Ловець тіні

1

Перед очима Клементе лежав холодний нічний Рим.

Ніхто нізащо не здогадався б, що чоловік, який спирався тієї миті на кам’яну балюстраду тераси Пінчо[3], — священник. Просто перед ним простиралися численні палаци й куполи, а над ними гордо височіла базиліка Святого Петра. Велична панорама, яка століттями залишалася незмінною в місті, де вирувало таке дрібне й швидкоплинне людське життя.

Клементе стояв непорушно, споглядаючи місто й не звертаючи уваги на кроки, що наближалися за його спиною.

— Ну, то якою буде відповідь? — запитав він, перш ніж Маркус підійшов і став поряд.

Окрім них двох, на терасі нікого не було.

— Ніякою.

Клементе кивнув, не виявивши подиву, по тому уважно поглянув на приятеля-пенітенціарія. Вигляд у Маркуса був утомлений, підборіддя вкривала кількаденна щетина.

— Сьогодні вже рік.

Клементе помовчав хвилинку, уважно дивлячись йому в очі. Він знав, про що йшлося: минув рівно рік після знайдення розчленованого тіла черниці у Ватиканських садах. Протягом такого тривалого часу всі пошуки пенітенціарія не дали результатів.

Жодного сліду, жодної зачіпки, ніяких підозр. Нічого.

— Думаєш здатися? — запитав Клементе.

— А що, хіба можна? — відповів уїдливо запитанням на запитання Маркус.

Ця справа стала для нього міцним горішком. Полювання на чоловіка з відеозапису камер спостереження — європейця, віком за п’ятдесят, — було безуспішне.

— Ніхто його не знає, ніхто ніколи не бачив. І що мене найбільше дратує: нам відоме його обличчя. — Він помовчав, дивлячись на приятеля. — Треба знову перевірити мирян, що служать і працюють у Ватикані. І якщо нічого не знайдемо, перейдемо до священнослужителів.

— Там немає жодного, хто був би схожий на чоловіка з фото. То навіщо гаяти час?

— А хто може гарантувати, що в убивці немає спільників у Ватикані? Що в нього тут немає захисту? — Маркус ніяк не міг заспокоїтися. — Відповіді на ці запитання — за стінами Ватикану. Отам і слід проводити розслідування.

— Тобі ж відоме правило. Не можна. З причин конфіденційності.

Маркус знав, що ота «конфіденційність» — лише відмовка. Просто побоювалися, що він, устромивши носа в справи Ватикану, розкопає щось інше, ніяк не пов’язане зі смертю черниці.

— Мене цікавить лише одне: знайти вбивцю. — Він нагнувся ближче до приятеля. — Ти мусиш переконати прелатуру, нехай скасують правило.

Клементе тільки роздратовано відмахнувся, як від дурниці.

— Я навіть гадки не маю, у кого є повноваження на таке.

Нижче, під терасою, П’яцца-дель-Пополо вирувала групами туристів, що під час нічних екскурсій захоплено милувалися визначними пам’ятками Рима. Хтозна, чи сказали їм, що колись на тому самому місці росло горіхове дерево, під тим горіхом був похований імператор Нерон, якого вороги нарекли чудовиськом, звинувативши в наказі спалити Рим 64 року до нашої ери. І тому римляни вважали, буцімто місце просякнуте сатанинськими силами. Через це приблизно 1000 року Папа Пасхалій ІІ наказав спалити горіх разом з ексгумованим прахом імператора. Пізніше там спорудили церкву Санта-Марія-дель-Пополо, де й досі на головному вівтарі можна побачити барельєф, на якому зображена сцена, як Папа зрубує дерево Нерона.

«Ось такий він, Рим, — мимохіть подумав Маркус, — тут за кожною розкритою правдою ховається чергова таємниця». Тут хоч куди поглянь — самі легенди. Таким чином ніхто не в змозі насправді знати, що стоїть за кожною деталлю. А все лишень для того, щоб не надто турбувати людські душі. Дрібних і нікчемних істот, котрі навіть гадки не мали, яка боротьба невпинно й непомітно вирує довкола них.

— Доведеться нам змиритися з очевидністю: нам ніколи його не впіймати, — промовив Клементе.

Однак Маркус не хотів визнавати поразку.

— Хай би ким був убивця, він добре знав територію Ватикану. Вивчив наперед розташування об’єктів, процедуру перевірок, зумів обійти всі контролі безпеки.

Те, що він учинив із черницею, було справжнім жорстоким звірством. Однак у його діях мала критися певна логіка, якась схема.

— Я зрозумів для себе одну річ, — упевнено заявив пенітенціарій, — вибір місця для розправи, вибір жертви, спосіб розправи — це складові послання.

— Кому?

«Hic est diabolus, — подумав Маркус, — диявол увійшов до Ватикану».

— Хтось хоче нас попередити: у Ватикані відбувається щось страшне. Це доказ, розумієш? Це як спроба… Він передбачив, що, зважаючи на складнощі з проведенням розслідування, їх із часом просто припинили б. І що ті, хто сидить у верхніх ешелонах влади, радше перейматимуться здогадками, аніж копатимуть глибше, до суті, ризикуючи витягнути на білий світ невідомо що. Можливо, чиїсь давно сховані таємниці.

— Ти ж розумієш, що твоє звинувачення дуже серйозне?

— А ти хіба не розумієш, що саме цього прагне вбивця? — незворушно вів далі Маркус.

— Звідки в тебе така впевненість?

— Інакше він убивав би ще. А він цього не робить, бо знає: його підозра пустила коріння, його страшне люте вбивство бідолашної черниці — так, дрібниця, адже існують значно важливіші таємниці, про які слід подбати.

Клементе, як завжди, намагався поводитись розважливо:

— У тебе немає доказів. Це лише твоя теорія, твої домисли.

Однак Маркус не здавався:

— Прошу тебе, дай мені змогу поговорити з ними, я зумію їх переконати.

Він мав на увазі тих осіб з керівництва церкви, від яких його приятель отримував інструкції та накази.

Відтоді, як три роки тому Клементе знайшов його, переляканого, зі втраченою пам’яттю, у ліжку однієї з лікарень Праги, він жодного разу йому не збрехав. Часто вичікував слушної миті, щоб повідомити неприємні факти, однак ніколи не обманював.

А тому Маркус йому вірив.

Ба більше: він міг вважати, що Клементе — це вся його родина. Протягом останніх трьох років за винятком кількох разів він був для нього єдиним джерелом спілкування з людським родом.

— Ніхто не повинен знати про тебе й про твою роботу, — повторював йому Клементе, — адже йдеться про виживання нашої ідеї, якій ми служимо, а також про успішне виконання покладених на нас завдань.

Його наставник завжди казав, що верхньому керівництву відомо лише про його існування.

Тільки Клементе знав його в обличчя.

Коли Маркус поцікавився, навіщо потрібна вся ця таємничість, його приятель відповів:

— Таким чином ти зможеш захистити їх від них самих. Хіба ти не розумієш? Якщо решта запобіжних засобів не спрацює, якщо всі бар’єри доступу виявляться марними, залишиться принаймні хтось, хто стоятиме на варті. Ти — їхній останній захист.

І Маркус часто замислювався, хто він: найнижчий щабель у тій ієрархічній піраміді, якому доручали таємні завдання, мовчазний виконавець, що мусив занурювати руки в темну матерію і бруднити себе нею? І чи Клементе не є лише посередником, який обіймає вищу посаду?

Протягом тих трьох років він докладав усіх зусиль, щоб справити враження покірного виконавця в очах тих, хто (він був упевнений!) уважно спостерігав згори за його роботою. Сподівався, що це допоможе йому отримати підвищення на наступний щабель, познайомитися нарешті з кимось, хто пояснить, навіщо знадобилося створювати для нього таку невдячну роль. І чому саме його вибрали для неї. Позаяк Маркус геть утратив пам’ять, він ніяк не міг збагнути, чи то він сам так вирішив, чи той, ким він був до Праги, доклав до цього рішення зусиль.

Клементе передавав йому накази та завдання, що відповідали, як здавалося, обережній та інколи незбагненній мудрості Церкви. Однак за кожним таким завданням усе одно проглядалася чиясь тінь.

Щоразу, коли Маркус намагався дізнатися більше, Клементе однією фразою вмів покласти край розмові, звертаючись терплячим тоном зі звичним, незворушно привітним виразом обличчя. Так само він повівся й цього разу, стоячи на тій чудовій терасі, оглядаючи красу міста, за якою крилися його таємниці, щоб угамувати вимоги Маркуса:

— Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати.

2

Три роки тому лікарі сказали йому, що він народився вдруге.

Брехня.

Він просто помер, і край. Доля мертвих — зникнути навіки або залишатися ув’язненими в попередніх життях, стати привидами.

Саме так він почувався. Я не існую.

Сумна доля у привида. Вона полягає в тому, щоб спостерігати за непримітним існуванням живих, їхніми стражданнями, за тим, як вони намагаються нагнати час, як гніваються через порожні дрібниці. Бачити, як вони сперечаються одне з одним у щоденних клопотах. І заздрити їм.

«Злопам’ятливий привид, — сказав він сам собі. — Ось хто я такий». Адже у живих завжди була перед ним перевага. У них був вихід: вони все ще могли померти.

Маркус ішов вуличками старого кварталу, люди проходили мимо, не звертаючи на нього уваги. Він укорочував ходи в натовпі. Зазвичай йому ставало легкого доторку когось із перехожих. Отой мінімальний контакт давав змогу відчувати, що він досі належить до суспільства людей. Та якби він зараз помер серед того натовпу, його тіло відвезли б до моргу, а позаяк ніхто не прийшов би за ним, поховали б його в безіменній могилі.

Такою була ціна його служіння. Данина у вигляді мовчання та забуття. Та іноді змиритися з нею було нелегко.

Район Трастевере здавна вважали житловим кварталом простолюдних мешканців Рима. Він розташований далеко від шляхетної величі аристократичних палаців, однак і йому не бракувало привабливості. Будівлі тут належали до різних епох, а тому за ними можна було вивчати історію архітектури: поряд із середньовічними спорудами стояли будинки вісімнадцятого століття, що аж ніяк не вражало око. Самп’єтріні, — бруківка з лейцитових брусків, якою від часів Папи Сікста V покривали вулиці Рима, — сірим килимом розстелилася вздовж його вузьких звивистих вуличок, відгукуючись на кроки перехожих характерним звуком. Давнім. Таким, що будь-хто, кому випадало відвідати ті місця, почувався ніби перенесеним у минуле.

Маркус уповільнив ходу, зупинившись на розі Віа-делла-Ренелла. Перед ним суцільним потоком неспішно прогулювалися люди, як то завжди бувало під вечір, ішли собі під музику та гомін з навколишніх барів і ресторанів, що так приваблювали до Трастевере молодих туристів з усього світу. Попри відмінності вони всі здавалися Маркусові однаковими.

Повз нього пройшов гурт двадцятирічних американок у закоротких шортах і в’єтнамках — напевно, готуючись до подорожі, вони керувалися хибною думкою, буцімто в Римі завжди панує літо. Їхні ноги посиніли від холоду, і дівчата наддавали ходи, відчайдушно кутаючись у кофтини та сподіваючись якомога швидше відшукати вільне місце в барі, щоб зігрітися алкоголем.

З тракторії поряд вийшла парочка закоханих років під сорок. Зупинилася біля входу. Жінка сміялася, а чоловік обіймав її рукою за талію. Жінка трішки відхилилася корпусом назад, упершись рукою йому в плече. Чоловік відповів на запрошення й поцілував її. Їх помітив набридливий бенгалець, продавець троянд і дешевих запальничок, став просто перед ними, чекаючи, коли вичерпається отой обмін любощами, — сподівався, що їм захочеться зміцнити ті любощі квіткою, а може, просто надумають покурити.

Троє юнаків ішли вулицею, запхавши руки в кишені й поглядаючи довкола. Маркус був упевнений, що хлопці шукають, де б роздобути наркотиків. Вони ще не помітили, що з протилежного боку вулиці до них наближався магребінець, ладний їх задовольнити.

Дякуючи власній невидимості, Маркус мав перевагу перед іншими людьми та їхніми слабкостями. Однак будь-який інший уважний спостерігач теж міг цим похвалитися. А його талант (і його прокляття!) полягав зовсім в іншому.

Він бачив те, чого не бачили інші. Він бачив зло.

Міг розгледіти його в дрібницях, в аномаліях. Малесенькі розриви в полотні нормальності. Ультразвук, прихований у хаосі.

Таке траплялося з ним постійно. Навіть якби йому не хотілося мати того дару, він у нього був.

Спершу він побачив дівчину. Вона йшла впритул до стіни, ледве помітна, рухома темна крапка на тлі облупленої фарби будинків. Руки глибоко запхані в кишені бомбера, голова втягнута в плечі, похнюплена. Пасмо пофарбованого в бузковий колір волосся спадало на обличчя. Важкі армійські черевики на ногах робили її вищою.

Маркус звернув увагу на чоловіка, який ішов попереду, лише тому, що той уповільнив ходу й озирнувся, щоб переконатися, що вона йде слідом. Тим поглядом він ніби тримав її на повідку. Йому було за п’ятдесят. Світле кашемірове пальто, коричневі черевики, блискучі й дорогі.

Недосвідченому оку могло здатися, що то батько з дочкою. Він, успішний менеджер або фахівець, ходив забирати з якогось бару свою неслухняну доньку-підлітка, щоб відвезти додому. Однак не все було так просто.

Коли вони підійшли до вхідних дверей, чоловік зачекав, поки зайде дівча, а потім зробив таке, що аж ніяк не вписувалося в сцену: перш ніж і собі переступити поріг, роззирнувся довкола, щоб переконатися, чи ніхто за ними не стежить.

Аномалія.

Зло потрапляло йому на очі щодня, і Маркус знав, що із цим нічого не вдієш. Ніхто не зміг би виправити всі недоліки світу. І попри те що це йому не подобалося, він засвоїв новий урок.

Щоб пережити зло, інколи слід не брати його до уваги.

Від спостереження за сценою біля дверей, які вже зачинялися, його відволік голос.

— Дякую, що підвезла, — промовила білявка, виходячи з автівки та звертаючись до подруги за кермом.

Маркус відступив у куток, щоб краще сховатися, і вона пройшла повз нього, утупившись в екран мобільного, який міцно стискала в руці. У другій вона несла велику сумку.

Маркус приходив сюди часто — просто щоб її побачити.

Вони зустрічалися раніше лише випадково, разів чотири, коли вона майже три роки тому приїжджала з Мілана до Рима, аби дізнатися, як загинув її чоловік. Маркус добре пам’ятав кожне сказане слово, кожну рисочку її обличчя. То був один з позитивних наслідків амнезії: нова пам’ять поспішала заповнити порожнечу.

Сандра Веґа була єдиною жінкою, з якою він спілкувався протягом усього того часу. Єдиною сторонньою особою, якій він розкрив таємницю, хто він такий.

Він пам’ятав слова Клементе. У попередньому житті Маркус присягнувся: ніхто не повинен знати про його існування. Для всіх він був невидимий. Пенітенціарій міг з’являтися перед іншими, назвавшись, тільки у короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому. Незначний відтинок часу, що може тривати мить або маленьку вічність, — ніхто цього не знає. Усе тоді здається можливим, бо повітря насичене неймовірним зарядом енергії, хвилюванням та очікуванням. Ото і є мить, вразлива й непевна, коли привиди знову стають схожими на людей. І з’являються перед живим.

Так сталося і з ним одного разу під час сильної грози на порозі ризниці. Сандра запитала, хто він, і він відповів: «Я священник». То був ризик. Він не знав непевне, чому так вчинив. А може, і знав, просто не хотів тепер у цьому зізнатися.

Його почуття до неї було дивне. Було щось у ній знайоме, щось пов’язувало його із цією жінкою. А ще він поважав її, адже вона зуміла залишити свій біль у минулому. І вибрала це місто, щоб розпочати нове життя. Попросила керівництво перевести її до нового відділку й винайняла собі невелику квартирку в Трастевере. Мала нових друзів, інші інтереси. Знову навчилася усміхатися.

У Маркуса зміни завжди викликали певний подив. Мабуть, через те що в його випадку вони були неможливі.

Він знав усі переміщення Сандри, її денний розклад, маленькі звички. Знав, куди та ходила за покупками, де полюбляла вибирати собі одяг, піцерію, де вечеряла щонеділі після відвідин кінотеатру. Інколи, як ось того вечора, вона поверталася додому пізно. Однак не здавалася виснаженою, хіба що втомленою, — прийнятний наслідок прожитого на повну силу дня, стан, який можна легко усунути гарячим душем і сном. Окалина щастя.

Інколи в такі вечори, коли він чекав на появу Сандри, стоячи біля її домівки, він думав: а що, якби він вийшов зі схованки й став перед її очима? Хтозна, чи вона його впізнала б.

Проте він жодного разу цього не вчинив.

Чи згадувала вона про нього? Чи вже геть забула, залишивши в минулому разом з болем? Уже від самої тієї думки йому щеміло в серці. Як і від тієї, що, навіть коли він знайде в собі вдосталь сміливості, щоб постати перед нею, ніякого продовження їхні стосунки не матимуть.

А втім, він усе одно далі за нею наглядав.

Бачив, як вона увійшла до під’їзду, спостерігав через вікна сходів, як піднялася на поверх своєї квартири. Зупинилася перед дверима, копирсаючись у сумці в пошуках ключів. Але двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Сандра усміхнулася, а той нахилився вперед, щоб її поцілувати.

Маркусові слід було відвести погляд, але він цього не зробив. Бачив, як вони удвох зайшли до квартири, як зачинили за собою двері. А зачинивши, залишили надворі минуле, його привидів — як він сам, — і все зло світу.

Попискування електронного приладу. Чоловік був голим, лежав горілиць у напівтемряві на великому ліжку. Поки чекав, вирішив побавитися у відеогру на мобільному. Поставив гру на паузу, звів голову, щоб поглянути вище свого великого пуза.

— Гей, ти, ну ж бо, швидше! — дорікнув, звертаючись до дівчини з бузковим пасмом, яка у ванній колола собі в руку дозу героїну. По тому продовжив гру.

Несподівано щось приємно м’яке впало йому на обличчя. Однак оте відчуття кашемірового дотику тривало лише коротку мить, після чого йому враз забракло повітря.

Хтось грубо притискав йому до обличчя його власне пальто.

Він інстинктивно замахав руками, запряв ногами в пошуках чогось, за що можна було б ухопитися: ніби тонув, хоча води й не було. Ухопив незнайомця, який міцно його утримував, вище ліктів за руки, спробував ослабити хватку, але той (хай би хто він був!) виявився сильнішим. Хотів закричати, але з рота вихоплювалося лише слабке попискування та хрипи.

Потім почув, як йому шепнули на вухо:

— Ти віриш у привидів?

Він не міг відповісти. Та навіть якби й міг, не знав би, що сказати.

— То до якого типу чудовиськ ти належиш: вовкулак чи вампірів?

Хрипіння. Барвисті крапки, що танцювали в нього перед очима, перетворилися на засліпливі спалахи.

— Мені слід вистрілити в тебе срібною кулею чи всадити в серце осиковий кілок? А знаєш, чому саме осиковий, а не з якогось іншого дерева? Бо хрест Ісуса був з осики.

Сила відчаю — то було все, що в нього ще залишалося, адже ядуха вже брала над ним гору. Нараз він пригадав пояснення інструктора з дайвінгу, коли разом з дружиною та дітьми два роки тому відпочивав на Мальдівах. Усі ті настанови щодо симптомів кисневого голоду. Користі від них не було тієї миті жодної, однак усе одно згадалося. Їм тоді сподобалося пірнати, щоб помилуватися кораловим бар’єром, а дітвора взагалі була в захваті. Вони того року чудово провели відпустку.

— Хочу, щоб ти відродився. Але спершу ти маєш померти, — сказав незнайомець.

Думка, що можна отак задихнутися, не маючи спромоги ковтнути повітря, наганяла на нього жах. «Не тепер, не зараз, — примовляв він подумки, — я ще не готовий». Однак сили вже покидали його. Руки послабили хватку на передпліччях нападника, і чоловік безладно замахав ними в повітрі.

— Я знаю, що означає «померти». Ось побачиш, скоро все скінчиться.

Він безсило опустив руки вздовж тіла, його дихання слабшало й уповільнювалося. «Мені треба подзвонити, — подумав. — Лише один дзвінок. Попрощатися».

— Зараз ти знепритомнієш. А коли отямишся — якщо отямишся, — повернешся до своєї родини, до своїх друзів і до всіх, до кого забажаєш, із дещицею добра в цьому бридкому світі. І будеш уже іншим. Вони ніколи про це не знатимуть, а от ти — знатимеш. І якщо тобі поталанить, ти забудеш про цю ніч, про оте дівча й про решту таких, як вона. Але про мене пам’ятатимеш. І я теж не забуду про тебе. Отже, слухай уважно… Я врятую тобі життя.

Він замовк на мить, а потім додав, чітко карбуючи кожне слово:

— Гляди ж бо, ти маєш це заслужити.

Чоловік більше не рухався.

— Він мертвий?

У ногах ліжка стояла дівчина й спостерігала. Вона була гола та ледве трималася. Руки поколені голкою від численних уколів.

— Ні, — відповів Маркус, знімаючи з голови чоловіка його кашемірове пальто.

— Хто ти? — Дівчина мружилася, ніби намагалася краще роздивитися сцену, але марно, бо вже перебувала під впливом наркотику.

Маркус помітив на тумбочці портмоне. Узяв, вийняв усі гроші. Підвівся, щоб підійти до дівчини, а та мимохіть позадкувала й мало не впала, втративши рівновагу. Він підхопив її за плече й тицьнув гроші в руку.

— Іди звідси! — наказав суворо.

Дівчина якусь хвилину стояла мовчки, втупившись у Маркуса затуманеним поглядом і намагаючись уторопати, що й до чого. Зрештою нахилилася, щоб зібрати одяг, вбралася й почалапала до дверей. Відчинила їх, однак, перш ніж вийти, повернула голову, ніби щось згадавши.

По тому торкнулася пальцем свого обличчя.

Маркус мимохіть провів долонею по своєму й відчув під подушечками пальців слизьку речовину.

Епістаксис.

У нього потекла кров з носа в той час, коли він вирішив надати урок, згідно з яким інколи слід знехтувати злом, щоб узяти над ним гору.

— Дякую, — промовив, ніби то вона врятувала його, а не навпаки.

— Немає за що.

3

То було їхнє п’яте побачення.

Вони зустрічалися вже майже три тижні. Познайомилися в спортзалі. Відвідували його приблизно о тій самій годині. Вона здогадувалася, що він навмисне підганяє свої тренування під однаковий з нею час, і це їй лестило.

— Чао, я Джорджо.

— Діана.

Йому було двадцять чотири роки — на три роки старший за неї. Він навчався в університеті й уже невдовзі мав отримати диплом. Економіст. Діані неймовірно подобалося його кучеряве волосся, а ще зелені очі. І ота усмішка з бездоганними зубами, за винятком лівого різця, що ледве помітно виступав наперед. Малесенька риса, яка надавала йому непокірності та страшенно їй подобалася. Бо від надмірної бездоганності може стати нудно.

Діана знала, що вона гарненька. Карі очі, темне волосся. Хай і невисока, але з пропорційною фігурою. Після ліцею вона покинула навчання й тепер працювала продавчинею у крамниці косметики. Зарплата була невисока, але їй подобалося працювати з клієнтами. До того ж власник крамниці ставився до неї добре. Та найбільше їй хотілося зустріти порядного хлопця й вийти заміж. Їй здавалося, що вона вимагає від життя не забагато. І Джорджо міг стати «отим самим».

Вони поцілувалися вже на першому побаченні, потім були ще поцілунки, однак далі вони не йшли. Так, приємне збудження, але від нього все набувало іншого забарвлення, спонукало захоплення.

Того ранку їй на мобільний надійшло повідомлення.

«Я заїду о дев’ятій? Кохаю тебе».

Від отієї есемески в душі прокинулося несподіване відчуття щастя. Вона багато разів запитувала в себе, із чого воно складається. А тепер знала: це таємниця, яку важко пояснити іншим. Це так, ніби хтось створив оте особливе відчуття сáме для тебе.

Ексклюзив.

Щастя Діани вилилося в усіх її усмішках і привітних фразах того дня, набувши особливої форми заразливих веселощів. Хтозна, чи клієнти та колеги в крамниці відчули, що з нею відбувалося. Вона була впевнена, що так. З нетерпінням чекала вечора, а серце час від часу тріпотіло, нагадуючи, що час зустрічі наближається.

О дев’ятій, коли вона спускалася сходами назустріч Джорджо, який чекав на неї внизу, оте щастя, уже без очікування, набуло ще захопливішої форми. Діана була вдячна за той день, їй хотілося, щоб він ніколи не закінчувався.

Згадала на мить есемеску Джорджо. Вона надіслала йому у відповідь лише «так» і смайлик. Не написала «я тебе кохаю» у відповідь, тому що розраховувала сказати це особисто ввечері.

Так, він був «саме тим», якому слід казати такі слова.

Він повіз її на море, до Остії, щоб повечеряти в ресторанчику, про який розповідав під час їхнього першого побачення. Здавалося, минула вічність від того вечора, коли вони обоє тільки те й робили, що говорили й говорили, — можливо, побоюючись, що навіть коротке мовчання викличе в них думку, мовби стосунки не складуться. Вони випили білого ігристого вина. Під дією алкоголю Діана почала надсилати йому недвозначні сигнали.

Приблизно об одинадцятій вони сіли в машину, щоб повернутися до Рима.

У спідниці було холоднувато, а тому Джорджо увімкнув обігрів салону на повну. Однак вона все одно присунулася на сидінні ближче до нього, щоб обпертися об його плече, поки він керував автівкою. Поглядала на нього знизу вгору, обоє мовчали.

У стерео грав диск гурту Sigur Ros.

Упираючись носками в п’яти, вона скинула черевички. Спершу один черевичок, потім другий з глухим звуком упали на килимок. Тепер вона вже була його дівчиною, могла дозволити собі певну волю.

Не відриваючи погляду від дороги, він протягнув руку, щоб погладити її по нозі. Вона ще тісніше притиснулася до його плеча й мало не замуркотіла. Потім відчула, як його долоня ковзнула по колготках вище, аж до краю спідниці. Вона не пручалася, а коли відчула, що його пальці перемістилися до центру, трішки розвела ноги. Навіть через колготи й трусики він міг відчувати, яким сильним було її бажання.

Вона напівзаплющила очі й помітила, що автівка стишила хід, щоб звернути з траси на одну з другорядних доріг, які вели до великого соснового лісу.

Діана в душі сподівалася, що саме туди вони й прямують.

На невеликій швидкості проїхали ще кількасот метрів дорогою, оточеною високими соснами. Купи соснових голок на асфальті тихо потріскували під колесами. Потім Джорджо звернув ліворуч, заглиблюючись у ліс.

Попри те що тепер їхали вони повільно, автівку все одно трусило на нерівній землі. Щоб на набити собі синців, Діана вирівнялася на сидінні.

Через кілька хвилин Джорджо зупинив автівку й вимкнув двигун. Музика теж замовкла. Чутно було тільки залишкове поцокування двигуна, а насамперед — вітер, який шумів поміж деревами. Раніше вони його не могли чути, а тепер їй здалося, ніби відкрили для себе його таємничий звук.

Він трохи відсунув сидіння назад, обняв її. Поцілував. Діана відчула, як він провів язиком по її губах. Відповіла на поцілунок. Потім він почав копирсатися з маленькими ґудзиками її кофтини. Підняв край, щоб намацати бюстгальтер. На мить завмер, доторкнувшись до тканини, що обтягувала дужку. Підліз під неї пальцями і, підваживши, звільнив з-під бюстгальтера половинку грудей, щоб негайно обхопити її рукою.

«Яке ж бо це неповторне відчуття, коли хтось уперше тебе відкриває для себе!» — подумала Діана. Віддаватися йому та водночас намагатися уявити собі, що він переживає. Відчувати його збудження, його подив.

Вона потягнулася руками, щоб розстебнути йому ремінь і штани, а він тим часом намагався зняти з неї спідницю разом з колготами. І все це майже не відриваючись одне від одного губами, ніби без тих поцілунків вони не могли дихати.

На мить Діанин погляд упав на годинника з дисплея автівки, і промайнула думка-сподівання: ще не запізно, інакше будь-якої секунди на мобільний почне дзвонити мати й тим самим зруйнує чарівну атмосферу.

Їхні жести ставали дедалі квапливішими, пестощі — чимраз сміливішими. Кілька хвилин по тому вони вже були без одягу, милуючись одне одним, коли між одним поцілунком і наступним на мить розплющували очі. Адже не мали потреби дивитися, бо пізнавали одне одного завдяки іншим органам чуття.

Потім він доторкнувся долонею до її щоки, і вона збагнула: час настав. Вона відсторонилася від нього, впевнена, що зараз Джорджо запитає чому й вирішить, що вона передумала. Збиралася сказати оте «я тебе кохаю», що тримала в собі цілий день. Однак замість того, щоб думати тільки про неї, Джорджо повільно розвернувся до лобового скла. Той жест образив дівчину до глибини душі. Це так, ніби вона не заслуговувала його цілковитої уваги. Вона вже хотіла була щось сказати, але замовкла на півслові. У погляді Джорджо вона прочитала подив і збентеження. Тоді Діана й собі поглянула.

Прямо перед машиною хтось стояв. І невідривно дивився на них.

4

Її вирвали зі сну різким телефонним дзвінком.

Наказали негайно їхати до сосняку біля Остії, не додавши більше нічого.

Поспіхом натягуючи на себе форму в темряві, намагаючись не розбудити Макса, Сандра тим часом налаштовувала мозок на роботу. Такі дзвінки траплялися рідко. Утім, коли траплялися, відчуття було таке, ніби тобі всадили в живіт кулаком, викликавши вибух адреналіну в крові вперемішку зі страхом.

Отже, краще підготуватися до найгіршого.

Скільки місць злочину відвідала вона зі своїм фотоапаратом? Скільки трупів, що чекали там на неї, довелося сфотографувати? З відрізаними кінцівками, спаплюжені або просто непорушні у своїх неприродних позах. На Сандру Веґу покладалося невдячне завдання: зафіксувати їхнє останнє зображення.

Чиє фото-згадку про власну смерть мусила вона зробити цього разу?

Знайти потрібне місце було нелегко. Поліція ще не встигла виставити кордон, щоб тримати на відстані сторонніх. Ніякого миготіння вогнів. Ніякого скупчення машин і персоналу. Коли вона опинилася на місці, основна команда слідчих для вивчення місця злочину ще тільки мала прибути — і то лише для того, щоб задовольнити засоби масової інформації, органи влади та щоб подарувати народу відчуття безпеки.

Тієї миті там стояла лише одна патрульна машина на виїзді з траси на дорогу, яка вела до лісу. Трохи далі — фургон і ще кілька автівок. Ніякого параду для цих свіженьких трупів ще не вишикували. Та час для пишного залучення сил правопорядку лише ненадовго відсунули.

Однак війська прибудуть на поле битви вже з відчуттям поразки, що її зазнали.

Отже, усі особи, які насправді були потрібні для проведення слідства, уже прибули на місце й стояли, збившись у нікчемний за розмірами загін. Перш ніж долучитися до них, Сандра витягла з багажника сумку з апаратурою та одягла білий комбінезон з капюшоном, щоб не залишити власних слідів на місці злочину, хоча й гадки не мала, що на неї чекає.

Комісар Креспі рушив їй назустріч. Виклав ситуацію куцою фразою:

— Тобі не сподобається.

По тому вони вдвох заглибилися в хащі. Перш ніж криміналісти кинуться шукати докази й сліди. Перш ніж колеги-поліціянти почнуть висувати гіпотези, що тут сталося й чому. Перш ніж офіційно розпочнеться ритуал слідства, був її час.

Вони всі вже зібралися й чекали. Сандра почувалася так, ніби її із запізненням запросили на якесь свято. Усі тихенько перемовлялися між собою, скоса поглядаючи на неї, коли вона проходила повз них, і сподівалися в душі, що вона швидко закінчить, аби й собі нарешті взятися до роботи.

Двоє поліціянтів опитували бігуна, який під час свого ранкового тренування наткнувся на цей жах, що привів їх сюди. Той сидів на стовбурі поваленого дерева, обхопивши голову руками.

Сандра йшла слідом за Креспі. Неприродну тишу соснового лісу порушували хіба що їхні кроки по всипаній голками землі й насамперед — приглушене пищання мобільного. Вона не звертала на нього уваги, цілком зосередившись на сцені, яку вже побачила попереду.

Колеги обмежилися тим, що огородили її біло-червоною стрічкою. У центрі периметра стояла автівка з розчахнутими навстіж усіма дверцятами. Як і мало бути за процедурою, єдиним, хто до тієї миті перетинав межу, був судмедексперт.

— Астольфі щойно засвідчив смерть, — повідомив комісар Креспі.

Сандра побачила його: маленького, худорлявого чоловічка, на вигляд бюрократа. Завершивши роботу, він нагнувся, пройшов під стрічкою і тепер механічно курив сигарету, збираючи попіл у долоню. Однак ніяк не міг відвести погляду від автівки, ніби загіпнотизований невідомо якою думкою.

Коли Сандра й Креспі підійшли, він заговорив, не відриваючи очей від сцени злочину.

— Для підготовки медичного висновку мені потрібно принаймні по два знімки кожної рани.

Тільки тієї миті Сандра збагнула, що так привернуло увагу судмедексперта.

Дзеленчання мобільного десь поряд.

І зрозуміла, чому ніхто не міг вимкнути отого дзеленчання. Воно лунало з машини.

— Це мобільний дівчини, — сказав Креспі, хоча вона нічого не запитувала. — Він у неї в сумці, на задньому сидінні.

Хтось хвилювався, що вона не повернулася тієї ночі додому. І тепер шукав її.

Хтозна, скільки часу так тривало. А поліціянти нічого не могли вдіяти. Вистава повинна відбуватися за планом, і до останньої сцени було ще далеко. А вона мусила провести процедуру фотоогляду з отим супроводом, що краяв душу.

— Очі розплющені чи заплющені? — запитала вона.

Запитання мало сенс лише для тих, хто регулярно працював на місцях злочину. Інколи убивці, навіть найбезжалісніші, закривали жертвам повіки. То був жест не жалості, а сорому.

— Розплющені, — відповів судмедексперт.

Отже, цей убивця хотів, щоб на нього дивилися.

Мобільний продовжував байдуже дзеленчати.

Завдання Сандри полягало в тому, щоб зафіксувати місце злочину, перш ніж час і пошуки відповідей зможуть його змінити. Вона послуговувалася фотоапаратом як захисним екраном між собою і жахом, між собою і болем. Однак через оте дзеленчання виникав ризик, що емоції проникнуть через захисний бар’єр і завдадуть їй шкоди.

Вона сховалася за звичними діями своєї професії, за правилами, які засвоїла багато років тому під час підготовки. Якщо вона слідуватиме стандартній схемі фотоогляду, то вже зовсім скоро зможе повернутися додому та знову пірнути до ліжка разом з Максом, зігрітися від його тіла і вдати, що того зимового холодного ранку не було.

Від загального плану до окремих деталей; узяла свою «дзеркалку» й почала знімати.

Спалахи фотоапарата, ніби несподівані хвилі, набігали на обличчя дівчини, перш ніж розчинитися в холодному й марному світлі ранкової зорі. Сандра зайняла позицію перед капотом, однак, зробивши з десяток знімків автівки, опустила об’єктив.

Дівчина дивилася на неї через лобове скло.

У їхній професійній підготовці існувало неписане правило. Разом зі своїми колегами вона суворо його дотримувалася.

Якщо в жертви розплющені очі, треба стежити за тим, щоб вони ніколи не були спрямовані безпосередньо в об’єктив.

Пояснювали це потребою уникнути безжалісного враження «фотосесії з мертвою моделлю». «З дівчиною розберуся наприкінці», — сказала подумки. Вирішила розпочати з другого тіла.

Воно було за кілька метрів від автівки. Лежало долілиць, обличчя сховане в соснових голках, руки догори. Роздягнене.

— Чоловік, вік приблизно років двадцять — двадцять п’ять, — промовила Сандра в мікрофон, аркою закріплений на голові та з’єднаний з реєстратором у кишені комбінезона. — Вогнепальна рана на потилиці.

Волосся навколо вхідного отвору від кулі мало видимі сліди опіків, і це вказувало на те, що вбивця стріляв з дуже близької відстані.

Сандра пошукала «дзеркалкою» сліди хлопцевих ніг. Знайшла два-три на вологій землі. Відбиток п’яти був таким самим чітким, як і відбиток носка. Отже, він не біг, ішов.

«Не втікав, — подумала Сандра. — Убивця примусив хлопця вийти з машини й став у нього за спиною. Потім вистрілив».

То була розправа.

Вона знайшла інші відбитки. Цього разу — від черевиків.

«Сліди топтання, вони тут повсюди».

Сліди належали вбивці. Вона рушила за тими відтисками на землі слідом за своїм фотоапаратом, що далі добросовісно робив знімки, які потім зберігалися в його цифровій пам’яті. Так вона дійшла до одного з дерев. Під ним побачила маленьку ділянку, не покриту сосновими голками. Вказала її координати в мікрофон.

— Три метри на південний схід: верхній шар землі знято. Так, ніби його навмисне очистили.

«Отут усе розпочалося, — подумала. — Отут він улаштувався». Вона підняла об’єктив, намагаючись вгадати, під яким кутом спостерігав за всім убивця. Звідси через ліс можна було зручно підглядати за машиною парочки й залишатися непоміченим.

«Ти насолоджувався виставою, чи не так? Чи вона тебе розлютила? Скільки часу ти за ними спостерігав?»

Звідти вона почала знімати у зворотному напрямі, рухаючись по діагоналі до машини, ідучи за траєкторією руху вбивці. Повернувшись до капота, Сандра знову відчула на собі погляд дівчини на сидінні; здавалося, ніби вона саме її виглядала.

Удруге проігнорувала його, зосередивши всю увагу на автомобілі.

Перейшла до заднього сидіння. На ньому безладно було скидано одяг обох жертв. Відчула, як кольнуло в серце. Уявила, як ці двоє закоханих готувалися до романтичного вечора разом: хвилювалися, стоячи перед шафою, роздумуючи, що одягти, аби мати привабливіший вигляд, — цілком альтруїстичне бажання.

Вони вже були роздягнені, коли той монстр їх порішив, чи то він примусив їх роздягнутися? Спостерігав нишком за ними, коли вони кохалися, чи втрутився, щоб перервати їхні пестощі найважливішої миті? Сандра відмахнулася від отих думок: шукати відповіді — то не її справа. А тому спробувала знову зосередитися.

Поміж одягу лежала чорна сумочка, з якої лунало дзеленчання мобільного. На щастя, він замовк ненадовго, надавши присутнім кількахвилинну перерву, однак скоро знову задзвонив би. Поліціянтка квапилася з роботою. То було джерело болю. А їй не хотілося перебувати поряд з тим пристроєм.

Через розчинені дверцята з боку пасажира видно було оголене тіло дівчини. Сандра присіла поряд з нею.

— Жінка, приблизний вік: двадцять років. Тіло без одягу.

Руки притиснуті вздовж тіла, міцно прив’язана альпіністським шнуром до сидіння, нахилена під кутом приблизно сто двадцять градусів. Один з обертів шнура проходив на рівні підголівника і її задушив.

Просто в центрі того жаху стирчав здоровенний мисливський ніж. Ручка ножа стриміла прямо з грудей. «Убивця загнав його з такою силою, що потім не зміг витягти й був змушений залишити тут», — дійшла висновку Сандра.

«Дзеркалка» зафіксувала стрічку крові, що спускалася по животу жертви і, промочивши наскрізь сидіння, утворила невелику калюжу на килимку, поміж голими ногами й парою взуття на високих підборах. «Парою вишуканих босоніжок на високих підборах», — виправила себе подумки поліціянтка. Сандра вже яскраво уявляла собі той романтичний вечір.

Нарешті вона зібралася на силі й перейшла до фотографування обличчя зблизька.

Голова була дещо нахилена ліворуч, чорне волосся скуйовджене. У Сандри на мить виникло мимовільне сестринське бажання пригладити його. Помітила, що дівчина дуже гарненька, з ніжними рисами обличчя, які лише молодість здатна дарувати. А там, де сльози його ще не змили, можна було помітити сліди макіяжу. Схоже, його нанесли ретельно, щоб причепуритися, але не здаватися вульгарною, що наштовхувало на думку: дівчина робила це професійно.

«Можливо, працювала косметологом-естетисткою або в крамниці косметики», — подумала Сандра.

От тільки рот був якось неприродно перекошений донизу. І яскрава помада покривала губи.

Сандру охопило бентежне відчуття. Було щось неправильне в усій сцені, але вона ніяк не могла збагнути, що саме.

Вона зазирнула далі в салон, щоб краще роздивитися обличчя. Пам’ятаючи про правила фотослідчих, намагалася віднайти потрібний кут для знімання, щоб уникнути прямого погляду жертви. До того ж у неї самої не стало б духу зазирнути в ті очі, ба більше — не хотілося, щоб вони дивилися на неї.

Мобільний знову задзвонив.

Порушуючи інструкції своєї професійної підготовки, поліціянтка мимохіть замружилася, надавши можливість «дзеркальці» самостійно виконати останні знімки. І мимоволі подумала про тих, хто був причетний до цього місця, хоча фізично їх тут не було. Про матір та батька дівчини, які чекали на відповідь, що могла б звільнити їх від облоги тривоги. Про батьків юнака, які, можливо, ще не помітили, що їхній син не повернувся додому тієї ночі. Про призвідника того страшного болю, що тепер, користуючись власною невидимістю, за багато кілометрів звідти насолоджувався таємним задоволенням убивць — садистичним лоскотанням у серці.

Сандра Веґа зачекала, поки дзеркальний фотоапарат завершить покладене на нього завдання, по тому вибралася з того тісного салону, де тхнуло сечею і замолодою кров’ю.

— Хто?

Те запитання не давало спокою всім присутнім. Хто був той призвідник? Хто таке міг учинити?

Якщо немає можливості створити опис чудовиська, ним може бути хто завгодно. Поглядаєш на кожного з підозрою, запитуючи в себе, що криється за зовнішністю, та усвідомлюючи, що й на тебе поглядають так само, з тим самим запитанням у погляді.

Коли одна людина забруднює себе страшним злочином, вона ставить під сумнів не лише себе саму, а й усю людську расу, до якої належить.

Ось чому поліціянти того ранку уникали зустрічатися поглядами одне з одним. Лише арешт винуватця звільнив би їх від прокляття недовіри.

Бракувало інформації про жертв.

Імені дівчини ще не знали. Що для Сандри було на користь. Вона не хотіла його знати. Однак через номерний знак автомобіля дізналися ім’я юнака.

— Його звали Джорджо Монтефйорі, — сказав Креспі судмедекспертові.

Астольфі записав ім’я в одному з численних бланків у своїй теці. Щоб зробити це, він обперся об капот фургона з моргу — авто саме під’їхало, щоб забрати тіла.

— Я хотів би негайно зробити автопсію, — мовив патологоанатом.

Сандра подумала, що його завзяття спричинене бажанням надати інформацію слідству, однак змінила думку, щойно почула його пояснення.

— Сьогодні мені ще треба розібратися з автомобільною аварією, а потім написати акт експертизи для трибуналу, — буденним тоном повідомив він.

«Бюрократ», — подумала Сандра. Її дратувало, що оті двоє молодих утрачених життів не діставали того співчуття, на яке мали право.

Тим часом слідча група експертів уже стала до роботи. І саме тієї миті, коли вже можна було нарешті прибрати мобільний дівчини, той знову замовк.

Сандра перевела погляд із судмедексперта й комісара поліції, що розмовляли між собою, на одного з експертів, який саме вийняв мобільний із сумочки в машині й рушив до червоно-білої стрічки огорожі, щоб передати його поліціянтці.

Отже, саме їй доведеться відповісти, щойно мобільний знову задзвонить. Сандра їй не заздрила.

— Устигнеш до обіду?

Сандра відволіклася, а тому прослухала останню фразу Креспі.

— Що?

— Я запитав, чи зможеш ти підготувати матеріал до обіду, — повторив комісар, вказуючи на «дзеркалку», що вже лежала в багажнику.

— Так, звісно, — квапливо запевнила його Сандра.

— А можеш негайно?

Їй кортіло втекти звідси та зробити все вже в квестурі. Утім, зважаючи на наполягання свого керівника, вона не могла відмовити.

— Добре.

Узяла ноутбук, щоб під’єднати до нього фотоапарат і таким чином перекинути фотографії з його картки пам’яті. Зробивши це, вона змогла б надіслати їх електронною поштою і нарешті звільнитися від усього того жаху.

Вона однією з найперших прибувала на місце злочину, однак разом з тим і найпершою залишала його. Її робота на цьому була завершена. На відміну від колег, вона могла все забути.

Поки вона під’єднувала фотоапарат до ноутбука, інший поліціянт приніс Креспі гаманець мертвої дівчини. Комісар відкрив його, сподіваючись знайти якийсь документ. Сандра впізнала дівчину на особистому посвідченні.

— Діана Дельґаудіо, — прочитав Креспі тихо, — двадцять один рік, хай йому грець.

Мовчання, що зависло по тому, надало сцені ще більшого драматизму.

Не підводячи очей від документа, комісар перехрестився. Він був релігійний. Сандра знала його не дуже добре, утім їй було відомо, що він не любить грати на публіку. У квестурі його поважали радше за багаторічну службу, аніж за якісь особливі заслуги. Можливо, саме такий і потрібен для цього розслідування. Особа, яка змогла б вести цей жахливий злочин і не намагалася б використати його на власну користь, щоб привернути увагу преси або отримати підвищення по службі.

Для двох молодих жертв жалісливий коп — саме те, що треба.

Креспі знову звернувся до поліціянта, котрий приніс гаманець. Віддав його назад, глибоко зітхнув:

— Добре, ходімо сповіщати батьків.

Вони пішли, залишивши Сандру за роботою. Тим часом фотографії, які вона зробила, почали з’являтися на екрані одна за одною, поки переміщувалися з пам’яті одного пристрою на другий. Проглядаючи їх, Сандра вдруге швиденько пройшлася по виконаній за ранок роботі. Знімків було майже чотириста. Вони мигкотіли, як фотограми німого фільму.

Жінку відволікло дзеленчання мобільного, якого всі так чекали. Вона повернулася до колежанки, що втупилася поглядом в екран, перевіряючи ім’я того, хто телефонував. Провела рукою по чолу, зрештою відповіла:

— Добрий день, синьйоро Дельґаудіо, з вами говорить поліція.

Сандра не знала, що казала мати дівчини, однак могла собі уявити, що відчуваєш, коли чуєш у відповідь чужий голос і слово «поліція». Те, що до цієї миті було поганим передчуттям, починало набувати обрисів чудовиська, нашпигованого нестерпним болем.

— До вас зараз їде патрульна машина, щоб пояснити ситуацію, — намагалася заспокоїти жінку колежанка.

У Сандри не було сил слухати далі. Вона спробувала знову зосередитися на знімках, які миготіли на екрані комп’ютера, сподіваючись, що програма швидко все завантажить. Вона давно вирішила, що не матиме дітей, бо її найбільшим страхом у житті було побачити їх на фото, як оці, що пробігали тієї миті перед очима. Обличчя Діани. Байдужий вираз. Волосся скуйовджене. Макіяж потік від сліз. Отой скривлений у сумній посмішці рот. Погляд, що довершував пустопорожню виставу.

Програма комп’ютера вже майже завершила операцію перекидання, коли на екрані промайнув знімок першого плану, який відрізнявся від решти.

Сандра інстинктивно натиснула на кнопку «стоп» і зупинила операцію. Із серцем, що калатало, як несамовите, вона вручну повернулася на кілька знімків назад, щоб перевірити. Усе навколо зникло, ніби його затягнуло чорною дірою. Існувало лише оте зображення на екрані. Як вона могла не помітити?!

На фотографії обличчя дівчини залишалося непорушним.

Сандра різко повернулася до огородженого червоно-білою стрічкою периметра. Потім побігла.

На знімку Діана Дельґаудіо перевела очі в бік об’єктива.

5

— Як таке взагалі могло статися?!

Крики квестора[4] відбивалися від оздобленої фресками стелі залу засідань і відлунювали по всьому третьому поверху історичної будівлі на Віа-Сан-Вітале, де було розташоване головне управління поліції Рима.

Прочухана призначали всім, хто того ранку був на місці злочину.

Діана Дельґаудіо вижила. Та через те, що дівчині відразу не надали медичної допомоги, тепер вона борсалася між життям і смертю в операційному залі.

Головним адресатом люті квесторового наганяю був судмедексперт. Лікар Астольфі сидів, похнюпившись, під градом засудливих поглядів присутніх. Адже саме він першим оглянув тіла й засвідчив дві смерті, тепер йому доведеться відповідати за такий грубий недогляд.

За його словами, у дівчини не було пульсу. Нічна температура, впливу якої зазнало оголене тіло, а також поранення були несумісні з життям.

— За тих обставин достатньо було об’єктивного аналізу, щоб дійти висновку: робити щось із тілом було запізно, — захищався Астольфі.

— Але попри все це вона вижила! — дедалі більше лютував квестор.

Ішлося про «щасливу комбінацію подій». Основним фактором виявився ніж, що стирчав з грудей. Він застряг між ребрами, убивця навіть не спробував його вийняти й змушений був покинути в тілі жертви. А це запобігло надмірній втраті крові. До того ж лезо пройшлося по м’яких тканинах, не зачепивши артерій. А ще — врятувати життя дівчині допомогла цілковита непорушність, спричинена фактом, що тіло було міцно прив’язане до сидіння альпіністським шнуром. Ця обставина допомогла стабілізувати внутрішні кровотечі, і вони не стали летальними.

— Таким чином гіпотермія перетворилася на перевагу, — завершив судмедексперт, — вона уможливила збереження життєвих функцій.

Сандра не вбачала нічого «щасливого» в тій послідовності. Хай там як, але клінічна картина Діани Дельґаудіо була дуже важка. Навіть якщо результат відчайдушного операційного втручання, якого дівчина щойно зазнала, буде успішним, ніхто не зміг би передбачити, яке життя на неї чекає.

— Ми ж бо щойно повідомили батька й матір, що їхня донька померла, — промовив начальник поліції, даючи зрозуміти присутнім, якої шкоди ця помилка завдала іміджу поліції.

Сандра поглянула довкола себе. Можливо, хтось із колег вважав, що в тих батьків принаймні залишалася якась крихта надії. Напевно, і комісар Креспі думав так само. Але в його випадку католик-практикант узяв гору над копом. Для справжнього вірянина всі вчинки Господа слідують певній меті й у всіх діях, навіть найболючіших, завжди приховано якесь послання, якийсь іспит чи урок. Однак вона не вірила. Навпаки, вона була переконана, що зовсім згодом доля знову постукає у двері тих батьків — як той кур’єр, що помилився з доставкою пакунка з подарунком і повернувся, щоб його забрати.

Якась частка душі Сандри тішилася тим, що всі вказали на Астольфі як на відповідального за вранішню помилку.

Однак певною мірою була винна й вона.

Якби Сандра наприкінці фотографічного вивчення місця злочину не заплющила очей, поки «дзеркалка» робила останні кадри, вона б раніше помітила рухи в погляді Діани. Її мовчазне й відчайдушне прохання про допомогу.

Її відволік тоді мобільний дівчини, але це не могло правити за виправдання. Сама лише думка про те, що могло статися, якби вона це помітила аж кілька годин по тому — можливо, вже повернувшись додому або в лабораторії поліції, — була нестерпна.

Вона теж могла стати співучасницею убивства тієї ночі. «Я її врятувала? Справді я?» — запитувала вона себе. Правда полягала в тому, що Діана врятувалася сама. А заслуга дісталася Сандрі, і це несправедливо. І тепер вона має мовчати, щоб урятувати імідж поліції. Ось чому вона не могла суворо засуджувати судмедексперта.

А тим часом квестор закінчив давати прочухана підлеглим.

— А тепер щезніть з моїх очей!

Усі почали підводитися з місць, а найпершим із зали вилетів Астольфі.

— Ви затримайтеся, агентко Веґа.

Сандра негайно перевела погляд на командира, запитуючи очима причину. Але той відразу звернувся до Креспі:

— І ви теж, комісаре.

Сандра помітила, що за порогом у коридорі вже топчуться інші колеги, інша команда, готова зайти до залу.

То були члени ЦОС — Центральної оперативної служби. Особливого підрозділу, що спеціалізувався на розслідуваннях справ про організоване злочинство, роботі під прикриттям, відстежуванні за кордоном та арешті втікачів, серійних злочинах і злочинах, вчинених із особливою жорстокістю.

З-поміж колег, що всідалися на місця, Сандра впізнала віцеквестора міської поліції Моро.

То був молодий поліціянт, який уже побував у бувальцях. Моро заслужив собі таку славу після того, як арештував одного з босів мафії, котрого розшукували майже тридцять років. Моро поклав для його арешту всі сили, цілком відмовившись від приватного життя й пожертвувавши своїм шлюбом, так що зрештою навіть сам утікач від закону похвалив його, коли той надівав йому наручники.

Моро дуже поважали. Усім хотілося працювати під його керівництвом. То була еліта з еліт Державної поліції. Однак віцеквестор зазвичай працював з тими самими, усього в його команді було чоловік п’ятнадцять. Перевірені, з якими він виконував складну роботу, поділяв тяжкі будні служби. Ті, хто давно звик виходити з дому на світанку, не маючи уявлення, коли знову побачать своїх рідних. Моро добирав собі неодружених; казав, що не любить виправдовуватися перед вдовами та сиротами. Вони між собою були мов єдина родина. Навіть поза роботою багато часу проводили разом. У єдності була їхня сила.

В очах Сандри вони були чимось на кшталт монахів дзен. Пов’язані спільною обітницею, що виходила далеко за межі присяги погонам, які вони носили.

— Він зробить це знову.

Моро оголосив це, повернувшись спиною до присутніх, бо саме йшов вимкнути світло в залі. Ота інформація впала на присутніх одночасно з темрявою. Тиша, що зависла по тому, змусила Сандру здригнутися. На мить їй здалося, що вона загубилася в темряві. Однак через секунду засліпливий промінь відеопроєктора повернув їй навколишній світ.

На екрані з’явилася одна з фотографій, зроблених на місці злочину вранці нею самою.

Машина з розчахненими дверцятами, дівчина з ножем, що стирчить у неї з грудей.

Ніхто з присутніх не відвів зляканого погляду. То були професіонали, готові до всього, хоча слід було зауважити, що з плином годин жаль і відраза поступилися місцем зовсім іншому почуттю. Тому, що слідча називала «ілюзією відстані». Ішлося не про байдужість, а про звикання.

— Це лише початок, — говорив далі Моро. — Мине день, місяць, десять років, і він знову почне діяти, не сумнівайтеся. А тому ми повинні зупинити його раніше. У нас немає іншого виходу.

Він рушив до центру екрана. Тепер зображення падало й на нього, а тому важко було розгледіти вираз його обличчя, так ніби воно бездоганно замаскувалося в тому жаху.

— Ми зараз ретельно просіюємо всі подробиці життя двох жертв, щоб перевірити, чи не міг один з них викликати ненависть або образу до себе чи до своїх рідних: колишні ображені наречені, коханці, родичі з причаєним бажанням помсти, розлючені кредитори чи боржники, зв’язки зі злочинним світом, грубість, вчинена з якоїсь причини… Хоча наразі стовідсоткової певності в тому, що я сказав, у мене немає. Ба більше, я майже переконаний, що можна відкинути всі ці гіпотези.

Віцеквестор вказав правицею на екран:

— Утім зараз я не говоритиму вам про розслідування, докази та методи слідства. Залишмо ненадовго всю роботу копів, забудьмо й процедуру. Я хотів би, щоб ви зараз зосередили увагу лише на оцих знімках. Дивіться як слід.

Моро замовк і став гортати зображення за допомогою пульта дистанційного керування.

— Вам не здається, що в усьому цьому криється певний метод? Цей тип не вдається до імпровізацій, він підготувався. Нехай вам видасться це химерним, однак у його діях немає ненависті. Він ретельний, скрупульозний. Затямте собі ось яку річ: для нього це — робота, і він виконує її дуже добре, хай йому біс!

Підхід Моро вразив Сандру. Віцеквестор знехтував традиційними методами слідства, адже вимагав від них емоційної реакції.

— Я хочу, щоб ви добре запам’ятали ці фотографії, бо, якщо ми не намагатимемося знайти раціональне пояснення вчинкам злочинця, то ніколи його не зловимо. Замість цього ми повинні відчувати те, що відчуває він. Спершу вам таке не сподобається, але це єдиний спосіб, повірте мені.

На екрані з’явилися знімки мертвого юнака першим планом. Рана на потилиці, кров, його бліде, виставлене на загальний огляд оголене тіло — усе це скидалося на сцену з вистави. Сандра не раз бачила, як дехто з колег від виду таких сцен посміхався. Ішлося не про зневагу чи цинізм. То була певна форма самозахисту. Їхній мозок відмовлявся сприймати побачене, як відмовився б сприймати будь-яку безглуздість чи абсурдність. Моро намагався уникнути такої реакції. Йому була потрібна лише їхня лють.

Віцеквестор гортав фотографії далі.

— Не дайте хаосу цієї розправи вас обдурити: це тільки видимість, він нічого не залишає на волю випадку. Він усе продумав, усе запланував і здійснив. Він аж ніяк не божевільний. Навіть майже напевне він добре інтегрований у суспільство.

Якомусь профану оті слова могли б здатися недозволеними, ніби викликаними щирим захопленням. Однак Моро просто уникав того, щоб припуститися помилки багатьох поліціянтів: недооцінити противника.

Віцеквестор вийшов з потоку світла проєктора, щоб поглянути на присутніх.

— Це вбивство скоєне не на сексуальному підґрунті. Попри те що вбивця вибрав парочку, яка кохалася, він не ґвалтує своїх жертв. Лікарі нас запевнили, що дівчина не зазнала насильства, а попередні результати автопсії виключають його і щодо юнака. Отже, наш злочинець, коли вбиває, не слідує інстинктові чи нетерплячці досягти оргазму. Він не мастурбує над тілами, якщо це те, на що ви сподіваєтеся. Убиває, зникає і насамперед — спостерігає. Від цієї миті й надалі спостерігає за нами, за поліцією. Він уже вийшов з тіні, знає, що не може дозволити собі помилок. Однак не тільки він під спостереженням, ми з вами — також. Зрештою переможе не найкращий, а той, хто зуміє скористатися помилками суперника. А в нього перед нами є перевага… — Віцеквестор крутнув зап’ястям, щоб показати присутнім наручного годинника. — Час. Ми повинні випередити цього сучого сина. Однак це не значить, що ми маємо поспішати. Поспіх — поганий спільник. Ми повинні діяти так само непередбачувано, як і він. Тільки так ми зможемо його зупинити. Тому що він — будьте певні! — вже замислив щось нове.

Він зупинив перегляд фотографій саме на останній — на передньому плані Діани Дельґаудіо.

Сандра уявила собі відчай дівчини, яка в напівпритомному, непорушному стані намагалася усвідомити, що ще жива. Дивлячись на її напружене обличчя, вона однак пригадала дивне відчуття, яке охопило її, поки вона робила ті знімки. Розмазаний від сліз макіяж був ще доволі прийнятним. Тіні на повіках, рум’яна, губна помада.

Так, там справді було щось неправильне.

— Погляньте як слід, — вів далі віцеквестор, урвавши її думки, — він це робить тому, що йому це подобається. Якщо Діана Дельґаудіо з якоїсь дивовижної причини зможе вижити, у нас буде свідок, здатний його впізнати.

Ніхто не прокоментував того твердження навіть простим кивком. Ішлося лише про малесеньку, приховану надію, та й годі.

Несподівано Моро звернувся до Сандри:

— Агентко Веґа.

— Слухаю, синьйоре.

— Ви добре виконали свою роботу сьогодні вранці.

Від того компліменту Сандрі стало незручно.

— Ми хочемо, щоб ви долучилися до нашої команди, агентко Веґа.

Вона боялася цього запрошення. Будь-хто з колег на її місці неймовірно зрадів би, якби йому запропонували місце в команді Моро. Але не вона.

— Не знаю, чи я здатна виправдати вашу довіру, синьйоре.

Стоячи в тіні, віцеквестор примружився, щоб краще її роздивитися:

— Зараз невдалий момент для скромності.

— Я не про скромність. Просто мені ще не доводилося працювати над злочинами такого характеру.

Сандра помітила, що комісар Креспі несхвально хитає головою.

Моро вказав на двері:

— Тоді сформулюймо це інакше: ви потрібні не нам, не членам команди ЦОС, ви потрібні двом іншим молодим особам, що живуть собі десь і гадки не мають, що невдовзі настане їхня черга. Тому що так воно й буде. Я це знаю, і ви теж, агентко Веґа. І оцією нашою дискусією ми з вами вже змарнували чимало часу, який у них ще є.

Він говорив рішуче. У Сандри не стало духу заперечити Моро. До того ж він уже відвернувся від неї, перейшовши до наступного питання.

— Наші спеціалісти завершують огляд місця злочину в сосняку біля Остії, потім ми зможемо проаналізувати всі деталі, визначити динаміку та modus operandi убивці. Я хочу, щоб ви за цей час зосередилися на тому, що відчуваєте в душі, у серці, у кожній клітинці вашого тіла. Ідіть додому, переспіть із цією думкою. Завтра вранці почнемо працювати. І завтра я не хочу бачити у вас ніяких емоцій, — уточнив він. — Ви повинні діяти тверезо й раціонально. Збори закінчено.

Віцеквестор першим рушив до дверей, за ним і решта посунула до виходу. А от Сандра надалі сиділа на своєму місці, дивлячись на фото Діани на екрані. Поки всі розходилися, вона не могла відвести погляду від того зображення. Їй кортіло, щоб хтось вимкнув проєктор, подальше відображення тих знімків здавалося недоцільним та образливим.

Моро організував для них щось на кшталт емотивного тренінгу, а наступного дня вимагав «тверезого і раціонального» мислення. Однак уже тепер від Діани Дельґаудіо не залишилося двадцятирічної дівчини зі своїми мріями, амбіціями, планами на майбутнє. Вона втратила свою особистість. Перетворилася на матеріал для розслідування, узагальнений образ людини, що стала об’єктом злочину, а тому можна було знехтувати визначенням «жертва», що поступово забувалося. Ота зміна відбулася саме тут, у всіх на очах, під час зборів.

«Звикання, — гірко подумала Сандра. — Антитіла, що допомагають копам пережити зло». Таким чином у той час, коли ніхто вже більше не звертав уваги на фото Діани, поліціянтка відчула своїм обов’язком віддати їй останню шану, принаймні залишившись наодинці в залі. І що довше вона дивилася на той знімок переднім планом, то ясніше виникало в ній усвідомлення, що перед її очима є якась неточність.

Якась деталь не на своєму місці.

У макіяжі, який покривав обличчя дівчини, було щось недоречне. Нарешті Сандра збагнула.

Губна помада.

6

— Учіться фотографувати порожнечу.

Саме так сказав одного разу їхній інструктор із фотоогляду місця злочину в академії. У той час Сандрі виповнилося двадцять з лишком, і їй та одногрупникам оті слова здалися безглуздими. Вона вважала їх пустопорожнім висловом — одним з тих, якими бувалі копи так люблять повчати новачків, видаючи це за життєву мудрість або абсолютну догму, на кшталт «учися у своїх ворогів» чи «колеги ніколи не кидають колег у біді». Для неї — такої самовпевненої, такої зухвалої — ці вислови були часткою промивання мізків, яким частували студентів, щоб тільки не казати їм правди. Тобто що людська раса — справжнє лайно і що вони, коли почнуть працювати в цій галузі, дуже швидко з огидою усвідомлять свою приналежність до неї.

— Байдужість — ваш найбільший спільник, адже має значення не те, що перебуває перед вашим об’єктивом, а те, чого там немає, — додав інструктор і повторив: — Учіться фотографувати порожнечу.

Проголосивши це, по одному запустив до сусідньої кімнати для виконання практичного завдання. Там було влаштовано щось на кшталт інсценування мебльованої світлиці пересічного житла. Та спершу він попередив, що в тому приміщенні стався злочин. Їхнє завдання — зрозуміти, який саме.

Ніякої крові, ніяких тіл чи зброї. Звичайна пересічна обстановка.

Щоб виконати завдання, їм треба було навчитися не звертати уваги на плями від дитячого харчування на дивані, що свідчили про наявність малюка в цьому житлі. А також на запах дезодоранту для приміщень — напевно вибраного клопіткою господинею; на недорозгаданий кросворд, покинутий на кріслі, — хтозна, коли тепер його розгадають; на туристичні буклети, розкидані на столі й залишені тим, хто не знав, що попереду на нього чатує якесь лихо, і гадав, що на нього чекає щасливе майбутнє.

Елементи різко обірваного існування. Однак урок був зрозумілий: емпатія відволікає. А для того, щоб фотографувати порожнечу, слід було насамперед створити її в собі.

І Сандра її створила, і сама тому здивувалася. Вона зуміла поставити себе на місце жертви, не пройнявшись її емоціями. Послуговувалася її баченням, а не своїм власним. Уявила, що жертва, напевно, впала на підлогу, а тому й собі лягла. І таким чином побачила під одним стільцем напис:

Ота сцена й була репродукцією злочину, що стався, коли жінка перед смертю знайшла в собі сили, щоб написати власною кров’ю перші літери імені свого вбивці.

Фабріціо. Її чоловіка.

І в такий спосіб надала свідчення проти свого благовірного.

Пізніше Сандра дізналася, що на цілих двадцять п’ять років бідолашна жертва опинилася в категорії зниклих без вісті, а її чоловік тим часом гірко оплакував дружину на публіці та в численних телевізійних зверненнях-репортажах. І що прихована на зворотному боці сидіння стільця правда вилізла на поверхню, лише коли він вирішив продати будинок разом з меблями. Напис виявив новий господар будинку.

Думка про те, що справедливість, нехай із запізненням, однак взяла гору, Сандру дещо втішила. Убивця ніколи не повинен почуватися в безпеці. Однак, попри факт розгадки таємниці, тіла жінки так і не знайшли.

— Учіться фотографувати порожнечу, — вкотре повторила Сандра самій собі, сидячи в салоні власного автомобіля. Зрештою саме цього вимагав віцеквестор Моро: зануритися у власну емоційність на певний час, але потім, випірнувши з неї, відновити необхідну холоднокровність.

Утім Сандра не повернулася додому, щоб роздумувати над власними почуттями перед зборами наступного дня, коли мало офіційно розпочатися полювання на вбивцю. Перед її очима окрім лобового скла стояв сосновий ліс Остії, освітлюваний прожекторними установками. Гудіння дизельних генераторів і засліпливе галогенне світло нагадували їй про сільські народні гуляння. Але до літа було ще далеко, та й музику ніхто вмикати не збирався. Навколо панувала холодна зима, а в лісі лунали лише голоси поліціянтів у білих комбінезонах, які рухалися по сцені злочину, наче то був танок привидів.

Експерти слідчої групи працювали на місці вбивства аж до вечора. Сандра повернулася туди наприкінці дня, на відстані спостерігаючи за роботою колег. Ніхто не запитав у неї, чому вона тут, сидить і чекає, коли всі поїдуть. Але причина в неї була — її гіпотеза щодо губної помади Діани.

Дівчина працювала в косметично-парфумерній крамниці. Сандра не помилилася, коли під час огляду макіяжу жертви припустила, що та була фахівцем у галузі. Вгадавши отой аспект її життя, вона, однак, ще більше скоротила відстань між собою і загиблою. І це було неправильно. Ніколи не слід занадто пройматися справою. Це небезпечно.

Вона засвоїла виснуване нею правило на власному досвіді, коли два роки тому була змушена самостійно розслідувати смерть свого чоловіка, яку згодом швиденько закрили й передали до архіву як «нещасний випадок». Їй знадобилося неймовірне самовладання, щоб не піддатися гніву й скорботі. Однак ризик був дуже великий. Але тоді вона була самотня, могла собі дозволити.

Тепер у неї був Макс.

Він бездоганно відповідав тому стилю життя, який вона собі обрала. Переведення до Рима, нове житло в Трастевере, інші обличчя, інші колеги. Найкраще місце та найкращий час, щоб посіяти нові спомини. Макс був ідеальним супутником, щоб їх розділити.

Він викладав історію в ліцеї і жив заради книжок. Годинами читав, сидячи у своєму кабінеті. Сандра була переконана, що, якби не вона, Макс забував би навіть поїсти й сходити до туалету. Більшої різниці між ним і її роботою копа годі було навіть уявити. Найжахливіша подія, яку йому доводилося спостерігати в житті, — не допит, а незадовільні результати опитування студентів.

Того, хто живе у світі слів, не можна турбувати бридотами реального світу.

Макс неймовірно тішився, коли Сандра просила розповісти їй про його роботу. Тоді він вибухав запальною промовою, жваво розмахував руками, його очі світилися завзяттям. Він народився в Ноттінгемі, але останні двадцять років прожив у Італії.

— У світі існує лише одне місце для викладача історії, — любив повторювати він, — це Рим.

Сандрі не хотілося розчаровувати його розповідями про те, скільки зла зосереджено в цьому місті. Тому ніколи не говорила з ним про свою роботу. А от цього разу взагалі доведеться брехати. Вона набрала номер і стала чекати відповіді.

— Веґа, ти вже давним-давно мала бути вдома, — відповів той жартівливо. Він називав її за прізвищем, як то було заведено серед копів.

— Тут велика справа, і мене попросили зробити додатковий фотоогляд, — промовила жінка, повторивши пояснення, яке щойно придумала.

— Добре, тоді повечеряємо пізніше.

— Навряд чи я встигну повернутися до вечері, тут справ до біса.

— Он як, — тільки й промовив Макс. Він не гнівався, лише розгубився. Це вперше вона заговорила про своє пізнє повернення з роботи.

Сандра заплющила очі, почуваючись справжнім лайном. Знала, що треба негайно заповнити оте напружене мовчання, перш ніж воно порушить правдивість її історії.

— Ти навіть не уявляєш, яка халепа. Здається, серед персоналу слідчих експертів вибухнула якась епідемія грипу чи ще щось.

— Ти тепло одяглася? Я тут бачив прогноз погоди, передають, що вночі буде холодно.

Той факт, що він так про неї турбувався, змусив її почуватися ще гірше.

— Звичайно.

— Хочеш, щоб я тебе зачекав?

— Та ні, не треба, — квапливо запевнила вона. — Справді, лягай спати. Можливо, я зможу раніше впоратися зі своїми справами.

— Згода, але розбуди мене, коли повернешся.

Сандра натиснула на «відбій». Почуття провини не змусило її відмовитися від задуманого. Вона взяла собі в голову, що того ранку виконала свою роботу абияк, бо так само, як і судмедексперт, хотіла якомога швидше покинути місце злочину. Те неймовірне на погляд колег та віцеквестора Моро відкриття, що вона його зробила, стало лише результатом простого збігу обставин. Якби вона здійснювала фотоекспертизу згідно з протоколом, їй довелося б захищати докази, а не себе. А вона, замість того щоб користуватися фотоапаратом для огляду місця злочину, ним прикривалася.

Тепер треба було усувати хиби. Єдиний спосіб — повторити процедуру, аби впевнитися, що вона більше ні в чому не дала маху.

Невдовзі в сосновому лісі почнуть збиратися колеги зі слідчої лабораторії. Їй треба встигнути побути на самоті. Вона мусила виконати те, що вважала за потрібне.

Сфотографувати порожнечу.

Автомобіль юної парочки вже прибрали, машини поліційного патруля, які контролювали територію, теж зникли. Забули зняти біло-червону стрічку. Її хитав вітер разом із сосновими гілками, однак тепер вона оточувала порожню ділянку.

Сандра поглянула на годинник: уже за північ. Подумала, чи була достатньою відстань триста метрів для паркування власної автівки. Сандрі не хотілося, щоб її хтось помітив.

Місячне світло сіялося на землю крізь легенький прошарок хмар. Поліціянтка не могла скористатися електричним ліхтариком, адже це був би ризик, що її хтось побачить, окрім того, електричне світло могло б змінити сприйняття довкілля. Вона мала намір скористатися інфрачервоним віконцем об’єктива фотоапарата, щоб орієнтуватися за процедурою, а тим часом чекала, щоб очі звикли до блідого місячного сяйва.

Вона вийшла з машини й рушила до місця злочину через сосняк. Їй раптом спало на думку, що намислене нею насправді було щонайменше дурістю. Вона наражала себе на небезпеку. Ніхто не знав про те, що вона була там, а їй самій нічого не було відомо про наміри вбивці. А якщо він повернеться на місце злочину для перевірки? Або щоб удруге пережити почуття минулої ночі, як у своєрідному amarcord[5] жахів? Деякі убивці так і чинили.

Сандра знала, що отаке песимістичне бачення було частиною чогось схожого на ритуал. Готуєшся до гіршого з єдиною метою — помилитися. Але саме тієї миті місячні промені пробилися через завісу хмар й опустилися на землю.

І тоді Сандра помітила темний силует між деревами метрів за сто від себе.

Напружившись, вона уповільнила ходу, однак відразу не спинилася. Страх заволодів усім її тілом, і вона автоматично ступила ще один крок, від якого соснові голки під ногами хруснули.

Тим часом силует обережно, озираючись довкола, пересувався ділянкою, що була сценою злочину. Сандра заклякла. І нараз побачила, що чоловік зробив дещо несподіване.

Він перехрестився.

На мить вона відчула полегшення, адже перед нею був вірянин. Однак із секундним запізненням її мозок краще обробив побачене, прокрутивши його в уповільненому темпі.

Він перехрестився навпаки: справа наліво, знизу догори.

— Сюди!

Слово пролунало пошепки, з темряви, за кілька метрів від неї. Сандру аж підкинуло від несподіванки, ніби перенесло з одного жаху в інший. Вона хотіла крикнути, але чоловік, який покликав її, ступив крок уперед. У нього на скроні вона побачила рубець. Він махнув рукою, наказуючи лягти поряд із ним за деревом. Сандра його впізнала, але їй знадобилося кілька секунд, щоб це усвідомити.

Маркус. Пенітенціарій, з яким вони зустрічалися два роки тому.

Він знову махнув рукою, щоб пригнулася, потім наблизився й схопив її за руку, потихеньку потягнувши донизу. Сандра послухалася, затим вирячилася на нього, не вірячи своїм очам. Але він дивився просто перед собою.

Незнайомець став навколішки й рукою обмацував землю, ніби щось там шукав.

— Що він робить? — запитала Сандра тихо. Серце її калатало як скажене.

Пенітенціарій не відповів.

— Нам слід втрутитися, — сказала вона. То було щось середнє між запитанням і твердженням — тієї миті вона ні в чому не була упевнена.

— У тебе є зброя?

— Немає, — зізналася вона.

Маркус похитав головою, даючи зрозуміти, що вони не могли так ризикувати.

— Ти збираєшся його відпустити? — Вона не могла в це повірити.

Незнайомець тим часом підвівся. Постояв ще хвилину на місці, а потім рушив у темряву, в протилежному від них напрямку.

Сандра вихопилася вперед.

— Стривай! — спробував зупинити її Маркус.

— Номер, — проказала вона, маючи на увазі номерний знак автівки, якою той, можливо, сюди дістався.

Незнайомець, схоже, наддав ходи, не помічаючи, що за ним стежать. Сандра намагалася не відставати, але хрускотіння триклятих соснових голок під ногами могло її видати, а тому довелося уповільнитися.

Саме завдяки цьому вона помітила щось знайоме. Можливо, щось у ході чоловіка чи в його фігурі. Оте відчуття було мимобіжним і тривало лише коротку мить.

Чоловік перескочив через огорожу та зник з виду поліціянтки. Поки Сандра роздумувала, куди він подівся, почулося гепання дверцят, що зачинялися, і гуркотіння увімкненого двигуна.

Сандра щодуху рвонула вперед. Перечепилася через якусь гілку, але втримала рівновагу. Підвернула ногу й попри біль у стопі побігла далі, бо не хотіла втратити незнайомця з поля зору. Перед очима з’явилися зображення двох загиблих молодих людей. Якщо то справді був убивця, вона не могла дозволити йому отак утекти. Ні в якому разі.

Добігши до узлісся, вона побачила автівку, що віддалялася з вимкненими фарами. У слабкому місячному світлі номерний знак прочитати було неможливо.

— Дідько! — вилаялася вона.

Потім розвернулася. Маркус непорушно стояв за кілька кроків від неї.

— Хто це був? — запитала вона.

— Не знаю.

Їй хотілося почути іншу відповідь. Її вразила його врівноваженість. Здавалося, що пенітенціарієві було байдуже до того, що він не зміг надати імені та образу чудовиську. Чи, може, він просто був прагматичніший за неї?

— Ти ж бо прийшов сюди заради нього? Ти теж на нього полюєш!

— Так.

Він не хотів зізнатися, що він тут заради неї. Що часто стояв біля її будинку або чекав, коли вона закінчить роботу, щоб непомітно провести її додому. Що йому подобалося спостерігати за нею на відстані. І що коли вона того вечора після робочого дня не повернулася до своєї квартири, він вирішив поїхати слідом від самої квестури.

Однак Сандра була занадто вражена щойно побаченим, щоб збагнути, що він говорить неправду.

— Ми були так близько від нього!

Він незворушно дивився на неї. Потім різко розвернувся.

— Ходімо, — сказав.

— Куди?

— Коли він ставав навколішки, то, можливо, щось там закопав.

7

Скориставшись світлом смартфона Сандри, вони взялися удвох за пошуки того місця, де раніше колупався незнайомець.

— Ось тут, — сказав Маркус.

Обоє схилилися над невеличкою купкою свіжорозритої землі.

Пенітенціарій вийняв з кишені куртки латексну рукавичку і надів її. По тому взявся повільно й обережно розривати землю. Сандра нетерпляче спостерігала за його діями, підсвічуючи мобільним. Через хвилину Маркус зупинився.

— Чому ти перестав? — запитала поліціянтка.

— Тут нічого немає.

— Але ж ти казав…

— Знаю, — урвав він її спокійно. — Сам не розумію: земля розрита, ти сама бачила…

Вони підвелися, деякий час стояли мовчки. Маркус побоювався, що вона зараз почне його розпитувати, що він тут робить. Щоб не розбудити в ній підозру, не дати їй часу на роздуми, він мусив заговорити:

— Що тобі відомо про цю історію?

Вона, здавалося, на мить замислилася, не знаючи, як краще вчинити.

— Ти не зобов’язана мені розповідати. Однак я, можливо, міг би тобі допомогти.

— Яким чином? — запитала вона підозріло.

— Обміняймося інформацією.

Сандра обдумувала. Вона вже бачила пенітенціарія в ділі два роки тому, знала, що він фахівець і здатний поглянути на справу під іншим кутом, відмінним від бачення, притаманного поліціянтам. Він не вмів «фотографувати порожнечу», як то робила вона зі своєю «дзеркалкою», однак був спроможний помічати невидимий слід, що його залишало після себе зло в довкіллі. А тому вирішила довіритися й почала розповідати про молоду парочку і про неймовірний епілог того ранку, коли стало відомо, що Діана Дельґаудіо вижила попри глибоку рану та холодну, зимову ніч.

— Можна мені побачити фото? — запитав Маркус.

Сандра вкотре напружилася.

— Якщо ти хочеш зрозуміти, що сталося тут минулої ночі та що робив тут отой тип, ти мусиш показати мені зображення сцени злочину.

Згодом Сандра вже поверталася від своєї автівки з двома електричними ліхтариками та планшетом. Маркус простягнув руку. Однак, перш ніж передати планшета йому, Сандра вирішила з’ясувати все наперед.

— Не забувай, я зараз порушую і свою посадову інструкцію, і законодавство.

А потім вручила йому планшет разом з ліхтариком.

Пенітенціарій проглянув перші фотографії. На них було дерево, за яким ховався убивця.

— Звідти він за ними підглядав, — сказала вона.

— Покажи мені це місце.

Вона провела його до дерева. На землі все ще видно було звільнений від голок клаптик землі. Сандра гадки не мала, що він задумав. Ішлося про геть нову для поліціянтів методику роботи.

Маркус спершу поглянув донизу, потім підвів голову й став роздивлятися все, що бачив перед собою.

— Гаразд, починаймо.

Насамперед пенітенціарій перехрестився, але не навпаки, як то робив раніше незнайомець. Сандра помітила, як змінився вираз обличчя Маркуса. Ті зміни були незначні, але вражали. Зморшки навколо очей вирівнялися, дихання поглибшало. Він не просто зосереджувався — щось ніби піднімалося в нього з потаємних куточків мозку й душі.

— Скільки часу я тут пробув? — запитав він, поставивши себе на місце чудовиська. — Десять, п’ятнадцять хвилин? Я уважно до них приглядаюся і тим часом насолоджуюся наступним моментом, перш ніж почну діяти.

За якусь мить Маркус мовив ніби сам до себе:

— Знаю, що ти відчував. Рівень адреналіну в крові наростає, і від отого відчуття в тебе залоскотало в животі. Збудження, змішане з тривогою. Приблизно так, як бувало, коли малим грався в піжмурки. Оте особливе свербіння в потилиці, від якого мурашки біжать шкірою.

Сандра почала розуміти, що відбувалося: нікому не вдавалося проникнути у свідомість убивці, а от пенітенціарій умів викликати на поверхню те зло, що ховалося в його душі. Вона вирішила вступити в гру симуляції і звернулася до нього, як до справжнього убивці:

— Ти їхав за ними всю дорогу, аж сюди? — запитала. — Можливо, ти знав дівчину, вона тобі подобалася, але відкинула твої залицяння?

— Ні. Я чекав тут. Я їх не знаю. Я не вибирав собі жертв, вибрав лише місце для полювання. Час від часу сюди навідуюся і тим часом готуюся.

Сосновий ліс біля Остії був улюбленим прихистком для закоханих, особливо влітку. А от взимку мало кому спадало на думку сюди приїхати. Хтозна, скільки днів цей убивця блукав лісом, чекаючи на слушну нагоду. І зрештою отримав винагороду.

— Навіщо ти розчистив землю?

Маркус опустив голову.

— У мене із собою сумка, можливо, наплічник, я не хотів забруднити його сосновими голками. Я його дуже люблю, адже там зберігаю всі мої знаряддя, мої прибамбаси для фокусів. Тому що я ніби чаклун.

Вибирає найкращу мить і повільно наближається до жертв, роздумує. Розраховує на фактор несподіванки: це частина його виступу фокусника.

Маркус відійшов від дерева і рушив до центру сцени злочину. Сандра йшла слідом, за кілька кроків позаду, вражена тим, як відбувалася реконструкція подій.

— Я непомітно підступив до машини.

Маркус перейшов до проглядання наступних фотографій. Голі тіла жертв.

— Вони вже були без одягу чи ти змусив їх роздягнутися? Вони вже покохалися чи ще перебували на фазі прелюдії?

— Я вибираю пари, тому що не вмію спілкуватися з іншими. Я не здатний на емоційні чи сексуальні стосунки. Є в мені щось таке, що відштовхує інших. Мною керує заздрість. Так, я їм заздрю… Ось чому мені подобається дивитися. А потім я їх убиваю, щоб покарати за їхнє щастя.

Маркус промовив це так байдуже, що Сандру мов крижаною водою обдало. Несподівано оті невиразні очі пенітенціарія нагнали на неї страх. Вона не бачила в них люті, лише тверезу відстороненість. Маркус не просто намагався відчути себе на місці убивці.

Він сам перетворився на чудовисько.

Сандра відчула, як на неї накочується тривога.

— Я сексуально незрілий, — вів далі свою гру пенітенціарій. — Мені від двадцяти п’яти до сорока п’яти років.

Зазвичай саме в такому віці в індивідуумах вибухало накопичене роками незадоволення, викликане відсутністю сексуального життя.

— Я не ґвалтую своїх жертв.

«Справді, слідів сексуального насильства у жертв не виявлено», — зауважила Сандра.

Пенітенціарій уважно поглянув на фотографію машини, а потім став навпроти капота.

— Я несподівано вискочив з темряви й навів на них пістолет, щоб вони не могли завести двигуна і втекти. Що в мене є із собою?

— Пістолет, мисливський ніж і альпіністський шнур, — підсумувала Сандра.

— Я передав шнур хлопцеві, переконавши прив’язати свою подружку до сидіння.

— Тобто ти хотів сказати, що ти його примусив?

— Я йому не погрожував. Я ніколи не підвищую голосу, завжди кажу все чемно. Я спокусник.

Йому не треба було навіть стріляти в повітря для наганяння страху чи щоб показати, що він не збирався жартувати. Йому досить було змусити юнака повірити, що в нього була можливість урятуватися. Що в разі, коли він буде слухняним, коли поводитиметься добре, то наприкінці буде звільнений.

— Звісно, хлопець зробив, як я йому сказав. Я уважно спостерігав за ним, щоб він прив’язав як годиться.

«Пенітенціарій мав рацію», — зауважила Сандра. Люди нерідко не беруть до уваги силу переконання вогнепальної зброї. Хтозна, чому всі так свято вірять, що зможуть впоратися з такою ситуацією.

Гортаючи фотографії, Маркус дійшов до тієї, на якій була дівчина з ножем, що стримів у неї з грудей.

— Ти зарізав її, однак їй пощастило, — оголосила Сандра й відразу пошкодувала, що вжила оте слово. — Кровотеча зупинилася тільки тому, що ти залишив ножа в рані. Якби ти його вийняв і забрав із собою, тоді вона, мабуть, не врятувалася б.

Маркус заперечно похитав головою.

— Я не вбивав дівчину. Ось чому я залишив ніж. Для вас, щоб ви про це дізналися.

Сандра повірити не могла.

— Я запропонував йому обмін: його життя в обмін на її.

Поліціянтка була вражена:

— Як ти можеш таке казати?!

— Самі пересвідчитеся, коли на руків’ї ножа знайдете відбитки рук хлопця, а не мої.

«Таким чином він хотів принизити їхні почуття», — подумала вона.

— То така перевірка кохання.

— Однак якщо він тебе послухав, чому ти убив ще і його?! Тобто змусив його вийти з машини й холоднокровно вистрілив йому в потилицю. То була страта.

— Тому що мої обіцянки — така сама брехня, як і освідчення в коханні отієї парочки. І коли я в змозі довести, що інша людина здатна вбити із суто егоїстичних почуттів, тоді й мої дії звільняються від будь-якої вини.

Вітер посилився, струснувши верхівки дерев. Єдине потужне здригання прокотилося лісом і затихло в темряві. А Сандрі здалося, що отим мертвим вітром повіяло саме від Маркуса.

Пенітенціарій помітив її тривогу й несподівано повернувся до тями з того загадкового світу, де до цієї миті перебував. Побачивши страх в очах жінки, засоромився. Йому не хотілося, щоб вона отак на нього дивилася. Побачив, як вона мимохіть відступила на крок, ніби хотіла віддалитися від нього на безпечну відстань.

Сандра відвела очі, почуваючись зніяковіло. Але разом з тим після побаченого була не в змозі приховати своєї збентеженості. Щоб якимось чином уникнути напруження, вона взяла з його рук планшет:

— Хочу тобі дещо показати.

Погортала фотографії, нарешті знайшла знімок Діани Дельґаудіо першим планом.

— Дівчина працювала в крамниці косметики, — промовила. — Макіяж, де він не розмазався від сліз, накладено дуже ретельно. І губну помаду теж.

Маркус уважно розглядав зображення. Він ще не зовсім опанував себе і, можливо, саме тому не відразу збагнув зміст її уточнення.

Сандра спробувала пояснити:

— Коли я робила фотографії, мені це здалося дивним. Було в цьому щось недоречне, однак я лише пізніше збагнула, що саме. Кілька хвилин тому ти підтвердив, що ми маємо справу з убивцею, поведеним на вуаєризмі[6]: він чекає початку статевого акту, щоб аж тоді вийти на очі. Та якщо Діана та її хлопець обмінювалися пестощами, тоді чому в неї досі помада на губах?

Маркус нарешті збагнув:

— Він сам наніс її, пізніше.

Сандра кивнула.

— Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому.

Маркус зацікавлено слухав її зауваження. Він ще не знав, яким чином вставити його в modus operandi убивці, однак був переконаний, що це має певну роль у всьому ритуалі.

— Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає, — пробурмотів стиха.

— Що ти маєш на увазі?

Маркус знову уважно поглянув на неї.

— Усі відповіді — отут, перед нами. Саме тут їх і слід шукати.

Так само, як на картині «Мучеництво святого Матвія» в церкві Сан-Луїджі-деї-Франчезі в Римі, треба було лиш уміти дивитися.

— Убивця ще тут, хоч ми його й не бачимо. І ми повинні полювати на нього саме тут, а не деінде.

Поліціянтка зрозуміла.

— Ти говориш про чоловіка, якого ми бачили кілька хвилин тому. Ти не віриш у те, що він монстр.

— Який сенс у тому, щоб повертатися сюди через кілька годин? — визнав Маркус. — Негативна, руйнівна напруженість убивці вичерпується зі смертю й приниженням жертв. Його інстинкт отримує задоволення. Він спокусник, не забувай! Він уже живе передчуттям наступної здобичі.

Сандра була впевнена, що це ще не вся правда і Маркус щось від неї приховує. У його поясненнях було раціональне зерно, однак схвильований стан пенітенціарія свідчив про те, що було ще щось.

— Це через те, що він перехрестився, еге ж?

Отой жест хрещення, здійснений у зворотному напрямі, насправді вразив і Маркуса.

— То хто це був, на твою думку? — наполягала Сандра.

— Шукайте аномалію, агентко Веґа, не зупиняйтеся на деталях. Навіщо він сюди прийшов?

Сандра знову пригадала побачене.

— Він став на коліна, викопав ямку. Однак усередині нічого не було…

— Саме так, — погодився Маркус. — Він нічого не закопував. Він викопав.

«Це другий урок твого навчання», — заявив Клементе.

Він знайшов для нього помешкання в мансарді одного з будинків на Віа-деї-Серпенті. Воно було зовсім невелике. З меблів майже нічого, окрім лампи та приставленої до стіни розкладачки. Але з маленького віконця можна було милуватися неймовірним краєвидом римських дахів.

Маркус доторкнувся долонею до пластиру, який усе ще прикривав рану на скроні. Той жест перетворився на щось на кшталт нервового тіку, він здійснював його майже несвідомо. Після втрати пам’яті йому часом здавалося, що все навколо — лише наслідок поганого сну або його хворої уяви. І отой жест ніби слугував для того, аби переконатися: усе, що відбувається, — правда.

— Згода, я готовий.

— Я буду твоїм єдиним зв’язковим. Ніяких інших контактів у тебе не буде; ти не знатимеш, звідки тобі віддають накази і хто доручає тобі завдання. До того ж тобі доведеться звести до мінімуму всі стосунки з іншими людьми. Багато років тому ти дав обітницю самітництва. Однак твоя обітниця передбачає не перебування в стінах монастиря, а життя в навколишньому світі.

Маркус замислився, чи в змозі він змиритися з такими умовами. Однак частина його мозку підказувала, що він не потребував спілкування з іншими, що він звик жити самотою.

— Існує перелік категорій злочинів, що привертають увагу Церкви, — вів далі його наставник. — Вони відрізняються тим, що містять «аномалію». З плином століть визначення поняття аномалії змінювалося: цілковите зло, смертельний гріх, диявол. Але це не що інше, як недолугі спроби визначити щось непояснюване: приховану підступність людської природи. Споконвіку Церква відшукує злочини, що відповідають цим характеристикам, аналізує їх, класифікує. Для цього їй потрібна особлива категорія священнослужителів: пенітенціаріїв — ловців тіні.

— То це раніше було моїм заняттям?

— Твоє завдання — знайти зло в ім’я і заради Церкви. Твоя підготовка нічим не відрізнятиметься від підготовки кримінолога або слідчого поліції, однак окрім цього ти вмітимеш помічати дрібниці, яких інші не бачать.

Потім додав:

— Є такі речі, яких люди не хочуть визнавати й бачити.

Але він усе ще не збагнув остаточно змісту покладеної на нього місії.

— Чому я?

— Зло — це правило, Маркусе. А добро — виняток з правила.

Попри те що Клементе не відповів на його запитання, ці слова вразили його значно більше, аніж будь-які твердження. Головний зміст був зрозумілий. Він засіб. На відміну від інших, усвідомлював, що зло — це стале явище. У житті пенітенціарія не було місця для таких понять, як кохання до жінки, родина. Радість вважали фактором відволікання, а тому слід було від неї відмовитися.

— А як я зрозумію, що готовий?

— Зрозумієш. Однак, щоб розпізнати зло, ти мусиш спершу навчитися діяти в ім’я добра.

Після тих слів Клементе дав йому адресу та вручив один предмет.

Ключ.

Маркус прибув на призначене місце, не знаючи, що на нього там чекає.

Ішлося про двоповерховий будинок в одному з кварталів на околиці міста. Прибувши за вказаною адресою, побачив надворі купку народу. На вході повісили хрест з бузкового оксамиту: певний знак присутності покійника.

Він увійшов, проминувши гурт друзів і родичів, ніхто не звернув на нього уваги. Люди перемовлялися впівголоса, ніхто не плакав, однак атмосфера була насичена журбою, що відповідало ситуації.

Нещастя, що спіткало бідолашну родину, стосувалося дівчини. Маркус відразу впізнав батьків у кімнаті: тільки ці двоє сиділи, тоді як решта стояла. На їхніх обличчях відбивався не так біль, як розгубленість.

На мить пенітенціарій зустрівся поглядом з батьком. Міцний чоловік років п’ятдесяти, з тих, що можуть голими руками гнути металеві прути. І ось тепер він здавався знищеним, своєрідним утіленням цілковитого безсилля.

Труна стояла розкритою, присутні віддавали останню шану померлій. Маркус змішався з натовпом. Побачивши дівчину, він відразу збагнув, що смерть охопила її своїми обіймами ще за її життя. Прислухавшись до балачок навколо, зрозумів, що хворобою була вона сама.

Наркотики швидко отруїли її існування.

Однак Маркус не розумів, яким чином він міг творити добро за таких обставин. Тепер усе здавалося остаточно втраченим, непоправним. Тоді він міцніше стиснув у кишені ключ, який передав йому Клементе.

Що ним відмикали?

Отже, йому залишалося єдине: спробувати відімкнути всі двері. Отож він почав походжати будинком, намагаючись не привертати до себе уваги. Утім марно.

Він уже збирався махнути на все рукою, аж тут помітив у дальньому кутку ще одні двері. Єдині, у яких бракувало замкової щілини. За ними виявилися сходи. Отож він спустився в напівтемряві до підвалу.

Там було чимало старих меблів, станок для майстрування. Обернувшись, він помітив дерев’яну кабіну. Сауна.

Підійшов ближче, зазирнув усередину через кругле віконце у дверях кабіни. Але скло було товсте, а всередині затемно. І тоді він вирішив спробувати відчинити ключем. На його превеликий подив, ключ повернувся.

Щойно він відчинив двері, як у ніс йому вдарив нестерпний сморід. Блювотина, піт, фекалії. Він мимохіть відсахнувся. Та вже за секунду ступив крок уперед.

На підлозі того бридкого приміщення хтось лежав. Одяг брудний, волосся закублене, довга борода. Чоловіка жорстоко били, про що свідчило його запухле око, засохла кров на носі та в куточках рота, численні синці на відкритих ділянках тіла. На почорнілій від бруду шкірі рук вище від ліктів Маркус помітив татуювання: хрести з черепами, а на шиї — свастику.

З усього було очевидно, що ув’язнений перебуває в цій комірчині давно.

Повернувшись до Маркуса обличчям, чоловік затулив рукою єдине вціліле око, бо навіть таке слабке світло стало для нього неабияким подразником. У його погляді був помітний неприхований страх.

Та за якусь мить він збагнув, що перед ним — новий герой з того жахливого світу.

Можливо, саме через це в’язень посміливішав і заговорив:

— То була не моя вина… Ота молодь, вони самі приходили до мене, ладні на все заради бісового зілля… Вона попросила мене, щоб я взяв її, як проститутку, їй були потрібні гроші… Я всього лише виконав її бажання…

Пристрасть, з якою він заговорив спочатку, поступово згасла. Разом з надією. Чоловік знову знічено опустився на підлогу. Як той прикутий на ланцюг злий пес, що спершу гавкає, а потім повертається до будки, бо знає, що все одно він на ланцюгу.

— Дівчина померла.

Після тих слів чоловік похнюпився.

Маркус не зводив з нього очей, намагаючись збагнути, чому це Клементе вирішив піддати його такому іспиту. Виникало запитання: що він має зараз робити, як йому вчинити?

Перед ним був лихий чоловік. Про це красномовно свідчили його татуювання. Звісно, він заслуговував на покарання, але не таке. Якби Маркус його звільнив, той надалі чинив би зло, і він теж був би причетний до зла, винний у тому, що звільнив лиходія. І так само опинився б на боці зла й жорстокості, якби залишив його отут.

То де було добро і де було зло за цих обставин? Як він має вчинити? Звільнити в’язня чи замкнути двері й піти геть?

Зло — це правило. Добро — виняток з правила. Однак тієї миті він був не в змозі відрізнити одне від другого.

8

Для зв’язку вони користувалися голосовою поштою особливого номера, куди надсилали звукові повідомлення.

Щоразу, коли треба було обмінятися новою інформацією, телефонували на той номер і залишали повідомлення. Номер час від часу змінювали, але нерегулярно. Могли користуватися тим самим протягом кількох місяців або ж Клементе змінював його вже через декілька днів. Маркус здогадувався, що то робилося з мотивів безпеки, але ніколи не запитував, від чого щоразу залежало його рішення. Ба навіть таке банальне питання вказувало на існування загадкового світу, до якого йому було зась. Пенітенціарія цей факт дедалі більше дратував. Якщо Клементе поводився таким чином заради свого власного блага чи щоб зберегти їхню таємницю, він усе одно відчував, що його використовують. Ось чому останнім часом їхні стосунки стали такими напруженими.

Після тієї ночі, коли Маркус побачився із Сандрою в сосновому лісі біля Остії, він зателефонував на номер голосового зв’язку й попросив про зустріч. Однак, на його превеликий подив, приятель його випередив.

Зустріч було призначено на восьму вечора в малій базиліці Сант-Аполлінаре.

Пенітенціарій перетнув П’яцца-Навона, яка о тій годині вже почала заповнюватися ятками художників, котрі виставляли свої роботи з найкращими краєвидами Рима. Бари виносили надвір столики, що взимку тулилися до великих газових пічок.

Сант-Аполлінаре розташована на однойменній вулиці неподалік. Церква не вирізнялася якимось особливим декором чи красою, але її проста архітектура гармонійно зливалася з навколишніми будівлями. Вона вдало вписувалася в загальний урбаністичний комплекс, що свого часу правив за місце розташування папської семінарії — Германсько-угорського колегіуму. Тепер там містився Папський університет Святого Хреста.

Збереглося дві історії — одна давніша, а друга та, що трапилася зовсім недавно, і то є особливістю цієї невеликої базиліки. Обидві історії супроводжувалися загадковими явищами.

Перша стосувалася образу Святої Богородиці п’ятнадцятого століття. Коли 1494 року солдати короля Франції Карла V розбили табір просто перед церквою, віряни покрили фреску шаром штукатурки, щоб Матір Божа не бачила ганебної поведінки вояків. Однак це призвело до того, що про неї забули на півтора століття, аж поки під час землетрусу 1647 року верхній шар штукатурки не обсипався, відкривши очам схований за ним святий образ.

Друга історія, значно свіжіша, стосувалася загадкового поховання в церкві Енріко Де-Педіса[7] на прізвисько «Ренатіно», одного з учасників жорстокої банди Мальяна — кримінального угруповання, що не давало спокою всьому Риму від середини 60-х років минулого століття. Це угруповання брало участь у найганебніших злочинах міста, до яких нерідко був причетний Ватикан. Зазнавши значних втрат внаслідок численних судових процесів та вбивств, банда, якщо вірити чуткам, ще досі нишком орудувала в столиці.

Маркус часто запитував себе: чому це одному з найзапекліших членів банди випала честь, на яку в минулому могли сподіватися окрім святих, пап, кардиналів та єпископів хіба що великі благодійники Церкви. Пенітенціарій згадав, який ґвалт зчинили, коли хтось із журналістів повідомив загалу про оте неоднозначне поховання. Тоді церковному керівництву довелося таки врешті перевезти труну, і це після тривалих наполягань, які наражалися на жорсткий і геть незбагненний спротив Курії.

Деякі інформатори до того ж стверджували, що разом зі злочинцем поховали ще й рештки дівчини, яка давно кудись поділася неподалік від Сант-Аполлінаре і про яку відтоді нічого не було відомо. Емануела Орланді була донькою співробітника міста Ватикана, і одна з гіпотез щодо її зникнення полягала в тому, що дівчинку викрали, щоб шантажувати батька. Однак ексгумація труни Де-Педіса виявила, що йшлося всього лише про чергову вигадку, яка огортала мороком усю історію.

Згадавши все це, Маркус замислився, чому Клементе вибрав саме це місце для зустрічі. Йому не сподобалися ні їхня остання розмова, ні те, якою була його реакція на прохання зустрітися з керівництвом, щоб обговорити минулорічну справу з розчленованою у ватиканських садах черницею.

«Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати».

Маркус сподівався, що викликом на зустріч той хотів вибачитися, але зрештою передумав. Ось чому пенітенціарій, дійшовши до площі перед Сант-Аполлінаре, наддав ходи.

Коли він зайшов до церкви, там було порожньо. Його кроки відлунювали мармуровою підлогою центральної нави, уздовж якої були вирізьблені імена кардиналів та єпископів.

Клементе вже сидів на одній з передніх лав. Біля його ніг стояв чорний шкіряний портфель. Він озирнувся, побачив Маркуса й ледве помітно махнув йому, щоб той сів поруч.

— Мені здається, ти все ще гніваєшся на мене.

— Ти змусив мене прийти сюди, бо згори вирішили, що готові зі мною співпрацювати?

— Ні, — відповів той сухо.

Маркус відчув розчарування, однак вирішив нічим не виявляти його.

— Тоді що скажеш?

— Минулої ночі стався страшний злочин у сосновому лісі біля Остії. Хлопець загинув, а дівчина, можливо, виживе.

— Я читав новини в часописі, — збрехав Маркус.

Насправді він уже знав про все від Сандри. Однак не міг же зізнатися, що стежив за жінкою, бо, можливо, щось відчував до неї. Щось таке, чому він і сам не міг дати визначення.

Клементе уважно поглянув на нього, ніби здогадався, що той йому чогось недоговорює.

— Доведеться тобі до цього долучитися.

Те прохання захопило його зненацька. Зрештою поліція вже кинула на цю справу свої найкращі ресурси та свої найкращі кадри; у розпорядженні ЦОС було все необхідне, щоб зупинити вбивцю.

— Чому?

Клементе ніколи не пояснював йому причин, якими були викликані їхні розслідування. Часто говорив про якісь непевні можливості або про узагальнений інтерес Церкви щодо успішного завершення розслідування. А тому Маркусові зазвичай було невтямки, що насправді криється за його завданням. Однак цього разу його приятель розщедрився на пояснення.

— Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки. — У голосі Клементе несподівано вчулася неприхована тривога. — Як на те, річ уже не в самому злочині, а в тому, що за ним криється: там аж надто багато символічних елементів.

Маркус згадав, як убивця вилаштував місце злочину: хлопець змушений був убити дівчину, щоб урятувати власне життя, а потім отримав холоднокровний постріл у потилицю. Убивця знав, що після нього поліція прийшла б туди й сушила б голову над запитаннями, яким відповіді не знайти. Оте видовище — саме для їхніх очей.

А ще йшлося про секс. Хоча вбивця й не ґвалтував своїх жертв, у його вчинках виразно простежувалося сексуальне підґрунтя. Злочини такого типу тривожили ще й тим, що спричиняли нездоровий інтерес широкої публіки. Хоча більшість це заперечувала, їх небезпечно притягувало до них, попри те що вони завзято це приховували. Та було ще одне.

Секс був небезпечним рушієм.

Щоразу, коли публікували, наприклад, статистику випадків зґвалтування, їх кількість протягом наступних днів різко зростала. Замість того щоб викликати обурення, ота кількість — особливо коли вона була висока, — спричиняла змагання. Таке враження, що ґвалтівники-початківці, котрі на той час ще якось контролювали свої потяги, несподівано відчували дозвіл на них, що його надала їм якась анонімна й переважна більшість.

«Злочин не такий страшний, якщо вина за нього розділена між багатьма», — зауважив Маркус. Ось чому поліція половини світу не оприлюднювала інформації щодо сексуальних злочинів. Однак пенітенціарій був упевнений: тут криється ще щось.

— Звідки така цікавість до того, що сталося в сосновому лісі біля Остії?

— Бачиш оту кабінку для сповідань? — Клементе вказав на другу каплицю ліворуч. — Жоден священник туди ніколи не заходить. Утім час від часу нею все одно хтось користується, щоб сповідатися.

Маркусові дуже кортіло дізнатися, що за всім цим приховано.

— У минулому злочинці користувалися нею, щоб передавати інформацію органам правопорядку. У кабінці для сповідань є звуковий реєстратор. Він умикається щоразу, коли хтось стає там навколішки. Ми придумали це для того, щоб кожен, хто побажає поговорити з поліцією, міг це зробити, не ризикуючи, що його заарештують. Інколи в записаних повідомленнях справді була важлива інформація. Натомість поліціянти вдавали, що не помічають деяких правопорушень. Знаю, мої слова можуть тебе здивувати, однак нерідко кримінальні банди спілкувалися через нас. Звісно, широкому загалу краще про це не знати, але наше посередництво врятувало чимало життів.

Той факт, що донедавна тут зберігали рештки такого кримінального авторитета, як Де-Педіс, можна пояснити саме цією домовленістю. Тепер сенс того поховання став зрозумілим і Маркусові: церква Сант-Аполлінаре була чимось на кшталт нейтральної зони, безпечним місцем для ворожих сторін.

— Ти говорив про це як про минуле. Отже, тепер таке тут не практикують.

— Справді, тепер існують нові, надійніші та ефективніші засоби комунікації, — мовив Клементе. — Та й посередництва Церкви тепер ніхто не потребує, на нього нерідко навіть поглядають з підозрою.

Він почав розуміти:

— І попри це звукореєстратор залишився на своєму місці…

— Ми вирішили зберегти цей неоціненний засіб для спілкування, бо подумали, що він ще зможе стати в пригоді. І не помилилися.

Клементе відкрив свій шкіряний портфель і вийняв звідти старий магнітофон. Вставив мікрокасету у відповідний відсік.

— П’ять днів тому, — тобто ще до того, як стався напад на закоханих у сосняку під Остією, — хтось став навколішки в тій сповідальні й промовив оці слова…

Він натиснув кнопку «пуск». Наву наповнило шарудіння, яке відразу відлунило від стін церви. Якість запису була кепська. Та вже за мить з отого невиразного потоку звуків почувся голос.

«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа…»

Слова були промовлені майже пошепки. Голос не чоловічий, не жіночий. Так, ніби лунав з того світу, з іншого виміру. Голос мертвого, який намагався вдавати із себе живого, — можливо, тому що він забув про те, що помер. Час від часу голос зникав у статичному потріскуванні, прохоплювалися лише окремі фрази.

«…настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Голос не додав іншого. Клементе зупинив запис.

Маркус відразу збагнув, що той запис був не випадковістю.

— Він говорить про себе від третьої особи, але це він.

На тому записі був голос монстра. Його слова не викликали сумнівів, принаймні якщо мати на увазі злобу, яка його підштовхувала.

«…І всі помітили, куди увігнано ножа…»

Поки Клементе уважно спостерігав за ним, пенітенціарій почав аналізувати запис.

— Колись давно, — повторив Маркус. — Бракує першої частини фрази: колись давно що? І чому він говорить у минулому про те, що мало статися в майбутньому?

Окрім віщувань і погроз, що були частиною репертуару вбивць-ексгібіціоністів, у записі були деякі фрагменти, що привернули його увагу.

— Діти померли, — пробурмотів він собі під ніс.

Вибір слова «діти» був дуже продуманий. Означав, що об’єктом були ще й батьки двох закоханих з Остії. Убивця порішив їхню кровну частинку й таким чином убив їх самих. Його ненависть розрослася та розійшлася колами, як землетрус. В епіцентрі перебували двоє молодих, проте від них розповсюджувалася сейсмічна хвиля зла, що надалі завдавала болю всім, хто був навколо, — рідним, друзям, знайомим, — аж поки не докочувалася до всіх отих матерів і батьків, що не мали зв’язків з двома юними особами, але в ті години з тривогою та болем співчували тому, що сталося в сосновому лісі, думаючи, що це лихо могло спіткати і їхніх дітей.

— «Нещирі носії нещирої любові», — знову повторив пенітенціарій і згадав випробування, якого зазнав Джорджо Монтефйорі, хибно вирішивши, що може вибрати між власною смертю і смертю Діани. Джорджо вибрав життя й погодився вдарити ножем дівчину, яка йому довіряла і гадала, що він її кохає.

— Нам слід передати цей запис тому, хто проводить слідство, — нарешті упевнено оголосив Маркус. — Зрозуміло, що вбивця хоче, аби його зупинили, інакше навіщо йому повідомляти про те, що має статися. І якщо в минулому сповідальня служила для спілкування з поліцією, то ця сповідь означає, що повідомлення призначено для неї.

— Ні, — відразу заперечив Клементе. — Тобі доведеться діяти самостійно.

— Чому?

— Так вирішили.

Укотре загадкове вище керівництво запроваджувало правила, виходячи з невизначених і на перший погляд незбагненних причин.

— Що це за соляний хлопчик?

— Єдина підказка, що в тебе є.

9

Повернувшись додому тієї ночі, вона розбудила Макса поцілунком, а потім вони кохалися.

То було дивно. Мало допомогти їй звільнитися від чогось у тілі, щоб викинути із себе те зло, що вгніздилося внизу живота. Пристрасть сексуального акту очистила їй душу, однак не стерла з голови згадки про пенітенціарія.

Тому що, кохаючись із Максом, вона думала про нього.

Маркус був для неї втіленням усього болю, який вона полишила в минулому. Зустріч із ним викликала старі травми, неначе глибоке болото час від часу витісняє на поверхню ті речі, що воно колись проковтнуло. І таким чином у житті Сандри знову з’явилися шафи, напхані споминами, будинки, де вона жила, одяг, який вона більше не одягала. Якась химерна ностальгія. Але, на її власний подив, не за померлим чоловіком.

Виною тому був Маркус.

Коли Сандра прокинулася десь о сьомій, вона ще полежала в ліжку зі своїми роздумами. Макс уже встав, а вона зачекала, коли він вийде з квартири й піде на роботу. Не хотіла наразитися на його розпитування, боялася, що він про щось здогадається і що вимагатиме пояснень.

Стала під душ, однак спершу ввімкнула радіо, щоб послухати випуск новин.

Струмінь гарячої води вдарив у спину, а вона стояла із заплющеними очима, насолоджуючись. З динаміка лунав підсумок політичних подій дня.

Сандра не слухала. Намагалася обдумати те, що сталося минулої ночі. Побачивши пенітенціарія за роботою, вона пережила справжній шок. Те, як він зумів зазирнути в лабіринти мозку вбивці, викликало в неї відчуття, ніби вона стикнулася віч-на-віч зі справжнім монстром.

Частина її свідомості ним захоплювалася, а якась частина цьому вжахнулася.

«Шукайте аномалію, агентко Веґа, не зупиняйтеся на деталях». Так він сказав. «Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає».

А вона сама що бачила тієї ночі? Чоловіка, який блукав лісом, як тінь у місячному світлі. І який схилявся, щоб викопати ямку.

«Він нічого не закопував. Він викопав», — виснував Маркус.

Викопав що?

Невідомий перехрестився. Однак навпаки: справа наліво, знизу догори.

Що це означало?

Тієї миті випуск новин по радіо продовжили новинами кримінальної хроніки. Сандра закрила воду, щоб послухати, і стояла, не витершись, у душовій кабінці, однією рукою обпершись об покриту кахлевою плиткою стіну.

Головною новиною був напад на закохану парочку. Тон переважав стурбований, іншим закоханим радили уникати ізольованих місць. Поліція вживала заходів, щоб збільшити кількість патрулів і гарантувати безпеку громадян. Щоб зупинити вбивцю, адміністрація організувала нічну охорону на околицях міст, у сільській місцевості та поза межами населених пунктів. Однак Сандра знала, що то лише балачки: ішлося про завелику територію, цілком охопити яку було неможливо.

Завершивши розповідь про те, як органи правопорядку збиралися вжити заходів у зв’язку з надзвичайною ситуацією, диктор перейшов до бюлетеня стану здоров’я постраждалої, яка вижила.

Діані Дельґаудіо зробили ще й складну операцію. Тепер вона перебувала у фармакологічній комі, однак лікарі не висловлювали ніяких прогнозів. Практично вони не могли сказати, коли і — що найважливіше! — чи вона прокинеться.

Сандра схилила голову й слухала. Здавалося, ніби слова диктора разом з потоками води стікали до зливу душової кабінки. Думка про дівчину не полишала її ні на мить, перетворившись на хворобу. Якщо Діана залишиться в такому стані, яке життя на неї чекатиме? Біда полягала ще й у тому, що вона не змогла б навіть надати корисних свідчень, щоб якомога швидше спіймати того, хто довів її до такого стану. Сандра дійшла висновку, що вбивця все ж таки досягнув своєї мети, адже зумів убити дівчину, попри те що вона залишилась живою.

Отже, треба сказати, що пощастило не Діані, а її вбивці.

Коли Сандра обмірковувала події останніх двох ночей, вона розуміла химерність окремих пунктів. Напад на закоханих, а потім ота прогулянка незнайомця під місяцем. А якщо вбивця навмисне залишив щось на місці злочину? А якщо він закопав оте щось там саме для того, щоб хтось інший його розкопав? Геть не зрозуміло, навіщо було послуговуватися таким вивертом. Проте перше з двох запитань мало сенс.

«Хай би там що, але це не він його туди закопав», — вирішила вона. Це зробив хтось інший, уже пізніше. Сховав якусь річ, щоб забрати її спокійно згодом. Хтось такий, кому не хотілося, щоб інші дізналися, що він знайшов.

Хто?

Коли Сандра переслідувала його по сосновому лісу, на якусь мить вона відчула, ніби було в ньому щось знайоме. Не знала, звідки взялося те відчуття, але то була достоту не просто химерна думка.

Тільки тепер Сандра збагнула, що змерзла, так само як і вночі перед появою Маркуса. І не від того, що ось уже п’ять хвилин мокра стовбичила в душовій кабінці із закритою водою. Ні, той крижаний холод линув зсередини. І спричинила його здогадка. Дуже небезпечна здогадка, що могла мати тяжкі наслідки.

«Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає», — повторила вона тихо.

Ще жива дівчина була такою аномалією.

Брифінг ЦОС було призначено на одинадцяту. У неї ще був час. На ту мить вона не мала наміру повідомляти когось про свою ініціативу. Ще й через те, що гадки не мала, як цю ініціативу обґрунтувати.

Відділ кримінально-медичної експертизи був розташований в окремому чотириповерховому будинку п’ятдесятих років минулого століття. Невиразний фасад, єдиною особливістю якого були видовжені вікна. До входу вели сходи, поряд з якими встановили рампу для автомобілів, щоб ті мали змогу паркуватися безпосередньо перед ним. Фургони для перевезення тіл користувалися іншим під’їздом, біля чорного входу. Звідти можна було відразу потрапити до підземного приміщення з холодильними камерами та залами для автопсії.

Сандра вибрала головний вхід і рушила до старого ліфта. Вона бувала тут раніше лише зо два рази, однак знала, що кабінети лікарів містяться на останньому поверсі.

У коридорах стояв запах дезінфекційного засобу та формаліну. На відміну від її попереднього уявлення про цей заклад, скрізь товпилися люди, панувала нормальна робоча атмосфера. Попри те що головною темою роботи тут була смерть, ніхто, як здавалося, не надавав цьому якогось особливого значення. За роки праці в поліції Сандра познайомилася з різними патологоанатомами. Для всіх було характерне особливе почуття гумору й чимала доза позитивного цинізму. Окрім однієї особи.

Кабінет лікаря Астольфі був останнім приміщенням праворуч по коридору.

Підійшовши ближче, поліціянтка помітила, що двері кабінету відчинені. Зупинилася на порозі й побачила лікаря, який сидів за столом у білому халаті й саме намірився щось писати. Поряд з ним на столі лежала неодмінна пачка сигарет, а на ній — запальничка.

Вона постукала об одвірок і зачекала. Астольфі витримав кілька секунд, перш ніж звести на неї погляд, відірвавши його від паперів. Побачив Сандру і, здавалося, здивувався: чому це в нього на порозі несподівано виникла агентка у формі.

— Проходьте.

— Добрий день, лікарю. Я агентка Веґа, ви мене пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. — Він поводився ще більш непривітно, аніж зазвичай. — Чого вам?

Сандра увійшла до кабінету. Одного швидкого погляду довкола було достатньо, щоб зрозуміти: цей чоловік угніздився в ньому принаймні тридцять років тому. Там стояла шафа з книжками в пожовклих обкладинках і шкіряний диван, доволі потертий. Стіни, на яких висіли вицвілі дипломи, потребували побілки. Усе в кабінеті було просякнуто нікотином.

— Ви знайдете для мене кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.

Не відклавши ручки, Астольфі кивнув їй на стілець.

— Якщо недовго. Бо я поспішаю.

Сандра сіла перед столом.

— Я хотіла сказати… мені дуже шкода, що вина за вчорашнє впала цілком на вас.

Лікар скоса зиркнув на неї:

— І що це означає? Ви про що?

— Ну, я могла раніше за вас помітити, що Діана Дельґаудіо жива. За умови, якби не уникала того, щоб дивитися їй в очі…

— Не лише ви цього не помітили, не помітили ще й ваші колеги зі слідчо-медичного відділку, які працювали після вас. Тож вина моя, і тільки моя.

— Насправді я прийшла сюди, щоб запропонувати вам можливість відігратися.

Обличчя Астольфі скривилося в недовірливій гримасі.

— Мене відлучили від цієї справи, я більше не причетний.

— Гадаю, сталося дещо дуже серйозне, — не вгавала агентка.

— То чому ви не поговорите про це з вашим керівництвом?

— Бо я ще не впевнена.

Астольфі розмова починала дратувати.

— Отже, я повинен надати вам упевненості!

— Можливо.

— Гаразд. Про що йдеться?

Сандру потішило вже те, що він відразу не виставив її за двері.

— Коли я вивчала фотографії, зроблені на місці злочину, то помітила, що не зауважила однієї деталі, — збрехала вона.

— Трапляється, — утішив її лікар, однак лише для того, щоб змусити говорити коротко.

— Я помітила тільки згодом, що земля біля машини жертв була перерита.

Цього разу Астольфі помовчав, однак відклав убік ручку.

— Моя гіпотеза полягає в тому, що вбивця міг щось там закопати.

— Дещо химерна гіпотеза, вам не здається?

«Гаразд, лікар не запитав, чому це я саме йому про це розповідаю», — втішилася поліціянтка.

— Авжеж, однак потім я поїхала туди, щоб перевірити.

— І що?

Сандра втупилася в нього поглядом.

— Там нічого не було.

Астольфі не відразу відвів погляд і не поцікавився, коли саме відбулася та перевірка.

— Агентко Веґа, у мене немає часу на порожні балачки.

— А якщо це зробив хтось із наших? — Сандра випалила ті слова одним духом, знаючи, що вороття вже не буде. То було серйозне звинувачення з дуже тяжкими наслідками, якби вона помилилася. — Один з наших приховав доказ на місці злочину. Не наважившись ризикувати, щоб винести його звідти, він сховав його під землею, щоб повернутися за ним згодом.

Астольфі вражено вирячився на неї.

— Ви говорите про спільника, агентко Веґа. Я правильно вас зрозумів?

— Так, лікарю. — Вона намагалася говорити якомога впевненіше.

— Агент медично-кримінальної експертизи? Поліціянт? Чи, може, я? — Він аж не тямився від обурення. — Ви знаєте, що своїми підозрами можете накликати на себе дуже тяжке звинувачення?

— Вибачте, однак ви не зрозуміли сказаного мною. Я теж була на місці злочину, отже я теж підпадаю під підозру нарівні з іншими. Ба більше: такий пропуск у моєму рапорті негайно виводить мене не перше місце в переліку підозрюваних.

— Я раджу вам покинути всю цю історію і кажу це для вашої ж користі. У вас немає доказів.

— А от у вас бездоганний послужний список, — сказала як відрізала Сандра. — Я перевірила. Скільки років ви вже на цій роботі? — І не дала часу відповісти. — Ви справді не зрозуміли, що дівчина була ще жива? Як можна було так помилитися?

— Ви збожеволіли, агентко Веґа.

— Якщо місце злочину справді зазнало змін, тоді факт невстановлення ніким того, що Діана Дельґаудіо була ще жива, слід розглядати під іншим кутом. Не як простий недогляд, а як навмисний учинок з метою допомогти вбивці.

Астольфі підхопився з місця і ткнув пальцем їй у груди.

— Це тільки ваші інсинуації! Якби у вас були бодай якісь докази, ви тут зараз зі мною не говорили б, а вже побігли б до віцеквестора Моро.

Сандра не промовила ані слова. Замість цього дуже повільно перехрестилася, але навпаки: справа наліво, знизу догори.

За виразом обличчя Астольфі поліціянтка збагнула, що саме він був отим чоловіком у лісі минулої ночі. Лікар також зрозумів, що вона це помітила.

Сандра з викликом доторкнулася рукою до паса, на якому висіла кобура з пістолетом.

— Це ви намагалися вбити тих молодят. Потім повернулися до соснового лісу як судмедексперт, побачили, що Діана ще жива й вирішили залишити її помирати. Тим часом прибрали зі сцени злочину всі докази, що могли вивести слідство на вас. Сховали їх, а потім повернулися, щоб забрати, коли там не буде нікого.

— Ні, — заперечив той спокійно, але рішуче. — Мене викликали, щоб я виконав покладену на мене роботу; коли йдеться про службовий обов’язок. Я не в змозі цього передбачити.

— Просто пощастило, — відповіла Сандра, попри те що вона ніколи не вірила у збіг обставин. — Або ж правда в іншому: це не ви напали на них, однак знаєте, хто це скоїв, і тепер його покриваєте.

Астольфі важко впав на стілець:

— Це просто ваші слова проти моїх. Але якщо ви почнете теревенити про це навколо, моїй кар’єрі настане кінець.

Сандра мовчала.

— Мені треба покурити.

Не чекаючи на її згоду, він ухопив пачку сигарет, вийняв одну й закурив.

Деякий час вони мовчали, поглядаючи одне на одного, як незнайомі люди в залі очікування. Лікар мав рацію: у Сандри не було ніяких доказів, щоб довести правдивість своїх звинувачень. Повноважень на те, щоб його заарештувати або примусити піти з нею до відділку, у неї теж не було. Однак він її не проганяв.

Було очевидно, що Астольфі гарячково намагається виплутатися, і не тільки тому, що ризикував послати коту під хвіст свою кар’єру. Сандра відчувала: якщо почнуть бодай якось копати під лікаря, обов’язково випливе щось дуже компрометувальне. Можливо, навіть отой самий доказ, який він поцупив з місця злочину, хоча вона була впевнена, що він уже заздалегідь його позбувся. Чи ні?

Астольфі загасив сигарету в попільничку й підвівся, не відводячи очей від поліціянтки. Потім рушив у напрямку зачинених дверей, що, напевно, вели до його особистого туалету. У погляді лікаря Сандра прочитала відвертий виклик.

Вона не мала жодних повноважень, щоб зупинити Астольфі.

Той зачинив за собою двері й повернув ключ у замку. «А щоб тобі!» — вилаялася вона подумки, встала й підійшла до дверей, щоб послухати, що він там робить.

За дверима деякий час тривала тиша, що врешті несподівано обірвалася характерним бульканням туалетного зливу.

«От я дурепа, слід було здогадатися!» — подумала вона, розізлившись на саму себе. Та поки вона чекала на повернення Астольфі з туалету, їй раптом здалося, ніби вона чує якісь крики. Спершу навіть вирішила, що то лише плід її збудженої уяви.

Крики лунали не в будівлі, їх було чутно знадвору.

Сандра підійшла до вікна. Помітила кількох осіб, які бігли до будинку. Розчинила вікно й визирнула.

На чотири поверхи нижче на асфальті лежало тіло судмедексперта.

Сандра на мить розгубилася, по тому кинулася до дверей туалету.

Треба було діяти. Але як?

Спершу вона спробувала вибити двері плечем. Один удар, другий. Нарешті замок піддався. Двері розчахнулися, і вона влетіла всередину. Їй в обличчя ударив струмінь повітря з відчиненого вікна, через яке викинувся лікар. На вагаючись, вона залізла рукою у прозору воду унітаза, сподіваючись, що та річ, яку Астольфі намагався спустити в нього, ще не потрапила в глиб каналізації. Вона стала занурювати руку чимдалі глибше й глибше, як тільки могла, нарешті її пальці щось намацали й підчепили, але та річ вислизнула. Раптом вона спромоглася її вхопити. Спробувала потягнути на себе, щоб вийняти, однак останньої миті вона таки вислизнула.

— Дідько! — вилаялася Сандра.

Але тієї секунди вона усвідомила, що кінчики її пальців запам’ятали форму речі, якої торкнулися: щось округле, з прикріпленими до неї потовщеннями, ще й жорстке. У голові відразу виник образ людського ембріона. Та вона змусила себе краще зосередитися на цій речі.

Ішлося про щось схоже на ляльку.

10

Заклад називався SX.

Ніяких вивісок не було, лише чорна табличка з двома позолоченими літерами поряд з дверима. Щоб увійти, слід було подзвонити в домофон. Маркус натиснув на кнопку й зачекав. Сюди його привів не інстинкт, а просте міркування: якщо монстр вибрав для спілкування сповідальню Сант-Аполлінаре, значить, він доволі добре знав злочинний світ міста. І якщо це справді так, то пенітенціарій прийшов за правильною адресою.

За хвилину домофон обізвався жіночим голосом. Лаконічне «ало?» на тлі увімкненої на повну гучність музики хевіметал.

— Космо Бардіті, — промовив він.

Жінка завагалася:

— Вам призначено?

— Ні.

Голос замовк, ніби його проковтнув гуркіт музики. Проминуло кілька секунд, по тому клацнув електричний замок дверей.

Маркус штовхнув їх та опинився в коридорі із цементними стінами. Слабке світло линуло з єдиної неонової лампи, що час від час потріскувала, ніби щомиті могла от-от вибухнути.

У самому кінці того коридору він помітив червоні двері.

Пенітенціарій рушив до них. Що ближче підходив, то голосніше гриміла музика. Двері відчинили ще до того, як він підійшов до порогу, і назовні вилилися зловісні звуки, що накинулися на нього, як веселі демони, котрі вискочили з пекла.

З’явилася жінка — схоже, та сама, яка щойно говорила з ним по домофону. У черевичках на височенних підборах, коротесенькій шкіряній спідниці й сріблястому топі з глибоким вирізом на грудях. На лівій половині грудей у неї викрашалося тату нічного метелика, а довершували образ біляво-платинове волосся і надмірно важкий макіяж. Вона чекала на нього, обпершись однією рукою об одвірок і ліниво жуючи жувальну гумку. Оглянула його критичним поглядом з голови до ніг, не промовивши ані слова, по тому розвернулася й пішла, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, щоб ішов слідом за нею.

Маркус зайшов усередину. SX означало «секс», але без середньої «е». Інтер’єр відразу відкидав усі сумніви щодо призначення цього закладу. Стиль однозначно був «садо-мазо».

Просторий зал з низькою стелею. Стіни чорні. У центрі — круглий майданчик з трьома пілонами для стриптизу. Навколо — обтягнуті червоною шкірою диванчики та столики такого самого кольору. Світло приглушене, по кількох розвішаних екранах пробігають порнографічні кадри тортур і тілесних покарань.

На майданчику дівчина топлес мляво виконувала якийсь номер з мотопилкою під звуки хевіметалу. Співак очманіло повторював одне й те саме: «Heaven is for those who kill gently»[8].

Прямуючи за жінкою з біляво-платиновим волоссям, Маркус налічив лише шість відвідувачів, що сиділи тут і там у залі. Усі — чоловіки. У їхньому одязі не було нічого особливого, ніяких черепів чи металевих клепок. Звичайні собі чоловіки середнього віку, одягнені як службовці, з байдужим виразом обличчя, на яких була помітна нудьга. У темному кутку сьомий відвідувач мастурбував.

— Гей, ти, негайно запхай його на місце! — насварила його провідниця.

Відвідувач не звернув на неї жодної уваги. Вона засудливо похитала головою, але нічого не вчинила. Перейшовши через зал, вони звернули до тісного коридору із численними дверима приватних номерів. Нарешті дійшли до чоловічого туалету й відразу за ним — ще одних дверей з написом: «Вхід заборонено».

Жінка зупинилася й поглянула на Маркуса:

— Тут ніхто не називає його справжнім ім’ям. Ось чому Космо вирішив зустрітися з тобою.

Вона постукала й кивнула йому, щоб заходив. Маркус якусь мить дивився, як вона віддаляється, по тому відчинив двері.

Стіни кімнати були завішані плакатами кадрів із хардкорних фільмів сімдесятих років, з інтер’єру — барна стійка, навісні полиці зі стереопрогравачем та різними статуетками. Приміщення освітлювала сама лише настільна лампа, яка створювала щось на кшталт світлової бульбашки навколо чорного, ретельно впорядкованого письмового столу.

За столом сидів Космо Бардіті.

Маркус зачинив двері, музика відразу стихла, і він ще якусь мить постояв у тіні, щоб краще роздивитися господаря.

Той сидів з окулярами для читання, що з’їхали йому на самісінький кінчик носа й аж ніяк не відповідали стриженому під «нуль» черепу та джинсовій сорочці із закасаними по лікоть рукавами. Пенітенціарій відразу помітив хрести й черепи, витатуювані не передпліччях. І свастику на шиї.

— Ну, і хто ти в дідька такий? — буркнув чоловік.

Маркус ступив крок уперед, щоб дати можливість краще себе роздивитися.

Космо кілька хвилин сидів, не рухаючись, і намагався пригадати, де бачив оте обличчя.

— Це ти, — промовив нарешті.

В’язень сауни його впізнав.

Пенітенціарій ще добре пам’ятав той іспит, який влаштував йому Клементе, пославши з ключем додому до двох убитих горем через смерть єдиної доньки батьків.

— Зло — це правило. Добро — виняток з правила.

Чоловік посміхнувся.

— Я не певний, що тобі це відомо: особам з моїм минулим постійного місця роботи ніхто не пропонує.

Маркус озирнувся довкола.

— То чому саме це?

— Яка не є, однак робота, хіба ні? Дівчатка в мене всі здорові, жодних наркотиків, жодного сексу з відвідувачами. Тут лише дивляться, та й годі. — Він посерйознішав. — У мене тепер є кохана жінка. І дворічна донька.

Хотів переконати, що він на це заслуговує.

— Поталанило тобі, Космо. Дуже поталанило, — з притиском сказав Маркус.

— Ти з’явився за подякою?

— Ні, хотів попросити про послугу.

— Я навіть не знаю, хто ти такий і що робив там того дня.

— Це не має значення.

Космо Бардіті почухав потилицю.

— Чого тобі треба?

Маркус ступив крок до столу.

— Я шукаю одного чоловіка.

— Я його знаю чи повинен знати?

— Хтозна. Навряд чи. Однак можеш допомогти мені його знайти.

— Чому саме я?

Скільки разів Маркус сам звертався із цим запитанням до Клементе? Відповідь завжди одна: доля, а для тих, хто вірує, — Провидіння.

— Тому що в чоловіка, якого я шукаю, дуже особливі смаки щодо сексу. І, як на мене, у минулому він підігрівав свої фантазії в таких закладах, як оцей.

Маркус знав, що акту насильства завжди передує період інкубації. Убивця спершу сам не знає, що хоче вбивати. Він підживлює звірюку, що носить у собі, епізодами екстремального сексу, а сам тим часом поступово наближається до прихованої частинки свого єства.

Бардіті, здавалося, зацікавився:

— Розкажи мені про нього.

— Він полюбляє ножі й пістолети і, можливо, має проблеми сексуального характеру. Зброя — це його єдиний спосіб відчути задоволення. Йому подобається спостерігати, як інші кохаються, якісь парочки, однак він, можливо, відвідував заклади для свінгерів. Любить фотографувати. Гадаю, він зберігає фото з усіх стосунків, що мав протягом цих років.

Космо записував, як ретельний учень. Потім підняв очі від аркуша, на якому робив нотатки.

— Щось іще?

— Так, найважливіше: він відчуває свою недолугість порівняно з іншими, і це його дратує. І щоб довести, що він кращий за них, він примушує їх скласти іспит.

— Який?

Маркус згадав про юнака, який мусив зарізати кохану дівчину, бо сподівався таким чином врятувати власне життя.

«Нещирі носії нещирої любові».

Так назвав їх монстр у зверненні, зареєстрованому в Сант-Аполлінаре.

— Це така своєрідна гра, вона слугує лише для того, щоб їх принизити.

Космо на мить замислився:

— Це якось пов’язано з тим, що сталося в лісі біля Остії?

Пенітенціарій не відповів.

Космо коротко реготнув:

— Жорстокість тут, усередині, — це лише вистава, друже. Ті, кого ти тут бачив, приходять до мого закладу, тому що вважають себе трансгресивними, але в реальному житті вони нічого не варті, навіть мухи не образять. Те, про що говориш ти, — штука серйозна, достоту не справа рук моїх невдах.

— Тоді де мені його шукати?

Космо на мить відвів погляд, обдумуючи ситуацію, а особливо те, чи можна йому довіряти.

— Я вже давно відійшов від цього кола, але чув недавно дещо. Є тут одна тусівка, що збирається щоразу, коли в Римі відбувається якесь кровопролиття, щоб відсвяткувати цю подію. Кажуть, ніби щоразу, коли в жертву приносять невинне життя, визволяються негативні енергії. Влаштовують оті вечірки буцімто для того, щоб відсвяткувати, хоча насправді для них то лише нагода, щоб накачатися наркотиками та зайнятися сексом.

— Хто на них ходить?

— Типи, що мають серйозні проблеми з головою, як на мене. Але й особи з грошима. Ти навіть не уявляєш, скільки народу вірить у ці дурниці. Там усе анонімно, допускають лише за певних умов, бо дбають про приватність. Цієї ночі влаштовують вечірку саме з приводу того, що сталося в Остії.

— Можеш отримати для мене пропуск?

— Вони щоразу вибирають різні місця для зустрічей. Не так легко дізнатися.

Вагання Космо було очевидні: не хотілося йому встрявати в таку халепу, можливо, турбувався за безпеку жінки й дитини, що чекали на нього вдома.

— Доведеться мені зв’язатися зі своїми колишніми друзяками, — здався він нарешті неохоче.

— Я впевнений, що проблем у тебе не виникне.

— Зараз декому зателефоную, — пообіцяв Космо. — На такі вечірки без запрошення не потрапиш. Гляди там, обережніше, то небезпечні люди.

— Я вживатиму необхідних заходів.

— А якщо я не зможу допомогти?

— Скількох мертвих тобі хотілося б мати на совісті?

— Гаразд, зрозумів; зроблю, що зможу.

Маркус підійшов до столу, взяв ручку й аркуш, на якому Космо до цього робив нотатки, і почав писати.

— Щойно дізнаєшся, як мені потрапити на вечірку, зателефонуй на номер голосової пошти.

Коли він передав аркуш Космо, той побачив, що окрім телефонного номера там було написано ще щось.

— Що означає «соляний хлопчик»?

— Якщо під час твоїх телефонних розпитувань ти якось дізнаєшся і про це, я буду тобі дуже вдячний.

Чоловік задумливо кивнув. Маркус закінчив, можна було йти. Та саме тієї миті, коли він уже переступав через поріг, Бардіті запитав:

— Чому ти звільнив мене тоді?

Пенітенціарій відповів, не повертаючись:

— Сам не знаю.

11

Баттіста Ерріаґа у свої шістдесят років вважав себе чоловіком обережним.

Утім так було не завжди. Коли він був ще зовсім молодий, на Філіппінах, то навіть гадки не мав, що таке обережність. Навпаки, раніше він багато разів кидав виклик долі та смерті через свою кепську вдачу. І якщо вже як слід подумати, єдиним здобутком від його зухвалої поведінки була втіха для його надмірної гордовитості.

Жодних грошей, жодної влади, а ще менше — поваги.

І саме та гордовитість стала причиною великого лиха. Однієї події, яка назавжди змінила решту його життя. Однак тоді Баттіста цього ще не знав.

Тоді йому виповнилося лише шістнадцять років, і він начісував собі волосся, щоб здаватися вищим. Обожнював свою чорну шевелюру й пишався нею. Щовечора мив голову й намащував волосся пальмовою олією. У нього був гребінець зі слонової кістки, поцуплений з якогось прилавка на ринку. Він носив його в задній кишені штанів і час від часу витягував, щоб підправити пишного чуба.

Він походжав вулицями свого містечка, зухвало випнувши груди, у вузьких джинсах, пошитих матір’ю з великої штори, у шкіряних чобітках, куплених у чоботаря за кілька монет, бо насправді вони були зі щедро наквацьованого гуталіном дерматину, і в завжди ретельно випрасуваній і бездоганно чистій зеленій сорочці з великим гострокутим коміром.

Усі в містечку кликали його «Баттіста-модник». Він дуже пишався отим прізвиськом, аж поки не дізнався, що насправді з нього кепкували й нишком називали «синком дресированої мавпи», тому що його батько-алкоголік був ладен на що завгодно заради чарки та нерідко виступав на втіху відвідувачів корчми зі своїми недолугими, принизливими номерами, аби лише заробити на випивку.

Баттіста ненавидів свого батька. Ненавидів за те, що той усе життя горбатився на чужій землі та жебракував, щоб удовольнити власні забаганки та погані звички. Лише зі своєю дружиною був крутий, коли увечері повертався додому п’яним і завдавав їй усіх тих образ, яких сам зазнавав від інших. Мати Баттісти могла б захиститися й дати йому відсіч, адже той п’яним ледве тримався на ногах. Однак вона пасивно терпіла його знущання й побиття, аби не додавати нових принижень до вже зазнаних раніше. Він залишався її чоловіком, і то був її спосіб кохати й захищати його. За це Баттіста ненавидів і матір.

Через іспанське прізвище родину Ерріаґа в містечку зараховували до чогось на кшталт нижчого стану. То прадід Баттісти вибрав собі таке прізвище далекого 1849 року за часів генерал-губернатора Нарцисо Клаверія[9]. Тоді філіппінці не мали прізвищ, і Клаверія зобов’язав їх вибрати собі якесь. Багато хто вибрав прізвища колонізаторів, щоб заручитися їхньою ласкою, навіть гадки не маючи, що таким чином вони зумовлять своє майбутнє і майбутнє наступних поколінь: їх зневажали іспанці, яким нізащо не хотілося прирівнювати себе до місцевих, їх ненавиділи філіппінці за те, що вони зрадили своїх предків.

А тут ще оте ненависне ім’я, яким наділила Баттісту його мати, щоб підкреслити їхню католицьку набожність.

Здавалося, лише одній-єдиній особі було начхати на все це. Ту особу звали Мін, і він був найкращим другом Баттісти Ерріаґи. Високий, кремезний, справжній велетень. Наганяв страху на кожного, хто бачив його вперше, хоча насправді він би й комашини не скривдив. Не те що був недолугий, просто нехитрий. Великий трудяга, який мріяв стати священником.

Баттіста й Мін багато часу проводили разом. Між ними була значна різниця у віці, адже приятелеві Баттісти було вже за тридцять, однак вони на це не зважали. Навіть можна було сказати, що Мін певним чином став Баттісті за батька. Захищав його, давав цінні поради. Ось чому Баттіста не сказав йому нічого про те, що замислив.

Того тижня, коли сталася подія, що мала змінити його життя, юний Ерріаґа зумів долучитися до однієї банди: «Los soldados del diablo»[10]. Він уже кілька місяців до них набивався. Вони там усі були приблизно його віку. Найстаршому, ватажкові, виповнилося дев’ятнадцять.

Щоб його прийняли, Баттісті довелося пройти через низку іспитів: застрелити свиню, перескакувати через автомобільні покришки у вогні, обікрасти будинок. Він успішно склав усі іспити й у нагороду отримав шкіряний браслет, що був знаком належності до банди. Завдяки тому опізнавальному знаку члени банди мали право на численні привілеї, як-от безкоштовна випивка в барах, дармове обслуговування від повій, а ще їм поступалися дорогою перехожі на вулицях. Насправді ніхто ніяких прав їм не надавав, вони самі їх здобули своєю нахабною поведінкою.

Баттіста долучився до банди лише кілька днів тому, і нова роль його неймовірно тішила. Нарешті він зможе відмити своє прізвище від батьківського боягузтва! Тепер ніхто не наважиться кепкувати з нього, ніхто вже не називатиме його «синком дресированої мавпи»!

Аж поки одного вечора в товаристві нових дружків він не натрапив на Міна.

Побачивши його разом з бандюганами, з отим нахабно-зухвалим поводженням і дурнуватим шкіряним браслетом на руці, давній друг став з нього насміхатися. Навіть назвав «дресированою мавпою», так само як називали батька.

Наміри Міна були добрі, Баттіста знав, що той зрештою хотів лише його застерегти від грубої помилки. Однак така поведінка й вибраний спосіб повчання не залишили йому вибору. Він почав штовхати Міна й махати кулаками, бо знав, що друг не реагуватиме. А той і справді став кепкувати ще дужче.

Баттіста сам не знав, що з ним трапилося, звідки він узяв ціпок і коли завдав першого удару. Він нічого не пам’ятав.

Лише згодом ніби прокинувся від якогось жахливого сну: стояв увесь спітнілий, заляпаний кров’ю, його дружки кудись поділися, покинувши його самого перед тілом найкращого друга, що лежав на землі з розтрощеною головою та усмішкою на вустах.

Наступні п’ятнадцять років Баттіста Ерріаґа провів у в’язниці. Його мати тяжко захворіла, а в містечку, де він народився й виріс, цуралися кликати його навіть отим бридким прізвиськом, що так його дратувало.

Однак смерть Міна, добродушного велетня, який мріяв стати священником, не минула даремно.

Багато років по тому Баттіста Ерріаґа пригадував ту подію, сидячи в літаку, що віз його з Маніли до Рима.

Дізнавшись про те, що сталося в сосновому лісі біля Остії, він купив квиток на перший можливий рейс. Подорожував у економкласі, одягнений непримітно, насунувши на очі кепку з довгим козирком, щоб нічим не відрізнятися від своїх численних земляків, які летіли до Італії на роботу як домашні працівники або прибиральники. Протягом усієї подорожі він ні з ким не розмовляв — боявся, що його можуть упізнати. Таким чином, у нього був час на роздуми.

Прибувши до міста, він винайняв собі номер у скромному туристичному готелі в центрі. І ось тепер сидів на застеленому старим покривалом ліжку й дивився випуск новин по телевізору, щоб дізнатися останню інформацію про страшний злочин того, кого всі в місті вже встигли охрестити римським монстром.

«Отже, це сталося насправді», — промовив він подумки. Це не давало йому спокою. Та, можливо, ще був час усе виправити.

Ерріаґа вимкнув аудіо в телевізорі й підійшов до столика, на якому поклав свій планшет. Натиснув кнопку на планшеті, увімкнув аудіозапис.

«…Колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Усього кілька фраз загадкового повідомлення, залишеного у сповідальні Сант-Аполлінаре, якою користуються злочинці для спілкування з поліцією.

Ерріаґа знову повернувся до німого екрана телевізора. «Римський монстр, — повторив він подумки. — Бідолашні дурники, вони навіть не уявляють, яка страшна небезпека нависла над ними».

Вимкнув телевізор дистанційним пультом. На нього чекала робота, однак слід поводитися обережно.

Ніхто не повинен був знати, що Баттіста Ерріаґа перебуває в Римі.

12

— Лялька???

— Так, синьйоре!

Віцеквестор Моро перепитав, щоб упевнитися, що він усе зрозумів правильно. Сандра, яка до цього була твердо переконана, тепер засумнівалася.

Дізнавшись про самогубство судмедексперта й насамперед почувши, що той наважився на такий відчайдушний крок через те, що приховав доказ зі сцени злочину, Моро активував усі необхідні процедури секретності, обмеживши кількість учасників слідства лише членами ЦОС і цілком узявши на себе все командування.

Відтоді ніщо з того, що бодай якось було пов’язано зі справою, не дозволяли викинути, навіть якщо ішлося про шматок паперу із записаними на ньому кількома словами. Винятково для цієї справи було організовано окремий оперативний зал з поєднаними між собою комп’ютерами, керованими з окремого сервера, що не залежав від сервера квестури.

Щоб не допустити витоку інформації, усі вхідні та вихідні дзвінки реєстрували. Хоча можливості моніторингу комунікацій з мобільних або приватних телефонів не існувало, проте всі, кого залучали до роботи над справою, повинні були підписати офіційну згоду щодо нерозголошення секретної інформації, інакше їм загрожувало звільнення з роботи та звинувачення в співпраці з криміналом.

А понад усе віцеквестор боявся того, що випадково будуть знищені якісь елементи доказів.

Наскільки знала Сандра, поки вони розмовляли в новому оперативному залі, уповноважені експерти слідчої експертизи ретельно перевіряли каналізацію відділку судової медекспертизи. Поліціянтка боялася навіть уявити собі, у яких умовах доводилося працювати тим чоловікам, однак каналізаційна система будівлі була стара, і це давало надію, що лялька, яку вона намацала в туалеті Астольфі, все ще перебувала всередині.

— Отже, ви минулої ночі повернулися до соснового лісу, щоб перевірити, чи правильно провели процедуру фотоогляду.

Моро нахилився до неї.

— Саме так, — відповіла Сандра, намагаючись угамувати хвилювання.

— І там побачили чоловіка, який щось відкопував. Вирішили, що то був лікар Астольфі, а тому сьогодні вранці пішли до нього, щоб поговорити.

Поліціянт із ЦОС повторював ті факти, які вона щойно виклала, але здавалося, що він робить це лише для того, щоб довести їй усю безглуздість її історії.

— Я подумала: перш ніж повідомити когось, я повинна була вислухати пояснення судмедексперта, — зауважила Сандра, щоб надати своїм словам правдивості. — Я вчинила погано?

Моро на мить замислився.

— Та ні. Я б і сам так вчинив.

— Звісно, я навіть уявити не могла, що, затиснутий у куток, він вирішить накласти на себе руки.

Віцеквестор механічно барабанив кінчиком олівця по столу, не відводячи погляду від неї. Сандра почувалася напружено. Звичайно, вона промовчала про зустріч із пенітенціарієм.

— Як на вашу думку, агентко Веґа, Астольфі знав монстра?

Окрім системи каналізації відділку судової медичної експертизи слідчі ЦОС прискіпливо перетрушували все життя судмедексперта. Кабінет і помешкання ретельно перевіряли. Контролювали перелік телефонних контактів, комп’ютери, електронну пошту. Аналізували банківські рахунки, витрати. Детальна реконструкція всього: родинних зв’язків, друзів, колег, навіть випадкових зустрічей. Моро був переконаний: щось має виплисти на поверхню, навіть якийсь мікроскопічний елемент, який допоможе збагнути причину, що змусила Астольфі приховати доказ із місця злочину та зробити все для того, щоб Діана Дельґаудіо не вижила. Однак в обох своїх намірах лікар зазнав поразки. Чи, якщо казати точніше, у нього все майже вийшло. Попри докладені ресурси та технології Моро потребував вислухати особисту думку.

Ось чому він звернувся із цим запитанням до Сандри.

— Астольфі ризикував своєю репутацією, кар’єрою, свободою, — сказала вона. — Той, хто ризикує всім, повинен мати на це дуже вагому причину. Отже, я вважаю, що він знав, хто це скоїв. І вирішив краще вже померти, аніж здати його правосуддю.

— Хтось дуже близький: син, родич, друг. — Моро помовчав. — Але в лікаря нікого не було. Ні дружини, ні дітей, він жив відлюдькувато.

Сандра збагнула, що ретельна перевірка, яку проводили щодо особистого життя лікаря, не привела віцеквестора до сподіваних результатів.

— Яким чином Астольфі опинився на місці злочину? Випадково чи він це якось запланував? Правду кажучи, синьйоре, я вважаю малоймовірним, що лікар не знав убивці. І що суто випадково саме йому довелося працювати із цією справою.

— Судмедексперти працюють за змінами, їхній графік роботи змінюється щотижня. Астольфі не був ясновидющим, щоб наперед запланувати собі роботу саме в ту зміну. Ба більше, він того ранку був вихідний, і йому зателефонували лише через те, що вважали його найдосвідченішим експертом з насильницьких злочинів.

— Тобто вибраний долею.

— У тім-то й річ. — Моро висловив уголос власні сумніви. — Зважаючи на його досвід, було б природно, якби викликали саме його. Астольфі це добре знав.

Віцеквестор підвівся з місця й пройшов до іншого кінця зали.

— Без сумніву, він був причетний до злочину. Він когось прикривав. Можливо, впізнав почерк убивці, тому що вже бачив його в дії в минулому, а тому ми зараз перевіряємо всі колишні справи слідства, до яких він був залучений.

Сандра уважно його слухала.

— Синьйоре, чи у вас була нагода подумати над моєю гіпотезою, що саме убивця нафарбував губи Діані Дельґаудіо? Я дедалі більше вірю тому, що він її потім ще й фотографував. Інакше навіщо такий клопіт?

Моро зупинився перед двома робочими місцями за комп’ютерами. Нахилився до одного з екранів, щоб щось перевірити, і відповів, не повертаючи до неї голови:

— Ота історія з губною помадою… Так, я думав про це; гадаю, ви маєте рацію. Я наказав, щоб її додали то переліку. — І ткнув пальцем на стіну в них за плечима.

Там висіла велика таблиця з переліком усіх елементів справи, визначених у результаті аналізу актів слідчої групи та медично-судових експертів. Їх було наведено в стовпчик.

Балістична експертиза встановила вид зброї убивці: револьвер Ruger. Та найбільше Сандру здивувало, що Моро зрозумів: то монстр змусив Джорджо вбити Діану. Дійшов того самого висновку, що й пенітенціарій. Однак віцеквесторові для цього знадобилися зусилля слідчої групи й медекспертів, а Маркус збагнув усе лише за перегляданням фотографій та вивченням місця злочину.

— Ходімо зі мною, — промовив Моро, обірвавши її роздуми. — Я хочу вам дещо показати.

Він привів її до сусідньої кімнати. Там було тісно, жодного вікна. Єдине освітлене місце — стіл посередині. Увагу Сандри відразу привернули стіни навколо, цілком покриті фотографіями з місця злочину — як загальним планом, так і окремі деталі. Фотоогляд, розпочатий нею, продовжили колеги зі слідчої групи, які здійснювали перевірку, виміри та проводили різноманітні аналізи.

— Мені подобається приходити сюди, щоб подумати, — мовив Моро.

І Сандра пригадала сказане Маркусом: шукати винуватця слід на місці злочину. «Убивця ще тут, хоч ми його й не бачимо. І ми повинні полювати на нього саме тут, а не деінде», — так сказав пенітенціарій.

— Ось тут ми його і вполюємо, агентко Веґа. В оцій кімнаті.

Сандра на мить відволіклася від знімків на стінах і тепер повернулася до Моро. Аж тут помітила на залитому світлом столі два пакунки з прозорого целофану — як ті, у яких видають білизну в пральні. Усередині лежав складений одяг. Поліціянтка його впізнала. Він належав Діані Дельґаудіо та Джорджо Монтефйорі. Той самий, який вони так ретельно вибрали для свого побачення і який потім покидали абияк на заднє сидіння автомобіля, де на них і напали.

Сандра дивилася на одяг з відчуттям смутку й тривоги. Адже виникало враження, ніби на столі лежали його власники, поряд одне з одним.

Вишукані, як подружжя привидів.

Не було ніякої потреби в тому, щоб той одяг прали, адже ніяких плям крові на ньому не виявили. І до переліку доказів вони теж не належали.

— Ми повернемо його родинам, — промовив Моро. — Мати Джорджо Монтефйорі вже кілька разів приходила й просила, щоб їй повернули особисті речі сина. Не знаю навіть, чому вона так наполягає. Здається даремною справою, на перший погляд — справжнє безглуздя. Однак кожен на свій лад переживає горе. А надто коли йдеться про батьків. Інколи навіть здається, що горе й біль позбавляють їх розуму. І тоді їхні прохання стають абсурдними.

— Я чула, що Діані Дельґаудіо поліпшало; можливо, вона справді зможе нам допомогти.

Моро похитав головою та гірко посміхнувся:

— Якщо ви маєте на увазі те, що пишуть у газетах, то для неї було б краще, якби вона не пережила хірургічної операції.

Сандру такі слова захопили зненацька:

— Що ви маєте на увазі?

— А те, що вона залишиться у вегетативному стані. — Моро підійшов до неї майже впритул. — Коли все це закінчиться й ми нарешті поглянемо в обличчя убивці, то почуватимемося такими йолопами, агентко Веґа! Дивитимемося та думатимемо, що він геть не такий, яким ми його собі уявляли. Насамперед зазначимо, що ніякий він не монстр, а звичайна людина, як оце ми. Ба більше, ще й схожий на нас. Подлубаємося в його недолугому житті пересічного чоловіка і не знайдемо нічого, окрім нудьги, недалекості та злоби. Дізнаємося, що йому таки подобається убивати людей і разом з тим він ненавидить тих, хто знущається з тварин, що він дуже любить собак. Що в нього є діти, родина, навіть хтось такий, хто його щиро любить. Уже не боятимемося його, ще й дивуватимемося із самих себе, що дали такій нікчемній особі так легко себе обдурити.

Сандра стояла як укопана, вражена словами віцеквестора. Ніяк не могла збагнути, навіщо він її сюди привів.

— На цей час ви виконали чудову роботу, агентко Веґа.

— Дякую, синьйоре.

— Але ніколи більше не смійте тримати мене в невіданні, як зробили це у випадку з Астольфі. Я повинен завжди бути в курсі всіх дій моїх підлеглих, навіть того, про що вони думають.

Зіткнувшись із суворою рішучістю віцеквестора, Сандра збентежилася й похнюпилася.

— Добре, синьйоре, — слухняно відповіла.

Моро помовчав якусь хвилину, потім змінив тон:

— Ви приваблива жінка.

Сандра не очікувала від нього компліменту й зашарілася. Їй здалося недоречним, що керівник висловлює компліменти.

— Як давно ви не тримали в руках зброю?

Сандру те запитання віцеквестора збентежило, бо жодним чином не було продовженням щойно сказаного ним.

— Я щомісяця тренуюся на полігоні, згідно з приписаною процедурою, але так ніколи й не подала рапорта з проханням долучити мене до переліку тих, хто виконує активну патрульну службу.

— У мене є план, — оголосив Моро. — Щоб виманити чудовисько з лігва, я вирішив спіймати його на живця: звичайні автівки зі звичайними на вигляд закоханими парочками, а насправді — переодягненими в цивільне агентами та агентками. Починаючи із цієї ночі, вони курсуватимуть околицями столиці, щогодини пересуваючись у нове місце. Я назвав цю операцію «Щит».

— Удавані закохані парочки!

— Авжеж. Однак нам бракує агенток, ось чому я запитав, чи ви ще вмієте користуватися зброєю.

— Синьйоре, я не певна.

— Я звільняю вас від зміни цієї ночі, але завтра хочу, щоб ви були. Нам потрібні всі ресурси, щоб…

Слова віцеквестора урвав телефонний дзвінок. Він відповів, цілком забувши про Сандру, а та не знала, як поводитися.

Під час розмови Моро обмежився короткими, сухими відповідями, так ніби просто вислуховував інформацію. Тривало це недовго, і, тільки-но розмова закінчилася, він знову повернувся до Сандри.

— Щойно завершили огляд системи каналізації відділку медично-судової експертизи. Мені шкода, агентко Веґа, там не знайшли ніякої ляльки й нічого такого, що могло бути на неї схоже.

Сандра ще більше засмутилася. Вона так сподівалася, що добра новина могла бодай якось допомогти їй заслужити довіру керівництва.

— Як же, синьйоре?! Запевняю вас, що я доторкнулася до чогось кінчиками пальців, мені це не привиділося, — наполягала вона схвильовано.

Моро помовчав хвилину.

— Можливо, це вам здасться неважливим… та коли ви розказали мені, що лікар, перш ніж накласти на себе руки, викинув щось в унітаз, я попросив судмедекспертів перевірити руки померлого. Хтозна, може, нам поталанить принаймні цього разу.

Сандра не вірила у фортуну, однак тепер сподівалася на везіння.

— На одній руці знайшли сліди сульфату алюмінію-калію. — Він знову помовчав. — Ось чому ми не змогли знайти тієї речі, до якої ви доторкнулися, агентко Веґа: вона розчинилася у воді зливу. Хай би що то було, воно було зроблене із солі.

13

Рим свого часу заснували на вбивстві.

Згідно з легендою, Ромул убив свого брата Рема, назвавши місто своїм ім’ям і ставши його першим царем.

Але то було тільки перше із цілої серії кровопролить. Епопея Вічного міста налічує численні убивства; інколи важко навіть збагнути, які з них є плодами фантастичних міфів, а які — справжніми фактами, що мали місце в історії. Можна було з певністю стверджувати: велич Рима живилася кров’ю. Це тривало роками, століттями, свою частку доклало до справи папство.

Отже, чому дивуватися, якщо місто ще й досі потайки святкувало насильницьку смерть?

Космо Бардіті виявився чоловіком слова: роздобув для Маркуса перепустку на приватну вечірку, що мала відбутися тієї ночі й була присвячена такій моторошній події, як випадок у лісі під Остією. Пенітенціарій гадки не мав, що на нього чекало, однак зайшов до телефонної кабіни автобусного вокзалу Тібуртіна та уважно прослухав звукове повідомлення, яке залишив йому інформатор у скриньці голосової пошти.

«Кожен запрошений має власний літеро-цифровий код. Ти повинен вивчити його напам’ять, нізащо не записуй!»

Чи й не складність! Пенітенціарії взагалі ніколи не робили нотаток, щоб не ризикувати, залишаючи повсюди сліди свого існування.

«689А473СS43».

Маркус повторив код подумки.

«Зустріч опівночі».

По тому Космо назвав адресу в районі Аппієвого шляху[11]. Запам’ятав і її.

«Ще одне: у мене тут намітився один слід… Але спершу треба перевірити достовірність моїх джерел, а тому не хочу нічого казати заздалегідь».

Маркус подумав, про що могло йтися. Хай там як, але задоволений голос Космо вселяв надію.

Повідомлення завершувалося попередженням:

«Якщо вирішиш податися на віллу, потім передумати уже не вийде. Як зайдеш, назад дороги не буде».

Район Аппієвого шляху дістав свою назву від римського цензора та консула Аппія Клавдія Цека, за чиїм наказом її проклали 312 року до нашої ери.

Латини називали її regina viarum, тому що, на відміну від інших доріг, то був справжній шедевр шляхобудівництва, зведений за найновішими технологіями епохи. Покриття з кам’яних плит забезпечувало вільний проїзд для всіх засобів транспорту й за будь-яких погодних умов. Так, у разі дощу особлива дренажна система не давала змоги колесам застрягнути. За тих часів дорога була чотири метри завширшки й забезпечувала двосторонній рух транспорту. Окрім того, уздовж дороги був тротуар для пішоходів.

Роботу виконали так майстерно, що окремі ділянки Аппієвого шляху існували досі, збережені в прекрасному стані. Навколо решток шляху звели пишні вілли, у яких тепер мешкали заможні та привілейовані містяни.

Та, що цікавила Маркуса, стояла у відлюдному місці.

Фасад у стилі ар-нуво наполовину заріс плетким плющем, який без листя скидався на скелет велетенського доісторичного змія. Над західним крилом вілли височіла вежа, що закінчувалася обсерваторією. У великих вікнах не світилося. Час від часу проїжджала машина, освітлювала вікна фарами, і на стінах всередині на мить з’являлися кольорові малюнки великих орхідей, магнолій, павичів і папуг.

Велетенські ворота з кованого заліза, схожі на сплетіння гілок і квітів, вели до алеї, обсадженої середземноморськими соснами понад п’ятнадцять метрів заввишки, зі стрункими, дещо нахиленими стовбурами, на яких покоїлися приплюснуті овали крон, що робило їх схожими на літніх синьйор у святкових капелюшках.

Помешкання стояло порожнім уже кілька десятків років. Проте присутність людей контролювала встановлена на стояку телекамера, яка час від часу поверталася, щоб перевірити дорогу навпроти, освітлювану єдиним вуличним ліхтарем.

Маркус приїхав на місце значно раніше зазначеного часу. Став метрів за тридцять від входу, сховавшись у темному кутку кам’яної огорожі. Звідти уважно спостерігав за віллою, чекаючи, коли настане північ.

Крижаний холод опустився на передмістя, і здавалося, від того холоду заціпеніло все довкола, навіть звуки. Пенітенціарія охопило глибоке відчуття самотності, яке доводиться переживати кожному, хто має зазирнути за межі власної смерті. За кілька метрів від нього був перехід до потаємного світу, далеко від очей пересічного люду.

Не вперше він переживав відчуття, яке охоплювало його щоразу, коли він опинявся ніби за крок від дверей до пекла.

Так сталося на борту літака чартерного рейсу, що вилітав з аеропорту Чампіно щовівторка о другій ночі. Серед пасажирів — самі чоловіки.

Світло в салоні було приглушене, щоб легше сприймати погляди, якими вони крадькома озирали одне одного, хоча всі перебували там з однією метою. Проходячи між рядами, він оглядав обличчя на перший погляд звичайних чоловіків і уявляв собі їхнє життя за денного світла: поважні працівники, люблячі батьки, вірні друзі, з якими так весело переглядати футбольний матч. Формально вони купили тур для відпочинку на тропічному курорті, а насправді їхали до якоїсь бідної країни третього світу, щоб купити юні життя, котрі мали задовольнити їхню ваду, про яку матері, дружини, наречені, знайомі та колеги не підозрювали й не повинні були дізнатися.

Така сама тривога охопила Маркуса від згаслого погляду зневіри нігерійських повій, яких заманили до Європи обіцянками про роботу, а замість неї кинули до темного підвалу, щоб продавати за різну ціну, що не виключала навіть тортури.

Маркус не забув почуття розгубленості та жаху, пережите після того, коли отримав допуск до паралельної реальності екстремальної порнографії, що існувала в інтернеті. Мережа, схована в мережі. Місце, де дітей уже не вважали дітьми, а жорстокість перетворювалася на засіб задоволення. Місце, де будь-хто, сховавшись у власній домівці, міг знайти матеріал для задоволення власних, найбільш прихованих і сокровенних інстинктів, — можливо, навіть сидячи в капцях та піжамі.

І ось що тепер чекає на нього на віллі, куди він мав намір зайти?

Поки він обмірковував свої спогади, настала північ. Пунктуальні гості почали збиратися на вечірку.

Виходили з таксі або з автівок з водіями, які потім від’їжджали. Дехто приходив пішки, — невідомо звідки. Парами або поодинці. Під пальтами та шубами був вечірній одяг. А капелюхами або шарфами затуляли обличчя. Чи просто піднімали комір, щоб їх важко було впізнати.

Усі поводилися однаково. Перед входом дзвонили й чекали на відповідь домофона: короткого мелодійного сигналу. Потім називали свій особистий код з літер та цифр. Вхідний замок клацав, і можна було увійти.

Маркус почекав майже до першої ночі, налічив принаймні сотню відвідувачів. Нарешті вийшов з тіні, де ховався, і рушив до входу.

— 689А473СS43, — повторив у домофон після звукового сигналу.

Замок клацнув, він міг зайти.

Його зустрів дебелий здоровань — поза всяким сумнівом, охоронець, — який без єдиного слова повів його коридором. Вони йшли удвох, ані сліду інших людей, яких Маркус бачив раніше, коли вони заходили до вілли. Та найбільше його вразило те, що всередині не чутно було ані звуку.

Здоровань запросив його зайти до однієї кімнати, ступив слідом і став у нього за спиною. Пенітенціарій опинився перед столом із червоного дерева, за яким сиділа молода жінка, одягнена у вечірню сукню пурпурного кольору з одним відкритим плечем. Тонкі руки, зелені очі, як у кішки. Чорне волосся зібране у вишукану високу зачіску. Поряд з нею на столі була срібна таця, на якій стояв графин з водою і кілька склянок.

— Ласкаво просимо, — сказала вона з усмішкою спільниці на вустах. — Уперше?

Маркус кивнув.

— Правило — дуже просте й одне: тут усе дозволено, якщо інший згоден. Але якщо інший каже «ні», тоді — ні.

— Зрозуміло.

— У вас є із собою мобільний?

— Немає.

— Зброя або якісь предмети, що можуть завдати шкоди іншим?

— Ні.

— Ми все одно повинні вас обшукати. Згода?

Маркус знав, що вибору в нього немає. Він розвів руки й зачекав, поки здоровань, що стояв у нього за спиною, виконає свою роботу. Той, обшукавши, повернувся на своє місце.

Тоді жінка наповнила одну зі склянок, що стояли біля неї. Відсунула шухляду, знову засунула й поклала на стіл перед ним блискучу чорну пігулку.

Маркус завагався.

— Це перепустка, — запевнила вона його, тримаючи пігулку на долоні перед ним. — Доведеться випити, інакше ви не зможете увійти.

Пенітенціарій простягнув руку, взяв пігулку пальцями, поклав у рот і проковтнув, вихиливши всю воду зі склянки.

Він ледве встиг поставити порожню склянку, як гаряча, несподівана хвиля піднялася в ньому десь ізсередини, прокотившись по всьому тілу, аж поки не вибухнула в очах. Обриси всіх предметів навколо захиталися. Він злякався, що от-от втратить рівновагу та впаде, аж тут відчув, як дві міцні руки його підтримали.

Потім пролунав чийсь сміх, що відразу розсипався в мозку на безліч дрібних, ніби кришталевих, скалок.

— Ще кілька секунд — і ви призвичаєтеся. А наразі розслабтеся, щоб подіяло, не опирайтеся, — промовила глузливо жінка. — Це триватиме години три.

Маркус спробував прислухатися до її поради. Минуло ще трішки часу, і він, сам не знаючи як, опинився у великому, сповненому голосів залі, — стояв там, обпершись спиною об стіну. Голосів там було багато, — як птахів, зігнаних до вольєра. Приміщення занурене в напівморок, що поступово розвіювався. Згодом він збагнув, що то просто його очі призвичаювалися до зміни освітлення.

Коли він нарешті відчув, що доволі впевнено тримається на ногах, ступив кілька кроків уперед. Приємна тиха музика створювала особливу атмосферу, — можливо, Бах. Світло в залі приглушене, ніби якісь далекі сполохи. Аромат воску та свічок, а разом з ним — їдкий запах сексу.

Окрім нього в залі були інші люди. Він не міг цього бачити, однак відчував їхню присутність.

Напевно, йому дали щось гіпнотичне, якийсь препарат, що загострював відчуття й разом з тим не давав змоги запам’ятати те, що було навколо. Він дивився на чиєсь обличчя і вже за мить забував його. То було одне із завдань наркотику: пізніше ніхто нікого не впізнав би.

Людські фігури проходили повз нього, проводили по ньому очима або всміхалися йому. Якась жінка ніжно доторкнулася до нього й зникла. Дехто був голий.

На одному з диванів він побачив живу купу тіл без облич. Самі груди, руки, ноги. І губи, що шукали інших губ, прагнучи задоволення. Усе це крутилося навколо Маркуса, ніби кадри швидкого, хаотичного фільму.

Та якщо він не міг розгледіти нікого, навіщо взагалі було приходити сюди? Треба щось робити. Він усвідомлював загальну картину того, що відбувалося, але не деталі. Слід було зосередитися саме на них. Коли він опускав погляд донизу, бачив краще. Якісь окремі елементи залишалися в пам’яті.

Взуття.

Маркус міг його запам’ятати. На високих підборах або зі шнурками. Чорне, блискуче, червоне. Він походжав між усіма тими парами взуття, намагаючись оговтатися. Аж поки вони всі разом не почали рухатися. Як єдиний потік, ринулися до центру зали, зацікавлені невідомо чим. Пенітенціарій і собі рушив у тому напрямку. Протиснувшись через цілий ряд спин, він побачив голе тіло, що лежало долілиць. Здавалося, із потилиці в нього струменіла кров.

«Джорджо Монтефйорі», — збагнув Маркус. Дві жінки стояли перед тілом на колінах і пестили його. «Настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові…» — такими були слова монстра із запису в церкві Сант-Аполлінаре.

Трохи далі від тіла до автомобільного сидіння було прив’язано оголену дівчину, чиї груди перетягував альпіністський шнур. Її обличчя вкривала паперова маска: усміхнене фото Діани Дельґаудіо, вирізане з якоїсь газети або роздруковане з інтернету.

«…нещирі носії нещирої любові…»

Над дівчиною нависав здоровий чолов’яга. М’язисте тіло блищало від олії. Голова покрита чорним шкіряним капюшоном. В одній руці він стискав ножа зі сріблястим лезом.

«…і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика…»

Сцена нападу на закохану парочку в лісі біля Остії служила стрижнем, навколо якого крутилася вся оргія. Час від часу якісь глядачі відходили від загального гурту й віддалялися разом для сексуального акту.

«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Несподівано Маркус відчув, що його нудить. Він розвернувся і, розштовхуючи натовп ліктями, вибрався до кутка залу. Обперся однією рукою об стіну, глибоко вдихнув. Йому кортіло спорожнити шлунок, таким чином звільнитися від якоїсь частки хімічного наркотику й піти звідти. Але він розумів, що його організмові буде не так легко отямитися від отого своєрідного калейдоскопічного трансу. До того ж не можна було відмовитися від справи саме зараз. Треба було йти до кінця, іншого виходу не було.

Саме тієї миті він, підвівши голову, помітив чийсь силует, що спостерігав за виставою, тримаючись осторонь. На незнайомцеві був халат чи, можливо, плащ або великий піджак. Та вразило Маркуса не це, а незрозумілий чорний предмет, що стирчав з-під поли широкого одягу. Незнайомець намагався його приховати. Предмет своїми обрисами нагадував пістолет.

Маркус подумав, як це той зміг пронести його на вечірку. Хіба їх усіх не обшукували на вході? Але згодом зрозумів, що то була зовсім не зброя.

То був фотоапарат.

Він згадав слова Сандри щодо губної помади, якою вбивця підмалював губи Діани Дельґаудіо.

«Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому».

«То це він прийшов сюди за сувеніром», — вирішив пенітенціарій. Тоді він відступив від стіни й рушив до незнайомця. Поки йшов, намагався роздивитися його обличчя. Але то було все одно, що дивитися на міраж: що ближче він підходив, то більше все розмивалося перед очима.

Незнайомець його, мабуть, помітив, тому що розвернувся в його бік.

Маркус відчув на собі силу отих двох чорних очей, що буравили його, як голки, пришпилювали на місці, як метелика в рамці. Пенітенціарій зібрав волю в кулак, змусив себе йти вперед, однак незнайомець відступав. Маркус наддав ходи, але рухатися швидко було неможливо: все одно, що рухатися в океані води, змішаної з піском.

Силует незнайомця почав віддалятися від нього, час від часу він оглядався, щоб переконатися, чи Маркус іде слідом.

Пенітенціарій намагався не відставати, та це було нелегко. Він навіть простягнув уперед руку в марному сподіванні зупинити незнайомця. Однак дихання вже пришвидшилося, ніби він рухався схилом угору. І тут йому майнула одна думка. Він зупинився й зачекав, поки незнайомець озирнеться.

Коли це сталося, пенітенціарій перехрестився у зворотному напрямі.

Незнайомець уповільнив крок, ніби намагаючись збагнути зміст того жесту. Зрештою рушив далі.

Маркус пішов уперед і побачив, як чорний силует вислизнув через засклені двері, що вели надвір. Напевно, саме через неї незнайомець і потрапив до вілли, уникнувши таким чином перевірок охорони. Згодом він сам переступив поріг, і в обличчя йому вдарив потік свіжого нічного повітря, від якого на мить запаморочилося в затуманеній дією наркотиків голові.

Темний силует рухався в напрямку лісу і вже відійшов доволі далеко. Маркус не мав наміру його відпускати.

«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Та саме тієї миті, коли він поступово приходив до тями, якийсь важкий предмет ударив йому в потилицю. Біль охопив, як блискавка. Хтось напав на нього ззаду. Падаючи, він відчув, що втрачає свідомість. І вже непритомніючи, за кілька сантиметрів він побачив взуття нападника: той був у синіх черевиках.