Квазіавтостоп

3

Він любив, коли його дівчина була веселою. Це траплялося нечасто: робота в неї була досить обтяжлива, її оточували вічно невдоволені люди, вона мусила працювати по багато годин понад графік, не отримуючи додаткових вихідних. Вдома її чекала хвора мати. Дівчина швидко втомлювалася; вона не могла похвалитись ані надто міцними нервами, ані впевненістю в собі, легко піддавалася тривозі й страху. Тому на кожний вияв її веселості молодик реагував як ніжний і турботливий кавалер. Він усміхнувся їй і сказав:

— Сьогодні мені пощастило. Воджу машину вже п’ять років, але такої гарної пасажирки ще ніколи не підбирав.

Дівчина була вдячна молодикові за кожен комплімент; вона хотіла ще трохи погрітись у теплі сказаного й тому відповіла:

— А ви мастак брехати.

— Хіба я схожий на брехуна?

— Схожий на тих, які люблять брехати жінкам, — сказала дівчина, і в її словах мимоволі прозвучав старий смуток, бо вона справді вірила, що її хлопець любить брехати жінкам.

Молодик іноді гнівався на дівчину за її ревнощі, та цього разу легко пробачив їй, адже сказане було адресоване не йому, а незнайомому водієві. Тому він спромігся лише на банальність:

— А вам це не подобається?

— Якби я зустрічалася з вами, мені б це не подобалося, — відповіла дівчина, і в її словах учувся м’який педагогічний докір коханому. Та кінець репліки був адресований уже чужому водієві: — А вас я не знаю, тому мені байдуже.

— До власного чоловіка жінка завжди має більше претензій, ніж до чого (це був також м’який педагогічний докір, адресований дівчині), — отже, якраз тому, що ми чужі, ми могли б добре порозумітись.

Дівчина умисне не захотіла зрозуміти педагогічного натяку й тому звернулася тільки до незнайомого водія:

— Що з того, адже ми за хвилину розійдемося в різні боки.

— Чому? — запитав молодик.

— Я ж бо тільки до Бистриці.

— А що, як я вийду з вами?

По цих словах дівчина позирнула на молодика й побачила, що він виглядає точнісінько так, як вона його собі уявляла в найгіркіші хвилини ревнощів; вона вжахнулася, як улесливо він кокетує з нею (незнайомою пасажиркою) і як це йому личить. Тому з упертою провокативністю вона відрубала:

— І що б ви, скажіть на милість, зі мною робили?

— Я б довго не роздумував, що робити з такою гарною жінкою, — гречно сказав молодик, звертаючись в цю мить скоріше до своєї дівчини, аніж до образу незнайомої пасажирки.

Але дівчині здалося, ніби в тій улесливій фразі вона зловила його на гарячому, підступно змусивши хлопця зізнатися; на мить вона відчула до нього ворожнечу і сказала:

— Чи не занадто ви розкатали губу?

Молодик глянув на дівчину: її обличчя з виразом непокори, здавалося, звела судома; він відчув до неї жаль і тугу за її знайомим, звичним поглядом (який здавався йому по-дитячому безпосереднім), нахилився до неї, обняв за плечі й тихо вимовив ім’я, яким називав її завжди і яким тепер хотів урвати гру.

Та дівчина відхилилася від нього й сказала:

— Ви надто самовпевнений!

Відкинутий молодик промовив: «Вибачте, панно», — і мовчки втупився у дорогу перед собою.