Квазіавтостоп

12

Усе закінчилось. Молодик підвівся і смикнув за довгий шнур, що висів над ліжком, — вимкнув світло. Йому не хотілось бачити обличчя дівчини. Він знав, що гра закінчилася, та не бажав повертатися до звичних стосунків зі своєю дівчиною, боявся цього повернення. Лежав біля неї в темряві так, щоб їхні тіла не торкалися.

За мить почув тихе схлипування; несміливо, якось по-дитячому, рука дівчини торкнулась його руки; після короткого боязкого доторку, крізь сльози пестливо вимовляючи його ім’я, до нього звернувся її благальний голос:

— Це ж я, це ж я…

Молодик лежав мовчки, без руху, усвідомлюючи сумну беззмістовність цієї фрази, в якій невідоме визначалося тим самим невідомим.

Схлипування дівчини перейшло в голосний плач, і вона далі повторювала: «Я — це я, я — це я, я — це я…»

Щоб заспокоїти її, молодик покликав на допомогу співчуття (мусив кликати здалеку, бо поблизу його ніде не було). Попереду вони мали ще тринадцять днів відпустки.

Перекладено за виданням: Kundera Milan. Smĕšné lásky. Brno, 1992. («Falešný autostop»).

© Milan Kundera, 1992.

© Галина Петросаняк, 2000, переклад.