Квазіавтостоп

5

Найбільше в житті молодикові не вистачало безтурботності. Дорога його життя була накреслена з невблаганною точністю: його робота не обмежувалася вісьмома годинами на день, вона проникала і в решту часу, заповнюючи його обов’язковою нудьгою засідань та домашнім навчанням; обтяжувала увагою незліченної кількості колеґ до його мізерного в часі особистого життя, яке ніколи не вдавалося приховати, яке навіть уже кілька разів ставало темою балачок та громадського обговорення. Навіть два тижні відпустки не принесли йому відчуття волі та приємних пригод — сіра тінь точної запланованості лежала й тут. Нестача помешкань у літній сезон примушувала його замовити кімнату в Татрах за півроку наперед, а для цього була потрібна письмова рекомендація ради профспілок підприємства, всюдисуща душа якого ані на мить не втрачала свого працівника з поля зору.

З цим усім молодик мирився, та іноді його переслідував зловісний образ дороги, по якій він мчить, гнаний якоюсь силою; усі його там бачать і нікуди неможливо звернути. Цей образ виник і сьогодні — нараз уявна траса в його свідомості ототожнилася з реальною, по якій він тепер їхав, й це схилило його до раптового безглуздого вчинку.

— Куди вам, кажете, їхати? — запитав він у дівчини.

— До Банської Бистриці, — відказала вона.

— І що ви там збираєтеся робити?

— У мене там побачення.

— З ким?

— З одним паном.

Автомобіль якраз під’їхав до роздоріжжя, водій сповільнив хід, щоб прочитати дороговкази, і звернув праворуч.

— А що буде, як ви не з’явитеся на побачення?

— Це було б на вашій совісті, і вам довелося б подбати про мене.

— Ви, певно, не помітили, що я звернув на Нові Замки.

— Справді? Та ви з глузду з’їхали!

— Не бійтеся, я про вас подбаю, — сказав молодик.

В одну мить гра набула вищої якості. Автомобіль тепер віддалявся від мети не лише уявної — Банської Бистриці, а й від справжньої, до якої вирушив зранку: від Татрів і замовленої кімнати. Зненацька гра пішла в атаку на реальність. Молодик віддалявся від себе самого і від своєї точно накресленої траси, з якої досі ніколи не з’їжджав на узбіччя.

— Ви ж казали, що їдете до Низьких Татрів! — здивувалася дівчина.

— Панно, я їду, куди мені заманеться. Я вільна людина й роблю те, що хочу.