Ловець тіні

Епiлог. Приборкувач монстрiв

— Ти вже майже готовий, — заявив йому Клементе одного березневого ранку. — До завершення твого навчання бракує лише одного уроку.

— Не знаю навіть, чи так воно і є, як ти кажеш, — відповів Маркус, бо ж досі сумнівався. — Мігрені й зараз не дають мені спокою, постійно сниться той самий кошмар.

Тоді Клементе покопирсався в кишенях. Вийняв металевого медальйона — одного з тих, які можна купити за три гроша в сувенірних ятках на площі Святого Петра, — і простягнув йому з таким виглядом, ніби йшлося про неймовірно коштовну річ.

— Це святий архангел Михаїл, — сказав він, вказуючи на янгола з вогняним мечем. — Він прогнав Люцифера з Раю, кинувши його до Пекла. — Потім узяв Маркуса за руку та вклав йому медальйон у долоню. — Він захисник пенітенціаріїв. Повісь собі на шию і ніколи не знімай, він тобі допоможе.

Маркус прийняв подарунок, сподіваючись, що він справді його захистить.

— А мій останній урок коли відбудеться?

Клементе усміхнувся:

— У потрібний час.

Маркус не зрозумів сенсу слів приятеля. Але був упевнений, що одного дня все йому стане зрозуміло.

Наприкінці лютого в Лагосі термометр показував сорок градусів, а рівень вологості перевищував вісімдесят п’ять відсотків.

У другому за розміром місті Африки після Каїра налічувалося понад двадцять один мільйон мешканців, число яких щодня збільшувалося на дві тисячі. Цей феномен можна було легко зрозуміти: відтоді як Маркус перебрався туди, він на власні очі бачив, як швидко зростають міські нетрі за його вікном.

Він вибрав собі для помешкання квартиру на околиці, розташовану над автомайстернею, де ремонтували старі вантажівки. Житло було невелике, і хоча він уже звик миритися з хаосом великого міста, нічна задуха досі заважала йому спати добре. Усі його речі він склав до стінної шафи. Окрім неї в кімнаті стояв старий холодильник сімдесятих років і невеличка кухня в кутку, де він готував собі сяку-таку їжу. Вентилятор на стелі ритмічно торохтів, скидаючись на гудіння великого джмеля.

Попри всі незручності він почувався вільним.

Він мешкав у Нігерії ось уже майже вісім місяців, а протягом останніх двох років багато помандрував світом. Парагвай, Болівія, Пакистан, а потім Камбоджа. У своїх постійних пошуках «аномалій» він розкрив мережу педофілів, у Ґуджранвалі допоміг арештувати громадянина Швеції, який вибирав найбідніші країни, щоб здійснювати там убивства й таким чином виплескувати свою потребу вбивати без ризику бути впійманим. У Пномпені викрив лікарню, де примушували бідних селян продавати власні органи за кілька сотень доларів. А тепер полював на банду, що займалася продажем людей: майже сотні жінок, чоловіків та дітей зникли тут безвісті протягом кількох останніх років.

Він почав знайомитися з людьми, спілкуватися. Він уже давно про це мріяв. Не забув, як страждав від самотності в Римі. Та навіть тепер його самотня сутність час від часу несподівано прокидалася. Тоді він, перш ніж зав’язати стабільні стосунки, складав свої речі та знову рушав у дорогу.

Він боявся зобов’язань у стосунках. Бо його єдине кохання, пережите після повернення пам’яті, закінчилося гірким розчаруванням. Він ще досі думав про Сандру, але вже менше. Інколи запитував себе, де вона тепер і чи щаслива. Однак ніколи не насмілювався уявити, чи є поряд з нею інший чоловік і чи вона теж інколи про нього згадує. Занадто боляче.

Зате він часто розмовляв з Клементе. Завжди подумки, насичено і плідно. Йому подобалися всі ті речі, які той не міг чи не захотів сказати йому, поки був живий. Відчував, як стискало горло від однієї згадки про останній урок його навчання, якого так і не відбулося.

Два роки тому він відмовився від сану священника. Однак згодом дізнався, що все не так просто. Він міг відмовитися від чого завгодно, але не від частки себе самого. Ерріаґа мав рацію: хай би що він робив, хай би де опинився, він залишався самим собою. Попри всі сумніви, що його мучили, нічого не міг вдіяти. А тому час від часу, коли йому траплялася на шляху покинута церква, заходив і служив месу. Інколи відбувалося щось незбагненне. Під час служби несподівано хтось заходив та слухав. Він не був певний, чи Бог справді існує, але бачив, що потреба в ньому згуртовувала людей.

Високий темношкірий чоловік стежив за ним ось уже майже тиждень.

Маркус укотре помітив його, коли проходив через гамірний і різнобарвний ринок Балогун. Той завжди тримався на відстані метрів за десять. Ринок був справжнім лабіринтом, де можна було побачити все що завгодно й легко змішатися з натовпом. Але Маркус доволі швидко його помітив і з того, як темношкірий за ним стежив, дійшов висновку, що досвід у цьому в нього невеликий, принаймні так йому здалося. Можливо, якесь кримінальне угруповання, щодо якого Маркус проводив розслідування, помітило його зацікавленість і вчепило йому «хвоста» на п’яти.

Маркус зупинився біля ятки продавця води. Розстебнув ґудзика на комірці білої льняної сорочки й замовив склянку. Поки пив, обтер шию від поту хустинкою і скористався нагодою озирнутися довкола. Чоловік теж зупинився й тепер вдавав, що роздивляється барвисті тканини на прилавку. Він був одягнений у світлу туніку, на плечі в нього висіла полотняна торба.

Маркус вирішив, що треба якось на це реагувати.

Почекав, поки голос мулли не почав скликати на молитву. Частина ринку завмерла, бо добра половина жителів Лагоса була мусульманської віри. Маркус скористався цим, щоб, наддавши ходи, пірнути в лабіринт вуличок. Темношкірий чоловік зробив те саме. Незнайомець був удвічі більший за Маркуса, а тому він сумнівався, що зможе перемогти його у відкритій сутичці, до того ж не знав, чи був той озброєний, та схоже на те, що саме так воно й було. Він мав діяти обережно. А тому звернув до глухого завулка та сховався за завісою на дверях. Зачекав, поки чоловік пройде повз нього, а по тому напав ззаду. Той завалився обличчям донизу. Маркус усівся йому на спину та обома руками щосили обхопив за горло.

Велетень намагався пручатися, однак робив це тільки для того, щоб не задихнутися.

— Чому ти мене переслідуєш?

— Дозволь сказати, — прохрипів він.

— Це вони тебе прислали?

— Я не розумію, — спробував заперечувати чоловік ламаною французькою.

Маркус сильніше стиснув горло.

— Як ти мене знайшов?

— Ти ж священник?

Почувши це, Маркус послабив хватку.

— Мені сказали, що ти розслідуєш справу про зниклих людей… — Тут він двома пальцями вийняв з-під комірця туніки шкіряний шнурок, на якому висів дерев’яний хрестик. — Ти можеш мені довіряти, я місіонер.

Маркус не був певен, що то правда, однак дозволив йому продовжувати. Нехай і через силу, але незнайомець розвернувся й сів. Доторкнувся рукою до горла й закашлявся, намагаючись віддихатися.

— Як тебе звати?

— Отець Еміль.

Маркус подав йому руку й допоміг підвестися.

— Чому ти за мною стежив? Чому просто не прийшов і не поговорив?

— Тому що спершу хотів пересвідчитися, що все те, що про тебе кажуть, — правда.

Маркус вражено вирячився на нього:

— І що ж про мене кажуть?

— Що ти священник, а отже — той, хто нам потрібен.

Потрібен для чого?

Він не розумів.

— Звідки ти знаєш?

— Бачили, як ти служив месу в одній покинутій церкві… Отже, це правда? Ти священник?

— Так, — відповів коротко й дав можливість місіонерові продовжити свою розповідь.

— Моє селище має назву Ківулі. Ось уже десятки років у нас точиться війна, а всі довкола вдають, ніби нічого про неї не знають. До того ж подеколи в нас виникають проблеми з водою, а також бувають спалахи холери. Через військовий конфлікт до Ківулі не приїжджають лікарі й представники гуманітарних організацій, бо їх вважають ворожими шпигунами. Тому я приїжджаю до Лагоса, щоб купити ліки для стримування епідемії… Під час мого перебування в місті я почув про тебе й вирішив розшукати.

Маркус навіть уявити собі не міг, що його так легко знайти. Можливо, останнім часом він надто розслабився.

— Не знаю, хто тобі наплів щось про мене, але я нічим не можу тобі допомогти. Мені шкода.

Маркус розвернувся, щоб піти.

— Я присягнувся.

Чоловік промовив ці слова в розпачі, але Маркус не звернув на них уваги.

Отець Еміль не вгавав:

— Я присягнувся своєму другові-священнику, перш ніж холера забрала його від мене. Він навчив мене всього. Він був моїм наставником. Я всім зобов’язаний йому.

Почувши останні слова, Маркус згадав Клементе й зупинився.

— Отець Абель керував місією в Ківулі протягом сорока п’яти років, — вів далі чоловік, помітивши, що його почали слухати.

Маркус озирнувся.

— Його останні слова перед смертю були такі: «Не забувай про Сад мертвих».

Маркус запам’ятав вислів. Однак ота форма множини «мертвих» йому не подобалася.

— Приблизно років двадцять тому в нашому селищі сталися вбивства. Трьох молодих дівчат. Мене тоді ще не було в Ківулі. Я знаю, що їх потім знайшли в лісі мертвими. Отець Абель ніяк не міг заспокоїтися через те, що сталося. Решту свого життя він робив усе можливе, щоб знайти винуватців.

Маркус поставився до почутого скептично.

— Двадцять років — занадто довгий термін, щоб проводити розслідування. Адже всі можливі сліди вже втрачено. Та й винуватець, може, давно помер, особливо якщо ніяких інших убивств не сталося.

Утім чоловік говорив далі:

— Отець Абель навіть написав листа до Ватикану, щоб повідомити про все, що сталося. Він так і не отримав відповіді.

Маркуса вразили його слова.

— Чому саме до Ватикану?

— Тому що, на думку отця Абеля, винуватцем був священник.

Така новина захопила Маркуса зненацька.

— Його ім’я теж відоме?

— Корнеліус ван Бурен, нідерландець.

— Проте отець Абель не був упевнений?

— Ні, але мав ґрунтовну підозру. Ще й тому, що отець ван Бурен несподівано зник, після чого й убивства припинилися.

«Зник», — подумав Маркус. Щось у цій давній історії його непокоїло. Можливо, те, що винуватцем вважали священника. А може, те, що Ватикан, маючи інформацію, вирішив цілком нею знехтувати.

— Де розташоване ваше селище?

— Дорога буде довгою, — відповів чоловік. — Ківулі розташоване в Конго.

Щоб досягти мети їхньої подорожі, їм знадобилося майже три тижні.

Два з них минули в невеликому поселенні за триста кілометрів від міста Ґома. Ось уже майже місяць на території навколо Ківулі точилися кровопролитні бої.

З одного боку їх вели збройні угруповання НКНЗ.

— Національного конгресу народного захисту, — уточнив отець Еміль. — Це проруандистські тутсі. За назвою можна подумати, що йдеться про революціонерів, але на практиці це кровожерливі ґвалтівники.

Проти них виступали Збройні сили Демократичної Республіки Конго, які поступово відвойовували території, що перебували під контролем повстанців.

Маркус і отець Еміль просиділи вісімнадцять днів перед радіоприймачем, чекаючи, коли ситуація покращиться настільки, щоб вони могли подолати останній відтинок подорожі. Маркус навіть зміг переконати пілота гелікоптера, щоб той за певну суму доправив їх на місце. Опівночі дев’ятнадцятої доби нарешті надійшла новина про крихке перемир’я.

Виникла перерва в бойових діях на кілька годин, і вони негайно нею скористалися.

Гелікоптер летів низько, з вимкненими вогнями, щоб не стати мішенню для артилерії одного з двох військ.

Над зоною спалахнула сильна гроза. Це нібито було їм на користь, позаяк злива глушила рокотіння гвинтокрила. Але ж була водночас і небезпека, бо під час кожного спалаху блискавки їх було легко локалізувати.

А втім, гелікоптер ніс їх до місця призначення, а Маркус поглядав униз, запитуючи себе, що чекає на нього в лісах і чи не скоїв він дурниці, вирішивши податися туди в справі, що сталася багато років тому. Проте відмовлятися було вже пізно. Отцю Емілю було дуже важливо, щоб Маркус побував на місці вбивства.

Маркус стиснув у долоні медальйон святого архангела Михаїла й помолився, щоб подорож була результативна.

Вони приземлилися на болотистому клаптику землі посеред густого лісу.

Пілот крикнув щось ламаною французькою, намагаючись перекричати гуркіт двигунів. Вони не зрозуміли слів, однак збагнули загальний зміст: треба було квапитися, він не став би довго чекати.

Вони вискочили й побігли до стіни густого лісу. Сховалися в гущавині, а далі отець Еміль пішов попереду, а Маркус — слідом, дивуючись, яким чином священник відшукує правильний напрямок. Було темно, хоч в око стрель, дощ лив як з відра, лупцював по густій рослинності. Усе тонуло в безладному, громовому хаосі. Через деякий час отець Еміль відхилив останню гілку, і вони несподівано опинилися посеред купки хатин-мазанок, критих бляшаним листом.

Перед їхніми очима постала метушлива сцена.

Люди бігали сюди-туди під невпинною зливою, метушилися з блакитними пластиковими мішками, у які запихали свій злиденний скарб. Чоловіки зганяли докупи худобу, щоб утримати її під навісом. Діти плакали, вхопившись за ноги матерів, а новонароджених малюків матері тримали прив’язаними до спини в кольорових тканих гамаках.

Першої миті в Маркуса виникло враження, що ніхто не знав до пуття, куди бігти.

Отець Еміль відгадав його думки й уповільнив крок, щоб пояснити:

— До вчорашнього дня тут були повстанці, а вже завтра вранці сюди прийдуть війська й займуть їхнє місце. Але не як визволителі. Вони палитимуть домівки та провізію, щоб вороги не змогли знайти запасів, якщо раптом повернуться. І уб’ють усіх під надуманим приводом, що населення буцімто підтримувало ворогів. Це стане уроком для сусідніх селищ.

Маркус, поки роззирався довкола, підвів голову й нашорошив вуха — йому здалося, ніби він щось почув. І справді: крізь невпинний шум дощу й пронизливі крики малечі він почув спів, що лунав з великої дерев’яної будівлі. Із середини соталося жовтувате світло.

Церква.

— Не всі покинуть селище цієї ночі, — уточнив отець Еміль. — Старі та малі залишаться тут.

«Ті, хто не в змозі втекти, залишаться, — повторив подумки Маркус. — І невідомо, який жах на них чекає».

Отець Еміль вхопив його за лікоть і струснув:

— Ти чув, що сказав пілот? Він довго не чекатиме, нам слід поквапитися.

Вони знову опинилися за селищем, але вже з протилежного його боку. По дорозі отець Еміль залучив до справи кількох чоловіків на допомогу. Ті несли заступи й смолоскипи.

Разом вони дійшли до невеликої долини, що колись, напевно, була руслом давно пересохлої річки. На одному зі схилів побачили дві могили.

Невеликий цвинтар з трьома хрестами.

Отець Еміль сказав щось мовою, яка нагадувала суахілі, і чоловіки взялися копати. Потім він передав заступа Маркусові, і вони вдвох теж долучилися до роботи.

— Ківулі нашою мово означає «тінь», — промовив священник. — Селище дістало назву від річки, яка інколи тече долиною. Навесні річка з’являється після заходу сонця, щоб зникнути наступного ранку — мов тінь.

Маркус збагнув, що той феномен певним чином був пов’язаний із якимись особливостями місцевого ґрунту.

— Двадцять років тому отець Абель наказав, щоб ці могили розташували подалі від цвинтаря селища, на оцій ділянці, де влітку немає рослинності. І пізніше він назвав її Садом мертвих.

Карстовий ґрунт був найкращим місцем для консервації тіл, захищаючи їх від тління. Такий собі натуральний морг.

— Коли цих трьох дівчат убили, у нас не було ніякої можливості провести розслідування. Але отець Абель знав: настане день, коли хтось прийде, щоб дізнатися. І тоді цей хтось — хай ким би він був — обов’язково захоче побачити тіла.

І цей день справді настав.

Одне з тіл ексгумували раніше за інші. Маркус покинув заступ і підійшов до ями. Дощ, що лився з неба, швидко заливав її, але рештки тіла були загорнуті в пластик. Маркус став на коліна в багнюку й розірвав пластик руками. Отець Еміль передав йому смолоскипа.

Підсвітивши, Маркус побачив, що тіло справді добре збереглося в тій вапняній колисці. Перетворилося на своєрідну мумію. А тому навіть через двадцять років кістки досі були цілі, покриті залишками одягу, що скидався на темний пергамент.

— Їм було шістнадцять, вісімнадцять і двадцять два роки, — повідомив отець Еміль, маючи на увазі жертв, — ця найперша й наймолодша.

Однак Маркус ніяк не міг збагнути, від чого вона померла. Тоді він наблизив смолоскипа у пошуках ран чи переломів кісток. Помітив дещо таке, що його вразило, але тієї миті дощ загасив полум’я.

«Цього не може бути», — сказав він подумки. Негайно попросив другого смолоскипа. А коли побачив, відсахнувся від ями та впав на спину.

Так і лежав, загрузши руками та спиною в багнюці, із заляпаним обличчям, на якому застигла недовіра.

Отець Еміль підтвердив його здогадку:

— Голову відтяли цілком, так само як руки й ноги. Цілим залишився лише тулуб. Кінцівки та голову порозкидали навколо, дівчину роздягнули, а одяг пошматували на клапті.

Маркусові забило дух, а дощ лив на нього, заважаючи міркувати тверезо. Він уже бачив раніше таке тіло.

Hic est diabolus.

Молода черниця-самітниця, розчленована в лісі Ватиканських садів.

«Диявол тут», — подумав він. Чоловік із сірою сумкою через плече, якого зняла телекамера спостереження, той, на якого він безуспішно так довго полював, побував у Ківулі за сімнадцять років до злочину у Ватикані, після якого минуло вже три роки.

— Корнеліус ван Бурен, — сказав він отцеві Емілю, пригадавши ім’я нідерландського місіонера, який, напевно, здійснив оті вбивства, — у селищі залишився хтось із тих, хто його знав?

— Минуло багато часу, середня тривалість життя тут дуже коротка.

Однак потім подумав і додав:

— Є одна стара. Одна з убитих дівчат доводилася їй онукою.

— Мені треба з нею поговорити.

Отець Еміль збентежено вирячився на нього:

— А як же гелікоптер?

— Ризикну. Відведи мене до неї.

Вони підійшли до церкви, і отець Еміль увійшов першим. Усередині вздовж стін лежали хворі на холеру. Родичі покинули їх, щоб самим урятуватися, і тепер про них піклувалися особи похилого віку. Над цією сумною сценою височіло велике дерев’яне розп’яття, установлене на заповненому свічками вівтарі.

Старі співали для молодших. У тому співі вчувалися самі лише смуток і ніжність. Тож здавалося, що всі вже давно змирилися з власною долею.

Отець Еміль пішов на пошуки жінки і знайшов її в кінці нави. Вона доглядала за хворим юнаком: клала йому на чоло змочені в холодній воді шматки тканини, щоб збити жар. Священник кивнув Маркусові, запрошуючи підійти. Вони разом присіли поряд з нею. Отець Еміль щось сказав жінці їхньою мовою. Стара перевела погляд на чужинця, уважно вивчаючи його своїми великими, пронизливими карими очима.

— Вона поговорить з тобою, — промовив отець Еміль. — Що ти хочеш, щоб я в неї запитав?

— Чи вона щось пам’ятає про ван Бурена?

Священник переклав запитання. Жінка подумала хвилину й потім упевнено відповіла. Маркус чекав, коли вона договорить, сподіваючись, що її слова відкриють йому щось важливе.

— Вона каже, що той священник був не такий, як усі інші. Здавався добрішим за інших, хоч насправді таким не був. І щось було в тому, як він дивився на людей. І те щось їй не подобалося.

Жінка заговорила знову:

— Каже, що протягом усіх цих років вона хотіла стерти з пам’яті його образ назавжди і зрештою стерла таки. Вона просить пробачити її, але не хоче знову згадувати його. Вона впевнена, що то він убив її онучку. Та тепер вона вже перебуває у спокої, і вже невдовзі вони зустрінуться з онукою на тому світі.

Але Маркус не вгавав:

— Попроси її розповісти щось про той день, коли ван Бурен зник.

Отець Еміль запитав.

— Вона говорить, що однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла.

Духи лісу… Маркус сподівався почути іншу відповідь.

Отець Еміль відчув його розчарування.

— Ти мусиш розуміти, що в їхній свідомості забобони мирно вживаються з релігією. Ці люди — католики, але продовжують поважати вірування, пов’язані з культами минулого. Так завжди було.

Маркус подякував жінці кивком і вже мав намір підвестися, коли вона вказала на нього пальцем. Спершу він не зрозумів. Потім збагнув, що вона вказує на медальйон у нього на шиї.

Зображення святого архангела Михаїла, покровителя пенітенціаріїв.

Тоді Маркус зняв його з шиї, взяв жінку за руку та вклав медальйон у її зморшкувату долоню. Потім стулив її, мов закрив скриньку.

— Нехай цей янгол тебе захистить цієї ночі.

Жінка прийняла дарунок з легкою усмішкою. Вони ще мить дивилися одне на одного на прощання, потім Маркус підвівся.

Вони вирушили у зворотний шлях до гелікоптера. Пілот уже увімкнув двигуни, лопаті крутилися в повітрі. Маркус підійшов до дверцят і озирнувся: отця Еміля поряд не було, той зупинився раніше. Тоді він повернувся до нього, попри невдоволені крики пілота.

— Ходімо, чого чекаєш? — запитав.

Однак місіонер мовчки похитав головою. Маркус збагнув, що в того й на думці не було шукати прихистку в джунглях, як в інших мешканців селища.

Замість цього він би повернувся до церкви й чекав на смерть разом зі своїми вірянами, які не знали, як їм рятуватися.

— Церква багато чого зробила завдяки місіям у Ківулі та інших подібних місцях. Не допусти, щоб монстр зруйнував здійснене нею добро, — наказав йому отець Еміль.

Маркус кивнув, потім міцно обійняв велетня. За мить він уже сідав на борт гелікоптера, який за кілька секунд набрав висоту і зник у сірому мороці дощу.

Унизу стояв місіонер і махав йому на прощання. Маркус помахав у відповідь, але полегшення не відчув. Йому хотілося мати стільки мужності, скільки було в серці цього чоловіка. «Одного дня, — сказав він подумки. — Хтозна».

Та ніч була щедрою на сюрпризи. У нього з’явилося ім’я вбивці, який допіру залишався невідомим демоном. Минуло вже двадцять років, однак, можливо, ще залишався час для правди.

Але для цього Маркус мусив повернутися до Рима.

Корнеліус ван Бурен убивав не тільки в тому селищі.

Він знайшов його сліди в різних куточках планети.

В Індонезії, в Перу, знову в Африці. Диявол користувався своїм статусом місіонера, щоб вільно мандрувати світом. Хай би де мандрував, він скрізь залишав сліди свого перебування. Зрештою Маркус налічив сорок шість жіночих тіл.

Однак усі ті жертви сталися до вбивства трьох дівчат у Ківулі.

Селище в Конго стало останнім пунктом призначення. Після чого він зник невідомо куди. «Однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла», — так сказав отець Еміль, переклавши слова старої жінки із селища.

Звісно, Маркус не міг цілком виключати, що ван Бурен тим часом не вбивав і в інших місцях. А йому просто не пощастило знайти докази інших злочинів. Зрештою вони завжди траплялися у віддалених краях.

Хай там як, але після Ківулі ван Бурен знову повідомив про себе лише вбивством розчленованої черниці у Ватиканських садах. І потім знову зник.

Чим пояснити оту миттєву появу? І куди він подівся в три наступні роки після вбивства черниці? Маркус прикинув, що тому мало бути вже років шістдесят п’ять. То, можливо, він уже помер?

Він давно звернув увагу на одну важливу деталь. Ван Бурен ретельно вибирав своїх жертв.

Усі вони були молоді, невинні й дуже вродливі.

Чи можна вважати, що він утомився від цієї розваги?

Кардинал Ерріаґа передбачав, що це станеться.

«Повернешся», — сказав він тоді зі сміхом.

І ось, о пів на шосту вечора у вівторок пенітенціарій заходив до Сікстинської капели разом з останньою групою відвідувачів. Поки всі милувалися фресками, він уважно спостерігав за пересуваннями охоронців музею.

Коли вони почали запрошувати відвідувачів пройти до виходу, позаяк Ватиканські музеї за кілька хвилин повинні були зачинитися, Маркус вислизнув з натовпу і звернув до бокового коридору. Звідти службовими сходами спустився до внутрішнього двору Пінья. У минулі дні він уже кілька разів тут побував, але тільки для того, щоб вивчити розташування відеокамер, які контролювали внутрішній периметр Ватикану.

Він знайшов пробіли в системі відеонагляду. Завдяки їм зміг спокійно потрапити до садів.

Весняне сонце повільно котилося до небокраю, невдовзі зовсім стемніє. Отже, він сховався поміж кущів і став чекати. Згадав, як був тут уперше разом з Клементе. Тоді всю зону перевели в режим своєрідного карантину, щоб вони вдвох змогли без перешкод потрапити до парку.

Хто влаштував таку на перший погляд неможливу операцію? Звісно, Ерріаґа. Тоді чому згодом ніхто з вищих ешелонів влади Ватикану навіть пальцем не повів, щоб допомогти Маркусові довести до кінця справу щодо вбивства черниці?

Тут крилася очевидна суперечність.

Кардинал міг спокійно приховати все, а замість цього він побажав, щоб пенітенціарій побачив скоєне на власні очі й насамперед, щоб він дізнався.

Коли на землю впала темрява, Маркус вийшов зі схованки й вирушив до єдиної частини паркової зони, де рослинність могла буяти вільно. Цілий ліс у два гектари, куди садівники навідувалися лише для того, щоб прибрати сухі гілки.

Прибувши на місце, він увімкнув маленького ліхтарика, що приніс із собою, намагаючись пригадати, де лежало тіло черниці. Відшукав місце, що кілька років тому було оточене жовтою жандармською стрічкою. «Зло — це вимір», — нагадав сам собі, адже знав, що робити.

Шукати аномалії.

Для цього слід було пригадати все, що сталося того дня в присутності Клементе.

Людський тулуб.

Він був голий. Він тоді ще відразу подумав про Бельведерський торс — велетенську безголову статую Геркулеса без рук і без ніг, що її зберігали у Ватиканських музеях. Однак із черницею повелися справді по-звірячому. Хтось відтяв їй голову, ноги й руки. Вони валялися за кілька метрів, розкидані поміж розідраним на шматки темним одягом.

Ні, не «хтось».

«Корнеліус ван Бурен». Він нарешті міг промовити в цьому місці ім’я винуватця.

Убивця повівся дуже жорстоко. Та в його діях крилася певна логіка, добре продуманий план. Диявол знав, як пересуватися в цих стінах. Добре вивчив усі місця, процедури перевірки, зумів обійти всі системи безпеки, так само як і Маркус кілька хвилин тому.

— Хай би хто це вчинив, він прийшов сюди зовні, — сказав тоді Клементе.

— Як ти можеш таке стверджувати?

— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять. Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений, наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.

— Чому він?

— Поглянь сам.

Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зафіксували одягненого в робу садівника-чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.

— Жандарми переконані, що в ній — сокирка або щось схоже. Він, напевно, зовсім недавно нею скористався, а ота пляма, що ти бачиш, — від крові.

— Чому саме сокирка?

— Тому що інших видів зброї тут марно й шукати. І навряд чи він зміг би пронести щось інше через усі пости безпеки, охорону та метал-детектори.

— Однак він забрав її із собою, щоб знищити сліди на той випадок, якщо жандарми звернуться до італійської поліції.

— На виходах контролів значно менше. До того ж, щоб вийти, досить змішатися з юрбою прочан або туристів.

Згадавши оту розмову, Маркус відразу збагнув, де крилася помилка.

Після Ківулі ван Бурен припиняє вбивати на сімнадцять років і зникає. «Можливо, в нього й на думці не було зупинятися, — майнуло в голові у Маркуса. — Він просто став обережнішим і навчився краще приховувати сліди своїх злочинів».

Тоді навіщо так відчайдушно ризикувати і вбивати безпосередньо у Ватикані?

Маркус збагнув: та спритність, з якою ван Бурен умудрився обійти всі контролі, його обдурила. Треба визнати: він не міг ним не захоплюватися. Однак тепер, посеред отого безлюдного лісу, він краще зрозумів його бачення. Такий хижак, як ван Бурен, аж ніяк не зупинився б тільки через побоювання, що його впіймають.

Бо йому аж занадто подобалося вбивати.

Тоді що сталося?

І він сам, і Клементе відштовхувалися від гіпотези, що вбивця пробрався до Ватикану й потім вибрався звідти.

А якщо він завжди там був?

Зрештою це пояснило б його чудовну обізнаність щодо систем безпеки. Але Маркус виключив таку можливість, тому що під час свого безрезультатного розслідування уважно проаналізував усі подробиці життя кожної особи у Ватикані — як священнослужителів, так і простих людей, котрі працювали в тій невеличкій країні та мали щось спільне з чоловіком на фотограмі, європейцем за п’ятдесят.

«Привид, — подумав був Маркус. — Дух, здатний з’являтися та зникати за власним бажанням».

Він провів ліхтариком по деревах навколо. Диявол вибрав бездоганне місце, щоб напасти. Подалі від сторонніх очей. І вибрав для себе бездоганну жертву.

Її особистість тримають у секреті, про це свого часу повідомив йому Клементе, маючи на увазі черницю-самітницю. Маркус побачив її вже в оточенні сестер по ордену, коли вони прийшли забрати рештки.

Hic est diabolus.

Так сказала одна з них, коли на мить наблизилася до Клементе перед тим, як він пішов з місця злочину.

«Чому убивця вибрав одну з них?» — роздумував Маркус.

«Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — говорив тоді Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно».

Оті слова навели його на хибну думку, що вбивця вибрав її навмання. Жінка вирішила припинити своє існування для решти світу, до того ж перебувала в єдиному ізольованому місці Ватикану: в лісі. Правильна особа в правильному місці. Однак усі інші жертви він вибирав так, щоб вони були молоді, невинні й дуже вродливі.

Маркус пригадав, як він тоді нахилився, щоб краще її роздивитися. Ніжна шкіра, маленькі груди й проміжність безсоромно виставлені на позір. Коротке біляве волосся, колись прикрите покривалом-наміткою, тепер було добре видно на одрубаній голові. Блакитні очі, здійняті до неба, ніби в молитві.

Отже, вона теж була молода, невинна й дуже вродлива. Однак якщо вона завжди прикривала обличчя, звідки було вбивці про це знати?

«Він її знав».

У нього це вихопилося спонтанно, він навіть сам того не усвідомив. Несподівано деталі почали утворювати загальний малюнок. Перед його очима вони склалися в давнє полотно Караваджо — як те, що зберігалося в церкві Сан-Луїджі-деї-Франчезі й перед яким розпочалося його навчання.

На тому полотні були всі. Корнеліус ван Бурен, черниця-самітниця, яка прошепотіла: «Hic est diabolus», святий архангел Михаїл, літня жінка з Ківулі й навіть Клементе.

«Шукай аномалію, Маркусе», — казав йому наставник. І Маркус її знайшов.

Цього разу аномалією був він сам.

«По то бік лісу є невелика обитель для самітниць», — сказав тоді Клементе. І тепер Маркус ішов саме в тому напрямку.

Згодом рослинність поріділа, і перед його очима постала низька сіра будівля в строгому стилі. З вікон лилося слабке жовтувате світло, як від свічок. І видно було тіні, які повільно рухалися в певному порядку.

Пенітенціарій підійшов до дверей і постукав один раз. За хвилину хтось відсунув засови й відчинив двері. На порозі стояла черниця з прикритим чорною тканиною обличчям. Побачила його, позадкувала, впускаючи всередину, ніби на нього чекали.

Маркус ступив до приміщення, а перед ним у ряд вишикувалися черниці. Він відразу збагнув, що не помилився. Свічки. Черниці вирішили віддалитися від решту світу, відмовившись від усіх надбань цивілізації й сучасних зручностей. І те тихе середовище з-поза часу перебувало посеред невеликої території Ватикану, в центрі такого величезного й метушливого багатотисячного міста, як Рим.

«Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — мовив Клементе свого часу. — Однак моя бабуся завжди казала: “Ти навіть уявити не можеш, скільки разів оці черниці врятували світ своїми молитвами”».

Тепер він знав. Усе правда.

Ніхто не вказав Маркусові, куди йти. Та щойно він ступив крок уперед, черниці стали по черзі відсторонятися, щоб показати йому правильний напрямок. Таким чином він вийшов до сходів. Спершу глянув догори, а потім став підніматися. У його голові роїлися сотні думок, однак тепер усі вони набули сенсу.

Смішок Ерріаґи… «У тебе ніколи не буде такого життя, як в інших. Ти не зможеш бути тим, ким ти не є. Це твоя сутність». Кардинал знав: Маркус і надалі помічатиме аномалії, сліди зла. У тому крився його талант і його прокляття. І він ніколи не зміг би забути розчленоване тіло черниці. Ван Бурен посіяв занадто велику кількість трупів по світу, щоб Маркус укотре не натрапив на нього. До того ж ота його «сутність» не вміла поводитися інакше. «Повернешся». От він і повернувся.

«А мій останній урок коли відбудеться?» — запитав він тоді Клементе.

А той йому всміхнувся: «У потрібний час».

Ото й був останній урок його навчання. Ось чому Ерріаґа три роки тому забажав, щоб він пішов до лісу й побачив розчленоване тіло. Не було там нічого такого, чого кардинал уже не знав.

«Однієї ночі духи лісу прийшли, щоб забрати його і віднести до пекла». Отець Еміль саме так переклав слова старої. Після чого жінка вказала на медальйон, що висів у Маркуса на шиї і який він їй потім подарував.

Святий архангел Михаїл, покровитель пенітенціаріїв.

Жінка вказала на нього не тому, що просила той медальйон собі. Насправді вона хотіла сказати, що вже бачила такі самі тієї ночі, коли ван Бурен зник з Ківулі.

Ловці тіні — духи лісу — вже тоді йшли слідами місіонера. Вони його знайшли й забрали із собою.

Вибравшись на останню сходинку, Маркус зауважив, що в кінці коридору ліворуч була одна-єдина кімнатка, у якій світилося. Він неквапливою ходою рушив туди, аж поки не наткнувся на двері з важкими засувами з поіржавілого заліза.

Двері в’язничної камери.

Так він отримав підтвердження, чому протягом наступних після перебування в Ківулі сімнадцяти років Корнеліус ван Бурен більше нікого не вбив.

Він зазирнув через віконце. На стільці з темного дерева сидів старий чоловік. Плечі зігнуті, брудний чорний одяг. Під стіною — лава. І лише одна полиця, заповнена книжками. Тієї миті ван Бурен теж читав.

«Він завжди залишався тут, — сказав подумки Маркус. — Диявол ніколи не покидав Ватикану».

«Hic est diabolus», — так сказала тоді черниця, перш ніж сховатися в лісі. Достатньо було замислитися над її словами. Вона хотіла його попередити. Можливо, почувалася нажаханою долею, що спіткала її сестру. І наважилася порушити обітницю мовчання.

Диявол тут.

Одного дня Корнеліус якимось чином зміг побачити мигцем обличчя однієї з черниць, які доглядали за ним і стерегли його. Та була невинна, молода й дуже вродлива. Отоді він знайшов можливість утекти й напасти на неї в лісі, коли вона була на самоті. Утім його втеча, схоже, тривала недовго. Відразу по тому хтось його впіймав і знову кинув до його темниці. Маркус упізнав у кутку сіру сумку через плече, ще й досі можна було розгледіти темну пляму на дні.

Старий відірвав погляд від книжки й повернувся до нього. Неохайна сива борода покривала худе обличчя. Він дивився на Маркуса привітним поглядом. Однак Маркус не дав себе обдурити.

— Мені сказали, що ти мусиш прийти.

Пенітенціарій мимохіть здригнувся від його слів. Але вони лише підтвердили те, що він уже знав.

— Чого тобі треба від мене?

Старий священник усміхнувся. Зуби в нього були жовті й рідкі.

— Не бійся, це всього лише новий урок твого навчання.

— То це ти і є моїм уроком? — запитав він зневажливо.

— Ні, — відповів старий. — Я учитель.