Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта

— Я ніщо. Сміття. Покидьок. Нічого не варта. Моє місце тільки на смітнику за околицею міста. О Боже, хочу померти! Бути мертвою! Спочатку розплющеною на автостоянці біля «Сейфвей»[35], а потім змитою з пожежного шланга. Нічого не залишиться. Нічого. Не залишиться навіть слів, написаних крейдою на тротуарі: «Була така собі людина, яку звали Мардж Вайт».

Один з багатьох нічних дзвінків Мардж! Боже, як я ненавидів ці дзвінки! Це не було вторгненням у моє життя: я знав, що такі дзвінки можуть бути — це частина моєї роботи. Рік тому, коли я погодився лікувати Мардж, я знав, що такі дзвінки обов’язково будуть: як тільки я її побачив, то зрозумів, що на мене чекає далі. Мені не потрібні були якісь надзвичайні навички, щоб розпізнати ознаки глибокої депресії. Її понурена голова та згорблені плечі казали: «Депресія»; її розширені зіниці, метляння руками та ногами промовляли: «Тривога». Усе, що я про неї знав, — багаторазові спроби самогубства, розлади харчування, зґвалтування в ранньому віці власним батьком, епізодичні психотичні думки, двадцять три роки терапії — усе кричало: «На межі!», і це поселило страх у серці немолодого психотерапевта, який прагнув комфорту і не шукав проблем на свою голову.

Вона розповіла мені, що їй тридцять п’ять років, вона працює техніком-лаборантом; вона лікувалася протягом десяти років в одного психотерапевта, який нещодавно переїхав до іншого міста; вона дуже самотня і рано чи пізно — це лише питання часу — вчинить самогубство.

Вона без упину курила під час сеансу, часто роблячи всього дві чи три затяжки і зі злістю загашуючи сигарету, а за кілька хвилин уже закурювала нову. Вона не могла висидіти все заняття на одному місці і періодично вставала з крісла й сідала знову. Певний час вона сиділа на підлозі в протилежному кутку мого кабінету, скрутившись, як карикатурний герой Фейфера[36].

Моїм першим бажанням було послати її до біса чи ще кудись подалі і більше ніколи не бачити знову. Можна вигадати якесь виправдання, будь-яке: мій розклад ущерть заповнений; я збираюся їхати за кордон на кілька років; планую повністю присвятити себе науковим дослідженням. Але незабаром я почув свій голос, який запропонував їй прийти ще раз.

Можливо, я був заінтригований її красою: чорне, як смола, волосся обрамлювало її прекрасне бліде обличчя з досконалими рисами. Можливо, це було почуття обов’язку, що належало ролі педагога? Нещодавно я запитував себе, чи можу навчати студентів психотерапії і в той самий час відмовлятися лікувати складних пацієнтів. Гадаю, що я погодився взяти Мардж із багатьох причин, але найбільше я схилявся до думки, що це був сором, сором за те, що хотів жити легким життям, що уникав тих пацієнтів, які більше всього мене потребували.

Я дивився на неї і розумів, що саме так виглядає відчай. Я прогнозував, що її стан буде погіршуватися, й очікував, як за одною кризою одразу йтиме інша. Я думав, що одного дня мені все одно доведеться госпіталізувати її. Дякуючи Богу, я уникнув цього — нічних зустрічей з персоналом психлікарні, оформлення документів, публічного визнання своєї невдачі, довгої та виснажливої дороги до лікарні щодня. Як багато часу на це потрібно!

Ні, справа була не в тому, що вона безцеремонно втручалася в моє життя чи мені було незручно, ні — я ненавидів те, як ми говорили. По-перше, Мардж затиналася на кожному слові. Вона завжди так говорила, коли була чимось збентежена, — починала заїкатися, і в неї сіпалось обличчя. Її прекрасне обличчя спотворювалося гримасами та спазмами. На неї було страшно дивитися. Коли Мардж була спокійна, ми обговорювали її лицьові спазми і вирішили, що вони були своєрідною спробою зробити саму себе потворною. Явний захист проти сексуальності, вони починалися лише тоді, коли жінка відчувала якусь загрозу для себе чи боялася сексуальної наруги. Та що там, навіть розмови на такі теми її дратували — це було все одно що червона шмата для розлюченого бика: почутого слова секс було достатньо, щоб викликати в неї спазми.

Її заїкуватість завжди виводила мене з себе. Я знав, що вона страждала, але мені все одно доводилося стримуватись, щоб не вигукнути: «Ну ж бо, Мардж! Продовжуйте! Що там далі?»

Але найгіршим було те, що я не відчував себе достатньо компетентним і не міг нічого вдіяти з тими дзвінками. Вона влаштовувала мені справжнє випробування, і я завжди виявлявся непідготовленим. Напевно, за останній рік я отримав десь зо двадцять дзвінків від неї, і жодного разу не допоміг їй, не зробив того, що вона хотіла.

Того вечора проблема була в тому, що вона побачила статтю про мою дружину в «Стенфорд Дейлі»[37]. Після десяти років роботи моя дружина залишала посаду адміністратора Стенфордського центру досліджень проблем жінок, і студентська газета присвятила їй цілу статтю, де аж надто її вихваляла. Що ще гірше, тоді ж Мардж відвідала показову лекцію, яку проводила надзвичайно красномовна і приваблива молода жінка-філософ.

За час своєї практики я зустрічав усього кілька людей, які б так ненавиділи себе, як Мардж. Ці почуття ніколи не зникали, але траплялися моменти, коли вони відходили на задній план, чекаючи слушного часу, щоб повернутися. Та не було гіршого моменту, ніж публічно визнаний успіх іншої жінки того самого віку: тоді самоненависть Мардж захльостувала її, і вона починала ще серйозніше, ніж зазвичай, думати про самогубство.

Я намагався знайти належні слова.

— Мардж, чому ви так чините із собою? Ви говорите про те, що нічого не зробили, нічого не досягли, що не заслуговуєте на існування, але ми обоє знаємо, що ці думки — лише стан вашої свідомості. Вони не мають нічого спільного з реальністю! Пам’ятаєте, як чудово ви почувалися два тижні тому? Нічого ж не змінилося в світі від того часу. Ви достоту та ж сама людина, якою були й тоді!

Я був на правильному шляху. Я привернув її увагу. Я зрозумів, що вона мене слухає, і вів далі:

— Порівняння себе з іншими є дуже невдалою ідеєю і частіше за все веде до самознищення. Послухайте мене, зробіть перерву. Не порівнюйте себе з професором Г., яка є найкращим оратором у цілому університеті. Не порівнюйте себе з моєю дружиною у той єдиний у її житті день, коли їй вшановують на шпальтах газети. Завжди просто, якщо ви хочете помучити себе, знайти когось, хто буде кращим порівняно з вами. Я знаю це відчуття, я колись чинив так само.

А чом би просто одного разу не обрати когось, хто не має того, що є у вас? Ви завжди ставитеся до інших зі співчуттям. Подумайте про вашу добровільну допомогу безхатькам. Ви чомусь не вважаєте це хорошою рисою. Порівняйте себе із кимось, хто не допомагає іншим. Чому б не порівняти себе, скажімо, із конкретною бездомною людиною, якій ви допомогли? Б’юся об заклад, вони порівнюють себе із вами, і це порівняння не на їхню користь.

Вона перервала розмову, і клацання в телефонній трубці підтвердило мою думку, яку я встиг усвідомити цієї миті: я припустився колосальної помилки. Я доволі добре знав Мардж, щоб точно визначити, як вона сприйме мій промах: вона скаже, що я висловив свої справжні почуття і вважаю, що вона безнадійна, що єдина людина, у порівнянні з якою вона виграє, — це безталанний безхатько.

Вона не відмовилась від цієї можливості і, прийшовши на чергове заняття — на щастя, воно було вже наступного ранку, — заповзялася висловлювати ці почуття. А потім продовжила байдужим низьким голосом розповідати мені «справжні факти» про себе.

— Мені тридцять п’ять років. Усе своє життя я страждаю на психічну хворобу. Я відвідую психотерапевтів з дванадцяти років і не можу вже кроку ступити без них. Мені належить приймати ліки все своє життя. Найбільше, на що я можу сподіватися, це не потрапити до психлікарні. Мене ніколи не кохали. Я ніколи не буду мати дітей. У мене ніколи не було довготривалих стосунків із чоловіком, і зараз я навіть не маю надії, що колись вони в мене будуть. Я не вмію заводити друзів. Ніхто мені не телефонує на день народження. Мій батько, який чіплявся до мене, коли я була дитиною, помер. Моя мати — божевільна озлоблена жінка, і я з кожним днем стаю все більше схожою на неї. Мій брат майже все своє життя провів у психлікарні. Мене не можна назвати обдарованою, я навіть не маю якихось особливих здібностей. Я завжди буду виконувати лише чорну роботу. Я завжди буду бідною та буду витрачати більшу частину своєї зарплати на психіатричну допомогу.

Вона зробила паузу. Я подумав, що вона завершила, але це було важко зрозуміти, оскільки вона поводилася, наче привид, — з моторошним спокоєм, коли в ній не рухалося нічого, окрім її вуст, — ні руки, ні очі, ні щоки, не було навіть ніяких ознак дихання.

Раптом вона почала говорити знову, ніби іграшка з механічною накруткою, яка робить ще один порух після того, як завод закінчується:

— Ви радите мені бути терплячою. Ви кажете мені, що я не готова — не готова припинити терапію, не готова вийти заміж, не готова всиновити дитину, не готова кинути курити. Я все ще чекаю. Я прочекала все своє життя. Зараз занадто пізно, занадто пізно, щоб жити.

Я сидів незворушний і не звертав уваги на те, як вона перераховувала свої проблеми. Але якоїсь миті мені стало соромно за те, що я такий безсердечний. Та це була не байдужість. Я вже чув це раніше і пам’ятаю, як почав непокоїтися, коли почув це вперше. Тоді я був вражений її переживаннями й горем і перетворився на те, що Хемінгуей[38] називав «зашмарканим єврейським психотерапевтом».

А гіршим, набагато гіршим було те (і це важко визнати), що я погоджувався з нею. Вона розповіла свою «справжню історію» так жалісно та переконливо, що я цілком їй повірив. Вона була тяжко травмована. Можливо, вона ніколи не вийде заміж. Вона була надзвичайно непристосованою. Вона дійсно не здатна зближатися з людьми. Вона, вочевидь, буде потребувати терапії ще багато-багато років, можливо, навіть завжди. Мене так вразив її відчай та песимізм, я так легко відчув глибину її почуттів, що усвідомив привабливість самогубства. І ледь зумів знайти слова, щоб заспокоїти її.

Мені знадобився цілий тиждень, аж до наступного заняття, щоб я усвідомив, що цей довгий та сумний перелік був пропагандою, породженою депресією. Так, це промовляла її депресія, і я був дурнем, що піддався на це. Лишень послухайте всі ці перекручення, зверніть увагу на те, чого вона не сказала. Вона була дуже розумна, креативна, приваблива жінка (коли не кривлялась). Кожного разу я з нетерпінням чекав на нашу зустріч, хотів просто посидіти коло неї. Я поважав те, як вона, попри свої страждання, завжди допомагала іншим і виконувала свій обов’язок служіння людям.

Отож зараз, почувши цей перелік знову, я замислився, як вивести її з такого психічного стану. У минулому в неї вже ставалися напади тяжкої депресії, яка могла тривати кілька тижнів. Я знав, що можу їй допомогти зменшити цей страшний біль лише за умови, що буду діяти негайно.

— Це промовляє ваша депресія, Мардж, не ви. Згадайте, що кожного разу, коли у вас стаються нервові зриви, вам вдається опанувати себе. Є одна важлива, можливо, навіть єдина річ, яку вам потрібно знати: усе колись закінчується.

Я підійшов до столу, відкрив теку з її документами і прочитав уголос уривки з листа, який вона написала лише три тижні тому, коли почувалася веселою та сповненою надій:

«…Це був фантастичний день. Ми з Джейн прогулювалися по Телеграф-авеню. Ми приміряли вечірні сукні сорокових років у магазинах вінтажного одягу. Я ще знайшла там старі записи Кей Старр[39]. Ми перейшли на інший бік мосту Золота Брама та перекусили у «Грінз»[40]. Отож, життя в Сан-Франциско все-таки існує. Я подумала, що розповідаю вам погані новини і тепер мені слід поділитися чимось приємним. Побачимося в четвер».

Хоча у відчинене вікно повівав теплий весняний вітерець, у моєму офісі була справжня зима. Обличчя Мардж була заморожене. Вона дивилася на стіну і, здавалося, зовсім не чула мене. Її відповідь була холодною й байдужою:

— Ви думаєте, що я ніщо. Пригадайте свій коментар — ви попросили мене порівняти себе з безхатьками. Ось чого я варта, на вашу думку.

— Мардж, пробачте мені. Я погано вмію давати консультації по телефону. Це була невдала спроба, як на мене. Але, повірте, мої наміри були чистими, я просто хотів допомогти. Щойно я промовив це, як зрозумів свою помилку.

Здалося, що це допомогло. Я почув, як вона зробила видих. Вона розслабила свої напружені плечі, пом’якшила вираз обличчя і повернула голову до мене.

Я був за крок від своєї мети.

— Мардж, ми з вами й до цього стикалися з кризами, були часи, коли ви почувалися так само жахливо, як і зараз. Що ж допомагало вам раніше? Я пам’ятаю часи, коли ви виходили з офісу, почуваючись набагато краще порівняно з тим, якою ви заходили. Що ж змінилося? Що ви зробили? Що я зробив? Давайте з’ясуємо це разом.

Спочатку Мардж не могла відповісти на це запитання, але виявила інтерес. Ну що ж, усе більше ознак розморожування: вона так крутнула шиєю, що та аж хруснула, і її довге чорне волосся перекинулося на один бік, а потім вона провела по ньому рукою. Я ще кілька разів напосідав на неї з тим самим запитанням, і нарешті ми почали спільно аналізувати цю проблему.

Вона розповіла, як це було важливо для неї, щоб її вислухали, та що в неї не було нікого, крім мене, і вона ніде, окрім мого кабінету, не могла розказати про свій біль. Вона також знала, що наше ретельне вивчення подій, які прискорювали депресію, допомагало.

Незабаром ми почали обговорювати одну по одній усі тривожні події, які сталися з нею за тиждень. На додачу до тих неприємних ситуацій, які вона згадала по телефону, були й інші. Наприклад, на засіданні університетської лабораторії, де вона працювала, академічний персонал демонстративно ігнорував її. Я поспівчував їй і сказав, що чув від багатьох інших людей, і від своєї дружини теж, скарги на таке саме зневажливе ставлення. Я наголосив, що моя дружина була вкрай роздратована такою тенденцією у Стенфордському університеті: працівникам, що не входили до викладацького складу, там не надавали жодних привілеїв і не цінували їх.

Мардж повернулася до теми своїх невдач та числених досягнень свого боса, якому щойно виповнилося лише тридцять.

«Чому ми, — думав я про себе, — зациклилися на цих невдалих порівняннях? Адже це якесь самокатування, таке ж болюче, як полірувати хворий зуб».

Я сказав їй, що так само порівнюю себе з іншими, і часто це порівняння не на мою користь. (Я не заглиблювався у подробиці, хоча, можливо, і треба було б. Це б засвідчило моє ставлення до неї, як до рівної.)

Я вдався до метафори термостата, що регулює самооцінку. Її «прилад» не працював: він перебував дуже близько до поверхні тіла. Він не те що не забезпечував стабільність її самооцінки, а страшенно коливався під впливом зовнішніх чинників. Сталося щось хороше — і в неї був чудовий настрій, десь хтось її трохи покритикував — і вона засмучувалася на кілька днів. Це все одно що обігрівати будинок однією грубкою, яка до всього розташована біля вікна.

Наприкінці заняття їй не треба було казати, чи краще вона почувається: я міг це легко зрозуміти з того, як вона дихала, посміхалася чи йшла до дверей кабінету.

Так, дійсно, були певні зрушення. У неї був чудовий тиждень, і я не отримав жодного тривожного дзвінка. Коли я побачив її наступного разу, вона здалася сповненою ентузіазму. Я завжди вірив, що дуже важливо з’ясувати, що тебе тішить, і так само важливо визначити, що тебе засмучує. Отож, я запитав, що так на неї вплинуло.

— Не знаю як, — мовила Мардж, — але наше останнє заняття поставило все на свої місця. Це і для мене така ж дивина. Зовсім за короткий час я позбулася цього гніту. Я справді рада, що в мене такий психотерапевт.

Я був зачарований її щирим компліментом, але в той же час і збентежений двома речами: незрозумілим «не знаю як» і тим, що вона уявляє мене чарівником. Поки Мардж мислитиме такими категоріями, їй не стане краще, тому що джерелом допомоги має стати вона сама. Моє завдання як психотерапевта (на відміну від батьківської ролі) — відсторонитися, щоб допомогти пацієнту самому стати для себе і матір’ю, і батьком. Я не хотів, щоб їй стало просто краще. Я хотів, щоб вона взяла на себе відповідальність за свій стан. Я хотів, щоб вона чітко усвідомлювала, як відбувається процес її одужання, і могла на нього самостійно впливати. Ось чому я не дуже зрадів, коли почув «не знаю як», і зрозумів, що ми мусимо це проаналізувати.

— Що точно допомогло вам, — запитав я, — на нашому останньому занятті? Якої миті ви почали себе краще почувати? Давайте з’ясуємо це разом.

— Ну, по-перше, коли ви визнали, що дали маху з безхатьком. Я могла б це якось використати, щоб покарати вас, — насправді я знаю, що робила так з іншими психіатрами. Але коли ви сказали, що не мали якихось прихованих намірів, і зізналися, що повелися грубо, я зрозуміла, що не можу на вас гніватися.

— Ну що ж, здається, моє зауваження дозволило вам зберегти зв’язок зі мною. Наскільки я вас знаю, коли ви перебуваєте в стані глибокої депресії, ви розриваєте будь-які зв’язки і почуваєтеся дуже самотньою. Але в цьому криється важливий висновок — слід зберігати свій зв’язок з людьми.

Я запитав, що ще допомогло їй і що важливе сталося під час того заняття.

— Головне, що змусило мене змінити своє світобачення, це момент цілковитої тиші — коли ви сказали мені, що ваша дружина мала ті ж самі проблеми на роботі, що і я. Я така огидна та нікчемна, а ваша дружина така надзвичайна, що нас навіть не можна згадувати поряд. Сказавши мені, що і вона і я мали однакові проблеми, ви показали, що поважаєте мене.

Я збирався був протестувати, наполягати на тому, що я завжди її поважав, але вона перервала мене:

— Я знаю, знаю: ви часто казали мені, що ви мене поважаєте, але це були лише слова. Насправді я вам ніколи не вірила. Цього разу все було інакше, ви довели це без слів.

Я був вражений тим, що сказала Мардж. Вона торкнулася дуже важливої проблеми. Пояснити, довести щось «без слів» — ось що насправді мало значення. Важливим було те, що я зробив, а не те, що я сказав. Для пацієнтки був важливий сам вчинок. Я просто поділився думками про свою дружину, а для Мардж це було те ж саме, ніби я зробив їй подарунок. Лікує дія, а не слово!

Мене так зацікавила ця ідея, що я ледве міг дочекатися, поки закінчиться наше заняття. Я хотів глибше це обміркувати. Однак належало приділити більше уваги Мардж. Вона має сказати мені ще дещо важливе.

— Також дуже корисними були ваші розпитування про те, що допомагало мені в минулому. Ви покладали всю відповідальність на мене, робили мене головною на нашому занятті. Це було приємно. Зазвичай я мовчки хандрю кілька тижнів, а ви змусили мене за лічені хвилини зрозуміти, що відбувається. Насправді одне-єдине запитання: «Що допомагало вам у минулому?» — було дуже важливим, оскільки воно переконало мене, що я сама якось можу змінити свій стан. Ще допомогло те, що ви поводилися професійно, дозволивши мені відповідати на запитання, відповіді на які ви вже знали. Мені сподобалося, коли ви зізналися, що нічого не знаєте, а потім ми аналізували все разом.

Музика для моїх вух! Як же приємно це чути! За роки роботи з Мардж я зрозумів, що існує лише одне правило, яке спрацьовує з нею: до неї слід ставитися як до рівні. Я намагався не розглядати її як об’єкт досліджень, не жаліти її та не робити нічого такого, що створило б прірву непорозуміння між нами. Я дотримувався цього правила і був дуже задоволений, коли вона сказала, що це їй дійсно допомогло.

Процес психіатричного лікування сповнений безлічі невідповідностей. Коли одна людина, психотерапевт, «лікує» іншу, пацієнта, це означає, що від самого початку лікування це пара, двоє людей, які формують тимчасовий альянс, але вони не рівні чи повноцінні союзники: один з них перебуває в стані депресії і часто загнаний у глухий кут, у той час як від іншого очікується, що він буде використовувати свої фахові навички і розплутає клубок проблем, які спричиняють цей стан. Більше того, пацієнт платить за те, що лікар його лікує. Саме слово «лікувати» вже передбачає нерівність.

Але інколи заради лікування психотерапевт може приховувати свою роль і поводитися з пацієнтом так, ніби вони рівні.

Одначе, коли під час лікування Мардж я ставився до неї як до рівної, чи було це лише вдаванням для неї (та й для мене самого), грою в те, що ми рівні? Можливо, того разу терапію більш правильно назвати не вдаванням, а сприйняттям пацієнта як дорослого. Це може виглядати як дріб’язковість чи буквоїдство, але щось таке сталося під час курсу лікування Мардж, що змусило мене з’ясувати для себе, як я хочу ставитися до неї і, коли вже на те пішло, до будь-якого іншого пацієнта.

За три тижні після мого відкриття про важливість терапевтичної дії сталася надзвичайна подія. Я займався з Мардж, і вже минула приблизно половина сеансу. У неї був поганий тиждень, і вона розповідала мені все в подробицях. Того разу вона здавалася дуже флегматичною, та й її вигляд був не найкращим: перекручена зім’ята спідниця, нечесане волосся, і на обличчі чітко проглядали ознаки зневіри та втоми.

Десь в середині сеансу вона раптом заплющила очі — у цьому не було нічого незвичайного, адже вона часто вдавалася до самогіпнозу під час наших занять. Я чітко визначив для себе, що не буду клювати на цю приманку і супроводжувати її в стані гіпнозу. Я звернувся до неї: «Мардж!» — і хотів вже було закінчити речення: «Будь ласка, поверніться», — коли почув дивний і сильний голос: «Ви не знаєте мене».

Вона мала рацію. Я не знав ту людину, яка говорила. Голос був зовсім інакший, такий сильний, такий владний, що я навіть озирнувся, щоб переконатися, чи ніхто не зайшов у кабінет.

— Хто ви? — запитав я.

— Я! Я! — І після цього змінена Мардж підвелася з крісла й почала ходити по кабінету з гордовитим виглядом. Вона вдивлялася в книжки на поличках, розглядала картини, вивчала меблі. Це була Мардж, але це була й не Мардж. Усе, крім одягу, було іншим: її постава, її обличчя, її самовпевненість, її хода.

Ця нова Мардж була живою і надмірно, але приємно кокетливою. Дивним низьким голосом вона сказала:

— Якщо ви вже вдаєте із себе єврея-інтелектуала, то принаймні умеблюйте свій кабінет як годиться. Це покривало на дивані треба вже здати до секонд-хенду — правда, якщо вони його приймуть, — і цей килим на стіні геть обліз, його теж туди. А ці фотографії з каліфорнійського узбережжя! Прошу вас, я не хочу роздивлятися домашні фото психотерапевта!

Вона була кмітливою, впертою та дуже сексуальною. Яким полегшенням було позбавитись нещасного образу Мардж і не слухати, як вона постійно скаржиться на щось. Але я почав трохи хвилюватися: ця жінка мені дуже подобалась. Я пригадав легенду про Лорелею[41], і хоча я знав, що гаяти час дуже небезпечно, усе одно хотів з нею трохи поговорити.

— Чому ви прийшли? — запитав я. — Чому сьогодні?

— Святкувати свою перемогу. Я перемогла. Ви знаєте.

— Перемогла в чому?

— Не клейте дурня! Я — не вона, затямте це! Не все, що ви кажете, таке вже й прекраааааасне. Ви гадаєте, що допоможете Мардж? — Її обличчя було надзвичайно живе, а в кожному її слові відчувалося глузування, на яке була здатна хіба що лиходійка з мелодрами Вікторіанської доби.

Вона провадила в насмішкуватій зловтішній манері:

— Ви можете її лікувати ще хоч тридцять років, але я все одно виграю. Я можу за один день рознести вщент цілий рік вашої роботи. Якщо буде потрібно, я можу змусити її кинутись під вантажівку.

— Але навіщо? Що ви отримаєте від цього? Якщо вона програє, програєте й ви.

Можливо, я розмовляв з нею довше, ніж потрібно. Так, було неправильно говорити з нею про Мардж. Це було нечесно стосовно Мардж. Хоча ця жінка і вдавала із себе сильну, майже непереборну, була мить, коли я відчув напад моторошного страху, ніби я підглядав у шпарину і бачив реальні заборонені речі, несформовані складові частини, тріщини та рубці, ембріональні клітини та зародки, — хай вони й існують у природі, але це не означає, що їх потрібно вбачати в довершеній людській істоті. Моя увага була прикута до неї.

— Мардж — погань. Ви самі це знаєте. Як ви можете навіть стояти поруч із нею? Погань! Погань! — І тут вона, як у якійсь приголомшливій театральній постановці, почала перекривляти Мардж. Кожен жест, який я спостерігав протягом місяців, кожна гримаса Мардж, кожний її рух пройшли перед моїми очима в хронологічному порядку. Ось Мардж, яка сором’язливо поводиться на першій зустрічі. Ось вона сидить скручена в кутку мого кабінету. А ось вона з великими, повними паніки очима благає не втрачати віру в неї. А ось вона в стані аутотрансу, очі заплющені, але повіки швидко рухаються, як при маніакальному синдромі парадоксального сну. А тепер вона скорчила гримасу і стала схожою на Квазімодо, і перекошене обличчя заважало їй говорити. А тепер вона зіщулилась і сховалася за кріслом так, як це робила Мардж, коли дуже чогось боялася. Вона скаржилася, глузливо перекривляючи Мардж, на різкий біль у животі та грудях. Вона висміювала її заїкуватість і повторювала так, як вона: «Я таааака раааада, що ви мій психотерапевт!» Потім вона стала на коліна і почала лепетати, затинаючись: «Яаааа вааааам подобаюсь, ддддокторе Ялом? Ннннннне залишайте ммммене, я ппппомрууууу без вас».

Вистава була справді винятковою: я дивився на цю жінку як на актрису, котра в один вечір грала на сцені кілька ролей і вирішила трошки розвеселити аудиторію, на кілька секунд занурившись у кожну з них. (Я забув на хвилину, що в цьому театрі актриса не була насправді актрисою, а лише однією з ролей. Справжня актриса, яка була відповідальна за свої дії, сховалась на задньому плані.)

Це була віртуозна, але водночас і невимовно жорстока вистава про «Я» (я не знав, як іще можна було назвати цей персонаж). Її очі сяяли, поки вона далі паплюжила Мардж, яка, на її думку, була невиліковна, безнадійна та жалюгідна. Мардж, казало «Я», має написати автобіографію та назвати її (тут вона почала хихотіти) «Народжена бути жалюгідною».

«Народжена бути жалюгідною». Я посміхнувся. Ця «красуня без милосердя»[42] була грізною жінкою. Я відчув, ніби я зрадив Мардж, бо подумав, що її суперниця приваблива, а також був вражений її пародіюванням Мардж.

Раптом — гоп! — усе скінчилося. «Я» заплющила очі на хвилинку чи дві і, коли розплющила їх, зникла, а Мардж повернулась. Вона плакала і була налякана. Вона схилила голову собі на коліна, важко дихала і повільно опановувала себе. Кілька хвилин вона схлипувала, тоді нарешті заговорила про те, що сталося. (Вона добре пам’ятала всю сцену і знала, що насправді трапилось.) Вона ніколи не страждала на розщеплення особистості — хоча ні, бувало, що вона називала себе в третій особі Рут Енн, — але жінка, яка приходила сьогодні, ніколи раніше не з’являлась.

Я почувався спантеличеним через те, що трапилося. Моє перше основне правило — «Стався до Мардж як до рівної» — більше не діяло. До якої Мардж? До Мардж, яка скиглила навпроти мене, чи до сексуальної та безтурботної Мардж? Мені здавалося, що стосунки між терапевтом та пацієнтом — дуже важливе питання. У цій ситуації я не міг визначитися: чи на той час це був своєрідний проміжний стан (одне з визначень, яке я зустрів у творах Бубера) між Мардж та мною? Якщо я не зможу захищати й зберігати вірність цих стосунків, терапія не допоможе. Отож, було необхідно переписати основне правило: «Стався до пацієнта як до рівного», змінити його на «Будь вірним пацієнтові». Урешті я не міг дозволити тій, іншій Мардж спокусити мене.

Пацієнт може терпіти невірність терапевта за межами його кабінету. Зрозуміло, що будь-який психотерапевт має багато пацієнтів, і, поки він проводить сеанс з одним, інший очікує своєї черги. Та існує мовчазна згода ніколи про це не говорити. Стосунки психотерапевта і пацієнта моногамні. Обоє, і психотерапевт і пацієнт, потайки сподіваються, що пацієнти, які виходять та заходять в кабінет, не зустрінуться один з одним. І щоб цього уникнути, деякі психотерапевти у своїх кабінетах роблять двоє дверей — на вхід та на вихід.

Але пацієнт має право сподіватися на вірність під час свого сеансу. Моя негласна домовленість з Мардж (як і з іншими моїми пацієнтами) полягала в тому, що, коли я з нею, то цілком і повністю займаюся тільки нею. Мардж продемонструвала мені інший бік нашого контракту: я мушу бути з її основним «Я». Замість того, щоб зрозуміти цю її сутність, її батько, який зґвалтував її, доклав немало зусиль, щоб розвинулося несправжнє, сексуальне «Я» Мардж. Мені слід було уникнути цієї помилки.

Це було нелегко. Чесно кажучи, я хотів іще раз зустрітися з «Я». Хоча я знав її менше години, я був зачарований нею. На тлі одноманітної обстановки десятків занять, які я провів з Мардж, цей звабливий привид виділявся надзвичайно чітко та реалістично. Такі персонажі нечасто трапляються.

Я не знав, як її звати, і вона не була вільною, але ми обоє знали, як знайти одне одного. Наступного заняття вона кілька разів намагалася прийти до мене знову. У Мардж почали швидко рухатися повіки, а потім вона заплющила очі. Лише хвилина — і ми знову були разом. Ніжні спогади про пережите колись захопили мене. Я згадав, як чекав у карибському аеропорту, з усіх боків оточеному пальмами, на літак з моєю коханою на борту.

Ця жінка, ця «Я», вона розуміла мене. Вона знала, що мені набридло. Я був стомлений від скиглення Мардж та її заїкуватості. Мені набридла її повсякчасна паніка, її переховування в кутку кабінету та пересиджування під столом, а ще мені набрид її писклявий дитячий голос. Вона знала, що мені потрібна справжня жінка. Вона знала, що я хотів ставитися до Мардж як до рівні. Вона знала, що ми не були рівнею. Як ми могли бути рівнею, коли Мардж чинила таке безглуздя, а я просто опікувався нею і терпів її бздури?

Театральні вистави «Я», під час яких вона механічно повторювала, не розуміючи смислу, усі фрагменти поведінки Мардж, переконали мене, що ми обоє (лише вона та я) розуміли, через що я пройшов з Мардж. Вона була чудовим, прекрасним режисером, який створив цей фільм. Хоча я міг написати гарну клінічну статтю про Мардж чи розповісти своїм колегам про цей випадок, я ніколи насправді не виказав свого знайомства з нею. Цього не можна було описати. Це був незрівнянний досвід. І «Я» це знала. Якщо вона могла зіграти всі ці ролі, вона, напевно що, була дуже розумною, розумнішою від усіх її персонажів. Інколи нам не потрібна була навіть мова, щоб спілкуватися.

Але вірність! Вірність! Яку я пообіцяв Мардж. Якщо я вже дружив з «Я», то це було катастрофою для Мардж: вона перетворювалася на статистку. І цього, звичайно, напевно хотіла «Я». «Я» була Лорелеєю, гарною та підступною, а також смертельно небезпечною — втіленням гніву та самоненависті Мардж.

Отож, я вирішив залишитися вірним. Коли я відчував, що «Я» наближається — наприклад, коли Мардж заплющувала очі і починала входити в транс, — я швиденько будив її криком: «Мардж, поверніться!»

Потім таке траплялося ще кілька разів, і я збагнув, що головне випробування ще попереду: «Я» була невблаганною, вона продовжувала збиратися з силами і відчайдушно намагалася повернутись до мене. Потрібно було ухвалювати рішення, і я обрав Мардж. Я приніс в жертву її суперницю, обрізав їй крила, розірвав на частини і по шматочку згодував Мардж. Метод згодовування полягав у тому, що я повторював одне й те саме стандартне запитання: «Мардж, що б “вона” сказала, якби була тут?»

Деякі відповіді Мардж були досить несподіваними. Одного дня, коли я побачив, як вона нишком роздивляється предмети у мене в кабінеті, я сказав:

— Ну ж бо, Мардж, говоріть. Поговоріть як «вона».

Мардж зробила глибокий вдих і спробувала змінити свій голос:

— Якщо ви вже вдаєте із себе єврея-інтелектуала, то мусите також гарно умеблювати свій кабінет.

Мардж вимовила це ніби свою власну думку, і стало очевидно, що вона пам’ятала не все, що казала «Я». Я не міг не засміятися: я був дуже задоволений, що у нас із «Я» були спільні таємниці.

— Які будуть ваші пропозиції, Мардж?

І, на мій подив, вона дала кілька хороших порад:

— Треба розділити кімнату, можливо, повісити фуксію чи поставити перегородку, щоб відділити ваш захаращений стіл від решти кабінету. Вставте ці фотографії з пляжу в світло-коричневі рамки — якщо взагалі вони вам так потрібні, — і перш за все зніміть цей страшний килим зі стіни. На ньому такий химерний візерунок, що мені починає боліти голова. Я використовую його, щоб загіпнотизувати себе.

— Поради добрі, Мардж, окрім тієї, що стосується настінного килима. Він мені як старий друг. Я привіз його тридцять років тому із Самоа.

— Старі друзі мають бути вдома, а не на роботі.

Я пильно подивився на неї. Вона була така енергійна. Чи це справді Мардж?

Від того часу, як я почав пробувати якось об’єднати двох Мардж, я старанно намагався зосередитись на позитивних рисах кожної з них. Якщо я протидіяв «Я» так чи інакше, то вона просто мстилася Мардж. Отож я всіляко намагався, наприклад, сказати Мардж (я припускав, що «Я» все чула), як сильно «Я» подобаються безтурботність, енергійність, імпульсивність та безтактність.

Але я мусив дотримуватися чіткого курсу. Якби я був надто чесним, Мардж побачила б, що я надаю перевагу іншій Мардж. Можливо, «Я» уже встигла поглузувати з Мардж через це, але поки що я не бачив ніяких доказів. Я був певен, що «Я», інша Мардж, була закохана в мене. Можливо, вона кохала мене достатньо для того, щоб змінити свою поведінку! Звичайно, вона напевно знала, що може відштовхнути мене своєю свавільною руйнівною силою.

Зараз цей психотерапевтичний прийом мало хто згадує на заняттях зі студентами: заведіть роман з найбільшим ворогом пацієнтки, а потім, коли ви переконаєтесь, що ворог закоханий у вас, використайте це почуття, щоб нейтралізувати його атаки на вашу пацієнтку.

Наступні кілька місяців я був вірний Мардж. Інколи вона намагалася мені розповісти про Рут Енн, третю особу, чи увійти в транс і повернутись до свого колишнього стану, але я завжди відмовлявся, бо не хотів, щоб вона мене спокусила. Більше, ніж будь-коли, я вирішив бути тільки з нею. Я негайно гукав її та повертав назад щоразу, коли вона починала уявляти себе в іншій ролі.

Коли я починав працювати психотерапевтом, я наївно вірив, що минуле незмінне і ми все про нього знаємо, що якби я був достатньо прозорливий, я міг би виявити ще перший неправильний поворот, фальшивий слід, що привів до фатальних наслідків, коли щось у житті пішло не так, і що я міг впливати на це відкриття, щоб усе виправити. У ті дні я поглибив би гіпнотичний стан Мардж, повернув би її в минуле і запитав би її про ранні травми — наприклад, зґвалтування батьком, — я вдався б до симулювання всіх її переживань, змусив би відтворити минулі події, пережити усі колишні почуття, страхи, злість, зраду.

Але минули роки, і я дізнався, що хороший психотерапевт не буде залучати пацієнта до археологічних розкопок. Якщо пацієнту колись і допоміг такий спосіб, то це не тому, що він шукав і знайшов неправильну дорогу (життя ніколи не йде шкереберть через те, що ми вибрали неправильну дорогу, воно збочує, бо весь маршрут неправильний). Ні, психотерапевт не тільки допомагає пацієнту профільтрувати минулі події — він постійно присутній з пацієнтом; йому можна довіряти, він цікавиться проблемами пацієнта; він вірить, що їхня спільна діяльність призведе до повного спокутування гріхів і пацієнт видужає. Метод, коли людина повертається назад у минуле і пригадує інцест (чи, якщо потрібно, відтворює у пам’яті якісь інші трагічні або вкрай емоційні події), дуже допомагає, тому що це створює ілюзію спільної діяльності психотерапевта та пацієнта, поки справжня лікувальна сила — їхні стосунки — не розквітне на повну силу.

Отож, я вирішив бути вірним і чесним. Ми продовжували стримувати іншу Мардж. Я розмірковував уголос:

— Що б вона сказала в цій ситуації? Як би вона вдягнулася чи пройшлася? Спробуйте, Мардж, уявіть, що ви — це вона.

Минали місяці, Мардж поправилася за рахунок іншої Мардж. Її лице стало круглішим, а фігура об’ємнішою. Зараз вона виглядала набагато краще, вона вдягалася краще, тепер вона сиділа рівно у кріслі, почала носити ажурні панчохи; навіть зробила кілька зауважень щодо моїх потертих черевиків.

Інколи я думав, що нашу роботу можна було б назвати канібалізмом. Це було так, ніби ми здали іншу Мардж у психологічний банк органів. І коли місце для якогось із них було готове, ми витягали потрібний орган «Я» для трансплантації. Мардж почала поводитися зі мною як із рівним, вона ставила мені запитання, вона фліртувала зі мною:

— Коли ми закінчимо, як ви будете жити без мене? Я впевнена, що ви будете трошки сумувати за моїми нічними дзвінками.

Уперше вона почала ставити мені особисті запитання: «Як ви вирішили займатися психотерапією?», «Ви коли-небудь шкодували про це?», «Вам не набридає?», «А я вам не набридла?», «Як ви долаєте ваші власні проблеми?»

Мардж перебрала собі всі сильні риси іншої Мардж, як я й хотів, і важливим було те, що я з повагою ставився до всіх її запитань.

Я намагався відповісти на кожне якомога чесніше та одвертіше. Зворушена моїми відповідями, Мардж ставала сильнішою, але разом з тим залишалася м’якою, коли розмовляла зі мною.

А що ж з іншою Мардж? Я замислився: а що від неї лишилося? Парочка високих підборів? Захопливий та сміливий погляд, який Мардж ще не наважилася поцупити? Примарна посмішка Чеширського кота?[43] Де та актриса, яка так майстерно грала Мардж? Я впевнений, що вона зникла: така вистава вимагає значної життєвої енергії, і до цього часу ми з Мардж випили з неї всі соки. Хоча ми й продовжували нашу роботу разом ще багато місяців після того, як «Я» з’явилася вперше, і хоча ми з Мардж нарешті припинили з нею розмовляти, я ніколи не забував її: вона приходила до мене несподівано і так само раптово йшла геть.

Перед тим як почати курс терапії, я сказав Мардж, що ми будемо зустрічатися максимум вісімнадцять місяців через мої плани займатися науковою роботою. Зараз настав час завершувати курс лікування. Мардж змінилася: напади паніки ставалися в неї дуже рідко; телефонні дзвінки залишилися в минулому; вона почала соціалізуватися і вже мала кількох близьких друзів. Вона завжди була талановитим фотографом і зараз, уперше за всі роки, взяла до рук камеру і знову почала отримувати задоволення від мистецтва.

Я був задоволений нашою роботою, але не тішив себе думками, що Мардж цілком одужала. Отож, я не був здивований, коли незадовго до нашого останнього заняття в неї з’явилися старі симптоми. Вона злягла в ліжко на всі вихідні; її охопила істерика; несподівано в неї знову виникло бажання вчинити самогубство. Незабаром після нашого останнього сеансу я отримав від неї сумний лист, де були такі рядки:

Я завжди уявляла, що ви можете щось написати про мене. Я хотіла залишити після себе відбиток у вашому житті. Я не хочу бути «просто ще одним пацієнтом». Я б хотіла бути «особливою». Я хочу бути чимось, хоч чим-небудь для вас. Я відчуваю, що я — порожнє місце, ніщо. Якщо я залишила відбиток у вашому житті, можливо, я буду кимось, тою, кого ви не забудете. Тоді я буду існувати.

Мардж, будь ласка, зрозумійте, що, хоч я і написав історію про вас, я не робив це для того, щоб змусити вас існувати. Ви існуєте не тому, що я думаю чи пишу про вас. Це так само, як я буду існувати навіть тоді, коли ви не будете думати про мене.

І все ж це історія про існування — але написана для іншої Мардж, тієї, яка більше не існує. Я хотів її стратити, принести її в жертву. Але я не зміг її забути: вона помстилася, викарбувавши свій образ в моїй пам’яті.