Я граю так, наче в мене земля горить під ногами.
Прокинувшись, він зрозумів, що лежить на спині й дивиться на вицвілу, вкриту брудом фреску, намальовану на гіпсовій стелі. Фреска зображувала безтурботних чоловіків і жінок в одязі епохи Теринського Трону, зібраних навколо бочки з вином, з кубками в руках та усмішками на рожевих обличчях. Лок застогнав і знову заплющив очі.
— От він і з нами, — сказав незнайомий голос, — як я і казав. Це припарка зробила своє діло; нечасто це хороші ліки для ослаблених каналів тіла.
— А ви хто в чорта такий? — Лок був геть не налаштований на дипломатичні люб’язності. — І де це я?
— Ти в безпеці, хоча не сказав би, що в комфорті. — Жан Таннен поклав руку на ліве плече Лока й усміхнувся другу. Зазвичай досить вибагливий до гігієни, він уже кілька днів був неголений, а його обличчя було перемазане брудом. — А деякі колишні пацієнти відомого пана Ібеліуса також можуть бути незгодні з моєю заявою про безпеку.
Жан кількома жестами пояснив Локу: «Ми в безпеці, можеш говорити вільно».
— Ну, Жане, твої шпильки — гарна відплата за роботу останніх кількох днів. — Незнайомий голос, здавалося, ішов від зморшкуватого, схожого на птаха, чоловіка з коричневою, як старе дерево, видубленою шкірою. З-за товстих окулярів визирали його нервові темні очі. На ньому були пошарпана бавовняна туніка, забризкана чимось, що могло бути засохлим соусом чи засохлою кров’ю, й гірчично-жовтий камзол у стилі, який застарів на двадцять років. Кучеряве сиве волосся, здавалося, виростало просто з потилиці, де воно було зібране в кіску. — Я повернув твого друга до берегів свідомості.
— О, заради Переландро, Ібеліусе, у нього в голові не було арбалетного болта. Йому просто потрібно було відпочити.
— Його теплі рідини перебували на дивовижно низькому рівні; канали його тіла повністю спорожніли від енергії. Він був блідий, у синцях, не реагував і не виказував ознак зневоднення та недоїдання.
— Ібеліус? — Лок спробував сісти, і йому це майже вдалося. Жан схопив його за плечі й допоміг піднятися з ліжка. Кімната враз закрутилася. — Собачий лічець Ібеліус із Червоних вод?
Собачі лічці були медичними аналогами чорних алхіміків; не маючи повноважень чи місця в офіційних гільдіях лічців, вони лікували травми та хвороби правильних людей Каморра. Справжній лікар міг би скоса подивитися на лікування пацієнта від поранення сокирою о пів на другу ночі й викликати міську варту. Собачий лікар не поставить жодних запитань, якщо йому заплатять наперед.
Проблема з ними, звісно, полягала в тому, що постраждалий ризикував, покладаючись на їхні здібності та репутацію. Деякі справді були досвідченими цілителями, які переживали важкі часи або були вигнані з професії за такі злочини, як розкрадання могил. Інші були просто імпровізаторами, що застосовували набуті роками практичні знання, розбираючись із результатами бійок і пограбувань у барах. Дехто з них був цілковито божевільним, або вбивцею, або — що чарівно — і тим, і іншим.
— Собачі лікарі — то мої колеги, — чмихнув Ібеліус. — Я — лічець, навчався в колегії. Ваше одужання — свідчення цього.
Лок обвів поглядом кімнату. Він лежав (в одній пов’язці на стегнах) на солом’яному матраці в кутку того, що, мабуть, було покинутою віллою на Попелищі. Над єдиними дверима кімнати висіла полотняна завіса; два оранжево-білі алхімічні ліхтарі наповнювали простір світлом. У Лока пересохло в горлі, тіло досі боліло, і від нього тхнуло досить неприємно, — і то був не лише природний запах немитої людини. Від його живота й грудини відшаровувався дивний напівпрозорий осад.
— Що це за лайно на моїх грудях? — поцікавився Лок.
— Припарка, сер, припарка. Припарка Вараньеллі, якщо бути точним, хоча вам таке навряд чи відомо. Я застосував її, щоб зосередити втрату енергії тілесних каналів; обмежити рух теплих рідин у зоні, де це принесе найбільше користі. А саме в животі. Ми не хотіли, щоб енергія розсіялася.
— Що в ній таке?
— Припарка є фірмовою сумішшю, але суть її функції забезпечується змішуванням помічника садівника та скипидару.
— Помічника садівника?
— Дощові черв’яки, — сказав Жан. — Він має на увазі дощових черв’яків, розтертих у скипидарі.
— І ти дозволив йому обмазати мене ними? — Лок застогнав і знову опустився на постіль.
— Тільки живіт, сер — страшенно побитий живіт, смію сказати.
— Він лічець, — сказав Жан. — Я добре вмію хіба ламати людей — я не складаю їх докупи.
— Що зі мною взагалі сталося?
— Знесиленість — абсолютна знесиленість, настільки повна, якою я її ніколи не бачив. — Ібеліус підняв ліве зап’ястя Лока, поки говорив, і помацав пульс. — Жан сказав мені, що ви прийняли блювотний засіб увечері на День герцога.
— Ще й як прийняв.
— І що ви після цього нічого не їли й не пили. Те, що вас потім схопили, жорстоко побили й мало не вбили, зануривши в бочку з кінською сечею, — як фантастично мерзенно, сер, моє вам співчуття. І що ви отримали глибоку рану лівого передпліччя; рану, яка тепер добре рубцюється, явно не завдяки вашим випробуванням. І що ви залишалися активними весь вечір, попри травми та виснаження. І що продовжували йти з максимальною швидкістю, не відпочиваючи.
— Звучить наче знайомо.
— Ви просто впали, сер. Говорячи простою мовою, ваше тіло скасувало свій дозвіл на продовження знущань з нього. — Ібеліус реготнув.
— Скільки я вже тут лежу?
— Два дні й дві ночі, — відповів Жан.
— Скільки? Боги милі. Оце весь час лежав непритомний?
— Еге, — сказав Жан. — Я бачив, як ти впав. Я ховався за якісь тридцять ярдів. Я не відразу зрозумів, чому бородатий старий жебрак здається знайомим.
— Я дав вам трохи заспокійливого, — сказав Ібеліус. — Для вашого ж блага.
— Чорти вас дери!
— Очевидно, моє рішення було розумним, оскільки інакше ви не мали бажання відпочивати. І це полегшило використання низки досить неприємних припарок, щоб значно зменшити набряк і синці на вашому обличчі. Якби ви не спали, то напевно скаржилися б на запах.
— Ага, — сказав Лок. — Скажіть мені принаймні, що у вас є щось випити під рукою.
Жан подав йому бурдюк червоного вина; вино було теплим, кислим і водянистим настільки, що було більше рожевим, ніж червоним, але Лок вихилив половину бурдюка швидкими жадібними ковтками.
— Будьте обережні, пане Ламоро, не поспішайте, — сказав Ібеліус. — Боюся, ви погано уявляєте власні природні обмеження. Змусь його поїсти суп, Жане. Йому потрібно відновити свою фізичну силу, інакше його рідини знову заслабнуть. Він занадто худий і цілком близький до анемії.
Лок проковтнув запропонований суп (зварена акула в молоці з картоплею; задубіла, без смаку й давно не свіжа, це була найсмачніша страва, яку він коли-небудь міг пригадати), а потім потягнувся.
— Два дні, боги. Я так розумію, нам не настільки пощастило, щоб капа Раца впав зі сходів і зламав собі карк?
— Та якби ж, — відповів Жан. — Досі з нами. І його наймаг теж. Ця парочка була дуже заклопотана останнім часом. Можливо, тобі буде цікаво знати, що Шляхетні Шельми формально є вигнанцями, а я вважаюся живим і коштую п’ятсот крон людині, яка мене здасть. Бажано після того, як я перестану дихати.
— Гм, — сказав Лок. — Смію запитати, пане Ібеліусе, що тримає вас тут і чого ви вмазуєте мені дощових черв’яків, коли ми обидва є ключем до грошової підтримки капи Раци?
— Я можу це пояснити, — відповів Жан. — Здається, був ще один Ібеліус, який працював на Барсаві охоронцем Плавучої Могили. Відданий барсавець, я сказав би.
— О, — мовив Лок. — Мої співчуття, пане Ібеліусе. То був ваш брат?
— Молодший брат. Бідний дурень. Я постійно казав йому знайти іншу роботу. Здається, у нас багато спільного горя, дякувати капі Раці.
— Так, — сказав Лок. — Так, пане Ібеліусе. Я збираюся затоптати це падло в бруд так глибоко, як не затоптували від початку світу.
— А-а-а, — мовив Ібеліус. — Жан каже те саме. І тому я навіть не беру плати за свої послуги. Я не можу сказати, що високо оцінюю ваші шанси, але будь-який ворог капи Раци дуже вітається під цим дахом. І може розраховувати на мою допомогу та розважливість.
— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказав Лок. — Гадаю, якщо мені необхідно обмазати груди дощовими черв’яками та скипидаром, я вельми радий, що ви... що це ви цим займаєтеся.
— До ваших послуг, сер, — сказав Ібеліус.
— Ну, Жане, — сказав Лок, — у нас, здається, є схованка, лічець і ми двоє. Які в нас ще активи?
— Десять крон, п’ятнадцять солонів, п’ять мідяків, — сказав Жан. — Матрац, на якому ти лежиш. Ти з’їв вино й випив суп. У мене, звісно, лишилися мої лихі сестри. Кілька плащів, кілька чобіт, твій одяг. І весь покришений тиньк та розбита кладка, про яку тільки могла мріяти людина.
— І це все?
— Так, за винятком однієї дрібнички. — Жан підняв срібну сітчасту маску священника Ази Ґілли. — Допомога й розрада Володарки Довгого Мовчання.
— Як у біса ти це влаштував?
— Одразу після того, як лишив тебе біля краю Казана, — відповів Жан, — я вирішив повернутися до Храмового району й зробити щось корисне.
У Домі Переландро ще не догоріла пожежа, коли Жан Таннен кинувся до службового входу в Дім Ази Ґілли, за дві площі на північний схід від храму, який Шляхетні Шельми називали своєю оселею.
Елдерскло та камінь, звичайно, не могли горіти, але вміст Дому Переландро був іншою річчю. Елдерскло відбиватимете концентруватиме жар полум’я, поки все в норі не вигорить до білого попелу, а розжарена спека, безсумнівно, вплине на вміст самого храму. Навколо храму товпилася бригада жовтих курток із відрами води, для них тут було мало роботи, окрім як чекати, поки вщухне спека та жахливий дим із запахом смерті, що гуготів з дверей.
Жан гатив кулаком по зачинених на засув дерев’яних дверях позаду храму Богині Смерті й молив Нечесного Наглядача допомогти йому пригадати веррарський акцент, який він надто рідко практикував останніми місяцями. Він став навколішки, щоб надати собі ще жалюгіднішого вигляду.
За кілька хвилин у дверях клацнуло і вони прочинилися на частку дюйма. Посвячений у чорному вбранні без прикрас і в простій срібній масці, такій знайомій для Жана, дивився на нього згори вниз.
— Мене звуть Таврін Каллас, — сказав Жан. — Мені потрібна ваша допомога.
— Ти помираєш? — запитав посвячений. — Ми мало чим можемо помогти тим, хто ще здоровий. Якщо тобі потрібна їжа та притулок, неподалік є дім Переландро, хоча сьогодні, здається, у них... труднощі.
— Я не помираю, і так, мені потрібні їжа та притулок. Я слуга Пані Найдобрішої, посвячений у п’яте внутрішнє таїнство.
Жан ретельно зважив цю брехню; четвертим рангом ордену Ази Ґілли було повне священство. П’ятий рівень був би реалістичним для того, кому доручили бути посильним у справах з міста в місто. Будь-який вищий ранг — і він буде змушений мати справу зі старшими священниками та жрицями, які мали б щось чути і знати про нього.
— Мене відправили з Тал Веррара до Єреша у справах нашого ордену, але дорогою мій корабель захопили єремітські бандити. Вони забрали мою одіж, посадові печатки, документи та мій Скорботний лик.
— Що? — Посвячена (а це була дівчина) нахилилася, щоб допомогти Жану піднятися. Дівча було як чверть його, і зусилля було трохи комічним. — Вони насмілилися втручатися в справи посланця Пані?
— Єремійці не дотримуються віри Дванадцятьох, сестричко, — сказав Жан і дозволив дівчаті підняти себе з колін. — Їм подобається мучити благочестивих. Я був прикутий до весла багато довгих днів. Минулої ночі галера, яка взяла мене в полон, стала на якір у Каморрській затоці. Мені доручили виливати через борт вміст нічних горщиків, а офіцери пішли на берег і влаштували гульню. Я бачив плавники наших темних братів у воді; я молився до Пані й скористався нагодою.
Єдине, про що брати і сестри Ази Ґілли рідко розповідали стороннім (особливо в Каморрі), — це про їхню віру в те, що акули були улюбленцями Богині Смерті, і що їхні таємничі приходи та відходи та їхні раптові жорстокі напади були ідеальним відбиттям природи Пані Найдобрішої. Акули були могутніми передвістями для священства в срібних масках. Верховний проктор Дому Одкровень не жартував зі своєю пропозицією, щоб Жан вільно купався в океані після настання темряви. Було сказано, що лише невірні бояться нападу у водах під Домом Одкровення.
— Темні брати, — сказала посвячена зацікавлено. — І вони допомогли тобі у втечі?
— Гадаю, не слід сприймати це як допомогу, — сказав Жан, — бо Пані не допомагає, вона дозволяє. Так само і з темними братами. Я пірнув у воду й відчув їхню присутність навколо себе; я відчував, як вони пливуть у мене під ногами, і бачив, як їхні плавники розтинають поверхню води. Мої викрадачі кричали, що я божевільний; коли вони побачили братів, то припустили, що мене скоро з’їдять, і засміялися. Я теж сміявся — коли виповз на берег цілий і неушкоджений.
— Хвала Пані, брате.
— Хвала Пані, — сказав Жан. — Вона визволила мене від наших ворогів; вона дала мені другий шанс виконати мою місію. Прошу, відведи мене до настоятеля храму. Дозволь мені зустрітися з твоїм Батьком або Матір’ю Божественною. Мені потрібені лише лик, убір та кімната на кілька ночей, поки я доведу свої справи до ладу.
— Хіба ти не під цим ім’ям навчався, — спитав Лок, — усі ті роки?
— Під цим.
— І що, вони не пошлють гінця? Не зроблять запит і не дізнаються, що божественна цікавість спонукала Тавріна Калласа кинутися зі скелі?
— Звісно, так вони і зроблять, — відповів Жан. — Але це забере тижні — спершу відправити запит, потім дочекатися відповіді... і я ж не збираюся прикидатися так довго. До того ж для них це буде навіть цікаво. Коли вони зрештою дізнаються, що Каллас нібито мертвий, вони можуть проголошувати всілякі видіння та чудеса. З’ява із краю тіней.
— З’ява просто з дупи чудового брехуна, — сказав Лок. — Молодець, Жане.
— Та я просто вмію говорити зі священниками Богині Смерті. У кожного свій дар.
— Я от що думаю, — перебив Ібеліус, — чи це розумно? Красуватися вбранням священників самої Богині Смерті? Чи розумно отак дати щигля... Пані Найдобрішій? — Ібеліус торкнувся обома руками своїх очей, потім губ, а потім склав на серці переплетені пальці.
— Якби Пані хотіла образитися, — сказав Жан, — вона мала нагоду розчавити мене за мої зухвалості, як позлітку.
— Крім того, — додав Лок, — ми з Жаном присягли на божественне служіння Благодійнику, Батькові необхідних приводів. Ви шануєте Нечесного Наглядача, пане Ібеліусе?
— На моєму досвіді обережність ніколи не завадить. Можливо, я не запалюю камінних свічок й не даю монет, але і... не говорю погано про Благодійника.
— Ну що ж, — мовив Лок, — наш наставник одного разу сказав нам, що посвячені Благодійника навдивовижу несприйнятливі до наслідків, коли виявляють, що їм потрібно вдавати з себе служителів інших священств.
— Я навіть сказав би, посвячених готують так, щоб вони всюди очікували на теплу зустріч, — додав Жан. — І в нинішніх обставинах для чоловіка мого зросту дуже мало практичних засобів маскування.
— Я розумію, про що ти, Жане.
— Схоже, Богиня Смерті останнім часом дуже заклопотана, — сказав Лок, — іншими людьми, а не нами. Я вже цілком прокинувся, Жане, і мені дуже зручно, пане Ібеліусе. Немає потреби вставати — я абсолютно впевнений, що мій пульс там, де я його залишив, безпечно стукотить у моєму зап’ясті. Що ти ще розкажеш, Жане?
— Ситуація напружена й кривава, але я сказав би, що капа Раца витримав її. Ширяться чутки, що всі ми мертві, крім мене, а за мою голову пропонуються добрі гроші. Мовляв, ми відмовилися присягнути на вірність Раці й спробували дати відсіч від імені Барсаві, і при цьому були заслужено вбиті. Усі інші ґарристи дали присягу; Раца не чекав обіцяних трьох днів. Найбільш непокірним сьогодні перерізали горлянки — таких п’ятеро-шестеро. Кілька годин тому буквально.
— Боги. Де це ти почув?
— Дещо від Ібеліуса — він може пересуватися по місту, якщо обережний. Дещо зі служби — я випадково опинився на Дерев’яній пустці, коли там раптом з’явилося багато людей, яким знадобилася молитва служителя Богині Смерті.
— Значить, правильні люди в Раци в кишені.
— Можна й так сказати. Вони звикають до ситуації. Усі хапаються за ножі, коли шпилька на підлогу впаде чи комар дзизне. Він осів у Плавучій Могилі, як і Барсаві. Він дотримується більшості своїх обіцянок. Важко сперечатися зі стабільністю.
— А як щодо нашої... іншої проблеми? — Лок жестом показав Шип Каморра. — Чув щось про це? Є тріщини на фасаді?
— Ні, — прошепотів Жан. — Схоже, Раца був задоволений тим, що вбив нас як крадіїв і все.
Лок полегшено зітхнув.
— Але є й інша дивина, — сказав Жан. — Минулої ночі Раца притягнув близько пів десятка людей з різних банд і різних районів. Публічно назвав їх агентами Павука.
— Справді? Думаєш, що вони таки агенти, чи це ще якась клята комбінація?
— Думаю, цілком імовірно, що таки були, — сказав Жан. — Я отримав імена від Ібеліуса, і довго розмірковував, але не знайшов нічого, що пов’язувало б їх усіх. У всякому разі, нічого примітного для мене. Отже, Раца помилував їх, але вигнав. Сказав, що в них є день, щоб навести лад у своїх справах і покинути Каморр назавжди.
— Цікаво. Хотів би я знати, що це означає.
— Може, хоча б раз у житті це не означає нічого.
— Це було б, звісно, приємно.
— І чумний корабель, пане Ламоро! — нетерпляче заторохтів Ібеліус. — Чудне судно. Жан забув про це розказати.
— Чумний корабель, Жане?
— Чорне судно з Емберлена; гладенька лискуча штучка. Красива, як сам біс, а ти ж знаєш, я не можу ніколи розрізнити, яка частина корабля йде по воді, а які ні. — Жан замовк і почухмарив заросле підборіддя. — Вона прибула на чумну стоянку тієї самої ночі, коли капа Раца давав капі Барсаві його ж зубні уроки.
— Це... дуже цікавий збіг.
— Правда? Боги люблять свої передвістя. Припустімо, уже є двадцять-тридцять загиблих. Але ось дуже дивна частина. Капа Раца взяв на себе відповідальність за благодійне забезпечення корабля провіантом.
— Що?
— Так. Його люди супроводжують процес до доків; він дає монету ордену Сендовані за хліб і м’ясо. Вони тепер за орден Переландро звідтоді як, ну, ви знаєте.
— Нащо це його людям супроводжувати їжу та воду до доків?
— Мені й самому стало цікаво, — відповів Жан. — Отож учора ввечері я спробував трохи понишпорити, користуючись офіційною роллю священника. Так-от вони надсилають не лише їжу та воду.
У ніч на День престолу — ніч після вознесіння капи Раци — сипав дрібненький дощик, трохи більше, ніж теплий вологий поцілунок з неба. На чумний корабель, пришвартований у Каморрській затоці, стояв і дивився незвичайно кремезний священник Ази Ґілли, й на вітрі маяло його мокре вбрання. У жовтому світлі корабельних ліхтарів здавалося, немов маска священника світиться золотою бронзою.
На спокійній воді біля довгого причалу, що виступав з Покидьків, погойдувався вутлий човник; з нього до чумного корабля вела мотузка. «Сатисфакція», що стояв на якорі на відстані пострілу з лука, мав дивний скелетоподібний вигляд із щільно згорнутими вітрилами. Тут і там на корабельній палубі можна було побачити кілька темних фігур.
На причалі невелика команда кремезних стивідорів вивантажувала в той човник вміст запряженого віслюком візка під наглядом пів десятка людей у плащах, очевидно озброєних. Безсумнівно, усю операцію можна було побачити в підзорну трубу з будь-якої сторожової станції навколо Старої гавані. Хоча на більшості цих станцій досі були вартові (і залишалися там, доки тут стояв чумний корабель), жоден з них не дуже переймався, що відправляють на корабель — аби нічого не надсилали назад.
Жан же дуже зацікавився раптовим інтересом капи Раци до добробуту бідних гостей з Емберлена.
— Слухайте, краще розвертайтеся й несіть свої зади... О, прошу вибачення, ваша святосте.
Якусь мить Жан просто насолоджувався явним занепокоєнням на обличчях людей, які обернулися, зачувши його кроки; вони здавалися міцними хлопами та дівчатами, справжніми бійцями, досвідченими в тому, щоб завдавати та приймати біль. І все ж завидівши його Скорботний лик, вони набрали такого винуватого вигляду, мов діти, спіймані коло глека з медом.
Нікого з групи він не впізнав — значить, вони майже напевно були частиною приватної банди Раци. Він спробував оцінити їх поглядом, шукаючи щось невідповідне чи незвичайне, що могло б пролити світло на їхнє походження, але такого було дуже мало. Вони носили багато прикрас, здебільшого сережки — по сім-вісім на вухо в одної молодої жінки. Це була мода більше морська, ніж бандитська, але все одно могла нічого не означати.
— Я лише прийшов помолитися, — сказав Жан, — за заступництво Пані Найдобрішої за тих нещасних, які зараз там, на воді. Не зважайте на мене й продовжуйте свою працю.
Жан повернувся спиною до робітників; він стояв, дивлячись на корабель, уважно прислухаючись до звуків роботи, що кипіла поруч. Чулися кректання, коли піднімали щось важке, тупіт кроків; скрип побитих негодою, підточених водою дощок. Візок, вочевидь, був повний маленьких мішків, кожен завбільшки з бурдюк об’ємом десь, як один галон. Здебільшого екіпаж поводився з ними обережно, але за кілька хвилин...
— Боги тебе дери, Маціку! — Котрийсь із мішків упав на док і почувся дивний стукіт і дзенькіт. Наглядач трудової бригади одразу заламав руки й подивився на Жана. — Я, е-е, прошу вибачення, ваша святосте. Ми, е-е, ми поклялися... ми пообіцяли, що ми, е-е, безпечно доставимо ці запаси на чумний корабель.
Жан повільно обернувся й дозволив чоловікові відчути повний, розтягнутий ефект його безликого погляду, а потім кивнув, ледь помітно.
— Ви робите покаянну справу. Ваш господар дуже милосердний, щоб взятися за роботу, яка зазвичай належала б ордену Переландро.
— Так, е-е... це було дуже погано. Справжня, е-е, трагедія.
— Пані Найдобріша доглядає за смертним садом, як їй заманеться, — сказав Жан, — і зриває ті квіти, які забажає. Не сердьтеся на того чоловіка. Цілком природно відчувати збентеження в присутності чогось... такого незвичайного.
— О, чумний корабель, — сказав чоловік. — Так, трохи, е-е, морозом по спині сипле від такого.
— Я залишу вас працювати, — сказав Жан. — Зверніться до дому Ази Ґілли, якщо ми знадобимося людям на борту цього корабля.
— Е-е... звісно. Д-дякую, ваша святосте.
Поки Жан повільно йшов уздовж причалу до берега, бригада закінчила завантажувати невеликий човен, який потім відшвартували від причалу.
— Тягніть, — ревнув один із людей у кінці доку.
Трос повільно натягнувся, а потім, коли маленькі чорні силуети на борту «Сатисфакції» підхопили ритм, човен почав тягнутися через Стару гавань до фрегата на добрій швидкості, залишаючи на темній воді хвилястий сріблястий слід.
Жан попрямував на північ, на Покидьки поважною ходою священника, щоб дати собі час знову й знову прокручувати в голові одне запитання.
Що корабель, повний мертвих і присмертних людей, міг мати спільного з мішками монет?
— Мішки з монетами? Ти точно певний?
— Це був добрий холодний метал, Локу. Може, пригадуєш, донедавна в нас було повне сховище такого. Я сказав би, що ми обидва маємо досить гострий слух на дзвін монет.
— Гм. Отже, якщо герцог не почав карбувати повні крони з хліба відтоді, як я захворів, ця провізія така ж милосердна, як і мій клятий настрій.
— Я буду рознюхувати далі й подивлюся, чи зможу ще щось знайти.
— Добре, добре. Тепер треба нам витягти мене з ліжка й знайти, чим би зайнявся я.
— Пане Ламоро, — вигукнув Ібеліус, — ви не в тому стані, щоб вставати з ліжка й пересуватися за власного волею! Саме ваша власна воля привела вас до цього виснаженого стану.
— Пане Ібеліусе, з усією повагою, тепер, коли я прийшов до тями, якщо мені доведеться рачки повзати містом, щоб зробити щось корисне проти капи Раци, я це зроблю. З цього й почну свою війну.
Він піднявся з постелі й спробував підвестися; у голові знов закружляло, коліна підкосилися, і він гупнув на землю.
— З цього? — спитав Жан. — Недуже зручно з такого положення.
— Ібеліусе, — сказав Лок, — це нестерпно. Я маю стати на ноги. Мені потрібна моя сила.
— Мій дорогий пане Ламоро, — сказав Ібеліус, опустившись, щоб допомогти підняти Лока. Жан взяв Лока з іншого боку, і вони вдвох поклали його на матрац. — Ви починаєте дізнаватися, що те, що вам потрібно, і те, що здатне витримати ваше тіло, можуть бути двома дуже різними речами. Якби мені давали солон за кожного пацієнта, який приходив до мене з такою ж балачкою, то я був би багатий! «Ібеліусе, я двадцять років курив єремітський порошок, і тепер у мене в горлі кров, вилікуй мене!» «Ібеліусе, я був п’яний, як чіп, і бешкетував усю ніч, а тепер мені вирізали око! Віднови мій зір, будь ти проклятий». Ну нехай не солон, натомість, скажемо, мідний барон за кожну таку істерику... Я все одно міг би піти на відпочинок у Лашейні мало не дворянином!
— Я здатен завдати капі Раці дуже мало шкоди, окопавшись у цій халупі, — сказав Лок, знову спалахнувши.
— Тоді відпочивайте, сер, відпочивайте, — гаркнув Ібеліус, якому вже уривався терпець. — І будьте ласкаві не гиркати на мене за те, що я не зумів утілити силу богів на кінчиках своїх пальців! Відпочиньте, відновіть сили. Завтра, коли буде безпечно рухатися, я принесу ще їжі; добрий апетит — то хороший знак. З їжею та відпочинком ви можете досягти прийнятного рівня бадьорості за якийсь день-два. Ви не можете очікувати, що легко оклигаєте від того, що пережили. Майте терпіння.
Лок зітхнув.
— Гаразд. Я просто... мені дуже хочеться урвати правління капи Раци.
— І я теж хочу, щоб ви взялися за це, пане Ламоро. — Ібеліус зняв окуляри й обтер їх об туніку. — Якби я думав, що ви зможете вбити його зараз, маючи в собі трохи більше сили, ніж у сліпого кошеняти, я поклав би вас у кошик і сам відніс до нього. Але це не так, і жодна припарка з моїх підручників не може цього зробити.
— Слухай пана Ібеліуса, Локу, і не дмися. — Жан поплескав його по плечу. — Дивися на це як на шанс проявити свою клепку. Я зберу всю інформацію, яку зможу, і буду твоїм міцним плечем. Придумай план, як підловити це падло й відправити його до біса. За Кало, Ґальдо та Жука.
До наступної ночі Лок набрався достатньо сил, щоб ходити по кімнаті без допомоги. Його м’язи були схожі на желе, а кінцівки рухалися так, наче ними керували з великої відстані — можливо, за допомогою повідомлень, переданих геліографом, переклавши завчасно їх на рухи суглобів і сухожиль. Але він більше не падав ниць, коли підводився, і з’їв цілий фунт смажених сосисок разом із половиною паляниці, змащеної медом, оскільки Ібеліус приніс їжу ближче до вечора.
— Пане Ібеліусе, — сказав Лок, коли лічець відраховував пульс Лока, як йому здавалося, тринадцятитисячний раз. — Ми з вами схожі за статурою. У вас часом нема доброго пальта? З відповідними бриджами, жилетами та всілякими джентльменськими дрібничками?
— Ах, — сказав Ібеліус, — у мене таки були такі речі, але боюся... боюся, Жан не розказав вам...
— Ібеліус поки що живе з нами тут, — сказав Жан. — За рогом, в одній із кімнат вілли.
— Покої, з яких я вів свої справи... — Ібеліус спохмурнів, і Локу здалося, що за окулярами чоловіка утворився легенький туман. — Вони згоріли наступного ранку після приходу до влади Раци. Ті з нас, хто має кровні зв’язки з убитими людьми Барсаві... нас не дуже заохочували залишатися в Каморрі. Було вже кілька вбивств. Я досі можу приходити і йти, якщо буду обережний, але... я втратив більшість своїх найкращих речей. І пацієнтів. І мої книжки! Ще одна причина щиро бажати, щоб Рацу спіткала якась шкода.
— Прокляття, — сказав Лок. — Пане Ібеліусе, чи можу я попросити кілька хвилин наодинці з Жаном? Те, що ми маємо обговорити, це... це вимагає повної конфіденційності через дуже поважні причини. Перепрошую.
— О пусте, сер, пусте. — Ібеліус підвівся й змахнув гіпсовий пил зі свого камзола. — Я буду надворі, якщо знадоблюся. Нічне повітря підбадьорить роботу капілярів і цілком відновить повний приплив збалансованих рідин тіла.
Коли він пішов, Лок провів пальцями по своєму жирному волоссю й застогнав.
— Боги, якби ж прийняти ванну, але зараз я залюбки простояв би й під дощем пів годинки. Жане, нам потрібні ресурси, щоб впоратися з Рацою. Паскуда забрав у нас сорок п’ять тисяч крон; і ось ми сидимо з десятьма. Треба вертатися в партію із Сальварою, але я смертельно боюся, що вона вщент розвалилася, особливо поки мене не було останні кілька днів.
— Сумніваюся, — сказав Жан. — Я витратив купку монет за день до того, як ти прокинувся, на дрібку канцтоварів і чорнила. Я надіслав Сальварам кур’єром від Ґрауманна записку, у якій повідомлялося, що ти кілька днів займатимешся дуже делікатною справою й того, найімовірніше, будеш недоступним.
— Правда? — Лок витріщився на нього, як на людину, яка пішла на шибеницю лише для того, щоб отримати помилування та мішок золотих монет останньої хвилини. — Ти правда це зробив? Нехай боги благословлять твоє серце, Жане. Я міг би тебе зараз розцілувати, але ти такий самий брудний, як і я.
Лок несамовито кружляв по кімнаті чи настільки несамовито, наскільки міг, досі смикаючись і спотикаючись. Змушений ховатися в цій клятій халупі, раптово відірваний від переваг, які він сприймав як належне протягом багатьох років — ні льоху, ні сховища, повного монет, ні шафи, ні маскарадної скриньки... ні банди. Раца забрав усе.
У монетах зі сховища був пакет паперів і ключі, загорнуті у промащену тканину. Ці папери були документами про рахунки в Мераджіо для Лукаса Фервайта, Еванте Еккарі та всіх інших фальшивих імен, якими Шляхетні Шельми користувалися протягом багатьох років. На цих рахунках були сотні крон, але без оригіналів вони були недоступні. У цьому пакеті також були ключі від номера в готелі, де додатковий одяг, який підходив Лукасу Фервайту, був акуратно розкладений в кедровій шафі... замкненій на замок з годинниковим механізмом, якого жоден ловкач, навіть у десять разів майстерніший за Лока, не міг відімкнути.
— Прокляття, — сказав Лок. — Ми ні за що не здатні взятися. Нам потрібні гроші, і ми спроможні отримати їх від Сальвар, а я не можу до них отак піти. Мені потрібен джентльменський одяг, трояндова олія, всілякі дрібнички. Фервайт має бути схожим на Фервайта, а я не годен втілити його в життя за десять крон.
Справді, суми за одяг і аксесуари, які він носив, коли вбирався у вадранського купця, легко доходили до сорока повних крон — стільки не нащипаєш з кишень на вулиці. Крім того, та жменька кравців, які задовольняли витончені смаки, мала крамниці, схожі на фортеці, у найкращих частинах міста, де жовті куртки нишпорили не загонами, а батальйонами.
— Сучий син, — випалив Лок, — ох я і сердитий. Усе зводиться до одягу. Одяг, одяг, одяг. Яка смішна річ нас спиняє.
— Можеш брати ті десять крон, уже як буде, — сказав Жан. — Ми ще довго зможемо прогодуватися на срібло, що в нас є.
— Ну, — сказав Лок, — це вже щось. — Він знову опустився на матрац і сів, спершись підборіддям на обидві руки. Його брови й кутики губ були опущені з тим самим виразом засмученої зосередженості, який Жан пам’ятав із юних років. По хвилі Лок зітхнув і подивився на друга.
— Якщо зможу рухатися, то, мабуть, візьму сім-вісім крон і завтра піду в місто.
— У місто? У тебе є план?
— Ні, — сказав Лок. — Ані найменшого. Ані найменшої гадки, що робити. — Він ледь усміхнувся. — Але чи не всі мої найкращі афери починаються саме так? Знайду відповідний момент... і тоді, мабуть, буду безрозсудним, як завжди.
У Каморрі кажуть, що різниця між чесною та нечесною торгівлею полягає в тому, що коли чесний комерсант когось занапащає, він чи вона не бувають такі ласкаві перерізати тому горло, щоб завершити цю справу.
У певному значенні це ведмежа послуга торговцям, спекулянтам і лихварям з Монетноцілувального ряду, чиї зусилля впродовж століть допомогли вивести теринські міста-держави (всі, а не лише Каморр) з попелища краху Теринського Трону і зробити щось схоже на жваве процвітання... для певних щасливих верств теринського населення.
Від масштабів діяльності на Монетноцілувальному ряду в більшості дрібних крамарів пішли б обертом голови. Купець може пересунути два камені на рахунковій дошці в Каморрі; потім запечатані документи відправляються в Лашейн, звідки чотири галеони з екіпажем із трьох сотень душ пливуть до далекого північного порту Емберлен, їхні трюми навантажені товарами, які годі описати. Сотні торгових караванів вирушають через увесь континент будь-якого ранку, у будь-який день, підписані й зареєстровані добре одягненими чоловіками та жінками, які плетуть торгові мережі на тисячі миль, попиваючи чай у задніх кімнатах своїх контор.
Але є також бандити, яких попереджають, щоб вони були в певних місцях у певний час, щоб караван під знаком певного торговця зникнув. Є закулісні розмови, записані без офіційних протоколів, і гроші, які переходять з рук в руки без офіційної згадки в жодній бухгалтерській книзі. Є і вбивці, і чорна алхімія, і тихі домовленості з бандами. Є лихварство, шахрайство та внутрішні спекуляції; є сотні фінансових практик, настільки хитрих і таємничих, що вони ще не мають загальноприйнятих назв, — маніпуляції з монетами та банкнотами, від яких самі наймаги вклонилися б до пояса, визнаючи їхню підступну хитрість.
Усе це і є торгівлею, і в Каморрі, коли згадують про чесну чи негідну ділову практику, коли говорять про торгівлю в найбільших масштабах, на думку насамперед спадає одне — Мераджіо.
Джанкана Мераджіо — сьомий у своєму роду; його сім’я володіла та керувала своїм банкірським домом майже два з половиною століття. Але в певному сенсі ім’я не має значення; це завжди просто Мераджіо в банкірському домі Мераджіо. «Мераджіо» став назвою посади.
Сім’я Мераджіо заробила свої статки завдяки раптовій смерті популярного герцога Страволі Каморрського, який помер від пропасниці під час державного візиту в Тал Веррар. Нікола Мераджіо, капітанка відносно швидкісного торгового брига, обігнала всі інші новини про смерть герцога, повернувшись до Каморра, де витратила все до останнього пів мідяка, скупивши повний міський запас чорного траурного крепу. Коли його перепродали за грабіжницькими цінами, щоб державні похорони могли відбутися з належною гідністю, вона вклала частину прибутку в маленьку кав’ярню на проспекті з боку каналу, який згодом називався (великою мірою завдяки її родині) Монетноцілувальним рядом.
Немовби це був зовнішній прояв амбіцій родини, будівля ніколи не залишається сталого розміру надовго. Вона несподівано розширюється через неоднакові проміжки часу, поглинаючи сусідні споруди, додаючи будиночки, поверхи та галереї, розправляючи свої стіни, як пташеня, що повільно виштовхує невилуплених суперників із гнізда.
Ранні Мераджіо зробили собі ім’я як активні торговці та спекулянти; це були чоловіки та жінки, які голосно заявляли про свою здатність вичавити з коштів інвесторів більше прибутку, ніж будь-хто з їхніх суперників. Третій відомий Мераджіо, Оставо Мераджіо, щоранку посилав яскраво прикрашений човен, щоб викинути п’ятдесят золотих тирінів у найглибшу частину Каморрської затоки; він робив це щодня безперервно цілий рік. «Я можу робити так і все одно мати більше свіжого прибутку в кінці кожного дня, ніж будь-хто з моїх колег», — хвалився він.
Пізніші покоління Мераджіо перенесли акцент сім’ї з інвестування монет на накопичення, підрахунок, охорону та позики. Вони були одними з перших, хто визнав стабільні статки, які можна отримати, ставши радше посередниками торгівлі, а не безпосередніми учасниками. Таким робом Мераджіо тепер сидить у центрі багатовікової фінансової мережі, яка фактично стала кров’ю та жилами теринських міст-держав; його підпис на пергаменті може мати таку ж вагу, як армія в полі або ескадра військових кораблів у морях.
Недаремно іноді кажуть, що в Каморрі є два герцоги — Нікованте, герцог скла, і Мераджіо, герцог білого заліза.
Наступного дня Лок Ламора стояв перед сходами Мераджіо, якраз тоді, коли величезний веррарський водяний годинник у фоє будівлі відбив десяту годину ранку. Падав сонячний дощ, дрібненька мжичка сіялася з біло-блакитного ясного неба. Рух на Віа Каморрацца був активний, вантажні барки та пасажирські човни змагалися за водний простір із таким ентузіазмом, який зазвичай притримують для маневрів на полі бою.
Одну із Жанових крон витратили, щоб убрати Лока (який досі носив сиве волосся та накладну бороду, підстрижену тепер до скромної цапиної борідки) в щось чисте й пристойне на зразок одежі кур’єра чи писаря. Хоча він, звичайно, не скидався на когось зі значними статками, проте був справжнім утіленням поважного працівника.
Банк Мераджіо був чотириповерховим гібридом, який увібрав у себе двісті років архітектурних примх; там були колони, склепінчасті вікна, фасади з каменю та лакованого дерева, а також зовнішні галереї: і декоративні, і функціональні. Усі ці галереї були вкриті шовковими навісами кольорів каморрських монет: коричнева мідь, жовтувато-золотий, сріблясто-сірий та молочно-білий. Навіть за межами закладу було видно сотню таких Лукасів Фервайтів, сотню ділових людей у розкішно скроєних пальтах. Будь-який такий костюм вартий п’ятирічної зарплати звичайного ремісника чи робітника.
І якби Лок торкнувся непоштивим пальцем хоча б рукава пальта, охоронці Мераджіо ринули б із дверей, як бджоли з розхитаного вулика, й почалися б перегони між ними та кількома загонами міських вартових, що крокували по цей бік каналу — переможець отримає честь вибити йому мозок через вуха кийками.
У гаманці Лока бряжчали сім крон із білого заліза, двадцять срібних солонів і кілька мідяків. Він був абсолютно беззбройний і мав лише розпливчасте уявлення про те, що він зробить або скаже, якщо його дуже приблизний план зійде на пси.
«Нечесний Наглядачу, — прошепотів він, — я йду до цієї контори й збираюся вийти звідти з тим, що мені потрібно. Мені не завадила б твоя допомога. А якщо її не буде, ну і біс з тобою. Я все одно вийду з тим, що мені потрібно».
Високо піднявши голову, задерши підборіддя, він ступив на першу сходину.
— Приватне повідомлення для Кореандера Превіна, — сказав він охоронцям, які чергували у фоє, й провів рукою по волоссю, щоб змахнути з нього воду. Їх було троє, одягнені в бордові оксамитові сюртуки, чорні бриджі та чорні шовкові сорочки; їхні позолочені ґудзики сяяли, але ручки довгих бойових ножів і палиць, прикріплених до поясів, були потерті від частого вжитку.
— Превін, Превін... — пробурмотів один з охоронців, переглядаючи довідник у шкіряній палітурці. — Гм-м-м. Громадська галерея, п’ятдесят п’ять. Він наче приймає без попереднього запису. Ви знаєте, куди йти?
— Був тут раніше, — сказав Лок.
— Ясно. — Охоронець поклав довідник і взяв дошку, яка слугувала підставкою для пергаменту, а тоді висмикнув з чорнильниці на столику перо. — Прізвище та район?
— Таврін Каллас, — сказав Лок. — Північний кут.
— Пишете?
— Ні, сер.
— Тоді просто зробіть позначку отут.
Охоронець простягнув дошку, а Лок видряпав великий чорний хрестик біля імені ТЕВРІН КАЛЛУС. Почерк в охоронця був кращий за правопис.
— Тоді можете заходити, — сказав охоронець.
Громадська галерея, яка займала головний поверх банку Мераджіо, була заставлена столами й конторками, по вісім упоперек і вісім у глибину. За кожним важким столом сидів купець, міняйло, писар, клерк чи інший службовець; у більшості були клієнти, які сиділи перед ними, говорили щось серйозно, терпляче чекали чи палко сперечалися. Чоловіки та жінки, які працювали за цими столами, орендували їх у Мераджіо; одні брали їх кожен робочий день тижня, а інші могли дозволити собі лише чергувати дні з партнерами. Сонячне світло лилося на кімнату крізь довгасті прозорі стельові вікна; було чути тихий стукіт дощу, змішаний із гомоном людей.
З обох боків до стелі піднімалися чотири рівні галереї з латунними поручнями. У привітному затінку цих галерей засідали могутніші, заможніші та відоміші ділові люди. Їх називали членами Мераджіо, хоча Мераджіо не ділився з ними фактичною владою, а лише надав їм довгий перелік привілеїв, які ставили їх вище (і в прямому, і в переносному сенсі) за людей, що працювали на громадському поверсі.
У кожному кутку будівлі стояли охоронці, розслаблені, але пильні. То тут, то там бігали офіціанти в чорних піджаках, темних бриджах і довгих бордових фартухах. У задній частині Мераджіо були велика кухня та винний льох, яким пишалася б будь-яка таверна. Справи людей у банкірському домі часто були надто напруженими, щоб гаяти час на те, щоб виходити чи відправляти когось по їжу. Деякі комерсанти навіть жили в цьому місці, повертаючись додому хіба поспати та переодягнутися, і то лише тому, що Мераджіо зачиняв свої двері для всіх після настання Лжесвітла.
Лок зі спокійною самовпевненістю підійшов до столу громадської галереї з позначкою «55». Кореандер Превін був стряпчим, який кілька років тому допоміг Санцам створити цілком законні рахунки Еванте Еккарі. Лок запам’ятав його як майже рівню собі за статурою й про себе молився, щоб цей чоловік не відкрив для себе смаку до ситної їжі з того часу.
— Так, — сказав Превін, який, на щастя, залишався таким же струнким, як завжди, — чим я можу вам допомогти?
Лок розглядав вільно скроєне, розстібнуте пальто цього чоловіка; воно було сосново-зеленого кольору з жовто-золотим оздобленням на розкльошених фіолетових манжетах. Чоловік мав добрий смак на модний крій і, очевидно, був сліпий, як мідна статуя, коли справа доходила до кольорів.
— Пане Превіне, — сказав Лок, — мене звуть Таврін Каллас, і в мене є незвичайна проблема, яку ви, можливо, зможете вирішити, хоча мушу вас попередити, що це дещо поза межами компетенції ваших звичайних обов’язків.
— Я стряпчий, — сказав Превін, — і мій час зазвичай вимірюють, коли я сиджу з клієнтом. Пропонуєте ним стати?
— Те, що я пропоную, — пояснив Лок, — покладе вам у кишеню не менше ніж п’ять повних крон, можливо, уже сьогодні вдень. — Він провів рукою по краю столу Превіна й зі спритністю жонглера немов із повітря дістав крону з білого заліза; його техніка могла бути дещо хиткою, але Превін, очевидно, не був знайомий із подібними фокусами, бо його брови зійшлися на переніссі.
— Зрозуміло... Я слухаю вас уважно, пане Калласе, — сказав Превін.
— Добре, добре. Сподіваюся на вашу щиру співпрацю. Пане Превіне, я представник торгового об’єднання, якого, з усією повагою, волів би не називати. Хоча я народився в Каморрі, живу й працюю в Талішамі. Сьогодні я вечерятиму з кількома дуже важливими контактами, один із яких дон, щоб обговорити справи, у яких мене відправили до Каморра. Я, ах... це дуже незручно, але я боюся, що став жертвою досить значної крадіжки.
— Крадіжки, пане Калласе? Що ви маєте на увазі?
— Мій гардероб, — сказав Лок. — Увесь мій одяг і всі мої речі вкрали, поки я спав. Господар таверни, щоб він був здоровий, стверджує, що не може нести відповідальності за злочин, і він наполягає, що я, мабуть, не замкнув дверей!
— Я можу порадити повірника, який підійде для такого випадку. — Превін витягнув шухляду столу й почав гортати пергаменти, які лежали всередині. — Ви могли б викликати господаря таверни до суду загальних позовів у Палаці Терпіння; це може зайняти всього п’ять або шість днів, якщо ви запросите офіцера, щоб він підтвердив вашу історію. І я можу оформити всі документи, необхідні для...
— Пане Превіне, вибачте мені. Це мудрий спосіб дій; у більшості інших обставин я із задоволенням пішов би таким шляхом і попросив би вас скласти будь-які потрібні форми. Але в мене немає п’яти чи шести днів; боюся, у мене лише години. Вечеря, сер, сьогодні ввечері, як я вже казав.
— Гм, — мовив Превін. — Чи не могли б ви перенести вечерю? Напевно, ваші колеги зрозуміли б, що ви зіткнулися з такою крайністю, із таким невдалим поворотом.
— О, якби ж я міг так зробити. Але, пане Превіне, як мені постати перед ними з проханням довірити десятки тисяч крон на підприємства мого об’єднання, коли мені не можна доручити навіть збереження власного гардероба? Я... мені дуже соромно. Я боюся, що втрачу цю справу й вона вислизне з моїх пальців. Дон, про якого йдеться, він... він такий собі ексцентрик. Я передчуваю, що він не потерпить такого збою, яким стала моя ситуація; боюся, якщо відкласти один раз, він не захоче зустрічатися знову.
— Цікаво, пане Калласе. Ваші занепокоєння можуть бути... обґрунтованими. Гадаю, вам краще знати характер ваших колег. Але чим я можу допомогти?
— Ми з вами одної статури, пане Превіне, — сказав Лок. — І я дуже ціную ваш вишуканий смак на крій та кольори. Пропоную позичити у вас відповідний комплект одягу, з необхідними дрібницями та аксесуарами. Я дам вам п’ять крон як гарантію за належний догляд, і коли я закінчу з ними й поверну їх, ви можете зберегти гарантію.
— Ви, а... ви хочете, щоб я позичив вам свій одяг?
— Так, пане Превіне, я вдячний за вашу увагу. Допомога була б незмірною. Моє об’єднання теж буде вдячне.
— Гм-м-м. — Превін закрив шухляду свого столу й склав пальці під підборіддям, нахмурившись. — Ви пропонуєте заплатити мені заставу приблизно в одну чверть ціни одягу, який я позичив би вам, якби ви були на званій вечері з доном. Одну чверть, як мінімум.
— Я, ах, запевняю вас, майстре Превіне, що — за єдиним винятком цієї нещасної крадіжки — я завжди вважав себе взірцем обережності. Я берегтиму ваш одяг так, наче від цього залежить моє життя, — а воно й залежить. Якщо ці переговори підуть невдало, я, найімовірніше, залишуся без роботи.
— Це... це досить незвично, пане Калласе. Досить нестандартне питання. На яке об’єднання ви працюєте?
— Я... мені соромно сказати, пане Превіне. З побоювань, що моя ситуація погано вплине на них. Я лише намагаюся виконувати свій обов’язок, сподіваюся, ви зрозумієте.
— Так, так, але вам має бути ясно, що жодна людина не може назватися мудрою, якщо дасть незнайомцю тридцять крон в обмін на п’ять без... чогось більшого, ніж щирі запевнення. Перепрошую, але так воно й має бути.
— Що ж, гаразд, — сказав Лок. — Я працюю на Західне торговельне об’єднання Залізного моря, зареєстроване в Тал Веррарі.
— Західне торговельне об’єднання Залізного моря... гм-м-м. — Превін витягнув іншу шухляду столу й перегорнув невеликий стос паперів. — У мене є довідник Мераджіо за поточний рік, сімдесят восьмий рік Ази Ґілли, і все ж... Тал Веррар... тут немає Західного торговельного об’єднання Залізного моря.
— Ах, клята стара проблема, — сказав Лок. — Ми були зареєстровані у другому місяці року; ми занадто нові, щоб бути в списку. Це було так клопітно, повірте мені.
— Пане Калласе, — сказав Превін, — я вам співчуваю, щиро співчуваю, але ця ситуація... вибачте мені, сер, ця ситуація надто дивна, щоб я міг її вирішити. Боюся, що нічим не можу вам допомогти, але я молюся, щоб ви знайшли якийсь спосіб задобрити своїх ділових партнерів.
— Пане Превіне, я прошу вас, будь ласка...
— Сер, наша бесіда добігає кінця.
— Тоді я приречений, — сказав Лок. — Я в безнадійній ситуації. Я благаю вас, сер, переглянути...
— Я стряпчий, пане Калласе, а не сукнар. Цю бесіду закінчено. Бажаю вам успіхів і гарного дня.
— Невже я не можу сказати нічого, що принаймні підвищило б можливість...
Превін підняв мідний дзвіночок, що стояв на краю його столу, й тричі подзвонив. Із довколишнього гурту почали з’являтися охоронці. Лок забрав із робочого столу свою монету й зітхнув.
— Цього чоловіка потрібно вивести звідси, — сказав Превін, коли один з охоронців Мераджіо поклав руку в рукавичці на плече Лока. — Будь ласка, виявіть до нього необхідну ввічливість.
— Звичайно, пане Превіне. А ви, сер, прошу сюди, — сказав охоронець, коли Локу допомогли піднятися з місця не менше ніж троє кремезних чоловіків, а потім з ентузіазмом допомогли йому пройти головним коридором громадської галереї, вийти з фоє та повернутися до сходів. Дощ припинився, і місто сходило парою, що підіймалася від теплих каменів.
— Краще, щоб ми тебе більше не бачили, — сказав один з охоронців. Усі троє стояли, дивлячись на нього згори вниз, а довкола, явно ігноруючи його, діловито снували люди. Цього не можна було сказати про деяких жовтих курток, які звернули на нього зацікавлені погляди.
— Бляха, — пробурмотів він собі під ніс і швидкою ходою рушив на південний захід. — Піду через міст до Віденци і знайду там кравця...
Коли Лок повернувся до підніжжя сходів Мераджіо, водяний годинник відбивав полудень. Світлий одяг «Тавріна Калласа» зник, і тепер на Локу був темний бавовняний дублет, дешеві чорні бриджі та чорні панчохи; волосся він сховав під чорною оксамитовою шапочкою, а замість цапиної борідки (яка відклеїлася доволі боляче — колись він за звичкою навчиться носити із собою мазь, що розчиняє клей) тепер були тонкі вуса. Його щоки стали червоними, а одяг у кількох місцях уже наскрізь промок від поту. У руках він стискав згорнутий руркою чистий пергамент і, ступивши у фоє, звернувся до охоронців з легким натяком на талішамський акцент.
— Мені потрібен стряпчий, — сказав Лок. — У мене тут немає ні призначення, ні партнерів, тому залюбки зачекаю на першого доступного.
— Зрозуміло. — Знайомий уже охоронець оглянув свої списки. — Можете спробувати Даніеллу Монтеґю, громадська галерея, стіл шістнадцять. А може... Етьєн Акало, стіл тридцять шостий. У всякому разі, там є огороджена зона для очікування.
— Ви дуже люб’язні, — сказав Лок.
— Прізвище та район?
— Ґальдо Авріллен, — сказав Лок. — Із Талішама.
— Пишете?
— Ну, бува, вірші складаю, — відповів Лок.
Охоронець кілька секунд дивився на нього, аж поки один з вартових, що стояв позаду Лока, не пирхнув. На лиці чоловіка проявилися симптоми запізнілого прозріння, але він не здався дуже веселим.
— Просто підпишіть або поставте свою позначку тут, пане Авріллене.
Лок узяв запропоноване перо й зробив плавний вишуканий підпис біля напису охоронця ҐАЛЛДО АВРИЛЛІН, а потім, дружньо кивнувши, зайшов досередини.
Лок знову швидко обдивився громадську галерею, вдаючи добродушне спантеличення. Замість того, щоб сісти в зону очікування, яка була відзначена мідними поручнями, він пішов просто до гарно вбраного молодого чоловіка за двадцять другим столом, що люто шкряботів на аркуші пергаменту й наразі не мав жодного клієнта, який би відвернув його увагу. Лок сів на стілець перед столом і кахикнув.
Чоловік підвів на нього очі. Це був стрункий каморрець із зачесаним назад каштановим волоссям та окулярами над широкими чулими очима. На ньому було пальто кремового кольору зі сливово-фіолетовою підкладкою, яку можна було розгледіти на манжетах. Підкладка пасувала до його туніки та жилета; шовкові шийні хустки цього чоловіка були складені шарами кремового на темно-фіолетовому. Можливо, він на кілька дюймів вищий за Лока, але з цією проблемою можна відносно легко впоратися.
— Як вам таке, — сказав Лок своїм найвеселішим, найтовариськішим тоном голосу «Я не з вашого міста», — ваші кишені буде відтягувати вага п’яти крон із білого заліза до кінця дня?
— Я... той... п’ять... сер, здається, ви поставили мене в невигідне становище. Що я можу для вас зробити, і взагалі, хто ви?
— Мене звуть Ґальдо Авріллен, — сказав Лок. — Я з Талішама.
— Он як, — мовив чоловік. — П’ять крон, ви казали? Зазвичай я не беру стільки за свої послуги, але я хотів би почути, що ви маєте на думці.
— Ваші послуги, — сказав Лок, — тобто ваші професійні послуги — це не те, що мені потрібно, пане...
— Маґріс, Арманд Маґріс, — сказав чоловік. — Але ви, ви не знаєте, хто я, і не хочете моїх...
— Я казав про біле залізо. — Лок видобув ту саму монету, яку поклав на стіл Кореандера Превіна дві години тому. Він зробив це так, що було враження, ніби вона вискочила з його кісточок пальців й осіла там — перекочувати монету, як Санци, він так і не навчився. — П’ять крон із білого заліза за незначну послугу, хоча й дещо незвичайну.
— Наскільки незвичайну?
— Мені не пощастило, пане Маґрісе, — сказав Лок. — Я комерційний представник «Стролло і Синів», провідного кондитера в усьому Талішамі, постачальника вишуканих делікатесів і солодощів. Я сів на корабель із Талішама для зустрічі з кількома потенційними клієнтами в Каморрі — клієнтами високого рангу, ви мене розумієте. Два дони та їхні дружини чекають, щоб мої роботодавці оживили їхні столи новими смаковими враженнями.
— Ви хочете, щоб я оформив документи на потенційне партнерство чи якийсь продаж?
— Нічого такого буденного, пане Маґрісе, нічого такого буденного. Прошу, вислухайте повну міру мого нещастя. Мене відправили до Каморра морем із кількома пакунками. Ці пакунки містили цукрові кондитерські вироби неймовірної якості та делікатності — тонкощі, про які навіть ваші знамениті кухарі ніколи не мріяли. Порожнисті цукерки з алхімічною вершковою начинкою... пироги з корицею з остершалінським бренді з Емберлена для глазурі... чудеса. Я мав пообідати з нашими потенційними клієнтами та переконатися, що вони належним чином охоплені ентузіазмом щодо майстерності мого роботодавця. Лише ті суми, які йдуть на оформлення фестивальних бенкетів, ну... діло дуже важливе.
— Я в цьому не сумніваюся, — сказав Маґріс. — Здається вельми приємною роботою.
— Було б так, якби не один прикрий факт, — сказав Лок. — Корабель, який привіз мене сюди, хоч і був швидким, як обіцяли, був сильно заражений щурами.
— О боги... ваші...
— Так, — сказав Лок. — Мої вироби. Мої чудові вироби зберігалися в досить легких пакунках. Я тримав їх якомога далі від трюму; на жаль, це, здається, лише полегшило щурам доступ до них. Вони накинулися на мої кондитерські вироби з просто таки звірячим апетитом; усе, що я віз із собою, було знищено.
— Мої товари, — сказав Лок, — зберігалися разом із моїм одягом. І це остаточний сором моєї ситуації; між нападом зубів і, ах, екскрементами, якщо можна бути таким неделікатним... мій гардероб повністю знищено. Я одягнувся просто для подорожі, і тепер це єдиний повний комплект одягу, який у мене лишився.
— Дванадцять богів, оце пригода. Чи є у вашого роботодавця рахунок у Мераджіо? Може, візьмете гроші за одяг у кредит?
— На жаль, ні, — сказав Лок. — Ми розглядали це, і я довго вмовляв господарів обрати цей варіант. Але ми не маємо такого рахунку, щоб допомогти мені зараз, і моя зустріч цього вечора невідкладна. Хоча я не можу представити кондитерські вироби, то принаймні перепрошу — я не хочу нікого образити. Один з наших потенційних клієнтів, ах, дуже специфічний і вибагливий чоловік. Дуже специфічний і вибагливий. Не годиться його підвести, геть не годиться. Він, безсумнівно, поширить у своїх колах інформацію про те, що «Стролло і сини» — це ім’я, якому не варто довіряти. Розумієте, будуть звинувачення не тільки щодо наших товарів, але ще й нашої ввічливості.
— Так, деякі дони... дуже твердо дотримуються своїх звичаїв. Однак поки що не можу зрозуміти, чим вам можу допомогти я.
— Ми з вами схожої статури, сер, випадково схожої статури. І ваш смак, ну що сказати, він чудовий, пане Маґрісе; ми могли б бути давно втраченими братами, такі ми однакові у своєму розумінні крою та кольорів. Ви трохи вищі за мене, але, звичайно, я зможу витримати це протягом кількох необхідних годин. Я прошу, сер, я благаю — допомогти мені й позичити відповідний комплект одягу. Сьогодні я маю повечеряти з донами; допоможіть мені мати такий вигляд, щоб мої роботодавці могли врятувати своє добре ім’я.
— Ви бажаєте... ви бажаєте позичити пальто, бриджі, панчохи, черевики і все необхідне?
— Еге ж, — сказав Лок, — із щирою обіцянкою доглядати за кожним окремим шовчиком, наче той останній у світі. Ба більше, я пропоную залишити вам гарантію — п’ять крон з білого заліза; збережіть їх, доки я не поверну вам одяг, усе до ниточки, а потім залишите їх собі. Звичайно, це місяць-два зарплати за такий мізер роботи.
— Це, це... це дуже солідна сума. Проте, — сказав Маґріс із таким виглядом, ніби намагався стримати усмішку, — це... я впевнений, що ви знаєте, досить дивно.
— О, мені це відомо, сер, ще й як відомо. Невже моя ситуація не вселяє жалю до мене? Я не надто гордий, щоб благати, пане Маґрісе — на кону не лише моя робота. Це репутація моїх роботодавців.
— Без сумніву, — сказав Маґріс. — Без сумніву. Шкода, що щури не вміють говорити теринською; б’юся об заклад, вони запропонують дуже гарне свідчення.
— Шість крон із білого заліза, — сказав Лок. — Я можу розтягнути свій гаманець аж настільки. Благаю вас, сер...
— Пік-пік, — сказав Маґріс. — Пік-пік, сказали б вони. І якими товстими маленькими пацюками вони будуть після всього цього; маленькі кругленькі негідники. Вони дали б свої свідчення, а потім благали, щоб їх повернули на корабель до Талішама, щоб продовжити бенкет. Ваші «Стролло та сини» можуть мати лояльних працівників на все життя, хоч і невеличких, звичайно.
— Пане Маґрісе, це досить...
— Ви насправді не з Талішама, правда ж?
— Пане Маґрісе, прошу вас.
— Це одне з маленьких випробувань Мераджіо, чи не так? Так само, як того місяця перевіряли бідолашну Віллу. — Маґріс уже не міг стримувати веселощів — він, вочевидь, справді був дуже задоволений собою. — Ви можете повідомити доброго пана Мераджіо, що я не втрачаю гідності, завидівши крихту білого заліза. Я ніколи не зганьбив би його закладу, беручи участь у такій витівці. Ви, звичайно, передасте йому мої найкращі вітання?
Лок уже багато разів відчував розчарування, тож було досить легко придушити бажання перестрибнути через стіл Маґріса й задушити його. Внутрішньо зітхнувши, він якусь мить поблукав очима по кімнаті — і там, дивлячись з однієї з галерей другого рівня, стояв сам Мераджіо.
Джанкана Мераджіо носив відповідний сучасній моді сюртук: бахматий і відкритий, з розкльошеними обшлагами та полірованими срібними ґудзиками. Його пальто, бриджі та шийні хустки були надзвичайно приємного темно-синього кольору, кольору неба перед Лжесвітлом. Зовнішньої помпезності було небагато, але одяг мав гарний, багатий і вишуканий вигляд, що показувало його вартість, не ображаючи нічиїх почуттів. Це мав бути Мераджіо, бо на правій частині його пальта висіла пришпилена орхідея. Єдина примітна річ у його вбранні — свіжа орхідея, яку щодня зривали, щоб прикрашати його одяг.
Судячи з радників і слуг, які стояли поруч із чоловіком, Лок дійшов висновку, що Мераджіо був дуже близький за зростом і тілобудовою до нього самого.
Немов нізвідки виринув план; він промайнув у думках, як екіпаж, що бере чужий корабель на абордаж. Він умить опинився в його владі. План лежав перед ним, ясний і простий, наче ходьба по прямій лінії. Він полишив свій талішамський акцент і усміхнувся Маґрісу.
— О, ви надто розумний для мене, пане Маґрісе. Занадто розумний. Мої вітання — ви мали рацію відмовитися. І не бійтеся — я доповім самому Мераджіо, от просто зараз і безпосередньо. Ваша проникливість не залишиться поза увагою. А тепер, прошу мені вибачити...
У задній частині Мераджіо був службовий вхід, звідки до сховищ і кухонь надходили продукти. Сюди також виходили перекурити офіціанти. Новеньким на службі давали мало перепочинку, тоді як старші співробітники могли мати до пів години, щоб відпочити та поїсти між змінами на поверсі. Один знуджений охоронець сперся на стіну біля службових дверей, склавши руки, й ожив, коли до нього наблизився Лок.
— У якій справі?
— Та ні в якій, — сказав Лок. — Просто хотів поговорити з кимось із офіціантів чи, може, з кухонного люду.
— Це вам не парк. Ідіть краще прогулюйтеся деінде.
— Будь другом, — сказав Лок. В одній із його рук з’явився солон, який зручно завис у межах досяжності охоронця. — Я просто шукаю роботу й хочу поговорити з кимось із офіціантів чи з кухні, гаразд? Хто вільний зараз, з тим і поговорю. Я нікому не заважатиму.
— Постарайся. — Срібна монета вмить щезла в його кишені. — І не зволікай.
Він зайшов у просту кімнату з низькою стелею, вщерть пропахлу димами кухні. Попід стінами стояли або крокували пів десятка мовчазних офіціантів; один чи двоє сьорбали чай, а решта, здавалося, насолоджувалася простим задоволенням від того, що взагалі нічого не робила. Лок швидко окинув усіх оком, вибрав найбільш схожого на нього за зростом і статурою й швидко підійшов до чоловіка.
— Мені потрібна твоя допомога, — сказав Лок. — Це коштує п’ять крон і займе всього кілька хвилин.
— Ти хто в біса такий?
Лок схопив офіціанта за руку й вклав у неї крону з білого заліза. Чоловік відсмикнув руку, а потім подивився на те, що лежало на його долоні. Його очі цілком правдиво імітували спробу вискочити з орбіт.
— Провулок, — сказав Лок. — Треба поговорити.
— Боги милі, явно треба, — сказав офіціант, лисуватий чоловік років тридцяти з гаком з обвислим лицем бульдога.
Лок вивів його через службові двері й далі провулком, поки вони не опинилися за якісь сорок футів від охоронця.
— Я працюю на герцога, — сказав Лок. — Мені потрібно передати це повідомлення Мераджіо, але не можна, щоб мене побачили там у моєму вбранні. Є... ускладнення. — Лок помахав офіціантові чистими аркушами пергаменту, загорнутими в тугий циліндр.
— Я, а-а, я можу доставити це для тебе, — сказав офіціант.
— У мене наказ, — відповів Лок. — Доставити в руки й тільки так. Мені треба вийти на той поверх і бути непомітним; це забере якихось п’ять хвилин. Як я вже сказав, це коштує п’ять крон. Холодний метал просто сьогодні. Мені потрібно мати вигляд офіціанта.
— От чорт, — сказав офіціант. — Зазвичай у нас є запасний одяг... чорні куртки та пара фартухів. Ми могли б їх тобі дати, але сьогодні якраз день прання. У всій будівлі нічого потрібного нема.
— Звичайно, є, — сказав Лок. — На тобі саме те, що мені потрібно.
— Так, хвилиночку. Це взагалі-то не зовсім можливо...
Лок знову схопив офіціанта за руку й сунув у неї ще чотири крони.
— Ти коли-небудь у своєму житті тримав стільки грошей?
— Дванадцять богів, ні, — прошепотів чоловік. Він облизнув губи, секунду чи дві дивився на Лока, а потім коротко кивнув. — Що мені робити?
— Просто йди за мною, — сказав Лок. — Усе пройде легко й швидко.
— У мене є близько двадцяти хвилин, — сказав офіціант. — А тоді я маю повернутися на поверх.
— Коли я закінчу, — сказав Лок, — це не матиме значення. Я повідомлю Мераджіо, що ти допоміг нам обом, і до тебе претензій не буде.
— Ну добре. Куди ми йдемо?
— Отут зразу за рогом... Нам потрібен готель.
«Привітний затінок» був лише за квартал від Мераджіо. Це було стерпно чисте, дешеве, без будь-яких розкошів місце, яке приймало посильних, учених, писарів, слуг та менших чиновників, а не найкращі класи ділових людей. Це був двоповерховий квадрат, побудований навколо відкритого центрального простору на зразок вілли часів Теринського Трону. У центрі цього подвір’я стояло високе оливкове дерево й приємно шелестіло на сонці зеленим листом.
— Одна кімната, — сказав Лок, — з вікном, на день. — Він поклав монети на прилавок. Хазяїн вибіг з ключем у руках і провів Лока й офіціанта до кімнати на другому поверсі, позначеної «9».
У дев’ятій кімнаті була пара розкладних ліжок, запнуте промасленим папером вікно, маленька шафа й більше нічого. Господар «Привітного затінку» вклонився й вийшов, нічого не питаючи. Як і в більшості господарів каморрських готелів, будь-які запитання, які в нього могли виникнути щодо своїх клієнтів чи їхніх справ, як правило, зникали, коли на прилавку з’являлося срібло.
— Як тебе звати? — Лок зачинив двері кімнати й замкнув на засув.
— Бенжав’єр, — сказав офіціант. — Ти, а-а, впевнений... усе вийде так, як ти кажеш?
У відповідь Лок дістав гаманець і поклав його в руку Бенжав’єра.
— Там є ще дві повні крони, крім того, що ти отримаєш. Плюс трохи золота та срібла. Моє слово тверде, як і мої гроші, і ти можеш зберегти цей гаманець тут як гарантію, доки я не повернуся.
— Боги, — сказав Бенжавєр. — Це... усе це дуже дивно. Цікаво, що я такого зробив, щоб заслужити таке неймовірне багатство?
— Більшість людей не роблять геть нічого, щоб заслужити те, що боги кидають їм на шляху, — сказав Лок. — Перейдемо до справи?
— Так, так. — Бенжавєр розв’язав фартух і кинув його Локу; потім він почав знімати куртку і бриджі. Лок зняв з голови оксамитову шапочку.
— Овва. Сиве волосся. Ти не скидаєшся на свій вік — лицем тобто.
— Природа благословила юними рисами, — сказав Лок. — Це принесло певну користь на службі в герцога. Мені також знадобляться твої черевики — мої будуть недоречними під цими шатами.
Чоловіки хутко роздяглися й обмінялися одягом. Лок став у центрі кімнати, повністю одягнений, як офіціант Мераджіо, з темно-бордовим фартухом, зав’язаним на талії. Бенжавєр розвалився на одному з матраців у самому спідньому, перекидаючи з руки в руку мішечок із дзвінкими монетами.
— Ну що? Який у мене вигляд?
— Як треба, — сказав Бенжавєр. — Відразу впишешся.
— Добре. Ти, зі свого боку, маєш вигляд заможного. Просто зачекай тут і замкни двері. Я скоро повернуся й постукаю рівно п’ять разів, зрозуміло?
— Наче так.
Лок зачинив за собою двері, швидко спустився сходами, перетнув двір і знову вийшов на вулицю. Він пішов до Мераджіо кружним шляхом, щоб зайти спереду й уникнути охоронця біля службового входу.
— Тобі не слід заходити й виходити через цей хід, — сказав охоронець із довідником, коли Лок увірвався до фоє, червонощокий і спітнілий.
— Я знаю, вибачте. — Лок помахав чоловікові чистим згортком пергаменту. — Мене послали принести це для одного зі стряпчих; один із членів приватної галереї послав.
— О, вибачай тоді. Не затримуватиму — проходь.
Лок утретє влився в юрбу Мераджіо, задоволений тим, як мало на нього дивилися, поки він поспішав у своїй справі. Він спритно маневрував між добре вдягненими чоловіками та жінками й ухилявся від офіціантів, які несли накриті срібні таці й навіть по-дружньому, немов знайомим, кивав цим людям, коли ті проходили повз. За мить він знайшов те, що шукав — двох охоронців, які ліниво стояли біля задньої стіни, схиливши докупи голови в розмові.
— Доброго здоров’я, джентльмени, — сказав Лок і став перед ними. І той, і той був на позір важчим за нього на добрих сімдесят фунтів — Хтось із вас, хлопці, знає чоловіка, на ім’я Бенжавєр? Він мій колега, офіціант.
— Я знаю його в обличчя, — сказав один з охоронців.
— Він у купі лайна, — сказав Лок. — Він у «Привітному затінку» й щойно провалив один із тестів Мераджіо. Я маю повернути його, й мені сказали взяти вас двох на допомогу.
— Один із тестів Мераджіо?
— Ну ви знаєте, — сказав Лок. — Як він зробив з Віллою.
— А з тою з громадського поверху. Бенжавєр кажеш? І що він наробив?
— Та продав старого, і Мераджіо незадоволений. Правда треба поспішати.
— Е-е... звичайно, звичайно.
— Збоку, через службовий вхід.
Лок розташувався дуже обережно, так щоб здавалося, ніби він впевнено крокує поруч з охоронцями, тоді як насправді він слідував за ними кухнями, службовими коридорами і, нарешті, кімнатою перед виходом. Він вислизнув уперед, і двоє охоронців йшли слідом, коли він завернув у провулок і недбало махнув рукою охоронцеві на виході. Чоловік нічим не показав, що впізнав його; Лок сам уже встиг побачити з десяток офіціантів. Безсумнівно, незнайомець міг зійти за одного такого досить довго, і йому навіть не потрібно було багато часу.
За кілька хвилин він п’ять разів різко постукав у двері дев’ятої кімнати «Привітного затінку». Бенжав’єр прочинив двері, але Лок твердою рукою штовхнув їх до кінця, зібравши в собі владність, з якою вичитував дона Сальвару як «Опівнічник».
— Це був тест на лояльність, Бенжав’єре, — сказав Лок, увійшовши до кімнати й блиснувши холодними очима. — Тест на лояльність. І ти облажався. Тримайте його, хлопці.
Двоє охоронців рушили до напівголого офіціанта, який шоковано витріщився на них.
— Але... але я не... але ти сказав...
— Твоя робота — обслуговувати клієнтів Мераджіо й підтримувати довіру пана Мераджіо. Моя робота полягає в тому, щоб знаходити людей, які не варті його довіри, і розбиратися з ними. Ти продав мені свою прокляту форму. — Лок змахнув з ліжка крони й гаманець і кинув розсипані монети в шкіряну торбину. — Я міг бути злодієм. Я міг бути вбивцею. І ти дозволив мені підійти просто до пана Мераджіо з ідеальним маскуванням.
— Але ти... о, боги, ти не можеш говорити серйозно, я не вірю!
— Ці двоє тобі не здаються серйозними? Вибачай, Бенжав’єре. Нічого особистого — ти просто ухвалив дуже невдале рішення. — Лок відчинив двері. — Так, усе, ведіть його до Мераджіо якомога швидше.
Бенжав’єр захвицав ногами, гарчачи й плачучи:
— Ні, ні, ти не можеш, я був відданим усе своє... — Лок схопив його за підборіддя й подивився йому в очі.
— Якщо будеш відбиватися, — сказав Лок, — якщо ти будеш бити ногами, кричати чи й далі здіймати клятий галас, ця справа вийде за межі Мераджіо, розумієш? Ми приведемо варту, й тебе потягнуть до Палацу Терпіння в кайданах. Пан Мераджіо має багато друзів у Палаці Терпіння. Твою справу можуть розглядати хоч і кілька місяців. Будеш сидіти в павучій клітці й розмірковувати про свої гріхи, поки не почнуться зимові дощі. Я зрозуміло кажу?
— Так, — схлипнув Бенжав’єр. — О, боги, вибачте, вибачте...
— Тобі не переді мною просити вибачення треба. Так, як я казав, хутко відведімо його назад. Пан Мераджіо захоче з ним поговорити.
Лок повів їх назад до банку; Бенжав’єр ридав, але мовчав. Лок пройшов до приймальні повз здивованого охоронця службових дверей, і ревнув:
— Звільніть цю кімнату. Негайно.
Кілька офіціантів, здавалося, хотіли було заперечити, але вигляд Бенжав’єра, майже роздягненого й затиснутого між двома охоронцями, переконав їх, що щось явно не так. Вони вибігли з кімнати, й Лок повернувся до охоронців.
— Тримайте його тут, — сказав Лок. — Я піду покличу Мераджіо; ми повернемося за кілька хвилин. Ця кімната має бути вільною, доки ми не повернемося. Нехай офіціанти відпочивають десь в іншому місці.
— Гей, що відбувається? — У кімнату просунув голову охоронець службових дверей.
— Якщо цінуєш свою роботу, — сказав Лок, — дивися туди, у той провулок, і не впускай нікого. Мераджіо незабаром прийде сюди, і він буде не в дуже доброму гуморі, тому краще не привертати його уваги.
— Я думаю, він слушно каже, Лавалю, — сказав один із охоронців, що тримав Бенжав’єра.
— Е-е... добре, добре. — Охоронець службових дверей щез із виду.
— А щодо тебе, — сказав Лок, підійшовши до Бенжав’єра, — як я вже сказав, нічого особистого. Чи можу я дати тобі пораду? Не грай в ігри. Мераджіо брехати не можна. Нікому з нас не можна брехати йому. Просто зізнайся, відверто. Будь абсолютно чесним. Ти розумієш?
— Так, — чмихнув Бенжав’єр, — так, прошу, я все зроблю...
— Усе робити не треба. Але якщо ти сподіваєшся, що пан Мераджіо буде поблажливим чи співчутливим, то, клянуся богами, зізнайся у всьому і то швидко. Ніяких ігор, пам’ятаєш?
— Д-д-добре, так, що завгодно...
— Я незабаром повернуся, — сказав Лок, крутнувся на підборах і рушив до дверей. Вийшовши з приймальні, він дозволив собі маленьку вдоволену усмішку; охоронці, які затисли Бенжав’єра, тепер здавалися майже так само наляканими, як і офіціант. Дивно, як легко можна було начаклувати майже з нічого владний тон за допомогою крапельки театральщини. Він пройшов через службові коридори та кухні, а потім вийшов на громадський поверх.
— Скажіть мені, — звернувся Лок до першого охоронця, якого він зустрів, — пан Мераджіо у приватних галереях? — Лок махнув згортком, ніби це була невідкладна справа.
— Наскільки мені відомо, — сказав охоронець. — Я думаю, він на третьому поверсі й приймає звіти.
— Дуже дякую.
Лок піднявся широкими чорними залізними сходами, що вели до першої галереї членів, кивнувши на ходу парі охоронців. Здавалося, його уніформа була достатньою гарантією привілеїв галереї, але він стискав пергамент в обох долонях так, щоб було помітно, як додаткову запоруку. Він оглянув галереї першого поверху, не побачив жодних слідів своєї здобичі й пішов далі.
Він знайшов Джанкану Мераджіо на третьому поверсі, як і вказав охоронець. Мераджіо стояв, задумано дивлячись на громадську галерею, слухаючи, як пара фіннікерів позаду нього зачитувала з воскових табличок цифри, які Локу говорили дуже мало. Мераджіо, вочевидь, не тримав біля себе охорони; мабуть, він почувався достатньо безпечно в межах свого комерційного королівства. Тим краще. Лок підійшов до нього, насолоджуючись зарозумілістю цього жесту, і стояв, чекаючи, поки його помітять.
Фіннікери та кілька членів галереї почали бурмотіти собі під ніс; за кілька секунд Мераджіо обернувся й направив усю силу свого блискучого, як грозовий ліхтар, погляду на Лока. Знадобилася лише мить, щоб той погляд змінився з роздратування на підозру.
— Ти в мене не працюєш, — сказав він.
— Вітання вам від каморрського капи Раци, — сказав Лок тихим і шанобливим голосом. — Я маю довести до вашої уваги дуже серйозну справу, пане Мераджіо.
Господар банкірського дому витріщився на нього, потім зняв окуляри й запхав у кишеню пальта.
— Тож це правда. Я чув, що Барсаві пішов дорогою всякої плоті... А тепер твій пан посилає лакея. Як мило з його боку. Яке в нього до мене діло?
— Його діло, пане Мераджіо, цілком збігається з вашими інтересами. Я тут, щоб врятувати ваше життя.
Мераджіо пирхнув.
— Моєму життю майже нічого не загрожує, мій недоречно одягнений друже. Це мій дім, і будь-який охоронець тут відірве тобі яйця, варто сказати мені одне лиш слово. На твоєму місці я почав би пояснювати, звідки в тебе ця форма.
— Я купив її, — сказав Лок, — в одного з ваших офіціантів, чоловіка, на ім’я Бенжав’єр. Я знав, що він поступливий, тому що він уже бере участь у змові проти вашого життя.
— Бен? Які в тебе є докази?
— Пара ваших охоронців тримають його біля службового входу, майже роздягненого.
— Що значить пара моїх охоронців тримають його? Ким, чорт забери, ти себе вважаєш?
— Капа Раца доручив мені врятувати ваше життя, пане Мераджіо. Я маю на увазі саме те, що сказав. А щодо того, ким я є, то я просто ваш рятівник.
— Мої охоронці й офіціанти...
— Вони ненадійні, — прошипів Лок. — Ви осліпли? Я не купив цю форму в якогось кравця. Я увійшов просто через ваш службовий вхід, запропонував кілька крон, а ваш Бенжав’єр вистрибнув з уніформи отак. — Лок клацнув пальцями. — Ваш охоронець біля службових дверей пропустив мене значно дешевше — лише за солон. Ваші люди не з каменю, пане Мераджіо; ви надто добре думаєте про їхню вірність.
Мераджіо витріщився на нього, щоки його палали; здавалося, він от-от ударить Лока. Натомість він кашлянув і простяг руки долонями вгору.
— Скажи мені, що ти прийшов мені передати, — мовив Мераджіо. — А далі я сам вирішу, як краще.
— Ваші фіннікери тиснуть на мене. Відпустіть їх, щоб ми могли поговорити самі.
— Не розказуй мені, що мені робити у власній...
— Я буду розказувати вам, що робити, чорт забирай, — сплюнув Лок. — Я ваш довбаний охоронець, пане Мераджіо. Вам загрожує смертельна небезпека; важлива кожна хвилина. Ви вже знаєте принаймні одного скомпрометованого офіціанта та одного розслабленого охоронця; скільки ще ви будете заважати мені рятувати вам життя?
— Чому капа Раца так турбується про мою безпеку?
— Ваш особистий комфорт, найімовірніше, для нього нічого не означає, — сказав Лок. — Однак безпека Мераджіо має першорядне значення. Деякі зацікавлені особи з Тал Веррара, які бажають зменшити статки Каморра, уклали проти вас контракт на вбивство. Раца був при владі чотири дні. Ваше вбивство потрясло б місто до самих основ. Павук і міська варта розірвали б людей Раци на шмаття, шукаючи відповідей. Він просто не може допустити, щоб вам завдали шкоди. Він має підтримувати стабільність у цьому місті, як і Герцог.
— І звідки твій хазяїн усе це знає?
— Подарунок богів, — сказав Лок. — Коли агенти мого хазяїна займалися не пов’язаною з цим справою, були перехоплені деякі листи. Будь ласка, відпустіть своїх бухгалтерів.
Мераджіо задумався на кілька секунд, а потім буркнув і роздратованим помахом руки відпустив своїх слуг. Вони позадкували, широко розплющивши очі.
— За вами полює дехто, — сказав Лок. — Дехто з арбалетом. Убивця — лашейнець. Імовірно, його зброю переробив картейнський наймаг. Він, як біс, вивертливий і майже завжди потрапляє в ціль. Це має вам лестити — ми вважаємо, що його гонорар становить десять тисяч крон.
— Таке непросто перетравити, пане...
— Моє ім’я не має значення, — сказав Лок. — Ходімо зі мною, у кімнату за кухнями. Ви самі можете поговорити з Бенжав’єром.
— Кімната за кухнями? — Мераджіо насупив чоло. — Поки що в мене немає підстав вважати, що ти сам не намагаєшся заманити мене туди невідомо нащо.
— Пане Мераджіо, — сказав Лок, — ви вбрані в шовк і бавовну, а не в кольчугу. Я вже кілька хвилин тримаю вас на відстані кинджала. Якби мій господар бажав вам смерті, ваші нутрощі вже заливали б цей килим кров’ю. Не треба мені дякувати — я навіть не зобов’язаний вам подобатися, але заради любові богів, будь ласка, прийміть те, що мені наказано охороняти вас, і що ніхто не відмовляється від наказів капи Каморра.
— Гм-м-м. Точно. Чи такий він грізний, як Барсаві, цей капа Раца?
— Барсаві помер, плачучи біля його ніг, — сказав Лок. — Барсаві та всі його діти. Висновки робіть самі.
Мераджіо знову надів на ніс окуляри, поправив орхідею й заклав руки за спину.
— Ходімо в ту кімнату, — сказав він. — Веди.
Бенжав’єр і охоронці здавалися наляканими, коли Мераджіо ввірвався в кімнату слідом за Локом. Лок припустив, що вони чутливіші до настрою чоловіка, ніж він сам, і те, що вони побачили на його обличчі, мало бути чимось справді неприємним.
— Бенжав’єре, — сказав Мераджіо, — Бенжав’єре, я просто не можу в це повірити. Після всього, що я зробив для тебе — після того, як я прийняв тебе й допоміг з тією халепою з капітаном твого старого корабля... у мене немає слів!
— Вибачте, пане Мераджіо, — сказав офіціант, чиї щоки були вологіші, ніж похилий дах будинку в грозу. — Мені дуже шкода, я не хотів...
— Не хотів? Чи правда те, що розказав мені цей чоловік?
— О так, пробачте мені боги, пане Мераджіо, це правда! Це все правда, вибачте, мені так прикро... будь ласка, повірте мені...
— Цить, щоб тобі повилазило!
Мераджіо стояв, роззявивши рота, як людина, яку щойно вдарили. Він роззирнувся, ніби вперше бачив кімнату, ніби охоронці в лівреях були чужоземними істотами. Він, здавалося, був готовий поточитися й впасти назад; натомість він крутнувся до Лока, зціпивши кулаки.
— Розкажи мені все, що знаєш, — прогарчав він. — Клянуся богами, усіх, хто причетний до цієї справи, не омине моя кара, клянуся.
— Насамперед ви маєте пережити цей день. У вас є приватні покої над галереєю на четвертому поверсі, так?
— Звичайно.
— Ходімо туди негайно, — сказав Лок. — Вкиньте цього бідолаху до комори; напевно у вас є відповідна. Ви можете розібратися з ним, коли це все закінчиться. Поки що час нам не друг.
Бенжав’єр знову голосно заридав, і Мераджіо кивнув з виразом огиди на обличчі.
— Киньте Бенжав’єра в комору й зачиніть двері на засув. Ви двоє, стійте на чатах. А ти...
Охоронець службових дверей, який весь цей час визирав з-за рогу, враз почервонів.
— Упустиш когось, та хоч дитину, у ці двері сьогодні — накажу відрізати тобі яйця й замість них покласти розжарені вуглини. Все ясно?
Мераджіо розвернувся й прожогом кинувся з кімнати, і цього разу Лок біг за ним слідом, намагаючись не відставати.
Приватні кімнати Джанкани Мераджіо, як і його шати, можна було описати так: по-багатому стримані. Чоловік явно вважав, що добрі матеріали та майстерна робота мають говорити самі за себе.
За ними з клацанням зачинилися укріплені сталлю двері; затріщав замок з веррарським механізмом. Мераджіо і Лок залишилися самі. Елегантний мініатюрний водяний годинник на лакованому столі Мераджіо саме наповнював чашу, показуючи першу годину дня.
— Отже, — сказав Лок, — пане Мераджіо, ви не можете виходити на поверх, доки ми не розберемося з нашим убивцею. Це небезпечно; ми очікували, що напад відбудеться між першою та четвертою годинами дня.
— Це спричинить проблеми, — сказав Мераджіо. — Мені треба своїми справами займатися; мою відсутність на поверсі помітять.
— Не обов’язково, — відповів Лок. — Чи не спало вам на думку, що ми дуже схожі? І що одна людина в тіні однієї з галерей верхнього рівня може бути дуже схожою на іншу?
— Ти... ти пропонуєш прикинутися мною?
— У перехоплених листах, — сказав Лок, — ми отримали інформацію, яка нам дуже вигідна. Детального опису вашої зовнішності вбивця не отримав. Навпаки, йому було наказано поцілити болтом у єдиного чоловіка в будівлі, який носить досить велику орхідею на грудях. Якщо я стоятиму одягнений, як ви, у вашому звичному місці в галереї, з орхідеєю, пришпиленою до мого пальта, то цей болт полетить у мене, а не у вас.
— Мені важко повірити, що ти настільки святий, щоб поставити себе на моє місце, якщо цей убивця такий смертоносний, як ти кажеш.
— Пане Мераджіо, — сказав Лок, — перепрошую, але я явно не висловився чітко. Якщо я не зроблю цього, мій господар усе одно мене вб’є. Крім того, я, певно, більш вправний у тому, щоб уникати обіймів Володарки Довгого Мовчання, ніж ви можете собі уявити. І, нарешті, винагорода, яку мені обіцяли за те, що я завершу цю справу... Що ж, якби ви були на моєму місці, ви також були б готові прийняти болт.
— А що тим часом робити мені?
— Відпочиньте в цих кімнатах, — сказав Лок. — Тримайте двері щільно зачиненими. Розважте себе кілька годин; підозрюю, що нам не доведеться довго чекати.
— А що буде, коли вбивця пустить болт?
— Мені соромно визнати, — сказав Лок, — що щонайменше пів десятка людей мого хазяїна сьогодні тут, на поверсі вашого банку. Деякі з ваших клієнтів не є клієнтами; вони найспритніші, найміцніші хлопці капи Раци, які вміють швидко й тихо працювати. Коли наш вбивця спробує вистрілити, вони кинуться на нього. Він навіть не зрозуміє, хто напав — ваші охоронці чи наші люди.
— А якщо ти не такий швидкий, як думаєш? І цей болт поцілить у тебе?
— Тоді я помру, а ви будете живі, і мій господар буде задоволений, — сказав Лок. — Ми теж присягаємо в моїй роботі, пане Мераджіо. Я служу Раці до смерті. Ну то як?
Лок Ламора вийшов з покоїв Мераджіо о пів на першу, одягнений у найкраще пальто, жилет і бриджі, які він коли-небудь носив. Весь одяг був барви темно-синього неба перед Лжесвітлом, і він подумав, що цей колір йому надзвичайно пасує. Біла шовкова туніка була проти шкіри прохолодною, як вода в осінній річці; вона взята щойно з шафи Мераджіо, як і панчохи, черевики, шийні хустки та рукавички. Волосся він зачесав назад трояндовою олією — маленька пляшечка лежала в його кишені разом із гаманцем із золотими тирінами, які він смикнув з шухляд гардероба Мераджіо. Орхідею він пришпилив на грудях праворуч, й та досі приємно пахла малиною.
Фіннікерів Мераджіо разом із кількома обраними з його охоронців попередили про маскарад. Вони кивнули Локу, коли він вийшов на галерею четвертого поверху, насунувши на носа окуляри Мераджіо. Це була помилка — світ ураз розплився перед очима. Лок проклинав власну розсіяність й запхнув їх назад у пальто — старі окуляри Фервайта були прозорою підробкою, але, звичайно, скельця Мераджіо справді були припасовані для його очей. Треба запам’ятати.
Недбало, наче все це було частиною його плану, Лок ступив на чорні залізні сходи й рушив униз. Здалеку він, безсумнівно, був досить схожий на Мераджіо, щоб не викликати зайвих коментарів. Сягнувши громадської галереї, він пройшовся досить швидко, щоб привабити лише кілька дивних поглядів. Ступивши на кухню, він висмикнув орхідею з пальта й запхав її до кишені.
Біля входу в комору він помахав двом охоронцям і показав великим пальцем через плече.
— Пан Мераджіо хоче, щоб ви двоє вартували чорний хід. Допоможіть Лавалю. Нікого не впускати, як він сказав. Інакше — гаряче вугілля. Ви чули старого. Мені потрібно поговорити з Бенжав’єром.
Бенжав’єр підвів очі, коли Лок увійшов до комори й зачинив за собою двері. На його обличчі відбилося здивування; він був настільки приголомшений, коли Лок кинув у нього гаманець, що шкіряний мішечок влучив йому в око. Бенжав’єр скрикнув і впав спиною до стіни, затуливши обличчя руками.
— Чорт, — сказав Лок. — Пробач, ти мав його зловити.
— Що тобі ще треба?
— Я прийшов просити вибачення. Мені ніколи пояснювати; мені шкода, що я втягнув тебе в це, але в мене є свої причини та потреби, які потрібно задовольнити.
— Тобі шкода, що втягнув мене в це? — Голос Бенжав’єра зірвався; він чмихнув носом і сплюнув. — Про що ти в біса кажеш? Що відбувається? Що я зробив?
— Слухай, у мене нема часу розказувати тобі казку. Я поклав у той мішечок шість крон; деякі з них у тирінах, щоб було легше розміняти. Твоє життя не буде варте нічого, якщо залишишся в Каморрі, тому вибирайся через сухопутні ворота. Візьми мій старий одяг у «Привітному затінку», ось ключ.
Цього разу Бенжав’єр зловив те, що йому кинули.
— Так, — сказав Лок. — Більше ніяких клятих запитань. Я візьму тебе за вухо й витягну в провулок; ти репетуватимеш так, наче до біса наляканий. Коли ми будемо за рогом і зникнемо з поля зору, я відпущу тебе. Якщо хоч на крихту любиш своє життя, то біжи до «Привітного затінку», одягайся й забирайся геть із міста. Кудись у Талішам чи Ашмір; у цьому гаманці більше ніж річна зарплата. Думаю, розберешся.
— Я не...
— Ми йдемо зараз, — сказав Лок, — або я залишу тебе тут помирати. Розуміння — це розкіш, у тебе зараз такої нема. Вибач.
По хвилі Лок волік офіціанта за мочку вуха; цей особливий прийом був болючою хваткою, добре відомою будь-якому охоронцю чи сторожу в місті. Бенжав’єр пристойно впорався із завданням, ридаючи й благаючи змилуватися над ним; троє охоронців біля службових дверей дивилися без співчуття, коли Лок протягнув офіціанта повз них.
— Повернуся за кілька хвилин, — сказав Лок. — Пан Мераджіо хоче, щоб я сказав ще кілька слів цьому бідоласі наодинці.
— О, боги, — вигукнув Бенжав’єр, — не дайте йому забрати мене! Він же поб’є мене... будь ласка!
Охоронці зареготали, хоча той, хто спочатку взяв у Лока солон, не здавався таким веселим, як двоє інших. Лок потягнув Бенжав’єра завулком і за ріг; у той момент, коли вони були відрізані від трьох охоронців, Лок відштовхнув його.
— Іди, — сказав він. — Тікай щодуху. Я даю їм, можливо, двадцять хвилин, перш ніж вони всі зрозуміють, якими були ідіотами, і тоді за тобою полюватимуть цілі загони. Не стій на місці, дурню, біжи!
Бенжав’єр витріщився на нього, а потім похитав головою й пошкандибав у напрямку «Привітного затінку». Дивлячись, як офіціант йде, Лок посмикав кінчик своїх штучних вусів, а потім обернувся й загубився в натовпі. Сонце лило світло й тепло зі звичною інтенсивністю, і Лок добряче спітнів у своєму багатому новому одязі, але на якусь мить на його обличчя наповзла вдоволена усмішка.
Він пішов на північ до Двосрібної зелені; недалеко від південних воріт парку була крамниця всіляких джентльменських дрібничок, а в різних районах були інші чорні алхіміки, які не знали його в обличчя. Трохи розчинника клею, щоб позбутися вусів, і щось, щоб відновити природний відтінок волосся... З цим він знову стане Лукасом Фервайтом, готовим відвідати Сальвар і милостиво позбавити їх ще кількох тисяч крон.
— О, Лукасе! — Усмішка донни Софії осяяла її обличчя, коли вона зустріла його біля дверей маєтку Сальвар. Позаду нього в ніч лилося жовте світло; було ледве за одинадцяту годину ночі. Лок майже весь день після фокусу в Мераджіо ховався й надіслав кур’єром записку, щоб повідомити дону й донні, що до них нанесе пізній візит Фервайт. — Стільки днів вас не бачили! Ми отримали записку Ґрауманна, але почали хвилюватися за наші справи — і за вас, звичайно. Як ви?
— Міледі Сальваро, мені приємно бачити вас знову. Так, так, у мене все добре, дякую за турботу. Минулого тижня я зустрічався з деякими ганебними персонажами, але все воно на краще; один корабель під охороною, з вантажем, і ми можемо розпочати нашу подорож на ньому вже наступного тижня. Другий майже в наших руках.
— Ну, не стійте ж там, як посильний на сходах, заходьте. Конте! Ми залюбки підкріпилися б. Я придумала, принеси трохи моїх апельсинів, нових. Ми будемо в ближній кімнаті.
— Звичайно, міледі. — Конте дивився на Лока примруженими очима й неохочою напівусмішкою. — Пане Фервайте. Я сподіваюся, ця ніч застане вас у доброму здоров’ї.
— У цілком доброму, Конте.
— Як чудово. Я миттю повернуся.
Майже всі каморрські маєтки мали дві вітальні біля передпокою; одну називали «діловою кімнатою», де відбувалися зустрічі з незнайомцями та інші офіційні справи. Така кімната завжди холодно, бездоганно й дорого обставлена; навіть килими там чисті настільки, щоб з них можна було їсти. «Ближня кімната», навпаки, призначалася для близьких і довірених знайомих і була традиційно мебльована для абсолютного комфорту, так, щоб відбивати особистість пана та пані маєтку.
Донна Софія повела його до ближньої кімнати Сальварів, де стояли чотири пухкі шкіряні крісла з високими спинками, схожими на карикатури тронів. Там, де в більшості віталень біля кожного стільця чи крісла стояли б столики, у цій було чотири дерева в горщиках, кожне трохи вище за крісло, біля якого воно стояло. Дерева пахли кардамоном; аромат заповнював усю кімнату.
Лок уважно придивився до дерев; це не були саджанці, як він спочатку подумав. Вони були якимись мініатюрними: листя ледь більше за його великий палець, стовбури не товщі за передпліччя людини, а гілки звужувалися до ширини пальців. У клітці звивистого галуззя кожне дерево підтримувало невелику дерев’яну полицю й алхімічний ліхтар. Софія постукала по них, щоб оживити, наповнивши кімнату бурштиновим світлом і зеленими тінями. Візерунки, створені листям на стіні, були водночас фантастичними та розслаблюючими. Лок провів пальцем по м’якому тонкому листю найближчого дерева.
— Ваша робота, донно Софіє? — спитав він. — Навіть для тих, хто добре знайомий з роботою наших садівничих майстрів... це неймовірно. Ми дбаємо здебільшого про функцію, про врожайність. Ви ж володієте неймовірним чуттям краси.
— Дякую, Лукасе. Прошу, сідайте. Алхімічне скорочення розмірів більших рослин — це давнє мистецтво, але воно мені особливо подобається як своєрідне хобі. І, як бачите, ці деревцята ще й функціональні. Але це навряд чи найбільші дива в кімнаті — я бачу, що ви залюбилися в нашу каморрську моду!
— Один із ваших кравців, очевидно, вирішив, що він жаліє мене, й запропонував таку угоду, від якої я не міг з чистим сумлінням відмовитися. Цей візит для мене найдовший з усіх, що були в Каморрі раніше, тому я вирішив, чому б не влитися у ваше суспільство.
— Як чудово!
— Так, це так, — сказав дон Сальвара, який застібав ґудзики на обшлагах свого пальта. — Набагато краще, ніж ваші вадранські чорні костюми в’язня. Не зрозумійте мене неправильно — вони цілком підходять для північного клімату, але тут вони мають такий вигляд, ніби намагаються задушити того, хто їх носить. Лукасе, який стан усіх грошей, які ми витратили?
— Один галеон точно наш, — сказав Лок. — У мене є екіпаж і відповідний вантаж; я сам проконтролюю завантаження протягом наступних кількох днів. Він буде готовий до відправлення наступного тижня. І я маю перспективний варіант другого корабля, який супроводжуватиме його. Буде готовий протягом того ж терміну.
— Перспективний варіант, — сказала донна Софія, — це не зовсім те саме, що «точно наш», якщо я не дуже помиляюся.
— Ви не помиляєтеся, донно Софіє. — Лок зітхнув і спробував набути такого вигляду, наче йому соромно знову порушувати це питання. — Є одна проблема... Капітан другого судна спокушається пропозицією перевезти спецвантаж на Балінель — відносно довгий рейс, але за дуже пристойну ціну. І поки що він не пристав на мою пропозицію.
— І я припускаю, — сказав дон Лоренцо, сідаючи біля своєї дружини, — що, можливо, потрібно кинути йому під ноги ще кілька тисяч крон, щоб він прислухався до голосу розуму?
— Я боюся, мій добрий доне Сальваро, що так і є.
— Гм-м-м. Ми можемо поговорити про це за мить. Ось і Конте. Я дуже хотів би продемонструвати, чого нещодавно досягла моя пані.
Конте ніс три срібні миски на мідному тарелі; кожна миска містила половину апельсина, уже нарізаного, щоб шматочки м’якоті фрукта можна було витягнути маленькими двозубими виделками. Конте поставив миску, виделку й лляну серветку на полицю-дерево праворуч від Лока. Сальвари дивилися на нього з очікуванням, поки Конте викладав перед ними їхні половинки апельсина.
Лок дуже старався приховати хвилювання; він узяв миску в одну руку й виловив виделкою шматочок апельсинової м’якоті. Поклавши його на язик, він був здивований поколюючим теплом, яке ширилося в роті. Фрукт був насичений чимось алкогольним.
— Таж воно просочене спиртним, — сказав він, — чимось дуже приємним. Апельсиновий бренді? Щось лимонне?
— Не просочене, Лукасе, — відповів дон Лоренцо з хлоп’ячою усмішкою, яка здалася цілком щирою. — Ці апельсини подавали в натуральному вигляді. Дерево Софії виробляє власний алкоголь і змішує його з плодами.
— Священні Основи, — сказав Лок. — Який цікавий гібрид! Наскільки мені відомо, таке тільки збираються зробити з цитрусовими...
— Я прийшла до правильної формули лише кілька місяців тому, — мовила Софія, — і деякі ранні плоди були зовсім непридатними для столу. Але ці, здається, виросли якраз. Ще кілька досліджень, і я буду впевнена в його товарності.
— Я хотів би назвати цей сорт Софія, — сказав дон Лоренцо. — Каморрський апельсин Софія — алхімічне диво, яке змусить виноробів Тал Веррара втирати сльози.
— Я, зі свого боку, хотіла б назвати його якось інакше, — сказала Софія, грайливо ляснувши чоловіка по зап’ястю.
— Садівничі майстри, — мовив Лок, — впевняться, що ви настільки ж чудова, як і ваші апельсини, міледі. Все так, як я сказав: може, у нашому партнерстві є більше можливостей, ніж будь-хто з нас передбачав. Те, як ви робите кожну зелену рослинку навколо себе податливою... Насмілюся припустити, що характер Дому бель Остер у наступному столітті може бути сформований більше вашим дотиком, ніж нашими старими емберленськими традиціями.
— Ви лестите мені, пане Фервайте, — сказала донна. — Але не рахуймо наших кораблів, поки вони не стоять у гавані.
— Справді, — погодився дон Лоренцо. — І на цій ноті я поверну нас до справи. Лукасе, боюся, маю для вас сумні новини. Мені прикро й дещо соромно. Останніми днями у мене було... кілька невдач. Один із моїх боржників угорі по річці відмовляється платити доволі велику суму; кілька інших моїх прогнозів виявилися надто оптимістичними. Одним словом, на цю мить ми не такі гнучкі, як будь-хто з нас може сподіватися. Наша здатність вкласти ще кілька тисяч крон у цей спільний проект викликає великі сумніви.
— О, — сказав Лок. — Це... це, як ви кажете, прикро.
Він взяв до рота ще один шматочок апельсина й всмоктав солодкий алкоголь, змушуючи себе ненатурально підняти кутики губ угору.
На набережній Покидьків з повільною та терплячою грацією, що перевершувала його розміри, від тіні до тіні перепливав священник Ази Ґілли.
Туман сьогодні був рідким, волога спека літньої ночі особливо гнітючою. Струмки поту стікали по обличчю Жана за срібного сіткою його скорботного лику. Перекази в Каморрі стверджували, що тижні перед серединою літа та Днем змін завжди були найспекотнішими в році. Над водою мерехтіли вже знайомі жовті ліхтарі; чулися викрики й хлюпіт, коли люди на борту «Сатисфакції» затягували ще один човен, повний «благодійної провізії».
Жан сумнівався, що зможе дізнатися щось більше про предмети, які відправляють на тих човнах, якщо не зробить чогось очевиднішого, як-от напад на одну з бригад вантажників — а це навряд чи вдасться. Тож сьогодні ввечері він вирішив зосередити свою увагу на одному складі приблизно за квартал від доків.
Покидьки за рівнем занепаду зайшов не так далеко, як Попелище, але поволі просувався в тому напрямку. Будівлі кришилися або падали набік у всіх напрямках; уся територія, здавалося, занурювалася у своєрідне болото з гнилої деревини та впалої цегли. Щороку вогкість потроху роз’їдала будівельний розчин між камінням району, і законна торгівля тікала деінде, а з’являлося все більше тіл, як-небудь захованих під купами уламків — або взагалі не захованих.
Крадучись у своїй чорній мантії, Жан помітив банди людей Раци, які кілька ночей поспіль приходили та йшли зі складу. Будівля була занедбаною, але ще придатною для проживання, на відміну від її зруйнованих сусідок. Жан бачив, як майже до світанку за вікнами горіло світло, як приходили і йшли партії робітників із важкими торбами за плечима, ба навіть з підводами.
Але не сьогодні. Раніше на складі кипіла активність, а сьогодні ввечері там було темно й тихо. Сьогодні це, здавалося, викликало його цікавість, і поки Лок попивав чай зі знаттю, Жан був налаштований пхати носа у справи капи Раци.
Були способи зробити це, і вони передбачали терпіння, пильність і багато повільної ходьби. Він кілька разів обійшов складський квартал, уникаючи контакту з кимось на вулиці, й пірнав у глибоку темряву, яка траплялася на шляху, тримаючи свою срібну маску під пахвою, щоб приховати відблиск. Маючи достатньо тіні, навіть чоловік Жанових габаритів міг бути непомітним, і він, звичайно, був досить вітроногий.
Кружляючи по місцевості, він, на своє задоволення, встановив, що жоден із дахів сусідніх будинків не прихистив прихованих спостерігачів і що вуличних очей також немає. «Щоправда, — подумав Жан, притулившись спиною до південної стіни складу, — вони просто можуть бути кращими за мене».
— Азо Ґілло, зглянься, — пробурмотів він, підходячи до дверей складу. — Якщо ти не обдаруєш мене своєю прихильністю цього вечора, я ніколи не зможу повернути цю чудову мантію та маску твоїм служителям. Просто заувага смиренного слуги.
На дверях не було замка — ті були злегка прочиненими. Жан знову надів свою срібну маску, потім сунув сокири в праву руку й заховав їх у рукав мантії. Він хотів би, щоб вони були готові швидко висковзнути за потреби, але щоб лишалися при цьому не зовсім помітні, якщо він надибає того, на кого досі може справити святобливість його священницька одежа.
Двері злегка скрипнули, а потім він опинився в складі, притиснувшись до стіни біля дверей, дивився й прислухався. Сітка його маски хрест-навхрест розтинала густу темряву. У повітрі стояв дивний запах, який перевершував очікуваний сморід бруду та гнилої деревини, — щось на зразок паленого металу.
Він нерухомо стояв на місці, кілька довгих хвилин напружуючи слух, щоб уловити хоч якийсь звук. Не було нічого, крім далекого скрипу й зітхання кораблів, що стояли на якорі, і звуку Вітру Шибеника, який дув у море. Сягнувши лівою рукою під мантію, він витягнув алхімічну світлову кулю, дуже схожу на ту, яку ніс під Лункою Дірою. Він кілька разів струснув нею, і та спалахнула.
У блідо-білому світлі кулі він побачив, що склад був одним великим відкритим простором. Купа зруйнованих і зогнилих перегородок біля дальньої стіни колись могла бути кабінетом. Підлога була покрита спресованим брудом, де-не-де в кутках або попід стінами лежали купи сміття, деякі накриті парусиною.
Жан обережно переклав кулю в руці, притиснувши її щільно до тіла, щоб та випромінювала світло лише по дузі вперед і не освітлювала його. Жан не збирався витрачати більше кількох хвилин у цьому місці.
Повільно підбираючись до північного кінця складу, він відчув ще один незвичайний запах, від якого стало дибки волосся на загривку. У цьому місці щось викинули й залишили гнити. Можливо, м’ясо... але запах був нудотно-солодкавий. Жан боявся, що він знав, що це таке, ще до того, як знайшов тіла.
Під важкою парусиною у північно-східному кутку будівлі лежало четверо — троє чоловіків і одна жінка. Вони були досить м’язисті, одягнені в туніки й бриджі, у важких черевиках і шкіряних рукавичках. Жан не міг нічого зрозуміти, поки не поглянув на їхні руки й не побачив татуювань. У Каморрі ремісники-підмайстри за традицією позначали руки або зброю якимось символом свого ремесла. Дихаючи ротом, щоб уникнути смороду, Жан пересунув тіла, поки не роздивився символи як слід.
Хтось убив пару скломайстрів і пару золотарів. На трьох трупах були очевидні ножові рани, а на четвертій, жінці... на одній щоці її воскового безкровного обличчя була пара фіолетових рубців.
Жан зітхнув і накрив тіла парусиною й мимоволі вловив проблиск відбитого від підлоги світла. Він став навколішки й підняв шматок скла, Щось на зразок сплющеної краплі. Скидалося на те, наче та в розплавленому стані впала на землю й там охолонула. Короткий рух світлової кулі показав йому десятки цих маленьких скляних цяток у бруді навколо брезенту.
— Азо Ґілло, — прошепотів Жан, — я вкрав це вбрання, але не засуджуй цих людей. Якщо я — єдина передсмертна молитва, яку вони отримають, не суди їх, будь ласка, дуже строго, за горе їхньої смерті та безчестя їхнього спочинку. Нечесний Наглядачу, якби ти міг якось долучитися, я був би дуже вдячний.
Почувся скрип, коли відчинилися двері на північній стіні будівлі. Жан хотів було відстрибнути назад, але передумав; його світло, без сумніву, уже помітили, і найкраще було зіграти поважного священника Ази Ґілли. Сокири залишилися в його правому рукаві.
Останніми, кого він очікував побачити в північних дверях складу, були сестри Беранґіас.
Черін і Раїца були в непромокальних плащах з відкинутими каптурами; у світлі Жанової кулі поблискували їхні браслети з акулячими зубами. Обидві сестри також тримали по світловій кулі. Вони потрясли їх, і всередині складу розрісся потужний червоний відблиск, наче жінки тримали в долонях вогонь.
— Допитливий священник, — сказала одна із сестер. — Добрий вечір тобі.
— Не зовсім те місце, — сказала друга, — де ваш орден зазвичай нишпорить без запрошення.
— Мій орден опікується смертю в будь-якій формі та в будь-якому місці. — Жан показав світловою кулею на парусину. — Тут було скоєно нечесний вчинок; я промовляв заупокійну молитву, яка належить кожній душі, перш ніж вона зануриться в Довге Мовчання.
— Он як, нечесний вчинок. То що, Черін, лишимо священника займатися своїми справами?
— Ні, — сказала Раїса, — адже останні кілька ночей його справи дивним чином стосуються наших, чи не так?
— Твоя правда, сестро. Один чи два рази можна вибачити. Але цей священник був наполегливим.
— Надзвичайно наполегливим. — Сестри Беранґіас йшли до нього повільно, усміхаючись, як коти, що наступають на покалічену мишу. — У наших доках і тепер на нашому складі...
— Ви смієте припустити, — сказав Жан, відчуваючи як пришвидшується стук його серця, — що втрутитеся у справу посланника Володарки Довгого Мовчання? Ази Гілли, самої Богині Смерті?
— Боюся, втручання — це саме те, чим ми займаємося професійно, — сказала сестра праворуч від нього. — Ми спеціально не замикали складу на випадок, якщо ти захочеш просунути сюди свою голову.
— Ми сподівалися, що ти не зможеш встояти.
— І ми самі знаємо дещо про Пані Найдобрішу.
— Хоча наша служба їй трохи прямолінійніша за твою.
При цьому на голій сталі зблиснуло червоне світло; сестри витягнули вигнуті клинки завдовжки з руку — злодійські зуби, саме такі, як Маранцалла показав йому багато років тому. Близнючки Беранґіас неухильно наближалися.
— Що ж, — сказав Жан, — якщо ми вже покінчили з приємностями, дами, дозвольте мені покинути цей маскарад. — Він упустив свою світлову кулю на землю, відкинув чорний каптур і зняв маску.
— Таннен! — сказала сестра праворуч від нього. — Ну, щоб мене. Значить, ти таки не вибрався через Віконтові ворота. — Сестри Беранґіас зупинилися, дивлячись на нього. Потім вони почали кружляти ліворуч від нього, рухаючись у граційному синхроні, даючи собі більше простору для дії.
— А ти зухвалий малий, — сказала друга, — видавати себе за священника Ази Ґілли.
— Перепрошую? Ви збиралися вбити священника Ази Ґілли.
— Так, ну, здається, ти врятував нас від цього конкретного богохульства, чи не так?
— Як зручно! — сказала друга сестра. — Я ніколи не мріяла, що це буде так легко.
— О, хай що б це було, — сказав Жан, — я гарантую, що це буде непросто.
— Чи сподобалася тобі наша робота у вашому маленькому скляному підвалі? — Зараз заговорила сестра зліва. — Твої двоє друзів, близнюки Санци. Близнюки, прикінчені близнюками, однакові рани на горлі, однакова поза на підлозі. Здавалося доречним.
— Доречним? — Жан відчув, як у черепі, немов тиск, наростає новий гнів, і зціпив зуби. — Запам’ятай мої слова, суко. Мені було цікаво, що я відчуватиму, коли нарешті настане цей момент, і я маю сказати, що почуваюся до біса добре.
Сестри Беранґіас майже однаковими рухами скинули з себе плащі; ті пурхнули на підлогу, вони кинули свої світлові кулі й витягли інші леза. Дві сестри; чотири ножі. Вони пильно дивилися на Жана в змішаному червоно-білому світлі й присіли в бойову стійку, як сто разів раніше, коли тисячолюдні юрби верещали на Мінливій Гульні. Як це робили сто разів раніше перед жертвами на суді капи Барсаві.
— Лихі Сестри, — сказав Жан, коли сокири випали з правого рукава мантії в руку, — познайомтеся з Лихими Сестрами.
— Але не беріть цього аж так до серця, Лукасе, — сказала донна Софія, кладучи свій обсмоктаний апельсин на полицю. — У нас є кілька можливих варіантів розв’язати цю проблему.
— У нас бракуватиме необхідних коштів лише кілька днів, — сказав дон Лоренцо. — У мене є інші джерела, є пери, які погодилися б на позику в кілька тисяч. У мене навіть є кілька старих боржників, до яких я можу звернутися.
— Це... це полегшення, мілорде та міледі, справжнє полегшення. Мені приємно чути, що ваша... ситуація не зруйнує нашого плану. І я не назвав би це соромом, зовсім ні. Якщо хтось і знає про фінансові труднощі, то це Дім бель Остер.
— Я поговорю з кількома моїми ймовірними джерелами позики наступного Дня ледаря — який, звичайно, буде Днем змін. Ви коли-небудь бували на офіційному святкуванні фестивалю, Лукасе?
— Боюся, що ні, доне Лоренцо. Раніше я ніколи не був у Каморрі на свято літнього сонцестояння.
— Справді? — Донна Софія звела брови на свого чоловіка. — Чому б нам не взяти Лукаса із собою на бенкет до герцога?
— Чудова ідея! — Дон Лоренцо сяйнув на Лока усмішкою. — Лукасе, оскільки ми не можемо покинути міста, поки я не знайду десь ще кілька тисяч крон, чому б вам не побути нашим гостем? Кожен пер у Каморрі буде там; кожен важливий чоловік і жінка з нижнього міста...
— Принаймні, — сказала донна Софія, — ті, які зараз мають прихильність герцога.
— Звичайно, — погодився Лоренцо. — Ходіть із нами. Свято відбудеться у Вороновому Леті; герцог щороку відкриває свою вежу лише з цього приводу.
— Мілорде та міледі Сальваро, це... досить несподівана честь. Але хоча я дуже боюся відмовитися від вашої гостинності, я також боюся, що це може завадити моїй поточній роботі від нашого імені.
— О, прошу, Лукасе, — сказав Лоренцо. — У нас є ще чотири дні. Ви сказали, що протягом наступних кількох днів наглядатимете за завантаженням першого галеона. Відпочиньте від своїх трудів і насолодіться надзвичайною можливістю. Софія може поводити вас всюди, поки я вимагатиму від деяких перів потрібні мені позики. З цими грошима на руках ми зможемо вирушити через кілька днів після цього, правда? Якщо припустити, що ви розповіли нам про всі можливі ускладнення?
— Так, мілорде Сальваро, питання другого галеона — єдине наше ускладнення, окрім вашої, ах, втрати гнучкості. І в будь-якому разі навіть його вантаж на Балінель прибуде в місто не раніше, ніж наступного тижня. Фортуна та Основи, можливо, знову прихильні до нас.
— Тож усе вирішено? — Донна Софія взялася за руки з чоловіком і усміхнулася. — Ви будете нашим гостем у Вороновому Леті?
— Привести незвичайного й цікавого гостя на свято герцога, — зізнався дон, — вважається за честь. Тому ми раді бачити вас з нами з кількох причин.
— Якщо це принесе вам утіху, — сказав Лок. — Боюся, я не дуже люблю святкування, але все ж зможу відкласти свою роботу на ніч.
— Ви не пошкодуєте, Лукасе, — сказала донна Софія. — Я впевнена, що ми всі з теплотою згадаємо це свято, коли розпочнемо нашу подорож.
З усякого погляду два — це найгірша можлива кількість суперників у ближньому бою; було майже неможливо змусити їх скупчитися й заважати одна одній, особливо якщо вони мали досвід спільної роботи. І якщо хтось у Каморрі й умів битися в тандемі, то це сестри Беранґіас.
Жан порахував свої мізерні переваги, поки крутив у руках сокири й чекав, доки одна з сестер зробить перший крок. Він бачив їх у дії принаймні десяток разів, на Мінливій Гульні та на Плавучій Могилі. Можливо, це не принесло йому користі, оскільки йому не випало бути акулою, але це було щось.
— Ми чули, ти маєш бути добрим бійцем, — сказала сестра ліворуч від нього, і щойно вона заговорила, та, що стояла праворуч, скочила вперед, наставивши один ніж для захисту, а інший геть низько — для удару. Жан ухилився від її випаду, відбив ніж лівою сокирою, а правою ударив їй в очі. Її друге лезо вже було там; сокира відскочила від шипованого держака. Вона була настільки неймовірно швидкою, як він і боявся. Нехай так; він ударив її по лівому коліну; цим простим трюком він зламав не один десяток колінних чашечок за ці роки.
Якимось чином вона передбачила напад і зігнула ногу, щоб відбити його. Він ударив її по литці, виводячи жінку з рівноваги, але не досяг нічого іншого. Жан вивільнив сокири, щоб замахнутися туди, куди мала впасти одна із сестер, але вона перетворила своє падіння на бік на удар з вивертом; вона повернулася на лівому стегні швидше, ніж його очі могли встежити, а її права нога крутнулася по розмитій дузі. Ця нога тріснула йому в лоб, просто над очима, і весь світ здригнувся.
Чассон. Звичайно. Він починав ненавидіти це бойове мистецтво.
Він поточився назад, і лиш натренований інстинкт урятував його від її подальших дій — прямий удар, який мав би пробити його сонячне сплетіння й уткнути лезо до руків’я. Він замахнувся сокирами вниз і всередину — маневр, який дон Маранцалла жартома назвав «клешнями краба»; він зачепив її лезо своєю правою сокирою і смикнув його вбік. Це її справді здивувало — Жан скористався її секундним ваганням, щоб встромити вістря іншої сокири в шию жінки. У нього не було часу на справжній замах, але він міг завдати досить сильного удару. Вона хитнулася, закашлявшись, і в нього раптом знову з’явилося кілька футів вільного місця. Він відступив ще на ярд. За спиною височіла стіна складу, але на відстані кількох дюймів ці ножі були значно кращі за його зброю. Йому потрібен був простір, щоб розмахнутися.
Сестра по ліву руку кинулася вперед, а та, що була праворуч, відступила, і Жан вилаявся собі під ніс. Тепер, коли він був припертий до стіни, вони не могли спробувати взяти його з протилежних сторін, але він не міг втекти — і вони могли чергувати атаки: одна відступала, щоб оговтатися, а інша сестра продовжувала його виснажувати, поки він нарешті не припуститься помилки.
У ньому знову заклекотав гнів. Заревівши, він кинув обидві сокири в нову противницю. Це застало її зненацька. Вона відступила вбік зі швидкістю, яка не поступалася швидкості її сестри, і сокири пролетіли повз неї з обох боків, а одна з них зачепила її волосся. Але Жан не покладав надій на цей легенький кидок; він кинувся на неї, витягнувши руки — проти злодійських зубів краще йти з порожніми руками, коли супротивники були достатньо близько для поцілунку. Сестра перед ним знову розвела леза, впевнена у швидкій перемозі, але було легко недооцінити спритність Жана, якщо хтось раніше не бачив її зблизька. Його руки зімкнулися на її передпліччі. Користуючись своєю міццю та масою, він з силою розвів її руки; як і очікувалося, вона підняла одну ногу для удару.
Уп’явшись пальцями у тверді м’язи її передпліч, так щоб її леза не зачепили його, він смикнув так сильно, як міг. Вона полетіла вперед, і з вологим чваком, який виляском відбився від стін складу, її ніс врізався в чоло Жана. Бризнула гаряча кров, забруднивши його убір, але він сподівався, що Аза Ґілла зрештою пробачить йому цю маленьку образу. Перш ніж його суперниця встигла оговтатися, Жан відпустив її руки, обхопив усе її обличчя однією долонею й відштовхнувся від стегна з усієї сили, наче штовхальник ядра під час давніх ігор Теринського Трону. Вона влетіла у свою сестру, яка ледь встигла забрати леза вчасно, щоб не проколоти сестру, і близнючки Беранґіас упали на вкриту парусиною купу трупів.
Жан побіг до центру підлоги складу, де на землі лежали його сокири. Він підняв їх, крутнув раз і швидко смикнув застібку, яка тримала його мантію під коміром. Поки сестри оговталися, Жан здвигнув плечима, й мантія впала на землю.
Близнючки Беранґіас знову наступали, приблизно за десять футів одна від одної, і тепер здавалися явно засмученими. «Боги, — подумав Жан, — більшість чоловіків сприйняли б зламаний ніс як знак тікати щодуху». Але сестри продовжували тиснути на нього, у їхніх темних очах сяяла злоба. Моторошне червоно-біле світло було за їхніми спинами, і, здавалося, воно окреслювало їх у жаскому вогні, коли вони готували свої леза для наступного випаду.
Принаймні тепер у нього був простір для маневру.
Не перекинувшись між собою ні словом, сестри Беранґіас кинулися на нього з чотирма ножами, що вилискували в їхніх руках. Цього разу Жана врятував власний професіоналізм: він ще до того, як це станеться, знав, що одна вдасть удар, а друга вдарить. Сестра ліворуч від нього, та, що зі зламаним носом, напала на частку секунди раніше від сестри праворуч. Піднявши ліву сокиру для захисту, він ступив просто перед тою, що стояла ліворуч. Друга сестра, широко розплющивши очі від подиву, кинулася в простір, звідки він щойно вислизнув, і Жан жбурнув праву сокиру по дузі, а та поцілила просто по черепу. Почувся вологий тріск, і вона повалилася на підлогу, і з її безживних пальців випали ножі.
Її сестра закричала, і в цю мить Жана наздогнала його ж помилка: удаваний удар при мінімальних зусиллях може знову перетворитися на смертельний. Її леза порізали його саме тоді, коли він знову замахувався правою сокирою; він упіймав і відбив одного ножа піднятою сокирою, але другий болісно ковзнув по ребрах просто під правою груддю, розітнувши шкіру, жир і м’язи. Він зойкнув, і вона вдарила його ногою в живіт, аж хлопець поточився й упав на спину.
Вона була просто згори, кров текла по її обличчю та шиї, очі були повні розпеченої ненависті. Коли вона пірнула вниз, він ударив обома ногами. Напад вибив повітря з її легенів, і вона відлетіла назад, але його правий біцепс різонуло гострим болем, а на лівому стегні немов спалахнула вогняна лінія. Прокляття, коли він штовхнув її ногами, вона застромила в нього свої ножі! З його ж допомогою вона розпанахала нерівну лінію вздовж його стегна. Він застогнав. Треба закінчувати це швидко, інакше втрата крові прикінчить його так само певно, як і леза вцілілої сестри.
Вона вже була на ногах. Боги, ох і швидка. Жан зіп’явся на коліна, тамуючи страшний біль у ребрах. Він відчував теплу вологу, яка водоспадами текла вниз по животу та ногах; ця волога була часом, який немилосердно спливав. Вона знову накинулася на нього; на сталі витанцьовувало червоне світло, і Жан зробив останній хід.
У правій руці не відчувалося достатньо сили для правильного кидка, тому він жбурнув праву сокиру знизу просто їй в обличчя. Він не мав такої швидкості, щоб поранити, що й казати про те, щоб убити, але вона здригнулася на секунду, і цього було достатньо. Жан ударив лівою сокирою збоку в праве коліно жінки, й та вп’ялася в її плоть із найприємнішим звуком, який Жан міг пригадати у своєму житті. Вона поточилася; швидкий ривок і поворот, і його лезо глибоко вгризлося в передню частину її другого коліна. Тоді на нього почали опускатися її ножі й він кинувся вбік. Сталь просвистіла просто повз Жанових вух, коли її хазяйка впала наперед, не в змозі більше триматися на ногах, і ще раз закричала.
Жан кілька разів перекотився праворуч — мудре рішення. Коли він зіп’явся на ноги, хапаючись за правий бік, то побачив, як уціліла сестра тягнеться до нього, міцно тримаючи в правій руці один ніж.
— З тебе кров ллється, Таннене. Ніч не переживеш, довбаний виродку.
— Не виродок, а Шляхетний Шельма, — сказав він. — І так, це цілком можливо. Але знаєш що? Кало і Ґальдо Санци сміються з тебе, суко.
Він заніс ліву руку й пустив у політ сокиру, що залишилася, цього разу з усією силою та ненавистю, які він міг у цей кидок закласти. Лезо влучило просто між очей сестри Беранґіас. З неймовірним виразом здивування на обличчі вона впала ниць, розчепіривши руки й ноги, мов ганчір’яна лялька.
Жан не гаяв часу на роздуми. Він зібрав свої сокири й накинув плащ однієї з сестер, піднявши капюшон. У голові пливло; він упізнав усі ознаки крововтрати, з якою раніше мав нещастя познайомитися. Залишивши тіла сестер Беранґіас у сяйві світлових куль, він на тремтячих неслухняних ногах вийшов у ніч. Казан, де неодмінно чекають якісь неприємності, краще уникати, тому він промчить просто на північ від Дерев’яної пустки. Якби ж дістатися до халупи на Попелищі, там буде Ібеліус, а той обов’язково щось придумає.
Проте, якщо собачий лікар спробує обмазати його припаркою, Жан, найімовірніше, переламає йому пальці.
Донна Ворченца провела північ у своєму улюбленому кріслі в солярії на вершині Бурштинового Скла, вдивляючись у вечірні нотатки. З моменту сходження Сірого Короля на престол Барсаві надходили повідомлення про постійні чвари; у покинутих будівлях знаходили дедалі більше людей з перерізаними горлами. Ворченца похитала головою; цей безлад був справді останнім, що їй було потрібно, коли справа з Шипом нарешті досягала кульмінації. Раца виявив і вигнав пів дюжини її шпигунів серед банд; це саме по собі викликало глибоке занепокоєння. Ніхто з них не знав одне одного як агентів. Отже, або всі її агенти виявилися незграбнішими, ніж вона підозрювала, або Раца був фантастично спостережливим... або її довіру порушили на якомусь рівні вище за шпигунів на вулиці.
Прокляття. І чому цей чоловік вигнав їх, а не повбивав усіх начисто? Намагався уникнути ворожнечі з нею? Йому точно не вдалося. Настав час надіслати йому дуже чітке повідомлення від неї особисто — викликати цього капу Рацу на зустріч зі Стівеном із сорока чи п’ятдесятьма чорними куртками, щоб підкреслити її думку.
Клацнули вигадливі дверні замки солярію й відчинилися двері. Вона не очікувала, що Стівен повернеться цього вечора; який щасливий збіг обставин. Вона могла б висловити йому свої думки щодо ситуації з Рацою...
Чоловік, який зайшов до її кімнати, не був Стівеном Рейнартом.
Цей був кутастий, худорлявий і темноокий; його чорне волосся було посічене сивиною на скронях, і він зайшов до її найприватнішої кімнати, наче свій. На ньому були сіре пальто, сірі бриджі, сірі панчохи та сірі черевики; рукавички й сорочка теж були сірі, і лише шовкові шийні хустки, недбало зав’язані на грудях, вирізнялися — вони були криваво-червоні.
Серце донни Ворченци болісно застугоніло; вона приклала руку до грудей і з недовірою втупилася в з’яву. Мало того, що зловмиснику вдалося відчинити двері, і зробити це, не отримавши в спину арбалетного болта, так позаду нього ще й стояв іще один чоловік — молодший, ясноокий і лисуватий, одягнений у такий же сірий одяг, лише з яскраво-червоними обшлагами.
— Ви хто в чорта такі? — заволала вона, і на мить цей ослаблений віком голос набув частку своєї колишньої сили. Вона піднялася з місця, стиснувши кулаки. — Як ви сюди потрапили?
— Ми ваші слуги, міледі Ворченца; ваші слуги нарешті прийшли віддати вам належну шану. Ви повинні пробачити нам нашу попередню неввічливість. Останнім часом у моєму маленькому королівстві було так багато справ.
— Ви говорите так, ніби я мала б вас знати, сер. Я запитала ваше ім’я.
— У мене їх кілька, — сказав старший чоловік, — але тепер мене звуть капа Раца. Це мій напарник, який називає себе Сокільничий. А щодо того, як ми потрапили до вашого направду прегарного солярію...
Він махнув Сокільничому, і той підняв ліву руку, розчепіривши пальці в напрямку донни Ворченци. Задертий рукав пальта розкрив три товсті чорні лінії, витатуйовані на зап’ясті.
— Боги, — прошепотіла Ворченца. — Наймаг.
— Саме він, — сказав Капа Раца. — І за це вибачте мені, але його ремесло здавалося єдиним способом гарантувати, що ваші слуги дотягнуть нас сюди, і єдиним способом забезпечити нам вхід до вашого святилища, не потривоживши вас заздалегідь.
— Ви потривожили мене зараз, — виплюнула вона у відповідь. — Яка мета вашої присутності тут?
— Настав час, — сказав Раца, — мені та моєму товаришу поговорити з Павуком герцога.
— Що ви кажете? Це моя вежа; крім моїх слуг, тут більше нікого немає.
— Правду, — мовив капа Раца, — тож немає потреби розповідати нам вашу маленьку вигадку, міледі.
— Ви, — холодно й рівно сказала донна Ворченца, — дуже помиляєтеся.
— Ці папери за вами, що це? Рецепти? Ті нотатки біля вашого стільця — чи дає вам Стівен Рейнарт регулярні звіти про крої та кольори нових суконь цього року, щойно з доків? Ну ж бо, міледі. У мене є дуже незвичайні засоби збору інформації, і я не дурень. Я розцінив би будь-яке подальше лукавство з вашого боку як навмисну образу.
— Я вважаю вашу непрохану присутність тут, — сказала донна Ворченца по хвилі, — нічим іншим.
— Я вас образив, — сказав Раца, — і прошу вибачення за це. Але чи є у вас засоби підтримати це невдоволення силою? Ваші слуги мирно сплять; ваш Рейнарт і всі Опівнічники деінде, пхають носа в мої справи. Ви з нами наодинці, донно Ворченцо, то чому б не поговорити привітно? Я прийшов для ввічливої, серйозної розмови.
Кілька хвилин вона холодно дивилася на нього, а потім махнула рукою на одне з крісел.
— Сідайте, пане Помсто. Боюся, зручного стільця для вашого товариша в мене нема...
— То нічого, — сказав Сокільничий. — Я дуже люблю письмові столи. — Він вмостився за столом біля дверей, а Раца перетнув кімнату й сів навпроти донни Ворченци.
— Гм-м-м. І справді Помста. І що, вам вдалося її звершити?
— Вдалося, — весело сказав капа Раца. — І вона геть така, як її описують.
— У вас була якась образа на капу Барсаві?
— Ха! Якась образа, так. Можна сказати, саме тому я наказав убити його синів на його очах, а потім згодував його акулам, яких він так любив.
— Якась стара історія між вами?
— Я мріяв про загибель Венкарло Барсаві двадцять років, — сказав Раца. — А тепер я це зробив і замінив його. Вибачте, якщо це було для вас... незручністю. Але це єдине, про що я шкодую.
— Барсаві не був доброю людиною, — сказала Ворченца. — Він був безжалісним злочинцем. Але й був проникливим: він осягав багато речей, яких дрібніші капи не розуміли. Домовленість, яка в нас із ним була, принесла плоди з обох сторін.
— І було б прикро її втратити, — сказав Раца. — Я дуже ціную Таємний мир, донно Ворченцо. Моє захоплення ним цілком відрізняється від моєї ненависті до Барсаві. Я хотів би бачити продовження домовленості в повному обсязі. Я віддав наказ про це тієї самої ночі, коли зайняв місце Барсаві.
— Так, мені сказали мої агенти, — відповіла донна Ворченца. — Але мушу зізнатися, що сподівалася почути це з ваших власних уст і раніше.
— Моя затримка була неминуча, — сказав Раца. — Але от я тут; у мене кепські манери, я охоче визнаю те. Дозвольте мені компенсувати це.
— І як же це?
— Мені буде дуже приємно відвідати бенкет Дня змін у герцога. Я досить вправно маскуюся й граю ролі. Мене можна було б представити як незалежного джентльмена — запевняю вас, ніхто у Вороновому Леті мене не впізнає. Я дивився на ці вежі, коли був хлопчиком у Каморрі. Я хотів би лише раз висловити належну шану перам Каморра. І не з порожніми руками — я маю на умі розкішні подарунки.
— Ви, — повільно промовила донна Ворченца, — просите занадто багато. Наші світи, капо Рацо, не мають перетинатися — я не приходжу на ваші злодійські гулянки.
— Зате ваші агенти приходять, — весело сказав він.
— Вже не приходять. Скажіть мені, чому ви наказали їх заслати? Покарання за відступництво серед ваших — смерть. То чому ж вони не заслужили ножа поперек горла?
— Ви справді воліли б, щоб вони померли, донно Ворченцо?
— Навряд чи. Але мені цікаві ваші мотиви.
— Я, зі свого боку, вважав, що вони прозорі. Мені потрібна певна міра безпеки. Я просто не можу розкидати ваших агентів під ногами, як це робив Барсаві. Звісно, я не хотів викликати у вас більше ворожості, ніж потрібно, тому вважав, що залишити їх живими було б дружнім жестом.
— Гм-м.
— Донно Ворченцо, — сказав Раца, — я цілком упевнений, що ви майже негайно почнете додавати нових агентів до лав моїх людей. Я вітаю це; нехай переможе найвправніший. Але ми відволіклися від головного в цій розмові.
— Капо Рацо, — мовила донна, — ви не здаєтеся людиною, якій потрібні сентименти, закутані в делікатність, щоби не образити ніжних почуттів, тож дозвольте мені бути прямою. Зовсім одна річ, коли ми двоє маємо робочі стосунки, щоб зберегти Таємний мир на благо всього Каморра. Я навіть готова зустрітися з вами тут, якщо доведеться, якщо вас належним чином запросять і супроводять. Але я просто не можу привести до герцога людину вашого становища.
— Невтішні новини, — сказав капа Раца. — А проте Джанкану Мераджіо він може запросити в гості, чи не так? Людину, яка неодноразово користувалася послугами мого попередника? І багато інших капітанів судноплавства та фінансів, які нажилися на домовленості з бандами Барсаві? Таємний мир збагачує кожного пера Каморра. Я, по суті, їхній слуга. Моя терплячість тримає гроші в їхніх кишенях. Невже я справді така низька істота, що не можу деякий час постояти біля столиків із закусками й просто насолодитися видовищем? Побродити Небесним садом і задовольнити свою цікавість?
— Капо Рацо, — сказала донна Ворченца, — ви перебираєте струни совісті, які не видають звуку. Я не Павук герцога, бо маю м’яке серце. Я не маю на умі ніякої образи, правда, але дозвольте мені окреслити це такими термінами: ви пробули в ролі капи всього тиждень. Я тільки почала складати свою думку про вас. Ви досі чужі, сер; якщо ви будете правити через рік, не втратите авторитету серед правильних людей і збережете Таємний мир, то добре, можливо, тоді можна буде трохи подумати про те, що ви пропонуєте.
— Значить, так воно має бути?
— Так воно й має бути — поки що.
— На жаль, — сказав капа Раца. — Ця відмова болить мені більше, ніж ви могли собі уявити. У мене є подарунки, і я просто не можу дочекатися наступного року, щоб показати їх усім перам цього прекрасного міста. Я мушу, з усіма вибаченнями, відмовитися від вашої відмови.
— Про що це ви говорите?
— Сокільничий...
Наймаг підвівся з-за письмового столу донни Ворченци, узяв у руки перо й поклав перед собою один із її аркушів пергаменту.
— Донна Ворченца, — сказав він і почав виводити жирними округлими буквами, — Анджіавеста Ворченца, чи не так? Яке гарне ім’я... яке дуже гарне, дуже правдиве ім’я...
У його лівій руці замигтіла срібна нитка; його пальці пурхали, і на сторінці почало виникати дивне сріблясто-блакитне світіння. У цьому вогні вимальовувалося «АНДЖІАВЕСТА ВОРЧЕНЦА», а на іншому боці кімнати застогнала й схопилася за голову донна.
— Вибачте, що наполягаю на своєму не дуже люб’язними засобами, донно Ворченцо, — сказав капа Раца, — але хіба ви не бачите, що для герцога було б дуже вигідно прийняти мене в гості? Напевно ж, ви не захочете відмовити йому в тих подарунках, які я з усією повагою покладу йому до ніг.
— Я... я не можу сказати...
— Так, — сказав Сокільничий. — О так, ви були б дуже раді прийняти цю ідею; щоб капа Раца був запрошений на свято Дня змін у найщирішому дусі.
Слова на пергаменті в його руках засяяли яскравіше.
— Капо Рацо, — повільно промовила донна Ворченца, — ви повинні... звичайно ж... прийняти гостинність герцога.
— Вам не відмовлять, — сказав Сокільничий. — Капа Раца просто мусить погодитися й прийняти ваше запрошення, а ви ж просто не змиритеся з відмовою.
— Я не прийму... відмови.
— А я й не відмовлю, — сказав Раца. — Ви дуже добра, донно Ворченцо. Дуже люб’язна. А мої подарунки? У мене є чотири вишукані скульптури, які я хотів би подарувати герцогу. Мені немає потреби втручатися в його справи; мої люди можуть просто залишити їх десь на бенкеті, за вашої співпраці. Ми можемо привернути його увагу до них, коли в нього буде більше часу.
— Як мило, — сказав Сокільничий. — Вам дуже подобається ця пропозиція.
— Ніщо... не порадувало б мене більше... капо Рацо. Це дуже... слушно з вашого боку.
— Так, — мовив капа Раца, — це дуже слушно з мого боку. І справедливо. — Він засміявся, потім підвівся зі свого місця й махнув Сокільничому.
— Донно Ворченцо, — сказав наймаг, — ця розмова вам дуже сподобалася. Ви з нетерпінням чекатимете зустрічі з капою Рацою в День змін і надасте йому необхідну допомогу, щоб перенести його важливі дари у Воронів Лет. — Він склав пергамент і запхав його в кишеню жилета, потім зробив ще кілька жестів срібною ниткою.
Донна Ворченца кліпнула кілька разів і глибоко зітхнула.
— Капо Рацо, — сказала вона, — вам справді треба йти? Розмова з вами цього вечора принесла мені неабияку втіху.
— А я, зі свого боку, спілкувався з найчарівнішою господинею, моя леді Ворченцо. — Він уклонився до пояса, виставивши праву ногу вперед в ідеальній придворній манері. — Але мене чекають невідкладні справи, тому я йду займатися своїми, а вас залишаю вашим.
— Хай буде так, любий хлопче. — Вона почала підводитися, і він жестом показав їй не вставати.
— Ні-ні, не турбуйтеся за нас. Ми можемо самостійно знайти дорогу назад із вашої чудової вежі, а ви повертайтеся до справ, які робили до того, як я вас потурбував.
— О ні, які тут турботи, — сказала донна Ворченца. — Тож побачимось у День змін? Ви приймете запрошення?
— Так, — сказав капа Раца. Він обернувся й усміхнувся їй, а потім вийшов через двері солярію. — З радістю приймаю ваше запрошення. До зустрічі на День змін, у Вороновому Леті.
Перша справжня революція в злочинному житті Каморра була задовго до капи Барсаві. Вона передувала його злету майже на п’ятдесят років і сталася винятково через певний брак самоконтролю з боку сутенера, на ім’я Грубий Тревор Варґас.
Грубий Тревор мав багато інших прізвиськ, більшість із яких використовував приватно у своїй маленькій стайні повій. Сказати, що він був нестриманим, убивчо божевільним, поранило б почуття більшості нестримних та убивчо божевільних. Як це часто траплялося, він був більшою небезпекою для власних повій, ніж хлопаки, яких вони обробляли за мідь і срібло. Єдину протекцію, яку він справді запропонував їм, був захист від його власних кулаків, який можна було отримати, віддавши йому майже все й лишивши собі крихітну частку грошей, що вони заробляли.
Якогось вечора одна особливо знуджена повія виявила, що не бажає долучатися до його улюбленої вечірньої розваги, яка полягала в тому, щоб отримати задоволення з її рота; при цьому він тягнув жінку за волосся, поки та не закричить від болю. Кинджал, схований у корсеті, вирвався, перш ніж вона це усвідомила; вона засадила його ліворуч від чоловічої мужності Тревора, у суглоб стегна, і розпанахала його звідти праворуч. Було страшенно багато крові, що й казати про крики, але спроби Тревора спочатку дати відсіч, а потім втекти були значно сповільнені швидкістю, з якою його життя випливало між його ніг. Його (колишня) повія потягла чоловіка на землю й сіла йому на спину, щоб він не виповз із кімнати. Сили чоловіка згасли, й він дуже швидко помер, не оплаканий аж ніким.
Наступної ночі начальник Тревора послав іншу людину, яка мала взяти на себе обов’язки Тревора. Жінки у старій стайні Тревора зустріли його з усмішкою на обличчях і запропонували йому безплатно спробувати їхні послуги. Оскільки в нього була купка битої цегли там, де більшість людей зберігали свої мізки, він погодився. Коли чоловіка вправно роздягли й відокремили від зброї, його вдарили ножем одразу з кількох боків. Це справді привернуло увагу старого капи Тревора. Наступної ночі він послав п’ять-шість людей, щоб виправити ситуацію.
Але трапилася дивна річ. Ще дві-три зграї повій позбулися своїх сутенерів; дедалі більший осередок жінок претендував на склад на північному Сильці як на свій штаб. Люди капи знайшли не шість чи сім переляканих повій, як їм сказали, а майже два десятки розлючених жінок, які вважали за потрібне озброїтися, пускаючи в хід усі монети, які могли зібрати.
Арбалети є досить ефективним вирівнювачем ситуації, особливо на близькій відстані, з перевагою несподіванки. Тих п’ятьох чи шістьох чоловіків більше ніхто не бачив.
Так почалася серйозна війна. Ті капи, які втратили сутенерів і повій, намагалися виправити ситуацію, а з кожним днем жінок, що приєднувалися до повстання, ставало все більше. Вони найняли кілька інших банд, щоб ті служили їм як захист, заснували будинки розпусти за власними стандартами й почали працювати там. Послуги, які вони пропонували в зручних і добре обладнаних кімнатах, були значно кращими від тих, які надавали банди повій, якими досі керували чоловіки, і потенційні клієнти почали віддавати свою монету на бік жінок.
Було багато крові. Десятки повій жорстоко вбили, а кілька їхніх борделів спалили дотла. Але за кожну даму ночі, яка гинула, людина якогось капи отримувала те саме. Жінки відповідали на подібне подібним так само жорстоко, як будь-який капа в історії Каморра. Між капами та міськими повіями встановилося хитке перемир’я. Згодом це перемир’я переросло її стабільну та взаємовигідну домовленість.
Повії міста по-доброму розділилися на дві групи, визначені територією. Портові зайняли західну частину Каморра, а Гільдійські Лілії правили на сході; і обидві організації спокійно уживалися на Сильці, де було найбільше роботи, і від того лиш процвітали. Вони найняли собі лояльних охоронців і перестали наймати головорізів з інших банд. Хоча їхнє життя не можна було вважати приємним, у світлі їхнього ремесла, принаймні тепер вони твердо контролювали власні справи та могли примушувати клієнтів приймати їхні правила благопристойності.
Вони побудували та зберегли дуополію, а в обмін на обіцянку не брати участі в будь-яких інших формах злочину вони забезпечили собі право безжально придушувати будь-які спроби сутенерства жінок поза сферою компетенції їхніх двох банд. Звичайно, деякі чоловіки не звертали уваги на правила, які встановлювали жінки; вони намагалися ляскати своїх повій, або відмовлялися платити за послуги, або ігнорували стандарти, встановлені жінками щодо чистоти та пияцтва. Багатьом довелося вивчити непрості уроки. Як багато чоловіків, на свій жаль, зрозуміли: неможливо бути великим і страшним, коли одна сердита жінка тримає між зубами твого члена, а інша приставила до твоїх нирок стилет.
Коли Венкарло Барсаві викосив своїх опонентів і став відомим як єдиний капа Каморра, навіть він не наважився порушити рівноваги, яка виросла між традиційними бандами та двома гільдіями повій. Він зустрівся з представницями Портових і Лілій; погодився дозволити їм зберегти свій квазіавтономний статус, а вони погодилися на регулярні виплати за його допомогу — виплати як відсоток від прибутку значно нижчі, ніж будь-які інші внески, які сплачують капі правильні люди Каморра.
Барсаві зрозумів те, що надто багато чоловіків у місті не могли осягнути; він дійшов до думки, яку підкріпив роками пізніше, коли взяв сестер Беранґіас своїми головними помічницями. Він був достатньо мудрим, щоб усвідомити, що недооцінювати жінок Каморра можна лише з великою загрозою для здоров’я.
— Чи можете ви запевнити мене, — сказав Ібеліус, — що будете піклуватися про себе краще, ніж раніше, або що ваш друг Жан піклувався про себе минулого тижня?
— Пане Ібеліусе, — сказав Лок, — ви наш лічець, а не мати. І як я вже казав вам десяток разів сьогодні вдень, я повністю готовий — тілом і розумом — до цієї справи у Вороновому Леті. Я сама обережність.
— Що ж, сер, якщо це так, то сподіваюся, що ніколи не зустріну самої необережності.
— Ібеліусе, — простогнав Жан, — дай йому спокій. Спершу женися, а потім уже підкаблучуйся так старанно.
Жан сидів на матраці, виснажений і досить пошарпаний; темрява волосків, що густіли на обличчі, лише підкреслювала його неприродну блідість. Він отримав серйозні травми. Голі груди хлопця були обв’язані великим шматом тканини, і такі ж бинти обмотували його ногу під бриджами та праве плече.
— Ці лічці стають у пригоді, — сказав Лок, поправляючи манжети свого (а в минулому Мераджіо) пальта, — але думаю, наступного разу краще заплатити трохи більше за безшумну версію, Жане.
— А потім ви можете перев’язати собі рани, сер, і накласти свої власні припарки — хоча смію припустити, що вам обом було б швидше й легше просто викопати собі могили й спокійно відпочивати в них до неминучого переходу до спокійнішого стану справ!
— Пане Ібеліусе, — мовив Лок, схопивши старого за руки, — ми з Жаном більш вдячні за вашу допомогу, ніж можна сказати. Я підозрюю, що ми обоє були б мертві без вашого втручання. Я хочу відплатити вам за час, який ви витримали з нами тут, у цій халупі. Я очікую отримати кілька тисяч крон у дуже короткий термін. Частина з них ваша. У вас буде нове життя далеко звідси з дуже повними кишенями. А решта буде використана, щоб помістити капу Рацу під землю. Вище носа, подивіться, що Жан уже зробив з його сестрами.
— Подвиг, який я не в змозі здійснити знову, — сказав Жан. — Бережи себе, Локу. Я не зможу прибігти на допомогу, якщо сьогодні щось піде не так.
— Хоча я не сумніваюся, що ви спробуєте, — пробурмотів Ібеліус.
— Не хвилюйся, Жане. Це буде не що інше, як звичайний вечір із герцогом і всім його довбаним двором, зібраним у скляній вежі на висоті шістсот футів у повітрі. Що може піти не так?
— Цей сарказм звучить непереконливо, — сказав Жан. — Ти справді цього чекаєш, чи не так?
— Звичайно, Жане. Ланц нетямився б від радості, якби був живий. Я збираюся зіграти Лукаса Фервайта перед проклятим герцогом, що й казати про всіх інших знайомих нам перів. Де Маррес, Фелуччія, старий Джаварріц... Слава Нечесному Наглядачу, це буде фантастична розвага. Якщо припустити, що я на коні. А потім... гроші будуть у наших кишенях. А потім помста.
— Коли тебе чекають у маєтку Сальвар?
— О третій годині пополудні, а це означає, що я більше не маю часу на байдикування. Жане, Ібеліусе... який у мене вигляд?
— Я навряд чи впізнав би того чоловіка, якого ми поклали на ліжко хворим кілька днів тому, — сказав Ібеліус. — Зізнаюся, у вас напрочуд високий рівень професійної майстерності. Я ніколи не міг уявити такого ступеня лицедійства.
— Це нам на користь, пане Ібеліусе, — сказав Жан. — Мало хто може уявити. Ви здаєтеся готовим до вечора, пане Фервайте. Отже, ти збираєшся пройти кружним шляхом до Ісла Дурона, так?
— Боги, так. Я божевільний, але до певної міри. Я піду на північ через кладовища і вгору через Тихий. Сподіваюся, що не побачу жодної душі, коли вийду з Попелища.
Говорячи, він, попри страшну спеку, закутався в непромокальний плащ, який Жан приніс із зустрічі з сестрами Беранґіас. Той приховував його вишуканий одяг від цікавих очей, доки він не сягне Пагорба Шепотів. Чоловік у гарному вечірньому одязі може привернути занадто багато уваги в темних куточках Попелища.
— Тоді я на Воронів Лет, — сказав Лок. — Ну то до зустрічі, Жане, відпочинь як слід. Пане Ібеліусе, оточіть Жана своєю материнською увагою. Я сподіваюся повернутися з дуже хорошими новинами.
— Буду радий, якщо ви взагалі повернетеся, — сказав Ібеліус.
Свято літнього сонцестояння, День змін, сімнадцятого партіса в сімдесят восьмому році Ази Ґілли, як це було б у теринському календарі. У День змін місто Каморр збожеволіло.
Мінлива Гульня займала широкий круглий ставок на ринку, але цей був меншим і більш нерівним, ніж офіційні щомісячні гуляння. Центральним елементом цього був плавучий майданчик для гри в ручний м’яч, зроблений із кількох з’єднаних разом плескатих барок. Команди вибирали кольори з бочки; потім підібрані у випадковому порядку, вони п’яно гамселили одне одного, а натовп, що складався винятково з простолюду, аплодував. Коли команда забивала, невеликий човен із пивною бочкою, прив’язаною посередині, плив уздовж ігрового майданчика та розливав напій для кожного члена команди. Природно, матчі ставали дедалі дикішими та бруднішими; чимало гравців кидали у воду, щоб їх виловила команда старанних жовтих курток, які в іншому разі й не подумали б втручатися.
Простий люд правив вулицями нижнього Каморра в День змін. Вони влаштовували мандрівні пікніки, тягаючи з собою бочки з елем і мішки з вином. Потоки гуляк перетиналися, штовхалися, з’єднувалися й розділялися; з висоти пташиного лету можна було побачити нерівні юрби, що циркулювали вулицями міста, як кров у судинах нетверезого чоловіка.
Торгівля на Сильці текла рікою. Святкування затягувало моряків і гостей з чужих берегів, як водойма, що пливе донизу; кілька годин каморрської гостинності — і запрошені гуляки ледве могли відрізнити свою дупу від барабанної перетинки. Наступного дня дуже мало кораблів вирушало з порту — мало хто мав стільки людей, щоб підняти хоча б вимпел, що й казати про вітрило.
На Казані, Тіснині та Покидьках люди капи Раци святкували щедрість свого нового правителя. За його наказом викотили десятки десятків бочок з дешевим червоним вином на легких візках. Ті банди, які були надто бідні чи надто ледачі, щоб добратися до роздоріжжя гріха й пороку, яким був Сильце, пиячили до одуріння на власних порогах. Ґарристи Раци ходили по околицях, які він вважав своїми, з кошиками хліба, роздаючи їх усім, хто просив. Виявилося, що в кожній паляниці була мідна чи срібна монета, і коли ці приховані дари виявили (за допомогою кількох випадково зламаних зубів), жодну паляницю хліба на південь від Храмового району не захистили від грабунку.
Плавуча Могила Раци була відкрита для відвідувачів; кілька його ґарристів зі своїми бандами розважалися грою в карти, яка сягнула епічних розмірів; на її піку сорок п’ять чоловіків і жінок сварилися, пили й кричали одне на одного над темними водами Пустки — водами, які поглинули капу Барсаві та всю його родину.
Раци ніде не було видно — того вечора в нього були справи на півночі, і він не сказав нікому за межами свого близького оточення слуг, які були з ним із самого початку, що буде при дворі герцога й дивитиметься на них згори з вежі Воронів Лет.
У Храмовому районі День змін відзначили стриманіше. У кожному храмі повний склад священників та посвячених мінялися місцями в постійному циклі. Чорні мантії Дому Ази Ґілли провели величний ритуал на сходах храму Йоно; слуги Батька Чіпких Вод вчинили так само на своїх. Дама Елліза й Азрі, Морґанте й Нара, Ґандоло й Сендовані — усі делегації божественного запалили свічки та співали до неба перед різними вівтарями, а потім рушили далі. Кілька додаткових благословень проказали в згорілому Домі Переландро, де самотній старий у білих шатах Бога Знедолених, нещодавно викликаний з Ашміра, розмірковував про безлад у храмі, який був переданий йому на піклування. Він не мав гадки, як почати складати свій звіт для Головного священника Переландро про розруху, яку він знайшов у підвалі з елдерскла — про існування якої він не був поінформований до своєї подорожі.
На Північному Куті та Фонтанному закруті заможні молоді пари прямували до Двосрібної зелені, де, як вважалося, любощі напередодні літнього сонцестояння приносять удачу. Подейкували, що будь-який союз, укладений там до Лжесвітла, принесе подружжю те, чого вони найбільше бажають у дитині. Це був приємний бонус, якщо це правда, але нині більшість чоловіків і жінок, схованих серед щебеневих доріжок і шелестких стін зелені, бажали лише одне одного.
У водах Старої гавані фрегат «Сатисфакція» стояв на якорі, на його щоглах майоріли жовті прапорці, а жовті ліхтарі сяяли навіть удень. На палубі снував із десяток фігур, нишком займаючись підготовкою корабля до нічних дій. На щоглах були прикріплені арбалети, а на них накинута парусина. Під поручнями на верхній палубі корабля натягнули протиабордажні сітки. Всюди стояли відра з піском для гасіння полум’я; якщо берегові машини почнуть стріляти, деякі з них напевно почнуть жбурляти алхімічний вогонь, проти якого вода була б гірше, ніж марна.
У затемнених трюмах під верхньою палубою корабля ще три десятки чоловіків і жінок ситно вечеряли, щоб наповнити шлунки, коли настане час діяти. Серед них не було жодного хворого — ні в кого не було навіть найменшого натяку на гарячку.
Біля підніжжя Воронового Лету, дому та палацу герцога Нікованте Каморрського, по спіралі навколо основи вежі стояла сотня екіпажів. Чотири сотні візничих і гвардійців у лівреях юрмилися, насолоджуючись частуванням, які приносили їм чоловіки та жінки в барвах герцога. Вони будуть цілу ніч чекати появи своїх лордів і леді. День змін був єдиним днем у році, коли майже всі пери Каморра — усі дрібні дворяни з островів Альчеґранте та всі члени П’яти сімей у їхніх скляних вежах — збиралися в одному місці пити та бенкетувати, замишляти, плести інтриги й обмінюватися компліментами й образами, поки герцог дивився на них згори своїми водянистими очима. З кожним роком прийдешнє покоління правителів Каморра спостерігало, як стара гвардія дедалі сивішала на їхніх очах; з кожним роком їхні поклони та реверанси набували деякого перебільшення. З кожним роком шепітки ставали все отруйнішими. Можливо, Нікованте правив занадто довго.
Цілих шість ланцюгових ліфтів обслуговували Воронів Лет; вони підіймалися й опускалися, підіймалися й опускалися. З кожною новою кліткою, яка зі скрипом прочинялася на вершині вежі, новий шквал людей у кольорових пальтах і вишуканих сукнях висипав на посадкову терасу й змішувався з балакучим потоком вельмож і підлабузників, можновладців і самозванців, торговців і ледарів, п’яничок і придворних хижаків. Сонце з усієї сили палило ясновельможне зібрання; лорди та леді Каморра немов стояли на озері розплавленого срібла, на вершині стовпа білого вогню.
Повітря зарябіло від хвилі тепла, коли залізна клітка, що тримала Лока Ламору та Сальвар, з торохтінням поїхала по замкових механізмах на краю тераси герцога.
— Святі Основи, — сказав Лок, — ніколи ще не бачив подібного. Я ніколи не був так високо в повітрі. Клянуся Руками Під Водою, я ніколи не був у такому високому товаристві! Мілорде та міледі Сальваро, вибачте, якщо я чіпляюся за вас обох, як потопельник.
— Ми з Софією приходили сюди з дитинства, — сказав Лоренцо. — Щороку цього дня. Це приголомшливо лише перші десять чи одинадцять разів, коли ви це бачите, повірте мені.
— Доведеться повірити вам на слово, мілорде!
Слуги в чорно-сріблястих лівреях із рядами полірованих срібних ґудзиків, що вилискували на сонці, відчинили двері клітки, і Лок пішов слідом за Сальварами на посадкову терасу. Повз них пройшов загін чорних курток у повному парадному вбранні, з рапірами в посріблених піхвах за плечима. Солдати носили насунуті майже на очі високі чорні хутряні шапки з медальйонами з гербом герцогства Каморр. Лок здригнувся, подумавши про те, як ті почувалися, годинами маршуючи туди-сюди під безжальним оком сонця. Він і сам добряче пітнів під своїм одягом, але вони з Сальварами принаймні мали змогу рухатися всередині вежі за бажанням.
— Дон Лоренцо й донна Софія? Мілорд і міледі Сальвара?
Чоловік, який підійшов до них з краю натовпу, був дуже високий і широкоплечий; він стояв на цілу голову вище від більшості присутніх каморрців, а кутасті риси обличчя та надзвичайно світле волосся були ознакою найдавнішої, найчистішої вадранської крові. Цей чоловік мав коріння на далекому північному сході, в Астраті або Вінтілі, серці Королівства Семи Основ. Цікаво, що він був одягнений у чорне вбрання Нічної варти зі сріблястими капітанськими зірочками на комірі, а його голос свідчив про чистий каморрський вищий клас без натяку на будь-який інший акцент.
— Так, це ми, — відказав дон Лоренцо.
— Ваш слуга, мілорде і леді. Мене звати Стівен Рейнарт. Донна Ворченца, гадаю, згадувала мене вам.
— О, звичайно! — Донна Софія простягла руку; Рейнарт вклонився до пояса, виставивши вперед праву ногу, взяв її руку й поцілував повітря просто над нею. — Дуже рада нарешті познайомитися з вами, капітане Рейнарте. А як там шановна донна Ворченца сьогодні?
— Вона в’яже, міледі, — сказав Рейнарт із посмішкою, яка немов натякала на жарт, відомий лише їм. — Вона зайняла одну з віталень герцога для себе; ви знаєте, як вона ставиться до великих, галасливих зібрань.
— Я, звісно ж, поспішу до неї, — сказала Софія. — Мені хотілося б побачити її.
— Певен, що почуття будуть взаємними, міледі. Але дозволю собі припущення: це пан Фервайт, торговець з Емберлена, якого, як мені казали, ви приведете? — Рейнарт знову вклонився, цього разу тільки від шиї, і вадранською мовою з вираженим акцентом сказав: — Нехай Основи течуть рівно, а моря — спокійно, пане Фервайте.
— Нехай Руки Під Хвилями принесуть вам удачу, — відповів Лок власною набагато м’якшою вадранською, щиро здивований. Він знову з ввічливості перейшов на теринську. — Та ви мій земляк, капітане Рейнарте? На службі в герцога Каморрського? Як чарівно!
— Я, безсумнівно, вадранської крові, — сказав Рейнарт, — але мої батьки померли, коли я був немовлям, під час торгової місії в цьому місті. Мене всиновила й виховала донна Ворченца, графиня Бурштинового Скла — яскравої золотої вежі онде там. Своїх дітей вона не мала. Хоча я не можу успадкувати її титулу та її майна, мені дозволили служити в Нічній варті герцога.
— Дивовижно! Треба сказати, ви маєте надзвичайно грізний вигляд — як у самих королів Основ. Б’юсь об заклад, що герцог дуже радий мати вас у себе на службі.
— Я всім серцем сподіваюся, що це правда, пане Фервайте. Але прошу, я затримую вас. Прошу вибачення, мілорде та міледі Сальваро, навряд чи я можу слугувати гідною темою для розмови. З вашого дозволу, я проведу вас у вежу.
— Звичайно, — сказала Софія. Вона нахилилася до Локового вуха й прошепотіла: — Донна Ворченца — премила стара пані, така собі добра бабуся для всіх нас, жінок Альчеґранте. Вона — арбітр усіх наших пліток, можна так сказати. Їй погано — з кожним місяцем вона все віддаляється й віддаляється від усіх, але вона досі дуже близька нам. Сподіваюся, у вас буде нагода познайомитися з нею.
— Я з нетерпінням чекаю цього, міледі Сальваро.
Рейнарт провів їх у саму вежу, і від вигляду, що відкрився очам Лока, він мимохіть роззявив рота.
Ззовні Воронів Лет був матово-срібним. Зсередини ж, принаймні на тих поверхах, які він міг бачити, майже прозорим. Здавалося, немов усередині скла жив димчастий серпанок, відсікаючи відблиски сонця, зводячи його до простого білого кола над головою, яке можна було легко побачити неозброєним оком. Але, крім цього, ніщо не закривало виду на місто, немов скла не було взагалі. На півночі лежала горбиста місцевість і текла широка Анжевіна, а на півдні всі острови нижнього міста розкидалися, мов позначки на карті. Лок міг навіть розгледіти тонкі чорні фігури корабельних щогл, що похитуючись, дрейфували повз південний край міста. У животі хлопця затріпотіло від запаморочення.
На рівні вежі просто над ними починався Небесний сад. Кажуть, що в горщиках і діжах на даху було сто тонн родючої землі. Виноградні лози каскадом спадали з боків; з верхівки вежі проростали доглянуті кущі й цілі дерева — маленький круглий ліс у мініатюрі. У гіллі одного з тих дерев, на південь від Залізного моря, стояв дерев’яний стілець, який вважався найвищою точкою в Каморрі, до якої могла дістатися будь-яка здорова людина. Небесний сад був повний дітей; це було місце, куди відпускали гратися всіх наймолодших дворян, поки їхні батьки займалися придворними справами внизу.
Підлога, на якій вони стояли, не перекривала всіх ста футів ширини вежі; це була півкуля, яка охоплювала лише північну половину діаметра вежі. Лок схопився за поруччя біля південного краю підлоги й подивився вниз; під ними було ще чотири напівсферичні галереї, кожна приблизно на двадцять футів нижча за ту, що вгорі, і кожна заповнена вщент. Запаморочення знову загрожувало проковтнути його. Дивлячись униз щонайменше на вісімдесят футів на «землю», з прозорою стороною вежі та цим запаморочливим південним краєвидом, що розкинувся перед ним, він відчував, ніби світ хилиться на своїй осі. Рука дона Сальвари на його плечі повернула його в дійсність.
— Вас здолала недуга Воронового Лету, Лукасе, — засміявся дон. — Вхопилися за поруччя, як за коханку. Ідіть-но підкріпитися; ваші очі з часом звикнуть, і все стане здаватися абсолютно нормальним.
— О, мілорде Сальваро, якби ж це тільки виявилося правдою! Але я залюбки відвідав би банкетні столи.
Дон провів його крізь тісноту шовку, бавовни, кашеміру та рідкісного хутра, когось обдарував кивком, когось — помахом руки. Софія зникла разом із Рейнартом.
Банкетні столи (або, можливо, це були просто столи для закусок; легкі післяобідні заїдки на такому заході могли б конкурувати з основною стравою на якійсь меншій події) були накриті облямованими сріблом лляними скатертинами, завдовжки п’ятдесят футів від кінця до кінця. Гільдійські кухарі — майстри Восьми Красних мистецтв Каморра — стояли, виструнчившись, у своїх кремово-жовтих церемоніальних мантіях і чорних шапочках із золотими шнурами, що висіли в них за вухами. Кожен шеф-кухар, чоловік чи жінка, мав хитромудрі чорні татуювання на чотирьох пальцях рук; кожен малюнок представляв опанування однієї з Восьми Гастрономічних Форм.
На одному кінці бенкетного столу були десерти (П’яте Красне мистецтво): вишневі тістечка з кремом, укладені в оболонки із сухозлітного золота, призначені для споживання; пироги з корицею, старанно викладені за допомогою клею з медової пасти у формі вітрильників, цілий флот корабликів із білими марципановими вітрилами та родзинками замість екіпажу. Були видовбані груші, серцевина яких замінена циліндрами з річкової дині або просоченими бренді вершками; були там і почищені річкові дині, зелена шкірка яких була зішкрябана, відкриваючи рожевий м’якуш усередині. Кожне відкрите рожеве обличчя мало рельєфну скульптуру герба Каморра, а алхімічні кулі, встановлені всередині динь, сяяли принадним рожевим світлом.
На іншому кінці столу було м’ясо. На кожному срібному тарелі була фантасмавола: неможлива страва, уявна тварина, утворена шляхом з’єднання половин двох окремих істот під час підготовки та приготування. Лок побачив смаженого кабана з головою лосося, який лежав на гірці чорної ікри. Поруч була свиняча голова з болотним яблуком у роті, а замість тулуба — печений каплун. Усе це було покрито коричневим карамельним соусом та інжирами, і Лок піддався бурчанню внизу живота. Один з кухарів нарізав йому добрячу порцію свині/каплуна, яку він їв зі срібної тарілки маленькою срібною виделкою. М’ясо розтало в роті з консистенцією вершкового масла, і від смаку йому закрутилася голова. Він тижнями не куштував нічого настільки смачного, і знав, що для приготування чогось такого вишуканого у його старому скляному підвалі знадобилися б усі його сили, помножені зусиллями братів Санців на вершині їхньої майстерності. Але від думки про це страва враз втратила смак, і він швидко дожував і проковтнув.
Голову бика з тулубом кальмара він вирішив пропустити.
У центрі бенкетних столів була коронна страва (принаймні цього поверху). Це була річ надзвичайно невитонченої витонченості, вісім футів завдовжки: їстівна скульптура міста Каморр. За острови слугувало печене солодке м’ясо на маленьких металевих платформах; канали між тими платформами були залиті якимсь синім алкоголем, який розливав у кубки шеф-кухар з правого боку діорами. Кожен основний міст у місті був представлений копією з кристалізованого цукру; кожній головній пам’ятці з елдерскла було надано крихітний аналог, від Зламаної вежі на півдні до Дому скляних троянд і П’яти веж, звідки відкривається краєвид на все. Лок придивився дуже уважно. Був навіть крихітний шоколадний галеон, трохи більший за мигдаль, який плавав у Дерев’яній пустці з коричневого пудингу.
— Ну як ваші справи, Лукасе?
Дон Сальвара знову був поруч із келихом у руці; слуга в чорному висмикнув у Лока з пальців тарілку, коли він повернувся поговорити з доном.
— Я приголомшений, — сказав Лок без особливого перебільшення. — Я й гадки не мав, чого чекати. Клянуся Основами, напевно, й добре, що я не мав жодних упереджень. Сам двір короля Основ напевно має бути таким. Я не можу придумати ніякого іншого місця, з яким цю пишноту можна було б порівняти.
— Ви шануєте наше місто своїми добрими думками, — сказав Лоренцо. — Мені дуже приємно, що ви вирішили приєднатися до нас. Я щойно спілкувався з кількома перами. За якусь годину в мене буде серйозна розмова з одним із них. Гадаю, з нього можна отримати приблизно три тисячі крон. Мені неприємно це казати, але він досить м’який і дуже люб’язний до мене.
— Лукасе, — вигукнула донна Софія, коли знову з’явилася з Рейнартом позаду, — Лоренцо показав вам тут усе як слід?
— Міледі Сальваро, я дуже вражений видовищем цього бенкету. Насмілюся припустити, що ваш чоловік міг би залишити мене сидіти в кутку, і я все одно відмінно розважався б увесь вечір.
— Звісно, я не вчинив би так із паном Фервайтом, — засміявся дон Сальвара. — Я саме розмовляв із доном Белларіджіо, люба; він тут із тим скульптором, якому протегував останні кілька місяців, тим однооким лашейнцем.
Повз пройшла група слуг у лівреях, четверо чоловіків несли щось важке на дерев’яних марах. Там була якась скульптура із золота і скла — блискуча піраміда з гербом Каморра; усередині, певно, були алхімічні лампи, бо скло світилося прегарним помаранчевим відтінком. У Лока на очах колір змінився на зелений, потім на синій, потім на білий і знову на помаранчевий.
— Ой, як гарно! — Донна Софія була явно залюблена в усе алхімічне. — Мінливі відтінки! О, ці налаштування мають бути точними; як би я хотіла зазирнути всередину! Скажіть, чи може лашейнець дона Белларіджіо виліпити мені такий?
Ще три групи чоловіків протягли повз іще три скульптури; кожна вигравала дещо інакшим візерунком мінливих кольорів.
— Не знаю, — сказав Рейнарт. — Це подарунки для герцога від одного з наших... більш незвичайних гостей. Вони були узгоджені з моїм начальством; вони, звичайно, гарні.
Лок повернувся до бенкетного столу й раптом зрозумів, що стоїть за шість футів від Джанкани Мераджіо, у якого на грудях була орхідея, в одній руці — срібна тарілка з фруктами, а в другій — розкішна молода жінка в червоній сукні. Погляд Мераджіо мазнув по Локу, а потім стрибнув назад. Ті проникливі очі зупинилися на хлопцю та на його одязі, який сьогодні був на ньому. Головний міняйло міста роззявив рота, потім немов передумав, а потім знову розтулив його.
— Сер, — сказав Мераджіо холодним голосом, — перепрошую, але...
— Ну що, пане Мераджіо! — до нього підійшов дон Сальвара. Побачивши дона, Мераджіо знову стулив рота й ввічливо вклонився до пояса, хоч і не дуже глибоко.
— Дон Сальвара, — сказав Мераджіо, — і мила донна Софія. Як приємно бачити вас обох! Вітаю і вас, капітане Рейнарте. — Він ледве глянув на високого вадранця й знову втупився в Лока.
— Пане Мераджіо, — сказав Лок. — Який же щасливий збіг обставин! Як приємно нарешті зустрітися з вами! Я багато разів шукав вас у вашому банкірському домі, і, боюся, ніколи не мав нагоди висловити вам належну шану.
— Справді? А я саме збирався запитати... хто ви, сер?
— Пане Мераджіо, — сказав дон Сальвара, — дозвольте мені представити Лукаса Фервайта, торговця з Емберлена, слугу Дому бель Остер. Він прибув обговорити ввезення певного об’єму легкого пива. Я хотів би побачити, як їхній емберленський ель позмагається з нашим найкращим пивом. Лукасе, це шановний Джанкана Мераджіо, господар банкірського дому, який має його ім’я, відомий багатьом як герцог білого заліза, і то не дарма. Усі фінанси кружляють навколо нього, як сузір’я на небі.
— До ваших послуг, сер, — сказав Лок.
— З Емберлена? З Дому бель Остер?
— Так, — сказала донна Софія, — він тут на бенкеті наш особливий гість.
— Пане Мераджіо, — сказав Лок, — сподіваюся, я не дозволяю собі занадто багато, але чи подобається вам крій мого пальта? А тканина?
— Дивне запитання, — сказав Мераджіо, спохмурнівши, — бо і те, і те мені здається напрочуд знайомим.
— Так і має бути, — сказав Лок. — За порадою Сальварів я добув собі єдиний костюм, пошитий у вашому каморрському стилі. Я попросив кравця вибрати крій, який особливо приглянувся людині з найвишуканішим смаком у всьому місті. І кого йому було назвати, як не вас, сер — цей костюм пошито відповідно до ваших власних уподобань! Сподіваюся, ви не сприймете це за нахабство, якщо я скажу, що мені в ньому неймовірно зручно.
— О, ні, — сказав Мераджіо, здаючись страшенно збентеженим. — О ні. Зовсім не нахабно — дуже приємно, сер, дуже приємно. Я, гм... я почуваюся не так добре; спека, бачте. Піду я, напевне, скуштую пуншу. Було приємно познайомитися з вами, пане Фервайте. Донно Софіє, доне Лоренцо, з вашого дозволу.
Мераджіо відійшов, озирнувшись через плече на Лока, а потім похитав головою. «О, Нечесний Наглядачу, — подумав Лок, — от смішний сучий син».
— Лукасе, — сказала донна Софія, — ви наїлися?
— Гадаю, цілком протримаюся ще довго, міледі.
— Прекрасно! Чому б нам із вами не вполювати донну Ворченцу; вона ховається на одній із галерей, згорбившись над своїм в’язанням. Якщо вона сьогодні при ясному розумі, то страшенно вам сподобається, гарантую.
— Донна Ворченца, — додав Рейнарт, — зараз у крайній північній частині західної галереї, двома поверхами нижче. Ви знаєте місце, про яке я кажу?
— О, так, — відповіла Софія. — Що скажете, Лукасе? Завітаємо до старої? А Лоренцо поки може походити між гостей і попрацювати над важливими справами, якими він має займатися.
— Я про це не забував, люба, — сказав дон Лоренцо з удаваним роздратуванням. — Пане Фервайте, сподіваюся, стара донна має сьогодні охоту говорити теринською; ви можете виявити, що вас познайомили з еквівалентом кам’яної статуї. А може, вона просто так поводиться лише в моїй присутності.
— На жаль, не можу сказати, що це була цілковита манірність з її боку, мілорде Сальваро, — сказав Рейнарт. — Я повинен деякий час ходити між гостей і намагатися мати такий вигляд, ніби я справді на службі. Перекажіть мою прихильність донні Ворченці, міледі Софіє.
— Звичайно, капітане. То ви йдете, Лукасе?
Донна привела його до одних із широких сходів із елдерскла з лакованим дерев’яним поруччям. Біля підніжжя сходів м’яко поблискували алхімічні лампи в ошатних корпусах; як гарно вони світитимуться після настання темряви. Планування поверху було таке ж, як і поверхом вище; був ще один п’ятдесятифутовий бенкетний стіл, заставлений всілякими делікатесами та чудесами, а біля нього була встановлена одна з дивовижно красивих скляно-золотих пірамід. «Цікаво», — подумав Лок.
— Міледі Сальваро, — сказав він, усміхаючись і вказуючи рукою, — можливо, можна було б переконати кількох слуг позичити одну з тих скульптур, коли ми підемо, і ви могли б зазирнути всередину?
— О, Лукасе. Якби ж... але не можна відплатити герцогу за гостинність, позичивши в нього декоративні предмети, бо мені так заманулося. Ходімо, нам потрібно спуститися на наступний рівень. Лукасе? Лукасе, що трапилося?
Лок завмер, дивлячись просто на сходи, що вели на поверх нижче. Хтось саме підіймався цими сходами — худий і підтягнутий чоловік у сірому пальті, сірих рукавичках і сірих бриджах. Спідня сорочка й чотирикутний капелюх були чорні, шийні хустки — яскраво-червоні, а на лівій руці поверх шкіряної рукавички красувався дуже знайомий перстень — перстень Барсаві, чорна перлина капи Каморра.
Лок Ламора зрівнявся поглядом із капою Рацою, його серце гупотіло, як барабан бойової галери. Володар підземного світу Каморра зупинився, приголомшений; на його обличчі промайнуло чисте здивування — вираз, від якого з глибин Локової душі піднялися дикі веселощі, а потім секундна ненависть. Раца скреготнув зубами, і лінії його обличчя напружилися. Нарешті він опанував себе, покрутив палицю з лакованого чорного відьмацького дерева із золотим наконечником, заклав її під ліву руку й лінивим кроком попрямував до Лока й донни Софії.
— Авжеж, — сказав капа Раца, — ви, певно, донна Каморра. Не думаю, що я мав задоволення бути представленим вам, милостива пані. — Він змахнув капелюх і прогнувся в талії під ідеальним кутом, виставивши праву ногу перед лівою.
— Я донна Софія Сальвара з Ісла Дурона, — сказала вона й простягнула руку; він узяв її й поцілував повітря над нею.
— До ваших послуг, міледі Сальваро. Я Лучано Анатолій; зачарований, міледі, цілком зачарований. А ваш супутник? Ми знайомі?
— Не думаю, сер, — сказав Лок. — У вас напрочуд знайомий вигляд, але я впевнений, що згадав би, якби ми зустрічалися раніше.
— Пане Анатолію, це Лукас Фервайт, купець з Емберлена з Дому бель Остер, — сказала Софія. — Мій особистий гість тут на бенкеті в герцога.
— Купець з Емберлена? Вітаю вас, сер; та ви маєте бути дуже винахідливим, щоб пройти аж сюди, у такі рафіновані кола.
— Я всього лиш роблю свою справу, сер. У мене є надзвичайно хороші друзі в Каморрі; вони часто приносять мені несподівані переваги.
— Я не сумніваюся. Дім бель Остер, кажете? Відомі торговці алкогольними напоями? Як знаменито. Я і сам люблю гарну випивку. Насправді я вважаю за краще все купувати в бочці.
— Справді, сер? — Лок усміхнувся. — А це якраз спеціалізація моєї фірми; з наших бочок виходить дуже багато чудових і дивовижних речей. Ми пишаємося тим, що завжди даємо задоволення, сатисфакцію, так би мовити, — завжди відплачуємо рівнозначно, якщо розумієте, про що я.
— О, звісно, — сказав капа Раца з похмурою усмішкою. — Чудова ділова практика, не чужа й мені теж.
— Але, звичайно, — сказав Лок, — тепер я пам’ятаю, чому ви здалися мені знайомим, пане Анатолію. У вас часом немає сестри? Можливо, навіть двох? Я, здається, пригадую, як колись зустрічався з ними — подібність ну дуже разюча.
— Ні, — сказав капа Раца, спохмурнівши, — боюся, ви сильно помиляєтеся, у мене немає сестер. Донно Софіє, пане Фервайте, мені було дуже приємно познайомитися з вами, але, боюся, я маю невідкладні справи в іншому місці. Бажаю вам обом гарного вечора.
Лок простяг руку й розтягнув губи в невинно-дружній усмішці.
— Завжди приємно заводити нові знайомства, пане Анатолію. Може, ще побачимося?
Капа Раца якусь мить свердлив поглядом простягнуту руку Лока, потім немов опам’ятався — він навряд чи міг не повернути люб’язності, не викликавши цим великого переполоху. Його сильна рука стиснула передпліччя Лока, і той відповів тим самим. Пальці другої руки Лока смикнулися — якби тільки його стилет не був надійно схований у черевику, він напевне не зміг би опиратися спокусі.
— Дуже приємно, пане Фервайте, — сказав капа Раца з безтурботним виразом на обличчі, — але я в цьому неабияк сумніваюся.
— Якщо я щось і дізнався про це місто, пане Анатолію, — сказав Лок, — то це те, що воно сповнене сюрпризів. Приємного вам вечора.
— І вам, — сказав Раца, — купцю з Емберлена.
Він швидко покрокував геть. Лок спостерігав за ним усю дорогу. Раца обернувся один раз, і їхні очі знову зустрілися, а потім капа зник, піднявшись сходами на наступний рівень, майнувши наостанок сірим пальтом.
— Лукасе, — сказала донна Софія, — я щось пропустила?
— Щось пропустили? — Лок ще раз усміхнувся їй невинно. — Не думаю, міледі. Просто той чоловік дуже нагадує когось, кого я колись знав.
— Друга з Емберлена?
— О ні, — відповів Лок. — Не друга. А чоловік, про якого йдеться, мертвий — він цілком, цілком мертвий. — Усвідомивши, що зціплює зуби, він напустив на обличчя спокій і легкість. — То що, підемо шукати вашу донну Ворченцу, міледі?
— Авжеж, — сказала Софія. — Ходімо знайдемо її. Прошу за мною.
Вона повела його вниз тими сходами, якими піднявся Раца, до ще однієї галереї, від краю до краю заповненої знаттю: «блакитна кров і золота кров», як сказав би отець Ланц. Замість бенкетного столу на цьому поверсі містився бар — сорок футів полірованого дерева, який обслуговували два десятки чоловіків і жінок у лівреях. За ними на столах і полицях височіли тисячі й тисячі скляних пляшок. А за тими були розміщені алхімічні лампи, які омивали галерею каскадами барв. Обабіч бару, огородженого оксамитовими мотузками, стояли височенні піраміди винних та пивних келихів; один непрофесійний жест міг знести на підлогу сотні крон чистого кришталю. Біля скляних пірамід, як додатковий захист, стояли напружені чорні куртки. А якщо вже говорити про піраміди, то тут, за кілька футів праворуч від бару, за однією з оксамитових мотузок, стояла ще одна з тих чудових скульптур-пірамід.
Донна Софія повела його на захід, повз бар і довгу вервечку вельмож, які чекали своєї черги набратися рідкої відваги за своїм смаком; деякі з них уже явно не могли стояти прямо. На західній стіні галереї були важкі двері з відьминого дерева зі срібною печаткою особистого герба герцога Нікованте. Донна Софія штовхнула двері й повела його до закрученого коридору, освітленого м’яким сріблястим світлом алхімічних ліхтарів. Тут було троє дверей, і Софія підвела його до тих, що в дальньому кінці, біля, як гадав Лок, північної стіни вежі.
— Що ж, — усміхнулася вона, — це буде або донна Ворченца, або молода пара, що займається чимось, чим не слід займатися...
Софія відчинила двері й зазирнула всередину, а потім смикнула Лока за рукав.
— Усе гаразд, — прошепотіла. — Це вона.
Лок із Софією дивилися в майже квадратну кімнату з дещо вигнутою зовнішньою стіною; на відміну від громадських галерей, елдерскло в цій частині вежі було непрозоре. На північній стіні було єдине вікно, його дерев’яна віконниця була прочинена, щоб впустити сонячне світло й тепле повітря пізнього дня.
У кімнаті стояв один-єдиний дерев’яний стілець із високою спинкою, і на ньому сиділа горбата старенька; вона схилилася над парою блискучих в’язальних спиць, цілковито зосереджена на якомусь невидному предметі, який стікав їй на коліна з-під рук. Біля ніг старої лежало кілька сувоїв чорної вовняної пряжі. Вона була ексцентрично одягнена, у чорному чоловічому камзолі та темно-фіолетових панталонах, які традиційно носили кавалерійські офіцери; її маленькі чорні пантофлі, загнуті на кінцях, немов зійшли з казки. Очі здавалися цілком ясними за скельцями окулярів у формі півмісяця, але вони не відірвалися від в’язання, коли донна Софія вивела Лока в центр кімнати.
— Донно Ворченцо? — Софія кахикнула й заговорила гучніше. — Донно Ворченцо? Це я, Софія, міледі... Я привела декого, ось, познайомтеся.
Вжик-вжик, миготіли спиці донни Ворченци, вжик-вжик. Але очей вона так і не підняла.
— Донна Анджіавеста Ворченца, — сказала Софія Локу, — графиня-вдова Бурштинового Скла. Вона... у неї бувають моменти ясності. — Софія зітхнула. — Чи можу я попрохати вас залишитися тут з нею на хвилинку? Я сходжу в бар — вона часто п’є біле вино. Можливо, якийсь келишок поверне її до нас.
— Звичайно, донно Софіє, — весело озвався Лок. — Я вважатиму за велику честь почекати тут разом із графинею. Принесіть їй усе, що вважаєте за потрібне.
— Я можу принести щось і вам, Лукасе?
— О ні-ні, дякую, ви страшенно люб’язні, міледі Сальваро. Я, може, буду щось пізніше.
Софія кивнула й вийшла з кімнати, клацнувши за собою дверима. Лок якусь мить крокував, заклавши руки за спину.
Вжик-вжик, працювали спиці, вжик-вжик. Лок підняв брову. Предмет, що випливав з-під цих спиць, так і залишався загадкою. Можливо, він ще не був завершений. Лок зітхнув, походив ще трохи й визирнув у вікно.
До вигнутого горизонту на північ від міста тягнулися зелено-коричневі пагорби; Лок бачив коричневі смуги доріг, різноколірні дахи будиночків і сіро-блакитну Анжевіну, — усе розтавало в спекотному серпанку та відстані. Сонце заливало все гарячим білим світлом; не було видно жодної хмаринки.
Раптом зліва на потилиці хлопця шпигнув сильний біль.
Лок крутнувсь і ляснув рукою по болючій точці — пальці намацали вологу. Донна Анджіавеста Ворченца стояла перед ним, відтягуючи спицю, яку щойно встромила йому в шию. Тепер її очі були жваві за тією півмісячною оптикою, і з мережі зморщок на худому обличчі жінки проступила усмішка.
Він заревів і потер потилицю.
— Це що в біса було таке? — йому ледве вдалося й далі вдавати вадранський акцент.
— Скорботна верба, пане Шипе, — сказала донна Ворченца. — Отрута скорботної верби, про яку, я певна, ви чули. Вам залишилося жити якісь кілька хвилин... і я воліла б провести їх у бесіді з вами.
— Ви... ви...
— Штрикнула вас у шию. Так, мушу зізнатися, це принесло мені задоволення, любий хлопче. Що я можу сказати? Ми за вами довгенько полювали.
— Але... але... донно Ворченцо, я не розумію. Як я встиг вас образити?
— Можете не силкуватися говорити з вадранським акцентом. Він у вас бездоганний, але боюся, цього разу усмішками й блефом ви не обійдетеся, пане Шипе.
Лок зітхнув і протер очі.
— Донно Ворченцо, якщо спиця справді була отруєна, навіщо мені взагалі розповідати вам щось?
— Слушне запитання. — Вона сягнула рукою до туніки й дістала скляний флакончик зі срібним ковпачком. — В обмін на вашу співпрацю я готова запропонувати вам протиотруту. Ви, звичайно, мирно підете зі мною. Ви зараз сотні футів над землею, до того ж усі мої Опівнічники зараз тут, переодягнені слугами. Якщо спробуєте пробігти хоч десять футів у той коридор, з вами розправляться в абсолютно ганебний спосіб.
— Ваші... Опівнічники... Тобто... та ви, бляха, смієтеся з мене. Ви — Павук?
— Так, — сказала вона, — і, клянуся богами, як приємно нарешті кинути це в обличчя тому, хто може це оцінити.
— Але, — сказав Лок, — Павук... принаймні я думав, що Павук...
— Чоловік? Так думали ви та решта цього міста, пане Шипе. Я завжди вважала, що припущення інших є найкращою можливою маскою, а ви?
— Гм-м-м. — Лок засміявся. Довкола рани ширилося поколювання; це точно не витівки його уяви. — Повішений на власній мотузці, донно Ворченцо.
— Ви, мабуть, геніальний, пане Шипе, — сказала донна Ворченца. — Визнаю. Щоб зробити те, що зробили ви, змушувати моїх людей побігати за вами за ці останні кілька років... Боги, я навіть шкодую, що мені доведеться посадити вас у воронячу клітку. Можливо, нам вдасться домовитися, коли ви матимете кілька років на роздуми. Це має бути дуже новим і дуже дивним для вас — хтось нарешті поставив таку пастку на вас.
— О ні. — Лок зітхнув і затулив обличчя руками. — О, донно Ворченцо, дуже шкода розчаровувати вас, але список людей, які мене не перехитрили, здається, щоразу меншає.
— Ну що ж, — відказала донна Ворченца, — втіхи мало. Але годі, ви, мабуть, зараз почуваєтеся досить дивно й ледве тримаєтеся на ногах. Просто скажіть «так». Скажіть мені, де кошти, які ви вкрали, і, можливо, ці роки в Палаці Терпіння можна буде скоротити. Назвіть мені імена ваших спільників, і я впевнена, що ми зможемо домовитися.
— Донно Ворченцо, — рішуче сказав Лок, — у мене немає спільників, а навіть якби й були, я точно не сказав би вам, хто вони.
— А як щодо Ґрауманна?
— Ґрауманн — наймит, — сказав Лок. — Він думає, що я справді купець з Емберлена.
— А ті так звані бандити в провулку біля Храму щасливих вод?
— Теж наймити, давно повтікали в Талішам.
— А фальшиві Опівнічники, ті, що відвідували Сальвар?
— Гомункули, — сказав Лок. — Вони виповзають з моєї дупи кожної повні; роками борюся з цією проблемою.
— О, пане Шипе... скорботна верба назавжди вгамує ваш отруйний язик. Вам не потрібно говорити про свої секрети зараз; просто здайтеся, щоб я могла дати вам цей флакон, і ми продовжимо розмову за приємніших обставин.
Лок кілька довгих секунд дивився на донну Ворченцу; він втупив погляд у ці древні очі й побачив у них очевидне задоволення, і його права рука самовільно стиснулася в кулак. Можливо, донна Ворченца настільки звикла до свого привілейованого статусу, що забула їхню різницю у віці; можливо, вона просто ніколи не уявляла, що такий ґречний чоловік, хоч і злочинець, може вчинити так, як Лок.
Він ударив її кулаком просто в зуби з правого боку, що було б комічно, якби він зацідив молодшій і сильнішій жінці. Але голова донни Ворченци відкинулася; очі закотилися, і під нею підігнулися коліна. Лок підхопив її, коли вона впала, обережно вирвавши з її пальців флакон. Він потягнув її назад у крісло, потім розкрив флакон і вилив його вміст собі до рота. Тепла рідина мала цитрусовий смак; він жадібно проковтнув її й відкинув посудинку вбік. Тоді поспіхом зняв пальто й прив’язав ним донну Ворченцу до її стільця, кілька разів зав’язавши рукава за її спиною.
Голова старої нахилилася вперед, і вона застогнала; Лок поплескав її по плечу. Піддавшись імпульсу, він швидко (і якомога ввічливіше) провів руками по її камзолі й задоволено крекнув, коли дістав звідти маленький шовковий гаманець, у якому дзвеніли монети.
— Не те, на що я сподівався, — сказав він, — але ми назвемо це справедливою оплатою за кляту спицю в шию, еге?
Лок підвівся й кілька хвилин крокував по кімнаті. Він повернувся до донни Ворченци, став перед нею навколішках і сказав:
— Міледі, мені болить, що доводиться поводитися з кимось таким, як ви, так грубо; правда в тому, що я вами захоплююся, і в будь-який інший час мені було б дуже цікаво почути, де саме я облажався. Але ви повинні визнати, я мав би бути божевільним, щоб піти з вами. Палац Терпіння мені просто не підходить. Тож дякую за дуже цікавий вечір і перекажіть мої вітання дону та донні Сальварам.
З цими словами він як міг широко розсунув дерев’яну віконницю й вийшов у вікно.
Екстер’єр Воронового Лету, якщо поглянути зблизька, насправді був покритий нерівностями, з невеликими поглибленнями та виступами, які оперізували вежу практично на кожному поверсі. Лок виліз на вузький виступ приблизно шести дюймів завширшки; він притиснувся животом до теплого скла вежі й чекав, поки стукіт крові в скронях перестане нагадувати удари дебелих кулаків. Коли цього не сталося, він зітхнув.
— Я король недоумків, — пробурмотів він, — усіх довбаних недоумків світу.
Теплий вітер штовхав його в спину, коли він повільно просунувся праворуч. Виступ стан ширшим, і він знайшов поглиблення, куди можна було покласти руку. Переконавшись, що йому не загрожує безпосередня небезпека падіння, Лок глянув через плече вниз і відразу пошкодував про це.
Скло створювало шар ізоляції між глядачем і краєвидом — тут же здавалося, ніби весь світ розчинявся вдалині величезною дугою. Це не шістсот футів над землею — це тисяча, десять тисяч, мільйон — якась незбагненна кількість футів, на яку могли наважитися лише боги. Він заплющив очі й схопився за скляну стіну, наче міг влитися в неї, як цементний розчин у каміння. Свинина й каплун у його шлунку з ентузіазмом просилися вилитися назовні потоком нудоти, а горло, здавалося, от-от виконає прохання.
«Боги, — подумав він, — це ж я, напевно, на одній із прозорих частин вежі? Веселенький, мабуть, маю вигляд».
Над головою почувся скрип; він підвів очі й охнув.
Одна з кліток ліфта спускалася до нього; вона буде на одній лінії з ним на лицьовій стороні вежі, і пройде приблизно в трьох футах від стіни, за яку він тримався.
Клітка була порожня.
— Нечесний Наглядачу, — прошепотів Лок, — я зроблю це, але єдине прошу, єдине: коли все закінчиться, ти змусиш мене забути. Вкради цей спогад з моєї голови. І я ніколи не піднімуся вище, ніж на три фути від землі, доки дихаю. Хвала тобі.
Клітка зі скрипом рушила вниз; вона була за десять футів над ним, потім п’ять, а потім її дно було на рівні його очей. Хапаючи повітря панічними уривчастими ковтками, Лок розвернувся на вежі так, що тепер тулився до скла спиною. І небо, і світ під ногами здавалися надто великими, щоб поміститися в його очах. Боги, він не хотів думати про них. Клітка ковзала мимо; її ґратки були тут же, за три фути на висоті п’ятдесяти з кількома поверхами порожнього повітря.
Він закричав і відштовхнувся від скляної стіни вежі. Коли він вдарився об почорнілі залізні боковини клітки, то вчепився так відчайдушно, як не всякий кіт коли-небудь чіплявся за гілку дерева; клітка гойдалася вперед-назад, і Лок зробив усе можливе, щоб не звертати уваги на неймовірні речі, які творилися з небом і горизонтом. Двері клітки, йому треба було якось просунутися у двері клітки. Вони щільно зачинялися, але без складних замків.
Руки Лока тремтіли, наче їх скувало морозом, коли він ковзнув засув на дверцятах клітки й відчинив їх. Тоді він обережно завернув за ріг, із зовнішнього боку до внутрішнього, і з останнім спалахом жахливого запаморочення простягнув руку й зачинив за собою двері. Він сів на підлогу клітки, глибоко дихаючи, тремтячи від полегшення та наслідків отрути.
— Фух. Ну що сказати, — пробурмотів він, — це було огидно.
За двадцять футів праворуч від нього вгору посунула інша клітка ліфта, повна знатних гостей; чоловіки й жінки в клітці з цікавістю подивилися на нього, й він помахав їм рукою.
Боячись, що клітка зупиниться, перш ніж досягне землі, й посуне назад, він вирішив, якщо це станеться, він ризикне з Палацом Терпіння. Але клітка продовжила шлях униз. Ворченца досі має бути прив’язана до стільця, значить, діяти ще не почала. Лок був на ногах, коли клітка торкнулася землі; чоловіки в лівреях, які відчинили двері, дивилися на нього широко розплющеними очима.
— Вибачте, — сказав один із них, — чи ви... ви... ви були в цій клітці, коли вона покидала платформу?
— Звичайно, — сказав Лок. — Та тінь, яку ви бачили на вежі? То птах. Найбільший проклятий птах, якого ви коли-небудь бачили. Налякав мене до біса, дозвольте вам сказати. А скажіть-но, чи вільні якісь із цих екіпажів?
— Ідіть у крайній ряд, — сказав лакей, — і шукайте тих, у кого білі прапори та ліхтарики.
— Дуже вдячний. — Лок швидко переглянув вміст гаманця донни Ворченци; усередині дзвеніла дуже задовільна кількість золота та срібла. Вийшовши, він кинув по одному солону людям у лівреях біля клітки. — Птах, еге?
— Так, сер, — сказав інший чоловік, торкнувшись краю чорної шапочки. — Найбільший проклятий птах, якого ми коли-небудь бачили.
Екіпаж залишив його біля Пагорба Шепотів; він дуже добре заплатив — «забудь, що ти сюди їздив» добре, — а потім пішов на південь через Попелище пішки. Була, мабуть, шоста година вечора, коли він повернувся до халупи, увірвався крізь завішені двері, кричачи на ходу:
— Жане, це гайки, у нас довбані проблеми...
У центрі кімнатки, вищирившись на Лока, склавши перед собою руку, стояв Сокільничий. Лок за частку секунди ввібрав очима картину перед собою: Ібеліус нерухомо лежав біля дальньої стіни, а Жан — біля ніг наймага, звиваючись від болю.
Вестріс сиділа на плечі господаря; вона вп’ялася в нього своїми чорно-золотими очима, потім розкрила дзьоба й переможно скрикнула. Лок здригнувся.
— О так, пане Ламоро, — сказав Сокільничий. — Так, я сказав би, що у вас справді довбані проблеми.
Терим Пел колись називався Перлиною елдренів; це було найбільше й найвеличніше з міст, які давно зниклий народ елдренів залишив людям, що зайняли їхні землі набагато пізніше після їхнього зникнення.
Терим Пел примостився біля джерела річки Анжевіни, де білий потік ріки вливався з гір. Місто сиділо під їхньою скелястою величчю й було оточене родючими полями, які за два дні не об’їдеш швидким конем у будь-якому напрямку. Восени ці поля колихатимуться бурштиновими стеблами — щедрий дар, гідний осідку імперії, якою був Терим Пел.
Усі південні міста стали навколішки перед Теринським Троном. Інженери імперії побудували десятки тисяч миль доріг, щоб поєднати ці міста. Генерали імперії укомплектували їх патрулями, щоб придушити бандитів, і утримували гарнізони в менших містах і селах, щоб гарантувати безперервний потік комерції та листів з одного кінця імперії в інший — із Залізного моря в Мідне море.
Картейн і Лашейн, Нессек і Талішам, Еспара та Ашмір, Іридайн і Каморр, Балінель та Іссара — усіма цими могутніми містами-державами правили герцоги, які отримували срібні корони з рук самого імператора. Кілька герцогів, які залишилися до нашого часу, можуть мати велику владу, але вони самопроголошені. Знатні родоводи, що сягають часів Теринського Трону, давно розірвані.
Занепад Теринського Трону відзначила поява з півночі вадранців. Цей морський народ захопив протекторати трону в північній половині континенту; вони назвали сім великих річок, що текли до північного моря, своїми Сімома Святими Основами, і перешкоджали зусиллям Трону повернути свою територію, розбиваючи кожну армію, яку він посилав на північ. Ослаблений Теринський Трон не міг змагатися з цією навалою, тому відчутно здрібнів. Здрібнів, але не зламався.
Для цього знадобилися наймаги Картейна.
Наймаги цілком недавно з’явилися в місті Картейн; вони почали розширювати територію своєї унікальної та смертоносної гільдії на інші міста й геть не збиралися коритися вимогам розлюченого імператора в Терим Пелі. Він наполягав на тому, щоб вони припинили свою діяльність, а вони, за переказами, відповіли йому коротким листом із переліком цін, за якими Його найясніша Величність може отримати їхні послуги. Імператор послав до них королівське коло чаклунів — і всіх без винятку вбили. Тоді імператор зібрав свої легіони й рушив на Картейн, пообіцявши вбити кожного чаклуна, який називав себе наймагом.
Оголошення війни імператором стало перевіркою міцності правил нової гільдії. Кожному, хто наважувався завдати шкоди наймагу, вони публічно клялися відповідати взаємністю, на яку було б страшно дивитися.
Під час походу на Картейн солдатам імператора вдалося вбити близько десятка.
Чотириста наймагів зустрілися з легіонами імператора на сході від Картейна; чаклуни поблажливо запропонували бій. Менш ніж за дві години третина військ імператора була розбита вщент. Земля парувала дивними туманами, збиваючи людей з пуття; їх мучили ілюзії та фантазми. Кілька стріл зупинялися в повітрі й падали на землю або ж кидалися назад у лучників, які їх випустили. Товариш повертався проти товариша, ошалілий і введений в оману чаклунством, яке могло скувати дії людини, наче та була маріонеткою. Самого імператора порубала на шматки його ж гвардія. Кажуть, що жодного шматка, більшого за палець, не залишилося, щоб потім можна було спалити на багатті. Імперія зазнала поразки — решта вцілілих генералів були розбиті, жменька солдатів, що зосталися живі, мчала в Терим Пел, не жаліючи коней.
Але на цьому історія не закінчилася. Наймаги на конклаві вирішили нав’язати свої правила, і нав’язати їх так, щоб весь світ здригався від самої думки порушити їх, допоки у людей є пам’ять.
Вони відплатили місту Терим Пел.
Вони викликали страхітливу, неприродну вогняну бурю. Чотириста магів, як один, запалили в серці імперії щось таке, що історики досі бояться описувати. Кажуть, полум’я було біле, як серця самих зірок; що стовп чорного диму здійнявся так високо, що його можна було побачити з глибокого Залізного моря, далеко на схід від Каморра, і аж на північ від Вінтіли, столиці молодого Королівства Семи Основ.
Проте навіть такі страшні чари не могли торкнутися елдерскла; побудовані елдренами споруди в місті збереглися неушкодженими. Але все інше, чого торкнувся вогонь, з’їв: дерево, камінь, метал, цемент, папір і живих істот. Усі міські будівлі, уся міська культура та все населення міста, яке не змогло втекти до того, як маги розпочали свою роботу, було спалене й перетворене на пустелю сірого попелу — пустелю, яка осіла на фут завглибшки на чорному шрамі, врізаному в землю.
Цей попіл кружляв у гарячому вітрі біля підніжжя єдиного створеного людьми об’єкта, який маги охоче зберегли: трону імперії. Він стоїть там і донині, у примарному місті Терим Пел, оточений полем попелу, який час і дощі перетворили на щось подібне до чорного бетону. У Терим Пел більше нічого не росте; жодна розумна людина не ступить у цей чорний пам’ятник рішучості наймагів Картейна.
Це вони тим неземним вогнем розбили Теринський Трон; вони жбурнули південні міста-держави в сотні років воєн і чвар, тоді як Королівство Семи Основ нарощувало могуть на півночі.
Це той образ, який спадає на думку, коли хтось хоче стати на дорозі наймага — образ порожнього трону, який самотньо стоїть у сухому морі спустошення.
Сокільничий ворухнув пальцями, і Лок Ламора впав на коліна, охоплений надто знайомим болем, що випікав самі кістки. Він рухнув на підлогу халупи поруч з Жаном.
— Яка насолода, — сказав чаклун, — бачити, що ти вижив у нашій маленькій пригоді в Лункій Дірі. Я вражений. Навіть попри твою репутацію, я вважав, що ми занадто розумні для тебе. Лише сьогодні вдень я подумав, що шукав тільки Жана Таннена, але це набагато краще.
— Ти — срана збочена тварина, — сплюнув Лок.
— Ні, — сказав наймаг, — я слухаюся наказів мого клієнта, який за це платить. І мої накази — переконатися, що вбивця сестер мого клієнта помиратиме повільно. — Сокільничий хруснув кісточками пальців. — Тебе я вважаю просто несподіваною удачею.
Лок закричав і потягнувся до наймага, намагаючись подолати біль, але Сокільничий пробурмотів щось собі під ніс, і, здавалося, різкі, колючі відчуття зросли вдесятеро. Лок плюхнувся на спину й спробував вдихнути, але м’язи довкола легень були тверді, як каміння.
Коли наймаг звільнив його від цих мук, він упав, зіпаючи ротом, і кімната закрутилася перед очима.
— Дуже дивно, — сказав Сокільничий, — як докази наших перемог можуть стати знаряддями нашого падіння. Ось, до прикладу, Жан Таннен — ти маєш бути фантастичним бійцем, щоби здолати сестер мого клієнта, хоча я бачу, що ти й сам постраждав від цього. А тепер вони завдали тобі удару у відповідь із примарних країв. Можливості безмежні, коли хтось із мого народу може отримати тілесні залишки іншої людини — наприклад, обрізки нігтів. Пасма волосся. Кров на лезі ножа.
Жан застогнав, нездатний говорити від болю.
— О, так, — сказав Сокільничий. — Я, звичайно, був здивований, побачивши, до кого мене привела ця кров. На вашому місці я був би в першому каравані на іншому кінці континенту. Можливо, вам би навіть дали спокій.
— Шляхетні Шельми, — прошипів Лок, — не кидають одне одного, і ми не тікаємо, коли маємо помститися.
— Це слушно, — сказав наймаг. — І тому вони також гинуть біля моїх ніг у довбаних брудних халупах, як ця.
Вестріс злетіла з його плеча й розташувалася в іншому кутку кімнати, злісно зиркаючи на Лока й схвильовано хитаючи головою з боку в бік. Сокільничий поліз у пальто й витяг аркуш пергаменту, перо й маленьку пляшечку з чорнилом. Він відкоркував пляшечку і поставив її на постіль, потім змочив перо й усміхнувся Локу.
— Жан Таннен, — сказав Сокільничий. — Яке просте ім’я; як легко писати. Легше навіть, ніж вишити.
Його перо запурхало по пергаменту; він писав великими округлими завитками, і його посмішка ширшала з кожною літерою. Коли він закінчив, срібна нитка зазміїлася навколо пальців його лівої руки, і він ворушив ними з майже гіпнотичним ритмом. Зі сторінки в його руках випливало бліде сріблясте сяйво, окреслюючи вигини його обличчя.
— Жане Таннене, — сказав Сокільничий. — Вставай, Жане Таннене. У мене для тебе завдання.
Здригаючись, Жан підвівся спочатку на коліна, а потім на ноги й став перед Сокільничим. Лок, зі свого боку, досі не міг поворухнутися.
— Жане Таннене, — сказав наймаг, — бери свої сокири. Ніщо не потішить тебе більше, ніж взятися за сокири.
Жан просунув руку під матрац і вийняв Лихих Сестер. Він сунув по одній в обидві руки, і куточки його рота смикнулися вгору.
— Ти любиш ними користуватися, чи не так, Жане? — Сокільничий перебирав срібні нитки в лівій руці. — Тобі подобається відчувати, як вони вгризаються в плоть... Подобається бачити бризки крові. О, так... не хвилюйся. У мене саме є завдання для них.
З аркушем паперу в правій руці Сокільничий показав вниз на Лока.
— Убий Лока Ламору, — сказав він.
Жан здригнувся, ступив крок до Лока, а потім завагався. Він насупився й заплющив очі.
— Я називаю твоє ім’я, Жане Таннене, — сказав наймаг. — Я називаю твоє ім’я, правдиве ім’я, ім’я духу. Я називаю твоє ім’я. Убий Лока Ламору. Візьми свої сокири і вбий Лока Ламору.
Жан ступив ще один непевний крок до Лока й повільно підняв сокири. Він міцно зціпив зуби, з правого ока хлопця скотилася сльоза; він глибоко вдихнув, а потім ступив ще один крок і, схлипнувши, підняв над плечима Лихих Сестер.
— Ні, — сказав Сокільничий. — О ні. Зачекай. Крок назад.
Жан послухався, відступивши на цілий ярд від Лока, який посилав мовчазні молитви полегшення, змішані зі страхом перед тим, що могло статися далі.
— Жан досить м’якосердий, — сказав Сокільничий, — але ти, от ти — справжній слабак, чи не так? Це ж ти благав мене робити з тобою будь-що, тільки залишити твоїх друзів у спокої; ти той, хто пішов у бочку і слова не сказав, коли міг зрадити своїх друзів і, можливо, залишитися живим. Я знаю, як це виправити. Жане Таннене, кинь сокири.
Лихі Сестри з важким стуком вдарилися об землю, відскочили й приземлилися просто біля очей Лока. По хвилі наймаг заговорив своєю чаклунською мовою й заходився перебирати нитки в лівій руці. Жан закричав і впав на землю, дрібно тремтячи.
— Мені здається, було б набагато краще, — сказав Сокільничий, — якби ти вбив Жана, пане Ламоро.
Вестріс скрикнула на Лока; звук мав дивний насмішкуватий відтінок сміху.
«Ох блядь, — подумав Лок. — О, боги».
— Звичайно, — сказав Сокільничий, — ми вже знаємо, що твоє прізвище фальшиве. Але мені не потрібне повне ім’я; навіть фрагмента справжнього імені буде цілком достатньо. Ось побачиш, Локу. Обіцяю, усе побачиш. — Зникли його срібні нитки; він ще раз занурив перо й коротко написав щось на пергаменті.
— Так, — сказав він. — Так. Можеш рухатися. — І як він сказав, так і було; параліч зник, і Лок на пробу поворушив пальцями. Наймаг ще раз посмикав свою срібну нитку; Лок відчув, як щось дивне утворилося в повітрі навколо нього, якийсь тиск, і пергамент знову засяяв.
— А тепер, — сказав Сокільничий. — Я називаю твоє ім’я, Локу. Я називаю твоє ім’я, правдиве ім’я, ім’я духу. Я називаю твоє ім’я, Локу. Вставай. Устань і візьми сокири Жана Таннена. Встань і вбий Жана Таннена.
Лок зіп’явся на коліна й на мить сперся на руки.
— Убий Жана Таннена.
Тремтячи всім тілом, він потягнувся до однієї із Жанових сокир, підсунув її до себе й поповз уперед, стискаючи її в правій руці. Його дихання було уривчастим; Жан Таннен лежав у ногах наймага, за якісь три-чотири фути від нього, обличчям у гіпсовій куряві халупи.
— Убий Жана Таннена.
Лок зупинився біля ніг Сокільничого й повільно повернув голову, поглянувши на Жана. Одне око його дебелого друга було розплющене й не кліпало; у ньому був справжній жах. Губи Жана марно тремтіли, намагаючись скласти слова.
Лок підвівся, підняв сокиру й заревів.
Він тицьнув угору важкою кулькою сокири; удар прийшовся просто між ніг Сокільничого. Срібна нитка й пергамент злетіли з рук наймага, коли він, охнувши, впав уперед, схопившись за пах.
Лок крутнувся праворуч, очікуючи миттєвої атаки соколиці-скорпіона, але, на його подив, птах упав зі свого сідала й звивався на підлозі халупи, марно б’ючи крилами по повітрю зі здушеними писками.
Лок усміхнувся найжорстокішою посмішкою за все своє життя, й він підвівся на ноги.
— Значить, он воно як? — він люто вишкірився наймагу, повільно піднімаючи сокиру кулькою донизу. — Ти бачиш те, що бачить вона; кожен з вас відчуває те, що відчуває інший?
Ці слова викликали в нього тепле почуття торжества, але вони мало не коштували йому життя. Сокільничому вдалося зосередитися, щоб вимовити один склад і зігнути пальці. Лок охнув і похитнувся назад, мало не впустивши сокири. Було таке відчуття, наче по обох нирках різонули розпеченим кинджалом; пекучий біль не давав ні діяти, ні навіть думати.
Сокільничий спробував підвестися, але Жан Таннен раптово підкотився до нього й простягнув руку, схопивши його за лацкани, а потім різко смикнув, і Сокільничий знову впав лобом уперед на підлогу халупи. Біль у Локовому животі зник, і Вестріс знову скрикнула з підлоги біля його ніг.
Він не гаяв часу і, як молотком, ударив сокирою, з сухим тріском зламавши ліве крило Вестріс.
Сокільничий почав кричати й звиватися, молотячи руками досить сильно, щоб ненадовго вирватися з Жанової хватки. Він схопився за ліву руку й закричав, широко розчахнувши від шоку очі. Лок сильно вдарив його ногою в обличчя, і наймаг перевернувся в пилюці, виплюнувши кров, яка раптово потекла з його носа.
— Тільки одне запитання, зарозуміле ти падло, — сказав Лок. — Я погоджусь, що частину Ламора легко помітити; правда ж у тому, що я не знав слушного перекладу, коли брав це ім’я. Я позичив його в старого торговця ковбасою, який колись був добрий до мене, ще на Згарищі перед чумою. Мені просто сподобалося, як воно звучить. Але що в чорта, — повільно промовив він, — привело тебе до думки, що Лок — це ім’я, яке мені дали при народженні?
Він знову підняв сокиру, перевернув її так, щоб сторона леза була спрямована до землі, а потім опустив її з усієї сили, повністю відрізавши голову Вестріс від її тіла.
Звук раптово обірваного пташиного вереску луною злився з вереском Сокільничого, який хапався за голову й шалено хвицяв ногами. Його крики були чистим божевіллям, і коли вони стихли й він, ридаючи, втратив свідомість, Лок із Жаном полегшено зітхнули.
Сокільничий із Картейна прокинувся й побачив, що лежить розіпнутий на курній підлозі халупи. У повітрі відчувався запах крові — крові Вестріс. Він заплющив очі й розплакався.
— Він надійно зв’язаний, пане Ламоро, — сказав Ібеліус.
Коли лічець очуняв від заклинань, які наклав на нього наймаг, він був навіть дуже охочий допомогти зв’язати картейнця. Вони з Жаном дістали десь металеві кілки, вбили їх у підлогу і прив’язали до них наймага довгими смугами постільної білизни, туго обмотаними навколо зап’ястків і щиколоток. Меншими смужками вони пообв’язували йому пальці так, щоб він не міг ними ворушити.
— Добре, — сказав Лок.
Жан Таннен сидів на матраці, втупившись на наймага тьмяними очима з глибокими тінями. Лок стояв біля ніг чаклуна, дивлячись на нього з неприхованою огидою.
У скляній банці горів вогник; Ібеліус присів біля нього, повільно нагріваючи над ним кинджал. До стелі заклубочився рідкий бурий дим.
— Дурні ви, — сказав Сокільничий між риданнями, — якщо думаєте мене вбити. Мої побратими відомстять; подумайте про наслідки.
— Я не збираюся тебе вбивати, — сказав Лок. — Я збираюся пограти в маленьку гру, яку я люблю називати «верещи від болю, поки не відповіси на мої довбані запитання».
— Роби, що хочеш, — сказав Сокільничий. — Кодекс мого ордену забороняє мені зраджувати свого клієнта.
— О, ти більше не працюєш на свого клієнта, придурку, — сказав Лок. — Ти більше ніколи не працюватимеш на свого клієнта.
— Готово, пане Ламоро, — сказав Ібеліус.
Наймаг витягнув шию, щоб поглянути на Ібеліуса. Він зглитнув й облизав губи, його вологі, налиті кров’ю очі бігали по кімнаті.
— Що трапилося? — Лок простягнув руку й обережно взяв кинджал із руки старого; його лезо світилося червоним. — Боїшся вогню? Чого б то? — Лок посміхнувся без жодного натяку на веселощі. — Вогонь — це, щоб ти не стік кров’ю до смерті.
Жан підвівся з матраца й став на коліна на ліву руку Сокільничого. Він натиснув на зап’ястя, і Лок повільно підійшов і став поруч із сокирою в одній руці й розжареним ножем в другій.
— Теоретично я щиро схвалюю, — сказав Ібеліус, — але на практиці я вважаю, що я краще... відлучуся.
— Авжеж, пане Ібеліусе, — сказав Лок.
Війнула завіса, і старий зник.
— Що ж, — сказав Лок, — я можу визнати, що вбити тебе — не найкращий план. Але коли я нарешті дозволю тобі пошкандибати до Картейна, ти станеш там усім уроком. Ти нагадаєш своїм розпещеним, збоченим, зарозумілим побратимам про те, що може статися, коли вони заїдяться з чиїмись друзями в Каморрі.
Лезо Жанової сокири зі свистом опустилося вниз, відрубавши наймагу мізинець його лівої руки. Сокільничий закричав.
— Це за Наску, — сказав Лок. — Пам’ятаєш Наску?
Він знову замахнувся, й безіменний палець лівої руки мага покотився в бруд, і бризнула кров.
— Це за Кало, — сказав Лок.
Ще один помах, і не стало середнього пальця. Сокільничий звивався й натягував кайдани, боляче хитаючи головою з боку в бік.
— І за Ґальдо теж. Тобі знайомі ці імена, пане наймагу? Ці маленькі виноски до твого довбаного контракту? Вони були для мене надзвичайно реальними. Ось цей палець — це Жук. Жук, напевно, мав бути мізинцем, але плювати. — Сокира знову опустилася, й вказівний палець лівої руки Сокільничого приєднався до своїх братів у кривавому вигнанні. — А тепер решта, — сказав Лок, — решта твоїх пальців і обидва великі пальці — це за мене та Жана.
Це була важка й неприємна робота; їм довелося кілька разів нагрівати кинджал, щоб припекти всі рани. Коли вони закінчили, Сокільничий майже знетямився від болю; його очі були заплющені, а зуби зціплені. Повітря в замкненій кімнаті смерділо спаленою плоттю й ошпареною кров’ю.
— А тепер, — сказав Лок, сідаючи на груди Сокільничого, — тепер час нам поговорити.
— Я не можу, — прошепотів наймаг. — Я не можу... видати таємниці свого клієнта.
— Нема в тебе вже ніякого клієнта, — сказав Лок. — Ти більше не служиш капі Раці; він найняв наймага, а не виродка без пальців із мертвою пташкою за найближчого друга. Відрубавши тобі пальці, я зняв твої зобов’язання перед Рацою. Принаймні я так це бачу.
— Іди до біса, — сплюнув Сокільничий.
— О добре. Ти вирішив піти важким шляхом. — Лок знову посміхнувся й кинув охололий кинджал Жану, який знову почав нагрівати його над полум’ям. — Якби ти був будь-яким іншим чоловіком, я погрожував би відрізати яйця. Відпускав би всілякі жартики про євнухів, але я думаю, ти міг би це витримати. Ти не більшість чоловіків. Я думаю, що єдине, що я можу взяти в тебе, що справді завдасть болю до глибини душі, це твій язик.
Наймаг витріщився на нього, і його губи тремтіли.
— Будь ласка, — прохрипів він, — змилуйся, заради богів. Пожалій. У нас був контракт. Я просто його виконував.
— Коли цей контракт став моїми друзями, — сказав Лок, — ти перевищив свої повноваження.
— Будь ласка, — прошепотів Сокільничий.
— Ні, — сказав Лок. — Я виріжу його і припікатиму, поки ти будеш лежати тут і звиватися від болю. Я зроблю з тебе німого — гадаю, без пальців ти змігся б на сяку-таку магію, але без язика?
— Будь ласка!
— Тоді говори, — мовив Лок. — Скажи мені те, що я хочу знати.
— Боги, — схлипнув Сокільничий, — простіть мені, боги. Запитуй. Став свої запитання.
— Якщо спіймаю на брехні, — сказав Лок, — то почну з яєць, а потім перейду до язика. Не зловживай моїм терпінням. Чому капа Раца хотів нашої смерті?
— Гроші, — прошепотів Сокільничий. — Ті, що у вашому сховищі. Я підгледів його, коли вперше спостерігав за вами. Він хотів використати вас, щоб відвернути увагу капи Барсаві; коли ми дізналися, скільки грошей ти вже вкрав, він захотів їх собі — щоб заплатити за мене. За майже місяць моїх послуг. Щоб я допоміг йому закінчити всі його справи тут, у місті.
— Ти вбив моїх довбаних друзів, — сказав Лок, — і намагався вбити нас із Жаном через метал у нашому сховищі?
— Нам здалося, що ти з тих, хто таїтиме образи, — прошепотів Сокільничий. — Смішно, правда? Ми подумали, що краще, якщо вас усіх не буде.
— Ви правильно подумали, — сказав Лок. — Тепер капа Раца, Сірий Король, чи хто він там у чорта.
— Анатолій.
— Це його справжнє ім’я? Лучано Анатолій?
— Так. Звідки ти знаєш?
— Сраку тобі, Сокільничий, а не відповідь, відповідай на мої запитання. Анатолій. Яке йому було діло до Барсаві?
— Таємний мир, — сказав наймаг. — Таємного миру не вдалося досягнути без великого кровопролиття... і труднощів. Був один досить потужний торговець, який мав ресурси, щоб дізнатися, що там надумали Барсаві та Павук герцога; не бувши шляхетної крові, він був дуже засмучений тим, що його виключили.
— Барсаві вбив його, — підсумував Лок.
— Так. Аврам Анатолій, купець із Фонтанного закруту. Барсаві вбив його, його дружину та трьох молодших дітей — Лавіна, Аріану та Мауріна. Але троє старших дітей — вони втекли з однією зі служниць свого пана. Вона захищала їх, видаючи їх за своїх. Вона відвезла їх у безпечне місце в Талішам.
— Лучано, — сказав Лок. — Лучано, Черін і Раїца.
— Так... старший син і сестри-близнючки. Вони були одержимі ідеєю помсти, пане Ламоро. Ти аматор порівняно з ними. Вони витратили двадцять два роки на підготовку до подій останніх двох місяців; Черін і Раїца повернулися вісім років тому під вигаданим іменем; вони побудували свою репутацію контрареквіалл і стали найвірнішими слугами Барсаві. Лучано ж... Лучано відправився в море, щоб навчитися командувати й вести бій та накопичити статок. Цілий статок, за який можна придбати послуги наймага.
— Капа Раца був капітаном торгового судна?
— Ні, — сказав Сокільничий. — Піратом. Не з тих обірванців-ідіотів, яких можна зустріти в Мідному морі; він був тихий, умілий, професійний. Він бив рідко, але добре; він брав хороший вантаж з галеонів Емберлена. Топив кораблі й не залишав нікого в живих, хто б міг сказати його ім’я.
— Боги його дери, — сказав Жан. — Він капітан «Сатисфакції».
— Так, цього так званого чумного корабля, — відповів Сокільничий. — Дивно, як легко тримати людей якомога далі від свого корабля, коли ти справді цього хочеш, правда?
— Він відправляв туди свої статки як «благодійну провізію», — сказав Жан. — Мабуть, це всі гроші, які він у нас вкрав, і все, що він забрав у капи Барсаві.
— Так, — сумно сказав наймаг. — Тепер вони належать моєму ордену, за надані послуги.
— Ну це ми ще подивимося. То що тепер? Кілька годин тому я бачив твого господаря Анатолія у Вороновому Леті. Що в біса він думає робити далі?
— Гм-м. — Наймаг на кілька хвилин замовк; Лок тицьнув його в шию сокирою Жана, і той дивно посміхнувся. — Ти зібрався вбити його, Ламоро?
— Ilajusticca vei cala, — сказав Лок.
— Теринська в тебе непогана, — сказав наймаг, — але вимова — лайно. Розплата справді червона. Отже, ти хочеш його запопасти понад усе? Щоб він кричав під твоїм ножем?
— Для початку.
Несподівано Сокільничий закинув голову й почав сміятися — пронизливо, з відтінком божевілля. Його груди здригалися від веселощів, а з очей текли сльози.
— Що таке? — Лок іще раз тицьнув у нього сокирою. — Ану перестань із себе дурника клеїти й відповідай на запитання.
— Я тобі дам аж дві відповіді, — сказав Сокільничий, — і дам тобі вибір, який, гарантую, буде боляче зробити. Котра зараз година вечора?
— Яке тобі зараз до того діло?
— Я розкажу геть усе, прошу, просто скажіть, котра година.
— Я сказав би, десь пів на сьому, — відповів Жан. Наймаг зайшовся новим нападом сміху. На його виснаженому обличчі з’явилася усмішка, неймовірно блаженна для людини, яка щойно втратила пальці рук.
— Та що таке? Ну ж бо відповідай нормально, бо ще щось відріжемо.
— Анатолій, — сказав Сокільничий, — буде біля Плавучої Могили. У нього там буде човен за галеоном; він може дістатися до нього через один з аварійних люків Барсаві. Після Лжесвітла «Сатисфакція» розвернеться й вирушить у море; вона спершу піде галсами на схід, проминаючи південний кінець Дерев’яної пустки, де той виходить в океан. Його екіпаж у місті підбирався до корабля, по одному чи по двоє за раз, у провізійному човні. Як щури, які покидають судно, що тоне. Він залишиться до останнього; це його стиль. Вони підберуть його на південь від пустки.
— Його екіпаж у місті, — сказав Лок. — Це ти про «людей Сірого Короля», тих, хто весь час йому допомагав?
— Так, — сказав наймаг. — Підбереш правильний час... і матимеш його собі або принаймні підберешся дуже близько до нього, перш ніж він вирушить у човні.
— Це не завдає мені болю, — сказав Лок. — Ця думка приносить мені втіху.
— Але ось другий момент. «Сатисфакція» виходить у море саме тоді, коли починає діяти більша частина плану Анатолія.
— Більша частина?
— Подумай, Ламоро. Невже ти такий тугодум? Барсаві вбив Аврама Анатолія, але хто допустив це? Хто був співучасником?
— Ворченца, — повільно сказав Лок. — Донна Ворченца, Павук герцога.
— Так, — сказав Сокільничий. — А за нею стоїть чоловік, який дав їй повноваження ухвалювати такі рішення?
— Герцог Нікованте.
— О так, — прошепотів чаклун, розпалившись. — О, так. Але не тільки він. Хто мав користь від Таємного миру? Кого захистила ця домовленість коштом таких людей, як Аврам Анатолій?
— Знать.
— Так. Пери Каморра. І Анатолій хоче до них дістатися.
— Них? Яких таких «них»?
— Усіх, пане Ламоро.
— Як таке можливо?
— Скульптури. Чотири незвичайні скульптури, доставлені в подарунок герцогу. Зараз стоять у різних точках Воронового Лету.
— Скульптури? Я бачив їх — золото й скло, з мінливими алхімічними вогнями. Твоя робота?
— Не моя, — відказав Сокільничий. — Я таким не займаюся. Алхімічні вогні — це лише машкара; вони красиві, напевно. Але всередині залишилося багато місця для справжнього сюрпризу.
— Якого?
— Алхімічні запали, — сказав Сокільничий. — У певну годину вони запалять невеликі глиняні горщики з оливою.
— Навряд чи це все.
— О ні, пане Ламоро. — Тепер чаклун не приховував глузливої посмішки. — Перед тим, як найняти мене, Анатолій витратив частину своїх солідних статків на те, щоб добути велику кількість певної рідкісної субстанції.
— Більше ніяких ігор, Сокільничий, що він добув?
— Примарний камінь.
Лок довго мовчав, а потім похитав головою, ніби струснути думки.
— Це, бляха, жарт якийсь недолугий.
— Сотні фунтів каменю гарненько розподілені по всіх скульптурах, — відповів Сокільничий. — Усі пери Каморра будуть напхані в ті галереї, коли настане Лжесвітло; герцог і його Павук, і всі їхні родичі, друзі, слуги і спадкоємці. Чи знаєш ти щось про дим Примарного каменю, пане Ламоро? Він трохи легший за повітря. Він поширюватиметься вгору, поки не заповнить усі поверхи бенкету герцога; він просочиться через вентиляційні отвори на даху й заповнить Небесний сад, де граються всі діти знаті, поки ми тут з тобою говоримо. Якщо хтось стоятиме на посадковій платформі, той зміг би втекти... але я дуже в цьому сумніваюся.
— Після Лжесвітла, — тихо проказав Лок, затуливши рукою рот.
— Так, — прошипів чаклун. — Тепер у тебе є вибір, пане Ламоро. По Лжесвітлі людина, яку ти хочеш вбити більше за всіх у світі, ненадовго залишиться сама біля Плавучої Могили. І в той самий час шістсот людей на вершині Воронового Лету спіткає доля, гірша за смерть. У твого друга Жана дуже погане здоров’я — сумніваюся, що він може допомогти тобі з тим чи іншим завданням. Отже, рішення за тобою. Бажаю удачі.
Лок підвівся й кинув Жану свою сокиру.
— Теж мені рішення, — сказав він. — Щоб тебе боги дерли, Сокільничий, тут нема чого вирішувати.
— Ти підеш у Воронів Лет.
— Звісно, що піду.
— Приємно тобі провести час, — сказав Сокільничий, — переконуючи вартових і знать у своїй щирості. Сама донна Ворченца цілком переконана, що скульптури абсолютно нешкідливі.
— Що сказати, — криво всміхнувся Лок і почесав потилицю, — я наразі популярний у Вороновому Леті, вони можуть бути раді мене бачити.
— І як ти збираєшся повернутися? — спитав Жан.
— Не знаю, — відповів Лок. — Гадки не маю, і такий стан речей добре послужив мені в минулому. Все, мені час бігти. Жане, заради богів, сховайся десь біля Плавучої Могили, якщо вже тобі так сильно хочеться, але не смій заходити всередину — ти не в кондиції битися. — Лок повернувся до наймага: — Цей твій капа Раца, він як, вправний із лезом?
— Убивчо, — з усмішкою відповів Сокільничий.
— Ну тоді дивись, Жане. Я зроблю все, що зможу, у Вороновому Леті. Спробую якось дістатися до Плавучої Могили. Якщо спізнюся, ну значить спізнюся. Простежимо за Рацою й знайдемо його в іншому місці. Але якщо я не спізнюся, якщо він ще там...
— Це не серйозно, Локу. Принаймні дай я з тобою піду. Якщо Раца хоч трохи вміє вправлятися з мечем, то виб’є з тебе дух нараз.
— Усе, більше жодних суперечок, Жане. Ти такий слабий зараз, що з тебе користі буде мало. Я ж у формі й, вочевидячки, божевільний. Усе може статися. Але я мушу йти. — Лок обійняв Жана, підійшов до дверей і розвернувся. — Відріж цьому падлу язика.
— Ти обіцяв! — загорлав Сокільничий. — Ти обіцяв!
— Сраку я тобі обіцяв, от що. А от своїм мертвим друзям — так, їм я дечого пообіцяв.
Лок розвернувся й війнув геть, а позаду нього Жан знову приставляв ніж до полум’я. За ним, усипаною сміттям вулицею, виляском донеслися крики Сокільничого, а потім затихли вдалині, коли він повернув на північ і побіг до Пагорба Шепоту.
Було вже далеко за восьму вечора, коли Лок знову ступив на плитняк під П’ятьма вежами Каморра. Подорож на північ була не з легких. Після юрб п’яних гуляк з начисто пропитим розумом (і почуттями) та вартових на постах Альчеґранте (Локу нарешті вдалося переконати їх, що він стряпчий, що він прямує на північ до знайомого, який саме залишає бенкет герцога; він також підсунув їм «подарунок на свято» — жменьку золотих тирінів із невеликого запасу, захованого в рукаві), він відчув, що йому пощастило зробити це взагалі. Лжесвітло зійде протягом наступної години; небо вже червоніло на заході й бралося темно-синім на сході.
Він пробрався повз ряди й ряди тісно вишикуваних екіпажів. Коні били копитом й іржали; багато з них справляли нужду на гарне каміння найбільшого внутрішнього двору Каморра. Лок пирхнув; коні — це тобі не водяні машини веррарського зразка, щоб їх залишати стояти отак окрасою місця, доки не знадобляться. Лакеї, варта й слуги змішалися в групи, ділилися їжею та дивилися вгору на П’ять веж, де пишнота майбутнього заходу сонця малювала дивними, свіжими фарбами їхні стіни з елдерскла.
Лок так глибоко замислився, придумуючи, що скаже людям біля підіймачів ліфта, що навіть не помітив Конте, доки вищий і сильніший чоловік не обхопив однією рукою Локову шию й приставив до спини ніж.
— Ну-ну, — сказав він, — пане Фервайте. Боги добрі сьогодні. Не кажи нічого, просто йди зі мною.
Конте наполовину вів, а наполовину тягнув його до сусідньої карети; Лок упізнав ту, на якій він їхав на бенкет із Софією та Лоренцо. Це була закрита, лакована чорним коробка з віконцем на протилежній стороні від дверей; штори та віконниці були щільно закриті.
Лока кинули на одну з оббитих лавок; Конте замкнув за собою двері й сів на протилежну лаву, тримаючи напоготові ножа.
— Конте, будь ласка, — сказав Лок, навіть не стараючись зберігати фервайтівський акцент, — мені потрібно повернутися до Воронового Лету; усі всередині у страшній небезпеці.
Лок не знав, що хтось може так сильно бити ногами сидячи; Конте вперся вільною рукою в сидіння й показав йому, що це можливо. Важкий черевик охоронця відкинув його назад у кут карети; Лок сильно прикусив язик і відчув смак крові. Його голова стукнулася об дерев’яні стіни.
— Де гроші, гімнюку?
— Їх у мене забрали.
— Щось не віриться. Шістнадцять тисяч п’ятсот повних крон?
— Не зовсім так. Ти забув про додаткові витрати на харчування й розваги в Мінливій...
Черевик Конте знову завдав удару, й Лок розвалився в протилежному кутку карети.
— Та, бляха-муха, Конте! Нема в мене їх! Нема! Забрали! Та й не важливо це зараз!
— Дозволь мені дещо тобі сказати, пане Лукасе-довбаний-Фервайте. Я воював при Пагорбі Божої Брами, тоді я був молодший, ніж ти зараз.
— Радий за тебе, але мені наплюв... — сказав Лок й отримав ще один удар.
— Я воював при Пагорбі Божої Брами, — продовжив Конте, — надто молодий, єдиний найбільш наляканий з усіх салага-списник, який був у герцога Нікованте у всьому тому пеклі. Мій командир був по шию в лайні, а також оточений веррарцями та кавалерією Божевільного графа. Наша кавалерія відступила; нас вибили з позицій. Пери Каморра відступили та подбали про власну безпеку — за одним довбаним винятком.
— Це єдина найнедоречніша річ, яку я коли-небудь... — сказав Лок і підсунувся до дверей; Конте підняв свій ніж і переконав його сісти на місце.
— Барон Іландро Сальвара, — сказав Конте. — Він бився, допоки його кінь не впав під ним; бився, поки не отримав чотири рани і його довелося витягувати з поля за ноги. Всі інші пери ставилися до нас як до сміття; Сальвара мало не загинув, намагаючись врятувати нас. Коли я пішов зі служби в герцога, я кілька років пробував пробитися в міську варту; коли всі спроби нічого не принесли, я благав про аудієнцію у старого дона Сальвари й сказав йому, що бачив його на Пагорбі Божої Брами. Я сказав йому, що він врятував мені довбане життя, і що я прослужу йому до кінця його життя, якщо він мене прийме. І він прийняв. Коли він помер, я вирішив залишитися і служити Лоренцо. Тільки пальцем ворухни до цих дверей, і я виплесну з тебе трохи ентузіазму.
— Лоренцо, — продовжив Конте з неприхованою гордістю, — от він серйозніша ділова людина, ніж його батько. Але він зліплений з тої самої глини; він пішов у той провулок з лезом у руці, коли він тебе не знав, коли думав, що на тебе напали по-справжньому, справжні довбані бандити, які заподіяли тобі шкоди. Пишаєшся собою, гімно ти? Ти пишаєшся тим, що зробив з тим чоловіком, який намагався врятувати тобі довбане життя?
— Я роблю те, що роблю, Конте, — сказав Лок із гіркотою, яка того здивувала. — Роблю те, що роблю. Лоренцо — святий Переландро, чи що? Він пер Каморра; він отримує вигоду від Таємного миру. Його прапрадід, ймовірно, перерізав комусь горлянку, щоб претендувати на звання пера; Лоренцо виграє від цього щодня. Люди на Казані варять чай із попелу та сечі, а ти ходиш чистиш Лоренцо та Софії виноград і втираєш їм підборіддя. Не треба мені тут говорити про те, що я зробив. Я маю потрапити у Воронів Лет. Негайно.
— Ну ж бо по-нормальному кажи, де гроші, — сказав Конте, — інакше я так сильно надеру тобі дупу, що на кожному шматку лайна, який з неї випаде, до кінця твого життя буде відбиток мого клятого підбора.
— Конте, — сказав Лок, — усі у Вороновому Леті в небезпеці. Я маю повернутися туди.
— Я тобі не вірю, — сказав Конте. — Не повірив би, якби ти сказав мені, що мене звати Конте. І не повірив би, якби ти сказав мені, що вогонь гарячий, а вода мокра. Хай що б ти хотів, ти цього не отримаєш.
— Конте, будь ласка, я не можу втекти звідти. Кожен проклятий Опівнічник у місті зараз там, нагорі; там нагорі Павук; Нічна варта теж там, нагорі. Триста перів Каморра теж там! Я без зброї; тягни мене туди сам. Але заради любові довбаних богів, витягни мене туди! Якщо я не піднімуся до Лжесвітла, буде вже пізно.
— Пізно для чого?
— У мене немає часу пояснювати; послухаєш, як я балакаю з Ворченцою і все зрозумієш.
— Нащо тобі розмовляти з тою старою каргою? — спитав Конте.
— О, перепрошую, — сказав Лок. — Здається, я краще знаю ситуацію, ніж ти. Слухай, у нас нема на це часу. Будь ласка, будь ласка, я тебе благаю. Я не Лукас Фервайт, я клятий злодій. Зв’яжи мені руки, пристав ніж до спини — мені байдуже. Будь ласка, просто поведи мене назад у Воронів Лет. Мені байдуже як. Ти вирішуй, як ми це робимо.
— Яке твоє справжнє ім’я?
— Як це нам допоможе?
— Кажи, — мовив Конте, — і, можливо, я зв’яжу тобі руки, викличу охоронців і спробую доставити тебе до Воронового Лету.
— Мене звуть, — сказав Лок, смиренно зітхнувши, — Таврін Каллас.
Конте якусь мить пильно подивився на нього, а потім буркнув.
— Добре, пане Калласе. Витягни руки й не рухайся. Я зв’яжу тебе так міцно, що гарантую, буде ой як боляче. А тоді вже прогуляємося.
Біля ланцюгового ліфта були солдати Нічної варти, яким дали його опис; звичайно, вони були в захваті, коли Конте притягнув його зі зв’язаними руками. Вони піднялися ще раз. У Лока за спиною стояли Конте й один із чорних курток, який тримав його за обидві руки.
— Будь ласка, відведіть мене до донни Ворченци, — сказав Лок. — Якщо ви не можете знайти її, будь ласка, знайдіть когось із Сальвар. Або навіть вашого капітана, на ім’я Рейнарт.
— Писок стули, — сказав один із чорних курток. — Іди, куди йшов.
Клітка ковзнула в замкові механізми на терасі для посадки; увагу Лока привернула юрба знаті та їхніх гостей, коли його вели вперед між трьома чоловіками. Коли вони переступили поріг першої галереї у вежі, там якраз неподалік стояв капітан Рейнарт із тарілкою маленьких цукерків-корабликів у руках. Його очі розширилися; він відкусив останній шматок марципанового парусника, витер рот і сунув свою страву в руки офіціанта, який проходив повз, і той мало не перекинувся від несподіванки.
— Ноги милі, — сказав він, — де ви його знайшли?
— Не ми знайшли, сер, — пояснив один із чорних курток. — Чоловік позаду нас каже, що він на службі в лорда та леді Сальварів.
— Я спіймав його біля карет, — сказав Конте.
— Фантастика, — сказав Рейнарт. — Проведіть його поверхом нижче, у східне крило. Там порожня комора без вікон. Обшукайте його, роздягніть до спіднього й киньте туди. Щоб два охоронці стояли в будь-яку хвилину. Витягнемо його після півночі, коли почнеться бенкет.
— Рейнарте, ти не можеш, — вигукнув Лок, марно борючись із людьми, які його тримали. — Я повернувся сам. Сам по собі, розумієш? Усі тут у небезпеці. Ти в курсі справ своєї названої матері? Мені потрібно поговорити з Ворченцою!
— Мене попереджали розвивати вибірковий слух, коли справа стосується тебе. — Рейнарт показав на чорних курток. — Комора, зараз.
— Рейнарте, ні! Скульптури, Рейнарте! Подивися на довбані скульптури!
Гості та вельможі з усе більшою цікавістю поверталися в їхній бік, поки Лок горланив, тож Рейнарт закрив йому рота рукою. Від юрби відділилися ще кілька чорних курток.
— Будеш і далі галасувати, цим лордам та леді випаде нагода побачити кров, — сказав Рейнарт і забрав руку.
— Я знаю, хто вона, Рейнарте! Я знаю, хто така Ворченца. Я буду кричати про це на всі ці галереї. Буду сукати ногами й кричати, але перш ніж я опинюся в тій кімнаті, усі дізнаються! А тепер подивися, будь ласка, на прокляті богами скульптури.
— І що з ними?
— У них щось є, чорти б тебе взяли. Це змова. Вони від капи Раци.
— Вони були подарунком герцогу, — сказав Рейнарт. — Моє начальство особисто їх перевірило.
— Твоєму начальству, — сказав Лок, — завадили. Капа Раца найняв собі наймага. Я бачив, що він може творити з людським розумом.
— Це смішно, — сказав Рейнарт. — Я не можу повірити, що дозволяю тобі вигадати ще одну байку. Відведіть його вниз, але спочатку я заткну йому рот. — Рейнарт зірвав лляну серветку з таці іншого офіціанта неподалік і почав збивати її в кульку.
— Рейнарте, будь ласка, відведи мене до Ворченци. Нащо мені повертатися, якщо це не важливо? Усі тут, на біса, помруть, якщо ти кинеш мене в ту комору. Я зв’язаний і під охороною. Будь ласка, відведи мене до Ворченци.
Стівен холодно подивився на нього, потім поклав серветку й наставив на Лока пальця.
— Тож нехай так. Я відведу тебе до донни. Але якщо ти промовиш хоч слово, поки ми тягнемо тебе до неї, я заткну тобі рот, поб’ю до пів смерті й посаджу в комору. Це зрозуміло?
Лок енергійно кивнув.
Рейнарт жестом підкликав ще кілька чорних курток приєднатися до його процесії. Лока провели через галерею з шістьма солдатами збоку та похмурим Конте позаду. Рейнарт повів його назад до тієї самої зали й тієї самої кімнати, де він вперше зустрів донну Ворченцу. Вона сиділа в кріслі, в’язання лежало біля її ніг. Стара тримала біля губ вологу ганчірку, а біля неї на колінах стояла донна Сальвара. Дон Сальвара стояв, дивлячись у вікно, поставивши ногу на підвіконня; усі троє справді були дуже здивовані, коли Рейнарт заштовхнув Лока до кімнати перед собою.
— Ця кімната закрита, — сказав Рейнарт своїм охоронцям. — Вибачте, для вас теж, — сказав він, коли туди спробував пройти Конте.
— Нехай людина Сальвар зайде, Стівене, — сказала донна Ворченца. — Він уже знає більшу частину, біди не буде, якщо дізнається решту.
Конте ввійшов, вклонився Ворченці й схопив Лока за праву руку, а Рейнарт замкнув за ними двері. Сальвари кинули на Лока недобрі погляди.
— Привіт, Софіє. Вітаю, Лоренцо. Радий знову вас бачити, — сказав Лок своїм природним голосом.
Донна Ворченца підвелася зі стільця, двома кроками перетнула відстань між ними з Локом і вдарила його ребром долоні просто в рот. Голова хлопця мотнулася вправо, і його шию пронизали шипи болю.
— Ай! — скрикнув він. — Та що з вами, бляха, таке?
— Невиплачений борг, пане Шипе.
— Ви мені отруєну голку в шию встромили!
— І цілком заслужено, — відповіла донна Ворченца.
— Ну я б поспереч...
Рейнарт схопив його за ліве плече, розвернув до себе й зацідив кулаком у щелепу. Ворченца володіла разючою силою для людини її віку та статури, але Рейнарт справді вмів бити. Кімната немов щезла з виду на кілька секунд, а коли повернулася, Лок лежав на боці в кутку кімнати. Було таке відчуття, наче на дуже незручно розташованих просто над очима ковадлах вистукували маленькі ковалі, й Лок замислився, як вони туди потрапили.
— Я ж казав тобі, що донна Ворченца — моя названа мати, — мовив Рейнарт.
— Боги милі, — сказав Конте, усміхаючись. — Оце я розумію приватна вечірка.
— Чи комусь із вас спало на думку, — сказав Лок, підводячись на ноги, — запитати, якого милого я повернувся аж до Воронового Лету, коли вже встиг чесанути звідти?
— Ви стрибнули із виступу на стіні, — сказала донна Ворченца, — і схопилися за клітку ліфта, коли та проходила мимо, чи не так?
— Так і було. Інші способи дібратися до землі були не дуже безпечними для здоров’я.
— Бачиш? Казала ж тобі, Стівене.
— Можливо, я думав, що це можливо, — сказав вадранець, — але просто не хотів думати, що хтось справді щось таке витворив.
— Стівен не дуже любить висоту, — сказала Ворченца.
— І цілком мудро, — сказав Лок, — але, будь ласка, будь ласка, вислухайте мене. Я повернувся, щоб попередити вас про ці скульптури. Капа Раца дав вам чотири таких. Усім у цій вежі загрожує жахлива небезпека від них.
— Скульптури? — Донна Ворченца подивилася на нього з цікавістю. — Один джентльмен залишив герцогу в подарунок чотири скульптури із золота і скла. — Вона подивилася на Стівена. — Я впевнена, що охорона герцога оглянула їх і схвалила. Я просто консультую в цій справі, щоб зробити послугу деяким перам.
— Так мені сказали мої начальники, — мовив Рейнарт.
— Ой, я вас прошу, — сказав Лок. — Ви Павук. Я Шип Каморра. Ви зустрічалися з капою Рацою? Ви зустрічали наймага, який називав себе Сокільничим? Вони говорили з вами про скульптури?
Дон і донна Сальвари дивилися на донну Ворченцу, а стара затнулася на півслові й закашлялася.
— Ой, — мовив Лок. — Ви не сказали Софії та Лоренцо, еге? Продовжуєте грати старого друга чийогось друга? Вибачте. Але я маю поговорити з вами як з Павуком. Коли настане Лжесвітло, усі у Вороновому Леті приречені.
— Я знала, — сказала Софія. — Я знала! — Вона схопила чоловіка за руку й стиснула так сильно, що той скривився. — Ну? Хіба не казала я тобі?
— Я досі не дуже впевнений, — відповів Лоренцо.
— Ні, — зітхнула стара донна. — Софія не помилялася. Я і є Павук герцога. Ну от, я це сказала, і якщо це вийде за межі цієї кімнати, будуть різатися горлянки.
Конте подивився на неї з подивом і якимсь дивним схваленням в очах. Лок знову зіп’явся на ноги.
— А щодо скульптур, — сказала донна Ворченца, — я їх перевірила особисто. Вони справді подарунок герцогу.
— Це змова, — сказав Лок. — Пастка. Просто відкрийте одну і все побачите! Капа Раца задумав знищити кожного чоловіка, жінку та дитину в цій вежі; це буде гірше за вбивство.
— Капа Раца, — сказала донна Ворченца, — був справжнім джентльменом; він був навіть надто скромним, щоб прийняти моє запрошення ненадовго приєднатися до нас цього вечора. Це ще одна ваша вигадка, щоб мати хоч якусь перевагу.
— Ну, бляха, точно, — відповів Лок. — Я спеціально примарширував сюди після того, як втік, дав себе зв’язати й притягти сюди всією Нічною вартою. І тепер стою тут перед вами. Ті скульптури напхом напхані Примарним каменем, Ворченцо! Примарним каменем.
— Примарний камінь, — приголомшено сказала донна Софія. — Звідки ви можете знати?
— Він і не може, — сказала донна Ворченца. — Він бреше. Скульптури нешкідливі.
— Відкрийте одну, — сказав Лок. — Є простий засіб розв’язати це питання. Будь ласка, відкрийте одну. Вони загоряться, коли зійде Лжесвітло.
— Ці скульптури, — сказав Ворченца, — є герцогською власністю, яка коштує тисячі крон. Ми не будемо їх чіпати через божевільну примху відомого злочинця.
— Тисячі крон, — сказав Лок, — проти сотень життів. Кожен пер у Каморрі стане слинявим недоумком, розумієте? Чи можете ви уявити тих дітей у тому саду з білими очима, як у смирного коня? Такими ми всі будемо, — кричав він. — Смирними. Це лайно з’їсть наші довбані душі.
— Чи справді буде зайвим перевірити?
Лок із вдячністю подивився на Рейнарта.
— Ні, не зайве, Рейнарте. Будь ласка, перевір ті скульптури.
Донна Ворченца заходилася терти скроні.
— Так, це вже виходить з-під контролю, — сказала вона. — Стівене, закинь цього чоловіка в безпечне місце до закінчення бенкету. У кімнату без вікон, будь ласка.
— Донно Ворченцо, — сказав Лок, — що вам говорить ім’я Аврам Анатолій?
Її очі були холодні.
— Я не можу сказати, — відповіла вона. — Як ви уявляєте, що воно говорить вам?
— Капа Барсаві вбив Аврама Анатолія двадцять два роки тому, — сказав Лок. — І ви знали про це. Ви знали, що він становить загрозу Таємному миру.
— Я не розумію, як це взагалі стосується всього, — сказала донна Ворченца. — Усе, замовкніть, або я накажу, щоб вас заткнули.
— В Анатолія був син, — сказав Лок із відчайдушним поспіхом, коли Стівен ступив крок до нього. — Уцілілий син, донно Ворченцо. Лучано Анатолій. Лучано — капа Раца. Лучано помстився Барсаві за вбивство своїх батьків і братів — тепер він хоче помститися й вам! Вам і всім вашим перам.
— Ні, — сказала донна Ворченца, знову торкаючись голови. — Ні, це неправильно. Мені сподобався час, проведений з капою Рацою. Я не можу уявити, що він зробив би щось подібне.
— Сокільничий, — сказав Лок. — Пам’ятаєте Сокільничого?
— Товариш Раци, — відсторонено сказала Ворченца. — Я... мені також сподобався час, проведений з ним. Тихий і ввічливий молодий чоловік.
— Він щось із вами зробив, донно Ворченцо, — сказав Лок. — Я бачив, як він робив щось подібне просто в мене на очах. Він назвав ваше справжнє ім’я? Він щось написав на аркуші пергаменту?
— Я... я... не можу... це... — донна Ворченца зіщулилася; зморшки на її обличчі поглибилися, немов їй було боляче. — Я мушу запросити капа Рацу... Було б неввічливо не запросити його на... на бенкет... — вона впала на стілець і закричала.
Лоренцо й Софія кинулися їй на допомогу; Рейнарт підхопив Лока за барки і з силою припер його до північної стіни. Локові ноги звисали на фут над землею.
— Що ти з нею зробив? — заревів Рейнарт.
— Нічого, — видихнув Лок. — Її наймаг зачаклував! Подумай, чоловіче, чи раціонально вона ставиться до скульптур? Негідник щось зробив з її розумом.
— Стівене, — прохрипіла донна Ворченца, — поклади Шипа. Він каже правду. Він каже правду... Раца та Сокільничий... Я якось наче забула. Я не збиралася приймати прохання Раци... Потім Сокільничий щось зробив за столом, а я...
Вона ще раз підвелася, обпершись на Софію.
— Лучано Анатолій, ви сказали. Капа Раца — син Аврама Анатолія? Як ви могли це знати?
— Тому що я прив’язав того наймага до підлоги якусь годину чи дві тому, — сказав Лок, коли Рейнарт дозволив йому сповзти зі стіни. — Я відрізав йому пальці, щоб змусити говорити, а коли він зізнався у всьому, що я хотів почути, то відрізав йому довбаний язик і припік обрубок.
Усі в кімнаті мовчки втупилися в нього.
— Ну і ще назвав придурком, — додав Лок. — Йому не сподобалося.
— Убити наймага — гірше смерті, — завважила донна Ворченца.
— А він і не вмер. Просто добряче засмучений.
Донна Ворченца похитала головою.
— Стівене, скульптури. На цьому поверсі, здається, стоїть одна? Біля бару.
— Так, — відповів Рейнарт і рушив до дверей. — Що ще ти про них знаєш, Шипе?
— У них алхімічні запали, — сказав Лок. — І глиняні горщики з оливою. По Лжесвітлу вона підійметься і вся ця вежа наповниться димом Примарного каменю. А наш Анатолій відпливає, сміючись із вас усіх до гикавки.
— Цей Лучано Анатолій, — сказала Софія, — це той, кого ми зустріли на сходах?
— Той самий, — сказав Лок. — Лучано Анатолій, також відомий як капа Раца, також відомий як Сірий Король.
— Якщо ці речі алхімічні, — зауважила Софія, — краще їх оглянути мені.
— Якщо це буде небезпечно, я теж піду, — сказав Лоренцо.
— І я, — мовив Конте.
— Чудово! Ми всі можемо піти! Буде весело! — Лок махнув зв’язаними руками на двері. — Та поспішіть же, бляха-муха.
Конте взяв його під руку й штовхнув у тил процесії; Рейнарт і Ворченца пройшли повз здивованих чорних курток. Рейнарт показав їм рукою слідувати за ними. Вони вийшли з коридору й повернулися до головної галереї.
Натовп червонощоких гуляк розступився, коли галереєю прокотилася дивна процесія. Рейнарт підійшов до чорної куртки, що стояв біля блискучої піраміди келихів.
— Зробіть так, щоб цей кінець бару був тимчасово закритий, — сказав він. Повернувшись до інших своїх солдатів, він сказав: — Обгородіть цю територію на п’ятнадцять-двадцять футів. І в ім’я герцога, нікого не пускати.
Донна Софія пірнула під оксамитову мотузку й присіла біля скульптурної піраміди, яка була приблизно три фути заввишки. М’яке світло мінилося за скляними віконцями, розташованими на піраміді.
— Капітане Рейнарте, — сказала вона, — я, здається, пам’ятаю, у вас на поясі була пара рукавичок. Чи можу я їх позичити?
Рейнарт передав їй пару чорних шкіряних рукавичок, і вона надягла їх.
— Рідко буває розумно приймати занадто багато як належне. Контактні отрути — це дитячі забавки, — розсіяно сказала вона й провела пальцями по поверхні скульптури, уважно вдивляючись у неї. Вона кілька разів совалася, з кожним новим поглядом її чоло супилося все сильніше.
— Я не бачу жодної тріщини в корпусі, — сказала вона, знову підводячись. — Навіть жодного шва; якість виготовлення дуже хороша. Якщо пристрій призначений для випускання диму, я не можу уявити, як він буде виходити. — Вона постукала пальцем по одному зі скляних віконець.
— Хоча... — вона знову постукала у віконце. — Це те, що ми називаємо декоративним склом; воно тонке і крихке. Його рідко використовують у скульптурі, і ніколи не користуються таким у лабораторії, тому що воно не витримує високих температур...
Вона повернула голову до Лока, і її мигдалево-русяві локони закружляли німбом над нею.
— Ви сказали, що в цьому пристрої були горщики з оливою?
— Таке я почув, — відповів він, — від людини, яка дуже прагнула не втратити язика.
— Може бути, що в цьому вся річ, — сказала вона. — Олива може генерувати багато тепла всередині металевого корпусу. Скло потріскається й випустить дим! Капітане, дістаньте свою рапіру, будь ласка. Я хотіла б нею скористатися.
Приховуючи будь-які можливі сумніви, Рейнарт вихопив рапіру й обережно передав їй руків’ям уперед. Вона оглянула срібне навертя зброї, кивнула й вдарила ним по склу, й те розбилося з пронизливим дзвоном. Вона розвернула рапіру й лезом змела нерівні осколки з країв віконця, а потім передала її Рейнарту. Почулися бурмотіння та вигуки натовпу, який ледь стримував ріденький ряд вибачливих Рейнартових чорних курток.
— Обережно, Софіє, — сказав дон Лоренцо.
— Не вчи моряка в океан срати, — пробурмотіла вона, вдивляючись у віконце, яке було приблизно вісім дюймів завширшки біля основи й трохи звужувалося до верху. Вона простягнула руку й торкнулася одного з мінливих алхімічних вогнів, а потім вигнула зап’ясток і витягла його назовні.
— Навіть ні до чого не прив’язаний, — сказала вона, ставлячи його на землю біля себе. — О, боги, — прошепотіла вона, коли знову зазирнула у вікно вже без світла. Вона затулила рота рукою й, хитаючись, звелася на ноги.
Донна Ворченца підійшла до неї.
— Ну?
— Це Примарний камінь, — з огидою сказала донна Сальвара. — Тут повно його. Я бачу його там — так багато, що відчуваю запах порошку. — Вона здригнулася, як здригаються, коли натрапляють на великого павука. — У цій одній скульптурі достатньо порошку, щоб вистачило на всю вежу. Ваш капа Раца хотів надійних результатів.
Донна Ворченца дивилася крізь скло на північний краєвид Каморра; небо було помітно темнішим, ніж навіть тоді, коли Лока протягли повз бар для його другого візиту до донни Ворченци.
— Софіє, — сказала графиня, — що ви можете зробити з цим? Чи можна запобігти їх займанню?
— Не думаю, — сказала донна Сальвара. — Я не бачила алхімічних запалів, тому вони, найімовірніше, під Примарним каменем. І також можливо, що вони можуть спалахнути, якщо ми туди поліземо. Спроба вимкнути його може виявитися настільки ж кепською, як і дозволити йому загорітися.
— Ми маємо забрати їх із вежі, — сказав Рейнарт.
— Ні, — сказала Софія. — Дим каменю швидко підіймається вгору; він легший за повітря навколо нас. Сумніваюся, що ми зможемо віднести їх достатньо далеко до настання Лжесвітла. Якщо вибухи почнуться в нижній частині Воронового Лету, ми все одно будемо стояти в стовпі диму. Найкраще було б їх втопити — Примарний камінь за якісь хвилини втрачає дію, якщо додати в нього воду. Олива горітиме, але білий дим не здійметься. Якби ж можна було кинути їх в Анжевіну!
— Цього ми зробити не можемо, — сказала Ворченца, — зате можемо опустити їх у цистерну Небесного саду — вона десять футів завглибшки й п’ятнадцять футів завширшки. Цього вистачить?
— Так! Тепер нам просто потрібно підняти їх туди.
— Стівене... — сказала донна Ворченца, але капітан Рейнарт уже рушив.
— Мілорди та леді, — ревнув Рейнарт на весь голос. — В ім’я герцога Нікованте нам терміново потрібна ваша допомога. Нам з Нічною вартою. Мені потрібний вільний доступ до сходів, мілорди та леді. З усіма вибаченнями, я не буду ніжним ні з ким, якщо це перепинятиме нам рух.
— Нам потрібно забрати ці кляті речі з галерей і відтягти їх до Небесного саду, — сказав Рейнарт і схопив одного зі своїх людей за плече. — Біжи на посадкову терасу і знайди лейтенанта Рацеліна. Скажи йому очистити Небесний сад, під мою відповідальність. Скажи, щоб через п’ять хвилин там не було жодної дитини. Він знатиме, що робити. Діємо зараз, а перепрошувати будемо потім.
— Розв’яжіть мені руки, — сказав Лок. — Ці штуки важкі. Я не дуже сильний, але можу допомогти.
Донна Ворченца з цікавістю глянула на нього.
— Чому ви повернулися, щоб попередити нас, пане Шипе? Чому просто не втекли?
— Я злодій, донно Ворченцо, — тихо сказав він. — Злодій, а може, навіть і вбивця, але це вже занадто. Крім того, я збираюся вбити Рацу. Якщо він щось хоче, я мушу цьому завадити. Отака проста відповідь.
Він простягнув руки, і вона повільно кивнула.
— Ви можете допомогти, але ми ще з вами поговоримо потім.
— Так, звісно, тільки сподіваюся, цього разу без спиць, — озвався Лок. — Конте, будь другом, зроби щось із цими мотузками.
Сухорлявий охоронець одним зі своїх ножів прорізав пута Лока.
— Якщо спробуєш дурити, — гаркнув він, — я посаджу тебе в цистерну, а скульптури покладемо згори.
Лок, Конте, Рейнарт, дон Сальвара та кілька чорних курток стали навколішки, щоб підняти скульптуру; Софія секунду-дві спостерігала, нахмурившись, а потім стала до свого чоловіка й вперлася руками в його край скульптури.
— Я знайду герцога, — сказала Ворченца. — Треба сповістити його про те, що відбувається. — Вона поспішила через галерею.
— Не так вже й погано, коли нас восьмеро, — сказав Рейнарт, — але нести буде до чорта незручно. Нам ще крокувати й крокувати.
Вони непевним ходом витягли скульптуру на один проліт. На підлозі галереї чекали інші чорні куртки.
— Знайдіть усі ці скульптури, — кричав Рейнарт. — По вісім людей на кожну! Знайдіть їх і віднесіть до Небесного саду. В ім’я герцога, стусайте всіх, хто стане на вашому шляху — і не дайте вам боги ті скульптури впустити!
Незабаром слідом за Рейнартом, лаючись, тяжко тягли скульптури кілька солдатів. Лок хекав і сходив потом; решта навколо нього була не набагато краща.
— А що, як ця штука загориться в наших руках? — пробурмотів один із чорних курток.
— По-перше, нам попече руки, — сказала почервоніла від напруги Софія. — Тоді ми всі попадаємо без тями, не встигнувши ступити й шість кроків, і тоді станемо смирними. А це буде страх яка безглузда ситуація, чи не так?
Вони дійшли до останньої галереї, лишивши бенкет за собою. Охоронці та слуги відскакували вбік, коли вони перли свою ношу вздовж службових коридорів. На самій вершині Воронового Лету до Небесного саду, уздовж внутрішньої сторони димчасто-прозорих зовнішніх стін звивалися широкі мармурові сходи. Увесь Каморр обертався навколо них, поки вони спіраль за спіраллю піднімалися все вище; сонце було лиш половинкою блідого медальйона, зануреного під вигнутий західний горизонт. Згори звисали дивні темні обриси; Лок кілька секунд вдивлявся в них, перш ніж зрозумів, що це ліани Небесного саду гойдаються на вітрі.
Мимо них з вересками пробігли десятки дітей, а за ними гналися чорні куртки та слуги. Сходи вели в сад на даху, який виявився лісом у мініатюрі. Оливкові, апельсинові дерева та алхімічні гібриди з шелестом смарагдового листя гойдалися на теплому вітрі під безхмарним пурпуровим небом.
— Де клята цистерна? — запитав Лок. — Я ніколи тут не був.
— На східному краю саду, — сказав Лоренцо. — Я грався тут дитиною.
Під обвислими вусиками плакучої верби вони знайшли цистерну — круглий ставок десять футів упоперек, як і обіцяла донна Ворченца. Усі, не змовляючись, підняли скульптуру у воду, й та зняла фонтан бризок, обливши двох чорних курток. Вона швидко пішла під воду, лишаючи по собі молочно-білу хмару на поверхні, і з важким брязкотом вдарилася об дно цистерни.
Одну за одною інші три скульптури кинули згори, поки всі чотири не опинилися під поверхнею тепер молочно-мутної води, а Небесний сад був переповнений чорними куртками.
— Що тепер? — спитав задиханий Лок.
— Тепер забираємося геть, — сказала донна Софія. — Тут ще багато каменю, я не хотіла б, щоб хтось був поблизу, навіть якщо той під водою. Якісь кілька годин точно.
Усі на даху були більш ніж раді послухатися.
Коли донна Ворченца зустріла їх на верхній галереї Воронового Лету, Лжесвітло тільки сходило. Блискучі стрічки примарного кольору з веж можна було побачити крізь високі двері на посадкову платформу. Навколо них зчинився переполох; чорні куртки бігали туди-сюди, вибачаючись перед донами та доннами, постійно натикаючись на них.
— Те саме що війна, — сказала вона, коли Сальвара, Лок, Конте та Рейнарт зібралися навколо неї. — Спробувати утнути щось подібне! Боги! Нікованте скликає Нічну варту, Стівене, у вас буде насичена ніч.
— Опівнічники? — запитав він.
— Виведи їх усіх звідси, — сказала Ворченца, — швидко й тихо. Зберіться в Палаці Терпіння; хай будуть у бойовій готовності. Я кину їх туди, де, на думку Нікованте, вони можуть принести найбільшу користь.
— Пане Шипе, — сказала вона, — ми вдячні вам за те, що ви зробили — це не лишиться поза увагою. Але тепер ваша участь у цій справі закінчилася. Я відвезу вас до Бурштинового Скла під вартою. Ви в’язень, але заслужили деякі зручності.
— Ага, розбігся, — сказав Лок. — Ви винні мені більше, ніж цю подачку. Раца мій.
— Раца, — сказала донна Ворченца, — тепер найбільш розшукувана людина в усьому Каморрі; герцог має намір розчавити його, як комаху. Його володіння разом із Плавучою Могилою згодом будуть захоплені.
— Ну й дурні ви! — вигукнув Лок. — Раца не командує правильними людьми, він, бляха, просто використовує їх! Плавуча Могила порожня. Поки ми тут з вами розмовляємо, Раца вже тікає. Він не хотів бути капою Каморра; він просто хотів використати нагоду, щоб дібратися до Барсаві та знищити з лиця землі перів Каморра.
— Звідки ви так багато знаєте про справи Раци, пане Шипе?
— Раца змусив мене допомогти йому обдурити капу Барсаві, коли ще називав себе Сірим Королем. Угода полягала в тому, що він відпустить мене після цього, але він і мене надурив. Він убив трьох моїх друзів і забрав мої гроші.
— Ваші гроші? — перепитав дон Лоренцо, стискаючи одну руку в кулак. — Думаю, ви маєте на увазі наші гроші!
— Так, — сказав Лок. — І все, що я взяв у донни де Марре, і дона Джаварріци, і Фелуччії. Понад сорок тисяч крон — ціле багатство. Раца вкрав його в мене. Я не збрехав, коли сказав, що в мене його більше немає.
— Тоді у вас більше немає нічого цінного, щоб торгуватися, — сказала донна Ворченца.
— Я сказав, що в мене його більше немає, а не те, що я не знаю, де воно, — уточнив Лок. — Раца змішав ці гроші зі статками Барсаві й наготувався вивезти їх з міста. Вони призначалися для оплати послуг наймага.
— Тоді скажіть нам, де вони, — мовила донна Ворченца.
— Раца мій, — сказав Лок. — Мене відправляють назад на землю, і я виходжу на волю. Раца вбив трьох моїх друзів, і я збираюся вирізати цьому падлу серце. Я проміняв би все біле залізо в Каморрі за шанс дістатися до нього.
— У цьому місті людей вішають за крадіжку кількох срібняків, — сказала донна Ворченца, — а ви пропонуєте відпустити вас на волю, коли ви вкрали десятки тисяч повних крон? Не думаю, що буде по-вашому.
— Це момент істини, донно Ворченцо, — зауважив Лок. — Ви хочете повернути гроші? Я можу сказати вам, де вони. Я прямо скажу вам, де їх знайти, разом із статками Барсаві, які мають бути чималими. Натомість усе, що я хочу, це Раца. Я виходжу на свободу і вбиваю людину, яка намагалася знищити вас і всіх ваших перів. Подумайте! Тепер, коли ви всі знаєте моє обличчя та мій голос, я навряд чи зможу повернутися до свого старого фаху, принаймні тут, у Каморрі.
— Ви забагато припускаєте.
— Чи Павук Каморра завадив капі Раці наповнити Воронів Лет достатньою кількістю Примарного каменю, щоб знешкодити все довбане місто? Ні, це був Шип Каморра, дякую дуже. Кожен чоловік, жінка і дитина, присутні сьогодні ввечері, живі лише тому, що в мене м’яке серце, а не тому, що ви виконували свою роботу. Ви переді мною в боргу, Ворченцо. Дайте мені Рацу, й гроші можете забрати.
Вона кинула на нього погляд, який міг би перетворити воду на лід.
— Даю слово, пане Шипе, — сказала вона нарешті, — за послуги, надані герцогу та моїм перам, ви можете вийти на волю, і якщо ви швидше за нас доберетеся до Раци, він ваш, але якщо ні, я не буду перепрошувати. І якщо ви відновите свою діяльність, і наші шляхи знову перетнуться, я накажу стратити вас без суду.
— Наче справедливо. Мало не забув, — сказав Лок. — Мені знадобиться меч.
На його подив, капітан Рейнарт розстібнув перев’яз із рапірою й кинув його Локу.
— Змочи її гарненько кров’ю, — сказав він. — З найкращими побажаннями.
— Ну що ж, — сказала донна Ворченца, коли Лок скріпив перев’яз навколо талії поверх чудових блакитних бриджів Мераджіо. — Тепер гроші. Де вони?
— На північ від Зубів Каморра в приватних доках стоять три барки з лайном. Ви знаєте, які: вони вивозять усе барахло й екскременти з міста й везуть на північ до полів.
— Звичайно, — сказала донна Ворченца.
— На одній з таких Раца сховав свій статок, — сказав Лок. — У дерев’яних скринях, заклеєних шарами непромокальної тканини, зі зрозумілих причин. Після того як він вислизає з Каморра, його план полягає в тому, щоб зустріти барку на півночі та вивантажити скарби. Воно все там, під цими купами лайна, — прошу вибачення.
— Це сміховинно, — сказала донна Ворченца.
— Я не казав, що моя відповідь буде приємною, — сказав Лок. — Подумайте. Де хтось в останню чергу захоче шукати схованку монет?
— Гм-м-м. На якій саме барці?
— Цього не знаю, — відповів Лок. — Просто знаю, що на одній із трьох.
Ворченца глянула на Рейнарта.
— Ну що ж, — сказав капітан, — є причини, з яких боги вважали за потрібне винайти солдата.
— О, чорт, — сказав Лок, ковтаючи клубок у горлі. «Зробіть так, щоб усе вдалося добре, — подумав він. — Дуже добре». — Донно Ворченцо, це ще не кінець.
— Про що ви кажете?
— Човни, барки, утеча. Я тут думав. Сокільничий відпускав усілякі дивні жартики, коли був під моїм ножем. Він неначе дражнив мене чимось, а нагоди зрозуміти це досі в мене не було. Той чумний корабель. «Сатисфакція». Ви повинні його затопити.
— Це ж чому?
— Він належить Анатолію, — сказав Лок. — Як розповів Сокільничий, Анатолій був піратом у Білому Залізному морі, накопичуючи свої статки, щоб могти найняти наймага й повернутися до Каморра і помститися. «Сатисфакція» — його корабель. Але Анатолій не збирається тікати на ньому — він покидає місто на півночі, угору по Анжевіні.
— І це означає?
— Сокільничий натякав на запасний план, — сказав Лок. — Той чумний корабель і є запасним планом. Він не заповнений мерцями, донно Ворченцо. Там є формальний екіпаж — люди, які пережили Чорний шепіт, як-от Упирі герцога. А в трюмах повно тварин — кіз, овець, ослів. Я думав, що Сокільничий просто брав мене на кпини... але подумайте.
— Тварини можуть переносити Шепіт, — сказав Рейнарт.
— Так, — відповів Лок. — Він їх не вбиває, але вони точно можуть передати його нам. Потопіть цей довбаний корабель, донно Ворченцо. Це ще один удар від Раци. Якщо він дізнається, що йому не вдалося знищити перів, він може спробувати помститися всьому місту. Його останній шанс.
— Божевілля якесь, — прошепотіла донна Ворченца, але здавалося, Лок її майже переконав.
— Анатолій уже намагався знищити всіх перів Каморра, навіть дітей. Він божевільний, графине. Як ви думаєте, наскільки добре він відреагує на розчарування від невдачі? Усе, що його людям потрібно зробити, це підвести корабель до причалу й випустити цих тварин. Якщо вони розбіжаться, ви напевно вже не зможете їх вчасно зупинити. А може, вони просто катапультою закинуть у місто кількох овець. Потопіть цей довбаний корабель.
— Пане Шипе, — сказала донна Ворченца, — як для злодія ваших апетитів, ви на диво м’якосердий.
— Я присягнув на служіння Безіменному Тринадцятому, Нечесному Наглядачу, Благодійнику, — сказав Лок. — Я священник. Я не для того рятував людей у цій вежі, щоб побачити, як гине все моє місто. Так буде правильно, донно Ворченцо. Так буде правильно. Потопіть цей проклятий корабель. Благаю вас.
Вона подивилася на нього через краї окулярів-півмісяців, а тоді повернулася до Рейнарта.
— Рейнарте, — повільно промовила вона, — іди до сигнальної станції на посадковій платформі. Відправ повідомлення для Арсеналу та Покидьків.
Вона склала руки на животі й зітхнула.
— Під мою відповідальність, від імені герцога Нікованте, нехай потоплять «Сатисфакцію» і вб’ють будь-кого вцілілого, хто спробує дістатися до берега.
Лок полегшено зітхнув.
— Дякую, донно Ворченцо. Тепер — мій підіймач?
— Ваш підіймач, пане Шипе. — Вона скреготнула зубами. — Як обіцяно. Я негайно приготую його для вас. Якщо боги дадуть вам капу Рацу до того, як мої люди знайдуть його... нехай вони дадуть вам сили.
— Я сумуватиму за вами, донно Ворченцо, — сказав Лок. — І за вами також, мілорде та леді Сальваро — вибачте за те, що більшість ваших статків похована під лайном. Сподіваюся, ми досі зможемо бути друзями.
— Ступиш знову в наш дім, — сказала Софія, — і опинишся в моїй лабораторії.
З посадкової платформи Воронового Лету спалахами блимало блакитне світло; навіть на тлі мінливого мерехтіння Лжесвітла воно виділялося досить добре, щоб його можна було побачити на релейній станції на вершині Палацу Терпіння. По хвилі над сигнальними ліхтарями швидко засовали заслінки; повідомлення пройшло по повітрю над головами тисяч гуляк і прибуло до місця призначення — Арсенал, Південна Голка, Покидьки.
— А насеру його матері, — сказав вахтовий сержант у вежі на самому кінці Південної Голки, прокліпуючись, гадаючи, чи правильно він порахував спалахи сигналу. З уколами провини він посунув свій заборонений бурдюк із вином під стілець.
— Сержанте, — сказав його молодший супутник, — цей корабель задумав щось страшенно інтересне.
На воді Старої гавані «Сатисфакція» повільно поверталася по лівому борту. Матроси ледве виднілися на ярдах грот і фок-щогл, готуючись розгорнути вітрила. На палубі рухалися десятки маленьких темних фігур, освітлених сяйвом жовтих ламп і сліпучим блиском Лжесвітла.
— Він відчалює, сер. Зараз вийде в море — звідкіля там взялися всі ці люди? — спитав молодший вартовий.
— Я не знаю, — сказав сержант, — але щойно прийшов сигнал. Милосердні боги, вони збираються потопити це одоробало.
На периферії Покидьків почали спалахувати крапки яскраво-помаранчевого світла; у кожній маленькій катапультній вежі були аварійні ліхтарі-мигунці, готові подати сигнал, коли катапульти були заряджені й готові стріляти. На Арсеналі били барабани, і з усього міста над тихим гомоном святкової юрби Дня змін залунав свист.
Одна з метальних машин на березі Покидьків з виляском випустила перший камінь. Він розмитою тінню майнув у повітрі й схибив на кілька ярдів, піднявши білий фонтан бризок по правому борту фрегата.
Наступна катапульта викинула арку оранжево-білого вогню, яка, здавалося, зависла в небі гіпнотичним прапором палаючого світла. Вартові Південної Голки зі святобливим страхом дивилися, як він упав на палубу «Сатисфакції», розбризкуючи в усі боки вогняні вусики. Шалено забігали люди, деякі з них, очевидно, горіли. Хтось вискочив із борту судна, кинувшись у воду, мов жарина, кинута в калюжу.
— Боги, та це ж олива, — сказав молодший вартовий. — Воно ж не перестане горіти й у воді.
— Акули теж люблять смажене м’ясо, — реготнув сержант. — Бідолахи.
Об борт фрегата вдарився камінь, дерево бризками трісок розлетілося в різні боки. Люди з вереском падали на палубу. Вогонь поширювався на вітрила й такелаж попри шалені зусилля екіпажу «Сатисфакції» приборкати його піском. Ще один вогняний ствол вибухнув об шканці; чоловіки й жінки за кермом були охоплені ревучим німбом білого полум’я. Вони навіть крикнути не встигли.
Каміння побило корабель і розірвало кілька його вітрил. На носі, кормі та в середній частині судна вогонь вийшов з-під контролю. Помаранчеві, червоно-білі пальці пустували по палубах і здіймалися в небо разом із димом сумішшю кольорів. Під дугою десятка метальних машин беззбройний і майже нерухомий фрегат не мав жодного шансу. Через п’ять хвилин після того, як із Воронового Лету надійшов сигнал, «Сатисфакція» палала багаттям червоно-білого полум’я, що підіймалося з води, і бралося брижами, наче червоне дзеркало, під корпусом корабля, що вмирав.
Лучники зайняли позицію на березі, готові збити всіх, хто вижив, хто спробував би поплисти, але їх не було. Між вогнем, водою та тим, що ховалося в глибинах гавані, у стрілах не було потреби.
Лучано Анатолій, Сірий Король, капа Каморра, останній живий представник свого роду самотньо стояв на верхній палубі Плавучої Могили під шовковими навісами, що майоріли на Вітрі Шибеника, під темним небом, що відбивало моторошне коливання Лжесвітла, й дивився, як горить його корабель.
Він дивився на захід, що червоним вогнем мигтів у його очах, і не кліпав; він дивився на північ, на осяйну вежу Воронів Лет, де можна було побачити мерехтливі сині та червоні вогні, де над небом не здіймалася хмара блідо-білого диму.
Він стояв сам на палубі Плавучої Могили й не плакав, хоча тієї миті в душі нічого більшого не бажав.
Черін і Раїца не плакали б. Мати з батьком не плакали б. Вони й не плакали, коли люди Барсаві вибивали їхні двері посеред ночі, коли його батько загинув, намагаючись захищати їх що є сил, поки Ґізелла тікала з ним і малими близнючками через задні двері.
«Сатисфакція» горіла в нього перед очима, але в думках він, тринадцятилітній хлопчак, знову біг крізь темряву садів, спотикаючись знайомими стежками, гілки хльоскали його по лицю, й по щоках текли гарячі сльози. На віллі позаду них заносилися й опускалися ножі; маленька дитина плакала й кликала матір, а потім цей плач раптово урвався.
— Ми ніколи не забудемо, — сказала Раїца в темному трюмі корабля, який віз їх до Талішама. — Ми ніколи не забудемо, правда, Лучано?
Її маленька ручка міцно стиснулася в його руці; Черін неспокійно спала в нього під боком, мурмотіла й скрикувала вві сні.
— Ніколи не забудемо, — відповів він. — І ми повернемося. Обіцяю тобі, колись ми повернемося.
Він стояв на палубі фортеці Барсаві в Каморрі, і не міг нічого зробити, коли його корабель своєю смертю пофарбував води Старої гавані в криваво-червоний.
— Капо Рацо?
За його спиною почувся невпевнений голос; через прохід із галерей унизу вийшов чоловік. Один із Ромових Гончих із грального гуртка, який виріс у його тронній залі. Він повільно обернувся.
— Капо Рацо, це щойно принесли... один із Різаків Лжесвітла, ваша честь. Каже, що один чоловік на Попелищі дав йому тирін і сказав, щоб він негайно приніс вам оце.
Чоловік простягнув капі торбу; на ній нерівними чорними літерами було написано «РАЦА» — чорнило було ще вологим.
Лучано взяв торбу й махнув чоловікові йти геть. Ромовий Гончий побіг до проходу й зник у ньому, геть не задоволений тим, що побачив в очах свого господаря.
Капа Каморра розв’язав полотняну торбу й побачив усередині тіло соколиці-скорпіона — безголової соколиці-скорпіона. Він перевернув торбу догори дном, і вміст упав на палубу; голова й тіло Вестріс покотилися по дерев’яних дошках. За ними пурхнув згорнутий закривавлений шматок пергаменту.
«МИ ЙДЕМО ЗА ТОБОЮ»
Лучано деякий час просто дивився на записку — могло минути п’ять секунд, а могло й п’ять хвилин. Тоді він зім’яв її в руках і розімкнув долоню. Зіжмаканий пергамент вдарився об палубу й підкотився до осклілих очей Вестріс.
Якщо вони йдуть, то значить ідуть. Часу для втечі буде достатньо, коли цей останній особистий борг буде погашено.
Він спустився коридором до галереї внизу, у світло й шум вечірки, що не збиралася закінчуватися. У повітрі висів запах диму й алкоголю; під його чобітьми скрипіли дошки, коли він поспішав униз сходами.
Чоловіки й жінки враз відвели очі від своїх карт і кубиків, коли він пройшов мимо. Дехто махав і вигукував вітання чи шанобливі звертання, й на жодне не було відповіді. Капа Раца відчинив двері своїх приватних покоїв (які недавно належали Барсаві) і зник там на кілька хвилин.
Він вийшов звідти вже Сірим Королем, у старому шкіряному камзолі та бриджах, у сірих чоботях з акулячої шкіри з потьмянілими срібними пряжками, у димних фехтувальних рукавичках, поморщених на кісточках від частого використання, у сірому плащі з піднятим каптуром. Він рушив уперед, майнувши плащем; вогні Плавучої Могили блищали на оголеній сталі його заголеної рапіри.
Вечірка в одну мить затихла.
— Розходьтеся, — сказав він. — Ідіть звідси й не наближайтеся. Двері лишіть відчиненими. Ніякої охорони. Ідіть собі, поки я даю таку можливість.
Полетіли на підлогу карти, забрязкали по дереву кубики. Чоловіки й жінки скочили на ноги, тягнучи за собою п’яних товаришів. Котилися пляшки й виливалося калюжами вино. Менш ніж за хвилину Сірий Король стояв один у серці Плавучої Могили.
Він повільно підійшов до ряду срібних шнурів, що звисали зі стелі з правого борту старого галеона. Смикнув один, і білі вогні люстр згасли; потягнув другий, і штори над високими вікнами кімнати роз’їхалися, відкривши тронну залу для ночі. Потягнув третій шнур, і в темних нішах на стінах ожили червоні алхімічні кулі; серцем дерев’яної фортеці стала печера кармінового світла.
Він сидів на своєму троні з рапірою на колінах, і червоне світло запалювало вогнем очі, приховані під темним каптуром.
Він сидів на своєму троні й чекав, доки його знайдуть останні два Шляхетні Шельми.
О пів на десяту вечора Лок Ламора ввійшов до тронної зали й, спершись однією рукою на рапіру, дивився на Сірого Короля, який сидів за тридцять ярдів від нього у своїй безшумній кімнаті. Лок важко дихав, і не тільки від подорожі на південь — він подолав більшу частину відстані на вкраденому коні.
Відчуття руків’я Рейнартової рапіри під рукою викликало хвилювання й жах одночасно. Він знав, що, ймовірно, не матиме переваги в прямій боротьбі, але кров хлопця збурилася. Він наважився уявити, що гнів, швидкість і надія можуть підтримати його в тому, що його чекало. Він прочистив горло.
— Сірий Король, — сказав він.
— Шип Каморра.
— Дуже радий, — сказав Лок. — Я думав, ти вже покинув нас. Але вибач... тобі потрібен був той фрегат, чи не так? Я попросив мою хорошу подругу, графиню Бурштинового Скла, відправити його на дно довбаної затоки.
— Цей вчинок, — сказав Сірий Король стомленим голосом, — за кілька хвилин втратить смак, запевняю тебе. Де Жан Таннен?
— У дорозі, — відповів Лок. — У дорозі.
Лок повільно рушив уперед, скорочуючи відстань між ними.
— Я попередив Сокільничого, щоб він не грався з Танненом, — сказав Сірий Король. — Вочевидь, до мого попередження не прислухалися. Я вітаю вас обох за вашу неймовірну стійкість, але тепер, боюся, що зроблю вам послугу, убивши вас до того, як вам встигнуть помститися наймаги.
— Ти припускаєш, що Сокільничий мертвий, — сказав Лок. — Він досі дихає, проте ніколи більше не зіграє на музичних інструментах.
— Он як. Цікаво, як ти все це зробив? Чому Богиня Смерті настільки зневажлива до тебе, що не задмухне, як свічку? Хотів би я знати.
— Клав я на те, що ти там хотів. Чому ти зробив усе так, Лучано? Чому не спробував чесно домовитися з нами? Можливо, ми дійшли б до якоїсь взаємної вигоди.
— Можливо, — сказав Сірий Король. — Для мене не було місця на «можливо», Ламоро. Були тільки мої потреби. У тебе було те, що мені було потрібно, і ти був надто небезпечним, щоб жити далі, коли я отримав від тебе все, що хотів. Ти дав про це знати занадто чітко.
— Але ти міг обійтися звичайною крадіжкою, — сказав Лок. — Я віддав би все, щоб побачити Кало, Ґальдо та Жука живими. Я усе віддав би, якби ти дав мені вибір!
— Який злодій не бореться за своє?
— Той, у якого є щось краще, — сказав Лок. — Красти для нас важливіше, ніж зберігати накрадене. Якби накопичення було таким хорошим, ми, бляха, знайшли б, що з цим усім робити.
— Легко сказати, заднім числом. — Сивий король зітхнув. — Ти сказав би щось інше, коли вони були ще живі.
— Ми крали в перів, падло ти. Ми крали винятково в них. З усіх людей, яких можна було кинути, ти вибрав нас... Ти допомагав знаті, коли намагався знищити нас. Ти зробив людям, яких ненавидиш, проклятий подарунок.
— Тож ти забирав у них гроші, пане Ламоро, старанно утримуючись при цьому від убивств... Мені поаплодувати? Назвати тебе братом по зброї? Завжди є ще більше грошей, Ламоро. Сама по собі крадіжка не навчить їх уроку, який вони отримали.
— Як ти міг це зробити, Лучано? Як міг чоловік, котрий втратив те, що втратив ти, який відчував те, що ти відчував до Барсаві, зробити те саме зі мною?
— Те саме? — Сірий Король підскочив з місця з рапірою в руці. — Те саме? Твоїх батьків убили в їхніх ліжках, щоб захистити брехню, пане Ламоро? Твоїх маленьких братів і сестер кинули під ніж, щоб вони ніколи не стали достатньо дорослими, щоб помститися? Злодій! Ти не знаєш, що таке злочин.
— Я втратив трьох братів від твоїх рук, — сказав Лок. — Я майже втратив чотирьох. Тобі не потрібно було цього робити. Коли ти думав, що зі мною покінчено, то намагався вбити сотні. Дітей, Лучано, дітей — народжених через роки після того, як Барсаві вбив твоїх батьків. Мабуть, добре бути праведним; з того місця, де я стою, це здається як сране безумство.
— Їх прихистив Таємний мир, — сказав Сірий Король. — Вони були паразитами, винними від народження. Прибережи свої аргументи для себе, священнику. Ти гадаєш, я не обдумував їх ночами, щоб порахувати, за останні двадцять два чортових роки?
Сірий Король ступив крок уперед, піднявши на Лока кінчик меча.
— Якби це було в моїх силах, — сказав він, — я зрівняв би це місто з землею й написав би на його попелі імена своєї родини.
— Ila justicca vei cala, — прошепотів Лок. Він підступив уперед, і тепер їх розділили якісь два ярди. Він витягнув рапіру Рейнарта з піхов і став у стійку.
— Розплата червона. — Сірий Король стояв перед Локом, зігнувши ноги в колінах, опустивши гострий край рапіри до землі, у позі, яку каморрські фехтувальники називали вовком, що вичікує. — Це справді так.
Лок зробив випад, перш ніж Сірий Король закінчив говорити; на одну мить сталь вирізала післяобраз в повітрі між двома чоловіками. Сірий Король відбив Локів удар клинком рапіри майже біля руків’я й відповів зі швидкістю, якою не поступався Локу. Ламора не настромився на зброю супротивника лише незграбним стрибком назад; він приземлився навпочіпки, розчепіривши пальці лівої руки, щоб не покотитися на тверду деревину палуби.
Лок обережно, не встаючи, крутнувся в тому напрямку, куди його збив випад. У його лівій руці, немов у спритного жонглера, з’явився кинджал, і він кілька разів провернув його в пальцях.
— Гм, — сказав Сірий Король. — Скажи мені, що ти не збираєшся битися у веррарському стилі. Я вважаю цю школу прісною.
— Вважай, як хочеш. — Лок виклично погрався кинджалом. — Я постараюся не дуже забризкати твій плащ кров’ю.
Театрально зітхнувши, Сірий Король вихопив із пояса один із двох кинджалів із вузьким держаком і наставив його так, що леза розкрилися в повітрі перед ним, наче щелепи. Потім він зробив два нарочитих стрибки вперед.
Лок на якусь частку секунди перевів погляд на ноги Сірого Короля, надто пізно зрозумівши, що той і хотів, щоб він зробив саме це. Він сіпнувся праворуч і ледве встиг відбити кинджалом; удар Сірого Короля зіслизнув і розрізав повітря за якийсь дюйм від його лівого плеча. Його випад зустрів кинджал Сірого Короля, наче той тільки того й чекав. Знову Король виявився зашвидким.
Кілька відчайдушних секунд двоє чоловіків повністю поринули в бій. Їхні леза плели в повітрі сріблястих привидів — схрещувалися й розводилися, відвертальний випад і вдаваний відвертальний випад, удар і парирування. Лок ледве-ледве встигав уникати довгих, м’язистих порізів Сірого Короля, тоді як Король ловив і відбивав кожен випад Лока з легкою точністю. Нарешті вони розійшлися й стояли, сапаючи, дивлячись один на одного з непримиренною ненавистю бійцівських собак.
— Гм-м-м, — сказав Сірий Король. — Це все пояснює.
Він майже мимохіть махнув рапірою; Лок знову кинувся назад і слабко відбив, кінчик до кінчика, як хлопчик у перший тиждень навчання. Очі Сірого Короля хижо зблиснули.
— Геть усе. — Знову різкий випад, і знову Лок відскочив. — Ти насправді не дуже добрий фехтувальник, правда?
— Це було б мені на користь, якби ти так думав, правда?
На це Сірий Король справді засміявся.
— О ні. Ні-ні-ні. — Одним рішучим жестом він скинув плащ на землю, і на його сухому обличчі вирізала глибокі борозни дика посмішка. — Більше ніяких блефів. Більше жодних ігор.
А потім він накинувся на Лока. Ноги чоловіка рухалися так швидко, що здавалися розмитою плямою, його жорстокість не могла зрівнятися ні з чим на пам’яті юного злодія. За клинком Сірого Короля стояли двадцять років досвіду і двадцять років найчорнішої ненависті. Якась крихітна, відсторонена частина свідомості Лока холоднокровно завважила власну безсилість проти такого супротивника, коли він відчайдушно відбивав удар за ударом, стежачи за фантомними нападами очима та руками, навіть коли сталь Сірого Короля пробивала тканину та плоть.
Раз, два, три — у проміжках між видихами клинок Сірого Короля дзвенів і кусав Лока то в ліве зап’ястя, то в передпліччя й біцепс.
Холодний подив вразив Лока сильніше, ніж біль від ударів; тоді тепла кров почала текти по його слизькій від поту шкірі, страшенно лоскочучи його, і в горлі піднялася хвиля нудоти. Кинджал випав з його лівої руки, червоний від крові не тієї людини.
— Нарешті ми підійшли до того, з чого ти не зможеш вибратися, пане Ламоро. — Сірий Король змахнув Локову кров із кінчика рапіри й дивився, як вона по дузі бризнула на дерев’яну палубу. — Прощавай.
І от він знову пішов на Лока, і у винному світлі алхімічних куль його клинок був яскраво-червоним.
— Аза Ґілла, — прошепотів Лок, — прошу твого правосуддя за смерть моїх друзів. Дай мені кров за смерть моїх братів!
Його голос підвищувався до крику, коли він робив випад, схиблював і нападав знову, вкладаючи всю свою відчайдушну ненависть і страх у кожен поріз, орудуючи лезом швидше, ніж коли-небудь у житті, і все одно Сірий Король ловив і відбивав кожну його спробу, однак Сірий Король вивертався від Локових випадів, наче бився з дитиною.
— Здається, що остання різниця між нами, пане Ламоро, — сказав Сірий Король уривками, — полягає в тому, що я знав, що роблю, коли залишився тут, щоб зустрітися з тобою востаннє.
— Ні, — видихнув Лок, — різниця між нами в тому, що я збираюся помститися.
Ліве плече Лока пронизав холодний біль, і він з жахом дивився вниз на клинок Сірого Короля, що вп’явся на три дюйми в його плоть просто над серцем. Сірий Король жорстоко крутнув лезом, шкрябнувши кістку, коли виймав рапіру, і від цього відчуття під Локом підігнулися коліна, а ліва рука інстинктивно викинулася, щоб зупинити падіння.
Але інстинкт і тут його зрадив — рука вдарилася об тверду палубу долонею вгору, незграбно склавшись, і зі страшним різким хрустом його ліве зап’ястя зламалося. Він був надто шокований, щоб кричати. Через частку секунди Сірий Король різко вдарив його ногою в голову, і світ Лока перетворився на калейдоскоп агонії, коли очі наповнилися пекучими слізьми. Рапіра Рейнарта брязнула по палубі.
Лок відчував, яку спину тисне деревина палуби. Він відчував кров, яка затуманювала його зір. Відчував яскраві, гарячі кола болю, які випромінювало його розтрощене зап’ястя, і слизьку вологу муку діри в плечовому суглобі. Але найбільше він усвідомлював власний сором, жах невдачі та величезну вагу трьох мертвих друзів, які лежали без помсти за них, лежали без спокою, бо Лок Ламора програв.
Він сапнув ротом повітря, розпалюючи нові спалахи болю в грудях і спині, але тепер це був один біль, одне червоне відчуття, яке підняло його з землі. Заревівши без краплі глузду в голосі, він підтягнув ноги й підвівся, намагаючись вдарити Сірого Короля в живіт.
Смертоносний удар, який мав потрапити Локу в серце, натомість вразив його ліву руку; наповнений кожною унцією лютості Сірого Короля, він повністю пробив м’ясо тонкого передпліччя Лока й вийшов з іншого боку. Ошалілий від болю, Лок викинув цю руку вперед і вгору, а Сірий Король намагався відступити; краї його рапіри жахливо розітнули Локову плоть, але саме лезо застрягло, пиляючи туди-сюди м’яз, поки двоє чоловіків боролися.
Перед очима Лока замаячив кинджал Сірого Короля; якийсь тваринний інстинкт спонукав Лока накинутися на нього єдиною доступною зброєю. Його зуби вп’ялися в перші три пальці руки Сірого Короля там, де вони обхоплювали руків’я; він відчув на язиці смак крові й кістку під кінчиками зубів. Сірий Король скрикнув, кинджал упав набік, відскочивши від лівого плеча Лока, і з гуркотом покотився на палубу. Сірий Король рвучко вивільнив руку, і Лок виплюнув на нього його ж шкіру та кров.
— Здавайся! — закричав Сірий Король, ударивши Лока по черепу, потім по носі. Здоровою правою рукою Лок схопився за кинджал Сірого Короля в піхвах, і той, сміючись, ляснув його по руці.
— Ти не можеш виграти. Ти не можеш виграти, Ламоро! — З кожним словом Сірий Король сипав удари по Локу, який відчайдушно хапався за нього, як потопельник обіймає плавучий шмат деревини. Сірий Король дико розсміявся, лупцюючи Ламору по черепу, вухах, лобі та плечах, навмисне встромляючи кулак у вологу рану. — Ти... не можеш... перемогти мене!
— Мені не потрібно тебе перемагати, — прошепотів Лок, божевільно всміхаючись Сірому Королю, його обличчя лисніло кров’ю та слізьми, ніс був розбитий, губи потріскані, а очі застилало чорнотою. — Мені не потрібно перемагати тебе, падло. Я просто маю затримати тебе тут... доки... Жан не прийде.
Тоді Сірий Король упав у справжній відчай, і його удари сипалися, як дощ, але Лок не звертав на них уваги, сміявся мокрим ревучим сміхом повного божевілля.
— Я просто маю затримати тебе тут... доки... Жан не прийде!
Шиплячи від люті, Сірий Король струснув із себе Локову хватку достатньо, щоб схопити з піхов свій кинджал. Коли він відірвав ліву руку від правиці Лока, Ламора струснув з рукава собі в долоню золотий тирін; відчайдушним махом зап’ястя він жбурнув монету об стіну за спиною Сірого Короля з голосною луною.
— Ось і він, падло! — крикнув Лок, бризкаючи кров’ю на сорочку Сірого Короля. — Жане! Поможи!
І Сірий Король крутнувся, потягнувши Лока за собою; крутнувся від страху перед Жаном Танненом, перш ніж зрозумів, що Лок таки бреше. Він крутнувся на якісь пів секунди, про яку Лок благав у будь-якого бога, який почув би цієї миті його молитву. Ті пів секунди коштували цілого життя Лока.
Він крутнувся рівно стільки, щоб Лок Ламора обхопив правою рукою талію Сірого Короля, висмикнув з піхов кинджал і засадив його з останнім криком болю й тріумфу в спину Сірого Короля, праворуч від хребта.
Спина Сірого Короля судомно вигнулася, губи розімкнулися, чоловік задихався в крижаному полоні шоку; він штовхнув Лока обома руками в голову, немов відірвавши від себе меншого чоловіка, міг залікувати собі рану, але Лок міцно тримався й неймовірно спокійним голосом прошепотів:
— Кало Санца. Мій брат і мій друг.
Сірий Король поточився і впав, і Лок висмикнув ножа з його спини перед тим, як той упав на палубу. Лок упав згори на нього. Він знову підняв кинджал й опустив його просто під грудну клітку Сірого Короля. Бризнула кров, і чоловік замолотив руками, стогнучи. Голос Лока піднявся, коли він ввігнав ножа глибше:
— Ґальдо Санца, мій брат і друг!
З останнім конвульсивним зусиллям Король сплюнув теплу мідну кров Локу в лице й обхопив кинджал, який пронизав його груди; Лок навалився на нього лівим боком, відбиваючи руки Сірого Короля. Лок зі схлипом вирвав кинджал із грудей Короля, підняв його дико тремтячою правою рукою й опустив у шию. Він пиляв трахею, поки не перерізав шиї майже до половини, і по палубі потекли великі ріки крові. Сірий Король востаннє здригнувся й помер, його широко розплющені білі очі досі дивилися в очі Лока.
— Це тобі за Жучка, — прошепотів Лок. — Його справжнє ім’я було Бертиліон Гадек. Мій учень. Мій брат. І друг.
Сили покинули його, і він сповз на тіло Сірого Короля.
— Мій друг.
Але чоловік під ним нічого не сказав, і Лок гостро відчув нерухомість грудей під своїми вухами, серця, яке мало битися об його щоку, і почав плакати — довгі дикі ридання струшували всім його тілом, витягаючи нові нитки агонії зі змучених нервів і м’язів. Збожеволівши від горя й тріумфу, червоного туману болю й сотні інших почуттів, яких він не міг назвати, він лежав на трупі свого найбільшого ворога й плакав, як немовля, доливаючи солоної води до теплої крові, що вкривала тіло Сірого Короля.
Він лежав, тремтячи у світлі червоних ламп, у мовчазній залі, наодинці зі своїм тріумфом, нездатний поворухнутися, й спливав кров’ю.
За якусь хвилину-дві його знайшов Жан. Здоровань перевернув Лока й зсунув його з трупа Сірого Короля, викликавши справжнє виття болю від свого напівпритомного друга.
— О, боги, — вигукнув Жан. — О, боги, ти довбаний ідіот, дурне ти й безголове. — Він притиснув долоні до грудей і шиї Лока, наче міг повернути кров у його тіло. — Ну не міг ти зачекати? Чому ти не міг мене дочекатися?
Лок п’яно витріщився на Жана, розтуливши рота кругленькою буквою «О».
— Жане, — серйозно прошепотів Лок, — ти... біг. Ти був... не в тому стані, щоб битися. Сірий Король... такий люб’язний. Не міг відмовити.
Жан мимохіть пирхнув.
— Щоб тебе, Локу Ламоро. Я надіслав йому повідомлення. Подумав, може, затримає його на деякий час.
— Благословіть тебе боги. Але я... я таки з ним розквитався. І спалив його корабель.
— Он воно що, — дуже м’яко озвався Жан. — Я бачив. Я спостерігав за вогнем з іншого боку Пустки. Бачив, як ти заходив у Плавучу Могилу, наче до себе додому, і прибіг так швидко, як міг. Але я тобі навіть не був потрібен.
— О ні. — Лок ковтнув, скривившись від смаку власної крові. — Мені дуже стала в пригоді... твоя репутація.
На це Жан нічого не сказав, і сумне світло його очей засмутило Лока над усе.
— Отже, така вона помста, — пробурмотів Лок.
— Так, — прошепотів Жан.
За кілька секунд на очах Лока бриніли нові сльози, і він заплющив їх, похитавши головою.
— Лайняне це діло.
— Еге ж.
— Покинь... покинь мене тут.
Почувши це, Жан гойднувся, наче отримав ляпаса. — Що?
— Залиш мене, Жане. Я помру... всього за кілька хвилин. Вони від мене нічого не виб’ють. А ти ще можеш утекти. Будь ласка... залиш мене.
Обличчя Жана стало яскраво-червоним — таким червоним, що було помітно навіть у світлі алхімічних куль. Його брови вигнулися, а кожна риска на обличчі стала такою напруженою, що Лок знайшов у собі сили стривожитися. Жан зціпив щелепи, аж скреготнули зуби; під позолотою жиру на щоках, мов гірські хребти, повиступали жовна.
— Збіса ж цікаво чути від тебе подібне, — прошипів він нарешті найбезбарвнішим, найсмертоноснішим голосом, який Лок коли-небудь чув.
— Я помилився, Жане! — прохрипів Лок у відчаї. — Я не міг по-справжньому битися з ним. Він мене випотрошив, перш ніж я зміг обманом вибратися з цього. Просто пообіцяй... пообіцяй мені, що якщо колись знайдеш Сабіту, ти...
— Ти зможеш знайти її сам, недоумку, після того, як ми обидва виберемося звідси!
— Жане! — Лок слабко вчепився здоровою рукою в лацкани Жанового пальта. — Вибач, я облажався. Будь ласка, не треба сидіти зі мною тут — тебе спіймають. Скоро з’являться чорні куртки. Я не зможу стерпіти думки, щоб тебе взяли. Будь ласка, покинь мене. Я не зможу йти.
— Дурень ти, — прошепотів Жан, змахуючи здоровою рукою гарячі сльози. — Тобі й не доведеться.
Незграбно, але швидко Жан взяв плащ Сірого Короля й зав’язав його собі на шию, створивши імпровізовану перев’язку для правої руки. Він просу ну в її під колі на Лока й з натугою зміг підняти свого дрібнішого друга й притиснути його до своїх грудей. Лок застогнав.
— Ану годі нюні розпускати, — прошипів Жан і помчав назад уздовж доку. — У тобі, напевно, хоч якісь пів склянки крові лишилося. — Але Лок тепер був цілком непритомний, чи то від болю, чи від втрати крові, годі було сказати, а його шкіра була настільки блідою, що майже нагадувала скло. Очі хлопця були розплющені, але нічого не бачили, а з роззявленого рота текли кров і слина.
Хекаючи й здригаючись, не звертаючи уваги на жахливий біль від власних ран, Жан повернувся й припустив так швидко, як міг.
Тіло Сірого Короля лежало на палубі позаду нього, а в порожній залі світилося червоне світло.
Отець Ланц сидів на даху Дому Переландро, дивлячись на дивовижно зарозумілого чотирнадцятирічного хлопчика, який виріс із маленького сироти, якого він купив багато років тому в Батька злодіїв із Пагорба Тіней.
— Колись, Локу Ламоро, — сказав він, — колись ти налажаєш так знатно, так амбітно, так неперевершено, що засіяє небо, закрутяться місяці, а самі боги радісно висиратимуть комети. І я просто сподіваюся, що досі буду десь поруч, щоб побачити це.
— О, я вас прошу, — сказав Лок. — Цього ніколи не станеться.