Кувала Зозуля

1

— Я собі гадав,— повільно промовив Ерик Вордл, дивлячись на заповіт у поліетиленовому пакеті,— що ти спершу хотів би це показати своєму клієнту.

— Показав би, але він у Раї,— відповів Страйк,— а справа нагальна. Кажу ж тобі, я хочу не допустити ще двох убивств. Вордле, ми тут маємо справу з маніяком.

Він аж пітнів від болю. Сидячи на сонечку біля вікна у «Пір’ї» і спонукаючи поліціянта до дії, Страйк усе думав, що, падаючи зі сходів у будинку Івет Бристоу, міг вивернути коліно чи зламати ту частину кістки, що лишалася в куксі. Він не хотів роздивлятися ногу в кебі, який зараз чекав на нього біля тротуару. Лічильник жер аванс, який видав Страйкові Бристоу, а решти грошей за справу він уже не побачить, бо сьогодні відбудеться арешт — хай тільки Вордл нарешті встане.

— Погоджуюся, це могло б стати мотивом...

— Могло б? — перепитав Страйк.— Могло б? Усього-на-всього десять мільйонів «могли б» стати мотивом? Та чорт забирай...

— ...але мені потрібні докази, які я зможу показати в суді, а ти мені таких не надав.

— Я тобі щойно сказав, де їх шукати! Хіба досі я помилявся? Я тобі казав, що є бісів заповіт, і ось,— Страйк тицьнув пальцем у пакет,— ось він, щоб його, той заповіт. Добувай ордер!

Вордл потер своє красиве обличчя так, ніби у нього болів зуб, і насупився, дивлячись на заповіт.

— Господи Ісусе,— не витримав Страйк,— та скільки ще разів казати? Тенсі Бестиґі була на балконі й чула, як Лендрі сказала, що вже все зробила!..

— Друже, ти тут ступаєш по дуже тонкому льоду,— попередив Вордл.— Захист рубає на капусту тих, хто бреше підозрюваним. Коли Бестиґі дізнається, що ніяких фото немає, він усе заперечуватиме.

— Хай заперечує. Жінка підтвердить. Вона так чи так дозріла, щоб розповісти. Але якщо ти, Вордле, такий тюхтій, що боїшся починати,— сказав Страйк, відчуваючи, як по спині котиться холодний піт, а залишки правої ноги пече вогнем,— і ще хтось, близький до Лендрі, загине, я піду просто до клятої преси. Скажу їм, що розповів тобі все, що знав, що ти мав усі шанси зупинити вбивцю. Зароблю грошей, продавши права на цю історію, а ти за мене перекажеш ці слова Карве-ру. Ось,— він підсунув до Вордла клапоть паперу, на якому нашкрябав кілька шестизначних номерів.— Спробуй спершу оці. А тепер добувай уже ордер.

Він підсунув до Вордла заповіт і зліз із високого дзиґлика. Йти від пабу до таксі було нестерпно. Що більше він тиснув на праву ногу, то сильніший ставав біль.

Робін з першої години дзвонила Страйкові що десять хвилин, але він не брав слухавки. Вона знову подзвонила, коли він піднімався — з величезними складнощами — металевими сходами до офісу, допомагаючи собі руками. Вона почула рингтон на сходах і вибігла з офісу.

— Ось ти де! Я тобі дзвоню й дзвоню, тут купа... Що з тобою?

— Яв нормі,— збрехав Страйк.

— Ні, ти... Що з тобою сталося?

Вона вибігла на сходи йому назустріч. Страйк був білий, пітний і, на думку Робін, вигляд мав такий, ніби його зараз знудить.

— Ти що — п’яний?

— Та не п’яний я! — огризнувся Страйк.— Я... вибач, Робін. Мені дуже боляче. Мені просто треба сісти.

— Що сталося? Дай-но тобі...

— Я сам. Нічого. Я впораюся.

Підтягуючись на руках, він дістався дверей офісу і важко покульгав до старого дивана. Коли він упав на нього всією вагою, Робін, як їй здалося, почула, що всередині щось зламалося. «Треба буде купити новий»,— подумала вона, а потім згадала: «Але ж я йду».

— Що сталося? — спитала вона.

— Впав зі сходів,— відповів Страйк трохи задихано; пальта він так і не зняв.— Як повний лох.

— З яких сходів? Що трапилося?

Притлумлюючи біль, Страйк усміхнувся на її вираз обличчя: водночас і наляканий, і збуджений.

— Робін, я ні з ким не бився. Просто посковзнувся.

— А, розумію. Ти трохи.... трохи блідий. Ти впевнений, що нічого серйозно не пошкодив? Я можу викликати таксі — можливо, тобі треба до лікаря.

— В цьому немає потреби. У нас тут ще є знеболювальне?

Робін принесла йому води й парацетамолу. Страйк випив ліки, витягнув ноги, скривився від болю і спитав:

— А ти що тут робила? Грем Гардакр надіслав тобі фото?

— Так,— відповіла вона і швидко підійшла до монітора.— Ось.

Поводивши й клацнувши мишкою, Робін відкрила фото лейтенанта Джони Аджимена.

Мовчки вони роздивлялися обличчя парубка, чию беззаперечну красу не псували великі вуха, що їх він отримав у спадок від батька. Червоно-чорно-золотий однострій личив йому. Його усмішка була трохи крива, вилиці — високі, нижня щелепа — квадратна, темна шкіра мала червонуватий відтінок, мов свіжозапарений чай. Його оточувала аура безтурботного шарму, який мала і Лула Лендрі,— чогось невизначеного, через що всі очі затримувалися на її фотографіях.

— Він схожий на неї,— притишено мовила Робін.

— Так, схожий. Щось ще було тут без мене?

Робін негайно підібралася.

— О Боже, так... Півгодини тому дзвонив Джон Бристоу, казав, що не може до тебе додзвонитися, а ще тричі телефонував Тоні Лендрі.

— Я підозрював, що він це зробить. Що він сказав?

— Він був цілковито... першого разу він попростив тебе, а коли я сказала, що тебе немає на місці, повісив слухавку, не встигла я продиктувати твій мобільний. Другого разу заявив, що ти маєш негайно йому подзвонити, але знову кинув слухавку, не дослухавши, що тебе досі немає. А от третього разу — о, тут він був дико розлючений. Горлав на мене.

— Сподіваюся, нічого образливого він тобі не сказав,— насупився Страйк.

— Ні. Нічого образливого для мене — тільки для тебе.

— Що саме він казав?

— Сенсу там було небагато, але він назвав Джона Бристоу «тупорилим», а далі поскаржився, що Елісон пішла, і це, вочевидь, було пов’язано з тобою, бо він кричав, що подасть на тебе позов у суд, щось про наклеп і таке інше.

— Елісон пішла з роботи?

— Так.

— А він не казав, куди вона... ох, ну звісно, не казав, звідки йому знати? — закінчив Страйк, звертаючись не так до Робін, як до себе.

Він глянув на годинник. Схоже, його дешевий годинник теж ударився під час падіння, бо показував п’ятнадцять хвилин на першу.

— Котра година?

— За десять п’ята.

— Уже?

— Так. Тобі щось потрібно? Я можу трохи затриматися.

— Ні. Мені треба, щоб ти пішла.

Його тон був такий, що, замість потягнутися по тренч і сумочку, Робін уклякла на місці.

— А що має статися?

Страйк обмацував ногу під коліном.

— Нічого. Просто ти останнім часом затримуєшся на роботі. Упевнений, що Метью буде радий побачити тебе раніше.

Поправити протез крізь холошу штанів не виходило.

— Робін, прошу, йди,— мовив він, звівши очі.

Вона завагалася, тоді взяла сумочку і тренч.

— Дякую,— кивнув Страйк.— Побачимося завтра.

Вона вийшла. Страйк чекав, коли кроки Робін затихнуть на сходах, щоб закасати холошу, але не почув нічого. Скляні двері відчинилася, і Робін зазирнула у приміщення.

— Ти на когось чекаєш,— промовила вона, тримаючись за двері.— Так?

— Можливо,— погодився Страйк.— Але це не має значення.

Він змусив себе усміхнутися у відповідь на напружений, нервовий вираз її обличчя.

— Не хвилюйся за мене.

Її обличчя лишалося напруженим, і тоді Страйк додав:

— Я в армії трохи займався боксом.

Робін майже розсміялася.

— Так, ти казав.

— Казав? Коли?

— Кілька разів казав. Отого вечора, коли... ну...

— А. Так. Ну, я не збрехав.

— Але на кого ти...

— Метью мені не подякує, якщо я розповім. Іди додому, Робін. Побачимося завтра.

Цього разу вона пішла, хоч і неохоче. Страйк почекав, поки зачиняться вхідні двері, тоді закасав холошу штанів, відчепив протез і оглянув набрякле коліно й кінець кукси, запалений, у синцях. Страйк не знав точно, якої шкоди собі заподіяв, але можливості звернутися до спеціаліста сьогодні не було.

Тепер він майже шкодував, що не попросив Робін принести йому щось поїсти. Незграбно, тримаючись то за стіл, то за шафу, то за диван, щоб не впасти, він спромігся запарити собі чаю. Пив його, сидячи на стільці Робін, і з’їв півпакета печива, все роздивляючись обличчя Джони Аджимена. Парацетамол майже не притишив болю в нозі.

Доївши печиво, Страйк перевірив мобільний. Було багато пропущених дзвінків від Робін і два — від Джона Бристоу.

З тих трьох людей, на яких чекав сьогодні у своєму офісі Страйк, Бристоу був найбажанішим гостем. Якщо поліція хотіла конкретних доказів того, що мало місце вбивство, то лише його клієнт — хай навіть Бристоу того не усвідомлював — міг їх надати. А якщо прийде Тоні Лендрі чи Елісон Кресвелл, доведеться просто... тут Страйк пирхнув у тиші офісу, бо на думку йому спав вираз «думати на ходу».

Настала шоста година, тоді шоста тридцять, але у дзвоник унизу ніхто не дзвонив.

Страйк втер у куксу крем і прикріпив протез. Боліло нестерпно. Він покульгав до кабінету, хрякаючи від болю, упав у крісло і, здавшись, знову зняв штучну ногу, а тоді похилив голову на руки, плануючи лише дати трохи відпочити утомленим очам.

2

Кроки на металевих сходах. Страйк аж підскочив, не знаючи, проспав п’ять хвилин чи всі п’ятдесят. Хтось постукав у скляні двері.

— Заходьте, відчинено! — закричав Страйк. Глянув, чи непристебнутий протез заховано холошею штанів.

На превелике полегшення, до кімнати увійшов Джон Бристоу, який моргав за товстими скельцями окулярів і загалом здавався знервованим.

— Привіт, Джоне. Заходьте, сідайте.

Бристоу рушив просто до нього. Його обличчя пішло плямами, сам він кипів гнівом так само, як у день, коли Страйк відмовився братися за справу. Він схопився за спинку запропонованого стільця.

— Я казав вам,— вимовив він, тицяючи у Страйка кістлявим пальцем, а рум’янець то набігав на його худе обличчя, то відступав,— я вам чітко казав, що не хочу, щоб ви бачилися з моєю матір’ю без мене!

— Так, Джоне, ви казали, але...

— Вона неймовірно засмучена. Не знаю, що ви їй наговорили, але по обіді вона дзвонила мені й плакала!

— Дуже прикро це чути. Вона не була проти моїх питань, коли...

— Вона в жахливому стані! — закричав Бристоу, виблискуючи передніми зубами.— Як ви посміли йти до неї без мене? Як ви посміли?

— Бо я вам, Джоне, казав після похорону Рошель: я вважаю, що ми маємо справу з убивцею, який може вбити знову,— відповів Страйк.— Ситуація небезпечна, і я хочу, щоб вона закінчилася.

— Хочете, щоб закінчилася? А я, по-вашому, як почуваюся? — закричав Бристоу, і його голос зламався, перетворившись на фальцет.— Ви хоч уявляєте, скільки шкоди заподіяли? Моя мама в розпачі, моя дівчина зникла, і Тоні покладає провину за це на вас! Що ви зробили Елісон? Де вона?

— Не знаю. Ви їй не дзвонили?

— Вона не бере слухавки. Що в біса відбувається? Я весь день ганяюся за привидом, а коли повертаюся...

— За привидом? — перепитав Страйк, соваючи ногою, щоб протез не упав.

Бристоу всівся у крісло навпроти нього, важко дихаючи і мружачись на Страйка, за спиною якого лилося у вікно проміння яскравого вечірнього сонця.

— Хтось,— із люттю почав Бристоу,— подзвонив сьогодні вранці моїй секретарці й прикинувся дуже важливим клієнтом з Рая, який попросив про невідкладну зустріч. Я поїхав у ту далечінь і дізнався, що його немає у країні й ніхто мені не дзвонив. Ви не могли б,— додав він, піднімаючи руку до очей,— опустити жалюзі? Нічого не бачу.

Страйк потягнув за шнурок, і жалюзі з клацанням опустилися, зануривши кімнату у прохолодний смугастий морок.

— Дуже дивна історія,— погодився Страйк.— Можна подумати, що вас хотіли виманити з міста.

Бристоу не відповів. Він злісно дивився на Страйка, важко дихаючи.

— З мене годі,— різко мовив він.— Я припиняю це розслідування. Можете лишити собі ті гроші, що я дав. Мені треба думати про маму.

Страйк дістав з кишені мобільний, натиснув кілька кнопок і поклав собі на коліна.

— І ви не хочете дізнатися, що я знайшов у гардеробній вашої матері?

— Ви... ви заходили у мамину гардеробну?

— Так. Хотів зазирнути у ті новісінькі сумочки, що їх Лула отримала у день смерті.

Бристоу почав затинатися:

— Ви... ви...

— Сумочки мають змінну підкладку. Чудернацька ідея, правда? Й от під підкладкою білої сумочки знайшовся заповіт, написаний Лулиною рукою на блакитному папері вашої матері й засвідчений Рошель Оніфаде. Я передав його поліції.

У Бристоу відпала щелепа. Кілька секунд він не міг вимовити ані слова. Потім прошепотів:

— Заповіт... і що там було?

— Що вона лишає все, що має, своєму братові, лейтенанту Джоні Аджимену з Корпусу королівських інженерів.

— Джоні... хто це?

— Вийдіть і подивіться на монітор комп’ютера у сусідній кімнаті. Там фото.

Бристоу підвівся і, мов сновида, рушив до комп’ютера у приймальні. Страйк бачив, як засвітився екран, коли Бристоу поворушив мишкою. З монітора засяяло вродливе обличчя Аджимена — сардонічна усмішка, ідеальний парадний однострій.

— О Боже мій,— вимовив Бристоу.

Він повернувся до Страйка й опустився у крісло, роззявивши рота.

— Я... повірити не можу.

— Саме цього чоловіка зафіксували камери спостереження,— сказав Страйк,— коли він біг з місця злочину по смерті Лули. До від’їзду він жив у Клеркенвеллі зі своєю матір’ю-вдовою. Саме тому за двадцять хвилин він пробіг по Теобальдс-роуд. Він біг додому.

Бристоу гучно втягнув повітря.

— Всі казали, що я марю! — майже закричав він.— Але я зовсім не марив!

— Ні, Джоне, ви не марили,— підтвердив Страйк.— Зовсім не марили. Ви просто хворий на всю голову.

З-за затуленого вікна долинав гамір Лондона, завжди живого — гуркіт, гарчання, галас людей і машин. У кімнаті не чулося жодних звуків, крім нерівного дихання Бристоу.

— Перепрошую? — з надмірною ґречністю перепитав він.— Як ви на мене сказали?

Страйк посміхнувся.

— Я сказав, що ви хворий на всю голову. Ви вбили сестру, її смерть зійшла вам з рук, і тут ви просите мене провести повторне розслідування.

— Ви... ви ж це не серйозно?

— О, дуже серйозно. Мені від самого початку було очевидно, що найбільше виграєте від смерті Лули саме ви, Джоне. Десять мільйонів, щойно ваша мама віддасть Богу душу. Не абищо, авжеж? Тим паче, що ви навряд чи маєте щось, крім зарплатні, скільки б не розповідали про свій трастовий фонд. Акції «Албрису» нині не варті паперу, на якому надруковані, так?

Довгу хвилю Бристоу витріщався на нього; потім, сівши пряміше, глянув на складену розкладачку в кутку.

— З вуст фактично безхатька, який живе в офісі, це сміховинна заява,— голос Бристоу звучав спокійно, насмішкувато, але його дихання ненормально пришвидшилося.

— Я знаю, що грошей у вас більше, ніж у мене,— відповів Страйк.— Але, як ви правильно зауважили, це ще нічого не означає. І мушу сказати, я поки що не опустився до того, щоб цупити у клієнтів. А ви скільки грошей Конвея Оутса поклали в кишеню, перш ніж Тоні здогадався?

— О, то я ще й крадій? — ненатурально засміявся Бристоу.

— Гадаю, що так,— відповів Страйк.— Не скажу, що мене це обходить. Мені байдуже, чи ви убили Лулу, щоб повернути гроші, які поцупили, чи захотіли її мільйонів, чи зненавиділи її до глибини душі. А от суду це буде цікаво. Там обожнюють з’ясовувати мотиви.

Коліна Бристоу почали смикатися вгору-вниз.

— Ви навіжений,— сказав він, знову силувано засміявшись.— Знайшли заповіт, у якому вона все лишає не мені, а тому чоловікові,— він тицьнув у бік приймальні, де дивився фотографію Джони.— Сказали мені, що саме той чоловік ішов до квартири Лули під камерами у ніч, коли вона упала і на смерть розбилася, і який пізніше бігом тікав від її квартири. А звинувачуєте мене. Мене.

— Джоне, ви ще до того, як прийти до мене, знали, що на камерах спостереження Джона. Вам розповіла Рошель. Вона була у «Вашті», коли Лула дзвонила Джоні й домовлялася про нічну зустріч, і засвідчила, що Лула все лишила йому. Вона прийшла до вас, усе розповіла і почала шантажувати. Вона хотіла грошей на квартиру і дорогий одяг, а натомість пообіцяла тримати язика за зубами і не казати, що Лулин спадкоємець — то не ви. Рошель не розуміла, що ви вбивця. Вона думала, що з вікна Лулу штовхнув Джона. Ще й сильно образилася після того, як побачила заповіт, у якому її не згадали, і як Лула просто покинула її у крамниці в останній день свого життя,— тож Рошель було байдуже, що вбивця гуляє на волі. Аби гроші давали.

— Це повна маячня. Ви здуріли.

— Ви все робили, щоб я не знайшов Рошель,— провадив Страйк так, ніби й не чув слів Бристоу.— Прикинулися, що

не знаєте її імені й де вона мешкає; не вірили, коли я сказав, що вона може допомогти в розслідуванні, прибрали її фото з Лулиного ноутбука, щоб я не знав, яка вона зовні. Так, вона могла просто вказати мені пальцем на чоловіка, на якого ви намагалися повісити вбивство, але з іншого боку, вона також знала, що є заповіт, який позбавляє вас спадку, а вашою головною метою було приховати факт існування цього заповіту, поки ви не знайдете і не знищите його. Є певна іронія в тому, що весь цей час він лежав у гардеробній вашої матері. Та навіть якби ви його знищили, Джоне, що тоді? Наскільки вам було відомо, Джона знав, що є Лулиним спадкоємцем. І був ще один свідок, який бачив заповіт, хоч ви про це навіть не здогадувалися: Бріоні Радфорд, візажистка.

Страйк бачив, як Бристоу швидко облизнув губи. Він відчував страх юриста.

— Бріоні не хоче визнавати, що копирсалася в Лулиних речах, але вона бачила заповіт у неї в квартирі, коли Лула ще не встигла його сховати. Проте Бріоні має дислексію. «Джона» вона прочитала як «Джон». Вона пов’язала це зі словами К’яри про те, що Лула все лишає братові, й вирішила нікому не казати, що нишком прочитала заповіт, бо гроші в кожному разі діставалися вам. Вам, Джоне, часом неймовірно щастило. Але я розумію, яким чином — у хворій уяві типу вашої — могла з’явитися думка, що найкращий вихід — це зробити з Джони вбивцю. Якби йому присудили довічне, не мало б значення, чи спливе колись заповіт і чи знає про нього він або хтось ще, бо гроші знову ж таки дістануться вам.

— Дурня,— видихнув Бристоу.— Нащо ви стали детективом, писали б фантастику, Страйку. У вас немає й тіні доказу того, що ви тут верзете...

— Є,— перебив його Страйк, і Бристоу негайно замовк; навіть у темряві було видно, як він зблід.— Зйомка з камери спостереження.

— На тих кадрах Джона Аджимен тікає з місця злочину, як ви щойно самі визнали!

— На камеру потрапив ще один чоловік.

— Отже, він мав спільника — щоб стояв на варті.

— От мені цікаво, яку хворобу припише вам захист, Джоне? — м’яко спитав Страйк.— Нарцисизм? Комплекс бога? Ви вважаєш себе просто недоторканним, так, генієм, на тлі якого інші люди — мавпи? Другий чоловік на плівці не був Джониним спільником, не стояв на варті, не крав машин. Він навіть не був чорний. То білий чоловік у чорних рукавичках. Ви.

— Ні,— відповів Бристоу. Це коротке слово аж бриніло панікою; тоді з майже видимим зусиллям він повернув на своє обличчя презирливий вираз.— Як це міг бути я? Я був у Челсі з мамою. Вона вам сама казала. І Тоні мене там бачив. Я був у Челсі.

— Ваша мама — інвалід із залежністю від валіуму і проспала більшу частину того дня. Ви повернулися до Челсі не раніше, ніж убили Лулу. Гадаю, пізно вночі ви прийшли до материної кімнати, перевели годинник і збудили її, вдаючи, що час вечеряти. Ви маєте себе за кримінальний талант, Джоне, але такі речі робили вже мільйон разів — хоч і не з такою легкою жертвою. Ваша мати заледве знає, який день надворі, стільки у неї в крові опіатів.

— Я весь день був у Челсі,— повторив Бристоу, смикаючи коліном.— Весь день, тільки один раз вийшов до офісу по документи.

— Кофту з каптуром і рукавички ви добули у квартирі на поверх нижче. Саме вони на вас на зйомці з камери спостереження,— провадив Страйк, не зважаючи на його слова,— і то велика помилка з вашого боку. Та кофта унікальна, єдина на світі така; її пошив спеціально для Дібі Макка Ґі Соме. Добути її можна було лише у квартирі під Лулиним помешканням, тож ми знаємо, що ви були там.

— У вас немає жодних доказів,— заявив Бристоу.— Я чекаю на докази.

— Звісно ж, чекаєте,— просто відповів Страйк.— Безневинна людина не сиділа б тут і не слухала б мене. Вона б уже пішла геть. Але не хвилюйтеся. Докази у мене є.

— Немає,— хрипко озвався Бристоу.

— Мотив, засоби, можливість, Джоне. У вас були всі три складові. Почнімо спочатку. Ви не заперечуєте, що з самого ранку пішли до Лули...

— Звісно, що ні...

— ...бо є свідки, які бачили вас там. Але я не думаю, що Лула давала вам контракт із Соме, завдяки якому ви потрапили до її квартири. Гадаю, ви його десь поцупили. Вілсон вас пропустив, і за кілька хвилин ви вже влаштували з Лулою скандал під її квартирою. Прикинутися, що цього не було, у вас не вийшло, бо це чула прибиральниця. На щастя для вас, Лещинка погано знає англійську, тож вона підтвердила вашу версію подій: що ви розлютилися, бо Лула повернулася до свого хлопця, нахлібника й наркомана. Але я гадаю, що насправді ви посварилися через те, що Лула відмовилася давати вам гроші. Всі її розумні друзі казали, що ви дуже дбали про її статки, але того дня вам, мабуть, настільки потрібна була подачка, що ви отак до неї вдерлися і почали скандалити. Що — Тоні помітив нестачу на рахунку Конвея Оутса? Треба було терміново докласти грошей?

— Безпідставні умовиводи,— заявив Бристоу, смикаючи колінами.

— Подивимося, наскільки безпідставні, коли дійде до суду,— сказав Страйк.

— Я ніколи не заперечував того, що ми з Лулою посварилися.

— А коли вона відмовилася виписати чек і зачинила двері у вас перед носом, ви спустилися на поверх нижче — і виявили другу квартиру відчиненою. Вілсон з майстром з охоронної компанії роздивлялися сигналізацію, Лещинка теж десь щось робила — мабуть, пилососила, бо двоє чоловіків не почули, як ви пробралися за їхніми спинами у коридор. Ризику, власне, було небагато. Якби вони озирнулися і побачили вас, ви б могли вдати, ніби хочете подякувати Вілсону, що той вас впустив. Поки вони займалися сигналізацією, ви перетнули коридор і заховалися десь у великій квартирі. Там повно місця. Порожні шафи. Простір під ліжком.

Бристоу в безмовному запереченні хитав головою. Страйк провадив тим самим буденним тоном:

— Ви, мабуть, чули, як Вілсон казав Лещинці, що код сигналізації — один-дев’ять-шість-шість. Лещинка, Вілсон і майстер пішли, а квартира лишилася повністю до ваших послуг. На жаль, Лула вже покинула будівлю, тож ви не могли повернутися нагору і змусити її дати вам грошей.

— Суцільні фантазії,— заявив юрист.— Я зроду не заходив до другої квартири. Я пішов від Лули, зазирнув до офісу, щоб узяти документи...

— ...в Елісон — ви ж наче так мені сказали, коли ми вперше обговорювали події того дня? — спитав Страйк.

На худій шиї Бристоу знову зацвіли рожеві плями. На мить завагавшись, він прочистив горло і мовив:

— Я точно не пам’ятаю, чи у неї,— тільки пам’ятаю, що це було дуже швидко. Я хотів чимшвидше повернутися до мами.

— Як гадаєте, Джоне, яке враження це справить на суд, коли Елісон встане і скаже присяжним, що ви попросили її збрехати для вас? Перед нею ви зіграли роль згорьованого брата, потім запросили її на вечерю, і сердешна дурепа так зраділа можливості постати перед Тоні як жінка, яку бажають, що погодилася. За кілька побачень ви умовили її сказати, що вона бачила вас в офісі вранці напередодні Лулиної смерті. Елісон вирішила, що ви просто нервуєте, занадто переймаєтеся, так? Була певна, що на решту дня ви вже маєте залізне алібі від її коханого Тоні. Вона вирішила, що нестрашно трохи безневинно збрехати, щоб вас заспокоїти. Але того дня, Джоне, Елісон не було в офісі, й вона не могла дати вам жодних документів. Кипріян відіслав її до Оксфорда шукати Тоні. Ви почали нервувати після похорону Рошель, коли зрозуміли, що мені це відомо, так?

— Елісон не дуже розумна,— повільно сказав Бристоу, неусвідомлено потираючи руки, ніби миючи їх, і смикаючи колінами.— Мабуть, вона переплутала дні. Неправильно мене зрозуміла. Я ніколи не просив її казати, ніби вона бачила мене в офісі. Її слово проти мого. Мабуть, то вона просто мститься, бо ми розійшлися.

Страйк засміявся.

— О так, Джоне, вона вас покинула. Потому як моя асистентка подзвонила вам уранці, щоб виманити до Рая...

— Ваша асистентка?

— Звісно, що вона; я ж не хотів, щоб ви мені завадили обшукувати квартиру вашої матері, так? Елісон допомогла нам, надавши ім’я клієнта. Розумієте, я їй подзвонив і все розповів, включаючи те, що маю докази, що Тоні спить з Урсулою Мей і що вас скоро арештують за убивство. Це переконало Елісон у тому, що їй потрібен новий хлопець і нова робота. Сподіваюся, вона поїхала в Сассекс до матері — я рекомендував їй вчинити саме так. Ви тримали Елісон біля себе, бо це ваше алібі, а ще тому, що вона могла дізнаватися думку Тоні, якого ви боїтеся. Але останнім часом я почав непокоїтися, що вам з неї вже нема користі, а отже, вона теж може впасти десь із великої висоти.

Бристоу спробував презирливо засміятися, але сміх вийшов штучний, порожній.

— Отже, виходить, що ніхто не бачив, як ви того ранку заходили до офісу по документи,— провадив Страйк.— Бо ви ховалися у будинку номер вісімнадцять на Кентигерн-Гарденз.

— Мене там не було. Я був у Челсі, в мами,— заявив Бристоу.

— Не думаю, що на той момент ви планували вбити Лулу,— мовив Страйк, не зважаючи на нього.— Ви, мабуть, просто хотіли знову до неї причепитися, коли повернеться. В офісі на вас не чекали, бо знали, що ви працюєте з дому, складаєте товариство хворій матері. В холодильнику була їжа, ви знали, як заходити і виходити так, щоб не вмикалася сигналізація. Вам добре було видно вулицю, тож якби прибув почет Дібі Макка, ви мали б достатньо часу, щоб вийти, спуститися вниз і сплести там казочку про те, що довелося сидіти у квартирі сестри. Єдину проблему становила можливість доставки до квартири; але величезний букет троянд прибув, а вас так і не помітили, еге ж? Гадаю, що саме тоді у вашій голові зародилася думка про вбивство — поки ви сиділи сам-один у величезній квартирі, серед розкошів. Ви, мабуть, почали уявляти, як добре буде, якщо Лула — яка, ви були певні, не лишила заповіту — помре. Ви точно знали, що ваша хвора мама буде набагато м’якша, надто через те, що в неї лишитеся тільки ви. Останнє вже було добре, так, Джоне? Думка про те, що нарешті ви будете єдиною дитиною? І вас уже ніколи не покинуть заради красивішого, милішого брата чи сестри?

Навіть у темряві, яка дедалі густішала, Страйк добре бачив кролячі зуби Бристоу і пильний погляд його короткозорих очей.

— Хай як ви упадали коло матері, хай як зображали відданого сина, все одно ніколи не були на першому місці, еге ж? Вона завжди більше любила Чарлі. Всі більше любили Чарлі, навіть дядько Тоні. Й от Чарлі не стало, ви вже чекали, що тепер станете центром уваги, і що? З’являється Лула, і всі починають перейматися через Лулу, дивитися за Лулою, обожнювати Лулу. Біля маминого смертного ложа навіть немає вашого фото. Тільки Чарлі й Лула. Ті двоє дітей, яких вона любила.

— Та пішов ти,— загарчав Бристоу.— Пішов ти, Страйку. Що ти знаєш про ці речі, ти, син шльондри? Від чого вона там здохла — від триперу?

— Непогано,— оцінив Страйк.— Я саме хотів спитати, чи дослідили ви моє особисте життя, щоб знайти важелі для маніпуляції. Певний, ви вирішили, що я щиро співчуватиму бідному згорьованому Джону Бристоу, адже у мене у самого мама загинула молодою і за підозрілих обставин, так? Гадали собі, що гратимете на моїх почуттях, мов на скрипочці... Та не переймайтеся, Джоне. Якщо ваш захист не знайде у вас психічних розладів, перекладе провину на ваше дитинство. Вас не любили, вами нехтували, ви повсякчас були в тіні. Ви завжди почувалися непотрібним, правда ж? Я це помітив ще першого дня — коли ви зворушливо розридалися від спогадів про те, як Лулу принесли у ваш дім і у ваше життя. Батьки навіть не взяли вас із собою, коли їздили по неї. Лишили вас удома, мов песика,— сина, якого по смерті Чарлі їм було недосить; сина, який щоразу опинявся на другому місці.

— Я не мушу це вислуховувати,— прошепотів Бристоу.

— Можете спокійно піти,— промовив Страйк, вдивляючись туди, де серед дедалі густіших тіней більше не міг бачити за окулярами очей Бристоу.— Чому ж не йдете?

Але юрист так і сидів на своєму місці, смикаючи коліном, погладжуючи однією рукою другу, чекаючи на Страйкові докази.

— І як, удруге воно було простіше? — тихо спитав детектив.— Лулу було вбити легше, ніж Чарлі?

Блиснули білі зуби — Бристоу розтулив рота, але не видав і пари з вуст.

— Тоні знає, що це зробили ви, так? Уся та маячня про жорстокі слова, які він сказав по смерті Чарлі... Тоні там був; він бачив, як ви їдете геть від місця, з якого зіштовхнули Чарлі. Мабуть, ви сказали братові, що йому не стане снаги проїхатися краєм кар’єру. Я добре знав Чарлі: коли його брали на слабо, він не міг стриматися. Тоні побачив мертвого Чарлі на дні кар’єру і сказав батькам, що підозрює вас, так? Тому ваш батько його й ударив. Тому й зомліла ваша мати. Саме тому по смерті Чарлі Тоні викинули з будинку: не тому, що він казав, що ваша мама виростила хуліганів, а тому, що він заявив: вона виростила психопата.

— Це не... Ні! — прохрипів Бристоу.— Ні!

— Але Тоні не міг ославити родину. Він мовчав. Тільки трохи запанікував, коли почув, що ваші батьки вдочеряють дівчинку, так? Він їм подзвонив, намагався відмовити. У нього були причини хвилюватися, правда? Гадаю, ви завжди трохи боялися Тоні. Що за іронія — він сам загнав себе у глухий кут і надав вам алібі на час убивства Лули.

Бристоу мовчав, тільки прискорено дихав.

— Тоні потрібно було прикинутися, що він у той день десь був — де завгодно, тільки не з жінкою Кипріяна Мея в готелі. От він і сказав, що повернувся до Лондона, до хворої сестри. А тоді збагнув, що в той час там мали бути ви з Лулою. Небога мертва, тож нічого не заперечить; але йому довелося брехати, що він бачив вас у відчинені двері кабінету, але не говорив з вами. А ви його підтримали. Обидва ви брехали крізь зуби, не знаючи, що має на меті інший, але боялися спитати. Гадаю, Тоні себе запевнив, що просто не чіпатиме вас, поки жива ваша мати. Можливо, так він заглушував голос сумління. І все-таки він достатньо переймався, щоб попросити Елісон наглянути за вами. А ви в цей час годували мене казочками про те, як Лула вас обійняла, про зворушливе примирення, коли вона повернулася додому.

— Я там був,— хрипко прошепотів Бристоу.— Я був у маминій квартирі. Якщо там не було Тоні, то його справа. Ти не можеш довести, що мене там не було.

— Мені не треба доводити те, чого не було, Джоне. Я тільки кажу, що у вас немає алібі — крім слів матері, яка сидить на валіумі. Та припустімо, що коли Лула поїхала до вашої хворої мами, а Тоні десь у готелі взував Урсулу, ви ховалися у квартирі номер два і почали вигадувати амбітний шлях вирішення своїх фінансових проблем. Ви чекаєте. Настає мить, коли ви надягаєте чорні рукавички з шафи Дібі, щоб не лишати відбитків. Це підозріло. Неначе саме тоді ви почали всерйоз замислюватися про вбивство. Нарешті, десь після опівдня, повертається Лула. На жаль для вас — ви точно це бачили у вічко квартири — повертається з подругами. Й ось тут,— сказав Страйк твердішим голосом,— звинувачення проти вас стають серйозними. Можна було б довести ненавмисність убивства — стався нещасний випадок, ми трохи побилися, і вона упала,— якби ви не сиділи там весь той час, знаючи, що у Лули гості. Чоловік, який тільки хотів примусити сестру виписати йому чек на велику суму, загалом міг би почекати, коли вона залишиться сама; але ви вже пробували цей варіант, і нічого не вийшло. Чому б не піднятися, поки вона, можливо, в кращому гуморі, а поруч подруги, чия присутність стримує? Може, вона б вам щось дала просто для того, щоб ви забралися геть?

Страйк майже відчував хвилі страху й ненависті, які випромінювала затінена фігура навпроти.

— Натомість,— провадив він,— ви чекали. Ви чекали цілий вечір, бачили, як вона покинула будівлю. Тоді ви, мабуть, уже накрутили себе. Треба було скласти чіткий план. Ви стежили за вулицею і точно знали, хто є у будівлі, кого немає; ви вирішили, що є спосіб потихеньку втекти, бо ви ж найрозумніший. І не забуваймо — ви вже вбивали. Це все змінює.

Бристоу різко гойднувся вперед — мало не скочив; Страйк напружився, але Бристоу лишився сидіти, а Страйк гостро відчув, що протез до його ноги не прикріплений.

— Ви дивилися у вікно і побачили, що Лула приїхала сама, але внизу лишалися папараці. Тоді ви, мабуть, уже впали у відчаї? Аж тут дивним чином, ніби всесвіт узяв і вирішив допомогти Джону Бристоу отримати бажане, всі вони пішли.

Я певний, що їх відманив Лулин водій. Він явно перебував у постійному контакті з пресою. Отже, на вулиці нікого. Настала потрібна мить. Ви надягнули кофту Дібі. То була велика помилка, але слід визнати: вам так щастило, що якась дрібниця просто мусила піти не так. Тоді — і тут я повинен записати очко на вашу користь, бо довго сушив над цим голову,— ви взяли з вази білі троянди, так? Витерли стебла — не так добре, як хотілося б, але ретельно,— і понесли їх з другої квартири, не зачиняючи дверей, до квартири своєї сестри. До речі, ви не помітили, але трохи води з тих троянд натекло. Пізніше на тих краплях посковзнувся Вілсон. Ви піднялися до Лулиної квартири, постукали. Визирнувши у вічко, що вона побачила? Білі троянди. Перед цим вона стояла на балконі, виглядаючи, коли на вулиці з’явиться її давно утрачений брат, але, вочевидь, якось його проґавила! Вона радісно відчиняє двері — й ось ви всередині.

Бристоу сидів незворушно. Навіть коліно уже не смикалося.

— І ви убили її точно так само, як убили Чарлі, як пізніше убили Рошель, швидко й жорстоко. Мабуть, ви її підняли, але зрештою, вона була заскочена зненацька, як і інші жертви... Ви кричали на неї, кричали, що вона не дає вам грошей, не дає вам вашого — так само, як батьки не додали вам вашої частки батьківської любові. А вона кричала, що ви не отримаєте ані пенні, навіть коли уб’єте її. Ви з нею посварилися, потім виштовхали її на балкон, а вона сказала вам, що має брата, справжнього брата, що він уже іде до неї і що вона склала заповіт на його користь. «Запізно, я це вже зробила!» — так вона закричала. А ви обізвали її брехливою сукою і скинули на дорогу, де вона і знайшла свою смерть.

Бристоу майже не дихав.

— Гадаю, троянди ви кинули у неї під дверима. Отож ви вибігли, схопили їх, помчали у другу квартиру і запхали назад до вази. Щоб мене, як же вам щастило! Саме ту вазу випадково перекинув коп, а квіти-бо могли вказати на те, що у квартирі хтось побував; ви не могли поставити їх точно так, як це зробили флористи, ви поспішали, знаючи, що маєте лічені хвилини, щоб покинути будівлю. Далі вам знадобилося чимало самовладання. Не думаю, що ви чекали, що хтось негайно здійме галас, але просто під вами на балконі була Тенсі Бестиґі. Ви почули, як вона верещить, і зрозуміли, що маєте навіть менше часу, ніж думали. Вілсон вибіг на вулицю, щоб подивитися, чи Лула жива, а потім ви, визирнувши у вічко, побачили, як він пробіг нагору. Ви знову увімкнули сигналізацію, вийшли з квартири і пішли сходами вниз. Подружжя Бестиґі кричало одне на одного в себе в квартирі. Ви пробігли повз них — і це чув Фреді Бестиґі, але він у цей час мав інші проблеми — вибіг у фойє, де нікого не було, і вискочив на вулицю, де густо сніжило. О, ви мчали щодуху: надягнувши каптур, сховавши лице, розмахуючи руками. І в кінці вулиці ви побачили іншого бігуна — чоловіка, який тікав геть від рогу вулиці, з якого щойно побачив, як упала і розбилася його сестра. Ви з ним не були знайомі. Гадаю, в ту мить ви навіть не подумали, що це він. Ви просто летіли щодуху, вбраний у поцуплені у Дібі Макка речі, пробігли під камерою, яка зафіксувала вас обох, і помчали по Галлівел-стріт, де вам знову пощастило — камер більше не було. Гадаю, ви просто викинули кофту й рукавички у смітник і спіймали таксі, так? Поліції навіть на думку не спало шукати білого чоловіка при костюмі, який був тієї ночі поблизу місця пригоди. Ви приїхали до мами, приготували їй поїсти, переставили час на годиннику і збудили її. Вона досі впевнена, що ви розмовляли про Чарлі — майстерний штрих, Джоне — саме тоді, коли Лула впала й розбилася. Все це зійшло вам з рук, Джоне. Ви цілком могли дозволити собі платити Рошель за мовчання хоч ціле життя. З вашим щастям Джона Аджимен міг загинути в Афганістані; ви плекали таку надію, коли побачили фото чорношкірого солдата у газеті, так? Але ви не хотіли покладатися на долю. Ви — пихатий паскудний збоченець, який вирішив, що сам усе влаштує краще.

Запала мовчанка.

— Жодних доказів,— нарешті вимовив Бристоу. В офісі було так темно, що Страйк ледве бачив його обриси.— Взагалі жодних доказів.

— Боюся, що тут ви помиляєтеся,— сказав Страйк.— Поліція, мабуть, уже отримала ордер.

— Ордер на що? — спитав Бристоу, нарешті відчувши достатньо упевненості, щоб засміятися.— На обшук лондонських смітників у пошуках кофти, яку, за твоїми словами, викинули три місяці тому?

— Ні, на обшук сейфа вашої матері.

Страйк не знав, чи зможе достатньо швидко підняти жалюзі. Він був задалеко від вимикача, в офісі було дуже темно, але він не хотів випускати з поля зору примарну постать Бристоу.

Він був переконаний, що потрійний убивця не прийшов непідготованим.

— Я їм запропонував кілька комбінацій,— провадив Страйк.— Якщо жодна не підійде, гадаю, сейф для них відчинить спеціаліст. Та якби я був азартною людиною, то поставив би на 030483.

Шурхіт, проблиск блідої руки: Бристоу стрибнув уперед. Вістря ножа подряпало Страйкові груди, коли він відштовхнув Бристоу; юрист скотився зі столу, перевернувся і знову напав, і цього разу Страйк сахнувся на стільці назад, Бристоу впав на нього, і вони опинилися у пастці між столом і стіною.

Страйк перехопив зап’ясток Бристоу, але не бачив, у якій руці ніж: було надто темно. Ударив Бристоу кулаком у підборіддя, його голова смикнулася назад, окуляри злетіли; ударив знову, і Бристоу гепнувся об стіну; Страйк спробував сісти, але тіло Бристоу боляче притискало його поранену ногу до підлоги, ніж сильно врізався в руку: Страйк відчув, як лезо пропороло шкіру, а тоді заструменіла тепла кров і прийшов сліпучо-білий біль.

Страйк бачив, як примарний силует Бристоу на тьмяному тлі вікна підносить руку; відіпхнувши юриста, який навалився на нього, Страйк відбив другий удар ножа і шаленим зусиллям відкинув нападника вбік; поки він намагався притиснути Бристоу до підлоги, протез вислизнув з холоші, все заливала гаряча кров, і Страйк гадки не мав, де ніж.

Борючись, Страйк перекинув стіл, а коли нарешті притиснув здоровим коліном худі ребра Бристоу і здоровою рукою силкувався намацати ніж, спалах світла полоснув по зіницях, і почувся жіночий крик.

Крізь засліплення Страйк спіймав проблиск ножа, що цілився йому в живіт; схопив протез і врізав ним, мов кийком, Бристоу в обличчя — раз, другий...

— Стій! Корморане, ЗУПИНИСЯ, ТИ ЙОГО УБ’ЄШ!

Страйк відкотився з Бристоу, який перестав рухатися, випустив протез із руки і ліг горілиць біля перекинутого столу, тримаючись за закривавлену руку.

— Здається,— важко видихнув він до Робін, якої не бачив,— я тобі звелів іти додому?

Та Робін уже дзвонила.

— Поліцію і «швидку»!

— І таксі виклич,— прохрипів з підлоги Страйк, у якого пересохло у горлянці після довгої розмови.— Я разом з цим гівнюком до шпиталю не поїду.

Він простягнув руку і намацав телефон, який валявся неподалік. Екран розбився на друзки, але диктофон продовжував запис.