Ловець тіні

Четвертий урок навчання пенітенціарія відбувся в найбільшій церкві світу.

Базиліка Святого Петра не мала собі рівних. Її побудував великий Браманте після того, як знесли попередній храм. Разом з портиком вона була 211 метрів завдовжки. Висота купола аж до кінчика хреста, що його вінчав, становила 132 метри.

Усередині в кожної деталі інтер’єру, у кожної статуї чи колони, у кожного фриза чи ніші була своя власна історія.

Коли Клементе вперше привів Маркуса до цієї величезної церкви спекотного червневого четверга, там було затісно від вірян, що змішалися з туристами. Однак важко було збагнути, кого з них привела туди віра, а хто прийшов просто із цікавості. На відміну від інших релігійних місць, тут не відчувалося нічого містичного.

Найважливіший символ християнства насправді прославляв насамперед тимчасову владу пап, які в ході історії, прикриваючись апостолом Петром, тільки користалися приводом піклування про духовні цінності, а в реальності дбали про матеріальні, так само як і будь-які інші можновладці світу.

Епоха пап-королів уже давно завершилася, однак ще можна було побачити мавзолеї понтифіків, що про неї нагадували. Здавалося, вони, заручившись підмогою найкращих майстрів свого часу, змагалися один з одним, хто залишить більш розкішний слід після своєї смерті.

Саме через надзвичайну красу та майстерність виконавців Маркус не міг зневажати отих служителів церкви, хоча таке марнославство й не мало нічого спільного з Господом.

У підземеллях Рима таїлися численні дива. Залишки Вічного міста, що правило світом завдяки своєму суспільному ладу та культурі, а ще — численні некрополі, деякі — християнської епохи: катакомби. Над одним з них, де вони й перебували, побудовано базиліку.

За віруваннями, саме тут знайшли могилу улюбленого апостола Христа. Однак лише 1939 року Папа Пій ХІІ надав дозвіл на розкопки, щоб з’ясувати, чи справді під землею поховано рештки святого Петра.

Таким чином на доволі значній глибині знайшли пофарбовану в червоне стінну кладку з нішею, на якій був напис, вирізьблений давньогрецькою мовою:

«Петро є тут».

Однак могила під нішею була порожня. Лише через багато років після відкриття хтось пригадав, що в одній комірчині склали всі знахідки, на які наткнулися випадково під час земляних робіт неподалік від того місця.

Їх поскладали у звичайну коробку з-під черевиків.

Усередині коробки виявилися людські кістки та кістки тварин, рештки тканини, земля, шматочки червоного тиньку й середньовічні монети.

Експерти визначили, що кістки належали чоловікові шістдесяти — шістдесяти одного року, доволі високому й кремезному. Шматочки тканини були колись пурпурним драпом, прошитим золотими нитками. Тинька обвалилася зі стіни з нішею, а земля, за аналізом, була така сама, як і та, що в місці поховання. А от середньовічні монети, напевно, нанесли туди пацюки, чиї рештки знайшли разом з кістками померлого.

— Усе це дуже нагадує сюжет для чудового трилера, — мовив Клементе, розповівши йому всю історію. — Насправді ж ми так ніколи й не дізнаємося напевне, чи був той чоловік апостолом Петром. То міг бути якийсь інший Петро, можливо, якийсь розпусник чи злодій. — Він озирнувся довкола. — Однак тепер щороку тисячі людей стають навколішки перед його могилою і моляться. Моляться йому.

Маркус знав, що в розповіді приятеля приховано якийсь практичний зміст.

— Та головне питання полягає в іншому: що таке «людина»? Не маючи можливості знати, що в душі кожного з нас, ми судимо інших за їхніми вчинками. Добро і зло — це наші засоби оцінювання. Та чи цього достатньо? — Тут Клементе несподівано посерйознішав. — Настав час тобі познайомитися з найбільшим кримінальним архівом в історії.

Католицтво — релігія, що передбачає таїнство сповідання: люди каються священникові у своїх гріхах, щоб отримати навзамін від нього прощення. Однак інколи вина буває така велика, що надати відпущення стає неможливо. Тоді йшлося про так звані «смертні гріхи», тобто ті, що мають під собою проступки «серйозного штибу» і вчинені «свідомо й добровільно».

Найгіршим вважали вбивство, однак до них зараховували також зраду Церкви та віри.

У таких випадках священник мусив записати текст сповіді й передавав його вищепоставленим органам: колегії вищих прелатів, які в Римі були покликані розглядати такі питання.

Трибунал душ.

Його заснували у ХІІ столітті під назвою Апостольська пенітенціарія. Оголосили про нього з приводу надзвичайного напливу прочан до Вічного міста. Багато з них явилися, щоб отримати прощення своїх провин.

У ті часи існувала цензура, що здійснювалася виключно Святим Престолом, так само як і право надання диспенсацій та помилувань, яке мав лише понтифік як найвищий орган влади Церкви. Але для Папи то було занадто кропітке завдання. А тому його почали доручати деяким кардиналам, які згодом сприяли створенню пенітенціарії.

Спочатку тексти сповідань після того, як трибунал проголошував вирок, спалювали. Проте вже через кілька років пенітенціарії вирішили створити секретний архів.

— Відтоді їхня робота не припинялася, — завершив свою розповідь Клементе, — за майже тисячу років у ньому зберігали найгірші гріхи людства. Там можна знайти злочини, про які ніхто ніколи так і не дізнався. Це не проста база даних, як та, що в поліції. Це найбільший і найсучасніший архів зла, що існує у світі.

Проте Маркус все ще ніяк не міг збагнути, яким чином почуте пов’язано із ним самим.

— Ти вивчатимеш Архів гріхів. Я відбиратиму для тебе справи, а ти працюватимеш із ними. Зрештою твоя роль буде схожа на роль психолога-криміналіста або кримінолога. Так само, як і раніше, перш ніж ти втратив пам’ять.

— Чому?

— Тому що таким чином зможеш використати твої знання реального світу.

У цьому полягали засади його підготовки.

— Зло ховається в усьому, хоча часто ми його не бачимо, — додав Клементе. — Аномалії — не що інше, як майже непомітна ознака його присутності. На відміну від усіх інших, ти зможеш їх помічати. Пам’ятай, Маркусе: зло — це не абстрактне поняття. Зло — це величина.

1

У лікарняній палаті панувала зеленкувата напівтемрява.

Її створювали вогники індикаторів медичного обладнання. Тихо гудів автоматичний апарат штучного дихання, під’єднаний до трахеї дівчини, яка лежала в ліжку.

Діана Дельґаудіо.

Рот широко роззявлений, підборіддям стікає струмочок слини. Розчесане на один бік волосся робить її схожою на стару дівчинку. Вирячені очі тупо дивляться в порожнечу просто себе.

У коридорі почулися голоси двох медсестер, що наближалися. Вони розмовляли між собою, одна жалілася другій на проблеми з нареченим.

— А я йому сказала, що мені начхати на те, що до нашого знайомства він щочетверга ввечері зустрічався зі своїми друзями. Тепер я повинна бути на першому місці.

— А він що? — зацікавлено допитувалася друга.

Вони увійшли до палати, штовхаючи попереду каталку з постільною білизною, трубками та системами для звичних процедур догляду за пацієнткою. Одна з них увімкнула світло.

— Уже прокинулася, — відповіла друга, помітивши, як дівчина розплющила очі.

Однак слово «прокинулася» не зовсім відповідало описанню Діани, якщо брати до уваги, що та перебувала у стані вегетативної коми. Преса та телебачення про це не згадували з поваги до батьків, а ще через те, що не хотіли ранити почуття тих, хто вважав порятунок дівчини чимось на кшталт дива.

Ото були єдині слова, якими дві медсестри звернули свою увагу на пацієнтку, щоб знову перейти до особистих справ.

— Ну, то як я тобі вже казала, доводиться завжди тримати його на короткому повідці, якщо хочу щось отримати.

Тим часом вони змінили постільну білизну, помили пацієнтку, встановили нову систему на пристрої штучного дихання, позначаючи галочкою кожну процедуру в клінічній картці. Щоб змінити простирадло, вони на кілька хвилин пересадили дівчину на інвалідний візок. Одна з жінок поклала їй на коліна картку з ручкою, бо не знала, куди її притулити.

Щойно ліжко переслали, дівчину знову поклали на місце.

Медсестри вже зібралися були вийти з палати разом з каталкою, і надалі базікаючи про своє.

— Зажди, — промовила одна, — я забула картку.

Повернулася і взяла документ з інвалідного візка. Поглянула на нього неуважно, однак за мить придивилася краще. Несподівано замовкла, вражена побаченим. Зиркнула на дівчину, що, як завжди, непорушно лежала в ліжку з байдужим виглядом. По тому знову втупилася в аркуш, не вірячи власним очам.

На ньому непевним дитячим почерком було виведено напис. Одне-єдине слово.

2

Телевізор у закусочній був налаштований на канал All News, і він уже втретє проглядав той самий випуск новин.

Звісно, без такого сумнівного супроводу їлося б краще, але нічого не вдієш: хай як намагайся дивитися в інший бік, щоб відволіктися, очі мимохіть повертаються до екрана, хоча й без звуку.

Леопольдо Стріні після тривалого міркування вирішив, що це все наслідок залежності від технологічного прогресу. Дійшло до того, що люди вже були неспроможні залишатися наодинці із собою. Отакою виявилася його наймудріша думка того дня.

Інші відвідувачі закладу теж втупилися в телевізор. Переважно то були родини з дітьми та службовці, що вирішили пообідати раніше. Інформація про вчинки монстра привернула увагу всіх жителів міста. Преса не давала їм проходу. От зараз, наприклад, продовжувала транслювати кадри про знайдення двох скелетів у лісі. Подробиць було небагато, однак у випусках новин їх показували з настирною повторюваністю. І нікому не набридало дивитися. Навіть якщо хтось перемкнув би на інший канал, програму все одно б дивилися. Це вже перетворилося на масовий психоз.

Так, ніби спостерігаєш за акваріумом. Так, за акваріумом жахів.

Леопольдо Стріні сидів за своїм звичним столиком, у самому кінці зали. Технічний експерт ЛТА пропрацював цілу ніч над новими матеріалами справи, однак поки ще не міг надати корисного результату. Він мало не помирав від утоми, отже опівдні вирішив побалувати себе швидким обідом, щоб знову повернутися до роботи.

Гамбургер із салатом, порція смаженої картоплі й пляшка спрайту.

Він саме націлився відкусити останні шматочки гамбургера, коли до його столика підсів чоловік, затуливши собою телевізор.

— Привіт, — дружньо всміхнувся незнайомець.

Стріні мало не вдавився від несподіванки: він уперше бачив того чоловіка, і взагалі з-поміж його знайомих азіатів не було.

— Можна вас потурбувати?

— Я нічого не купуватиму, — відповів йому Стріні роздратовано.

— Та ні, я вас не вмовлятиму щось купити, — запевнив його Баттіста Ерріаґа. — Хотів зробити вам подарунок.

— Слухай, мені начхати. Я просто хочу поїсти.

Ерріаґа зняв кепку, провів по ній рукою, ніби змахуючи невидимий пил. Йому так кортіло сказати оцьому телепню, чому він ненавидів бувати в таких забігайлівках, де їдять усе жирне, від чого тільки піднімався тиск і рівень холестерину. А ще терпіти не міг родини з галасливими дітками, що так любили навідуватися до таких місць, ненавидів вереск, масні руки й награну веселість, що зазвичай панувала навколо дітвори. Та після того, що сталося минулого вечора, після знахідки решток двох молодих автостопників з Німеччини, йому довелося ухвалити надзвичайне рішення, адже всі його плани опинилися під загрозою. Йому так кортіло розказати все йолопові, що сидів перед ним, однак замість цього він лише промовив:

— Леопольдо, послухай мене…

Почувши, що його назвали на ім’я, Стріні завмер з гамбургером у руці:

— Ми знайомі?

Серце Стріні защеміло: не подобалася йому та ситуація.

— Якого дідька тобі від мене треба?

Ерріаґа лишив кепку на столі й склав руки на грудях.

— Ти керівник ЛТА, лабораторії технічного аналізу квестури.

— Якщо ти з журналістів, тобі не поталанило. Я не можу повідомити тобі нічого.

— Звичайно, — відразу обізвався Ерріаґа, вдавши, ніби з розумінням ставиться до його принциповості. — Знаю, що у вас дуже суворі правила, які ви ніколи й нізащо не порушите. Хай там як, але я не журналіст, а ти розповіси мені все з доброї волі.

Стріні скоса зиркнув на незнайомця, що сидів навпроти. Придурок?

— Я не знаю навіть, хто ти такий. То чому маю ділитися з тобою конфіденційною інформацією?!

— Тому що віднині ми з тобою друзі. — Ерріаґа додав до останньої фрази одну зі своїх хижих посмішок.

Експерт не втримався й розреготався.

— А не піти б тобі, друже, під три чорти?

Ерріаґа вдав, що він образився:

— Ти ще цього не знаєш, однак бути моїм другом означає мати певні переваги.

— Гроші мене не цікавлять.

— А я не про гроші. Ти віриш у рай, Леопольдо?

Стріні ця розмова вже набридла. Він поклав рештки гамбургера на тарілку й підвівся з-за столу, щоб вийти із закусочної.

— Не забувай, ідіоте, я все ж таки поліціянт. І можу тебе заарештувати.

— Ти любив свою бабусю Елеонору?

Стріні завмер від несподіванки:

— А це тут до чого?

Ерріаґа відразу помітив: досить було промовити ім’я, як той відразу передумав. Звісно, що тому кортіло дізнатися більше.

— Дев’яносто чотири роки… Довгий вік, чи не так?

— Авжеж, так.

Тон голосу змінився, тепер він лунав м’якше й розгублено.

Ерріаґа вирішив не здавати завойованих позицій:

— Якщо не помиляюся, ти її єдиний внук, і вона тебе дуже любила. Леопольдо звали і її чоловіка, твого діда.

— Саме так.

— Вона обіцяла тобі, що одного дня ти успадкуєш її будиночок у Ченточелле, де вона мешкала. Три кімнати плюс службові приміщення. А ще вона відклала певну суму грошей. Тридцять тисяч, якщо я не помиляюся?

Стріні витріщився на нього, аж пополотнів і ледве спромігся на слово:

— Так… Ні, яке там… Не пам’ятаю…

— Як ти можеш такого не пам’ятати?! — обурено спитав Ерріаґа. — Завдяки тим грошам тобі пощастило одружитися з коханою дівчиною, а потім ви разом поселилися в бабчиній хаті. Шкода лише, що для цього тобі довелося вкоротити віку старенькій.

— Що за дурню ти верзеш?! — сердито вигукнув Стріні й міцно вхопив його за передпліччя. — Моя бабця померла від раку.

— Знаю, — відповів Ерріаґа, не відводячи погляду від його розлючених очей. — Диметилртуть — дуже цікава речовина: досить кількох крапель на шкіру, щоб вона відразу проникла через мембрану клітин, спричинивши незворотний канцерогенний процес. Звісно, кілька місяців доводиться потерпіти, але результат гарантований. Хоча зрештою терпіння — не твоя сильна риса, зважаючи на твоє бажання випередити Господа.

— А звідки ти…

Ерріаґа із силою взяв його за руку, що стискала йому передпліччя, і відчепив від себе.

— Я твердо впевнений, що якась частка твого єства була твердо переконана, що дев’яносто чотири роки — достатній термін для життя. Зрештою наша шановна Елеонора вже давно була безпомічна, і тобі як єдиному спадкоємцеві доводилося за нею доглядати зі значними витратами енергії та грошей.

Тепер Стріні вже мало не знепритомнів від жаху.

— Зважаючи на вік покійниці, лікарі не дуже дошукувалися до причин її раку. Ніхто нічого не запідозрив. Отже, я уявляю, що коїться зараз у твоїх мізках: думаєш, напевно, буцімто нікому не відома твоя історія, навіть твоїй дружині. Та я на твоєму місці не дуже сушив би над цим голову. І позаяк ти не певен, що сам доживеш до дев’яноста чотирьох років, я порадив би тобі не гаяти часу.

— Ти мене шантажуєш?

Ерріаґа вирішив, що Стріні не дуже мудрий, якщо йому доводилося пояснювати очевидні речі.

— Як я вже казав спочатку, я тут для того, щоб зробити тобі подарунок. — Він помовчав. — Подарунок — моє мовчання.

Голос Стріні залунав упевненіше:

— Чого тобі треба?

Баттіста покопирсався в кишені, вийняв ручку й аркуш і написав на ньому номер телефону.

— Можеш дзвонити о будь-якій годині дня і ночі. Я хочу першим знати всі результати аналізів ЛТА щодо справи римського монстра.

— Першим?

— Авжеж, — підтвердив той, піднявши очі від аркуша.

— А чому першим?

Ось тепер настав час найважчої частини.

— Тому що я можу попросити тебе знищити докази.

Експерт відкинувся на спинку стільця, пустив очі під лоба:

— Дідько тобі в печінку, ти не можеш просити мене про таке!

Ерріаґа й оком не змигнув.

— Після бабциної смерті ти вирішив кремувати тіло, хіба ні? Однак Елеонора була така набожна, що навіть прикупила собі нішу на цвинтарі Верано. То був би великий гріх, якби довелося ексгумувати труну й перевіряти рештки тіла на наявність у них слідів незвичайної отрути, як-от диметилртуть. Ба більше, я впевнений, що за консультацією звернулися б саме до тебе, зважаючи на той факт, що в лабораторії ЛТА неважко наткнутися на схожі речовини.

— Добре, — погодився Стріні.

Ерріаґа обдарував його своєю черговою посмішкою гієни:

— Я радий, що ми відразу порозумілися. — Він поглянув на годинник. — Гадаю, тобі час іти, робота чекає.

Леопольдо Стріні якусь мить повагався. Зрештою підвівся й рушив до каси, щоб розплатитися. Ерріаґа був такий задоволений, що встав зі свого місця й пересів на те, де до цього сидів експерт. Узяв недоїденого гамбургера і вже зібрався був його вкусити, наплювавши на холестерин і високий тиск, коли його увагу привернув увімкнений без звуку телевізор.

Тієї миті на екрані саме з’явився віцеквестор Моро, який давав інтерв’ю купі журналістів за кілька метрів від того місця, де знайшли два скелети в лісі. Ерріаґа бачив ту сцену вже принаймні з десяток разів напередодні, адже новини крутили на каналі щогодини. Однак до тієї миті він якось не помітив того, що відбувалося у віцеквестора за спиною.

На задньому тлі якась молода поліціянтка перехрестилася у зворотному напрямі: справа наліво, знизу вгору.

Він знав ту жінку. Три роки тому вона вже брала участь в одному важливому розслідуванні.

Що в дідька вона робить? До чого отой жест?

«Або вона дуже хитра, або геть дурна, — подумав Баттіста Ерріаґа. — Та в обох випадках вона напевне не уявляє навіть, у яку небезпечну халепу вскочила».

3

Новина надійшла до редакцій газет відразу пополудні.

Слідчі розповсюдили її, щоб відновити довіру загалу, а ще — щоб відсунути на другий план історію про знайдення решток двох автостопників.

Діана Дельґаудіо, та дівчина, що дивовижним чином вижила після удару ножем у груди та після всієї ночі в лісі, отямилася й почала спілкуватися. Вона зробила це письмово. Одним-єдиним словом.

«Вони».

Однак гірка правда полягала в тому, що Діана мала лише одне миттєве просвітління, а потім знову впала в кому.

На думку лікарів, нічого дивного не сталося, тож ніхто з них не хотів заглиблюватися в марні сподівання. А довкола вже заговорили про початок одужання, і всім їм бракувало сміливості це спростувати.

«Хтозна, які моторошні видіння бачилися їй у неприродному сні, що в ньому вона перебувала», — думала Сандра.

І слово, що вона написала на аркуші клінічної картки, могло бути навіяне отим коматозним станом. Чимось на кшталт безумовного рефлексу. Так само буває, якщо кинути зануреному в стан коми пацієнтові м’ячика, а той ловить його на льоту.

Лікарі спробували знову дати Діані ручку й аркуш, але та спроба не мала успіху.

«Вони», — подумала Сандра.

— Для перебігу слідства це не має ніякої цінності, — сказав комісар Креспі. — Лікарі кажуть, що те слово може бути пов’язано з якимись минулими спогадами. Можливо, вона пригадала певний епізод зі свого минулого життя й написала «вони», маючи на увазі його.

Справді, слово не було пов’язане з якимось запитанням і навіть не було викликане реакцією на розмову двох медсестер, яку ті вели, поки Діана написала його в картці.

Вони просто говорили про нареченого однієї з них.

Хтось із журналістів навіть припустив, що оте «вони» було адресоване більшій кількості осіб, що перебували на місці злочину в лісі під Остією. Однак Сандра насамперед відкидала ту гіпотезу: сліди, що їй довелося фотографувати, особливо відбитки кроків на землі, чітко вказували на те, що там був один убивця. Звісно, якщо він не мав спільника, який умів літати або перестрибувати з одного дерева на друге… Дурні вигадки журналістів.

Таким чином оте слово не внесли до переліку доказів і свідчень, зазначених на дошці в оперативному залі ЦОС.

Усім здавалося очевидним, що елементи останнього подвійного вбивства (насправді першого із цілої серії в хронологічному порядку) є недостатніми. Якщо точніше, під час розгляду всіх трьох випадків можна було констатувати, що їх кількість скоротилася.

Під час вивчення справи з автостопівцями доводилося враховувати той факт, що після неї минуло багато часу. Вміст наплічників двох юних німців уже вивчали експерти ЛТА.

Креспі сподівався, що в Леопольдо Стріні будуть добрі новини. А передусім — певні докази.

— Чому вони там так довго копирсаються? — запитав комісар.

Він мав на увазі, що незадовго до засідання в оперативному залі ЦОС віцеквестора Моро несподівано викликав до себе квестор.

Сандра не мала відповіді, могла лише уявляти її собі.

— Що означає «узгодження дій сил змішаного складу»?

— А те, що віднині не ви один керуєте цією операцією, — сказав голова поліції.

Однак Моро не вгавав:

— Нам ніхто не потрібен, ми й самі впораємося. Але дякую.

— Ти ж сам знаєш, — став пояснювати квестор, — на нас натисли, ти ж бо знав, що ми в усіх на виду: у міністра, у мера, у громадськості, у засобів масової інформації.

Вони вже з пів години сиділи в кабінеті квестора, на останньому поверсі палацу на Віа-Сан-Вітале.

— Ну, і що тепер? — запитав віцеквестор.

— Офіційно карабінери з ООГ братимуть участь у слідстві разом з вами. Ми мусимо передавати їм усю інформацію, що є в нашому розпорядженні, і вони робитимуть так само. Ідеться про створення посиленої команди. Так вирішив міністр, згодом він збере пресконференцію, щоб про це оголосити.

«Яка дурниця!» — хотілося сказати Моро. Залучення масових зусиль у цій справі мало чим могло зарадити. Ба більше: інколи залучення численних учасників могло нашкодити слідству. Адже в разі розподілу прав на керування терміни продовжували. Визначення «посилена команда» слугувало лише для того, щоб задобрити засоби інформації, що черпали свої знання з трилерів. Насправді слідство мали проводити тихо, прочісувати територію метр за метром. То була робота секретних служб, які, отримуючи відомості від інформаторів, аналізували чутки. Робота, що скидалася на ткання килима, — повільно й терпляче, вибудовуючи сюжет.

— Добре, це офіційна версія. А насправді яка ситуація?

Квестор поглянув Моро просто в очі, помітно було, що він уже починав лютувати.

— А така: два роки тому за вбивство двох німецьких автостопівців ти відправив за ґрати невинну людину. І тепер отой сучий син хоче подати позов на державу. Його адвокат виступив із заявою, цитую: «Його клієнта два роки тому примусили зізнатися, він є жертвою судочинної системи та легковажних дій поліції». І що тепер? Злодій тепер вдає із себе героя! А сьогодні вранці один з найвідоміших сайтів новин запустив опитування щодо того, як ти керуєш цим слідством. Хочеш знати результати?

— Отже, шефе, ти мене відсторонюєш від справи.

— Ти сам себе відсторонив, Моро.

Віцеквестор засмутився, однак вирішив не подавати виду. Замість цього посміхнувся.

— Що ж, якщо я правильно зрозумів, віднині ми співпрацюємо з карабінерами, хоча насправді вони нами командують, а вся ота історія про «посилену команду» потрібна лише для того, щоб не заплямувати нашу репутацію?

— Ви що ж, гадаєте, мені це до вподоби?! — запитав квестор. — Від цієї миті мені доведеться звітувати перед отим тупим начальником карабінерів і терпіти, поки той з виглядом липового благодійника вдаватиме, що ми проводимо спільне розслідування.

Моро збагнув: оті двоє керівників таким чином оголошували вирок його кар’єрі після того, як він вірою та правдою служив, досягнувши неймовірних результатів, а вони приписували собі його заслуги, і їм було начхати, що тепер за поразку заплатить тільки він.

— Що тепер?

— Передавання справи має відбутися сьогодні до вечора, — сказав квестор. — Маєш зустрітися з рівним тобі за званням в органах карабінерів і пояснити йому всі деталі слідства. Відповіси на його запитання, а потім передаси всі речові докази та інформацію.

Моро відчув, як йому перехопило дух.

— Ми що, розповімо їм і про езотеричний символ? І про чоловіка з вовчою головою? Хіба це вже не конфіденційна інформація?

— Про це говорити не будемо, — відповів начальник. — Так буде краще.

— Згода, — продовжив квестор. — Оперативний зал ЦОС не розбиратимемо, однак він більше не матиме тієї вирішальної ролі, як раніше, тому що ваші люди відразу отримають нові завдання.

Ось іще одна брехня, щоб зберегти видимість.

— Я подам рапорт на відставку, — заявив Моро.

— Не можна, не зараз, — заперечив квестор.

Оці поганці побудували свою кар’єру на його успіхах, а тепер без зайвих клопотів скидали його за помилку, вчинену два роки тому. Та що йому було робити, якщо невинна людина зізналася в убивстві двох автостопівців лише для того, щоб отримати знижку під час судового процесу? То система гнила, а не він.

— Я хочу подати рапорт про відставку, ніхто не зможе мені в цьому перешкодити.

Квестор ладен уже був вибухнути люттю, однак останньої миті його зупинив керівник.

— Вам же гірше, — промовив він спокійно. — Поки будете залишатися в органах, ви матимете право на захист державного адвоката, а якщо скинете погони, перетворитеся на звичайного громадянина, і тоді вас можуть притягнути до відповідальності за припущену два роки тому помилку. Власне, хто примушує вас робити це просто зараз? Так ви перетворитеся на чудову мішень для нападників, які зітруть вас на порох.

Моро збагнув, що його приперли до стінки. Криво посміхнувся та скрушно похитав головою:

— Добру пастку ви мені підготували!

— Зачекаймо, коли вгамується гроза, — порадив голова поліції. — Ви тим часом побудете в тіні, залишивши іншим усі пошани та нагороди. Згодом потихеньку зможете повернутися до своєї попередньої роботи. На вашу кар’єру це аж ніяк не вплине, даю вам слово.

«Знаєш, куди можеш запхати собі своє слово?!» — подумав Моро, однак відразу збагнув, що іншого виходу в нього немає.

— Слухаю, генерале!

Підлеглі бачили, як він зайшов до залу ЦОС напружений і не в гуморі. Несподівано звичний робочий гомін затих, і всі приготувалися послухати, що скаже віцеквестор, хоча він і не планував цього робити.

— Нас відсунули, — сказав він без зайвих передмов. — Віднині ЦОС не матиме ніякої оперативної функції, справу передають до рук ООГ.

Залом прокотилися вигуки обурення, але Моро порухом руки примусив усіх замовкнути.

— Я ще більше обурений, аніж ви, можете не сумніватися, але нічого не вдієш. Питання ухвалено.

Сандра не йняла віри. Відсторонювати Моро від розслідування було справжнім безглуздям. ООГ довелося б розпочинати всю справу від самого початку і таким чином гаяти безцінний час. Вона дедалі більше переконувалася в тому, що ця справа ставала інструментом політичної боротьби.

— Я хотів би щиро подякувати вам усім і кожному зокрема за проведену донині роботу, — повторив віцеквестор. — Знаю, що протягом усіх минулих днів ви не досипали й занедбали своє приватне життя. Знаю, що багато хто відмовився навіть від оплати за роботу поза графіком. Попри те що ніхто ніяким чином вас за це не вшанує, запевняю, що я не забуду ваших зусиль.

Поки Моро продовжував свою промову, Сандра скоса поглядала на колег. Утома, що досі відкрито не проявлялася на їхніх обличчях, тепер несподівано проступила. Вона й сама почувалася розчарованою, однак разом з тим у неї ніби гора з плечей упала. Нарешті вона могла повернутися додому до Макса, до свого звичного життя. Минуло лише шість днів, а їй здавалося — кілька місяців.

Голос віцеквестора, приглушений її власними думками, відійшов на другий план. Сандра вже поринула думками кудись далеко. Саме тієї миті вона відчула в кишені вібрацію. Вийняла мобільний і поглянула на дисплей.

Повідомлення з невідомого номера. Воно містило незрозуміле їй запитання.

4

Сестру Віктора звали Ганна. Вони були близнюками.

Вона померла в дев’ятирічному віці, майже в той самий час, коли її брат прибув до інституту «Гамельн». Маркус вирішив, що ці два факти обов’язково якось пов’язані.

То були діти Анатолія Ніколаєвича Агапова, російського дипломата, який служив при Посольстві в Римі в період холодної війни, а потім примудрився зберегти посаду і в роки перебудови.

Років двадцять тому він помер.

Клементе прислухався до інтуїції Маркуса й вирішив зосередити пошуки на дівчинці, а не на скоєному Віктором злочині. І таким чином йому вдалося визначити ім’я та прізвище близнюків.

Коли Маркус поцікавився, як він про це дізнався, його приятель обмежився фразою, що у Ватикані зберігали досьє на всіх осіб, бодай якось пов’язаних з комуністичними режимами, що побували в Римі. Було очевидно, що хтось із вищих ешелонів влади передав йому потрібну інформацію. У документах вказували на «підозру вбивства», однак офіційно Ганна померла з природних причин.

Саме ота невідповідність допомогла вилучити справу з ватиканських архівів.

Та Клементе зробив навіть більше. Він роздобув навіть ім’я домоправительки, яка в той час працювала в Агапових. Тепер старенька жінка перебувала у будинку-інтернаті для осіб похилого віку, яким керували черниці-салезіянки.

Маркус сів на метро, щоб навідатися туди, сподіваючись дізнатися більше про цю справу.

Тієї ночі дощило, а тому соляний хлопчик утримався від убивств. Зате навів поліцію на два скелети в лісі. Коли пенітенціарій дізнався новину, то не дуже здивувався. Убивця-оповідач просто додав ще один розділ до своєї розповіді. Та насамперед йому кортіло розказати про своє минуле. Ось чому пенітенціарій мусив дізнатися якомога більше про його дитинство.

Подароване дощем перемир’я завершувалося, наступна ніч могла принести нові жертви.

Однак Маркус знав, що йому слід остерігатися й тих, хто полював на монстра. Він був упевнений, що йдеться про осіб, яких він бачив на відеозапису, врятованому від пожежі в інституті «Гамельн».

Старший санітар, без сумніву, загинув у полум’ї пожежі, лікаря Астольфі теж не було вже серед живих. Залишалися санітар з однією рукою і рудоволоса жінка. Звісно, окрім професора Кроппа.

Заправляв усім психіатр.

На станції «Терміні» Маркус пересів на іншу гілку метро, у напрямку П’єтралата. Багато хто з пасажирів у вагоні тупився в безкоштовну газету, яку роздавали на вході до станцій метро. То був позачерговий випуск, присвячений «пробудженню» Діани Дельґаудіо. Дівчина написала на аркуші паперу одне слово.

Вони.

Хоча журналісти вважали інакше, Маркус відкидав думку, що вона хотіла повідомити, ніби в лісі біля Остії на неї напав не один чоловік, а кілька. Ішлося не про банду, нападник був один. І він, можливо, зовсім скоро дізнався б про нього більше.

Кілька хвилин по тому він прибув до станції призначення. Будинок для людей похилого віку був розташований у білій споруді, зведеній у строгому неокласичному стилі. Вона налічувала три поверхи, навколо розлягався парк, оточений чорною огорожею з кованого заліза. Маркус попередив черниць про свій візит по телефону.

Він прибув туди як священник. Цього разу сан став йому як ніколи в пригоді.

Мати-настоятелька прийняла пенітенціарія в залі, де перебували літні гості закладу, за кілька хвилин до шостої вечора, коли подавали вечерю. Хтось сидів на дивані перед телевізором, хтось грав у карти. Якась блакитноволоса жінка грала на піаніно, киваючи головою в такт музиці та своїм думкам, що переносили її до невідомо яких згадок минулого, а ще вона похитувала плечима в ритмі вальсу.

— Ото і є синьйора Феррі, — кивнула настоятелька у бік жінки на інвалідному візку, що сиділа біля вікна з відсутнім поглядом. — Вона не завжди в собі. Часом зовсім нічого не тямить.

Її звали Вірджинія Феррі, їй уже виповнилося вісімдесят з гаком.

Маркус підійшов ближче:

— Добрий вечір.

Жінка повільно повернула голову, щоб побачити, хто її привітав. У неї були зелені очі, як у кішки, що по-особливому блищали на світлій шкірі обличчя. Шкіру по всьому тілі вкривали коричневі плями, характерні для її віку, а от на обличчі вона була дивовижно чистою і гладкою. Волосся на голові ріденьке й закублене. Одягнена жінка була в нічну сорочку, однак міцно тримала шкіряну сумочку, поставлену на коліна, ніби кудись збиралася поїхати з хвилини на хвилину.

— Мене звати отець Маркус, я священник. Можна мені з вами поговорити хвилинку?

— Звісно, — відповіла та несподівано дзвінким голосом. — Ви тут через весілля?

— Яке весілля?

— Моє, — з готовністю повідомила жінка. — Я вирішила вийти заміж, а черниці не дають згоди.

Маркус подумки погодився з матір’ю-настоятелькою, коли та говорила, що жіночка трохи не в собі. Але все одно вирішив спробувати:

— Ви синьйора Вірджинія Феррі, чи не так?

— Авжеж, це я, — підтвердила вона з ноткою підозри в голосі.

— І ви працювали домоправителькою в родині Агапових у вісімдесятих роках?

— Я присвятила тому дому шість років свого життя.

«Добре, — вирішив Маркус, — це та особа, що мені потрібна».

— Можна поставити вам кілька запитань?

— Можна, чому ж ні?

Маркус узяв стілець і сів поряд з нею.

— Що за чоловік був синьйор Агапов?

Жінка помовчала кілька хвилин. Пенітенціарій уже навіть почав побоюватися, що пам’ять їй зрадила, однак він помилявся.

— Він був чоловіком суворим, жорстким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті.

— А його дружина? Адже в нього була дружина чи ні?

— Синьйор Агапов був удівцем.

Маркус відзначив подумки цю інформацію: Анатолій Агапов мав сувору вдачу й мусив виховувати своїх дітей без дружини. Можливо, батько з нього був не дуже.

— Синьйоро Феррі, якою була ваша роль у домі?

— Я керувала роботою прислуги, усього восьмеро осіб із садівниками, — мовила вона з гордістю.

— Будинок був великий?

— Неймовірно великий, — констатувала вона. — Ціла вілла на околиці Рима. Щоб дістатися туди щоранку, доводилося годину їхати транспортом.

Маркус здивувався:

— Ви що, не мешкали разом із сім’єю?

— За наказом синьйора Агапова ніхто із чужих не повинен був залишатися в будинку після заходу сонця.

«Дивно», — подумав пенітенціарій. І відразу уявив оту величезну порожню віллу, де мешкали тільки суворий батько та двоє діток. Напевно, не найкраще місце для щасливого дитинства.

— А що ви можете розповісти мені про близнюків?

— Про Віктора та Ганну?

— Ви їх добре знали?

Жінка невдоволено скривалася:

— Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була.

Маркусові сподобалося оте визначення. Утім що означало оте «втікала з-під батькового контролю»? «Батько був авторитарний…»

— Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було. — Тут старенька знову повернулася до вікна. — Мій наречений має прибути з хвилини на хвилину. Можливо, цього разу привезе мені квіти.

Маркус пропустив останню фразу повз вуха й продовжив про своє:

— А Віктор? Що ви можете розповісти мені про хлопчика?

Жінка знову зосередила свою увагу на ньому.

— Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше. Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками.

Убивця-савант, вчений психопат.

— А ви з ним колись розмовляли?

— Віктор не розмовляв. Він мовчав і спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті. — Жінка аж здригнулася від тієї згадки. — А от сестра була така весела, така щебетуха. Гадаю, вона дуже страждала через своє ув’язнення. Та синьйор Агапов не давав порошині сісти на неї, вона була його улюбленицею. Тільки дівчинка могла викликати на його обличчі усмішку.

Та інформація теж була дуже важлива для пенітенціарія: Віктор жив у постійному змаганні із сестрою. Ганна тішилася увагою батька, а Віктор тієї уваги не мав. Можливо, для дев’ятирічного хлопчика то могло стати достатньою причиною для вбивства.

Старенька знову відволіклася:

— Настане день, коли мій наречений приїде й забере мене звідси. Я не хочу тут помирати, я хочу заміж.

Маркус знову повернув її до розмови:

— А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?

— Пан Агапов навіть не намагався приховати свою прихильність до Ганни. Гадаю, Вікторові це завдавало болю. Він, наприклад, відмовлявся їсти в товаристві батька й сестри. Пізніше синьйор Агапов їжу відносив йому до кімнати. Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки.

«Настав час розбудити в пам’яті болісні згадки», — подумав пенітенціарій.

— Синьйоро Вірджиніє, як померла Ганна?

— О господи! — вигукнула жінка, сплеснувши руками. — Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього.

— І ви повірили?

Старенька спохмурніла.

— Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж.

«Ніж, — повторив подумки Маркус, — та сама зброя, якою користувався монстр, щоб убивати жертв жіночої статі».

— І ніхто не заявив про смерть до поліції?

— Пан Агапов був чоловіком дуже владним, що ми могли вдіяти? Він відразу відправив труну з тілом до Росії — мовляв, для того щоб Ганнусю поховали поряд з матір’ю. А по тому звільнив нас усіх.

Напевно, Агапов скористався своєю дипломатичною недоторканністю, щоб приховати те, що трапилося.

— Він віддав Віктора до закритого приватного коледжу, а сам зачинився в тій віллі до кінця своїх днів, — сказала жінка.

«Ніякий то був не коледж, — хотілося заперечити Маркусу, — а психіатрична клініка для дітей, що вчинили страшні злочини. Таким чином Віктор уникнув судового процесу. І батько сам себе засудив до такого покарання».

— Ви прийшли сюди через отого хлопця, отче? Він щось накоїв, чи не так? — запитала злякано старенька.

Маркус не наважувався їй відповісти.

— Боюся, що так.

Жінка задумливо кивнула. «Так, ніби завжди про це знала», — завважив Маркус.

Вірджинія відкрила сумочку, яку тримала на колінах, покопирсалася в ній і знайшла блокнотик із квітчастою обкладинкою. Погортала його і вийняла кілька світлин. Знайшовши ту, що шукала, простягнула її Маркусові.

Світлина була давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років, певно, автознімок. У центрі світлини стояв чоловік, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти. У синьому костюмі, краватці й жилеті. Анатолій Агапов. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — дівчинка в сукні з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Ганна. Єдина, хто на світлині усміхався. Ліворуч від чоловіка — хлопчик. Теж у костюмі з краваткою. Волосся підстрижене півколом, чуб низько спадає на очі. Маркус його впізнав: той самий хлопчина, якого він бачив на відеозапису з інституту «Гамельн».

Віктор.

Вигляд засмучений, зосереджений на об’єктиві, такий, як на відеокамері в той час, коли Кропп його розпитував. У Маркуса знову виникло неприємне відчуття, ніби хлопчина через оту світлину здатний бачити теперішнє. І дивиться саме на нього.

Пенітенціарій завважив дивну деталь. Анатолій Агапов тримав за руку сина, але не Ганну.

Хіба не вона була батьковою мазункою? Щось тут не так… То був жест любові чи спосіб виявити свою владу? Батькова рука правила за повідок?

— Можна мені взяти? — запитав Маркус у старенької.

— Ви ж мені її потім повернете, отче?

— Так, — пообіцяв пенітенціарій і підвівся зі стільця. — Дякую вам, синьйоро Вірджиніє. Ви мені дуже допомогли.

— Як? Ви не хочете познайомитися з моїм нареченим? Він уже зараз приїде, — промовила старенька. — Він приїжджає щовечора о цій годині, зупиняється на вулиці, по той бік огорожі. Поглядає на моє вікно, щоб переконатися, що зі мною все гаразд. А потім вітає мене. Він завжди зі мною вітається.

— Іншим разом, — пообіцяв їй Маркус.

— Черниці думають, що я божевільна, що я все вигадую. Але все це правда. Він молодший за мене і, хоч у нього немає однієї руки, все одно мені дуже подобається.

Пенітенціарій завмер від несподіванки. Пригадав санітара з інституту «Гамельн», якого бачив на відео минулого дня.

Фернандо, безрукий.

— Ви могли б сказати мені, де ваш наречений зупиняється, коли приходить провідати вас щовечора? — запитав він, поглянувши у вікно.

Старенька усміхнулася, зрадівши, що нарешті їй хтось повірив.

— Біля отого дерева.

Перш ніж Фернандо збагнув, що діється, Маркус уже кинув його на землю, впавши на нього всім своїм тілом, і придавив йому горлянку рукою.

— Ти наглядаєш за старою, щоб пересвідчитися, що ніхто з нею не спілкується? Щоб ніхто не дізнався правду, не дізнався, що Віктор…

Чоловік задихався.

— Ти хто такий? — ледве прохрипів з останніх сил, вирячивши очі.

Маркус натиснув ще сильніше.

— Хто тебе прислав? Кропп?

Чоловік захитав головою.

— Прошу тебе, Кропп тут ні до чого.

У порожньому рукаві його широкого темного піджака обрубок руки бився об землю, як рибина, безпорадно викинута на берег.

Маркус послабив хватку, щоб той зміг говорити.

— Тоді поясни мені…

— Це я сам, з власної ініціативи. Джованні попередив нас, що хтось розпитував довкола. Хтось не з поліції.

Джованні — так звали старшого санітара, який ночував у підземеллі інституту «Гамельн». Чоловіка в синіх черевиках.

— Я прийшов сюди, бо подумав: той, хто розпитує, згодом добереться й до домоправительки. — Він заплакав. — Прошу тебе, я все розповім, я хочу вибратися із цієї історії. У мене вже терпець уривається, сили покидають.

Однак Маркус не вірив у те, що Фернандо говорить правду.

— Чому я маю тобі вірити?

— Тому що я виведу тебе на Кроппа.

5

Решту дня Сандра більше не думала про оте дивне повідомлення.

Вийшовши з квестури після завершення робочої зміни, вона відразу подалася до спортзалу, щоб скинути напруження, накопичене протягом останніх шести днів. Завдяки фізичним зусиллям вилила всі страхи й тривоги, що її мучили.

Поразка Моро й ЦОС, передача справи до ООГ, Діана Дельґаудіо, що виявила ознаки одужування, якого насправді не було.

Однак передусім їй не хотілося повертатися додому. Рутина з Максом її лякала. Уперше вона усвідомила, що в їхніх стосунках щось не так. Не знала, що саме, і насамперед не знала, як про це сказати йому.

Вона саме вийшла з-під душу, відчинила дверцята комірки в роздягальні, куди раніше склала свої речі, коли помітила, що на екрані мобільного блимає друге повідомлення. Знову з невідомого номера, знову ота есемеска:

Отримавши її вперше, вона вирішила, що хтось помилився номером і повідомлення призначене комусь іншому. А тепер у неї виник сумнів: можливо, те повідомлення писали саме їй?

Поки поверталася до Трастевере, спробувала передзвонити на номер відправника, але у відповідь лунали лише порожні гудки. Це її роздратувало. Вона не належала до когорти цікавих жінок, а тому вирішила викинути з голови ці повідомлення.

Сандра припаркувала машину неподалік від дому і, перш ніж вийти з автівки, зачекала ще хвилинку. Сиділа, вчепившись обома руками за кермо, і через лобове скло поглядала на освітлене вікно своєї квартири. Бачила силует Макса, що рухався по кухні. На ньому був фартух, на лобі — окуляри для зору: напевно, готував вечерю. Звідти, де вона сиділа, він здавався розслабленим, як завжди, навіть насвистував.

«Як же йому сказати? Як пояснити те, чого навіть я сама не розумію?» — питала саму себе Сандра.

Однак якось таки мала сказати, мусила це зробити. Отже, глибоко вдихнула й вийшла з машини.

Почувши скрегіт ключа в замку, Макс вийшов у коридор їй назустріч. Як завжди.

— Втомилася? — запитав, поки цілував у щоку й знімав з плеча спортивну сумку. — Вечеря майже готова, — додав, не чекаючи на відповідь.

— Добре, — змогла видавити із себе Сандра, хоча їй це далося нелегко.

Проте Макс нічого не помітив.

— Сьогодні я проводив велику контрольну з історії. Студенти чудово відповідали на всі запитання щодо Ренесансу. Я всім поставив добрі оцінки! — розповідав він з виглядом великого бізнесмена, який щойно підписав угоду на мільйони.

Просто неймовірно, скільки натхнення вкладав Макс у свою роботу. Його зарплати ледве вистачало на оренду квартири, утім робота викладача історії значила для нього більше за будь-які багатства світу.

Однієї ночі йому наснилися числа. Сандра вмовляла його купити собі лотерейний білет із цими номерами, але той не погодився.

— Коли я стану багатим, мені буде якось дивно, якщо я надалі працюватиму простим учителем. Доведеться відповідно змінювати спосіб життя, а мені подобається те, що в мене є нині.

— Неправда, — заперечила вона. — Зможеш і далі робити те, що робиш, але вже не доведеться хвилюватися про майбутнє.

— А що може бути кращим за таємницю, що несе нам майбутнє? Включно з драмами та переживаннями. Люди, яким більше не треба хвилюватися про майбутнє, вони ніби наперед досягли мети свого існування. А в мене своя історія: минуле — єдина впевненість, яка мені потрібна.

Сандру захоплював цей чоловік, який комусь іншому міг здатися абсолютно неамбіційним. А от вона вважала, що Макс, на відміну від багатьох інших, достеменно знав, чого хоче. Тому почувався задоволеним власним життям.

Кілька хвилин по тому вона вже сідала за стіл, а він тим часом уже відкидав пасту. Макс майстерно чаклував на кухні. Відколи з Ноттінгема перебрався до Рима, він досконало засвоїв усі секрети італійської кухні. А от вона ледве вміла зварити кілька яєць.

І того вечора Макс, як завжди, накрив на стіл, поставивши склянку зі свічкою. То був їхній особливий романтичний ритуал. Перш ніж подати страви, він запалив свічку запальничкою. І усміхнувся їй. А ще відкоркував пляшку червоного вина.

— Так ми забудемо про все й заснемо на дивані, — мовив Макс.

«Як я зможу сказати такому чоловікові, що мені важко жити з ним?»

Вона почувалася невдячною своїй долі.

Він приготував її улюблену страву: пасту алла норма[16]. А на друге були стейки по-римському. Проблема мати поряд бездоганного партнера полягала в обов’язку завжди відповідати його рівню. Сандра добре знала, що не заслуговує на таку увагу, й тому в її душі наростало невдоволення.

— Домовмося, — запропонував Макс, — цього вечора ніяких убивств, ніяких мертвих, будь ласка.

Ще вдень вона повідомила йому телефоном, що справу римського монстра передали карабінерам. Сандра ніколи не розповідала йому про роботу, уникала говорити про такі страшні деталі своєї служби, які могли збурити його тонкий душевний склад. Однак того вечора її лякало мовчання. Вона боялася, що навіть ота бридка тема для розмови ось-ось вичерпається і їм узагалі не буде про що говорити.

— Гаразд, — погодилася з вимушеною усмішкою.

Макс сів навпроти, накрив її долоню своєю.

— Я радий, що тобі більше не доведеться займатися цією справою. А тепер їж, бо вихолоне.

Сандра схилила голову над тарілкою, побоюючись, що більше не зможе поглянути йому в очі. Та коли вона взяла серветку, світ раптом захитався в неї перед очима.

Під нею лежала оксамитова коробочка. Певно, з обручкою.

Жінка відчула, як на очах у неї забриніли сльози. Вона спробувала їх угамувати, але марно.

— Знаю, що ти думаєш про шлюб, — сказав Макс, який не міг навіть уявити справжньої причини її сліз. — Коли ми з тобою познайомилися, ти відразу сказала мені, що ніколи ні з ким не одружишся після Давіда. Протягом усього цього часу я поважав твою волю й ніколи навіть не натякнув на весілля. Але тепер я змінив думку. Хочеш дізнатися чому?

Сандра лише кивнула у відповідь.

— Ніщо не триває вічно. — Він помовчав. — Якщо я щось і засвоїв у цьому житті, так це одне: наші вчинки не залежать від того, настільки ми вміємо планувати та уявляти майбутнє. Насправді вони залежать тільки від того, що ми відчуваємо тут і тепер. Отже, твій шлюб зі мною не повинен тривати все життя, це не головне. Головне те, що я хочу цього зараз. Я готовий ризикувати щасливим життям у майбутньому заради того, щоб відчути себе щасливим зараз.

Сандра тим часом поглядала на футляр, не насмілюючись до нього доторкнутися.

— Не сподівайся знайти всередині якусь неймовірну коштовність, — промовив він. — Але навіть оця коробочка не здатна вмістити мої почуття до тебе.

— Не хочу, — пробелькотіла вона тихо, майже пошепки.

— Що? — Макс справді не розчув.

Сандра повільно здійняла погляд від тарілки й подивилася на нього.

— Я не хочу з тобою одружуватися.

Макс, можливо, чекав пояснень, але їх не було. Вираз його обличчя раптом змінився. Тепер на ньому було не тільки розчарування — здавалося, ніби оце повідомили, що жити йому залишалося кілька днів.

— У тебе є хтось інший?

— Ні, — відразу відповіла вона. Хоча й сама не знала, чи це правда.

— Тоді що?

Сандра взяла до рук мобільний, який лежав на поличці. Відкрила перелік повідомлень і показала йому дві анонімні есемески, отримані того дня.

— «Ти його обожнюєш?» — прочитав Макс.

— Не знаю, хто мені їх надіслав і навіщо. Інша на моєму місці зацікавилася б і захотіла дізнатися, яка таємниця криється за отим романтичним повідомленням. Але не я. І знаєш чому? — Вона не чекала на відповідь. — Тому що це змусило б мене подумати про нас двох. Змусило б замислитися, що я відчуваю. — Вона глибоко вдихнула й продовжила: — Я кохаю тебе, Максе. Але я тебе не обожнюю. І вважаю, що для того, щоб одружитися з кимось, навіть для того, щоб провести разом ціле життя, треба відчувати щось більше, аніж кохання. І цієї миті я цього не відчуваю.

— Ти хочеш сказати, що між нами все закінчено?

— Не знаю, справді. Однак боюся, що так і є. Вибач.

Обоє помовчали. По тому Макс підвівся з-за столу.

— В одного мого приятеля є біля моря будиночок, яким він користується лише влітку. Я можу попроситися переночувати там сьогодні, а може — і кілька наступних днів. Я не хочу втратити тебе, Сандро. Але й тут залишатися не хочу.

Вона його розуміла. Одна частина її душі тієї миті хотіла обійняти його, утримати. Але знала, що це було б помилкою.

Макс загасив свічку на столі.

— Колізей.

Сандра поглянула на нього:

— Що?

— Це не історичний факт, а лише легенда, — сказав він. — Колізей був чимось на кшталт диявольського храму, яким користалися сектанти. Язичникам, які хотіли приєднатися до культу, ставили одне запитання: «Colis Eum?» — тобто: «Ти його обожнюєш?» Звісно, мали на увазі диявола… Colis Eum — звідси назва Колізей.

Сандру те пояснення збентежило. Але вона промовчала.

Макс вийшов з кухні, прихопивши із собою футляр з обручкою. То була єдина реакція, яку він собі дозволив після слів Сандри. Вона тільки підкреслювала його неймовірну гідність: інший чоловік образився б, поставивши на перше місце власну гордість, почав би її ображати та принижувати. Але не Макс. Проте, можливо, Сандра тієї миті з більшим задоволенням отримала б кілька ляпасів, аніж зазнати такого уроку справжнього кохання та поваги.

Окрім обручки, Макс не взяв із собою нічого, хіба що куртку з вішалки в коридорі. Вийшов з квартири, зачинивши за собою двері.

Сандра не могла поворухнутися. Паста алла норма на її тарілці вже геть захолола. Від свічки в центрі столу ще вилася тонесенька стрічечка сірого диму, солодкий аромат воску заповнив собою кімнату. Вона подумала, чи справді все скінчилося. На мить спробувала уявити своє життя без Макса. Почала викреслювати його риси з усіх своїх звичок та буденності. Відчула, як кольнуло в серце. Однак того було не досить. Не досить, щоб змусити її кинутися слідом за ним, щоб сказати, що вона помилилася.

Отже, посидівши ще кілька хвилин, щоб оговтатися, вона взяла мобільний і написала у відповідь на повідомлення «Ти його обожнюєш?»: Колізей.

Минуло кілька хвилин, і вона отримала нову есемеску:

6

В оперативному залі ЦОС нікого, окрім Моро, не було.

Сам-один, як той ветеран, що зазнав поразки у війні, але не хоче повертатися додому, замість цього стоїть посеред порожнього поля битви, посеред привидів своїх побратимів, чекаючи на ворога, який ніколи не з’явиться. Тому що не вміє робити нічого, окрім того, щоб воювати.

Віцеквестор стояв перед дошкою з переліком елементів справи. «Відповіді, вони ось тут, перед тобою», — сказав сам собі. Однак він дивився на них не під тим кутом, тому й зазнав поразки.

Їх відсторонили від справи через історію з автостопівцями, адже два роки тому він кинув за ґрати невинну людину, засудивши її за вбивство, не знайшовши тіл. І тепер отой покидьок зізнався в скоєному.

Моро знав, що та кара була спричинена ситуацією. Однак не хотів опускати рук, це суперечило його принципам. Попри те що він не мав ніякої ролі в слідстві щодо римського монстра, усе одно не міг відмовитися від справи, геть викинути її з голови. За своєю вдачею він скидався на робота, що вперто йшов до поставленої мети. Так його виховали, так його навчили. І він не міг зупинитися на півдорозі. Однак мав бути обережним, адже ризикував, що його виженуть з поліції. Кілька годин тому він спробував подати рапорт про звільнення, але керівник відхилив його з погрозами та обіцянками.

— Допоки ви залишатиметеся в органах, матимете право на захист, а якщо скинете погони, перетворитеся на пересічного громадянина. І тоді вас притягнуть до відповідальності за помилку, якої ви припустилися два роки тому… Зачекаймо, коли вгамується гроза. Ви тим часом побудете в тіні, залишивши іншим усі пошани та нагороди. Згодом потихеньку ви зможете повернутися до своєї попередньої роботи. На вашу кар’єру це аж ніяк не вплине, даю вам слово.

Цілий мішок порожніх байок. Хай там як, але й усі оті балачки про відставку — лише блеф. Він добре усвідомлював, що в такому разі залишиться на самоті. Усі його покинули б, переклавши на нього всі провини, навіть чужі.

Монстр узяв над ним гору. Моро мусив це визнати з лютим захватом. Убиваючи під Остією, він закидав їх підказками та доказами, включно з власним ДНК, залишив навіть власну сорочку, недбало замінивши нею сорочку жертви. Відтоді — більше нічого чи майже нічого.

Однак у тому переліку чогось бракувало. Символу. Чоловіка з вовчою головою.

Моро вкотре пригадав тінь від скульптури з кісток, знайденої в помешканні Астольфі. І пригадав свій страх, який відчув, коли її побачив.

Його керівництво хотіло, щоб вони приховали ті деталі. Ще лунали у вухах сказані напередодні слова, коли йому наказали передати всі матеріали справи карабінерам з ООГ. Але не історію про езотеричний символ.

— Притримаймо цю частину в секреті, — проголосив голова за підтримкою квестора. — Так буде мудріше.

Звісно, саме той аргумент міг стати нагодою для Моро повернутися в гру. Однак ніхто не наказав розкручувати ниточку, пов’язану із символом. Отже, офіційно він досі був вільний діяти як йому заманеться.

— Двадцять три випадки, — повторив віцеквестор. Двадцять три випадки, у яких антропоморфна фігура з’явилася в контексті злочину чи ще якось була пов’язана із чимось чи кимось, що мали стосунок до злочину. Чому?

Він почав згадувати деякі з таких епізодів. Нянька, яка викидала дітлахів з вікон і зберігала їхні черевички як сувенір. Вона зізналася в скоєному, але не змогла пояснити присутність малюнка із зображенням чоловіка з вовчою головою у власному щоденнику. У 1994 році та фігура з’явилася на дзеркалі ванної, у помешканні чоловіка, який повбивав усю родину, а потім наклав на себе руки. У 2005-му це зображення знайшли на могилі одного педофіла, нанесене фарбою з балончика.

Факти розрізнені, не пов’язані між собою, з різними винуватцями. Єдине, що їх споріднювало, — отой символ. Виникало враження, ніби хтось вирішив їх відзначити. Але не заради власної користі.

Більше це нагадувало роботу… з прозелітизму[17].

«Того, хто вчинить зло, зрозуміють», — такою була пересторога. І йому в цьому допоможуть. Як допоміг римському монстрові Астольфі, коли вилучив доказ із місця злочину й зробив усе для того, щоб Діана Дельґаудіо померла, виправляючи помилку вбивці.

Моро переконував себе, що там, надворі, блукають інші особи, схожі на патологоанатома. Особи, які служать злу як своїй релігії.

Якщо він їх знайде й розкриє таємницю, то отримає свій особистий реванш.

Він викликав до себе Леопольдо Стріні, технічного експерта з ЛТА і єдиного, кому окрім агентів ЦОС та комісара Креспі була відома історія езотеричного символу. До того ж саме Стріні доручали вивчити скульптуру з кісток тварин, яку знайшли у квартирі Астольфі.

Моро побачив, як той заходить до зали з усіма документами в руках. Вигляд у нього був якийсь дивний, він здавався чимось занепокоєним.

Стріні збагнув, що Моро до нього придивляється — можливо, навіть відчуває його неспокій. Відтоді, як йому довелося зустрітися із загадковим чоловіком азіатської зовнішності, його життя пішло шкереберть. Дізнавшись, що справу римського монстра передали Особливій оперативній групі карабінерів, він трохи заспокоївся. Таким чином він повинен буде передати всі матеріали справи спеціалістам техлабораторії ООГ, а тому його новий «приятель»-вимагач уже не зміг би наполягати на тому, щоб він «попередньо» показував йому всі результати аналізів або щоб він їх знищив. Принаймні він на це сподівався. Адже неприємний внутрішній голосок нашіптував йому, що той тип із закусочної добре тримав його за яйця й робив би це й надалі, аж поки один з них двох не відкине копита. Чудова перспектива!

— Ось, отут усе, — промовив експерт, поклавши теки з документами на стіл.

По тому розвернувся й вийшов.

Моро тієї ж миті вже забув про Стріні та про його схвильований вигляд, адже перед ним на столі лежали матеріали з двадцяти трьох справ, де так чи інак згадано образ чоловіка з вовчою головою. Він почав їх гортати в пошуках важливої інформації.

Приміром, у справі вбивства родини, коли слідчі знайшли символ на дзеркалі ванної під час повторного огляду, на підлозі виявили чіткий відбиток правої руки. У рапорті надавали пояснення: через кілька днів після розправи хтось проник до будинку, відкрив крани гарячої води у ванній, щоб намалювати фігуру на запітнілому дзеркалі. Та, вже виходячи, він, напевно, посковзнувся на слизькій від конденсату поверхні підлоги. Щоб не впасти, виставив уперед руки. Звідси й відбиток долоні.

Однак у тій гіпотезі була невідповідність, адже нелогічно, що хтось скористався тільки однією рукою, щоб уберегтися від падіння. Інстинктивно людина виставляє вперед обидві руки.

Позаяк у той час цю загадку ніхто не розгадав, питання відбитку відійшло на другий план разом із символом на запітнілому дзеркалі. «А все через те, — нагадав собі Моро, — що поліціянтам не до вподоби длубатися в езотериці».

Віцеквестор перейшов до справи щодо могили педофіла. Однак у тонесенькій теці з актом колег ішлося тільки про «акти вандалізму, вчинені невідомими». Аналіз почерку показав, що напис зробив «примусовий правша». У минулому багато хто з учителів примушував дітей, що вродилися шульгами, користуватися для письма правицею. «Найчастіше таке траплялося в католицьких школах, — подумав Моро. — Насамперед через безглузді забобони, що ліва рука — то рука диявола, а тому шульг слід було “перевчати”, щоб писали правою». Окрім отих деталей, справа не містила нічого цікавого.

У теці зі справою про няньку виявилося ще менше матеріалів. Усе слідство було зосереджене на черевичках — фетиші, що вбивця зберігала в себе після того, як викидала дітей з вікна. Щодо малюнка на одній зі сторінок її щоденника не було майже нічого: жінка сказала, що намалювала не вона, і слідчих це задовольнило. Адже від того, була авторкою малюнка вона сама чи хтось інший, цей факт мало вплинув би на хід процедури. Навіть гірше: міг би стати проблемою для звинувачення, якби нянька послалася на щось на кшталт затьмарення свідомості.

«Я бачу чоловіка з вовчою головою, пане суддя! Це він наказав мені вбити тих дітей!»

Та коли Моро вже хотів відкласти теку вбік і взяти іншу, його увагу привернула одна обставина. Свого часу його колеги допитували чоловіка, з яким зустрічалася інколи нянька. Вони не були заручені, однак, за словами тієї ж няньки, мали сексуальні стосунки. Чоловіка допитували, бо підозрювали його в спільництві, проте доказів проти нього було недостатньо, і він легко відбувся. Утім до матеріалів справи занесли і його свідчення.

Моро вразили не так відповіді, які той надав слідству, доволі таки банальні, як копія його особистого посвідчення, додана до протоколу.

Серед особливих ознак було зазначено, що йому бракувало лівої руки.

«Відбиток на підлозі ванної! — подумав одразу Моро. — Ось чому тільки від правиці: невідомий був інвалідом!» Його гіпотезу підтверджували й матеріали справи щодо могили педофіла: той, хто писав, скористався правицею, щоб написати, але каліграфія була абияка… Так само, як то буває в шульги, що втратив ліву руку.

Віцеквестор, не гайнуючи часу, взявся шукати особисті дані знайомого няньки. Окрім імені та прізвища у справі було зазначено ще й адресу.

7

Уже була ніч.

Небо безхмарне, місяць уповні сяяв у небі, як прожектор. Маркус був упевнений, що за кілька годин монстр знову нападе. А тому він мусив дізнатися якомога більше від безрукого.

Попри каліцтво машиною Фернандо керував спритно.

— Що ти можеш розповісти мені про Віктора? — запитав пенітенціарій.

— Якщо ти зміг дістатися домоправительки, тоді тобі вже й так усе відомо.

— Я хочу почути від тебе. Приміром, про інститут «Гамельн».

Фернандо різко повернув кермо, щоб уписатися в крутий поворот.

— Діти, яких туди привозили, на той час уже вчинили якесь насильство або ж мали очевидну схильність до здійснення особливо жорстоких злочинів. А втім, гадаю, тобі й це вже відомо.

— Авжеж.

— Але ти не знаєш того, що в інституті щодо них не запроваджували аніякої реабілітаційної терапії. Кропп хотів зберегти в них їхню вроджену схильність до зла. Він вважав її чимось на кшталт особливого таланту.

— Яка в нього на те була причина?

— Дізнаєшся, щойно ми приїдемо до Кроппа.

— Чому ти не скажеш мені зараз?

На мить Фернандо відірвав погляд від дороги й зиркнув на нього.

— Тому що хочу тобі показати.

— Це якось пов’язано з чоловіком із вовчою головою?

Той знову не відповів.

— Доведеться тобі набратися терпіння, ми вже майже приїхали. Ти не пошкодуєш, — тільки й сказав. — Однак ти не поліціянт. Отже, приватний детектив…

— Майже, — відповів Маркус. — Де Віктор нині?

— Не знаю.

Потім уточнив:

— Ніхто цього не знає. Усі діти, вийшовши зі стін інституту «Гамельн», починали жити в реальному суспільстві, і ми втрачали з ними зв’язок. — Тут він посміхнувся. — Але сподівалися на зустріч із ними, рано чи пізно. Багато хто з них згодом, через кілька років, вчиняв злочини або був замішаний у них. Ми дізнавалися про це з газет або з телебачення. І тоді Кропп тішився, тому що досягнув своєї мети: перетворив їх на бездоганні засоби зла.

— Саме через це ви захищаєте Віктора?

— Ми так само чинили і з іншими, у минулому. Але Віктор був гордістю Кроппа: вчений психопат, він узагалі не спроможний відчувати емоції. Його чорна душа цілком відповідала його гострому розуму. Професор завжди знав, що соляний хлопчик здатний чинити жахливе зло. Ти лише поглянь, що коїться довкола.

Маркусові важко було проаналізувати, скільки правди було в словах цього чоловіка, але вибору в нього не було, тож він далі їхав з ним.

— Біля будинку-інтернату, коли я на тебе накинувся, ти сказав, що знав уже, ніби хтось не з поліції займався цією справою.

— Так, поліції нічого не відомо про соляного хлопчика, однак ми знали, що хтось вийшов на наш слід. От я й вирішив, що спостерігатиму за вікнами старої, щоб дізнатися, чи ніхто до неї не навідується. Я ж тобі вже сказав: я хочу вибратися із цієї історії.

— Хто ще, окрім тебе, до неї залучений?

— Джованні, старий санітар, з яким ти вже зустрічався і який тепер помер.

Чоловік у синіх черевиках.

— А ще лікар Астольфі, теж врізав дуба. Потім Ольга, медсестра. Я і Кропп.

Маркус хотів його перевірити, хотів дізнатися, чи той назве всіх, кого він бачив на відео з малим Віктором, коли його щойно привезли до інституту «Гамельн».

— Ще хтось?

— Ні, більше ніхто.

Вони саме з’їжджали зі швидкісної кільцевої траси в напрямку до центру.

— Чому тобі раптом так закортіло покінчити із цією історією?

Фернандо реготнув:

— Тому що спочатку ідеї Кроппа мене теж захоплювали. До знайомства з професором я був ніким, другим сортом. Він наділив мене метою та ідеалами.

Потім додав:

— Привчив до дисципліни. Кропп свято вірить у цінність казок. Він каже, що казки — то найправдивіше віддзеркалення людської природи. Якщо прибрати з них злих героїв, стане нецікаво, ти помічав? І нікому не до вподоби історія, де всі — добрі та любі.

— Отже, він сам придумував казки саме для тих дітей. Але в тих казках геть усі герої були лихими.

— Так, він навіть для мене одну придумав: казку про чоловіка-невидимку… Там ідеться про людину, якої ніхто не бачить, тому що вона дуже схожа на всіх інших, і немає в ній нічого особливого. Цьому чоловікові страшенно кортіло, щоб його помітили, щоб повертали голови, дивилися йому вслід, аби лишень поглянути на нього, — не хотілося йому бути порожнім місцем. Він купував собі вишуканий одяг, стежив за своєю зовнішністю. Та все було марно. Тоді він знаєш що вчинив? Збагнув, що йому треба не хизуватися собою, красенем, а додати до свого образу щось непривабливе.

Маркус почав здогадуватися, чим закінчиться історія, і від самої думки йому мороз пішов поза шкірою.

— Тоді він позбавив себе однієї руки, — сказав Фернандо. — І навчився робити все лише однією рукою. Знаєш, що сталося? Усі почали його помічати, почали його жаліти, проте навіть гадки не мали, що в ньому ховалася величезна сила. Хто інший здатен на таке?! Отож-бо й воно! Він досягнув своєї мети: тепер він знає, що сильніший за всіх.

І додав:

— Дисципліна.

Маркус обурився:

— І тепер ти вирішив зрадити того, хто тебе навчив усього цього?

— Я не зраджую Кроппа, — заперечив той. — Адже заради ідеалів доводиться трудитися, а я й так доклав уже забагато зусиль заради справи.

«Заради справи? — подумав Маркус. — Яка справа об’єднувала гурт осіб, що захищали злочинців?»

— Далеко ще?

— Майже приїхали.

Вони заїхали на майданчик для паркування поблизу Віа-деї-Джуббонарі. Машину залишили там, а самі рушили пішки до Кампо-де-Фйорі[18]. Те місце скидалося на великий майдан, однак відрізнялося від інших, бо колись там було голе поле. Будинки та палаци побудували вже згодом, оточивши ними, мов огорожею, колись квітучий простір.

Попри те що в назві майдану звучав натяк на красу й буколічну вишуканість, площа Кампо-де-Фйорі асоціювалася з жахливими речами. В історію Рима вона потрапила як місце, де колись облаштовували «вовчок», тобто вертикальну дибу, — знаряддя для катувань, що його широко використовували за доби Середньовіччя для «викручування суглобів плечей злочинців» за допомогою грубої мотузки. Там також спалювали тих, кого прирекли на смерть.

Як, приміром, на ній живцем спалили Джордано Бруно. Його звинуватили в єресі.

Маркус, як завжди, проходячи через ту площу, відвів погляд від бронзової статуї ченця-домініканця із чорним капшуком на голові та незворушним, суворим виразом обличчя. Бруно насмілився кинути виклик інквізиції і вирішив краще згоріти в полум’ї, аніж відмовитися від власних переконань філософа та вільнодумця. У Маркуса з ним було багато спільного: обидва вірили в силу розуму.

Фернандо йшов попереду хиткою ходою, розмахуючи єдиною рукою, як на параді. У своїй заширокій куртці він був подібний до клоуна.

Вони підійшли до примітного своїм оформленням палацу сімнадцятого століття, який зазнав чимало перебудов протягом наступних століть, але зберіг свою первісну велич.

У Римі було багато палаців, схожих на цей. Зовні вони здавалися занедбаними й старими, так само як їх мешканці — графи, маркізи, герцоги, які досі вихвалялися своїми аристократичними титулами, що вже давно не мали ніякої вартості, окрім колишньої слави часів сивої давнини. Та всередині тих палаців зберігалися фрески, антикварні меблі, шедеври мистецтва, яким міг позаздрити будь-який музей чи приватний колекціонер. Майстри такого рівня, як Караваджо, Мантенья, Бенвенуто Челліні, доклали чималу частку свого таланту, щоб прикрасити домівки вельмож їхньої епохи. А тепер побачити ті скарби мистецтва могли тільки нащадки, що, так само як їхні предки, вели своє існування, марнуючи спадок, нажитий завдяки несправедливим привілеям, отриманим їхніми предками в минулому.

— З яких статків живе Кропп? — поцікавився Маркус. — Адже він дозволяє собі жити в таких розкошах.

Фернандо повернувся до Маркуса й посміхнувся:

— Ти ще багато чого не знаєш, друже. — І наддав ходи.

Вони увійшли з чорного ходу. Чоловік натиснув вимикач, світло залило короткий сходовий проліт, що вів до підземного поверху з одним-єдиним приміщенням. Там було розташоване житло вахтера. Інші сходи чорного ходу вели до верхніх поверхів.

— Ласкаво прошу до мого дому, — сказав Фернандо, вказуючи на односпальне ліжко й малесеньку кухоньку, що займали практично всю кімнату. Одяг висів на вішаках, а ще там було кілька полиць для харчів, переважно консервів. — Зачекай тут.

Маркус ухопив його за передпліччя:

— Навіть не думай, я піду з тобою.

— У мене немає наміру надурити тебе, присягаюся! Та якщо хочеш, то ходімо.

Пенітенціарій увімкнув ліхтарик, і вони разом піднялися сходами службового входу. Після нескінченного ряду прольотів вони нарешті дісталися сходового майданчика. Там не було жодних дверей, якийсь глухий кут.

— Це жарт?

— Не втрачай віри, — задоволено захихотів Фернандо. По тому натиснув долонею на одну зі стін. Там відчинилися невеликі двері. — Я за тобою.

Маркус замість того, щоб іти першим, штовхнув його поперед себе у дверний отвір і рушив слідом.

Вони опинилися у величезному залі без меблів, але з вишукано прикрашеними та розписаними стінами. Єдиним предметом інтер’єру, окрім старої чавунної печі та великого, прикритого віконницями вікна, було прихилене до сіни велике дзеркало в золотій рамі, у якому відбивалося світло ліхтарика і їхні постаті.

Дверцята, через які вони сюди потрапили, були майстерно приховані в настінному розписі на всю стіну. Система потаємних ходів передбачалася первинним проєктом палацу, щоб надати змогу прислузі пересуватися будинком так, щоб не турбувати господарів. Такі секретні дверцята відчинялися та зачинялися безшумно, щоб не турбувати вельмож.

— Хто є в будинку? — запитав Маркус тихо.

— Кропп та Ольга, — відповів Фернандо. — Лише вони вдвох. Вони займають східне крило. Щоб потрапити туди, нам слід…

Він не встиг закінчити фразу, як пенітенціарій зацідив йому кулаком просто в обличчя. Фернандо впав на коліна, схопившись рукою за великого носа, з якого потекла кров. Твоєї ж миті він дістав ще удар ногою в живіт, від якого упав на підлогу.

— Хто в будинку? — знову запитав Маркус.

— Я тобі вже сказав, — заканючив той.

Пенітенціарій примусив його розвернутися, із задньої кишені його штанів вийняв наручники. Він помітив їх, коли вони піднімалися сходами, і ось тепер кинув їх тому просто в лице.

— Скільки ще брехні ти наплів мені?! Я тебе вислухав, але ти повівся зі мною не дуже щиро!

— Чому ти так говориш?! — проскиглив той і сплюнув кров’ю на мармурову підлогу.

— Ти гадаєш, що я такий простак і повірю, ніби ти так легко зрадив свого хазяїна? Навіщо ти мене сюди привів?

Цього разу страшний удар ногою дістався Фернандо в бік. Він зігнувся й покотився підлогою. Та перш ніж Маркус устиг знову вдарити його, він звів догори руку, щоб його зупинити.

— Добре-добре… Це Кропп наказав мені привести тебе сюди.

Поки Маркус міркував, чи вірити його словам, Фернандо скористався єдиною рукою, щоб підтягнутися та сховатися за великим позолоченим дзеркалом.

— Чого треба Кроппу від мене?

— Хоче зустрітися. Але я не знаю навіщо. Присягаюся.

Маркус знову рушив до нього. Фернандо підняв руку, щоб захиститися від імовірного удару, але пенітенціарій схопив його за грудки. Підхопив наручники з підлоги, підтягнув чоловіка до чавунної пічки, щоб примкнути його до неї наручниками. По тому відвернувся й рушив до дверей, що вели до інших кімнат.

— Кроппа це не потішить, — заканючив Фернандо в нього за спиною.

Маркусові дуже кортіло заткнути йому рота.

— Зал без меблів, єдине місце, до якого можна було мене прикувати наручниками, — чавунна пічка… це ж треба, яка уява! — промовив однорукий і зареготав.

Маркус узявся за ручку дверей і натиснув. Двері відчинилися.

— Я невидимий. А невидимий чоловік знає, що його сила — в дисципліні. Якщо він буде дисциплінованим, усі помітять, який він сильний, — і знову засміявся.

— Цить! — насварив його пенітенціарій. Відчинив двері, але, перш ніж переступити поріг, востаннє повернувся до великого позолоченого дзеркала. На мить вирішив, що в нього почалися галюцинації, тому що прикутий до чавунної пічки чоловік тепер уже не був одноруким.

У нього тепер було дві руки. І в лівій він щось міцно стискав.

Голка шприца на мить блиснула в дзеркалі, і Маркус відчув укол у ногу, на рівні стегнової артерії.

— Примусь усіх вірити в те, ким ти є, — сказав Фернандо, поки наркотик проникав у кров Маркуса. Той ухопився за ручку дверей, щоб не впасти. — Тренуйся щодня протягом усього твого життя, натхненно та самовіддано. Навіть ти не зміг мене розгледіти, а ось тепер начувайся.

Маркус тільки цієї миті збагнув, що все було підготовлено заздалегідь. Зустріч біля будинку для людей похилого віку, наручники в задній кишені штанів, що їх він помітив, як йому здавалося, зовсім випадково, оте приміщення без меблів, зате з пічкою, встановленою якраз біля дверей, — бездоганна пастка.

Пенітенціарій відчув, що падає, втім, перш ніж знепритомніти, він востаннє почув голос Фернандо:

— Дисципліна, друже. Дисципліна.

8

Великий повний місяць зацікавлено заглядав у провулки центру Рима.

Моро підійшов до великого палацу в барочному стилі, де за документами про прописку мешкав однорукий. Житло, яке йому надали як вахтерові кондомініуму, було розташоване на першому поверсі. Віцеквестор не хотів відразу вламуватися, вирішив зачекати, щоб оцінити ситуацію. Він не був упевнений у тому, що чоловік удома, але тепер вже намітив собі мету й завтра буде готовий провести обшук без попередження.

Моро вже розвернувся був, щоб піти до машини, проте його зупинив якийсь дивний порух у темному завулку поряд з палацом. Хтось розчинив великі ворота з темного дерева. Через них з приміщення, де колись були розташовані конюшні, де тримали коней та карети, виїхав сучасний автомобіль-універсал.

Коли той проїжджав повз Моро, він побачив, що за кермом сидів чоловік без лівої руки. Його ніздрі були заткнуті заюшеними кров’ю ватними тампонами, а ніс посинів і розпухнув. Поряд з ним сиділа жінка за п’ятдесят із коротко стриженим волоссям махагонового відтінку.

Віцеквестор не став роздумувати, куди це вони їдуть о такій годині. Побаченого йому було досить, щоб кинутися бігом до місця, де він залишив машину. Зрізав шлях через темні провулки, сподіваючись випередити їх і причепитися слідом за «універсалом», перш ніж той виїде з лабіринту історичного центру.

Під час їзди автівка підскакувала на бруківці. Для Маркуса, який лежав у багажнику зв’язаним і з кляпом у роті, оті легенькі поштовхи прирівнювалися до ударів молотком по скронях. Із зав’язаними за спиною руками та зв’язаними щиколотками, він скоцюрбився в положенні зародка. Хустинка, що її запхали йому до рота, заважала дихати. Фернандо, перш ніж за допомогою Ольги закинути його до багажника, щосили зацідив йому в ніс, щоб бодай трохи помститися за побої, завдані Маркусом.

Пенітенціарій ще як слід не прийшов до тями після наркотику, що його підкосив, однак зі свого місця уже міг чути й адекватно сприймати уривки розмови двох колишніх медпрацівників з інституту «Гамельн».

— Ну, то я добре потрудився? — запитав інвалід-симулянт.

— Авжеж, — обізвався у відповідь жіночий голос. — Професор усе чув і дуже тобою задоволений.

Вона мала на увазі Кроппа? Отже, він таки був у палаці. Принаймні щодо цього факту Фернандо йому не збрехав.

— Але ти дуже ризикував, привівши його додому, — зауважила жінка.

— Зате пастку я підготував йому надійну, — захищався той. — Та й виходу в мене не було: інакше він за мною не пішов би.

— Він тебе розпитував про щось? Що ти йому розповів? — поцікавилася жінка.

— Тільки те, що йому вже було відомо. Став верзти йому різні дурниці, і він вірив. Це ще й тому, що він, як на мене, лише шукає підтвердження своїм доказам. А знаєш — він дуже розумний.

— Отже, він не знає про інше?

— Мені здалося, ніби ні.

— Ти добре перевірив? Упевнений, що в нього немає документів?

— Упевнений.

— Ніякої візитки, ніякого чека з якогось місця, де він бував?

— Нічого, — запевнив він її. — Окрім ліхтарика в кишенях були тільки гумові рукавички, висувна викрутка й трохи грошей.

«Єдине, що той сучий син залишив йому, — це медальйон на шиї з образом архангела Михаїла», — подумав Маркус.

— А ще в нього була світлина, яку йому, напевно, дала домоправителька Агапових у будинку для людей похилого віку. На ній батько разом з близнюками.

— Ти її знищив?

— Я її спалив.

Маркусу вона вже була непотрібна. Він її добре запам’ятав.

— Ніякої зброї, — додав Фернандо, завершуючи звіт.

— Дивно, — зауважила жінка. — Він не поліціянт, це вже нам відомо. Якщо виходити з того, що ми знайшли у нього в кишенях, можна подумати, що він приватний детектив. Тоді на кого він працює?

Маркус сподівався, що їм закортить дізнатися про це, перш ніж його убити. Таким чином він би мав трішки більше часу. Однак наркотик у крові заважав йому придумати якийсь вихід. А тому був переконаний, що зовсім скоро його життю настане край.

Моро їхав слідом за універсалом, тримаючись на відстані приблизно триста метрів. Поки рухалися містом, він пропускав кілька машин між собою та ними, щоб не так впадати в око через дзеркальце заднього виду. Однак тепер, коли вони вже виїхали на кільцеву трасу з кількома смугами руху, що колом охоплювала Рим, доводилося поводитися обережніше. Хоча й ризик загубити їх був досить високий.

За інших обставин він би вже запросив підтримку від своїх по рації, яку возив із собою в автомобілі. Однак ніяких ознак злочину не було, та й переслідування на цей момент, як йому здавалося, не становило небезпеки. Правда, однак, полягала в тому, що він узяв занадто близько до серця справу монстра, цього чудовиська, йому хотілося якнайшвидше довести свою професійність. Особливо самому собі.

«Ану ж бо, чи й справді в тебе, старий, мізки висохли».

Він нюхом відчував злочин за найменшої нагоди. Тут йому рівних не було. Він і сам не знав, чому, але був твердо переконаний, що оті двоє попереду нього щось затівали.

Щось протизаконне.

Тут він побачив, що вони різко загальмували. Дивно, адже на тому відрізку дороги не було ніякого виїзду з кільцевої траси. Можливо, помітили, що за ними стежать. Він зменшив швидкість, пропустив поперед себе вантажівку, щоб сховатися за нею. Зачекав кілька секунд і піддав газу. По тому виїхав на сусідню стрічку дороги, щоб поглянути, що діється перед вантажівкою.

Однак не побачив більше ніякого універсала.

Обігнав ще кілька машин. Нічого. Куди в дідька вони поділися? А поки та думка крутилася в голові, автівка, яку він переслідував, несподівано з’явилася в правому боковому дзеркальці. Вона стояла на узбіччі дороги, і він щойно проїхав повз неї.

— Припини негайно, придурку!

Фернандо горлопанив, але Маркус далі лупцював ногами по капоту багажника.

— Я зупинився, йолопе! Хочеш, щоб я зараз до тебе підійшов?! Не знаю, чи тебе це потішить!

Ольга тримала на колінах сумочку з чорної шкіри.

— Може, нам краще відразу дати йому другу дозу? — запропонувала вона.

— Ні, спершу нехай він відповість на наші запитання. Нам конче необхідно знати, що йому відомо. А вже потім дамо потрібну дозу.

«Потрібну дозу», — повторив подумки Маркус. Вона поклала б край усьому.

— Якщо негайно не припиниш буянити, я тобі ноги попереламую!

Погроза спрацювала, після ще одного удару по багажнику Маркус утихомирився.

— Добре, — сказав Фернандо. — Бачу, що починаєш розуміти. Для тебе ж краще, дурню, якщо все швидко скінчиться.

І він знову виїхав на дорогу.

Моро уповільнив хід, з’їхав на аварійну. Не відривав погляду від дзеркала заднього виду.

«Ну ж бо, давайте. Хай вам чорт, повертайтеся на дорогу!»

Нарешті вдалині він побачив пару фар і подумки помолився, щоб то були фари універсала. То справді були ті двоє. Він зрадів і вирішив зачекати, поки вони проїдуть уперед, щоб рушити слідом. Та поки чекав, якась вантажівка, що їхала аварійною, заблимала неймовірною кількістю фар і гучно засигналила, змушуючи його звільнити місце раніше. Довелося Моро виїхати на головну трасу, щоб уникнути зіткнення.

Таким чином, хай йому грець, він знову опинився попереду універсала!

Доводилося ризикувати, сподіваючись, що вони його обженуть. Іншого вибору не було. Якщо вони не з’їдуть з кільцевої раніше. Однак його молитви залишилися непочутими. Машина звернула з кільцевої в напрямку Саларії та остаточно зникла з виду.

— Дідько! Ні, ні!

Він щосили натиснув на газ, намагаючись якнайшвидше домчати до наступного виїзду з траси.

Навіть перебуваючи в такому незручному положенні, Маркус відчув, що дорога, якою вони їхали, змінилася. Про це свідчила не лише уповільнена швидкість, а й той факт, що це вже був не асфальт. Від численних рівчаків і ям його раз-по-раз вдаряло об стінки багажника. Він чув шерхіт шин по ґрунтовій дорозі, який важко із чимось переплутати, — дрібні камінці підскакували й торохтіли об днище автомобіля.

Парочка в авто припинила балачку, і тепер Маркус був позбавлений будь-якої інформації. Який у них був намір і що вони робитимуть з ним, приїхавши на місце, він гадки не мав. А йому так кортіло про це знати, щоб не мучитися здогадками.

Машина різко звернула й зупинилася.

Маркус почув, як колишні медпрацівники з «Гамельну» вийшли, зачинивши за собою дверцята. Знадвору їхні голоси лунали як через вату.

— Допоможи мені відчинити, щоб перенести його всередину.

— А ти не можеш бодай зараз скористатися другою рукою?!

— Дисципліна, Ольго, — сказав суворо Фернандо й повторив: — Дисципліна.

Маркус почув скреготіння навісів воріт, після чого чоловік знову сів за кермо й завів двигун.

Моро встиг розвернутися через три кілометри, і тепер він мчав у зворотному напрямку, поглядаючи праворуч і ліворуч у пошуках універсала.

Він уже під’їхав приблизно до виїзду зі швидкісної траси, де їх загубив, коли завдяки повному місяцю помітив удалині задні фари автомобіля. Той стояв на невеликому пагорбі, по якому в’юнилася ґрунтова дорога.

З такої відстані йому важко було розгледіти, чи то саме універсал. Проте він побачив, що машина в’їжджала в якусь споруду з листового заліза.

Моро натиснув на педаль газу, щоб швидше домчати до виїзду з траси та дістатися до того місця.

Хтось відчинив капот багажника універсала й наставив йому в обличчя світло ліхтарика. Маркус мимохіть замружився та відсахнувся.

— Ласкаво просимо! — промовив Фернандо. — Зараз ми з тобою побалакаємо, і ти нарешті розкажеш нам, хто ти такий.

Він ухопив його за мотузок, яким той був обв’язаний за талію, і хотів був уже витягти його з багажника, однак Ольга зупинила чоловіка.

— Не треба.

Фернандо розвернувся та здивовано вирячився на неї.

— Чому?

— А навіщо? Ми вже й без цього дісталися кінця вистави. Професор наказав його вбити. Убити — і квит.

На обличчі вдаваного однорукого відбилося розчарування.

«Якої вистави?» — запитав себе подумки пенітенціарій.

— Треба ж іще розібратися з поліціянткою, — нагадав Фернандо.

«Якою ще поліціянткою?» — Маркус аж здригнувся від поганого передчуття.

— То вже потім, — відповіла Ольга. — Вона може стати для нас проблемою.

— Ти ж бо сама бачила її по телевізору, коли вона подавала знак. Звідки вона про нього знає?

«Про кого це вони говорять? Невже про Сандру?»

— Я довідався, що вона працює фотоекспертом. Вона слідство не веде. Але я про всяк випадок уже зметикував, як заткнути їй рота.

Тепер пенітенціарій уже упевнився, що йшлося саме про Сандру. І він ніяк не міг зарадити ситуації, нічим не міг їй допомогти.

Рудоволоса жінка відкрила сумочку, яку тримала в себе на колінах, і вийняла з неї маленький автоматичний пістолет.

— Твоя подорож, Фернандо, теж закінчується тут, — промовила вона та простягнула йому зброю.

Ще одне розчарування.

— Хіба ми не повинні були зробити це разом?

Ольга заперечно похитала головою:

— Так вирішив професор.

Фернандо взяв пістолет обома руками та втупився в нього, не знаючи, що з ним робити. Думка про самовбивство вже давно гніздилася у нього в голові. Він поміркував і погодився. Зрештою, то теж була своєрідна дисципліна. До того ж йому поталанило більше, аніж Джованні та Астольфі. Згоріти живцем чи викинутися з вікна — не найліпший спосіб звести рахунки з життям.

— Скажеш професорові, що я тримався гідно?

— Звісно, скажу, — пообіцяла жінка.

— А якщо я попрошу тебе зробити це замість мене?

Ольга підійшла та взяла в нього з рук пістолет.

— Скажу Кроппу, що ти повівся дуже мужньо.

Фернандо посміхнувся, здавався задоволеним. По тому обидва перехрестилися, але у зворотному напрямі, й Ольга відступила на кілька кроків.

Моро залишив свою машину метрів за сто й став підніматися схилом. Він уже майже вибрався нагору, до того покинутого чи то складу, чи то стайні, та побачив світло в одному з розбитих вікон. Рушив уперед, на ходу дістаючи пістолет.

Сарай був освітлений фарами універсала й ліхтариком. Він налічив трьох осіб. Один був у багажнику, зв’язаний і з кляпом у роті.

«Дідько!» — вилаявся подумки Моро. Шосте чуття його не підвело: оті двоє, однорукий і рудоволоса, задумали щось лихе. Поки він марно прислухався, щоб збагнути, про що вони говорять, жінка, тримаючи в руці пістолет, відступила на крок і навела зброю на однорукого чоловіка. Не можна було чекати.

Моро ліктем вибив вікно й умить націлив на неї свій пістолет:

— Не руш!

Усі троє водночас повернули до нього голови.

— Кидай зброю! — наказав віцеквестор.

Жінка вагалася.

— Кидай, кажу!

Вона послухалася. Підняла догори обидві руки, а Фернандо, дивлячись на неї, теж задрав догори руку.

— Я поліціянт. Що тут коїться?

— Слава богу! — вигукнув колишній санітар. — Оця зміюка примусила мене зв’язати мого приятеля. — Він указав на Маркуса. — А потім наказала привезти нас сюди. Хотіла вбити обох!

Пенітенціарій не відводив погляду від чоловіка з пістолетом. То був віцеквестор Моро, він його впізнав. Однак йому не сподобався сумнів, що він помітив на його обличчі після того, як він вислухав брехню Фернандо. Невже він справді йому повірив?

— Ти тримаєш мене за йолопа?! — розвіяв його страх віцеквестор.

Однорукий симулянт уже й сам збагнув, що його історія не трималася купи. Треба було негайно вигадати щось інше.

— У неї є спільник, він тут десь крутиться неподалік. Може з’явитися будь-якої хвилини.

Маркус здогадався, у яку гру той грає: Фернандо хотів, щоб Моро наказав йому взяти пістолет в Ольги й приглядати за нею, щоб самому вирушити на пошуки спільника. Однак поліціянт, на щастя, був не такий наївний.

— Я не дозволю тобі взяти зброю, — сказав він. — І немає тут ніякого спільника, я бачив, як ви сюди приїхали. Окрім отого в багажнику, нікого, тільки ви двоє.

Утім Фернандо не здавався.

— Ти сказав, що ти поліціянт, тоді в тебе мають бути наручники. У мене теж є пара в задній кишені штанів. Жінка могла б прикути мене до машини, а я так само зроблю з нею.

Маркус через дію наркотику ніяк не міг уторопати, куди той хилить. Однак усе одно став лупцювати ногами об стінку багажника.

— Що з твоїм приятелем? — запитав Моро.

— Нічого, просто ота сучка вколола йому наркотик. — Він указав на чорну шкіряну сумочку, яка впала на підлогу, коли Ольга здійняла догори руки, і тепер з неї виглядав шприц. — У нього й до цього виникла така реакція, нам навіть довелося зупинитися та з’їхати на узбіччя дорогою сюди. Гадаю, у нього конвульсії, йому треба до лікаря.

Маркус сподівався, що Моро не потрапить у розставлену пастку, а тому не припиняв щосили лупцювати носаками.

— Гаразд, показуй свої наручники, — промовив віцеквестор.

Фернандо повільно розвернувся. Так само повільно підняв жакет, щоб показати вміст задньої кишені штанів.

— Добре, тепер візьми їх. Однак маєш сам їх собі надіти, я не хочу, щоб вона до тебе наближалася.

Однорукий витягнув наручники, присів біля бампера універсала. Пристебнув одне кільце наручника до буксирного кільця. Потім дещо напружився і, скориставшись колінами, пристебнув себе за праве зап’ястя.

«Ні, — благав його подумки Маркус, — не роби цього!»

Тим часом Моро через вікно кинув пару наручників рудоволосій жінці.

— Тепер твоя черга.

Вона підняла їх, підійшла до дверцят автівки, щоб пристебнути наручники до ручки. Поки віцеквестор спостерігав за її діями, Маркус побачив, як з лівого рукава Фернандового жакета вигулькнула рука та вхопила пістолет, що лежав на підлозі.

Усе сталося за мить. Віцеквестор помітив його рух останньої секунди й вистрілив. Куля влучила Фернандо в шию. Але не вбила його, тому що Фернандо, вже падаючи назад, устиг зробити два постріли. Одна з куль потрапила Моро в бік, від удару його аж розвернуло.

Рудоволоса ще була вільна, вона присіла й сховалася за машиною. Навприсядки дісталася до місця водія, залізла всередину та завела двигун. Попри поранення Моро вистрілив у неї, однак не зміг зупинити.

Машина з розгону вибила ворота з листової сталі, від чого Маркуса викинуло з відкритого багажника. Удар об землю спричинив такий гострий біль у всьому тілі, що він на мить навіть знепритомнів. Коли прийшов до тями, то побачив, що Фернандо лежить мертвий у калюжі чорної крові. А от Моро ще був живий, сидів, стискаючи в одній руці зброю, а в другій — мобільний. Набирав номер. Але руку з пістолетом притискав до тіла, і пенітенціарій бачив, що увесь бік у нього закривавлений.

«Куля влучила в підключичну артерію, — зауважив подумки Маркус, — він скоро помре».

Моро вдалося набрати номер, і він приклав телефон до вуха:

— Код 2724, — промовив, — віцеквестор Моро. Тут сталася стрілянина, є поранені. Відстежте мій дзвінок…

Він не встиг договорити, знесилів і впустив телефон.

Пенітенціарій та поліціянт обидва лежали на землі, боком, за кілька метрів один від одного. І дивилися один на одного. Навіть звільнившись, Маркус усе одно не зміг би нічим йому допомогти.

Так вони лежали й дивилися, їх огорнуло тишею сільської ночі, і тільки великий місяць був німим свідком їхнього мовчазного діалогу. Моро помирав, а пенітенціарій намагався очима підтримати його, вселити крихту мужності. Вони не знали один одного, ніколи раніше не розмовляли, але обидва були живими людьми. І цього було досить.

Маркус бачив мить, коли життєва іскра погасла в його погляді. П’ятнадцять хвилин по тому почулося виття сирен.

Рудоволосій жінці вдалося втекти. Пенітенціарій згадав про Сандру й про те, що їй, можливо, загрожувала небезпека.

9

Великий повний місяць так низько скотився до небокраю, що здавалося, от-от опуститься в чашу Колізею.

О четвертій ранку Сандра йшла по Віа-деї-Форі-Імперіалі в напрямку історичної пам’ятки, що її вважали головним символом Рима. Якщо вона добре пам’ятала те, чого їх навчали на уроках історії в школі, Колізей, урочисте відкриття якого відбулося у вісімдесятому році нашої ери, мав 188 метрів у довжину, 156 метрів у ширину і 48 метрів у висоту. Його арена була 86 метрів завдовжки і 54 метри завширшки. Їм навіть задавали вивчити відповідного віршика, щоб краще запам’ятати оті розміри, та найбільше Сандру вражав той факт, що споруда свого часу могла вмістити до сімдесяти тисяч глядачів.

Його тепер усім добре відома назва насправді була не офіційною, а швидше простонародним прізвиськом. Офіційно він називався Амфітеатр Флавіїв, а Колізеєм, тобто колосом, його прозвали через колосально велику бронзову статую імператора Нерона, що в ті часи стояла якраз навпроти амфітеатру.

На арені помирали без розбору люди й тварини. Перші — гладіатори, їх так називали через вид меча, «гладіо», яким вони були озброєні. Вони вбивали один одного або боролися з дикими звірами, яких звозили до Рима з найдальших куточків Імперії. Публіка обожнювала насильство, а деяких гладіаторів прославляли, як у наш час прославляють спортивних чемпіонів. Доки ті не помирали, звісно.

Із часом Колізей перетворився на символ послідовників Христа. А все через легенду, що не мала під собою ніякого фактичного підґрунтя, буцімто там римляни-язичники згодовували християн левам. Та легенда, можливо, знадобилася для того, щоб посилити згадку про справжні переслідування через їхню віру. Щороку в ніч з четверга на п’ятницю перед католицьким Великоднем від Колізея вирушав Хресний хід під проводом Папи на згадку про мученицьку смерть Христа.

Однак Сандрі мимоволі замість цієї легенди спадала на думку зовсім інша — та, яку їй розповів Макс, перш ніж піти з дому. «Colis Eum?» — таким було запитання. «Обожнюю диявола», — відповідь. Хай би ким був той, хто надсилав їй повідомлення, щоб викликати саме сюди такої ранньої години, він, поза сумнівом, або мав добре почуття гумору, або був налаштований дуже серйозно. А після жесту Астольфі, коли той осяяв себе хрестом у зворотному напрямі в лісі під Остією, Сандра віддавала перевагу другій гіпотезі.

Станція метро якраз навпроти монумента була ще зачинена, а майданчик перед нею — порожній. Ані туристів у черзі, ні самодіяльних акторів, одягнених, як римські центуріони, яким платили за можливість сфотографуватися разом. Лише кілька бригад працівників міської служби вдалині, що прибирали навколо, очікуючи на нову орду відвідувачів.

Зважаючи на таку безлюдність, Сандра була впевнена, що відразу помітить того, хто запросив її сюди. Утім з обережності прихопила із собою службовий пістолет, яким користувалася хіба що на поліційному полігоні раз на місяць, щоб не втратити навичок.

Почекала майже двадцять хвилин, але так ніхто й не з’явився. Поки вона роздумувала, чи не стала жертвою чийогось тупого жарту і чи не час іти геть, озирнулася знічев’я та помітила в залізній огорожі амфітеатру лаз. Одного прута в ґратах не було. Лаз для неї?

«Можливо, — сказала вона сама собі. — Та я нізащо туди не полізу».

Їй раптом захотілося, щоб Маркус був поряд. Його присутність надавала їй сміливості.

«Ти прийшла сюди не для того, щоб тепер розвернутися й піти. Отже, вперед!»

Сандра вийняла пістолет і, тримаючи його внизу вздовж стегна, пролізла через отвір у ґратах.

Вона опинилася в коридорі, що був частиною туристичного маршруту, і рушила в напрямку стрілок на табличках, які вказували дорогу відвідувачам.

Намагалася розчути якийсь звук, шерхіт — щось таке, що засвідчить: вона тут не сама.

Уже збиралася була піднятися сходами з травертину, які вели до кавеї[19], де колись влаштовувалася публіка, як почула чоловічий голос:

— Не бійтеся, агентко Веґа.

Він лунав з нижнього ярусу, з галерей, що перепліталися внизу й навколо арени. Сандра завагалася. Вона побоювалася іти туди.

Однак голос наполягав:

— Якби я хотів заманити вас у пастку, то не вибрав би цього місця.

Сандра замислилася. У його словах був здоровий глузд.

— Тоді чому тут? — запитала вона вголос, усе ще згори сходів.

— Не зрозуміли? Це ж випробування.

Жінка почала поволі спускатися сходами. Вона видавалася бездоганною мішенню, однак вибору не було. Намагалася призвичаїтися до темряви, а опинившись унизу, озирнулася довкола.

— Стійте там, де стоїте, — наказав голос.

Сандра повернулася й побачила темний силует. Чоловік сидів на капітелі, що впала з колони хтозна скільки століть тому. Не могла розгледіти обличчя, але зауважила, що на голові в нього кепка.

— Ну, то я витримала випробування?

— Не знаю ще… Я бачив вас по телевізору, коли ви перехрестилися навпаки. А тепер скажіть мені: ви одна з них?

Знову оте слово: «вони». Збіг з тим, що Діана Дельґаудіо написала на аркуші, змусив її здригнутися.

— Які такі «вони»?

— Ви розгадали загадку есемесок. Як вам це вдалося?

— Мій хлопець викладає історію, це його заслуга.

Баттіста Ерріаґа знав, що вона каже правду. Навів довідки щодо поліціянтки, коли шукав її номер телефону.

— «Вони» — це поклонники диявола?

— Ви вірите в демона, агентко Веґа?

— Не дуже. А треба?

Ерріаґа не відповів.

— Що вам відомо про цю історію?

— Знаю, що хтось захищає римського монстра, хоча не можу збагнути навіщо.

— Ви говорили про це зі своїм керівництвом? Що кажуть?

— Не вірять. Наш патологоанатом, лікар Астольфі, саботував слідство, перш ніж накласти на себе руки, але, на їхню думку, він скоїв це в стані тимчасового потьмарення розуму.

Ерріаґа коротко засміявся.

— Схоже, ваше керівництво дещо від вас приховало.

Сандра вже давно це підозрювала, але, почувши таке відкрито, розлютилася.

— Тобто як? Про що ви говорите?

— Про чоловіка з вовчою головою… Я впевнений, ви про нього не чули. Ідеться про символ, знайдений у різних формах, але завжди пов’язаний зі злочинами. Ось уже понад двадцять років поліція тримає такі справи в цілковитій таємниці. На цей час їх налічували двадцять три, але запевняю вас: їх значно більше. Річ у тім, що в усіх цих злочинах немає нічого спільного, окрім отієї антропоморфної фігури. Кілька днів тому її знайшли у квартирі Астольфі.

— Навіщо така секретність? Не розумію.

— Поліціянти не в змозі пояснити, хто і що криється за такою поведінкою. Хай там як, але навіть думка про те, що це може якось виходити за межі суто раціонального сприйняття, змушує їх тримати все в таємниці й не розглядати глибше.

— Але ж вам відома причина, чи не так?

— Люба Сандро, ви поліціянтка й тому вважаєте за норму, що всі навколо стоять на боці добра, та ще й щиро дивуєтеся, коли хтось вболіває за зло. Не хотілося б мені змушувати вас змінити думку, однак дехто вважає, що охорона темного боку людської природи необхідна для виживання нашої раси.

— Присягаюся, що я все одно нічого не розумію.

— Погляньте навколо, придивіться до цього місця. Колізей завжди був місцем насильницької смерті. Люди повинні б утікати світ за очі від такого видовища, а замість того охоче за ним спостерігали, ніби за веселою розвагою. Можливо, вони були лютими чудовиськами, наші предки? Ви справді гадаєте, що за багато століть щось змінилося в людській природі? Люди спостерігають по телевізору за подіями, пов’язаними з римським монстром, з тією самою нездоровою цікавістю, як колись за цирковою виставою в Давньому Римі.

Сандра мусила визнати, що таке порівняння не здалося їй аж таким недоречним.

— Юлій Цезар був кривавим завойовником, не менш кривавим за Гітлера. Однак сьогодні туристи купують футболки з його профілем. Одного дня, через кілька тисячоліть, можливо, робитимуть так само і з нацистським фюрером? Погодьтеся, ми з легкістю прощаємо гріхи минулого й цілими родинами приходимо до Колізею, щоб усміхнено фотографуватися там, де колись панувала жорстокість, де на людей чатувала смерть.

— Я згодна з тим, що людська раса за своєю природою схильна до садизму та байдужості, але навіщо захищати зло?

— Тому що війни звіку-правіку є рушієм прогресу: руйнують, щоб побудувати краще. І намагаються удосконалитися в усіх сферах, щоб узяти гору над іншими, щоб їх підкорити собі. І щоб їх самих не підкорили.

— А диявол тут до чого?

— Не диявол, а релігія. Кожна релігія світу думає, що володіє абсолютною правдою, попри те що та правда часто вступає в конфлікт з правдою інших вірувань. Ніхто не переймається тим, щоб відшукати спільну правду, кожен стоїть на своєму, не відступаючи ані на йоту від власних переконань. Вам це не здається безглуздим, зважаючи на той факт, що Бог — один-єдиний? Тоді чому для сатаністів має бути інакше? Вони не вважають, що стоять на хибному шляху, їм навіть на думку не спадає, що в їхніх учинках є щось неправильне. Вони виправдовують насильницьку смерть так само, як ті, хто закликає до війни заради віри. Адже християни теж влаштовували хрестові походи, а мусульмани досі ведуть джихад.

— Тобто… це все сатаністи?

Ерріаґа розкрив таємницю другого рівня. Додавати ще щось не мало сенсу. Ті, хто визнавав за святиню антропоморфну фігуру чоловіка з вовчою головою, були сатаністами. Однак сенс того вислову був занадто широкий і багатосторонній, щоб якась там простакувата дурепа в поліційній формі могла його збагнути.

То вже був третій рівень таємниці, що мусив залишатися недосяжним.

А тому Баттіста Ерріаґа вирішив її задовольнити:

— Так, це сатаністи.

Сандра відчула розчарування. Розчарування через те, що віцеквестор Моро і, можливо, комісар Креспі не повідомили їй про цей аспект справи, применшивши роль Астольфі та її власне відкриття щодо судмедексперта. Та ще більше вона була розчарована фактом, що ті, хто захищав монстра, виявилися зрештою банальними поклонниками диявола. Якби не було жертв, вона б, напевно, розреготалася перед такою абсурдністю.

— Чого вам треба від мене? Навіщо ви примусили мене прийти сюди?

Ось вони й дійшли до суті справи. У Баттісти Ерріаґа було для неї завдання, дуже делікатне. Він сподівався, що ця жінка з ним упорається.

— Я хочу допомогти вам зупинити соляного хлопчика.