Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

Найкращі тенісисти світу тренуються по п’ять годин на день, щоб звести нанівець усі можливі помилки у своїй грі. Майстри дзен нескінченно прагнуть душевного спокою, балерина доводить до довершеності балансування, священик повсякчас перевіряє свою совість. Досконалість можна шукати в кожній професії. У психотерапевта ця царина, цей безкінечний навчальний план самовдосконалення, який неможливо виконати до кінця, мовою фахівців називається контрперенесенням. Перенесення означає почуття, які пацієнт помилково пов’язує із психотерапевтом («переносить» їх), але фактично ці почуття походять від інших стосунків, що виникли раніше. Контрперенесення означає зовсім протилежне — схоже ірраціональне почуття, яке психотерапевт має до пацієнта. Інколи контрперенесення є настільки драматичним, що унеможливлює терапію: уявіть, якби єврей лікував нациста чи ґвалтівник — свою жертву. Але в більш м’якій формі контрперенесення виникає щоразу під час курсу психотерапії.

Того дня, коли Бетті зайшла до мого кабінету, тієї миті, коли я побачив, як вона вмостила своє здоровенне тіло (попри те, що її зріст був менше п’яти футів та двох дюймів[10], вона важила майже двісті п’ятдесят фунтів[11]) у моє елегантне крісло в стилі хайтек, я усвідомив, що на мене чекає тяжке випробування контрперенесенням.

Огрядні жінки завжди мене відштовхували. Я вважав їх огидними: їхня відразлива манера ходити перевальцем, відсутність форм: груди, коліна, сідниці, плечі, лінія підборіддя, вилиці — все, все, що мені подобається бачити у жінці, зникало в масі жирної плоті. І я ненавидів їхній одяг — безформні, мішкуваті сукні чи, навіть гірше, вузькі джинси на слоноподібних ногах. Та як вони взагалі наважуються показувати нам таке тіло?

Звідки в мене взялися ці негожі думки? Я ніколи не намагався дізнатися. Вони вкорінювалися так глибоко, що я ніколи не вважав їх упередженістю. Але якби мене спитали про це, то я одразу розповів би все про товстих та владних жінок, на додачу з моєю матір’ю, з якою я прожив першу половину свого життя. Надмірна вага, властива усім у нашій родині, була однією з причин, чому мені хотілося залишити свій дім, і, гнаний амбіціями, я, американець, який народився на континенті, вирішив назавжди вирватися зі свого оточення і забути про те, що мої предки родом з російського єврейського містечка.

Я можу зробити інше припущення. Мені завжди подобалося, можливо, навіть більше, ніж іншим чоловікам, жіноче тіло.

Ні, я не просто захоплювався жіночим тілом — я збуджувався, підносив його до вершин, впадав в екстаз більше, ніж будь-хто інший. А може, я обурювався кожною огрядною жінкою через те, що вона спаплюжила моє бажання, зганьбила всі прекрасні жіночі риси, які так мені подобалися? Чи, може, вони розбивали мої найщиріші ілюзії, демонструючи їхню основу — плоть, надмір плоті?

Я зростав у чорному районі Вашингтона і був єдиним сином єдиного білого подружжя серед чорних сусідів. На вулицях чорні нападали на мене за те, що я білий, а в школі білі били мене за те, що я єврей. Але у школі, окрім мене, був ще один об’єкт глузувань — товстуни з великими дупами, ті, кого останніми брали у спортивні команди, ті, хто не міг пробігти коло на шкільному стадіоні. Мені потрібно було когось ненавидіти. Можливо, з тих пір це й почалося.

Звичайно, я не один це робив. Культурна приналежність змушує нас об’єднуватися у групи. Хіба хтось колись підтримає товстуна? Але моє презирство виходило за всі культурні норми. Ще раніше, на початку своєї кар’єри я працював у в’язниці суворого режиму, де найменшим злочином моїх пацієнтів було вбивство людини. Звичайно, мені важко було зрозуміти таких пацієнтів та хоч якось підтримати їх.

Але коли я бачив, як огрядна жінка їсть, мені бракувало всіх моїх знань та досвіду, щоб зрозуміти її. Мені хотілося вирвати їжу з її рук. «Припини набивати свій шлунок! Заради Бога, тобі вже досить!» Я хотів зашити їй рота!

Нещасна Бетті — слава Богу, слава Богу — не знала нічого про це, коли наївно долала перешкоди на шляху до крісла; вона повільно опустила своє тіло, розправила спідницю, вмостилася на сидінні так, що її ноги не сягали підлоги, і подивилася на мене вичікувальним поглядом.

Я подумав: чому її ноги не дістають до підлоги? У неї не такий вже й малий зріст. Вона високо сиділа у кріслі і здавалося, ніби вона підібгала під себе ноги. Невже її стегна та сідниці такі розпухлі, що ноги мають бути довшими, аби сягати підлоги? Я швидко викинув цю головоломку з голови. Трохи пізніше я спіймав себе на тому, що думав про маленьку товстеньку мультиплікаційну жіночку з фільму «Мері Поппінс» — ту, яка співала «Суперкаліфраджилістікекспіалідошес», — Бетті нагадувала мені її. Ще трохи зусиль було потрібно, щоб викинути і цей образ із голови. Так і повелося: я цілісіньке заняття тільки те й робив, що намагався викинути зі своєї голови одну зневажливу думку, потім іншу і так далі, силкуючись приділити Бетті більше уваги. Я уявив Мікі Мауса, асистента фокусника в мультфільмі «Фантазія», відкидаючи думки, які відволікали мене, поки цей образ не зник, і лише тоді я зміг почати працювати з Бетті.

Щоб увійти в суть справи, я поставив Бетті звичні запитання. Вона повідомила мені, що їй двадцять сім років, вона самотня і працює у відділі зв’язків з громадськістю у філії великої торгової компанії у Нью-Йорку. Три місяці тому її перевели в Каліфорнію на півтора роки, щоб вона допомогла у відкритті нового бізнесу за франшизою.

Вона була єдиною дитиною і виросла на бідному ранчо в Техасі з матір’ю, батько помер п’ятнадцять років тому. Бетті була хорошою студенткою і навчалася в державному університеті за бюджетні кошти, а потім пішла працювати в один з універмагів Техасу. Через два роки її перевели в центральний офіс до Нью-Йорка. Вона завжди була пухкенькою дівчинкою, але згодом стала аж надто товстою. Окрім кількох коротких періодів, коли вона втратила десять-п’ятнадцять кілограмів завдяки суворим дієтам, ось уже сім років вона жила з вагою у сто — сто двадцять кілограмів.

Я повернувся до справи і поставив своє стандартне запитання:

— На що скаржитеся?

— На все, — відповіла Бетті.

У її житті все було не так. Тобто вона визнала, що в неї не було ніякого життя. Вона працювала шістдесят годин на тиждень, у неї не було друзів, вона ні з ким не спілкувалася, нікуди не ходила. Її життя, таке, яке їй подобалося, було в Нью-Йорку, але попросити, щоб її перевели назад, означало б провал у кар’єрі, яка і так уже була під загрозою через погані стосунки з колегами. Перший професійний тренінг вона пройшла у своїй теперішній компанії разом з іншими вісьмома новачками. Це був тримісячний інтенсивний курс. Бетті була дуже стурбована, що її кар’єра зростає не так стрімко, як у її товаришів по курсу. Вона жила у квартирі у передмісті і не робила нічого, окрім того, що працювала, їла і викреслювала в календарі дні в очікуванні, поки закінчаться вісімнадцять місяців у Каліфорнії.

Психотерапевт Бетті у Нью-Йорку, доктор Фарбер, який лікував її вже протягом чотирьох місяців, застосовував антидепресанти. Хоча вона продовжувала їх приймати, це їй не допомагало: у неї була глибока депресія, вона плакала щовечора, хотіла померти, її сон був переривчастим, і вона завжди прокидалася не пізніше четвертої чи п’ятої години ранку. Вона нудилась і никала помешканням, а в неділю, свій вихідний, ніколи не одягалася і проводила весь день перед телевізором, поглинаючи величезні порції цукерок. Тиждень тому вона подзвонила доктору Фарберу, і він порадив їй звернутися до мене та дав мій номер телефону.

Я попросив розповісти її більше про свою боротьбу.

— Я неконтрольовано їм, — сказала Бетті, пирхаючи зі сміху, і додала: — Ви можете сказати, що я ніколи не контролювала себе, але зараз це дійсно жахливо. Я набрала майже п’ять кілограмів за останні три місяці і не можу влізти у свій одяг.

Це здивувало мене, бо її одяг здавався таким безформним, таким широким, що я не міг навіть уявити, ніби щось могло бути ще більшим.

— А інші причини, чому ви вирішили прийти до мене зараз?

— Я ходила до лікаря минулого тижня, щоб він мені щось порадив від головного болю, і він сказав, що в мене дуже високий артеріальний тиск — близько 220 на 110, і що мені слід трохи схуднути. Мені здалося, що він був дуже стурбований. Я не знала, чи сприймати серйозно його слова, адже всі каліфорнійці трусяться над своїм здоров’ям. А цей навіть надягає джинси та кросівки на роботу.

Бетті здавалася мені говіркою й веселою, і не було ніякого натяку на її переживання. Вона поводилась так, ніби ми обговорювали когось іншого чи були студентами коледжу й обмінювалися плітками в гуртожитку в неділю, коли надворі йшов дощ і не було чим зайнятися. Вона намагалася змусити мене приєднатися до цих веселощів. Жартувала. Вона мала талант імітувати акценти і передражнювала свого стриманого лікаря з округу Марін, клієнтів-китайців та начальника, який був родом з півночі. Вона сміялася майже двадцять хвилин під час заняття, але її гарний настрій почав трохи псуватися через мою рішучу відмову сміятися разом з нею.

Я завжди дуже серйозно ставлюся до початку курсу лікування. Якщо я погоджуюсь когось лікувати, то зобов’язуюся допомагати цій людині та підтримувати її — витрачати весь час і всю енергію, щоб досягти поліпшення її стану, та передусім я намагаюся ставитися до пацієнта з приязню та щирістю.

Але чи міг я встановити особистий контакт із Бетті? Я насилу міг дивитися в її обличчя, яке запливло жиром. Її дурні коментарі були неприємними. До кінця нашого першого заняття я відчував роздратування, мені було нудно. Чи міг я взагалі встановити якісь близькі стосунки з нею? Я навряд чи міг згадати когось іще, з ким би менше хотів заприязнитися. Але це була моя проблема — не Бетті. Саме зараз, через двадцять п’ять років практики, настав час мені змінюватися. Було очевидно, що з Бетті буде нелегко застосувати контрперенесення — це буде найбільшим випробовуванням, і тільки з цієї причини я запропонував їй свої психотерапевтичні послуги.

Звичайно, ніхто не може критикувати спроби психотерапевта вдосконалити свої методи лікування. Але мені було ну дуже цікаво: а як же бути з правами пацієнта? Чи є різниця між психотерапевтом, який інколи недоречно відпрацьовує методи контрперенесення, і танцівницею чи майстром дзен, які прагнуть досконалості кожний у своїй сфері? Удосконалити удар лівою рукою у спортзалі — це одне, і зовсім інше — вдосконалювати навички за рахунок слабкої людини чи того, хто зазнає труднощів.

Але я одразу відігнав ці думки. І правда полягала в тому, що Бетті давала мені можливість удосконалити свої навички психотерапевта. Крім того, мої майбутні пацієнти також отримають користь від мого нового досвіду. Це не було якоюсь дивовижею, адже фахівці служб соціальної допомоги завжди практикувалися на реальних пацієнтах. Іншої альтернативи немає. Як могла існувати медична освіта без студентської практики? Більше того, я завжди вважав, що відповідальні психотерапевти-новачки, які не приховують своєї допитливості та ентузіазму, часто встановлюють чудові стосунки з пацієнтами і можуть стати загартованими фахівцями.

Це стосунки, які лікують, стосунки, які лікують, стосунки, які лікують — повторював я свою мантру. Я часто кажу це студентам. Також я розповідаю їм багато інших речей про те, як ставитися до пацієнта, — позитивні безумовні стосунки, неосудливе прийняття пацієнта, щирість із ним, безсумнівне розуміння. Але як я збирався лікувати Бетті через наші стосунки? Наскільки щирими, безсумнівними чи чуйними вони могли бути? Наскільки чесними? Як я буду відповідати, коли вона запитуватиме, як я до неї ставлюся? Я сподівався, що буду змінюватися разом з Бетті, а отже, її (наша) терапія буде успішною. Соціальні зв’язки Бетті здавалися мені настільки примітивними та поверховими, що не потребували глибокого аналізу, до якого зазвичай вдається психотерапевт разом із пацієнтом.

У душі я сподівався, що її зовнішність буде дещо компенсовано особистими якостями, скажімо, неабиякою жвавістю чи гостротою розуму, які я спостерігав у декотрих гладких жінок, але цього, на жаль, не сталося. Що більше я дізнавався про неї, то менше вона мені подобалася.

Під час перших кількох занять Бетті в нескінченних подробицях описувала всі проблеми, з якими стикалася на роботі, приплітаючи сюди покупців, колег та керівництво. Незважаючи на моє тихе невдоволення, описала декілька особливо банальних розмов, розігруючи їх у ролях, — я завжди ненавидів це. Вона нудно розповідала, знову з найменшими подробицями, про всіх привабливих чоловіків на роботі та про шалені інтриги, через які їй доводиться проходити для того, щоб перекинутися з ними слівцем. Вона протистояла кожній моїй спробі заглибитися трохи далі.

Наші перші розмови скидались на базікання за келихом шампанського на якійсь вечірці та затягувалися на невизначений час, але в мене було стійке відчуття, що, навіть якщо ми пройдемо цей етап, ми все одно будемо бабратися у поверхових речах: як би довго ми з Бетті не зустрічалися, ми приречені були говорити про кілограми, дієти, маленькі образи на роботі та причини, з яких вона не займається аеробікою. О Боже, куди я встряв?

Усі мої нотатки з тих перших занять містили фрази: «Ще одна нудна година»; «Дивився на годинник щотри хвилини»; «Найнудніша пацієнтка, яка в мене колись була»; «Майже заснув сьогодні — змушений був сидіти в кріслі прямо, щоб не заснути»; «Майже впав зі свого крісла сьогодні».

Поки я думав, як замінити своє улюблене крісло на жорсткий та менш зручний стілець, раптом згадав: коли я проходив терапію у Ролло Мея, він зазвичай сидів на дерев’яному стільці з прямою спинкою. Він сказав, що в нього болить спина, але я знав його дуже добре уже протягом багатьох років і ніколи не чув, щоб він коли-небудь скаржився на спину. Чи могло так бути, що він думав, що я…

Бетті сказала, що їй не подобався доктор Фарбер тому, що він часто засинав під час їхніх занять. І зараз я зрозумів чому! Коли я розмовляв з ним по телефону, він, звичайно, не згадав цього, але натякнув, що Бетті не могла навчитися правильно використовувати терапію. Було неважко зрозуміти, чому він вирішив призначати їй ліки: ми, психотерапевти, часто вдаємось до медикаментозного лікування тоді, коли інші методи вже не діють.

Із чого почати? Як почати? Я не знав, за що хапатися. Було марно починати з її ваги. Бетті одразу дала зрозуміти: вона сподівається, що терапія підштовхне її до категоричного рішення зайнятися своєю вагою, але до цього було ще дуже далеко. «Коли в мене депресія, їжа — єдине, що мене підтримує».

Але, коли я переводив тему на її депресію, вона переконливо заявляла, що депресія була природною реакцією на її життєву ситуацію. А хто б не впав у депресію і не ховався у маленькій квартирці в безликому каліфорнійському передмісті, якби був відірваний від свого реального життя — дому, колег, друзів?

Потім я спробував допомогти їй попрацювати над своєю ситуацією, але наш успіх був незначним. Вона мала купу приголомшливих пояснень. Так, їй важко сходитися з людьми, як і будь-якій огрядній жінці. (Мене не потрібно було переконувати в цьому, я і так здогадувався.) Люди в Каліфорнії мали власні суворі кліше і не зустрічали незнайомців радо, тож не дивно, що її спілкування обмежувалося роботою, де більшість колег обурювалися її статусом начальника. Крім того, як і всі каліфорнійці, вони були затятими спортсменами — серфінг та стрибки з парашутом. Чи міг я уявити, як вона це робить? Я відкинув думку про те, як вона повільно тоне на дошці для серфінгу, і визнав, що вона мала рацію — ці види спорту їй не пасують.

Чи були якісь інші варіанти? Наш світ не створений для товстунів, тим паче для самотніх товстунів. Щоб довести це, вона описала своє драматичне побачення, яке відбулося місяць тому, — її єдине побачення за останні кілька років. Вона відповіла на оголошення з «Бей-Гардіан», одного з таблоїдів Сан-Франциско. Хоча більшість оголошень розміщували чоловіки, які відверто зазначали, що бажають познайомитися зі «стрункою» жінкою, один так не написав. Вона зателефонувала йому й призначила зустріч під час обідньої перерви. Джордж (так його звали) попросив її встромити в коси троянду, і вони домовилися зустрітися в барі одного з місцевих ресторанів.

Його обличчя видовжилося, коли він вперше побачив Бетті, але, що робило йому честь, підтвердив, що його справді звати Джордж, і протягом всього побачення поводився як джентльмен. Хоча Бетті більше ніколи не бачила Джорджа після їхнього першого і єдиного спільного обіду, вона часто думала про нього. У неї було ще кілька подібних спроб, і вона розчарувалася у чоловіках, адже вони втікали без жодного пояснення, вочевидь, побачивши її ще здалеку.

Розуміючи відчай Бетті, я намагався придумати якісь способи, щоб допомогти їй. Можливо (у спробі приховати своє негативне ставлення), я намагався так старанно, що зробив помилку новачка, запропонувавши їй інші варіанти. Чи вона думала колись про клуб «Сієрра»?[12] Ні, у неї була погана фізична підготовка, щоб витримати їхні піші походи. Чи про Організацію анонімних любителів поїсти, яка мала б забезпечити знайомства з іншими людьми зі схожими проблемами? Ні, вона ненавиділа групи. Інші пропозиції також були відхилені. Мав бути ще якийсь спосіб.

Перший крок до змін, на які орієнтована терапія, — це визнання своєї відповідальності. Якщо хтось не бере на себе відповідальність за свої проблеми, тоді як ця людина може щось змінити? Це цілком стосується ситуації з Бетті: вона завжди вбачала причину своїх проблем у зовнішніх обставинах. То була не її провина: це все через переїзд чи стерильну культуру Каліфорнії, або ж через відсутність якихось культурних заходів чи цікавого місця, де вона могла б провести час, чи жахливе ставлення місцевих мешканців до товстунів. Я намагався зробити все, що від мене залежало, але Бетті не хотіла брати на себе відповідальність і визнавати, що в цій ситуації була і її провина.

О так, на інтелектуальному рівні вона погоджувалася з тим, що, якби перестала їсти і трохи схудла, світ ставився б до неї інакше. Але ж це потребувало багато сил і часу, та й контролювати свій апетит їй здавалося нездоланним завданням. Крім того, вона висувала й інші аргументи проти своєї відповідальності: генетична складова (усі її родичі з обох боків були досить огрядними), і нові дослідження, що свідчили про фізіологічні аномалії у повнотілих, які призводять до збільшення ваги, — від сповільненого метаболізму до запрограмованої надмірності маси тіла. Ні, все це не спрацювало б. Урешті мені треба було якось змусити її взяти на себе відповідальність за свій зовнішній вигляд, але я не бачив можливості досягти цього. Я змушений був негайно почати. І я знав лише один спосіб.

Єдиний найбільш ефективний метод психотерапевта — фокусування на «процесі». Слід думати про процес як про явище, протилежне до змісту. Під час розмови зміст — це слова, які можна почути, реальні теми, які обговорюються; процес, своєю чергою, — це те, як зміст висловлюється, і особливо те, що спосіб висловлення говорить нам про стосунки між учасниками розмови.

Я мусив зробити те, що стало ясно зі змісту, — припинити, наприклад, спроби давати Бетті прості поради. Мені слід було сфокусуватися на процесі та з’ясувати, як ми ставимося одне до одного. Так з’явилася одна важлива характеристика наших стосунків — нудьга. І через те контрперенесення не могло бути ефективним: я мав чесно визнати, що нудьга була моєю проблемою та що мені було нудно з будь-якою гладкою жінкою.

Отож, я продовжував обережно, дуже обережно. Моє негативне ставлення уповільнювало мої дії. Я боявся виявити свою відразу. Я ніколи не чекав би так довго з якимось іншим пацієнтом, який би мені подобався. Так, я пришвидшувався, змушував себе рухатися. Якщо я збирався допомогти Бетті, то мав вирішити цю проблему, мені слід було покладатися на свій професіоналізм та діяти, незважаючи на свої почуття.

Але правда полягала в тому, що Бетті справді була нудною, і мені потрібно було побороти це в ній у якийсь прийнятний спосіб. Вона могла знову відмовитися взяти на себе відповідальність за будь-що — за відсутність друзів, суворі вимоги суспільства до одинаків, жахи передмістя, — але я не збирався пробачити їй, що вона така нудна.

Я намагався не казати вголос слово нудний: воно було занадто невиразним та дуже образливим. Я маю висловлюватися точно та конструктивно. Я запитав себе, що таке нудне було в Бетті, і визначив дві очевидні характеристики. Перш за все, вона ніколи не розповідала нічого інтимного про себе. А по-друге, вона по-дурному хихикала, прикидалася веселою та не бажала бути серйозною тоді, коли це було справді потрібно.

Було б нелегко сказати їй це все і не образити. Тоді я вирішив, як мені діяти: потрібно дізнатися про неї більше. Однак вона й близько не підпускала мене до себе. Я подумав, що їй буде важко вислуховувати мою критику, яку вона точно сприйме як образу, якщо я змалюю її в цьому контексті. Отож, їй не лишалося нічого іншого, як задовольнити моє бажання і розповісти про себе. Одного разу десь наприкінці нашого нудного заняття я вирішив зробити рішучий крок:

— Бетті, я поясню пізніше, чому я прошу вас про це, але наразі я хотів би спробувати нову вправу. Вам потрібно поставити собі оцінку від одного до десяти за те, якою відкритою ви сьогодні були. Зважте, що десять балів означають найбільшу відкритість, яку тільки можна уявити, а один бал — найменшу, так, ніби ви стоїте в черзі за квитком в касі кінотеатру з незнайомцями і нічого про себе не розповідаєте.

Помилка. Бетті знадобилось кілька хвилин, щоб пояснити, чому вона не ходить у кіно сама. Вона вважала, що люди співчувають їй, бо в неї немає друзів. Вона відчувала, як вони бояться, що вона сяде коло них. Бачила їхню зацікавленість та навіть замішання, коли вони уважно спостерігали, як вона намагається втиснутися у вузеньке крісло. Щойно вона почала заглиблюватися далі у цю тему — говорячи уже про сидіння в літаках, описуючи, як біліють від страху обличчя пасажирів, коли вона починає шукати своє місце, — я перервав її, повторивши своє прохання, і визначив «один» як «випадкову розмову на роботі».

Бетті поставила собі «десять». Я був вражений (я очікував на двійку чи трійку) і сказав їй про це. Вона захищала свою оцінку, пояснюючи, що розповідала мені те, про що не знає більше ніхто: наприклад, те, що вона колись вкрала в магазині журнал, чи те, що боїться ходити сама в ресторан та кіно.

Ми повторювали той самий сценарій кілька разів. Бетті наполягала, що вона дуже ризикує, проте я сказав їй:

— Бетті, ви ставите собі десять балів, але я так не вважаю. Я не впевнений, що ви зі мною дуже ризикуєте.

— Я ніколи нікому цього не розповідала. Наприклад, докторові Фарберу.

— Як почуваєтесь, коли мені це розповідаєте?

— Нормально.

— Ви можете використати ще якесь слово, окрім нормально? Коли людина вперше каже такі речі, вона має відчувати страх чи принаймні полегшення.

— Я почуваюся добре. Я знаю, ви слухаєте мене як професіонал. Усе добре. Я почуваюся добре. Я не розумію, що ви хочете почути.

— Звідки ви можете знати, що я слухаю вас фахово? Ви впевнені в цьому?

Обережно, обережно! Я не міг обіцяти бути більш чесним, ніж хотів. Нічого не вийде, вона не зможе впоратися з моїм негативним ставленням. Бетті відповіла, що не сумнівається, а тоді зізналася, що доктор Фарбер засинав під час їхніх сеансів, і додала: їй здається, ніби мені не так нудно з нею.

А що я насправді хотів від неї почути? З її точки зору, вона розповіла мені досить багато. Без сумніву, я це знав. Що було такого в її одкровеннях, які навіть не зачепили мене? Я був вражений: вона розповідала мені про те, що сталося деінде — іншого разу, в іншому місці, але була нездатна чи просто не хотіла розповісти мені, якою вона була саме зараз. Отож, вона завжди ухилялася від відповіді і просто казала: «Все добре» чи «Нормально», коли б я не питав її про почуття.

Перше важливе відкриття, яке я зробив щодо Бетті, — вона була страшенно самотньою і переживала цю ізоляцію лише завдяки своєму підтримувальному міфу про те, що її особисте життя перебігало десь в іншому місці. Її друзі та коло її знайомих перебували не тут, а деінде, в Нью-Йорку, Техасі чи в минулому. Фактично, все важливе відбувалося деінде. Тоді я вперше почав підозрювати, що для Бетті поняття «тут» просто не існує.

І ще одне питання: якщо вона розповідала мені про себе більше, ніж комусь іншому, то якими є її близькі стосунки? Бетті сказала, що в неї репутація товариської особи. Вона наголосила, що і вона, і я займаємось однією справою: вона буває в ролі психотерапевта. Вона додала, що в неї багато друзів, але жоден не знає її справжню. Її характерною рисою було те, що вона вміла добре слухати і любила розваги. Вона ненавиділа це казати, але стереотип про неї був правильним: вона була весела товстунка.

Я подумав про ще одну причину, з якої Бетті здавалась мені нудною, — вона мені не довіряла: під час наших розмов віч-на-віч вона ніколи не була справжньою, вона когось із себе вдавала і виставляла про людське око фальшиві веселощі.

— Мене зацікавило те, що ви сказали про свою веселість, чи то пак про вдавану веселість. Я гадаю, що ви свідомо це робите, умисне намагаєтеся бути зі мною веселою.

— М-м-м, цікава теорія, докторе Ватсон.

— Ви робите це від нашої першої зустрічі. Ви розповідаєте мені про своє життя, сповнене розчарувань, але робите це так, ніби в нас приємна жвава розмова типу «хіба-ми-не-гарно-проводимо-час», чи не так?

— Така вже я є.

— Коли ви так вдаєте радість, я не можу зрозуміти, наскільки боляче вам насправді.

— Це краще, ніж загрузнути в стражданнях і сидіти плакати.

— Але ви прийшли до мене по допомогу. Чому для вас так важливо розважати мене?

Бетті зашарілася. Здалося, що її спантеличила моя наполегливість, і вона трохи відступила, занурившись у глиб свого тіла. Вона довго витирала чоло маленькою хустинкою. Було зрозуміло, що вона зволікала.

— Може, не зараз?

— Бетті, я буду сьогодні дуже наполегливим. Що б трапилося, якби ви не намагалися мене розважати?

— Я не бачу нічого поганого в тому, щоб трохи розважитися. Чому ви все сприймаєте так… так… Я не знаю — ви такий серйозний. Так, це я, і я така. Я не впевнена, що знаю, про що ви говорите. Що ви маєте на увазі, коли кажете, що я вас розважаю?

— Бетті, це важливі, найважливіші речі, з якими ми будь-коли стикалися. Але ви маєте рацію. По-перше, ви мусите точно знати, що я маю на увазі. Чи буде нормально для вас, якщо від цього часу та на всіх наших наступних заняттях я буду переривати вас і вказувати, коли мені смішно — тої миті, коли мені буде здаватися, що ви мене розважаєте?

Бетті погодилася — вона не могла так легко мені відмовити; і я зрозумів, що зараз мав у своєму розпорядженні величезну слухняну машину. Я отримав дозвіл переривати її одразу (пригадуючи, звичайно, нашу нову угоду), коли вона захихикає, буде говорити з дурнуватим акцентом, спробує забавляти мене чи буде згадувати про речі, які відволікають.

Через три чи чотири заняття її «веселий» настрій зник, як тільки вона почала говорити про своє життя вперше з усією серйозністю, на яку заслуговувала ця тема. Вона пригадувала, що мусила вдавати із себе веселу дівчину, щоб інші вважали її цікавою та товариською. Я пояснив їй, що насправді трапилося навпаки: чим більше вона намагалася розважити мене, тим більше я дистанціювався від неї і тим менше цікавою вона мені здавалася.

Але Бетті сказала, що вона не вміє інакше, коли я попросив її змінити стиль поведінки. Показати себе справжню? Якби вона хотіла показати себе, то що б вона показала? Всередині у неї нічого не було. Вона була порожня. (Упродовж нашої терапії слово порожній з’являлося все частіше. Психологічна «порожнеча» — поширене поняття під час лікування людей з розладами харчування.)

Я підтримував її як міг. От зараз, сказав я Бетті, вона ризикує. Зараз вона отримала десь балів вісім-дев’ять на шкалі одкровення. Чи відчула вона різницю? Вона одразу зрозуміла. Вона сказала, що боїться, що в неї таке відчуття, ніби вона має вистрибнути з літака без парашута.

Мені було вже не так нудно. Я позирав на годинник не так часто, і одного разу на занятті з Бетті навіть узагалі не слідкував за часом, як це бувало раніше, не лічив хвилини, які мені ще потрібно було витримати. Я дивився на годинник лише в тому випадку, коли хотів дізнатися, чи вистачить нам часу, щоб поговорити ще про якусь проблему.

Уже не було потреби боротися зі зневажливими думками про її зовнішній вигляд. Я більше не помічав її тіла і, натомість, дивився їй в очі. Я був здивований, коли відчув перші хвилюючі співпереживання з нею. Коли Бетті розповідала мені про те, як вона пішла одного разу в ковбойський бар, де два селюки підійшли крадькома до неї ззаду і почали глузувати, мукаючи, як корова, я відчув образу та злість і щиро сказав їй про це.

Мої нові почуття до Бетті змусили мене пригадати моє перше враження про неї. Я зіщулився від сорому, коли подумав про всіх гладких жінок, до яких я був нетерпимий.

Усі ці зміни вказували на те, що ми рухаємось у правильному напрямку: тепер ми звернули увагу на самотність Бетті та обговорювали її прагнення до усамітнення. Я сподівався показати їй, що інша людина може знати про неї все і, незважаючи ні на що, турбуватися про неї.

Зараз Бетті однозначно була втягнута в терапію. Вона думала про наші дискусії між сеансами, вела довгі уявні розмови зі мною протягом тижня, чекала з нетерпінням наших зустрічей і навіть трохи злилася та розчаровувалась, коли відрядження змушували її пропустити заняття.

Але в той же час вона почала відчувати нездоланний смуток і навіть певну тривогу. Я хапався за будь-яку можливість зрозуміти, що відбувається. Якщо в пацієнта з’являються ознаки налагодження стосунків із психотерапевтом, у той момент терапія дійсно починається, а дослідження цих симптомів допоможе дістатися до головних проблем.

Її тривога стосувалася страху перед залежністю від терапії. Наші заняття стали найважливішою подією в її житті. Бетті не знала, що трапиться з нею, якщо вона не буде отримувати свою тижневу «дозу». Мені здалося, що вона все ще опиралася і хотіла вберегти своє усамітнення, коли казала про «дозу», а не про мене, і я потроху починав з нею сперечатися щодо цього.

— Бетті, у чому небезпека того, щоб дозволити мені щось означати для вас?

— Я не впевнена. Мені страшно. Мені здається, що я надто сильно потребуватиму вас. Я не знаю, чи зможете ви і в майбутньому зі мною спілкуватися. Я буду змушена залишити Каліфорнію через рік, пам’ятаєте?

— Рік — це тривалий період. Отож, ви уникаєте мене тому, що не завжди матимете змогу зі мною спілкуватися?

— Я розумію, що це звучить безглуздо. Але я роблю те ж саме з Каліфорнією. Я люблю Нью-Йорк і зовсім не хочу любити Каліфорнію. Я боюся, що, коли заведу тут друзів і мені почне тут подобатися, я не захочу повертатися. Інша справа, що я почала відчувати: «Чого хвилюватися? Я тут тимчасово. А хто хоче тимчасових друзів?»

— Але через ваше сприйняття ви живете життям без людей. Можливо, тут ховається причина, чому ви відчуваєте пустку всередині. Так чи інакше, але будь-які стосунки закінчуються. Немає нічого вічного у нашому житті. А ви відмовляєтесь від можливості насолоджуватися сходом сонця через те, що ненавидите дивитися на його захід.

— Коли ви так кажете, я розумію, що це дурниці, але що ж поробиш. Щойно я зустрічаю нову людину, яка мені подобається, я одразу починаю уявляти, як ми будемо прощатися.

Я знав, що це важлива проблема і що нам слід повернутися до цього питання трохи згодом. Отто Ранк[13] описував позицію свого життя чудовою фразою: «Відмова отримати кредит життя з метою уникнути розплати смертю».

У Бетті зараз почалася депресія, яка все-таки була короткочасною і мала цікаву та парадоксальну особливість. Бетті трохи ожила завдяки близькості та відкритості наших стосунків, але замість радості й захоплення відчувала смуток через усвідомлення, що її життя до цього часу було позбавлене інтимності та будь-яких близьких знайомств.

Я згадав іншу пацієнтку, яку лікував рік тому, — сорокачотирирічну дуже відповідальну та сумлінну лікарку-терапевта. Одного вечора під час сімейної сварки вона забагато випила. Хоча для неї це й було нехарактерно, але після випитого алкоголю вона поводилась як п’яна: кидала тарілки об стіну і майже влучила у свого чоловіка лимонним пирогом. Коли я побачив її через два дні, вона здавалася винуватою та пригніченою. У спробі розрадити її я намагався пояснити, що втрата контролю не завжди є катастрофою. Але вона перервала мене і сказала, що я не так все зрозумів: вона не відчувала себе винною, натомість шкодувала, що чекала аж сорок чотири роки, щоб перестати зважати на зовнішній тиск і показати свої справжні почуття.

Незважаючи на сто двадцять кілограмів ваги Бетті, ми з нею рідко обговорювали її дієту та зовнішній вигляд. Вона часто розповідала про епічні (але зазвичай безрезультатні) битви, що їх вела зі своєю матір’ю та друзями, які намагалися допомогти їй контролювати кількість спожитої їжі. Я свідомо хотів уникнути цієї ролі; натомість я твердо вірив, що, якщо я допоможу усунути всі перешкоди, які стоять на шляху Бетті, вона зможе самостійно, взявши ініціативу в свої руки, дбати про своє тіло.

На той час, досліджуючи проблему її самотності, я вже з’ясував для себе головні труднощі: депресія Бетті потроху минала, і вона, заповнивши для себе соціальну нішу, більше не вважала їжу єдиним джерелом задоволення. Але це тривало доти, поки вона не дізналася про несподівані відкриття щодо небезпеки втрати ваги, і тоді ніяк не могла наважитися сісти на дієту. А сталося це так.

Коли вона вже відходила на терапію кілька місяців, я вирішив, що її успішне лікування можна ще прискорити, якщо до індивідуальних сеансів ми додамо групові заняття. По-перше, я був певен, що це мудро — створити їй дружнє товариство для того, щоб легше пережити складну дієту, на яку вона збиралася сісти найближчим часом. По-друге, терапія в групі дала би Бетті можливість усвідомити проблеми в спілкуванні з іншими людьми, які ми виявили під час індивідуальних занять: приховування фактів, потреба розважати співрозмовника, відчуття, ніби їй нема чого запропонувати. Хоча Бетті була налякана і спочатку опиралася моїй пропозиції, вона хоробро приєдналася до групи, яку вели двоє ординаторів.

Одним з її перших групових занять було те славнозвісне, на якому Карлос, котрий також був моїм пацієнтом і ходив до мене на індивідуальні заняття (див. «Якби зґвалтування не забороняли…»), повідомив групі, що в нього невиліковний рак. Батько Бетті помер від раку, коли їй було дванадцять років, і від того часу вона страшенно боялася цієї хвороби. У коледжі вона спочатку записалася на медичні курси, але не довчилася до кінця через страх, що їй доведеться контактувати з онкохворими.

Наступні тижні контактування з Карлосом спричинили такий страх у Бетті, що я мав провести кілька позапланових сеансів, і мені було вкрай важко переконати її не кидати групові заняття. У неї з’явилися тривожні фізичні симптоми — головний біль (її батько помер від раку мозку), біль у спині та задишка, а ще вона страждала від нав’язливої думки, що в неї також рак. Від того часу як у неї з’явилася фобія, пов’язана з лікарями (вона боялася піти на прийом до лікаря, бо соромилася свого тіла, а найбільше переживала через огляд живота), я просто не міг її заспокоїти.

Спостерігаючи за тим, як Карлос марнів, Бетті згадала, як її батько протягом дванадцяти місяців перетворювався з огрядного чоловіка на скелет, замотаний у великі складки зайвої шкіри. Хоча вона й визнавала, що ця думка позбавлена здорового глузду, але від часу смерті батька Бетті уперто вірила, що втрата ваги зможе зробити її вразливою для раку.

Також у неї були неприємні спогади про втрату волосся. Коли вона вперше відвідала групу, Карлос (у якого після хіміотерапії випало все волосся) був у перуці, але у той день, коли він розповів про свою хворобу, він прийшов лисим. Бетті була страшенно налякана і згадала, як батька поголили перед операцією на мозку. Вона пам’ятала, як перестрашилась, коли під час попередньої дуже суворої дієти почала втрачати волосся.

Ці тривожні почуття надзвичайно ускладнювали проблеми, пов’язані з зайвою вагою. Нам потрібно було звернути увагу, що не їжа була єдиною формою насолоди і що це не єдиний метод заспокоїтися і позбутися самотності, і що не лише худорба спричиняла біль через смерть її батька, але також вона страждала від підсвідомого відчуття, що втрата ваги призведе до її власної смерті.

Поступово сильний страх Бетті вщухав. Вона ніколи раніше не говорила відверто про свої проблеми: можливо, їй допоміг катарсис[14]; можливо, для неї корисно було визнати магічну сутність її думок; можливо, деякі з її шокуючих ідей зникли, бо ми відверто обговорювали їх у спокійній атмосфері.

У цей час дуже допоміг Карлос. Батьки Бетті заперечували, аж до самого кінця, усю серйозність хвороби її батька. Таке суцільне заперечення завжди погано впливає на тих, хто залишається жити, і Бетті не була готова до його смерті, до того ж вона не мала можливості попрощатися з ним. Але Карлос розробив зовсім інший підхід до розуміння смерті: він був сміливим, розумним, відкритим до почуттів, викликаних хворобою, та усвідомлював наближення власної смерті. Більше того, він украй добре ставився до Бетті — можливо, тому, що знав, що вона — моя пацієнтка, можливо, тому, що вона пристала на його запрошення, коли у нього був напад щедрості («у кожного є серце»), а можливо, просто тому, що йому завжди подобалися повні жінки (і це, мені навіть соромно казати, я завжди вважав доказом його збочення).

Бетті мала відчувати, що перешкоди на шляху до ідеальної ваги можна легко усунути, і її стан свідчив, що головний етап ось-ось мав початися. Я був вражений масштабами і складністю підготовчих заходів.

По-перше, вона приєдналася до програми лікування розладів харчування в клініці, де я працював, і виконала всі їхні складні умови, разом з комплексними фізичними вправами та батареєю психологічних тестів. Потім вона вичистила всю квартиру від шкідливої їжі — викинула всі банки, всі пакети, всі пляшки. Вона спланувала альтернативні соціальні заходи, бо відмова від ланчів та обідів значно зменшила кількість її зустрічей з людьми. На мій подив, вона долучилася до танцювальної групи і навчилася виконувати швидкий танець (а ця дамочка не з боягузливих, подумав я), а ще щотижня брала участь у змаганнях з боулінгу — вона пояснила це тим, що її батько часто водив її на боулінг, коли вона була дитиною. На додачу вона купила вживаний велотренажер і встановила його навпроти телевізора. Потім вона попрощалася зі своїми старими друзями — останні чипси «Гренні-Гуз», остання упаковка шоколадного печива «Містер Філдс» і, найважче з усього, останній пончик у медовій глазурі.

Крім того, Бетті проходила важливу психологічну підготовку, яку вона могла описати як «збирання внутрішньої рішучості», і чекала доречного моменту, щоб розпочати дієту. Моє нетерпіння зростало, і я розважав себе, уявляючи величезного японського сумоїста, який вимірює кроками майданчик, займає позицію, бурмотить щось, готуючись до бою.

Раптом вона зрушила з місця! Сіла на рідку протеїнову дієту Optifast, перестала їсти тверду їжу, крутила педалі велотренажера сорок хвилин щоранку, проходила пішки три милі кожного дня, займалася боулінгом і займалася танцями раз на тиждень. Її жирова оболонка почала танути. Вона стала худнути. Від неї відламувалася і відпадала її вага. Незабаром цілі фунти стікали в потічках поту — один, два, три, чотири, а інколи й п’ять фунтів зникали за один тиждень.

Бетті починала кожне наше заняття зі звіту про свої досягнення: мінус десять фунтів, двадцять, двадцять п’ять, тридцять. Вона схудла до двохсот сорока фунтів, потім до двохсот тридцяти, а відтак стала важити двісті двадцять. Здавалося, що це неймовірно швидко та просто. Я був радий за неї і хвалив її щоразу, тішачись її успіхам. Але в ті перші тижні я чув, як мій голос безжально шепотів мені: «О Боже, якщо вона худне так швидко, то можна тільки уявити, як мало вона їсть!»

Минали тижні, а вона не зупинялася. Через три місяці вона важила двісті десять фунтів. Потім двісті! Вона втратила п’ятдесят фунтів! Але вона хотіла ще більше. Напруга зростала. Інколи вона приходила до мене вся в сльозах, нічого не ївши протягом тижня і нічим не компенсуючи зниження ваги. Втрата кожного грама була тепер справжньою мукою для неї, але Бетті вперто не полишала дієти.

Це були кошмарні місяці. Вона все ненавиділа. Її життя перетворилося на жах — огидна рідка їжа, велотренажер, муки голоду, диявольські гамбургери в рекламі «Макдоналдза» по телевізору, і запахи, запахи повсюди: попкорн у кіно, піца в боулінг-клубі, круасани в торговому центрі, краби на Риболовецькому причалі. Чи було десь у світі місце без запахів?

Кожен день був жахливим. Її нічого не тішило в житті. Інші члени програми зі зменшення ваги здалися, але Бетті — ні. Я поважав її за це.

Я також полюбляю попоїсти. Часто мені цілий день хочеться якоїсь особливої їжі, і, коли бажання стає нестримним, ніщо не може зупинити мене від походу до китайського ресторану чи італійського буфету. Але, поки тривало важке випробування Бетті, я почав відчувати провину, коли їв, — так, ніби я діяв проти неї. Коли я сідав поїсти піци, чи пасти аль песто, чи млинців енчилада, чи німецького шоколадного морозива, чи якоїсь іншої смакоти, яку любила Бетті, я відразу згадував про неї. Я здригався, коли думав про те, що вона їсть через свою дієту. Інколи я відмовлявся від якоїсь страви на знак солідарності з нею.

Так сталося, що саме в цей період я перейшов межу ваги, яку сам для себе встановив, і змушений був сісти на тритижневу дієту. Вона полягала в забороні на морозиво та картоплю фрі, і навряд чи я міг сказати Бетті, що сиджу на суворій дієті разом з нею. Однак ці три тижні я набагато гостріше сприймав її страждання. Я був приголомшений, коли вона розповіла мені, як ридає перед сном, а голодна дитина всередині неї жалібно скиглить: «Нагодуй мене! Нагодуй мене!»

Сто вісімдесят. Сто сімдесят. Вона схудла на вісімдесят фунтів! Настрій Бетті став дуже мінливим, і я почав хвилюватися за неї. У неї траплялися короткі періоди гордості за себе, і вона по-справжньому раділа (особливо коли ходила по крамницях і приміряла одяг менших розмірів), але переважно відчувала таке глибоке пригнічення, що насилу змушувала себе йти на роботу щоранку.

Інколи вона ставала дратівливою і кілька разів згадувала старі суперечки зі мною. Вона запитувала: невже я відрядив її на групову терапію, бо хотів позбутися її чи принаймні зменшити свій тягар? Чому я не прошу її розповісти більше про дієту? Зрештою, їжа означала для неї життя. Любити її — значить любити її ненажерливість. (Обережно, обережно, я підбираюся все ближче.) Чому я не погоджувався з нею, коли вона перелічувала причини, з яких не могла завершити медичну школу (її вік, брак витривалості, лінощі, те, що вона не пройшла всіх попередніх курсів, нестача грошей)? Вона вважала мою пропозицію стати медсестрою образливою і приписала мені слова, яких я не казав: «Якщо дівчина недостатньо розумна для медичної школи, то хай буде доглядальницею!»

Інколи вона була дратівливою та зухвалою — тоді терапія не допомагала. Одного разу, наприклад, я розпитував її про те, чому вона стала такою неактивною в групі, а вона просто відмовилася відповідати. Коли я змусив її висловити свою думку, вона проспівала дитячим голосочком: «Якщо ви не дасте мені печива, я не буду робити нічого».

Під час одного з таких періодів їй наснився яскравий сон.

Я була в місці, схожому на Мекку, куди люди йшли вчинити самогубство в законному порядку. Я була з близькою подругою, але не пам’ятаю точно з ким. Вона збиралася накласти на себе руки, стрибнувши у глибокий тунель. Я пообіцяла дістати її тіло, але пізніше усвідомила, що для того, аби це зробити, мені потрібно проповзти вниз по цьому жахливому тунелю, де було багато трупів, що гнили, і я не могла навіть уявити, як туди можна полізти.

Аналізуючи свій сон, Бетті розповіла, як за день до цього вона думала, що втратила ціле тіло: вона скинула вісімдесят фунтів, тимчасом як у них на роботі була жінка, яка важила всього вісімдесят фунтів. Тоді вона уявила, що їй зроблять розтин і організують похорон її втраченого «тіла». Ця моторошна думка, як підозрювала Бетті, озвалася луною уві сні, де вона діставала мертве тіло подруги з тунелю.

Образність та глибина сну змусили мене зрозуміти, як далеко вона просунулася. Тепер і не згадати, якою поверховою жінкою з дурнуватою посмішкою на обличчі вона була ще кілька місяців тому. Зараз я приділяв Бетті увагу кожної хвилини на занятті. Хто б міг уявити, що жінка, чиє пустопорожнє базікання наганяло нудьгу на мене та її попереднього психотерапевта, могла перетворитися на вдумливу та чутливу особу?

Сто шістдесят п’ять. Ще одне відкриття. Одного дня у своєму офісі я подивився на Бетті і вперше помітив, що в неї є коліна. Я подивився знову. Невже вони завжди там були? Можливо, я раніше не звертав на них уваги? Я так не вважав: контури її тіла, від підборіддя до пальців на ногах, завжди були сферичними. Кілька тижнів тому я побачив очевидні ознаки грудей, двох грудей. А ще через тиждень — лінію підборіддя, лікті. У неї все було на місці — переді мною сиділа приваблива жінка, яка до цього була щільно схована.

Інші люди, особливо чоловіки, помітили зміни і зараз намагалися якось торкнутися чи штовхнути її під час розмови. Один чоловік з клініки провів її до автомобіля. Її перукар робив їй масаж голови безкоштовно. А ще вона була впевнена, що її бос витріщався на її груди.

Одного дня Бетті повідомила: «Сто п’ятдесят дев’ять», і додала, що це була її «незаймана територія»: вона ніколи стільки не важила зі шкільних років. Моя реакція — питання, чи хвилюється вона через втрату «цієї незайманості», — була жалюгідним жартом, який тим не менше ініціював важливу дискусію про секс.

Хоча вона мала багато сексуальних фантазій, у неї ніколи не було фізичного контакту з чоловіком — ні обіймів, ні поцілунків, ні навіть якогось натяку на близькість. Вона повсякчас шалено хотіла сексу і гнівалася через те, що ставлення суспільства до товстунів прирекло її на неможливість задоволення сексуальних бажань. Лише зараз, коли її вага була саме такою, що всі сексуальні бажання могли реалізуватися, а її сни були сповнені небезпечних чоловічих персонажів (лікар у масці штрикає великою голкою для ін’єкцій її черевну порожнину, чоловік хтиво здирає кірку з великої рани на її животі), чи усвідомлювала вона, що дуже боялася сексу?

Ці дискусії вивільнили потік болючих спогадів про відмови чоловіків. Бетті ніколи не ходила на побачення й ніколи не відвідувала шкільні бали чи вечірки. Вона дуже добре грала роль довіреної особи й допомагала багатьом своїм друзям спланувати весілля. Вони всі вже були одружені, і вона не могла більше приховувати від себе самої, що їй завжди діставалася лише роль спостерігачки.

Незабаром ми перейшли від сексу дещо далі і розмовляли про сексуальну ідентичність. Бетті чула, що її батько дуже хотів сина і був розчарований, коли в нього народилася дівчинка, хоча й не показував цього. Однієї ночі їй наснилося два сни про втрату брата-близнюка. В одному сні вони обоє носили ідентифікаційні значки і постійно мінялися ними. Сон закінчувався тим, що вона вбила свого брата: він втиснувся у переповнений ліфт, куди вона не влазила через свої габарити. Тоді ліфт упав і розбився, а всі пасажири загинули. На завершення сну Бетті довелося перебирати його останки.

В іншому сні батько подарував їй кобилу, яку звали «Вона-леді». Бетті завжди хотіла отримати від нього такий подарунок, і уві сні не лише здійснилась її дитяча мрія, але й батько назвав її леді.

Наші дискусії про секс та сексуальну ідентичність Бетті викликали в неї так багато страху, тривоги й такого болісного відчуття порожнечі, що кілька разів вона знову починала вживати печиво та пончики у великій кількості. На той момент Бетті вже дозволяла собі трохи твердої їжі — один раз на день вона готувала страву із замороженого напівфабрикату, — але це їй здалося гіршим, ніж сидіти на рідкій дієті.

Ми наближалися до важливої точки лікування Бетті — втрати ста фунтів. Мета, яка здавалась нереальною, мала потужний сексуальний підтекст. Кілька місяців тому Карлос жартома запропонував Бетті повезти її на Гаваї на тиждень, якщо вона скине сто фунтів. Крім того, частиною психологічної підготовки Бетті до дієти була обіцянка собі: якщо вона позбудеться ста фунтів, то зателефонує Джорджу — тому чоловіку, на чиє оголошення вона колись відгукнулась, — щоб здивувати його своїм новим тілом і нагородити за джентльменську поведінку згодою на інтимну близькість.

У спробі якось притлумити її тривожність я попросив Бетті заспокоїтися й запропонував зменшити оберти на шляху до сексу: наприклад, більше часу спілкуватись із чоловіками, дослідити такі теми, як будова статевих органів, техніки сексу, мастурбація. Я запропонував їй почитати спеціальну літературу і спонукав відвідати гінеколога, а також обговорити ці питання з подругами та на груповому занятті.

За цей період, поки вона швидко худла, сталася інша надзвичайна подія. Бетті заполонили вкрай емоційні спогади, і всі наші заняття вона проливала сльози: згадуючи той день, коли переїжджала з Техасу до Нью-Йорка, чи день, коли випускалася з коледжу, а також через злість на свою матір за те, що та боялася й соромилася відвідати її випускний у школі.

Спочатку здалося, що ці спогади, так само як і різкі зміни настрою, що їх супроводжували, були хаотичними та випадковими; але за кілька тижнів Бетті усвідомила, що вони виринали в логічній послідовності: коли вона худла, вона знову переживала всі основні травматичні події свого життя, що відбувалися, коли вона мала відповідну вагу. Таким чином, схуднення зі ста двадцяти кілограмів змушувало її прокручувати час назад, і вона переживала емоційні події знову: переїзд з Техасу до Нью-Йорка (двісті десять фунтів), випуск у коледжі (сто дев’яносто), її рішення покинути медичну школу і відмова від своєї мрії знайти ліки від раку, який забрав її батька (сто вісімдесят), її самотність на випускному в школі і заздрість до інших дівчат, які прийшли з батьками, її нездатність знайти собі пару для шкільного балу (сто сімдесят), її випуск у молодшій школі, коли вона дуже сумувала за своїм батьком (сто п’ятдесят п’ять). Яким неймовірним доказом роботи підсвідомості це було! Тіло Бетті пам’ятало все, що її розум намагався забути.

Образ батька проникав у всі її спогади. Чим більше ми аналізували це, тим більш очевидним ставало те, що все зводилося до нього, до його смерті та до ста п’ятдесяти фунтів, які вона важила у той час. Чим ближче вона підходила до цієї ваги, тим більше впадала в депресію і тим більше її свідомість сповнювалася різними почуттями та спогадами про батька.

Незабаром ми все заняття проговорили про її батька. Настав час розкопати все. Я змусив її поринути у спогади і спонукав розповісти все, що вона пам’ятала про його хворобу, його смерть, те, як він виглядав останній раз, коли вона його бачила в лікарні, деталі похорону, одяг, який вона носила, промову священика, людей, які прийшли на похорон.

Ми з Бетті розмовляли про її батька й раніше, але ніколи з такою інтенсивністю та глибиною. Вона переживала свою втрату як ніколи до того і протягом двох тижнів майже без упину плакала. На той час ми зустрічалися вже тричі на тиждень, і я спробував допомогти їй з’ясувати причину її сліз. Частково вона плакала через свою втрату, але головним чином через те, що вважала життя свого батька трагічним: він не здобув освіту, яку хотів (чи вона хотіла для нього), і помер, не доживши до пенсії, він працював усе життя, але так і не встиг як слід відпочити. Тоді я вказав їй, що її опис життя батька — його велика родина, його широке соціальне коло, його щоденне веселе спілкування з друзями, його любов до батьківщини, молоді роки на флоті, захоплення рибальством — було картиною повного життя, яким жив її батько серед людей, котрі знали й любили його.

Коли я попросив Бетті порівняти батькове життя із власним, вона усвідомила невідповідність деяких своїх зауважень: саме її життя було порожнім, а не життя її батька. Скільки горя тоді від усіх її нереалізованих надій? Це питання було особливо болісним для Бетті, яка до того часу вже відвідала гінеколога й почула від нього, що в неї є серйозні ендокринні порушення і, швидше за все, ніколи не буде дітей.

У ці тижні я почувався жорстоким через той біль, який відкривала терапія. Кожне заняття було випробуванням, і Бетті часто виходила з мого кабінету у жахливому стані: її трусило, вона плакала. У неї почалися гострі панічні напади, їй снилися тривожні сни, і, як сама казала, вона помирала щонайменше тричі за ніч. Вона не пам’ятала своїх снів за винятком двох, які почали снитися одразу після смерті її батька й періодично повторювалися. В одному сні вона лежала на лікарняному ліжку, а в головах ліжка горіла свічка, яка означала її душу. Бетті знала: коли полум’я згасне, то вона помре, і відчувала безпорадність, коли дивилася, як свічка все зменшувалася і зменшувалася.

Обговорення смерті батька, очевидно, викликало страхи щодо її власної смерті. Я попросив Бетті розповісти про її перші спогади і раннє розуміння цього явища. Вона жила на ранчо і не дивувалася смерті. Вона бачила, як її мати різала курей і чула крики свиней на бійні. Коли їй було дев’ять років, Бетті дуже схвилювала смерть дідуся. Як казала її мати (Бетті розповідала, що в неї немає жодного спогаду про це), її переконали, що помирають лише старі люди, але цілий тиждень вона набридала дорослим розмовами про те, як не хоче старішати, і часто запитувала своїх батьків, чи старі вони. Але після смерті батька Бетті усвідомила правду про неминучість своєї власної смерті. Вона пригадала, коли саме це сталося.

— Протягом кількох днів після похорону я все ще не ходила до школи. Учителька сказала, що я можу повернутися, коли буду готова. Я могла б піти і раніше, але думала, що не варто повертатися так швидко. Я переймалася через те, що люди подумають, ніби я мало сумую. Я гуляла полями поза будинком. Було холодно — я бачила пару від свого дихання, мені було важко ходити по брилах землі, адже борозни від плуга були замерзлими. Я думала про те, що мій батько лежав десь там унизу і як же холодно йому мало бути, аж раптом почула голос, який високо наді мною промовив: «Ти наступна!»

Бетті зробила паузу і подивилася на мене.

— Ви вважаєте, що я божевільна?

— Ні, я казав вам раніше, що ви не схожі на божевільну.

Вона засміялася.

— Я нікому не розповідала цю історію. Фактично я забула її і не згадувала жодного разу аж до цієї миті.

— Мені приємно, що ви хочете мені довіритися. Це дуже важливо. Розкажіть мені більше про те, як бути «наступною».

— Це так, ніби поруч уже немає батька, щоб захистити мене. Так, ніби раніше він стояв між мною й могилою та не давав мені туди впасти. Без нього я була наступною в черзі. — Бетті вся зіщулилася й тремтіла. — Чи можете ви повірити, що я досі відчуваю страх, коли думаю про це?

— А ваша мати? Де була вона?

— Як я й казала, десь далеко на задньому плані. Вона готувала їжу, годувала мене — мама це дійсно вміла, — але вона була слабкою, а я була єдиною, хто мав її захищати. Чи можете ви уявити техасця, який не вміє водити машину? Я почала їздити за кермом у дванадцять, коли захворів батько, бо моя мати боялася вчитися.

— Отож, не було нікого, хто міг би вас захистити?

— Саме тоді мені й почали снитися кошмари. Той сон про свічку — напевно, я бачила його разів зо двадцять.

— Той сон змушує мене замислитися про те, що ви казали раніше, а саме про страх схуднути, адже для вас залишатися повною означало не померти від раку, як ваш батько. Товста свічка горить довше.

— Можливо, але це звучить якось надумано.

Я гадаю, що яскравим прикладом неефективності психотерапевта, навіть дуже хорошого, є випадки, коли він одразу кидається інтерпретувати замість пацієнта. Пацієнти, як і будь-хто, отримують більше користі, коли усвідомлюють істину самі.

Бетті вела далі:

— І приблизно того року в мене з’явилась думка, що я, імовірно, помру до тридцяти років. Знаєте, я гадаю, що все ще вірю в це.

Ці дискусії підривали її заперечення смерті. Бетті почала відчувати небезпеку. Вона завжди очікувала травмування — коли водила машину, їздила на велосипеді, переходила дорогу. Її дуже непокоїла непередбачуваність смерті.

— Це може трапитися будь-якої миті, — казала вона, — коли я найменше цього очікую.

Роками її батько складав гроші і планував сімейну поїздку до Європи. Його пухлину виявили незадовго до їхнього від’їзду. Вона, я, хто завгодно можемо померти будь-якої миті. Як інші приймають, як я приймаю цю думку?

Я намагався цілковито бути «присутнім» поряд із Бетті і відповідати на всі її запитання. Я розповів їй про власний страх смерті й сказав, що, незважаючи на той факт, що смерті не уникнути, можна змінити ставлення до неї. Спираючись на особистий та професійний досвід, я дійшов певного висновку: страх перед смертю завжди більший у того, хто відчуває, що не живе повним життям. Хороша формула, яка дійсно працює: чим менш цікаве твоє життя, чим менше можливостей ти реалізуєш, тим більший твій страх перед смертю.

Я зробив припущення, що, коли Бетті почне жити повним життям, її страх зменшиться — зменшиться, але не зникне зовсім. (Ми всі тією чи іншою мірою боїмося смерті. Це ціна, яку ми платимо за можливість самоусвідомлення.)

Раніше Бетті розізлилася б на мене за те, що я змушую її думати про огидні речі: «Навіщо думати про смерть? Ми нічого не можемо вдіяти із цим!» Я намагався допомогти їй зрозуміти, як ідея смерті може врятувати, незважаючи на той факт, що смерть руйнує нас. Іншими словами, наше усвідомлення смерті може відкрити перед нами нові перспективи життя і спонукати переосмислити наші пріоритети. Карлос засвоїв цей урок: саме це він мав на увазі, коли говорив на смертному ложі про своє врятоване життя.

Мені здавалося, що важливий урок, який Бетті має засвоїти, — це те, що життя варто проживати просто зараз, його не можна відкладати на невизначений час. Нескладно було показати їй, як вона уникає свого життя: її небажання спілкуватися (бо вона боялася розлук); її переїдання та надмірна вага, які стали причиною того, що вона позбавила себе цікавих епізодів у житті, її уникання теперішнього моменту й занурення в минуле чи перехід до майбутнього. Також її легко було переконати, що саме їй під силу змінити цю формулу — по суті вона вже почала змінюватися: зважаючи на те, як спілкувалася зі мною під час кожного сеансу!

Я заохочував її аналізувати своє горе; я хотів, щоб вона дослідила й описала мені кожну його грань. Знову й знову я ставив їй ті самі запитання: «За ким, за чим ви сумуєте?»

Бетті відповідала: «Я думаю, що я сумую за коханням. Мій тато був єдиним чоловіком, котрий коли-небудь тримав мене за руку. Він був єдиним чоловіком, єдиною людиною, яка казала, що любить мене. Я не впевнена, що колись у мене буде кохання».

Я знав, що ми заходили на територію, куди раніше я б не наважився зайти. Важко було повірити, що менше ніж рік тому я не міг навіть дивитись на Бетті. Сьогодні я відчував до неї ніжність. Я напружився, щоб сказати щось хороше у відповідь, але все одно це було менше, ніж я волів зробити для неї.

— Бетті, шанс бути коханою випадає більше ніж раз у житті, це не фатум. Ви можете впливати на це самі — більше, ніж ви думаєте. Зараз ваші шанси набагато вищі, ніж кілька місяців тому. У вас кращий вигляд, ви краще ставитеся до людей, ви зараз набагато досяжніша.

Бетті все частіше та відвертіше говорила про своє позитивне ставлення до мене та ділилася своїми мріями, у яких вона ставала психотерапевтом чи психологом і ми працювали разом над якимось спільним дослідницьким проектом. Бажання, щоб я був їй за батька, відкрило нам одну визначальну рису її горя, яка завжди приносила Бетті багато страждань. Крім любові до батька, вона також мала до нього й негативні почуття: вона соромилася його, його зовнішності (він був страшенно гладким), відсутності амбіцій та неосвіченості, його байдужості до гарних манер. Розповівши це, вона не витримала й розплакалася. Їй було дуже важко про це говорити, оскільки Бетті відчувала сором через те, що соромилася власного батька.

Поки я міркував, що відповісти, я пригадав слова, які сказала мені мій перший психоаналітик Олів Сміт тридцять років тому. (Я пам’ятаю їх дуже добре, оскільки це була зовсім не особиста, але найбільш помічна річ, яку вона видала за всі наші шістсот сеансів з нею.) Мене трусило, коли я розповідав про деякі жахливі почуття до своєї матері, і Олів Сміт нахилилась до мене й делікатно промовила: «Так ми вже створені».

Я зберіг у пам’яті ці слова і зараз, тридцять років потому, передавав цей дар, повторивши їх Бетті. Минули десятиліття, відколи я вперше їх почув, але вони не втратили своєї чудодійної сили: вона глибоко видихнула, заспокоїлася й сіла в крісло. Я додав, що знаю із власного досвіду, як це важко для високоосвіченої людини — асоціювати себе з неосвіченими батьками-робітниками.

Півторарічна робота Бетті в Каліфорнії добігала завершення. Бетті не хотіла припиняти терапію і попросила свою компанію продовжити її контракт. Коли це не вдалося зробити, вона навіть хотіла знайти іншу роботу в Каліфорнії, щоб залишитися тут, але врешті вирішила повернутися до Нью-Йорка.

Час зупинитися — посеред пропрацювання важливих проблем і саме тоді, коли Бетті все ще стояла перед перепоною у сто п’ятдесят фунтів! Спочатку я подумав, що зараз для цього найбільш недоречна мить. Проте, зваживши все іншим разом, я усвідомив, що Бетті може загрузнути в терапії, якщо час не буде обмежений. У психотерапії існує давня традиція звертатися до праць Карла Роджерса[15] та Отто Ранка, які доводили, що встановлення заздалегідь дати закінчення курсу часто підвищує ефективність терапії. Якби Бетті знала тоді, що період її лікування необмежений, їй потрібно було б набагато більше часу, щоб вирішити для себе, що робити, і розпочати худнути.

Крім того, було зовсім не зрозуміло, чи могли ми піти далі. Протягом останніх місяців терапії здавалося, що Бетті була більше зацікавлена в розв’язанні проблем, які ми вже відкрили, ніж у виявленні нових. Коли я запропонував їй продовжити терапію в Нью-Йорку і назвав ім’я гарного лікаря, вона ухилилася від цієї пропозиції, зазначивши, що не впевнена, чи взагалі буде й надалі відвідувати психотерапевта. На її думку, їй було вже досить.

Також були інші ознаки того, що Бетті не просунеться далі. Незважаючи на переїдання, вона тепер не сиділа на дієті. Ми погодилися зосередитись на її новій вазі у сто шістдесят фунтів і підтримувати її на такому рівні. А ще Бетті оновила весь свій гардероб.

Їй наснився сон, який відображав цей момент у терапії:

Уві сні я бачила, що малярі збираються пофарбувати мій будинок ззовні. Через кілька секунд вони були вже повсюди навколо будинку. Біля кожного вікна сидів чоловік з пульверизатором. Я нашвидку одягнулася й спробувала зупинити їх. Вони фарбували все підряд. Десь із-під підлоги почали здиматися клуби диму й заповнювати будинок. Я побачила маляра з панчохою на обличчі, який розпорошував фарбу всередині дому. Я сказала йому, що я просила пофарбувати лише фасад. А він відповів, що в нього є наказ фарбувати скрізь — і всередині, і ззовні. «Що це за дим?» — запитала я. Він сказав, що це бактерії, і додав, що на кухні в мене взагалі розсадник смертельних мікробів. Я злякалася і повторювала знову й знову: «Я тільки хотіла, щоб ви пофарбували ззовні».

На початку терапії Бетті справді хотіла лише трохи «підправити зовнішній вигляд будинку», але сталося так, що вона зробила повну реконструкцію інтер’єру. Більше того, маляр-психотерапевт розпорошив повсюди всередині будинку смерть — смерть її батька, її власну смерть. Зараз вона вважала, що зайшла надто далеко; настав час зупинитися.

З наближенням до нашого останнього заняття я відчув значне полегшення й пожвавлення — ніби звільнився від чогось. Одна з аксіом психотерапії — якщо люди мають якісь почуття один до одного, то їх завжди потрібно висловлювати, вербально чи невербально. Наскільки я пам’ятаю, я навчав своїх студентів, що, коли людина (пацієнт або ж психотерапевт) щось приховує, тоді лікування не буде мати ніякого ефекту.

Я починав терапію із сильними негативними почуттями до Бетті — почуттями, які ніколи не обговорював з нею і про які вона не здогадувалася. Як би там не було, поза сумнівом, ми обговорили більшість важливих проблем. Очевидно, що терапія мала успіх. Чи довів я хибність мого правила? А можливо, у психотерапії просто не було «абсолютних правил»?

Я не переживав, що в неї знову з’являться колишні симптоми. По-перше, наприкінці курсу більшість пацієнтів тимчасово регресують. (Це абсолютне твердження.) По-друге, проблеми ніколи не вирішуються один раз і назавжди. Натомість психотерапевт і пацієнт повертаються до терапії знову й знову для того, щоб упорядкувати та поновити те, що вже було зроблено, отож насправді психотерапія часто дублює «циклотерапію».

Я спробував поговорити з Бетті про відчай та переконання, що, як тільки вона покине мене, вся наша робота зійде нанівець. Я нагадав їй, що збільшення її ваги зупинилося не через мене чи через якісь зовнішні об’єкти, а тому, що вона сама цього бажала, це було її частиною, яку вона хотіла забрати з собою. Якщо, наприклад, вона могла довіритися і розповісти про себе мені більше, ніж комусь іншому, то це було її рішення, яке означало, що в майбутньому вона зможе зробити це знову. Щоб здаватися більш переконливим, на нашому останньому занятті я спробував використати власний приклад.

— Бетті, я відчуваю те саме. Я буду сумувати за нашими зустрічами. Але ви мене також змінили…

Вона сиділа й плакала без упину, не підводячи очей, але, коли почула мої слова, перестала схлипувати і подивилася на мене з надією.

— І, навіть незважаючи на те, що ми з вами ніколи не зустрінемося, я буду пам’ятати про цю зміну.

— Яку зміну?

— Ну, я вже казав вам, що в мене не було багато досвіду з… проблемою зайвої ваги…

Я помітив, що Бетті опустила очі від розчарування, і мовчки вилаяв себе за те, що я такий байдужий з нею.

— Я маю на увазі те, що не працював раніше з огрядними пацієнтами і тепер краще зрозумів проблему… — Подивився на неї і зрозумів, що вона відчула ще більше розчарування. — Я хочу сказати, що моє ставлення до проблеми зайвої ваги змінилося. Коли ми починали, мені особисто не подобалися гладкі люди…

Бетті перервала мене сварливим тоном:

— Агов! Докторе! Не применшуйте! Ви кажете «не подобалися», а протягом перших шести місяців насилу могли дивитися на мене? Ось чому цілих півтора роки ви ніколи — жодного разу — не торкалися мене? Навіть не потискували руки!

Моє серце впало. О Боже, вона мала рацію! Я дійсно ніколи її не торкався. Я просто не звернув на це уваги. І думаю, що часто навіть не дивився на неї. Я не здогадувався, що вона це помічає!

Я пробурмотів, затинаючись:

— Знаєте, психотерапевти зазвичай не торкаються своїх…

— Дозвольте вас перервати, поки ви не забрехалися ще більше. — Здавалося, що Бетті розважали мої нервові корчі. — Я вам підкажу. Пам’ятаєте, я була в тій самій групі, що й Карлос, і ми часто розмовляли після заняття про вас.

Упс, я зрозумів, що втрапив у халепу. Я не передбачив цього. Карлос із його невиліковним раком був такий самотній і вимушений триматися осторонь від людей, що я вирішив підтримати його і кілька разів дозволив собі торкання. Я потискав його руку перед початком та після закінчення кожного заняття і зазвичай клав руку йому на плече, коли він виходив з кабінету. Одного разу, коли він дізнався про поширення раку в його мозок, я міцно обіймав його, поки він плакав.

Я не знав, що сказати. Я не міг пояснити Бетті, що Карлос був особливим випадком і справді потребував цього. Боже мій, вона також цього потребувала… Я почервонів від сорому. Я зрозумів, що в мене не було іншого вибору, як відверто зізнатися.

— Так, зізнаюся, ви вказуєте на один з моїх недоліків! Це правда — чи правильніше сказати, було правдою — на перших заняттях, коли ми почали з вами працювати, мене відштовхнув ваш зовнішній вигляд.

— Я знаю. Я знаю. Мене не можна було назвати вишуканою.

— А тепер скажіть мені, Бетті, коли ви вже це знаєте: розуміючи, що я не дивлюся на вас чи відчуваю поряд з вами дискомфорт, чому ви й далі ходили до мене? Чому ви не припинили наші заняття і не знайшли собі іншого психотерапевта? Довкола повно лікарів. (Щоб якось вийти із цього складного становища, я не міг придумати нічого ліпшого, ніж поставити їй запитання.)

— Ну, я можу назвати принаймні дві причини. По-перше, я до цього звикла. Я не очікувала нічого більшого. Усі ставляться до мене подібним чином. Людям не подобається, як я виглядаю. Ніхто ніколи не торкається мене. Ось чому я була здивована, пригадуєте, коли перукар зробив мені масаж голови. І, хоча ви не дивилися на мене, мені здавалося, що вам було цікаво почути, що я скажу — ні, ні, це не правда — вам було цікаво, що я могла б сказати, якби припинила бути такою «веселою». Насправді це дуже допомагало. І крім того, ви не засинали під час сеансу. Це було краще, ніж із доктором Фарбером.

— Ви сказали, що було дві причини.

— Друга причина — я не могла зрозуміти, що ви відчуваєте. Ви і я дуже схожі — в одному принаймні. Пам’ятаєте, коли ви змушували мене піти в групу анонімних любителів поїсти? Зустрітися з іншими товстими людьми — можливо, завести друзів, сходити на побачення?

— Так, пам’ятаю. Ви казали, що ненавидите групи.

— Це правда. Я просто-таки ненавиджу групи. Але це ще не все. Справжня причина — це те, що я терпіти не можу гладких людей. Мене від них верне. І я не хочу, щоб мене з ними бачили. Як я могла докоряти вам за це?

Ми обоє сиділи приголомшені, коли годинник показав, що час завершувати. Ця розмова так мене захопила, що я не хотів прощатися. Я не хотів припиняти бачитися з Бетті. Я хотів і далі з нею спілкуватися, хотів знати, як їй ведеться.

Ми підвелися, щоб попрощатися, і я запропонував їй мою руку, обидві мої руки.

— О, ні! Ні! Мені потрібні обійми! Обійміть мене! Це єдиний спосіб для вас реабілітуватися.

Коли ми обнялися, я здивувався, що зміг охопити її руками.