Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

— Ваш пацієнт — тупий нікчема, і я сказала йому про це просто в вічі під час групової терапії — саме так і сказала.

Сара, молода лікарка-ординатор психіатричного відділення, зробила паузу і пильно подивилася на мене, очікуючи на критику.

Очевидно, що трапилася ще якась неординарна подія, адже не щодня твій інтерн заходить до тебе в кабінет і без краплі остраху — а вона здавалася якраз дуже сміливою й зухвалою в той момент — каже, що обізвала одного з пацієнтів. Та ще й пацієнта на пізній стадії раку.

— Саро, сядь і розкажи, що трапилось. У мене є ще кілька хвилин до сеансу з наступним пацієнтом.

Намагаючись заспокоїтися, Сара почала:

— Карлос — найбільш вульгарна та неадекватна особа, яку я будь-коли зустрічала!

— Ну, ти знаєш, я теж не дуже ним захоплююся. Я не приховував цього і казав тобі перед тим, як направити його в твою групу. — Карлос був у мене на індивідуальному лікуванні шість місяців та кілька тижнів до того, як я передав його Сарі. — Але це вже таке. Кажи далі. Вибач, що перебив тебе.

— Знаєте, він просто нестерпний! Обнюхує жінок, наче він пес, а вони — сучки в період тічки. Йому наплювати на все, що відбувається в групі. Але вчора одна з пацієнток, Марта, дуже вразлива молода жінка з межовим станом[7], така собі зазвичай скромна тихоня, почала розповідати, як її зґвалтували минулого року. Не думаю, що вона колись про це розповідала — принаймні не в групі. Вона була така налякана, голосно схлипувала. Їй було так важко про це розповідати. Кожне слово давалося їй зі страшним болем. Усі намагалися якось допомогти їй виговоритися — і не знаю, правильно чи ні, але я подумала, що їй трохи допоможе, якщо я розповім, що мене теж зґвалтували три роки тому…

— Я не знав цього, Саро!

— Ніхто цього не знав!

Сара зупинилася і витерла хустинкою очі. Я розумів, що їй було непереливки, але не був упевнений, що саме завдало їй більшого болю: розповідь про зґвалтування чи власна несподівана відвертість перед пацієнтами. (Те, що вона була інструктором в цій групі, ускладнювало ситуацію ще більше.) Або ж вона просто засмутилася через те, що сказала про це мені? Я вирішив не дуже дошукуватися.

— А потім?

— Ну, а далі втрутився ваш Карлос.

Мій Карлос? Сміхота! Можна подумати, ніби він — моя дитина і я відповідаю за нього. (Так, це правда, що мені довелося посперечатися із Сарою, щоб вона зайнялася його лікуванням, і вона дуже неохоче взяла собі в групу пацієнта з раком. Але треба було визнати, що її група скоротилася до п’яти осіб і їй потрібні були нові учасники.) Я ніколи раніше не бачив її такою роздратованою і такою напруженою. Зрозуміло, що їй було соромно, і я не хотів сипати сіль на рану, розкритикувавши ще й метод її терапії.

— І що ж він зробив?

— Він почав розпитувати Марту про всі деталі: коли, де, що, хто. Спочатку це ніби допомагало їй говорити, але, щойно я згадала про власний випадок, він перемкнувся на мене. Далі вже почав розпитувати нас обох про дуже інтимні речі. Чи ґвалтівник роздер наш одяг? Чи він кінчив всередину? Чи був такий момент, коли нам почало подобатися? Усе це відбувалося так підступно, що минув якийсь час, поки група зрозуміла, що він просто смакував цю ситуацію. Він не засуджував нас із Мартою, зовсім ні, але по-своєму отримував сексуальне задоволення. Я знаю, що мені, як лікарю, слід поставитися до нього з розумінням, але він такий покидьок!..

— І як же все закінчилося?

— Як-як… до групи нарешті дійшло, що це за людина, і всі почали протистояти йому, використовуючи його ж нечутливість, але він не виказував ані дрібки каяття. Фактично він почав усіх ображати і звинуватив Марту й мене (і взагалі всіх жертв зґвалтування), що ми занадто роздмухуємо цю проблему. «Що за біда?» — запитував Карлос, а згодом заявив, що особисто він був би не проти, якби його зґвалтувала якась приваблива жіночка. І на довершення додав, що радо схвалить спробу зґвалтування з боку будь-якої жінки з групи. Ось тоді я й сказала: «Якщо ви сподіваєтесь на це, то ви бісів невіглас!»

— Я чогось думав, що ти назвеш його значно гіршим словом.

Це трохи розслабило Сару, і ми обоє засміялися.

— Це занадто! Я дійсно втратила самовладання.

Я намагався сказати щось приємне, щоб підтримати її, але слова вийшли якимось занадто повчальними:

— Пам’ятай, Саро, часто екстремальні ситуації, схожі на цю, завершуються тим, що стають вирішальним моментом у курсі лікування пацієнта, якщо їх правильно використати. Часто вони є своєрідним зерном для помелу під час терапії. Давай спробуємо перетворити цю ситуацію на урок для нього. Я зустрічаюся з ним завтра і спробую вирішити цю проблему. Але я хочу бути переконаним, що з тобою все гаразд. Якщо хочеш із кимось поговорити, будь ласка, я до твоїх послуг — сьогодні наприкінці робочого дня або ж десь на тижні.

Сара подякувала і сказала, що їй потрібен час, щоб обміркувати все. Коли вона вийшла, я подумав, що, навіть якщо вона й вирішила поговорити про власні проблеми з кимось іншим, я все одно буду намагатися зустрітися з нею пізніше, коли вона заспокоїться, і тоді я зрозумію, чи можемо ми перетворити її неприємну історію на урок і для неї також. Я міг тільки уявити, яким пеклом було проходження через це знову, і я співчував їй, але мені здалося, що вона схибила, намагаючись вдатися до дармової терапії в своїй групі. Я був переконаний, що для неї було б ліпше, якби вона спершу пройшла індивідуальну терапію, а потім, навіть якщо все одно наважилась би поговорити про це в групі — і це було основною проблемою, — вона впоралась би із цим краще.

Згодом зайшла моя наступна пацієнтка, і я мусив приділити увагу їй. У той же час я не міг не думати про Карлоса, бо мені слід було вирішити, як поводитися з ним наступного сеансу. Це було не так уже й незвично, що я згадав про нього. Він був екстраординарним пацієнтом, і від того часу, як ми почали терапію, — це було кілька місяців тому — я думав про нього набагато більше, ніж ту одну чи дві години на тиждень, які ми проводили разом під час сеансів.

— Карлос — це кіт, у якого дев’ять життів, але зараз, здається, він проживає своє дев’яте життя.

Це було перше, що сказав мені онколог, котрий відрядив його на психотерапію. Далі він пояснив, що Карлос має рідкісну повільну форму лімфоми, яка спричинила більші проблеми через її величезні розміри, аніж через злоякісність. Протягом десяти років пухлина добре піддавалася лікуванню, але зараз розрослася в його легені і поступово добирається до серця. Його лікарі вже вичерпали всі варіанти: вони давали йому максимум хіміотерапії і застосовували всі можливі препарати. Вони запитали мене, наскільки чесними мають бути зі своїм пацієнтом. Здавалося, що Карлос навіть не слухав. Вони не знали напевно, наскільки чесним він хотів бути сам із собою. Лікарі просто бачили, що він усе більше впадав у депресію, і здавалося, що в нього не було нікого, до кого він міг би звернутися по допомогу чи просто підтримку.

Карлос справді був самотній. Живучи окремо від сімнадцятирічних двійнят — сина та доньки, — які мешкали з його колишньою дружиною на півдні Америки, у свої тридцять дев’ять років він зрозумів, що фактично один як перст у цілому світі. Він народився в Аргентині і був єдиною дитиною в сім’ї. Його мати померла при його народженні, а двадцять років тому помер батько — від тієї ж лімфоми, яка зараз убиває Карлоса. У нього ніколи не було друга. «Кому вони потрібні? — сказав він мені одного разу. — Я не зустрічав жодної людини, яка дружить не через гроші, роботу чи секс». Він був одружений, але недовго, і потому не мав більше серйозних стосунків із жінками. «Ти маєш бути придурком, щоб переспати з жінкою більше ніж один раз!» Його метою в житті було, як він сказав мені одного разу без натяку на сором чи незручність, перетрахати якомога більшу кількість жінок.

Ні, на першій зустрічі мені було важко назвати Карлоса симпатичним — принаймні зовні. Він був зморений, весь роздутий (із розпухлими, добре видними лімфатичними вузлами на ліктях, шиї та за вухами) і через хіміотерапію залишився абсолютно безволосим. Його жалюгідні косметичні спроби — панама, намальовані олівцем брови і шарф, котрий приховував набряки на шиї, — лише привертали небажану увагу до його зовнішності.

Він реально був пригнічений — для цього були вагомі причини — і говорив гірко та стомлено про свою десятилітню хворобу. Його лімфома, сказав він, убивала його поступово. Вона вже вбила більшу його частину — його енергію, його силу і свободу (він змушений був жити біля Стенфордської лікарні, а це означало, що він назавжди відірваний від своєї рідної культури).

Але найважливіше, що пухлина позбавила його соціального життя, яке означало для нього сексуальне: коли він проходив курс хіміотерапії, він був імпотентом, коли ж курс закінчився і його статева сила почала повертатися, він не зміг мати секс ні з однією жінкою через облисіння. Навіть коли його волосся відросло, за кілька тижнів після хіміотерапії, він усе ще не міг нікого знайти. Жодна проститутка не погоджувалася з ним спати: вони вважали, що його збільшені лімфовузли свідчили про СНІД. Його сексуальне життя фактично звелося до мастурбації під час перегляду садомазохістських фільмів, які він брав напрокат.

Він дійсно — про це він сказав лише тоді, коли я свідомо підштовхнув його, — був самотнім, і це стало для нього проблемою, але лише тому, що був занадто слабким, щоб піклуватися про себе. Близькі дружні (несексуальні) стосунки здавалися йому чужими. Але був один виняток — його діти, і, коли Карлос говорив про них, у нього з’являлися справжні емоції, емоції, через які я міг достукатися до нього. Я був зворушений його виглядом — він здавався таким нещасним, постійно схлипував, коли описував свій страх того, що вони також залишать його: їхня мати настренчить їх проти нього остаточно чи в них виникне відраза через його рак, і вони відвернуться від нього.

— Що я можу для вас зробити, Карлосе?

— Якщо ви хочете мені допомогти, навчіть мене, як ненавидіти броненосців!

Певний час Карлос насолоджувався моєю розгубленістю, а потім пояснив, що він працює з візуальними образами — спроба самолікування багатьох пацієнтів з раком. Його візуальними метафорами для нового курсу хіміотерапії (яку онкологи називали ВС) були велетенські В та С — ведмеді та свині, а свою пухлину він метафорично уявляв броненосцем. Таким чином, на його заняттях з медитації він уявляв ведмедів та свиней, які атакували броненосця. Проблема полягала в тому, що він не міг уявити ведмедів та свиней достатньо сильними, щоб вони були здатні розбити панцир та вбити броненосця.

Незважаючи на те, що рак спотворив його тіло і характер, я відчував симпатію до Карлоса. Можливо, моя приязнь виникла через відчуття полегшення, що не я, а він помирав. Можливо, мене підкупила його любов до своїх двійнят чи на мене так впливав його жалюгідний вигляд, коли він обома руками хапав мою руку під час прощання. Можливо, мене вразила його вигадка: «Навчіть мене ненавидіти броненосців».

Отже, я довго вирішував, чи можу взагалі його лікувати. Я намагався мінімізувати потенційні перешкоди і переконував себе, що він був швидше несоціальним, а не антисоціальним зі зловмисними намірами і що багато його негативних рис характеру та поглядів були переважно терпимими. Я відчував, що можу на нього впливати. Я довго сумнівався і навіть після того, як вирішив все-таки взятися за нього, залишався невпевненим щодо прийнятності та реалістичності цілей його лікування. Чи хотів я просто супроводжувати його впродовж курсу хіміотерапії? (Як і в багатьох пацієнтів, фізичний стан Карлоса погіршився та він став пригнічений уже під час самого курсу.) Якщо він входив у заключну стадію, чи хотів я залишатися з ним до смерті? І чи було достатньо запропонувати йому свою цілковиту присутність і підтримку? (Можливо, цього було б достатньо. Заради Бога, у нього ж немає взагалі нікого, із ким можна було б поговорити!) Звичайно, його самотність була його власною справою, але чи хотів я допомогти йому визнати це чи змінити щось? Зараз? Перед лицем смерті всі ці роздуми здавалися несуттєвими. Хіба ні? Чи можливо, що Карлос здійснить більш «амбітний» прорив у своїй терапії? Ні, ні, ні! Який сенс говорити про позитивні результати терапії з кимось, чия прогнозована тривалість життя у кращому випадку — кілька місяців? Чи хтось або ж я сам захоче витрачати свій час та енергію на такий недовговічний проект?

Карлос охоче погодився зустрітися зі мною, але у своїй характерній цинічній манері зазначив, що його страховий поліс покриє лише дев’яносто відсотків мого рахунку і що він не відмовиться від такої вигідної угоди. Крім того, він був чоловіком, котрий хоче спробувати все, а досі він ніколи не говорив із психотерапевтом. Я не торкався питання нашого контракту, лише сказав, що людині просто необхідно мати когось, із ким можна поговорити, це дуже допомагає. Я запропонував зустрітися шість разів і тоді оцінити, чи лікування приносить користь.

На мій великий подив, Карлос чудово відреагував на терапію, і після шести занять ми погодилися зустрічатися й надалі. Він приходив на кожну зустріч зі списком своїх проблем, які хотів обговорити, — мрії, негаразди на роботі (успішний фінансовий аналітик, він працював увесь час, поки хворів). Інколи ми говорили про його фізичний дискомфорт і відразу до хіміотерапії, але найбільше ми говорили про жінок і секс. На кожному сеансі він описував усі свої зустрічі з жінками за останні дні (часто його розповіді зводилися до того, що він просто перехопив погляд якоїсь жінки в супермаркеті) та нав’язливі думки про те, що він міг би зробити кожної такої зустрічі для налагодження інтимних стосунків. Карлос був настільки захоплений жінками, що здавалося, ніби він забував, що рак активно проникає в кожну клітину його тіла.

Але його зацикленість задовго передувала хворобі, адже він завжди був бабієм. Він розглядав жінок тільки як сексуальні об’єкти та називав принизливими словами. Саме тому розповідь Сари про поведінку Карлоса в групі, яка найперше мала шокувати, зовсім не вразила мене. Я знав, що він був здатний на таке — і навіть на гірше.

Але як я мав владнати цю ситуацію під час наступного сеансу? Понад усе я хотів захистити і надалі підтримувати наші з ним стосунки. Ми справді мали значний прогрес, і на цей час я був його єдиним близьким другом. Але також було важливо, щоб він і надалі відвідував групові заняття. Я відрядив його в групу шість тижнів тому, щоб забезпечити його товариством, яке б допомогло подолати самотність, а також спонукало би позбутися найнеприємніших рис характеру, і надалі це дало б йому змогу налагодити соціальні зв’язки, знайти нових друзів тощо. Перші п’ять тижнів він чудово давав собі раду, але я був певен, що, коли він не змінить кардинально свою жахливу поведінку, то просто пересварить усіх в групі — якщо вже цього не зробив!

Наше заняття розпочалось доволі звично. Карлос навіть не згадав про групу, натомість хотів поговорити про Рут, привабливу жінку, яку зустрів на одному церковному заході. (Він був парафіянином півдесятка різних церков не тому, що був істинним вірянином, а тому, що гадав, ніби такі місця забезпечують йому ідеальні можливості для пікапу.) У церкві він заговорив до Рут, але вона вибачилася і сказала, що їй потрібно їхати додому. Карлос попрощався, а пізніше почав звинувачувати себе, що згаяв чудову нагоду, адже він міг провести її до автівки. Фактично він переконав себе, що це був його справжній шанс, майже десять із п’ятнадцяти, що він міг би з нею одружитися. Він докоряв собі за те, що не діяв більш швидко. Це тривало весь тиждень. Він не лише лаяв себе всіма можливими словами, а й влаштував справжні фізичні самотортури — боляче щипав себе і добряче гамселив головою об стінку в моєму кабінеті.

Я не зачіпав його почуттів до Рут (хоча вони були такі відкрито ірраціональні, що я вирішив повернутися до цього питання пізніше), оскільки вважав за нагальніше обговорити інцидент у групі. Я сказав йому, що розмовляв із Сарою.

— А чи збиралися ви, — запитав я, — розповісти мені сьогодні про групу?

— Нічого особливого. Це взагалі неважливо. У кожному разі я збираюся припинити свої заняття в групі. Я виріс із цього.

— Що ви маєте на увазі?

— Там кожен бреше і грає у якісь ігри. Я єдиний, хто ще наважується говорити правду. Усі чоловіки з групи — невдахи, а то б вони не ходили на ці заняття. Вони всі — нікчеми, тупаки та боягузи. Хіба нормальний чоловік буде сидіти в колі, скиглити та базікати ні про що?

— Розкажіть мені, що сталося в групі. Хочу почути вашу точку зору.

— Сара розповіла про зґвалтування. До речі, вона вам казала?

Я кивнув.

— І Марта також. Ця Марта… О Боже, ще одна божевільна. Вона дурепа, справжня психопатка. Ось хто вона. У неї психічний розлад, вона сидить на транквілізаторах. Якого дідька я роблю в групі з такими людьми, як вона? Але послухайте мене. Важливим є те, що, коли вони розповідали про свої зґвалтування, обидві, кожен просто тихенько сидів з роззявленим ротом. Принаймні я хоч якось відреагував. Я поставив їм кілька питань.

— Сара сказала, що деякі з ваших запитань не були дуже вдалими. Вони не допомогли, а навіть навпаки.

— Ну хтось же має змусити їх говорити. Крім того, я завжди цікавився питанням зґвалтування. А ви хіба ні? Хіба всі чоловіки не думають про це? Як це відбувається, що при цьому відчуває жертва, га?

— Ох, Карлосе, припиніть. Якби вам справді потрібна була ця інформація, ви вже давно б прочитали щось у книжках. Там у групі були реальні люди, а не просто джерела інформації. Там відбувалося щось інше.

— Можливо, так, я визнаю. Коли я почав відвідувати групові заняття, ви мені порадили бути чесним, говорячи про свої почуття. Повірте мені, я присягаюся, на останньому занятті я був єдиною чесною людиною. Я завівся, зізнаюся. Це так збуджує, коли уявляєш, як хтось трахає Сару. Я хотів би бути на його місці і помацати її цицьки. Але не переживайте, я не забув, що ви заборонили мені навіть думати про побачення з нею.

Коли Карлос відвідав перше заняття в групі шість тижнів тому, він дуже довго розказував про те, як палко закохався у Сару — чи радше у її груди, — і переконав себе, що вона б радо пішла з ним на побачення. Щоб допомогти Карлосу адаптуватися в групі, кілька перших занять я інструктував його, як правильно поводитись. І я запевнив його, хоч це було вкрай нелегко, що спроби спокусити Сару будуть для обох марними та недоречними.

— Крім того, і це не секрет, зґвалтування заводить чоловіків. Я бачив, як інші чоловіки в групі посміхалися мені. Подивіться на порнобізнес! Чи ви колись звертали увагу на книжки та відео про зґвалтування чи садомазохізм? Зробіть це! Сходіть до порномагазинів у Тендерлойні[8] — це буде для вас гарним уроком. Якщо вони це випускають, то хтось же купує — це цілий ринок. І я скажу вам правду: якби зґвалтування не забороняли, я б це робив — час од часу.

Карлос замовк і самовдоволено посміхнувся — чи це була не просто посмішка, а запрошення приєднатися до їхнього братства ґвалтівників?

Я сидів мовчки кілька хвилин, намагаючись вирішити, що робити далі. Із Сарою було важко не погодитися: він справді говорив про порочні речі. А ще я був переконаний, що частина цих розмов була всього-на-всього пустопорожніми погрозами, вихвалянням і для нього це був спосіб виглядати кращим чи більш успішним. Мене дуже зацікавили його останні слова: «час од часу». Ці слова він додав після паузи, і мені здалося, що саме в цій фразі ховалися рештки сорому.

— Карлосе, ви пишаєтесь своєю чесністю — але чи справді ви були таким уже й чесним? Чи не зовсім чесним? Це правда, ви були більш відвертим, ніж інші чоловіки в групі. Ви дійсно висловили свої справжні почуття. І ви маєте рацію щодо того, наскільки поширеними є такі думки: порнобізнес спрямований на певні імпульси, що наявні в усіх чоловіків.

Але чи дійсно ви чесний? Як щодо тих почуттів, які у вас всередині і які ви не показуєте? Дозвольте висловити здогад: коли ви сказали «Велике діло!» Сарі та Марті про їхні зґвалтування, ви, можливо, думали про свій рак і про те, із чим ви постійно стикаєтеся? Ваше пекло набагато гірше, і це те, що загрожує вашому життю саме зараз, а не якась там неприємна подія, що сталася рік чи два тому.

Можливо, ви хотіли здобути якусь підтримку в групі, але як ви можете на це сподіватися, коли ви такий жорстокий? Ви навіть ще не говорили про рак. — Ще раніше я спонукав Карлоса розповісти в групі про свій рак, але він зволікав: казав, наче боїться, що його будуть жаліти, а ще не хотів, щоб це стало на заваді його майбутнім інтимним стосункам із жінками з групи.

Карлос широко посміхнувся.

— Чудова спроба, док! Тут є певний сенс. У вас голова таки варить. Але я буду чесним: мій рак не спадав мені на думку. Від того часу як ми припинили хіміотерапію два місяці тому, я жодного дня не згадував про свій рак. І це класно, чи не так — забути про це, бути вільним, бути в змозі поки що жити нормальним життям?

Чудове запитання, подумав я. Чи добре про щось забути? Я не був упевнений. За всі ці місяці терапії з Карлосом я виявив, що можу з вражаючою точністю робити висновки про протікання раку завдяки його думкам. Коли хвороба була в стані загострення і Карлос відчував подих смерті, він активно переосмислював свої життєві пріоритети і ставав більш вдумливим, співчутливим та мудрим. І навпаки, щойно наставала ремісія, він керувався, як сам про це заявляв, своїм членом і ставав грубим та обмеженим.

Одного разу я бачив карикатуру в газеті, на якій був зображений розгублений опецькуватий маленький чоловічок, який казав: «Одного дня, коли вам буде сорок років, ви все зрозумієте… А потім все почнеться знову!» Ця карикатура дуже пасувала Карлосу, за винятком того, що в нього був не один такий епізод, а багато повторюваних епізодів, коли йому прояснялося, — і потім все йшло по колу знову. Я часто думав, що міг би вигадати якийсь спосіб, щоб змусити його пам’ятати про смерть: «усвідомлення» того, що смерть уже близько, могло б допомогти йому серйозно змінити ставлення до життя та до інших людей.

З його сьогоднішньої показної промови, а також виступу в групі кілька днів тому було зрозуміло, що рак відступив, а смерть разом із властивою для неї мудрістю була далеко від нього, і він уже встиг викинути її з голови.

Я спробував підійти до нашої проблеми інакше.

— Карлосе, перед тим як ви почали ходити на заняття в групу, я намагався вам пояснити основний принцип групової терапії. Пам’ятаєте, на чому я наголошував? Усе те, що стається в групі, ми зможемо використати згодом під час індивідуальних занять. Так?

Він ствердно кивнув.

Я вів далі:

— А один із найважливіших принципів у груповій роботі — це те, що група є мініатюрним світом: яке б середовище ми не створили в групі, воно є відображенням способу життя, що його ми самі обрали. Пам’ятаєте? А ще я сказав, що кожен з нас створює в групі той самий світ, у якому живе в реальності, чи не так?

Він знову кивнув. Він слухав.

— А нині погляньте, що відбувається з вами у групі! Ви розпочали курс разом з людьми, з якими ви, вірогідно, могли б потоваришувати. Адже коли ви починали, ми обоє погодилися, що вам потрібно працювати в напрямку встановлення якихось соціальних зв’язків. Саме тому ви почали відвідувати групові заняття, пам’ятаєте? Але зараз, через шість тижнів, ви реально роздратували всіх без винятку учасників групи і принаймні одного психотерапевта. І це лише ваша провина. Ви зробили у групі те, що зазвичай робите поза групою! Я хочу, щоб ви відповіли мені чесно: ви задоволені? Чи це саме те, чого ви хотіли від стосунків з іншими людьми?

— Докторе, я цілком розумію, про що ви говорите, але є невеличка нестиковочка. Я взагалі не переймаюся жодним придурком у цій групі. Вони не справжні люди. Я ніколи не збираюся асоціювати себе з такими лузерами, як вони. Їхня думка для мене нічого не варта. Я не хочу налагоджувати з ними ніяких стосунків.

Мені була знайома ця звичка Карлоса замикатися в собі в подібних ситуаціях. Він став би, я так думаю, більш розсудливим за тиждень чи два занять у групі, і за звичайних умов я мав би бути терплячим і просто почекати. Але наразі я підозрював, що коли не владнаю проблему, то він покине групу чи ще до наступного заняття пересвариться з іншими її членами. Із часу, коли відбувся цей незвичний інцидент, я почав сумніватися, чи взагалі колись зможу переконати іншого психотерапевта взяти Карлоса до себе в групу, але я завзято продовжував:

— Я чую ваші злі та швидкі на осуд міркування, і я знаю, що ви справді так відчуваєте. Але, Карлосе, спробуйте на хвилинку прокласти коло них межу і подивитися на це з іншого боку. І Сара, і Марта дуже страждали. Які інші почуття ви мали до них? Я не кажу про головні чи першочергові почуття, але про якісь інші ваші короткочасні відчуття.

— Я знаю, що ви дуже стараєтеся. Ви робите все можливе для мене. Я хочу вам допомогти, але до цього говорив про якісь дурниці. Ви змушуєте мене говорити про мої почуття і обговорювати те, чого я зовсім не відчуваю. Цей офіс є для мене єдиним місцем, де я можу говорити правду, і правда в тому, що більше за все я хочу переспати із цими двома сучками! Я це і мав на увазі, коли казав, що якби зґвалтування не забороняли, то я робив би це! І знаю, як саме я почав би!

Більш вірогідно, що мова йшла про Сару, але я навіть не перепитував. Читати йому проповіді я хотів би в останню чергу. Можливо, між нами було якесь своєрідне едіпове змагання, яке робило наше спілкування вкрай важким. Він ніколи не гаяв можливості описати мені та навіть зобразити на папері, що він хотів би зробити із Сарою. Уявити-но тільки, він собі надумав, що ми були суперниками й обоє хотіли домогтися Сари! Я знаю, він вірив: причина того, що я раніше переконав його не запрошувати Сару нікуди, полягає в тому, що я хотів залишити її собі. Але така інтерпретація була цілком марною зараз: він став дуже замкненим і наполегливо захищався. Якщо я це витримаю, то надалі маю використовувати більш незаперечні факти.

Єдиним підходом, який залишався мені і до якого я все більше схилявся, був вибух емоцій. Саме його я бачив на нашому першому занятті. Ця тактика здається штучною, але водночас не такою простою, і я навіть не міг передбачити результат, що його принесе цей метод.

— Ну добре, Карлосе, а тепер давайте поговоримо про ідеальне суспільство, яке ви уявляєте і так пропагуєте, — суспільство, де зґвалтування не забороняється. Подумайте хвилинку про вашу доньку. Яким буде її життя в такому суспільстві? Кожної миті її може хтось зґвалтувати або причепиться якась паскуда, що через сексуальне збудження силоміць вилазить на сімнадцятирічних дівчат?

Раптом Карлос перестав посміхатися. Він здригнувся і просто сказав:

— Я б не хотів, щоб із нею щось сталося.

— Але як вона буде існувати в тому світі, який ви будуєте? Може, ви зачините її в монастирі? Чи ви збираєтеся створити спеціальне місце, де вона зможе жити? Так батьки зазвичай і роблять: вони будують окремий світ для своїх дітей. Я ніколи раніше вас не питав: чого ви їй по-справжньому бажаєте?

— Я хочу, щоб у неї була чудова родина й гарні стосунки з чоловіком.

— Але як же це може статися, якщо її батько захищає суспільство, де можна ґвалтувати жінок? Якщо ви хочете, щоб вона жила у світі, сповненому любові, тоді вашим обов’язком є побудувати такий світ — і ви повинні почати зі своєї власної поведінки. Ви не можете бути поза вашим власним законом — така вимога лежить в основі кожної етичної системи.

Тон розмови змінився. Більше не було суперництва чи вульгарності. Карлос став надзвичайно серйозним. Я відчув себе більшою мірою вчителем філософії чи релігієзнавства, аніж психотерапевтом, але я знав, що це був правильний шлях. Та й усі ці речі я мав сказати йому раніше. Він часто жартував про власну непослідовність. Я пам’ятаю, як він одного разу зі сміхом описував розмову зі своїми дітьми за обіднім столом (вони навідували його два-три рази на рік). Тоді він сказав доньці про те, що хотів би зустрітися з її бойфрендом, і подивитися, хто він і що він. «А щодо тебе, — сказав він сину, — то ти можеш чпокати всіх дівок, яких хочеш».

Не було сумніву, що зараз він мене слухав. Я вирішив, що це слушний момент для посилення свого впливу, і підійшов до обговорення того самого питання, але з іншого боку:

— Карлосе, мені зараз на думку спала ще одна ідея. Пам’ятаєте, як вам наснилася зелена «хонда» два тижні тому? Давайте повернемося до неї.

Йому подобалося обговорювати свої сни, і він тільки зрадів, коли ми перейшли до них, оскільки це дало змогу завершити неприємну розмову про його доньку.

Карлосу наснилося, що він прийшов у бюро оренди, щоб винайняти автомобіль, але було доступне єдине авто — «Хонда Сівік». Це авто він любив найменше. З усіх можливих кольорів він хотів обрати червоний. Але, коли він підійшов до автомобілів на стоянці, побачив, що залишився тільки один — зелений. Він так ненавидів цей колір! Найбільш важливим фактом з його сну були саме емоції, і, попри його простий зміст, цей сон для Карлоса був сповнений страху: він прокинувся, і його трусило кілька годин поспіль.

Два тижні тому ми не змогли довго обговорювати його сон. Я пригадую, як Карлос був зациклений на різних асоціаціях про жінку зі сну, яка нібито працювала в бюро. Але сьогодні я побачив цей сон в іншому світлі. Багато років тому Карлос повірив у реінкарнацію, і ця концепція сьогодні запропонувала йому порятунок і полегшення перед обличчям смерті. Метафора, яку він використовував на одній з наших перших зустрічей, звучала так: смерть — це обмін свого тіла на нове, щось схоже на обмін старої машини на нову, так званий трейд-ін. Я нагадав йому цю метафору.

— Уявімо, Карлосе, що ваш сон — це більше ніж просто сон про автівки. Очевидно, орендувати автомобіль не так уже й страшно, це досить незвичний сценарій для нічного кошмару, який не дає більше заснути вночі, після того як прокинувся від власного крику. Я думаю, що цей сон — про смерть і майбутнє життя, і, як бачите, тут використовується ваш символ порівняння смерті та переродження з обміном автомобіля. Якби ми на це дивилися саме так, то ми краще зрозуміли б страх, який несе у собі цей сон для вас. А що ви думаєте стосовно того, що там була тільки зелена «Хонда Сівік?»

— Я ненавиджу зелений колір, а ще ненавиджу «Хонду Сівік». Незабаром я збираюся купити «мазераті».

— Однак, якщо автомобілі — це символи тіла у вашому сні, то чому ви у своєму наступному житті отримали тіло чи життя, яке ненавидите більше за інші?

Карлос не мав що відповісти.

— Ти отримуєш те, на що заслуговуєш, залежно від того, що ти зробив і як жив. Ти можеш піднятися на вищий щабель або ж упасти донизу…

Зараз він усвідомив, до чого йшла ця дискусія, і почав вкриватися потом. Оточений густими заростями грубощів та цинізму, він завжди шокував і відлякував інших. Але тепер прийшла його черга бути враженим. Я торкнувся його двох найпотаємніших місць — його любові до дітей та віри в реінкарнацію.

— Продовжуйте, Карлосе, це дуже важливо — зосередьтеся і порівняйте цей образ із собою та своїм життям.

Він повільно вимовляв кожне слово:

— Зі сну мені стає зрозумілим, що я живу неправильно.

— Згоден. Я вважаю, що саме це і хоче повідомити вам сон. А тепер розкажіть мені, що для вас означає правильне життя.

Я збирався поговорити про те, що означає правильне життя в релігії і з чого воно складається: кохання, щедрість, турбота, благородні думки, прагнення добра, доброчинність, — однак усе це було зайвим. Карлос дав мені зрозуміти, що це лише моя думка. Він сказав, що в нього паморочиться голова, і зауважив, що на сьогодні досить. Йому потрібен був час, щоб подумати про це протягом тижня до нашої наступної зустрічі. Побачивши, що в нас залишається п’ятнадцять хвилин, я вирішив перейти до ще однієї справи.

Я повернувся до нашої першої теми, яку ми сьогодні обговорювали: його переконання, що він втратив чудову нагоду ближче познайомитися з Рут, жінкою з церкви, і його постійні докори собі та самообвинувачення через те, що він не провів її до машини. Безглуздість його думок була очевидною. Поки він продовжує вірити, що перебував так близько до того, щоб його покохала приваблива жінка, він усе більше переконує себе, що нічим не відрізняється від інших чоловіків, з ним усе нормально, нічого серйозного і він не смертельно хворий.

Досі я не відраджував його від таких думок. У принципі, краще не руйнувати такі захисні реакції аж до часу, коли не з’явиться більше проблем, ніж способів їх розв’язання, або хтось не запропонує щось краще на заміну. Реінкарнація — яскравий приклад такої захисної реакції, хоча я особисто вважаю це формою заперечення смерті, але ця концепція чудово допомагала Карлосу (як і багатьом іншим людям). Я вирішив, що не треба позбавляти його цих захисних переконань, які наразі підтримували його, слід погодитися, що в цьому разі ідея реінкарнації буде своєрідною турботою про пацієнта.

Але з часом його система заперечення втрачала свою силу і слабшала.

— Карлосе, ви справді вірите, що, якби провели Рут до машини, у вас з’явився б шанс одружитися з нею — нехай один з десяти чи навіть менше?

— Одне може привести до іншого. Між нами щось відбувалося. Я відчував це. Я знаю те, що я знаю!

— Але ви кажете щось схоже кожного тижня — жінка в супермаркеті, секретарка в стоматології, касирка в кінотеатрі. Ви навіть відчували те саме із Сарою. Пригадайте, скільки разів ви чи якийсь інший чоловік провели жінку до машини і не одружилися з нею?

— Гаразд, гаразд, можливо, це буде лише один відсоток чи піввідсотка вірогідності, але все одно в мене ж був шанс, якби я не був таким дурнем. Мені навіть на думку не спало, що я можу провести її до машини!

— Те, про що ви кажете, вас справді дуже хвилює! Карлосе, я буду трохи різким. Це все не має ніякого сенсу. Усе, що ви мені розповіли про Рут, — ви говорили з нею лише п’ять хвилин — це те, що їй двадцять три роки, у неї двоє маленьких дітей і вона нещодавно розлучилася. Давайте будемо реалістами: адже ви самі кажете, мій кабінет — саме те місце, де потрібно бути чесним. Що ви збираєтеся їй сказати про своє здоров’я?

— Коли я ближче з нею познайомлюся, я, звичайно, розповім усю правду: що в мене рак, і що він під контролем, і що лікарі можуть його вилікувати.

— І?

— Я скажу їй, що лікарі не можуть передбачити майбутнє, що кожного дня з’являється купа нових методів лікування, що в мене можуть бути рецидиви в майбутньому.

— А що саме повідомили лікарі? Вони так і сказали, що можуть бути рецидиви?

— Ви маєте рацію — у мене будуть рецидиви, якщо не винайдуть новий метод лікування.

— Карлосе, я не хочу бути жорстоким, лише об’єктивним. Поставте себе на місце Рут — двадцять три роки, двоє малюків, пережила важкі часи, очевидно, що шукає сильного чоловіка, який зможе утримувати її та її дітей; має лише поверхові знання та усі можливі страхи перед раком, — чи ви є тим чоловіком, якого вона шукає? Чи захоче вона добровільно миритися з невизначеністю стану вашого здоров’я? Чи ризикне вона поставити себе в ситуацію, коли буде змушена доглядати хворого? Які справжні шанси, що їй таки вдасться пізнати вас таким, яким ви хочете, і що вона захопиться вами?

— Можливо, жодного з мільйону. — Карлос сказав це сумним і стомленим голосом.

Я був досить жорстоким. Так, я міг би цього не робити і просто посміятися з нього, але так я визнав би, що він не здатен розуміти реальність. А це було б набагато жорстокіше. Його фантазії про Рут давали йому змогу відчувати, що хтось досі може схвилювати його і що ним можуть цікавитися. Я сподівався, він зрозуміє, що моє бажання спонукати його до такої розмови означало те, що я піклувався про нього. Я не хотів сміятися з нього за його спиною.

Усі погрози та вихваляння зникли. Тихим і м’яким голосом Карлос запитав:

— І як мені цього позбутися?

— Якщо все, чого ви зараз хочете, — це спілкування, тоді час відмовитися від гарячкового прагнення знайти собі дружину. Я спостерігаю за тим, як ви намагаєтеся це зробити, уже кілька місяців поспіль. Я гадаю, що саме зараз час припинити так знущатися із себе. Ви щойно завершили складний курс хіміотерапії. Чотири тижні тому ви ще не могли їсти чи вставати з ліжка, вас постійно нудило. Ви страшенно схудли, а зараз ви набираєтеся сили. Припиніть поки що шукати собі дружину. Ставте перед собою досяжні цілі — ви це можете робити так само, як і я. Сконцентруйтеся на позитивних моментах від звичайної розмови. Намагайтеся поглибити дружбу з людьми, яких ви уже знаєте.

Я побачив, як на вустах Карлоса з’являється зухвала посмішка. Він знав, яким буде моє наступне речення: «А яке може бути краще місце для спілкування, ніж група?»

Карлос дуже змінився після тієї нашої бесіди. Наступна зустріч була після групового заняття. Перше, що він сказав мені, — що я не повірю, яке чудове заняття було у групі. Він похвалився, що був нині найбільш чуйним учасником. Він мудро вирішив не наражатися на неприємності і розповів у групі про свій рак. Через кілька тижнів після того, як він повідомив про свою хворобу, — і Сара підтвердила це, — поведінка Карлоса кардинально змінилася, і тепер члени групи зверталися до нього за підтримкою.

Він похвалив наш попередній сеанс.

— Минулого разу було найкраще заняття. Я хотів би, щоб у нас кожного разу були такі заняття. Я точно не пам’ятаю, про що ми говорили, але це допомогло мені цілком змінитися.

Мені здалося, що він трохи блазнює переді мною.

— Я не знаю чому, але зараз я ставлюся до чоловіків у групі зовсім інакше. Вони всі старші за мене, але це так кумедно. У мене таке відчуття, що я ставлюся до них як до своїх синів!

Те, що він забув, про що ми говорили минулого разу, трохи стурбувало мене. Але це було краще, аніж навпаки (більш типовий випадок для пацієнтів). Набагато гірше було б, якби він пам’ятав точно кожне слово, але не змінював своє ставлення до проблеми.

Стан Карлоса стрімко покращувався. Два тижні тому він почав наше заняття з повідомлення, що протягом тижня двічі в нього траплялися миті прозріння. Він був настільки гордий цим, що навіть давав їм імена. Перший випадок він називав (дивлячись у свої нотатки) «У кожного є серце», а другий — «Це не мої черевики».

Перший — «У кожного є серце» — він пояснював так:

— Під час групового заняття минулого тижня всі три жінки ділилися своїми почуттями про те, як важко бути самотньою, як вони побиваються за своїми батьками; про свої кошмари. Я не знаю чому, але раптом подивився на них інакше! Вони були такі самі, як я! У них були ті самі життєві проблеми. До цього я завжди уявляв жінок, які сидять на горі Олімп перед шеренгою чоловіків та обирають: цей підходить для мого ліжка, а цей — ні!

Але у той момент, — провадив Карлос, — я уявляв їхні оголені серця. Грудна клітка зникла, вона просто розтанула, на її місці залишилася синьо-червона порожнина з ребрами, і там, у центрі, билося блискуче серце. Цілий тиждень я бачив, як б’ється серце кожного, і казав собі: «У кожного є серце, у кожного є серце». Я бачив серця у кожної людини — у потворного горбаня, який працює черговим у лікарні, у старої жінки, яка миє підлогу, — та що там, у всіх без винятку!

Коментарі Карлоса розвеселили мене, я так розчулився, що мені на очі навернулися сльози. Я подумав, що він помітив їх, але, щоб не бентежити мене, ніяк не прокоментував і одразу перейшов до наступного прикладу прозріння — «Це не мої черевики».

Він нагадав мені, що під час нашого останнього заняття ми обговорювали його страх перед виступом на роботі. Він завжди боявся виступати перед публікою: був украй чутливий до будь-якої критики і часто, як він сам сказав мені, створював цілу виставу, злісно нападаючи на кожного, хто ставив йому питання.

Я допоміг йому усвідомити, що він не розуміє, що таке його особисті межі. Це природно, сказав я йому, що людина реагує на напади — урешті, у цій ситуації її виживання під загрозою. Але я зазначив, що Карлос поширив свої особисті межі на свою роботу і тому реагував на щонайменшу критику будь-якого аспекту своєї роботи, оскільки це ставало смертельно небезпечним нападом на його центр, загрозою його життю.

Я попросив Карлоса відмежувати свій внутрішній простір від інших другорядних властивостей чи дій. Потім він мав «відчужити» другорядні складові: вони можуть уособлювати те, що він любить, чи те, що робить, чи те, що цінує, але потрібно було уявити, що вони не належать йому і не є його основними внутрішніми характеристиками.

Карлос був заінтригований таким завданням. Воно допомогло не лише пояснити його захисну поведінку на роботі, але й перенести цю модель «відчуженості» на сприйняття власного тіла. Іншими словами, попри те, що його тіло було в небезпеці, він мав переконати себе, що він сам, його сутність, залишалися неушкодженими.

Таке пояснення значно зменшувало його страх, а виступ минулого тижня був блискучим, і цього разу обійшовся без його звичних злих нападок. Це була його найкраща презентація з усіх, що він пам’ятає. Упродовж усього виступу у нього в голові по колу крутилася мантра «Це не моя робота». Коли він закінчив і сів біля боса, його мантра здобула продовження: «Це не моя робота. Не моя промова. Не мій одяг. Тут немає нічого мого». Він закинув ногу на ногу, подивився на свої потерті та зношені черевики і мовив про себе: «А це не мої черевики». Він почав ворушити пальцями ніг і крутити ногами, сподіваючись, що так приверне увагу боса та скаже йому: «Це не мої черевики!»

Два випадки прозріння Карлоса — перші з багатьох, на появу яких я очікував у майбутньому, — були справжнім подарунком мені та моїм студентам. Ці два випадки, які сталися в результаті застосування двох різних методик психотерапії, показували, в умовах загального підходу, різницю між тим, що людина може отримати від терапії, фокусуючись на стосунках між людьми, та від індивідуальної терапії, яка ґрунтується на внутрішніх зв’язках. Я досі використовую багато його малюнків, щоб ілюструвати результати дослідження.

За кілька місяців Карлос вирішив присвятити решту свого життя іншим. Він організував групу самодопомоги для онкохворих (не без гумору учасники називали її своєю «останньою зупинкою»), а також навчав міжособистісних навичок спілкування прихожан однієї зі своїх церков. Сара, котра стала його палкою захисницею, була запрошена прочитати лекцію для однієї з груп Карлоса та підтвердила його відповідальне й компетентне лідерство.

Але більше за все він віддавався дітям, які помітили зміни в ньому і захотіли жити з ним. Вони навіть записалися на семестрову програму в тутешній коледж. Карлос був дуже добрим і турботливим батьком. Я завжди знав, що поведінка людини, яка стикається зі смертю, визначається моделлю поведінки її батьків у такій самій ситуації. Останній подарунок, який батько може зробити своїм дітям, це навчити їх дивитися смерті у вічі з усім самовладанням — і Карлос дав їм цей незвичний урок достойно. Його смерть не була похмурим та таємничим відходом. Аж до самого кінця він і його діти були чесними одне з одним щодо його хвороби. Вони хихикали разом, коли він пирхав, косував очима й витягував губи, говорячи про свою «лімфооому».

Але мені він зробив чи не найбільший подарунок. Це була відповідь на одвічне запитання, чи раціонально і чи правильно лікувати людину, яка смертельно хвора. Коли я відвідував його в лікарні, він був такий слабкий, що ледве міг поворухнутися, проте він підняв голову, потис мою руку і прошепотів:

— Дякую. Дякую за те, що ви врятували моє життя.