Кілька років тому, досліджуючи проблему втрати близької людини, я розмістив коротке оголошення в місцевій газеті, яке закінчувалося словами:
На початковому етапі дослідження доктор Ялом хотів би зустрітися з людьми, яким так і не вдалося подолати своє горе. Усі охочі зателефонуйте, будь ласка, за номером 555-63-52.
Із тридцяти п’яти осіб, які подзвонили й записалися на прийом, Пенні була першою. Вона сказала моїй секретарці, що їй тридцять вісім років і вона розлучена, також наголосила, що їй потрібно зустрітися зі мною терміново. Хоча вона працювала шістдесят годин на тиждень водієм таксі, вона зауважила, що прийде в будь-який час дня або ночі.
За двадцять чотири години Пенні сиділа навпроти мене. Груба та міцна жінка, вона тремтіла в кабінеті. Вона здавалася загартованою життєвими труднощами і мала змучений вигляд. Було зрозуміло, що вона багато пережила. Пенні нагадала мені Марджорі Мейн, актрису тридцятих років, яка вже давно померла та була відома своїм грубим голосом.
Криза, яку переживала Пенні, чи сказала, що переживала, загнала мене в глухий кут. Я не міг лікувати її: у мене взагалі не було часу, щоб взяти нового пацієнта. Кожна хвилина мого часу була присвячена дослідженню, а термін подання заявки на грант швидко спливав. Це був найбільший пріоритет у моєму житті, і саме тому я розмістив оголошення, що шукаю добровольців для свого наукового проекту. Окрім того, я збирався у тримісячну відпустку, і це був справді неслушний час для повноцінного курсу психотерапії.
Щоб попередити будь-які непорозуміння, я визнав за найкраще одразу окреслити проблему терапії — ще до того, як я загруз у справі Пенні, і до того, як запитав, чому вона лише через чотири роки після смерті доньки наполягала на негайному побаченні зі мною.
Отож, я почав з подяки за те, що вона відгукнулася на моє оголошення і погодилася присвятити дві години важкій розмові про свою втрату. Я повідомив, що вона повинна знати, перед тим як погодиться продовжувати, що ці бесіди розраховані лише на допомогу мені в дослідженні, а не на лікування пацієнтів. Я навіть додав, що хоча і є шанс, що наша розмова їй допоможе, але також можливо, що бесіда може бути якийсь час дуже важкою і засмутить пацієнта. Проте, якщо я вирішу, що терапія дійсно потрібна, я буду радий допомогти їй обрати психотерапевта.
Я зробив паузу і подивився на Пенні. Я був повністю задоволений своїми словами: я убезпечив себе, а також чітко пояснив усе, щоб попередити будь-які непорозуміння в майбутньому.
Пенні кивнула. Вона підвелася зі свого стільця. Я трохи занепокоївся, оскільки мені здалося, що вона зараз просто піде геть. Але вона обсмикнула свою джинсову спідницю і сіла знову, а потім запитала, чи можна курити. Коли я передав їй попільничку, вона закурила сигарету і сильним, глибоким голосом почала свою розповідь:
— Мені треба тільки поговорити, не переймайтесь, адже я все одно не можу дозволити собі терапію. У мене немає грошей. Я ходила до дешевих психотерапевтів — один був ще студентом — у державній клініці. Але вони боялися мене. Ніхто з них не хотів говорити про смерть дитини. Коли мені було вісімнадцять, я їздила до консультанта в клініці для алкозалежних, яка сама колись була алкоголічкою, — вона була хороша і завжди ставила правильні запитання. Можливо, мені потрібен психіатр, який сам утратив дитину! Можливо, мені потрібен справжній спеціаліст. Я дуже поважаю Стенфордський університет. Ось чому я відгукнулася на ваше оголошення в газеті. Я завжди думала, що моя донька піде навчатися до Стенфорду — якби вона була жива.
Вона дивилася просто на мене й говорила без зволікань та натяків. Я помітив, що почав промовляти м’якіше:
— Я допоможу вам виговоритися. Деякі запитання можуть здатися важкими. Але мушу попередити, що не зможу бути з вами до того часу, коли ви повністю видужаєте.
— Я почула вас. Ви просто допоможіть мені почати. А далі я про себе подбаю. Батьки в мене постійно працювали, і з десяти років я вже сама поверталася додому зі школи і гріла обід…
— Гаразд, для початку поясніть мені, чому ви хотіли зустрітися зі мною негайно. Моя секретарка сказала, що по телефону їй здалося, ніби ви у відчаї. Що сталося?
— Кілька днів тому я їхала додому з роботи — я закінчую близько першої години ночі — і в мене був провал у пам’яті. Я прийшла до тями й побачила, що їду по зустрічній смузі і кричу, як поранена тварина! Якби там їхав якийсь автомобіль, я б тут сьогодні не сиділа.
Так ми почали. Я уявив жінку, яка кричить, як поранена тварина, і цей образ не давав мені спокою. Я не одразу зміг витіснити його з думок. Потім я почав ставити запитання. Донька Пенні, Кріссі, захворіла на рідкісну форму лейкемії, коли їй було дев’ять, і померла через чотири роки, за день до свого тринадцятиріччя. Усі ці роки Кріссі намагалася відвідувати школу, але більше половини часу була прикута до ліжка, а кожні три-чотири місяці потрапляла до лікарні.
Як сам рак, так і його лікування завдавали багато болю. За ці чотири роки Кріссі пройшла безліч курсів хіміотерапії. Вони подовжували її життя, але щоразу дівчинка залишалася лисою і вкрай слабкою. Кріссі витерпіла десятки болючих процедур пересадки кісткового мозку та стільки переливань крові, що під кінець неможливо було знайти вени на її руках. В останній рік лікарі встановили їй внутрішньовенний катетер, котрий принаймні давав можливість дістатися до її кровотоку.
Її смерть, за словами Пенні, була жахливою — я не міг навіть уявити, наскільки жахливою. Коли вона згадала про це, то почала схлипувати. Запитання дійсно були важкими, але на них треба було відповідати. І я попросив її розповісти, наскільки жахливою була смерть Кріссі.
Пенні хотіла, щоб я допоміг їй розпочати, але, за дивним збігом обставин, моє перше запитання вивільнило її почуття. (Пізніше я зрозумів, що, куди б не поцілив, усе одно завдав би болю.) Кріссі померла від запалення легень: її серце й легені не витримали; вона не могла дихати й захлинулася власними виділеннями.
Але найгірше було те, сказала Пенні між схлипуваннями, що вона не пам’ятала смерті своєї доньки — вона просто забула останні години Кріссі. Усе, що пам’ятала, — це як вона лягала спати поряд зі своєю донькою (у лікарні Пенні спала на сусідньому ліжку), а потім, набагато пізніше, сиділа коло ліжка Кріссі, обіймаючи свою мертву доньку.
Пенні почала говорити про провину. Вона повсякчас думала про те, що робила, коли Кріссі помирала. Вона не може собі цього пробачити. Говорила все голосніше й голосніше, і в її голосі можна було почути обвинувальні нотки. Вона поводилася як прокурор, який намагався обвинуватити мене у своїй недбалості.
— Ви можете повірити, — казала вона, — що я не можу навіть згадати коли, я не можу згадати, як я зрозуміла, що Кріссі померла?
Вона була впевнена, а згодом переконала й мене, що провина за ганебну поведінку була саме тією причиною, чому вона не може дозволити Кріссі відійти, і тією причиною, чому горе не полишає її вже чотири роки.
Я був рішуче налаштований продовжити своє дослідження — дізнатися якомога більше про хронічне відчуття втрати та створити структурований протокол опитувальника. Однак, можливо, через те, що у випадку з Пенні терапія була просто необхідна, я забув про дослідження і потроху перейшов до ролі психотерапевта. Оскільки провина здавалася основною проблемою, я присвятив решту часу нашого двогодинного інтерв’ю вивченню почуття провини Пенні.
— Винна у чому? — запитав я. — У чому ви себе звинувачуєте?
Своєю головною провиною вона вважала те, що не була по-справжньому присутня поряд із Кріссі. Вона твердила, що жила в якихось фантазіях. Вона ніколи не дозволяла собі думати, що Кріссі помре. Навіть тоді, коли лікар сказав, що він дивується, як це Кріссі досі жива, що ніхто уже не допоможе їй, і тоді, коли він категорично заявив (це був останній візит Пенні до лікарні), що її доньці недовго залишилося. Навіть тоді Пенні відмовлялася вірити, що Кріссі ніколи не видужає. Вона була розлючена, коли лікар назвав запалення легень благословенням і сказав, що його не потрібно лікувати.
Її мозок просто не приймав той факт, що Кріссі мертва, навіть зараз, через чотири роки після її смерті. За тиждень до нашої зустрічі вона «прокинулася» і побачила, що стоїть біля каси в магазині, а в руках тримає м’яку іграшку для Кріссі. А ще під час нашої розмови вона сказала, що Кріссі «буде» сімнадцять наступного місяця замість «було б».
— Це злочин? — запитав я. — Хіба це злочин — і далі сподіватися? Яка мати хоче вірити, що її дитина помре?
Пенні відповіла, що вона мало зробила для Кріссі, а поставила себе на перше місце. Як? Вона ніколи не допомагала Кріссі поговорити про її страхи та почуття. Як могла Кріссі говорити про смерть зі своєю матір’ю, котра вдавала, ніби нічого не відбувається? І в результаті Кріссі залишилася наодинці зі своїми думками. Яка різниця, чи вона спала коло своєї доньки, чи ні? Найгірше, що може статися з людиною — смерть на самоті, і вона дозволила, щоб таке сталося з її донькою.
Потім Пенні сказала мені, що вона глибоко вірить у реінкарнацію. Вона почала вірити ще підлітком, коли жила у злиднях і терзала себе думками, що доля її ошукала. Їй не залишалося нічого кращого, ніж переконати себе, що буде інший шанс. Пенні знала, що наступного разу в неї буде більше талану та здоров’я і вона буде щасливішою.
Та вона не допомогла Кріссі померти. Фактично Пенні переконала себе, нібито це її провина, що Кріссі помирала так довго. Заради своєї матері Кріссі залишалася поряд, утривалюючи свій біль та відтягуючи своє звільнення. Хоча Пенні не пам’ятає останніх годин життя Кріссі, вона була впевнена, що не сказала того, що їй слід було сказати: «Йди! Йди! Тобі час іти. Тобі не потрібно більше залишатися тут заради мене».
Один з моїх синів був на той час підлітком і, поки вона говорила, я почав думати про нього. Чи міг би я так зробити, відпустити його, допомогти йому померти, сказати йому: «Йди! Тобі час іти»? Його радісне обличчя стояло в мене перед очима, і хвиля невимовного страждання охопила мене.
«Ні!» — сказав я собі, намагаючись позбутися цих думок. Переповнюючись емоціями, психотерапевт стає схожим на свого пацієнта, а це означає, що він уже не може допомогти. Я зрозумів, що для того, щоб працювати з Пенні, мені потрібно буде знайти купу причин.
— Отож, я зрозумів з вашої розповіді, що ви відчуваєте провину через дві речі. По-перше, через те, що не допомогли Кріссі поговорити про смерть, і, по-друге, що не дозволили їй піти раніше.
Пенні кивнула, трохи заспокоївшись після моїх слів, і її схлипування припинились.
Нічого не дає більшого відчуття безпеки в психотерапії, ніж чітко окреслений висновок, особливо висновок, розписаний по пунктах. Мої слова надихнули мене самого: тепер проблема здавалася зрозумілішою, а це означало, що її можна було вирішити. Хоча я ніколи раніше не працював з пацієнтом, який втратив дитину, мені слід було спробувати допомогти цій жінці, оскільки її горе зводилося до почуття провини, а провина і я були старими знайомими — як особистими, так і фаховими.
Раніше Пенні казала мені, що вона постійно спілкується з Кріссі та щодня ходить на цвинтар. Вона проводить біля її могили близько години, наводячи там лад та розмовляючи з донькою. Пенні віддавала так багато енергії та уваги Кріссі, що її шлюб розпався і два роки тому чоловік покинув її. Жінка сказала, що вона заледве помітила його зникнення.
Ушановуючи пам’ять Кріссі, Пенні залишила її кімнату без змін, увесь її одяг та речі лежали неторканими на своїх місцях. Навіть зошит з її останнім домашнім завданням, яке вона так і не закінчила, лежав на столі. Лише одне змінилося: Пенні переставила ліжко Кріссі у свою кімнату і тепер сама спала на ньому. Пізніше, після того як я поспілкувався з іншими батьками, які втратили своїх дітей, я дізнався, що така поведінка була досить типовою. Але тоді, через свою наївність, я подумав, що це дуже дивно, ненормально і це потрібно виправляти.
— То так ви загладжуєте свою провину? Тримаєтеся за Кріссі та цілком нехтуєте своїм життям?
— Я просто не можу забути її. Це ж не те саме, що ввімкнути чи вимкнути світло!
— Дозволити їй піти — це не те саме, що забути її, і ніхто не просить вас забути її.
Я був переконаний, що дуже важливо відповісти Пенні правильно: якщо я буду суворий, то їй швидше стане краще.
— Забути Кріссі для мене — ніби сказати, що я її ніколи не любила. Фактично це те ж саме, що сказати, що твоя любов до власної доньки була просто тимчасовою — чимось, що зникає. Я не забуду її.
— Не забувайте її. Вас зовсім не просять це зробити.
Вона проігнорувала моє розмежування значень «забути» та «дозволити піти», але я вирішив не зважати на це.
— Перед тим як ви зможете дозволити Кріссі піти, вам потрібно захотіти, виявити волю. Давайте спробуємо зрозуміти це разом. На хвилину уявімо, що ви тримаєтеся за Кріссі, бо ви цього хочете. Що це вам дає?
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Ні. Ви розумієте! Просто не опирайтеся мені. Що ви дістаєте від того, що тримаєтеся за Кріссі?
— Я залишила її, коли вона помирала, коли я була їй потрібна. Більше я не збираюся її залишати.
Хоча Пенні ще не розуміла цього, вона опинилася між двома суперечностями: власною інтерпретацією, чому потрібно залишатися з Кріссі, і віруванням у реінкарнацію. Пенні була у безвиході через своє горе. Можливо, якщо вона усвідомить цю розбіжність, вона буде горювати знову.
— Пенні, ви розмовляєте з Кріссі щодня. Де зараз Кріссі? Де вона існує?
Очі Пенні розширилися. Ніхто раніше не ставив їй таких безглуздих запитань.
— У той день, коли вона померла, я принесла її дух назад додому. Я відчувала, як вона їхала в машині разом зі мною. Спочатку вона була поряд зі мною, інколи залишалася вдома у своїй кімнаті. Пізніше я могла спілкуватися з нею на кладовищі. Зазвичай вона знала, що у мене відбувається в житті, але також вона хотіла почути про своїх друзів та братів. Я підтримувала зв’язок з усіма її друзями для того, щоб розказувати їй про них.
Пенні зробила паузу.
— А зараз?
— Зараз вона зникає. Це добре. Це означає, що вона перероджується в інше життя.
— Вона щось пам’ятає про це життя?
— Ні. У неї інше життя. Я не вірю в усі ці нісенітниці про спогади з минулого життя.
— Таким чином, вона звільнилася для того, щоб перейти в інше життя, а зараз частина вас просто її не відпускає.
Пенні нічого не сказала. Вона тільки пильно подивилася на мене.
— Пенні, а ви суворий суддя. Ви притягнули себе до судової відповідальності за те, що не дозволяли Кріссі піти, коли вона помирала, і ви зобов’язалися ненавидіти себе саму. Я особисто думаю, що це дуже суворий вирок. Покажіть мені матір, яка вчинила б інакше. Я скажу вам більше: якби це моя дитина помирала — і я не зміг би. Але найгірше, що вирок не просто суворий — він украй жорстокий щодо вас. Здається, почуття провини і ваше горе вже зруйнували ваш шлюб. А тривалість вироку! Просто в голові не вкладається. Уже минуло чотири роки. Скільки ще? Рік? Чи ще чотири? Десять? Усе життя?
Я зібрав докупи свої думки, намагаючись вирішити, як допомогти їй зрозуміти, що вона сама собі шкодила. Вона сиділа нерухомо, сигарета тліла в попільничці на її колінах; її сірі очі були прикуті до мене. Здавалося, вона ледве дихала.
Я вів далі:
— Я намагаюся знайти сенс у вашій історії, і щойно мене осяяла думка. Ви караєте себе не за те, що зробили чотири роки тому, коли Кріссі помирала. Ви караєте себе за те, що робите зараз, за те, що продовжуєте робити кожної секунди. Ви вчепилися за неї, намагаючись втримати її у цьому житті, коли ви знаєте, що вона перебуває в іншому місці. Дозволити їй піти не означало б, що ви залишили її чи не любили її, а зовсім навпаки, це було б ознакою справжньої любові до своєї доньки — ви любите її так сильно, що відпускаєте її в інше життя.
Пенні не відводила від мене очей. Вона не говорила нічого, але здавалося, що мої слова схвилювали її. Мої слова і так справили сильний ефект, і я знав, що найкраще буде просто посидіти з нею в тиші. Але я вирішив сказати щось іще. Можливо, я трохи передав куті меду.
— Давайте повернемося до того моменту, Пенні, коли вам слід було дозволити Кріссі піти, того моменту, який ви стерли зі своєї пам’яті. Де цей момент зараз?
— Що ви маєте на увазі? Я вас не розумію.
— Ну, де він зараз? Де він існує?
Пенні здавалась наляканою і трохи роздратованою, адже я на неї добряче тиснув і ставив багато запитань.
— Я не знаю, про що ви кажете. Це минуле. Цей момент уже минув.
— Чи ви пам’ятаєте його? А Кріссі? Ви кажете, вона забула все про своє життя тут?
— Це все в минулому. Вона не пам’ятає, я не пам’ятаю. Отож?..
— Отож, ви і далі катуєте себе через одну мить, якої просто ніде не існує, — таку собі «мить-фантом». Якби ви знали, що хтось так робить, ви б точно назвали це дурістю.
Пригадуючи зараз цю розмову, я бачу багато софістики у своїх словах. Але на той час вони здавалися мені незаперечними і дуже проникливими. Пенні, яка бачила смаленого вовка та не лізла за словом до кишені, знову сиділа мовчки і, здавалося, була в шоковому стані.
Наші дві години добігали кінця. Хоча Пенні не просила мене продовжити зустріч, було очевидно, що нам потрібно побачитися знову. Занадто багато трапилося: і це було б непрофесійно для мене як для лікаря не запропонувати їй додатковий сеанс. Вона не здивувалася моїй пропозиції й одразу погодилася повернутися наступного тижня у цей самий час.
Заморожений — метафора, яка часто використовується на позначення хронічного горя — дуже підходяще слово. Заціпеніле тіло; напружене обличчя; холодні одноманітні думки заполонили мозок. Пенні була замороженою. Чи зможе наша відверта розмова розтопити цю кригу? Я оптиміст і був переконаний, що так. Поки я не думав про те, що можу звільнити в ній, я сподівався лише розворушити її спогади цього тижня і вже чекав її чергового візиту з нетерпінням.
Наступного разу все почалося з того, що Пенні важко сіла в крісло і сказала:
— Ну що ж, я рада вас бачити! Минув уже цілий тиждень.
Далі вона з удаваною життєрадісністю розповіла мені, що в неї є дві новини — одна добра й одна погана. Добра новина полягала в тому, що минулого тижня вона відчувала менше провини і потроху втрачала зв’язок із Кріссі. А погана новина — у неї була запекла сварка із Джимом, старшим сином, і в результаті цілий тиждень вона то впадала у стан люті, то зривалася на плач.
У Пенні було ще двоє дітей — Брент і Джим. Обох вигнали зі школи, і в обох були серйозні проблеми. Брента, якому шістнадцять, було засуджено як неповнолітнього за пограбування; дев’ятнадцятирічний Джим був наркоманом. Згадувана сварка сталася наступного дня після нашої першої зустрічі, коли Пенні дізналася, що Джим уже три місяці не сплачував рахунки за ділянку на кладовищі.
Ділянка на кладовищі? Можливо, я не зрозумів її, тому й перепитав.
— Ділянка на кладовищі, — сказала вона знову.
Десь п’ять років тому, коли Кріссі була ще жива, але вже дуже слабка, Пенні за контрактом придбала на виплат дорогу ділянку на цвинтарі — достатньо велику, щоб, як вона зазначила (хоча й так було зрозуміло), «вся родина могла бути разом». Кожен член родини — сама Пенні, а також її чоловік Джеф та два сини (після шаленого тиску з її боку) — погодився сплачувати свою частку протягом семи років.
Але, попри їхні обіцянки, весь фінансовий тягар ліг на її плечі. Джеф пішов ще два роки тому й більше не хотів мати нічого спільного з нею — ні мертвою, ні живою. Її молодший син, який зараз сидів у тюрмі, очевидно не міг сплачувати свою частку (та й раніше він робив зовсім незначний внесок, бо міг працювати тільки після шкільних занять). А тепер вона з’ясувала, що Джим брехав їй і не платив нічого.
Я хотів якось прокоментувати її дивні сподівання, що ці два хлопці, які мали власні серйозні проблеми, будуть сплачувати за ділянку на цвинтарі, але Пенні продовжила перелічувати події, які мучили її цілий тиждень.
Наступного вечора після сварки в двері постукали двоє чоловіків, очевидно дилерів, і запитали про Джима. Коли Пенні сказала їм, що сина немає вдома, один з них наказав нагадати йому, що той має повернути позичені гроші, або ж він ніколи не повернеться додому: у нього просто більше не залишиться місця, куди повертатися.
Пенні сказала, що для неї зараз немає нічого важливішого, ніж її будинок. Після того як помер її батько, коли їй було вісім, мати переїжджала з нею та її сестрами з однієї квартири на іншу принаймні двадцять разів, часто залишаючись на одному місці лише два-три місяці, поки їх не виселяли за несплату оренди. Вона тоді заприсяглася, що колись у неї буде справжній дім для її родини — клятва, заради якої вона несамовито працювала все своє життя. Місячний внесок був досить значним, та ще й після того, як Джеф пішов, вона змушена була сплачувати все сама. Так, вона працювала щодня допізна, але їй ледве вдавалося звести кінці з кінцями.
Отож, двоє чоловіків сказали їй неприємні речі. Коли вони пішли, вона стояла приголомшена біля дверей ще якийсь час; потім заочі вилаяла Джима за те, що він витратив свої гроші на наркотики, а не на ділянку на кладовищі; а після того, як вона каже, «була цілком розгублена», вони її роздратували. Вони вже від’їхали, та вона стрибнула у свій пікап з форсованим мотором і поїхала за ними на великій швидкості, намагаючись наздогнати і вдарити авто. Вона врізалася в них кілька разів, і вони втекли, відстрілюючись зі свого БМВ, який розігнали до ста миль на годину.
Потім вона повідомила в поліцію про погрозу (але, звичайно, не про переслідування на шосе), і весь тиждень її будинок був під пильним наглядом правоохоронців. Того вечора Джим прийшов додому пізніше і, коли почув, що сталося, поспіхом зібрав свій одяг та поїхав з міста. Мати більше не отримувала від нього жодних новин. Хоча Пенні казала, що не шкодує про свою поведінку, — навіть здавалося, наче їй подобалося розповідати цю історію, — чим далі вона продовжувала, тим більше починала себе картати. Пізніше того вечора вона ще сильніше розхвилювалася, погано спала і їй наснився цікавий сон:
Я йду кімнатами якоїсь старої установи. Нарешті я відчиняю двері й бачу двох хлопчиків, які стоять на сцені, ніби виставлені напоказ. На вигляд були як мої сини, але в них було довге дівчаче волосся і сукні. Усе було не до ладу: їхні сукні брудні та одягнені задом наперед. Черевики були взуті не на ту ногу.
Я був приголомшений. Стільки великонадійних натяків, що я навіть не знав, який з них обрати. Найперше я подумав, що відчайдушне бажання Пенні зібрати всю сім’ю разом, створити гарну родину, якої сама вона ніколи не мала, вилилося в її непорушне прагнення володіти будинком та ділянкою на цвинтарі. Зараз ставало очевидним, що вона не могла втримати контроль. Її плани та її сім’я були розбиті вщент: донька померла, чоловік пішов, один син сидів у в’язниці, а інший переховувався.
Усе, що я міг зробити наразі, це поспівчувати Пенні. Я не дуже хотів марнувати час, а ще потрібно було обговорити її сон, особливо його кінець про тих двох малих дітей. Перші сни, що пацієнти розповідають психотерапевтові, багаті на різні деталі, і часто вони можуть чимало розповісти.
Я попросив її описати, що вона відчувала вві сні. Пенні сказала, що прокинулася зі сльозами, але ніяк не могла точно пригадати, що ж її так засмутило.
— А як щодо тих двох хлопчиків?
Вона сказала, що було щось зворушливе, можливо, сумне в тому, як вони були одягнені, — черевики не на тих ногах, брудний перекручений одяг.
А сукні? Як щодо довгого волосся та суконь?
Пенні не могла витлумачити цього, хіба тільки потім додала, що, можливо, не потрібно було взагалі заводити хлопців.
Напевно, вона бажала, щоб у неї народилися дівчата?
Кріссі була дитиною, про яку можна тільки мріяти: вона добре вчилася, була гарною, мала хист до музики. Кріссі, висловив я свій здогад, була надією Пенні на майбутнє: саме вона могла врятувати своїх родичів від долі бідняків та кримінальних злочинців.
— Так, — сумно вела Пенні, — сон правильно розповідає про моїх синів — недоладно вдягнені, недоладно взуті. Усе з ними не так — і завжди було. Вони повсякчас створювали проблеми. У мене було троє дітей: одна була ангелом, а інші двоє, тільки подивіться на них — один у в’язниці, другий наркоман. У мене було троє дітей — але померла не та дитина. — Пенні важко дихала і, злякавшись власних слів, затулила рот долонями. — Я думала про це й раніше, але ніколи не казала цього вголос.
— Як це звучить?
Вона низько опустила голову, майже на коліна. Сльози текли рікою по її обличчю і капали на джинсову спідницю.
— Не по-людськи.
— Ні, це щось зовсім інше. У цій історії я бачу лише людські почуття. Можливо, вони не дуже приємні, але такими вже ми створені. Якби якась інша жінка опинилася на вашому місці, з вашими трьома дітьми, хіба вона не відчувала б, що померла не та дитина? Та я впевнений, що саме так і було б!
Я не знав, як її розрадити. Здавалося, що вона мене не почула, і тому я повторив те саме, але тепер, маючи на увазі себе: «Якби я був на вашому місці, я б відчував те саме».
Вона так і не підняла голову, але ледь помітно кивнула.
Після третього сеансу час було визнати, що Пенні стала моєю пацієнткою. Отож, я зізнався в цьому сам собі і запропонував їй зустрітися ще шість разів та спробувати видобути із цих сеансів усе, що буде можливо. Я наголосив, що більше запропонувати не в змозі, оскільки мало інші зобов’язання та заплановані поїздки. Пенні пристала на мою пропозицію, але сказала, що гроші для неї — це справді велика проблема. Вона запитала, чи можна заплатити не одразу, а протягом кількох місяців. Я запевнив її, що ніякої плати не потрібно: оскільки ми почали наші сеанси в межах мого дослідження, то зараз було б нечесно з мого боку змінити умови контракту і взяти з неї плату.
Насправді це не становило проблеми — лікувати Пенні безкоштовно: я хотів дослідити її втрату, а вона була чудовим вчителем. На тому сеансі вона подала мені чудову ідею, яку я буду використовувати у своїй подальшій роботі з пацієнтами, котрі втратили близьку людину: якщо людина хоче навчитися жити з мертвими, вона має спершу навчитися жити з живими. Здавалося, що Пенні потрібно добряче попрацювати над її стосунками із живими — особливо із синами, можливо, із чоловіком, і я припускаю, що це буде залежати від того, якими будуть наші наступні шість сеансів.
Померла не та дитина. Померла не та дитина. Наступні два заняття минули в обговоренні незліченних варіантів цієї важкої теми — процедура, про яку фахівці кажуть «проробляти». Пенні була дуже люта на своїх синів — не через спосіб життя, який вони вели, а через те, що вони жили. Лише після того, як вона вилила свої почуття, і після того, як вона наважилася сказати, що відчувала останні вісім років (від того часу, як вона вперше почула, що у її Кріссі смертельна хвороба), вона визнала, що відмовилася від своїх синів; Брент у свої шістнадцять був кинутий напризволяще, а ще вона молилася всі ці роки, щоб тіло Джима перейшло до Кріссі («Для чого йому потрібне тіло? Він усе одно незабаром помре через наркотики чи СНІД. Для чого йому живе тіло, коли тіло Кріссі з’їдав рак?») — тільки коли Пенні сказала всі ці речі, вона змогла зупинитися і замислитися над своїми словами.
Я міг лише сидіти й слухати. Час від часу я втішав її, запевняючи, що це все людські почуття і що вона єдина, хто так глибоко розмірковує над цим. Нарешті настав час, щоб допомогти їй звернути увагу на своїх синів. Я почав ставити запитання, спочатку делікатні, поступово переходячи до тих, які вимагали від неї напруження.
У них був важкий характер? Важкий від самого дитинства? Що сталося в їхньому житті, що могло змусити їх зробити такий вибір? Що вони відчували, коли Кріссі помирала? Чи були вони налякані? Чи хтось говорив з ними про смерть? Що вони відчували, коли платили за ділянку на цвинтарі? Ділянка поряд з могилою Кріссі? Що вони думають про те, що їхній батько їх покинув?
Пенні не подобалися мої запитання. Спочатку вона була налякана, потім роздратована. Згодом почала усвідомлювати, що ніколи не думала про те, що сталося в їхній родині, з точки зору своїх синів. У неї ніколи не було гарних стосунків із чоловіками, і, можливо, її сини розплачувалися за це. Ми проаналізували чоловіків у її житті: батько (якого вона сама не пам’ятала, а її мати завжди паплюжила) помер, коли їй було вісім; материні коханці — неприємні нічні персонажі, які зникали на світанку; перший чоловік, котрий втік через місяць після весілля, коли їй було сімнадцять; і другий чоловік, придуркуватий алкоголік, який врешті покинув її у горі.
І без моїх запитань було зрозуміло, що вона не дбала про своїх синів усі останні вісім років. Коли Кріссі хворіла, Пенні проводила весь час із нею. Після її смерті Пенні все одно не стала дбайливою матір’ю для своїх синів: гнів, який вона відчувала до них, в основному через те, що вони живі, а Кріссі померла, створив між ними пустку. Її сини виросли важкими й відстороненими, але одного разу перед тим, як повністю заблокувати свої почуття до неї, вони сказали, що хотіли від неї більшого: вони хотіли, щоб вона проводила з ними бодай одну годину на день протягом тих чотирьох років, коли постійно доглядала за могилою Кріссі.
Як вплинула смерть на її синів? Хлопцям було вісім і одинадцять років, коли Кріссі захворіла. Те, що вони могли бути налякані хворобою сестри; чи те, що вони також могли страждати; що могли почати усвідомлювати власну смертність і боятися, — це ніколи не спадало на думку Пенні.
Також був випадок з кімнатою хлопців. У маленькому будиночку Пенні було тільки три спальні, і хлопці завжди поділяли одну кімнату, у той час як Кріссі мала окрему спальню. Без сумніву, вони не обурювалися, поки Кріссі була жива, але як же вони розізлилися, коли Пенні не дозволила їм використовувати кімнату сестри після її смерті! А що вони відчували, коли останні чотири роки бачили заповіт Кріссі на холодильнику, який був прикріплений туди магнітиком у формі полуниці?
Можна тільки уявити, як вони злилися, коли мати намагалася зберегти всі спогади про Кріссі, продовжуючи, наприклад, щороку святкувати її день народження! А що вона готувала для них на їхні дні народження? Пенні почервоніла від сорому і грубо відповіла на моє запитання, пробурмотівши: «Нормальні речі». Я знав, що вже зумів достукатися до неї.
Можливо, шлюб Пенні та Джефа від початку був приречений, але здавалося, що остаточний розрив прискорило горе. Пенні та Джеф по-різному страждали: Пенні цілком поринула в спогади; Джеф намагався все витіснити з пам’яті й відволіктися. Чи могли вони бути сумісними в чомусь іншому, здавалося уже несуттєвим: вони були вкрай несумісні у своєму горі, кожен використовував метод, який не підходив іншому. Як міг Джеф забути, коли Пенні обклеювала стіни фотографіями Кріссі, спала на її ліжку, поверталася до її кімнати за новою порцією спогадів? Як могла Пенні витерпіти своє горе, коли Джеф відмовлявся навіть говорити про Кріссі; коли він відмовився (і це спровокувало жахливу сварку) через шість місяців після її смерті відвідати випускний вечір класу Кріссі в середній школі?
Під час п’ятого заняття, коли ми вже перейшли до теми, як навчитися краще жити з живими, Пенні почала ставити різні запитання. Що більше вона думала про свою сім’ю, свою покійну доньку та своїх двох синів, то більше починала розмірковувати: для чого я живу? Яка мета мого існування? Усе своє доросле життя вона керувалася одним-єдиним принципом: дати дітям краще життя, ніж мала вона сама. Але зараз — що вона надбала за останні двадцять років? Чи змарнувала своє життя? І чи потрібно й надалі марнувати його? Навіщо вбивати себе непосильними кредитами? Чи було в неї якесь майбутнє?
На цій ноті треба було змінювати тему. Ми перейшли від стосунків Пенні з її синами та колишнім чоловіком до обговорення іншої важливої складової батьківського горя — втрати сенсу життя. Втратити когось із батьків чи найщирішого друга означає втратити минуле: людина, яка померла, можливо, була єдиним свідком минулих успіхів. Але втратити дитину — це втратити майбутнє: така втрата означає втрату всього життя, руйнування життєвих задумів та мрій. Людина втрачає все, заради чого живе, планує майбутнє, а також сподівання подолати смерть (адже насправді дитина стає запорукою безсмертя батьків). Таким чином, висловлюючись мовою фахівців, втрата когось із батьків — це «втрата об’єкта» (об’єкт — близька людина, яка відіграє важливу роль у формуванні внутрішнього світу); тимчасом як втрата дитини — це «втрата проекту» (втрата головних принципів організації життя, що породжують запитання навіщо і як жити). І зовсім не дивно, що втрата дитини — це найбільша втрата, яку можна перенести, і багато батьків навіть п’ять років потому все ще побиваються за своєю втратою, а деякі так ніколи і не оговтуються від горя.
Але ми не просунулися далеко, аналізуючи цілі її життя (та тут і не можна було чекати якогось прогресу: відсутність мети — це проблема життя в цілому, а не якогось окремого життя), коли ж Пенні знову змінила тему. На той час я вже звик, що майже кожного заняття у неї з’являлася нова проблема. І це не тому, що вона була метушлива і не могла сконцентруватися, як я спочатку подумав. Зовсім ні. Вона сміливо показувала мені своє багатоярусне горе. І я питав себе: скільки іще ярусів вона розкриє переді мною?
Десь на сьомому занятті вона почала розповідати про дві події — чіткий і яскравий сон та ще один провал у пам’яті.
Отже, Пенні знову «прокинулася» в магазині (у тому самому, де вона отямилася біля каси, тримаючи в руках м’яку іграшку). Вона плакала та стискала в руках бланк атестата про закінчення середньої школи.
Натомість її сон не був кошмаром, але викликав відчуття розчарування та тривоги:
Я бачила весілля. Кріссі виходила заміж за сусідського хлопця — справжнього нікчему. Мені потрібно було перевдягтися. Я перебувала у великому будинку у формі підкови з багатьма кімнатами. Я без кінця заходила то в одну, то в іншу кімнату, але так і не змогла знайти потрібну.
Трохи пізніше з’явився ще один фрагмент сну:
Я була у великому потязі. Ми почали їхати швидше, та так, що аж піднеслися до великої арки в небі. Вона була така гарна! Безліч зірок. І десь там ніби з’явився напис (а може, мені лише здалося, бо я навіть не могла прочитати його) — слово «еволюція», яке чомусь викликає в мене сильні почуття.
На перший погляд, цей сон стосувався Кріссі. Ми якийсь час поговорили про її невдалий вибір чоловіка уві сні. Можливо, наречений — це смерть: очевидно, що це не був шлюб, якого б Пенні хотіла для своєї доньки.
А «еволюція»? Пенні сказала, що вона більше не відчуває зв’язку з Кріссі під час її відвідин на цвинтарі (зараз вони скоротилися до двох-трьох разів на тиждень). Я запропонував можливе значення «еволюції». Це могло символізувати те, що Кріссі дійсно покинула цей світ і перейшла в інше життя.
Можливо, й так, але у Пенні було краще пояснення, чому їй наснився сон та чому під час провалу в пам’яті вона відчувала такий сум. Коли вона прийшла до тями після випадку в магазині, вона було впевнена, що атестат у її руці був не Кріссі (яка мала б уже закінчити школу на цей час?), а її самої. Пенні так і не закінчила школи, але Кріссі збиралася зробити це за них обох (а також вона хотіла вчитися у Стенфорді за них обох).
Пенні вважала, що сон про весілля та пошук переодягальні стосувався її власних невдалих шлюбів і теперішньої спроби змінити своє життя. Її асоціації щодо будинку уві сні підтверджували її думку: будинок зі сну аж надто нагадував клініку, де було розташовано мій офіс.
Та й еволюція також стосувалася її, а не Кріссі. Пенні була готова змінитися. Вона несамовито прагнула еволюціонувати й досягти успіху, щоб зайняти певне становище в суспільстві. Роками, у перервах між перевезеннями клієнтів у своєму таксі, вона слухала касети для саморозвитку: книжки класиків, критику творів мистецтва, учила нові слова. Вона відчувала, що була здібною, але ніколи не розвивала своїх талантів через те, що десь із тринадцятирічного віку була змушена заробляти на прожиття. Якби тільки вона не працювала, а займалася чимось для себе, закінчила середню школу, пішла до коледжу, безперервно вчилася і вибралася б звідси (звідси означало поїзд зі сну, який полетів у небо)!
Пріоритети Пенні почали змінюватися. Замість того щоб говорити про трагедію з Кріссі, вона протягом кількох годин описувала трагедію свого власного життя. Коли ж ми наближалися до дев’ятого, останнього, сеансу, я приніс у жертву решту своєї рішучості і запропонував Пенні три додаткових сеанси, якраз до початку моєї творчої відпустки. З багатьох причин мені було важко припинити терапію: весь жах її страждань зобов’язував мене залишитися з нею. Я був стурбований її станом і відчував свою відповідальність за це: тиждень за тижнем, мірою того як випливали нові факти, вона все більше впадала в депресію. Я був вражений, як вона використовувала терапію: у мене доти ніколи не було пацієнта, котрий працював би так продуктивно. І останнє — я також маю бути чесним — я був приголомшений її життєвою драмою, яку вона мені розповідала, а кожного тижня вона пропонувала новий, більш захопливий та цілком неочікуваний епізод.
Пенні згадувала своє дитинство в Атланті, Джорджія, як страшенно похмуре та злиденне. Її мати, озлоблена та підозрілива жінка, була постійно зайнята думками, як нагодувати і вдягнути Пенні та ще двох дочок. Батько працював у відділі доставки товару в універмазі, але був, якщо вірити її матері, бездушним та похмурим. Він помер від алкоголізму, коли Пенні було вісім. Тоді все змінилося. У них не було грошей. Її мати працювала дванадцять годин на добу пралею, але майже щоночі пропадала в місцевому барі, де пила та знімала чоловіків. Від того часу в Пенні з’явилися ключі від дому і вона стала самостійною.
Більше ніколи відтоді в них не було постійного помешкання. Вони переїжджали з однієї квартири на іншу, часто їх виселяли за несплату. Пенні пішла на роботу, коли їй було всього тринадцять, а школу покинула в п’ятнадцять; у шістнадцять вона вже була алкоголічкою зі стажем, до вісімнадцяти встигла вийти заміж і розлучитися, у дев’ятнадцять ще раз одружилася та втекла на Західне узбережжя з новим чоловіком, де народила трьох дітей, купила будинок, поховала доньку, розлучилася з другим чоловіком і придбала в кредит велику ділянку на цвинтарі.
Найбільше в історії Пенні мене вразили дві речі. Перш за все це те, що її обдурили, підтасували карти, ще коли їй було вісім. І найбільше їй хотілося, щоб у наступному житті вони разом з Кріссі «купалися в грошах».
По-друге, це була тема «втечі», але не фізична втеча з Атланти, від її родини, із замкненого кола бідності та алкоголізму, а втеча від її долі — стати «бідною божевільною старою жінкою», схожою на її матір, після того як та кілька разів потрапляла до психіатричної лікарні.
Утеча від долі — від долі свого суспільного класу та особистої долі злиденної божевільної старої — була основною метою в житті Пенні. Вона прийшла до мене, щоб не збожеволіти. Вона сказала, що подбає про те, аби не бути бідною. Насправді це був її стимул втекти від власної долі, і зараз вона просто згоряла на роботі, працюючи протягом довгих та виснажливих годин.
Іронія полягала в тому, що її втеча він бідності та невдач могла бути зупинена тільки більш вагомим фактором — скінченністю життя. Пенні більше, ніж будь-хто з нас, не погоджувалася з неминучістю смерті. Вона була дуже активною людиною — тут я згадав, як вона летіла на повній швидкості по шосе за наркодилерами, — і один з найважчих моментів у її житті був саме той, коли вона переживала смерть Кріссі.
Незважаючи на той факт, що я вже звик до того, що Пенні постійно повідомляла все нові й нові подробиці про себе, я не був готовий до величезного потоку новин, який вона спрямувала на мене на одинадцятому, передостанньому занятті. Ми говорили про кінець терапії, і вона казала, як уже звикла до наших зустрічей і як важко їй буде попрощатися зі мною наступного тижня, що це буде чергова втрата в її переліку втрат, аж раптом вона спитала мимохідь: «А я вам казала, що народила близнюків, коли мені було шістнадцять?»
Я хотів закричати: «Що? Близнюки? У шістнадцять? Що ви маєте на увазі під словами “А я вам казала?” Ви чудово знаєте, чорт забирай, що ви мені цього не казали!» Але, пам’ятаючи, що в нас залишається зовсім мало часу до кінця заняття і лише одне наступного тижня, я мусив проігнорувати спосіб, у який вона зробила це повідомлення, і швидко опанувати себе.
— Ні, ви ніколи мені не розповідали. Розкажіть.
— Я завагітніла у п’ятнадцять. Ось чому я покинула школу. Я нікому не казала, поки не стало зовсім пізно і мені не довелося народжувати. Виявилося, що в мене дівчатка-близнючки. — Пенні замовкла, поскаржившись на біль у горлі. Очевидно, їй було важче говорити, ніж вона вдавала.
Я запитав, що сталося з близнюками.
— У соціальній службі мені сказали, що я непідходяща мати, — вони мали рацію, я думаю, — однак я відмовилася віддавати дітей і намагалася сама піклуватися про них. Проте десь через шість місяців вони забрали їх. Я відвідувала моїх доньок кілька разів, поки їх не вдочерили. Я нічого не знаю про них. І ніколи не намагалася дізнатися. Я залишила Атланту і ніколи більше не озиралася.
— Ви часто про них згадуєте?
— Останнім часом так. Я згадувала про них кілька разів одразу після смерті Кріссі, але останні кілька тижнів багато про них думаю. Мені цікаво, де вони, як у них справи, чи вони багаті — це була єдина умова, про яку я просила в центрі усиновлення. Мені сказали, що будуть намагатися. Зараз я постійно читаю історії в газетах про бідних матерів, які продали своїх дітей багатим подружжям. Але що я тоді взагалі знала?..
Решту нашого заняття і частину наступного ми присвятили вивченню наслідків цієї історії. У такий цікавий спосіб її викриття допомогло нам успішно дійти до кінця терапії, оскільки це привело нас до закінченого циклу і ми повернулися до початку курсу, до того самого містичного першого сну з її двома маленькими синами, які стояли на сцені й були одягнені, як дівчатка. Смерть Кріссі та глибоке розчарування синами розпалили її каяття в тому, що вона відмовилася від близнючок, і це змусило її відчувати не лише те, що померла не та дитина, а й те, що вона віддала на вдочеріння не тих дітей.
Я запитав, чи вона почувається винною за те, що віддала своїх дітей. Пенні відповіла сухо: вона зробила все, що могла, для себе і для них. Якби вона у свої шістнадцять років залишила собі двох дітей, вона б скотилася до такого самого життя, що й її мати. І це принесло б страждання дітям; вона б не могла дати їм нічого в ролі матері-одиначки… Тут я дізнався більше про те, чому Пенні замовчувала цю історію про близнючок. Їй було соромно, соромно говорити мені, що вона не знає, хто їхній батько. Вона була страшенно нерозбірливою в підлітковому віці; фактично вона була шкільною шльондрою (як сама себе називала), і батьком міг бути будь-хто з її приятелів. Ніхто в її теперішньому житті, навіть колишній чоловік, не знали ні про її минуле, ні про її доньок, ні про репутацію в школі — усе це вона намагалася приховати.
Наприкінці заняття вона промовила:
— Ви єдина людина, кому я сказала.
— І як воно? Як ви почуваєтесь?
— Спантеличена. Багато думала про те, казати вам чи не казати. Подумки розмовляла з вами цілий тиждень.
— Що означає для вас «спантеличена»?
— Налякана, хороша, погана, пригнічена, радісна… — Пенні швидко протарабанила це. Вона не могла довго обговорювати ніжні почуття, одразу дратувалася. Вона звернула увагу на це і трохи сповільнилася. — Ви, напевне, засуджуєте мене, так? Я не хочу, щоб ви думали про мене погано, коли ми зустрінемось наступного разу.
— Ви гадаєте, що я вас не поважаю?
— Звідки мені знати? Усе, що ви робите, це запитуєте.
Вона мала рацію. Ми підійшли до завершення нашого одинадцятого заняття, отож більше не було потреби щось приховувати від неї.
— Пенні, вам не варто хвилюватися щодо мене. Чим більше я про вас дізнаюся, тим більше ви мені подобаєтеся. Я захоплююсь вами, ви стільки всього пережили за своє життя.
Пенні розплакалася. Вона показала на годинник, нагадуючи, що наш час уже вичерпався, і вибігла з кабінету вся в сльозах.
За тиждень на нашій останній зустрічі я дізнався, що вона не могла припинити плакати майже весь цей час. Дорогою додому вона зайшла на цвинтар, сіла біля могили Кріссі і, як часто робила, далі ридала за донькою. Але того дня сльози не закінчувалися. Вона лягла, обійняла надгробок і почала плакати ще сильніше — спочатку оплакувала тільки Кріссі, а згодом і всі свої втрати.
Вона плакала за своїми синами, за безповоротно втраченими роками, через біди, які з нею сталися. Вона плакала за своїми двома доньками, яких втратила й ніколи не знала. Вона плакала за своїм батьком — ким би він не був. Вона плакала за своїм чоловіком, за сповненими надій молодими роками, які вони прожили разом. Вона плакала за своєю старою бідною матір’ю і сестрами, які пішли з життя ще двадцять років тому. Але найбільше вона плакала за собою, оплакувала життя, якого в неї ніколи не було.
Незабаром наш час добіг кінця. Ми підійшли до дверей, потисли один одному руки і попрощалися. Я дивився, як вона йде вниз сходами. Вона відчула, що я дивлюся, обернулася і сказала:
— Не переживайте за мене. Зі мною все буде нормально. Запам’ятайте. — І вона торкнулася срібного ланцюжка у себе на шиї. — У мене ж був ключ від квартири.
Я побачив Пенні ще раз через рік, коли повернувся з творчої відпустки. Я заспокоївся, коли переконався, що їй набагато краще. Хоча вона й запевняла мене, що з нею все буде гаразд, але я все одно хвилювався. У мене ніколи раніше не було пацієнта, який би розповів стільки болісних історій за такий короткий час. Ніхто так голосно не ридав раніше. (Моя секретарка, чий кабінет був поряд з моїм, зазвичай подовжувала перерви на каву на час сеансів із Пенні.)
На нашому першому занятті вона сказала мені: «Просто дайте мені почати. Далі я подбаю про все сама». Насправді так і сталося. Цілий рік після курсу терапії Пенні не консультувалася із психотерапевтом. Я пропонував їй це, але її прогрес був очевидним і їй не потрібна була стороння допомога.
На нашій останній зустрічі з’ясувалося, що її горе, яке було заблоковане всередині і, здавалося, ніколи не мине, потроху зникало. Пенні все ще терзалася спогадами, але її демони оселилися в теперішньому часі, залишивши минуле. Нині вона страждала не тому, що забула події, пов’язані зі смертю Кріссі, а через те, що не дбала про своїх синів.
По суті, її ставлення до синів було найбільш реальним доказом позитивних змін. Обоє її синів повернулися додому; і, хоча їхній конфлікт тривав, його зміст змінився. Пенні припинила суперечку із синами щодо сплати за ділянку на цвинтарі та вечірок до дня народження Кріссі, але вони сварилися через те, що Брент позичав її пікап, а Джим не міг втриматися на жодній роботі.
Більше того, Пенні й далі відокремлювалася від Кріссі. Її візити на цвинтар стали короткими та не такими частими; вона роздала майже весь одяг та іграшки Кріссі й дозволила Бренту зайняти її кімнату; вона зняла заповіт Кріссі з холодильника, припинила телефонувати друзям Кріссі й уявляти події, які могла б пережити Кріссі, якби була жива, — наприклад, її випускний бал чи вступ до коледжу.
Пенні все витримала. Я думаю, що передчував це від самого початку. Я пригадував нашу першу зустріч і як рішуче я відмовлявся лікувати Пенні. А ще вона отримала те, що хотіла — безкоштовну терапію від професора Стенфордського університету. Як це сталося? Чи все відбулося само собою? Чи це був умілий маневр?
А можливо, це я вдавався до маневрів? Та це не мало значення. Я також багато отримав від нашого спілкування. Я хотів дослідити те, як люди переживають важку втрату, і Пенні, лише за дванадцять сеансів, провела мене ярус за ярусом своєю втратою і показала саму кульмінацію горя.
Спершу ми проаналізували провину — стан, який буває майже в кожного. Пенні відчувала провину через свою амнезію, через те, що не поговорила про смерть зі своєю донькою. Інші люди в подібній ситуації відчувають провину за щось інше: за те, що не зробили чогось вчасно, не надали медичну допомогу, не дбали достатньо чи не доглядали краще. Одна моя пацієнтка, вкрай уважна дружина, не відходила від свого чоловіка в лікарні тижнями, але роками страждала від докорів сумління за те, що невчасно вибігла купити газету і він помер саме в той момент.
Думка, що комусь із нас слід було зробити більше, ніж він зміг зробити, відбивається в бажанні контролювати неконтрольоване. Урешті, якщо хтось винен через те, що нічого не зробив, а щось слід було зробити, то надалі він відчуває, що є щось, що могло би бути зроблене, — зручна думка, яка надає нам вдаваний порятунок від нашої очевидної безпорадності перед лицем смерті. Захоплена гарними правдоподібними ілюзіями необмеженої влади й успіху, людина погоджується із цим, принаймні до початку кризи середнього віку та до появи переконання, що існування вічне, рухається по висхідній спіралі й залежить від нас самих.
Така зручна ілюзія може розбитися об якусь раптову та необоротну подію, яку філософи часто називають «межовим досвідом». З усіх моїх пацієнтів ніхто так близько не підійшов до свого кінця або ж так близько не стояв на порозі непередбачуваних подій (і ніхто не може краще та швидше відреагувати на якісь драматичні зміни), як Карлос («Якби зґвалтування не забороняли…»), котрий усвідомлював неминучість власної смерті.
Інша вагома подія, яка призводить до межового стану, — це смерть близької людини (коханого чоловіка, дружини чи друга), що розбиває ілюзії нашої власної невразливості. Для більшості людей найбільшою втратою є смерть дитини. Після такого життя здається неважливим, і людина не бачить нічого цікавого: батьки відчувають провину та налякані своєю нездатністю якось зарадити; вони гніваються на своє безсилля й очевидну нечутливість медичного персоналу; вони можуть скаржитися на Божу несправедливість (багато хто врешті усвідомлює, що ця нібито несправедливість насправді є величезною байдужістю). Батьки в горі також проводять аналогію зі своєю власною смертю: їм не вдалося захистити свою дитину, і з кожним днем вони більше усвідомлюють гірку правду про те, що одного дня й вони, своєю чергою, не будуть захищені. «І тому, — як писав Джон Донн[9], — ніколи не намагайся дізнатися, по кому подзвін, бо він по тобі».
Страх Пенні померти був прихованим, поки ми його не викрили під час нашої терапії. Так, вона була дуже стурбована через те, що «спливає час»: занадто мало часу залишилося, щоб здобути освіту, поїхати у відпустку, залишити по собі якийсь спадок; і також мало часу для нас, щоб закінчити нашу співпрацю. Більше того, ще на ранньому етапі терапії в її снах виявилися вагомі ознаки страху смерті. У двох снах вона тонула: у першому сні трималася за крихку дошку, поки рівень води невблаганно не піднявся аж до її рота; у другому стискала якесь сміття, що плавало на поверхні води, і кликала на допомогу лікаря, одягненого в біле, а той замість рятувати бив її по пальцях.
Працюючи із цими снами, я не намагався зменшити її занепокоєння смертю. Дванадцять годин терапії — це надто мало часу, щоб ідентифікувати, висловити та подолати страх смерті. Замість того я використовував матеріал цих снів, щоб проаналізувати теми, які ми вже обговорювали. Таке практичне використання снів є звичним у терапії. Сни як симптоми не мають єдиного пояснення: вони можуть містити багато значень. Ніхто однозначно не аналізує сон; натомість більшість психотерапевтів лише наближаються до снів для того, щоб дослідити, як можна пришвидшити ефект терапії.
Таким чином, я зосередився на темах втрати будинку та знищення підвалин її життя. Я також використовував сни, щоб попрацювати над її стосунками з родиною. Пірнання у глибоку воду зрідка символізує занурення в глибини підсвідомого. І, звичайно, саме я був тим лікарем зі сну, одягненим у біле, який відмовився їй допомогти і навіть наступив їй на пальці. У наступній розмові Пенні зізналася — уперше, — що вона хотіла б отримувати від мене підтримку та певні поради, а також розповіла про почуття образи через мої спроби вважати її об’єктом свого дослідження, а не звичайною пацієнткою.
Я використовував раціональний підхід, щоб вивчити її почуття провини та її вперте чіпляння за спогади про доньку: я показував їй абсурдну суперечність між її вірою в реінкарнацію та її поведінкою. Хоча таке звернення до першопричин часто не діяло, Пенні була в основному адекватною та кмітливою особою і в принципі швидко реагувала на мою риторику переконання.
На наступному етапі ми взялися за вивчення ідеї, що «людина має навчитися жити з живими перед тим, як навчиться жити з померлими». Сьогодні я вже не пам’ятаю, чиї це були слова — Пенні, мої чи мого колеги, але я певен, що це саме вона змусила мене усвідомити важливість цього підходу.
Як не крути, а справжніми жертвами цієї трагедії були її сини, і це часто трапляється з братами чи сестрами померлих дітей. Інколи, як і в родині Пенні, діти, які залишилися, страждають через те, що багато енергії батьків іде на померлу дитину, пам’ять про яку вони увічнюють та ідеалізують. Дехто з них ображається на померлого брата чи сестру через те, що батьки й далі приділяють їм багато уваги; часто образа співіснує з їхнім власним горем і розумінням вибору батьків. Така комбінація — ідеальна формула для плекання почуття провини у дитини і появи в неї комплексу меншовартості та непридатності.
Інший можливий сценарій, який, на щастя, не стосувався Пенні, — це спроба батьків одразу ж народити іншу дитину, щоб замінити померлу. Часто це розв’язує проблему, але інколи з появою нової дитини з’являється ще більше труднощів. Це може взагалі зруйнувати стосунки з іншими дітьми. До всього страждає дитина, народжена на заміну, особливо якщо горе батьків так і не минає. Вона росте для єдиної мети — задовольнити нереалізовані сподівання батьків, що є досить важко. Крім того, додатковим тягарем є постійна присутність духу померлого брата чи сестри, що може зруйнувати делікатний процес формування особистості нової людини.
Ще один сценарій, поширений серед батьків, — спроба оточити надмірною увагою дитину, котра залишилася. Я зрозумів на останньому занятті з Пенні, що вона вдавалася до цього сценарію: переймалася, коли її сини їхали кудись за кермом, не хотіла давати їм пікап, уперто не дозволяла їм купити мотоцикл. Більше того, вона наполягала, щоб вони регулярно проходили медичний огляд в онколога.
Коли ми говорили про її синів, я відчув, що треба бути дуже обережним, і вдовольнився тим, що ми просто оцінили наслідки смерті Кріссі. Я не хотів аналізувати провину Пенні, про яку нещодавно вже розпитав, щоб «викрити» її величезну недбалість стосовно синів та заохотити поговорити на цю нову тему. Урешті, місяці потому, вона усвідомила свою провину перед синами, але на той час Пенні вже була більш терпляча, її стан покращувався, а отже, змінювалася її поведінка.
На жаль, доля шлюбу Пенні нічим не відрізнялася від доль інших сімей, які втратили дитину. Дослідження показали, що насправді все відбувається не так, як очікують, і трагедія зовсім не об’єднує сім’ю; багато батьків, які переживають горе, засвідчують, що в них з’являються родинні негаразди. Усі події, пов’язані зі шлюбом Пенні, розвивалися за типовим сценарієм: чоловік і дружина страждають по-різному, навіть зовсім протилежно; вони часто не можуть зрозуміти та підтримати одне одного; горе одного заважає страждати іншому, спричиняє розбіжності, охолодження почуттів та остаточний розрив.
Терапія дуже допомагає таким батькам. Лікування подружжя може прояснити походження сімейної напруги й допомагає кожному з партнерів розпізнати та почати ставитися з повагою до страждань іншого. Індивідуальна терапія теж може допомогти змінити ставлення до жалоби іншого партнера, навіть якщо її спосіб видається дивним. Я завжди дуже обережний з узагальненнями, але в цьому випадку стереотип «чоловік — жінка» є правильним. Багатьом жінкам, як і Пенні, потрібно переживати їхню втрату знову й знову, а потім вони кидаються назад і прагнуть примирення з живими, намагаються знову працювати над своїми проектами, прагнуть повернути все, що може надати якогось значення їхньому власному життю. Чоловіків натомість часто потрібно навчати відчувати та ділитися своїм сумом (а не придушувати чи приховувати його).
На наступній стадії Пенні завдяки двом своїм снам — поїзд, що здіймається, та еволюція, а також весілля та пошук роздягальні — зробила вкрай важливе відкриття, а саме: її жалоба за Кріссі перепліталася з жалобою за собою і за власними нереалізованими бажаннями та можливостями.
Закінчення наших стосунків призвело до того, що Пенні відкрила для себе останній рівень горя. Вона боялася кінця терапії через кілька причин: природно, що їй буде бракувати мого професійного наставництва, а також мене особисто — адже вона ніколи досі не довіряла чоловікам та не зверталася по допомогу до них. Але, крім цього, закінчення терапії пробудило в неї живі спогади про всі її болісні втрати, з якими їй довелося стикатися у своєму житті. Тепер вона могла трохи розслабитися і розчулитися чи посумувати.
Більшості змін, які сталися з Пенні після терапії, вона має завдячувати лише собі. Цей факт був чудовим уроком для мене як для психотерапевта. І я пригадав цитату свого викладача ще зі студентських років, тут вона була дуже доречною: «Пам’ятай, ти не можеш зробити всю роботу за них. Тобі потрібно лише допомогти пацієнту усвідомити, що йому належить зробити, а потім довіритися його власному бажанню розвиватися та змінюватися».