Кувала Зозуля

За десять днів по тому

Британська армія вимагає від своїх солдатів відмови від особистих потреб і зв’язків, міру якої важко осягнути цивільним. Вона фактично не визнає влади, вищої за свою власну; і непередбачувані кризи людського життя — народження і смерті, весілля, розлучення, хвороби — зазвичай справляють на армійський курс не більше впливу, ніж камінець, що вдаряється об черево танка. Хай там як, надзвичайні обставини трапляються, і саме через такі обставини було перервано проходження лейтенантом Джоною Аджименом другого строку служби в Афганістані.

Його негайного повернення до Британії вимагала лондонська поліція, і хоча загалом армія ставить власні вимоги вище за вимоги поліції, тут вона готова була до співпраці. Обставини, що оточували смерть Аджименової сестри, привернули увагу світової преси, і медійна буря, що завирувала навколо нікому доти не відомого сапера, не принесла нічого доброго ні йому, ні армії, у якій Аджимен служив. Тож Джону посадили на літак і доправили назад до Британії, де армія дуже постаралася захистити його від жадібної уваги преси.

Чимала частина громадськості вважала, що лейтенант Аджимен має тішитися: по-перше, через те, що повернувся з війни додому, а по-друге — через те, що після повернення на нього очікувало багатство, яке перевищувало найсміливіші мрії. Однак молодий солдат, з яким Корморан Страйк зустрівся за обідом у пабі «Тоттенгем» за десять днів після арешту вбивці його сестри, здавався ворожим і ніби досі не відійшов від шоку.

Обоє чоловіків у різний час жили однаковим життям і однаково ним ризикували. Це породжувало зв’язок, незрозумілий для цивільної людини, і півгодини вони розмовляли винятково про армію.

— Ти спецрозом був, так? — питав Аджимен.— От хто б ще перекуйовдив мені все життя.

Страйк усміхнувся. Аджимен не здавався йому невдячним, хай навіть шви на руці боляче напиналися щоразу, як він піднімав кухоль.

— Мама хоче, щоб я з цього швидше вибирався,— мовив солдат.— Так і каже: от було б добре, щоб воно все було позаду.

Це була перша, непряма вказівка на причини, з яких вони зустрілися, на те, що Джона був не на своєму місці — не зі своїм полком, не в тому житті, яке обрав.

А далі він цілком несподівано почав говорити — так, ніби багато місяців тільки на Страйка і чекав.

— Вона гадки не мала, що у татка була ще одна дитина. Він їй не казав. Він навіть не знав, чи та жінка, Марлен, не збрехала про вагітність. Перед самою смертю, коли він уже знав, що має лічені дні, він розповів мені. «Не засмучуй маму,— сказав він.— Я це тобі кажу, бо вмираю і не знаю, чи не маєш ти десь єдинокровного брата чи сестри». Він казав, що мати була біла і що вона зникла. Можливо, зробила аборт. Щоб мене! Якби ти тільки знав мого татка. Він щонеділі ходив до церкви. Перед смертю прийняв причастя. Я в житті ні на що подібне не міг очікувати. І ніколи не збирався казати мамі про татка і ту жінку. Аж тут ні сіло ні впало — дзвінок. Добре, що я був удома, у відпустці. Правда, Лула,— Джона вимовив її ім’я обережно, ніби не впевнений, що має на це право,— сказала, що якби слухавку взяла мама, вона б одразу перервала дзвінок. Сказала, що нікому не хотіла зашкодити. Вона здалася хорошою.

— Гадаю, вона така й була,— мовив Страйк.

— Так... але хай мені грець, це було так дивно! Ти б повірив, якби тобі подзвонила якась супермодель і сказала, що вона твоя сестра?

Страйк подумав про свою химерну родинну історію.

— Можливо,— озвався він.

— Ну, взагалі так. Нащо їй брехати? Я десь так і подумав. Тож я дав їй свій мобільний, і ми кілька разів розмовляли, коли вона зустрічалася зі свою подругою Рошель. Вона все продумала, тож преса б нічого не дізналася. Мені таке підходило. Я не хотів засмучувати маму.

Аджимен витягнув пачку цигарок «ламберт-енд-батлер» і нервово крутив між пальцями. Мабуть, подумав Страйк з коротким спалахом ностальгії, купив їх задешево в армійському кафе.

— Й от вона мені дзвонить за день до того, як... як це сталося,— провадив Джона,— й аж умовляє прийти до неї. Я вже казав їй, що протягом тієї відпустки не міг з нею зустрітися. Друже, у мене голова йшла обертом. У мене сестра — супермодель. Мама непокоїлася, бо мене відправляли до провінції Гільменд. Я не міг отак сказати їй, що татко мав іншу дитину. Не в той момент. Тож я сказав Лулі, що не можу прийти. А вона аж благала зустрітися до того, як я поїду. Здавалася дуже засмученою. Я сказав, що, може, зумію вийти пізніше, коли мама вже ляже спати. Скажу їй, що пішов випити з другом абощо. Лула сказала, щоб я приходив пізніше — о пів на першу, десь так. І,— мовив Джона, нервово чухаючи потилицю,— я пішов. Завернув за ріг її вулиці... і воно сталося у мене на очах.

Він витер губи рукою.

— Я втік. Просто побіг. Гадки не мав, що й думати. Я не хотів там бути, не хотів нікому нічого пояснювати. Я знав, що Лула мала проблеми з психікою, чув, яка вона була засмучена, коли говорив з нею по телефону, і подумав, що вона мене туди заманила, щоб я побачив, як вона стрибне. Я не міг спати. Був, правду кажучи, дуже радий поїхати. Втекти від усіх тих новин у пресі.

Паб гудів навколо — люди прийшли обідати.

— Гадаю, вона так відчайдушно хотіла тебе побачити через те, що їй перед тим розповіла мати,— мовив Страйк.— Леді Бристоу прийняла багато валіуму. Гадаю, вона хотіла викликати у дівчини докори сумління за те, що та її кидає, от і розповіла те, що весь цей час казав про Джона Тоні: що це він зіштовхнув свого молодшого брата Чарлі у кар’єр і вбив його. Саме тому Лула покинула материну квартиру в такому стані й саме тому дзвонила дядькові — хотіла знати, чи є в тій історії зерно істини. І гадаю, що вона так відчайдушно хотіла тебе побачити, бо прагнула мати людину, якій можна довіряти і яку можна любити. Її мати була нестерпна і вмирала, дядька Лула ненавиділа, а тепер їй ще й сказали, що її прийомний брат — убивця. Вона, мабуть, була у розпачі. І гадаю, що їй було страшно. Напередодні Бристоу намагався змусити її дати йому грошей. Мабуть, вона боялася того, що ще він може зробити.

Паб повнився голосами й дзвоном кухлів, але голос Джони чітко прозвучав над усім гамором.

— Я радий, що ти зламав цьому покидьку щелепу.

— І ніс,— весело додав Страйк.— Пощастило, що він устиг устромити у мене ножа, бо сказали б, що я перевищив межі самооборони.

— Озброєний прийшов,— задумливо мовив Джона.

— Звісно ж,— кивнув Страйк.— На похороні Рошель моя секретарка на моє прохання згадала у розмові з ним, що я отримую погрози від божевільного, який хоче мене порізати. Це заронило в його голову ідею. Він почав думати, що коли до цього дійде, можна буде видати мою смерть за роботу того бідолахи Браяна Мазерса. Далі він пішов би до матері, перевів би її годинник і спробував би розіграти вже перевірений трюк. Він хворий на голову. Але при тому хитрий покидьок.

Більше говорити не було про що. Коли виходили з пабу, Аджимен, який з нервовою наполегливістю платив за всі напої, несміливо спробував запропонувати Страйкові гроші — про фінансову скруту останнього багато писали у пресі. Страйк відмовився від пропозиції, але не образився. Він бачив, що молодий сапер ще не звик до думки про свої величезні статки; що він опирається цій відповідальності, цим вимогам, спокусам, необхідності приймати рішення; що він скоріше нажаханий, ніж радий. Звісно ж, не відпускало його і страшне й непозбувне розуміння того, як саме ці мільйони потрапили до його рук. Страйк здогадувався, що думки Джони Аджимена скачуть від товаришів у Афганістані до спортивних машин й образу його єдинокровної сестри, що мертва лежить на снігу. Кому, як не солдату, розуміти примхливість фортуни, випадковість виграшів і програшів?

— Він же своє отримає, правда? — зненацька спитав Аджимен, коли вони вже прощалися.

— Звісно ж, отримає,— відповів Страйк.— Газети про це не написали, але поліція знайшла телефон Рошель у сейфі його матері. Він не наважився його викинути. Бристоу змінив код на сейфі, щоб ніхто його не відчинив: 030483. Великдень 1983 року: день, коли він убив мого друга Чарлі.

То був останній день Робін на роботі. Страйк запрошував і її на зустріч із Джоною Аджименом, якого вдалося знайти великою мірою її зусиллями, але Робін відмовилася. Страйк підозрював, що вона навмисне віддаляється від справи, від роботи, від нього. Йому сьогодні треба було поїхати до Центру для ампутантів при Лікарні королеви Марії; коли він повернеться з Роугемптона, її вже не буде. На вихідні Метью забирає її до Йоркшира.

Кульгаючи назад до офісу серед хаосу дорожніх робіт, які все тривали, Страйк думав, чи побачить він ще колись свою тимчасову секретарку, і мав з цього приводу великі сумніви. Не так давно тільки тимчасовість домовленості з нею примирювала його з присутністю Робін, але тепер він розумів, що сумуватиме за нею. Вона поїхала з ним на таксі до шпиталю, загорнувши його закривавлену руку у свій тренч.

Спалах громадської уваги до справи Бристоу пішов Страйковому бізнесу на користь. Скоро, можливо, йому справді знадобиться секретарка; і дійсно, під час стражденного сходження нагору сходами він почув з офісу голос Робін, яка казала у телефон:

— ...на вівторок, бо, боюся, весь понеділок містер Страйк буде зайнятий... Так... цілком... У такому разі я запишу вас на одинадцяту годину. Так. Дякую. До побачення.

Коли Страйк увійшов, вона розвернулася до нього на офісному- стільці.

— І як цей Джона? — спитала вона.

— Гарний хлопець,— відповідь Страйк, усідаючись на продавлений диван.— Від усієї ситуації у нього голова обертом. Але інакше б десять мільйонів дісталися Бристоу, тож хлопець якось упорається.

— Поки тебе не було, дзвонило троє потенційних клієнтів,— повідомила Робін,— але щодо останнього у мене є певні сумніви. Можливо, це знову журналіст. Йому було цікавіше говорити про тебе, ніж про власну проблему.

Таких дзвінків було уже чимало. Преса радісно вхопилася за багатогранну історію, яка мала все, що так люблять газети. Страйк почав постійно з’являтися на шпальтах. Головно використовували, на його велику втіху, фотографію десятирічної давнини, коли він ще був «червоним беретом»; але розкопали й фото його батька, його дружини і «суперґрупі».

Багато писали про некомпетентність поліції; з’явилося фото Карвера, який біжить кудись вулицею — куртка розмаяна вітром, видно плями поту під пахвами; але Вордла, красеня Вордла, який допоміг Страйкові спіймати Бристоу, журналісти й особливо журналістки поки що щадили. Та головним чином новинарі бенкетували — знову — на трупі Лули Лендрі; у кожній статті на цю тему з’являлися фото бездоганного обличчя мертвої моделі, її стрункого, витонченого тіла.

Робін щось говорила; Страйк не слухав, бо його увагу притягував біль у нозі й у руці.

— ...про всі папки і твій щоденник. Бо тобі потрібна буде людина, яка цим займатиметься; ти з усім сам точно не впораєшся.

— Не впораюся,— погодився він, спинаючись на ноги; він планував зробити це пізніше, коли вона буде виходити, але і зараз цілком слушна мить, та ще й нагода встати з дивана — страшенно незручного.— Слухай, Робін, я тобі так і не подякував як слід...

— Та подякував,— поспішно відповіла вона.— У кебі дорогою до шпиталю — і все одно не треба. Мені все сподобалося. Дуже сподобалося.

Страйк кульгав до кабінету і не розчув, що її голос звучав здушено. Подарунок він сховав на дні солдатського мішка.

Упакований він був жахливо.

— Ось,— сказав Страйк.— Це тобі. Без тебе у мене б нічого не вийшло.

— О,— вимовила Робін, і Страйк був водночас зворушений і стривожений, коли побачив, що по її щоках покотилися сльози.— Не треба було...

— Розгорнеш удома,— почав він, але було вже пізно; пакунок просто-таки розвалився у неї руках. З нещільно загорнутого паперу на стіл вислизнуло щось ядучо-зелене. Робін ахнула.

— Ти... О Боже мій, Коморане...

Вона підняла сукню, яку міряла і так уподобала у «Вашті», й понад нею дивилася на нього — обличчя рожеве, очі мокрі.

— Тобі це не по кишені!

— А от і по кишені,— відповів Страйк, спираючись на стіну, що було трохи зручніше, ніж сидіти на дивані.— Роботи по вуха. Ти була неймовірна. Твоїм новим роботодавцям дуже пощастило.

Робін похапцем витирала очі рукавом сорочки.

Схлипнула, вимовила щось нерозбірливе. Намацала серветки, які купила з «каси» на випадок клієнтів штибу місіс Гук, висякалася, витерла очі й вимовила, забувши про зібгану зелену сукню в себе на колінах:

— Я не хочу йти!

— Робін, я не можу тебе собі дозволити,— глухо відповів Страйк.

Не те щоб він про це не думав; учора ввечері він лежав на розкладачці й усе лічив гроші, намагаючись вирахувати зарплатню, яка не здалася б образливою у порівнянні з медійною агенцією. Нічого не виходило. Він більше не міг відкладати виплату найбільшого свого боргу; орендна плата збільшувалася, і треба було знайти собі житло, а не ночувати в офісі. Найближчі перспективи значно покращилися, але далі лежала невідомість.

— Я не чекаю, що ти мені платитимеш стільки, скільки вони,— нерозбірливо вимовила Робін.

— Я навіть близько не дорівняюся,— відповів Страйк.

(Але ж вона знала стан Страйкових фінансів незгірше за нього і вже здогадалася, на що може розраховувати. Вчора ввечері, коли Метью знайшов її всю в сльозах через те, що доводиться йти з цієї роботи, вона сказала йому, скільки Страйк у кращому разі зможе їй платити.

«Але ж він тобі поки що нічого не пропонував, ні?» — спитав Метью.

«Ні, але якби запропонував...»

«Ну, це твоя справа,— скуто відповів Метью.— Твій вибір. Доведеться самій вирішувати».

Вона розуміла, що Метью не хоче, щоб вона лишалася. Поки Страйка зашивали, він кілька годин просидів у Челсі, чекаючи на Робін. Сказав їй — досить сухо,— що вона великий молодець, проявила стільки ініціативи, але відтоді віддалився і не дуже схвалював це все, надто коли їхні друзі почали розпитувати про деталі справи, які не просочилися у пресу.

Але ж Метью почне симпатизувати Страйку, якщо познайомиться з ним? І до того ж Метью сам сказав, що це її справа...)

Робін зібралася на думці, ще раз висякалася і сказала Страйкові — спокійно, хоча цей спокій трохи псувала гикавка,— на яку цифру вона не проти згодитися.

Страйкові на відповідь знадобилося кілька секунд. Він спокійно міг дозволити собі такі витрати; сума була у межах тих п’ятисот фунтів, які він сам для себе визначив як прийнятні. Робін була активом, який, як не глянь, за ці гроші більше ніде не купиш. Був лише один момент...

— Мені це підходить,— сказав він.— Так. Стільки я зможу тобі платити.

Задзвонив телефон. Усміхнувшись до Страйка, Робін узяла слухавку, і в її голосі було стільки радості, ніби вона давно чекала на цей дзвінок.

— О, добридень, містере Ґіллеспай! Як ся маєте? Містер Страйк щойно відіслав вам чек, я особисто сьогодні відносила його на пошту... Належна сума плюс трохи зверху... О ні, містер Страйк наполягає на тому, щоб виплатити борг... Так, це дуже люб’язно з боку містера Рокбі, але містер Страйк хоче заплатити. Він сподівається, що у найближчі місяці віддасть усе...

За годину Страйк сидів на твердому пластиковому стільці у Центрі для ампутантів, витягнувши перед собою скалічену ногу, і міркував про те, що якби він знав, що Робін залишиться, то не купив би їй ту зелену сукню. Він був упевнений, що Метью цього дарунка не схвалить, надто коли побачить у ній Робін і дізнається, що вона в такому вигляді ходила перед Страйком.

Зітхнувши, він узяв зі столика номер журналу «Прайвит ай». Коли консультант його покликав, Страйк спершу і не почув: він захоплено читав сторінку під загальним заголовком «Урна Лендрі», де було повно журналістських фантазій на тему справи, яку вони з Робін допомогли розкрити. Стільки колумністів згадало про Каїна й Авеля, що журналу довелося робити спецвипуск з алюзією на знамениту математичну задачу.

— Містер Стрик? — удруге покликав консультант.— Містер Кемерон Стрик?

Страйк підвівся, широко усміхаючись.

— Страйк,— чітко вимовив він.— Мене звати Корморан Страйк.

— О, вибачте. Пройдіть сюди...

Поки Страйк кульгав слідом за лікарем, з його підсвідомості спливла фраза — слова, які він прочитав задовго до того, як побачив перше мертве тіло, помилувався водоспадом в африканських горах чи дивився, як змінюється обличчя убивці, коли той розуміє, що його спіймали.

«Я іменем зробивсь».

— От сюди, до столу, і зніміть, будь ласка, протез.

Звідки ж прийшли ці слова? Страйк ліг на стіл і насупився, дивлячись у стелю, не зважаючи на консультанта, який схилився над обрубком його ноги і щось бурмотів, роздивлявся, обережно мацав.

За кілька хвилин пам’ять Страйка видобула рядки, вивчені дуже давно.

Від мандрів не спочину; буду пити Життя до денця; скільки жив, радів Багато, і страждав багато з тими, Котрі мене любили, і самітно;

На березі й у морі, що Гіади Бентежили: я іменем зробивсь...³