Лукавства Лока Ламори

1

У розпал довгого сирого літа сімдесят сьомого року Сендовані Батько злодіїв Каморра зненацька й без попередження вирішив відвідати Безокого священника храму Переландро, без надії сподіваючись продати йому того хлопця Ламору.

— Ох, у мене для тебе є діло! — почав було Батько злодіїв, мало надіючись на успіх.

— Напевно, таке саме діло, як було з Кало і Ґальдо? — сказав Безокий священник. — У мене й так роботи вистача — відучити тих гигочучих дурників від кожної поганої звички, що вони перейняли від тебе, й навчити тих, яких треба мені.

— Ну ж бо, Ланце. — Батько злодіїв стенув плечима. — Я тобі зразу, коли ми тільки домовлялися, казав, що це малі капосники-мавпенята, і тебе все влаштовувало на той...

— Чи може, ще одна така пропозиція, як Сабіта? — Густий глибокий голос священника пролунав так, аж слова Батька злодіїв застрягли в того в горлі. — Певний, ти не забув, як заправив за неї стільки, хіба що колінних чашечок моєї покійної матінки не попросив. Треба було відсипати тобі мідяків і дивитися, як ти гнеш спину, намагаючись усе те понести.

— Але ж вона була особлива, а цей хлопчик, цей хлопчик, він теж особливий, — сказав Батько злодіїв. — У ньому є все, що ти просив мене шукати після того, як я продав тобі Кало й Ґальдо. Усе, що так подобалося тобі в Сабіті! Він каморрець, але нечистокровний. Теринська й вадранська кров. Хлоп’як — природжений злодюжка так само точно, як море повне риб’ячих сциків. А я навіть міг би віддати його тобі зі... знижкою.

Безокий священник якусь мить обмірковував сказане.

— Думаю, ти не образишся, — нарешті промовив він, — але я з досвіду знаю, що буде мудро такі несподівані щедроти з твого боку очікувати зі зброєю в руках.

Батько злодіїв спробував напустити на обличчя щирий вираз, але те застигло маскою явного дискомфорту. Він з театральною невимушеністю знизав плечем.

— З хлопцем є, е-е-е, проблеми, так. Але тільки тому, що він під моєю опікою. Був би він під твоєю, я впевнений, вони, е-е-е, зникли б.

— Он як. У тебе чарівний хлопчик. Чого ж ти зразу не сказав? — Священник почухав лоб під білим шовком пов’язки, що закривала його очі. — Чудесний. Тикну його в срану землю й вирощу лозу аж до зачарованих земель понад хмарами.

— О-о-о, я вже знаю цей присмак сарказму від тебе, Ланце. — Батько злодіїв глузливо поклонився, тяжко зігнувши старечі кістки. — Невже так важко сказати, що тобі цікаво?

Безокий священник на те тільки сплюнув.

— Припустімо, Кало, Ґальдо й Сабіті не завадить новий друг чи принаймні лантух для биття. Припустімо, я готовий віддати три мідяки й горщик сцяків за загадкового хлопчика. Так у чому ж його біда?

— Його біда в тому, — відповів Батько злодіїв, — що якщо я не продам його тобі, то мені доведеться перерізати йому горлянку й викинути в затоку. І прийдеться це зробити сьогодні.

2

У ніч, коли Ламора потрапив під крило Батька злодіїв, старий цвинтар на Пагорбі Тіней кишів дітьми. Вони стояли мовчазні, уважні й чекали, поки їхніх нових братів та сестер поведуть униз до мавзолеїв.

Усі підопічні Батька злодіїв несли свічки; їхнє холодне голубе світло сіялося крізь срібні завіси річкового туману — так можуть бликати крізь закопчене вікно вуличні ліхтарі. Ланцюжок примарного світла спускався з вершини пагорба, зміївся поміж надгробків та стежин до широкого скляного моста над Димновугільним каналом, ледь видного в теплому, мов людська кров, тумані, що просочувався з мокрих кісток Каморра в літні ночі.

— Ходіть, ходіть, мої любі, мої намистинки, мої знайдочки, не відставайте, — шепотів Батько злодіїв і підштовхував останніх із тридцяти сиріт по Димновугільному мосту. — Ці вогники — ваші нові друзі, вони прийшли показати вам дорогу на мій пагорб. Не баріться ж, мої маленькі скарби. Ніч минає, а нам ще про стільки всього треба поговорити.

У рідкісні миті марнославних роздумів Батько злодіїв бачив себе митцем. Якщо точніше, скульптором. Сироти були його глиною, а старий цвинтар на Пагорбі Тіней — майстернею.

Вісімдесят вісім тисяч душ міста породжували постійний потік відходів; серед цих відходів була невпинна цівка загублених, непотрібних і покинутих дітей. Звісно, якась частина з них потрапляла в руки работорговців, які тягли їх до Тал Веррара чи Єремітських островів. Рабство в Каморрі було заборонене законом, але на сам акт поневолення дивилися крізь пальці, коли за жертву не заступалися.

Тож когось забирали работорговці, а когось підводила власна дурість. Також часто помирали від голоду та хвороб, які він приносив, ті, кому не стачило сміливості й клепки вижити в цьому місті. А сміливі, але без клепки, часто закінчували життя, висячи з Чорного моста перед Палацом Терпіння. Магістрати герцога вішали маленьких злодюжок на тій же мотузці, з якої звисали й старші злодії, хіба до литок малих злодюжок не забували прив’язати тягарці, щоб висіли як слід.

Тих сиріт, які лишалися після гри в кості з усіма цими барвистими можливостями, підбирали люди Батька злодіїв, приводили по одному чи маленькими групками послухати його заспокійливий голос та поїсти чогось гарячого. Зовсім скоро вони дізнаються, яке життя чекає на них під кладовищем, що було центром його царства, де майже півтори сотні нікому непотрібних дітей гнули коліно перед одним зігнутим віком старцем.

— Швидше крок, мої любі, мої нові синочки й дочки; ідіть по лінії вогнів і піднімайтеся нагору. От-от будемо вдома, от-от поїмо. Геть з цього дощу, туману та смердючої спеки.

Моментами особливих можливостей для Батька злодіїв були моровиці, і сироти зі Згарища тікали до нього від Чорного шепоту — його улюбленого виду. Він опустився на район невідь-звідки, і вчасно введений карантин (смерть від стріли кожному, хто намагався перетнути канал або втекти на човні) допоміг урятувати решту міста від усього, крім тривоги та параної. Чорний шепіт означав паскудну смерть для будь-кого, старшого за одинадцять або дванадцять років (наскільки лічці могли припустити, бо чума не пожинала життя за дуже вже чіткими правилами), а молодші діти просто кілька днів ходили із запухлими очима та червоними щоками.

На п’ятий день карантину не було більше криків і спроб перетнути канал, тому Згарище уникнув долі, яка так багато разів спіткала його за роки чуми. На одинадцятий день, коли карантин було знято й Упирі герцога пішли оглядати безлад, із чотирьохсот дітей, які раніше там жили, пережив цей час хіба кожен восьмий. Ці діти пооб’єднувалися в банди для взаємного захисту й навчилися деяких жорстоких навичок для життя без дорослих.

Батько злодіїв чекав, поки їх заганяли й виводили зі зловісної тиші їхнього старого району.

Він заплатив добрим сріблом за тридцять кращих, а ще більше срібла віддав за мовчання Упирів і констеблів, у яких забрав дітей. Потім він повів їх, приголомшених, смердючих, із запалими щоками, у темні пари-тумани каморрської ночі до старого кладовища на Пагорбі Тіней.

Хлопчак Ламора був наймолодшим і найдрібнішим із групи, йому було років п’ять чи шість, кутастий і запалий — одні кістки під чорною від бруду шкірою. Батько злодіїв навіть не вибирав його — хлопець просто тягнувся за іншими, наче завжди з ними був. Батько злодіїв знав про це, але він жив таким життям, у якому навіть одна дармова сирота в чумні часи була несподіванкою, від якої не відмовлялися.

Це було літо сімдесят сьомого року Ґандоло, Батька Можливостей, бога монет і торгівлі. Батько злодіїв м’яко ступав крізь закутану туманом ніч, попаски ведучи своє нерівне стадо.

Усього за два роки він майже благатиме отця Ланца, Безокого священника, аби той забрав Ламору з його рук — і точитиме ножі на випадок, якщо священник відмовиться.

З

Безокий священник почухав зарослу сивою стернею шию.

— Не брешеш?

— Чого б я брехав. — Батько злодіїв запхав руку в камзол, який хіба кілька років тому можна було назвати злегка потертим, і дістав шкіряний гаманець на шнурку з тонкої шкіри; гаманець був пофарбований у брунатний колір засохлої крові. — Уже сходив до самого й отримав дозвіл. Чикну його від вуха до вуха й пошлю риб годувати.

— Боги. Яка сльозлива історія виявляється. — Як на Безокого, він досить ловко й точно ткнув Батька злодіїв пальцями в грудину. — Шукай собі якогось іншого недоумка, який радо запхає руки в кайдани твоєї совісті.

— Та до спини мені та совість, Ланце. Я про жадібність говорю, твою і мою. Я не можу тримати хлопця в себе й пропоную тобі унікальну можливість, вигідне діло.

— Якщо хлопчак такий уже некерований, то чого б тобі не втовкмачити йому пару істин, і хай собі дозріває, поки не доросте для продажу?

— Не може бути й мови, Ланце. Не вийде просто ляпанцями вбити в нього мудрість, бо не можна, щоб хоч хтось із тих малих гімнюків дізнався про те, що він, а-а-а, зробив. Якщо хоч в одного є найменша схильність учварити те, що учварив він... боги милі! Над ними ж управи не буде. Тому лишається або скоренько вбити його, або ще скоріше продати. Здогадайся, що мені більше по душі?

— Хлопець утнув щось таке, що ти про це навіть заїкнутися при інших не можеш? — Ланц заходився м’яти лоб під пов’язкою й зітхнув. — От срака. Здається, щось таке й правда може мене зацікавити.

4

Старе каморрське прислів’я говорить, що єдина постійна річ у душі людини — це непостійність; усе інше може вийти з моди — навіть щось таке утилітарне, як набитий трупами пагорб.

Пагорб Тіней був першим пристойним кладовищем в історії Каморра. Ідеальне розташування, щоб зберігати кістки почилих там ситих світу цього над солоною хваткою Залізного моря. Проте з часом змінилося співвідношення сил у сім’ях різьбярів, трунарів і професійних труноносців. Усе менше й менше знаті було поховано на Пагорбі Тіней, оскільки сусідній Пагорб Шепотів пропонував більше місця для більших і барвистіших пам’ятників із відповідно більшими комісійними. Війни, епідемії та інтриги гарантували, що кількість живих сімей з пам’ятниками на Пагорбі Тіней неухильно зменшувалася протягом десятиліть. Зрештою, єдиними постійними відвідувачами там були служителі Ази Ґілли, які спали в гробницях на час учнівства, та безпритульні сироти, що тулилися в пилюці й темряві закинутих склепів.

Батько злодіїв (хоча тоді він, звісно, ще не був відомий під таким іменем) опинився в одному з таких склепів у найчорніший період свого життя, коли він був не чим іншим, як жалюгідним курйозом — кишеньковий злодюжка із дев’ятьма перебитими пальцями.

Спочатку його стосунки з сиротами Пагорба Тіней будувалися то на погрозах, то на благаннях, і якась залишкова потреба в авторитетній фігурі не давала дітлахам убити його уві сні. Він, зі свого боку, став неохоче пояснювати їм деякі хитрощі свого ремесла.

Пальці його повільно гоїлися (певною мірою, бо більшість із них завжди нагадуватиме зламані гіллячки), і він почав дедалі більше ділитися своєю злодійською мудрістю із замурзаними дітлахами, які разом із ним ховалися від дощу та міської варти, їхня кількість зросла, як і їхні доходи, і вони почали розселюватися по вогких кам’яних склепах старого кладовища.

Згодом кишеньковий злодій із крихкими слабенькими кістками став Батьком злодіїв, а Пагорб Тіней — його королівством.

Хлопчак Ламора та його друзі-сироти зі Згарища ввійшли в це королівство приблизно через двадцять років після його заснування. Те, що вони побачили тієї ночі, було кладовищем, не глибшим, ніж нагромаджена над старими могилами земля. Між чільними склепами була вирита велика мережа тунелів і галерей, міцні стіни яких були пронизані опорами, немов ребра давно померлих дерев’яних драконів. Усіх попередніх мешканців тихенько викопали та скинули в затоку. Пагорб Тіней тепер був мурашником, повним злодюжок-сиріт.

Сироти Згарища пішли вниз у чорну пащеку найвищого мавзолею, ребрастим дерев’яним тунелем, освітленим мерехтливим сріблястим вогнем прохолодних алхімічних куль, а біля їхніх щиколоток зміїлися масні вуса туману. Сироти з Пагорба Тіней спостерігали за ними з кожного закутка холодними, але зацікавленими очима. Густе тунельне повітря було насичене смородом нечистот та немитих тіл — запах, який сироти Згарища незабаром помножили своєю присутністю.

— Заходимо! Заходимо! — гукав Батько злодіїв, потираючи руки. — Мій дім — ваш дім, і ласкаво просимо! Тут усіх нас об’єднує одна спільна риса — ні матері, ні батька в нас нема. На жаль, на жаль, але тепер у вас буде стільки сестер і братів, скільки вам забажається, і суха земля над головою. Своє місце... сім’я.

Слідом за ним тунелем пронеслася процесія сиріт з Пагорба Тіней, ті задмухували свої моторошні блакитні свічки на ходу, і згодом шлях освітлювало лиш срібне сяйво стінних куль.

У центрі царства Батька злодіїв була величезна тепла улоговина з утрамбованою ґрунтовою підлогою, заввишки, може, як два високих чоловіки, й тридцять ярдів завширшки й завдовжки. Біля дальньої стіни стояв єдиний стілець із високою спинкою з полірованого чорного дерева, і Батько злодіїв із вдоволеним зітханням опустився на нього.

На підлозі були розстелені десятки засмальцьованих ковдр, заставлених їжею: миски з кістлявою куркою, маринованою в дешевому мигдальному вині, м’які риб’ячі хвости, загорнуті в бекон і змочені в оцті, і чорний хліб, намащений ковбасним жиром. Були також солоний горох і сочевиця, а ще миски перестиглих помідорів і груш. Правду кажучи, харчу було негусто, але такої кількості й різноманітності їжі більшість дітей-сиріт зі Згарища ніколи раніше не бачила, тому вони одразу хапали все, що помічали. Батько злодіїв на те тільки поблажливо посміхнувся.

— Я не настільки дурний, щоб стати між вами та пристойною їжею, мої любі. Тож їжте досхочу; їжте од пуза. Надолужуйте. Ми поговоримо після трапези.

Поки сироти Згарища набивали роти, сироти з Пагорба Тіней юрмилися навколо них, мовчки дивлячись. Невдовзі кімната була заповнена, і повітря стало дедалі затхлішим. Бенкет продовжувався, доки не залишилося буквально нічого; уцілілі після Чорного шепоту, діти висмоктали останні краплі оцту й жиру з пальців, а потім сторожко звернули очі на Батька злодіїв та його поплічників. Той, немов за сигналом, підняв три погнуті пальці.

— А тепер до справи! — вигукнув він. — Три пункти.

— Перше, — сказав він, — ви тут, бо я за вас заплатив гроші. І доплатив згори, щоби ніхто інший не зміг цього зробити. Будьте певні, кожен із ваших маленьких друзів, за якого я не заплатив, дістався работорговцям. З дітьми-сиротами більше нічого не поробиш. Тримати вас нема де, прийняти нікому. Варта продає таких, як ви, за гроші на вино, мої любі; вартові сержанти забувають згадувати вас у своїх звітах, а капітани забувають, що мали б давати їм за це прочуханки.

— І тепер, — продовжив він, — коли карантин зі Згарища знято, кожен работорговець і потенційний работорговець у Каморрі будуть дуже радими і дуже пильними. Ви можете встати й покинути цей пагорб у будь-який час, коли вважаєте за потрібне, але запевняю: незабаром ви або смоктатимете пісюни, або прикуєте себе до весла до кінця свого життя.

— А це підводить мене до другого пункту. Усі мої друзі, яких ви бачите навколо себе, — він показав на сиріт Пагорба Тіней, вишикуваних попід стінами, — можуть піти, коли захочуть, і переважно йдуть, куди їм заманеться, бо вони під моїм захистом. Я знаю, — сказав він з урочистим виразом на обличчі, — що я не надто грізний, якщо зважати на мою особистість, але не вводьте себе в оману. У мене є могутні друзі, дорогі мої. Я пропоную вам безпеку завдяки цим друзям. Якщо хтось, наприклад рабовласник, наважиться покласти око на когось із моїх хлопців чи дівчат із Пагорба Тіней, то... наслідки будуть миттєвими і, на щастя, е-е-е, нещадними.

Коли жоден з новоприбулих не виказав належного ентузіазму, Батько злодіїв кахикнув.

— Тих нещасних вилупків повбивають. Ясно вам?

Дітям було ще й як ясно.

— Це підводить нас до третього пункту, а саме до всіх вас. Цій маленькій родині завжди потрібні нові брати і сестри, і ви можете вважати це запрошенням — заохоченням, я навіть сказав би — запропонувати нам утіху від тісного й постійного знайомства з вами. Зробіть цей пагорб своїм домом, мене — своїм господарем, а цих чудових хлопців і дівчат — своїми надійними братами і сестрами. Вас нагодують, дадуть притулок і захистять. Або ви можете піти просто зараз і стати свіжим м’ясцем у якомусь борделі в Єремі. Є охочі?

Новоприбулі мовчали.

— Я знав, що можу розраховувати на вас, мої любі, дорогі намистинки. — Батько злодіїв широко розставив руки й усміхнувся, відкриваючи півмісяць коричневих, як болотна вода, зубів. — Але, звичайно, мають бути обов’язки. Мають бути взаємні поступки, ти — мені, я — тобі. Їжа не проростає з моєї сраки. Нічні горщики не спорожняються самі. Шурупаєте?

Приблизно половина дітей-сиріт Згарища нерішуче кивнула.

— Правила прості! З часом ви їх вивчите. Поки що все буде так. Хто їсть, той працює. Хто працює, той їсть. Що підводить нас до мого четвертого... Ой леле. Діти-діти. Зробіть забудькуватому старому послугу, уявіть, що він підняв чотири пальці. Це мій четвертий важливий пункт.

— У нас є справи тут, на пагорбі, але є робота і в інших місцях. Інші справи... делікатні, незвичайні справи. Веселі та цікаві справи. По всьому місту, які вдень, а які й уночі. Вони вимагають сміливості, спритності і, е-е-е, розсудливості. Ми були б дуже раді, якби ви допомогли з цими... особливими завданнями.

Він вказав на єдиного хлопчика, за якого він не заплатив, маленького зайду із замазаним помідорами ротом, який тепер дивився на нього твердим, похмурим поглядом.

— Ти, набавний хлопчику, тридцять перший із тридцяти. Що скажеш? Будеш нам корисний? Готовий помагати своїм новим братикам і сестричкам у їхній цікавій роботі?

Хлопчик якусь мить обмірковував сказане.

— Ви кажете, — мовив він високим тоненьким голоском, — що хочете, щоб ми крали.

Старий дуже довго дивився на маленького хлопчика, а кілька сиріт з Пагорба Тіней загиготіли, прикривши руками роти.

— Так, — нарешті сказав Батько злодіїв, повільно киваючи. — Я цілком міг мати таке на увазі, хоча в тебе дуже, е-е-е, безкомпромісний погляд на певну особисту ініціативу, яку ми вважаємо за краще висловлювати хитрішими, невизначеними термінами. Не те щоб я очікував, що це щось означатиме для тебе. Як тебе звати, хлопче?

— Ламора.

— Твої батьки, видно, загнибіди були — не дали тобі нічого, крім прізвища. Як вони тебе ще називали?

Здавалося, хлопчик дуже глибоко замислився над цим.

— Мене звуть Лок, — нарешті сказав він. — Як мого батька.

— Дуже добре. Прямо перекочується на язиці. Що ж, Локу-як-мого-батька Ламоро, ходи сюди й поговори зі мною. Решто, шуруйте звідсіля. Ваші брати і сестри покажуть вам, де ви будете спати цієї ночі. Вони також покажуть вам, куди вилити одне, а куди покласти друге — домашні справи, якщо шурупаєте. Поки що просто наведете лад у цій залі, але найближчими днями роботи у вас побільшає. Я обіцяю, ви все зрозумієте до того часу, коли дізнаєтеся, як мене називають у світі поза нашим маленьким пагорбом.

Лок став біля Батька злодіїв, який сидів на своєму троні з високою спинкою; натовп новоприбулих встав і закопошився залою, поки більші, старші сироти з Пагорба Тіней не почали направляти їх і давати вказівки. Незабаром Лок і господар Пагорба Тіней залишилися самі, наскільки це було можливо.

— Мій хлопчику, — сказав Батько злодіїв, — я звик відучувати своїх нових синів і дочок від певної поміркованості, коли вони вперше приходять на Пагорб Тіней. Ти знаєш, що таке поміркованість?

Ламора похитав головою. До маленького круглого личка хлопця прилип тьмяно-каштановий чубчик, а довкола рота геть недоречно засохли помідорні плями. Батько злодіїв акуратно промокнув ці плями манжетою свого потертого голубого пальта. Хлопчик на те й оком не змигнув.

— Це означає, що їм сказали, що красти речі — погано, і мені потрібно обійти це, поки вони не звикнуть до цієї думки, петраєш? Ти, я бачу, не страждаєш від такої поміркованості, тож ми з тобою можемо порозумітися. Крав раніше, чи не так?

Хлопчик кивнув.

— Навіть до чуми?

Кивок.

— Я так і думав. Мій любий, любий хлопчику... ти ж не, е-е-е, втратив своїх батьків через чуму, правда ж?

Хлопець втупився собі під ноги й ледь-ледь похитав головою.

— Значить, ти вже деякий час дбаєш сам про себе. Тут нема чого соромитися. Це могло б навіть забезпечити тобі певний авторитет тут, якби я тільки зміг знайти, як випробувати тебе...

Замість відповіді Ламора поліз рукою під своє лахміття й простягнув щось Батьку злодіїв. У розкриту долоню старого впали два маленькі підв’язані потертими шнурками шкіряні гамани — дешеві, тверді й заплямовані.

— І де ж ти їх узяв?

— У варти, — прошепотів Лок. — Вартові схопили нас і понесли.

Батько злодіїв смикнувся, немов у його руку занурив ікла аспід, і недовірливо втупився в гаманці.

— Ти потягнув їх у міської варти? У жовтих камзолах?

Лок кивнув із більшим ентузіазмом.

— Вони схопили нас і несли.

— Боги милі, — прошепотів Батько злодіїв. — Боги мої. Імовірно, ти нам зараз добрячу свиню підклав, Локу-як-мого-батька Ламоро. Жирненьку таку.

5

— Він порушив Таємний мир першої ж ночі, коли потрапив до мене, нахабне мале срантя. — Тепер Батько злодіїв умостився зручніше в саду на даху храму Безокого священника з кубком вина. Те було кисле, майже як оцет, але це був ще один знак того, що от-от почнуться справжні переговори. — Ніколи не бувало такого до нього й ніколи після.

— Хтось навчив його чистити кишені, але не сказав, що жовтих курток чіпати суворо заборонено. — Отець Ланц стулив губи. — Це дуже цікаво. Справді дуже цікаво. Наш дорогий капа Барсаві дуже хотів би зустріти такого незвичайного хлопчика.

— Я так і не дізнався, хто його навчив. Каже, що сам навчився, але бреше. П’ятирічки бавляться з мертвою рибою й конячими кізяками, Ланце. Вони не винаходять знічев’я тонкощів ловких рук і крадіжки гаманців.

— І що ти зробив з гаманами?

— Помчав на пост вартових Згарища й виціловував дупи й чоботи так, що губи почорніли. Пояснив капітану, що один із новачків не розуміє, як усе працює в нас у Каморрі, і що я з відсотками повертаю гаманці й благаю їх великодушно вибачити нам і всякі такі інші люб’язності.

— І що, прийняли?

— Від грошей люди добрішають, Ланце. Я набив гамани сріблом так, що ті аж тріщали. Потім ще дав кожному грошей на п’ять-шість ночей доброї гулянки, і ми всі домовилися, що вони перехилять чарчину за здоров’я капи Барсаві, якого, а-а-а, ясна річ, не слід турбувати такими дрібницями, як прокол його вірного злодія, який дозволив п’ятирічній дитині порушити клятий мир.

— Значить, — сказав Безокий священник, — того самого вечора ти зазнайомився із моїм несподіваним і загадковим нежданим хлопчиком.

— Мені приємно, що ти починаєш вважати малого своїм, Ланце, тому що далі ще цікавіше. Не знаю, як це сказати. У мене є діти, яким подобається красти. У мене є діти, які так чи інакше не думають про крадіжку, і є діти, які просто терплять необхідність красти, бо знають, що їм більше нічого робити. Але ніхто — і я не обманюю, ніхто — ніколи не показував такого голоду до цього діла, як цей хлопчак. Якби в нього була кривава рана на горлі, і лічець намагався її зашити, Ламора вкрав би голку й нитку та помер би, регочучи. Він... краде забагато.

— Краде забагато, — розмірковував Безокий священник. — Ніколи не подумав би, що почую таку скаргу від людини, яка заробляє тим, що готує маленьких злодіїв.

— Смійся-смійся, — сказав Батько злодіїв. — Це ще не все.

6

Минали місяці. Партіс перетворився на фестал, далі прийшов аурім; імлисті шквали літа поступилися місцем сильнішим дощам зими. Сімдесят сьомий рік Ґандоло став сімдесят сьомим роком Морґанте, Отця міста, Бога Зашморгу та Кельми.

Вісім із тридцяти одного сироти Згарища, яким гірше давалися «делікатні» й «цікаві» завдання Батька злодіїв, звисали з Чорного моста перед Палацом Терпіння. Так і пішло: ті, хто вижив, були надто зайняті своїми делікатними та цікавими справами, щоб їм було до того діло.

Товариство Пагорба Тіней, як невдовзі виявив Лок, чітко ділилося на два клани: Вуличні та Домушники. Остання ватага була меншою, недоступнішою групою, яка добувала заробіток після заходу сонця. Вони переповзали по дахах і димарях, відмикали замки й ковзали крізь загороджені амбразури, крали все: від монет і коштовностей до брусків смальцю в полишених без догляду коморах.

Вуличні ж хлопці та дівчата бродили по каморрських вулицях, провулках та мостах удень. Старші та досвідченіші діти (хапачі) потрошили кишені, гаманці та ятки, а молодші й менш здібні (трюкачі) відвертали увагу: плакали за вигаданими матерями, прикидалися хворими чи кидалися в різні боки з криками «Стій! Злодій!», поки хапачі тікали зі своїм уловом.

Кожного після повернення на цвинтар чекав трус від старшої чи більшої дитини; усе вкрадене чи зібране проходило через ієрархію сильних кулаків та хуліганів, поки не доходило до Батька злодіїв, який відзначав імена в моторошно точному списку, коли надходив денний улов. Тим, хто щось приносив, дозволяли їсти; тим, кому цього вечора не пощастило з уловом, доводилося тренуватися вдвічі більше.

Батько злодіїв щовечора ходив по лабіринтах Пагорба Тіней, навантажений гаманами, шовковими хустками, намистами, металевими ґудзиками від пальт і дюжиною інших цінних речей. Підопічні мали потай або, підлаштувавши зручний випадок, спробувати смикнути щось; тих, кого він помічав або хапав за руку, негайно карали. Батько злодіїв вважав за краще не бити тих, хто програв у цих тренувальних іграх (хоча він міг діяти підло, коли находив такий настрій). Натомість їх змушували пити з фляги чисту імбирну олію, поки їхні однолітки збиралися довкола й скандували щось глузливе. Каморрська імбирна олія — штука міцна, її цілком можна порівняти (як вважає сам Батько злодіїв) із ковтком напівзотлілого попелу сумаху.

Тим, хто не хотів розтуляти рота, її заливали в ніс, поки старші діти тримали бідолаху догори дриґом. Такого ніколи не доводилося повторювати двічі.

Згодом навіть ті, у кого були ошпарені олією язики та опухле горло, навчилися азів того, як общипувати пальта й «позичати» крам у необережних купців. Батько злодіїв із ентузіазмом навчав їх, як влаштовані дублети, камзоли, сюртуки та поясні сумки, не відстаючи від останньої моди. Його підопічні дізнавалися, що можна відрізати, що можна відірвати, а що треба виловити спритними пальцями.

— Суть, мої любі, полягає не в тому, щоб тертися об ногу суб’єкта, мов пес, чи хапати його за руку, як загублене дитя. Пів секунди контакту часто вже забагато. — Батько злодіїв зобразив у повітрі зашморг, що затягується на його шиї, і вивалив з рота язик. — Ви будете жити або помрете за трьома священними правилами: по-перше, завжди переконайтеся, що суб’єкта гарненько відволікли — або ваші трюкачі, або якийсь вчасний, взагалі з цим не пов’язаний, гармидер, як-от бійка чи пожежа в будинку. Пожежі чудові для наших цілей, цінуйте їх. По-друге, зведіть до мінімуму — і я тут не жартую — контакт із суб’єктом, навіть якщо він відвернувся. — Він вивільнився зі свого невидимого зашморгу й лукаво посміхнувся. — І останнє, після того як ви зробите свою справу, покидайте місце, навіть якщо суб’єкт мовчить, як німий. Чого я вас вчив?

— Раз поцупив — утечеш, — хором відповіли учні. — Два — у зашморг попадеш!

Нові сироти приходили поодинці й по двоє. Старші діти без церемоній залишали пагорб щокілька тижнів. Лок припускав, що це свідчило про якусь категорію дисципліни, яка виходила за межі імбирної олії, але запитань ніколи не ставив, оскільки був ще на занадто низькому щаблі в ієрархії пагорба, щоб ризикувати або довіряти відповідям на свої запитання.

А щодо його науки, то Лок пішов до Вуличних наступного дня після прибуття на пагорб, і його відразу ж кинули в купу до трюкачів (він підозрював, що замість покарання). Під кінець другого місяця його навички піднесли його до лав хапачів. Це вважалося кроком до підвищення соціального статусу, але, вочевидь, Ламора один на всьому пагорбі вважав за краще працювати з трюкачами ще довго після того, як отримав право перестати цим займатися.

На пагорбі він був похмурий і ні з ким не дружив, та до штукарства трюкачів у нього був природжений дар — він аж оживав. Він удосконалив використання пережованої апельсинової м’якоті як замінника блювоти. Там, де інші трюкачі просто хапалися за живіт і стогнали, Лок приправляв свої виступи тим, що вивергав теплі біло-помаранчеві помиї під ноги своїй авдиторії (або, якщо він був у особливо капосному настрої, на подоли суконь та панчохи).

Ще одним його улюбленим пристроєм була довга суха гілочка, захована в холоші бриджів і прив’язана до щиколотки. Різко опустившись на коліна, він міг зламати цю гілочку з чутним тріском, за яким слідував пронизливий крик. Такий трюк був ефективним магнітом для уваги та співчуття, особливо безпосередньо близько біля колеса воза. Коли він досить довго щипав натовп, його рятували від подальшої уваги кілька інших трюкачів, які голосно оголошували, що вони «волочать його додому до матері», щоб його міг оглянути лічець. Здатність ходити дивом відновлювалася, щойно його витягували за ріг.

Він так швидко напрацював репертуар хитрих трюків, що Батько злодіїв мусив відвести його вбік для другої приватної розмови — це після того, як Лок влаштував неприємний публічний крах спідниці та ліфа молодої леді кількома швидкими рухами кишенькового ножика.

— Слухай сюди, Локу-як-мого-батька Ламоро, — сказав Батько злодіїв, — цього разу обійдеться без імбирної олії, запевняю тебе, але я дуже хотів би, щоб твої штукарства відхилялися від розважального й поверталися до практичного.

Лок просто витріщився на нього й засовав ногами.

— Тоді я скажу прямо. Інші трюкачі день за днем виходять не роботу свою робити, а на тебе подивитися. Годувати власну театральну трупу я не збираюся. Дай моїй команді щасливих маленьких засранців займатися своїм ділом і перестань удавати із себе велику зірку.

Якийсь час після розмови все було спокійно.

Однак не минуло й пів року після Локової появи на пагорбі, як він ненароком спалив таверну «Елдерскляна лоза» і збурив карантинний бунт, який майже стер з карти Каморра Тіснину.

Тіснина був долиною нір і халуп на північному краю не найблагополучнішої частини міста. Схоже на величезний амфітеатр, серце острова у формі нирки опускалося на сорок з гаком футів під його зовнішніми краями. З ярусів цієї великої кипучої чаші стриміли похилені ряди бараків і крамниць без вікон; стіни пообвалювалися одна на одну, а провулки тіснилися поруч з іншими посрібленими імлою провулками так, що два чоловіки пліч-о-пліч не пройдуть.

«Елдерскляна лоза» примостилася над брукованою дорогою, що йшла на захід і через кам’яний міст вела від Тіснини в зелені глибини Мара Каморрацца. Це був обвислий триповерховий звір із погнутої негодою деревини, з хиткими сходами всередині і зовні, які калічили щонайменше одного відвідувача на тиждень — там завжди точилися жваві обговорення про те, хто із завсідників наступним розтрощить собі череп. Це було пристановище курців люльки та залежних від згляду; останні видавлювали дорогоцінні краплі наркотику на очні яблука на людях і лежали там, посмикуючись від видінь, поки незнайомці перебирали їхні речі або обпиралися на них, як на столи.

Йшов сімдесят сьомий рік Морґанте, коли Лок Ламора увірвався в залу «Елдерскляної лози», смачно схлипуючи й шморгаючи носом, з червоними щоками, потрісканими кривавими губами й синцями під очима, характерними для Чорного шепоту.

— Будь ласка, сер, — прошепотів він нажаханому викидайлу, а гравці в кості, бармени, повії та злодії завмерли й втупилися в з’яву. — Благаю вас. Матінка й батечко хворі, я не знаю, що з ними таке. Я єдиний можу рухатися, ви маєте, — шморг носом, — допомогти! Будь ласка, добродію...

Чи принаймні щось таке можна було б почути, якби викидайло не спричинив стрімкого масового виходу завсідників таверни несамовитими криками «Шепіт! Чорний шепіт!». Хлопчик Локової статури явно не пережив би тієї штовханини й паніки, що знялася після цього, але краще за будь-який щит його захищали ознаки хвороби на змарнілому лиці. Гральні кості попадали на столи, а карти розліталися, мов листя; бляшані кухлі й смолені шкіряні кружки падали на підлогу й розбризкували дешеве пиво. Столи перекидалися на бігу, ножі та кийки підштовхували повільніших, щоб ті ворушилися швидше, і топчучи любителів згляду, ошаліла хвиля людського сміття полилася з усіх дверей, оминаючи ті, у яких стояв Лок і марно благав про допомогу в спини втікачам.

Коли в таверні лишилося хіба кілька стогнучих (або й зовсім нерухомих) зглядників, позаду Лока прокралися його кумпани: десяток найшвидших трюкачів та хапачів із банди Вуличних, спеціально запрошених Ламорою для цієї експедиції. Вони розсипалися серед повалених столів і за побитим баром, несамовито вихоплюючи все цінне. Тут жменя монет, там хороший ніж, а ось тобі набір кісток з китового вуса з крихітними гранатовими мітками. З комори несли кошики черствого, але придатного хліба, солоне масло, загорнуте у вощений папір, та десяток пляшок вина. Лок дав їм на все про все півхвилини, лічачи подумки, поки стирав з обличчя грим. Закінчивши рахувати, він махнув своїм спільникам повертатися в нічне місто.

Уже гупали-скликали варту бунтові барабани, і за їхнім ритмом пробивалися перші слабкі гудіння дудок, жаский звук, який віщував наближення упирів герцога — Карантинної варти.

Учасники Локової пригоди пробивалися крізь дедалі густішу юрбу розгублених і переляканих мешканців Тіснини й пробиралися додому манівцями через Мара Каморрацца або Димно-вугільний район.

Вони повернулися з найбільшим запасом краму та їжі на пам’яті сиріт Пагорба Тіней і більшою купою мідних напівбаронів, ніж сподівався Лок. Він не знав, що люди, які грають у кості чи карти, тримають гроші на виду, бо в Пагорбі Тіней подібні ігри були винятковою цариною найстарших і найпопулярніших дітей-сиріт, а він не належав ні до тих, ні до інших.

Спершу Батько злодіїв був просто здивований.

Але тієї ночі якісь охоплені панікою п’янички підпалили «Елдерскляну лозу», і сотні людей намагалися втекти з Тіснини, коли міська варта не змогла знайти хлопчика, який першим збурив паніку. Бунтові барабани били до світанку, на мости нікого не пускали, лучники герцога Нікованте розташувалися по каналах навколо Тіснини на плоскодонних човнах із запасом стріл, яких вистачить на всю ніч.

Наступний ранок знову застав Батька злодіїв у приватній розмові зі своїм найменшим чумним сиротою.

— Біда з тобою, Локу-сраний-ти-Ламоро в тому, що ти необачливий. Ти знаєш, що означає обачливий?

Лок похитав головою.

— Скажу так. У тої таверни був хазяїн. Той хазяїн працював на капу Барсаві, того самого, великого цабе, на якого працюю і я. Так-от хазяїн таверни платив капі, як і я, щоби уникнути всіляких нещасних випадків. Завдяки тобі він у такий втрапив, хоча справно платив гроші й ніяких випадків не передбачалося. Отже, якщо стежиш за думкою, підбурювати зграю п’яних тварин спалити це місце дотла через уявну чуму — протилежність обачливості. То здогадуєшся тепер, що означає це слово?

Почувши це, Лок знав, що саме час енергійно кивнути.

— На відміну від останнього разу, коли ти намагався відправити мене в могилу, тут я грошима не зможу зарадити, і, слава богам, не доведеться, тому що наробив ти діл. Минулої ночі жовті куртки перебили двісті людей, перш ніж зрозуміли, що ні в кого не було шепоту. Герцог скликав свої прокляті війська й уже було збирався спалити Тіснину к бісу. Так-от єдина причина, — і я зараз не жартую — чому ти не плаваєш у животі акули з дуже здивованим виразом на обличчі, полягає в тому, що з «Елдерскляної лози» лишилася купка попелу; ніхто не знає, що з неї щось вкрали до того, як вона стала тією купкою попелу. Ніхто, крім нас.

— Отже, ми всі погодимося, що ніхто в цьому пагорбі нічого не знає про те, що сталося, а ти наново навчишся тієї поміркованості, про яку я говорив, коли ти вперше сюди прибув. Ти пам’ятаєш про поміркованість, правда?

Лок кивнув.

— Я просто хочу від тебе гарної, акуратної роботи, Ламоро. Я хочу звідси гаманець, а звідти ковбаску. Я хочу, щоб ти проковтнув свої амбіції, висрав їх, як нестравлену їжу, і був обачливим маленьким трюкачем наступну тисячу років. Можеш зробити таке для мене? Не грабуй більше жовтих курток. Не спалюй більше таверн. Не починай більше клятих бунтів. Просто прикинься недалеким злодюжкою, як твої брати і сестри. Ясно?

Лок знову кивнув, щосили намагаючись зобразити на лиці розкаяння.

— От і добре. А тепер, — сказав Батько злодіїв і витягнув майже повну флягу імбирної олії, — ми підкріпимо мої наставляння.

І деякий час (коли Лок знову міг говорити й безперешкодно дихати) усе було спокійно.

Але сімдесят сьомий рік Морґанте став сімдесят сьомим роком Сендовані, і хоча Локу вдавалося деякий час приховувати свої дії від Батька злодіїв, він знову примудрився не проявити обачливості.

Коли Батько злодіїв зрозумів, що зробив хлопець, він пішов до капи Каморра й добився дозволу на одну маленьку смерть. Лише тоді він пішов до Безокого священника, націлений не на милосердя, а на останній шанс отримати хоч невелику вигоду.

7

Небо тліло червоним, і від дня лишилася хіба лінія розплавленого золота, що повільно опускалася на західному видноколі. Лок Ламора волікся в довгій тіні Батька злодіїв, який вів його до Храму Переландро, щоб продати. Нарешті Лок дізнався, куди зникали старші діти.

Велика скляна арка вела від північно-західного підніжжя Пагорба Тіней до східного краю величезного довгастого Храмового району. Батько злодіїв зупинився на вершині цього моста й подивився на північ, на темні будинки Тихого, крізь увиті туманом води бурхливої Анжевіни, на затінені маєтки та обсаджені деревами білокам’яні бульвари островів Альчеґранте, рясно розсипаних під незбагненною висотою П’яти веж.

П’ять веж були найвидатнішими спорудами з елдерскла в місті, повному цієї таємничої речовини. Найменша і найскромніша споруда, Ловець Світанку, була лиш вісімдесят футів завширшки і чотириста футів заввишки. Істинний колір кожної гладенької вежі змішувався тепер із розпеченим світлом призахідного сонця, і павутина канатів та вантажних кошиків, що пронизувала верхівки веж, була ледь помітна на тлі кармінного неба.

— Постіймо з тобою тут хвилинку, хлопчику, — сказав Батько злодіїв із нехарактерною тугою в голосі. — Тут, на моєму мосту. Мало хто приходить до Пагорба Тіней цим шляхом, тож можна назвати його моїм.

Вітер Герцога, що вдень дув із Залізного моря, перемінився; уночі, як завжди, заправлятиме Вітер Шибеника, що віяв від суші до моря, важкий, густий від запахів полів і напівзогнилих боліт.

— Знаєш, я тебе віддаю, — додав Батько злодіїв по хвилі. — І я, а-а, не жартую. Прощавай назавжди. Шкода, що тобі чогось бракує... здорового глузду, напевно.

Лок нічого не сказав, тільки мовчки дивився на величезні скляні вежі, поки небо за ними губило фарби. Засвітилися біло-голубі зірки й останні промені сонця зникли на заході, немов заплющилося велике око.

Коли над містом, здавалося, опустився перший натяк на справжню темряву, піднялося нове світло, слабке і мерехтливе, й витіснило її. Це світло сяяло зсередини самого скла П’яти веж і в напівпрозорому склі моста, на якому вони стояли. Воно розповзалося з кожним подихом, набираючи сили, аж поки не залило місто казковим півмороком похмурого дня.

Настала година Лжесвітла.

Від висот П’яти веж до обсидіанової гладкості величезних скляних хвилерізів, до штучних рифів під грифельними хвилями, Лжесвітло сяяло з кожної поверхні й кожного осколка елдерскла в Каморрі, з кожної частинки неземного матеріалу, що залишили по собі створіння, які дали форму цьому місту. Щоночі, коли захід нарешті поглинав сонце, скляні містки ставали нитками примарного світла; скляні вежі, скляні провулки та дивні скляні сади скульптур тьмяно мерехтіли фіолетовим, блакитним, оранжевим і перламутрово-білим, а місяці й зірки блідли й сіріли.

Це було те, що в Каморрі вважалося сутінками — розходилися останні робітники денних змін, перегукувалися нічні вартові й замикалися міські ворота. Година надприродного сяйва незабаром зміниться справжньою ніччю.

— Ну, вернемося до наших справ, — сказав Батько злодіїв, і вони вдвох попрямували до Храмового району, ступаючи по м’якому неземному світлі.

8

Храми Каморра традиційно не закривалися до самого кінця Лжесвітла, тому Безокий священник у Домі Переландро не гаяв часу й старався наповнити мідний казанок для грошей, примощений перед ним на сходах його ветхого храму.

— Сироти! — ревнув він голосом, який був би звичнішим на полі бою. — Чи не всі ми рано або пізно стаємо сиротами? Бідолашні ті, вирвані з материнського лона, що ледве пройшли рубіж дитинства!

По обидва боки від казанка сиділа пара худеньких хлопців у білих одежах із каптурами — ймовірно, сироти. Дивне сяйво Лжесвітла немов запалювало порожнисту чорноту їхніх очей, коли вони спостерігали за чоловіками та жінками, які поспішали у своїх справах на площах та алеях богів.

— Бідолашні ті, — продовжував священник, — кого жорстока доля викинула в злий світ, де немає місця для них, світ, якому від них нема зиску. Рабів — от що цей світ з них робить! Рабів, або ще гірше — іграшки для злих і безбожних; змушує неборак до напівжиття невимовного виродження, проти якого рабство було б благословенням!

Лок стояв, роззявивши рота, бо ніколи не бачив сценічних виступів і не чув досвідченого оратора. У голосі того була зневага, від якої могла скипіти вода; був протест, від якого пульс хлопця застугонів від сорому й хвилювання, хоча сам він був сиротою. Йому хотілося, щоб цей горластий чоловік ще трохи покричав на нього.

Слава про отця Ланца, Безокого священника, була така велика, що навіть Лок Ламора чув про нього, цього немолодого чоловіка із грудьми, завширшки, як писарський стіл, і бородою, що прилипала до його кутастого обличчя, мов клоччя. Чоло й очі йому закривала щільна біла пов’язка, до самих голих литок звисало біле бавовняне облачення, а зап’ястя обвивала пара чорних залізних кайданок. Важкі сталеві ланцюги вели від цих кайданок по сходах храму і через прочинені двері всередину. Лок помітив, що коли отець Ланц жестикулював до своїх слухачів, ці ланцюги напиналися туго, як струни. Він був майже на межі своєї свободи.

За тринадцять років, як свідчать народні перекази, отець Ланц жодного разу не ступав за сходинки свого храму. На знак відданості Переландро, Отцю Милосердя, Богу Знедолених, він прикував себе до стін свого святилища залізними кайданами, які не мали ні замків, ні ключів, і заплатив лічцю, щоб той привселюдно вирвав йому очі.

— Бог Знедолених пильнує кожного сина й дочку померлих, у цьому я можу вас запевнити! Блаженні в його очах ті, що не зв’язані обов’язками крові, хто допомагає й втішає тих, хто лишився без матері й батька...

Хоча відомо, що він був незрячим, а також із зав’язаними очима, Лок міг поклястися, що голова отця Ланца повернулася до них із Батьком злодіїв, коли вони наближалися через площу.

— ...від безсумнівної ласкавості своїх сердець вони годують і захищають дітей Каморра — не з холодною скупістю, а з безкорисливою добротою! Воістину благословенні, — прохрипів він із запалом, — захисники лагідних, нужденних сиріт Каморра.

Підійшовши до сходів храму, Батько злодіїв старався стукати п’ятами об каміння, щоб сповістити про свою присутність.

— Хтось підходить, — сказав отець Ланц. — І їх двоє, так кажуть мої вуха!

— Я привів тобі хлопчика, про якого ми говорили, отче, — оголосив Батько злодіїв достатньо голосно, щоб його почули кілька перехожих, якщо раптом ті слухали. — Я підготував його, наскільки міг, до, а-а-а, випробувань на навчання та посвячення.

Священник, гримлячи ланцюгами, ступив крок назустріч Локу. Хлопці в каптурах, які охороняли казан для грошей, кинули на Лока короткий погляд, але промовчали.

— Привів, значить? — Рука отця Ланца вказала у правильному напрямку з тривожною точністю, і його мозолисті пальці пройшлися по лобу, щоках, носі й підборідді Лока. — Здається, маленький хлопчик. Дуже маленький хлопчик. Хоча й не позбавлений певної міри характеру, наважуся сказати, у цих захлялих вигинах його сумного сирітського обличчя.

— Його звати Лок Ламора, — сказав Батько злодіїв. — Упевнений, що орден Переландро знайде застосування, а-а-а, його незвичайному ступеню особистої ініціативи.

— А ще краще, — пророкотав священник, — щоб він був щирий, покаянний, чесний і схильний до дисципліни. Але я не сумніваюся, що час, проведений під твоїм ласкавим керівництвом, прищепив йому ці якості. — Він тричі сплеснув у долоні. — Друзі мої, наші справи на цей день закінчені; зберіть приношення добрих людей Каморра, і покажімо нашому потенційному посвяченому храм.

Батько злодіїв коротко стиснув Локове плече, а потім з ентузіазмом підштовхнув його по сходах до Безокого священника. Коли хлопці в білих одежах з брязкотом пронесли повз нього мідний чан, Батько злодіїв кинув туди маленький шкіряний гаманець, широко розставив руки й вклонився з властивою йому зміїною театральністю. Лок кинув на чоловіка останній погляд: той швидко віддалявся вглиб Храмового району, весело погойдуючи кривими пальцями й кістлявими плечима — хода людини, вільної від зобов’язання.

9

Святилище Храму Переландро виявилося затхлою кам’яною кімнатою з кількома калюжами стоячої води; з’їдені цвіллю гобелени на стінах швидко сходили на нитки. Кімнату освітлювали лише пастельні відблиски Лжесвітла та слабкі зусилля матової білої алхімічної кулі, яка непевно примостилася просто над сталевою пластиною, що прикувала Безокого священника до стіни святилища. Скраю кімнати на задній стіні Лок побачив завішений шторами дверний отвір.

— Кало, Ґальдо, — сказав отець Ланц, — ану будьте хорошими хлопцями, зачиніть двері, добре?

Двоє хлопців поставили мідний казан і перейшли до одного з гобеленів. Вони разом відкинули його вбік і смикнули якийсь прихований за ним пристрій. Певний великий механізм заскрипів у стінах святилища, і подвійні двері, що вели на сходи храму, почали втягуватися всередину. Коли вони зійшлися докупи зі шкряботом каменю об камінь, алхімічна куля раптом спалахнула яскравішим сяйвом.

— А тепер, — сказав Безокий священник, ставши на коліна, й ослаблені ланцюги зібралися навколо нього в маленькі сталеві купки, — підійди-но сюди, Локу Ламоро, і подивимося, чи маєш ти якісь із дарів, необхідних, щоб тебе прийняли в цей храм.

Стоячи навколішках, отець Ланц тепер був одного зросту з Локом. У відповідь на помах руки Ланца, Лок підійшов ближче й став чекати. Священник наморщив носа.

— Бачу, твій колишній господар і далі не надто переймається смородом своїх підопічних; ну та то таке. Скоро ми це виправимо. А поки просто дай мені свої руки, отако. — Ланц рішуче, але м’яко сунув маленькі ручки Лока, поки долоні хлопчика не вперлися в пов’язку Ланца. — Тепер... просто заплющ очі й зосередься... зосередься. Нехай будь-які доброчесні думки, які в тебе є, випливають на поверхню, нехай тепло доброго духу поллється з твоїх невинних рук. Ага, отак, так...

Локу було й страшно, й цікаво, але зморшки обвітреного обличчя отця Ланца опустилися донизу, а рот розкрився в блаженному очікуванні.

— Ага-а, — прошепотів священник хрипким від хвилювання голосом, — так, деякий талант є... деяка сила... Я її відчуваю... Це ж майже... диво якесь!

На цьому Ланц відкинув голову назад, а Лок відстрибнув у протилежний бік. Дзвенячи ланцюгами, священник підніс заковані руки до пов’язки на очах і з розмахом зірвав її. Лок відсахнувся, не знаючи, які можуть бути пусті очні западини, але очі священника були цілком нормальними. Ланц навіть примружився від болю й потер їх, кривлячись від блиску алхімічної кулі.

— Ага-а-а! — закричав він, простягаючи руки до Лока. — Я зцілений! Зцілений! Я БАЧУ!

Лок витріщився, вдруге за ту ніч, роззявивши рота, мов недоумок, не знаючи, що сказати. За його спиною двоє хлопців у каптурах почали хихикати, а брови Лока підозріливо вигнулися докупи.

— Ви насправді... не сліпий, — сказав він.

— А ти — явно недурний! — скрикнув Ланц, підстрибнувши від радості, від чого його колінні чашечки видали вологе потріскування. Він замахав закованими в кайдани руками, наче птах, що намагається злетіти. — Кало! Ґальдо! Зніміть ці прокляті штуки з моїх рук, і будемо рахувати щедрі дари за день!

Двоє хлопців у каптурах поспішно підійшли й зробили з кайданами щось таке, що Лок до кінця не зрозумів, і ті розсунулися й впали на підлогу з пронизливим дзенькотом. Ланц обережно тер шкіру на зап’ястках — та була біла, як м’ясо свіжої риби.

— Ви не... справжній священник! — додав Лок, поки чоловік розтирав передпліччя.

— Та чого ж, — сказав Ланц, — я священник. Просто не священник, гм, Переландро. Мої посвячені також не є посвяченими Переландро. І ти також не будеш посвяченим Переландро. Локу Ламоро, знайомся: Кало і Ґальдо Санци.

Хлопці в білих одежах відкинули каптури, й Лок побачив, що вони близнюки, можливо, на рік чи два старші за нього й на вигляд набагато міцніші. У них була оливкова шкіра і чорне волосся чистих каморрців. Однакові ж довгі гачкуваті носи хлопців були чимось на кшталт аномалії. Усміхаючись, вони взялися за руки й дружно вклонилися в пояс.

— Е-е, привіт, — сказав Лок. — Хто з вас хто?

— Сьогодні я — Ґальдо, — сказав хлопець ліворуч від Лока.

— А завтра я можу бути Ґальдо, — відповів другий.

— Або ми обоє захочемо бути Кало, — додав той, що заговорив першим.

— З часом, — перебив отець Ланц, — ти навчишся розрізняти їх за кількістю вм’ятин, які я лишив на їхніх дупах; одному з них якось завжди вдається випередити другого. — Він став позаду Лока й поклав широкі важкі руки на плечі хлопця. — Знайомтеся, дурники мої, це Лок Ламора. Як бачите, я щойно купив його у вашого старого благодійника, господаря Пагорба Тіней.

— Ми тебе пам’ятаємо, — сказав той, хто, либонь, був Ґальдо.

— Сирота зі Згарища, — сказав той, хто, певно, був Кало.

— Отець Ланц купив нас якраз перед тим, як з’явився ти, — сказали вони хором, розплившись в усмішках.

— Ану закінчуйте цей балаган, — сказав отець Ланц якось дуже по-королівськи. — Ви двоє щойно зголосилися готувати вечерю. Груші й смажена ковбаса, і подвійна порція для вашого нового брата. Починайте. А ми з Локом розберемося з казанком.

Глузливо посміхаючись, близнюки підбігли до завішених дверей і зникли за ними. Лок чув їхні кроки по якихось сходах; тоді отець Ланц махом руки велів йому сісти біля мідного казана.

— Сідай, хлопче. Перекинемося парою слів про те, що тут відбувається. — Ланц опустився на сиру підлогу, схрестивши під собою ноги й зупинивши задумливий погляд на хлопцеві. — Твій колишній господар сказав, що ти знаєш просту арифметику. Це правда?

— Так, господарю.

— Який я тобі господар? Не називай мене так, у мене від цього яйця зморщуються й зуби скриплять. Просто зови мене отець Ланц. І поки ти там сидиш, давай-но ти перевернеш той казан і порахуєш усі гроші.

Лок щосили потягнув чан на себе, тепер зрозумівши, чому Кало й Ґальдо воліли розділити цей тягар. Ланц легенько штовхнув важкий казан, і його вміст нарешті висипався на підлогу біля Лока.

— Набагато складніше його вкрасти, коли він стільки важить, — сказав Ланц.

— Як ви можете... як ви можете видавати себе за священника? — запитав Лок, сортуючи цілі мідяки й обрізані мідні шматочки на маленькі купки. — Ви не боїтеся богів? Гніву Переландро?

— Звісно, боюся, — відповів Ланц, провівши пальцями по клочкуватій бороді. — Дуже навіть боюся. Але як я вже сказав, я священник, просто не священник Переландро. Я — посвячений служитель Безіменного Тринадцятого — Злодійського Охоронця, Нечесного Наглядача, Благодійника, Отця необхідних Приводів.

— Але ж... є тільки Дванадцять.

— Потішно, скільки людей, на жаль, хибно поінформовані про це, мій любий хлопчику. Уяви собі, що у Дванадцятки раптом є хтось, на кшталт нікому не відомого молодшого брата, чия опіка поширюється на таких злодіїв, як ми з тобою. Хоча Дванадцять не дозволяють вимовляти чи чути його Імені, вони відчувають деяку незмінну прихильність до його веселих витівок. Того старих нечестивців, таких як я, не вдаряють блискавки й не розкльовують ворони за те, що ті присіли у храмі поважнішого бога, наприклад Переландро.

— Ви священник цього... Тринадцятого?

— Еге ж. Священник злодіїв та злодій-священник. Такими колись стануть Кало і Ґальдо, таким колись можеш стати ти, якщо будеш вартий навіть того мізеру, що я за тебе заплатив.

— Але... — Лок простягнув руку, взяв із купи мідяків гаманець Батька злодіїв (мішечок з іржаво-червоної шкіри) й передав його Ланцу. — Якщо ви заплатили за мене, чому мій старий господар залишив пожертвування?

— Ах, будь певний, я заплатив за тебе, бо ти був дешевий, і це не пожертвування. — Ланц розв’язав мішечок і його вміст — зуб білої акули завдовжки з великий палець Лока — упав йому в руку. Ланц махнув ним на хлопця. — Бачив таке раніше?

— Ні... Що це?

— Це мітка смерті. Зуб акули-вовка є особистим знаком капи Барсаві — хазяїна твого колишнього господаря. Мого і твого хазяїна, якщо вже на те пішло. Це означає, що ти такий похмурий, товстолобий йолоп, що твій колишній господар справді пішов до капи й отримав дозвіл убити тебе.

Ланц посміхнувся, наче щойно поділився з хлопцем непристойним жартом. Лок здригнувся.

— Задумався, мій хлопчику? Добре. Поглянь на це, Локу. Гарненько роздивися. Це означає, що за твою смерть заплатили. Я купив цю річ у твого хазяїна, коли взяв тебе майже задурно. Це засвідчує, що якби сам герцог Нікованте завтра всиновив тебе й проголосив своїм спадкоємцем, я все одно міг би розкроїти тобі череп і прибити тебе до стовпа, і ніхто в цілому місті й пальцем не ворухнув би.

Ланц спритно засунув ікло назад у червоний мішечок, а потім повісив його на шию Лока за тонкий шнурок.

— Будеш носити його, — сказав чоловік, — поки я не вирішу, що ти гідний того, щоб я його з тебе зняв, чи поки я не скористаюся владою, яку він мені надає, і... так! — Він розітнув повітря перед горлом Лока блискавичним рухом двох пальців. — Сховай його під одягом і завжди носи як нагадування, як близько, як дуже близько ти підійшов до того, щоб тобі перерізали горлянку. Якби твій колишній господар був хоч на йоту менш жадібним, аніж мстивим, я не сумніваюся, що ти вже плавав би в затоці.

— А що я зробив?

В очах Ланца з’явилося щось таке, від чого хлопчика пропік сором від самої спроби протестувати. Лок засовався й взявся м’яти в пальцях торбинку з міткою смерті.

— Прошу тебе, хлопче, ану ж ми не будемо ображати розумових здібностей один одного. У житті не обдуриш лише трьох людей: лихваря, повію і твою матір. Оскільки матінка твоя померла, значить замість неї буду я. Тож брехні мені не згодуєш. — Голос Ланца став серйозним. — Ти прекрасно знаєш, чому твій колишній господар був незадоволений тобою.

— Він сказав, що я не... обачливий.

— Обачливий, — повторив Ланц. — Хороше слово. І ні, ти не такий. Він розказав мені все.

Лок підвів погляд від маленьких купок монет, його очі були широко розплющені й у них майже бриніли сльози.

— Геть. Усе. — Ланц втупився довгим поглядом у хлопця, а потім зітхнув. — Що там добрі жителі Каморра дали на нужди Переландро?

— Думаю, двадцять сім мідних баронів.

— Гм. Трошки більше як чотири срібні солони. Повільний день. Зате все одно ліпше, ніж будь-який відомий мені вид крадіжки.

— Ви крадете ці гроші й від Переландро?

— Звісно, краду, хлопче. Я ж тобі, здається, казав, що я злодій, так? Але не такий, до яких ти звик. Кращий. Цілісіньке місто Каморр повне ідіотів, які бігають і потрапляють у зашморг, а все тому, що вони думають, ніби крадуть своїми руками. — Отець Ланц сплюнув.

— А-а-а... чим же тоді крадете ви, отче Ланце?

Бородатий священник постукав двома пальцями по голові, потім широко усміхнувся.

— Мізками і язиком, мій хлопчику, мізками і язиком. Я всадовив тут свою дупу тринадцять років тому, й відтоді мене годують побожні лошки Каморра. Крім того, я відомий від Емберлена до Тал Веррара, що приємно, хоча зазвичай я люблю холодну монету.

— Але це ж так незручно? — запитав Лок, озираючись на сумні нутрощі храму. — Жити тут, ніколи не виходити?

— Ці задрипані маленькі лаштунки відкривають повну картину мого храму не більше, ніж твій минулий дім у цвинтарі. — Ланц реготнув. — Ми тут іншого сорту злодії, Ламоро. Шахрайство і введення в оману — наші інструменти. Нащо гарувати, коли машкара й гарно сказана побрехенька можуть зробити набагато більше?

— Тоді... ви як... трюкачі.

— Можливо, приблизно як бочка з оливою схожа на щіпку червоного перцю. І тому я заплатив за тебе, мій хлопчику, хоча тобі бракує глузду, який боги дали морквині. Ти брешеш і вивертаєшся незгірше за хребет акробата. Я справді міг би щось зробити з тебе, якщо знатиму, що можу тобі довіряти.

Його допитливі очі знову вперлися в Лока, і хлопець здогадався, що саме час йому щось сказати.

— Мені цього хотілося б, — прошепотів він. — Що для цього треба зробити?

— Спершу розкажи мені все. Я хочу почути, що ти робив на Пагорбі Тіней, які такі витівки розсердили твого колишнього хазяїна.

— Але... ви ж сказали, що і так усе знаєте.

— Знаю. Але хочу почути все від тебе, чітко і ясно, і щоб з першого разу так, як треба, без відступів. Якщо спробуєш приховати щось, що мав би згадати, я буду змушений повважати тебе марною тратою моєї довіри — а мою відповідь ти вже маєш — онде висить у тебе на шиї.

— Звідки, — затнувся Лок, — звідки починати?

— Можемо почати з твоїх останніх гріхів. Є один закон, якого брати і сестри Пагорба Тіней не можуть порушити, але твій колишній хазяїн сказав мені, що ти порушив його двічі й вважав себе настільки хитрим, що тебе не спіймають.

Лок спаленів і втупився у свої пальці.

— Скажи мені, Локу. Батько злодіїв розповів, що ти організував убивство двох інших хлопців із Пагорба Тіней, і він не допетрав, що ти причетний, поки не сталося друге. — Ланц склав долоні човником і спокійно подивився на хлопця зі смертельною міткою на шиї. — Я хочу знати, чому ти їх убив, і хочу знати як, і я бажаю почути це з твоїх власних вуст. Просто зараз.