Ловець тіні

1

Він випив дві чарки горілки, і тепер його хилило в сон, але зовсім не хотілося йти спати.

У приміщенні закладу було людно, і лише він сам сидів за столиком. Він далі крутив у руках ключі від будинку на морі. Коли він звернувся до свого приятеля з проханням, той не став особливо розпитувати. Досить було сказати, що йому треба десь пожити кілька днів, поки не знайде собі постійного житла. З іншого боку, причина для такого прохання була очевидна: досить було поглянути на вираз його обличчя.

Макс був упевнений, що між ним та Сандрою все скінчилося.

У нього в кишені ще лежав футляр з обручкою, від якої вона відмовилася. Якщо по правді, вона його навіть не відкрила, щоб побачити, що всередині.

— Fuck! — промовив, перш ніж хлюпнути решту горілки в склянку.

Він подарував їй своє кохання, оточив увагою — де він помилився? Гадав, що в їхніх стосунках усе добре, а насправді між ними завжди стояв триклятий привид її колишнього чоловіка. Він не був з ним знайомий, не знав його в обличчя, однак той завжди був поряд. Якби Давід не загинув, якби вони просто розлучилися, як мільйони подружніх пар у світі, вона, можливо, почувалася б вільною і змогла б кохати Макса так, як він на те заслуговує.

Так, ось у чому річ: він заслуговував на її кохання, він у цьому не сумнівався.

Однак попри факт, що правда була на його боці, йому невідомо чому хотілося себе ганити. Його провина в тому, що він був занадто бездоганний, — він і сам це знав. Треба було вимагати більше й не догоджати їй в усьому. Можливо, якби він поводився з нею більш відсторонено, усе склалося б інакше. Зрештою Давід був справжнім егоїстом, заради неї не відмовився від своєї роботи кореспондента в «гарячих точках», роз’їжджав по всьому світі. Хоча й добре знав, що Сандра страждає через його відрядження й тривалі чекання без можливості отримати бодай якусь звістку, дізнатися, чи все гаразд у нього і чи взагалі він живий-здоровий.

— Fuck you! — вилаявся він, цього разу звертаючись до привида Давіда.

Треба було й собі поводитися так само, тоді він її, можливо, не втратив би. А тепер доводиться картати себе, заливаючи горе горілкою.

Макс хотів уже був замовити цілу пляшку, не переймаючись тим, що зранку йому треба буде проводити урок у ліцеї, коли раптом помітив жінку, яка, сидячи біля барної стійки, попивала фруктовий коктейль та уважно спостерігала за ним. Вона була дуже вродлива, але неяскравою вродою. «Невимушено спокуслива», — завважив він подумки. Макс підняв догори склянку, хоча вже й порожню, ніби пропонуючи випити за її здоров’я. Звісно, він не належав до того типу чоловіків, що дозволяють собі таке ставлення, але тепер начхати на все.

Вона відповіла, легенько хитнувши своїм коктейлем. Потім рушила до його столика.

— Чекаєш на когось? Можна скласти тобі компанію? — промовила, захопивши його зненацька.

Макс не знав, що відповісти, зрештою відбувся коротким:

— Сідай, якщо хочеш.

— Мене звати Міна. А тебе?

— Макс.

— Міна та Макс: М-М, — промовила весело.

Йому здалося, що він розчув у неї східноєвропейський акцент.

— Ти не італійка.

— Авжеж, я румунка. Проте й ти не схожий на італійця. Чи я помиляюся?

— Я англієць, але живу тут уже багато років.

— Я весь вечір за тобою спостерігаю.

Дивно, а він лише зараз помітив.

— Тебе хтось розлютив?

Максові не хотілося розводитися про свою біду.

— Жінка, з якою ми збиралися тут зустрітися, мене кинула.

— О, то мені сьогодні поталанило, — зауважила вона з хитрою усмішкою.

Він придивився до неї краще: чорна сукня відомого бренду з глибоким вирізом на грудях, нігті тонких пальців з бездоганним червоним манікюром, широкий золотий браслет на лівому зап’ясті, на шиї ланцюжок з діамантом у хтозна-скільки каратів. Він помітив, що макіяж у неї дещо надмірний. А от парфуми, поза сумнівом, були французькі. «Якось вона тут не у своїй тарілці», — подумав він. Він не вважав себе сексистом, однак мусив визнати, що часом оцінював жінок за рівнем добробуту, якого вони вимагали від своїх партнерів. Можливо, через те, що багато хто з них втрачав до нього інтерес, щойно розумів, що він простий викладач у ліцеї. А тому він завжди спершу довго все обдумував і лише потім поглиблював знайомство, аби вони не відшили його першими. Отже, краще не тішити себе ілюзіями щодо цієї: він не міг собі її дозволити. Він би пригостив її напоєм, не сподіваючись ні на що більше, лише щоб мати в обмін за це її товариство. А потім — кожен своєю дорогою.

— Можна запропонувати тобі ще один? — Він кивнув на її коктейль.

Міна знову всміхнулася:

— Скільки грошей у тебе в кишені?

Він не відразу збагнув сенс її такого відвертого запитання.

— Не знаю, а чому ти питаєш?

Вона нахилилася до нього так близько, що він міг відчути її солодке дихання.

— Ти справді не розумієш, що я тут роблю, чи хочеш побавитися таким чином?

Повія? Він повірити не міг.

— Ні, вибач… просто я… — спробував він невдало виправдатися.

Вона на таке весело засміялася.

Він спробував узяти ситуацію під контроль:

— П’ятдесят євро, але я можу зняти ще карткою.

Максові самому не вірилося, що він верзе. Його раптом охопило бажання порушити правила пристойності. Правила зберігати вірність коханій Сандрі, правила, за якими він проживав власне життя — пристойне й дещо нуднувате.

Міна тим часом, здавалося, обдумувала його пропозицію та не зводила з нього очей. Так, ніби бачила його наскрізь краще за будь-кого.

— Згода, до того ж ти ще й гарненький, — винесла вирок. — Зроблю тобі знижку, все одно вечір пропав.

Макс зрадів, як мала дитина.

— Я на машині, можемо кудись від’їхати у спокійне місце.

Жінка ображено крутнула головою.

— Я здаюся тобі однією з тих, хто робить це на задньому сидінні?!

Насправді — аж ніяк.

— До того ж з отим чудовиськом, що рискає довкола…

Справді, вона мала рацію, як він міг забути про римського монстра. Органи правопорядку настійливо радили парочкам не усамітнюватися в безлюдних місцях, щоб кохатися в машині. Утім у нього був будинок у Сабаудії. Щоправда, до нього далеченько, але він міг заплатити їй щось зверху, аби переконати. Хоча тепер зима, і в будинку, напевно, холодно. Але вони могли б розпалити камін.

— Ходімо, я повезу тебе до моря.

Вогонь весело потріскував, кімната вже нагрівалася, а він уже не боявся. Він збирався зрадити Сандру, однак сумнівався, чи можна було назвати це зрадою. Вона не сказала відкрито, що не кохала його, утім сенс її слів полягав саме в цьому. Він навіть не подумав, що сказали б учні, якби побачили його зараз, коли він лежав у ліжку в будинку, що йому не належав, і чекав, коли повія-екскортниця вищого класу вийде з ванної, щоб зайнятися з нею сексом.

Ні, він і сам не хотів себе таким бачити. А тому вирішив притлумити всі муки совісті.

Поки вони їхали до будинку в Сабаудії, Міна задрімала. Він нишком поглядав на неї протягом усієї поїздки, намагаючись збагнути, якою була насправді оця тридцятип’ятирічна чи тридцятишестирічна дівчина, що ховалася за спокусливою маскою для принаджування чоловіків. Намагався уявити, яким було її життя, її мрії, чи закохувалася вона колись і чи не була закоханою зараз.

Нарешті вони доїхали, і дівчина відразу почала роззиратися. Вілла стояла в дуже красивому місці, біля моря. Праворуч тягнувся у водну далечінь мис Чирчео з його природним заповідником. Тієї ночі над мисом висів великий повний місяць. Макс зазвичай не занадто уважно споглядав такі пейзажі, а от на дівчину це справило неймовірне враження.

Міна запитала, де в будинку ванна. Потім зняла черевички на високих підборах і піднялася сходами, що вели на другий поверх. Він залишився внизу й насолоджувався отим її видом — ніби янгол входив до раю.

Простирадла великого ліжка були чисті. Макс роздягнувся, ретельно склав одяг, як то робив завжди вдома, хоча навіть цього не зауважив. Звичка, вироблена добрим вихованням, що аж ніяк не відповідало тому, що він збирався робити — учинок, який геть не відповідав його принциповій вдачі.

Міна попередила відразу: їхні стосунки не повинні були тривати більше години. І ніяких поцілунків, таке правило. Вийняла із сумочки пачку презервативів і вручила йому, не сумніваючись, що він знає, як ними користуватися.

Макс вимкнув світло і з нетерпінням став чекати тієї миті, коли вона от-от з’явиться у дверях — можливо, у спокусливій білизні. Відчував довкола її парфуми, від яких паморочилося в голові й виникало напруження внизу живота. Що завгодно, аби не думати про біль, завданий Сандрою.

Коли він побачив спалах по той бік дверей у темряві, то вирішив, що йому здалося. Та вже за мить блимнуло вдруге. Тоді він мимохіть поглянув у вікно. Утім небо було чисте, ніяких ознак близької грози, лише блідий місяць на безхмарному небі.

Лише після третього спалаху він збагнув, що йдеться про спалахи фотоапарата.

І вони наближалися.

2

Його зачинили в кімнаті без вікон.

Однак спершу поліціянти дозволили лікареві його оглянути. Переконавшись у задовільному стані його здоров’я, перевели його сюди. Двері замкнули, і відтоді Маркус більше нічого не знав і нікого не бачив.

У кімнаті не було нічого, окрім стільця, на якому він сидів, і сталевого столу. Єдине джерело освітлення — неонова лампа на стелі, а на одній зі стін — вентилятор, що подавав свіже повітря до приміщення й наповнював його невпинним і дратівливим деренчанням.

Він утратив відчуття часу.

Коли в нього запитали його особисті дані, він надав ті, якими користувався під прикриттям. Позаяк ніяких документів у нього при собі не виявили, Маркус продиктував номер телефону, що існував саме для таких непередбачуваних ситуацій. На тому номері вмикався автовідповідач одного зі службовців аргентинського посольства у Ватикані. Насправді те повідомлення отримав би Клементе й згодом з’явився б до комісаріату з фальшивим дипломатичним паспортом, у якому б зазначалося, що він — Альфонсо Ґарсія, особливий уповноважений з релігійних питань і працює на уряд Буенос-Айреса.

Ще жодного разу пенітенціарію не доводилося користуватися такою складною процедурою. Теоретично італійська поліція мала б відразу відпустити його, зважаючи на статус дипломатичної недоторканності. Однак цього разу ситуація справді була складна.

Ішлося про смерть віцеквестора. А Маркус був її єдиним свідком.

Він гадки не мав, чи Клементе вже взявся до роботи, щоб визволити його звідси. Поліція не могла затримувати його на нескінченний період часу, однак вистачило б доби, щоб з’ясувати, що не існує ніякого Альфонсо Ґарсії, який працює на уряд Аргентини, і тим самим знищити його прикриття.

Але тієї миті Маркус хвилювався не за себе. Він боявся за Сандру.

Почувши розмову між Фернандо та рудоволосою жінкою, він усвідомлював, що Сандрі теж загрожує небезпека. Невідомо, як вона зараз почувалася і чи з нею все гаразд. Він не міг дозволити, щоб з нею щось сталося. А тому попри всі настанови Клементе він вирішив: щойно агенти знову переступлять поріг приміщення, він усе їм розповість. Про те, що вів паралельне розслідування щодо римського монстра і що в цій справі була замішана група осіб, які прикривали убивцю. І сказав би, де шукати Кроппа. Таким чином він зміг би захистити Сандру.

Він не був упевнений, що йому повірять, однак зробив би все, щоб вони з увагою поставилися до його слів.

Так, Сандра — понад усе. Передусім.

Відтоді, як його зірвали з ліжка посеред ночі, комісар Креспі не зупинявся ані на мить. Його організм просто кричав, вимагаючи дозу кофеїну, у скронях стугоніло від головного болю, але в нього не було ані хвилинки вільної, щоб прийняти аспірин.

Комісаріат на площі Евкліда, що у кварталі Паріолі, просто вирував. До складського приміщення, де знайшли бездиханне тіло Моро, заходили й виходили люди. Проте досі ніхто не продав їх журналістам — зауважив Креспі. Колеги занадто поважали віцеквестора, щоб зрадити його пам’ять. А тому його смерть дотепер залишалася в таємниці. І як довго це триватиме? До полудня голова органів правопорядку в усякому разі провів би пресконференцію, щоб повідомити про те, що сталося.

Та наразі доводилося чекати, лишалося забагато запитань без відповідей. Що робив Моро в тому відлюдному місці? Чий труп знайшли за кілька метрів від нього? Якою була динаміка стрілянини? Експерти бачили сліди відбитків коліс на землі, а тому визначили, що окрім автівки віцеквестора там був ще один автомобіль. Отже, хтось скористався ним, щоб утекти? І який стосунок мав до всього цього загадковий аргентинський дипломат, якого знайшли зв’язаним і з кляпом у роті?

Його привезли до комісаріату на площі Евкліда, позаяк вона була найближча. А ще для того, щоб прибрати його з очей журналістів, які швидко пронюхали б про все, що трапилося. Звідси здійснювали керівництво слідством. Не знали, яким чином це пов’язано з історією римського монстра, але нізащо не дозволили б, щоб до убивства їхнього колеги долучилися карабінери.

Ще й тому, що протягом останніх годин ООГ доводилось розбиратися з іншою халепою.

Як стало відомо Креспі, минула ніч видалася дуже насиченою. Відразу після четвертої ранку на номер екстреної служби надійшов дивний телефонний дзвінок. Якась дівчина з помітним слов’янським акцентом перелякано повідомила про напад, що стався на морському узбережжі Сабаудії.

Коли карабінери прибули на віллу, застали там тільки мертве тіло чоловіка в спальні. Постріл пістолета точно в серце, за першими результатами огляду, кулі випущено з револьвера Ruger-SP101 — такого, як у монстра.

Однак спеціалісти з ООГ не були певні, що не йшлося про збіг або наслідування. Дівчина втекла, але вже після того, як повідомила поліцію, і зникла невідомо куди. Тепер її шукали й паралельно шукали можливі сліди ДНК в будинку, щоб порівняти їх з ДНК убивці, який у них уже був.

На відміну від убивства Моро, те, що скоїлося в Сабаудії, вже стало набутком публіки, хоч і в дуже загальній формі. Креспі знав, що саме це й було основною причиною, чому преса досі не рознюхала про смерть віцеквестора.

Тепер їм конче хотілося дізнатися ім’я нової жертви монстра.

Отже, в поліції було достатньо часу, щоб розкрутити отого Альфонсо Ґарсію, перш ніж з’явиться якийсь службовець із посольства й почне вимагати звільнення затриманого, посилаючись на дипломатичну недоторканність. Чоловік надав Креспі номер телефону, за яким могли підтвердити його особистість, але той не дуже квапився.

Хотів притримати його для себе. І примусив би його все розповісти.

Однак насамперед треба було терміново випити кави. А тому він вийшов у холодний римський ранок, перетнув площу Евкліда, щоб зайти до невеликого бару.

— Комісаре, — покликали його.

Креспі вже мав увійти, втім повернув голову. Він побачив чоловіка, який квапливою ходою ішов йому назустріч і махав рукою. На журналіста він не був схожий. Поза всяким сумнівом, філіппінець. Креспі навіть прийняв його за прислугу одного із сусідніх палаців, яких було чимало у кварталі Паріолі.

— Добрий день, комісаре Креспі, — промовив Баттіста Ерріаґа, підійшовши ближче. Він захекався після бігу. — Можна поговорити з вами хвилинку?

— Я дуже поспішаю, — сухо відповів той.

— Я не затримаю вас надовго, обіцяю. Хотів запропонувати вам випити кави.

Креспі кортіло спокійно насолодитися своїм еспресо і якомога швидше відкараскатися від незнайомця.

— Не хотілося б видатися нечемним, адже я навіть не знаю, як вас звати і звідки вам відомо моє ім’я, однак у мене зовсім немає часу, я вам сказав.

— Аманда.

— Що, перепрошую?

— Ви її не знаєте, але вона дуже розумна дівчинка. Їй чотирнадцять років, вона навчається в ліцеї. Як усі в її віці, має тисячі мрій і тисячі планів у голові. Дуже любить тварин, а віднедавна ще й цікавиться хлопцями. Один за нею упадає, вона це помітила, і тепер хоче примусити його освідчитися. Можливо, наступного літа отримає свій перший поцілунок.

— Про кого ви говорите? Не знаю я ніякої Аманди!

Ерріаґа ляснув себе долонею по лобі:

— Звісно, який же я йолоп! Ви її не знаєте, тому що насправді її ніхто не знає. Насправді Аманда повинна була з’явитися на світ чотирнадцять років тому, однак її матір збила машина на пішохідному переході на околиці міста. Водій не зупинився, щоб надати першу допомогу, втік, тож його так і не знайшли.

Креспі мовчав.

Ерріаґа суворо дивився йому просто в очі:

— Аманда — так ота жінка хотіла назвати свою донечку. Ви не знали цього? Здається, що ні.

Комісар важко дихав, вирячився на чоловіка, що стояв перед ним, і не міг навіть слова мовити.

— Я знаю, що ви людина дуже релігійна: щонеділі відвідуєте месу та сповідуєтеся. Але я тут не для того, щоб вас судити. Ба більше, мені начхати, чи добре вам спиться вночі, чи думаєте ви щодня про те, що вчинили, і чи не хочете здатися своїм колегам. Ви мені потрібні, комісаре.

— Навіщо?

Ерріаґа штовхнув засклені двері бару.

— Дозвольте запропонувати вам цю довгоочікану каву й пояснити все в деталях, — запропонував той зі своєю звичною, награною чемністю.

Згодом вони вже сиділи за столиком на другому поверсі бару. Окрім кількох столиків інтер’єр складався з двох диванчиків, обтягнутих оксамитом. У кольоровій гамі переважали сірий та чорний. Єдиною особливістю оформлення можна було вважати великий постер-фотографію на цілу стіну: на знімку були зображені відвідувачі кінозалу, можливо, з п’ятдесятих років, усі в окулярах для 3D-фільму.

Перед отією непорушною та німою публікою Ерріаґа повів розмову:

— Чоловік, якого ви знайшли минулої ночі зв’язаним і з кляпом у роті на місці смерті віцеквестора Моро…

Креспі онімів від здивування. Звідки йому відомо?

— Що?

— Ви повинні його звільнити.

— Що?

— Ви правильно зрозуміли. Зараз ви повернетеся до комісаріату і, пославшись на якусь причину, яку я довіряю вам вибрати самому, ви його відпустите.

— Я… Я не можу.

— Звісно, можете. Вам не доведеться допомагати йому втекти, просто покажете, де вихід. І ви його більше ніколи не побачите, запевняю вас. Так, ніби його ніколи й не було на місці злочину.

— Там же є докази його присутності.

Ерріаґа подбав і про це: коли Леопольдо Стріні, експерт з ЛТА, розбудив його вранці новиною про смерть Моро й розповів усю історію «наперед», Баттіста проінструктував його, наказавши знищити докази присутності єдиного, хто вижив, на місці стрілянини.

— Про решту не турбуйтеся. Не буде ніяких доказів, запевняю вас.

Креспі насупився. По тому, як він міцно стиснув кулаки, Ерріаґа збагнув, що його поліційна натура відмовлялася миритися з таким неприкритим шантажем.

— А якщо я зараз наважуся повернутися до комісаріату й зізнатися в тому, що вчинив чотирнадцять років тому? І якщо я вас зараз заарештую за спробу маніпуляції державним службовцем?

Ерріаґа задрав догори обидві руки.

— Ніхто вам і не заважає. Я не збираюся вас зупиняти, — упевнено додав він, а потім засміявся: — Ви справді могли подумати, що я прийшов би сюди, на врахувавши такої можливості? Я не такий дурний. І ви серйозно гадаєте, ніби ви перший, кого я переконую таким способом? А ви не подумали, звідки я знаю історію, яку ніхто, як ви вважали, не міг знати?.. Так само і щодо інших. Ще більш чесних за вас, можу вас запевнити. А втім, вони були ладні на будь-що, аби зберегти свої таємниці. І якщо я попрошу їх про послугу, їм важко буде мені відмовити.

— Якого типу послугу? — Креспі почав розуміти, а тому завагався.

— У вас чудова родина, комісаре. І якщо ви вирішите очистити совість, розплачуватися за це доведеться не тільки вам самому.

Креспі вже не стискав свої п’ястуки в кулак. Він ураз похнюпився.

— Отже, відсьогодні мені доведеться завжди озиратися, побоюючись побачити вас із проханням про інші послуги.

— Знаю, це здається жахливим. Однак спробуйте поглянути на ситуацію інакше: краще зжитися з незручною можливістю, аніж провести решту свого життя в ганьбі та ще й у в’язниці через навмисне вбивство та ненадання першої допомоги.

3

Сандри не було вдома.

Він зателефонував до квестури, подумавши, що вона на зміні, але там йому повідомили: вона взяла один день відпочинку. Маркус місця собі не знаходив, бо хотів розшукати її і переконатися, що з нею все добре.

Десь перед обідом він таки зв’язався з Клементе. Через скриньку голосової пошти його приятель повідомив, що монстр, можливо, вчинив новий напад минулої ночі, в Сабаудії. Що чоловік, особисті дані якого не називали, загинув, а жінка, яка була разом з ним, втекла й змогла ударити на сполох. Але тепер вона зникла, і ніхто не знає, де її шукати. Щоб проаналізувати те, що сталося, вони домовилися зустрітися на конспіративній квартирі в кварталі Праті.

Маркус прийшов туди першим і став чекати. Він не знав, чому поліція так легко його відпустила. Просто двері кімнати, де його утримували, відчинилися, і увійшов комісар Креспі з якимись паперами. З байдужим виглядом він наказав їх підписати, так ніби його взагалі не цікавило те, що він робить.

Потім він повідомив Маркуса, що той вільний і може повернутися додому, але повинен залишатися в місті й у разі потреби негайно з’явитися до комісаріату для додаткового допиту.

Маркусові, який назвав вигадані номер телефону й адресу, така процедура здалася аномальною і аж занадто швидкою. Особливо зважаючи на факт, що він виявився свідком смерті віцеквестора. Ніякого тобі патруля, що відвіз би його додому за названою ним адресою, щоб переконатися в її правдивості. Ніхто не порадив йому шукати собі адвоката. І насамперед — жоден слідчий не вислухав його версії.

Спочатку пенітенціарій підозрював, що його хочуть заманити в пастку.

Однак згодом змінив думку. Вплив когось дуже можновладного. Звісно, не Клементе.

Маркус уже втомився від загадок, від потреби щохвилини бути насторожі, а надто — від постійного незнання справжніх причин і цілей покладених на нього завдань. А тому, щойно його приятель переступив поріг, він на нього накинувся:

— Що ти від мене приховуєш?

— Ти про що? — відразу насупився той.

— Про всю цю історію.

— А тепер заспокойся, будь ласка. Спробуймо поміркувати разом, я переконаний, що ти припускаєшся великої помилки.

— Вони накладають на себе руки, — заперечив йому Маркус із запалом. — Ти почув, що я сказав? Послідовники Кроппа — оті, що захищають убивцю, — налаштовані рішуче. Вони так переконані у своїй правоті, що ладні пожертвувати власним життям заради поставленої мети. Я гадав, що судмедексперт, який викидається з вікна, або старий, що заживо спалює себе в пожежі, яку він сам улаштував, — це побічні ефекти, непередбачувані, але необхідні наслідки. Казав собі: їх приперли до стінки, і вони вибрали смерть. Аж ні! Вони хотіли померти! Це така своєрідна форма мучеництва.

— Як ти можеш стверджувати таке? — запитав обурено Клементе.

— Я бачив на власні очі, — відповів Маркус, думаючи про Фернандо й про те, як Ольга простягнула йому пістолет і повідомила, що за рішенням Кроппа йому настав кінець. — Спершу я ще сумнівався. Слова монстра на запису зі сповідальні в церкві Сант-Аполлінаре; потім ти, коли запевняв мене, що над Римом нависла страшна загроза, тільки для того, щоб я погодився вести розслідування… Загроза для кого?

— Сам знаєш.

— Ні, я вже більше нічого не знаю. У мене зараз таке враження, що моє завдання від самого початку полягало в тому, щоб зупинити монстра.

Клементе спробував перевести розмову на іншу тему й рушив до кухні:

— Я приготую каву.

Маркус його зупинив, схопивши за передпліччя.

— Чоловік з вовчою головою — у ньому криється відповідь. Це секта, якийсь культ. А моє справжнє завдання полягає в тому, щоб їх зупинити.

Клементе поглянув на його руку, що міцно вчепилася йому в передпліччя. Почувався враженим, розчарованим.

— Тобі слід навчитися тримати себе в руках.

Але Маркус на цьому не міг зосередитися.

— Моє керівництво — ті, від кого я ось уже три роки отримую накази через тебе і яких я ніколи в очі не бачив, — аніскілечки не хвилюється ні за отих нещасних, яких убили, ні за тих, яких невдовзі уб’ють. Їх цікавить тільки, як покласти край оцій своєрідній релігії зла. І вони вкотре використали мене.

Так само, як і в справі з розчленованою черницею у Ватиканських садах. Тоді він теж наткнувся на стіну ворожості. Однак Маркус не міг цього забути.

«Hic est diabolus». Черниця мала рацію. Диявол увійшов до Ватикану, однак це сталося, мабуть, значно раніше.

— Зараз відбувається те саме, що й тоді, з отим чоловіком із сірою сумкою. А ти їхній спільник, — звинуватив його Маркус.

— Ти несправедливий.

— Невже? Тоді доведи, що я помиляюся: дозволь мені поговорити з тими, хто віддає накази.

— Ти ж знаєш, що не можна.

— Справді, я й забув: «Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати», — процитував він слова Клементе, які той так полюбляв повторювати. — Однак цього разу і проситиму, і вимагатиму відповідей!

Маркус схопив за грудки того, кого завжди вважав за приятеля, — чоловіка, який повернув йому частку пам’яті та ім’я, коли він лежав у лікарні, людину, якій завжди довіряв, — і штовхнув його до стіни. Він сам такого не чекав від себе, не думав, що на таке здатний, однак уже перейшов дозволену межу й не мав наміру повертатися назад.

— Протягом останніх років, поки я займався вивченням гріхів усіх тих, чиї справи значинено в архіві пенітенціарії, я навчився розпізнавати зло. А ще зрозумів, що на всіх нас лежить вина і що не досить усвідомлювати її, щоб отримати прощення. Рано чи пізно доведеться платити. І я не хочу розплачуватися за гріхи інших. Хто ті, що вирішують за мене, прелати найвищого рангу, які контролюють моє існування? Я хочу знати!

— Відпусти мене, прошу тебе.

— Я довірив їм власне життя, я маю право знати!

— Прошу тебе…

— Мене не існує, я змирився з невидимістю, від усього відмовився. І тепер ти скажеш мені, хто…

— Не знаю!

Оті всі слова, сповнені відчаю та розпачу, пролунали суцільним потоком. Маркус уважно поглянув на Клементе. У його очах блищали сльози: він говорив щиро. Болісне визнання приятеля, оте його «не знаю!», що вихопилося з уст у відповідь на жорстку прямоту його запитання, ніби розверзло прірву між ними. Маркус був ладен почути що завгодно, навіть те, що накази надходять йому простісінько від Папи. Але не це.

— Усі інструкції надають через скриньку голосової пошти, так само як я чиню з тобою. Голос завжди один, а більше я нічого не знаю.

Маркус його відпустив, він ніяк не міг оговтатися:

— Як таке може бути? Ти навчив мене всього, що я знаю: розповів про секрети пенітенціарії, повідав мені таємниці моєї місії. Я гадав, що в тебе дуже багатий досвід…

Клементе підійшов до столу, сів і обхопив голову руками.

— Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги. Він утратив пам’ять, а я мусив передати йому два конверти. У першому лежав паспорт на фальшиве ім’я та гроші, щоб розпочати життя із самого початку. А в другому — квиток на потяг до Рима. Якби він вибрав другий, я мусив надати йому додаткові інструкції.

— Щоразу ти навчав мене чогось нового…

— …того, що сам щойно вивчив, — зітхнув Клементе. — Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами. Я організовував екскурсії для пенсіонерів, навчав катехізису діток. Хрестив, вінчав, служив месу щодня. І мусив усе покинути. — Він підвів голову й поглянув на Маркуса. — Я сумую за тим, що покинув. Отже, я, як і ти, сам-один.

Пенітенціарій вухам своїм не вірив.

— Усі ці роки…

— Знаю, ти почуваєшся зрадженим. Однак я не міг відмовитися. Слухатися й мовчати — це наш обов’язок. Ми — слуги Церкви. Ми священники.

Маркус зірвав із шиї медальйон з профілем архангела Михаїла й кинув йому в обличчя.

— Передай їм, що я більше не слухатимуся сліпо та не служитиму їм. Нехай знайдуть собі іншого.

Клементе засмутився, але не промовив ані слова. Замість цього нахилився й підняв медальйон. Затим провів поглядом Маркуса, який рушив до виходу і вийшов з квартири, хряснувши дверима.

4

Він переступив поріг мансарди на Віа-деї-Серпенті. І застав там її.

Маркус не задумався, звідки вона дізналася, де він мешкає, і як увійшла. Коли Сандра підвелася йому назустріч із розкладачки, на якій сиділа, поки чекала на нього, він інстинктивно заквапився до неї, а вона так само інстинктивно його обняла.

Так вони й стояли, міцно обійнявшись, без єдиного слова. Маркус не міг бачити її обличчя, але вдихав аромат волосся, відчував тепло її тіла. Сандра поклала голову йому на груди й слухала, як б’ється в нього серце. Його охопив неймовірний спокій, ніби він нарешті знайшов своє місце в цьому світі. Вона зрозуміла, як їй хотілося цього з першої хвилини, попри те що до цієї миті навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Вони ще міцніше стиснули одне одного в обіймах, хоча й розуміли, що міцніше вже нема куди.

Нарешті Сандра відсторонилася першою. Але тільки через те, що на них чекало спільне завдання.

— Мені треба з тобою поговорити, у нас мало часу.

Маркус послухався, але ще якусь мить не міг поглянути їй в очі. Однак помітив, як пильно вона роздивляється фотографію чоловіка із сірою сумкою, пришпилену на стіні. Фото вбивці черниці з Ватиканських садів.

Перш ніж вона встигла щось запитати, він її випередив:

— Як ти мене знайшла?

— Минулої ночі я зустріла одного чоловіка. Він знає про мене все, це він мене сюди прислав.

Сандра відволіклася від знімка з фотограми й почала розповідати про те, що сталося в Колізеї.

Маркусові важко було їй повірити. Хтось усе знав. Не тільки його адресу, а й мету його місії.

— Він знав, що ми з тобою знайомі, — промовила Сандра. — І те, що три роки тому ти допоміг мені дізнатися, що сталося з моїм чоловіком.

Звідки йому було все знати?

Незнайомець підтвердив, що соляного хлопчика захищала секта. Сандра почала розповідати подробиці, однак була переконана, що чоловік щось таки від неї приховав.

— Враження таке, ніби він поділився зі мною лише частиною таємниці, щоб не довелося розповідати все цілком. Ніби його змусили це зробити обставини… Краще я не в змозі висловити своє враження.

Проте все й так було зрозуміло. Хай би ким був той загадковий незнайомець, він багато знав і вмів цим скористатися. Маркус подумав: а чи не він доклав руку до його вранішнього звільнення?

— Наприкінці він сказав, що допоможе мені зупинити вбивцю.

— Яким чином?

— Він прислав мене до тебе.

То виходить, що відповідь — це я? Маркус не міг повірити.

— Він сказав, що лише ти зможеш зрозуміти розповідь убивці.

— Він ужив саме це слово? Розповідь?

— Так. А чому ти питаєш?

«Убивця-оповідач, — подумав Маркус. — Отже, так воно і є: Віктор намагався розповісти їм власну історію. Хтозна, на чому він зупинився».

Він згадав фотографію, яку отримав від домоправительки Агапових у будинку для людей похилого віку: фото батька та близнюків. Анатолій Агапов тримав за руку сина, але не Ганну.

— Сказав, якщо ти складеш докупи роботу, яку провів Моро, і власні знахідки, ти дістанешся до правди, — продовжувала тим часом Сандра.

Правда. Незнайомець її знав. Тоді чому просто не поділився нею? І звідки знав те, що напрацювала поліція? І найголовніше: звідки йому відомі його власні знахідки?

Аж тут Маркус збагнув, що Сандрі нічого не відомо про те, що сталося з Моро. Довелося розповісти їй погані новини.

— Ні! — вигукнула вона недовірливо. — Не може бути!

Вона знову важко опустилася на розкладачку, порожнім поглядом втупилася просто себе. Сандра дуже поважала віцеквестора Моро, непоправна втрата для органів правопорядку. Такі поліціянти, як він, залишали по собі світлу пам’ять і велику кількість добрих справ.

Маркус не насмілився її тривожити, аж поки вона сама не оговталася й не попросила продовжувати.

— Далі, — тільки й сказала.

Настала черга пенітенціарія розповісти решту. Він повідав їй про інститут «Гамельн», про Кроппа та його послідовників, про чоловіка з вовчою головою і про вченого психопата. Монстра звали Віктор Агапов, у дитинстві він убив свою сестру Ганну.

— Отже, ми маємо справу не з убивствами на сексуальному підґрунті, — уточнив Маркус. — Він вибирає пари, тому що таким чином може поділитися досвідом, пережитим у дитинстві. Він вважає себе невинним у смерті Ганни й робить із жінками те, що хотів би зробити з нею.

— Він керується люттю.

— Справді, із жертвами чоловічої статі він поводиться інакше: ніякого страждання, просто швидка смерть.

Сандрі було відомо, що сталося вночі в Сабаудії, адже в місті тільки й балачок було, що про це нове вбивство.

— До речі, якщо ми вже заговорили про жертв чоловічої статі, — зауважила вона, — я тут, поки чекала, зателефонувала своєму давньому другові карабінеру. Він каже, що пробитися до ООГ зараз, щоб отримати якусь інформацію, майже неможливо. Ім’я жертви в Сабаудії тримають у суворій таємниці, а про дівчину, яка ударила на сполох, вони й самі нічого не знають, окрім факту, що вона зі Східної Європи. Хай там як, але випливає те, що на морській віллі справді сталося вбивство, а в будинку знайшли його ДНК.

Маркус замислився, а тоді мовив:

— Дівчина змогла втекти, отже, монстр не зміг здійснити свою звичну постановку. Однак він усе одно хоче повідомити, що це його рук робота.

— Тобто ти вважаєш, що він навмисне залишив відбитки?

— Так, він більше не остерігається. Хоче залишити свій автограф.

На думку Сандри, у його міркуваннях був сенс.

— Ми вже багато днів беремо генетичні проби в підозрюваних або злочинців з попередніми злочинами на сексуальному підґрунті. Можливо, він уже й сам здогадався, що в нас є його ДНК. Отже, йому все одно.

— У Колізеї незнайомець сказав тобі, щоб ти надала мені всю інформацію, що була в розпорядженні Моро.

— Авжеж, — підтвердила Сандра. Потім озирнулася, ніби чогось шукаючи в напівпорожньому приміщенні. — У тебе є чим писати?

Маркус простягнув їй фломастер. Той самий, яким користувався три роки тому щоразу, коли в пам’яті спливали уривки забутого минулого, щоб записати їх на стіні поряд з розкладачкою. Оті короткі проблиски, записані швидким нерівним почерком, залишалися на стіні протягом тривалого часу. Згодом він їх витер, сподіваючись знову все забути. Однак цього не трапилося. Оті згадки були йому за кару, яку доводилося відбувати решту свого життя.

Отже, коли Сандра почала писати на стіні всі дані та інформацію, що були записані на дошці в оперативному залі ЦОС, у пенітенціарія виникло неприємне відчуття дежавю.

Сандра закінчила запис, потім подумала й додала ту дещицю, що була їй відома щодо останнього нападу:

Маркус підійшов до стіни з переліком, став руки в боки й почав вивчати написане. Йому було відомо майже все. Здебільшого ця інформація вже з’являлася в пресі, решту він роздобув сам.

— Убивця нападав чотири рази, однак найважливішими є елементи першого нападу. А тому користуватимемося лише ними, щоб спробувати зрозуміти, що на нас чекає.

Саме з-поміж них було дещо, чого пенітенціарій не знав.

— Серед даних щодо нападу під Остією наприкінці зазначено: «Після убивства він перевдягається». Що це означає?

— Саме так ми знайшли його ДНК, — гордо пояснила Сандра.

То була її заслуга. Вона розповіла Маркусові про матір Джорджо Монтефйорі, першу жертву. Жінка настійливо просила віддати їй особисті речі сина. А коли отримала, то повернулася до квестури, стверджуючи, що сорочка, яку їй видали, не належала Джорджо, тому що на ній не були вишиті його ініціали. Ніхто її не слухав, і тільки Сандра пожаліла й вислухала. Жінка мала рацію.

— Таким чином легко дійшли висновку про те, що сталося: після того як убивця примусив Джорджо заколоти Діану Дельґаудіо, а потім убив його пострілом у потилицю, він ще й перевдягнув його. Для цього поклав власний одяг на заднє сидіння машини, де вже лежали речі парочки, яка роздягнулася, щоб кохатися. Та перш ніж зникнути, вбивця переплутав сорочки, залишивши власну.

Маркус замислився над динамікою. Таке пояснення не трималося купи.

— Навіщо йому це робити? Навіщо перевдягатися?

— Можливо, тому що він боявся забруднитися кров’ю жертв і не хотів викликати підозру в разі, якби його зупинив патруль для звичайної перевірки документів. Якщо ти щойно вбив двох осіб, краще не ризикувати, хіба ні?

Маркус не поділяв такої впевненості.

— Він примусив хлопця зарізати дівчину, по тому влаштував йому щось на кшталт розправи, ставши в нього за спиною, щоб вистрілити в голову… Він завжди тримався на відстані від крові… То навіщо перевдягатися?

— Ти забуваєш, що потім він мусив нахилятися до салону автівки, щоб нафарбувати обличчя Діани. Пам’ятаєш про губну помаду? Щоб нанести її, йому довелося низько схилитися над раною в грудях дівчини.

Можливо, Сандра мала рацію; можливо, зміна одягу була лише пересторогою, навіть надмірною.

— Але в описанні убивства біля Остії бракує однієї деталі, — сказав пенітенціарій. — Факту, що Діана Дельґаудіо, прокинувшись на мить від коми, написала «вони».

— Лікарі сказали, що йшлося про щось на кшталт невимушеного рефлексу, що те слово виникло в її свідомості випадково, разом з імпульсом писати. І ми достоту знаємо, що Віктор Агапов діяв сам. Ти справді вважаєш, що цей факт має велике значення?

Спершу Маркус вирішив, що ні.

— Нам відомо, що до цієї історії причетна секта. А якщо це зробив один з її членів? Можливо, хтось, хто нишком стежив за вбивцею?

Він не хотів йняти віри словам Фернандо: інвалід-симулянт сказав йому, що вони втратили зв’язок з Віктором після того, як він вийшов з інституту «Гамельн».

— Тоді навіщо було Астольфі забирати соляну статуетку з місця злочину лише наступного дня? Якби там справді був хтось із секти тієї ночі, він зробив би це відразу.

Це правда. Однак зміна одягу, так само як і слово «вони», лунали як фальшиві ноти в загальній мелодії.

— Що ми тепер робитимемо? — запитала Сандра.

Маркус повернувся до неї. Він досі відчував аромат її волосся. Аж здригнувся від того відчуття, але не видав себе. Зосередився на слідстві.

— Ти повинна знайти дівчину із Сабаудії, перш ніж це зроблять карабінери та поліція. Вона нам потрібна.

— Як? У мене немає засобів для цього.

— Вона говорить зі слов’янським акцентом і не хоче, щоб її знайшли… Чому?

— Убивця міг тим часом її вже відстежити та вбити, ми не знаємо. Але до чого тут акцент?

— Припустімо, що вона ще жива і просто боїться органів правопорядку. Можливо, вчинила якісь правопорушення в минулому.

— Злочинниця?

— Насправді я мав на увазі повію. — Маркус помовчав. — Спробуй уявити себе на її місці: вона уникнула вбивства, ударила на сполох, а тому вважає, що виконала свій громадянський обов’язок. Має трохи грошей у запасі, іноземка. Може перебратися куди-інде будь-якої миті, у неї немає ані найменшого інтересу залишатися в Італії.

— Особливо якщо вона бачила вбивцю в обличчя і він знає, що хтось може його впізнати, — додала Сандра.

— Або ж нічого не знає, нічого не бачила та просто ховається, чекаючи, поки всі заспокояться.

— Авжеж. Утім карабінери та поліція теж дійшли схожих висновків, — зауважила вона.

— Так, але вони шукатимуть, прочісуючи її середовище зовні. А в нас є свої люди всередині…

— Хто?

— Космо Бардіті.

Чоловік, який навів його на слід соляного хлопчика збіркою казок. Та найголовніше — він заправляв клубом з виставами в стилі садо-мазо: SX.

— Яким чином нам може допомогти мертвий? — запитала Сандра.

— Його дружина, — пояснив Маркус, маючи на увазі жінку, якій він дав гроші, щоб вона змогла негайно виїхати з Рима разом з дворічною донькою. Тепер він сподівався, що та не скористалася його порадою. — Ти мусиш піти до неї. Скажеш, що тебе прислав друг Космо, який радив зникнути з міста. Про це відомо тільки їй і мені, а тому вона тобі повірить.

— Чом би тобі не піти разом зі мною?

— У мене є дві проблеми, про які я маю подбати. Перша пов’язана із загадковим незнайомцем з Колізею. Треба зрозуміти, хто він такий і чому вирішив нам допомогти. Боюся, його поведінка не є безкорисливою.

— А друга проблема?

— Щоб розв’язати її, я маю здійснити візит, який до цього часу мені довелося відкладати.

5

Великі вхідні двері палацу шістнадцятого століття були тільки трохи причинені.

Маркус штовхнув їх та опинився у великому внутрішньому дворі із секретним садом. Там були дерева й вимощені каменем водограї, прикрашені статуями німф, які збирали квіти. Відкритий простір оточували будівлі з портиком, що їх підтримували ряди дорійських колон.

Краса цього місця дуже нагадувала про красу типових римських палаців — звісно, найбагатших і найрозкішніших, — як Палаццо Русполі або Палаццо Дорія Памфілі на Віа-дель-Корсо.

Ліворуч великі мармурові сходи вели до верхніх поверхів. Маркус почав підніматися.

Він переступив поріг розписаного фресками залу. Антикварні меблі та гобелени вигідно прикрашали приміщення. У повітрі було відчутно легкий особливий запах, притаманний старим будинкам, — витриманого дерева, написаних олією полотен, ладану. Приємний аромат, що свідчив про історію та про минуле.

Пенітенціарій рушив далі, пройшов ще через низку приміщень, схожих на перше. Він навіть подумав, а чи не повернувся, бува, назад.

З полотен на стінах персонажі, чиї імена давно були забуті, — дами, шляхтичі та лицарі, — уважно споглядали за ним, і йому здавалося, що їхні очі, на перший погляд непорушні, переміщаються разом з ним.

«Де вони тепер? — подумав Маркус. — Що залишилося після них? Можливо, тільки картина, обличчя, яке догідливий художник прикрасив, дещо погрішивши проти правди. Вони вважали, що таким чином згадка про них залишиться надовго, однак замість цього перетворилися на частину інтер’єру, ніби якась статуетка на полиці».

Поки він прокручував у голові всі оті думки, його увагу привернув якийсь звук. Він був низький і неперервний. Та сама нота, що повторювалася до нескінченності. Ніби закодоване повідомлення. Як запрошення. Звук правив за поводиря.

Маркус пішов на поклик.

Що далі йшов, то пронизливішим ставав звук — ознака того, що він наближався до джерела. Він опинився перед напівпрочиненими дверима. Звук лунав з-за того порогу. Пенітенціарій переступив через поріг.

Простора кімната з великим ліжком під балдахіном. Оксамитові штори були затулені, що заважало побачити, хто там лежав. Однак, зважаючи на пристрої та обладнання, що стояло кругом, можна було здогадатися, що там відбувається.

Серед апаратів було й обладнання для контролю за серцебиттям — саме з нього лився звук-поклик. Монітори, що реєстрували життєві параметри. А ще там стояв балон з киснем, трубка від якого зникала за шторою ліжка.

Пенітенціарій повільно підійшов і лише тепер помітив, що в кутку кімнати на кріслі вмостилося чиєсь тіло. Він на мить завагався, коли впізнав Ольгу, рудоволосу жінку. Та сиділа непорушно, очі заплющені.

Тільки наблизившись, він зрозумів, що вона не спала. Склала руки на колінах і ще тримала шприц, яким до цього щось собі вколола. У шию, на висоті яремної вени.

Маркус підняв їй повіки, щоб переконатися, що вона справді мертва. Тільки впевнившись у цьому, знову зосередив свою увагу на ліжку.

Підійшовши до нього, Маркус відсунув одну з оксамитових штор, наперед упевнений, що побачить там ще одного мерця.

Але там лежав блідий чоловік з рідким скуйовдженим світлим волоссям. Великі очі й киснева маска, що затуляла більшу частину обличчя. Грудна клітка під ковдрами повільно то піднімалася, то опускалася. Тіло в чоловіка здавалося неприродно зменшеним, ніби через чиїсь злі чари, ніби все це відбувалося в казці.

Професор Кропп підвів на нього втомлені очі. І, певно, посміхнувся.

По тому з неймовірним зусиллям витягнув з-під ковдр вузлувату руку і зсунув маску з рота.

— Саме вчасно, — прошепотів.

Маркус не відчував жодного жалю до цього чоловіка, який був на крок від смерті.

— Де Віктор? — суворо запитав у нього Маркус.

Кропп ледве помітно хитнув головою.

— Ти його не знайдеш. Я й сам не знаю, де він. А якщо ти мені не віриш, то вже знаєш, що на тому етапі, де зараз перебуваю я, ніякі тортури та погрози вже не налякають.

Маркус ураз відчув, ніби опинився в глухому куті.

— Ти не зрозумів Віктора, ніхто його не зрозумів, — вів далі старий, промовляючи слова дуже повільно. — Зазвичай ми не вбиваємо тварин, яких потім самі їмо. Авжеж? А якби нас штовхав на це голод, ми це зробили б? А чи змогли б споживати м’ясо мертвої людини, якби від цього залежало наше виживання? За екстремальних умов ми часто робимо таке, чого зазвичай нізащо не зробили б. Отак і для деяких людей: убивство — не вибір, вони змушені. Є в них щось таке, що примушує їх до цього. Тільки так вони можуть звільнитися від нестерпного гніту, який роз’їдає їх зсередини.

— Ти виправдовуєш убивцю.

— Виправдовую? Що означає це слово? Сліпий від народження не розуміє, що значить бачити, а отже, не усвідомлює, що він сліпий. Так і той, хто не знав добра, не зрозуміє, що він злий.

Маркус нахилився над ним і прошепотів на вухо:

— Не марнуй сил на останню проповідь, уже скоро нечистий прийме тебе до пекла.

Старий повернув голову на подушці й поглянув на нього:

— Ти це кажеш, але не думаєш так насправді.

Маркус відсахнувся.

— Ти не віриш ані в чорта, ані в пекло. Адже так?

Пенітенціарій попри власне роздратування мусив визнати подумки, що так воно й було.

— Як ти можеш дозволити собі померти в такому місці? Серед усієї оцієї розкоші?

— Ти такий, як і всі оті бідолашні людці, що протягом цілого життя ставлять собі хибні запитання, а потім чекають на відповіді, яких так і не отримують.

— Поясни краще, мені цікаво… — промовив з викликом Маркус.

— Ти вважаєш, що це справа рук небагатьох. Моїх, Астольфі, Ольги, яка зараз лежить у кріслі, Фернандо та Джованні. Однак ми не єдині виконавці всього. Ми тільки подали приклад. Нас підтримують інші, які лишаються в тіні, тому що ніхто їх не зрозумів би, однак вони живуть, надихаючись нашим прикладом. Вони на нашому боці й моляться за нас.

Пенітенціарій аж здригнувся, почувши про сповнені хули молитви.

— Шляхетні синьйори, які мешкали в цьому палаці, з давніх-давен були на нашому боці.

— З яких ще «давніх-давен»?

— Ти гадаєш, що все розпочалося в наш час? В останні роки ми позначили наш символ найгіршим кровопролиттям, щоб люди нарешті зрозуміли й прокинулися від отупіння.

— Ти говориш про чоловіка з вовчою головою.

Маркус пригадав про випадки, перелічені незнайомцем у Колізеї під час розмови із Сандрою: нянька, що доглядала за дітьми, педофіл, голова родини, що порішив усіх своїх рідних…

— Однак самого прозелітизму недостатньо. Завжди треба посилати сигнал, який би всі могли зрозуміти. Це як у казках: завжди потрібен негативний герой.

— Так от навіщо був потрібен інститут «Гамельн»: культивувати дітей, які в дорослому віці перетворяться на монстрів, чудовиськ.

— Ось з’явився Віктор, і я укмітив, що він саме той, хто мені потрібен. Я поклав на нього всі свої надії, і він мене не розчарував. Коли він закінчить розповідати свою історію, тоді й ти зрозумієш. І здивуєшся.

Від отого варнякання Маркуса несподівано охопила тривога. «Зрозумієш. І здивуєшся». Це скидалося на пророцтво.

— Хто ти? — запитав старий.

— Спершу я був священником, а тепер — уже ні, — відповів він щиро.

Якось безглуздо берегти секрети від того, хто помирав. Кропп засміявся, але той сміх відразу перейшов у кашель.

Потім він продовжив:

— Хочу тобі дещо передати…

— Нічого мені від тебе не треба.

Але Кропп не звернув уваги на його слова, через силу простягнув руку до тумбочки. Узяв складений аркуш картону й передав Маркусові.

— Зрозумієш. І здивуєшся, — повторив він.

Маркус неохоче прийняв подарунок Кроппа й розгорнув його.

То була мапа.

План Рима, на якому червоним було нанесено маршрут, що розпочинався від Віа-дель-Манчино й закінчувався на П’яцца-ді-Спанья, під славнозвісним сходами Трініта-деї-Монті.

— Що тут?

— Кінець твоєї казки, хлопчику без імені.

Кропп знову надів кисневу маску на рота й заплющив очі. Маркус постояв ще хвилину, спостерігаючи за тим, як піднімається та опускається його грудна клітка, і вирішив, що з нього годі.

Той старий скоро помер би. Самотнім, як на те й заслуговував. Ніхто не міг його врятувати, навіть сам Кропп у пориві останнього покаяння. А пенітенціарій не був упевнений, що готовий вислухати його гріхи й надати прощення в останній сповіді.

А тому він відійшов від смертного ложа з наміром назавжди покинути той будинок. Перед очима постало зображення зі старої пожовклої світлини.

Батько разом з власними дітьми-близнятами. Анатолій Агапов, який тримав за руку Віктора, але не Ганну.

Чому, якщо, за словами домоправительки родини, чоловік більше любив саме її?

Настав час піти туди, де все почалося. Вілла Агапова чекала на нього.

6

Сандра вже протягом двох годин не відводила погляду від телефона.

Коли вона була підлітком, часто так чинила: сиділа й молилася, щоб хлопець, який їй подобається, подзвонив. Концентрувала на ньому всю свою увагу, довірившись силі погляду та сподіваючись, що той телепатичний поклик примусить об’єкт кохання підняти слухавку й набрати її номер.

Ніколи не спрацьовувало. Але Сандра вірила досі, хоча тепер причина була інша.

Подзвони, ну ж бо, подзвони!..

Вона сиділа в кабінеті Космо Бардіті, в клубі SX. Сандра виконала всі інструкції пенітенціарія і прийшла до дружини Бардіті додому.

Жінка готувалася до від’їзду, збиралася їхати до аеропорту з дволітньою донькою. Ще кілька хвилин, і Сандра її вже не застала б.

Сандра не сказала їй, що вона з поліції, і пояснила, що її прислав Маркус. Дружина Бардіті спершу поставилася до неї з недовірою, хотіла якомога швидше покласти край цій історії. І її можна було зрозуміти, адже вона боялася за свою дитину. Та коли Сандра пояснила, що над іншою жінкою — можливо, повією — нависла небезпека, вона наважилася на співпрацю.

Поліціянтка зрозуміла те, чого пенітенціарій, можливо, не розгледів: у жінки Бардіті теж минуле було нелегке. Можливо, вона його соромилася й назавжди перегорнула ту сторінку, але ще не забула, що це, коли тобі конче потрібна допомога, а ніхто не хоче простягнути руку підтримки. А тому вона взяла записну книжку чоловіка й почала обдзвонювати всіх його знайомих. Своїм співрозмовникам казала те саме: якщо хтось знає дівчину, замішану в убивстві в Сабаудії, вона хоче передати їй просте повідомлення.

Її шукає чоловік, який ладен допомогти, що аж ніяк не передбачало втручання закону.

Більше жінка нічого не могла зробити для Сандри. Відразу по тому вони перебралися до кабінету в клубі SX, бо в повідомленні зазначили загальновідомий та надійний номер клубу. Для можливої зустрічі те місце теж було бездоганне.

Відтоді почалося довге очікування Сандри перед німим телефоном.

Дружина Бардіті, звісно, захотіла піти з нею. Вона довірила донечку сусідці, тому що після чоловікової смерті й ногою не ступала до клубу, який досі залишався зачиненим.

Отже, щойно вони увійшли до кабінету Космо, їм у ніс ударив різкий сморід, і жінка із жахом помітила, що на столі та на підлозі ще досі видно було великі засохлі темні плями: сліди крові та інших рідин тіла, які чоловік втратив після пострілу в голову. Смерть відразу класифікували як самогубство, отже слідчі зняли лише стандартні докази та проби на місці. Навіть тепер можна було помітити залишки хімічних реагентів. Тіло прибрали, однак ніхто нічого не вимив. Для цього існували спеціалізовані фірми; вони використовували особливі засоби, за допомогою яких могли видалити будь-які сліди, що нагадували про скоєний у цьому місці жорстокий злочин. Утім Сандра знала з власного досвіду, що родичам покійного доводилося повідомляти про можливість довірити прибирання третім особам, бо самі вони нездатні були таке второпати. Може, тому що горе затуманювало їхні голови або ж вони просто не знали, що ці дії автоматично покладаються на когось іншого.

Отже, поки Сандра сиділа й не зводила очей з телефона, жінка, яка прийшла з нею, сповнилася наміру перемити все за допомогою відра води, ганчірки та звичайного засобу для миття підлоги. Вона спробувала сказати, що ці забруднення так просто не відмити і що треба скористатися чимось ефективнішим, щоб їх видалити. Однак жінка відповіла, що все одно спробує, і продовжила завзято терти ганчіркою засохлі плями. Сандрі здалося, що вона перебуває в шоковому стані.

«Занадто молоденька як для вдови», — спало їй на думку.

А потім вона подумала: у свої двадцять шість років їй довелося пережити смерть Давіда. У кожного було право на своє божевілля від такої втрати. Приміром, вона тоді вирішила зупинити час. Удома не переставила нічого й навіть оточила себе речами, які ненавиділа в чоловікові, коли він був ще живий. Як-от не викинула сигарет з анісовим ароматом і дешевого бальзаму після гоління. Аби не втратити його запаху. Не могла змиритися з думкою, що якась інша деталь чоловіка, котрого вона кохала, навіть найдрібніша та геть пересічна з його звичок зникне з її життя.

Тепер їй було шкода цю дівчину. Якби вона не прийшла до неї, пояснивши свій прихід за настановами Маркуса, якби не виконувала наданих пенітенціарієм інструкцій, вони не опинилися б тут, в офісі. І тепер ця жінка, можливо, була б уже в аеропорту, ладна тікати світ за очі, щоб розпочати деінде нове життя, а не повзати підлогою, намагаючись відмити те, що залишилося від чоловіка, якого вона кохала.

Задзвонив телефон.

Жінка покинула роботу й поглянула на Сандру, яка відразу підняла слухавку.

— Ти хто така, трясця твоїй матері? — випередив її жіночий голос.

То була вона. Повія, яку вона шукала. Впізнала її за східноєвропейським акцентом.

— Я хочу тобі допомогти.

— Хочеш допомогти й спускаєш на мене всіх собак? Ти знаєш, бридка дурепо, від кого я намагаюся сховатися?

«Вона вдає із себе круту, а насправді дуже перелякана», — зауважила Сандра.

— Заспокойся й вислухай мене.

Сандра повинна була здаватися сильнішою за неї, тільки таким чином вона могла переконати, що їй можна довіряти.

— Отже, мені досить було двох годин і кількох телефонних дзвінків, щоб викурити тебе з нори, — із цими словами звернулася вона до дівчини. — То скільки знадобиться часу монстрові, щоб вийти на тебе, як гадаєш? Я скажу тобі дещо, про що ти, мабуть, не подумала: це хитрий злочинець, а в нього, звісно, є потрібні зв’язки. Цілком можливо, що йому хтось допомагає, насправді й не знаючи про його наміри.

Дівчина помовчала. Добрий знак: вона обмірковувала.

— Ти — жінка, я вірю у твою щирість… — У її словах лунала констатація і водночас запитання.

Сандра зрозуміла, чому Маркус доручив виконати це завдання їй: монстр був чоловічої статі, а її представники частіше схиляються до жорстокості та звірств. Тому довіритися жінці легше.

— Так, ти можеш на мене покластися, — запевнила її Сандра.

По той бік лінії знову запанувало тривале мовчання.

— Згода, — нарешті промовила дівчина-іноземка. — Де побачимося?

Вона зайшла до нічного клубу за годину. Несла перекинутого за спину наплічника з речами. На ногах — пара кросівок. Вдягнута в спортивні штани сірого кольору, синє худі, а зверху накинута чоловіча шкіряна авіаторська куртка. «Вибір одягу невипадковий», — зауважила Сандра. Вродлива жінка років тридцяти п’яти, можливо, трохи більше, була з тих, кого важко не помітити. Та зараз вона намагалася не привертати до себе уваги, тому і вбралася відповідно. Однак від макіяжу не відмовилася, так ніби її жіночна натура чинила спротив, вирішивши відігратися принаймні на цьому.

Вони сиділи в одній з кабінок великого залу SX. Дружина Бардіті залишила їх наодинці: вона більше не хотіла бути учасницею цієї історії, і Сандра її добре розуміла.

— Це було жахливо. — Дівчина розповіла про те, що сталося минулої ночі. Коли говорила, весь час торсала нігті, здираючи манікюр із червоним лаком, яким вони були покриті. — Сама не знаю, як мені вдалося вижити, — урвала вона свою розповідь.

— Хто той чоловік, що був з тобою? — запитала Сандра.

Адже особистість жертви чоловічої статі досі залишалася під секретом, і в жодному випуску новин її не називали.

Жінка суворо поглянула на неї:

— Це так важливо? Я не пригадую, як його звали, та навіть якби й пам’ятала, то не впевнена, що він назвав своє справжнє ім’я. Ти справді думаєш, що чоловіки щирі з такими, як я?! Особливо одружені або заручені, а він мені здався саме таким.

Жінка мала рацію: тієї миті це не важило.

— Згодна, продовжуй.

— Він привіз мене на віллу, і я попросилася піти до ванної, щоб приготуватися. Я завжди так роблю, звичка така, однак цього разу вона врятувала мені життя. Поки я сиділа у ванній, сталося щось дивне… З-під дверей я помітила якісь спалахи. Я відразу збагнула, що то працює фотоапарат, і вирішила, що клієнтові знадобилася еротична забава. Таке зі мною вже траплялося. Але фотознімки — то таке відхилення, з яким я готова миритися.

Сандра подумала про вбивцю, про те, що саме вона, а не хто інший, здогадалася, що він фотографував своїх жертв.

— Звісно, я просила за це надбавку. Але проти нічого не мала. І я вже ступила крок, щоб вийти з ванної, коли почула постріл.

Жінка не змогла продовжити розповідь, її голос уривався від страшних картин, що поставали в неї перед очима.

— І що було далі? — повернула її в реальність своїм запитанням Сандра.

— Я вимкнула світло й лягла під дверима, сподіваючись, що він не помітив мене. Тим часом я чула, як він ходив по будинку — мене шукав. Звісно, він мене знайшов би. Мені треба було негайно тікати. Я побачила над собою віконце. Та воно було надто маленьке, я в нього не пролізла б. До того ж не відважилася б стрибати вниз, бо могла пошкодити ногу і тоді вже годі й думати про втечу. І якби він мене догнав… — Вона похнюпилася. — Не знаю, як я насмілилася. Неймовірно, як працює в нас голова, коли припече… — Жінка зітхнула. — Я згребла докупи свій одяг, бо збагнула, що гола далеко не забіжу по такій холоднечі.

Вона відволікалася, замовкала, але Сандра терпляче слухала, не хотіла її уривати.

— Я відчинила двері ванної кімнати. У будинку панувала суцільна темрява. Навпомацки почала пробиратися по будинку, намагаючись пригадати розташування кімнат. У кінці коридору побачила світло ліхтарика. Він був там, перевіряв одну з кімнат. Якби він тієї миті вийшов, він мене обов’язково помітив би. У мене було якихось кілька секунд, щоб добігти до сходів — вони були на півдорозі між ним і мною. Мені здавалося, що найменший порух викличе страшенний шум. — Вона помовчала. — Зрештою я потихеньку дісталася сходів і побігла ними вниз. А тим часом наді мною щось гриміло: то він ніяк не міг мене знайти й гнівався.

— Він мовчки здійснював свої пошуки? Не кричав, не обзивав вас, поки шукав?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні, мовчав, і це лякало ще більше. І тут я побачила вхідні двері. Однак вони були замкнені зсередини, а ключа в замку не було. Я мало не плакала з відчаю і вже ладна була змиритися зі своєю участю, та все ж таки знайшла в собі сили, щоб зрушити з місця в пошуках іншого виходу… А він тим часом спускався вниз, я чула його кроки. І я відчинила вікно, біля якого опинилася, та вистрибнула, гадки не маючи, що чекає на мене. Та приземлилася я на щось м’яке. На пісок, як за мить зрозуміла. Далі посунулася схилом і ніяк не могла спинитися — аж до самого пляжу. Упала на спину, і мені дух забило. Коли нарешті розплющила очі, то побачила повний місяць. Під отим його світлом я була легкою здобиччю. Підвела погляд на вікно, з якого вистрибнула, і побачила в ньому силует… — Жінка сховала голову в плечі. — Не бачила його в обличчя, але він мене бачив. Дивився просто на мене. Не рухався. Потім вистрілив.

— Вистрілив? — перепитала Сандра.

— Так, але помилився на метр чи, може, навіть менше. І тоді я підхопилася на ноги й кинулася навтьоки. Бігти по піску було важко, і невдовзі сили стали мене покидати. Я була впевнена, що він ось-ось у мене поцілить, що будь-якої миті я відчую гарячий укол у спину. Не знаю чому, але саме так я уявляю собі біль.

— А він продовжував стріляти?

— Я налічила ще три постріли, а потім їх не було. Він, напевно, вийшов мене шукати. А я тим часом дісталася схилу пагорба й вигулькнула на дорогу. Сховалася за контейнером для сміття й там чекала світанку. То були найгірші години мого життя.

Сандра її розуміла.

— А потім що?

— Я зупинила вантажівку і попросила водія підвезти мене. З найближчої станції заправки я зателефонувала на аварійний номер і повідомила про те, що сталося. Потім я повернулася додому, сподіваючись, що той покидьок не знає, де я мешкаю. Зрештою, що мені було робити? У мене була моя сумка з документами, а того типа, який хотів трахатися зі мною, я бачила вперше й ніколи раніше не була на тій віллі.

Сандра замислилася над її розповіддю. «Поталанило ж тобі», — подумала.

— Ти не сказала мені, як тебе звати.

— А я не хочу казати, це що, проблема?

— Скажи принаймні, як мені до тебе звертатися.

— Міна. Називай мене Міна.

Можливо, то було придумане прізвисько, яким вона користувалася для роботи.

— А от я хочу сказати тобі, як мене звати: я Сандра Веґа і працюю в поліції.

Почувши це, жінка вже була підхопилася на рівні.

— Якого дідька! — вилаялася вона. — Ти ж обіцяла по телефону, що ніякої поліції!

— Знаю. Заспокойся, я тут неофіційно.

Та вхопила наплічника, налаштована негайно тікати.

— Гадаєш, у мене з головою не все гаразд? Яка мені різниця, офіційно ти тут чи ні? Ти поліціянтка, і цим усе сказано!

— Так, але зараз я чесно тобі все розказала, могла й промовчати. Отже, слухай мене уважно. Я працюю разом з однією особою, яка не служить у поліції. Саме він хоче з тобою поговорити.

— Якою ще особою?! — роздратовано і з підозрою вигукнула Міна.

— У нього свої зв’язки у Ватикані. Він може допомогти тобі лягти на дно на деякий час, але ти повинна нам допомогти.

Міна завмерла. Зрештою, у неї не було виходу. Вона була налякана й не знала, куди подітися, а тому знов опустилася на стілець. У запалі в неї задрався рукав куртки, а разом з ним — і рукав худі.

Сандра побачила в неї рубець на лівій руці — як у тих, хто намагався перерізати собі вени.

Міна помітила її погляд і хутко натягнула на зап’ястя кінець рукава.

— Зазвичай я ховаю його під браслетом, щоб клієнти не побачили, — виправдовувалася вона сумним голосом. — Мені вже чимало довелося пережити… Ти сказала, що можеш мені допомогти. Прошу тебе, зроби так, щоб я змогла виборсатися із цього пекла.

— Згода, — пообіцяла Сандра. — А тепер ходімо. Я відвезу тебе до себе додому, там ти будеш у безпеці, — сказала вона, беручи Мінин наплічник з речами.

7

Оселя Агапових стояла в безлюдному місці, загубленому в просторі та часі.

Сільське довкілля залишалося, напевно, таким, яким здавалося й наприкінці сімнадцятого століття — у той період, коли побудували віллу, коли в лісах та полях навколо на людей чатували небезпеки. Необережні мандрівники легко ставали здобиччю розбійників. Ті їх обкрадали і безжально вбивали, не залишаючи на місці злочину свідків. Тіла скидали до загальної могили, і ніхто ніколи ні про що не дізнався б. У ті часи посеред темних ночей можна було розгледіти вдалині відьмині вогні, яких, за легендами, поблизу Рима завжди було дуже багато. У темному Середньовіччі відьом запросто засуджували до спалення на тих самих вогнях, якими вони віддавали шану своїм демонам.

Маркус діставався до призначеного місця більше ніж годину. Зовсім недавно пробило сьому вечора, але місяць — нехай і не такий повний, як минулої ночі, — уже вирушив у свою путь холодним зоряним небом.

Знадвору будинок здавався величезним — таким, як його описала домоправителька, що пропрацювала там шість років. Однак літня жінка з будинку-інтернату не підготувала його морально до такого величного вигляду оселі.

Здалеку вона скидалася на церкву.

Маркусові майнула думка: скільки ж бо осіб у минулому прийняли її за храм. Можливо, з волі того, хто наказав побудувати віллу, чи то завдяки ексцентричній уяві архітектора, який її спроєктував, фасад звели в готичному стилі. Він злітав догори своїми гострими шпилями, встромляючись, як здавалося, просто в небо. Сірий камінь, яким його виклали, поблискував у місячному світлі, створюючи темні тіні під карнизами та синюваті відблиски на вітражах, що прикрашали високі, як у соборі, вікна.

На воротах головного входу висіла велика табличка агенції з нерухомості з написом «На продаж», яку добре було видно здалеку. Однак під нею можна було помітити сліди від попередніх оголошень, які з часом так і не увінчалися успіхом.

Будинок був замкнений.

Сад навколо вілли складався переважно з пальм — ще одна екстравагантність цієї оселі. Кора на деревах була товста й груба — ознака того, що дерев протягом тривалого часу не торкалися вправні руки садівників.

Пенітенціарій переліз через залізну огорожу й рушив алеєю до зовнішніх сходів, які виводили до веранди, а з неї — до входу в будинок. Пригадав слова літньої жінки з будинку-інтернату, яка розповідала, що свого часу, коли тут мешкали Агапови, їй доводилося керувати роботою персоналу з восьми осіб. Утім нікому з них не дозволяли затримуватися тут після заходу сонця. А тому всі були змушені залишати віллу, перш ніж день добіжить кінця, і поверталися лише наступного ранку. Маркус подумав: якби Анатолій Агапов ще був живий, то в цей час його вже не впустив би до садиби.

Що відбувалося в цьому будинку вночі?

Пенітенціарій взяв із собою з машини електричний ліхтарик і домкрат. Скористався домкратом, щоб відчинити вхідні двері, що були зі світлого дерева, — саме вони, можливо, відділяли його від відповіді на оте запитання.

Місячне світло промайнуло в нього під ногами, як кіт, і першим перетнуло поріг. Різке скрипіння, гідне фільму про привидів, привітало його, запрошуючи зайти всередину. Зрештою, Маркус для цього сюди й приїхав: розбудити привида дівчинки Ганни.

Згадав про останню відчайдушну спробу Кроппа відвернути його увагу. Отією своєрідною мапою, яку він вручив йому перед смертю і яка, певна річ, була черговим обманом.

«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені…» Однак пенітенціарій не дав себе обдурити.

І ось він тут. Сподівався, що знайде завершення історії, яке шукав.

Він укотре скористався словами старої домоправительки як підказкою. Коли він запитав у неї, що за чоловік був Анатолій Агапов, вона відповіла: «Він був чоловіком суворим, жорстоким. Гадаю, йому не подобалося жити в Римі. Він працював у російському посольстві, однак багато часу проводив удома, зачинившись у своєму кабінеті».

Кабінет. Саме звідти слід розпочинати пошуки.

Йому довелося поблукати будинком, перш ніж він знайшов кабінет. Важко було відрізнити одну кімнату від другої — ще й через те, що всі меблі було накрито білою тканиною, яка захищала їх від пилу. Піднімаючи край то одного, то другого покривала, Маркус дізнався, що всі предмети щоденного вжитку, усі меблі та інші домашні речі залишилися на своїх місцях. Той, хто колись вирішить купити віллу (за умови, що це таки станеться), отримає все, що належало Агаповим, навіть не знаючи їхньої історії та драми, яка сталася поміж цими предметами.

У кабінеті була велика книжкова шафа. Перед нею — дубовий письмовий стіл. Швидкими рухами Маркус звільнив усі меблі від покривал, що їх приховували. Сів у крісло за столом — у те саме, що колись, напевно, правило за командний пост Анатолію Агапову. Понишпорив у шухлядах. Однак друга праворуч чомусь не висувалася. Пенітенціарій обома руками вчепився за круглу ручку й потягнув на себе, аж поки та нарешті не піддалася, різко висунувшись та з гуркотом упавши на підлогу, від чого по всьому будинку прокотилася луна.

У шухляді лежала рамка для фото, яка тепер опинилася на землі лицевим боком донизу. Маркус перевернув її. Вона містила вже знайому світлину: ту, що йому раніше дала домоправителька, а потім спалив Фернандо.

Ця була така сама.

Світлина давня, пожовкла від часу — мабуть, ще з вісімдесятих років. Напевно, то був автознімок. У центрі світлини — Анатолій Агапов, не надто високий, огрядний, років п’ятдесяти, у синьому костюмі, краватці й жилеті. Волосся зачесане назад, акуратна чорна борідка. Праворуч від нього — Ганна в сукенці з червоного оксамиту, волосся не дуже довге, але й не коротке, перев’язане стрічкою. Вона єдина усміхалася. Ліворуч від чоловіка — Віктор, теж у костюмі та з краваткою, волосся підстрижене під горщик, чуб низько спадає на очі, вираз обличчя сумний.

Батько з двома дітьми, своїми майже однаковими близнюками.

На знімку була одна деталь, яка дратувала пенітенціарія від самого початку. Анатолій Агапов тримав за руку Віктора, але не Ганну.

Маркус довго роздумував над причиною, адже, як казала домоправителька, саме дівчинка була татовою пестункою.

«Тільки вона й могла викликати на його обличчі усмішку».

Отож він укотре задумався: побачене на знімку було жестом любові чи способом виявити свою владу? А якщо батькова рука була повідком для Віктора? На той момент він не мав пояснення, а тому запхав світлину до кишені й вирішив продовжити огляд будинку.

Поступово, поки він переходив з однієї кімнати до другої, йому пригадувалися інші фрази старенької з будинку-інтернату, пов’язані з близнюками.

«Більше ми бачили Ганну. Вона інколи втікала з-під батькового контролю й прибігала до нас на кухню, а ще любила спостерігати за нами, коли ми виконували якусь хатню роботу. Така сонячна дівчинка була».

«Сонячна дівчинка». Маркусові сподобалося оте визначення. Вона втікала з-під батьківського контролю? Що це означало? Він уже не раз про це запитував себе й тепер укотре замислився над цим запитанням.

«Діти не ходили до школи, у них навіть домашнього вчителя не було. Синьйор Агапов особисто їх навчав. І друзів у них теж не було».

Коли Маркус запитав про Віктора, домоправителька заявила: «Ви мені, мабуть, не повірите, однак за шість років я бачила його лише вісім чи дев’ять разів, не більше». А згодом додала: «Віктор не розмовляв. Він мовчки спостерігав. Кілька разів я заставала його за тим, що він нишком підглядав за мною, сховавшись у кімнаті».

І в той час, коли світло ліхтарика ковзало по кімнатах, Маркусові здалося, ніби він ще відчуває тут присутність Віктора в кожному куточку, за диваном або за шторою. Тепер то була лише ледве вловима тінь, породжена його уявою. А можливо — самим будинком, що й досі тримав у собі сліди дитинства того сумного хлопчика.

На верхньому поверсі він знайшов дитячі кімнати.

Розташовані поряд, вони були подібні одна до одної. Ліжка з дерев’яними різьбленими узголів’ями, столик зі стільцем. У спальні Ганни переважав рожевий колір, а у Вікторовій — коричневий. У Ганниній кімнаті стояв ляльковий будиночок, повністю умебльований. У Вікторовій — невелике піаніно.

«Він завжди безвилазно сидів у власній кімнаті. Час від часу ми чули, як він грає на піаніно. Грав дуже добре. А ще він був справжнім генієм у математиці. Одна з покоївок, коли прибирала в нього в кімнаті, знайшла купу аркушів, списаних розрахунками».

Їх там справді знайшлося чимало. Маркус побачив купу аркушів на книжних полицях, разом з підручниками з алгебри та геометрії і старою рахівницею. У Ганниній кімнаті стояла велика шафа, набита дівчачим одягом. Кольорові стрічки, вишикувані в ряд блискучі черевички, капелюшки. Подарунки люблячого батька своїй мазунці. Віктор тяжко переживав змагання із сестрою. Чудовий привід для вбивства.

«А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?»

«Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати в схованки».

«Схованки, — повторив подумки Маркус, — улюблена забавка привидів».

«Як померла Ганна?» — запитав він тоді стареньку.

«О господи! Одного ранку я приїхала на віллу разом з рештою прислуги, і ми побачили синьйора Агапова, який сидів на сходах, що вели до будинку. Обхопив голову руками й не тямився з горя. Казав, що його Ганнуся померла, що лихоманка забрала її в нього».

«І ви повірили?»

«Спершу повірила, аж поки ми не знайшли кров у ліжку дівчинки й ніж».

«Ніж, улюблена зброя монстра разом з револьвером Ruger, — повторив подумки Маркус. — Хтозна, можливо, Віктора тоді ще можна було зупинити. Утім ніхто не заявив про смерть до поліції».

«Пан Агапов був чоловіком дуже владним, що ми могли вдіяти? Він відразу відправив труну з тілом до Росії — мовляв, для того щоб Ганнусю поховали поряд з матір’ю. А по тому звільнив нас усіх».

Анатолій Агапов скористався своєю дипломатичною недоторканністю, щоб приховати те, що трапилося. Віддав Віктора до «Гамельну», а сам зачинився в стінах цього будинку до самої смерті.

Чоловік був удівцем, проте тільки тепер Маркус зауважив, що протягом усього перебування на віллі він не знайшов анінайменшого натяку на матір і дружину, що так рано пішла з життя.

Жодної світлини, жодної реліквії. Нічого.

Огляд вілли завершився на горищі, посеред старих меблів та іншого непотребу. Та було там і ще дещо.

Замкнені двері.

Окрім внутрішнього дверного замка, вхід стерегли ще три навісних, різні за розміром. Пенітенціарій навіть не став роздумувати, навіщо скільки пересторог. Не вагаючись, він вхопив старого стільця та взявся лупцювати по дверях. Раз, удруге, знову… Аж поки ті не піддалися.

Він навів світло ліхтарика на отвір перед собою і вмить збагнув причину, чому в цілому будинку не знайшлося ані сліду від синьйори Агапової.

8

Вона постелила їй на ліжку у своїй квартирі на Трастевере.

Поки Міна приймала душ, вона взялася куховарити для неї. Кортіло перевірити її наплічник: можливо, знайшла б там документ зі справжнім ім’ям. Та зрештою стрималася. Дівчина тільки почала їй довіряти, Сандра була впевнена, що зможе переконати Міну відкритися більше.

Між ними було лише кілька років різниці, і Сандра, попри те що була молодша, від перших хвилин інстинктивно повелася як старша сестра. Бо співчувала Міні, здогадувалася, що в тієї було нелегке життя, можливо, з буремним і сумним минулим. Подумала, чи серед численних перехресть, які траплялися на її шляху, було бодай одне, коли вона могла піти менш безпечною дорогою.

Сандра накрила на стіл і ввімкнула телевізор. Саме показували новини. Звісно, розповідали про останній злочин монстра в Сабаудії. Журналісти описували його як часткову поразку вбивці, адже цього разу можливій жертві жіночої статі пощастило — вона втекла. Особистості вбитого чоловіка ще не розголошували.

«Схоже на те, що карабінери з ООГ краще зберігають таємниці, аніж поліціянти із ЦОС», — зауважила подумки Сандра. Подумала: якщо вірити словам Міни, той чоловік повинен був мати дружину або наречену. Чи сповістили тим часом принаймні її? Відчула жалість до тієї жінки, хоча й не знала її. Тієї миті помітила Міну, яка стояла на порозі кухні, закутана в Максів халат, що його вона сама їй до цього дала. Та з нажаханим виразом обличчя втупилася в екран телевізора. Сандра вхопила пульт і вимкнула його, щоб не розтривожити бідолашну ще більше.

— Зголодніла? — запитала Сандра. — Сідай, усе готово.

Їли вони майже мовчки, тому що дівчина несподівано притихла. Можливо, у її думках почали прокидатися емоційні згадки про те, що сталося, і насамперед — усвідомлення небезпеки, якої вона уникнула. До тієї миті адреналін у крові пригнічував будь-які реакції, а тепер — нормальна реакція людини в шоковому стані.

Сандра помітила, що Міна під час їжі тримала ліву руку під столом. Можливо, просто не хотіла, щоб трапилося, як у клубі SX, коли вона мимохіть помітила в неї на зап’ясті рубець. Соромилася.

— Колись я була одружена, — сказала поліціянтка, щоб викликати в ній цікавість. — У мене був чудовий чоловік, його звали Давід. Він помер.

Міна відірвала очі від тарілки й витріщилася на неї.

— Довга історія, — додала Сандра.

— Якщо ти не хочеш її розказувати, тоді навіщо мені про це говориш?

Сандра поклала виделку на стіл і поглянула на неї.

— Тому що не тільки тобі одній спало на думку вчинити якусь неймовірну й водночас ефектну дурницю, щоб позбавитися болю.

Міна мимохіть схопилася правицею за зап’ястя лівої руки:

— Кажуть, якщо з першого разу не вийде, то вдруге вже легше. Брешуть. Та я не втрачаю надії одного дня це таки зробити.

— А втім, тоді, коли минулої ночі монстр стріляв у тебе, ти чомусь не стояла непорушно, чекаючи кулі.

Жінка замислено мовчала. Потім розреготалася.

— А й справді!

Сандра й сама не втрималася від сміху.

Та вже за хвилину Міна посерйознішала:

— Чому ти мені допомагаєш?

— Коли я комусь допомагаю, я почуваюся краще. А тепер, будь ласка, доїдай. Бо я дуже хочу спати.

Міна не рухалася.

— Що не так? — запитала її Сандра, помітивши, що жінку щось тривожить.

— Я сказала тобі неправду.

Навіть не знаючи, яку неправду приховує Міна, Сандра не здивувалася.

— Хай би що це було, усе можна виправити.

Міна кусала губу:

— Неправда, що я не бачила його в обличчя.

Сандра не поворухнулася. Вона заклякла від здивування.

— Ти кажеш, що змогла б упізнати вбивцю?

Дівчина кивнула:

— Гадаю, змогла б.

Сандра підвелася.

— Тоді ми повинні негайно піти в поліцію.

— Ні! — вигукнула Міна, схопивши її за руку, і тихо додала: — Прошу тебе!

— Треба негайно зробити умовний портрет за описом, поки згадка не вивітрилася з голови.

— Та я його ніколи не забуду, поки дихатиму, повір!

— Помиляєшся: вже за кілька годин пам’ять стирає або перекручує частину деталей.

— Якщо я піду до поліції, то мені кінець!

Що вона мала на увазі? Чому так боялася органів правопорядку? Сандра ніяк не могла цього збагнути, але мала якось діяти.

— Зможеш описати словами?

— Так. А чому ти питаєш?

— Тому що я вмію малювати.

У секретній комірчині на горищі вілли стояв триніг, а на ньому — професійний фотоапарат. Перед ним — щось на кшталт кольорового змінного тла для фотозйомки. Окрім цього, Маркус помітив у приміщенні кілька предметів, які можна було використовувати для створення інтер’єру: високий табурет, диван, тахта. А ще — стілець перед столиком-трюмо, на якому лежало все, чого потребувала жінка, щоб причепуритися. Рум’яна різних тонів, пудра, пензлі, губні помади.

Однак Маркусові відразу впала в око неймовірна кількість жіночого вбрання на вішаках, що висіли на стояку для одягу. Він освітив їх ліхтариком, провів по них рукою. Різні за кольором, фасоном, вишукані, вечірні, з шовку, з мережива… Пенітенціарій умить зауважив одну деталь, що його вразила.

Розмір того вбрання на різний штиб був не для жінки. А для дівчинки.

Проте він боявся, що справжній сюрприз чекав на нього за дебелою завісою, яка відгороджувала куток кімнати. І справді: коли він її відхилив, то, як і сподівався, опинився у фотолабораторії, де Анатолій Агапов проявляв фотографії. Там стояли ванночки, проявники та реагенти, бачок, збільшувач, лампа із червоним світлом.

На столику в кутку Маркус побачив пачку розкиданих абияк фотографій. Мабуть, відбракованих. Простягнув руку до них. Поклав ліхтарик на стіл, щоб мати обидві руки вільними й переглянути знімки.

Світлини були найрізноманітніші: такі, що бентежили уяву, і відверто непристойні. На всіх була знята та сама дівчинка — Ганна. Одягнена в те, що висіло на вішаках.

Дівчинка усміхалася і здавалася задоволеною, коли вдивлялася в об’єктив. Однак Маркус усе одно зміг розгледіти в її обличчі глибоко приховану тривогу.

На перший погляд здавалося, що нічого лихого, ніякого натяку на секс. Усе скидалося на гру. Та якщо придивитись уважніше до тих знімків, можна було помітити в них щось нездорове. Хворобу чоловіка, який замінив свою померлу дружину донькою і підживлював своє божевілля бридким ексгібіціонізмом.

Ось чому він завжди випроваджував прислугу до заходу сонця. Хотів залишатися на самоті, щоб займатися оцим. І Віктор успадкував батькове збочення? Через це фарбував і фотографував жертв жіночої статі?

Поки пенітенціарій тепер уже механічно проглядав світлини і в його душі наростала лють, він натрапив на родинний знімок. Світлина була схожа на ту, що раніше йому показала стара домоправителька, а потім він і сам знайшов таку в шухляді письмового столу в кабінеті Анатолія Агапова. Батько разом зі своїми дітьми-близнятами. Автознімок, на якому Ганна усміхалася, в той час як Анатолій тримав за руку лише Віктора.

Тільки на цій світлині дівчинки не було.

На ній були тільки батько й син. Той самий ракурс, та сама сцена. І освітлення. Як таке може бути? Маркусові спало на думку порівняти світлину з тією, що лежала в його кишені.

Окрім цієї важливої відмінності, вони були однакові. Поміж них оригіналом, без сумніву, була та, на якій батько тримав за руку Віктора.

— Господи, допоможи мені, — почув пенітенціарій власний голос.

То був фотомонтаж.

Ганни не існувало.

9

Сонячна дівчинка існувала лише на світлинах.

Ішлося про оптичну ілюзію. Плід відбитку з фотоплівки. Насправді її не було.

На відео з інституту «Гамельн» дев’ятирічний Віктор казав правду: він не убивав своєї сестри тільки тому, що ніякої Ганни просто не існувало. Однак Кропп і помічники йому не повірили. Ніхто не повірив.

Ганна була плодом хворобливої фантазії його батька.

«А якими були стосунки між двома дітьми? Віктор та Ганна дружили?»

«Інколи ми чули, як діти сварилися, однак разом проводили багато часу. Найбільше їм подобалося грати у схованки».

«У схованки», — повторив подумки Маркус. Саме так висловилася колишня домоправителька.

Ніхто й ніколи не бачив двох близнят разом.

Анатолій Агапов придумав дівчинку, щоб задовольнити власне збочення, або просто збожеволів. І змушував сина коритися власному божевіллю, наказуючи вдягатися в жіноче вбрання.

Віктор із часом усвідомив, що батько більше любить уявну сестру, а тому почав і сам переконувати себе в тому, що він — це вона, щоб завоювати любов батька.

Отоді його особистість і роздвоїлася.

Але він цілковито не втамував чоловічого у своїй особистості, тому подеколи в ньому прокидався Віктор і починав страждати, бо почувався недолюбленим, позбавленим батьківської уваги.

Хтозна, скільки часу тривала ця історія, як усе це витримував хлопчик. Але одного дня він вибухнув, вирішивши покласти всьому край — «убити» Ганну, щоб покарати батька.

Маркус пригадував, що йому сказала домоправителька: Анатолій Агапов не тямився від горя. Він відправив труну з донькою на батьківщину, приховавши все й уникнувши скандалу завдяки своєму статусу дипломатичної недоторканності.

У тій труні не було нікого, тепер пенітенціарій це знав.

«Убивши» Ганну, Віктор досягнув мети, він звільнився. Утім не міг передбачити, що батько у своєму божевіллі вирішить заточити його в «Гамельні» разом з дітьми, які справді вчинили жорстокі злочини, і довірити лікування сина Кроппу та його асистентам.

Маркус не міг уявити гіршої долі для хлопчика. Віктор, зазнавши одних мук, тепер мав призвичаюватися до інших, не менш страхітливих, тоді як не мав за собою анінайменшої провини.

Зрештою з плином років усі ці обставини Вікторового життя й перетворили його на монстра.

«Він убивав закохані парочки, тому що бачив у них себе і свою сестру. Мотив — зазнана ним несправедливість», — повторював подумки пенітенціарій.

Однак було в цьому ще щось.

Та про це Маркус мав поговорити із Сандрою. Він зупинився на заправці, щоб зателефонувати.

Навчання в школі для фотоекспертів слідчого відділу передбачало курс зі створення умовного словесного портрета.

Студенти брали на себе то роль свідка, то роль художника. Мета проста: навчитися спостерігати, описувати та відображати. Інакше майбутні фахівці цілком би перекладали всю роботу на фотоапарат. А їхнє завдання полягало в тому, щоб керувати об’єктивом, ніби «малюючи» з його допомогою.

Для Сандри було неважко відобразити портрет монстра за наданим Міною описанням. Нарешті вона показала тій результат.

— Схоже?

Дівчина уважно придивилася до малюнка.

— Так, це він, — сказала вона рішуче.

Тоді Сандра й собі уважніше поглянула на результат роботи. Як і передбачала, здивувалася нормальності обличчя вбивці.

Монстр був звичайним чоловіком, яких багато.

Очі маленькі, карі, лоб високий, ніс дещо завеликий, губи тонкі, ніякої бороди чи вусів. На умовних портретах вираз обличчя завжди був нейтральний. Ані ненависті, ні злоби. Нічого не виявляло темних глибин душі особи, яку вони представляли. Ось чому це не викликало страху.

— Добре, чудова робота, — сказала Сандра жінці, усміхаючись.

— Дякую, давно мене ніхто не хвалив, — відповіла та й нарешті теж полегшено всміхнулася.

— Іди спати, ти ледве на ногах тримаєшся, — сказала їй Сандра, яка надалі почувалася так, ніби вона старша сестра Міни.

А сама подалася до сусідньої кімнати, де відсканувала отриманий портрет, щоб відіслати його імейлом комісарові Креспі та в ООГ.

«На згадку про віцеквестора Моро», — подумки мовила агентка.

Та перш ніж вона встигла закінчити роботу, задзвонив мобільний. Номер незнайомий. Сандра все одно відповіла.

— Це я, — відразу промовив пенітенціарій. Його голос був схвильований.

— У нас є умовний портрет монстра, — похвалилася Сандра. — Я зробила все так, як ти мені сказав: знайшла повію із Сабаудії, а вона описала мені вбивцю. Вона зараз у мене вдома, і я збираюся надіслати…

— Не треба, — перебив її Маркус. — Вона бачила Віктора, а ми повинні шукати Ганну.

— Тобто як?

Пенітенціарій коротко розповів їй про свій візит на віллу Агапових і про сонячну дівчинку.

— Я таки мала рацію: усі відповіді були на місці першого злочину, в сосновому лісі під Остією. Убивця-оповідач; фінал історії збігається з початком. Та найважливішими є ті докази, які на перший погляд здавалися другорядними: слово «вони», написане Діаною Дельґаудіо, той факт, що убивця перевдягався.

— Поясни краще, — попросив він.

— На мить прокинувшись із коми, Діана хотіла повідомити нас: Ганна і Віктор обоє були присутні на місці злочину. Вони.

— Як таке можливо? Її не існує.

— Убивця перевдягається — ось у чому заковика! Із часом Віктор остаточно перетворився на Ганну. Насправді коли малим хлопчиком він перевтілювався в сестричку, то більше не поводився як замкнутий у собі й мовчазний хлопчина. Він ставав жвавою дівчинкою, яка подобалася всім і яку всі дуже любили. Підростаючи, він зробив вибір — і вибрав Ганну, щоб його приймали в суспільстві.

— Але щоб убивати, він знову стає Віктором. А тому перевдягається.

— Авжеж. А після вбивства знову перевтілюється в Ганну. Ось чому в автівці закоханих під Остією ви знайшли чоловічу сорочку, залишену випадково замість тієї, що належала Джорджо Монтефйорі.

— Отже, нам слід шукати жінку, — підбила підсумки Сандра.

— Пам’ятаєш про ДНК? Дарма, що в поліції та в карабінерів є ця ниточка. Він добре знає, що надійно сховався, адже ви шукаєте чоловіка.

— Але він і справді чоловік, — зауважила Сандра.

— Генетичні сліди, залишені на віллі в Сабаудії, варто розглядати не як особистий знак, а як виклик. Ніби він вам проголошує: ви нізащо мене не знайдете.

— Чому?

— Як на мене, тому що він почувається впевненим у своєму переродженні, адже за ці роки змінив стать, — заявив Маркус. — Ганна хотіла знищити Віктора, однак він час від часу вигулькує з її підсвідомості. Ганна знає, що Віктор може зробити їй зле, як того разу в дитинстві, коли він намагався її вбити. Тому й дозволяє йому вбивати закохані парочки, що дає йому змогу пережити минуле і вважати, ніби то він бере гору. Такий своєрідний спосіб тримати його під контролем. Він бачить парочки не як закоханих, а як брата й сестру, пам’ятаєш?

— Про що ти говориш? Я тебе не розумію. Ти сказав, що Віктор у дитинстві намагався вбити Ганну?

— Так. Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени.

Перед заходом сонця прислуга залишала дім.

Віктор дивився на них з вікна своєї спальні. Проводжав їх поглядом, коли вони віддалялися, йдучи в’їзною алеєю, аж до воріт. І відчував завжди те саме бажання: піти разом з ними.

Утім не міг. Він жодного разу не залишав віллу.

Сонце теж його покидало, спускаючись до небокраю. І наростав страх. Йому дуже хотілося, щоб прийшов хтось і забрав його звідси. Адже у фільмах таке траплялося, хіба ні? Коли головному героєві загрожувала небезпека, завжди хтось поспішав на допомогу й рятував його. Віктор заплющував очі й відчайдушно молився, щоб так і сталося. Часом він справді міг переконати себе, що так воно й буде. Однак за ним ніхто не приходив.

Та не всі вечори були однакові. Інколи час спливав спокійно й він міг присвятити себе числам — останньому прихистку, що в нього ще залишався. Але в інші вечори тишу будинку порушував голос його батька.

— Де ти є? Де моя маленька дівчинка, моя улюблена лялечка? — повторював він солодким голосом.

Ота солодкавість була потрібна, щоб виманити його. У минулому він кілька разів намагався втекти від батька. Знав такі місця, де ніхто й нізащо його не знайшов би: вони знаходили їх з Ганною, коли разом бавилися в схованки у великому будинку. Але вони не могли ховатися завжди.

Отже, з плином часу Віктор навчився не виявляти супротиву. Ішов до сестриної спальні, вибирав сукню в шафі, надягав на себе. І перетворювався на Ганну. Потім сідав на ліжко й чекав.

— А ось і моя маленька лялечка! — вигукував батько з посмішкою і розводив руки для обіймів.

Потім брав її за руку, і вони разом піднімалися на горище.

— Лялечки повинні довести, що вони заслуговують на свою вроду.

Віктор сідав на високий табурет і спостерігав за тим, як батько налаштовує фотоапарат та освітлення навколо. Батько був перфекціоністом. Налаштувавши обладнання, переходив до вибору одягу, який тримав у секретній комірчині, вручав Вікторові й пояснював, що слід робити. Та спершу він сам особисто накладав макіяж. Особливу слабкість відчував до губної помади.

Інколи Ганна намагалася противитися батьковим забаганкам. Тоді його охоплювала лють.

— Це твій брат тебе навчив, хіба ні?! Завжди він, отой малий, ні на що не здатний виродок!

Ганна знала, що батько міг заподіяти зле братові: він показував їй револьвера, який тримав схованим у шухляді.

— Я покараю Віктора так само, як покарав оту ні нащо не здатну його матір! — погрожував він.

І Ганна здавалася перед його натиском, завжди здавалася.

— Молодець, моя лялечко, цього разу мотузок нам не знадобиться.

Віктор вважав, що, якби була жива мама, усе було б інакше. У нього залишилося дуже мало спогадів про неї. Наприклад, запах її рук. Тепло грудей, коли вона пригортала його до себе, щоб приспати, і співала колискову. Більше нічого. Зрештою вона була поряд лише протягом перших п’яти років його життя. Однак він знав: вона була вродлива. «Найвродливіша з усіх», — так говорив її чоловік у ті дні, коли лють на її загублену душу не затьмарювала йому розум. Адже тепер він уже не міг сердитися на неї, не міг висловити їй усю свою відразу.

Віктор знав: позаяк тепер Анатолій Агапов не мав можливості звернутися безпосередньо до дружини, він перетворив на предмет своєї ненависті його.

У Москві після смерті мами батько цілком викреслив її з їхнього життя. Викинув усе, що могло нагадати про неї. Косметику, якою вона користувалася, одяг із шафи, речі для щоденного вжитку, статуетки, якими вона роками прикрашала їхню домівку.

І світлини.

Він усі їх спалив у каміні. На їх місця поставив порожні рамки. То були чорні дірки, які всмоктували в себе усе навколо. Батько із сином намагалися не зважати на них, однак це було важко, а часом узагалі неможливо. Отоді траплялося, що вони, сидячи за столом, мимоволі переводили погляди на одну з отих порожнеч, яких було чимало в кімнаті.

Віктор якось зумів до цього пристосуватися, а от для батька це перетворилося на манію.

Аж поки одного дня він не увійшов до його спальні з вішаком у руках, на якому висіла дівчача сукенка, жовта із червоними квітками. Не промовивши ані слова, він одягнув її на сина.

Віктор досі чітко пам’ятав ті відчуття, що переживав, стоячи посеред кімнати, босий на голій підлозі. Анатолій Агапов уважно дивився на нього із серйозним виразом обличчя. Сукня була завелика, більша десь на кілька розмірів, і Віктор почувався в ній справжнім скоморохом. Однак його батько на це не зважав.

— Треба нам відростити тобі волосся, — мовив він нарешті, виринувши зі своїх думок.

Згодом він придбав фотоапарат, а пізніше — решту обладнання. Поступово став справжнім експертом. Більше не помилявся з розмірами дівчачого вбрання, тепер і в ньому він став неабияким знавцем.

Так Віктор почав позувати для нього, спершу сприймаючи все як своєрідну гру. Однак і пізніше, навіть усвідомлюючи всю недоречність ситуації, він далі корився батьковій волі. Він ніколи не замислювався над тим, що добре, а що погано, адже діти знають: батьки все роблять правильно, як належить.

А тому він не вбачав у цих перевдяганнях нічого лихого. Утім завжди побоювався заперечувати батькові, щось підказувало: слухайся його в усьому. Та настав той день, коли він спитав самого себе: якщо гра викликає страх, то, може, це не тільки гра?

Підтвердження тому передчуттю з’явилося тоді, коли батько замість того, щоб назвати його Віктором, скористався іншим ім’ям. У нього це вийшло природно, під час звичайної розмови.

— А тепер стань, будь ласка, у профіль, Ганно.

Звідки взялося оте ім’я, промовлене з такою любов’ю? Спершу Віктор подумав, що той обмовився. Але оте химерне звертання повторилося знову і знову, аж поки не переросло у звичку. А коли він спробував запитати в батька, хто така Ганна, той відповів:

— Ганна — твоя сестра.

Закінчивши зйомку, Анатолій зачинявся в комірчині, щоб проявити результати своєї робити. Тоді Ганна знала, що вона виконала своє завдання. Можна було спускатися до себе в кімнату й знову ставати Віктором.

Проте інколи Віктор вдягався в Ганнине вбрання й тоді, коли батько його про це не просив. І навідувався до прислуги. Він помітив, що із сестричкою всі поводилися привітніше. Усміхалися їй, розмовляли, виявляли до неї цікавість. Віктор відкрив для себе, що в її одязі йому легше спілкуватися з іншими. Вони вже не поглядали на нього вороже чи відсторонено, не дивилися отим поглядом, якого він терпіти не міг, — співчутливим поглядом. Він бачив його на обличчі матері того дня, коли вона померла. Її очі тоді вирячилися на нього, ніби промовляли: «Бідолашний Вікторе».

Однак батько не завжди поводився з ним погано. Траплялися такі дні, коли щось змінювалося, і Віктор сподівався, що назавжди. Як тоді, коли йому захотілося сфотографуватися разом. Ніякої Ганни того разу, тільки батько із сином. І тоді Віктор навіть наважився взяти його за руку. І що найнеймовірніше — батько навіть не висмикнув її. Йому від того дотику було так добре!

Проте ніякі зміни не тривали довго. Згодом усе ставало, як було раніше. І Ганна знову була батьковою улюбленицею. Та після тієї світлини щось у Вікторовій душі обірвалося; розчарування було таке сильне, що утворило в ній глибоку рану, якої він більше не міг не помічати.

А ще він дуже втомився постійно боятися.

Одного дня він зачинився у своїй кімнаті (день видався дощовий, а він не любив дощу). Лежав на животі просто на застеленій килимом підлозі та розв’язував математичні приклади. То був його спосіб відволіктися від того, що ятрило душу, ні про що не думати. І йому трапилося на очі квадратне рівняння:

ax² + bx + c = 0

Щоб знайти значення змінної х, члени рівняння повинні були дорівнювати нулю. Тобто анулюватися. Його математичний склад розуму блискавично знайшов рішення. З лівого боку рівняння були він та Ганна. Щоб дорівнювати нулю, вони мусили анулювати одне одного.

Так у нього виникла ідея.

Нуль був чудовою цифрою. Висловлював стан спокою, відсутності тривоги. Люди схильні недооцінювати вагу нуля. Нуль для них — це смерть, а для нього він міг стати свободою. Тієї миті Віктор збагнув, що ніхто не прийде й не забере його звідси. Марно сподіватися. Однак математика ще могла його врятувати.

Тоді він пішов до кімнати Ганни, одягнув одну з найкращих її суконь і ліг на ліжко. Перед цим він поцупив у батька його старого мисливського ножа. Спершу просто приклав його собі до шкіри, щоб спробувати, чи гострий. Ніж був холодний. Потім заплющив очі, зціпив зуби, не зважаючи на голос сестри в голові, яка вмовляла його не робити цього. Однак він підняв лезо, опустив його собі на ліве зап’ястя й різко провів. Відчув, як метал уп’явся в тіло. Біль був нестерпний. По пальцях заструменіла гаряча липка рідина. Потім він поступово втратив свідомість.

Ніякого більше Віктора. Ніякої більше Ганни.

Нуль.

Коли він знову розплющив очі, то побачив батька, що тримав його в обіймах, обмотавши зап’ястя рушником, щоб зупинити кров. Він голосно ридав і колихав його, як немовля. Потім з батькових вуст злетіла фраза, яку Віктор першої миті навіть не зрозумів як слід.

— Моєї Ганни більше немає. — І додав: — Що ти накоїв, Вікторе? Що ти накоїв?

Тільки згодом Віктор збагнув: отой невеликий рубець на зап’ясті Анатолій Ніколаєвич Агапов сприймав як ваду, що з нею він не зміг змиритися. Його не мало бути на бездоганній ніжній шкірі його лялечки. Відтоді він більше його не фотографував. Того дня Ганна для нього померла.

Але тільки вона. Ось у чому полягала несподіванка, неймовірна новина. Віктор, попри те що досі почувався кволим, був щасливий як ніколи.

А от батько далі плакав перед прислугою. Дехто з них навіть і собі розчулився. Тоді Анатолій їх усіх звільнив назавжди.

Нове життя без страху тривало лише місяць. Час, щоб відправити до Москви труну й зачекати, щоб як слід загоївся рубець. Одного вечора, перш ніж Віктор заснув, двері його кімнати розчинилися й через щілину просочився тонкий та різкий, як сріблясте лезо, потік світла з коридору. На порозі він побачив батькову постать. Обличчя залишалося в тіні, а тому Віктор не міг розгледіти його виразу. На якусь мить навіть здалося, що той усміхається.

Чоловік не рухався. Однак уже за хвилину заговорив сухим, байдужим тоном:

— Ти не можеш тут залишатися.

Аж раптом серце Віктора затріпотіло, як пташка.

— Для таких поганих дітей, як ти, є інше місце. Отам ти й житимеш від завтра, ото й буде твоя нова домівка. А сюди ти більше не повернешся, ніколи.

10

«…Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени».

Від останніх Маркусових слів Сандрі забило дух.

— Боже милостивий, то він тут!

— Що ти говориш?!

Вона важко сковтнула:

— Тобто вона, оця повія, і є Ганна. Викликай поліцію.

Сандра швидко поклала слухавку, адже часу в неї залишалося обмаль. Намагалася пригадати, де її пістолет. У спальні. Занадто далеко, їй нізащо за нею не встигнути. Однак треба спробувати.

Вона ступила крок до порога та вже збиралася вийти в коридор, аж раптом заклякла на місці. Вона побачила жінку. Та стояла до неї спиною. І вже перевдягнулася.

Тепер на ній був чоловічий одяг. Темні штани, світла сорочка.

Віктор розвернувся, у руках він тримав Сандрину «дзеркалку».

— Знаєш, я теж полюбляю знімати.

Поліціянтка не рухалася, однак зауважила, що той розкрив свого наплічника й акуратно поклав на дивані фотоапарат, а поряд з ним — старого мисливського ножа.

Віктор помітив її погляд.

— Авжеж, — промовив. — Револьвер був би ні до чого, я ним уже скористався минулої ночі.

Сандра позадкувала, аж поки не вперлася спиною в стіну.

— Я чув твою телефонну розмову хвилину тому, — промовив Віктор і поклав «дзеркалку». — Ти що, справді думала, що я такого не передбачав? У мене все розраховано, я ж бо спец у математиці.

Будь-яке промовлене нею слово могло викликати в цього психопата непередбачувану реакцію. А тому Сандра вирішила мовчати.

— Чому ти більше зі мною не говориш? Ти що, образилася? — запитав той і насупився. — Минулої ночі в Сабаудії я не помилився. Я лише розділив розв’язання рівняння на дві дії.

Про що це він говорить? Що має на увазі?

— Члени рівняння анулюються. Результат — нуль.

Сандра здригнулася всім тілом.

— Макс, — видихнула тихо.

Той кивнув.

Вона відчула, як її очі наливаються сльозами.

— Чому ми?

— Я бачив тебе кілька днів тому по телевізору, ти перехрестилася навпаки, коли говорив отой поліціянт. Що означає отой знак? Я його вже бачив раніше в тому інституті, де мене тримали малим, але так і не зрозумів його значення.

Знову мовчання.

Віктор стенув плечима, ніби хотів показати, що зрештою йому байдуже.

— Я завжди стежу за тим, що пишуть в газетах про мене і що кажуть по телебаченню. Але ти мене вразила ще й тому, що, коли я тебе побачив, саме налаштовувала свій фотоапарат. Я ж бо тобі вже казав, що мені до вподоби фотоапарати. Ти якнайкраще відповідала моїй грі.

Віктор спохмурнів.

— Отак і мій батько завжди казав Ганні, аби переконати її, щоб позувала: «Це ж тільки гра, лялько, не треба боятися».

Сандра посунула ногу одну, другу, аж поки не торкнулася п’ятами плінтуса. Підкоряючись такту, почала поволі переміщуватися праворуч вздовж стіни.

— Дивно, як по-різному поводяться люди перед смертю, ти помічала? Дівчина з Остії кричала та благала свого хлопця не вбивати її. Але я йому наказав, і він це зробив. Як на мене, не кохав він її… А от поліціянтка, Пія Рімонті, зрештою мені ще й подякувала. Авжеж, так і сказала мені «дякую», коли мені набридло її мучити і я сказав, що зараз її вб’ю.

Сандру охопила лють, адже вона відразу яскраво уявила собі ту сцену.

— Автостопівку-німкеню я взагалі погано пам’ятаю. Про щось просила, але я не розумів її мови. Я лише згодом дізнався, що то вона намагалася сказати мені, що в неї в животі була дитина. А Макс…

Сандра не була впевнена, чи їй справді хотілося дізнатися, як він загинув. По її щоці котилася сльоза. Віктор це помітив.

— Як ти можеш плакати за ним? Він зраджував тебе з повією!

Він сказав це тоном, який роздратував Сандру.

— Тобі сподобалася моя розповідь про втечу з вілли в Сабаудії? У Ганни багата фантазія. Протягом цих років вона перевтілювалася в різноманітних жінок, обдурюючи чоловіків, з якими зустрічалася. Та Міна в неї виходить найкраще. Вона любить бути з чоловіками. І надалі б це робила, якби я до неї не повернувся.

Сандра тим часом уже змогла просунутися на метр.

— Після того, як вона змінила стать, вона вже була впевнена, що позбавилася мене. Та я час від часу з’являвся. Спочатку — тільки в думках, як сторонній голос у голові. Однієї ночі вона саме була з клієнтом, коли я прийшов та побачив оту сцену, я закричав, і мене знудило тому просто на стрижня. — Він зареготав. — Бачила б ти пику того йолопа, коли він тікав звідти! Хотів мене побити, та якби лише спробував підняти на мене руку, я його порішив би голими руками! Він навіть не здогадується, як йому тоді поталанило!

Сандра сумнівалася, що Вікторові буде в кайф ще отак довго пащекувати. Треба було негайно щось робити, хвилини збігали швидко, а на допомогу їй ніхто не йшов.

Вхідні двері були вже зовсім поряд. Коли б то їй дістатися сходів! Хай би він і наздогнав її, та вона могла б закричати й привернути чиюсь увагу.

— Правду сказати, мені зовсім не хочеться тебе вбивати. Але я мушу це вчинити. Адже щоразу, коли це роблю, Ганна дуже лякається й потім дає більше місця для мене. Я впевнений, що із часом я знову буду сам-один, Віктор… Знаю, що всім більше до вподоби моя сестра, однак я дізнався, що існує ще одна річ, яка привертає увагу людей… Страх. Це ж бо теж почуття, хіба ні?

Сандра кинулася до виходу. Вона захопила Віктора зненацька, але він устиг вискочити їй навперейми. Агентка врізалася в нього, він упав, проте міцно вхопив її за передпліччя. Вона потягнула його по коридору, а він не припиняв щосили бити її по спині.

— Стій, ти не можеш звідси піти! Ніхто не може звідси піти!

Сандра розчахнула вхідні двері й вискочила з квартири. Хотіла закричати, але в легенях бракувало повітря. Через паніку, а не від бігу.

Віктор наздогнав її і штовхнув. Вона впала, вдарилася потилицею об підлогу й мало не знепритомніла. Попри темінь в очах жінка побачила, як той знову зайшов до квартири. Куди це він? Сандра спробувала підвестися на ліктях, але знову впала та забилася скронею. Тепер очі залили сльози. Через отой рідкий молочно-білий серпанок вона побачила, як він повернувся. Його обличчя було перекошене від люті. У руках він тримав ніж.

Сандра заплющила очі й підготувалася до першого удару. Та замість болю почула різкий жіночий крик. Розплющила очі й побачила Віктора, що лежав на підлозі. Над ним стояв якийсь чоловік спиною до неї й міцно тримав його. Вбивця верещав, відчайдушно репетував, але той не відпускав.

Жіночий крик перейшов у чоловічий, потім знову змінився жіночим. Це було дуже моторошно.

Незнайомець повернувся до Сандри:

— Як ти?

Вона спробувала кивнути, однак не спромоглася.

— Я пенітенціарій, — заспокоїв її Клементе.

Сандра ніколи раніше не бачила його, однак знала ім’я, довіряла йому.

Чоловік зацідив Вікторові кулаком, і той нарешті затих.

— Тікайте звідси, — спробувала прошепотіти вона йому. — Поліція… ваша таємниця…

Клементе у відповідь лише усміхнувся.

Тільки тоді Сандра помітила ніж, який стирчав у нього з живота.

11

Коли Маркус прибув до Трастевере, він не зміг пройти через поліційні пости.

Зупинився біля огороджувальної стрічки, змішавшись із натовпом роззяв та журналістів, що набігли до місця злочину.

Ніхто не розумів, що відбувалося, але розмов та пліток було багато.

Хтось розповідав про те, що агенти кілька хвилин тому вивели чоловіка в наручниках, і про той факт, що поліціянти із ЦОС аж не тямилися від радощів, коли впихали його до машини, яка відразу рвонула з місця в супроводі кортежу з мигалками та концерту із сирен.

Але він побачив Сандру, яка в компанії двох медиків ішла до карети швидкої. Збагнув, що з нею щось сталося, але вона трималася на ногах.

Він полегшено зітхнув.

Раптом він побачив, як сходами під’їзду винесли носилки. На них лежав чоловік, його обличчя затуляла киснева маска. То був Клементе. Звідки він дізнався про Сандру? Він ніколи про неї не говорив йому! Маркус побачив, як його завантажили до другої швидкої, однак та не їхала.

Чому не їдете? Чому гаєте час?

Машина стояла із зачиненими дверцятами. Усередині щось відбувалося. Нарешті вона рушила, але з вимкненими сиренами.

Маркус здогадався, що його приятель помер.

Він ледве стримував сльози, дорікав собі за те, що вони не так як треба було розпрощалися останнього разу. Та замість цього, на власний подив, почав тихим голосом молитися.

Стояв у натовпі й молився, але ніхто на нього не зважав. Бо всі навколо думали про інше. Зрештою так воно завжди й було.

«Я невидимий, — повторив він подумки. — Мене не існує».

Для п’ятого уроку свого навчання Клементе завітав до нього додому посеред ночі, без попередження.

— Нам треба піти деінде, — мовив він коротко.

Маркус похапцем одягнувся, і вони разом вийшли з невеличкої квартири на Віа-деї-Серпенті. Поблукали по центру порожнього Рима, аж поки не опинилися перед входом давнього палацу.

Клементе вийняв з кишені важкий ключ із потемнілого металу — без сумніву, стародавній, — відімкнув ним важкі двері й зачекав, щоб Маркус увійшов першим.

Вони потрапили до просторого, тихого приміщення, схожого на церкву. Довгі сходи з рожевого мармуру освітлювалися обабіч рядом свічок.

— Проходь, — пробурмотів йому Клементе. — Решта вже тут.

«Хто вони — решта? Ким були?» — запитав себе подумки Маркус.

Вони піднялися сходами й потрапили до просторого коридору, прикрашеного фресками, зміст яких він спершу не зміг зрозуміти. Потім збагнув, що ішлося про відображення відомих епізодів з Євангелія: Ісус, який воскрешає Лазаря; весілля в Кані Галілейській; хрещення Господнє…

Клементе помітив його сумнівні роздуми перед отими зображеннями.

— Це як у Сікстинській капелі, — поквапився він уточнити. — Там фрески Мікеланджело, що відображають Страшний суд, служать для того, щоб застерегти й наставити кардиналів, які зібралися на конклав, аби вибрати нового Папу, щодо великої відповідальності, яка на них покладена. Тут сцени з Євангелія мають таку саму мету: нагадати тим, хто повз них проходить, що у своїй місії, яку вони вже доводять до завершення, їм слід керуватися лише волею Святого Духа.

— Якої місії?

— Побачиш.

Згодом вони вже набизились до мармурового парапету, прикрашеного колонадою, що описувала по колу велику круглу ділянку. Однак перш ніж вони підійшли впритул, щоб нахилитися й поглянути, що там унизу, Клементе смикнув Маркуса до себе зі словами: «Ми повинні триматися в тіні».

Вони стали за однією з колон, і Маркус нарешті зміг роззирнутися вусібіч.

У залі внизу, навколо великого, вкритого позолотою канделябра на п’єдесталі, стояли по колу дванадцять сповідалень. На канделябрі горіло дванадцять свічок.

«Число дванадцять символізує дванадцять апостолів», — зауважив відразу подумки Маркус.

За кілька хвилин до залу стали заходити чоловіки з темними капюшонами на головах, що приховували обличчя. Проходячи повз канделябр, кожен новоприбулий двома пальцями гасив полум’я однієї свічки. Після чого заходив до сповідальні.

Процедура тривала, поки не залишилася горіти тільки одна свічка, і тільки одна сповідальня досі була порожня. «Ніхто не загасить свічку Іуди, — вирішив пенітенціарій. — Ніхто не посяде його місця».

Оте слабке полум’я було єдиним джерелом світла в залі.

— Темна утреня[20], — пояснив Клементе пошепки. — Так називають різновид богослужіння, за яким ти спостерігатимеш.

Коли процедура завершилася, а всі учасники служби посіли свої місця, увійшов ще один персонаж літургії з капюшоном із червоного атласу.

Він ніс велику свічку, яка так яскраво горіла, що відразу освітила всю залу. Установив її на верхівці канделябра. Свічка символізувала Христа. Аж раптом Маркус збагнув, хто вони такі.

Трибунал душ.

Коли Клементе розповідав йому про Архів гріхів, який оберігали пенітенціарії, він пояснив, що для розгляду найважчих гріхів — смертних гріхів — необхідно було збирати відповідний судовий орган, який складався з прелатів найвищого сану й простих священників, — усіх, вибраних випадково, — які повинні були разом вирішувати, давати прощення грішникові, що розкаявся, чи ні.

Ось що мало зараз відбутися на його очах.

Чоловік із червоним капюшоном спершу зачитав би описання гріха, по тому виступив би із суворим звинуваченням грішника, який залишався анонімним. Прелат, на якого покладали такий невдячний, але фундаментальний обов’язок, був відомий як Адвокат диявола.

До його обов’язків належав також розгляд причин канонізації та занесення до лику святих тих, хто за життя продемонстрував наявність у них божественних здібностей. Він повинен був довести протилежне. Під час ритуалу, який мав назву Трибунал душ, Адвокат диявола виступав саме від імені нечистого, адже, згідно зі Святим Писанням, тому зовсім не сподобалося б, якби якогось грішника звільнили від його вини. Таким чином однією душею в пеклі стало б менше.

Якщо не зважати на архаїчні значення, котрі вже давно забулися, або на символи, що криють у собі чітку середньовічну природу, Трибунал душ зберігав свою могутню прадідівську сутність — настільки потужну, що його прирівнювали до інструменту Долі.

Суд вершили не так з огляду на сам гріх, як з огляду на душу грішника. Схоже, Трибунал вирішував, чи в отій душі залишалася ще бодай якась малесенька крихітка чистоти, яка заслуговувала на те, щоб її вважали часткою людства.

Таким чином, після промови Адвоката диявола мало розпочатися обговорення серед членів Трибуналу, які сиділи в сповідальнях. Наприкінці оголошували вирок, який потім не підлягав обговоренню. Для цього кожен член Трибуналу встав би зі свого місця і, виходячи з залу, вирішив би, запалювати чи не запалювати ту свічку, яку він загасив, коли заходив. Для цього він мусив узяти паличку з глека біля канделябра й запалити її від полум’я свічки, що представляла Христа.

Відтак кількість запалених свічок на канделябрі визначала помилування чи покарання розкаяного. Звичайно, гору брала більшість. У разі рівності все одно перевагу віддавали помилуванню.

Отже, процес мав от-от розпочатися.

Чоловік із червоним капюшоном узяв аркуш і почав громовим голосом, що луною прокочувався залом, зачитувати порядок денний. Гріх — culpa gravis, — який розглядали тієї ночі, належав жінці, що забрала життя свого дворічного синочка, тому що страждала, якщо вірити її словам, на глибоку форму депресії.

Дочитавши, чоловік у червоному капюшоні приготувався виступити зі своїм звинуваченням. Однак спершу він відкинув назад атласний капюшон, адже тільки йому дозволялося показувати власне обличчя.

Адвокат диявола був азіатом.

12

Кардинал Баттіста Ерріаґа знову надів свого священницького персня.

Безіменний палець його правиці вже й так занадто довго залишався без святої прикраси. До того ж він нарешті міг виїхати з дешевого готелю, де прожив кілька останніх днів, і повернутися додому, до чудового пентхаусу з видом на Імперські форуми[21] за кілька кроків від Колізею.

З арештом соляного хлопчика його завдання було майже виконано. Тепер Рим міг уже дізнатися про те, що Адвокат диявола повернувся до міста.

Привид його друга Міна, який не давав йому спокою протягом останніх днів, ще не зовсім зник. Однак знову затих десь у глибинах його совісті. Уже не докучав йому, адже саме завдяки доброму велетню Ерріаґа зміг вибратися на найвищі щаблі Церковного керівництва.

У молодості від заплямував себе вбивством. Жорстоко вбив Міна тільки за те, що той покепкував над ним, і за це його кинули до в’язниці. Баттіста не визнав себе винним, вважаючи покарання несправедливим і чинячи спротив будь-яким формам влади протягом усього терміну ув’язнення. Однак то були вчинки та слова його неспокійного підліткового розуму, а насправді його душа тяжко страждала через скоєне.

Аж поки одного дня він не зустрівся зі священником, і та зустріч усе змінила.

Священник почав розповідати йому про Євангеліє і про Святі Писання. Поступово, заручившись неймовірним терпінням, він переконав Баттісту звільнитися від свого душевного тягаря. Утім після того, як той сповідався у власному гріху, святий отець не відразу відпустив його. Замість цього він пояснив хлопцеві, що слід усе записати й надіслати його прохання щодо culpa gravis до відповідного трибуналу, розташованого в Римі. Так вони й учинили; і потягнулися дні та місяці, коли Баттіста непокоївся, що не дадуть йому ані помилування, ані спасіння. Але потім надійшов вердикт.

Його душу помилували.

І тієї миті Ерріаґа укмітив, що може цілком змінити власне життя. Трибунал душ міг стати тим засобом, який дав би йому змогу звільнитися від бідності та злиднів і того нікчемного майбутнього, що визначала йому доля. Яка ж бо могутня влада була в суду над душами людей! І коли б він потрапив до Трибуналу душ, то вже не був би забитим, мізерним нащадком алкоголіка, сином дресированої мавпи.

Він умовив священника, аби той вказав йому правильний шлях до набуття сану священнослужителя. Він ніколи не відчував до цього щирого покликання, ішлося лише про здорові амбіції.

Протягом наступних років він завзято та наполегливо ішов до поставленої мети. Насамперед зробив усе для того, щоб не залишилося ані сліду від його минулого: ніхто б ніколи не пов’язав його ім’я з убивством у далекому, забутому всіма селі на Філіппінах. А згодом заслужив кожного ієрархічного щабля, на кожний з яких рік за роком сходив. Від простого священника до єпископа, від монсеньйора до кардинала. Аж поки нарешті не здобув пост, до якого готувався все життя. Ба більше: зважаючи на його здібності та навички, не виникало сумнівів, що виберуть саме його.

Ось уже двадцять років він служив Темну утреню в складі Трибуналу. Проголошував звинувачення щодо розкаяних грішників і разом з тим знав їхні найпотаємніші закапелки життєвого шляху. Їхня особистість залишалася анонімною, однак Баттіста Ерріаґа умів її з’ясувати за незначними подробицями й фактами, з яких складалися їхні сповіді.

Він уже давно став справжнім експертом у цьому питанні.

Із часом він навчився користуватися тим, що знав, щоб отримувати певні послуги. Йому не подобалося називати це «шантажем», хоча збоку це саме так могло видатися. Щоразу, коли він користувався своєю безмежною владою, він робив це суто на користь Церкві. Той факт, що Ерріаґа особисто теж мав при цьому певний зиск, був чимось другорядним.

Він не відчував ані найменшого жалю до розкаяних грішників. Оті всі особи сповідувалися лише для того, щоб спокійніше доживати власне життя. Він вважав їх справжніми боягузами, адже таким чином вони уникали прямого зіткнення із законом. До того ж багато з них отримували прощення, а потім далі чинили так само, як і раніше.

Ерріаґа вважав, що таїнство сповіді є однією з вад католицтва. Періодичне промивання совісті — і ніяких проблем!

А тому він спокійно використовував отих грішників та їхні вади, щоб здобути переваги, — звісно, з добрими намірами. Щоразу, коли він поставав перед тим чи тим, кожен з них переживав шок, почувши, що хтось знає його таємницю. Той факт, що грішники відразу не могли збагнути, звідки йому все відомо, був доказом, що вони навіть забули про своє сповідування цьому священникові. Із цього можна виснувати, як мало важило для них прощення!

Дивлячись на себе в дзеркало, після того як одягнув один зі своїх звичних, пошитих на замовлення в коштовному ательє костюмів, із білим комірцем священника замість краватки, і після того як повісив собі на шию великий золотий хрест, прикрашений рубінами, Ерріаґа став бурмотіти собі під ніс молитву про спасіння душі Міна.

У юності він заплямував себе страшним гріхом, але в нього принаймні забракло відвертого нахабства пробачити його собі самому.

Закінчивши з приготуваннями, він вирішив вийти з дому, бо для завершення завдання мусив зробити ще одну справу.

Таємниця складалася з трьох рівнів. Перший — соляний хлопчик. Другий — чоловік з вовчою головою. Обидва рівні вже розкрили.

А от третій мусив залишатися нерозкритим. Інакше Церква заплатила б за нього велику ціну. І разом з нею — він сам.

13

Маркус довго думав.

Немає сенсу чергувати перед лікарнею, куди її поклали із застережних міркувань. Там уже товклися журналісти й телерепортери, які чекали нагоди зробити бодай один знімок чи отримати заяву.

Сандра стала героїнею дня. Звісно, разом з Віктором Агаповим.

Монстра кинули за ґрати, і, якщо вірити крихтам інформації, яка дійшла до преси, він уперто відмовлявся відповідати на запитання магістратів. А тому вся увага перемкнулася на молоду поліціянтку — жертву та водночас героїню епілогу всієї справи.

Маркус сподівався побачити її, поговорити з нею, але не міг зробити перший крок. Біль через загибель Клементе не давав йому спокою, як чиясь виснажлива й дратівлива присутність. Після смерті свого приятеля Сандра була для нього єдиними ліками проти самотності.

До цього часу пенітенціарій завжди вважав самотнім себе і думав, що в Клементе окрім нього є ще хтось у його приватному житті або в його службових стосунках, з ким він спілкувався, працював, з ким разом чомусь радів і кому довіряв. А насправді з’ясувалося, що в Клементе, як і в нього самого, нікого не було. Хіба що з тією різницею, що він ніколи не жалівся, ніколи не нарікав на свою долю, на відміну від Маркуса.

Маркусові було прикро, що він не зумів раніше здогадатися про самотність Клементе, збагнути його вдачу до кінця. Тоді можна було б скласти докупи їхні самотності. І тоді вони могли б стати справжніми друзями.

«Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги… Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами… Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати…»

Тієї ночі Клементе врятував Сандру, пожертвувавши власним життям. У цьому полягала головна причина, що підштовхувала Маркуса побачитися з нею і розповісти їй правду про свого приятеля.

Він вирішив дочекатися її в єдиному місці, де вони могли зустрітися подалі від натовпу та цікавих поглядів. Подалі від усіх. Він не був упевнений, що Сандра здогадається, що він чекає на неї саме там, однак сподівався на те. Бо в тому місці вони вперше побачилися три роки тому. У ризниці Сан-Луїджі-деї-Франчезі.

— Я тут, — промовила вона, перш ніж він устиг розтулити рота, ніби вони справді домовилися про побачення, а вона хотіла вибачитися за запізнення.

Маркус рушив назустріч, однак за кілька метрів зупинився. У їхню останню зустріч вони обіймалися, але тепер це було б недоречно. Вигляд у Сандри був замучений, очі запухли від сліз.

— Яка я дурепа! Це через мене Макс помер!

— Не думаю, що в цьому є твоя провина.

— А чия ж іще? Якби я не перехрестилася навпаки під час телеінтерв’ю, той сучий син нас не вибрав би!

Маркус про ту частину історії нічого не знав. Він навіть запитував себе, чому саме Сандра, чому саме Макс. Утім так і не знайшов відповіді. А коли вона розповіла все, вирішив промовчати.

— Його студенти у відчаї, ніяк не можуть оговтатися. Вони підготували вечір пам’яті в спортзалі ліцею, він невдовзі почнеться. — Вона поглянула на годинник, ніби квапилася. — Магістрат дав дозвіл на вивезення тіла на батьківщину. Сьогодні ввечері його літаком відправлять до Великої Британії. Я полечу з ним.

Маркус дивився на неї й не міг промовити ані слова. Вони стояли за два метри одне від одного, але ні в кого з двох не було сили подолати ту відстань. Ніби їх розділяла прірва.

— Мені обов’язково треба поїхати, поговорити з його мамою, батьком і братами, зустрітися з давніми друзями, з якими він не встиг мене познайомити, уперше побачити місце, де він народився. Вони мене побачать і подумають, що я кохала його до останньої хвилини і що неправда, ніби я…

Вона не договорила, і оте її «я» зависнуло над прірвою, що їх розділяла.

— Що — ти? — запитав Маркус.

Цього разу промовчала Сандра.

— Навіщо ти прийшла?

— Я дещо пообіцяла.

Маркуса її відповідь розчарувала. Йому хотілося, аби вона сказала, що прийшла сюди заради нього.

— Твого приятеля звали Клементе, чи не так? І він був пенітенціарієм.

Отже, Сандра знала, хто її врятував… Клементе порушив правило пенітенціаріїв… «Ніхто не повинен знати про твоє існування. Ніколи. Я можу сказати тобі, хто ти, тільки в короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому…»

Сандра покопирсалася в кишені, дістала щось звідти й простягнула йому, не наближаючись.

— Перед смертю він попросив мене передати тобі оце.

Маркус ступив крок уперед і побачив, що лежало в неї на долоні. Медальйон із зображенням святого архангела Михаїла з вогняним мечем у руці.

— Він сказав, що це важливо. І що ти зрозумієш.

Маркус згадав ту мить, коли вихлюпнув на Клементе свою накопичену лють. Невже саме так їм судилося попрощатися? Ця думка викликала в нього ще більший відчай.

— Мені час іти, — сказала Сандра.

Підійшла до нього і вклала йому в руки медальйон Клементе. Потім стала навшпиньки й поцілувала його в губи. Довгим, нескінченним поцілунком.

— У наступному житті, — промовила по тому.

— У наступному житті, — пообіцяв Маркус.

Пізно ввечері він повернувся до своєї квартири на Віа-деї-Серпенті. Зачинив за собою двері, зачекав хвилину, перш ніж увімкнути світло. Через вікно лилося слабке світло сутінків, що опускалися на численні дахи Рима.

Ось тепер він зовсім самотній. Геть самотній.

Йому стало сумно. Та якби Сандра розтягнула свій поцілунок на довше, якби перетворила оте «прощавай» на щось інше — можливо, на прохання кохати її, — то як він учинив би? Він дав обітницю багато років тому, обітницю целібату й послуху. Невже він справді був готовий її порушити? І перетворитися на кого?

Він був ловцем тіні. Це не професія, це його природа.

Зло — це не просто поведінка, що викликала негативні наслідки. Зло — це вимір. І пенітенціарій був здатний його відчувати, бо бачив те, чого інші бачити не могли.

Однак у картині, яка зараз стояла перед його очима, чогось бракувало.

Хто був той чоловік, з яким Сандра зустрічалася в Колізеї? Звідки йому були відомі подробиці поліційного розслідування? І насамперед, як таке можливо, що він знав про Маркуса й про Апостольську пенітенціарію?

Йому ще слід було знайти відповіді на ці запитання. У ловця тіні не було вибору. Однак він почав би вже завтра, бо сьогодні занадто втомився.

Біля розкладачки стояла невелика лампа. Щонайперше він побачив фотограму чоловіка із сірим наплічником. Знімок убивці черниці-самітниці. Він мимохіть подумав, що його суперечки з Клементе почалися саме через розчленоване тіло, знайдене у Ватиканських садах, а передусім — через його наполягання познайомитися з їхнім керівництвом. Він поводився з приятелем несправедливо. Його розпачливе «Не знаю!» досі лунало в голові.

Маркус згадав про медальйон, який Клементе захотів повернути йому перед смертю: святого архангела Михаїла, захисника пенітенціаріїв. Настав час знову його надіти. Він пошукав у кишені, але разом з медальйоном вийняв складений шматочок картону. Йому знадобилося кілька секунд, щоб пригадати, що то мапа, яку йому дав Кропп. Обидві речі він отримав від чоловіків, які були за крок від смерті. Маркус хотів уже викинути другу річ, бо оте порівняння його досі дратувало. Та, перш ніж розірвати картонку на шматки, він примусив себе востаннє поглянути на неї.

Центр Рима, відрізок від Віа-дель-Манчино до П’яцца-ді-Спанья, знизу від сходів, що вели до церкви Трініта-деї-Монті. Трішки більше, аніж за кілометр звідси.

«Зрозумієш. І здивуєшся», — так сказав йому старий.

Та що могло бути там, в одному з найвідоміших і найвідвідуваніших місць Рима? Яка таємниця могла бути схована в усіх на очах?

До тієї миті Маркус думав, що йшлося про пастку, про спосіб відволікти його від основної мети: знайти Віктора. Однак тепер він подивився на це під іншим кутом: Кропп міг послати його до найвіддаленішого та найбільш невідомого району на околиці міста, якби справді хотів просто обдурити. Тож у тому, що він учинив, не було ніякого сенсу.

«Кінець твоєї казки, хлопчику без імені».

Тільки тепер, розглядаючи мапу ретельніше, Маркус звернув увагу на одну деталь. Точніше — на аномалію. Не увесь позначений червоним маршрут, що проходив через вулиці міста. Подекуди він пролягав через палаци.

«Не над ними», — зауважив Маркус.

Під ними.

Маршрут пролягав під землею.

14

Рим охопило якесь дивне пожвавлення.

Люди заполонили вулиці й відмовлялися розходитися по домівках. Місто святкувало звільнення від кошмару, пов’язаного з монстром. Найбільше вражали вечірки, що виникали спонтанно по всіх кварталах. Хтось вибирав перше-ліпше місце, щоб покласти квіти або запалити свічку в пам’ять про жертв, і вже за годину те місце доповнювали іншими предметами: м’якими іграшками, фотографіями, записками. Люди зупинялися, бралися за руки, багато хто молився.

Церкви були відчинені. Ті, що зазвичай поводилися як туристи, тепер перетворилися на натхненних вірян. Уже ніхто не соромився, коли його заставали за молитвою, коли він дякував Богові за спасіння.

Відкрита й весела віра. Так здавалося Маркусові. Втім він не міг долучитися до того карнавалу, не зараз.

Віа-дель-Манчино була неподалік від П’яцца-Венеція.

Пенітенціарій почекав, коли вулиця на деякий час збезлюдніє, щоб спуститися через лаз каналізації до столичного водопроводу, де починався позначений на Кропповій мапі маршрут. Він відсунув чавунний люк і побачив драбину, що вела на кілька метрів під землю. Тільки спустившись до кінця сходинок, він увімкнув ліхтарик.

Промінь ліхтаря освітив вузький тунель, по якому проходив водостік. На стінках тунелю можна було помітити сліди осаду різних епох. Шари бетону, гумусу, а ще — туфу й травертину. Один із шарів становив собою суміш із глиняних черепків, що колись були амфорами. В епоху давніх римлян дуже часто старий посуд, яким уже не користувалися, правив за будівельний матеріал.

Маркус рушив уперед, промінь його ліхтарика раз-по-раз перескакував з нерівної підлоги на мапу, яку він тримав у руці. На своєму шляху він натрапив на численні розгалуження, і кілька разів його брав сумнів, чи правильний напрямок він узяв, зупинявся й не знав, куди йти далі. Та вже невдовзі він опинився в тунелі, що не мав жодного стосунку до водопроводу, — можливо, його викопали на багато років раніше.

Він звернув туди. За кілька метрів помітив, що всі стіни покриті написами. Давньогрецькою, латиною і арамейською. Деякі слова пороз’їдало від часу та вологи.

«Катакомби»[22], — здогадався він.

То були підземні погребальні галереї християн і юдеїв, періоду раннього християнства. Найдавніші належать до другого століття нашої ери, коли видали наказ на заборону поховань у стінах міста.

«Дивно, що вони існували зовсім поряд від П’яцца-ді-Спанья», — подумав Маркус.

Християнські катакомби зазвичай присвячували якомусь святому. Найвідомішими вважали саме оці, де покоїлася могила святого Петра, за кілька метрів у землю під базилікою — символом католицтва. Одного разу вони з Клементе туди ходили, і той розповів йому історію знахідки решток апостола 1939 року.

Маркус ішов далі, освітлюючи стіни ліхтариком і сподіваючись побачити те, що шукав.

Він побачив його внизу біля однієї зі стін. Заввишки всього кілька сантиметрів. Не відразу його розпізнав, адже першої миті він здався лише звичайним зображенням чоловіка в профіль з розставленими під час ходьби ногами.

І тільки тоді звернув увагу на вовчу голову.

Зображення ніби запрошувало йти в тому напрямку. Маркус так і вчинив. По дорозі він знайшов ще кілька таких символів, чимдалі вище на стінах і чимдалі більших розмірів. Знак того, що той, хто виконав оті античні настінні розписи, обіцяв наприкінці маршруту відкрити щось дуже важливе.

Коли зображення чоловіка з вовчою головою опинилося вже на висоті його зросту, Маркусові здалося, ніби вони прямують поряд. І те відчуття виявилося неприємним. За кілька метрів над його головою ходили люди зі спокійним серцем, сповненим знайденої віри. А тут, унизу, він ступав пліч-о-пліч із дияволом.

Він вийшов до круглого приміщення, чогось на кшталт колодязя без отвору. Стеля була низька, однак пенітенціарій зауважив, що пригинатися не доводилось. На стінах по всьому колу ота антропоморфна фігура повторювалася з маніакальною наполегливістю. Маркус освітив зображення ліхтариком, одне за одним, усі оті постаті-близнюки. Аж поки не дійшов до останнього в ряду. І збентежено закляк.

Те зображення відрізнялося від інших. Вовчу голову йому зняли й поклали поряд, наче маску. Під отим зображенням завжди було сховане людське обличчя. Обличчя, яке Маркус добре знав, тому що бачив його тисячу разів.

Чоловік без вовчої маски виявився Ісусом Христом.

— Так, вони християни, — промовив чоловічий голос у нього за спиною.

Маркус різко розвернувся й навів у той бік ліхтарика. Чоловік затулив обличчя рукою, але тільки тому, що світло його засліпило.

— Можеш опустити його, будь ласка?

Пенітенціарій так і зробив, тож незнайомець також відвів руку. Маркус збагнув, що він його вже бачив за інших обставин, уночі в Трибуналі душ.

Адвокат диявола.

А от Баттіста Ерріаґа бачив його вперше.

— Я сподівався, що ти таки не дійдеш до цього, — признався він, маючи на увазі тепер уже розкритий третій рівень таємниці.

— Що означає «вони християни»? — запитав Маркус у чоловіка, одягненого в чорне, утім з розп’яттям на грудях і перснем кардинала на правиці.

— Що вони вірять у Бога і в Христа, так само як ти і я. Ба більше, їхня віра, можливо, ще сильніша та благодатніша за нашу, Маркусе.

Незнайомець знав його ім’я.

— Тоді навіщо їм захищати зло?

— Заради добра, — сказав Ерріаґа, усвідомлюючи, що така концепція могла різати вухо профанові. — Розумієш, Маркусе, в усіх великих монотеїстичних релігіях Бог — він водночас як добрий, так і злий, добродушний і разом з тим злопам’ятний, співчутливий і водночас безжалісний. Так воно у євреїв і в мусульман. А от християни на певному етапі історії відокремили Бога від диявола… Господь повинен був стати тільки добрим, завжди і в усьому. І навіть сьогодні нам доводиться платити велику ціну за цей вибір, за цю помилку. Ми сховали диявола від людства, так само як ховають сміття під килим. Щоб отримати що? Ми звільнили Бога від його гріхів тільки для того, щоб звільнитися самим. Це прояв найвищого егоїзму, хіба ні?

— То виходить, Кропп і його послушники тільки вдавали із себе сатаністів?

— Якщо правда, що Бог водночас добрий і злий, то що таке насправді сатанізм, як не інший спосіб йому поклонятися? Напередодні року тисячного, 999-го, деякі християни заснували Братство Юди. Вони стверджували те, що вже було очевидним зі Святого Письма: без апостола-зрадника не було б мученицької смерті Христа, а без неї в нас не було б християнства. Іуда, тобто Зло, мав вирішальне значення. Вони усвідомили, що існувала потреба в дияволі, щоб підживлювати віру в серцях людей. Таким чином вони придумали символи, що хвилювали душі: що означає 666, як не перевернуте 999? А перевернуті хрести так і залишаються хрестами! А от люди цього не бачать, не розуміють.

— Братство Юди, — повторив Маркус, згадавши секту Кроппа. — Зло зміцнює віру, — завершив він думку і здригнувся від жаху.

— Ти теж бачив, що відбувається там, надворі, цієї ночі. Чи ти уважно придивився до отих чоловіків і жінок, які молилися? Зазирнув їм в очі? Вони почувалися щасливими. Скільки душ врятувалося завдяки Вікторові? Розкажи їм про добро, і вони тебе зневажатимуть. Покажи їм зло, і вони тебе послухають.

— А як же ті, що померли?

— Якщо ми зроблені за образом і подобою Господа, то й він може бути злим. Військо, щоб існувати, потребує війни. Без зла Церква людям не була б потрібна. А кожна війна зрештою змушена рахуватися із жертвами.

— То виходить, що Діана та Джорджо, двоє поліціянтів, автостопівці, Макс, Космо Бардіті… Вони є лише неуникним побічним наслідком?

— Ти несправедливий. Хоча ти мені й не повіриш, я сам колись намагався зупинити різню, як оце й ти. Однак я зробив це по-своєму, дбаючи про вищі інтереси.

— Які? — виклично запитав пенітенціарій.

Ерріаґа недобре примружився, дивлячись на свого співбесідника, адже йому не подобалося, коли його провокували.

— А хто, по-твоєму, наказав Клементе довірити тобі розслідування щодо монстра після того, як ми знайшли повідомлення в сповідальні церкви Сант-Аполлінаре?

Маркус аж рота роззявив від несподіванки.

— Ти завжди хотів знати в обличчя своїх керівників. — Баттіста розвів руки й ткнув себе пальцем у груди. — Ось він, я: кардинал Баттіста Ерріаґа. Протягом усього цього часу ти працював на мене.

Маркус не знав, що сказати. Злість і образа брали гору над розумом.

— Ти від самого початку знав, хто такий соляний хлопчик, і не надав мені можливості відразу його зупинити!

— Не все так просто. Спершу слід було зупинити Кроппа та його посіпак.

Тепер Маркус усе розумів значно краще.

— Звичайно. Адже ти непокоївся лише про те, щоб ніхто не дізнався, що Церкві відомо про існування Братства Юди. Людей, які вірили в того Бога, що й ми. Занадто велика ганьба, щоб про неї розповідати.

Ерріаґа завважив, що чоловік, який зараз стояв перед ним, — той, якого він розшукав у Празі, без пам’яті, у лікарняному ліжку, з кулею в голові, той, якого за його наказом навчав Клементе, — мав сильний характер, і це йому сподобалося. Він зробив правильний вибір.

— Від часів Іннокентія III[23] і до наших днів Папу вважають «приборкувачем монстрів». Зміст ясний: Церква не боїться аналізувати власну історію і не цурається навіть найганебнішого та найбридкішого аспекту людської природи — гріха. Коли наші вороги хочуть завдати нам удару, вони докоряють нам через нашу розкіш, через те, що ми дуже далекі від настанов Христа, від його вчення про бідність та щедрість до ближнього. І тоді вони заявляють, що диявол увійшов до Ватикану…

Маркус пригадав. Hic est diabolus.

— І вони таки мають рацію, — несподівано промовив Ерріаґа. — Адже тільки ми здатні приборкувати зло. Пам’ятай про це.

— Тепер, коли мені все відомо, я більше не впевнений, що хочу брати участь у всьому цьому… — Маркус рушив у напрямку тунелю, який вів до виходу.

— Ти невдячний. Це я відразу відправив Клементе додому до Сандри Веґи, коли мої інформатори повідомили мене, що жертвою в Сабаудії став її наречений. Я збагнув, яка небезпека їй загрожувала, і діяв відповідно. Твоя кохана жінка жива завдяки мені!

Пенітенціарій не відреагував на провокацію кардинала і пройшов повз нього. Затим зупинився та востаннє озирнувся.

— Добро — це виняток, а зло — правило. Цього ти мене навчив.

Баттіста Ерріаґа голосно розреготався, і той регіт гучною луною прокотився підземеллям.

— У тебе ніколи не буде такого життя, як в інших. Ти не зможеш бути тим, ким ти не є. Це твоя сутність.

І потім додав одне слово, що змусило Маркуса здригнутися:

— Повернешся.