу з отим,— він великим пальцем вказав собі за спину, в бік Карвера з його норовом,— і довгенько — і все через тебе. Я тобі казав: то самогубство було.
— Вордле, якщо цього покидька не спіймати, ще двом людям загрожує смерть.
— Страйку...
— А якщо я принесу тобі докази того, що в момент падіння Лули Лендрі Тенсі Бестиґі була не в квартирі? Що була в такому місці, звідки все могла чути?
Вордл звів очі до стелі й на мить заплющив повіки.
— Якщо ти маєш докази...
— Не маю, але за кілька днів матиму.
Повз них, сміючись, пройшло двоє чоловіків. Вордл похитав головою, явно розсерджений, але не відвернувся.
— Якщо тобі щось треба від поліції, дзвони Анстису. То він перед тобою у боргу.
— Анстис мені тут не допоможе. Мені треба, щоб ти подзвонив Дібі Макку.
— Що-о?
— Ти чув. На мої дзвінки він не відповість, так? Але з тобою говоритиме: ти людина з повноваженнями, до того ж явно йому сподобався.
— Ти хочеш сказати, що Дібі Макк знає, де була Тенсі Бестиґі, коли загинула Лула Лендрі?
— Та звісно, що ні! Він був у «Казармі». Я хочу знати, який одяг йому переслали з Кентигерн-Герденз до
«Клариджесу». Власне, що конкретно йому подарував Ги Соме.
При Вордлі Страйк не став казати «Ґі».
— Ти хочеш, щоб я... навіщо?
— Бо на одному з бігунів, які потрапили під камери спостереження, була кофта з шафи Дібі.
Обличчя Вордла на мить застигло, тоді набуло розлюченого виразу.
— Та ті шмотки всюди,— промовив він за хвильку.— Ці речі з логотипом «GS». Спортивні костюми, кофти.
— То кастомізована кофта, єдина така на світі. Подзвони Дібі й запитай, що саме надіслав йому Соме. Більше мені нічого не потрібно. На чиєму боці ти хотів би опинитися, якщо виявиться, що я правий, Вордле?
— Страйку, не смій мені погрожувати...
— Я тобі не погрожую. Я думаю про серійного вбивцю, який ходить на свободі й планує наступний злочин,— але якщо тебе хвилює думка преси, не думаю, що коли спливе новий труп, газетярі погладять по голівці людину, яка трималася за версію про самогубство. Вордле, дзвони Дібі Макку, поки ще когось не вбили.
— Hi,— з силою вимовив Страйк у телефон того вечора.— Це вже небезпечно. Стеження не входить до кола секретарських обов’язків.
— Відвідини «Малмезона» в Оксфорді чи ШОАС теж не входили,— наголосила Робін,— але ти був цілком задоволений, коли я зробила і те, і те.
— Робін, ти ні за ким не стежитимеш. І сумніваюся, що Метью це схвалить.
Смішно, що Страйк отак запам’ятав ім’я її нареченого, хоча навіть з ним не знайомий, подумала Робін, сидячи в халаті на ліжку з притисненим до вуха телефоном. З її досвіду, чоловіки зазвичай не переймалися інформацією такого шти-бу. Метью часто забував, як кого звати, навіть ім’я новонародженої небоги забув; але Робін розуміла, що Страйк, мабуть, спеціально навчений запам’ятовувати такі деталі.
— Мені не потрібен дозвіл Метью,— сказала вона.— І хай там як, це не небезпечно; ти ж не думаєш, що Урсула Мей когось убила...
(В кінці речення відчувалося невимовлене «...правда ж?»).
— Ні, але я не хочу, щоб хтось дізнався, що мені цікаві її переміщення. Убивця через це може занервувати, а я не хочу, щоб хтось ще упав з великої висоти.
Робін чула, як калатає під тонкою тканиною халата її серце. Вона розуміла, що Страйк не скаже їй, кого підозрює в убивстві; їй і самій було трохи лячно дізнаватися, навіть попри той факт, що вона ні про що інше й думати не могла.
Вона сама зателефонувала Страйкові. Минуло кілька годин відтоді, як вона отримала повідомлення, де він писав, що його затримала поліція у Скотланд-Ярді, та просив о п’ятій замкнути офіс. Робін хвилювалася. «Ну, то подзвони йому, коли аж спати не можеш»,— сказав тоді Метью; не різко, але показуючи, що він, навіть не знаючи всіх деталей, всією душею на боці поліції.
— Слухай, я хочу, щоб ти дещо для мене зробила,— сказав Страйк.— Завтра вранці подзвони Джону Бристоу і розкажи йому про Рошель.
— Гаразд,— відповіла Робін, дивлячись на великого м’якого слона, якого подарував їй Метью на їхній перший Валентинів день разом — вісім років тому. Дарувальник зараз дивився новини у вітальні.— А що робитимеш ти?
— А я поїду на студію «Пайнвуд», хочу сказати два слова Фреді Бестиґі.
— Як? — здивувалася Робін.— Тебе до нього і близько не підпустять.
— Ще й як підпустять,— не погодився Страйк.
Коли Робін поклала слухавку, Страйк який час непорушно сидів у своєму темному офісі. Думки про напівперетравлену їжу з «Макдональдсу» всередині роздутого тіла Рошель аж ніяк не завадили йому дорогою зі Скотланд-Ярду з’їсти два «бігмаки», велику порцію картоплі й «макфлурі». Тепер бурчання у його шлунку змішувалося з бумканням басу в кав’ярні внизу, якого Страйк уже навіть не помічав; той звук став для нього мов власний пульс.
Захаращена дівчача квартира К’яри Портер, її протяжні стогони, її довгі білі ноги, переплетені в нього за спиною — все це лишилося в минулому житті. Тепер у його думках владарювала квадратна й незугарна Рошель Оніфаде. Страйк згадував, як вона, вбрана у точно той самий одяг, у якому її виловили з ріки, за якісь п’ять хвилин після зустрічі з ним швидко говорила у телефон.
Страйк здогадувався, як усе сталося. Рошель подзвонила убивці сказати, що тільки-но обідала з приватним детективом; по розцяцькованому рожевому телефону було домовлено про зустріч; того самого вечора вони, попоївши чи випивши, рушили до річки. Страйк подумав про шафранно-золотий Гаммерсміт-Бридж, де Рошель буцімто придбала нову квартиру; сумнозвісне місце самогубців: низькі огорожі, внизу — швидкоплинна Темза. Рошель не вміла плавати. Ніч, грайливо б’ються двоє закоханих, мимо проїжджає машина, далі крик, сплеск. Чи хтось це бачив?
Ні, якщо вбивця має сталеві нерви і трохи талану; а цей убивця уже продемонстрував і наявність першого, і страшнувату, відчайдушну звичку покладатися на друге. Сторона захисту, мабуть, проситиме про обмежену відповідальність у зв’язку з неадекватністю, яка робила Страйкову здобич унікальним випадком у його досвіді; можливо, подумав він, там є і якась патологія, якесь безумство зі спеціальною назвою, але психологією він не цікавився. Як і Джон Бристоу, Страйк прагнув правосуддя.
У темряві офісу його думки раптово й недоречно звернулися до смерті, яку він сприйняв найближче до серця; до тієї, яка (як цілком безпідставно вважала Люсі) кидала тінь на кожнісіньке Страйкове розслідування, на кожну справу; до вбивства, яке розділило його життя й життя Люсі на дві епохи, і тепер усі їхні спогади були чітко розмежовані на те, що сталося до маминої смерті, й те, що відбувалося після. Люсі гадала, що Страйк утік до армії через Ледину смерть; що ним керувала невтамована віра у провину їхнього вітчима; що кожен труп, з яким він стикався по роботі, нагадував йому про матір; що кожен убивця, який траплявся на його шляху, був тінню вітчима; що Страйк розслідує чужі смерті, вічно шукаючи спокути для самого себе.
Але Страйк мріяв про таку кар’єру задовго до того, як у шкіру Леди встромили голку; задовго до того, як він зрозумів, що його мати (як і кожна людська істота) — смертна і що вбивства — це просто загадки, які слід розгадати. То Люсі так і не забула, Люсі жила у вирі спогадів, що роїлися навколо, мов мухи над труною; Люсі на всі неприродні смерті проектувала суперечливі емоції, які вселив у неї материн передчасний кінець.
Але сьогодні Страйк робив саме те, що, на думку Люсі, вже ввійшло для нього в звичку: згадував Леду і наводив зв’язок між її смертю і цією справою. Леда Страйк, суперґрупі. Саме так її підписали на найвідомішому її фото — єдиному, де його батьки разом. Ось вона, чорно-біла, з обличчям-сердечком, осяйним темним волоссям і очима, мов у мавпочки-мармозетки; а ось, відділений від неї постатями торговця витворами мистецтва, аристократичного плейбоя (обоє вже мертві — один від власної руки, другий від СНІДу) і Карли Астольфі, своєї другої дружини, і Джонні Рокбі власного персоною: андрогінний, некерований, з волоссям майже таким самим довгим, як у Леди. Келихи мартіні, цигарки, з вуст моделі звивається дим, але Страйкова мама — найстильніша з усіх.
Усі, крім Страйка, вважали Ледину смерть сумним, але закономірним результатом небезпечного життя поза нормами суспільства. Навіть тих, хто знав її давно й добре, задовольнила версія, що вона сама ввела собі ту надмірну дозу, яку показав аналіз тіла. Страйкова мати, погодилися всі, скотилася до краю, і нема нічого дивного в тому, що одного дня вона через той край перекинулася і розбилася на смерть: застигла й охолола на ліжку з брудними простирадлами.
Нащо вона це зробила, пояснити не міг ніхто — ні дядько Тед (мовчазний, розбитий, він спирався на край кухонної раковини), ні тітка Джоан (заплакана, але сердита, сидить за крихітним кухонним столом, обіймаючи дев’ятнадцятирічну Люсі, яка ридає їй у плече). Передозування просто здавалося природнім для загального напряму Лединого життя — усіх тих сквотів, музикантів, шалених вечірок; убозтва її останніх стосунків і житла; постійної присутності поруч з нею наркотиків; її навіженого прагнення яскравих вражень. Тільки Страйк розпитував, чи хтось знав, що його мама почала колотися; він один бачив різницю між її потягом до марихуани і раптовим захопленням героїном; він один мав питання без відповідей, бачив підозрілі обставини. Але він був двадцятирічним студентом, і ніхто його не послухав.
Після судових слухань і винесення вердикту Страйк зібрав речі й покинув усе: короткий вибух уваги з боку преси, гірке розчарування тітки Джоан через закінчення його оксфордської кар’єри, Шарлотту, спустошену й розбурхану його від’їздом (вона вже спала з кимсь новим), крик і сцени у виконанні Люсі. Підтримуваний лише дядьком Тедом, він розчинився в армії і знову зажив життям, якого його навчила Леда: щоразу інше місце, звичка покладатися лише на себе, нескінченна принадність новизни.
Однак сьогодні Страйк мимоволі вбачав у своїй матері духовну сестру прекрасної, емоційно залежної, хворої на депресію дівчини, яка розбилася об засніжений асфальт, і негарної безхатньої невдахи, що лежала нині у холодному морзі. Леда, Лула і Рошель були не схожі на Люсі чи тітку Джоан: вони не вжили всіх можливих заходів проти насильства чи нещасного випадку, не прив’язали себе до життя заставами і доброчинністю, безпечними чоловіками і чистенькими діточками, і тому їхні смерті були «трагічні» не в тому сенсі, в якому так кажуть про смерть респектабельних домогосподинь.
Як же легко нажитися на потязі людини до саморуйнації; як легко штовхнути її у небуття, а тоді відступити, знизати плечима і погодитися, що то був закономірний результат хаотичного, катастрофічного життя.
Майже всі фізичні сліди убивства Лули Ленді були стерті, затоптані, засипані густим снігом; найпереконливіший доказ на руках у Страйка — зернисте відео, де двоє чоловіків мчать геть від місця злочину: доказ, якому поліція приділила лише побіжну увагу, а потім відкинула, бо вважала, що ніхто до будівлі не входив, що Лендрі вчинила суїцид і що чоловіки на відео — всього-на-всього двоє сумнівних типів, які планували викрасти машину.
Страйк підвівся і глянув на годинник. Було пів на одинадцяту, але він був певний, що людина, якій він планував дзвонити, не спить. Він клацнув настільною лампою, взяв мобільний і цього разу набрав німецький номер.
— Оґі,— почувся металевий голос на тому кінці.— Як ти в біса там?
— Потрібна послуга, старий.
І Страйк попросив у лейтенанта Грема Гардакра добути йому яку зможе інформацію про такого собі Аджимена з Корпусу королівських інженерів (ім’я і звання не відомі), звернувши особливу увагу на строки проходження служби в Афганістані.
Це вдруге він сів за кермо, відколи йому відірвало ногу. Страйк пробував водити Шарлоттин «лексус», але сьогодні, щоб не почуватися слабаком, узяв «хонду сивік» з автоматичною коробкою передач.
Шлях до Айвер-Гіту забрав годину. Потрапити на студію вдалося завдяки добре підвішеному язику, залякуванню і цілком справжнім, хоч і дещо застарілим документам; охоронець, спершу відсторонений, близько до серця прийняв упевнений вигляд Страйка, слова «відділення спеціальних розслідувань» і його фото на перепустці.
— Вам призначено? — спитав він з футової висоти кабінки біля електричного шлагбаума, кладучи руку на телефон.
— Ні.
— А в якій ви справі?
— З приводу містера Евана Дафілда,— відповів Страйк і побачив, як охоронець насупився, відвернувся і забурмотів у слухавку.
Десь за хвилину Страйка пропустили і показали, куди їхати далі. Звивистою дорогою він об’їхав будівлю студії, думаючи про те, як зручно можна скористатися репутацією людини, схильної до хаосу і саморуйнації.
Страйк припаркувався за кілька місць від «мерседесу» з шофером і табличкою «ПРОДЮСЕР ФРЕДІ БЕСТИҐІ», неквапно вийшов з машини під поглядом шофера і рушив до скляних дверей, що вели до непримітних, ділового вигляду сходів. По них збігав молодик, схожий на Спанера, але охайніший.
— Де мені знайти містера Фреді Бестиґі? — спитав у нього Страйк.
— Другий поверх, перші двері праворуч.
Бестиґі виявився таким самим потворним, як на фото: бичача шия і сліди віспи, і сидів за столом за скляною перегородкою, похмуро вдивляючись у монітор. В офісному приміщенні до перегородки юрмилися люди — головно привабливі дівчата; на колонах висіли постери фільмів, фотографії домашніх улюбленців сусідили з розкладом зйомок. На порозі симпатична дівчина з прикріпленим біля рота мікрофоном комутатора звела очі на Страйка і спитала:
— Чим я можу допомогти?
— Я до містера Бестиґі. Не турбуйтеся, я сам увійду.
Й він опинився в кабінеті Бестиґі, не давши їй і слова сказати.
Бестиґі звів очі — крихітні щілинки між м’ясистими складками обличчя; його смагляву шкіру пересипали чорні родимки.
— Ти ще хто?
Він уже підводився, хапаючись товстопалими руками за край стільниці.
— Я — Корморан Страйк. Приватний детектив, мене найняв...
— Елено! — Бестиґі перекинув каву, та розлилася по полірованому дереву, по всіх паперах.— Ану пішов звідси! Геть! ГЕТЬ!
— ...брат Лули Лендрі, Джон Бристоу...
— ЕЛЕНО!
Вбігла вродлива худенька дівчина, спинилася біля Страйка, тремтячи з переляку.
— Клич охорону, сучко ти ледаща!
Та вибігла. Бестиґі, на зріст максимум п’ять футів шість дюймів, вибрався з-за столу; він не боявся велетня Страйка, як пітбуль не боїться ротвейлера, який забрів у його двір. Еле-на лишила двері відчиненими; дівчата з-за скляної перегородки дивилася на сцену, налякані й захоплені.
— Містере Бестиґі, я кілька тижнів намагався з вами зв’язатися...
— Ти по вуха в лайні, друже мій,— повідомив Бестиґі, наближаючись до нього з виставленою уперед щелепою і піднятими плечима.
— ...щоб поговорити про ніч, коли загинула Лула Лендрі.
Вздовж скляної стіни праворуч від Страйка бігло двоє чоловіків у білих сорочках і при раціях — молоді, підтягнуті, знервовані.
— Викиньте його звідси! — заревів Бестиґі, вказуючи на Страйка, коли охоронці зіштовхнулися у дверях, але все-таки пропхалися всередину.
— Конкретно,— провадив Страйк,— я хотів би поговорити про місцеперебування вашої дружини Тенсі у момент, коли Лула Лендрі падала...
— Викиньте його і викличте кляту поліцію! Як він сюди потратив?
— ...оскільки мені показали фотографії, які надають свідченням вашої дружини нового сенсу. Ану не чіпай мене,— додав Страйк, звертаючись до молодшого з охоронців, який тягнув його за плече,— бо викину он у те вікно.
Охоронець не відпустив його, але глянув на Бестиґі, чекаючи на інструкції.
Яскраві темні очі продюсера вп’ялися у Страйка. Він стиснув і розтиснув свої бандитські кулаки. І за кілька секунд вимовив:
— Та брехло ти гівняне.
Але не наказав охоронцям тягти Страйка геть.
— Фотограф стояв на вулиці під вашим будинком пізньої ночі на восьме січня. Він сам не розуміє, що зображено на тих знімках. Якщо не хочете про це говорити, гаразд; поліція, преса — мені байдуже. Результат буде той самий.
Страйк рушив до дверей; заскочені охоронці, які досі тримали його за руки, на мить опинилися в абсурдному положенні — ніби утримували його.
— Забирайтеся,— різко наказав своїм прислужникам Бестиґі.— Як буде треба, покличу. І двері по собі зачиніть.
Охоронці пішли. Коли двері зачинилися, Бестиґі сказав:
— Гаразд, як там тебе в біса звати, маєш п’ять хвилин.
Страйк, не чекаючи на запрошення, всівся в одне з чорних шкіряних крісел навпроти столу Бестиґі, а продюсер повернувся на своє місце за ним, поглядаючи на гостя твердо, холодно й люто — дуже схоже на те, як дивилася на Страйка його дружина, з якою Бестиґі більше не жив; це була пильність професійного азартного гравця. Бестиґі потягнувся по пачку сигарилл, поставив перед собою чорну скляну попільничку, клацнув золотою запальничкою.
— Гаразд, послухаймо, що там на цих буцімто існуючих фото,— сказав він, мружачись за хмарами ядучого диму, мов кіношний мафіозі.
— Силует,— мовив Страйк,— жінки, яка щулиться на балконі за вікнами вашої вітальні. На вигляд вона гола, але ми з вами знаємо, що на ній є білизна.
Бестиґі кілька секунд затято випускав дим, тоді вийняв з рота сигариллу і сказав:
— Брехня. З вулиці того не видно. Балкон знизу кам’яний, під таким кутом нічого не роздивишся. Ти блефуєш.
— У вас у вітальні горіло світло. У щілини кам’яного поруччя просвічуються її обриси. Вона там цілком поміщалася, бо ж рослин не було, так? Після злочину людей тягне замітати сліди, навіть коли все зійшло їм рук,— додав Страйк ніби між іншим.— Ви намагалися створити враження, ніби на балконі ніколи не було місця для людини, так? Але реальність не відфотошопити. Ваша дружина була в ідеальному місці для того, щоб почути сварку на балконі верхнього поверху перед падінням Лули Лендрі. Гадаю, сталося таке,— провадив Страйк, а Бестиґі так і мружився на нього з-за диму, який піднімався над сигариллою.— Ви з дружиною посварилися, коли вона роздягалася, щоб лягти спати. Може, ви знайшли її заначку у ванній, а може, спіймали, коли вона хотіла занюхати доріжку-другу. Ось ви і вирішили добре її провчити, виставивши на балкон при температурі нижче нуля. Хтось би спитав, як папараці могли не роздивитися, що над їхніми головами виштовхують на балкон майже голу жінку, але сніжило рясно, вони тупали ногами, щоб розігнати кров, і головно спостерігали за вулицею, бо чекали на Лулу Лендрі й Дібі Макка. А Тенсі не галасувала, так? Вона пригнулася, сховалася; не хотіла показуватися напівголою перед камерами тридцятьох фотографів. Може, ви навіть виштовхнули її якраз тоді, коли в кінці вулиці з’явилася Лулина машина. Ніхто не дивився на ваші вікна, бо мала вийти Лула у міні-сукні.
— Та брешеш ти,— сказав Бестиґі.— Нема у тебе ніяких фото.
— А я й не казав, що їх маю. Я сказав, що мені їх показали.
Бестиґі відняв сигариллу від губ, потім передумав говорити і знову вклав її у рота. Страйк почекав якусь хвильку, та коли стало зрозуміло, що заговорити Бестиґі собі не дозволить, провадив:
— Тенсі, мабуть, гамселила у шибку, коли повз неї пролетіла Лула. Ви не стали чекати, коли дружина почне кричати й здійме галас, так? Цілком природно не бажаючи, щоб хтось став свідком домашнього насилля у вашому виконанні, ви відчинили балкон. Вона пробігла повз вас, вискочила з квартири і помчала до Дерика Вілсона. А ви тоді визирнули з балкона і побачили, що Лула Лендрі лежить мертва внизу.
Бестиґі повільно видихнув дим, не зводячи очей зі Страйкового обличчя.
— Те, що ви зробили після цього, присяжним може здатися злочинним. Ви не стали дзвонити за номером 999. Не побігли за дружиною — змерзлою, в істериці. Ви навіть — присяжні, утім, можуть це зрозуміти — не побігли змивати кокс у ванній. Ні, перш ніж побігти за дружиною чи викликати поліцію, ви протерли вікно. Щоб не було відбитків там, де Тенсі торкалася шибки знадвору, так? Ви мусили перш за все пересвідчитися: ніхто не доведе, що ви виштовхнули жінку на балкон у десять градусів морозу. Маючи репутацію людини, схильної до насильства та знущань, а ще — перспективу позову від молодої працівниці, ви не хотіли давати пресі чи прокурору додаткових зачіпок, так? Вирішивши, що всі сліди її перебування на балконі знищено, ви побігли вниз і вмовили Тенсі повернутися до квартири. За той короткий час, поки поліція їхала, ви залякали її і змусили нікому не казати, де вона була, коли упало тіло. Не знаю, що ви їй пообіцяли, чим погрожували, але у вас вийшло. Однак ви не почувалися в безпеці, бо Тенсі у стресі могла бовкнути зайве. Тож ви спробували відвернути увагу поліції, влаштувавши скандал через квіти, перекинуті у квартирі Дібі Макка, бо сподівалися, що за цей час Тенсі оговтається і не порушить угоди. І вона не порушила, правда? Бог знає, чого це вам вартувало, але вона дозволила пресі полити себе брудом; змирилася з тим, що її оголосили фантазеркою під кокаїном; вона тримається за казочку, ніби крізь звуконепроникне вікно почула, як Лендрі й убивця лаються через поверх від вашої квартири.
— Та коли вона дізнається, що є фотодокази її місцеперебування,— додав Страйк,— гадаю, вона рада буде сказати правду. Ваша жінка, може, думає, що любить гроші більше за
все на світі, але сумління її тривожить. Я впевнений, що вона швидко розколеться.
Бестиґі докурив сигариллу до останніх кількох міліметрів. Повільно вкрутив її у чорну скляну попільничку. Минуло кілька довгих секунд; з-за скляної перегородки сочилися звуки: голоси, дзвін телефону.
Бестиґі підвівся й закрив жалюзі на скляній перегородці, щоб нервові дівчата по той бік шибки не могли їх бачити. Далі сів, потер товстими пальцями нижню половину зморшкуватого обличчя, поглядаючи то на Страйка, то на порожнє кремове тло, яке сам і створив. Страйк мало не навіч бачив, як у голові продюсера спливають варіанти, ніби він перебирає колоду карт.
— Штори були запнуті,— нарешті вимовив Бестиґі.— Світла було недосить, щоб роздивитися жінку на балконі. Тенсі не змінить свідчень.
— Я б на це не поставив,— відповів Страйк, витягуючи ноги; протез і досі завдавав дискомфорту.— Коли я поясню їй, що з погляду закону ваші дії — це «змова з метою перешкоджання правосуддю» і що демонстративне розкаяння може врятувати її від в’язниці; коли додам, що громадськість їй співчуватиме як жертві домашнього насилля і що їй заплатять чималий гонорар за ексклюзивні права на статтю; коли вона зрозуміє, що зможе виступити в суді, і що їй повірять, і що вона зможе посадити людину, яка убила її сусідку,— містере Бестиґі, я сумніваюся, що навіть вам стане грошей, щоб змусити її мовчати.
Груба шкіра навколо рота Бестиґі смикнулася. Він схопився за пачку сигарилл, але нової не дістав. Запала довга мовчанка, протягом якої він усе крутив і крутив пачку в пальцях.
— Я все відкидаю,— нарешті сказав він.— Пішов звідси.
Страйк навіть не поворухнувся.
— Я знаю, що ви хочете подзвонити адвокату,— мовив він,— але, гадаю, ви не бачите позитивного боку ситуації.
— Ти мені набрид. Пішов звідси, я сказав.
— Це не надто приємно, але зізнатися в тому, що сталося тієї ночі насправді, все-таки краще, ніж стати головним підозрюваним у справі про вбивство. Менше зло. Якщо зізнаєтеся, визнаєте правду, то зможете відкараскатися від звинувачень у власне убивстві.
Тепер уся увага Бестиґі була прикута до нього.
— Ви не могли її вбити,— провадив Страйк,— бо якби ви зіштовхнули Лендрі на два поверхи вище, то не встигли би впустити Тенсі всередину за кілька секунд після падіння тіла. Гадаю, ви замкнули дружину на балконі, пішли до спальні, зручненько вляглися у ліжко — поліція згадувала, що воно було розібране,— але поглядали на годинник. Не думаю, що ви хотіли заснути. Якби ви занадто довго протримали її на балконі, могло б статися ненавмисне убивство. Не диво, що, за словами Вілсона, вона трусилася, як мокра левретка. Мабуть, то була рання стадія гіпотермії.
Знову запало мовчання, тільки товсті пальці Бестиґі легенько барабанили по краю стільниці. Страйк вийняв записник.
— Тепер ви готові відповісти на кілька питань?
— Та пішов ти!
Продюсера раптом охопив гнів, який він так довго стримував. Щелепа випнулася вперед, плечі піднялися до вух. Страйк легко міг уявити, як він отак наступає на свою виснажену, ошалілу від кокаїну дружину, а та виставляє перед собою руки.
— То ви зараз у лайні,— спокійно мовив Страйк,— але вам вирішувати, наскільки глибоко ви загрузнете. Можете все відкидати, битися з дружиною в суді й у пресі, потрапити до в’язниці за брехливі свідчення і перешкоджання роботі поліції. Або можете тут і тепер почати співпрацю і заробити вдячність і добру волю Лулиної сім’ї. Так ви покажете, що розкаялися, і зможете молити про ласку з боку правосуддя. Не думаю, що ви отримаєте більш ніж попередження. Весь гнів громадськості та преси впаде на голови поліції.
Бестиґі сопів, але наче обмірковував Страйкові слова. Врешті-решт він проричав:
— Та нема там ніякого убивці. Вілсон нікого не знайшов нагорі. Лендрі сама стрибнула,— заявив він, смикнувши головою.— Мала кінчена наркоманка, точно як моя клята жінка.
— Убивця був,— просто відповів Страйк,— і ви допомогли йому втекти.
Щось у виразі його обличчя не дозволило Бестиґі, який явно хотів засміятися, це зробити. Поки він обмірковував сказане Страйком, його очі були мов дві оніксові щілинки.
— Подейкують, ви хотіли заманити Лулу у свій фільм?
Така зміна теми заскочила Бестиґі зненацька.
— То була просто ідея,— пробурмотів він.— Вона була психопатка, але така розкішна...
— Ви хотіли, щоб вони з Дібі Макком знялися разом, так?
— Ті двоє разом — це як верстат для друкування грошей.
— А як щодо фільму, який ви захотіли зняти після її смерті,— як воно називається — байопік? Я чув, що Тоні Лендрі з того приводу не зрадів.
На подив Страйка, на брезклому обличчі Бестиґі заграла посмішка сатира.
— Хто тобі сказав?
— Це правда?
Уперше за розмову Бестиґі відчув, що контроль переходить у його руки.
— Ні, неправда. Ентоні Лендрі досить прозоро натякнув мені, що по смерті леді Бристоу радо обговорить зі мною це питання.
— Отже, він не сердився, коли дзвонив вам з цього приводу?
— Якщо фільм буде знято зі смаком, і так далі, і таке інше...
— Ви добре знаєте Тоні Лендрі?
— Я знаю про нього.
— В якому контексті?
Бестиґі почухав підборіддя, усміхаючись до себе.
— Звісно ж, він адвокат вашої дружини у розлученні.
— Поки що,— сказав Бестиґі.
— Думаєте, вона його звільнить?
— Можливо, доведеться,— відповів Бестиґі, і його усмішка стала відверто злостивою.— Конфлікт інтересів. Побачимо.
Страйк глянув у свій записник, вираховуючи з безсторонністю талановитого гравця у покер, чи варто доводити цю лінію до кінця, не маючи доказів.
— Чи правильно я розумію,— нарешті мовив він,— що ви сказали Лендрі: ви знаєте, що він спить з дружиною колеги?
Мить щирого подиву, а тоді Бестиґі голосно засміявся, радіючи агресивно й шалено.
— А ти і тут устиг?
— А ви звідки дізналися?
— Найняв одного з вашого племені. Я собі думав, що Тенсі крутить шури-мури, але виявилося, що вона просто прикриває свою кляту сестру, поки Урсула розважається з Тоні Лендрі. Оце буде весело подивитися, як розлучається подружжя Меїв! З обох боків — суперпрофесійні адвокати. Розпад старого родинного бізнесу! Кипріян Мей не такий тюхтій, як можна подумати. Він представляв інтереси моєї другої дружини. Ой і натішуся я, спостерігаючи ту комедію! Дивлячись, як адвокати скубуть одне одного.
— Непоганий важіль тиску на адвоката дружини, так?
Бестиґі гидко всміхнувся крізь дим.
— З них ще ніхто не знає, що я в курсі. Я чекаю на слушну мить, щоб повідомити новину.
Тут Бестиґі ніби згадав, що у битві на полі розлучення Тенсі володіє навіть потужнішою зброєю, й усмішка зійшла з його пожмаканого обличчя, лишивши тільки гіркоту.
— Останнє,— мовив Страйк.— У ніч, коли померла Лула, коли ви пішли слідом за дружиною у фойє і привели її назад, ви нічого не чули поза квартирою?
— Я собі гадав, ідея якраз у тому, щоб у квартирі нічого не було чути, якщо вікна зачинені, ні? — огризнувся Бестиґі.
— Я не кажу про вулицю; я кажу про гамір у коридорі. Можливо, Тенсі надто кричала, щоб можна було щось почути, але я тут подумав: коли ви двоє були у себе в холі — ви ж там намагалися її заспокоїти, коли завели у квартиру? — ви тоді нічого не чули за дверима? Чи Тенсі надто гучно верещала?
— Волала як навіжена,— відповів Бестиґі.— Нічого я не чув.
— Узагалі нічого?
— Нічого підозрілого. Тільки Вілсон пробіг за дверима.
— Вілсон.
— Так.
— Коли це було?
— Ну от тоді, коли ти кажеш. Коли ми зайшли до квартири.
— Зразу після того, як ви зачинили двері?
— Так.
— Але Вілсон уже піднявся нагору, поки ви були у фойє, так?
— Так.
Зморшки у Бестиґі на чолі й біля рота поглибшали.
— Отже, коли ви піднялися до своєї квартири на другому поверсі, Вілсон уже мав бути занадто далеко, щоб його почути?
— Так...
— Але ви почули кроки за дверима, щойно їх зачинили?
Бестиґі не відповів. Страйк бачив, що він уперше подумки складає докупи всю ситуацію.
— Я чув... так... чув кроки. Хтось пробіг сходами.
— Так,— сказав Страйк.— А ви не чули, скільки людей пробігло — один, двоє?
Бестиґі насупився, його погляд був розфокусований — дивився не на детектива, а вглиб, у підступне минуле.
— Там був... хтось один. Я й подумав, що це Вілсон. Але він не міг... Вілсон і досі був на четвертому поверсі, обшукував її квартиру... бо я чув, як він потім спускався... я подзвонив у поліцію, і тоді він пробіг за дверима... Я забув,— промовив Бестиґі й на якусь мить здався майже вразливим.— Забув. Надто багато всього коїлося. Тенсі верещала.
— Та й думали ви, звісно, про свою шкуру,— різко промовив Страйк, сховав записник і ручку в кишеню і рвучко підвівся зі шкіряного крісла.— Ну, не буду вас затримувати; мабуть, ви хочете подзвонити адвокату. Ви дуже допомогли. Гадаю, скоро побачимося в суді.
Наступного дня Страйкові зателефонував Ерик Вордл.
— Поговорив з Дібі,— коротко мовив він.
— І? — спитав Страйк, жестом просячи у Робін ручку і папір.
Вони разом сиділи за її столом і пили чай з печивом, обговорюючи останні погрози з боку Враяна Мазерса — той уже не вперше обіцяв випатрати Страйка і посцяти на його нутрощі.
— Соме надіслав йому кастомізовану кофту. Спереду кулак зі шпичаків, на спині — слова з пісні Дібі.
— Лише одну кофту?
— Так.
— А що ще?
— Він пригадує також ремінь, шапку і пару запонок.
— Рукавичок не було?
Вордл відповів не одразу — мабуть, переглядав нотатки.
— Ні, про рукавички нічого не казав.
— Ну, це багато що прояснює,— сказав Страйк.
Вордл не відповів. Страйк почекав, поки поліціянт покладе слухавку чи поділиться ще якоюсь інформацією.
— Коронерське слухання у четвер,— раптом мовив Вордл.— У справі Рошель Оніфаде.
— Ага,— відповів Страйк.
— Якось небагато цікавості в твоєму тоні.
— Бо мені нецікаво.
— Ти ж наче був певний, що це убивство.
— Так, але коронерське розслідування цього ніяк не доведе. Не знаєш, де буде похорон?
— Ні,— роздратувався Вордл.— А що таке?
— Хотів би піти туди.
— Нащо?
— Пам’ятаєш, у неї була тітка? — відповів Страйк.
Вордл поклав слухавку — судячи з усього, не без огиди.
Пізніше того самого ранку Страйкові подзвонив Бристоу і повідомив час і місце похорону Рошель.
— Елісон вдалося дізнатися, що і як,— по телефону повідомив він детективові.— Вона дуже метка.
— Авжеж,— погодився Страйк.
— Я збираюся піти. Ніби за Лулу. Я мав би допомогти Рошель.
— Гадаю, її життя в будь-якому разі йшло до подібного завершення, Джоне. Елісон піде з вами?
— Вона казала, що хоче піти,— відповів Бристоу, і чути було, що ця ідея йому не дуже подобається.
— Тоді побачимося там. Я б хотів побалакати з тіткою Рошель, якщо вона прийде.
Коли Страйк сказав Робін, що дівчина Бристоу довідалася місце й час похорону Рошель, та поникла. Вона сама на Страйкове прохання намагалася знайти цю інформацію — і вважала, що тут Елісон її обійшла.
— Я й не знав, що ти така азартна,— розвеселився Страйк.— Та не переймайся. Може, вона мала фору.
— Яку ще фору?
Страйк задумливо дивився на неї.
— Що? — спитала Робін, ніби захищаючись.
— Хочу, щоб ти пішла зі мною на похорон.
— О,— відповіла Робін.— Гаразд. Навіщо?
Вона гадала, що Страйк скаже: в парі природніше йти на похорон, так само як природніше було йти до «Вашті» в товаристві особи жіночої статі. Натомість він відповів:
— Треба, щоб ти там дещо для мене зробила.
Коли він пояснив, чітко й стисло, що саме слід зробити, Робін була глибоко здивована.
— Але навіщо?
— Не можу сказати.
— Чому?
— Це я теж не дуже хочу пояснювати.
Робін більше не дивилася на Страйка очима Метью, не думала, чи він прикидається, чи вихваляється, чи хоче здаватися розумнішим, ніж є. І тепер виявила довіру до нього, одразу виключивши той варіант, що він навмисно влаштував містифікацію. І все-таки повторила — на той раз, коли не так щось розчула:
— Браян Мазере.
— Так.
— Який погрожує тобі смертю.
— Так.
— Але,— здивувалася Робін,— який стосунок він має до смерті Лули Лендрі?
— Ніякого,— цілком щиро відповів Страйк.— Поки що.
Крематорій на півночі Лондона, де за три дні відбувся похорон Рошель, виявився прохолодним, безликим, гнітючим місцем. Усе було гладеньке і ніяке: лави темного дерева, порожні стіни без жодних ознак релігійної символіки; абстрактний вітраж — мозаїка з маленьких квадратиків кольорового скла. Сидячи на твердій лаві та слухаючи тонкий голос священика, у якого «Рошель» звучало як «Розель», поки дрібний дощик бризкав на яскраві скельця шибки над головою, Страйк розумів принадність позолочених херувимів і гіпсових святих, химер, старозавітних янголів і золотих розп’ять, прикрашених самоцвітами,— будь-чого, що надавало аури величі, пафосу, обіцяло життя по смерті чи принаймні дарувало сенс життю на взір прожитого Рошель. Небіжчиця встигла одним оком глянути на рай земний, рясний дизайнерськими витворами, зірками, з яких можна кепкувати, і гарними водіями, з якими можна жартувати; і прагнення того раю привело її до цього — до сімох жалобників і священика, який не знав її імені.
У всьому цьому була якась дешевизна, знеособленість, відчуття легкої засоромленості, болісне уникання фактів життя Рошель. Ніхто не відчував за собою права сидіти на передній лаві. Навіть огрядна чорношкіра жінка в окулярах з товстими скельцями та у в’язаній шапочці (Страйк вирішив, що це і є тітка Рошель) сиділа в третьому ряду крематорію, тримаючись подалі від дешевої труни. Лисуватий працівник притулку для безхатніх, уже знайомий Страйкові, прийшов у незастебнутій сорочці та шкіряній куртці; за ним сидів охайно одягнений азіат зі свіжим обличчям — Страйк вирішив, що то психіатр, який вів групу, що її відвідувала Рошель.
Страйк у старому темно-синьому костюмі й Робін у чорній спідниці й жакеті, які носила на співбесіди, сиділи на задній лаві. Через прохід від них усілися Джон Бристоу, блідий і нещасний, і Елісон, чий мокрий двобортний плащ чорного кольору трохи поблискував у холодному світлі.
Розіпнулися дешеві червоні завіси, труна поїхала геть з очей, і полум’я поглинуло потопельницю. Мовчазні жалобники обмінювалися зболеними недоладними усмішками; всі вагалися, ніхто не хотів додавати незграбно-поспішний відхід до загальної ніяковості служби. Тітка Рошель, оточена аурою ексцентричності, яка межувала з неврівноваженістю, відрекомендувалася як Вініфред, а тоді оголосила — гучно, обвинувальним тоном:
— У пабі будуть сандвічі. Я гадала, прийде більше людей.
Не допускаючи навіть думки про спротив, вона повела всіх на вулицю до «Червоного лева»; решта шестеро жалобників ішли за нею, похиливши голови під дощем.
Обіцяні сандвічі, черстві й неапетитні, лежали на затягнутій плівкою металевій таці на маленькому столі у вогкому пабі. Дорогою до «Червоного лева» тітка Вініфред зрозуміла, хто такий Джон Бристоу, й одразу захопила його, потягнула до шинквасу і там учепилася намертво. Бристоу відповідав, коли вона давала йому вставити слово, але погляди, які він кидав на Страйка — той балакав з психіатром Рошель,— з кожною хвилиною ставали частішими і дедалі безнадійнішими.
Психіатр відкидав усі спроби почати розмову про групу, яку консультував, а на питання про якісь зізнання Рошель урешті-решт увічливо, але твердо нагадав про лікарську таємницю.
— Вас не дивує те, що вона вкоротила собі віку?
— Ні, не дуже. Вона, знаєте, мала серйозні труднощі, а смерть Лули Лендрі стала великим потрясінням.
Скоро він попрощався з усіма і пішов.
Робін, яка за столиком під вікном намагалася розговорити Елісон (та давала односкладові відповіді), здалася і вийшла в туалет.
Страйк пройшов через невелике приміщення пабу і зайняв залишене Робін місце. Елісон кинула на нього ворожий погляд, а тоді продовжила спостерігати за Бристоу, якого досі обробляла тітка Рошель. Свій мокрий від дощу плащ Елісон навіть не розстебнула. На столі перед нею стояв келишок з портвейном, на губах грала легка презирлива посмішка — ніби все навколо вона вважала незугарним і неправильним. Страйк усе думав, з чого почати розмову, коли вона сама раптом мовила:
— Джон сьогодні вранці мав зустрітися з виконавцями заповіту Конвея Оутса. Натомість довелося йти Тоні, й той страшенно розлютився.
З її тону можна було виснувати, що в цьому якимось чином винний Страйк — і що йому варто знати, до яких він спричинився бід. Елісон відпила свій портвейн. Її волосся звисало на плечі, келишок у великих руках здавався крихітним. Попри негарну зовнішність, через яку інша жінка трималася б скуто, Елісон була про себе високої думки.
— Ви не вважаєте, що з боку Джона було люб’язно прийти на похорон? — спитав Страйк.
Елісон відповіла нищівним «мгм» і нерозбірливим смішком.
— Були б вони бодай знайомі...
— А чому прийшли ви?
— Тоні попросив.
Страйк помітив, як вона мило соромиться, коли вимовляє ім’я шефа.
— Навіщо?
— Наглянути за Джоном.
— Тоні вважає, що Джону потрібен нагляд?
Вона не відповіла.
— Тоні та Джон спільно вами користуються, я правильно розумію?
— Що? — різко перепитала вона.
Страйк зрадів, що зміг вивести її з рівноваги.
— Ну, вашими послугами? Секретарськими?
— А! О ні. Я працюю на Тоні й Кипріяна. Я — секретар старших партнерів.
— О. Дивно, чого я думав, що ви й Джонова секретарка теж.
— Я працюю на зовсім іншому рівні,— пояснила Елісон.— Джон користується послугами машиністок. Я по роботі з ним не маю справ.
— Але кохання розквітло попри ранги й поверхи?
Страйкове зухвальство Елісон зустріла зверхнім мовчанням. Вона, здається, вважала його людиною не її кола, а спілкування з ним — образливим і недостойним.
Працівник притулку сидів у кутку і ласував сандвічами, явно вбиваючи час до того моменту, коли буде пристойно піти. З убиральні повернулася Робін, і її негайно підманив Бристоу, радий отримати допомогу в герці з тіткою Вініфред.
— І давно ви з Джоном разом? — спитав Страйк.
— Кілька місяців.
— Ви почали зустрічатися до смерті Лули?
— Він запросив мене на побачення незабаром після того,— відповіла вона.
— Мабуть, він був не у найкращому стані?
— Цілковито розбитий.
У тоні Елісон не було співчуття — скоріше зверхність.
— А доти він фліртував з вами, так?
Страйк чекав, що Елісон відмовиться відповідати, але помилився. У її словах непомильно проглядали самовдоволення й гордість, хоч вона й намагалася їх приховати.
— Він піднявся до нас нагору — поговорити з Тоні. Той був зайнятий, тож Джон зайшов до кабінету. Почав говорити про сестру, розчулився. Я дала йому серветки, і врешті-решт він мене запросив на вечерю.
Попри явно слабкі почуття до Бристоу, Елісон, на погляд Страйка, пишалася самим фактом залицянь, сприймала Бристоу як трофей. Цікаво, чи до того, як нагодився Джон Бристоу в розпачі, Елісон узагалі запрошували на вечерю? То було випадкове зіткнення двох людей з нездоровою потребою: я дала йому серветки, він запросив мене на побачення.
Працівник притулку застебнув куртку. Спіймавши погляд Страйка, він помахав на прощання рукою і пішов, так ні до кого і не заговоривши.
— А як великий бос поставився до того, що його секретарка зустрічається з його племінником?
— Моє приватне життя Тоні не стосується,— відповіла вона.
— Слушно,— погодився Страйк.— Утім, чи йому казати про необхідність розділяти справу й задоволення? Адже він спить з дружиною Кипріяна Мея.
На мить обдурена його буденним тоном, Елісон розтулила рота, щоб відповісти; тоді до неї дійшло, і де й ділася вся самовпевненість.
— Це неправда! — обурилася вона, червоніючи.— Хто вам таке сказав? Це брехня. Повна брехня! Неправда. Неправда!
За протестом дорослої жінки Страйк почув налякану дитину.
— Невже? А нащо ж тоді Кипріян Мей відсилав вас до Оксфорда шукати Тоні сьомого січня?
— Тоді... тоді він просто забув віддати Тоні документи на підпис, та й усе.
— І не передав їх факсом чи кур’єром?
— То були важливі документи.
— Елісон,— мовив Страйк, задоволений її стривоженістю,— ми обидва знаємо, що це дурня. Кипріян вирішив, що Тоні втік кудись з Урсулою на той день, так?
— Ні, не вирішив! Не втік!
Біля шинквасу тітка Вініфред вимахувала руками, мов вітряк, а Бристоу і Робін слухали з застиглими усмішками.
— Ви його знайшли в Оксфорді, так?
— Ні, тому що...
— О котрій ви туди приїхали?
— Десь об одинадцятій, але він...
— Кипріян, мабуть, відіслав вас туди, щойно прийшов на роботу, так?
— Підпис був потрібний терміново.
— Але ви не знайшли Тоні ані в готелі, ані на конференції?
— Я його не зустріла,— з лютим відчаєм відповіла Елісон,— бо він повернувся до Лондона, до леді Бристоу.
— A,— кивнув Страйк.— Але хіба не дивно, що він не попередив про повернення ні вас, ні Кипріяна, правда?
— Не дивно,— відповіла Елісон, хоробро намагаючись повернути свою зниклу зверхність.— Він був з нами на зв’язку. Мав при собі мобільний. Це не мало значення.
— Ви дзвонили йому на мобільний?
Вона не відповіла.
— Дзвонили, але ніхто не взяв слухавки?
Мовчки, розлючено вона відпила зі свого келишка.
— От правда, дзвінки від секретарки, коли зайнятий іншою справою, збивають весь настрій.
Страйк гадав, що ця репліка обурить Елісон, і не розчарувався.
— Ви огидний. Абсолютно огидний,— невиразно промовила Елісон; її щоки заливав темний рум’янець святенництва, яке вона силкувалася приховати за зверхністю.
— Ви мешкаєте сама? — спитав Страйк.
— А це тут ще до чого? — здивувалася вона, заскочена зненацька.
— Просто стало цікаво. Отже, вам не здається дивним те, що Тоні заселився на ніч у готель в Оксфорді, наступного ранку поїхав назад до Лондона, а потім повернувся до Оксфорда — якраз вчасно, щоб виселитися з готелю?
— Він повернувся до Оксфорда, щоб потрапити на конференцію у другій половині дня.
— Ой, правда? Ви затрималися і зустріли його там?
— Він там був,— сказала вона, уникаючи прямої відповіді.
— Й у вас є докази?
Елісон мовчала.
— Скажіть,— попросив Страйк,— на вашу думку, Тоні пробув весь день у ліжку з Урсулою Мей — чи мав якийсь конфлікт з племінницею?
Біля шинкваса тітка Вініфред поправляла шапочку і зав’язувала пояс. Вона явно збиралася йти.
Кілька секунд Елісон боролася з собою, а тоді, ніби випускаючи на волю щось, що довго тримала в собі, пристрасно зашепотіла:
— Між ними нічого немає. Я певна, що немає. Це неможливо. Урсулу цікавлять тільки гроші, тільки гроші мають для неї значення, а у Тоні грошей менше, ніж у Кипріяна. Урсула не захотіла б Тоні. Просто не захотіла.
— О, тут не вгадаєш. Фізична пристрасть може перевищити будь-який розрахунок,— відповів Страйк, уважно спостерігаючи за Елісон.— Так буває. Іншому чоловіку важко про це судити, але Тоні досить привабливий, хіба ні?
Він побачив неприхований біль і лють; Елісон душилася словами:
— Тоні правий: ви всіх використовуєте — берете все, що зможете... Джон здурів — Лула стрибнула сама. Сама! Вона завжди була неврівноважена. Джон такий самий, як мати — схильний до істерик, до вигадок. Лула вживала наркотики, вона була з отаких — некерованих, від яких суцільні проблеми, яким тільки й треба, що чужої уваги. Зіпсута. Розкидалася грошима. Вона могла мати все, що схоче, всіх, кого схоче, але їй усе було мало.
— Я й не знав, що ви були знайомі.
— Я... мені Тоні про неї розповідав.
— Він її не надто любив, так?
— Він просто бачив її наскрізь. Вона була погана. Деякі жінки,— промовила Елісон, і її груди під безформним плащем важко піднімалися й опадали,— погані.
Задуху пабу прорізав холодний протяг — то за тіткою Рошель зачинялися двері. Бристоу і Робін в’яло усміхалися, аж поки двері не зачинилися зовсім, тоді з полегшенням обмінялися поглядами.
Бармен десь зник. Їх тепер лишилося четверо у маленькому пабі. Страйк тільки зараз розчув, що фоном грає балада вісімдесятих: «The Power of Love» у виконанні Дженіфер Раш. Бристоу і Робін підійшли до їхнього столика.
— Я думав, що ви хотіли поговорити з тіткою Рошель? — спитав Бристоу з пригніченим виглядом — ніби вийшло, що він витримав таке випробування невідь-навіщо.
— Не настільки, щоб за нею бігти,— бадьоро відповів Страйк.— Ви можете мені все переповісти.
З виразів облич Робін і Бристоу Страйк бачив, що обом його поведінка здається на диво недбалою. Елісон щось шукала у сумочці, її обличчя не було видно.
Дощ припинився; тротуари були ковзкі, похмуре небо таїло загрозу нової зливи. Жінки мовчки йшли попереду, а Бристоу всерйоз переповідав Страйкові все, що запам’ятав з розмови з тіткою Вініфред. Але Страйк не слухав. Він дивився на спини двох жінок попереду: обидві в чорному, для байдужого спостерігача — однакові, хоч міняй. Він загадав скульптури обабіч Королівської брами: геть несхожі, попри ілюзію для неуважного погляду; самець і самиця, одного й того самого виду, так, але цілком різні.
Коли Робін і Елісон зупинилися біля «БМВ», що, як вирішив Страйк, належить Бристоу, він теж сповільнив крок і перепинив незв’язну розповідь Бристоу про буремні стосунки Рошель з її близькими.
— Джоне, мені треба дещо у вас уточнити.
— Питайте.
— Ви казали, що чули, як ваш дядько заходив до квартири вашої матері вранці напередодні Лулиної смерті?
— Так, чув.
— Ви цілком певні, що чоловік, чий голос ви чули, був Тоні?
— Так, звісно.
— Але ви його не бачили?
— Я...— кроляче обличчя Бристоу раптом набуло здивованого виразу.— Ні, я... я не думаю, що дійсно його бачив. Але чув, як він заходив. Чув його голос із коридору.
— А ви не думаєте, що просто чекали на Тоні, от і вирішили, що то він?
Знову повисла пауза.
Тоді Бристоу мовив уже іншим тоном:
— Ви хочете сказати, що Тоні там не було?
— Просто хочу знати, наскільки ви певні, що він там був.
— Ну... до цієї миті я був цілком певний. Більше ні в кого немає ключів від маминої квартири. Це міг бути тільки Тоні, ніхто інший.
— Отже, ви чули, як хтось заходив до квартири. Чули чоловічий голос. Він говорив з вашою мамою чи з Лулою?
— Е-е...— Бристоу, міркуючи над питанням, закопилив губу, відкривши великі передні зуби.— Я чув, як він зайшов. Гадаю, що чув, як він говорив до Лули...
— А як пішов, теж чули?
— Так. Чув, як він ішов коридором. І як зачинилися Двері.
— Коли Лула з вами прощалася, вона якось згадувала про візит Тоні?
Знову запало мовчання. Бристоу підніс руку до обличчя, пригадуючи.
— Я... вона мене обійняла, і все... Так, гадаю, вона щось казала про Тоні. Чи ні? Чи то я вигадав, що вона говорила про Тоні, бо думав, що... Але якщо це був не дядько, то хто це міг бути?
Страйк чекав. Бристоу втупив погляд у тротуар, міркуючи.
— Але це мусив бути він. Лула цю людину точно бачила і не знайшла її присутність гідною додаткової уваги. Та й хто це міг бути, як не Тоні? Хто ще міг мати ключі?
— Скільки наборів ключів узагалі є?
— Чотири. Три запасні.
— Чимало.
— Ну, у Лули, у Тоні й у мене були ключі. Мама хотіла, щоб ми всі могли вільно приходити й виходити, надто коли захворіла.
— І всі ключі на місці, за ними стежать?
— Так! Гадаю, що так. Гадаю, Лулині ключі повернулися до маминої квартири разом з іншими її речами. Ключі Тоні у нього, мої у мене, а мамині... думаю, вони десь у квартирі.
— Отже, ви не знаєте, щоб котрісь із ключів загубилися?
— Ні.
— І ніхто з вас ключів нікому не позичав?
— Боже мій, та нащо б нам це робити?
— Я не можу забути того, що з Лулиного комп’ютера хтось видалив папку з фотографіями, коли він уже був у квартирі вашої мами. Якщо хтось має зайві ключі...
— Це просто неможливо,— заявив Бристоу.— Це просто... я... чому ви кажете, що Тоні там не було? Він мав бути. Він каже, що бачив мене у двері.
— Ви заходили до офісу, коли поверталися від Лули, так?
— Так.
— Забирали якісь папери?
— Так, просто забіг і взяв. То було швидко.
— Отже, ви зайшли до маминої квартири о котрій?..
— Не пізніше, ніж о дев’ятій.
— А коли прибув чоловік, який приїхав після вас?
— Може... може, десь за півгодини? Я чесно не пам’ятаю. Я не стежив за часом. Але нащо Тоні казати, що він там був, коли його не було?
— Ну, якщо він знав, що ви працюєте вдома, то легко міг сказати, що заходив, але не хотів вас турбувати і просто пішов до вашої мами. Вона, мабуть, і підтвердила його присутність поліції?
— Гадаю, що так. Так.
— Але ви не впевнені?
— Не думаю, що ми це взагалі обговорювали. Мама була сонна, страждала від болю; вона весь день тоді проспала. А вранці ми почули новини про Лулу...
— Але вам не здалося дивним, що Тоні не зайшов до кабінету і не поговорив з вами?
— То взагалі не було дивно,— відповів Бристоу.— Він дуже сердився через історію з Конвеєм Оутсом. Я більше здивувався б, якби він зайшов поговорити.
— Джоне, не хочу вас лякати, але боюся, що і вам, і вашій мамі може загрожувати небезпека.
Тихий, нервовий сміх Бристоу прозвучав тонко і непереконливо, мов бекання. Страйк бачив Елісон, яка за п’ятдесят ярдів від них стояла, склавши руки на грудях, і не слухала Робін, спостерігаючи за чоловіками.
— Ви ж несерйозно? — спитав Бристоу.
— Дуже серйозно.
— Але... це... Корморане, ви хочете сказати, що знаєте, хто вбив Лулу?
— Гадаю, що так, але ми не зможемо цього розплутати до кінця, поки я не поговорю з вашою мамою.
Бристоу мав такий вигляд, наче радий був би висмоктати Страйкові думки. Його короткозорі очі вивчали кожнісінький дюйм Страйкового обличчя, вираз був напівналяканий-напівблагальний.
— Я маю бути поруч,— сказав він.— Вона дуже слабка.
— Звісно ж. Як щодо завтрашнього ранку?
— Тоні розлютиться, що я знову пропускаю роботу.
Страйк чекав.
— Гаразд,— мовив Бристоу.— Гаразд. Завтра о десятій тридцять.
Наступний ранок був свіжий і сонячний. Страйк на метро поїхав до вишуканого й зеленого Челсі. Цю частину Лондона він знав погано, бо Леді навіть у наймарнотратніші її дні не вдавалося зачепитися поблизу Військового шпиталю Челсі, білого й елегантного під весняним сонцем.
Франклін-роу виявилася красивою вулицею з будівлями червоної цегли; тут були тінисті дерева й оточені білою огорожею газони, на яких під наглядом тренерів у спортивних костюмах гралися в ігри школярі у блакитних майках і темно-синіх шортах. Їхні щасливі вигуки лунали серед сонної тиші, яку, крім них, порушував хіба що спів пташок; поки Страйк, поклавши руки в кишені, прямував тротуаром до помешкання леді Бристоу, вулицею не проїхала жодна машина.
На стіні біля частково скляних дверей, які виходили на білий кам’яний ґанок з чотирма сходинками, містилася старомодна бакелітова панель з дзвінками. Страйк пересвідчився, що біля квартири «Е» зазначено ім’я леді Івет Бристоу, а тоді спустився назад на тротуар і почав чекати, насолоджуючись сонячним теплом і поглядаючи на вулицю.
Минула десята тридцять, але Джона Бристоу не було. Сквер лишався порожнім — тільки два десятки дітей бігали за огорожею між кільцями й кольоровими конусами.
О десятій сорок п’ять у кишені у Страйка завібрував мобільний. Повідомлення було від Робін:
Дзвонила Елісон. Дж. Б. затримується. Він не хоче, щоб ти спілкувався з його матір’ю без нього.
Страйк негайно написав повідомлення Бристоу:
Надовго ви затримуєтеся? Є шанс зайти до неї сьогодні пізніше?
Не встиг він відіслати есемеску, як телефон задзвонив.
— Так, слухаю? — відповів Страйк.
— Оґі? — почувся металевий голос Грема Гардакра з Німеччини.— У мене є дещо про Аджимена.
— Ти просто неймовірно вчасно,— Страйк дістав записника.— Кажи.
— Лейтенант Джона Френсис Аджимен, Корпус королівських інженерів. Двадцять один рік, неодружений, останній період служби розпочався одинадцятого січня. Повертається у червні. Найближча родичка — мати. Братів і сестер немає, дітей немає.
Страйк усе записав, притискаючи мобільник плечем.
— Гарді, я твій боржник,— сказав він, ховаючи записник.— У тебе часом немає фото?
— Можу надіслати тобі на електронну пошту.
Страйк дав Гардакру свою адресу, і після звичних питань про життя та взаємних добрих побажань поклав слухавку.
Було п’ять хвилин по одинадцятій. Страйк з телефоном у руці чекав у мирному тінявому сквері, гралися з кільцями й мішками діти, крихітний срібний літак креслив товсту білу лінію у ніжно-блакитному небі. Нарешті з тихим цвіріньканням, добре чутним на порожній вулиці, прийшло повідомлення від Бристоу:
Сьогодні без шансів. Довелося поїхати до Роя. Може, завтра?
Страйк зітхнув.
— Вибач, Джоне,— пробурмотів він, піднявся сходами і натиснув дзвоник леді Бристоу.
У фойє, тихому, просторому й сонячному, панував якийсь гнітючий дух общинності, який не могли розвіяти ні широка ваза з сухими квітами, ні тьмяно-зелений килим, ні стіни жовтого кольору — обраного, вочевидь, за безневинний вигляд. Як і в будинку на Кентигерн-Гарденз, тут був ліфт, але з дерев’яними дверима. Страйк вирішив піднятися пішки. Будинок був дещо пошарпаний, що аж ніяк не применшувало загальної атмосфери заможності.
Двері відчинила усміхнена медсестра вест-індійського походження, з Макмілланівського центру онкології, яка перед цим відімкнула йому вхідні двері.
— Ви не містер Бристоу,— бадьоро сказала вона.
— Ні, я — Корморан Страйк. Джон у дорозі.
Медсестра впустила його. Коридор в оселі леді Бристоу був приємно тісний, обклеєний вицвілими червоними шпалерами і завішаний акварелями у старих позолочених рамах; стійку для парасоль заповнювали ціпки, з гачків звисали пальта. Страйк глянув праворуч і помітив у кінці коридору шматок кабінету: важкий дерев’яний стіл і обертове крісло спинкою до дверей.
— Почекаєте у вітальні, поки я дізнаюся, чи леді Бристоу готова вас прийняти?
— Так, звісно.
Крізь указані нею двері він пройшов у чарівну кімнату зі стінами кольору примули, під якими тягнулися заставлені фотографіями книжкові шафи. На столику біля оббитого індійським ситцем зручного дивана стояв старомодний телефонний апарат. Страйк пересвідчився, що медсестра не бачить, і зняв слухавку, поклавши її на апарат дещо криво.
Біля вікна-еркера на секретері стояла велика світлина у срібній рамці, на якій було увічнено весілля леді Івет і сера Алека Бристоу. Наречений здавався значно старшим за наречену — округлий, бородатий, життєрадісний чоловік; наречена була худенька, білява і гарненька, але млява. Буцімто милуючись фото, Страйк став спиною до дверей і висунув шухлядку витонченого столика з червоного дерева. Там виявився стос тонкого блакитного паперу і такого самого кольору конверти. Страйк засунув шухляду.
— Містере Страйк? Можете заходити.
Пройшовши червоношпалерним коридором, він увійшов у велику спальню, де домінували блакитний і білий кольори і панувала атмосфера елегантності й доброго смаку. Двоє дверей ліворуч, обоє відчинені, вели до маленької ванної кімнати і чогось схожого на гардеробну. Меблі були вишукані, у французькому стилі; атрибути серйозної хвороби — крапельниця на металевій стійці, чисте блискуче судно на комоді, різноманітні ліки — здавалися злостивими чужинцями.
На присмертній був товстий халат кольору слонової кістки; дрібна на тлі різьбленого дерев’яного ліжка, жінка спиралася на безліч білих подушок. Від юної краси леді Бристоу не лишилося й сліду. Тонка шкіра, блискуча й полущена, туго обтягнула кістки. Очі провалилися, затягнулися плівкою, потьмяніли, а крізь ріденьке сиве волосся, тонке, мов у дитини, просвічував рожевий скальп. На ковдрі лежали тонкі руки; з однієї стирчав катетер. Присутність смерті у кімнаті була майже фізична; терпляче, ввічливо вона чекала за лаштунками.
У повітрі розливалися пахощі лаймового квіту, але вони не до кінця приховували запахи антисептика та гнилого м’яса — запахи, які нагадали Страйкові шпиталь, де він стільки місяців пролежав безпорадний. Ще одне велике вікно-еркер було трохи відчинене, щоб у кімнату проникали тепле свіже повітря й вереск дітей, які гралися на вулиці. Видно було верхні гілки залитих сонцем дерев.
— Ви детектив?
Її голос був тонкий, надтріснутий, слова — ледве чутні. Страйк, який не знав, чи сказав їй Бристоу правду про його професію, зрадів, що вона в курсі.
— Так, я — Корморан Страйк.
— А де Джон?
— Його затримали в офісі.
— Знову,— пробурмотіла вона, а тоді додала: — Тоні змушує його працювати так тяжко! Це несправедливо.
Вона вдивилася у нього затуманеними очима, а тоді ледь помітним порухом пальця вказала на маленький розписний стілець:
— Та сідайте.
Навколо її вицвілих райдужок виднілися крейдяно-білі лінії. Сівши, Страйк помітив ще дві фотографії у срібних рамках, що стояли на тумбочці. Його ніби ударило електричним струмом, коли він глянув у очі десятилітнього Чарлі Бристоу, який навіки застиг у вісімдесятих — круглолиций, вдягнений у шкільну сорочку з довгим гострим коміром, з великим вузлом на краватці, з трохи задовгим волоссям на потилиці. Він був точно такий самий, як тоді, коли махав на прощання своєму найкращому другові Корморану Страйку, з яким планував знову побачитися після Великодня.
Поруч зі світлиною Чарлі була інша, менша: екзотично вродлива дівчинка з довгими чорними локонами й карими очима, вбрана у темно-синю шкільну форму: Лула Лендрі у віці не старше шістьох років.
— Мері,— не підвищуючи голосу, покликала леді Бристоу, і медсестра негайно прибігла.— Принеси містерові Страйку... каву? Чай? — спитала вона вже у нього, і Страйк ніби перенісся на двадцять п’ять років у минуле, у сонячний сад Чарлі Бристоу, де його елегантна білява мама пропонувала лимонад з льодом.
— Я буду дуже радий каві. Дякую.
— Вибачте, що не готую її вам сама,— сказала леді Бристоу, коли медсестра, тяжко ступаючи, пішла,— але, як ви самі бачите, я нині повністю залежу від доброти чужих людей. Як бідолашна Бланш Дюбуа.
Вона на мить прикрила очі, ніби зосереджуючись на якомусь болісному відчутті всередині. Скільки ж їй дають ліків, подумав Страйк. За гарними манерами вгадувався легкий присмак гіркоти — так само запах лаймового квіту не міг приховати запаху гниття,— і це здалося Страйкові дивним, адже Джон Бристоу більшу частину свого часу танцював навколо неї.
— Чому Джона немає? — знову спитала леді Бристоу, не розплющуючи очей.
— Його затримали в офісі,— повторив Страйк.
— А, так. Так, ви казали.
— Леді Бристоу, я хотів би поставити вам кілька питань, і наперед прошу вибачення, якщо вони здаватимуться надто особистими чи неприємними.
— Коли проходиш через те, через що пройшла я,— тихо відповіла вона,— уже мало що здатне завдати болю. Називайте мене Івет.
— Дякую. Ви не проти, якщо я записуватиму?
— Ні, зовсім не проти,— озвалася вона і з тінню цікавості подивилася, як він дістає записник і ручку.
— Я хотів би почати, якщо ваша ласка, з того, як до вашої родини потрапила Лула. Коли ви її вдочеряли, ви щось знали про її походження?
Леді Бристоу, з безвільними руками на ковдрі, здавалася утіленням безпомічності й пасивності.
— Ні,— відповіла вона.— Я нічого не знала. Можливо, щось знав Алек, та коли й так, він нічого мені не казав.
— Чому ви думаєте, що ваш чоловік міг щось знати?
— Алек завжди вникав у все якнайглибше,— пояснила вона з легкою ностальгійною усмішкою.— Він, знаєте, був дуже успішним бізнесменом.
— Але вам він нічого не розповідав про першу Лулину сім’ю?
— О ні, він би ніколи цього не зробив,— Івет явно вважала подібне припущення дивним.— Розумієте, я хотіла, щоб вона була моя, тільки моя. Якби Алек щось і знав, він постарався б мене захистити. Я б не витримала думки про те, що хтось може прийти і заявити на неї права. Я вже втратила Чарлі й так сильно хотіла доньку... сама думка, що я можу її втратити...
Повернулася медсестра з двома чашками і тарілкою шоколадного печива на таці.
— Одна кава,— бадьоро сказала вона, ставлячи чашку на тумбочку біля Страйка,— і один ромашковий чай.
І знову потупала геть. Леді Бристоу приплющила очі. Зробивши ковток чорної кави, Страйк запитав:
— Але за рік до смерті Лула почала шукати своїх біологічних батьків?
— Саме так,— кивнула леді Бристоу з заплющеними очима.— Мені якраз діагностували рак.
Повисла пауза, за яку Страйк з тихим стукотом опустив чашку, а зі скверу крізь відчинене вікно долинув дитячий сміх.
— Джон і Тоні дуже, дуже на неї сердилися,— сказала леді Бристоу.— Вони вважали, що Лула не повинна шукати свою біологічну матір, коли я так сильно хворію. Коли пухлину виявили, вона вже дуже розрослася. Довелося одразу йти на хіміотерапію. Джон був дуже добрий: возив мене до лікарні й назад, сидів зі мною, коли я найбільше мучилася, і навіть Тоні виявляв увагу, але Лулу цікавило лише одне...— вона зітхнула і розплющила вицвілі очі, шукаючи обличчя Страйка.— Тоні завжди казав, що вона дуже зіпсута. Визнаю, це моя провина. Розумієте, я втратила Чарлі; я просто не могла стриматися з нею.
— Ви не знаєте, чи багато Лула дізналася про свою біологічну родину?
— Ні, боюся, не знаю. Думаю, вона розуміла, що мене це засмучує. Вона небагато мені розповідала. Я знала, що вона знайшла мати, бо там було стільки уваги з боку преси! Вона виявилася точно такою, як казав Тоні. Ніколи навіть не хотіла Лулу. Страшна, страшна жінка,— прошепотіла леді Бристоу.— Але Лула спілкувалася з нею. Мені весь той час робили хіміотерапію. Випало волосся...
Її голос затих. Страйк почувався варваром (як вона, мабуть, і хотіла), коли продовжив розпитувати:
— А що її біологічний батько? Вона не казала, чи дізналася щось про нього?
— Ні,— мляво відповіла леді Бристоу.— Я й не питала. У мене склалося враження, що вона покинула ті ідеї, коли знайшла ту жахливу матір. Я не хотіла обговорювати ці теми взагалі. Це було надто неприємно. Гадаю, вона це розуміла.
— Востаннє, коли ви бачилися, вона нічого не казала про біологічного батька? — знову спитав Страйк.
— О ні,— тихим голосом відповіла леді Бристоу.— Ні. То був, знаєте, не дуже довгий візит. Не встигла приїхати, як сказала мені, що ненадовго. Йшла на зустріч зі своєю подругою К’ярою Портер.
Відчуття, що з леді Бристою вчинили погано, повільно оповивало Страйка, мов хворобливий запах, який витав над нею — затхлий, насичений. Чимось вона нагадувала Рошель: хоч вони й були настільки несхожі, наскільки можуть бути несхожі двоє різних жінок, від обох тхнуло обуренням людей, яким не приділяли уваги, якими гребували.
— Ви пам’ятаєте, про що того дня говорили з Лулою?
— Ох, мені дали стільки знеболювального, самі розумієте. Я мала дуже серйозну операцію. Я мало що пам’ятаю.
— Але пам’ятаєте, що Лула до вас приходила? — спитав Страйк.
— О так,— кивнула вона.— Лула мене збудила, бо я спала.
— Не пригадаєте, про що ви говорили?
— Звісно ж, про мою операцію,— дещо різкувато відповіла леді Бристоу.— А потім — трохи про її старшого брата.
— Про її старшого...
— Чарлі,— жалісно промовила леді Бристоу.— Я розповіла їй про день, коли він загинув. Доти я взагалі не піднімала з нею цю тему. О, то був найжахливіший день у моєму житті.
Страйк легко міг уявити, як вона лежить, сонна, але від того не менш обурена, і силоміць утримує доньку біля себе, розповідаючи про свій біль і про мертвого сина.
— Звідки мені було знати, що я бачу її востаннє? — видихнула леді Бристоу.— Я й гадки не мала, що втрачу і другу дитину.
Її налиті кров’ю очі заповнилися вологою. Леді Бристоу моргнула, і по щоках сповзли дві великі сльози.
— Ви не могли б відчинити оту шухляду,— прошепотіла вона, вказуючи змарнілим пальцем на тумбочку,— і дати мені пігулки?
Страйк висунув шухляду і побачив усередині багато білих коробочок — різних розмірів, з різними етикетками.
— Котрі?..
— Давайте будь-які, вони всі однакові,— відповіла вона.
Страйк дістав одну коробку; на ній чітко було написано «Валіум». У шухляді було досить ліків, щоб десять разів зробити передозування.
— Дістаньте мені, будь ласка, кілька пігулок,— попросила вона.— Я прийму їх з чаєм, якщо він уже достатньо охолов.
Страйк подав їй пігулки і чашку; її руки тремтіли, і йому довелося підтримати блюдце; на думку недоречно спав священик, що дає причастя.
— Дякую,— прошепотіла леді Бристоу, знову влягаючись на подушки, поки він ставив чай на столик, і втупила у нього скорботні очі.
— Джон мені, здається, казав, що ви знали Чарлі?
— Знав,— відповів Страйк.— І ніколи не забував його.
— Ні, звісно ж, не забували. Він був чарівне дитя. Так усі завжди казали. Милий хлопчик, наймиліший з усіх. Дня не минає, щоб я за ним не сумувала.
За вікнами кричали діти й шелестіли дерева, а Страйк подумав: а який вигляд мала ця кімната зимового ранку кілька місяців тому, коли дерева стояли голі, а тут сиділа Лула Лендрі, і її прегарні очі, мабуть, споглядали фотографію Чарлі, поки її сонна від ліків мати розповідала його страшну історію?
— Я доти ніколи не говорила про це з Лулою. Хлопчики поїхали кататися на велосипедах. Ми чули, як закричав Джон і як потім почав лаятися і кричати Тоні...
Ручка Страйка досі не торкнулася паперу. Він дивився на обличчя присмертної, слухаючи її розповідь.
— Алек не дозволив мені дивитися, навіть не підпустив мене до кар’єру. Коли він сказав, що сталося, я зомліла. Я думала, що помру. Я хотіла померти. Я не розуміла, як Бог міг це допустити. Але з часом мені спало на думку, що я це все заслужила,— ніби здалеку мовила леді Бристоу, втупившись у стелю.— Я почала думала, чи не покарання це. Бо я надто їх любила. Ні в чому не могла відмовити. Чарлі, Алеку, Лулі. Я вирішила, що це мало бути покарання, бо інакше це було би просто неймовірно жорстоко, правда? Що я проходжу через це знову, і знову, і знову.
Страйк не мав відповіді. Вона просила про жалість, але він не міг жаліти її так, як вона, можливо, заслуговувала. Вона вмирала, оповита невидимими шатами мучеництва, виставляла перед ним свою безпорадність і пасивність, мов оздоби, і відчував він головно огиду.
— Я так сильно хотіла Лулу,— провадила леді Бристоу,— але не думаю, що вона колись... Вона була чарівна дівчинка. Така гарна. Для тієї дівчинки я була ладна на все. Але вона не любила мене так, як любили Чарлі й Джон. Можливо, було вже надто пізно. Можливо, ми надто пізно її взяли. Джон дуже ревнував, коли її привезли. Він так сумував за Чарлі! Але вони стали близькими друзями. Дуже близькими.
На паперовій шкірі її чола з’явилася крихітна зморшка.
— Тож Тоні помилявся.
— У чому помилявся? — тихо спитав Страйк.
Її пальці над ковдрою смикнулися. Вона ковтнула.
— Тоні вважав, що нам не слід брати Лулу.
— Чому ні? — спитав Страйк.
— Тоні ніколи не любив моїх дітей,— пояснила Івет Бристоу.— Мій брат — дуже жорсткий чоловік. Дуже холодний. Коли загинув Чарлі, він казав страшні речі. Алек його вдарив. То була неправда. Неправда — оте, що сказав Тоні.
Її молочні очі ковзнули по обличчю Страйка, і той ніби побачив проблиск жінки, якою вона колись була: трохи набридлива, трохи дитинна, чарівно залежна, ультра-жіночна істота, яку захищав і балував сер Алек, радий задовольнити кожну її забаганку.
— Що саме казав Тоні?
— Жахливі речі про Джона й Чарлі. Страшні. Я не хочу,— мляво вимовила вона,— навіть повторювати їх. А потім, почувши, що ми вдочеряємо дівчинку, він подзвонив Алеку і сказав, що нам не варто цього робити. Алек так розлютився,— прошепотіла вона.— Заборонив Тоні приходити до нас.
— Ви розповіли про все це Лулі, коли вона приходила того дня? — спитав Страйк.— Про Тоні, про те, що він казав, коли загинув Чарлі й коли ви її вдочеряли?
Вона ніби відчула докір.
— Я не пам’ятаю, що точно їй казала. Я щойно перенесла дуже серйозну операцію. Від ліків хотілося спати. Я тепер не можу точно пригадати, що казала...
Раптом леді Бристоу різко змінила тему:
— Той хлопчик нагадав мені Чарлі. Лулин бойфренд. Такий гарний хлопчик. Як його звати?
— Еван Дафілд?
— Так. Він, знаєте, нещодавно приходив до мене. Зовсім нещодавно. Не знаю точно... я втратила лік часу. Мені тепер дають стільки ліків... Але він до мене приходив. Так мило з його боку. Хотів поговорити про Лулу.
Страйк згадав запевнення Джона Бристоу, що його мати не знає, хто такий Дафілд, і подумав, що леді Бристоу могла гратися з сином у таку гру: прикидатися більш збентеженою, ніж насправді, щоб стимулювати в ньому потяг захищати її.
— Чарлі був би такий самий гарний, якби дожив. Може, став би співаком чи актором. Пам’ятаєте, як він любив грати на сцені? Мені було дуже шкода цього хлопчика Евана. Він тут у мене плакав. Казав, що думає, ніби вона знайшла іншого чоловіка.
— Що за інший чоловік?
— Співак,— непевно пояснила леді Бристоу.— Отой співак, що писав про неї пісні. Коли ти юна й гарна, то можеш бути дуже жорстокою. Мені було страшенно його шкода. Він сказав, що почувається винним. Я відповіла, що він ні в чому не винен.
— Чому він почувався винним?
— Бо не пішов за нею у квартиру. Бо не був поруч, не врятував її.
— Івет, а чи можемо ми знову поговорити про день перед Лулиною смертю?
Вона глянула з докором.
— Боюся, що нічого не пригадаю. Я вже все, що пам’ятала, вам розповіла. Я щойно вийшла з лікарні, було сама не своя. Мені дали стільки ліків, щоб не боліло.
— Я це розумію. Хотів лише дізнатися, чи пам’ятаєте ви, щоб того дня до вас заходив Тоні?
Пауза. Страйк побачив твердість на млявому обличчі.
— Ні, я не пригадую, щоб Тоні заходив,— нарешті сказала леді Бристоу.— Я знаю, що він каже, що був тут, але я не пам’ятаю, щоб він заходив. Мабуть, я спала.
— Він каже, що був у вас одночасно з Лулою,— сказав Страйк.
Леді Бристоу ледь помітно знизала делікатними плечима.
— Може, й був,— сказала вона,— але я цього не пам’ятаю.— Потім підвищила голос: — Тепер, коли брат знає, що я вмираю, він став до мене набагато люб’язніший. Часто заходить. Завжди каже, звісно, щось отруйне про Джона. Він так завжди робив. Але Джон зі мною завжди був такий добрий! Стільки всього робить для мене, поки я хворію... жоден син не мусить стільки робити. Це скоріше мала б робити Лула... але вона була зіпсута дівчинка. Я її любила, але вона була егоїстка. Така егоїстка!
— Отже, того дня, коли ви востаннє бачили Лулу...— почав Страйк, уперто повертаючись до основної теми, але леді Бристоу перебила його.
— Коли вона пішла, я дуже засмутилася,— сказала вона.— Дуже. Зі мною так завжди буває, коли згадаю Чарлі. Лула бачила, в якому я стані, але все одно пішла до подруги. Мені довелося прийняти пігулки, і я заснула. Ні, Тоні я не бачила. Нікого не бачила. Він може казати, що був тут, але я нічого не пам’ятаю, аж поки Джон з вечерею на таці не збудив мене. Джон був сердитий. Насварив мене.
— Чому це?
— Він вважає, що я приймаю забагато ліків,— тоном маленької дівчинки пояснила леді Бристоу.— Я знаю, що бідолашний Джон бажає мені всього найкращого, але він просто не розуміє... не здатен... У моєму житті було стільки болю! Він того вечора дуже довго сидів біля мене. Ми говорили про Чарлі. До пізньої ночі. І поки ми говорили,— тут її голос упав до шепоту,— саме тоді, коли ми говорили, Лула впала... впала з балкона... І Джонові наступного ранку довелося повідомляти мені цю новину. На світанку до нас приїхала поліція. Він зайшов до спальні, щоб мені сказати, і...
Вона ковтнула й похитала головою — млява, ледь жива.
— Я знаю, що саме через це і повернувся рак. Людина не може витримати стільки болю.
У неї почав заплітатися язик. Скільки ж валіуму вона встигла прийняти, подумав Страйк. Леді Бристоу сонно заплющила очі.
— Івет, ви не проти, якщо я скористаюся вашою вбиральнею? — попросив Страйк.
Вона сонно кивнула.
Страйк піднявся і швидко й на диво тихо як на такого здорованя зайшов у гардеробну.
Там було повно дверцят червоного дерева, що сягали стелі. Страйк відчинив одні й зазирнув усередину, дивлячись на набиті сукнями й пальтами вішаки, на полиці з сумками й капелюхами над ними, вдихаючи задавнений запах старого взуття й тканини; попри очевидну коштовність умісту, шафа нагадувала стару комісійну крамницю. Він нечутно відчиняв одні за одними дверцята, аж поки з четвертого разу не знайшов на верхній полиці кілька нових сумок, усі різного кольору.
Страйк узяв блакитну, нову, блискучу. Ось логотип «GS», ось підкладка на змійці. Він ретельно обмацав сумку і повернув на місце.
Наступною взяв білу: підкладку прикрашав стилізований африканський малюнок. Страйк знову обмацав усе. Потім розстебнув змійку підкладки.
Як і описувала К’яра, в руках у нього опинився шарф з металевими краями, і стало видно грубі зрізи білої шкіри всередині. Нічого не було видно, але Страйк придивився пильніше і побачив краєчок чогось блакитного, що стирчало з-під прямокутної обтягнутої тканиною картонки, завдяки якій сумка тримала форму. Піднявши картонку, Страйк побачив під нею складений блакитний папірець, списаний неакуратним почерком.
Страйк швидко поклав сумку назад на полицю, запхавши підкладку всередину, й зі внутрішньої кишені піджака дістав прозорий поліетиленовий пакет, у який поклав блакитний папірець, розгорнутий, але непрочитаний. Він зачинив дверцята червоного дерева і почав відчиняти інші. За передостанніми знайшовся сейф з цифровою клавіатурою.
Страйк дістав з кишені інший пакет, надягнув на руку і почав натискати кнопки, та не встиг закінчити, бо почув з кімнати якийсь рух. Поспішно запхавши зібганий пакет назад у кишеню, він якнайтихіше зачинив дверцята, вийшов з гардеробної і побачив медсестру, що схилилася над Івет Бристоу. Почувши його, жінка озирнулася.
— Не ті двері,— пояснив Страйк.— Думав, що це ванна кімната.
І він увійшов до маленької ванної, замкнувся і, перш ніж змити воду й відкрутити крани, щоб медсестра нічого не запідозрила, прочитав останню волю й заповіт Лули Лендрі, написаний на добутому в матері папері й засвідчений Рошель Оніфаде.
Коли він повернувся до спальні, Івет Бристоу досі лежала з заплющеними очима.
— Вона спить,— м’яко пояснила медсестра.— Вона багато спить.
— Так,— озвався Страйк, у якого кров гупала у вухах.— Будь ласка, коли вона прокинеться, перекажіть, що я попрощався. Мені час іти.
Вони разом рушили коридором.
— Леді Бристоу здається дуже хворою,— промовив Страйк.
— О так, вона дуже хвора,— відповіла медсестра.— Може щомиті померти. Дуже слаба.
— Здається, я забув свій...— непевно мовив Страйк, зайшов у жовту кімнату, став так, щоб медсестра не бачила, і поклав слухавку телефону на місце.
— Ой, ось він! — вигукнув Страйк і вдав, що бере щось маленьке і кладе в кишеню.— Дуже дякую за каву.
Уже поклавши руку на дверну клямку, він розвернувся до медсестри.
— Її залежність від валіуму прогресує, так? — спитав він.
Нічого не підозрюючи, медсестра довірливо й терпляче усміхнулася.
— Так, але тепер вона їй уже не зашкодить. Але щоб ви знали,— додала вона,— я тим лікарям скажу все, що думаю, їй, судячи з ярличків на коробках, аж троє лікарів його виписували багато років поспіль.
— Дуже непрофесійно,— погодився Страйк.— Ще раз дякую за каву. До побачення!
Він, вихопивши з кишені мобільний, побіг сходами вниз у такому піднесеному настрої, що не дивився під ноги. І коли завертав на новий проліт, то аж зойкнув від болю, бо протез поїхав зі сходинки; коліно підвернулося, і він гримнувся з висоти шістьох сходинок і приземлився зі страшним болем у суглобі й у куксі — ніби рана щойно затягнулася, і рубцева тканина досі загоювалася.
— Чорт. Чорт!
— Ви не забилися? — закричала медсестра, дивлячись на нього з-за поруччя з комічно перевернутим обличчям.
— Усе добре! Добре! — гукнув Страйк.— Я посковзнувся! Не хвилюйтеся! Чорт, чорт, чорт,— стогнав він пошепки, поки піднімався, тримаючись за балясину, бо боявся опертися на протез.
Він покульгав униз, максимально спираючись на поруччя; проплигав фойє, повиснув на масивних вхідних дверях, вибираючись на ґанок.
Удалині блакитно-синьою вервечкою зникали діти, повертаючись до школи обідати. Страйк постояв, опираючись на теплу цеглу, лаючись і не знаючи, яку шкоду собі заподіяв. Боліло страшенно, шкіра, і так уже запалена, здається, луснула; її пекло під гелевою прокладкою, яка мала захищати куксу, і сама думка про те, щоб пішки йти до метро, була болісна.
Страйк сів на сходинку і викликав таксі, після чого зробив ще кілька дзвінків — Робін, тоді Вордлу, потім до офісу фірми «Лендрі, Мей і Патерсон».
З-за рогу виїхав чорний кеб. Уперше Страйкові подумалося, що ці поважні чорні автівки схожі на мініатюрні катафалки. Він підхопився і покульгав тротуаром, а боліло дедалі дужче.