Ловець тіні

1

Вітер зривався несподівано. Потім стихав.

Прогноз погоди на ту ніч передбачав велику бурю. Поміж деревами проглядало похмуре, сіре небо. Потім холод ще більше посилився, як передвістя.

А вона була у своїй недолугій мініспідниці.

— Як гадаєш, може, поцілуємося?

— Іди ти знаєш куди, Стефано! — відповіла вона.

Це ж треба, щоб з усіх колег, які могли випасти їй у цю зміну, трапився саме оцей телепень Карбоні!

Вони зупинилися в посадці за містом, у білому Fiat-500. Мали поводитися, як закохана парочка в пошуках відлюдного місця, однак агентка Пія Рімонті ніяк не могла заспокоїтися. Їй не подобалася ідея операції «Щит», вона вважала її недоцільним використанням персоналу й марнуванням ресурсів. Охопити всі околиці Рима, застосовуючи лише приблизно сорок автівок, що були в розпорядженні, здавалося неможливим завданням.

Намагатися впіймати вбивцю таким чином — усе одно, що намагатися виграти в національній лотереї з першої спроби.

До того ж було щось сексистське в тому, як її залучили до участі в операції.

Як і решту жінок, її відібрали насамперед за зовнішністю. Доказом того, що критерій відбору колег-чоловіків був інший, став її сьогоднішній напарник Стефано Карбоні, слизький тип, найнепривабливіший з усіх чоловіків у квестурі.

Вона вже вирішила, що наступного дня обов’язково поговорить з іншими жінками, залученими до операції тієї ночі. І вони звернуться до профспілки.

Та була ще й інша правда, у якій Пія Рімонті не хотіла собі зізнатися. Власне, вона боялася. І отой холодок, що піднімався по ногах, ніяк не можна було пояснити мініспідницею.

Час від часу вона тягнулася рукою до відсіку у дверцятах, щоб намацати ручку пістолета. Знала, що він там, але той дотик дарував їй відчуття безпеки.

А от Карбоні мав геть легковажний настрій. Ніби повірити не міг, що нарешті сидить наодинці разом із жінкою-агенткою, за якою упадав уже два з половиною роки. Невже справді гадав, що це може щось змінити? Який телепень! Так і є: все ніяк не вгамується, провокуючи її своїми тупими жартами та масними натяками.

— Уявляєш? Я тепер можу всім розказати, що ми провели ніч разом! — реготнув чоловік.

— Чому б тобі нарешті не заткнутися й не зосередитися на роботі?

— Якій ще роботі?! — роззирнувся довкола Карбоні. — Ми тут самі, посеред поля, нікого сюди не занесе. Той пихатий павич Моро не розуміє ані бельмеса, послухай мене! Та я радий, що ми зараз отут. — Поглянув на неї з кривою посмішкою. — Треба користатися нагодою.

Пія відштовхнула його, ткнувши в груди однією рукою.

— Не знаю, чи тебе це потішить, якщо я потім розповім усе Іванові.

Іван, її наречений, був неймовірно ревнивий. Однак була значна вірогідність того, що він, як і більшість ревнивих чоловіків, звинуватив би в тій ситуації насамперед Пію. Сказав би, що вона могла уникнути цього, повідомивши керівництво і попросивши, щоб її призначили в зміну з іншим колегою. Звинуватив би в тому, що її, як і решту жінок, у глибині душі тішила увага колеги. Тобто зрештою, хоч круть, хоч верть, винуватою була б вона сама. Марно було пояснювати йому всі ті професійні труднощі, з якими доводиться стикатися жінці-поліціянтці, аби щодня й щохвилини доводити, що вона в роботі нічим не поступається колегам-чоловікам. А тому вона аж ніяк не хотіла ходити до керівництва щоразу, коли хтось із нею поводився неналежно. Вона б нізащо не розповіла про це Іванові.

Стефано Карбоні був придурком і наступного дня обов’язково б уже вихвалявся своїми амурними подвигами перед колегами, навіть якщо тієї ночі нічого не досягнув би. Отже, краще вже не зважати на його балачки й просто тримати на відстані до кінця зміни.

Однак справжньою халепою тієї миті було нестерпне бажання помочитися.

Вона вже більше ніж годину терпіла й відчувала, що сечовий міхур от-от лусне. А все через холод і нервове напруження. Та вона придумала, як терпіти: поклала одну ногу на другу й перенесла вагу тіла на лівий бік.

Карбоні увімкнув радіо.

— Що ти в дідька робиш?

— Хочу послухати трішки музику.

Пія його майже відразу вимкнула.

— Я хочу чути, якщо хтось наближатиметься до машини.

Поліціянт у цивільному пирхнув:

— Рімонті, годі тобі, розслабся! А то ти схожа на мою дівчину!

— То в тебе є дівчина?

— Звісно, є! — вигукнув той обурено.

Пія відразу й не повірила.

— Зачекай, я тобі зараз покажу.

Карбоні дістав мобільний і показав їй фото на заставці екрана. Там був він сам, на морі, в обіймах з дівчиною.

«Гарненька», — зауважила Пія. І подумала: бідолашна.

— А вона не образиться, коли дізнається, що ти підбиваєш клинці до мене? — підколола колегу.

— Гей, чоловік має поводитися як чоловік! — сказав на свій захист Карбоні. — Якби я не скористався такою нагодою, як оця, який би з мене був чоловік? Навряд чи мою дівчину потішило б мати при собі якогось тюхтія-невдаху.

Пія скрушно похитала головою. Якась безглузда логіка. Та замість того, щоб розвеселитися, раптом згадала Діану Дельґаудіо. Хлопець, з яким вона поїхала на побачення того вечора, коли на них напали в лісі біля Остії, не став на її захист. Навіть гірше: щоб урятуватися, погодився увігнати їй у груди ножа. Який з нього був чоловік: справжній чи тюхтій? А як повівся б Іван на його місці?

А Стефано Карбоні?

Якщо вже казати чесно, то вона тільки про це й думала цілий вечір. Якби отой монстр справді на них напав, колега зміг би її захистити? Чи оцей чоловік, що вже протягом понад двох годин до неї грубо залицявся, пішов би на змову з убивцею?

Поки вона прокручувала в голові оті думки, по рації пролунав голос: «Рімонті, Карбоні, як там у вас, усе гаразд?»

То був колега з оперативного центру. Щогодини вони виходили на зв’язок із розосередженими по околицях патрулями, щоб оцінити обстановку.

Пія вхопила рацію:

— Так точно, у нас тихо.

— Пильнуйте, ніч іще довга.

Поліціянтка натиснула на відбій, помітила, що цифровий годинник на екрані показував на першу. «Звісно, ще довга», — подумала вона. І тієї миті Карбоні поклав їй руку на стегно. Пія зиркнула на нього розлючено й ударила кулаком у передпліччя.

— Ой! — обурено зойкнув той.

Поліціянтка розгнівалася не так через його вчинок, як через те, що їй довелося змінити позу на сидінні. І ось тепер сечовий міхур справді вже не тримав.

Вона вхопила колегу за комір:

— Послухай, я зараз вийду на хвилинку, пошукаю собі дерево.

— Навіщо?

Пія повірити не могла, що той такий тупий. Не відповіла, а лишень продовжила:

— А ти стоятимеш біля машини й не рушиш із місця, поки я не закінчу. Ясно?

Карбоні кивнув.

Пія взяла пістолет, Карбоні теж.

— Не хвилюйся, колего. Я з тобою.

Поліціянтка похитала головою і рушила від автівки. За її спиною почулося безтурботне посвистування, а за ним — дзюркотіння об суху землю. Отже, він теж вирішив випорожнитися.

— Перевага чоловіків у тому, що ми можемо це робити де завгодно і коли завгодно, — голосно патякав він, а закінчивши, знову взявся насвистувати.

А от Пії було нелегко ступати по нерівному ґрунті. Сечовий міхур розпирало, а ота клята мініспідниця уповільнювала рухи. Та ще й бридкий вітер, як чиясь невидима й зухвала рука, штовхав її у спину.

У неї при собі були пістолет і мобільний. Вона намагалася роздивитися, куди йти, підсвічуючи собі дисплеєм телефона. Нарешті побачила дерево й наддала ходу.

Підійшовши до стовбура, роззирнулася. Поклала на землю зброю і мобільний. Потім дещо несміло спустила колготки й труси, задрала спідницю на талію і присіла.

Сидіти наприсядки було незручно, ще й знизу піддувало. Та попри нестерпне бажання мочитися, випорожнитися в неї не виходило. Ніби щось усередині перекрило. «Прошутебе-прошутебе-прошутебе», — умовляла вона сечовий міхур, але той не хотів випорожнятися.

А все через страх.

Вона взяла в руки пістолет, притиснула його до живота. Насвистування Карбоні здалеку розносилося луною навколо і дещо заспокоювало. Однак за кожним поривом вітру стихало. Аж поки раптом взагалі не припинилося.

— Послухай, а ти не міг би ще посвистіти? — попросила вона й відразу пошкодувала, що в неї прозвучало це так жалісно.

— Звісно! — крикнув той і знову засвистів.

Нарешті її сечовий міхур зглянувся над нею і запрацював. Вона аж очі заплющила від задоволення. Гаряча рідина виходила з неї потужним струменем.

Посвистування Карбоні знову припинилося.

«От йолоп!» — вилаялася вона подумки, хоча той через мить знову засвистів.

Вона вже майже закінчила, коли мало не втратила рівновагу від чергового, сильнішого за попередні пориву вітру. Отоді вона й почула тріск.

Пія насторожилася. Що то було? Щось справді чи то їй почулося? Звук був короткий і різкий, порив вітру його заглушив. Тепер їй кортіло, аби напарник припинив свистіти, інакше вона нічого, окрім його посвистування, не могла розчути.

Несподівано її охопив якийсь несвідомий страх. Вона підвелася, похапцем натягнула білизну. Підхопила телефон і зброю та кинулася бігти, попри те що спідниця задралася їй аж до талії. Вигляд, звісно, у неї був не дуже привабливий, однак її охопила паніка.

Вона бігла щодуху, раз-по-раз перечіпляючись і ризикуючи впасти, орієнтуючись лише на свист Карбоні.

«Прошу тебе, не припиняй».

Здавалося, ніби її хтось переслідує. Звісно, то могло лише здаватися, однак їй було все одно. Вона думала лише про те, аби якнайшвидше опинитися біля машини.

Коли вона нарешті вискочила на маленьку галявину, де вони зупинилися, то побачила напарника, який сидів усередині з відчиненими дверцятами. Вона кинулася по другий бік автівки, щоб заскочити на своє місце.

— Стефано, припини свистіти, там хтось є! — промовила стривожено.

Але той не припиняв. Коли Пія нарешті вже опинилася просто перед ним, їй закортіло зацідити йому ляпаса, щоб не поводився як той бовдур, але вона вмить заклякла на місці, побачивши його вирячені очі й роззявлений рот. З грудей Карбоні клекотіла чорна густа кров. Той тріск, що вона чула, виявився пострілом.

А тим часом хтось надалі посвистував, десь поряд, недалеко від неї.

2

На світанку його розбудили пташки.

Маркус розплющив очі та впізнав той спів. Але відразу відчув різкий біль, що свердлом упився йому в мозок. Він намагався збагнути, звідки він узявся, але боліло вже все тіло.

Було холодно.

Він лежав на землі в незручному положенні. Права половина обличчя притиснута до твердого ґрунту, руки вільно розкинуті вздовж тулуба, одна нога випрямлена, а друга незграбно зігнута в коліні.

Напевно, він гепнувся всією вагою долілиць, навіть не намагаючись утриматися руками від падіння.

Маркус спробував спершу підняти таз. Потім, допомагаючи собі ліктями, почав підводитися. У голові паморочилося. Доводилось опиратися бажанню заплющити очі. Страх знову знепритомніти виявився сильнішим за будь-яке запаморочення.

Він якось таки сів, понуривши голову. На землі залишився слід від його тіла в оточенні нічного заморозку. Він відчував, що мокрий: спина, ноги і руки, потилиця.

«Так, потилиця», — подумав він. Саме звідти по тілу розходився біль.

Він доторкнувся рукою, щоб зрозуміти, чи не поранений. Однак у місці удару крові не було. Тільки здоровенна ґуля і, можливо, незначний синець.

Він страшно боявся знову знепритомніти. А тому швидко здійснив перевірку своїх споминів.

Хтозна чому, але перше, що він пригадав, — образ розчленованої черниці у Ватиканських садах рік тому. Утім відразу відігнав його думкою про Сандру, про поцілунок, що ним вона в нього на очах обмінялася з іншим чоловіком, у якого була закохана, про їхню зустріч у лісі біля Остії. Потім пригадав і решту… Звукореєстратор у церкві Сант-Аполлінаре, слова Клементе: «Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки». Соляний хлопчик… І нарешті вечірка з бридкою оргією, на якій він побував минулої ночі, чоловічий силует, що мав при собі фотоапарат, погоня під дією наркотиків, удар по голові. Останнє, що він пам’ятав, — ноги свого нападника, коли той ішов геть. У синіх черевиках.

Хтось оберігав загадкового незнайомця. Чому?

Нарешті Маркус зміг звестися на ноги. Відчував перші ознаки переохолодження. Хтозна, коли у своєму минулому житті, перш ніж настала цензура амнезії, його тіло навчилося витримувати холод.

Бліде світло ранку надавало саду вілли химерного вигляду. Пенітенціарій повернувся до засклених французьких дверей, через які він раніше вийшов, однак тепер вони були зачинені. Спробував штовхнути, але сили було замало. Тоді він підняв каменюку й кинув у скло. Потім просунув руку в розбиту шибку й відчинив ручку зсередини.

У будинку він не побачив ані найменших слідів минулої вечірки. Вілла справді здавалася покинутою кілька десятків років тому. Меблі покриті білими чохлами, у повітрі — запах затхлості.

Невже це все йому лише привиділося? Невже це все наслідок сильного наркотику, який він випив? І тут він помітив одну дрібницю — аномалію, — яка переконала його в реальності власних спогадів.

Він ніде не зауважив пилу.

Кругом було аж занадто чисто; патина покинутості ще не лягла на речі.

Він стягнув білий чохол з одного з диванів і накинув собі на плечі, щоб зігрітися. Потім спробував натиснути на вмикач, але струму не було. Тоді він поволі пошкандибав нагору сходами в пошуках туалету.

Знайшов один у спальні.

Через жалюзі до кімнати сочилося слабке денне світло. Маркус кілька разів сполоснув обличчя в раковині умивальника. Потім підвів голову й поглянув на власне відображення у дзеркалі. Кругом очей — чорні кола від удару по голові. Можливо, ознака серйозної черепної травми.

Він пригадав Космо Бардіті, його повідомлення в скриньці звукової пошти: «Ще одне: у мене тут намітився один слід… Але спершу треба перевірити достовірність моїх джерел, а тому не хочу нічого казати заздалегідь».

«Космо», — тихо пробурмотів Маркус. Він розповів йому про вечірку, знайшов спосіб, щоб Маркуса туди впустили. Невже це він його зрадив?

Однак інтуїція підказувала: Космо тут ні до чого. Це сталося тому, що він переслідував незнайомця в темному. Та, може, причина не в переслідуванні, а в тому, що він спровокував незнайомця, перехрестившись навпаки. А той не зумів розшифрувати його знак. Хоча Маркус через дію наркотиків не зміг роздивитися обличчя загадкового гостя, він добре пам’ятав, як той зупинився й уважно поглянув на нього.

Однак хтось інший зумів. Той, у синіх черевиках.

Слід було повідомити про все Клементе, а потім зв’язатися з Космо й дізнатися, чи немає в нього новин для Маркуса. Та найбільше тієї миті йому кортіло вшитися геть з вілли.

Трохи згодом він увійшов до бару на станції. Жінка за барною стійкою вирячилася на нього так, ніби побачила мерця.

Маркус все ще непевно тримався на ногах, ледве зміг доплентатися туди. Вигляд у нього був, напевно, справді жахливий. Він понишпорив у кишенях, шукаючи дрібних грошей, зрештою поклав на стійку перед касою кілька євро.

— Каву, будь ласка.

Поки чекав, коли йому приготують замовлений напій, підвів очі до екрана телевізора, що висів у кутку.

Кореспондент випуску новин вів репортаж з якогось безлюдного місця за містом. За його спиною снували агенти поліції. В одному з них Маркус упізнав Сандру.

— …Убитих минулої ночі поліціянтів звали Стефано Карбоні та Пія Рімонті, — говорив журналіст. — Щоб розправитись із ними, вбивця скористався тією самою схемою, що й першого разу: вистрілив у груди чоловікові, а потім — у живіт жінці. Можливо, побачив, що вона озброєна. Однак не вбив її відразу; спершу поранив, потім прив’язав до дерева і завдав численних ударів ножем. Наскільки нам відомо зі слів патологоанатома, тортури тривали доволі довго. У наступних випусках ми повідомимо вам інші подробиці…

Маркус побачив у кутку телефонну кабіну. Забув про каву й кинувся до кабіни. Набрав номер голосової скриньки і вже хотів був залишити повідомлення, коли механічний голос автовідповідача повідомив, що в ній уже був один непрослуханий запис.

Пенітенціарій увів власний код і зачекав. Він був майже упевнений, що почує голос Клементе, коли виявилося, що той належав Космо Бардіті.

Він надіслав ще одне повідомлення після попереднього, залишеного минулого вечора. Та, на відміну від першого, тон голосу аж ніяк не можна було назвати спокійним; цього разу в ньому вчувалося глибоке хвилювання, до якого примішувався справжній, неприхований острах.

«…Нам треба негайно зустрітися… — говорив той схвильовано. — Усе значно гірше, аніж ми могли собі уявити».

Космо був дуже стривожений, здавалося, він от-от заплаче.

«Ми в небезпеці, у великій небезпеці, — повторив він. — Я не можу розповісти тобі зараз, а тому приходь до мене, тільки-но почуєш моє повідомлення. Чекатиму на тебе до восьмої, потім візьму доньку й дружину і вивезу їх з Рима».

Повідомлення закінчилося. Маркус поглянув на годинника: десять хвилин на восьму. Він міг ще встигнути, якщо поквапиться.

Тієї миті його цікавило не так відкриття Космо, як причина його нестримного страху.

3

Сандра знала Пію Рімонті.

Вони часто перемовлялися. Востаннє обмінялися думками щодо крамниці спортивного одягу. Вона теж ходила до спортзалу й збиралася записатися на курси пілатесу.

Пія не була одружена, але з їхніх розмов Сандра зрозуміла, що їй дуже кортіло завести сім’ю з нареченим, якого, якщо Сандра не помилялася, звали Іван. Пія говорила, що вдача в нього ревнива і власницька, саме тому вона надала рапорт з проханням перевести її з відділку активної служби на офісну роботу — так наречений принаймні завжди міг знати, де вона. Пія була молодою закоханою дівчиною. І попри те що завжди мріяла служити в поліції, вона охоче погодилася б на такі зміни в житті. Сандра ніколи не забула б її щирої усмішки й того, що в барі квестури вона полюбляла замовляти каву з кубиком льоду.

Після того як зранку їй довелося фотографувати оголене поранене тіло Пії, вона не могла прийти до тями. Майже механічно завершила процедуру фотоогляду місця злочину; здавалося, якась частина її єства захолола від жаху, ніби під впливом анестезії. Їй не подобалося оте відчуття, однак без такого несподіваного захисного щита вона не змогла б витримати ані хвилини.

Коли той монстр минулої ночі зрозумів, що перед ним двоє поліціянтів, він розправився з Пією особливо жорстоко. Спершу вистрілив у живіт, щоб вона не мала змоги захищатися, потім роздягнув і знущався з неї принаймні з пів години. Коли знайшли її тіло, вона була в наручниках, прикута до стовбура дерева, який обіймала обома руками. Убивця порізав їй усе тіло мисливським ножем. Стефано Карбоні дісталося менше. За словами судмедексперта, монстр вистрілив йому в груди, поціливши в артерію. Смерть була миттєва.

Коли з операційного центру спробували зв’язатися з двома агентами по рації, як то робилося зазвичай щогодини, відповіді не отримали. Тоді надіслали для перевірки поліційний патруль, який і повідомив про страшний злочин.

Загальну картину подій уже з’ясували. Було вжито всіх застережних заходів з боку квестури з метою попередження витоку інформації.

Подвійне вбивство сталося неподалік від старого відрізку Аппієвого шляху, де того вечора помітили незвичне пожвавлення транспорту. На той час це було єдиним незвичним фактом, за який можна було зачепитися.

Віцеквестора Моро аж тіпало від люті. Операція «Щит» провалилася. А смерть двох агентів обернулася для поліції цілковитою поразкою.

Окрім того, монстр ще й познущався з тіла Пії Рімонті, розфарбувавши їй обличчя пудрою та губною помадою. Можливо, і цього разу зробив фото напам’ять про свою роботу. Хай би якою була мета того ритуалу, Сандрі він видавався відразливим.

І цього разу ніяких слідів ДНК убивці, ніяких відбитків пальців.

Разом з іншими членами команди ЦОС під проводом Моро Сандра переступила поріг квестури, повернувшись з місця злочину. Ціла юрба журналістів та фотографів товклася у фоє, чекаючи саме на Моро, який без будь-яких коментарів роздратовано проштовхнувся між ними до ліфтів.

Серед присутніх у фоє Сандра помітила матір Джорджо Монтефйорі. Жінка, що так наполегливо вимагала в поліції повернути їй особисті речі сина, тепер стояла там, стискаючи в руках пластиковий пакунок, яким намагалася привернути увагу Моро.

Віцеквестор звернувся до одного зі своїх підлеглих, говорив тихо, однак Сандра розібрала його слова:

— Приберіть мені з очей оту жінку. Поводьтеся чемно, але рішуче.

Сандрі стало шкода бідолашну, однак у душі вона розуміла роздратування Моро. Убито двох їхніх колег, зараз тут не було місця для виявів психозу матері потерпілого, навіть пояснюваного болем.

— Почнімо розслідування від самого початку, — оголосив віцеквестор членам групи, що зібралися в оперативному залі й майже відразу перейшов до оновлення зазначених на стіні попередніх деталей, додаючи до них ті, що їх вони знайшли на місці нового злочину.

Поки Моро писав, Сандра відразу збагнула різницю в деталях, зібраних у місцях першого й другого злочинів. На другому їх було менше, і вони здавалися не такими очевидними.

І цього разу убивця не залишив для них нічого. Ніяких фігурок, ніяких особистих знаків.

Закінчивши, віцеквестор звернувся до присутніх:

— Я хочу, щоб ви знайшли кожного виродка чи маніяка з попередніми притягненнями до відповідальності за сексуальні злочини в цьому місті. Ви мусите всіма правдами й кривдами витягнути з них усе, що їм відомо. Ми повинні ще раз переглянути їхні справи, слово за словом, перевірити, якщо виникне потреба, усі їхні пересування протягом останніх років. Хочу знати те, що є в їхніх комп’ютерах, які сайти вони відвідують, над якою бридотою мастурбують. Отримаємо роздруківку їхніх телефонних номерів, зателефонуємо на кожен номер — на всі до одного! — аж поки щось не з’ясується. Вони повинні почуватися під прицілом, загнаними в куток. Наш монстр не міг вигулькнути нізвідки, у нього повинно бути якесь минуле. А тому перечитайте звіти та протоколи розслідувань, прискіпуйтеся до кожної дрібниці, що впаде в око. І принесіть мені щось на цього сучого сина.

Моро завершив прочухана, гепнувши кулаком об стіл.

Планерка закінчилася.

Сандрині підозри дістали підтвердження: у них не було ніяких зачіпок. Від цієї думки стало тривожно на серці. У душі знала, що не лише вона так почувалася. На обличчях колег відбивалася та сама збентеженість.

Поки всі виходили із зали, вона на мить зустрілася поглядом з комісаром Креспі. Вигляд у літнього поліціянта був замучений — так, ніби події останніх днів стали для нього важким випробуванням.

— Ну, то як минув огляд квартири Астольфі? — запитала вона.

Креспі відповідав за обшук помешкання судмедексперта, який наклав на себе руки.

— Ніякого зв’язку з убивством.

Сандра здивувалася:

— Тоді як ти поясниш те, що він вчинив?

— А хто його знає! Оті з ЦОС перебрали до дрібниць усе його життя, кожну його хвилину й нічого не знайшли.

Вона не могла цьому повірити. Як це?

— Він міг відразу допомогти нам урятувати Діану Дельґаудіо, а замість цього залишив її помирати. А потім приховав і знищив доказ. Нікому не спаде на думку допомагати злочинцеві, якщо він у цьому особисто не зацікавлений.

Креспі збагнув, що говорить занадто голосно, а тому підхопив її під руку й відвів убік:

— Не знаю, що там вдарило в голову Астольфі, однак подумай: навіщо йому було знищувати соляну фігурку? Так, він був самотній. Відлюдькуватий тип і, правду кажучи, нікому не подобався. Можливо, у нього були причини не довіряти квестурі чи взагалі людській расі. Хтозна. З деякими соціопатичними особами таке трапляється, вони скоюють страшні та незбагненні вчинки.

— Ти кажеш, що Астольфі був божевільний?

— Божевільний — ні, хіба що дещо втратив самоконтроль. — Він помовчав. — Якось я заарештував педіатра, який у кожному сто одинадцятому рецепті виписував хибні ліки. І ті бідолашні діти потім мучилися, але ніхто не розумів причини.

— Чому саме сто одинадцятому?

— А хто його знає!? Однак саме ота точність його й видала. Щодо решти, він був чудовим лікарем — на диво уважним, турботливим. Може, просто мав потребу час від часу давати волю темній стороні своєї душі.

Утім таке пояснення Сандру не переконало.

Креспі поклав руку їй на плече:

— Знаю, що тобі від цього боляче, адже саме ти викрила того вилупка. Але ти сама знаєш, що серійні кілери зазвичай не мають спільників, це самотні вовки. До того ж вірогідність того, що Астольфі міг знати убивцю і що — такий збіг! — саме його викликали на місце першого злочину, видається мені надзвичайно низькою.

Нехай і неохоче, але поліціянтці довелося визнати, що в словах комісара був здоровий глузд. Однак через це вона почувалася ще вразливішою, ще більш безсилою перед тим, що скоїлося. Вона згадала пенітенціарія. Де він зараз? Їй так кортіло поговорити з ним, так хотілося, щоб він її заспокоїв і підбадьорив.

Маркус прибув до клубу SX, коли до восьмої бракувало зо дві-три хвилини. Тієї вранішньої години вуличка, де розташовувався заклад, була безлюдна. Він підійшов до вхідних дверей і натиснув кнопку виклику домофона, зачекав відповіді. Марно.

Він подумав, що Космо, не побачивши його до призначеного часу, можливо, вирішив прискорити вивезення своєї родини. Той чоловік дуже боявся, і Маркус не міг передбачити, яким чином діятиме його мозок, якщо відчує загрозу.

Однак пенітенціарій не міг знехтувати жодним слідом, навіть найдрібнішим. Отже, переконавшись спершу в тому, що поблизу справді нікого немає, він вийняв з кишені маленьку розкладну викрутку, яку завжди носив із собою, і відімкнув нею дверний замок.

Пройшов довгим цементним коридором, що вів до червоних дверей. Неонова лампа, яка зазвичай його освітлювала, цього разу була вимкнена. Повторив ту саму операцію з другими дверима й увійшов до приміщення.

У кімнаті було лише одне джерело світла, над центральним майданчиком.

Пенітенціарій пройшов через залу, ретельно обходячи дивани й столики. За хвилину ступив до підсобки, де містився кабінет Космо. На порозі завмер.

У тиші, яка панувала навколо, було щось моторошне.

Ще навіть не доторкнувшись до ручки дверей, він уже збагнув, що по той бік дверей на нього чекає труп.

Коли він нарешті переступив поріг, побачив у темряві мертве тіло Космо Бардіті, схилене над письмовим столом. Маркус підійшов і увімкнув настільну лампу. Чоловік стискав у руці пістолет. А на скроні був слід від кулі. Очі вирячені, права щока в калюжі крові, що розлилася аж до краю столу й краплями стікала на підлогу.

Усе було влаштовано таким чином, щоб скидалося на самогубство, але Маркус знав, що то неправда. Хоч і не було слідів сутички, які свідчили б про присутність убивці. Космо нізащо не наклав би на себе руки. Тепер у нього була донька, він говорив про неї з такою гордістю! Він нізащо її не покинув би.

Його вбили, бо він дізнався про щось дуже важливе. В останньому повідомленні, залишеному в скриньці голосової пошти, він промовив слова, які викликали неабияку тривогу.

Усе значно гірше, аніж ми могли собі уявити. Ми в небезпеці, у великій небезпеці.

Що мав на увазі Бардіті? Що його так налякало?

Сподіваючись, що перед смертю чоловік зміг залишити йому якусь зачіпку, Маркус узявся оглядати кімнату. Спершу він надів гумові рукавички, по тому повідсував усі шухляди письмового столу, порився в кишенях мертвого, пересунув меблі та інші предмети, заглянув до кошика для сміття.

Однак у нього виникло враження, що його хтось випередив.

Він отримав підтвердження, коли зауважив, що бракувало мобільного телефона Бардіті. Отже, убивця забрав його із собою? Можливо, там ще збереглися записи про дзвінки Космо, що дали йому змогу роздобути потрібну інформацію? Можливо, саме завдяки його знайомствам у світі червоних ліхтарів він дізнався щось аж таке важливе, що довелося заплатити за нього власним життям?

Можливо.

Маркус усвідомлював, що це лише його здогадки. Власне кажучи, Космо міг узагалі не мати мобільного.

Однак у його кабінеті було встановлено міський телефон. Пенітенціарій підняв слухавку й натиснув кнопку для виклику останнього набраного на пристрої номера. Почув гудки, нарешті відповів жіночий голос.

— Космо, це ти? Де ти?

Голос лунав схвильовано. Маркус поклав слухавку. Можливо, то була його кохана, яка не знаходила собі місця, не дочекавшись його в умовлений час.

Пенітенціарій востаннє оглянув кабінет: нічого такого, що могло б його зацікавити. Коли він уже зібрався був вийти, кинув останній погляд на свастику, витатуювану на шиї в Космо.

Кілька років тому він урятував йому життя, хоча ні: він надав йому можливість змінити життя. Той символ ненависті більше не відповідав вдачі Космо Бардіті, однак кожен, хто знайшов би тіло, вирішив би, що насправді так воно й було, і, можливо, не відчув би ані найменшого жалю, на який той заслуговував.

Маркус підняв руку й осінив мертвого хрестом милості. Часом він згадував, що окрім покладеної на нього ролі пенітенціарія він все ще залишався священником.

4

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший називався «Соляний хлопчик».

Навіть якби хтось розгадав першу частину загадки, залишалися ще дві.

Досі ніхто не зумів цього зробити.

Попри це спокою Баттіста Ерріаґа не відчував. Йому снився Мін, його добрий друг-велетень, якого він убив у юності на Філліпінах. Однак щоразу, коли таке траплялося, Баттісту охоплювала тривога. Це завжди правило за попередження. Попередження про небезпеку, що насувалася на нього зусібіч, як гроза. Однак ота страшна таємниця з його далекої юності була дрібницею порівняно з тим, що він намагався захистити цього разу.

Події розвивалися занадто швидко. Уже задіяно ризикований механізм, зупинити який він був не в змозі.

Минулої ночі стався ще один напад, який закінчився подвійним убивством.

Смерть не викликала в нього обурення, а загибель невинних не змушували переживати співчуття до них. Такими були правила гри. Він не брехав сам собі. Насправді перед лицем смерті інших ми оплакуємо себе самих. Звісно, не дуже шляхетне почуття: боїмося, що одного дня прийде наш час.

Єдине, що його непокоїло, то це той факт, що цього разу загинуло двоє поліціянтів. Це ускладнювало справу.

Однак він мусив визнати: їм таки поталанило. Самогубство судмедексперта послугувало гальмом. Той ідіот Астольфі дав себе викрити, однак з його боку було дуже дотепно накласти на себе руки, перш ніж поліція встигла зрозуміти, якою була його роль у всій справі.

Та Ерріаґа мусив обов’язково дізнатися, чи немає ще когось, хто йде по сліду соляного хлопчика, хоча він би все одно рано чи пізно наткнувся на нездоланну перешкоду.

І тоді його таємниця залишалася б нерозкритою.

Багато років тому припустилися великої помилки: недооцінили дуже серйозну небезпеку. Тепер настав час її виправити. Однак, на лихо, події розвивалися занадто швидко. Ось чому йому обов’язково слід було дізнатися напевне, на чому зупинилося поліційне розслідування.

Був тільки один-єдиний спосіб це зробити: доведеться відмовитися від плану перебування в Римі цілком анонімно.

Треба буде повідомити одній особі про своє прибуття до міста.

Готель «Де-Руссі» був розташований наприкінці Віа-дель-Бабуіно, — вишуканої вулиці, яка сполучала П’яцца-дель-Пополо з П’яцца-ді-Спанья і дістала свою назву від статуї п’яного Сілена[12], який розлігся біля водограю. Виготовлена вона була ще 1571 року. Обличчя скульптури таке потворне, що римляни прозвали бідолашного бога «бабуіном» — промовляючи ім’я через «і» за римським діалектом.

Баттіста Ерріаґа зайшов до п’ятизіркового готелю, насунувши козирок бейсболки на очі, щоб ніхто не зміг роздивитися його обличчя, і рушив до розташованого у внутрішньому саду готелю бару «Стравінський» — ексклюзивного місця відпочинку, де пропонували хороші коктейлі й вишукані страви й де від перших теплих днів весни накривали столики безпосередньо в саду.

Тієї пори відвідувачі саме снідали. Якийсь чоловік років сімдесяти з манерами авторитетного, поважного бізнесмена пригощав своїх ділових партнерів з Китаю.

Його звали Томмазо Оґі. Корінний мешканець Рима в кількох поколіннях, виходець із дуже бідної родини, він розбагатів на будівництві в ті роки, коли місто перебувало в руках підприємців без совісті, яким було начхати на історію та добробут столиці, адже вони дбали тільки про те, щоб нажитися самим. Оґі мав друзів серед можновладців та політиків, моральні принципи яких викликали великі сумніви, був пов’язаний з масонами. Він займався переважно спекуляціями та корупцією, в обох царинах був справжнім майстром. Кілька разів його притягували до розслідувань магістратури щодо злочинів різного типу, а одного разу навіть звинувачували у зв’язках з кримінальним світом. Та щоразу йому щастило якось відбутися, та ще й так, щоб ані краплі бруду не залишилася на його незаплямованій репутації.

Може здатися дивовижним, але такі особи, як він, зазвичай виходили сухими з води, ще й здобували авторитет у чужих очах і разом з ним певну владу. Томмазо Оґі вважали одним з хазяїв Рима.

Ерріаґа був молодший за нього років на десять, а проте, заздрив його вмінню жити. Тому, як гордовито тримав той голову з ретельно зачесаним назад сріблясто-сивим густим волоссям. Його легкій засмазі, що надавала образу свіжого, здорового вигляду. Ерріаґа відразу побачив його в барі: вишуканий діловий костюм від Карачені, у виготовлених на замовлення англійських черевиках ручної роботи. Баттіста попросив офіціанта принести йому папір та ручку, написав записку і вказав, кому її передати.

Коли Томмазо Оґі отримав послання, вираз його обличчя вмить змінився. Уся засмага враз кудись поділася разом з усмішкою, поступившись тривожній блідості. Підприємець вибачився перед своїми гостями, швиденько щось сказав і рушив до туалету, як йому було наказано.

Відчинивши двері, він відразу наткнувся на Ерріаґу, якого вмить упізнав.

— То це справді ти.

— Ніхто не повинен знати про те, що я в Римі, — спрожогу попередив його Баттіста, знімаючи бейсболку та замикаючи двері на ключ.

— Ніхто й не дізнається, — запевнив його Оґі. — Але в мене там гості, я не можу змушувати їх чекати.

Ерріаґа підійшов до нього впритул, пильно глянув в очі:

— А я тебе надовго й не затримаю. Маю лише невеличке прохання.

Оґі, зважаючи на його хитрість, умить збагнув, що оте «невеличке прохання», про яке вів мову Баттіста, насправді було не таким уже й невеликим, якщо той дійшов до того, щоб зустрітися з ним у туалеті. Це було на нього зовсім не схоже.

— Про що йдеться?

— Про римське чудовисько. Про монстра. Я хочу, щоб ти роздобув для мене копію рапорта поліційного розслідування.

— А того, що пишуть у газетах, тобі не досить?

— Мені потрібна решта деталей, про які засобам масової інформації не повідомляють.

Оґі мимохіть реготнув.

— Розслідування покладено на віцеквестора Моро, очільника ЦОС, до якого не так просто підібратися.

— Саме тому я прийшов до тебе, — вишкірився у кривій посмішці Ерріаґа.

— Цього разу я теж безсилий. Вибачай.

Ерріаґа скрушно похитав головою, цокаючи язиком:

— Ти мене розчаровуєш, друже. Я вважав тебе значно могутнішим.

— Помиляєшся. Існують люди, до яких я не маю доступу.

— Попри всі твої знайомства й темні справи? — Ерріаґа полюбляв нагадати іншим про їхню гнилу натуру та нікчемність.

— Попри всі мої знайомства й усі мої справи, — не побоявся повторити Оґі, намагаючись надати собі впевненого вигляду.

Баттіста повернувся до великого дзеркала, що висіло над умивальниками, і втупився поглядом у відображення Оґі.

— Скільки в тебе внуків? Одинадцять, дванадцять?

— Дванадцять, — стривожено відповів бізнесмен.

— Яка чудова велика в тебе родина! А скажи-но мені: скільки їм тепер років?

— Найстаршій виповнилося шістнадцять. Чому ти запитуєш?

— Що вона сказала б, якби довідалася, що її любий дідусь розважається з дівчатами її віку?

Оґі аж кипів від люті, але мусив зберігати спокій. Він був у незручному становищі.

— Знову ця історія… Скільки ще разів ти будеш мені нею докучати, Ерріаґа?

— Та я вже давно покинув би. Однак мені здається, що в тебе геть інші наміри, друже мій. — Він знову повернувся до нього. — Я бачив фотографії з твого останнього відпочинку в Бангладеші. Чудові знімки, особливо те фото, де ти тримаєш за ручку неповнолітню. А ще я знаю адресу однієї жіночки, що мешкає тут, на околиці, і дозволяє тобі щовівторка навідуватися до її доньки. Ти часом не за тим ходиш туди, щоб допомогти їй виконувати шкільні домашні завдання?

Оґі вхопив його за грудки:

— Я більше не дозволю тобі шантажувати мене!

— Помиляєшся, я ніколи в житті ще нікого не шантажував. Я просто беру те, що мені належить по праву. — Ерріаґо незворушно взяв його за руку й відчепив її від себе. — І не забувай: я знаю тебе значно краще за тебе самого. Хоч ти зараз і гніваєшся, та все одно зробиш, як я сказав. Тому що знаєш: зараз я тебе не видам. Знаєш, що дам тобі спокій і чекатиму наступного разу, коли ти бодай пальцем доторкнешся до ще однієї неповнолітньої. Ось тоді я і розповім про все газетярам. Скажи-но, друже мій: зумієш ти встояти перед спокусою?

Томмазо Оґі мовчав.

— Тебе лякає не те, що ти можеш втратити репутацію; тебе лякає неможливість робити те, що тобі заманеться… Еге ж? — Баттіста Ерріаґа підняв з підлоги бейсболку, яка до цього впала, а він навіть не помітив. Надів на голову. — Ти сам знаєш: коли ти помреш, твоя душа піде в пекло. Та поки ти тут, вона належить тільки мені.

5

Про операцію «Щит» дізналися засоби масової інформації.

Протягом наступних годин після подвійного вбивства журналісти накинулися на ЦОС із серйозними звинуваченнями, особливо дісталося віцеквесторові Моро. Роботу спецгрупи критикували на всі лади, постійно повторюючи слова «невідповідність» та «неефективність». У суспільній думці співчуття до двох загиблих поліціянтів затьмарювалося люттю, що наростала з кожним новим днем.

Людьми керував страх. Монстр вигравав поєдинок.

Моро був змушений відкликати операцію «Щит», щоб уникнути подальшої полеміки. Забарикадувався у квестурі зі своїми найвірнішими прихильниками, щоб розробити нову стратегію розслідування.

— Що тут коїться? — У запитанні Макса вчувалося співчуття. — Тобі ж, сподіваюся, нічого не загрожує?

— Не слухай ти того, що верзуть по телебаченню! — відповіла йому Сандра. — Вони не розуміють, про що базікають, їм аби всучити публіці сенсацію, нагнати страху!

Вона знала, що її слова не зовсім правдиві, але не знала, як ще його заспокоїти.

— Коли ти повернешся додому?

— Щойно закінчимо все тут.

Ще одна брехня. Насправді в них бракувало матеріалу для обробляння, вони просто вкотре аналізували всі елементи та проглядали базу даних суб’єктів з попередніми злочинами сексуального характеру, яких можна було допитати. Щодо решти — просто блукали в темряві.

— Ти сама як?

— Добре.

— Щось не так, Веґо. Я по тону твого голосу чую.

— Твоя правда, — зізналася вона. — Це все через слідство. Я вже відвикла від такої жорстокості.

— Ти вже кілька днів уникаєш розмови зі мною.

— Вибач, але зараз я не можу говорити.

Вона вискочила до вестибюлю, щоб подзвонити. Їй уже бракувало сил на те, щоб залишатися з рештою команди, і вона скористалася тим, що надвечір фоє нарешті спорожніло, це гарантувало їй принаймні відносну приватність. Однак тепер вона вже шкодувала, що їй спало на думку зателефонувати Максові. Був острах, що він збагне справжню причину її відстороненої поведінки.

— Я не можу завжди бути з тобою, на всі сто відсотків. Ти ж це розумієш?

Вони вже говорили про це раніше. На його думку, все вирішувалося просто: Сандрі слід змінити роботу. Він узагалі відмовлявся сприймати, як комусь може подобатися товктися серед трупів убитих і злочинців.

— У тебе є коледж, твої уроки історії, твої студенти… А в мене є це… — відповіла вона, намагаючись поводитися терпляче.

— Я поважаю твою роботу; я лише кажу, що ти могла б розглянути можливість іншого стилю життя. Ото і все.

Що ж, він, може, й мав рацію. Сандра аж занадто сприймала все близько до серця. Відчувала якусь важкість внизу живота, ніби там поселився великий паразит, що висмоктував з неї всі сили, посилаючи взамін імпульси тривоги.

— Коли помер мій чоловік, усі навколо торочили мені, щоб я змінила роботу. Мої рідні, мої друзі. А я от така вперта, що вирішила нікого не слухати. Насправді протягом цих трьох років я несвідомо уникала справ, де було насильство. Коли ж я не могла уникнути цього, я тупо ховалася за об’єктивом фотоапарата. Як наслідок — втікала якомога швидше з місця злочину та від виду крові, не доводячи як слід справу до кінця. Ось чому я не відразу помітила, що Діана Дельґаудіо ще була жива. Це все моя провина, Максе. Я побувала на місці злочину, однак ніби мене там узагалі не було.

По той бік лінії Макс тяжко зітхнув.

— Я кохаю тебе, Веґо, і знаю, що тобі це може здатися егоїстичним з мого боку, але я мушу сказати: ти приховуєш від мене ще щось. Не знаю що, але приховуєш.

Сандра розуміла, що він говорить це задля її ж користі, адже Макса хвилювало їхнє майбутнє.

— Можливо, ти маєш рацію, це я все перебільшую. Однак обіцяю тобі: щойно все це закінчиться, ми сядемо й поговоримо.

Такі слова повинні були його заспокоїти.

— Повертайся швидше, я чекатиму.

Сандра натиснула на «відбій», потім ще якусь мить дивилася на екран мобільного, що його тримала в руці. Вона справді добре почувалася? Цього разу запитання надходило від неї, не від Макса. Утім вона не знайшла, що відповісти, ні йому, ані самій собі.

День видався довгий, уже й вечоріло. Але ніхто з команди Моро не залишив би квестуру, не зробивши все можливе для розкриття справи, пов’язаної зі смертю двох колег.

Сандра вже рушила була до одного з ліфтів, щоб повернутися до оперативного залу ЦОС, аж тут помітила, що в фоє на одному з пластмасових стільців, призначених для відвідувачів, досі сиділа мати Джорджо Монтефйорі. Сиділа й терпляче чекала. І тримала на колінах пластиковий пакет, який вручив їй Моро кілька годин тому.

Поліціянтка швиденько стала до неї спиною, бо побоювалася, що та її зараз упізнає, адже бачила її разом з віцеквестором. Натиснула на кнопку, щоб викликати ліфт. Та коли двері вже розчинилися перед нею, зайти всередину не змогла. Двері зачинилися, Сандра розвернулася й рушила до жінки.

— Добрий вечір, синьйоро Монтефйорі, я Сандра Веґа, працюю в ЦОС. Я можу вам чимось допомогти?

Жінка непевно потиснула простягнуту для привітання руку — можливо, сама не вірила, що хтось погодився її вислухати.

— Я розмовляла з вашими колегами, вони сказали, щоб я зачекала. Але я не можу чекати, — виправдовувалася жінка.

Говорила вона якимось розгубленим тоном. Сандра навіть злякалася, що та от-от знепритомніє.

— Бар у нас у квестурі вже зачинено, але тут є автомати з їжею. Може, перекусите трішки?

Жінка важко вдихнула й видихнула:

— Втрата сина — це страшне горе.

Сандра уважно на неї поглянула.

Жінка повела далі:

— Але ніхто не говорить тобі найголовнішого, що це насамперед важко фізично. — У її погляді було стільки гіркоти, а ще — несумнівне усвідомлення. — Важко вставати вранці з ліжка, важко пересуватися, важко навіть ходити в туалет чи навіть тупо дивитися у стіну. Навіть зараз мені важко дивитися на вас, розплющувати й заплющувати очі… ви мені вірите?

— Так, вірю, — відповіла Сандра.

— Тоді не запитуйте в мене, чи хочу я їсти; краще вислухайте те, що я маю вам сказати.

Сандра зрозуміла: цій матері не потрібне її співчуття, вона потребує уваги.

— Згода. Я вас слухаю.

Жінка вказала на пластиковий пакет:

— Сталася помилка.

— Яка помилка? Не розумію…

— Я просила, щоб мені повернули всі особисті речі Джорджо.

— Так, я знаю.

Сандра пам’ятала пластикові пакети, схожі на пакети з пральні, у яких був одяг Діани та її хлопця. Ті пакети їй показував Моро. Він тоді сказав, що саме мати Джорджо наполягала, щоб їй повернули речі сина. Віцеквестор описав її поведінку як один з типових наслідків материнського болю.

— Я перевірила, — сказала жінка, відкриваючи пакет і показуючи його вміст: білу сорочку. — Це сорочка не мого сина. Ви переплутали.

Сандра оглянула пакет. То була та сама сорочка, яку вона бачила в машині на задньому сидінні вкупі з іншим одягом, коли проводила фотоекспертизу місця злочину після вбивства.

Однак жінка наполягала:

— Можливо, це речі іншого вбитого хлопця. І тепер його мати гадки не має, куди поділася синова сорочка.

Сандрі хотілося сказати, що немає ніякого іншого мертвого хлопця, ніякої іншої убитої горем матері.

Страшно було бачити, до чого довело страждання оцю жінку, а тому поліціянтка спробувала набратися терпіння:

— Я впевнена, що ніякої помилки не сталося, синьйоро.

Однак синьйора Монтефйорі все одно вийняла сорочку з пакета:

— Ось погляньте, це розмір «М». А мій Джорджо носив «L». — Потім показала рукав. — До того ж немає його ініціалів на манжеті. У нього на всьому одязі є ініціали на манжетах. Я сама йому їх вишиваю.

Жінка говорила дуже серйозно. За інших обставин Сандра вже подумала б, як хутчіше відкараскатися від неї — чемно, але рішуче. Однак тієї миті в мозку спалахнула тривожна думка, аж спина похолола. А якщо ніякої помилки справді не було?

Можливо, було зовсім інше пояснення тому, що там коїлося.

Сандра залетіла до оперативного залу ЦОС і відразу кинулася до табло на стіні, де зазначали всі елементи справи. Вхопила фломастер і написала:

Після убивства він перевдягається.

Моро, який сидів, закинувши ноги на стіл, підвівся й запитально поглянув на неї. Інші присутні теж збентежено перезиралися, не розуміючи, що відбувається.

— Звідки ти знаєш? — запитав віцеквестор.

Сандра показала йому пластиковий пакет із сорочкою.

— Це принесла мати Джорджо Монтефйорі. Каже, що вона не належала її синові. Вона вважає, що сталася помилка, і таки має рацію. Тільки цієї помилки припустилися не ми. — Вона аж не тямилася від свого відкриття. — Ми дали їй ту, яку знайшли в машині пари в сосняку поблизу Остії. Однак обмін відбувся раніше: у темряві убивця переплутав і забрав сорочку Джорджо, бо сприйняв її за свою. І цей факт можна пояснити тільки одним чином…

— Він роздягається на місці злочину, — промовив Моро. У його голові вже зароджувалася нова гіпотеза, витісняючи звідти зневіру й розчарування, що гніздилися там протягом цілого дня. — Можливо, він зробив це через те, що забруднився кров’ю, або щоб не привертати уваги пізніше.

— Саме так, — з ентузіазмом підхопила його версію Сандра. Однак такий запобіжний захід, типовий для інших убивць, у цьому разі призвів до додаткового й несподіваного наслідку. — Отже, якщо в цьому пакеті лежить сорочка монстра…

Віцеквестор її випередив:

— То на ній мають бути сліди його ДНК.

6

Він стояв і чекав надворі, поки хтось прийде й знайде тіло Космо Бардіті.

Зрештою те страшне відкриття випало на долю однієї з дівчат, що працювала в закладі. Маркус, стоячи за кілька кроків від входу до клубу SX, почув її крик і пішов. Він повинен був далі йти по сліду свого інформатора, інакше і в тому, що він урятував його кілька років тому, і в його теперішній смерті не було б ніякого сенсу.

То про що ж таке страшне довідався Космо, що це коштувало йому життя?

Після полудня пенітенціарій повернувся до мансарди, де мешкав, що на Віа-деї-Серпенті. Йому треба було все як слід обміркувати. Скроні стиснуло залізним обручем через тяжку мігрень. Він улігся на розкладачку. Місце на потилиці, куди його вдарили, досі боліло, а шлунок ніяк не міг угамуватися після вжитих на вечірці наркотиків. Час від часу його нудило.

Стіни схожої на в’язничну камеру кімнати були голі, хіба що в одному місці на маленькому цвяшку висіла світлина: знімок із записів відеокамери охорони, на якому було зображення гіпотетичного убивці черниці з Ватиканських садів. Чоловіка із сумкою через плече, якого Маркус безуспішно шукав уже більше ніж рік.

«Hic est diabolus».

Маркус повісив його перед очима, щоб не забувати. Однак тієї миті він заплющив очі. І думав про Сандру.

Йому кортіло знову поговорити з нею. Цікаво, а йому коли-небудь доводилося бути із жінкою в ліжку? Він не пам’ятав. Клементе лише повідомив, що Маркус дав обітницю багато років тому, коли ще був юнаком, в Аргентині. Цікаво, як це, коли хтось тебе кохає і хоче бути разом з тобою?

З тими думками він і заснув. І йому приснився сон, від якого він підхопився з ліжка як ошпарений. Той самий, що постійно повторювався, а коли доходив до кінця, то розпочинався знову. Темний силует незнайомця із фотоапаратом, що віддалявся по саду вілли поблизу Аппіївого шляху. Щоразу, коли Маркус його наздоганяв і намагався поглянути йому в обличчя, зазнавав удару в потилицю. Тієї ночі смерть надіслала йому попередження. Тієї ночі смерть взула сині черевики.

Коли він розплющив очі, за вікном уже була ніч.

Він сів на розкладачці й поглянув, котра година. По одинадцятій. Добре, що біль у голові ущух.

Хутко помився під душем у маленькій ванній. Треба було щось з’їсти, але голоду він не відчував. Одягнувся в усе чисте, теж темного кольору, як і решта одягу, що зберігалася у відкритій, покинутій на підлозі валізі.

Йому край було треба поїхати в одне місце.

Під кахельною плиткою в мансарді був сховок, де зберігалися гроші, що йому давав Клементе. Вони були потрібні для виконання завдань, на себе він витрачав тільки незначну їх частину. Йому багато не треба.

Відрахував десять тисяч євро і вийшов з квартири.

За пів години він уже стояв перед дверима домівки Космо Бардіті. Подзвонив у двері й зачекав. Помітив тінь у віконці. Ніхто не запитав, хто там прийшов. Та Маркус сподівався, що по той бік дверей стоїть дружина Космо і що чиїсь відвідини такої пізньої години її, звісно, стривожили.

— Я друг Космо, — збрехав Маркус, адже друзями вони ніколи не були. — Я врятував йому життя три роки тому.

Та інформація могла стати ключем до жіночої недовіри, адже про той випадок ніхто, окрім нього й Космо, не знав. Він сподівався, що Космо поділився тією таємницею з вірною дружиною.

Після кількох секунд непевності клацнув дверний замок, двері розчинилися, на порозі стала молода жінка. Довге волосся розсипалося по плечах, світлі очі почервоніли від плачу.

— Він розповідав мені про вас, — промовила відразу. В руці нервово перебирала зім’яту паперову серветку. — Космо помер.

— Я знаю, — кивнув Маркус. — Саме через це я тут.

У будинку не світилося, вона провела його на кухню. Попросила поводитися тихо, щоб не розбудити доньку. Вони сіли за стіл, за яким маленька родина зазвичай харчувалася, над столом низько висіла люстра, з якої лилося тепле, затишне світло.

Жінка хотіла приготувати йому каву. Маркус чемно відмовився.

— Я все одно вам її приготую, — наполягла вона. — Можете не пити, якщо не хочете, мені треба чимось себе зайняти.

— Космо не накладав на себе руки, — сказав Маркус, коли жінка відвернулася до плити. Помітив, як напружилася її спина. — Його вбили, тому що він мені допомагав.

Жінка мовчала. За хвилину він промовив:

— Більше я сказати вам не можу. Заради вашої ж безпеки і заради безпеки доньки. Довіртеся мені: що менше ви знатимете про цю історію, то краще для вас.

На мить пенітенціарію навіть закортіло, щоб вона якось відреагувала, щоб вона накинулася на нього зі звинуваченнями, щоб вигнала його. Але вона цього не зробила.

— Він тривожився, — призналася ледве чутно. — Учора повернувся додому і наказав мені збирати валізи. Коли я запитала причину, він перевів розмову на інше.

Коли кавоварка на газу забулькотіла, вона повернулася обличчям до Маркуса:

— Якщо ви відчуваєте провину через його смерть, не треба. Завдяки вам Космо зміг прожити на три роки більше відпущеного йому життя. Три роки, щоб змінитися, щоб закохатися в мене, щоб народити доньку. Гадаю, на його місці кожному захотілося б такої долі.

Для пенітенціарія то була слабка втіха.

— Було б шкода, якби він загинув марно, саме тому я прийшов… Він нічого для мене не залишив? Повідомлення, номер, щось інше…

Жінка заперечно похитала головою.

— Учора він повернувся дуже пізно. Наказав мені збирати речі, але не повідомив, куди ми збираємося. Ми мали вирушити сьогодні вранці. Гадаю, він хотів їхати за кордон, принаймні так мені здалося. Він пробув удома не більше години. Уклав спати доньку, приніс їй нову книжку з казками. Думаю, він усвідомлював, що може більше ніколи її вже не побачити, саме тому й приніс отой подарунок.

Маркуса охопило химерне відчуття безсилля та люті, поки він слухав ту розповідь. Слід було негайно змінити тему розмови:

— У Космо був мобільний?

— Так, однак поліція не знайшла його в кабінеті. І в машині його теж не було.

Він запам’ятав для себе цю інформацію. Зникнення мобільного підтверджувало гіпотезу вбивства.

Бардіті, без сумніву, телефонував комусь, хто передавав йому інформацію. Але кому?

— Ви врятували Космо, Космо врятував мене, — сказала жінка. — Як на мене, слід робити добро, і воно тобі завжди повернеться.

Маркусові хотілося погодитися з нею, однак у душі він знав, що це правило діє лише для зла. Та думка луною озвалася в його голові. Якщо подумати, Космо Бардіті поплатився за ті погані вчинки, які скоїв у минулому.

— Вам усе одно слід їхати, — заявив пенітенціарій, — для вас залишатися тут небезпечно.

— Я не знаю, куди мені їхати, і грошей у мене немає! Космо усе вклав у свій клуб, а справи там ішли так собі.

Маркус поклав на стіл десять тисяч євро, що приніс із собою.

— На певний час цього вам має вистачити.

Жінка вирячилася на купу грошей перед собою на столі. Потім гірко розридалася. Маркусові кортіло встати, підійти до неї, обійняти, але він гадки не мав, як це робиться. Він постійно бачив, як інші люди обмінюються проявами любові та співчуття, однак сам на таке не був здатний.

Кавоварка на вогні запхикала паром, напій переливався через вінця. Але жінка й не думала вимикати газ. Тоді Маркус підвівся й зробив це за неї.

— Мабуть, мені краще піти, — сказав він.

Жінка кивнула, схлипуючи. Пенітенціарій рушив до дверей. Проходячи коридором, він помітив, що через одні причинені двері лилося до коридору слабке блакитнувате світло. Він підійшов ближче й зазирнув усередину.

Нічна лампа у формі зірки м’яко освітлювала приміщення. У ліжечку солодко спала білява дівчинка. Спала на бочку, із соскою в роті, склавши обидві долоні під щічку. Ніжками скинула набік ковдри. Маркус підійшов і несподівано для самого себе поправив їх.

Постояв поряд кілька секунд, дивлячись на неї і думаючи: а чи не вона і є тією самою нагородою йому за те, що врятував життя Космо три роки тому? Адже зрештою в існуванні цього нового життя є певною мірою і його власна заслуга.

«Зло — це правило, добро — виняток з правила», — нагадав він сам собі.

А тому — ні, він тут був узагалі ні до чого. Вирішив негайно забиратися із цього дому, де почувався недоречним.

Та саме тієї миті, коли він уже ступив був крок до дверей, його погляд упав на обкладинку книжки, що лежала на столику біля ліжка. То була збірка казок, яку Космо подарував доньці минулого вечора. Від назви книжки йому ніби кулаком ударили під дих.

«Неймовірна історія скляного хлопчика».

Третій урок Клементе влаштував йому одного спекотного літнього дня.

Вони домовилися зустрітися на П’яцца-Барберіні, щоб прогулятися вулицею з однойменною назвою, перш ніж заглибитися в провулки, що вели до фонтана Треві.

Звідти рушили далі, пробираючись через натовп туристів, які товклися навколо знаменитого водограю з наміром зробити світлину та за давнім ритуалом кинути у воду монети: вважалося, що кожний, хто кине монету в Треві, обов’язково ще повернеться до Рима в майбутньому.

У той час як гості оглядали Вічне місто, захоплюючись його красою, Маркус дивився на них, добре усвідомлюючи, наскільки він далекий від решти людства. Його доля була подібна до тіней, що мерехтіли по стінах, утікаючи від сонячного світла.

Того дня Клементе здавався дивовижно спокійним. На його думку, підготовка Маркуса тривала чудово, і він був переконаний, що той уже зовсім скоро буде готовий до виконання покладеної на нього місії.

Їхня прогулянка закінчилася перед церквою Сан-Марчелло-аль-Корсо, яка своїм вишуканим вигнутим фасадом у барочному стилі ніби хотіла обійняти вірян.

— Ця церква дає нам усім дуже важливий урок, — заявив Клементе.

Щойно вони зайшли всередину, їх огорнуло несподіваною свіжістю. Немовби війнуло диханням мармуру. Приміщення було невелике, з єдиною центральною навою і п’ятьма капелами з боків.

Клементе рушив до центрального вівтаря, над яким висіло прекрасне розп’яття з темного дерева — робота невідомого майстра сієнської школи живопису чотирнадцятого століття.

— Поглянь на цього Христа, — звернувся він до Маркуса. — Чудовий, чи не так?

Маркус кивнув. Однак ніяк не міг збагнути: мав на увазі Клементе майстерність автора чи як священник захоплювався духовним значенням самого символу.

— Мешканці Рима вважають, що це розп’яття — чудотворне. Ти маєш знати, що оця церква в такому вигляді, якою ми бачимо її тепер, була відбудована після того, як її знищила страшна пожежа, що сталася 23 травня 1519 року. Єдине, що врятувалося від полум’я, — оцей Христос, якого ти бачиш на вівтарі.

Маркус, вражений розповіддю Клементе, дивився на розп’яття вже зовсім іншими очима.

— І це ще не все, — вів далі Клементе. — 1522 року до Рима прийшла чума, що забрала життя сотень мешканців. Люди згадали про чудотворне розп’яття й вирішили понести його вулицями міста хресним ходом попри невдоволення міської влади, яка справедливо вважала, що масове скупчення народу сприятиме розповсюдженню епідемії. — Він помовчав. — Хресний хід тривав шістнадцять днів, після чого чума залишила місто.

Вислухавши ту неймовірну історію, Маркус, вражений таємничою силою того шматка дерева, не знав, що сказати.

— Однак будь уважним, — відразу розчарував його Клементе. — Із цим витвором пов’язана ще одна історія… Придивись уважніше до сповненого страждання обличчя Христа на розп’ятті.

Ознаки мук на тому лику були очевидні. Здавалося, саме дерево випромінювало біль та плач. Очі, губи, зморшки — кожна риса обличчя правдиво відображала емоцію смерті.

Голос Клементе залунав серйозно:

— Ім’я майстра, який виготовив це розп’яття, залишилося невідомим. Однак кажуть, що він мав глибоку віру в Господа, а тому хотів створити таке розп’яття, яке розчулювало б християн і разом з тим вражало б їх реалізмом. Саме тому він перетворився на вбивцю. Вибрав собі за модель одного бідного вугляра і вбив його, зробив це дуже повільно, щоб побачити й запам’ятати емоції та страждання бідолашного перед смертю.

— Навіщо ти мені розповів обидві історії? — запитав Маркус, наперед вгадуючи його відповідь.

— Тому що протягом століть народу подобалося розказувати і першу, і другу. Атеїстам, звісно, більше подобалася друга, жахливіша. Віряни віддавали перевагу першій… однак не обурювалися й другій, адже людину від природи притягують різні темні загадки. Але питання полягає в іншому: ти сам у яку віриш?

Маркус на мить замислився.

— Ні, насправді питання полягає в іншому: чи може народитися щось добре із чогось лихого?

Клементе, здавалося, його відповідь задовольнила.

— Добро і зло — доволі непевні категорії. Часто доводиться вирішувати, де одне, а де друге. Залежить від нас.

— Залежить від нас, — повторив Маркус, ніби намагаючись відчути ті слова на смак.

— Коли оглядатимеш сцену злочину — можливо, таку, де пролилася невинна кров, — ніколи не зупиняйся на запитаннях «Хто?» і «Чому?». Замість цього спробуй уявити того, хто здійснив цей злочин, його минуле, що привело його до такого вчинку, не відкидаючи тих, хто його любить або любив. Уяви, який він, коли сміється чи плаче, коли радіє чи сумує. Уяви маленьким, на руках у матері. І вже дорослим, коли він робить закупи в супермаркеті або сідає в автобус, обідає. І коли кохає. Тому що не існує людини, навіть найгіршої, не здатної переживати це відчуття.

Маркус затямив урок.

— Найкращий спосіб спіймати злочинця — зрозуміти, як він любить.

7

Віцеквестор Моро їхав по об’їзній у машині таємного спостереження.

На таких автівках без будь-яких розпізнавальних знаків поліціянти переміщувалися містом, коли хотіли залишатися непоміченими. Часто йшлося про конфісковані машини, які раніше використовували злочинці. Згодом їх передавали в користування квестурам.

Автомобіль, яким керував Моро, колись належав наркоторговцеві. На перший погляд здавалося, то був звичайний лімузин, однак насправді його устатковано надпотужним двигуном і подвійним кузовом. Саме в прошарку між двома кузовами митники і знайшли партію чистого кокаїну в п’ятдесят кілограмів.

Моро пригадав про той сховок під днищем автівки та вирішив, що кращого місця для перевезення особливого вантажу, щоб не впадало нікому в око, годі й шукати.

Щоб уникнути зустрічі з пресою, він скористався чорним входом до будівлі поліції з боку Віа-Сан-Вітале. Журналісти останнім часом не давали йому проходу, щоб отримати якісь новини про розслідування, і навіть виявляли агресію через смерть двох агентів. Віцеквестор взагалі ніколи не піддавався ні на яку полеміку, а протягом тривалої кар’єри йому багато разів доводилося ставати мішенню для журналістських нападок та критики. Такою була ціна його визнаного авторитету, і це подеколи боляче дошкуляло. Однак цього разу все було інакше. Якби журналісти дізналися, що саме він приховував, йому було б непереливки.

Бліде вранішнє сонце вже зійшло над Римом, але повітря залишалося свіжим. Дорожній рух уповільнювався. «Деякі речі знати небезпечно, — приміряв на себе цю думку Моро, поглядаючи на обличчя інших водіїв, що, як і він, чекали, коли відновиться рух транспорту. — Про деякі речі краще не знати». Але оті люди його не зрозуміли б. А тому краще дати їм можливість жити спокійно, не турбувати їхнє існування історіями, що їх він і сам не міг би пояснити.

Віцеквесторові знадобилася майже година, щоб дістатися до місця призначення: до похмурої будівлі з бетону посеред інших, схожих на неї, мов дві краплі води, побудованих у той період, коли деякі квартали міста стали здобиччю спекулянтів-забудовників.

Він припаркував автівку в боковій вуличці. Чоловік у цивільному — з його людей, — що чекав на нього перед входом до будівлі, рушив назустріч, і Моро передав йому ключі від машини.

— Усі вже нагорі, — коротко повідомив той.

— Добре, — кивнув віцеквестор, ступаючи до входу.

У фоє він зайшов у неприбраний ліфт, натиснув кнопку одинадцятого поверху. Піднявся на потрібний поверх, відшукав потрібні двері, натиснув на дзвінок. Йому відчинив експерт у білому спецодязі.

— Як справи? — запитав Моро.

— Майже закінчили.

Віцеквестор увійшов. Повітря в кімнаті було тяжке, з відчутними запахами хімічних реактивів, що їх використовують судмедексперти, але переважав ядучий дух дешевого нікотину й застояного повітря, який ні з чим неможливо сплутати.

Квартира була невелика, світло тьмаве. З довгого вузького коридору відвідувач потрапляв до чотирьох окремих кімнат. Біля входу стояла тумба з дзеркалом, у другому кутку — вішалка, завалена верхнім одягом.

Моро рушив уперед, на мить зупиняючись на порозі кожної кімнати. Перша кімната виявилася кабінетом. Там він побачив шафу для книжок з важкими томами з анатомії та медицини й великий письмовий стіл, покритий газетними аркушами, на якому стояла незавершена модель трищоглового судна, а поряд — клей, пензлі, настільна телескопічна лампа.

Окрім того, уся кімната була заставлена моделями літаків, кораблів, потягів, розміщених на полицях і навіть на підлозі. Моро впізнав модель De Havilland Flamingo DH-95[13] часів Другої світової війни із символами Королівських повітряних сил, фінікійський військовий весловий корабель-бірему та один з перших в історії електричний локомотив.

На всіх моделях лежав товстий шар пилу, від чого кімната скидалася на цвинтар старого мотлоху. «Можливо, так воно й було: їхній творець, завершивши роботу, втрачав до них інтерес. Адже в нього не було нікого, кому він міг би показати свої творіння», — подумав Моро, поглянувши на заповнену недопалками попільничку. Тут час та самотність стали вірними спільниками, і за доказ цього союзу правили сигарети.

Слідчі експерти, озброївшись ультрафіолетовими лампами та фотографічними пристроями, уважно продивлялися весь отой мотлох. У Моро виникло враження, ніби він випадково став свідком трощі в мініатюрі.

На кухні двоє експертів випорожнювали й переписували вміст старого холодильника, якому, зважаючи на модель, було щонайменше років тридцять. Там теж панував безлад, ніби харчі туди звалювали абияк, рік за роком.

Третя — ванна кімната. Білий кахель, ванна з пожовклою емаллю, унітаз, поряд з яким лежала купа журналів і кілька рулонів туалетного паперу.

Над умивальником на поличці — лише балончик з пінкою для гоління та пластмасове лезо.

Моро й сам після невдалого першого шлюбу тепер холостякував. Однак подумав: це ж як треба було себе зневажати, щоб жити в такому запустінні?

— Астольфі був самітником і житло своє перетворив на справжній смітник.

То озвався комісар Креспі. Саме на нього було покладено обшук.

Віцеквестор повернувся до нього:

— Ви не залучили Веґу?

— Ні, синьйоре. Коли вона мене запитала, я відповів, що нічого важливого ми тут не знайшли. Натякнув їй, що Астольфі з’їхав з глузду й під впливом чергового психічного нападу, не маючи певної мети, прибрав предмет доказу з місця злочину.

— Гаразд, — задоволено кивнув Моро, хоча й не був упевнений, що Сандру Веґу таке пояснення задовольнить і в неї не виникне додаткових запитань. Вона була, як йому здавалася, надто спритною та розумною, щоб на цьому вгамуватися. Утім, можливо, така версія на деякий час її заспокоїть. — А що кажуть сусіди Астольфі?

— Деякі з них досі не знали, що він помер.

Похорон відбувся цього ранку, однак без присутніх. Як сумно, думав Моро, що нікому не було діла до смерті судмедексперта. Той чоловік створив навколо себе порожнечу. Він зробив це навмисне й підтримував роками відстань між собою та живим світом. Єдиними, з ким він вступав у контакт, були тіла померлих на столі патологоанатома. Його житло свідчить, що він долучився до їхньої мовчазної гвардії раніше, аніж того дня, коли наклав на себе руки.

— Він залишив заповіт? Кому відійде його власність?

— Ніякого заповіту й жодних родичів, — відповів Креспі. — Можете уявити собі такий рівень самотності?

Ні, такого Моро не міг собі уявити. Але з власного досвіду знав, що такі люди трапляються. Це вже не вперше йому доводиться стикатися з подібними випадками, з особами, що мали неймовірний дар невидимості. Їх помічали лише після їхньої смерті, коли сморід їхніх трупів доходив до житла сусідів. Та вже після прибирання тіл від них не залишалося нічого, можна було повертатися в забуття, ніби їх ніколи й не існувало.

Однак після Астольфі щось залишилося. Щось таке, через що його вже не забудуть.

— Хочете побачити решту? — запитав Креспі.

«Деякі речі знати небезпечно, — вкотре подумав Моро, — про деякі речі краще не знати». Але він належав до осіб, які не могли із цим погодитися.

— Авжеж, погляньмо.

Потрібна кімната була остання по коридору. Саме там вони це знайшли.

У кімнаті стояло односпальне ліжко, на якому спав Астольфі. Поряд на тумбочці з мармуровою поверхнею побачили механічний будильник, настільну лампу, склянку з водою та незмінну попільничку.

Ще там була шафа для одягу з темного дерева — на вигляд дуже важка, — крісло з потертого оксамиту й вішак для одягу. Люстра на три лампи, вікно з опущеними жалюзі.

Звичайна собі спальня.

— Я приїхав автівкою таємного спостереження, — сказав Моро. — Хочу, щоб усі знахідки непомітно перевезли до квестури. А тепер розповідайте все…

— Ми перевірили вміст усіх меблів, — пояснив Креспі. — Той божевільний нічого не викидав. Враження було таке, ніби ми день за днем колупалися в його марному існуванні. Він накопичував речі, але не мав спогадів. Найбільше мене вразило те, що ми не знайшли його дитячих світлин, світлин його батьків. Жодного листа від друзів, жодної листівки.

«Накопичував речі, але не мав спогадів», — повторив подумки Моро, озираючись довкола. Невже справді можна було жити отак, без якоїсь мети? Утім Астольфі, можливо, лише хотів змусити їх так вважати?

За кожною людиною схований цілий світ найстрашніших таємниць.

— Ми вже майже закінчили огляд квартири й хотіли були покинути її, коли…

— Що сталося?

Креспі повернувся до стіни біля дверей.

— Отут, на стіні, три вимикачі, — звернув він увагу віцеквестора Моро. — Першим умикається люстра, другий з’єднано з настільною лампою на тумбочці. А третій? — Комісар помовчав. — У старих будинках трапляється, що там є такі вимикачі, якими вже давно не користуються. Стирчать собі зі стіни роками, аж поки мешканці взагалі не забувають, навіщо вони там.

Однак тут усе було інакше. Моро простягнув руку й натиснув на ті вимикачі, якими вимикалася люстра та настільна лампа. Кімната поринула в темряву. Тоді віцеквестор натиснув на третій.

Спальню освітило слабке світло. Воно сочилося з-під плінтуса однієї зі стін. Довга, тонесенька стрічечка світла, що тягнулася від одного кутка до другого.

— Стіна з гіпсокартону, — промовив комісар. — По той бік — порожнеча, отримана за рахунок зменшення проєктних розмірів спальні.

Моро глибоко вдихнув, роздумуючи про те, чого йому слід чекати.

— Вхід праворуч.

Креспі ткнув пальцем униз, де проглядалося щось на кшталт дверцят приблизно пів метра завширшки й щонайбільше сорок сантиметрів заввишки. По тому підійшов ближче й натиснув на те місце долонею. Спрацював прихований замок, відкривши прохід.

Моро нагнувся, щоб зазирнути всередину.

— Зачекайте, — зупинив його комісар. — Я хотів би, щоб ви добре усвідомили, про що йдеться…

Тут він знову натиснув на вимикач, і світло по той бік стіни згасло. Потім передав йому ліхтарика.

— Коли будете готові, скажете, — інструктував його Креспі.

Моро повернувся до темного лазу. Ліг на живіт і, впираючись ліктями, прослизнув усередину.

Опинившись по другий бік, він відразу відчув себе ніби відрізаним від решти світу.

— Як ви там? — Голос Креспі лунав глухо й віддалено, як через вату, хоча їх розділяв лише простінок завтовшки кілька сантиметрів.

— Усе гаразд, — відповів Моро, зводячись на ноги.

Він увімкнув ліхтарик, що його тримав у руці, і спрямував світло спершу праворуч, потім — ліворуч. Саме там, у глибині того вузького схову, щось бовваніло.

Це був дерев’яний столик. На ньому здіймалася вгору якась химерна структура. Вона здавалася легкою, як павутина чи сітка для полювання на птахів. Сантиметрів тридцять заввишки, виготовлена з переплетених, складених одна на одну гілочок.

Моро обережно наблизився, намагаючись збагнути, що воно таке. Однак нічого на думку не спадало, і здавалося, що ті гілочки накидано безладно. «Бездоганний витвір моделювання», — подумав він, згадавши клей та пензлі, які бачив раніше в кабінеті. Утім, коли він підійшов до столика впритул, усвідомив, що помилявся.

То були не гілки, а кістки. Маленькі почорнілі кісточки. Але не людські, а кістки тварин.

Віцеквестор ніяк не міг збагнути, навіщо було комусь майструвати такий витвір з кісток. Який хворий мозок міг до такого додуматися?

Він помітив лампу на довгому дроті, що звисав перпендикулярно стелі й закінчувався саме поза тією зловісною скульптурою.

— Я готовий, — промовив уголос Моро.

Вимкнув ліхтарик, і відразу по тому Креспі з кімнати знову натиснув на вимикач. Лампочка загорілася жовтуватим світлом.

Однак Моро все одно ніяк не міг уторопати, що тут і до чого. У чому дивина?

— А тепер розверніться, — сказав йому комісар.

Віцеквестор так і вчинив. Коли побачив, мимохіть аж здригнувся. Оте огидне відчуття він пам’ятатиме до кінця своїх днів.

На протилежній стіні його силует накладався на тінь химерної структури з кісток, освітленої лампою.

Оті кісточки були складені не абияк. За доказ правила тінь, що утворювалася на стіні. Ще одна людиноподібна фігура. З тілом людини й головою вовка.

Вовк не мав очей, їх було виколото. Та найстрашнішим виявилось те, що він широко розкинув руки. Саме це зображення змусило Моро здригнутися.

Тінь істоти обіймала його власну.

8

Сандра побачила його на зупинці метро «П’яцца-делла-Репуббліка». Він намагався сховатися в натовпі серед інших пасажирів, однак було очевидно, що він чекав саме на неї.

Вона вийшла з вагона й побачила, що пенітенціарій повільно віддаляється, ніби запрошуючи її йти слідом. Сандра так і зробила. Зійшла сходами, що вели до виходу, і побачила, що він звертає ліворуч. Трималася на відстані, а він не поспішав. Згодом помітила, як він зупинився перед металевими дверима з написом: «Стороннім вхід заборонено». Однак він усе одно увійшов. За хвилину вона й сама переступила через поріг.

— Я таки мав рацію: хтось прибрав доказ зі сцени злочину, чи не так? — обізвався Маркус.

Його голос розкотився луною по шахті службових сходів.

— Я не можу говорити з тобою про перебіг розслідування, — відразу застерегла Сандра.

— Мені б не хотілося, щоб ти почувалася винною, — відповів священник.

Поліціянтка, проте, гнівалася на нього:

— Отже, ти знав… Знав, що хтось сховав докази, й підозрював когось із нас.

— Так, але хотів, щоб ти сама дійшла цього висновку. — Він помовчав. — Я читав про самогубство патологоанатома. Можливо, його замучило сумління через те, що він покинув помирати Діану Дельґаудіо…

«Аж нітрохи не замучило», — хотілося заперечити Сандрі. Однак вона була впевнена, що пенітенціарій уже й сам усе збагнув.

— Годі тобі гратися зі мною в ці недолугі ігри, — промовила вона натомість.

— То була соляна фігурка?

Сандра аж оніміла від здивування:

— Звідки ти?.. — Однак відразу ж додала: — Астольфі встиг знищити доказ, перш ніж ми його знайшли. Я доторкнулася до нього лише на мить, і мені здалося, що то була якась маленька лялька.

— Напевно, статуетка.

Аж тут Маркус вийняв з-під поли куртки книжку казок, яку знайшов у спальні доньки Космо Бардіті.

— «Неймовірна історія скляного хлопчика», — прочитала Сандра й поглянула на нього. — Що це означає?

Маркус не відповів.

Сандра взялася гортати книжку. Сторінок у ній було зовсім мало, майже всі вони були заповнені малюнками. У книжці розповідалося про хлопчика, який відрізнявся від інших дітей, тому що був зроблений зі скла. Він був дуже вразливий і крихкий, до того ж щоразу, коли якась частина його тіла розбивалася, він запросто міг поранити інших дітей, з плоті й крові.

— Наприкінці він стає таким, як усі, — повідомив їй Маркус про те, чим завершується казка.

— Яким чином?

— Це щось на кшталт виховної творчої роботи: наприкінці книжки є дві порожні сторінки. Це для того, щоб маленькі читачі самі вигадали, як це йому вдалося.

Сандра перегорнула книжку до кінця. Справді, на останніх двох сторінках замість малюнків були прокреслені порожні рядки, як у зошиті для письма. Потім хтось витер написане гумкою, однак у деяких місцях ще залишалися сліди від олівця.

Поліціянтка згорнула книжку й поглянула на обкладинку:

— Тут немає ні автора, ані назви видавництва.

Маркус теж уже звернув увагу на цю дивну особливість.

— Чому ти вважаєш, що ця казка має щось спільне із соляною лялькою?

— Тому що один чоловік загинув, щоб роздобути для мене цю підказку.

Маркус промовчав про запис із Сант-Аполлінаре, про монстра, який залишив повідомлення в сповідальні церкви за п’ять днів до нападу на парочку в сосновому лісі під Остією. Замість цього сказав:

— Я його бачив.

— Що? — недовірливо перепитала Сандра.

— Я бачив убивцю. У нього був при собі фотоапарат. Помітивши мене, він утік.

— Ти бачив його в обличчя?

— Ні.

— Де це сталося?

— На одній з вілл, що біля Аппієвого шляху. Там відбувалося щось на кшталт вечірки чи оргії. Зборище осіб, які тішилися насильницькою смертю. І він там був.

Аппієв шлях, той мікрорайон, де вбили двох поліціянтів під час операції «Щит».

— Чому ти його не спинив?

— Тому що хтось спинив мене, ударивши чимось важким по потилиці.

«Особа в синіх черевиках», — пригадав він.

Сандра досі нічого не могла зрозуміти.

— Патологоанатом приховує доказ, мого інформатора вбили, на мене напали… Сандро, цього монстра хтось надійно захищає.

Поліціянтка відчула, як у душі наростає тривога: комісар Креспі запевнив її, що Астольфі не мав ніякого стосунку до цієї історії, що він діяв у стані афекту, нападу божевілля, адже в результаті детальної перевірки його минулого нічого підозрілого не виявили. А якщо Креспі сказав неправду?

— У нас є його ДНК, — вихопилося в неї.

Сама не знала, чому довірилася пенітенціарію. А може, й знала.

— Це не допоможе вам його впіймати, повір мені. Тут ідеться не лише про нього одного. За ним стоять якісь інші сили. Хтось дуже впливовий.

Сандра збагнула, що пенітенціарію від неї щось треба, інакше він до неї не звернувся б.

— Одного разу мій приятель сказав мені: найкращий спосіб спіймати злочинця — зрозуміти, як він любить.

— Ти справді вважаєш, що таке чудовисько здатне когось любити?

— Ну, нині вже, можливо, і не здатне, але в минулому — так. Це казка про дітей, Сандро. Якщо я зумію знайти соляного хлопчика, тоді й збагну, на кого чи на що він перетворився, коли став дорослим.

— А від мене чого ти хочеш?

— Мого інформатора, Космо Бардіті, вбили. Намагалися видати все за самогубство, що на перший погляд може здатися правдою. Адже, якщо вірити словам його дружини, він багато заборгував. Однак я знаю, що це не так. — Маркус аж не тямився від люті, бо усвідомлював і свою вину в тому, що сталося. — Хтось забрав мобільний Бардіті після того, як убив його. Можливо, тому що він дзвонив комусь, щоб роздобути книжку казок, і напевно ж із кимось зустрівся.

Сандра знала, до чого він хилить:

— Щоб отримати роздруківки даних телеоператора, потрібен дозвіл судді.

Маркус твердо поглянув їй у вічі.

— Якщо ти справді хочеш мені допомогти, іншого виходу немає.

Вона обперлася об поруччя металевих сходів, поміж тими двома бар’єрами, що поволі насувалися на неї з боків, як лещата, і почуваючись так, мовби вона опинилася за ґратами. З одного боку — професійний обов’язок, з другого — пошук справедливості. А вона не знала, що вибрати.

Пенітенціарій ступив крок уперед:

— Я можу його зупинити.

Сандра добре знала інспектора, на якого поклали розслідування смерті Бардіті. Вона була впевнена, що справу швидко закрили б, передавши до магістратури, а потім — до архіву, як і більшість справ про самогубства.

Вона не могла звернутися з проханням до колеги, не було належного обґрунтування. Адже Сандра служила фотоекспертом, ніякого вірогідного приводу в неї не було, він би їй просто не повірив.

Попри те що та справа не належала до переліку особливо важливих, доступу до неї Сандра не могла отримати. Документація містилася в базі даних квестури, а пароль доступу був тільки у відповідального за розслідування й у відділку, що відкрив справу.

Протягом ранку Сандра кілька разів виходила з операційного залу ЦОС, щоб спуститися на поверх нижче, де був розташований кабінет колеги. Зупинялася побазікати з іншими поліціянтами, щоб мати нагоду поспостерігати за ним.

Двері кабінету завжди лишалися відчиненими, а ще вона помітила, що інспектор мав звичку робити нотатки на папірцях, розкладених на письмовому столі.

Їй дещо спало на думку. Вона дочекалася, коли її колега піде обідати, а сама озброїлася «дзеркалкою». Коли коридори спорожніли, зайшла до кабінету й зробила низку знімків столу.

Пізніше проглянула отримані знімки на комп’ютері з наміром знайти щось цікаве. Вона сподівалася, що колега занотував пароль справи Бардіті з побоювання забути його.

На одному з аркушів Сандра знайшла щось схоже на код. Ввела його на екрані єдиного терміналу, що був в оперативному залі ЦОС та мав доступ до бази даних квестури, і вже за мить висвітилися дані справи.

Треба було поспішати. Адже хтось із присутніх міг щось запідозрити. На її щастя, і Моро, і Креспі вже кілька годин були на виїзді.

Як і можна було собі уявити, документації у справі Космо Бардіті було зовсім небагато. Кілька копій його попередніх притягнень за розповсюдження наркотиків та сутенерство, а також його фотографії з листівок розшуку. Сандрі навіть стало гидко, коли вона побачила татуювання свастики на шиї в Бардіті. Ще й подивувалася з приводу такої довірливості пенітенціарія тій обставині, що Маркус був пригнічений через його смерть. Та, можливо, ішлося лише про її упередженість — вона це усвідомлювала, — і, можливо, насправді Бардіті був значно кращий, аніж здавалося. Однак той чоловік накликав на себе чиюсь ненависть.

Сандра вирішила не вдаватися до таких роздумів. Повернулася до перегляду файлів і помітила, що серед них бракувало запиту судді на отримання роздруківок переліку телефонних дзвінків самогубці. Вона сама заповнила бланк запиту і, перш ніж надіслати, позначила йому найвищий рівень терміновості. Можливо, інспектор навіть цього не помітив би.

Прокуратура дала свою згоду, і вже після обіду компанія-телеоператор нарешті надіслала всю документацію за її запитом.

Проглядаючи довгий перелік дзвінків, що їх здійснив Бардіті протягом свого останнього дня життя, Сандра відразу зауважила, що чоловік активно шукав інформацію. Власники майже всіх номерів були на обліку в поліції. Поліціянтка не уявляла собі, яким чином пенітенціарій зможе вилучити з переліку номер тієї особи, яку він шукав, адже всіх їх можна було запідозрити. Однак згодом зауважила, що один з номерів повторювався принаймні разів п’ять. Вона виокремила його разом з ім’ям власника.

Пів години по тому відповідно до отриманих інструкцій роздруківка телефонних дзвінків разом з карткою попередніх судимостей особи, якій Космо Бардіті надзвонював найчастіше, уже опинилася в скриньці для пожертвувань церкви Святих Апостолів.

9

Сандра Веґа дотримала слова. Вона зробила навіть більше. Роздобула для нього ім’я.

Однак відшукати Ніколу Ґаві він так і не зміг.

Мобільний був вимкнений, а коли Маркус завітав до його квартири, то зрозумів, що той не навідувався туди принаймні вже кілька днів.

Ніколі Ґаві виповнилося тридцять два роки, однак, за даними картки попередніх судимостей, більша частина його життя минула за ґратами або в стінах виправних закладів. На його совісті була ціла низка злочинів: торгівля наркотиками, крадіжки, збройний напад з метою обкрадання, насильство та завдання фізичної шкоди.

Останнім часом, щоб якось вдовольняти свої нагальні потреби та залежність від креку, він займався проституцією.

Маркус зібрав інформацію щодо закладів, де могли товктися потенційні клієнти: клуби тільки для чоловіків, розсадники чоловічої проституції. Він узявся за пошуки Ґаві, розпитуючи про нього в обмін на гроші. Востаннє його бачили сорок вісім годин тому.

Пенітенціарій дійшов свого висновку: Нікола або помер, або десь ховався, адже боявся.

І вирішив дотримуватися другої гіпотези — ще й тому, що в нього був спосіб її перевірити. Якщо він протягом останніх двох діб не з’являвся в тих закладах, де бував зазвичай, це означало, що він уже геть на мілині й зовсім скоро вийде зі схованки в пошуках дози.

Ключ до проблеми — крек. Потреба в кокаїні змусила б його вибратися з лігва, нехтуючи ризиком.

Маркус відкидав наявність у Ніколи достатньої суми в резерві: він добре знав наркоманів, знав, що вони витрачають на свою залежність усе до останнього цента. Позаяк він уже кілька днів не працював, йому довелося б знайти собі клієнта, готового заплатити йому за дозу. Пенітенціарій міг розпочати пошук у відповідних закладах з проституцією. Серед усіх можливих він вибрав один, куди Ґаві напевно пішов би.

Квартал Піньєто зажив слави як царина торговців креком. Щойно смеркло, Маркус став походжати вулицями кварталу, сподіваючись наткнутися на Ґаві.

Десь о пів на восьму, коли вечірнє повітря відчутно похолоднішало, пенітенціарій зайняв пост за кілька метрів від рогу вулиці, на якому один «пушер» пропонував товар. Продаж відбувався швидким передаванням з руки в руку. Токсикомани добре затямили собі, що влаштовувати чергу не можна, а тому, щоб не впадати в око, тримали дистанцію. Утім їх усе одно було легко розпізнати: вони рухалися нервово, ні на мить не відводячи погляду від своєї мети. По одному відхилялися від маршруту, підходили до пушера, вихоплювали в нього з руки дозу та прямували далі.

Маркус помітив, що з’явився якийсь м’язистий здоровань у чорній толстовці. Його голову затуляв капюшон, руки він засунув у кишені. Вечір був прохолодний, і легке вбрання незнайомця викликало в пенітенціарія підозру. Той був одягнутий так, ніби прожогом тікав з дому без наміру, а ще ймовірніше — не маючи можливості туди повернутися.

Здоровань наблизився до пушера, отримав потрібне та швидким кроком пішов далі. Тієї миті, коли він роззирався довкола, Маркус роздивився його обличчя під капюшоном.

То був Нікола.

Пенітенціарій вирушив слідом за ним, хоча знав, що далеко той не піде. І справді: Ґаві зайшов до найближчого громадського туалету, щоб прийняти крек.

Маркус зайшов і собі. У ніс вдарив страшний сморід каналізації. Брудне місце, але Ніколу Ґаві брала нетерплячка вгамувати наркотичний голод. Він зачинився в одній з кабінок. Пенітенціарій чекав. Невдовзі над кабінкою здійнялася хмаринка сірого диму. Кілька хвилин по тому чоловік вийшов. Підійшов до єдиного умивальника, почав мити руки.

Маркус стояв у нього за спиною, у кутку. Спостерігав, знаючи, що Ґаві його не побачив. Він не помилився: тіло культуриста було м’язисте, здорове. І тепер він помітив поголену голову без капюшона й дебелу шию, які наганяли страх.

— Ніколо.

Той різко розвернувся, вирячивши очі від несподіванки.

— Я просто хочу з тобою поговорити, — заспокоїв його Маркус, підвівши догори руки.

Опинившись сам-на-сам з незнайомцем, Нікола ринувся на нього. Він ударив Маркуса в груди всією своєю масою, як у регбі. Пенітенціарій відчув, як йому забило дух, і впав назад, ударившись спиною об брудну підлогу. Однак устиг простягнути руку й ухопити нападника за щиколотку, від чого той зашпортався та з глухим звуком повалився долі. Та попри свою кремезну стать він дуже спритно, швидким рухом підхопився на одне коліно й ударив Маркуса носком під ребра. Від потужного удару в пенітенціарія потьмяніло в очах. Йому кортіло щось сказати, аби зупинити нападника, але той наступив йому важким черевиком на голову, по тому підхопився, намагаючись надавити на нього всією своєю вагою. Маркус знайшов у собі силу, щоб ухопитися за його гомілку обома руками, змусивши того вдруге втратити рівновагу. Цього разу Нікола з усього маху врізався у двері однієї з кабінок, розтрощивши її на друзки.

Пенітенціарій спробував підвестися. Він усвідомлював, що часу в нього якісь секунди. Чув стогін Ґаві, однак розумів, що той швидко оговтається та знову кинеться на нього.

Маркус обперся руками об брудну підлогу й підвівся, попри те що перед очима все ходором ходило. Звівся на ноги, але ті ледве тримали його. Коли нарешті відчув, що відновив рівновагу, він знайшов поглядом Ніколу. Той лежав у незграбній позі й головою упирався в унітаз. З рани на лобі текла кров.

Маркусові просто поталанило, що він так вдало його нейтралізував. Бо Ґаві його неминуче убив би. Маркус наблизився до очманілого здорованя й теж ударив йому носком під ребра.

— Ой! — заволав той, як малий хлопчисько.

Пенітенціарій нагнувся над ним:

— Коли хтось каже тобі, що хоче лише поговорити, ти спершу вислухай і вже потім, якщо треба, бийся. Утямив?

Здоровань кивнув. Маркус порився в кишені й кинув йому дві банкноти в п’ятдесят євро.

— Якщо допоможеш мені, отримаєш іще.

Нікола знову кивнув, його очі заблищали від сліз.

— Космо Бардіті, — промовив пенітенціарій. — Він до тебе приходив?

— Через того гада в мене тепер неприємності!

Його слова підтвердили Маркусову підозру: Ґаві когось боявся, тому й переховувався.

— Він мертвий, — сказав пенітенціарій і прочитав на обличчі Ніколи подив та страх.

За кілька хвилин Нікола знову стояв перед умивальником. Намагався зупинити кров на лобі туалетним папером.

— Я почув, що один тип розпитує всіх про збоченого любителя ножів і його знімки. Зразу зметикував, що йдеться про монстра, який убивав пари закоханих. От і вирішив розшукати його сам, щоб збити з нього трохи грошенят.

Космо Бардіті повівся необережно. Він ходив по барах та клубах, розпитував і цим привернув увагу не тільки Ніколи, а ще когось. Когось дуже небезпечного.

— А тобі взагалі нічого не було відомо про вбивцю?

— Ні, я нічого про нього не знав. Але ж я міг придумати, що зустрів одного клієнта, схожого на божевільного вбивцю. Я ще й не таких набачився у своєму житті!

— Та обдурити Бардіті тобі не вдалося.

— Він мене добре відгамселив, отой виродок!

Маркусові щось не дуже вірилося, що Бардіті міг здолати цього велетня. Надто свіжі були в нього враження від нападу Ґаві.

— І на тому все закінчилося?

— Ні. — У тому, як він вимовив «ні», вочевидь вчувався страх. — Під час розмови він згадав про соляного хлопчика. А я нараз згадав про стару книжку, що була в мене вдома, про хлопчика скляного. Я сказав йому про неї, і ми почали торгуватися.

Ось чим можна пояснити телефонні дзвінки Космо незадовго до того, як його вбили.

— Він мені заплатив, а я передав йому товар. Ми поладнали, були одне одним задоволені, — підсумував чоловік і несподівано розвернувся й задрав толстовку, щоб показати спину. На рівні правої нирки був приліплений великий пластир. — Після передавання товару хтось пирнув мене ножем. Я вижив тільки завдяки тому, що був сильніший за нападника й зміг останньої миті відвести удар. А потім я накивав п’ятами.

Отже, ось уже вкотре хтось намагався приховати ту історію. За будь-який кошт.

Утім тепер Маркус мусив запитати його про найголовніше:

— Навіщо Космо купив ту книжку? Чому ти вважаєш, що не йдеться про химерний збіг і що це справді якось пов’язано зі справою соляного хлопчика?

Нікола посміхнувся.

— Тому що це я його переконав. — Його обличчя скривилося, як від давнього болю, що не мав нічого спільного зі свіжою раною на лобі. — Нічого не вдієш: тікай — не тікай, а твоє дитинство тебе все одно наздожене.

Пенітенціарій збагнув, що тут криється щось особисте.

— Тобі довелося вбити когось, кого ти дуже любив?

Ґаві посміхнувся, заперечно хитнув головою.

— Я любив того сучого сина, але він відразу зметикував, що я відрізнявся від інших дітей. І лупцював, щоб вибити з мене те, що я тоді ще й сам до кінця не усвідомлював. — Здоровань шморгнув носом. — Одного дня я дізнався, де він ховав пістолет, і застрелив його, поки він спав. На добраніч, татусю.

Маркусові стало його дуже шкода.

— Однак у твоїй картці попередніх судимостей про це немає ані слова.

Нікола реготнув.

— Коли тобі лише дев’ять років, ніхто не кидає тебе за ґрати, тебе навіть не притягують до суду. Просто передають під опіку соціальних служб і поселяють до одного з отих закладів, де дорослі намагаються допетрати, чому ти так учинив і чи здатен вчинити щось подібне в майбутньому. Насправді ніхто й не думає тебе порятувати. Промивають тобі мізки, накачують ліками та виправдовуються, примовляючи, що все це заради твоєї користі.

— Як називався той заклад? — запитав Маркус, інтуїтивно здогадавшись, що саме цю інформацію він шукав.

— Інститут Кроппа, — відразу відповів здоровань і спохмурнів. — Після того як я застрелив свого батька, хтось викликав поліцію. Мене зачинили в кімнаті з якимось психологом, однак майже весь час ми просиділи мовчки. Потім за мною приїхали посеред ночі. Коли я спитав, куди ми їдемо, агенти відповіли, що не можуть мені цього сказати. Я бачив їхні єхидні посмішки, коли вони приказували, що звідти мені нізащо не втекти. Та я б навіть не намагався, адже не знав, куди мені йти.

Маркус помітив, як Нікола насупився, ніби тінь минулого пробігла його обличчям і несподівано матеріалізувалася від отих слів. Він мовчав, щоб надати йому змогу повести далі свою оповідь.

— За всі ті роки, що я провів в інституті, я так і не дізнався, куди це мене кинули. Та, як на мене, він міг бути де завгодно, навіть на Місяці. — Нікола помовчав. — Відколи я звідти вийшов, я все мучився, щоб збагнути, чи він справді існував, чи то я його собі придумав.

Останні слова особливо зацікавили Маркуса.

— Ти мені не повіриш, — гірко засміявся Нікола Ґаві, але враз знову посерйознішав, — я жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися.

— Розкажи мені.

— Там був лікар, професор Кропп, психіатр, який розробив оту штуку, «терапевтична фікція» — так він її називав. Кожному з нас давали якусь роль казкового героя, залежно від психічної патології. Я був скляним хлопчиком, вразливим і небезпечним. Ще там були казкові герої з пилу, із соломи, з вітру…

— А соляний хлопчик? — випередив його Маркус.

— У казці він був якраз найрозумніший, але саме через це інші діти його уникали. Він перетворював їжу на неїстівну, від його погляду засихали рослини та квіти. Так, ніби він знищував усе, чого торкався.

«Надокучлива здатність», — зауважив подумки Маркус.

— Яка патологія була в нього?

— Найгірша, — відповів здоровань. — Психічні порушення на сексуальному ґрунті, напади агресивності, неймовірна здатність до обману. І на додачу — дуже високий коефіцієнт інтелекту.

Маркус подумав, що таке описання якнайкраще відповідає натурі монстра. Невже вони з Ніколою справді познайомилися в дитинстві? Та якщо хтось за допомогою ножа тепер намагався заткнути йому рота, то напевно так воно й було.

— Хто був соляним хлопчиком?

— Я добре його пам’ятаю, він був улюбленцем Кроппа, — підтвердив його здогадку Нікола. — Темноволосий, кароокий, доволі пересічна зовнішність. Років одинадцяти, він уже там був доволі довго, коли мене туди привезли. Сором’язливий, відлюдькуватий, завжди тримався осторонь. Худесенький, бездоганна жертва для знущань старших, однак вони його не чіпали. Боялися. — Потім уточнив: — Ми всі його боялися. Сам не знаю чому, але так воно й було.

— Як його звали?

Нікола похитав головою.

— Вибачай, друже, ніхто з нас не знав справжніх імен інших дітей, то було частиною терапії. Перш ніж долучити до інших, тебе деякий час тримали окремо. Перед цим Кропп і його співробітники переконували забути, ким ти був раніше, і стерти з пам’яті всі згадки про здійснений злочин. Думаю, вони в такий спосіб хотіли переформатувати особистість кожної дитини, починаючи з нуля. Я пригадав своє справжнє ім’я і те, що заподіяв своєму батькові, лише коли мені виповнилося шістнадцять років, коли суддя прочитав це перед усіма — того дня, коли вирішив, що я можу повернутися до реального світу.

Маркус подумав, що почутої інформації йому досить. Проте лишалося з’ясувати ще одне.

— Від кого ти втікаєш, Ніколо?

Чоловік відкрив кран, щоб помити руки.

— Як я тобі вже сказав, той хлопчина наганяв страх на всіх, а там тримали далеко не святенників, а небезпечних неповнолітніх, які вчинили страшні злочини, навіть оком не змигнувши. Я не здивувався б, якби дізнався, що той хлопчина, такий вразливий і беззахисний на вигляд, тепер на свободі та коїть комусь зло. — Він поглянув на Маркуса в дзеркало. — Здається мені, ти теж повинен його боятися. Але не він штрикнув мене ножем.

— То ти бачив нападника в обличчя?

— Він напав на мене ззаду. Але в нього були руки, як у старого, це я достоту бачив. А ще я помітив, що взутий він був у бридкі сині черевики.

10

Квартиру Астольфі прозвали «ділянка 23».

Причину такого найменування можна пояснити порядковим номером. Моро саме розповідав усі деталі під час таємного засідання, що відбувалося пізно ввечері в кабінеті квестора.

Запросили лише найбільш довірених. Окрім господаря кабінету за столом сиділи квестор, голова Служби безпеки республіки, представник прокуратури і комісар Креспі.

— Двадцять три випадки, — уточнив віцеквестор. — Перший стався ще 1987 року. Трирічний хлопчик випав з балкона п’ятого поверху робітничого житлового кварталу. Все списали на нещасний випадок. Кілька місяців по тому така сама доля спіткала не набагато молодшу дівчинку в тому самому кварталі. В обох випадках сталася дивна річ: у жертв бракувало правого черевичка. Куди він міг подітися? Під час падіння вони не могли його втратити, і, якщо вірити батькам, вдома взуття теж не знайшли. Збіг? Затримали дівчину, що працювала нянечкою в обох родинах. Серед її речей знайшли обидва черевички, а в її щоденнику — оце.

Моро показав присутнім фотокопію сторінки зі щоденника. Антропоморфна фігура, як тінь у помешканні Астольфі. Чоловік з вовчою головою.

— Дівчина зізналася, що то вона скинула обох дітей з балкона, але не змогла пояснити, звідки взявся цей малюнок. Стверджувала, що то не її робота. Однак, зважаючи на отримані результати, розслідування припинили. Ніхто не хоче заглиблюватися в деталі, до того ж слідчі побоюються, що зайва увага до такої дрібниці може стати приводом для захисту, щоб наполягати на психічному захворюванні.

Невелике зібрання слухало його дуже уважно, ні в кого не стало мужності його урвати.

— Відтоді ця фігура так чи інак з’являється ще двадцять два рази, — вів далі Моро. — У 1994 році її знайшли в будинку, де чоловік щойно вбив дружину та дітей, перш ніж накласти на себе руки. Поліція не відразу помітила. Знайшли її вже під час додаткового розслідування за запитом магістрата, який хотів з’ясувати, чи діяв убивця самостійно, чи в нього був спільник. Малюнок виявили за допомогою хімічних реактивів у ванній. Його зробили невідомо коли на вкритому парою дзеркалі. — Моро порився у своїх паперах і знайшов серед них фото, зняте за тих обставин. Але на цьому він не закінчив і повів далі: — По тому знайшли його на могилі одного педофіла, вбитого у в’язниці 2005 року. Малюнок нанесли спреєвою фарбою. Позаяк органи влади хотіли уникнути можливих актів вандалізму, вони розпорядилися, щоб на могильній плиті не було зазначено ім’я небіжчика. Ніхто не знав його особистих даних. Це теж фатальний збіг?

Усі мовчали.

— Я міг таким чином розважати вас ще годину, однак річ у тім, що історію цього зображення тримали в таємниці, щоб уникнути безглуздих актів наслідування або ще чогось гіршого! Щоб нікому, бува, не спало на думку повторити подібне для підписання власних злочинів.

— І причетний до цієї історії один з наших — судмедексперт. Яка ганьба! — не втримався квестор, нагадавши всім про важливість відкриття, зробленого в помешканні Астольфі.

— Ви вважаєте, що є певний зв’язок між антропоморфною фігурою й монстром, що вбиває закохані парочки? — запитав співробітник міністерства з найвищим рангом з-поміж присутніх у кімнаті.

— Зв’язок, безумовно, існує, хоча ми ще не знаємо, який саме.

— На вашу думку, що означає ця фігура?

Моро знав — відповідати ризиковано, однак іншого виходу не було. Занадто довго уникали правди.

— Щось на кшталт езотеричного символу.

Тоді в розмову втрутився очільник Служби безпеки республіки, найголовніший серед італійської поліції:

— Синьйори, прошу. Не хотілося б, щоб ви мене неправильно зрозуміли, але слід поводитися дуже обережно. Справа римського монстра спричинила серйозну полеміку. Суспільна думка переживає кризу, люди не почуваються в безпеці, а засоби масової інформації цим користуються, щоб виставити нас у поганому світлі.

— Для того щоб отримати результати в такій справі, як оця, потрібен час, — зауважив комісар Креспі.

— Я розумію, але питання дуже делікатне, — відповів квестор. — Люди міркують дуже просто й практично: хочуть платити менше податків і хочуть бути певними, що ті, які вони платять, витрачають куди треба, і як один з напрямів — щоб ловити злочинців. Хочуть негайних результатів, їм немає діла до того, як ведеться слідство.

Представник міністерства з ним погодився:

— Якщо ми занадто зосередимося на езотеричних аспектах і про це раптом стане відомо пресі, ті відразу зчинять ґвалт. А в нас досі немає жодних вагомих зачіпок, ми вигадуємо різні дурниці про злих духів та ще всілякі забобони. Над нами просто глузуватимуть.

Моро мовчки слухав їхню дискусію, бо вони намагалися зрозуміти, чому в минулому ніхто не захотів поглиблено вивчити це питання. Їх лякав не тільки острах бути виставленими на посміховище, були ще якісь фактори. Жоден поліціянт, якщо він справді хотів зробити кар’єру, не насмілився б іти по сліду езотеричної гіпотези. Це означало б: не знайти відповіді на запитання, загнати в глухий кут розслідування та заплямувати свою репутацію. До того ж жоден керівник чи начальник на дав би згоди на таке розслідування, адже таким чином він міг би втратити свій авторитет і владу. Утім існував і людський фактор, природне небажання говорити на певні теми. Можливо, ішлося про страх, що таке може статися насправді. Ось чому цю гіпотезу завжди відкидали. І це було помилкою. Однак віцеквестор наразі відчував достатньо влади, аби щось змінити, а тому погоджувався з керівництвом:

— Поділяю ваше хвилювання, синьйори. Запевняю вас, ми вживатимемо всіх необхідних заходів і будемо уважними.

Квестор підвівся з-за столу й підійшов до вікна. Надворі насувалася гроза. Далеко на небокраї нічне небо спалахувало блискавками, попереджаючи місто про те, що скоро почнеться дощ.

— У нас є ДНК монстра. Тож зосередьмося на ньому. Впіймаймо вбивцю закоханих і забудьмо всю цю історію.

Креспі відчув потребу втрутитися:

— Ми перевірили всіх злочинців, котрих раніше притягували до відповідальності за злочини на сексуальному ґрунті та через агресію. Можемо взяти в усіх слину для аналізу. Проводимо пересічний аналіз генетичних профілів, сподіваючись знайти збіг. Однак швидких результатів цієї операції чекати не доводиться.

Квестор ударив долонею об стіну:

— А треба до дідька швидко! Інакше ця операція коштуватиме нам мільйони євро. Ідеться про понад двадцять випадків лише в Римі й тільки протягом останнього року!

Найчастіше здійснювали злочини на сексуальному ґрунті, хоча їх кількість тримали в секреті, щоб якомусь ідіотові на спало на думку, що й він вийде сухим з води.

— Якщо я не помиляюся, ДНК, знайдене на сорочці в автівці двох перших закоханих, підтвердило тільки те, що ми маємо справу з особою чоловічої статі, — сказав службовець міністерства, підбивши підсумок. — Ніяких генетичних аномалій, що могли б наштовхнути на думку про певний тип особи, чи не так?

— Саме так, — визнав Креспі. Однак усім присутнім було добре відомо, що італійська поліція зберігає дані лише тих осіб, що мали на рахунку злочини, під час розслідування яких виникла необхідність у проведенні аналізу ДНК, щоб визначити винуватця. У решти злочинців під час арешту лише брали відбитки пальців. — Донині пошук на дав результатів.

Усі повернулися до обговорення певних даних слідства, а Моро далі розмірковував про тінь, яку побачив на стіні у схованці квартири Астольфі. Про чоловіка з вовчою головою нікому з присутніх говорити не хотів. Подумав про химерну скульптуру з кісток тварин, зроблену судмедекспертом, — хтозна, скільки терпіння знадобилося йому, щоб її виготовити. Через це, якби ішлося лише про вбивцю закоханих пар, Моро, можливо, почувався б спокійніше. Однак навколо справи римського монстра крутилося щось значно страшніше.

Щось таке, про що ніхто не бажав чути.

Баттіста Ерріаґа стояв біля вікна свого скромного готельного номера з фотографією в руці. Спалахи блискавок неминучої грози на мить освітили зображення скульптури з кісток, знайденої у квартирі Астольфі.

На ліжку на секунду окреслилася тека з матеріалами справи римського монстра, що його «приятель» Томмазо Оґі передав йому на його прохання. У ній містилася також конфіденційна інформація.

Ерріаґа тривожився.

На першому рівні таємниці стояв соляний хлопчик. На другому — чоловік з вовчою головою. Однак для того, щоб досягти третього, слідчі мусили збагнути сенс перших двох.

Баттіста намагався заспокоїтися. «Цього не станеться», — переконував він самого себе. Але в його голові надалі лунав голос Міна, його приятеля-здорованя, що повторював без упину: поліція за крок від розгадки, і це дуже небезпечно. Роками мудрий Мін займав ту частину його свідомості, що віщувала найсумніші сценарії. Тієї самої частини його мозку, якою Баттіста систематично нехтував у молодості. А тому тепер він почувався зобов’язаним прислухатися до власних страхів.

Виходячи з документації, зібраної в теці, у слідчих було зовсім мало даних. Був ДНК убивці, однак наявністю його він не переймався: щоб спіймати монстра, науки забракло б, а в поліціянтів забракло б уяви, щоб поглянути за межі очевидного.

Отже, непокоїв його тільки езотеричний символ, який укотре з’явився на місці кривавого злочину. «Вони зупиняться й не підуть далі, як то вже було раніше», — сказав він сам собі. Адже навіть якщо вони розкриють правду, вони не готові її визнати.

Справжнім ускладненням був віцеквестор Моро. Зважаючи на його впертість, він би не зупинився, поки не дійшов до самого кінця цієї історії.

Чоловік з вовчою головою.

Ерріаґа не міг допустити, щоб той езотеричний символ розгадали. Та поки надворі насувався дощ, його охопило недобре передчуття.

Що трапиться, якщо воно таки справдиться?

11

Офіційно інституту Кроппа не існувало.

«Отже, ідеться про якийсь таємничий заклад, куди звозили дітей, які когось убили. Ніхто не називав би їх убивцями, попри те що саме це було їхньою справжньою натурою», — міркував Маркус.

«Жив, ніби в казці… Однак не міг з неї вибратися», — так описав цей психіатричний заклад для неповнолітніх Нікола Ґаві.

Про нього не було ані найменшої згадки в жодному із джерел. Ні адреси, ні бодай якогось натяку в інтернеті, де завжди можна було відшукати бодай щось, схоже на особливо конфіденційну інформацію.

У мережі знайшов він зовсім мало даних і про Джозефа Кроппа, лікаря австрійського походження, який задумав і створив той заклад для перевиховання дітей, котрі заплямували себе страшними злочинами, серйозність яких нерідко не усвідомлювали.

Кроппа описували як автора низки публікацій щодо усвідомлення та переживання почуття провини в дитячому віці та щодо схильності до злочинності в підлітків. Однак нічого іншого — ні біографічних даних, ні його професійного резюме.

Єдине, що Маркус знайшов в одній статті, — це те, що її автор високо оцінював виховну роль казок.

Пенітенціарій був переконаний: причиною такої прихованості було бажання захистити особисті інтереси маленьких гостей інституту. Гнила вдача певних людей могла поставити під загрозу будь-яку можливість їхнього виправлення. Однак цілком тримати цей заклад під секретом було б неможливо. У нього, без сумніву, були постачальники, а тому мали б знайтися фінансові документи, які підтверджували б таку господарську діяльність. До того ж там повинен був працювати якийсь штат, офіційно прийнятий на роботу, що отримував зарплату. Отже, єдиним логічним поясненням могло бути те, що офіційно заклад існував під іншою вивіскою, що не впадала в око пересічним громадянам.

Таким чином пенітенціарій наткнувся на «Центр допомоги дитинству “Гамельн”».

Назву запозичили з казки братів Грімм, адже саме в Гамельні одного дня з’явився казковий щуролов зі своєю чарівною сопілкою. За давньою легендою, він звільнив місто від нашестя щурів і пацюків, а потім, коли міська влада вирішила його ошукати й не виплатити винагороду за порятунок, завдяки чарам сопілки вивів за собою всіх міських дітей, які зрештою загинули.

«Дивний вибір», — зауважив подумки Маркус.

Адже нічого доброго в цій казці не було.

Заклад «Гамельн» містився в будівлі початку двадцятого століття в південно-західній частині міста. Його оточував великий парк, що за штучного нічного освітлення мав доволі недоглянутий вигляд. Такий собі будинок із сірого каменю, середніх розмірів, щонайбільше на два поверхи. Вікна фасаду були затулені віконницями з темного дерева. Усе навколо свідчило про занедбаність.

Маркус, стоячи під дощем, розглядав будівлю через заіржавілу залізну огорожу. Він пригадав коротке описання соляного хлопчика, почуте від Ніколи Ґаві. Темноволосий, кароокий, звичайної зовнішності. Худорлявий і замкнутий, але здатний викликати у дітей, що його оточували, химерний страх. Чому він там опинився? Що страшного накоїв? Відповіді на ці запитання, напевно, крилися в оцьому будинку. Тієї нічної години це місце відганяло цікавих своїм похмурим і дещо меланхолійним виглядом. Як і дитяча таємниця.

Маркус не міг чекати.

Він переліз через огорожу, стрибнув на килим зі старого мокрого листя. Утім вітер усе одно спромігся підхопити численні листочки й розкидати їх по всьому парку, нібито привиди діток бавилися, бігаючи одне за одним наперегони. Якщо прислухатися як слід, попри дощ можна було розчути їхній сміх, що виявлявся в шерхотінні.

Пенітенціарій рушив до входу.

Нижня частина фасаду була вкрита зробленими спреєвою фарбою написами — ще одне свідчення занедбаності закладу. Вхідні двері були навхрест забиті дошками. Тоді Маркус вирішив обійти навколо будинку, щоб знайти можливість проникнути всередину. Побачив, що половинка одного з вікон на першому поверсі була напівпрочинена. Обома ногами він заліз на слизький від дощу цоколь. Учепився руками за підвіконня, підтягнувся, стежачи за тим, щоб не посковзнутися, і прослизнув усередину через вузький отвір.

За мить він уже стояв по другий бік, вода струмками стікала з нього на підлогу. Насамперед Маркус понишпорив рукою в кишені в пошуках ліхтарика. Увімкнув його. Побачив перед собою щось на кшталт їдальні. Приблизно з три десятки маленьких стільчиків — усі однакові — навколо низеньких круглих столиків. Такий охайний та ретельний інтер’єр різко суперечив занедбаності навколо. Здавалося, ніби оті стільці й столики ще досі на когось чекали.

Маркус спустився з підвіконня, освітив підлогу. Плитка долі була викладена мозаїкою з вицвілими фарбами. Він рушив уперед, щоб оглянути інші приміщення.

Усі кімнати здавалися однаковими. Можливо, через те що вони всі були майже порожні, хіба що за винятком кількох меблів. І всі без дверей. Через вологу штукатурка пообсипалася, стіни в брудних патьоках, через старий дах просочується дощова вода. Різкий запах плісняви. Заклад скидався на старий, напівзатонулий корабель посеред штормового моря.

Кроки Маркуса були стороннім звуком у цих приміщеннях: сумні, самотні, як такі, що належать гостю, котрий завітав запізно й непрохано. Він намагався уявити, що трапилося з оцим місцем, яке прокляття впало на нього, прирікши на такий жалюгідний кінець.

Але пенітенціарій відчував дивне хвилювання. Укотре підібрався близько до правди. «Він тут побував, — сказав сам собі, подумавши про темний силует, який бачив на вечірці біля Аппієвого шляху. — Його життєвий шлях пролягав через це місце багато років тому, перш ніж перетнутися з моїм власним тієї ночі».

Маркус почав підніматися сходами, що вели на верхній поверх. Східці здавалися старими, ненадійними, було враження, що вони можуть обвалитися від першого необережного кроку. Він зупинився на сходовому майданчику. Праворуч та ліворуч розходився короткий коридор. Вирішив перейти до огляду кімнат.

Заіржавілі двоповерхові ліжка, кілька зламаних стільців. Була там і велика ванна кімната з кількома душовими лійками та роздягальнею. Однак увагу пенітенціарія привернула остання кімната в кінці коридору. Він переступив поріг і опинився у приміщенні, що відрізнялося від решти. Стіни покривало щось на кшталт шпалер.

На них були зображені сцени з найвідоміших казок.

Він упізнав Гензель та Ґретель перед їхнім марципановим будиночком. Білосніжку. Попелюшку на балу. Червоний Капелюшок з пиріжками в кошику. Дівчинку із сірниками. Усі ті герої, здавалося, зійшли зі сторінок старої, вицвілої збірки казок. Однак було в них щось бентежне. Провівши по розмальованих стінах світлом ліхтарика, Маркус збагнув, про що йшлося.

На їхніх обличчях не було радості.

Ніхто не усміхався, як годиться в казках. Від погляду на них Маркус не відчував нічого, окрім тривоги та збентеження.

Почувся гуркіт грому, значно сильніший за попередні. Пенітенціарій відчув нагальну потребу вибратися із цієї кімнати. Та вже виходячи, він наступив на щось на підлозі. Навів собі на ноги світло й побачив на підлозі краплі воску. Ті краплі стрічкою тягнулися за поріг кімнати. Маркус побачив їх і в коридорі, вони вели донизу. Він вирішив піти по сліду.

Доріжка з воскових крапель привела його до брудного підвалу, де вона перервалася якраз перед дерев’яними дверима. Той, хто дійшов сюди зі свічкою в руці, поза сумнівом, зайшов усередину. Пенітенціарій смикнув за ручку. Двері були незамкнені.

Він посвітив ліхтариком. Перед ним відкрився лабіринт з кімнат і коридорів. Подумав, що вони простерлися на значно більшій площі, аніж ті, що нагорі приміщення, ніби основна частина будівлі ховалася під землею, а на поверхню випиналася лише його скромна частина.

Маркус рушив далі. За орієнтир йому правила доріжка з воскових крапель, інакше вже давно загубився б. Під землею стіни були виготовлені не з цеглин, а з вапняку. Відчувався різкий сморід гасу, що виділяли його, напевно, старі обігрівачі.

Там, під землею, були складені всі речі, які колись використовували для облаштування закладу. Порослі мохом та пліснявою матраци, потемнілі від вологи старі меблі. Підвал скидався на здоровенний шлунок, що поволі перетравлював увесь уміст, щоб від нього, зрештою, не залишилося ані сліду.

Ще там було багато іграшок. Ляльки з поржавілими пружинами, коник-гойдалка, дерев’яні конструктори, ведмедик з потертого плюшу з двома хитрими оченятами. «Гамельн» був чимось середнім між в’язницею і психіатричною клінікою, однак усі ті речі нагадали пенітенціарію, що він таки перебуває в закладі, призначеному для дітей.

Далі воскова доріжка губилася в одній з кімнат. Маркус посвітив усередину. Він не міг повірити своїм очам.

Там зберігався архів.

Кімната була заставлена ящиками з картками. Складені вздовж стін, звалені посередині, аж до стелі — цілковитий хаос.

Пенітенціарій наблизив ліхтарика, щоб прочитати написи на ящиках. Якщо вірити їм, заклад «Гамельн» пропрацював п’ятнадцять років. По тому з якихось загадкових причин припинив своє існування.

Маркус узявся проглядати документи, витягуючи їх навмання, переконаний, що короткого ознайомлення з ними вистачило б, аби зрозуміти, чи можуть вони його зацікавити. Та вже після перших рядків на витягнутих наосліп аркушах йому стало зрозуміло: те, що він бачив перед собою, було не звичайним архівом медичних карток чи бюрократичними шаблонами.

Маркус натрапив на особистий щоденник Джозефа Кроппа.

У ньому можна було відшукати відповіді на всі запитання. Утім найбільшою перешкодою на шляху до пошуків правди якраз і були масштаби отого кладовища інформації. Не маючи якогось логічного підходу, Маркус мусив довіритися випадку. Він узявся гортати записи Кроппа.

«Так само, як і дорослим, неповнолітнім притаманна природна схильність до вбивства, — писав психіатр, — що проявляється лише в підлітковому віці. Як показує практика, саме підлітки відповідальні за масові вбивства в школах із застосуванням вогнепальної зброї, для яких характерна особлива холоднокровність. Поряд зі шкільними кілерами слід поставити бандитських кілерів, тобто тих підлітків, що належать до банди та скоюють убивства, щоб не втратити авторитету в очах інших членів зграї.

Однак Кропп ішов у своїх думках далі, аналізуючи феномен убивства в тому віці, коли дітям притаманні невинність і чистота душі.

Дитинство.

12

За його п’ятнадцять років існування через інститут «Гамельн» пройшло тридцятеро дітей.

Злочин, який вони вчинили, завжди був однаковим. Убивство. Хоча не всі з них убивали. Насправді деякі лише «виявили неприховані вбивчі тенденції», або їх зупинили ще до того, як вони досягли мети, або з якихось причин вони не встигли цього скоїти.

Зважаючи на вік винуватців, тридцятеро злочинців — це значна кількість. Опис здійсненого ними не супроводжувався фотографіями, справжнього імені теж не було зазначено.

Особистість кожного пацієнта була прихована за казкою.

«Діти поводяться набагато жорстокіше, аніж дорослі, коли вбивають. Невинність — це лише їхня маска, — писав Джозеф Кропп. — Коли вони потрапляють до нас, на перший погляд здається, ніби вони аніскільки не усвідомлюють серйозності того, що вчинили чи збиралися вчинити. Однак їхня невинна поведінка оманлива. Уявіть, приміром, хлопчика, який знущається над маленькою комахою. Дорослий здригнеться подумки, але сприйматиме це як гру, бо вважатиме, що неповнолітня дитина не в змозі до кінця зрозуміти різницю між добром і злом. Але частина єства хлопчини добре усвідомлює: те, що він робить, погано — і в душі переживає садистичне задоволення».

Маркус почав читати перше, що трапилося під руку.

Солом’яному хлопчикові було дванадцять років, і він не вмів переживати емоції. У минулому мати-одиначка передала його на виховання своїй одруженій тітці, тому що не могла про нього піклуватися. Одного дня в парку атракціонів він познайомився з п’ятирічним малюком і, скориставшись неувагою няньки, що за ним приглядала, умовив його піти разом до занедбаного будівельного майданчика. Там підвів малого до отвору закопаної на кілька метрів у землю цистерни та штовхнув усередину. Малюк під час падіння зламав обидві ноги, але помер не відразу. Протягом наступних днів, поки всі навколо шукали зниклого, вважаючи, що його викрав якийсь дорослий, справжній винуватець кілька разів повертався на будівельний майданчик, сідав біля краю цистерни та слухав плач і крики про допомогу, що лунали знизу, як з банки, у якій полонили муху. Аж поки на третій день плач і крики нарешті не стихли.

Пиловому хлопчику було сім рочків. Протягом тривалого часу він був єдиною дитиною в родині, а тому поява братика його не потішила. Для нього це був чужий незнайомець, який претендував на велику частку батьківської уваги та любові. Одного дня, скориставшись хвилинною заклопотаністю матері, він узяв новонародженого малюка з люльки, відніс його до ванної і занурив у наповнену до країв водою ванну. Мати його застала за тим, як він байдуже спостерігав за своїм братиком, який захлинався. Їй дивом вдалося врятувати малюка. Попри всю очевидність своєї причетності, пиловий хлопчик завжди стверджував, що то зробив не він.

На думку Кроппа, убивство інколи було здійснено в стані ментальної відстороненості. «Під час акту вбивства проявляється справжня й безсумнівна втеча від реальності — жертву сприймають як річ, а не як людську істоту. Цим можна пояснити амнезію, що настає після скоєного злочину, коли неповнолітній винуватець не здатен пригадати, що він вчинив, або ж відчувати жалість чи каятися».

Маркус розумів, чому органи влади приховували ці злочини. Ішлося про суспільне табу. Повідомити про ці випадки означало викликати скандал у суспільстві. Саме через це створили особливі закриті суди, існувала конфіденційна документація, і на всьому лежала печатка секретності.

Дітей вітру було троє, усім по десять років. Їхньою жертвою став чоловік за п’ятдесят, комівояжер, що мав дружину та двох дітей, він їхав швидкісною трасою додому пересічного зимового вечора. На вітрове скло його автівки впала каменюка, скинута з підвісного переходу, вона пробила йому череп, залишивши після себе глибокий отвір замість обличчя. Трьох юних зловмисників знайшли, переглянувши записи камери відеоспостереження, встановленої на переході. Як потім з’ясували, та смертельна гра тривала вже кілька тижнів. Діти пошкодили багато транспортних засобів, і жодного разу ніхто не спіймав їх на гарячому.

Вогняному хлопчикові виповнилося вісім. Коли він обпік собі руку петардою, батьки вирішили, що стався нещасний випадок. Насправді він захотів відчути на собі загадкову могутність полум’я. Зрештою, було щось солодке в тому болю. Він уже давно приглядався до безхатченка, який ночував у старій машині, покинутій на паркувальному майданчику. Він підпалив його, попередньо обливши автівку каністрою бензину, поцупленою в батьковому гаражі. Безхатченко ледве вижив, отримавши страшні опіки на сімдесяти відсотках поверхні тіла.

У своїх коментарях до цих злочинів Джозеф Кропп не опускався до пошуків виправдання, однак намагався висвітлити приховані причини такої поведінки. «Багато хто запитує, як може дитина — істота, яку вважають чистою і невинною, — здійснити такий негуманний вчинок, як убивство. Однак, на відміну від убивств, вчинених дорослими, де можна визначити двох суб’єктів, убивцю і жертву, у випадку з тими, де залучені діти, сам убивця водночас є і жертвою. Як правило, жертвою батька, якого ніколи немає поряд, або здатного лише на те, щоб карати, а не любити чи хвалити. Або владної матері, не спроможної проявляти свою турботу та любов або з тенденцією спокусливого поводження у ставленні до власного сина. Дитина, яка страждає від знущань та насильства в родині, з якою батьки поводяться зневажливо, тенденційно відчуває провину через це, гадає, що вона заслуговує на погане ставлення. А тому вибирає схожого на себе однолітка, вразливого й беззахисного, і вбиває його, бо навчилася того, що слабший завжди мусить терпіти знущання. Насправді маленький убивця таким чином карає себе самого та власну нездатність давати опір приниженням».

Так сталося зі свинцевим хлопчиком, над яким від самого народження знущалися батьки, які виливали на нього власні страхи й тривоги. І батько, і мати обіймали доволі високі посади, щоб викликати підозру. На думку інших людей, їхній син був незграбний або просто невдаха, з яким завжди траплялися різні пригоди, що призводили до синців та переломів. І ось той самотній хлопчина знайшов собі найкращого друга. Ота дружба стала єдиною іскринкою щастя в його житті, і він навіть почувався щасливим, як інші діти. Проте одного дня він заманив свого дружка до бабиного льоху, там його зв’язав і важким молотком попереламував йому ноги й руки. Затим узяв лезо й порізав йому тіло. І нарешті проштрикнув гострим залізним кілком живіт. «Мені довелося так учинити, тому що він ніяк не хотів помирати».

Маркус, у якого через амнезію з пам’яті стерлися всі згадки про минуле, разом з дитинством, замислився: коли саме діти починають розуміти різницю між добром і злом та чи він змалку був здатний на таку відчайдушну відстороненість? Але відповіді на ці запитання так і не знайшов. А тому знову взявся за пошуки тієї справи, що його цікавила.

Утім наразі він не наткнувся навіть на згадку про соляного хлопчика або про скоєний ним злочин. Пенітенціарій знову оглянув теки в ящиках і скидані на купу документи навколо. Було очевидно, що пошук потребував багато часу. Він вирішив оглянути приміщення за допомогою ліхтарика, сподіваючись таким чином наткнутися на якусь підказку. Зупинився перед прочиненою шухлядою дерев’яної тумби. Підійшов ближче й побачив, що та заповнена старими відеокасетами. Витягнув її цілком, хоча щось усередині йому заважало це робити. Поклав на підлогу й нагнувся, щоб перевірити вміст. На кожній відеокасеті був підпис: «Агресивний психоз», «Антисоціальне порушення особистості», «Затримка розумового розвитку, ускладнена нападами жорстокості». Їх там було щонайменше тридцять.

Маркус заходився перечитувати написи, сподіваючись серед зазначених патологій відшукати таку, що відповідала б описанню соляного хлопчика, яке надав Нікола Ґаві: порушення на сексуальному ґрунті, періодичні напади агресії, помітна здатність до обману, високий коефіцієнт особистого інтелекту. Він настільки зосередився на роботі, що ліхтарик випав у нього з руки й покотився підлогою. Коли він потягнувся за ним, то помітив, що промінь ліхтаря освітив щось у кутку.

Там на підлозі лежав матрац, купа якогось ганчір’я, приставлений до стіни стілець, на якому лежали свічки і стояв туристична портативна плитка. Він спершу подумав про схованку якогось волоцюги, однак потім зауважив під стільцем ще одне.

Пару черевиків. Синіх.

У нього забракло часу на те, щоб якось відреагувати, коли він почув за спиною якийсь шерхіт. Він розвернувся та спрямував туди промінь ліхтарика. Побачив старого.

Біле, як місячне сяйво, волосся, виразні блакитні очі. Порізане глибокими зморшками обличчя було подібне до воскової маски. Він дивився на нього з якоюсь химерною посмішкою на вустах.

Маркус поволі підвівся. Однак старий не рухався. Одну руку ховав за спину.

То був той самий чоловік, який убив Космо Бардіті, порізав Ніколу Ґаві та вдарив його по потилиці на віллі біля Аппієвого шляху. А Маркус не мав із собою зброї.

Нарешті старий показав те, що ховав за спиною.

Маленьку блакитну запальничку з пластмаси.

Нею він намалював у повітрі хрест у зворотному напрямі та втік у темряву.

Маркус спробував пошукати його ліхтариком, однак побачив лише швидкий силует, що вискочив з кімнати. Після хвилинного вагання він рушив слідом, однак, щойно вискочивши в коридор, відразу відчув, що їдкий сморід гасу зі старих обігрівачів несподівано став значно відчутнішим. Десь у дальньому кінці того своєрідного лабіринту блиснула іскра. Тепер вдалині було помітно полум’я.

Маркус не наважувався. Йому слід було якомога швидше забиратися звідси, інакше він згорить тут живцем. Утім якась частина свідомості підказувала: якщо він зараз вийде, не отримавши відповіді, то вже ніколи не зможе зупинити те зло, що захоплювало Рим. А тому він, усвідомлюючи ризик, повернувся назад, до архіву.

Він знову опустився на коліна перед шухлядою, яку оглядав раніше, заходився витягувати касету за касетою, відкидаючи вбік ті, що його не цікавили. Нарешті знайшов те, що шукав.

На етикетці було зазначено: «Вчений психопат».

Маркус запхав відеокасету собі за пазуху й кинувся до виходу.

Коридори підвального приміщення всі здавалися однаковими, вони швидко заповнювалися їдким, задушливим димом. Пенітенціарій затулив рота й носа коміром і намагався пригадати зворотний шлях, але це було неймовірно складно. Світло ліхтаря вже давно не допомагало, щоразу наштовхувалось на чорну стіну кіптяви.

Він став рачки, щоб краще дихалося. Відчував, як навколо теплішає, як полум’я його вже наздоганяє, от-от наздожене. Він підвів голову й зауважив, що дим поширюється в одному напрямку, ніби відшукав для себе вихід. Тоді він підвівся й рушив туди.

Дихав важко і час від часу мусив зупинятися й опиратися об стіну, щоб прокашлятися. Коли минув якийсь час, що здався йому вічністю, він нарешті знайшов сходи, які вели догори. Кинувся до них, коли вогонь уже охоплював усе навколо.

Піднявшись нагору, він збагнув: ще кілька хвилин, і тут теж усе буде огорнуте димом. Отже, вийти через ті двері, через які зайшов, було неможливо, він ризикував задихнутися за кілька кроків від порятунку. Тоді це видалося йому нестерпно безглуздим. Він зрозумів: якщо хоче врятуватися, треба підніматися нагору, намагаючись випередити дим.

Таким чином Маркус знову опинився на другому поверсі та вже в напівпритомному стані доплівся до кімнати зі стінами, що розписані казковими сюжетами. Однак тепло від полум’я дісталося туди раніше за нього: температура підвищилася так, що шпалери почали відступати від стін.

Маркус відчував, що часу в нього залишилося зовсім мало, а тому почав бити ногою по дошці, що перегороджувала вікно. Один удар ногою, другий, третій, а тим часом у коридорі вже посвітліло від пожежі. Нарешті дошка піддалася й полетіла надвір, у порожнечу. Маркус став на підвіконня та вже зібрався стрибнути за дошкою в темряву грози, коли з-під шпалер з казковими сюжетами вигулькнув малюнок на стіні. Він був великий, зображував чийсь силует, що скидався на загрозливу тінь.

Був подібний до силуету людини, але не зовсім людини. Очні ямки порожні. З вовчою головою.

13

Злива, що лютувала над Римом цілу ніч і наступного ранку, вже давно вщухла.

Вицвіле сонце освітлювало базиліку Святого Павла за мурами[14], велику і неймовірно красиву церкву, що поступалася розмірами лише базиліці Святого Петра.

У ній була могила апостола Павла, якого, згідно з віруванням, замучили та стратили за кілька кілометрів від храму. Базиліка стояла на лівому березі Тибру поза Авреліановим муром, на що і вказує назва. Її часто використовували для особливих урочистих церемоній, як-от похорони державного значення. У той день там відспівували Пію Рімонті та Стефано Карбоні — поліціянтів, яких римський монстр жорстоко вбив дві ночі тому.

У храмі набилося народу, навіть не всі змогли зайти. Були присутні очільники поліції та представники влади. Але й багато простих містян прийшли віддати останню шану жертвам страшного злочину.

Під зовнішнім портиком фасаду, прикрашеного колонами, розташувалися телевізійники, що робили відеорепортаж про подію для національних телеканалів. Перед входом уже стояла в цілковитій готовності почесна варта з поліціянтів у парадній формі, готова віддати останній салют загиблим.

Сандра залишилася надворі разом з багатьма колегами та спостерігала за всім з відчуттям покори і впевненості, що вбивця зараз дуже тішиться, спостерігаючи за спричиненою ним виставою.

Вона була в цивільному, мала при собі невеликий цифровий фотоапарат, яким знімала присутніх. Так само робили інші фотоексперти, що змішалися з натовпом у самій базиліці й надворі. Усі таким чином шукали підозрілих осіб з підозрілою поведінкою. Сподівалися, що монстр прийде сюди, щоб пережити солодке вдоволення, що він досі вільний і не зазнав покарання.

«Не такий він дурний, — подумала Сандра. — Немає його тут».

Востаннє вона брала участь у похоронах, коли загинув її чоловік. Однак відчуття, яке вона пережила, згадуючи про той далекий день, не мало нічого спільного з болем втрати. Поки вона стежила за похороном Давіда, її не покидала думка, що тепер вона — офіційно «вдова». Оте слово аж ніяк не відповідало ні їй, ані її молодому вікові. Воно її дратувало. Відтоді ще ніхто не промовляв цього слова в її присутності, попри те що самій доводилося привчати себе до нового статусу.

Вона довго не могла призвичаїтися до нього, аж поки не розгадала таємниці смерті свого коханого чоловіка. До думки не про статус, а про незручну присутність покійного в її житті. Ніхто й нізащо цього не визнає вголос, а втім смерть близьких нам людей часто не дає нам спокою, як той борг, що його вже неможливо повернути. Отож вона ще досі пам’ятала відчуття полегшення, пережите тієї миті, коли Давід нарешті відпустив її від себе.

Однак їй знадобилося ще багато часу, щоб впустити у своє життя іншого чоловіка. Зовсім інше кохання й зовсім інший спосіб його прояву. Іншу зубну щітку у ванній, новий запах на подушці поруч із собою.

І ось тепер вона вже не була впевнена в Максові й не знала, як йому про це сказати. І що більше переконувала себе, що він саме той чоловік, який їй потрібен, то більше наростала в ній потреба припинити з ним стосунки.

Оті думки посилилися саме тепер, у день похорону її колежанки Пії Рімонті. Що було б, якби вона опинилася тоді на її місці, у тій машині, як наживка для полювання на монстра? Про що вона думала б і за чим шкодувала б останньої миті свого життя?

Сандра боялася відповісти собі на це запитання. Та, можливо, саме завдяки отим тривожним думкам вона, готуючись сфотографувати групу людей, помітила, що разом з ними в об’єктив потрапив Іван, наречений Пії, який невідомо чому квапливо віддалявся від базиліки ще до завершення поховальної служби.

Агентка простежила за ним очима й побачила, як він пройшов вздовж портиків, звернув на бокову вуличку й підійшов до припаркованої там автівки.

Навіть з такої відстані було помітно, який він пригнічений. Хтозна, можливо, не витримав болю і втік. Проте, ще не дійшовши до автівки, він зробив дещо таке, що Сандру приголомшило.

Він сердито вихопив мобільний телефон з кишені й швигорнув до урни для сміття.

Сандра згадала слова пенітенціарія про аномалії. Отой вчинок якраз і вказував на аномальну поведінку. Вона ще хвилину сумнівалася, однак, зрештою, вирішила піти й поговорити з тим чоловіком.

Вона бачила Івана лише раз, коли він чекав на Пію після зміни. Та протягом останніх двох днів він часто навідувався до квестури. Здавалося, ніяк не міг заспокоїтися, вважав себе винним у тому, що не зміг захистити свою дівчину.

— Привіт. Ти Іван, еге ж? — звернулася до нього Сандра.

Чоловік розвернувся й поглянув на неї.

— Так, це я.

— Мене звати Сандра Веґа, я колежанка Пії. — Вона вирішила, що слід пояснити, чому вона до нього підійшла. — Знаю, тобі зараз нелегко. Сама через це пройшла, коли кілька років тому загинув мій чоловік.

— Мені дуже шкода, — тільки й промовив він, тому що, можливо, гадки не мав, що тут ще сказати.

— Я бачила, як ти поспіхом вийшов із церкви.

Сандра помітила, як Іван, почувши її слова, мимоволі зиркнув у бік урни для сміття, куди перед цим викинув мобільний.

— Так… Просто не витримав.

Сандра помилилася: у його голосі не було ні болю, ні люті. Він просто поспішав.

— Ми його піймаємо, — пообіцяла вона. — Його вчинок не залишиться безкарним. Адже ми завжди їх ловимо, рано чи пізно.

— Знаю, не сумніваюся, — відповів Іван, але якось непереконливо, ніби в душі йому було байдуже.

Отой тон і його поведінка якось не збігалися з образом, що його він створював про себе до тієї миті: образом нареченого, який будь-що прагне досягти справедливості за всякий кошт. Тепер Сандрі здавалося, що він хоче щось приховати. Ще й тому, що чоловік надалі раз-по-раз нишком поглядав на урну для сміття.

— Можна тебе запитати? Чому ти пішов з похорону?

— Я тобі вже відповів.

— Я питаю про справжню причину, — наполягла вона.

— Це тебе не стосується, — відказав він сердито.

Сандра кілька секунд мовчки дивилася на нього; вона була переконана, що йому вони здалися нескінченними.

— Ну, добре, вибач, — сказала на прощання, — співчуваю твоєму горю.

— Стривай…

Сандра зупинилася й знову повернулася до нього.

— Ти добре знала Пію? — запитав він уже зовсім іншим тоном, сумним.

— Не настільки, як мені того хотілося б.

— Тут неподалік є бар. — Чоловік похнюпився, потім додав: — Ти не погодишся зі мною поговорити?

Першої миті Сандра навіть не знала, що відповісти.

— Я до тебе не чіпляюся, — сказав він, підійнявши догори обидві руки, ніби вибачаючись. — Але мені справді треба комусь про це розповісти…

Сандра уважно поглянула на нього: хай би який тягар був у нього на серці, він заслуговував на те, щоб його вислухали й допомогли від нього звільнитися. Можливо, з незнайомою людиною йому було б легше про це говорити.

— Я на роботі, повинна закінчити зміну. Але ти йди, я потім до тебе приєднаюся.

Минула ще година, перш ніж Сандра змогла звільнитися. Весь цей час вона намагалася зрозуміти, що так мучило того чоловіка. А ще до цих думок доєднувалися її власні: коли ж вона нарешті насмілиться поговорити з Максом.

Зрештою, як і обіцяла, вирушила до бару.

Іван сидів за одним зі столиків із чаркою міцного алкогольного напою. Її поява, здавалося, підбадьорила чоловіка, у його погляді було невиразне очікування.

Сандра сіла навпроти.

— Ну, то що там у тебе?

Іван пустив очі під лоба, ніби так йому було легше дібрати слова:

— Я сучий син. Справжній покидьок. Але я справді дуже її кохав.

Сандрі було невтямки, що сподвигло його до такого самозвинувачення, але вона промовчала.

— Пія була чудовою дівчиною, вона нізащо б не завдала мені шкоди. Казала, що наші стосунки для неї — найважливіше в житті. Вона тільки й чекала, щоб я запропонував їй одружитися. А я все зіпсував…

Сандра помітила, що Іван соромився поглянути їй в очі. Вона простягла руку й легко доторкнулася до його руки:

— Якщо ти її більше не кохав, твоєї провини в цьому немає.

— Насправді я дуже її кохав! — палко заперечив він. — Але тієї ночі, коли вона померла, я її зрадив.

Сандру приголомшило його зізнання. Вона повільно прибрала руку.

— У мене була ще одна дівчина, уже давно. І не перша.

— Не знаю, чи мені слід це слухати.

— А ти послухай!

Здавалося, він її умовляв.

— Тієї ночі я знав, що Пія на роботі й не зможе мені зателефонувати, а тому скористався цим, щоб зустрітися з іншою дівчиною.

— Ну, годі з мене! — Сандрі аж ніяк не хотілося слухати решту.

— Ти ж поліціянтка? То слухай!

Сандру збентежила його поведінка, але вона вирішила не сперечатися й вислухати.

— Я нікому не розповідав цього раніше, аби мене не вважали покидьком. Що сказали б про мене наші друзі, її батьки? А всі інші? Про її смерть говорять на всіх телеканалах, усі мої знайомі стали б мене засуджувати. Я повівся як нікчемний боягуз.

— І чого саме ти не розповів?

Іван вирячився на неї, у його очах бовтався страх. Сандрі здалося, він от-от заплаче.

— А того, що мені дзвонили з номера Пії тієї ночі, коли вона загинула.

Сандра відчула, як похололо в ногах, як покривається дрижаками спина. Отже, неправда, що монстр не залишив для них нічого на місці злочину. Щось таки та було.

— Що ти верзеш?

Чоловік понишпорив у кишені й за мить поклав на стіл мобільний. Напевно, той самий, який викинув до урни раніше. Повільно підштовхнув його до Сандри.

— Я тоді його вимикав, — пояснив він, — але згодом знайшов повідомлення в голосовій пошті.

14

Він вирішив знайти прихисток в одній з конспіративних квартир.

У власності Ватикану їх було кілька, розкиданих по різних кварталах Рима. Ішлося про надійні помешкання, зазвичай порожні оселі в багатоквартирних будинках. Про всяк випадок там завжди зберігали запас харчів, ліків, стояло ліжко для відпочинку, був комп’ютер з виходом в інтернет і насамперед — телефон із захищеним зв’язком.

Тієї ночі Маркус скористався ним, щоб зателефонувати Клементе й сказати, що йому треба з ним поговорити.

Той прийшов десь об одинадцятій ранку. Коли пенітенціарій відчинив йому двері, то ніби побачив себе в дзеркалі, бо за виразом його обличчя відразу зрозумів, який жалюгідний вигляд він має.

— Хто це тебе так?

Маркус отримав черепну травму під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху, на нього напав Нікола Ґаві, а потім він ще й ледве врятувався від пожежі, вистрибнувши з вікна. Під час падіння він подряпав собі обличчя, а через те, що набрався диму, йому ще досі було важко дихати.

— Нічого серйозного, — заспокоїв його пенітенціарій, запрошуючи гостя пройти у квартиру.

Той переступив поріг, тягнучи за собою чорну валізу. Вони зайшли до кімнати, єдиної у квартирі. Сіли на край незаправленого ліжка, на якому Маркус марно намагався заснути протягом попередніх годин.

— Тобі слід відвідати лікаря, — сказав Клементе, прилаштовуючи валізу поряд із собою.

— Я випив кілька пігулок аспірину, цього досить.

— Ти принаймні їв що-небудь?

Маркус не відповів, бо тієї миті турбота приятеля його дратувала.

— Ти досі на мене ображаєшся?

Клементе мав на увазі закриту справу вбитої у ватиканських садах черниці.

— У мене немає бажання про це говорити, — урвав його Маркус. Однак щоразу, коли вони зустрічалися, у нього перед очима мимохіть виникав образ розчленованого тіла.

— Так, безумовно, — промовив Клементе. — Нам слід зосередитися на пошуках римського монстра, це зараз найнагальніше питання.

Він намагався говорити рішуче, і Маркус не хотів сперечатися.

— Убивство двох поліціянтів сталося через два дні після нападу на закоханих у сосновому лісі біля Остії, — вів далі Клементе. — Минуло ще два, і якщо убивця діє за якимось своїм планом, то цієї ночі він знову нападе.

— Але минулої ночі падав дощ, — нагадав пенітенціарій.

— І що?

— Соляний хлопчик, пам’ятаєш? Він боїться води.

Та гіпотеза з’явилася в нього вночі, коли він під дощем покинув інститут «Гамельн». Схильність до повторюваних убивств, що характеризує серійних кілерів, передбачає певні стадії: фантазія, планування, здійснення. Разом з тим, після нападу вбивця зазвичай втамовує свій інстинкт хижака спогадом про скоєне та відчуває втіху на більш-менш тривалий час. Але ж у цьому випадку занадто короткий інтервал між двома нападами вказував на те, що вбивця мав на умі якийсь власний, добре продуманий план. І що скоєні вбивства були лише віхами на певному шляху до великої мети, що наразі залишалася невідомою.

Поклик до вбивства, однак, був не потребою, а метою.

І хай би яка вона була, римський монстр не виходив з ролі, що її сам для себе вигадав. Усією своєю поведінкою він ніби давав зрозуміти: соляний хлопчик з інституту «Гамельн» анітрохи не вилікувався від своєї патології. Ба більше, вона в нього посилилася.

— Він діє за сценарієм, — заявив Маркус. — А дощ — одна з його складових. Я перевіряв: цієї ночі буде дощ. І якщо я маю рацію, то він нападе завтра або післязавтра.

— Отже, скільки в нас часу в запасі? Тридцять шість годин? — запитав Клементе. — Менше ніж тридцять шість годин, щоб зрозуміти, що в нього на думці. Наразі можемо лише стверджувати, що він дуже хитрий. Йому подобається убивати, йому подобається викликати подив, він хоче посіяти паніку, але ми досі не зрозуміли, чим він керується у своїх вчинках. Чому саме закохані парочки?

— Казка про соляного хлопчика, — відповів Маркус і потім розповів приятелеві про збірки казок, що їх використовували в інституті «Гамельн» як терапію, розроблену особисто професором Джозефом Кроппом. — Гадаю, монстр намагається розповісти нам свою власну казку. Убивства — це не що інше, як розділи цієї казки. Він творить її наживу, однак у його розповіді криється історія з минулого — історія, сповнена болю та насилля.

— Убивця-оповідач.

Зазвичай серійних кілерів поділяли на категорії, залежно від їхнього modus operandi і причин, що підштовхували до вбивства. «Убивць-оповідачів» вважали підкатегорією, яка належала до ширшої категорії «провидців», що здійснювали убивства під впливом свого «другого я», з яким спілкувалися й від якого отримували накази, часом у формі видінь або «голосів».

Але оповідачі потребували публіки для своїх творінь. Ніби постійно шукали похвали за те, що роблять, навіть у формі страху.

У цьому й полягала причина, що підштовхнула його залишити повідомлення у сповідальні за п’ять днів до вбивства.

«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

— На запису в Сант-Аполлінаре він говорив про минуле, ніби казку розповідав, — сказав Маркус. — А перша фраза, від якої ми чуємо лише уривок, розпочиналася словами «Жив собі колись давно…»

Клементе почав розуміти.

— Він не зупиниться, поки ми не зрозуміємо змісту цієї історії, — додав Маркус. — Однак наразі монстр — це не єдина наша проблема.

Їм доводилося воювати на два фронти.

З одного боку їм протистояв безжальний убивця. А з другого — ціла команда його спільників, що намагалися приховати цю справу, убиваючи та збиваючи зі сліду. І все це — ціною власного життя. Отже, доведеться їм на певний час відкласти вбік думки про убивцю-оповідача й зосередитися на другому аспекті справи. Маркус скористався цим, щоб розповісти Клементе про свої останні відкриття.

Розпочав з оповіді про патологоанатома Астольфі, який приховав доказ із місця злочину. Можливо, статуетку із солі. Потім розказав про Космо Бардіті й про те, як той натрапив на правильний слід через збірку казок про «скляного хлопчика», яку йому продав Нікола Ґаві.

Саме розпитування Бардіті в різних розважальних закладах привернуло увагу того, хто його вбив і видав смерть за самогубство. Той самий зловмисник, що намагався ліквідувати Ніколу Ґаві за допомогою ножа і що напав на Маркуса під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху: невідомий у синіх черевиках, старий з блакитними очима, який мешкав у підвалі інституту «Гамельн».

— Астольфі та отой старий є доказом того, що хтось намагається приховати правду і, можливо, захистити, — дійшов висновку Маркус.

— Захистити? Звідки тобі знати?

— Насамперед це тільки моє відчуття. Монстрові потрібна допомога, пам’ятаєш? Йому подобається привертати до себе увагу. А тому я впевнений, що саме його бачив тієї ночі на віллі біля Аппієвого шляху. Він прийшов туди з фотоапаратом, щоб нишком насолодитися своєрідним вихвалянням скоєного ним злочину. А коли побачив, що я його помітив, він утік. Коли я кинувся за ним, мені спало на думку перехреститися навпаки — так само, як це зробив Астольфі в лісі під Остією, коли викопував приховану раніше статуетку.

— І що?

— Я сподівався на його особливу реакцію, однак незнайомець із фотоапаратом поглянув на мене байдуже, ніби отой знак ні про що не свідчив.

— Тоді як чоловік у синіх черевиках — отой старий! — упізнав осяяння себе хрестом у зворотному напрямі й через це напав на тебе, покинувши непритомним у саду вілли. Правильно я тебе зрозумів?

— Здається, так.

Клементе замислився.

— Монстра хтось захищає, але йому про це невідомо… Чому?

— Розберемося, — пообіцяв Маркус. — Гадаю, мій візит до інституту «Гамельн» навів нас на потрібний слід.

Він став походжати сюди-туди кімнатою, намагаючись проаналізувати те, що бачив минулої ночі:

— У підвальних приміщеннях старий перехрестився навпаки, потім утік і влаштував пожежу. На перший погляд — геть безглуздий вчинок, хоча, як на мене, тут не йдеться про божевілля. Гадаю, це свого роду демонстрація. Він хотів показати мені свою рішучість зберегти таємницю. Не думаю, що він вижив: я деякий час іще чекав надворі біля будинку, але звідти більше ніхто не вийшов. Зрештою я і сам ледве встиг вискочити, щоб урятуватися.

— Він так само, як і Астольфі, вирішив краще загинути, аніж заговорити. — Клементе теж був геть збитий з пантелику. — Що ж воно за така таємниця?

— В одній з кімнат інституту «Гамельн», де стіни покриті шпалерами зі сценами з казок, було приховано зображення антропоморфної фігури: чоловіка з вовчою головою, — пригадав пенітенціарій. — Я хотів попросити тебе, щоб ти знайшов мені всю інформацію, пов’язану із цим символом. Що він означає? Я переконаний: він має певний стосунок до всього минулого закладу.

Клементе з ним погодився.

— Це єдиний слід, який тобі пощастило знайти там?

Маркус показав поглядом на чорну валізу, яку його приятель приніс із собою:

— Ти приніс відеоплеєр?

— Як ти й просив.

— Я знайшов там одну відеокасету — єдине, що зміг урятувати від пожежі. Утім сподіваюся, вона того варта.

Маркус узяв її зі стільця й передав Клементе, який відразу прочитав напис на етикетці:

Потім пояснив:

— Маленьких пацієнтів не називали їхніми справжніми іменами, тому вони не знали імен інших. Кропп наділяв їх прізвиськами, пов’язаними з героями казок, що було застосовано як терапію. Професор ставив собі за мету створити наново індивідуум у дитині. Нікола Ґаві, наприклад, був «вразливий і небезпечний», як скло. А от соляний хлопчик з казки був найрозумніший з-поміж усіх дітей, але саме через це інші його уникали: він руйнував усе, до чого торкався. Ґаві навіть сказав, що тому хлопчині був притаманний неймовірно високий коефіцієнт інтелектуального розвитку…

Клементе почав здогадуватися:

— Христос назвав своїх апостолів «сіль землі» саме для того, щоб підкреслити цінність їхніх знань, адже саме їх посвятили в таємницю правди Господа. Відтоді сіль стали вважати символом знань, — підбив підсумок він. — Соляний хлопчик, таким чином, — найрозумніший з-поміж усіх.

— Вчений психопат, — промовив Маркус. — Гадаю, на цій відеокасеті ми побачимо монстра, коли той був ще дитиною.

15

Лабораторія технологічного аналізу — ЛТА — в розпорядженні квестури Рима була однією з найсучасніших у Європі. На неї покладали широкий спектр аналізу даних, від розшифрування ДНК і до електронного розслідування.

Керував нею Леопольдо Стріні, тридцятип’ятирічний експерт з уже помітною лисиною, окулярами з товстими лінзами та блідою шкірою.

— Тут ми розшифровуємо секретні коди й встановлюємо зміст записів стаціонарного та телефонного прослуховування, — пояснював він Сандрі. — Якщо, наприклад, у записі є провали, ЛТА зі своїм обладнанням може заповнити їх відповідними словами. Так само зі зробленої в цілковитій темряві фотографії можемо витягнути зображення, ніби її зробили серед білого дня.

— Як таке можливо? — запитала Сандра.

Стріні підійшов до одного з терміналів, розташованих у залі, і впевнено кілька разів доторкнувся до монітора:

— Завдяки використанню потужних і найсучасніших програм похибка результату наших досліджень становить 0,009.

Секретною зброєю лабораторії були її комп’ютери. ЛТА устаткували найновітнішими технологіями, яких не було в жодному державному органі чи приватній компанії. Великий зал лабораторії був розташований на підземному поверсі квестури. Щоб не пошкодити чутливого обладнання і щоб забезпечити сталу температуру, у приміщенні без вікон працювала система вентиляції. Сервери, які підтримували всю цю технологію, були сховані на глибині сім метрів під фундаментом великої історичної будівлі на Віа-Сан-Вітале.

Сандра зауважила, що оте місце було чимось середнім між біологічною лабораторією (з довгим столом, на якому стояли вишикувані мікроскопи, колби та інше устаткування), інформаційним бюро та відділком електроніки (зважаючи на комп’ютери, монітори та інше електронне обладнання).

У той час персонал ЛТА працював над обробленням ДНК римського монстра, зразки якого знайшли на сорочці, що її вбивця ненавмисне залишив у машині закоханих, убитих біля Остії. А ще вивчав речі, вилучені в помешканні судмедексперта Астольфі. «Згідно з рішенням керівництва квестури, друге завдання тримали в суворій таємниці», — нагадав собі Леопольдо Стріні. А тому вирішив, що Сандра Веґа, звичайний фотослідчий, аж ніяк не могла прийти до нього у зв’язку з другим завданням.

— Аналіз ДНК убивці не показав нічого, — промовив технік, випереджаючи її запитання. — Ніякого збігу з іншими ДНК у базі даних злочинців або підозрюваних, що проходили за схожими видами справ і злочинів.

— Я хотіла попросити про послугу, — здивувала поліціянтка Стріні, урвавши його на пів слові. Вона простягнула йому мобільний, отриманий від Івана, нареченого Пії Рімонті.

— І що мені із цим робити?

— У пам’яті є повідомлення від моєї колеги, яку вбили дві ночі тому. Але спершу я хочу, щоб ви його послухали.

Стріні взяв телефон з рук Сандри дуже обережно, ніби реліквію. По тому, не відводячи від нього погляду, рушив до терміналу. Під’єднав до нього мобільний і задав низку команд на клавіатурі.

— Я завантажую звукове повідомлення, — пояснив він, перш ніж натиснути на кнопку, що надавала прямий доступ до голосової пошти.

Після цього підвищив гучність динаміків на столі.

Залунав дзвінок виклику. Сухий жіночий голос автовідповідача повідомив, що в архіві голосової пошти є нове повідомлення. Після цього назвав день і особливо час, коли воно надійшло: третя година ночі. Нарешті увімкнувся запис.

Стріні сподівався за мить-другу почути голос Пії Рімонті. Замість цього прослухав лише довге мовчання, що тривало секунд тридцять. Потім лінія обірвалася.

— Що це означає? Не розумію, — промовив Стріні, повертаючись до Сандри.

— Ось чому я ще нічого не сказала Моро й навіть Креспі, — пояснила Сандра. Потім вона коротко розповіла йому про свою зустріч із нареченим Пії після похорону й про те, звідки дізналася про голосове повідомлення. — Мені потрібно, щоб ви сказали мені, стався дзвінок від випадкового натискання на кнопку виклику чи то голосова пошта так записала неясно через поганий зв’язок…

Стріні відразу збагнув, куди хилить Веґа отими запитаннями. Вона хотіла дізнатися, чи в тому мовчанні крилося ще щось.

— Гадаю, я зможу сказати це зовсім скоро, — запевнив її фахівець і завзято став до роботи.

Минуло кілька хвилин, протягом яких Сандра спостерігала, як Стріні розбивав повідомлення на цілу низку аудіофрагментів, що на екрані скидалися на діаграму сейсмографа. Посилив найтоншу вібрацію, найслабший шерхіт. Так, що від найменшого звуку лінія графіка на екрані здригалася й підскакувала.

— Я посилив до максимуму звучання на задньому тлі, — повідомив Стріні. — Таким чином можна відкинути гіпотезу, що голосова пошта погано зареєструвала повідомлення.

Він натиснув кнопку, щоб знову прослухати зміст повідомлення.

Цього разу було добре чутно пориви вітру й шелест листя на деревах. «Здається, ніби ми там, на місці», — подумала Сандра. Таємничі звуки нічного лісу, коли в ньому немає нікого, щоб їх слухати. Відчула незбагненний страх. Адже там хтось таки був.

— Хтось навмисне увімкнув виклик, — підтвердив Стріні. Помовчав пів хвилини, а потім вимкнув і додав: — Навіщо комусь було це робити?

— Час, — відповіла Сандра.

Однак Стріні зрозумів не відразу.

— Голосова пошта зареєструвала, що повідомлення надіслали о третій годині ночі.

— І що?

Сандра взяла аркуш паперу, що його принесла із собою:

— Останній зв’язок відділку поліції з агентами по рації відбувся незадовго після першої. Згідно з автопсією, Стефано Карбоні помер кілька хвилин по тому, а от Пію Рімонті, перш ніж убити, піддавали тортурам принаймні з пів години.

— Отже, повідомлення надіслали вже після її смерті, — сказав Стріні, здивований і разом з тим стривожений таким відкриттям.

— Його надіслали приблизно в той час, коли наш патруль прибув на місце і знайшов тіла.

Не було потреби підбивати підсумок сказаного. Убивця відійшов від місця злочину з мобільним Пії Рімонті, а потім зателефонував.

— Серед переліку знайдених на місці злочину предметів мобільний Пії не зазначено.

На доказ своїх слів Сандра показала технікові аркуш із переліком, про який говорила.

Однак Стріні підвівся, відмовляючись його проглянути:

— Чому ви прийшли до мене? Чому не пішли відразу до Моро або Креспі?

— Я вже вам пояснила: мені було потрібне підтвердження.

— Яке підтвердження?

— Я вважаю, що монстр отим мовчазним повідомленням хотів привернути нашу увагу. Ви можете з’ясувати, що то було за місце, звідки надіслали повідомлення?

16

Він вставив відеокасету в плеєр. Натиснув кнопку «пуск».

Екран заповнився якимось сіруватим туманом. Це тривало приблизно хвилину — дуже довгий час, протягом якого Маркус і Клементе не промовили ані слова. Нарешті на екрані з’явилося ще щось. Зображення тремтіло, стрибало вгору-вниз, і здавалося, що стрічка от-от обірветься. Нарешті воно стабілізувалося само, сфокусувавшись на центральній сцені, хоча й із блідими кольорами.

На екрані з’явилася кімната, стіни якої були покриті шпалерами із зображеннями казкових героїв. На підлозі — численні іграшки, а в кутку — коник-гойдалка. У центрі — два стільці.

На тому, що праворуч, сидів, закинувши ногу на ногу, чоловік років сорока. Біляве волосся, бакенбарди й окуляри для зору з темними лінзами. Одягнений у лікарняний халат. Напевно, то і був професор Джозеф Кропп.

На стільці ліворуч влаштувався худорлявий хлопчина: спина зігнута, руки сховані під колінами. На хлопчині були біла сорочка з довгими рукавами, застебнута на всі ґудзики аж до горла, темні штани та шкіряні черевики. Темно-каштанова шевелюра падала на лоба аж до очей. Сидів, похнюпившись.

«Ти знаєш, де ти є?» — запитав його з ледве відчутним німецьким акцентом психіатр.

Хлопчик заперечно похитав головою.

Зображення на мить задрижало — так, ніби хтось іще налаштовував відеокамеру. І справді, майже відразу в об’єктиві з’явився ще один чоловік. На ньому теж був лікарняний халат, а в руці — тека.

«Це лікар Астольфі», — промовив Кропп, відрекомендувавши молодого колегу, який у майбутньому став би судмедекспертом. Той теж узяв собі стілець і сів поряд.

У такий спосіб Маркус отримав підтвердження, що він не помилився: Астольфі був причетний до справи й особисто знав убивцю.

«Нам хочеться, щоб ти почувався в нас вільно. Тут ти серед друзів».

Хлопчик нічого не сказав, а от Кропп кивнув у бік відчинених дверей. Увійшли троє медиків: жінка з рудим волоссям і двоє чоловіків, які рушили до протилежної стіни й там зупинилися, вишикувавшись у ряд.

В одного з чоловіків не було лівої руки, ніякого протеза він не носив.

Маркус упізнав другого:

— Отой другий — той самий старий, що влаштував пожежу в інституті й напав на мене на віллі біля Аппієвого шляху.

Ті самі блакитні очі, значно кремезніший; у той час йому мало бути не більше ніж п’ятдесят років. Отже, ще одне підтвердження: той, хто захищав убивцю, знав його ще з дитинства.

«Це Джованні, — промовив Кропп, представивши його. — А це синьйорина Ольга. А отой худий і носатий — Фернандо», — повідомив психіатр, вказуючи на чоловіка без руки.

Усі всміхнулися дотепу, окрім хлопчини, який так і не підвів голови.

«Ми деякий час побудемо з тобою, але згодом ти зможеш долучитися до інших дітей. Навіть якщо зараз ти почуваєшся незручно, це швидко мине, і тобі в нас сподобається, ось побачиш».

Маркус уже впізнав двох з учасників відео. Тепер намагався запам’ятати імена та фізіономію інших. Кропп — білявий. Фернандо — однорукий. Ольга — з рудим волоссям.

«Я вже приготувала для нього кімнату, — сказала жінка, привітно всміхаючись. Вона зверталася до психіатра, хоча насправді говорила з хлопчиком. — Розклала по шухлядах його речі, а пізніше ми зможемо піти разом до кімнати з іграшками, щоб вибрати щось таке, що йому до вподоби. Що скажете, професоре?»

«Як на мене, чудовий план!»

Хлопчик ніяк не відреагував. По тому Кропп знову кивнув, і троє медиків вийшли з кімнати.

Маркус зауважив, що всі поводилися дуже привітно й запопадливо. Однак їхня поведінка різко контрастувала з неусміхненими, невеселими обличчями героїв казок, зображених на стінах.

«Зараз ми поставимо тобі кілька запитань, добре?» — запитав Кропп.

Хлопчик несподівано повернувся до відеокамери.

Кропп до нього озвався:

«Ти знаєш, чому ти тут, Вікторе?»

— Його звати Віктор, — сказав Клементе, щоб підкреслити той факт, що тепер їм, можливо, відоме ім’я чудовиська. Але Маркуса тієї миті більше цікавило те, що відбувалося на екрані.

Хлопчик знову повернувся до Кроппа, але не відповів і на друге запитання.

Кропп наполягав:

«Гадаю, ти знаєш, просто не хочеш говорити, чи не так?»

Знову ніякої реакції.

«Я знаю, що ти любиш підрахунки, — промовив психіатр, змінюючи тему. — Мені сказали, тобі дуже добре дається математика. Ти міг би розв’язати кілька прикладів для мене?»

Тут Астольфі підвівся зі свого місця й вийшов з об’єктива. За хвилину він повернувся, поставив поряд з Віктором шкільну дошку для письма, на якій був вираз:

Поклав крейду й повернувся на своє місце.

«Не хочеш розв’язати»? — запитав Кропп у хлопчика, який навіть голови не повернув, щоб поглянути, що там робить Астольфі.

Після кількох секунд вагання Віктор підвівся, підійшов до дошки й почав записувати розв’язання:

28061906,132522

Астольфі перевірив за таблицею і показав Кроппу, що результат правильний.

— Це ж бо просто маленький геній! — здивовано вигукнув Клементе.

Психіатра це теж потішило:

«Молодець, Вікторе, дуже добре».

Маркус знав, що існують люди, наділені особливими талантами, схильністю чи то до математики, чи до музики, чи до малювання. Декому дуже легко давалися підрахунки, а дехто всього за один день міг навчитися бездоганно грати на музичному інструменті, ще хтось міг запросто намалювати по пам’яті панорамний краєвид міста в усіх деталях після того, як розглядав його лише протягом кількох секунд. Часто такий особливий дар супроводжено якоюсь вадою, як-от аутизм або синдром Аспергера. У минулому таких осіб називали idiot savant[15] — вчений ідіот. Але в наш час їх наділили відповіднішим терміном: savant, тобто «савант». Попри неймовірні здібності ці люди нездатні спілкуватися з навколишнім світом, вирізняються з-поміж інших дітей запізненням у розвитку мови й відхиленнями низки когнітивних процесів, окрім обсесивно-компульсивних відхилень.

«Віктор, напевно, був одним з них. Ученим психопатом», — вирішив Маркус.

Хлопчик повернувся до свого стільця, прибрав тієї самої пози: похнюпився і сховав долоні під колінами. Однак цього разу втупився в об’єктив відеокамери.

«Будь ласка, Вікторе, поглянь на мене», — дорікнув йому м’яко Кропп.

Від хлопцевого пронизливого погляду Маркусові стало моторошно. Здавалося, малий міг бачити його наскрізь попри всі перешкоди між ними.

За хвилину Віктор таки послухав і знову перевів погляд на психіатра.

«Зараз ми поговоримо про твою історію», — оголосив Кропп.

Ті слова не справили на хлопчину ніякого враження, він так і сидів з байдужим виглядом.

«Що сталося з твоєю сестрою, Вікторе? Ти пам’ятаєш, що з нею трапилося?»

Кропп витримав тривалу паузу — можливо, з метою викликати якусь реакцію.

Минув якийсь час, поки Віктор нарешті щось сказав. Але його голос лунав дуже тихо, важко було розібрати.

«Що він сказав?» — запитав Клементе.

Тут втрутився Кропп:

«Повтори, будь ласка».

Хлопчик підвищив голос, але не набагато, і повторив несміло:

«То не я».

Двоє лікарів у кімнаті мовчали й чекали, чи він не додасть іще щось до сказаного. Однак марно. Віктор обмежився тим, що знову повернувся до відеокамери, уже втретє.

«Чому ти туди дивишся?» — запитав його Кропп.

Хлопчик повільно підійняв руку та вказав на щось:

«Там нічого немає. Я не розумію».

Віктор мовчав, однак погляду не відводив.

«Ти щось бачиш?»

Віктор заперечно похитав головою.

«Може, когось?..»

Віктор не поворухнувся.

«Ти помиляєшся, там нікого немає. Ми тут самі в кімнаті».

Але хлопчик далі дивився в той бік. Маркусові й Клементе здавалося, що малий дивиться просто на них, і від цього їм стало неспокійно.

«Ми ще повернемося до розмови про твою сестру. Це важливо, — сказав Кропп. — Але на сьогодні досить. Можеш тут побути й побавитися, якщо хочеш».

Перезирнувшись, лікарі підвелися й рушили до дверей. Вийшли з кімнати, залишивши малого на самоті, однак відеокамеру не вимкнули. Маркусові це здалося дивним. Віктор тим часом так і сидів, утупившись в об’єктив; навіть жоден м’яз не тріпнувся на його обличчі.

Пенітенціарій намагався прочитати його думки по очах. Яка таємниця була схована в погляді цього хлопчини? Що він заподіяв своїй сестрі?

Минула майже хвилина. Потім плівка закінчилася, запис урвався.

— Тепер нам відоме його ім’я, — задоволено мовив Клементе.

У них були дві конкретні зачіпки: відеокасета й запис голосу чудовиська на реєстраторі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре, з якого розпочалося розслідування.

«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».

Відео та аудіозапис були двома крайніми свідченнями. Показували вбивцю, яким він був у дитинстві й тепер. А що сталося з ним посередині, між цими двома віхами? А ще раніше?

— Сповідальню Сант-Аполлінаре в минулому злочинний світ використовував для передавання інформації поліції, — підбив підсумок Маркус, якому треба було зібратися з думками. — Церква тоді була нейтральною зоною, надійним портом. Монстр знав про це, ось чому ми вирішили, що він обов’язково має бути злочинцем.

— Можливо, він скоїв якісь злочини після інституту «Гамельн», — промовив Клементе, вказуючи на екран. — Зрештою ми ж бо знаємо, як воно буває: більшість дітей та підлітків, що скоїли злочин, робить це й надалі.

— Їхню долю вирішено, — підтвердив Маркус.

Однак то було лише його власне міркування, він відчував, що от-от наблизиться до чогось дуже важливого. У звуковому записі була одна фраза, яка після перегляду відео тепер набула зовсім іншого значення.

Діти померли.

Коли він слухав той запис уперше, то вирішив, що злодій мав на увазі батьків своїх юних жертв. Що оте садистське попередження було призначене їм з огляду на біль, який вони мали пережити.

Він помилявся.

— Я зрозумів, чому він вибирає пари закоханих, — промовив Маркус, усе ще заглиблений у власні думки. — Причина ніяк не пов’язана із сексом або з якимось збоченням. На аудіозаписі він звертається до жертв, називаючи їх «дітьми».

Клементе уважно його слухав.

— Кропп на відео запитує у Віктора, що сталося з його сестрою. Можливо, це через неї він опинився в інституті «Гамельн»: він завдав їй шкоди. І справді, наприкінці він додає: «То не я».

— Продовжуй, я слухаю…

— Убивця є убивцею-оповідачем, а своїми вбивствами він розповідає нам свою історію.

— Так, звісно, діти! — Клементе сам здогадався. — У його фантазіях оті пари є втіленням брата й сестри.

— Щоб здійснити задумане, він повинен застати своїх жертв зненацька, коли вони самі і в якомусь усамітненому місці. Подумай-но: значно легше знайти за таких обставин пару закоханих, аніж брата й сестру.

Окрім того, гіпотеза зв’язку між тим, що сталося в минулі дні, і тим, що трапилося між Віктором та його сестрою, здавалася вірогідною ще й через те, що вбивця особливо жорстким був насамперед із жертвами жіночої статі. «То не я». Він надалі стверджує, що в дитинстві з ним повелися несправедливо. А виною всьому була його сестра.

— І тепер він змушує платити за несправедливість, завдану йому, отих невинних молодих людей.

Та Маркус уже ввійшов у раж. Став схвильовано походжати кімнатою.

— Віктор щось накоїв, завдавши шкоди своїй сестрі, за що його спровадили до інституту «Гамельн». Однак замість того, щоб виправити, там його перетворили на злочинця. А тому він, підростаючи, став скоювати інші злочини.

— Знати б ще, які саме, — прокоментував Клементе. — Тоді ми змогли б визначити його особистість.

А втім, у цьому не було нічого неможливого. Навіть якщо злочин, яким заплямував себе Віктор у дитинстві, назавжди стерли з бази даних поліції. Усе приховали. Суспільство не могло прийняти, що чиста дитяча душа здатна здійснити зло так холоднокровно.

— Є один спосіб, — упевнено сказав Маркус. — Треба зосередитися на його першій жертві.

По тому пояснив докладніше:

— Стерли лише дані винуватця. Та якщо ми дізнаємося, що сталося із сестрою Віктора, то знайдемо і його самого.

17

Німе повідомлення в голосовій пошті було запрошенням.

Так, ніби вбивця казав: «Ну ж бо, прийдіть і подивіться!» На думку техніка з ЛТА, який визначив місцеперебування мобільного під час надсилання повідомлення, тієї ночі телефон Пії Рімонті був у південно-східній частині Рима, поблизу Албанських пагорбів.

Сандра відразу повідомила Моро та Креспі.

Оголосили стан тривоги по всьому відділку. До заходу сонця залишалося менше ніж година, а тому слід було діяти негайно.

Цілий кортеж із десятка машин, що складався з броньованих автомобілів та патрульних машин, залишив двір управління поліції на Віа-Сан-Вітале, а слідом за ним поспішили невгамовні фургони телекомпаній. У супроводі гелікоптерів Agusta з Відділку повітряної підтримки кортеж промчав через центр Рима з увімкненими сиренами, привернувши увагу перехожих.

Через вікно автівки Сандра Веґа помічала їхні стривожені погляди: люди злякано завмирали на місці, паралізовані виттям сирен і власним страхом. Батьки, які штовхали поперед себе візки з дітьми, туристи, що вибрали саме цей не найсприятливіший момент для візиту до Вічного міста й тепер пам’ятатимуть його протягом усього життя, жінки і чоловіки, старі і молоді. Усі охоплені однаковим почуттям: однаковим нестримним острахом.

Сандра сиділа поруч із Моро на задньому сидінні другої з голови процесії автівки. Віцеквестор запропонував їй поїхати з ним, однак ще не проронив ані слова. Сидів, занурений у власні думки, однак по тому, як він раз-по-раз поглядав у дзеркальце заднього виду на фургони телевізійників з параболами на даху, що ніби зголоднілі хижаки рвонули в погоню за гарячими новинами, відчувалося, що він теж напружений.

Сандра намагалася вгадати думки віцеквестора Моро. Напевно, він роздумував, з яким результатом цього разу вийде із сутички поліція. Адже досі вони програвали, попри те що ніхто не висловлював цього вголос. А тому нічого дивного, що зараз суперполіціянт окрім решти нагальних проблем повинен дбати ще й про те, щоб у нього не забрали цю справу просто з-під носа. Адже йшлося про занадто великий куш, щоб на нього хтось іще не зазіхав. Наприклад, ОГОП — Оперативна група особливого призначення карабінерів, що займалася злочинами, скоєними з особливою жорстокістю, і тепер аж не тямилася від нетерпіння, щоб забрати справу собі.

Поки довга колона машин щільною вервечкою рухалася трасою 217 провінційного значення, на місто опускався антициклон. Він ніс із собою крижане повітря й низькі загрозливі хмари, що насувалися, як похмура армада, над їхніми головами, від якої сонце хутенько ховалося на заході, схиляючись до небокраю.

Час, який спливав так хутко, грав їм не на руку.

Насправді Албанські пагорби становили собою кратер давно потухлого вулкана, що обвалився всередину себе тисячі років тому. Численні другорядні картери згладилися або ж перетворилися на маленькі озерця з прісною водою. Навколо них височіли пологі пагорби, вкриті густою рослинністю.

Місцевість давно залюднили, виникло чимало населених пунктів. Леопольдо Стріні, технік з ЛТА, не зміг якось точніше окреслити зону, з якої надіслали повідомлення. Ішлося про коло з діаметром у три кілометри, контролювати який було важко.

Хвилин двадцять по тому вони опинилися поза містом. Машини, що їхали в голові колони, зупинилися на узбіччі лісу, а броньований транспорт, який перевозив людей з груп особливого призначення, розосередився неподалік, щоб утворити лінію фронту.

— Добре, починаймо пошук, — наказав Моро по рації.

Із фургонів висипали поліціянти в повному спорядженні, озброєні автоматами й куленепробивними жилетами. Вишикувалися в єдину шеренгу вздовж узлісся. Потім за сигналом одночасно рушили вперед і зникли поміж деревами.

Моро влаштувався на ближньому пагорбі з рацією в руках і став чекати. Сандра поглядала на нього, намагаючись уявити собі, що має відчувати чоловік, готовий до будь-яких несподіванок. Метрів за сто позаду від них товклися тележурналісти, яких агенти тримали на відстані, однак ті вже почали встановлювати телекамери для прямого включення.

З настанням сутінків заходилися витягувати прожектори на триногах. Прожектори живилися від генераторів і були встановлені на відстані десятка метрів один від одного вздовж довгого периметра. Тільки-но згаснув останній промінь сонця, комісар Креспі наказав їх увімкнути. Гучно заклацали десятки вмикачів, і луна від них прокотилися всією долиною, біло-сліпуче світло зіткнулося з темним бар’єром лісової рослинності.

Тим часом гелікоптери прочісували ліс метр за метром згори своїми потужними прожекторами, щоб забезпечити озброєному персоналу на землі бодай якусь видимість.

Минуло десь із пів години, протягом яких нічого не відбувалося. Ніхто не сподівався отримати результати так швидко, однак це сталося.

З передатчика Моро пролунав чийсь голос:

— Синьйоре, ми знайшли мобільний агентки Рімонті. Напевно, буде краще, якщо ви особисто поглянете.

Світло з гвинтокрилів проникало через крони дерев тонесенькими, мерехтливими променями, що надавало лісові казковості. Сандра ішла слідом за Моро та комісаром Креспі. У супроводі інших агентів вони повільно рухалися через густу рослинність.

Щоразу, коли над ними пролітав гелікоптер, торохтіння лопастей заглушало їхні кроки, щоб за мить розлягтися луною, від чого Сандрі здавалося, ніби вона перебуває не в цьому загадковому лісі, а в якомусь великому химерному соборі.

Метрів за двісті попереду хтось невидимий кілька разів підняв і опустив ліхтарик, щоб підказати їм, у якому напрямку рухатися.

Коли вони нарешті прийшли на місце, там на них чекала група осіб із ЦОС. Вони стояли, обступивши свого командира.

— Де він? — запитав Моро.

— Отам. — Чоловік показав на ділянку на землі й відразу освітив її ліхтариком.

Там справді лежав брудний від землі мобільний.

Віцеквестор присів, щоб краще роздивитися, і тим часом вийняв з кишені гумову рукавичку, яку потім надів на правицю.

— Присвітіть.

Йому негайно присвітили ще кількома ліхтариками.

Ішлося про смартфон з темно-синім ковером, на якому був зображений герб Державної поліції. Моро його відразу впізнав, бо такі ковери пропонував сайт для службовців поліції, де можна було замовити одяг, кепки та різні гаджети. Однак агентам ті ковери видавали безкоштовно, щоб персонал не носив із собою занадто яскравих предметів, які контрастували б із формою. Єдиною недоречною деталлю в цьому разі було навісне сердечко, що було причеплено в кутку.

Те сердечко блимало, ніби билося.

— Отак ми його й знайшли, — сказав агент із ЦОС. — Помітили, як щось мерехтить. Можливо, вказує на те, що батарея майже розрядилася.

— Можливо, — задумливо повторив Моро, надалі не відводячи очей від мобільного.

Потім підхопив його одним пальцем, намагаючись перевернути екраном догори. Окрім земляного бруду на телефоні були ще й сліди крові.

«Кров Пії Рімонті», — подумала Сандра.

— Викличте експертів, щоб зняли відбитки пальців, і прошерстіть усю зону.

Коли агент ЦОС зв’язався з Моро по рації, він звернувся до нього з такими словами: «Напевно, буде краще, якщо ви особисто поглянете».

Саме в цьому й полягала проблема. Від перших хвилин усі сподівалися знайти в цьому місці щось особливе. Проте окрім телефона тут нічого не було.

Навіщо вбивця привів їх сюди?

Не підводячись, Моро поглянув спершу на Сандру, потім — на Креспі.

— Добре, викличте кінологів, нехай привезуть собак.

Шість агентів з групи кінологів разом з такою самою кількістю собак-шукачів породи бладхаунд прочісували зону, центром якої було місце, де знайшли телефон.

Операцію здійснювали повільно через крижаний вітер; гончі пси рухалися попереду зигзагами, агенти — слідом.

Бладхаундів, що в дослівному перекладі означає «чистокровні гончі», останнім часом у пресі почали називати «молекулярними собаками» за їхню здатність іти по сліду молекул певного запаху за найнесприятливіших умов. А ще через те, що, на відміну від інших порід, вони могли відшукати слід навіть тоді, коли після вчиненого злочину минуло багато часу. Зовсім недавно їх залучали до пошуку маніяка, який зґвалтував і вбив дівчинку на Півночі Італії. Вони привели слідчих просто до місця роботи злочинця, де його заарештували перед гуртом фотографів і телекамер. Відтоді порода молекулярних гончих зажила великої слави.

Однак серед поліціянтів їх називали, як раніше: «собаки для трупів».

Саме тієї миті один зі псів зупинився й відразу повернувся мордою до свого дресирувальника. То був сигнал, що собака щось нанюхав. Дресирувальник підняв догори руку: то була команда, якою він вимагав у собаки підтвердження. Той справді загавкав, підняв від землі писок, виструнчившись на всіх чотирьох лапах і чекаючи на винагороду.

— Синьйоре, тут щось є, — промовив агент, звертаючись до віцеквестора Моро. І відразу пригостив собаку шматочком сухого корму, відвівши його від вказаного місця.

Підійшов Моро разом з Креспі. Обидва присіли. Поки комісар присвічував ліхтариком, віцеквестор розчистив рукою землю, вкриту сухими гілками й листям. Провів долонею по розчищеній ділянці.

Намацав невелику виїмку.

— А щоб тебе! — мимохіть вихопилося в Моро.

Сандра, яка стояла неподалік, збагнула, що діється. Там, під землею, лежало тіло. Про це свідчив не лише той факт, що їх привів сюди бладхаунд. Зазвичай грудна клітка мерця, похованого без труни, через деякий час просідала під вагою накиданої зверху землі, а тому в ґрунті утворювалася виїмка.

До Сандри підійшов Креспі:

— Веґа, мабуть, тобі слід приготуватися до роботи.

Сандра одягнула білий комбінезон з капюшоном, начепила на голову дужку з мікрофоном для аудіозапису, прилаштувавши його ближче до рота.

Групи особливого призначення поступилися місцем слідчим із судової експертизи, які разом з могильниками почали копати. Ділянку обгородили стрічками, навколо встановили прожектори.

Фотослідча раз-по-раз знімала «дзеркалкою», щоб задокументувати роботи. Поступово, поки прибирали шар за шаром ґрунт — обережно, за допомогою маленьких лопаток, — починало щось з’являтися. Спершу показалися краї холош джинсової тканини. Зразу стало зрозуміло, що то штани.

Тіло закопали всього лише на пів метра завглибшки, а тому трохи згодом відкопали й решту. Пара кросівок, короткі шкарпетки, коричневий пасок, зелена куртка-вітрівка. Тіло лежало горілиць, ноги дещо підігнуті до грудей, що вказувало на те, що той, хто вирив яму, неправильно розрахував зріст мерця. Тепер грудна клітка просіла, на її місці утворилася велика дірка.

Сандра продовжувала фотографувати, рухаючись навколо колег, що проводили ексгумацію. Вони вже покинули лопатки й тепер змітали рештки землі за допомогою щіток.

Голова ще залишалася під землею, однак руки — єдина частина тіла, не покрита одягом і взуттям, — скидалися на два темних, схожих на дерев’яні, відростки. Таке поховання тіла прискорило його розкладання.

Тепер настав час відкрити обличчя. Робили це дуже обережно. Нарешті показався лише череп з іще приліпленим до нього волоссям: густою темною шевелюрою.

— Чоловік, вік невідомий, — промовив судмедексперт після того, як уважно оглянув кістки в лобовій частині, вилиці та нижню щелепу.

— Є вхідний отвір на рівні правої скроні, — сказала Сандра в мікрофон і відразу подумала про Ruger, яким користувався вбивця, той, що вже став його особистим тавром.

Вихідний отвір мав бути в потиличній частині черепа.

Потім, наводячи об’єктив на ближче зображення, щоб зняти першим планом, вона помітила раптом, що на землі з-під черепа щось виглядає.

— Там, під тілом, щось є, — повідомила вона колегам-слідчим.

Ті на мить завмерли, вирячившись на неї. І знову взялися копати.

Віцеквестор Моро стояв за кілька метрів від них. Спостерігав за роботою, стояв непорушно, схрестивши руки на грудях. Бачив, як експерти витяги тіло з ями та обережно поклали на плівку.

Саме тієї миті в землі відкрилося друге тіло, закопане нижче.

— Жінка, вік невідомий.

Вона була менша на зріст за свого сусіда по похованню. Одягнена у квітчасті легінси й рожеві кросівки. Верхня частина тіла була оголена.

Сандра подумала про попередніх жертв жіночої статі. Діана Дельґаудіо була гола, що й спричинило переохолодження та врятувало тим їй життя. Пію Рімонті спершу роздягли, а потім мучили, перш ніж зарізати мисливським ножем. Для чоловіків убивця завжди припасав швидку смерть. Джорджо Монтефйорі примусили вдарити Діану ножем, однак зрештою і він дістав кулю в потилицю, як під час страти. Стефано Карбоні вистрілили в груди, його смерть теж була миттєва. Чоловікові, якого щойно викопали, певно, поталанило менше, зважаючи на отвір у скроні.

Можливо, монстра просто не цікавили чоловіки? Тоді навіщо він вибирав закохані пари?

Грудна клітка другої жертви теж просіла під вагою. Судмедексперт уважно оглянув тіло.

— Ліворуч восьме та дев’яте ребра жінки мають сліди пошкодження, що вказує на можливий удар ножем, — сказав він.

Отже, спосіб вчинення вбивства, характерний для монстра, підтвердився й цього разу.

Перш ніж патологоанатом устиг щось іще сказати, за кілька кроків від тіл загавкали інші собаки.

У другому похованні знайшли два наплічники. Перший — червоний, а другий — чорний. Перший — більший, а другий — менший. Вони належали жертвам. Найперше й найпереконливіше пояснення, що спадало на думку: убивця, не маючи вдосталь місця в першій ямі, був змушений викопати другу.

Коли могильники відкрили чорний наплічник жінки й почали діставати його вміст, Сандра побачила, як змінився вираз обличчя Моро.

На обличчі суперполіціянта враз проступила маска розгубленості. Віцеквестор узяв предмет, який вона легко впізнала.

Тест на вагітність.

Мовчання поширилося як пошесть, ніхто в лісі не наважувався промовити ані слова. Усі присутні переживали однаковий жах.

— Автостопники, — тихо промовив віцеквестор Моро.

18

«Життя — це лише довга низка перших разів».

Сандра не пам’ятала, хто це сказав, але ту цитату пригадала, коли вже йшла з місця злочину. Раніше їй завжди здавалося, що її душа сповнена позитивного ставлення до життя, сподівань і надії.

Усе на світі колись відбувалося вперше. Наприклад, вона пам’ятала, як у дитинстві батько вчив її кататися на велосипеді.

«Ось так, тепер ти вже ніколи не забудеш, як це робиться», — приказував. І таки мав рацію, хоча тоді їй не дуже в це вірилося.

І пам’ятала, коли вона вперше поцілувалася з хлопцем. Таке теж не забувається, навіть якщо дуже хочеться: той був звичайним прищавим підлітком, у якого пахло з рота жувальною гумкою з ароматом суниці. Тоді вона вирішила, що поцілунок — це геть не сексуальна річ.

А ще існують перші рази, що бувають останніми. Сандра ніяк не могла собі уявити, що після шлюбу з Давідом цей досвід можна повторити з кимось іншим. Ось чому вона нізащо не одружилася б з Максом.

Хай там як, однак перші рази — хороші чи погані — назавжди залишали по собі слід у пам’яті й таїли якусь дивну магію. До того ж надавали цінний урок на майбутнє. Завжди. Окрім того випадку, свідками якого їм довелося стати цієї ночі в лісі.

Перший злочин монстра.

Бернгардові Єґеру було двадцять три роки, Анабель Меєр — дев’ятнадцять.

Він був з Берліна, а вона — з Гамбурга. Юнак недавно отримав диплом архітектора, а вона навчалася в мистецькому ліцеї. Познайомилися і вже кілька місяців по тому вирішили жити разом.

Два літа тому вони вирішили податися до Італії автостопом. Однак після двох тижнів мандрування півостровом безслідно зникли. Під час останньої телефонної розмови з рідними Бернгард та Анабель повідомили, що в них скоро буде дитина.

Це на них убивця вчився убивати.

Зважаючи на висновки слідчих експертів після вивчення місця злочину, усім стало зрозуміло: порядок дій убивці той самий, хоча й виконаний доволі невміло. Ніби діяв дилетант, що має хист і знає основи діла, але йому бракує необхідного досвіду, щоб виконати як слід власну роботу.

У цьому випадку річ була в деталях.

Куля, якою вбили юнака, розірвалася на рівні скроні, що здебільшого не призводить до негайної смерті. Ударів від ножа на тілі дівчини завдавали безладно по всьому животу, ніби вбивцею керував поспіх, а задоволення від своїх дій він не отримував.

До того ж не треба забувати про дитину.

Убивця не міг знати, що Анабель вагітна, — термін зовсім невеликий, щоб фізичні зміни стали помітними. Можливо, вона сама йому про це казала, однак було вже запізно. А може, він і сам усе зрозумів, коли знайшов тест на вагітність.

Дізнавшись про таку деталь, він усвідомив свою помилку: він вибрав пару, що не відповідала його первинній фантазії.

У планах монстра не йшлося про дітей.

Можливо, через це він вирішив закопати тіла. А позаяк припустився помилки, то вирішив приховати це від усіх, і насамперед — від себе самого.

Та згодом, коли він здобув досвід, коли вже всі після двох буквально бездоганних убивств з відповідним жахом та обуренням визнали за ним неабияку майстерність, йому захотілося показати світу свій недосконалий дебют. Бо тепер ота «неуважність» могла набути ще й іншої вартості та перетворитися на його найбільший тріумф.

Річ у тім, що справа зникнення двох закоханих не опинилася в архіві численних випадків зникнення, що трапляються щороку в Італії, і про неї не забули, все ще сподіваючись на певний щасливий випадок, який майже ніколи не наставав.

Анабель Меєр була другою донькою в родині відомого німецького банкіра, впливового чоловіка, що скористався певними важелями на урядовців та італійські органи влади, щоб примусити їх не припиняти пошуки доньки. Таким чином про справу писали в газетах, говорили по телебаченню, її довірили найдосвідченішій команді поліціянтів на чолі з Моро.

Позаяк хлопець із дівчиною подорожували автостопом, довелося проглядати години записів з телекамер спостереження, установлених на дорогах та швидкісних трасах, і, зважаючи на характер справи, залучити до роботи купу персоналу та всіляких засобів. Зникнення не вважали убивством, бо не було на те ніяких підстав, і ніхто також не думав, що це є викраденням, проте була задіяна неймовірна кількість сил і ресурсів.

Зрештою, попри всі об’єктивні труднощі щось виявити, стало відомо: Бернгард та Анабель у липні крутилися біля заправки на околиці Флоренції, на швидкісній трасі А1, так званій Трасі сонця. Зупиняли машини й просили підвезти їх до Рима.

Телекамери відеоспостереження на заправці зафіксували той момент, коли двійко молодих людей сідали до легкової автівки. Перевіривши номер, з’ясували, що машину було викрадено, однак обличчя водія розгледіти не змогли. Та завдяки особистим здібностям Моро поліція таки вийшла на злодія.

Це був відморозок з попередніми притягненнями за крадіжки та пограбування. У нього був свій почерк: запропонувати легковірним туристам підвезти їх, а потім змусити передати йому все їхнє майно під дулом пістолета. Підозрюваного зловили під час масової облави на злочинця. У нього вдома окрім «беретти» із затертим номером матрикули знайшли речі зниклих молодят: гаманець Бернгарда і золотий ланцюжок Анабель.

На думку слідчих, відморозок не врахував фізичної форми юнака, який, напевно, вчинив спротив під час пограбування. От і довелося стріляти. А далі, охоплений панікою, убив ще й дівчину, щоб потім сховати обидва тіла.

Після арешту чоловік визнав, що вчинив пограбування, однак на свій захист заявив, що ні в кого не стріляв і що висадив парочку за містом.

«У місці — треба ж такому! — що виявилося якраз за кілька сотень метрів від того пункту, де знайшли тіла», — зауважила Сандра.

Однак два роки тому ніхто їх там не шукав, адже відморозок під час першого слухання справи змінив свою версію. Признався в подвійному вбивстві, заявивши, що тіла викинув у річку.

Водолази обнишпорили все русло річки, але так нічого й не знайшли. Утім суд прийняв до відома готовність звинувачуваного до співпраці з юстицією, засудивши його до довічного ув’язнення, але дозволивши серед численних пунктів вироку можливість попросити одного дня (не надто вже й далекого) про особливий режим утримання на волі в обмежених умовах.

Тепер було очевидно, що признання виявилося частиною розробленої адвокатами стратегії: перед такими безсумнівними доказами йому порадили визнати вину, хоча то й було неправдою. Ішлося про один з недоліків судової системи, однак у той час батьки парочки, включно з могутнім банкіром, нарешті задовольнилися, адже мали винуватця, котрому винесли максимальну форму покарання. Що певною мірою компенсувало відсутність могили, над якою можна було поплакати. Італійські органи влади зі свого боку надали німецьким колегам докази ефективності своєї роботи. Віцеквестор Моро отримав численні подяки та значно підвищив свій професійний рейтинг.

Усі залишилися задоволені. До тієї миті.

Поки страшна правда являлася світу, Сандра зняла комбінезон і поклала все обладнання для фотоогляду місця злочину до службової машини.

За кілька кроків від неї збентежений Моро надавав перше інтерв’ю на радість журналістам найважливіших телеканалів — місцевих та загальнонаціональних. Його обличчя у світлі прожекторів було геть виснаженим і втомленим. За ним виднівся ліс, де знайшли тіла загиблих. Перед ним — ліс мікрофонів.

— Бернгард Єґер та Анабель Меєр, — чітко промовив він імена перед телекамерами. — Двадцять три роки і дев’ятнадцять.

— Як вони померли? — запитав журналіст.

Моро пошукав його обличчя серед інших, однак в очі сліпили фотоспалахами.

— Ми розглядаємо їх як третю пару, що стала жертвами монстра. Та зважаючи на той факт, що вони зникли більше ніж два роки тому, а виявлені рештки тіл перебувають у стані глибокого розкладу, є підстави вважати, що вони були перші.

Протягом двох років убивця жив собі спокійно, а тепер перетворився на чудовисько.

«Пенітенціарій казав, що його хтось захищав, — пригадала Сандра. — Хто і навіщо? Невже справді хтось може перейматися ним більше, аніж смертю двох невинних?!»

Астольфі став на бік отих безглуздих захисників, а вона його викрила. Комісар Креспі запевняв її, що судмедексперт тут був ні до чого, що діяв у нападі миттєвого божевілля. Однак Маркус відкинув оту гіпотезу. А тому Сандра тепер вірила лише йому.

Їй кортіло поглянути в обличчя іншим його спільникам, хай би ким вони були. Хотіла, аби вони затямили собі: хтось розкрив їхній план. Позаяк поліція не мала наміру розслідувати самогубство судмедексперта та його можливі причини, Сандра все одно хотіла послати їм вісточку. Вона чомусь не мала сумніву, що пенітенціарій таке ухвалив би.

Це спало їй на думку, коли вона побачила, як комісар Креспі виходив з лісу: як справжній вірянин, він перехрестився.

«Життя — це лише довга низка перших разів», — сказала подумки Сандра. І після останніх років, протягом яких вона все ховалася за захисним бар’єром об’єктива свого фотоапарата, можливо, для неї настав час ризикувати.

Отже, скориставшись тим, що всі телекамери були націлені на неї, позаяк вона стояла позаду віцеквестора Моро, Сандра звела правицю й осінила себе хрестом у зворотному напрямі так само, як зробив Астольфі в лісі біля Остії.