Кувала Зозуля

1

У середу задощило. Лондонська погода; крізь вогкість і сірість старе місто проступає єдиним фронтом: бліді обличчя під чорними парасолями, вічний запах вогкого одягу, мірне стукотіння по вікну Страйкового офісу вночі.

Коли дощило над Корнволлом, дощ був інакший: Страйк добре пам’ятав, як він хльостав по віконницях гостьової кімнати у будинку тітки Джоан і дядька Теда в ті місяці, коли він ходив до сільської школи у Сент-Мосі й мешкав у ошатній маленькій оселі, що пахла квітами і випічкою. Ті спогади спливали у його голові щоразу, коли він збирався до Люсі.

Краплі дощу досі рясно витанцьовували по склу, коли пообідньої години у п’ятницю Робін за столом загортала іграшкового десантника для Джека, а Страйк виписував їй чек за тиждень, вже без комісії для «Тимчасових рішень». Робін збиралася на третю за цей тиждень співбесіду на «справжню» роботу і вигляд мала причепурений і доглянутий у чорному костюмі, з забраним назад ясно-золотим волоссям.

— Ну ось,— водночас мовили обоє, і Робін штовхнула до Страйка коробку, ідеально обгорнуту в папір з мініатюрними космічними кораблями, а Страйк простягнув їй чек.

— Клас,— мовив Страйк, беручи подарунок.— Я загортати геть не вмію.

— Сподіваюся, йому сподобається,— озвалася Робін, ховаючи чек у чорну сумочку.

— Ага. Щасти вам на співбесіді. Ви хочете на ту роботу?

— Вона нічогенька. Кадровий відділ у консультаційній фірмі зі зв’язків зі ЗМІ у Вест-Енді,— без великого ентузіазму відповіла вона.— А вам гарно погуляти на вечірці. Побачимось у понеділок.

Накладене самим Страйком обмеження курити тільки на вулиці дратувало ще більше через нескінченний дощ. Страйк стояв, так-сяк захований під карнизом над входом, і питав себе, коли вже нарешті облишить цю звичку і повернеться у форму, яка його покинула разом з фінансовою спроможністю і домашнім затишком. Поки стояв, задзвонив мобільний.

— Подумав, ти радий будеш чути, що твоя наводка принесла плоди,— сказав Ерик Вордл переможним голосом. Страйк почув на задньому плані ричання мотора і чоловічі голоси.

— Швидко ви,— відзначив Страйк.

— Так, ми воловодитися не звикли.

— Це означає, що я отримаю те, що хочу?

— Я тому і дзвоню. Сьогодні вже пізнувато, а в понеділок зможу передати.

— Мені краще раніше, ніж пізніше. Можу затриматися в офісі.

Вордл відповів дещо образливим сміхом.

— Тобі ж наче погодинно платять? Я думав, тобі вигідніше розтягнути процес.

— Краще зараз. Якщо зможеш завезти справу сьогодні, я постараюся, щоб ти перший дізнавався, коли друг підкине мені ще якусь наводку.

У короткій паузі, яка виникла за цим, Страйк почув репліку якогось чоловіка у машині поруч з Вордлом:

— ...мерзотна пика Фірні...

— Ага, добре,— озвався Вордл.— Пізніше відправлю. Мабуть, не раніше за сьому. Ти ще будеш на місці?

— Спеціально затримаюся,— відповів Страйк.

Папка приїхала за три години, коли він їв рибу з картоплею фрі з маленької полістиролової таці на колінах і дивився лондонські вечірні новини по переносному телевізору. У вхідні двері подзвонив кур’єр, і Страйк розписався, підтверджуючи отримання чималого пакунку зі Скотланд-Ярду.

Розгорнувши пакунок, Страйк виявив товсту сіру папку, повну ксерокопій. Він розклав її на столі Робін і почав тривалий процес засвоєння матеріалів.

Тут були свідчення тих, хто бачив Лулу Лендрі в останній вечір її життя; звіт про зразки ДНК, зібрані в її квартирі; відксерені сторінки журналу відвідувань зі стійки охорони в будинку номер вісімнадцять на вулиці Кентигерн-Гарденз; опис ліків, прописаних Лулі проти біполярного розладу; звіт про розтин; медичні дані за минулий рік; записи з мобільного й домашнього телефонів; перелік файлів, знайдених на ноутбуці моделі. Був тут і ДВД, на якому Вордл надряпав «Камера 2 бігуни».

Дисковод на комп’ютері, який Страйк купив уживаним, не працював від самого початку, тому Страйк поклав диск у кишеню пальта, що висіло біля скляних дверей, і повернувся до вивчення друкованих матеріалів з папки. Розгорнутий записник лежав поруч.

За стінами офісу опустилася ніч, і настільна лампа проливала золоте світло на кожну сторінку, поки Страйк ретельно читав усі документи, що обґрунтовували висновок про суїцид. І тут серед свідчень, очищених від зайвого, серед скрупульозних підрахунків часу і фотографій наліпок з баночок ліків, знайдених у Лендрі в шафці у ванній, Страйк відшукав ту правду, яку відчув у брехні Тенсі Бестиґі.

Розтин показав, що Лула померла від удару об дорогу — через зламану шию та внутрішню кровотечу.

На плечах було чимало синців. Упала вона в одній туфлі. Фотографії тіла підтвердили зазначений на «LulaMyInspirationForeva» факт, що Лула перевдягнулася, коли повернулася додому з нічного клубу. Замість сукні, у якій її сфотографували папараці перед будинком, на тілі був топ з пастками та штани.

Страйк звернувся до свідчень, які дала поліції Тенсі; першого разу йшлося лише про похід зі спальні до ванної кімнати, другого додавалося, що Тенсі відчинила вікно у вітальні. Фреді, за її словами, весь цей час лишався у ліжку. Поліція знайшла півдоріжки кокаїну на мармуровому краю ванни й невеликий пакетик з наркотиком, захований у коробці з тампонами у шафці над раковиною.

Свідчення Фреді підтвердили, що коли Лендрі впала, він спав, а прокинувся від зойків дружини; він заявляв, що побіг до вітальні й опинився там якраз тоді, коли Тенсі промчала повз у самій білизні. Ваза з трояндами, яку він відіслав Макку і яку розтрощив незграбний поліціянт, була, за словами Фреді, знаком гостинності та пропозицією знайомства; так, він був радий звести з репером знайомство, і так, йому спадало на думку, що Макк чудово впишеться у трилер, над яким Фреді нині працює. Понад усякий сумнів, шок від смерті Лендрі спричинився до надмірної реакції на розбиту вазу. Спершу він вірив дружині, яка казала, що чула сварку на верхньому поверсі; пізніше неохоче прийняв думку поліції про те, що свідчення Тенсі навіяні кокаїном. Її залежність була для шлюбу чималою проблемою, і Фреді зізнався поліції: йому було відомо, що дружина регулярно приймає речовину, але він гадки не мав, що у квартирі тієї ночі теж був наркотик.

Далі Бестиґі засвідчив, що вони з Лендрі ніколи не бували у квартирах одне одного і що їхнє одночасне перебування у Дікі Кербері (про яке поліція випадково почула пізніше і заново запросила Фреді на бесіду після першої дачі свідчень) хіба трохи зблизило їх. «Вона спілкувалася головно з молодшими гостями, а я більшу частину вихідних провів з Дікі, моїм ровесником». Свідчення Бестиґі являли собою непохитну скелю без жодних тріщин.

Прочитавши звіт поліції про перебіг подій у квартирі Бестиґі, Страйк додав кілька речень до власних нотаток. Його цікавили ті півдоріжки кокаїну на краю ванни, а ще більше — ті кілька секунд після того, як Тенсі побачила Лулу Лендрі, яка пролетіла за вікном, розмахуючи руками. Багато що залежатиме, звісно, від розташування речей у квартирі Бестиґі (ні схеми, ні плану в папці не знайшлося), але Страйка хвилював один повторюваний аспект мінливих оповідок Тенсі: вона незмінно наполягала на тому, що чоловік був у ліжку і спав, коли Лендрі упала. Страйк пригадав, як Тенсі затуляла обличчя, буцімто прибираючи з нього волосся, коли він намагався її про це розпитати. Кінець кінцем, хай що там каже поліція, а Страйк вирішив, що конкретні місця перебування подружжя Бестиґі у той момент, коли Лула Лендрі випала з балкона, наразі далекі від визначеності.

Він повернувся до систематичного вивчення вмісту папки. Свідчення Евана Дафілда головно збігалися з переказом Вордла. Дафілд зізнався, що намагався втримати свою подружку в «Юзі» і хапав її при цьому за плечі. Вона вирвалася і втекла; він пішов незабаром після неї. Була і згадка про вовчу маску, викладена безсторонньою мовою поліціянта, який допитував Дафілда: «Я маю звичку надягати маску у вигляді вовчої голови, коли хочу уникнути уваги фотографів». Короткі свідчення водія, який віз Дафілда від «Юзі», підтверджували оповідь Дафілда: вони зазирнули на Кентигерн-Гарденз, а далі рушили на Д’Арбле-стріт, де водій висадив пасажира і поїхав геть. Антипатію, яку, за словами Вордла, водій відчував до Дафілда, годі було вичитати у голому викладенні фактів, яке поліція приготувала йому на підпис.

Були ще свідчення, які підтверджували сказане Дафілдом: одні дала жінка, яка, за її словами, бачила, як Дафілд піднімався до свого дилера, другі дав сам дилер — Вікліф. Страйк пригадав, як Вордл висловив думку, що Вікліф заради Дафілда ладен брехати. Жінці з нижнього поверху могли заплатити за її слова. Інші свідки, які бачили, як Дафілд блукав лондонськими вулицями, чесно казали, що бачили чоловіка у масці вовка.

Страйк закурив цигарку і ще раз перечитав свідчення Дафілда. То був чоловік з шаленим норовом, який сам зізнавався, що намагався втримати Лулу у клубі силою. Синці на її плечах майже напевно були від його рук. Та якщо він дійсно прийняв героїн у Вікліфа, то, як знав Страйк, шанси, що Дафілд був у стані пробратися в будинок номер вісімнадцять на Кентигерн-Гарденз, були майже нульові. Страйк знався на поведінці героїнозалежних; в останньому сквоті, де жила його мати, він на них удосталь надивився. Наркотик перетворював своїх рабів на пасивних, сумирних істот; повна протилежність галасливим, агресивним алкоголікам чи нервовим, схильним до параної кокаїністам. Страйкові зустрічалися любителі речовин усіх штибів — як в армії, так і поза нею. Романтизація Дафілдової залежності у пресі викликала у нього огиду. Ніяких чарів у героїні не було. Страйкова мама померла на брудному матраці в кутку, і цілих шість годин ніхто не розумів, що вона мертва.

Страйк підвівся, перетнув кімнату і відчинив темне задощене вікно; бамкання басів з кафе «12 тактів» унизу стало ще гучнішим. Продовжуючи курити, Страйк дивився на Чаринг-Кросс-роуд, що блимала фарами й калюжами; п’ятничні гультяї дибали повз Денмарк-стріт; хиталися парасолі, над гулом машин підносився сміх. Коли, подумав Страйк, йому наступного разу вдасться випити пива з друзями у п’ятничний вечір? Це поняття було ніби з іншого світу, з життя, до якого годі повернутися. Дивний лімб, що в ньому він жив, спілкуючись хіба що з Робін, не міг тривати вічно, але Страйк досі не відчував готовності повернутися до нормального соціального життя. Він утратив армію, Шарлотту, півноги і відчував глибоку потребу звикнути до чоловіка, на якого перетворився, перш ніж зможе виставляти себе напоказ, щоб інші дивувалися й жаліли його. Жовтогарячий недопалок полетів на темну вулицю і погас у калюжі; Страйк відштовхнувся від підвіконня, повернувся за стіл і рішуче підтягнув до себе папку.

Зі свідчень Дерика Вілсона нічого нового він не дізнався. Жодних згадок про Коловас-Джонса чи таємничий блакитний папірець у папці не було. Далі Страйк не без цікавості прочитав свідчення двох жінок, з якими Лула провела свій останній день,— К’яри Портер і Бріоні Радфорд.

Візажистка згадувала, що Лула була весела і нетерпляче очікувала на скорий приїзд Дібі Макка. Але Портер зазначала, що Лула була «не схожа на себе», здавалася «тихою та стривоженою», проте відмовлялася говорити про те, що її непокоїло. Зі свідчень Портер Страйк довідався цікаву деталь, про яку раніше ніхто при ньому не згадував. Модель запевняла, що того дня Лендрі обмовилася про своє бажання відписати «все» своєму братові. Контекст був незрозумілий, однак лишалося виразне відчуття, що дівчина думала про смерть.

Чому, подумав Страйк, його клієнт не сказав, що сестра висловлювала намір усе йому залишити? Звісно ж, Бристоу уже мав трастовий фонд. Можливо, отримання додаткових великих статків не здавалося йому таким важливим, як Страйкові, який зроду й одного пенні не успадкував.

Позіхаючи, Страйк запалив ще одну цигарку, щоб не заснути, і почав читати свідчення Лулиної матері. За її власним зізнанням, після операції леді Івет Бристоу була сонна й хвора, але наполягала на тому, що донька, коли вранці заходила неї, здавалася «абсолютно щасливою» і лише висловлювала занепокоєння станом матері й перспективами одужання. Можливо, винна була пряма неемоційна проза поліційного звіту, але у Страйка від свідчень леді Бристоу лишилося враження цілеспрямованого заперечення реальності. Тільки вона наполягала на тому, що смерть Лули була нещасним випадком, що дівчина просто випадково посковзнулася на балконі; у ту ніч, казала леді Бристоу, намерзло багато криги.

Страйк побіжно переглянув свідчення Бристоу, які підтвердили все, що Страйк чув від нього особисто, і перейшов до свідчень Тоні Лендрі — дядька Джона й Лули. Він відвідував леді Івет Бристоу в той сам час, що й Лула, напередодні смерті останньої, і запевняв, що небога поводилася «нормально». Потім Лендрі поїхав до Оксфорда на конференцію, присвячену міжнародним аспектам сімейного права, і лишився ночувати у готелі «Малмезон». Після уточнення місцеперебування йшло щось незрозуміле про якісь телефонні дзвінки. Щоб розібратися, Страйк зазирнув у роздруківку дзвінків.

Протягом тижня, що передував її смерті, Лула майже не користувалася домашнім телефоном і взагалі не торкалася його напередодні падіння. Але з мобільного в останній день життя вона зробила аж шістдесят шість дзвінків. Спершу о 9:15 ранку вона телефонувала Евану Дафілду; потім о 9:35 — К’ярі Портер. Далі кількагодинна перерва, протягом якої вона ні з ким не говорила по мобільному, а потім, о 13:21, почався шквал дзвінків на два номери — Лула набирала їх майже по черзі. Перший номер належав Дафілду; другий, згідно з малорозбірливою позначкою поруч з його першою згадкою,— Тоні Лендрі. Знову і знову Лула набирала двох чоловіків. Раз у раз траплялися перерви хвилин по двадцять, коли вона не дзвонила нікому; потім вона дзвонила знову, натискаючи, понад сумнів, кнопку повторного набору. Як виснував Страйк, це гарячкове дзвоніння почалося тоді, коли в товаристві Бріоні Радфорд і К’яри Портер Лула повернулася до своєї квартири, хоча жодна з жінок не згадувала у свідченнях про її численні дзвінки.

Страйк повернувся до свідчень Тоні Лендрі, але вони не пролили світла на причини, через які племінниці так нетерпеливилося з ним зв’язатися. Перебуваючи на конференції, він вимкнув звук на мобільному і лише набагато пізніше виявив, що вдень небога багато разів набирала його. Тоні Лендрі гадки не мав, чому вона це робила, і не передзвонив, пояснивши, що на той час, коли він побачив, що вона дзвонила, Лула вже припинила це робити і, мабуть — тут здогад був правильний — була десь у нічному клубі.

Страйк уже позіхав що кілька хвилин; подумав, що треба зварити собі кави, але не мав на це сили. Мріючи про ліжко, але корячись звичці доводити справу до кінця, від звернувся до записів журналу охорони, де було зафіксовано, хто заходив до будинку номер 18 і виходив з нього напередодні смерті Лули Лендрі. Ретельне вивчення підписів та ініціалів виявило, що до записів Вілсон ставився не так ретельно, як, мабуть, сподівалося його керівництво. Як Вілсон уже казав Страйку, переміщення мешканців будинку не фіксувалися, тож про те, коли заходили й виходили Лендрі й Бестиґі, у журналі не було нічого. Перший запис Вілсон зробив о 9:10, коли прийшов листоноша; далі о 9:22 мала місце «доставка від флориста для кв. 2»; нарешті, о 9:50, «налашт. сигнал.». Коли саме пішов працівник, що перевіряв сигналізацію, вказано не було.

А так це був (як і казав Вілсон) спокійний день. У 12:50 приїхала К’яра Портер; о 13:20 — Бріоні Радфорд. Від’їзд Радфорд, завірений її власним підписом, було записано о 16:40, далі Вілсон додав запис про приїзд бенкетного сервісу до Бестиґі о 19:00, вихід К’яри з Лулою о 19:15 і від’їзд представників сервісу о 21:15.

Страйк засмутився через те, що поліція зняла копію лише сторінки, присвяченої дню безпосередньо перед смертю Лендрі, бо сподівався знайти десь на сторінках журналу прізвище невловимої Рошель.

Близько опівночі Страйк звернувся до поліційного звіту про те, що було знайдено на ноутбуці Лендрі. Шукали, вочевидь, головно листи, з яких можна було зробити висновки про суїцидальні настрої, і успішними ці пошуки не назвеш. Страйк проглянув листи, які протягом останнім двох тижнів життя відсилала й отримувала Лендрі.

Дивно, але факт: через незчисленні фотографії, які закарбували потойбічну Лулину красу, Страйкові було не простіше, а важче повірити у те, що Лендрі дійсно існувала. Повсюдність її обличчя робила її ніби абстрактнішою, якоюсь узагальненою, хай навіть саме обличчя було позначене унікальною вродою.

Але нині з сухих чорних рядків на папері, з так-сяк сформульованих повідомлень, густо пересипаних незрозумілими сторонньому жартами та прізвиськами, у темряві офісу перед ним постав привид мертвої дівчини. Її листи дали Страйкові те, чого не змогла дати сила-силенна фото: відчуття — десь у нутрі, не в голові,— що на засніженій лондонській вулиці розбилася на смерть реальна, жива людина, яка уміла сміятися і плакати. На аркушах, видобутих з папки, Страйк сподівався ухопити примарну тінь убивці, а натомість з них з’явився привид Лули, який дивився на нього з-поміж уламків перерваного життя, як це іноді роблять жертви жорстоких злочинів.

Тепер він бачив, чому Джон Бристоу не вірив, що його сестра могла думати про смерть. Дівчина, яка друкувала ці слова, видавалася приязною подругою, компанійською, імпульсивною, заклопотаною справами, які були їй до душі; захопленою своєю роботою, у захваті — як і казав Бристоу — від перспективи поїхати до Марокко.

Більшість листів були адресовані дизайнеру Ґі Соме. Там не було нічого цікавого, окрім веселого, довірчого тону й однієї згадки про найзагадковішу Лулину подругу:

Гі-Гі, будь ласочка-ласочка-ласочка, зроби щось для Рошель на день народження, прошу-прошу. Щось гарненьке (не випендрюйся). На 21 лютого? Просюсюсю. Люблю тебе. Зозулька.

Страйк згадав, як на «LulaMylnspirationForeva» запевняли, що Лула любила Ґі Соме мов рідного брата. Його свідчення були найкоротшими у папці. Соме тиждень пробув у Японії і повернувся у ніч її смерті. Страйк знав, що від житла Соме до Кентигерн-Гарденз можна дійти пішки, але поліцію, здається, задовольнило твердження, що тільки-но дизайнер прибув додому, одразу ліг спати. Страйк уже відзначив той факт, що людина, яка вирушить на Кентигерн-Гарденз із Чарльз-стріт, не пройде під камерою на Алдербрук-роуд, бо та міститься на протилежному боці від Кентигерн-Гарденз.

Урешті-решт Страйк згорнув папку. Ходячи по офісу — роздягаючись, знімаючи протез, розкладаючи ліжко,— він думав лише про власну виснаженість. Він швидко заснув, заколисаний гудінням машин на вулиці, крапотінням дощу і безсмертним диханням міста.

2

У садку навпроти оселі Люсі в Бромлі росла велика магнолія. Пізньої весни вона засипле газон ніби зібганими серветками. Нині, у квітні, це була білопінна хмарина; пелюстки були ніби воскові й нагадували кокосову стружку. Страйк усього кілька разів бував у цьому будинку, бо волів спілкуватися з Люсі не вдома — тут вона завжди найбільше чіплялася до нього, а ще йому не хотілося зустрічатися з зятем, стосунки з яким були прохолодні.

Легіт колихав надуті гелієм кульки, прив’язані над воротами.

Піднімаючись крутою стежкою до ґанку і тримаючи під пахвою загорнутий руками Робін подарунок, Страйк запевняв себе, що це швидко закінчиться.

— А де Шарлотта? — поцікавилася білява круглолиця Люсі, щойно відчинивши двері.

В коридорі за її спиною купчилися ще кульки — з золотої фольги, у формі сімки. Звідкілясь із глибин будинку лунали крики — чи то радісні, чи то болісні,— порушуючи спокій передмістя.

— Їй довелося поїхати на вихідні до Ера,— збрехав Страйк.

— Нащо? — спитала Люсі, відступаючи вбік, щоб впустити його.

— У сестри знову кризова ситуація. А де Джек?

— Усі у дворі. Слава Богу, дощ припинився, бо довелося б усе робити в хаті,— відповіла Люсі, ведучи його через будинок.

Трьох Страйкових племінників вони побачили у дворі на галявині: в товаристві десь двадцятьох святково вбраних хлопчиків і дівчаток вони кричали й гасали, граючись у якусь гру, що передбачала біганину між крикетними стовпчиками, на які було почеплено зображення фруктів. Навколо галявини стояли під слабким сонячним промінням батьки і пили вино з пластянок, а чоловік Люсі, Грег, за плетеним столиком керував айподом. Люсі тицьнула Страйкові пиво і негайно побігла геть — піднімати меншого сина, який упав, забився і тепер самозабутньо верещав.

Страйк ніколи не хотів дітей; з цього питання у них з Шарлоттою була повна згода, і саме через це, серед іншого, не складалися стосунки з іншими жінками, що були за ці роки. Люсі зневажала і сам підхід, і причини, які наводив їй Страйк; вона завжди сердилася, коли життєві цілі брата не збігалися з її цілями, ніби тим самим він ставив під сумнів її рішення й вибір.

— Як ти там, Корме? — мовив Грег, передавши музику іншому таткові. Грег працював інженером-кошторисником і ніколи не знав, як розмовляти зі Страйком; виходила суміш фальшу й агресії, яка дратувала Страйка.— Де красуня Шарлотта? Ви часом не розбіглися знову? Ха-ха-ха. Я вже заплутався, що там у вас.

Котрусь із дівчат штовхнули; Грег побіг допомагати матусі давати раду сльозам і плямам від трави.

Хаос гри котився далі. Врешті-решт було оголошено переможця; дитина, що посіла друге місце, розплакалася, і її заспокоїли втішним призом, видобутим з великого пакета для сміття, який лежав за гортензіями.

Далі було оголошено другий раунд гри.

— Добридень! — привіталася середніх літ матрона, наближаючись до Страйка.— Ви, мабуть, брат Люсі!

— Він,— відповів Страйк.

— Ми всі чули про вашу бідолашну ногу,— заявила жінка, дивлячись йому на черевики.— Люсі тримала нас у курсі справ. Божечки, а так і не скажеш! Я навіть не помітила, щоб ви кульгали, коли прийшли. Хіба не диво, на що нині здатна медицина? Гадаю, ви тепер бігаєте швидше, ніж доти!

Мабуть, жіночка вирішила, що під холошею штанів у нього вуглеволоконний протез-клинок, як-от у параолімпійських спортсменів. Страйк відпив пива і невесело всміхнувся.

— А це правда? — спитала вона, витріщаючись на нього з несподівано безсоромною цікавістю.— Ви дійсно син Джона Рокбі?

Ниточка терпцю, про яку Страйк навіть не знав, що її смикають, раптом обірвалася.

— Та хай мені грець, коли я знаю,— різко відповів він.— Самі подзвоніть і спитайте.

Жіночка аж остовпіла. За кільки секунд вона мовчки відійшла від нього, і Страйк побачив, як вона говорить до іншої жінки, а та позирає в його бік. Знову впала дитина, цього разу вдарившись головою об стовпчик, увінчаний гігантською полуницею, і залунав пронизливий зойк. Загальна увага звернулася на свіжу травму, і Страйк потихеньку зайшов до будинку.

Вітальня була невиразно-затишна: бежевий гарнітур, репродукції імпресіоністів над коминковою полицею, на самій полиці — світлини трьох його племінників у темно-зеленій шкільній формі. Страйк ретельно зачинив двері, щоб не долітав гамір із садка, дістав з кишені диск, присланий Вордлом, уклав у дисковод і ввімкнув телевізор.

Над телевізором було фото, зроблене на вечірці на честь тридцятиліття Люсі. З нього дивився батько Люсі — Рик — зі своєю другою дружиною. Страйк стояв у другому ряду — туди його ставили на всіх групових світлинах, відколи йому виповнилося п’ять років. Тоді він ще мав дві ноги. Поруч стояла Трейсі, теж офіцер військової поліції і дівчина, з якою, сподівалася Люсі, її брат колись візьме шлюб. Трейсі пізніше вийшла заміж за одного зі спільних друзів і нещодавно народила доньку. Страйк усе хотів надіслати їй квіти, але так і не зібрався.

Опустивши погляд до екрана, він увімкнув програвач.

Одразу пішли зернисті чорно-білі кадри. Біла вулиця, перед камерою кружляють великі сніжинки. Напівпанорамний краєвид на ріг Белламі-роуд і Алдербрук-роуд.

Праворуч у кадр увійшов самотній чоловік; високий на зріст, з каптуром на голові, він ховав руки в кишенях і кутався в кілька шарів одягу. На чорно-білому записі його обличчя мало дивний вигляд, обманювало око; Страйк був подумав, що дивиться на білосніжну нижню частину обличчя і темну пов’язку на очах, а тоді збагнув, що згори — темне обличчя, а ніс, рот і підборіддя затулені білим шарфом. На куртці був якийсь розмитий знак — мабуть, логотип; в іншому одяг був невиразний.

Коли чоловік наблизився до камери, то опустив голову і ніби звірився з чимось, що дістав з кишені. За кілька секунд він завернув на Белламі-роуд і зник з кадру. Годинник у нижньому правому кутку кадру зафіксував час: 01:39.

Запис різко змінився. Знову розмитий вид на те саме перехрестя, на вигляд порожнє, ті самі сніжинки погіршують видимість, але тепер час у нижньому кутку був час 02:12.

У кадр забігли двоє. У першому бігуні можна було впізнати чоловіка, який проходив під камерою з шарфом на обличчі; сильний, довгоногий, він біг, допомагаючи собі помахами рук, назад на Алдербрук-роуд. Другий чоловік був менший на зріст, тонший, у каптурі й шапці; Страйк помітив, що другий чоловік стискає темні кулаки, дедалі більше відстаючи від першого, вищого.

У світлі ліхтаря на мить промайнув напис на спині його кофти; добігши до половини Алдербрук-роуд, чоловік раптом різко завернув і зник у провулку.

Страйк ще кілька разів прогнав ці кілька секунд. Він не помітив, щоб бігуни якось спілкувалися між собою; жодних ознак, що вони кликали одне одного чи принаймні дивилися одне на одного, коли віддалялися від камери. Кожен був ніби сам по собі.

Страйк учетверте програв запис і зупинив його — не з першої спроби — на тій секунді, де стало видно напис на спині кофти повільнішого бігуна. Мружачись в екран, Страйк наблизив розмите зображення. Десь за хвилину він дійшов висновку, що перше слово — велика літера «К», друге нерозбірливе, а третє, схоже, починається на «Дж», але прочитати його було неможливо.

Знову запустивши запис, він спробував визначити, на яку вулицю звернув другий бігун. Тричі Страйк переглянув, як вони з приятелем розділяються, і хоча так і не зміг роздивитися назви, зі слів Вордла виходило, що це Галлівел-стріт.

На думку поліції, той факт, що перший чоловік десь за кадром зустрів друга, зменшує вірогідність того, що він є убивцею. Але тільки якщо припустити, що ці двоє були друзями. Страйк мусив визнати: той факт, що ці двоє опинилися на плівці разом, у таку погоду й о такій годині, і діяли настільки подібно, мав означати, що вони спільники.

Запустивши плівку далі, він побачив, як абсолютно зненацька у кадрі з’явився салон автобуса. Увійшла дівчина; на камері, яка дивилася на неї з-понад голови водія, її обличчя було ніби сплюснутим і сильно затіненим, але білявий кінський хвіст був досить прикметною рисою. Чоловік, який сідав у автобус слідом за нею, дуже нагадував того, який пізніше рухався по Белламі-роуд у напрямку Кентигерн-Гарденз. Він був високий, у каптурі, з білим шарфом на нижній половині обличчя; верхня половина ховалася в тіні. Можна було роздивитися лише логотип у нього на грудях: стилізовані ініціали «GS».

Екран блимнув і показав Теобалдс-роуд. Якщо чоловік, який швидко ступав вулицею, був тим самим, що сідав у автобус, то білий шарф він зняв, хоча статура і хода були дуже схожі. Цього разу Страйкові здалося, що чоловік тримає голову похиленою цілком свідомо.

Далі екран почорнів. Страйк сидів і вдивлявся у ту чорноту, глибоко замислившись. А коли зібрався на думці, то майже здивувався тому, що навколо все кольорове й залите сонячним світлом.

Він дістав з кишені мобільний і набрав Джона Бристоу, але потрапив на автовідповідач. Залишив Бристоу повідомлення: мовляв, подивився записи камер спостереження, прочитав матеріали поліції і тепер хоче поставити йому ще кілька питань і цікавиться, чи зможе Бристоу з ним зустрітися цього тижня.

Далі подзвонив Дерику Вілсону, в якого теж увімкнувся автовідповідач; тут Страйк залишив прохання дати йому дозвіл оглянути зсередини будинок номер 18 на Кентигерн-Гарденз.

Тільки-но Страйк поклав слухавку, як двері вітальні відчинилися і боком увійшов його середульший племінник, Джек. Він був червоний, збуджений.

— Я почув, що ти розмовляєш,— сказав Джек. Двері він зачинив так само ретельно, як і його дядько.

— Джеку, ти хіба не маєш бути у дворі?

— Я зайшов попісяти,— відповів небіж.— Дядьку Корморане, а ти приніс мені подарунок?

Страйк, який так і тримав при собі пакунок, відколи приїхав, передав його малому і дивився, як витвір акуратних рук Робін нищать жадібні пальчики.

— Круто! — зрадів Джек.— Солдатик!

— Ага,— відповів Страйк.

— У нього пістолет і все шо треба.

— Так.

— А у тебе був пістолет, коли ти був солдатом? — спитав Джек, перевертаючи коробку, щоб подивитися на звороті картинку з її вмістом.

— Аж два,— відповів Страйк.

— Досі їх маєш?

— Ні, довелося віддати.

— Шкода,— діловито заявив Джек.

— Ти хіба не маєш гратися з іншими? — спитав Страйк, коли з двору долинули нові зойки.

— Не хочу,— зізнався Джек.— Можна я його дістану?

— Так, звісно,— відповів Страйк.

Поки Джек жадібно шматував коробку, Страйк витягнув Вордлів диск із програвача і поклав у кишеню. Потім допоміг Джеку звільнити пластикового десантника з пут, які тримали його на картонній вкладці, та вкласти йому в руку пістолет.

За десять хвилин їх виявила у вітальні Люсі. Джек руками солдатика стріляв з-за спинки дивана, а Страйк прикидався, що отримав кулю у живіт.

— Божечки, Корме, та в нього день народження, він має гратися з гостями! Джеку, я тобі казала, що поки що не можна відкривати подарунки... підніми... ні, не можна брати його з собою! Ні, Джеку, потім пограєшся! Зараз час іти за стіл...

Червона й роздратована, Люсі погнала сина, якому йти не хотілося, геть з кімнати, похмуро озираючись на брата. Коли Люсі сердито надувала губи, то була надзвичайно схожа на тітку Джоан, хоча не мала з нею кровної спорідненості.

Ця мить схожості навіяла на Страйка незвичну сумирність. Він поводився добре — у розумінні Люсі — аж до кінця вечірки, головно розбираючи сварки між збудженими дітьми, а тоді сховався за столом, заставленим морозивом і желе, щоб уникнути надмірної цікавості їхніх хижих матусь.

3

Рано-вранці у неділю Страйка збудив телефон, який заряджався на підлозі біля розкладачки. Дзвонив Бристоу. Його голос звучав стривожено.

— Я отримав ваше вчорашнє повідомлення, але мамі дуже погано, а медсестру на сьогодні ми запросити не змогли. Приїде Елісон — посидить з нами. Я можу зустрітися з вами завтра в обід, маєте час? Є якісь новини у справі? — з надією додав він.

— Трохи є,— обережно відповів Страйк.— Слухайте, а де ноутбук вашої сестри?

— Тут, у маминій квартирі. А що?

— Можна мені буде у нього зазирнути?

— Добре,— відповів Бристоу.— Принесу його завтра, гаразд?

Страйк погодився. Коли Бристоу дав йому назву й адресу улюбленого закладу поруч зі своїм офісом і повісив слухавку, Страйк потягнувся по цигарки і якийсь час лежав, курячи і роздивляючись візерунок, який намалювало на стелі сонячне проміння, пробиваючись у щілини жалюзі. Він насолоджувався тишею і самотою, відсутністю дитячого галасу й розпитувань Люсі, яка намагалася перекричати дикий вереск молодшого сина. Відчуваючи майже любов до свого мирного офісу, він загасив цигарку, підвівся і приготувався звично йти у душ до Студентської спілки.

Пізно ввечері й не з першої спроби він додзвонився до Дерика Вілсона.

— Цього тижня не можна,— сказав Вілсон.— Містер Бестиґі зараз багато буває вдома. Мені треба думати про те, як зберегти роботу, сам розумієш. Я подзвоню, коли буде слушна мить, гаразд?

Страйк почув далекий дзвінок у двері.

— А ти зараз на роботі? — гукнув він, поки Вілсон не повісив слухавку.

Чути було, як охоронець говорить до когось:

— (Просто отут розпишися, друже...) Га? — гучніше мовив він уже до Страйка.

— Якщо ти на місці, можеш глянути у журналі ім’я подруги, яка іноді заходила до Лули?

— Якої подруги? — спитав Вілсон.— (Ага, до зустрічі).

— Дівчина, про яку говорив Кіран, подруга з лікарні. Рошель. Я хочу дізнатися її прізвище.

— А, ця, так,— згадав Вілсон.— Так, гляну і подзвоню то...

— А можеш глянути зараз?

— Ну добре,— зітхнув у слухавку Вілсон.— Зажди.

Невиразні звуки — порухи, клацання, дряпання, потім шурхіт сторінок. Чекаючи, Страйк роздивлявся різноманітні предмети одягу від Ґі Соме, розсипані по екрану перед ним.

— О, ось вона,— сказав нарешті голос Вілсона йому у вухо.— Її звати Рошель... не розберу... Оніфаде, чи що?

— Можеш продиктувати по літерах?

Вілсон продиктував, Страйк записав.

— Дерику, а коли вона востаннє заходила?

— Аж на початку листопада,— відповів Вілсон.— (Так, добривечір). Мені треба йти.

Він поклав слухавку, поки Страйк йому дякував, і детектив повернувся до бляшанки пива і споглядання витворів сучасної моди в інтерпретації Ґі Соме, а надто куртки на змійці, з каптуром і стилізованими літерами «GS» на лівому рукаві. Цей логотип красувався майже на всіх предметах у розділі готового одягу для чоловіків, виставлених на сайті дизайнера. Страйк не дуже розумів, що означає «готовий»: пошитий одяг і є готовий, але, можливо, тут це слово означало «дешевший».

Інший підрозділ сайту, який називався просто «Ґі Соме», містив речі, які коштували тисячі фунтів. Попри всі намагання Робін, творець цих бордових костюмів, вузьких в’язаних краваток, міні-суконь, оздоблених уламками розбитих дзеркал, і шкіряних капелюхів, лишався глухий до всіх прохань згодитися на розмову про смерть його улюбленої моделі.

4

Думаєш я тобі нічо не зроблю а я зроблю засранцю я по тебе прийду я тобі довіряв а ти отак зі мною. Я тобі прутня твого поганого відірву і в горлянку запхаю. Вдависся власним прутнем коли я з тобою закінчу тебе рідна мама не впізнає. Я тебе бля уб’ю Страйк ти лайно

— Хороший сьогодні день.

— Та ви тільки прочитайте це! Я вас прошу!

Був ранок понеділка, і Страйк тільки-но повернувся з залитої сонцем вулиці, куди виходив покурити і де потеревенив з дівчиною з сусідньої музичної крамниці. Волосся Робін знову було розпущене; вочевидь, співбесід вона сьогодні не мала. Цей висновок, а також сила сонячного світла після дощу підняли Страйкові настрій. Але Робін, яка стояла за своїм столом, тримаючи в руках рожевий конверт зі звичними кошенятами, вигляд мала стривожений.

— Що — він знову за своє?

Страйк узяв листа і прочитав його, широко всміхаючись.

— Не розумію, чому ви не звернетеся до поліції,— мовила Робін.— Він тут таке вам зібрався заподіяти...

— Просто покладіть до інших,— недбало сказав Страйк, відкинув листа і заходився переглядати решту пошти.

— Ну, це ще не все,— промовила Робін, яку подібне ставлення явно зачепило.— Щойно дзвонили з «Тимчасових рішень».

— Так, і що хотіли?

— Питали мене,— відповіла Робін.— Вони явно підозрюють, що я досі тут.

— І що ви їм сказали?

— Прикинулася іншою дівчиною.

— Оце ви швидко зметикували. Як назвалися?

— Сказала, що мене звати Аннабель.

— Якщо треба швидко вигадати фальшиве ім’я, люди, як правило, називаються іменем на «А», ви знали?

— А якщо вони пришлють когось сюди перевірити?

— І що?

— Так гроші вони тоді вимагатимуть у вас, не у мене! Вони спробують витрусити з вас комісію за те, що знайшли вам секретаря!

Страйк усміхнувся, потішений її щирим занепокоєнням через те, що йому, може, доведеться платити, коли грошей немає. Він думав попросити її знову подзвонити в офіс Фреді Бестиґі, а ще почати шукати в телефонному довіднику тітоньку Рошель Оніфаде з Кілбурна.

Натомість він сказав:

— Так, тоді не будемо тут сидіти. Я сьогодні вранці, перед зустріччю з Бристоу, планував зайти в одне місце — «Вашті». Може, природніше буде, якщо піду з вами удвох.

— «Вашті»? Отой дорогий бутик? — одразу зрозуміла Робін.

— Так. А ви його знаєте?

Прийшла черга Робін усміхатися. Вона читала про цей бутик у журналах: він утілював для неї лондонський гламур; місце, де редактори модних видань купували казковий одяг і показували його читачам на глянцевих сторінках; ті речі коштували, як зарплатня Робін за півроку.

— Знаю такий,— підтвердила вона.

Страйк узяв її тренч і простягнув їй.

— Прикинемося, ніби ви — моя сестра Аннабель. Допомагатимете мені обрати подарунок для дружини...

— А що з цим чоловіком, який вам зичить смерті? — спитала Робін, коли вони вже сиділи поруч у метро.— Хто він?

Вона стримувала цікавість щодо Джонні Рокбі, і щодо чорнявої красуні, яка вибігла зі Страйкового офісу в її перший робочий день, і щодо розкладачки, про яку обоє уникали говорити; але розпитувати про погрози було точно цілком нормально. Врешті-решт, то їй доводилося розрізати рожеві конверти і читати гидкі жорстокі фантазії, нашкрябані між веселими кошенятами. Страйк у ті листи навіть не зазирав.

— Його звати Браян Мазере,— пояснив Страйк.— Прийшов до мене минулого червня, бо думав, що його жінка спить з іншими чоловіками. Хотів простежити за нею, тож я і слідкував протягом місяця. Цілком звичайна жінка: негарна, неохайна, з поганою завивкою; працювала у фінансовому відділі великої крамниці килимів. Цілі дні сиділа у крихітному вбогому офісі з трьома колегами, теж жінками, щочетверга ходила грати в бінго, по п’ятницях скуповувалася у «Теско», а по суботах ходила з чоловіком до Ротарі-клубу.

— І коли, на його думку, вона встигала спати з іншими? — спитала Робін.

У непрозорому темному склі коливалися їхні віддзеркалення; Робін, з якої жорстке світло у вагоні висотало всі кольори, здавалася старшою, але ніби ефемерною, а Страйк — грубішим, потворнішим.

— По четвергах.

— Вона справді з кимсь спала?

— Ні, вона справді грала у бінго з подружкою Меґі, але в усі чотири четверги, що я за нею спостерігав, вона спеціально поверталася додому пізно. Попрощавшись із Меґі, вона поверталася манівцями. Одного вечора вона зайшла до пабу і сама-одна пила там томатний сік — сиділа в кутку з несмілим виглядом. Іншого вечора просто сорок п’ять хвилин сиділа у машині на розі їхньої вулиці й тільки тоді поїхала додому.

— Навіщо? — спитала Робін. Поїзд гучно торохкотів по довгому тунелю.

— Оце і є питання, правда? Щось доводила? Намагалася його розворушити? Дражнила? Мучила? Хотіла вдихнути дрібку життя у нудний шлюб? Щочетверга трішки запізнювалася — без пояснень. Він такий трохи параноїдальний, тож проковтнув наживку. Просто божеволів з того. Був певний, що раз на тиждень вона зустрічається з коханцем, а подруга Меґі їх прикриває. Намагався сам за нею стежити, але вирішив, що вона ходила на бінго спеціально, бо помітила, що він шпигує.

— І ви сказали йому правду?

— Так, сказав. Він мені не повірив. Страшенно розлютився, почав кричати, мовляв, весь світ змовився проти нього. Відмовився платити за рахунком. Я боявся, що врешті-решт він покалічить свою жінку, тому подзвонив їй і повідомив, що її чоловік найняв мене за нею стежити й ось-ось дійде до краю. Задля власної безпеки їй слід було обережніше його дражнити. Вона нічого не сказала, просто повісила слухавку. Виявилося, що він регулярно перевіряє її мобільний. Він побачив мій номер і дійшов очевидного висновку.

— Що ви їй вибовкали, що він найняв вас стежити?

— Ні. Що її чари здолали мене, і я став її новим коханцем.

Робін притиснула долоню до вуст. Страйк розсміявся.

— У вас усі клієнти трохи не при собі? — спитала Робін, коли змогла відняти долоню від обличчя.

— Він хворий, але зазвичай це люди у стресових ситуаціях.

— Я просто думала про Джона Бристоу,— вагаючись, мовила Робін.— Його дівчина вважає, що він сам себе ввів ув оману. А ви припустили, що він трохи.. ну... так? — спитала вона.— Ми чули,— додала вона засоромлено,— крізь двері. Щось про диванних психологів.

— Було,— погодився Страйк.— Ну... мабуть, я змінив свою думку.

— Тобто? — спитала Робін, широко розчахнувши чисті сіро-блакитні очі. Потяг сповільнювався; за вікнами пролітали постаті, які щосекунди чіткішали.— Ви хочете сказати... маєте на увазі... хочете сказати, що він може бути правий, і дійсно мало місце у...

— Наша зупинка.

Білостінний бутик, який вони шукали, стояв на чи не найдорожчій землі у Лондоні — на Кондуїт-стріт, неподалік Нью-Бонд-стріт. Як на Страйка, у його яскравій вітрині було виставлено строкатий набір непотребу. Тут були розшиті бісером подушки й ароматичні свічки у срібних горнятках; художньо задраповані відрізи шифону; пістряві каптани, одягнені на безликі манекени; надзвичайно потворні великі сумки; і все це на тлі, оформленому у стилі поп-арт. Ця кричуща демонстрація на честь споживацтва дратувала дух і око. Страйк легко міг уявити тут Тенсі Бестиґі й Урсулу Мей, які досвідченим оком роздивляються цінники і беруть сумочки з крокодилової шкіри за чотиризначні суми — без тіні задоволення, просто щоб нещасливий шлюб окупився бодай у грошовому еквіваленті.

Поруч з ним Робін теж вдивлялася у вітрину, але заледве усвідомлювала, що саме бачить перед собою. Сьогодні вранці, поки Страйк курив надворі, їй подзвонили з пропозицією роботи — якраз перед дзвінком з «Тимчасових рішень». Щоразу, думаючи про цю пропозицію, яку треба було прийняти чи відхилити протягом двох днів, вона відчувала глибоке хвилювання десь усередині — й переконувала себе, що воно приємне, хоча насправді те почуття більше нагадувало жах.

Пропозицію треба було приймати. Багато плюсів. Платили рівно стільки, скільки очікували вони з Метью. Офіс був ошатний, зручно розташований у Вест-Енді. Вони з Метью зможуть разом обідати. Ринок вакансій майже завмер, тож варто радіти.

— Як пройшла співбесіда у п’ятницю? — спитав Страйк, кривлячись на розцяцьковане паєтками пальто, яке йому видавалося безсоромно непривабливим.

— Гадаю, що добре,— непевно відповіла Робін.

Вона пригадала захват, у який прийшла, коли якусь хвильку тому Страйк натякнув, що, можливо, таки мало місце убивство. Чи він не жартував? Робін помітила, як напружено він дивиться на ці купи мотлоху — ніби вони здатні повідомити щось важливе; це, понад сумнів (зараз вона дивилася очима Метью, думала його голосом), була просто поза, набута задля більшого ефекту, напоказ. Метью вперто натякав, що Страйк — фальшивка. Наречений, схоже, вважав, що приватний детектив — професія екзотична, як-от астронавт чи приборкувач левів; справжні люди таким не займаються.

Робін подумала, що коли погодиться на ту посаду у відділі кадрів, то ніколи не дізнається (хіба що побачить колись у новинах), чим закінчилося розслідування. Доводити, розгадувати, ловити, захищати — оце гідні заняття: важливі, захопливі. Робін знала, що Метью вважає такі її думки наївними й інфантильними, але нічим не могла зарадити.

Страйк розвернувся до «Вашті» спиною і тепер виглядав щось на Нью-Бонд-стріт. Його очі, як помітила Робін, були прикуті до червоної поштової скриньки біля «Рассел-енд-Бромлі», чий темний прямокутний рот ніби зловтішався з них з того боку вулиці.

— Ну, ходімо,— сказав Страйк, знову розвертаючись до Робін.— Не забудьте: ви моя сестра, ми шукаємо подарунок моїй дружині.

— Але що ми намагаємося з’ясувати?

— Навіщо Лула Лендрі та її подруга Рошель Оніфаде приходили сюди напередодні смерті Лендрі. Вони зустрілися тут на п’ятнадцять хвилин, потім розійшлися. У мене мало сподівань — минуло три місяці, та й, може, ніхто нічого взагалі не помітив. Але спробувати варто.

Перший поверх «Башті» було віддано під одяг; стрілка нагору повідомляла, що там розміщується кав’ярня й «інтер’єр». Блискучі сталеві вішаки перебирало кілька жінок — усі тонкі, засмаглі, з довгим, чистим, щойно з-під фена волоссям. Продавчині вигляд мали еклектичний: в ексцентричному одязі, з приголомшливими зачісками. На одній була тюлева спідниця-туту і сітчасті колготи; дівчина розкладала капелюхи.

На подив Страйка, Робін хоробро рушила до цієї дівчини.

— Привіт! — бадьоро мовила вона.— У вас у середній вітрині виставлене фантастичне пальто. Можна його приміряти?

Продавчиня мала хмарку білого волосся — на вигляд мов цукрова вата — і яскраво підведені очі, а от брів не мала.

— Так, без проблем,— сказала вона.

Виявилося, втім, що вона збрехала: з вийманням пальто з вітрини проблем було багацько. Треба було зняти його з манекена, потім від’єднати електронну етикетку; минуло десять хвилин, а пальта ще не принесли, до того ж продавчині довелося покликати на поміч у вітрину двох колег.

Робін у цей час походжала крамницею, не говорячи до Страйка, і набирала сукні й пояси. Коли пальто нарешті витягнули з вітрини, всі три продавчині ніби відчули відповідальність за його майбутнє і пішли слідом за Робін до примірочних; одна з дівчат зголосилася понести одяг, який Робін зібрала у залі, дві інші несли пальто.

Примірочні являли собою металеві рами, обтягнуті цупким кремовим шовком — ніби намети. Ставши неподалік, щоб краще чути розмову всередині, Страйк зрозумів, що тільки починає відкривати всі розмаїті таланти своєї тимчасової секретарки.

Робін набрала у примірочну товарів на десять тисяч фунтів; половина з цієї суми припадала на пасткове пальто. За нормальних обставин у Робін не вистачило б духу на подібне, але сьогодні вранці їй ніби щось вступило у голову — якась зухвалість, завзяття; вона щось доводила собі, Метью, навіть Страйкові. Троє продавчинь метушилося навколо неї, розвішуючи сукні, розгладжуючи важкі поли пальта, і Робін зовсім не відчувала сорому за те, що не має грошей навіть на найдешевший з поясів, які висіли на лікті у рудої дівчини з татуюваннями на обох руках, і що жодна з дівчат не отримає комісійних, на які всі три, понад сумнів, сподівалися. Вона навіть дозволила продавчині з рожевим волоссям піти по золоту куртку, яка, за її словами, дуже личитиме Робін і чудово пасуватиме до зеленої сукні, котру та обрала.

Робін була вища за продавчинь, і коли вона зняла тренч і накинула паєткове пальто, вони почали ахати й охати.

— Слід показати братові,— сказала вона їм, спершу критично оглянувши своє віддзеркалення.— Розумієте, це не для мене, це для його дружини.

І вона рушила з примірочної у супроводі почту з трьох продавчинь. Багаті дівчата біля вішаків звернули на неї прищулені очі, а Робін зухвало спитала:

— Ну як тобі?

Страйк мусив визнати, що пальто, яке здалося йому таким бридким, на Робін вигляд мало кращий, ніж на манекені. Вона покрутилася перед ним, і паєтки виблискували, мов шкіра ящірки.

— Нічого,— озвався він по-чоловічому сторожко, і продавчині поблажливо заусміхалися.— Так, непогано. Скільки коштує?

— Як на твої статки — то небагато,— відповіла Робін, хитро глянувши на своїх помічниць.— Сандрі воно точно сподобається,— сказала вона Страйкові, й той, заскочений зненацька, усміхнувся.— І це ж її сороковий ювілей.

— Вона зможе надягнути його будь з чим,— радо запевнила Страйка дівчина з волоссям як цукрова вата.— Річ універсальна.

— Ну, приміряємо сукню від Каваллі,— радісно сказала Робін, повертаючись до кабінки.

— Мене Сандра з ним послала,— повідомила вона продавчиням, поки ті допомагали їй зняти пальто і розстібали сукню, на яку вона вказала.— Щоб він знову не наробив дурниць. На тридцятиріччя він їй купив кошмарні сережки; коштували як літак, а вона їх так жодного разу з сейфа і не дістала.

Робін не знала, звідки ті слова йдуть до неї; це було чисте натхнення. Скинувши светр і спідницю, вона почала влазити у сукню отруйно-зеленого кольору. Сандра ставала для неї дедалі реальнішою: трохи зіпсована, до певної міри знуджена, вона за келихом вина зізнавалася зовиці, що її брат (банкір, вирішила Робін, хоча на банкіра Страйк, на її думку, був геть не схожий) зовсім не має смаку.

— От вона мені й сказала: піди з ним до «Вашті» і змусь вивернути гаманця. Ой, як гарно.

Сукня була не проста гарна. Робін задивилася на власне відображення; вона в житті не носила нічого настільки чарівного. Зелена сукня була скроєна так магічно, що робила талію напрочуд тонкою, надавала фігурі м’яких вигинів, видовжувала білу шию. У цій блискучій зелені Робін здавалася богинею змій, і продавчині знову заахали й забурмотіли компліменти.

— Скільки коштує? — спитала Робін у рудої дівчини.

— Дві тисячі вісімсот дев’яносто дев’ять,— відповіла та.

— Смішні гроші для нього,— недбало прокоментувала Робін і вийшла з-за шторки до Страйка, який саме роздивлявся пару рукавичок на круглому столі.

— Ага,— тільки і вимовив він, коментуючи зелену сукню. Він на неї навіть не глянув.

— Мабуть, Сандрі цей колір буде не до лиця,— сказала Робін, раптом засоромившись; урешті-решт, Страйк не був їй ані братом, ані бойфрендом; ця вигадка зайшла задалеко, і не варто було походжати перед ним у тісній сукні. Вона відступила до примірочної.

Знову роздягнувшись до ліфчика й трусів, Робін сказала:

— Коли Сандра до вас заходила минулого разу, то бачила в кав’ярні Лулу Лендрі. Каже, в житті вона була навіть розкішніша, ніж на фото.

— О, вона була прегарна,— погодилася дівчина з рожевим волоссям, притискаючи до грудей щойно принесену золоту куртку.— Вона тут постійно бувала, заходила щотижня. Будете міряти?

— Вона й напередодні смерті до нас заходила,— додала дівчина з волоссям як цукрова вата, допомагаючи Робін влізти у куртку.— Просто у цій примірочній — ось у цій самій.

— Правда? — не повірила Робін.

— На грудях не застебнеться, але і розстебнутою матиме фантастичний вигляд,— сказала руда дівчина.

— Ні, не підійде, Сандра, власне, трохи пишніша за мене,— сказала Робін, безжально жертвуючи фігурою вигаданої невістки.— Я примірю ось ту чорну сукню... Невже Лула Лендрі і справді була у вас у день власної смерті?

— О так,— закивала дівчина з рожевим волоссям.— Це так сумно, просто жах. Ти ж її чула, так, Мел?

Татуйована руда, яка тримала чорну сукню зі вставками мережива, буркнула щось нерозбірливе. Поглядаючи на неї у дзеркало, Робін не помітила великого бажання говорити про те, що вона підслухала — випадково чи навмисно.

— Вона розмовляла з Дафілдом, так, Мел? — наполягала дівчина з рожевим волоссям.

Робін побачила, що Мел супиться. Попри татуювання, у Робін склалося враження, що Мел головує над іншими двома дівчатами. Вона, здається, вважала, що до її обов’язків входило збереження конфіденційності почутого серед цих кремових занавісок, у той час як інші дві аж кипіли бажанням переповісти плітки — а надто жінці, яка, здавалося, націлилася витратити грошики багатого брата.

— Мабуть, неможливо не чути, що відбувається у цих... у цих шатрах,— зронила Робін трохи задушено, бо продавчині спільними зусиллями саме упаковували її у чорну сукню.

Мел трохи піддалася.

— Атож. А люди сюди приходять і балакають про все що заманеться. А крізь ці занавіски просто неможливо не чути, про що вони говорять,— долала вона, показуючи на цупку грежеву шторку. Затиснена у гамівну сорочку зі шкіри й мережива, Робін ледь зуміла видихнути:

— Від Лули якось чекаєш більшої обережності — за нею ж преса аж ганялася.

— Taк — погодилася руда.— Чекаєш. Тобто я сама ніколи не патякаю, але дехто може.

Попри те, що колегам, судячи з усього, Мел розпатякала, Робін висловила захоплення рідкісною тактовністю.

— Але, мабуть, поліції довелося розповісти? — спитала вона, розгладжуючи сукню і готуючись до того, що зараз застібнуть змійку.

— Поліція до нас не приходила,— з жалем у голосі мовила дівчина з волоссям як цукрова вата.— Я казала, що Мел варто було самій піти до них і про все розповісти, але вона не схотіла.

— Та нічого такого там не було,— швидко озвалася Мел.— Воно нічого не змінило б. Його ж там не було, так? Це довели.

Страйк підійшов до шовкової шторки так близько, наскільки наважився, не викликаючи підозрілих поглядів у клієнток і продавчинь, які лишалися в залі. Всередині кабінки дівчина з рожевим волоссям силкувалася застібнути змійку. Груди Робін повільно стискали ребра прихованого корсету.

Страйк-підслухайло був здивований, коли наступне питання Робін прозвучало майже як стогін:

— Ви про те, що коли вона загинула, Евана Дафілда в її квартирі не було?

— Так,— сказала Мел.— Тож не має значення, що саме казала вона до нього раніше, так? Його там не було.

Вчотирьох жінки якусь хвильку роздивлялися віддзеркалення Робін.

— Не думаю,— сказала Робін, дивлячись на те, як сукня сплощує дві третини її грудей, а верхні третини вивалюються з декольте,— що Сандра у нього взагалі влізе. А вам не здається,— спитали вона, дихаючи уже вільніше, бо дівчина з волоссям як цукрова вата розстебнула змійку,— що слід було розповісти поліції про ту розмову, і хай би вже вони вирішували, чи це важливо?

— От я так і казала, Мел, пам’ятаєш? — мовила дівчина з рожевим волоссям.— Я так їй і сказала.

Мел одразу почала оборонятися.

— Але його там не було! Він не заходив до її квартири! Мабуть, він їй сказав, що зайнятий чи не хоче її бачити, бо вона все повторювала: «Ну приходь потім, я почекаю, це нічого. Мене до першої все одно навіть удома не буде. Ну приходь, ну будь ласка». Аж умовляла його. Хай там як, з нею у примірочній була подруга. Подруга все чула; мабуть, вона ж і розповіла поліції, ні?

Робін знову надягала блискуче пальто, щоб потягнути час.

Ніби між іншим вона спитала, крутячись перед дзеркалом:

— А вона точно говорила до Евана Дафілда?

— Та звісно! — обурилася Мел, ніби Робін ображала її інтелект.— Кого б ще вона запрошувала до своєї квартири о такій годині? їй страшенно кортіло з ним побачитися.

— Боже, у нього такі очі,— сказала дівчина з волоссям як цукрова вата.— Він просто розкішний. І такий харизматичний у житті. Він якось сюди приходив з нею. Божечки, просто сексі.

За десять хвилин, коли Робін пройшлася перед Страйком ще у двох убраннях, перед продавчинями вони погодилися, що паєткове пальто — найкраще з усіх. Постановили (й отримали згоду від продавчинь), що слід завтра привести Сандру, щоб сама подивилася. Страйк зарезервував пальто вартістю п’ять тисяч фунтів на ім’я Андре Аткінсона, дав вигаданий номер мобільного і разом з Робін вийшов з бутика під хор добрих побажань — ніби уже витратив тут гроші.

Вони мовчки пройшли ярдів п’ятдесят, а тоді Страйк запалив цигарку і сказав:

— Ви мене вразили.

Робін просяяла від гордості.

5

На станції на Нью-Бонд-стріт Страйк і Робін попрощалися. Робін на метро поїхала до офісу дзвонити у «БестФілм», шукати у довідниках тітку Рошель Оніфаде й ховатися від «Тимчасових рішень» («І двері замкніть»,— порадив Страйк).

Страйк купив газету і на метро ж таки поїхав на станцію «Найтсбридж», а звідти, маючи вільний час, пройшовся пішки до бару-ресторану «Серпентайн», який Бристоу обрав для обідньої зустрічі.

Він пройшов Гайд-парком з його затіненими тротуарами, перетнув піщану вуздечку стежки Роттен-роу. Головні пункти свідчень дівчини на ім’я Мел Страйк записав ще в метро, а тепер, серед пронизаної сонцем зелені, його думки блукали, і виринали спогади про Робін, одягнену в тісну зелену сукню.

Він розумів, що своєю реакцією засмутив її; але та мить була позначена дивною інтимністю, а саме інтимність нині Страйкові була потрібна найменше, надто з Робін, такою розумною, професійною, поміркованою. Страйкові подобалося її товариство, він цінував те, як вона поважає його приватне життя і тримає свою цікавість при собі. Бачить Бог, думав Страйк, відступаючи, щоб пропустити велосипедистку, ця якість нечасто траплялася йому в житті, а надто серед жінок. Але той факт, що досить скоро він звільниться від товариства Робін, складав невід’ємну частину приємності цього товариства; той факт, що незабаром вона піде, встановлював, як і обручка на її пальці, вдале обмеження. Робін подобалася Страйкові, він був їй вдячний, а сьогодні вранці вона взагалі його вразила; але, не маючи проблем із зором, зате маючи нормальне лібідо, він кожного дня, коли вона сиділа за комп’ютером в офісі, бачив, яка вона зваблива дівчина. Не красуня, і близько не рівня Шарлотті, але дуже мила.

І цей факт постав перед ним цілком чітко, коли вона вийшла з примірочної у тій тісній зеленій сукні, й у результаті йому довелося буквально відвести очі. Страйк навіть не думав, що вона могла навмисне його провокувати, але усвідомлював хисткий баланс, який варто зберегти задля власного душевного здоров’я. Робін була єдиною людиною, з якою він спілкувався постійно, і він раціонально оцінював власну нинішню вразливість; також Страйк виснував (за певними недомовками), що її нареченому не подобається те, що Робін покинула агенцію заради імпровізованого працевлаштування у нього. Звідки не глянь, найбезпечніше було не дати тій новонародженій дружбі стати надто теплою; краще не милуватися відкрито фігурою Робін, огорненою трикотажем.

У «Серпентайні» Страйк ще не бував. Ресторан стояв на березі озера, де плавали човни, і являв собою екстравагантну будівлю, яка більш за все нагадувала футуристичну пагоду. Масивний білий дах, схожий на гігантську розгорнуту книгу, покладену сторінками униз, лежав на опорах з гофрованого скла. Велика плакуча верба гладила вітами стіну ресторану і полоскала їх в озерній воді.

День був прохолодний, вітряний, але краєвид на залите сонцем озеро був пречудовий. Страйк обрав столик на терасі, просто біля води, замовив пінту темного корнволльського пива і сів читати газету.

Бристоу запізнювався уже на десять хвилин, коли до столика підійшов високий, з доброю поставою рудуватий чоловік у дорогому костюмі.

— Містер Страйк?

Віком під шістдесят, він зберіг усе волосся, мав чітко окреслену нижню щелепу й виразні вилиці й справляв враження майже-знаменитого актора, якого взяли на роль заможного бізнесмена у міні-серіалі. Страйк, маючи треновану пам’ять, одразу впізнав у ньому людину з фотографій, які Робін знайшла в інтернеті,— того високого чоловіка, який ніби гидився власним оточенням на похороні Лули Лендрі.

— Тоні Лендрі. Дядько Джона й Лули. Дозволите сісти?

Його усмішка була, мабуть, найвиразнішим прикладом нещирої гримаси для соціуму, що Страйк бачив за все життя: ледь оголені рівні білі зуби. Тоні Лендрі скинув пальто, повісив його на спинку стільця і сів навпроти Страйка.

— Джон затримується в офісі,— повідомив він. Вітерець розвіяв його волосся, відкривши залисини на скронях.— Попросив Елісон вам подзвонити й попередити. Я у той момент якраз проходив повз її стіл, тож запропонував повідомити про це особисто. Це дає мені змогу перемовитися з вами приватно. Я чекав, коли ви мені подзвоните; мені відомо, що ви потроху опрацьовуєте всіх знайомих мого небожа.

Він дістав з кишені піджака окуляри у сталевій оправі, надягнув їх і зазирнув у меню. Страйк відпив ще пива, чекаючи.

— Чув, що ви мали розмову з місіс Бестиґі,— сказав Лендрі, відклавши меню, знявши окуляри й повернувши їх до кишені.

— Мав,— підтвердив Страйк.

— Так. Тенсі, понад сумнів, має добрі наміри, але робить собі сумнівну послугу, повторюючи історію, неправдивість якої поліція вже довела. Дуже сумнівну послугу,— зловісно повторив Лендрі.— Я казав це Джонові. Його перший обов’язок — захищати інтереси клієнта фірми... Буду террин зі свинини,— сказав він до офіціантки, яка саме підійшла,— і воду без газу. У пляшці. Отже,— провадив він,— краще мені говорити прямо, містере Страйк. З багатьох причин — і всі ці причини досить серйозні — я проти того, щоб хтось копирсався в обставинах смерті Лули. Не чекаю, що ви зі мною погодитися. Ви на життя заробляєте тим, що розкопуєте обставини сімейних трагедій.

Лендрі знову агресивно й невесело усміхнувся.

— Не те щоб я вам не співчував. Нам усім доводиться якось заробляти на прожиття, і не сумніваюся, що чимало людей назве мою професію такою самою паразитичною, як і вашу. Мабуть, для нас обох буде корисно, якщо я викладу вам певні факти — факти, які, гадаю, Джон вирішив приховати.

— Поки ми до цього не перейшли,— мовив Страйк,— а що саме затримало Джона в офісі? Якщо він узагалі не приїде, я б домовився з ним про розмову в інший час, бо в мене сьогодні є ще зустрічі. Він займається справою Конвея Оутса?

Він знав лише те, що розповіла Урсула: що цей Конвей Оутс — американський фінансист, але згадка про покійного клієнта фірми справила бажаний ефект. Уся помпезність Лендрі, його бажання контролювати зустріч, його затишне відчуття вищості мов рукою зняло, лишивши його вбраним лише в злість і шок.

— Джон не... невже дійсно? Це строго конфіденційні справи фірми!

— Це не Джон,— пояснив Страйк.— Місіс Урсула Мей обмовилася, що виникли якісь проблеми зі статками містера Оутса.

Явно заскочений зненацька, Лендрі вимовив:

— Я дуже здивований! Я й подумати не міг, щоб Урсула... тобто місіс Мей...

— То що — Джон до нас узагалі приєднається? Ви дали йому завдання, яке забере всю обідню перерву?

Страйк задоволено поспостерігав за тим, як Лендрі бореться з власним гнівом, намагаючись опанувати себе і повернути контроль над зустріччю.

— Джон скоро підійде,— нарешті сказав він.— Я сподівався, як уже й казав, викласти вам певні факти у приватному порядку.

— Гаразд, коли так, мені знадобиться ось це,— сказав Страйк і дістав з кишені ручку й записник.

Від вигляду цих предметів Лендрі занепокоївся так само, як і Тенсі.

— Не треба нічого записувати,— мовив він.— Те, що я скажу, не має зв’язку — принаймні прямого — зі смертю Лули. І,— педантично докинув він,— не додасть нічого до жодної версії, крім самогубства.

— Хай там як,— відповів Страйк,— свій склерозник я бажав би мати при собі.

Лендрі ніби зібрався протестувати, але передумав.

— Ну гаразд. По-перше, ви маєте знати, що смерть сестри глибоко вразила мого племінника Джона.

— Зрозуміло,— прокоментував Страйк, нахиляючи записник так, щоб Лендрі не міг бачити, що він там пише, і записуючи «глибоко вразила» винятково для того, щоб позлити адвоката.

— Так, це природно. І хоча я не піду так далеко, щоб стверджувати, наче приватний детектив має відмовити клієнту на підставі того, що той у стресі чи в депресії,— як я уже казав, ми всі заробляємо на життя хто чим може,— у цьому випадку...

— Гадаєте, він собі те все вигадав?

— Я б сказав це іншими словами, та коли говорити прямо, так. Джон уже пережив наглих утрат більше, ніж інші люди переживають за ціле життя. Ви, мабуть, не знаєте, що він уже втратив брата...

— Я знаю. Чарлі був моїм давнім шкільним приятелем. Саме тому Джон найняв мене.

Лендрі поглянув на Страйка з подивом і антипатією.

— Ви вчилися у приватній школі Блейкіфілд?

— Недовго. Поки мама не вирішила, що не тягне оплату.

— Розумію. Я цього не знав. Хай там як, можливо, ви не в курсі всього... Джон завжди був — за висловом моєї сестри — дуже напружений. Коли загинув Чарлі, його батьки мусили запросити психолога. Я не стверджую, що є експертом з психічного здоров’я, але мені здається, що смерть Лули нарешті штовхнула його за край...

— Метафора не дуже вдала, але я розумію, про що ви,— кивнув Страйк і записав «Бристоу той-во».— В чому саме виражається це «за край»?

— Ну, багато хто скаже, що це повторне розслідування — ірраціональне й безглузде,— відповів Лендрі.

Страйк тримав ручку над записником напоготові. Якусь мить щелепи Лендрі рухалися так, ніби він щось жує; потім він із силою вимовив:

— Лула мала маніакально-депресивний психоз і стрибнула з вікна просто після сварки зі своїм хлопцем-наркоманом. Це не таємниця. Для нас усіх це був суцільний жах, а надто для її бідолашної матусі, але факти саме такі. Я мушу зробити висновок, що Джон переживає душевну кризу, і якщо ви не проти прямоти з мого боку...

— Можете говорити вільно.

— ...то ваше втручання тільки підтримує його нездорове небажання прийняти правду.

— Тобто що Лула вкоротила собі віку?

— Цього погляду тримається поліція, патологоанатом, коронер. Джон — з причин, мені не зрозумілих — намагається довести, що це було убивство. Чому він вирішив, що від цього комусь із нас стане легше, я вам пояснити нездатен.

— Ну,— відповів на це Страйк,— люди, в чиєму оточенні сталося самогубство, часто відчувають провину. Вони думають — хай і безпідставно,— що могли б допомогти. А висновок про вбивство зніме з родичів усіляку провину, так?

— Ніхто з нас не має причин відчувати провину,— відповів Лендрі з крицею в голосі.— Лула з підліткового віку отримувала найкращу медичну допомогу, мала всі матеріальні блага, якими тільки могла забезпечити її прийомна родина. «Балувана й зіпсута» — ось якими словами можна найвлучніше охарактеризувати мою прийомну небогу, містере Страйк. Її мати буквально готова була покласти життя за неї, але віддяки за те мала небагато.

— Ви гадали, що Лула невдячна, я правильно розумію?

— Та не треба, чорт забирай, того записувати. Чи ви робите нотатки для якоїсь брудної газетки?

Страйка зацікавило те, як Лендрі відкинув останні залишки чемності, з якою сів за стіл. Офіціантка принесла йому замовлення, але він їй не подякував — лише гнівно дивився на Страйка, поки вона не пішла. А тоді провадив:

— Ви влізли у справу, де можете лише нашкодити. Скажу прямо, я був приголомшений, коли дізнався про Джонові наміри. Приголомшений.

— А він не висловлював сумнівів щодо версії про суїцид у розмовах з вами?

— Ну звісно ж, він був вражений, як і всі ми, але я точно не пригадую жодних натяків на вбивство.

— Містере Лендрі, ви близькі з племінником?

— А це тут до чого?

— Це могло б пояснити, чому він не поділився з вами своїми думками.

— Ми з Джоном маємо цілком дружні робочі стосунки.

— «Робочі стосунки»?

— Так, містере Страйк, ми разом працюємо. Чи ми ліземо в справи одне одного поза офісом? Ні. Але ми обоє доглядаємо мою сестру — леді Бристоу, Джонову матір, яка нині смертельно хвора. Поза роботою предметом наших розмов зазвичай є Івет.

— Джон справив на мене враження сина, вірного обов’язку.

— У нього нікого не лишилося, крім Івет, і той факт, що вона вмирає, не додає йому душевного здоров’я.

— Навряд чи у нього є тільки вона. Він же ще має Елісон, так?

— Не можу сказати, що це серйозні стосунки.

— Можливо, один з мотивів, якими Джон керувався, наймаючи мене,— це бажання дошукатися правди для матері перед смертю?

— Від правди Івет не стане легше. Нікому не буває приємно прийняти те, що вони просто пожинають посіяне.

Страйк промовчав. Як він і очікував, адвокат не зміг стримати бажання пояснити свою думку і за мить провадив:

— Івет завжди мала нездорову схильність до материнства. Вона обожнює немовлят,— Лендрі говорив так, ніби йшлося про щось огидне — про якесь збочення.— Вона належить до тих неадекватних жінок, які народили б двадцятеро дітей, якби знайшовся чоловік з достатньою чоловічою силою. Слава Богу, що Алек був безплідний... чи Джон про це не згадував?

— Він повідомив, що сер Алек Бристоу не був його біологічним батьком, якщо ви про це.

Якщо Лендрі й засмутився через те, що не першим повідомив цю інформацію, він швидко оговтався.

— Івет і Алек усиновили двох хлопчиків, але сестра гадки не мала, що з ними робити. Вона, скажу прямо, жахлива мати. Ніякого контролю, ніякої дисципліни; суцільне потурання і цілковита відмова бачити, що відбувається у неї під самісіньким носом. Я не кажу, що винне її виховання — хтозна, які там були генетичні нахили,— але Джон ріс лицемірним плаксієм і прилипалом, а Чарлі був просто малолітнім злочинцем, і в результаті...

Раптом Лендрі замовк; на його щоках проступили червоні плями.

— І в результаті разом з велосипедом упав у кар’єр? — спитав Страйк.

Він сказав це, щоб побачити реакцією Лендрі, і не був розчарований. Відчуття було таке, ніби звужується тунель, ніби зачиняються далекі двері: Лендрі замкнувся.

— Згрубша — так. І тоді Івет уже було пізно кричати, чіплятися за Алека і непритомніти на підлозі. Якби вона мала хоч йоту контролю, хлопчик не був би таким неслухняним зухвальцем. Я там був,— кам’яним тоном додав Лендрі.— Приїхав у гості на вихідні — на Великдень. Пішов прогулятися селом, а коли повернувся, хлопця якраз почали шукати. Я пішов просто до кар’єру, бо здогадався, розумієте. Туди йому було заборонено їздити — а отже, він поїхав туди.

— Це ви знайшли тіло, так?

— Я.

— Мабуть, це було жахливо.

— Так,— відповів Лендрі, ледь ворушачи губами,— було.

— І це ж по смерті Чарлі ваша сестра й сер Алек узяли Лулу, так?

— Що стало, мабуть, найбільшою дурницею, на яку коли-небудь приставав Алек Бристоу,— відповів Лендрі.— Івет уже показала себе кепською матір’ю; хіба вона почала б поводитися краще у горі? Звісно, вона завжди хотіла доньку — малу, яку можна одягати в рожеве, а Алек хотів її ощасливити. Він завжди давав Івет усе, чого вона хотіла. Він упадав за нею, відколи вона прийшла працювати до його машинописного бюро, а сам він був неотесаним істендером. Івет завжди мала схильність до грубих персонажів.

Страйк подумав, що справжнє джерело гніву Лендрі може лежати деінде.

— Ви не ладнаєте з сестрою, містере Лендрі? — спитав він.

— Ми пречудово ладнаємо; я просто не заплющую очей на справжню сутність Івет, містере Страйк, на те, наскільки вона сама винна у власному нещасті.

— Важко було отримати дозвіл на вдочеріння після того, як загинув Чарлі? — спитав Страйк.

— Скажу так: це було б страшенно важко, якби Алек не був мультимільйонером,— пирхнув Лендрі.— Знаю, що влада переймалася через психічне здоров’я Івет, та й вони тоді вже були немолоді. Дуже шкода, що їм не відмовили. Проте Алек був чоловік надзвичайно рішучий і мав дуже цікавих знайомих з тих часів, коли торгував на вулиці. Деталі мені не відомі, але я ладний закластися, що хтось комусь десь заплатив. Та навіть за таких умов білу дівчинку йому не дали. Алек привів у родину чергову дитину абсолютно невідомого походження і віддав на виховання істеричній, схильній до депресії жінки без граму здорового глузду. Не дивно, що результат вийшов катастрофічний. Лула виросла така сама неврівноважена, як Джон, і така сама норовлива, як Чарлі. Івет гадки не мала, що з нею робити.

Записуючи за Лендрі, Страйк подумав: а чи не ця віра у генетичні схильності стала почасти причиною одержимості Бристоу чорними родичами Лули? Понад сумнів, за ці роки Бристоу не раз чув дядькові судження, а діти засвоюють погляди своїх родичів на глибинному, нутряному рівні. Він, Страйк, ще до того, як ці слова були вимовлені, кістками відчував, що його мати відрізняється від інших матерів, що є у ній — коли вірити негласному шифру, яким користувалися дорослі навколо — щось, чого слід соромитися.

— Я так розумію, ви бачилися з Лулою того дня, коли вона загинула? — спитав Страйк. Лендрі мав такі світлі вії, що вони здавалися срібними.

— Перепрошую?

— Так...— Страйк демонстративно почав гортати записник і зупинився на порожній сторінці,— ...ви зустрілися у квартирі вашої сестри, так? Коли Лула зайшла провідати леді Бристоу?

— Хто вам сказав? Джон?

— Про це написано в поліційному звіті. Це правда?

— Так, правдива правда, але я не бачу зв’язку з предметом нашої розмови.

— Даруйте; ви, коли прийшли, сказали мені, що чекали, коли я звернуся до вас. Я вирішив, що ви не проти відповісти на питання.

Лендрі набув вигляду людини, яку щойно обікрали.

— Мені нема чого додати до того, що я вже повідомив поліції,— нарешті сказав він.

— А повідомили ви,— підхопив Страйк, далі гортаючи порожні сторінки,— що того ранку зайшли провідати сестру і зустріли племінницю, а потім поїхали до Оксфорда на конференцію, присвячену міжнародним аспектам сімейного права?

Лендрі знову не знав, що сказати.

— Саме так,— нарешті озвався він.

— О котрій годині ви приїхали до сестриної квартири, не пам’ятаєте?

— Десь о десятій,— відповів Лендрі після короткої паузи.

— А скільки часу пробули?

— Зо півгодини. Можливо, довше. Погано пам’ятаю.

— А потім поїхали просто на конференцію до Оксфорда?

Над плечем Лендрі Страйк бачив Джона Бристоу, який розпитував офіціантку; він здавався задиханим і розхристаним, ніби біг сюди. На руці у нього висіла прямокутна шкіряна валізка. Він роззирнувся, хапаючи ротом повітря, а коли помітив потилицю Лендрі, у Страйка склалося враження, що Бристоу злякався.

6

— Джоне,— привітався Страйк, коли його клієнт підійшов.

— Привіт, Корморане.

Лендрі навіть не глянув на небожа, а натомість узяв ніж і виделку й почав їсти свій террин. Страйк посунувся, щоб Бристоу міг сісти навпроти дядька.

— Ти розмовляв з Рубеном? — холодно спитав Лендрі, прожувавши шматочок террина.

— Так, домовилися, що я підійду в другій половині дня і допоможу йому розібратися в усіх депозитах і кредитах.

— Джоне, я тут розпитував вашого дядька про ранок напередодні Лулиної смерті. Про час, коли він провідував вашу мати,— повідомив Страйк.

Бристоу глянув на Лендрі.

— Мені цікаво, що ви тоді казали і робили,— провадив Страйк,— бо, за словами шофера, який віз її потім з материної квартири, Лула здавалася засмученою.

— Ще б пак,— різко відповів Лендрі.— У її матері рак.

— Але операція, яку їй щойно зробили, мала її зцілити, хіба ні?

— Івет щойно пройшла через гістеректомію. Їй було дуже боляче. Я не сумніваюся, що Лула стривожилася, побачивши матір у такому стані.

— Ви довго розмовляли з Лулою?

Запала коротенька пауза.

— Трохи потеревенили.

— А ви двоє розмовляли між собою?

Бристоу і Лендрі глянули один на одного. Повисла довша пауза — на кілька секунд, а тоді Бристоу відповів:

— Я працював у кабінеті. Чув, як зайшов Тоні, чув, що він говорив з мамою і Лулою.

— І ви не зазирнули привітатися? — спитав Страйк у Лендрі.

Лендрі втупив у нього злісний погляд бляклих очей між світлими віями.

— Знаєте, містере Страйк, а тут ніхто не зобов’язаний відповідати на ваші питання,— сказав він.

— Звісно ж, ні,— погодився Страйк і поставив у записнику закарлючку. Бристоу дивився на дядька. Лендрі ніби передумав.

— У відчинені двері кабінету я побачив, що Джон з головою в роботі, й не захотів його відривати. Я трохи посидів з Івет у її кімнаті, але вона була сонна від знеболювального, тож я лишив її з Лулою. Я знав,— додав Лендрі зі слабкою тінню злості,— що Івет надавала Лулі перевагу перед усіма іншими.

— Записи Лулиних телефонних розмов показують, що вона багато разів дзвонила вам після того, як пішла з квартири леді Івет.

Лендрі почервонів.

— Ви говорили з нею по телефону?

— Ні. Я ввімкнув на мобільному режим «без звуку» — запізнювався на конференцію.

— Але ж він вібрує, ні?

Страйкові було цікаво, яке питання змусить Лендрі піти. Він був певний, що адвокат уже близький до того.

— Я глянув на телефон, побачив, що дзвонить Лула, і вирішив, що це почекає,— коротко відповів Лендрі.

— І ви їй не передзвонили?

— Ні.

— І вона не лишила вам повідомлення, де пояснила, про що хотіла поговорити?

— Ні.

— Але хіба це не дивно? Ви щойно бачилися з нею у її матері й кажете, що нічого важливого не обговорювали; а потім вона значну частину другої половини дня намагається з вами зв’язатися. Чи не здається, що вона хотіла повідомити вам щось нагальне? Або продовжити розмову, яку ви мали у квартирі?

— Лула була з тих дівчат, які по тридцять разів дзвонять одній людині через якусь дрібницю. Вона була балувана. Чекала, що люди аж підстрибуватимуть, щойно побачать її ім’я.

Страйк глянув на Бристоу.

— Вона була — іноді — не без того,— пробурмотів її брат.

— Як думаєте, Джоне, ваша сестра була засмучена лише тому, що мама після операції почувалася недобре? — спитав у Бристоу Страйк.— Її водій, Кіран Коловас-Джонс, відзначав, що з квартири вона вийшла в абсолютно іншому настрої.

Не встиг Бристоу відповісти, як Лендрі, покинувши їжу, підвівся й почав надягати пальто.

— Коловас-Джонс — це отой дивний кольоровий хлопець? — спитав він, згори вниз дивлячись на Страйка та Бристоу.— Який хотів, щоб Лула влаштувала його моделлю чи актором?

— Так, він актор,— підтвердив Страйк.

— Так. На день народження Івет, ще до її хвороби, у мене виникла проблема з машиною. Лула з тим чоловіком заїхала по мене, щоб відвезти на святкову вечерю. Більшу частину шляху цей Коловас-Джонс і так, і сяк умовляв Лулу, щоб вона домовилася з Фреді Бестиґі про прослуховування для нього. Дуже липучий парубок, з надзвичайно фамільярними манерами.

Звісно ж,— додав він,— що менше я знав про особисте життя своєї прийомної племінниці, то краще, як на мене.

Лендрі кинув на стіл двадцятифунтову купюру.

— Чекаю на тебе в офісі якнайшвидше, Джоне.

Він явно очікував на відповідь, але Бристоу не звернув уваги. Розширеними очима він дивися на фото у статті, яку Страйк читав, поки не прийшов Лендрі; світлина зображувала молодого чорношкірого солдата у формі Другого батальйону Королівського стрілецького полку.

— Що? Так. Я швидко повернуся,— неуважно відповів Бристоу дядькові, який холодно дивився на нього.— Вибачте,— додав Бристоу, звертаючись до Страйка, коли Лендрі вже пішов.— Просто у Вілсона — у Дерика Вілсона, ну, охоронця — племінник служить в Афганістані. На якусь мить мені... боронь Боже... але це не він. Інше прізвище. Ця війна — це якийсь жах, правда? Чи воно варте усіх тих смертей?

Страйк посунув протез так, щоб менше на нього тиснути,— прогулянка парком аж ніяк не полегшила болю у куксі,— і пробурмотів щось нейтральне.

— Давайте пройдемося,— запропонував Бристоу, коли вони доїли.— Хочу подихати свіжим повітрям.

Бристоу обрав шлях навпростець, через газони. Страйк сам так не пішов би — ходити по траві йому було важче, ніж по асфальту. Коли проминали меморіальний фонтан Діани, принцеси Вельської, де довгим жолобом з корнволльського граніту жебоніла, сюрчала і дзюрчала вода, Бристоу раптом оголосив — ніби Страйк його питав:

— Ніколи Тоні не любив мене. Йому більше подобався Чарлі. Люди казали, що Чарлі був схожий на Тоні в дитинстві.

— Не сказав би, що до вашого приходу він дуже приязно говорив про Чарлі. Щодо Лули він теж ніби невисокої думки.

— Він вам виклав свої погляди на спадковість?

— Трохи натякнув.

— Так, зазвичай він на цю тему не мовчить. Те, що дядько Тоні думав про нас із Лулою «яке коріння, таке й насіння», тільки поєднало нас. Лулі тяжче велося; мої біологічні батьки принаймні явно бути білі. А Тоні не з неупереджених. У нас торік була етажерка, пакистанка; одна з найкращих, що ми колись мали, але Тоні її прогнав.

— Чому ви пішли на нього працювати?

— Бо мені зробили добру пропозицію. Це родинна фірма; її заснував мій дід, хоча це не те щоб стимул там працювати. Ніхто не хоче, щоб його звинувачували у кумівстві. Але це одна з топових фірм у галузі сімейного права у Лондоні, й мама зраділа, що я пішов стопами її батька... Він мого батька теж лаяв?

— Та не дуже. Тільки натякнув, що сер Алек комусь підмазав, щоб отримати Лулу.

— Правда? — Бристоу ніби здивувався.— Не думаю, що це правда. Лулу забрала опіка. Упевнений, їй віддали в родину з дотриманням усіх процедур.

Запала хвилька мовчання, а тоді Бристоу дещо несміло додав:

— А ви не дуже схожі на батька.

Це вперше він виказав, що заходив на «Вікіпедію», обираючи приватного детектива.

— Не схожий,— погодився Страйк.— Я — викапаний дядько Тед.

— Я так розумію, ви з батьком не дуже... ну, ви ж не носите його прізвища?

Страйка не обурювала цікавість із боку чоловіка, чия сімейна історія була майже така сама дивна і трагічна, як його власна.

— І ніколи не носив,— відповів він.— Я — позашлюбний інцидент, який вартував Джонні дружини і кількох мільйонів фунтів аліментів. Ми не близькі.

— Я вами захоплююся,— зізнався Бристоу,— бо ви самі прокладаєте шлях у житті. Не покладаючись на батька...— А коли Страйк не відповів, додав трохи знервовано: — Сподіваюся, ви не проти, що я сказав Тенсі, хто ваш батько? Так... так простіше було домогтися розмови з нею. Вона в захваті від знаменитостей.

— Коли треба отримати свідчення, всі засоби добрі,— відповів Страйк.— Кажете, Лула не любила Тоні — але взяла його прізвище за професійний псевдонім?

— О ні, вона стала Лендрі, бо це мамине дівоче прізвище, Тоні тут ні до чого. Мама була в захваті. Здається, була якась інша модель на прізвища Бристоу. Лула любила виділятися.

Вони кружляли між велосипедистами, відпочивальниками, собачниками та скейтерами; Страйк намагався приховати дедалі сильнішу кульгавість.

— Не думаю, що Тоні бодай когось за все життя по-справжньому любив,— раптом сказав Бристоу, коли вони розступилися, пропускаючи дитину в шоломі, яка мчала на скейті.— А от моя мама — людина дуже чуйна. Вона страшенно любила усіх трьох своїх дітей, і мені іноді здається, що Тоні це не подобалося. Не знаю, з якої причини. Якась така у нього натура. По смерті Чарлі він віддалився від моїх батьків. Думаю, я не повинен був чути те, що він сказав, але почув я достатньо. Він фактично заявив мамі, що нещасний випадок з Чарлі — то її провина, що Чарлі виріс неслухом. Батько викинув Тоні з дому. Мама з Тоні по-справжньому помирилися тільки після батькової смерті.

На Страйкове полегшення, вони вийшли на Екзибішен-роуд, і тут його кульгання стало менш помітним.

— Як гадаєте, між Лулою і Кіраном Коловас-Джонсом щось було? — спитав він, поки переходили вулицю.

— Ні, то просто Тоні обирає найбридкіщу версію з усіх. Він завжди думав про Лулу найгірше. О, я упевнений, що Кіран був би не від того, але Лула була закохана у Дафілда — на превеликий жаль.

Вони пішли вздовж Кенсингтон-роуд, лишаючи затінений парк ліворуч, і ступили на землю білих потинькованих посольських резиденцій і королівських коледжів.

— Чому, на вашу думку, дядько не зайшов привітатися з вами, коли відвідував вашу мати після лікарні?

Бристоу сильно зніяковів.

— Ви посварилися?

— Ні... не те щоб,— відповів Бристоу.— У нас на роботі був дуже стресовий період. Я... не маю права говорити про це. Конфіденційна інформація.

— Це стосується статків Конвея Оутса?

— А ви звідки знаєте? — різко спитав Бристоу.— Урсула сказала?

— Згадувала про це.

— Ісусе Христе. Ніякої поваги до приватності. Ну ніякої.

— А ваш дядько не хотів вірити, що місіс Мей здатна сказати зайве.

— Ще б пак,— озвався Бристоу з презирливим смішком.— Тут справа така... упевнений, я можу вам довіряти. Для нашої фірми це дуже дражлива тема, бо нами цікавляться дуже дорогі клієнти, і навіть натяк на фінансову нечистоту — це смерть. Конвей Оутс мав у нас чималий клієнтський рахунок. З тими грошима все гаразд; але його спадкоємці дуже жадібні й заявляють, що мали місце махінації. Зважаючи на те, який хаос робився на ринку останнім часом і які дивні інструкції під кінець життя давав Конвей, їм би порадіти, що залишилося бодай щось. Тоні дуже дратується через загальний стан справ... і він така людина, що обов’язково шукатиме винних. Були скандальні сцени. Мене теж вишпетили — Тоні зі мною не церемониться.

З того, як на Бристоу ніби опускався незримий вантаж, Страйк зрозумів, що вони вже неподалік його офісу.

— Джоне, у мене складнощі з виходом на кількох важливих свідків. У вас часом немає можливості налагодити мені контакт з Ґі Соме? Його люди до нього нікого навіть близько не підпускають.

— Спробую. Наберу його сьогодні. Він обожнював Лулу і напевно не проти буде допомогти.

— І ще Лулина біологічна мати.

— О так,— зітхнув Бристоу.— Десь у мене є її контакти. Це жахлива жінка.

— Ви з нею знайомі?

— Ні, роблю висновки з того, що мені казала Лула і що писали в газетах. Лула дуже прагнула розкопати своє коріння, а Дафілд її підтримував — і я підозрюю, що саме він злив усю історію пресі, хоча Лула казала, що це не так... Хай там що, вона знайшла цю Гіґсон, і та розповіла, що Лулиним батьком був студент з Африки. Не знаю, правда це чи ні, але це саме те, що хотіла почути Лула. Вона собі такого нафантазувала; гадаю, вона вважала себе втраченою донькою великого політика чи царівною якогось племені.

— Але батька вона так і не знайшла?

— Не знаю. Але,— відповів Бристоу, виявляючи звичний ентузіазм до будь-якої теми, що могла пояснити присутність чорношкірого чоловіка неподалік її квартири,— мені вона останньому сказала б, якби знайшла.

— Чому?

— Тому що через ці її пошуки було багато нервів. Мамі щойно діагностували рак матки, коли Лула почала шукати цю Марлен Гіґсон. Я їй сказав, що менш слушну мить, щоб шукати своє коріння, годі було й обрати,— але вона, скажу прямо, була вельми нечуйна до чужих проблем, коли йшлося про її власні забаганки. Ми одне одного любили,— додав Бристоу, утомлено проводячи рукою по обличчю,— але різниця у віці давалася взнаки. Упевнений, що вона шукала батька, бо хотіла

перш за все віднайти своє чорне коріння, а з ним — відчуття власної ідентичності.

— На момент смерті вона досі спілкувалася з Марлен Гіґсон?

— Час до часу. У мене було відчуття, що Лула хоче обрубати той зв’язок. Гіґсон — жахлива людина, безсоромно корислива. Вона розповідала свою історію усім, хто ладен був заплатити, а платив багато хто. Мою маму те все підкосило.

— Є ще кілька питань, які я хотів би поставити.

Юрист із готовністю сповільнив кроки.

— Коли ви того ранку заходили до Лулиної квартири, щоб повернути їй контракт із Соме, то часом не бачили нікого, схожого на майстра з охоронної фірми? Там ніхто не перевіряв сигналізацію?

— Якийсь ремонтник?

— Чи електрик. Може, у форменому комбінезоні?

Коли Бристоу задумливо почухав обличчя, його схожість на кроля стала очевидна як ніколи.

— Не пригадую... дайте-но подумати... Коли я проходив повз квартиру на третьому поверсі, там був чоловік, який копирсався у стіні... То міг бути він?

— Мабуть. Який він був?

— Ну, він стояв до мене спиною. Я не роздивився.

— З ним був Вілсон?

Бристоу різко спинився, ніби чимось уражений.

Повз них пройшли троє чоловіків і жінка, всі при костюмах, з папками в руках.

— Гадаю,— непевно відповів Бристоу,— гадаю, вони там були обоє, стояли до мене спинами, коли я спускався вниз. А чому ви питаєте? Це може мати значення?

— Хтозна,— відповів Страйк.— Але ви пам’ятаєте бодай щось? Може, колір волосся чи шкіри?

Ще більше збентежившись, Бристоу відповів:

— Боюся, що не звернув уваги. Гадаю...— він знову наморщив обличчя, зосереджуючись.— Він наче був у чомусь синьому. І якщо дуже треба, то я скажу, що він був білий. Але не заприсягнуся.

— Не думаю, що доведеться,— відповів Страйк,— але це корисні відомості.

Він дістав записника, щоб пригадати питання, які збирався поставити Бристоу.

— Ага, ось. Згідно зі свідченнями, які К’яра Портер дала поліції, вона чула від Лули, що та все хоче відписати вам.

— О,— без жодного ентузіазму озвався Бристоу,— це.

Він знову рушив уперед, і Страйк пішов поруч з ним.

— Один з детективів, які розслідували справу, переповів мені цю заяву К’яри. Такий собі інспектор Карвер. Він був упевнений у версії про суїцид і, здається, вважав, що ця розмова з К’ярою демонструвала намір Лули вкоротити собі віку. Мені така аргументація здається дивною. Хіба самогубці дбають про заповіт?

— Тобто ви думаєте, що К’яра Портер вигадує?

— Та ні, не вигадує,— відповів Бристоу.— Може, перебільшує. Гадаю, Лула просто сказала про мене щось хороше, бо ми щойно помирилися після сварки, а К’яра, згадуючи про те і вважаючи, що Лула планувала самогубство, перетворила ці слова на заповіт. Вона така дівчина — трохи... легковажна.

— А заповіт шукали?

— Так, поліція провела ретельний обшук. Ми — рідні — не думали, що Лула взагалі складала заповіт; її юристи ні про що таке не знали, але, звісно, заповіт шукали. Нічого не знайшли, хоча нишпорили всюди.

— Якщо на хвильку припустити, що К’яра Портер правильно запам’ятала слова вашої сестри...

— Але Лула ніколи б не залишила всього тільки мені. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо тоді довелося б виключити маму, а це для неї був би удар,— щиро відповів Бристоу.— Справа не у грошах — тато лишив їй чималий спадок, справа у тому, яке б ставлення показала Лула, отак її виключивши. Від заповітів буває багато образ. Я неодноразово стикався з такими історіями.

— А ваша мати склала заповіт? — спитав Страйк.

Питання ніби заскочило Бристоу зненацька.

— Я... так, гадаю, що залишила.

— Я можу спитати, хто її спадкоємці?

— Я його не бачив,— дещо скуто відповів Бристоу.— А який стосунок...

— Джоне, тут важливо усе. Десять мільйонів фунтів — це великі гроші.

Бристоу ніби намагався вирішити, чи не є таке питання виявом нечуйності чи образою з боку Страйка. Нарешті він мовив:

— Зважаючи, що інших родичів немає, гадаю, головні бенефіціари — це ми з Тоні. Можливо, буде згадано одну-дві благодійні організації; мама завжди багато віддавала на благодійність. Але, думаю, ви розумієте,— тонкою шиєю Бристоу знову повзли вгору рожеві плями,— я не кваплюся дізнатися останню волю своєї матері — зважаючи на те, що має передувати її втіленню.

— Звісно, що не квапитеся,— відповів Страйк.

Вони дійшли до входу в офіс Бристоу — аскетичну восьмиповерхову будівлю, до якої вела затемнена арка. Бристоу зупинився перед входом і глянув Страйку просто в обличчя.

— Ви досі вважаєте, що я все вигадав? — спитав він. Повз них швидкими кроками пройшло двоє жінок у темних костюмах.

— Ні,— досить щиро відповів Страйк.— Ні, не думаю.

Непевний настрій Бристоу ніби покращився.

— Я зв’яжуся з Соме і Марлен Гіґсон. О, і я мало не забув. Ось Лулин ноутбук. Я його зарядив, але він запаролений.

Поліція знайшла пароль, вони сказали його мамі, але вона не змогла його запам’ятати, а мені його і не казали. Може, він є у поліційній справі? — з надією спитав Бристоу.

— Наскільки я пам’ятаю, ні,— відповів Страйк,— але не думаю, що це велика проблема. Де був ноутбук, відколи Лула померла?

— Спершу в поліції, потім у моєї матері. Майже всі Лулині речі у мами. Вона поки що не знайшла в собі сили щось вирішити щодо них.

Бристоу віддав Страйкові сумку і попрощався; потім, ледь помітно розпроставши плечі, піднявся сходами і зник за дверима родинної фірми.

7

З кожним кроком у бік Кенсингтон-Гору кукса ампутованої ноги дедалі болючіше терлася об протез. Пітніючи у важкому пальті під слабким сонячним промінням, від якого поблискував далекий парк, Страйк усе думав: дивна підозра, що його охопила, то всього-на-всього тінь у глибинах каламутного ставка? Гра світла, ілюзія на збриженій вітром воді? Це чийсь слизький хвіст підняв тонкі пасемця чорного намулу з дна, чи просто маси водоростей випускають гази? Чи може щось ховатися, чатуючи, закопане у намул, не спіймане чужими сітками, що лише марно чешуть дно?

Дорогою до станції метро «Кенсингтон» Страйк пройшов повз Королівську браму Гайд-Парку — пишну, іржаво-руду, прикрашену королівським гербом.

Невиліковно спостережливий, він відзначив скульптуру олениці з оленятком на одній колоні й оленя-самця — на сусідній. Людина часто шукає симетрію і рівність там, де її немає. Те саме, але докорінно інакше... Ноутбук Лули Лендрі щоразу дужче бив його по нозі; Страйк кульгав дедалі сильніше.

У своєму зболеному, очманілому, розгубленому стані він прийняв як невідворотність повідомлення, яке почув від Робін, коли за десять п’ята нарешті дістався офісу: що вона так і не пробилася далі секретаря на телефоні у компанії Фреді Бестиґі та що нікого на прізвище Оніфаде в районі Кілбурна «Бритиш-телеком» не знає.

— Звісно, якщо вона — тітка Рошель, то може мати й інше прізвище, так? — відзначила Робін, застібаючи тренч і готуючись іти.

Страйк утомлено погодився. Він, щойно увійшов, просто впав на продавлений диван у приймальні — Робін не бачила, щоб він так робив раніше. Його обличчя кривилося від болю.

— Що з вами?

— Все нормально. З «Тимчасових рішень» не дзвонили?

— Ні,— відповіла Робін, затягуючи пояс.— Може, повірили, що я дійсно Аннабель? Я старалася говорити з австралійським акцентом.

Страйк усміхнувся. Робін згорнула проміжний звіт, який читала, чекаючи на Страйкове повернення, акуратно поставила його назад на полицю, побажала Страйкові на добраніч і лишила сидіти на дивані. Ноутбук лежав на потертій диванній подушці поруч.

Коли кроки Робін стихли, Страйк простягнув довгу руку і замкнув скляні двері; а тоді порушив власне правило не курити в офісі в будні. Затиснувши цигарку в зубах, він закасав холошу штанів і розпустив кріплення, на яких протез тримався на стегні. Потім зняв з кукси гелеву прокладку й оглянув кінець ампутованої гомілки.

Він мав щодня оглядати поверхню шкіри на предмет подразнень і тепер бачив, що рубцева тканина запалена і гаряча на дотик. У Шарлотти в шафці у ванній кімнаті було чимало кремів і присипок саме для цієї ділянки тіла, яка нині піддавалася навантаженням, для яких створена не була.

Може, Шарлотта закинула присипку і пом’якшувальну емульсію в котрусь із нерозпакованих коробок? Але Страйк не мав сили підвестися і пошукати, і протез надягнути не був готовий, тож просто сидів на дивані й курив. Порожня холоша штанів звисала до підлоги, а він глибоко замислився.

Думки його блукали. Він думав про родини, про імена, про те, в чому його дитинство і дитинство Джона Бристоу, на перший погляд такі відмінні, були подібні. У родинній історії Страйка теж були примарні постаті: скажімо, перший материн чоловік, про якого вона рідко згадувала, тільки казала, що ненавидить шлюб від першої спроби. Тітка Джоан, чия пам’ять була дуже чіпка там, де Леда ледь пригадувала події, розповіла, що вісімнадцятирічна Леда знудилася чоловіком за якісь два тижні; що єдиним мотивом, який змусив її вийти заміж за Страйка-старшого (за словами тітки Джоан, він приїхав до Сент-Моса на ярмарок), була нова сукня та ще можливість змінити прізвище.

Звісно ж, своєму незвичному шлюбному імені Леда була вірніша, ніж будь-кому з чоловіків. Вона передала його синові, який знати не знав того, хто носив це прізвище до нього і пішов задовго до його народження.

Страйк задумливо курив, поки денне світло в офісі не стало м’яким і тьмяним. Тоді він нарешті змусив себе підвестися і, тримаючись за клямку дверей і за край стіни за дверима, вистрибав назовні й зазирнув у коробки, складені на сходах біля офісу. На дні однієї він виявив продукцію дерматологічної індустрії, створену для полегшення печіння й свербежу кукси, і заходився залагоджувати шкоду, первісно завдану довгою прогулянкою Лондоном із солдатським мішком за спиною.

Було світліше, ніж о восьмій годині два тижні тому; день ще не згас, коли Страйк сидів — удруге за два дні — у «Вонг-Кеї», високому китайському ресторані з білим фасадом, що дивився на центр гральних автоматів під назвою «Грай і вигравай». Знову приєднувати до кукси штучну ногу було дуже боляче, і ще гірше — пішки йти до Чаринг-Кросс-роуд, але Страйк не захотів брати сірі металеві милиці, які теж знайшлися у коробці й залишилися з часів, коли його щойно випустили зі шпиталю Селлі-Оук.

Однією рукою поїдаючи локшину по-сингапурському, Страйк вивчав ноутбук Лули Лендрі, який лежав на столі поруч з кухлем пива. Темно-рожеву кришку комп’ютера прикрашав візерунок — вишневий квіт. Страйкові не спадало на думку, що він — великий волохатий чоловік, похилений над гарненьким рожевим, виразно жіночим ноутбуком — транслює світу абсурдну картинку, але двоє офіціантів у чорних футболках шкірилися.

— Ну як, Федерико? — о пів на дев’яту спитав нездорово блідий, зі скуйовдженою чуприною парубок. Цей новоприбулий, який всівся навпроти Страйка, був у джинсах, психоделічній футболці, кедах і при шкіряній сумці, ремінець якої діагонально перетинав його груди.

— Бувало й гірше,— буркнув Страйк.— Як сам? Питимеш?

— Так, мені світле.

Страйк замовив пиво для гостя, якого звик називати Спанером (чому — вже й не пригадати). Спанер був першокласним знавцем комп’ютерів і заробляв набагато більше, ніж можна було подумати, дивлячись на його одяг.

— Я не голодний — з’їв після роботи бургер,— повідомив Спанер, зазираючи у меню.— Мабуть, супу вистачить. Суп вонтон, будь ласка,— звернувся він до офіціанта.— Феде, який у тебе цікавий ноут.

— Це не мій,— відповів Страйк.

— По роботі, так?

— Так.

Страйк розвернув комп’ютер до Спанера, який оглянув пристрій із сумішшю цікавості та зневаги, характерної для тих, хто бачить у технологіях не необхідне зло, а сенс життя.

— Мотлох,— весело виснував Спанер.— Феде, а ти де заховався? Люди вже не знають, що думати.

— Мило з їхнього боку,— озвався Страйк, набивши рота локшиною.— Але то вони дарма.

— Я позавчора був у Ніка з Ільзою, то вони тільки про тебе й балакали. Казали, ти заліг на дно. О, дяка-дяка,— зрадів він, коли принесли суп.— Авжеж, вони тобі дзвонили додому і щоразу потрапляли на автовідповідач. Ільза вважає, що ти з жінкою погиркався.

Страйкові спало на думку, що найкращий спосіб повідомити друзів про свої розірвані заручини — це через посередництво незацікавленого Спанера. Менший брат одного з найдавніших Страйкових друзів, Спанер був не дуже в курсі і, правду кажучи, не надто бажав бути в курсі довгої й болісної історії стосунків Страйка і Шарлотти. Воліючи уникнути зайвого співчуття і некрологів і не збираючись приховувати своє розставання з Шарлоттою від друзів вічно, Страйк погодився, що Ільза правильно визначила його проблему і що його друзям не варто дзвонити Шарлотті на квартиру.

— Капець,— прокоментував Спанер, а потім з характерною байдужістю до людського болю й цікавістю до технологічних складнощів поклав палець-лопатку на ноутбук.— То що з ним треба зробити?

— Поліція в ньому вже порпалася,— сказав Страйк, стишуючи голос, хоча вони зі Спанером тут єдині розмовляли не на кантонському діалекті китайської,— але мені треба перевірити.

— У поліції класні спеціалісти. Не думаю, що знайду тут щось, чого не знайшли вони.

— Можливо, вони шукали не те, що треба було,— відповів Страйк,— а навіть коли знайшли, не зрозуміли, що воно значить. Вони більше цікавилися її останніми листами, а я їх уже бачив.

— І що я тоді шукаю?

— Все, що стосується восьмого січня чи напередодні. Що вона шукала в інтернеті й усе таке. У мене немає пароля, і я не дуже хочу просити його у поліції, якщо не припече.

— Не проблема,— відповів Спанер. Він не занотовував ці інструкції, а наклацував їх у мобільному; Спанер був на десять років молодший за Страйка і рідко брався за ручку з власної волі.— А чий ноут?

Коли Страйк відповів, Спанер озвався:

— Моделі тієї? Ого.

Проте інтерес Спанера до людей, живих чи мертвих, був вторинним порівняно з любов’ю до рідкісних коміксів, нових технологій і гуртів, про які Страйк навіть не чув. З’ївши кілька ложок супу, Спанер порушив мовчання і спитав, як Страйк збирається заплатити йому за роботу.

Коли Спанер пішов з рожевим ноутбуком під пахвою, Страйк пошкутильгав назад до офісу. Того вечора він ретельно обмив куксу і намастив подразнену, запалену рубцеву тканину кремом. Уперше за багато місяців він прийняв знеболювальне перед тим, як залізти у спальник. Лежачи й чекаючи, поки припинить сіпати й боліти, він подумав, чи не варто звернутися до консультанта з реабілітаційної медицини у центрі, до якого був приписаний. Йому неодноразово описували симптоми набреску кукси, який невідступно переслідує людей з ампутованими кінцівками: запалення шкіри, набряк. Страйк подумав, що це в нього, можливо, перші ознаки, але його жахала сама думка про повернення до тих пропахлих антисептиком коридорів; про лікарів, яких цікавила тільки ця невелика скалічена частина його тіла; про майбутні налаштування протезу, через що доведеться раз у раз повертатися до світу білих халатів і обмежень, який, сподівався Страйк, він залишив назавжди. Його лякали поради берегти ногу, відмовитися від нормальної ходьби; вимушене повернення до милиць, погляди перехожих на порожню підв’язану холошу, голосні питання від маленьких дітей.

Мобільний, що, як завжди, заряджався біля розкладачки, задзижчав — то був знак, що прийшло повідомлення. Радий хоч так відволіктися від пульсації в нозі, Страйк навпомацки знайшов у темряві телефон і підняв його з підлоги.

Будь ласка, набери мене для короткої розмови, коли буде зручно. Шарлотта

Страйк не вірив у ясновидіння й інші надприродні здібності, та йому одразу спало на думку ірраціональне: Шарлотта якось відчула, що він нещодавно розповів про все Спанеру; ніби Страйк потягнув за невидиму напнуту мотузку, яка й досі їх поєднувала, коли офіційно оголосив, що вони розсталися.

Він вдивився у повідомлення так, ніби там проступило її обличчя, хоча й не міг прочитати його виразу на маленькому сірому екрані.

«Будь ласка». (Я знаю, ти не повинен: я тебе чемно прошу). «Набери мене для короткої розмови». (У мене є нормальна причина для розмови, поговоримо швидко й легко, без скандалів). «Коли буде зручно». (Я роблю тобі честь, припускаючи, що тобі й без мене є чим жити).

Чи, може, так: «Будь ласка». (Відмовишся — будеш негідником, Страйку, а ти вже досить болю мені завдав). «Набери мене для короткої розмови». (Знаю, ти чекаєш на сцену; не хвилюйся; після останньої, коли ти повівся як останній гівнюк, я з тобою покінчила навічно). «Коли буде зручно». (Бо давай чесно: я завжди ледве влазила десь між твоєю армію та іншими, важливішими за мене речами).

Чи зручно подзвонити просто зараз? — спитав себе Страйк, потерпаючи від болю, бо ще не подіяли пігулки. Він подивився на час — одинадцята десять. Вона точно ще не спить.

Він опустив мобільний назад на підлогу, де той тихо заряджався, і великою волохатою рукою затулив очі, відгородившись від смужок світла, що їх крізь жалюзі кидали на стелю ліхтарі на вулиці. Мимоволі перед внутрішнім зором постала Шарлотта, якою він уперше в житті її побачив: сиділа самотою на підвіконні під час студентської вечірки в Оксфорді. Страйк у житті не бачив такої краси — і, судячи з косих поглядів численних чоловічих очей, гучного сміху, розмов і розмаїття екстравагантних жестів, звернених до її самотньої постаті, інші теж не бачили.

Дивлячись на неї через кімнату, дев’ятнадцятирічний Страйк відчув точно такий самий поштовх, який приходив до нього, малого, щоразу, коли за ніч садок тітки Джоан і дядька Теда вкривав сніг. Він хотів, щоб саме його сліди, темні та глибокі, першими позначили ту спокусливо гладеньку поверхню: хотів потривожити її, розбурхати.

«Та ти нализався»,— застеріг його друг, коли Страйк оголосив, що зараз піде і заговорить до неї.

Страйк погодився, допив сьомий на сьогодні кухоль пива і рішуче рушив до підвіконня, на якому сиділа Шарлотта. Він ледь помічав, що всі довкола дивляться і готуються, мабуть, сміятися, бо він був здоровань, скидався на Бетховена-боксера і мав на футболці плями від соусу каррі.

Коли він підійшов, вона глянула на нього: великі очі, довге темне волосся, м’яка біла западина у викоті сорочки.

Дивне кочове Страйкове дитинство, коли його раз у раз викорінювали й приживлювали між різноманітними дітьми, подарувало йому неабиякі соціальні навички; він умів здатися своїм, розсмішити, зробити себе прийнятним практично для будь-кого.

Того вечора язик у нього обважнів, став ніби з гуми. Страйк пам’ятав, що навіть трохи хитався.

«Ти щось хотів?» — спитала Шарлотта.

«Ага,— відповів він. Відтягнув футболку від грудей і показав їй плями від соусу.— Не знаєш, як найкраще їх вивести?»

Мимоволі (він бачив, що вона силкується стриматися) Шарлотта захихотіла.

Трохи згодом до кімнати увірвався в компанії таких самих аристократичних друзів Високошановний Яго Росс — гарний, мов Адоніс, хлопець, знайомий Страйку на ім’я та за репутацією, і виявив, що Страйк і Шарлотта сидять поруч на підвіконні й захоплено розмовляють.

«Чорт, це не та кімната, люба Шар,— мовив Росс, заявляючи свої права за допомогою м’якої зверхності у голосі.— Вечірка Ричі на поверх вище».

«А я не піду,— озвалася дівчина, звертаючи до Росса усміхнене обличчя.— Треба допомогти Корморану замочити футболку від плям».

Ось так Шарлотта у всіх на очах покинула свого хлопця, випускника престижної школи Гарроу, заради Корморана Страйка. То була найславніша мить за всі дев’ятнадцять років його життя: у всіх на очах він викрав Гелену Троянську просто з-під носа у Менелая і був настільки вражений і потішений, що не став сумніватися в диві, а просто прийняв його.

Лише пізніше він зрозумів, що цю удачу чи знак долі насправді повністю спланувала Шарлотта. Вона сама за кілька місяців зізналася, що, бажаючи покарати Росса за якусь провину, навмисне зайшла до іншої кімнати і сіла чекати, поки до неї підійде чоловік — будь-який; що він, Страйк, був лише інструментом, щоб помучити Росса; що вона переспала з ним під ранок лише з помсти та гніву, які він прийняв за пристрасть.

У ту першу ніч уже було все, що потім відштовхувало їх одне від одного і знову притягувало: її потяг до саморуйнації, її нестямність, бажання кривдити; її мимовільне, але щире тяжіння до Страйка, і безпечне місця для відступу в замкненому світі, де вона зросла, яким водночас гребувала й за який трималася. Так почалися стосунки, які зрештою — через п’ятнадцять років — привели Страйка на цю розкладачку, де він мучився від болю не лише фізичного і жалкував, що не може позбутися спогадів про Шарлотту.

8

Коли наступного ранку приїхала Робін, то вдруге натрапила на замкнені скляні двері. Вона увійшла за допомогою запасного ключа, якого їй вручив Страйк, підійшла до зачинених дверей у кабінет і мовчки дослухалася. За кілька секунд вона розчула притишений, але непомильно розпізнаваний звук — глибоке хропіння.

З цього постала делікатна проблема, бо вони зі Страйком уклали негласну угоду — не говорити про його розкладачку й ігнорувати численні ознаки того, що в офісі хтось мешкає. З іншого боку, Робін мала повідомити своєму тимчасовому босу дещо нагальне.

Вона завагалася, зважуючи варіанти. Найпростіше буде спробувати збудити Страйка, грюкаючи речами у приймальні, й таким чином дати йому час привести себе в кабінеті до ладу, але це буде довго — її новина не зачекає. Тож Робін глибоко вдихнула і постукала.

Страйк умить прокинувся. Якусь хвильку він розгублено дивився у стелю, відзначаючи, що приміщення заповнює докірливе денне світло. А тоді згадав, що, прочитавши повідомлення від Шарлотти, відклав телефон і не виставив будильник.

— Не заходьте! — закричав він.

— Хочете чаю? — крізь двері спитала Робін.

— Так! Так, було б чудово. Я вийду по нього! — гучно додав Страйк, уперше пожалкувавши, що на дверях у кабінет немає замка. Його штучна стопа з литкою стояла під стіною, а сам він був убраний лише в боксерки.

Робін побігла наповнювати чайник, а Страйк виплутався зі спального мішка. Він швидко одягнувся, так-сяк приладнав протез, склав і поставив розкладачку в куток, посунув стіл на місце. За десять хвилин, коли Робін постукала у двері, Страйк вийшов з кабінету, оповитий пахощами дезодоранту, і побачив, що Робін сидить за своїм столом з надзвичайно піднесеним виглядом.

— Ваш чай,— мовила вона, вказуючи на чашку, над якою струмувала пара.

— Чудово, дякую. Дайте мені хвильку,— відповів він і пішов у туалет на сходах. Застібаючи змійку на штанях, помітив себе у дзеркалі — пом’ятого, неголеного. І вже не вперше втішився тим, що його волосся завжди однакове — хоч розчісуй, хоч не розчісуй.

— Маю новини! — заявила Робін, щойно він повернувся до приймальні й — після взаємних «дякую» — взяв чашку.

— Так?

— Я знайшла Рошель Оніфаде.

Він опустив чашку.

— Та ви жартуєте. Як у біса, як?..

— Я дивилася справу і побачила, що вона ходить на терапію у клініку Святого Фоми,— збуджено відповіла Робін. Вона почервоніла і говорила дуже швидко.— Ну, я й подзвонила туди вчора ввечері, прикинулася нею і сказала, що забула, коли мені призначено. І мені сказали, що о десятій тридцять у четвер. У вас є,— вона глянула на монітор комп’ютера,— п’ятдесят п’ять хвилин.

Та чому йому самому не спало на думку сказати їй так учинити?

— Та ви геній, ви в біса геній!..

Страйк облив руку гарячим чаєм і поставив чашку на стіл.

— А ви знаєте, де точно?..

— Психіатричне відділення — з іншого боку центральної будівлі,— радісно відповіла Робін.— Дивіться, треба вийти на Грентлі-роуд, ось тут друга стоянка...

Вона розвернула до нього монітор з мапою клініки Святого Фоми. Страйк глянув на зап’ясток, але годинник лишився у кімнаті.

— Ви встигнете, якщо вийдете просто зараз,— підігнала його Робін.

— Ага, тільки речі заберу.

Страйк побіг по годинник, гаманець, цигарки і телефон. Він уже виходив за скляні двері, запихаючи гаманець у задню кишеню, коли Робін покликала його:

— Е... Корморане...

Доти вона жодного разу не називала його на ім’я. Страйк вирішив, що це дається взнаки загалом збуджений настрій, а тоді збагнув, що вона вказує на його пупок. Глянувши вниз, він побачив, що криво застебнув ґудзики на сорочці й між її полами виднівся живіт — волохатий, мов чорний кокос.

— Ой, так. Дякую...

Робін увічливо перевела погляд на монітор, поки він розстібав і знову застібав ґудзики.

— Побачимося!

— Так, бувайте,— усміхнено відповіла вона, коли він виходив. Але за кілька секунд Страйк повернувся — задиханий.

— Робін, мені треба, щоб ви дещо перевірили.

Вона з готовністю взяла ручку.

— Сьомого січня в Оксфорді була конференція юристів. Її відвідував дядько Лули Лендрі — Тоні Лендрі. Міжнародне сімейне право. Знайдіть усе, що зможете,— надто чи був він там насправді.

— Ага,— озвалася Робін, записуючи.

— Бувайте. Ви геній.

І непевними кроками він пішов униз металевими сходами.

Сідаючи за стіл, Робін мугикала пісеньку, але поки пила чай, її радість дещо згасла. Вона сподівалася, що Страйк запросить її теж піти на зустріч з Рошель Оніфаде, на чию тінь вона полювала аж два тижні.

Години пік були позаду, і людей у метро їхало небагацько. Страйк зрадів, що легко знайшов місце: кукса досі боліла. Перш ніж сісти у вагон, він купив пачку суперміцних м’ятних льодяників і тепер смоктав чотири штуки водночас, намагаючись приховати те, що не почистив зуби. Щітка і паста були сховані у мішку, хоча набагато зручніше було б покласти їй на щербатий край раковини у вбиральні. Глянувши на себе — цього разу в темне вікно вагона — і побачивши густу щетину і загалом занедбаний вигляд, він спитав себе, нащо він і досі прикидається, що має іншу домівку, коли Робін цілком зрозуміло, що він спить в офісі.

Пам’ять і вміння орієнтуватися на місцевості у Страйка були добрі, й він знайшов вхід до психіатричного відділення клініки Святого Фоми і без проблем дійшов туди, коли було кілька хвилин по десятій. Хвилин за п’ять Страйк упевнився в тому, що подвійні автоматичні двері — то єдиний вихід на Грентлі-роуд, і тоді всівся на кам’яну стіну на стоянці ярдів за двадцять від дверей, звідки добре бачив усіх, хто заходить і виходить.

Знаючи про дівчину, яку шукав, лише те, що вона, можливо, безхатня і точно чорна, Страйк ще в метро обміркував стратегію пошуків і вирішив, що має тільки один варіант. Тож коли о десятій двадцять він побачив високу, струнку чорну дівчину, яка швидкими кроками йшла до виходу, то гукнув (хоча бачив, що вона занадто доглянута й добре одягнена):

— Рошель!

Вона підвела очі, щоб подивитися, хто кричить, але пішла далі, нічим не виказавши, що ім’я її стосується, і зникла у будівлі. Далі з’явилася пара — обоє білі; потім група осіб різного віку й расової приналежності, які, на думку Страйка, були працівниками шпиталю; і все-таки він спробував свою удачу і тут:

— Рошель!

Дехто глянув на нього, але всі швидко повернулися до своїх розмов. Заспокоївши себе думкою про те, що люди, які бувають біля цього входу, ексцентричної поведінки бачили чимало, Страйк запалив цигарку і продовжив чекати.

Прийшла десята тридцять, але більше жодна чорна дівчина у двері не заходила.

Або Рошель пропустила візит до лікаря, або скористалася іншим входом. Легенький вітерець мов пір’їнкою лоскотав потилицю Страйка, поки той курив, виглядав і чекав. Будівля клініки була величезна — здоровенна бетонна коробка з прямокутними вікнами; понад сумнів, з кожного боку було по кілька виходів.

Страйк витягнув скалічену ногу, яка досі боліла, і знову подумав, що варто сходити до лікаря. Навіть така близькість до лікарні пригнічувала. У животі бурчало. Дорогою сюди він проминув «Макдональдс». Якщо до опівдня не знайде Рошель, піде туди попоїсти.

Ще двічі він кричав «Рошель!» до чорношкірих жінок, які заходили до будівлі чи виходили з неї, і щоразу вони оберталися лише для того, щоб подивитися, хто кричить. Одна оглянула його зі зневагою.

А потім, щойно минула одинадцята, з клініки вийшла невисока, окоренкувата чорна дівчина. Вона йшла трохи незграбно, перевалюючись із боку на бік. Страйк чудово розумів, що не міг проґавити мить, коли вона заходила,— не лише через цю ходу, а й через те, що вбрана дівчина була у дуже прикметну коротку штучну шубу яскравого кольору фуксії, яка не пасувала ані до її зросту, ані до ширини.

— Рошель!

Дівчина зупинилася, розвернулася і почала сердито виглядати того, хто покликав її на ім’я. Страйк, кульгаючи, підійшов до неї, і дівчина глянула на нього зі зрозумілою недовірою.

— Рошель? Рошель Оніфаде? Привіт. Мене звати Корморан Страйк. Можна з вами поговорити?

— Я завжди заходжу з боку Редбурн-стріт,— розповідала вона йому за п’ять хвилин, коли він у перекрученому, прикрашеному вигляді розповів, як знайшов її.— А тут виходжу, бо йду до «Макдональдсу».

Саме туди вони і пішли. Страйк купив дві кави і два великі коржики і приніс їх до столика біля вікна, за яким сиділа Рошель, сповнена підозри й цікавості.

Вона була безкомпромісно негарна. Масну землисту шкіру прикрашав розсип пустул і вугрів; маленькі очі були глибоко посаджені, зуби — криві й жовті. Хімічно випрямлене волосся мало чотири дюйми чорного коріння, а далі йшло шість дюймів пофарбованого в мідний колір. Тісні закороткі джинси, блискуча сіра сумочка і яскраво-білі кросівки вигляд мали дешевий. А от м’яка штучна шуба, хоч і криклива й негарна, на погляд Страйка, була зовсім іншої якості: з підкладкою, як стало видно, коли Рошель її зняла, з візерунчастого шовку, з фірмовим знаком не Ґі Соме (всупереч очікуванням, бо Страйк пам’ятав лист Лули Лендрі до дизайнера), а італійця, про якого чув навіть Страйк.

— А ти точно не журналіст? — спитала Рошель низьким хрипуватим голосом.

Чекаючи перед клінікою, Страйк уже обміркував, як ліпше представитися.

— Ні, не журналіст. Як я уже казав, я — знайомий Лулиного брата.

— Друг, чи що?

— Так. Тобто не зовсім друг. Він мене найняв. Я — приватний детектив.

Вона водномить відверто перелякалася.

— Шо ти хочеш у мене спитать?

— Тобі немає про що хвилюватися...

— Шо ти хочеш спитать, я кажу?

— Нічого поганого. Джон не впевнений, що Лула дійсно вкоротила собі віку.

Страйк здогадувався, що Рошель не тікає лише тому, що боїться висновків, до яких він дійде, якщо вона чкурне геть. Її страх був непропорційний до його слів чи поведінки.

— Тобі немає про що хвилюватися,— знову запевнив він.— Джон просто хоче, щоб я ще раз перевірив усі обставини, і...

— І шо каже — я доклала якось руку до її смерті?

— Ні, звісно, ні. Я просто сподіваюся, що ти можеш мені розповісти щось про її настрій, про її плани напередодні смерті. Ви ж часто бачилися, правда? Я подумав, що ти зможеш розповісти мені, як вона жила.

Рошель наче хотіла щось сказати, але передумала і натомість спробувала відпити гарячущої кави.

— І шо — її брат хоче довести, шо вона не сама стрибнула? Шо її типу штовхнули?

— Він гадає, що це можливо.

Вона ніби намагалася осягнути щось, осмислити.

— Я можу з тобою і не говорити. Ти не поліціянт.

— Ні, не поліціянт. Але хіба ти не хотіла б дізнатися, що...

— Вона сама стрибнула,— твердо заявила Рошель Оніфаде.

— Чому ти така впевнена? — спитав Страйк.

— Просто знаю.

— Але для всіх, хто її знав, це, здається, стало шоком.

— Вона була в депресії. Сиділа на пігулках. Як я. Й іноді тебе просто накриває. І несе. То хвороба,— додала вона.

Несе, погодився Страйк, на мить відволікаючись. Він не виспався. Лулу Лендрі понесло, всіх — включаючи його й Рошель — несе. Іноді тебе повільно несе у небуття хвороба — як-от матір Бристоу... а іноді в небуття тебе заносить водномить, як-от коли твоя голова розбивається об асфальт.

Страйк був певний, що коли дістати записник, то Рошель замкнеться в собі чи взагалі піде. Тому він продовжив говорити якомога буденніше, розпитуючи, як вона потрапила до клініки, де познайомилася з Лулою.

І досі сповнена підозр, Рошель попервах давала односкладові відповіді, але поступово — дуже повільно — розкрилася. Її історія викликала жалість. Знущання в дитинстві, опіка, тяжка психічна хвороба, прийомні родини, напади буйства — і нарешті, у віці шістнадцятьох років, життя на вулиці. Нормальну медичну допомогу їй почали надавати випадково — після того, як її збила машина. Оскільки коли Рошель поклали в лікарню, то через дивну поведінку лікувати її фізичні рани виявилося майже неможливо, запросили психіатра.

Тепер вона вживала ліки — і коли не забувала про них, вони значно полегшували прояви хвороби. Страйкові здалося жалюгідним і водночас зворушливим те, що візити до клініки, де вона познайомилася з Лулою Лендрі, стали для Рошель головною подією тижня. Про молодого психіатра, який вів групу, вона говорила з теплотою.

— Оце там ти познайомилася з Лулою?

— То її брат тобі сказав?

— Без подробиць.

— Ага, вона відвідувала нашу групу. Перевели до нас.

— І ви почали спілкуватись?

— Ага.

— Потоваришували?

— Ага.

— Ти ходила до неї в гості? Плавала в басейні?

— А шо, не можна?

— Та я просто питаю.

Вона ніби трохи відтанула.

— Я плавати не люблю. Не люблю, коли вода хлюпає в обличчя. Я лежала в джакузі. А ще ми ходили по крамницях.

— Вона колись говорила з тобою про своїх сусідів, про інших людей у будинку?

— Про Бестиґів про тих? Трохи. Вона їх не любила. Та жінка — просто сука,— додала Рошель з несподіваною люттю.

— Чому ти так кажеш?

— Ти сам її бачив? Дивилася на мене так, мов я — болото під ногами.

— А що про неї думала Лула?

— Теж її не любила, і чоловіка її. Він збоченець.

— У якому плані?

— Збоченець, та й годі,— нетерпляче відповіла Рошель; та коли Страйк нічого на це не сказав, пояснила: — Завжди намагався затягнути її до себе в квартиру, коли жінки вдома не було.

— Лула хоч раз погодилася?

— Дідька лисого! — сказала Рошель.

— Ви з Лулою багато розмовляли, так?

— Так! А потім... Так, ми багато розмовляли.

Вона втупилася у вікно. Раптова злива заскочила перехожих зненацька. Шибку з того боку всіяли прозорі еліпси.

— «Потім»? — спитав Страйк.— Ти хочеш сказати, що з часом ви почали спілкуватися менше?

— Мені вже скоро треба йти,— велично заявила Рошель.— Маю справи.

— Такі люди, як Лула,— мовив Страйк, намацуючи шлях,— бувають зіпсованими. Погано поводяться з іншими. Звикли, що їм усі...

— Я нікому не прислужую! — з люттю заявила Рошель.

— Може, тому ти їй і подобалася? Може, вона бачила в тобі рівню, а не чергове підлипало?

— А то,— погодилася Рошель, потішена.— Я від неї не тащилася.

— Зрозуміло, чому вона хотіла таку подругу — звичайну людину...

— А то.

— ...і ще у вас була ця спільна риса — хвороба, так? Ти розуміла її так, як ніхто інший.

— А ще я чорна,— сказала Рошель,— а вона хотіла теж бути чорного, як годиться.

— Вона з тобою про це говорила.

— Говорила,— кивнула Рошель.— Хотіла знати, хто вона така, де її коріння.

— Казала тобі, що хоче знайти своїх чорних родичів?

— А то! І вона... так, казала.

Вона загальмувала просто на очах.

— І знайшла когось? Батька?

— Нє. Так і не знайшла. Дідька лисого.

— Правда?

— Авжеж правда.

Вона почала швидко їсти. Страйк боявся, що вона піде, щойно скінчить.

— Коли ти зустрічалася з Лулою у «Вашті» напередодні її смерті, вона була засмучена?

— А то. Була.

— Казала тобі чому?

— А причин не треба. То хвороба в нас така.

— Але вона сказала тобі, що їй недобре?

— Так,— погодилася Рошель після ледь помітної паузи.

— Ви мали разом поїсти, так? — спитав Страйк.— Мені Кіран сказав, що возив її на зустріч з тобою. Ти ж знаєш Кірана? Кірана Коловас-Джонса?

Вираз її обличчя пом’якшився, кутики вуст піднялися.

— А то, знаю Кірана. Так, вона зустрічалася зі мною у «Вашті».

— Але ви не поїли?

— Не. Вона поспішала,— відповіла Рошель. І нахилилася випити ще кави, ховаючи обличчя.

— Але чому вона тобі просто не подзвонила? У тебе ж є телефон?

— Та є вже! — розсердилася вона і витягнула з шуби простеньку «нокію», розцяцьковану крикливими рожевими стразами.

— Тоді чому вона не подзвонила і не попередила, що не може зустрітись? Як гадаєш?

Рошель глянула на нього спідлоба.

— Бо вона не любила користуватися телефоном. Її слухали.

— Журналісти?

— А то.

Вона майже доїла свій коржик.

— Але журналістів би не дуже зацікавило, якби вона сказала, що не приїде до «Вашті», хіба ні?

— Звідки мені знати.

— Тобі тоді не здалося дивним, що вона приїхала аж до «Вашті», щоб сказати, що не пообідає з тобою?

— А то. Але ні,— відповіла Рошель. І заходилася пояснювати — несподівано багатослівно: — Коли маєш водія, то воно байдуже, ні? їдеш собі куди схочеш, воно тобі не варте зайвих грошей, тебе все одно возять. Їй було по дорозі, от вона і зайшла мені сказати, що не лишиться, бо їде додому, до тієї засранки К’яри Портер.

І Рошель ніби одразу пожалкувала, що бовкнула про «засранку», і міцно стиснула губи — ніби для того, щоб не сказати ще чогось зайвого.

— І то було все, що вона зробила? Зайшла до крамниці, сказала, що не лишиться, бо їде додому, де на неї чекає К’яра,— і пішла?

— Ага. Десь так,— відповіла Рошель.

— Кіран казав, що коли ви зустрічалися, то вона зазвичай підвозила тебе додому.

— А то,— озвалася вона.— Але того дня вона була дуже зайнята, ні?

Своє обурення Рошель приховувала дуже погано.

— Розкажи, що було у крамниці. Ви щось міряли?

— Так,— відповіла Рошель по паузі.— Вона міряла...— (Знову пауза).— Довгу сукню від Александра Макквіна. Він наклав на себе руки і все таке,— додала вона відстороненим голосом.

— Ти заходила з нею до примірочної?

— Так.

— І що там сталося? — підказав Страйк.

Її очі скидалися на очі бика, в які він якось зазирнув ще дитиною: глибоко посаджені, оманливо неемоційні, незбагненні.

— Вона приміряла сукню,— відповіла Рошель.

— А більше нічого не робила? Нікому не дзвонила?

— Нє. Хоча так. Наче дзвонила.

— Не пам’ятаєш кому?

— Не пам’ятаю.

І знову відпила кави, ховаючи обличчя за паперянкою.

— Не Евану Дафілду?

— Може, і йому.

— Пам’ятаєш, що саме вона казала?

— Нє.

— Одна з продавчинь випадково почула її розмову. Лула, схоже, призначала комусь зустріч у себе вдома пізніше. Сильно пізніше — дівчина казала, що ніби аж вночі.

— І?

— Ну, навряд чи це міг бути Дафілд — вона ж уже мала з ним зустрітися в «Юзі» раніше?

— А ти багато знаєш, га? — спитала Рошель.

— Усі знають, що вони того вечора зустрілися в «Юзі»,— сказав Страйк.— Про це писали у газетах.

Годі було роздивитися, розширюються чи звужуються зіниці Рошель, бо її райдужки були майже чорні.

— Ну, типу так,— згодилася вона.

— Може, то був Дібі Макк?

— Нє! — гикнула від сміху Рошель.— Вона його номера не знала.

— Відомі люди майже завжди можуть добути номери одне одного,— мовив Страйк.

Обличчя Рошель потемнішало. Вона опустила очі на порожній екран свого рожевого мобільника.

— Не думаю, шо в неї був його номер,— повторила вона.

— Але ти чула, як вона намагається домовитися з кимсь про нічну зустріч?

— Нє,— відповіла Рошель, уникаючи його погляду і ганяючи залишки кави по денцю паперянки.— Нічого такого не пригадую.

— Ти ж розумієш, наскільки це важливо? — спитав Страйк, стараючись, щоб його тон не звучав загрозливо.— Якщо Лула домовилася про зустріч з кимсь на той час, коли померла? Поліція про це не знає, правда? Ти їм не казала?

— Мені треба йти,— заявила вона, відкинула останній шматочок коржика, схопила сумку за ручку і зі злістю глянула на Страйка.

— Вже майже обід,— мовив він.— Може, я тебе ще чимось пригощу?

— Нє.

Але з місця Рошель не зрушила. Страйк подумав: наскільки вона бідує? Чи вона взагалі їсть регулярно? Було у ній дещо, приховане під похмурістю, що здавалося йому зворушливим: полум’яна гордість, вразливість.

— А, добре,— сказала Рошель, покинула сумку і плюхнулася назад на твердий стілець.— Хочу бігмак.

Страйк боявся, що вона піде, поки він стоїть біля каси, та коли повернувся з двома тацями, Рошель нікуди не поділася; навіть неохоче подякувала йому.

Страйк вирішив зайти з іншого боку.

— Ти ж добре знаєш Кірана, так? — спитав він, пам’ятаючи світло, яке ніби загорілося в ній від цього імені.

— А то,— соромливо озвалася вона.— Я його часто бачила з нею. Він завжди її возив.

— Він каже, що Лула писала щось у машині, коли їхала до «Вашті». Вона тобі не показувала, не давала ніяких записок?

— Нє,— відповіла Рошель. Напхала повен рот картоплі фрі, а тоді додала: — Нє, нічо’ такого не бачила. А шо воно було?

— Я не знаю.

— Мо’ список покупок чи шо?

— Ага, поліція саме такої думки. Ти впевнена, що не бачила у неї в руках папірця, листа, конверта?

— Та впевнена. А Кіран знає, шо ти зі мною розмовляєш? — спитала Рошель.

— Так, я казав йому, що ти є в мене в переліку. Він мені сказав, що ти мешкала у притулку Святого Ельма.

її це ніби потішило.

— А тепер ти де живеш?

— А тобі яке діло? — спитала вона, раптом розлютившись.

— Та жодного. Цікавлюся в рамках увічливої розмови.

Рошель на це тихенько пирхнула.

— У мене тепер власна квартира у Гаммерсміті.

Якийсь час вона жувала, а потім — уперше — повідомила щось, не чекаючи на питання.

— Ми в його машині часто слухали Дібі Макка. Ми з Кіраном і Лулою.

І Рошель почала читати pen:

Ні гідрохінону, чорний аж до скону!

Ма’ш Дібі за лоха — кажи «привіт» Харону!

Я за кермом «ферарі» — к бісу Джогарі —

Я лечу вперед, егей,

Гроші промовляють як ніхто не промовляє — Я тобі кричу це, містер Джейк.

Рошель була горда, ніби поставила його на місце — так, що він і не скаже нічого.

-Цез альбому «Гідрохінон»,— пояснила вона.— «Про Джейка, якого я вертів».

— Що таке гідрохінон? — поцікавився Страйк.

— Речовина, яка освітлює шкіру. Ми це читали в машині, ще й вікна опустили,— відповіла Рошель. Тепла усмішка від спогаду запалила її обличчя, зробивши майже гарним.

— Лула була рада зустрічі з Дібі Макком, так?

— А то,— кивнула Рошель.— Вона знала, шо подобається йому, і дуже з того тішилася. Кіран теж був у захваті й усе таке, просив Лулу влаштувати зустріч. Дуже хотів познайомитися з Дібі.

Її усмішка згасла; поколупавши похмуро свій бургер, вона сказала:

— Це все, шо ти хотів знати? Бо мені треба йти.

І почала жадібно доїдати, запихаючись бургером.

— Лула, мабуть, багато куди тебе возила?

— А то,— відповіла Рошель з повним ротом.

— Ти з нею бувала у «Юзі» ?

— Ага. Один раз.

Вона проковтнула їжу і почала розповідати про інші місця, що їх бачила разом з Лулою на початку дружби, яка (попри цілеспрямоване прагнення Рошель розвіяти будь-які підозри в тому, що стиль життя мультимільйонерів її вразив) мала всі ознаки романтичної чарівної казки. Лула викрала Рошель з похмурого світу притулків і групової терапії і раз на тиждень занурювала її у вир дорогих розваг. Страйк відзначив, що Рошель дуже мало говорить про Лулу-людину, на відміну від Лули — власниці магічних пластикових карток, на які купуєш сумочки, курточки й прикраси, і засобів, завдяки яким регулярно з’являвся Кіран і, мов джин, забирав Рошель з притулку. Детально, з любов’ю Рошель описувала подарунки, які купила їй Лула, ресторани й бари, куди вони разом ходили, місця, де було повно-повнісінько знаменитостей. З них, утім, ніхто, здається, не вразив Рошель анітрохи; до кожного імені вона додавала презирливу ремарку:

— Він кінчений... Вона пластикова з голови до ніг... Вони ніякі...

— А з Еваном Дафілдом ти знайома? — спитав Страйк.

— Той,— односкладове слово аж сочилося зневагою.— Паскуда.

— Та ну?

— А то. Он Кірана спитай.

Складалося враження, що Рошель з Кіраном удвох стояли осібно — розсудливі, безпристрасні спостерігачі за ідіотами, що населяли Лулин світ.

— У якому плані — «паскуда»?

— Мав її за лайно.

— Тобто?

— Продавав історії про неї,— відповіла Рошель, тягнучись по рештки картоплі фрі.— Одного разу вона вирішила нас усіх перевірити. Кожному розповіла інакшу історію, щоб подивитися, котра потрапить у газети. Тільки я тримала язика за зубами — інші все розпатякали.

— А кого саме Лула перевіряла?

— К’яру Портер. Отого Дафілда. Ги Сомея отого,— Рошель вимовила це ім’я геть неправильно,— хоч тут вона не вірила, шо то він. Шукала йому виправдань. Але він нею користувався так само, як і всі інші.

— Яким саме чином?

— Не хтів, шоб вона працювала на інших. Хтів, шоб вона все робила для його компанії, рекламу їм робила.

— Отже, коли вона зрозуміла, що може довіряти лише тобі, то...

— ...то купила мені цього телефона.

Пауза.

— Ну, шоб дзвонити мені, коли схоче.

І раптом Рошель схопила вкриту стразами «нокію» зі стільниці й заховала у кишеню пухнастої рожевої шубки.

— Я так розумію, тепер тобі самій доводиться за нього платити? — спитав Страйк.

Він гадав, що Рошель скаже йому не лізти не в свою справу, але натомість вона відповіла:

— Її рідні й не помітили, шо досі за нього платять.

Ця думка ніби приносила їй злостиву втіху.

— А цю шубу тобі Лула купила? — спитав Страйк.

— Нє! — різко, з люттю, ніби боронячись, відповіла Рошель.— То я сама купила, я тепер працюю.

— Правда? І де працюєш?

— А тобі до того шо? — запитала вона.

— Виявляю ввічливу цікавість.

Великого рота торкнулася ледь помітна, мимолітна усмішка.

— Після обіду працюю у крамниці через дорогу від сво'ї нової хати.

— Мешкаєш в іншому притулку?

— Нє,— відповіла Рошель, і знову Страйк відчув, як вона окопується, як відмовляється відкриватися, й ліпше не тиснути. Він змінив тактику:

— Мабуть, коли Лула померла, це для тебе стало шоком?

— Стало, а то,— бездумно відповіла Рошель, а тоді, усвідомивши, що саме сказала, дала задній хід: — Я знала, шо вона у депрі, але ніколи не підозрюєш, шо людина отаке скоїть.

— Тож ти не можеш сказати, що того дня, коли ви бачилися, вона мала суїцидальний настрій?

— Не знаю. Я ніколи її не бачила так, шоб довго, ага?

— Де ти була, коли вона загинула?

— У притулку. Купа моїх знайомих теж її знала. Мене Жанін збудила і сказала.

— І що, ти одразу подумала, що то самогубство?

— Так. І все, мені треба йти. Я пішла.

Рошель прийняла рішення, і Страйк бачив, що не спинить її. Влізши у свою смішну шубу, вона закинула на плече сумочку.

— Кажи від мене «привіт» Кірану.

— Обов’язково перекажу.

— Па-па.

І вона качконого вийшла на вулицю, не озирнувшись.

Страйк дочекався, поки вона пройде повз вікно — голова похилена, брови насуплені — і зникне з очей. Дощ припинився. Він недбало підсунув до себе її тацю і доїв останні шматочки картоплі.

А потім схопився на ноги так різко, що дівчина у кашкеті, яка підійшла витерти стіл, аж сахнулася, здивовано зойкнувши. Страйк швидко вийшов з «Макдональдсу» і рушив по Грантлі-роуд.

Рошель стояла на розі, дуже помітна у своїй шубі кольору фуксії серед інших людей, які чекали на зелене світло на переході. Вона щось говорила у рожеву, поцяцьковану стразами «нокію». Страйк наздогнав її і влився у натовп, у якому Рошель стояла; його габарити правили йому за зброю — люди забиралися геть з його шляху.

— ...питав, з ким вона домовилася про зустріч тої ночі... а то, а ше...

Рошель покрутила головою, стежачи за машинами, і побачила Страйка просто у себе за спиною. Прибравши телефон від вуха, вона натиснула на кнопку, обриваючи дзвінок.

— Шо? — агресивно спитала вона.

— Кому ти дзвонила?

— Не пхай носа в чужі справи! — люто відповіла вона. Люди на переході почали озиратися на них.— Ти шо, слідкуєш за мною?

— Слідкую,— відповів Страйк.— Слухай.

Світло змінилося; тільки вони двоє не пішли на той бік, і перехожі їх штовхали.

— Даси мені свій номер?

На нього глянули невблаганні бичачі очі: незбагненний, порожній, потайний погляд.

— Нашо?

— Кіран попросив узяти,— збрехав Страйк.— Я й забув. Він гадає, що ти забула у нього в машині окуляри.

Він навіть не думав, що переконав її, але за мить Рошель продиктувала йому номер, який Страйк написав на звороті однієї з візитівок.

— Усе? — агресивно спитала вона і рушила через дорогу; коли опинилася на острівці між смугами, на тому боці знову змінилося світло. Страйк кульгав поруч. Його безперервна присутність, здавалося, злила і водночас непокоїла її.— Ну шо?

— Здається, ти щось недоговорюєш, Рошель.

Вона злісно глянула на нього.

— Візьми оце,— мовив Страйк, витягаючи з кишені іншу візитівку.— Якщо надумаєш мені щось розповісти, зателефонуй, добре? На цей номер мобільного.

Рошель не відповіла.

— Якщо Лулу вбили,— сказав Страйк, поки повз них мчали машини, а біля ніг блищала у стоках дощова вода,— а тобі щось відомо, то вбивця може загрожувати і тобі.

Ці слова породили ледь помітну поблажливу, зверхню усмішку. Рошель не думала, що їй щось загрожує. Вона вважала, що перебуває у безпеці.

На світлофорі з’явився зелений чоловічок. Рошель струснула сухими дротиками волосся і пішла через дорогу — проста, приземкувата, негарна, зі своїм телефоном в одній руці та Страйковою карткою в другій. Страйк лишився стояти на острівці й дивився їй услід з відчуттям безсилля і неспокою. Вона, може, і не продала Лулину історію газетам, але важко було повірити, що Рошель купила дизайнерську шубу — хоч якою страшною вона йому здавалася — на гроші, зароблені у крамниці.

9

На перехресті Тоттенгем-корт і Чаринг-Кросс-роуд царювала руїна: дорога вся порізана, всюди пластикові тунелі й будівельники у касках. Страйк, курячи на ходу, пішов вузьким тротуаром, огородженим металевим парканом, повз ями зі щебенистими краями, гучноголосими робітниками й відбійними молотками.

Він був утомлений, змучений; гостро свідомий болю у нозі, немитого тіла, жирної їжі, що важким клубком лежала у шлунку. З раптовим натхненням звернув на Саттор-роуд, подалі від гамору й скреготу дорожніх робіт, і набрав Рошель. Потрапив на автовідповідач; проте він уже сказав усе, що міг,— і все-таки переймався. Страйк майже шкодував, що не пішов за нею потай і не дізнався, де вона мешкає.

Повернувшись на Чаринг-Кросс-роуд і кульгаючи у тимчасовій тіні тунелю для пішоходів, Страйк пригадав, як його розбудила вранці Робін: увічливий стукіт у двері, пропозиція чаю, ретельне уникання теми розкладачки.

Не можна було дозволяти таке. Існують інші шляхи до інтимності — не тільки споглядання жіночої фігури у тісній сукні. Він не хотів пояснювати, чому спить на роботі; жахався особистих питань. А сам дозволив скластися ситуації, в якій

Робін назвала його Кормораном і вказала, що треба застебнути ґудзики. Не можна було отак заспатися.

Піднімаючись металевими сходами повз зачинені двері «Крауді Графіксу», Страйк вирішив решту дня триматися з Робін з холодною владністю, щоб збалансувати той випадковий погляд на волохате черево.

Та не встиг він прийняти рішення, як почув високий сміх і голоси двох жінок, які розмовляли одночасно — і все це долинало з його офісу.

Страйк завмер, дослухався, панікуючи. Він не відповів на Шарлоттин дзвінок. Намагався розчути, чи це її тон, її вимова; дуже в її стилі було прийти особисто і причарувати тимчасову секретарку, подружитися з його союзницею, навчити його персонал Шарлоттиної версії правди. Два голоси знову злилися, сміючись, і Страйк не міг розрізнити, чиї вони.

— Привіт, Ломако,— сказав веселий голос, коли він відчинив скляні двері.

Його сестра Люсі сиділа на продавленому дивані з чашкою кави у руках, а навколо неї лежали пакети з «Маркса-і-Спенсера» та «Джона Льюїса».

Перше полегшення від того, що це не Шарлотта, потьмарилося жахом від думки про теми, на які Люсі бесідувала з Робін, і про те, скільки кожна з них знала про його особисте життя. Обіймаючи Люсі, він відзначив, що Робін зачинила двері до його кабінету, де були розкладачка й солдатський мішок.

— Робін каже, що ти виходив на детективний промисел,— Люсі здавалася веселою, як часто бувало, коли її не обтяжували Грег і сини.

— Іноді я так роблю,— відповів Страйк.— А ти по крамницях ходила?

— Так, Шерлоку, ходила.

— Не хочеш вийти на каву?

— Ломако, у мене вже є кава,— відповіла вона, піднімаючи чашку.— Щось ти сьогодні не дуже меткий. Бачу, трохи кульгаєш?

— Та наче ні.

— Ходив останнім часом до містера Чакрабаті?

— Нещодавно,— збрехав Страйк.

— Якщо ви не проти,— сказала Робін, надягаючи тренч,— то я вийду на обід, містере Страйк. Я ще не їла.

Нещодавнє рішення поводитися з нею з професійним холодком тепер здавалося не лише зайвим, а й просто нечемним. Робін мала більше тактовності, ніж будь-яка інша його знайома.

— Так, Робін, ідіть,— сказав він.

— Люсі, було приємно познайомитися,— сказала Робін, помахала рукою і зникла, зачинивши по собі скляні двері.

— Вона мені справді сподобалася,— з ентузіазмом повідомила Люсі, коли кроки Робін на металевих сходах почали віддалятися.— Чудова. Спробуй залишити її у себе на постійну роботу.

— Так, вона дуже хороша,— погодився Страйк.— А над чим ви з нею так сміялися?

— А, та над її нареченим — здається, він схожий на Грега. Робін сказала, ти працюєш над важливою справою. Не переймайся — вона дуже стримана. Сказала, якесь підозріле самогубство. Мабуть, не дуже приємно.

І Люсі промовисто подивилася на нього, але Страйк прикинувся, що не розуміє.

— Та це не вперше. Я в армії вже мав справу з кількома такими випадками.

Але Люсі навряд чи слухала. Вона глибоко вдихнула, і Страйк уже знав, що буде далі.

— Ломако, ви з Шарлоттою розійшлися, так?

Краще покінчити з цим чимшвидше.

— Так, розійшлися.

— Ой Ломако!

— Та нічого, Люсі. Нічого.

Та її добрий настрій змило великою хвилею люті й розчарування. Страйк, змучений і зболений, терпляче чекав, поки вона біснувалася: от вона так і знала, знала, що Шарлотта знову візьметься за своє; відманила його від Трейсі, від чудової армійської кар’єри, зробила беззахисним, умовила переїхати до себе, а тоді просто покинула...

— То я пішов, Люсі,— заперечив Страйк,— а з Трейсі ми розійшлися раніше, ніж...

Але з тим самим успіхом можна було веліти лаві затекти назад до жерла вулкана: як він не розумів, що Шарлотта ніколи не зміниться, що вона повернулася до нього винятково заради драматизму, приваблена пораненням і медаллю? Стерво, прикинулася милосердним янголям, а тоді знудилася; небезпечна, підступна; вимірює власну цінність тим, скільки хаосу посіяла, тішиться з завданого болю...

— Я сам від неї пішов, то був мій вибір...

— А де ж ти живеш? Коли це сталося? Та сука проклятуща... вибач, Ломако, я більше не можу прикидатися... всі ті роки, коли вона вовтузила тебе в лайні... Боже, Ломако, ну чому ти не побрався з Трейсі?

— Будь ласка, Люсі, давай не будемо про це.

Страйк відсунув частину пакетів з «Джона Льюїса» — повних, як він помітив, трусиків і шкарпеточок для її синів — і важко опустився на диван. Він знав, що має брудний, занедбаний вигляд. Люсі мало не плакала; її день у місті був зіпсований.

— Я сподіваюся, ти не тому мені не розповів, що знав, що я отак зреагую? — спитала вона, ковтаючи сльози.

— Були такі думки.

— Добре, то вибач! — зі злістю й мокрими очима відповіла Люсі.— Але ж яке стерво, Ломако! О Боже, скажи мені, що більше не повернешся до неї. Скажи, що не повернешся.

— Я до неї не повернуся.

— А де ти живеш — у Ніка й Ільзи?

— Ні. Маю маленьку квартирку в Гаммерсміті...— назвав він перше місце, яке спало йому на думку — бо нині асоціювалося з безхатністю.— Власне, кімнату.

— Ой Ломако... живи з нами!

Страйк на мить уявив суцільно блакитну кімнату для гостей і вимучену усмішку Грега.

— Люсі, мені зручно в себе. Я просто хочу розібратися з роботою і трохи побути на самоті.

Пішло півгодини на те, щоб випхати Люсі з офісу. Вона почувалася винною, бо втратила самовладання; вибачалася, потім виправдовувалася, і з цього народилася нова діатриба на адресу Шарлотти. Коли Люсі кінець кінцем вирішила піти, Страйк виніс її пакети й успішно відвернув її увагу від коробок з речами, які стояли на сходах. Врешті він завантажив її у чорний кеб у кінці Денмарк-стріт.

Кругле лице Люсі з патьоками туші дивилося на нього крізь заднє вікно. Страйк видушив із себе усмішку і помахав, а тоді запалив цигарку і подумав, що уявлення Люсі про співчуття неприємно схоже на техніку допиту полонених у Гуантанамо.

10

Робін завела звичку купувати Страйкові сандвічі тоді ж, коли купувала поїсти собі, якщо він був у офісі в обідню годину. Витрати він їй компенсував.

Однак сьогодні вона не поспішала повертатися. Вона відзначила (а Люсі ніби й не помітила), як засмутився Страйк, коли побачив, що вони розмовляють. Коли він увійшов до офісу, вираз його обличчя був такий самий похмурий, як і під час їхньої першої зустрічі.

Робін сподівалася, що не вибовкала Люсі щось таке, що Страйкові б не сподобалося. Люсі наче не розпитувала надміру, але ставила питання, на які важко було знайти гідну відповідь.

— А ви вже познайомилися з Шарлоттою?

Робін здогадалася, що йдеться про ту приголомшливо гарну колишню дружину чи подругу, яка вибігла з будівлі у її перший робочий ранок. Але майже фізичне зіткнення — це ще не знайомство, тож вона відповіла:

— Ні, ще ні.

— Дивно,— Люсі нещиро всміхнулася.— Я собі подумала, що вона б дуже захотіла з вами познайомитися.

Сама не знаючи чого, але Робін відчула бажання сказати: — Та я тимчасова.

— І все-таки,— озвалася Люсі, яка зрозуміла відповідь краще, ніж сама Робін.

Тільки тепер, бездумно блукаючи між полицями з чипсами, Робін здогадалася, на що натякала Люсі. Мабуть, вона хотіла зробити їй комплімент, але сама думка про якісь Страйкові зазіхання у свій бік здавалася Робін украй огидною.

(«Метте, ну чесно, ти б його бачив... здоровило, обличчя — мов у побитого боксера. Він навіть близько не привабливий, я певна, що йому за сорок, і....— вона замислилася, як би зганити зовнішність Страйка,— у нього таке волосся, як на лобку росте». Але Метью примирився з нинішньою роботою Робін у Страйка лише тоді, коли вона прийняла пропозицію від медійної агенції).

Робін узяла дві пачки чипсів із сіллю й оцтом і рушила до каси. Вона ще не сказала Страйкові, що за два з половиною тижні йде.

Люсі відійшла від теми Шарлотти і почала розпитувати Робін про те, скільки справ проходить через маленький обшарпаний офіс. Робін відповідала максимально туманно, здогадавшись, що Люсі не знає про жалюгідний стан Страйкових фінансів саме тому, що він цього не хоче. Сподіваючись, що він буде радий, якщо сестра думатиме, що все гаразд, Робін відзначила, що останній клієнт багатий.

— Що — розлучення? — поцікавилася Люсі.

— Ні,— відповіла Робін,— це... знаєте, я підписала угоду про конфіденційність... його попросили провести повторне розслідування самогубства.

— О Боже, для Корморана це буде нелегко,— з дивною нотою у голосі озвалася Люсі.

Робін була спантеличена.

— А він вам не казав? — мовила Люсі.— Знаєте, люди й так зазвичай у курсі. Наша мама була відома... суперґрупі, так це називається?

Її усмішка раптом стала силуваною, тон — хай як вона прагнула відстороненості й урівноваженості — знервованим.

— Це все є в інтернеті. Там у наші дні геть-чисто все, авжеж? Вона померла від передозування, казали, що то суїцид, але Ломака завжди вважав, що винен її колишній чоловік. Нічого не довели, Ломака аж казився. Воно взагалі було дуже страшно й неприємно. Може, саме через цю історію клієнт і звернувся до Ломаки — тут же теж самогубство від передозування, так?

Робін не відповіла, але це не мало значення; Люсі говорила далі, не чекаючи на реакцію:

— Саме тоді Ломака кинув університет і пішов до військової поліції. Рідні були дуже розчаровані. Він, знаєте, дуже розумний; у нашій родині ще ніхто не вчився в Оксфорді; але він просто зібрав речі та вступив до армії. І наче непогано там влаштувався — воно йому підходило. Дуже шкода, що він пішов звідти. Міг же лишитися, навіть попри, самі знаєте, ногу...

Робін нічим не видала, що не в курсі, хіба що моргнула.

Люсі відпила трохи чаю.

— А ви звідки саме з Йоркшира?

Після цього розмова увійшла до приємного річища і протікала по ньому, аж поки у мить, коли вони сміялися з останнього походу Метью до господарчих товарів у переказі Робін, увійшов Страйк.

Повертаючись до офісу з сандвічами й чипсами, Робін жаліла Страйка ще дужче, ніж доти. Його шлюб (чи, якщо вони не були одружені, серйозні стосунки, адже вони мешкали разом) розвалився; Страйк ночував у власному офісі; він отримав поранення на війні, а тепер Робін ще й дізналася, що його мама померла за сумнівних і страшних обставин.

Вона не обманювала себе: у цьому співчутті була й частка цікавості. Вона вже знала, що в найближчому майбутньому пошукає в інтернеті щось про обставини смерті Леди Страйк. І водночас Робін почувалася винуватою за те, що побачила заборонену частину Страйкового життя — як-от той проблиск волохатого черева уранці. Вона розуміла, що він — людина горда й звична покладатися на себе; ці якості у ньому їй щиро подобалися, хай навіть речі, у яких вони виявлялися (розкладачка, коробки з речами, порожні упаковки з-під локшини швидкого приготування у смітнику), викликали зневагу того ж таки Метью, який уважав, що коли людина живе у складних умова, то вона або розтринькала гроші, або просто невдаха.

Робін не була упевнена, чи їй не примарилося, що атмосфера в офісі після її повернення дещо змінилася. Страйк сидів перед її комп’ютером і клацав клавіатурою, і хоча він подякував їй за їжу, але не відірвався від роботи (як зазвичай), щоб хвилин десять погомоніти з нею про справу Лендрі.

— Мені треба ще хвилька; ви не проти поки що посидіти на дивані? — спитав він, не обертаючись від монітора.

Робін подумала, що Люсі могла переповісти Страйкові, про що вони говорили, але сподівалася, що цього не сталося. Потім вона обурилася власним відчуттям провини; врешті-решт, нічого поганого вона не зробила. Роздратованість тимчасово відсунула вбік палке бажання дізнатися, чи відшукав Страйк Рошель Оніфаде.

— Ага! — нарешті вигукнув Страйк. То він знайшов на сайті італійського дизайнера штучну шубу, в яку була вбрана Рошель. Вона з’явилася у продажу лише два тижні тому і коштувала півтори тисячі фунтів.

Робін чекала, що Страйк пояснить свій вигук, але він не пояснив.

— Ви її розшукали? — врешті-решт спитала вона, коли Страйк відвернувся від комп’ютера і почав розпаковувати сандвічі.

Страйк розповів їй про зустріч, але весь ентузіазм і ранкова вдячність, коли він навіть назвав її генієм, зникли. Тому тон Робін, коли вона переповідала йому результати телефонних запитів, теж був прохолодний.

— Я подзвонила до Асоціації юристів щодо конференції в Оксфорді сьомого січня,— сказала вона.— Тоні Лендрі брав у ній участь. Я прикинулася, ніби там з ним познайомилася, але загубила його картку.

Страйка, здавалося, не цікавила ця інформація, і він не похвалив її за ініціативу. Розмова точилася в атмосфері взаємного незадоволення.

Протистояння з Люсі зіпсувало Страйкові настрій; він хотів побути сам. Також він підозрював, що Люсі розповіла Робін про Леду. Його сестра ненавиділа той факт, що їхня мати жила й померла у неславі, нехай і негучній, проте подеколи Люсі виявляла парадоксальне прагнення це обговорювати — надто з чужими людьми.

Можливо, то був якийсь запобіжний клапан, бо у розмовах зі своїми друзями-сусідами Люсі минулого не торкалася; а може, вона намагалася дати бій на території ворога: так переймалася через те, що хтось про неї, можливо, уже все знає, що аж воліла випередити нездорову цікавість до того, як та виявиться. Але Страйк не хотів, щоб Робін щось знала про його матір, ногу чи Шарлотту, про будь-які інші болючі рани, які раз у раз роз’ятрювала, щойно з’явившись, Люсі.

Втомлений і в кепському гуморі, Страйк і на Робін переніс — несправедливо — свою загальну роздратованість жінками, які не хочуть дати чоловікові спокій. Він подумав, що краще піти з нотатками до «Тоттенгему», де можна буде спокійно посидіти й поміркувати, і ніхто не відриватиме й не діставатиме його питаннями.

Зміну атмосфери Робін відчула дуже гостро. Зрозумівши мовчання Страйка, який жував свій сандвіч, як натяк, вона струсила з себе крихти і швидко й відсторонено переказала йому зміст ранкових повідомлень.

— Дзвонив Джон Бристоу — лишив номер мобільного Марлен Гіґсон. Також він домовився з Ґі Соме, який може зустрітися з вами у четвер о десятій ранку у своїй студії на Бланкетт-стріт, якщо вам зручно. Це у Чизику, біля Стренд-он-зе-Грін.

— Чудово. Дякую.

Решту дня вони майже не розмовляли. Більшу частину цього часу Страйк провів у пабі й повернувся за десять п’ята.

Ніяковість у їхньому спілкуванні нікуди не зникла, і вперше Страйк був радий, коли Робін пішла.