Лукавства Лока Ламори

1

У вісімнадцятий день місяця партіса сімдесят восьмого року Ази Ґілли стояло вологе каморрське літо. Усе місто очунювало від похмілля, і, здавалося, немов небо — разом із ними.

Лив теплий дощ, бризки пошипували й парували, відбиваючи мерехтіння Лжесвітла подібно до шарів мінливих, напівпрозорих дзеркал, й утворюючи в повітрі миттєві витвори мистецтва, але люди все одно проклинали воду, тому що вона мочила їм голови.

— Вартовий сержанте! Вартовий сержанте Відрику!

Чоловік, котрий кричав біля станції Відрика на південному кінці Тіснини, теж був вартовий. Відрик висунув своє худе, загартоване лице у вікно біля дверей халупи й отримав винагороду — струмок води на лоб. Над головою гримнув грім.

— Що там таке, синку?

Вартовий підійшов з-під дощу — це був Констанцо, новенький, який щойно переїхав із Північного кутка. Він вів смирного віслюка; за віслюком стояв візок із відкритим верхом, а ззаду стояли ще двоє вартових у жовтих куртках. Вони тулились у своїх непромокальних плащах і були явно нещасливими, що говорило про їхній глузд.

— Дещо знайшов, сержанте, — сказав Констанцо. — Дещо паскудне.

Команди жовтих і чорних курток прочісували південь Каморра з попередньої ночі; ширилися чутки про якусь спробу вбивства у Вороновому Леті. Лише боги знали, що, на думку Павука, мали робити його хлопці, перевертаючи кожен камінчик на Покидьках та Попелищі, але Відрик звик ніколи не чути «чому» й «нащо».

— Що значить «паскудне»? — крикнув він, накидаючи й собі непромокальний плащ і насовуючи на голову каптур. Він вийшов під дощ і підійшов до візка з віслюком, помахавши двом чоловікам, що стояли позаду. Один із них ще з минулого тижня заборгував йому два барони після гри в кості.

— А ви погляньте, — сказав Констанцо і змахнув мокру ковдру, що накривала візок.

Під нею був чоловік, молодий і дуже блідий, лисий, із щетиною на щоках. Він був досить добре одягнений, у сірому пальті з червоними манжетами. Пальто було забризкане кров’ю.

Чоловік був живий, але лежав у візку, притиснувши щоки руками без пальців, і дивився на Відрика без краплинки здорового глузду в очах.

— Мах-х-х-х-х-х, — простогнав він під краплями дощу, — мва-а-а-а-а-а-а-а-а!

Його язик був вирізаний; обрубок на дні рота вкривав темний шрам, з якого сочилася кров.

— Ма-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

— Любий Переландро, щоб нас усіх, — сказав Відрик, — скажіть мені, що я бачу не те, що я бачу на його зап’ястях.

— Це наймаг, сержанте, — сказав Констанцо. — Точніше це був наймаг.

Він накинув намоклу ковдру на обличчя чоловіка й запхав руку в плащ.

— Це ще не все. Зайдімо всередину, і я вам покажу, що там.

Відрик повів Констанцо назад у свою халупу; двоє чоловіків відкинули капюшони, але не потрудилися зняти плащів. Констанцо дістав шматок складеного пергаменту.

— Ми знайшли цього хлопця прив’язаним до підлоги на Попелищі, — сказав він. — Дуже й дуже дивно. Цей пергамент був у нього на грудях.

Відрик узяв його, розгорнув і прочитав:

ДО ОСОБИСТОЇ УВАГИ ПАВУКА ГЕРЦОГА ДЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДО КАРТЕЙНА

— Боги, — сказав він. — Справжній картейнський наймаг. Щось мені підказує, що він не буде рекомендувати Каморр своїм друзям.

— Що нам з ним робити, сержанте?

Відрик зітхнув, згорнув листа й передав його Констанцо.

— Ми передамо монету, хлопче, — сказав він. — Ми передаємо цю довбану монету начальству й забуваємо, що коли-небудь її бачили. Віднесіть його до Палацу Терпіння, і нехай хтось інший поміркує.

2

Лжесвітло мерехтіло на побрижених від дощу водах Каморрської затоки, коли донна Анджіавеста Ворченца, вдова-графиня Бурштинового Скла, стояла на пристані, кутаючись у підбитий хутром непромокальний плащ, тоді як команди чоловіків тикали дерев’яними жердинами в барку, наповнену просоченим дощем лайном. Запах одразу привертав увагу.

— Вибачте, міледі, — сказав сержант ліворуч від неї. — Ми впевнені, що на інших двох барках нічого немає, і ми пробули на цій уже шість годин. Щиро сумніваюся, що в нас щось вийде. Але ми, звичайно, продовжимо пошуки.

Донна Ворченца глибоко зітхнула й обернулася поглянути на карету на причалі позаду неї. Та була запряжена четвіркою чорних жеребців й обрамлена алхімічними ходовими вогнями. Двері були відчинені, зсередини на неї визирали дон і донна Сальвари разом з капітаном Рейнартом. Вона поманила їх пальцем.

Рейнарт першим став до неї; як завжди, він не носив непромокального плаща й переносив проливний дощ із непохитним стоїцизмом. Сальвари були завбачливо прикриті від зливи; Лоренцо підняв шовкову парасольку, щоб ще більше захистити дружину.

— Дайте-но вгадаю, — сказав Рейнарт. — Вони повні лайна.

— Боюся, що так, — сказала донна Ворченца. — Дякую за ваш час, сержанте; ви вільні. Ви також можете розпустити своїх людей з барки. Гадаю, вони нам більше не знадобляться.

Коли жовті куртки з великим полегшенням пішли на пристань, обережно тримаючи на плечах дерев’яні жердини, донна Ворченца здригнулася й охнула. Вона закрила лице руками й нахилилася вперед.

— Донно Ворченцо! — вигукнула Софія, кинувшись уперед, і схопила стару за плечі. Коли вони всі скупчилися навколо неї, вона раптом випросталася й зареготала, задихаючись між вибухами сухого сміху. Вона аж тряслася від нього; її крихітні кулачки колотили повітря перед собою.

— О, боги, — видихнула вона. — Це занадто.

— Що? Донно Ворченцо, що сталося? — Рейнарт схопив її за руку й подивився на стару.

— Гроші, Стівене. — Вона засміялася. — Грошей тут і близько ніколи не було. Маленький паскудник змусив нас копатися в повних барках лайна винятково для власної розваги. Гроші були на борту «Сатисфакції».

— Як ви це зрозуміли?

— А що тут розуміти? Тепер я бачу з багатьох сторін одночасно. Капа Раца направляв на чумний корабель благодійні пожертвування, так?

— Так.

— Не з почуття милосердя. А тому, що йому потрібен був засіб, щоб перенести свій статок на фрегат!

— На чумний корабель? — спитала Софія. — Хіба йому була якась із того користь?

— Була б, якби не чума, — сказала донна Ворченца. — Чума була брехнею.

— Але, — сказав дон Лоренцо, — чому Лукас так наполягав на потопленні того корабля? Просто з досади? Мовляв, не дістанеться йому, то значить і нікому?

— Його звали Каллас, любий, — Таврін Каллас.

— Хай там як його звали, люба, — сказав Лоренцо. — Сорок п’ять тисяч крон плюс скільки там мав Барсаві. Це дуже багато грошей, щоб назавжди поховати від усіх.

— Так, — сказала донна Ворченца. — І він розповів нам, чому він це робив, поки стояв там. Що ж я за стара дурепа.

— Боюся, — мовила донна Софія, — я говорю за всіх нас, коли скажу, що ми щось не дуже розуміємо.

— Шип сказав, що він священник Тринадцятого, — пояснила вона. — Єресь Безіменного Тринадцятого, Нечесного Наглядача, бога злодіїв і всіляких інших злочинців. «Так буде правильно», — сказав він. Він сказав це навмисно.

Вона знову засміялася, кусаючи кісточки пальців, щоб не розреготатися вголос.

— О, боги. Анатолій убив трьох його друзів. І ви ще не зрозуміли? На тому кораблі не було небезпеки; він не хотів, щоб його потопили, аби врятувати Каморр. Це було смертоприношення, Стівене, смертоприношення.

Рейнарт ляснув рукою по лобі, аж полетіли бризки дощу.

— Так, — сказала донна Ворченца. — І я потопила його для нього в шістдесят сажнів води, що кишать акулами.

— Отже... — сказав дон Лоренцо, — усі наші гроші зараз на глибині трьохсот шістдесяти футів, на дні Старої гавані?

— Боюся, що так, — сказала донна Ворченца.

— A-а... що нам тепер робити?

Донна Ворченца зітхнула й замислилася.

— По-перше, — сказала вона, озирнувшись на Сальвар, — уся правда, що стоїть за цією справою, буде оголошена державною таємницею герцогства Каморр. Я зобов’язую вас усіх мовчати щодо цього. Шип Каморра — це міф; гроші, які він нібито вкрав, ніколи не існували; Павук герцога ніколи формально не цікавився цією справою.

— Але, — мовила Софія, — вони сказали Лоренцо, що так Шип гарантує свою таємницю! Коли вони пробралися в наш дім у костюмі Опівнічників!

— Так, — додав її чоловік, — один із фальшивих Опівнічників прямо сказав мені, що Шип покладався на збентеження своїх жертв, щоб зберегти свої крадіжки в таємниці від інших потенційних жертв, і я не думаю, що це була брехня.

— Я впевнена, що це й не була брехня, — відказала стара донна. — А проте, це саме те, що ми збираємося зробити. З часом ви зрозумієте, що така держава, як наша, не може дозволити собі демонструвати слабкості заради чесності. Герцог Нікованте нагородив мене честю піклуватися про його безпеку, а не сумлінням.

Сальвари дивилися на неї, нічого не кажучи.

— О, не суптеся так, — сказала вона. — Ваше справжнє покарання за участь у цій катавасії ще не почалося. Повертайтеся зі мною до Бурштинового Скла, і поговоримо про покарання.

— Наше покарання, донно Ворченцо? — випалив Лоренцо. — Наше покарання становило майже сімнадцять тисяч крон! Хіба нас недостатньо провчили?

— Аж ніяк, — сказала донна Ворченца. — Я вирішила, хто успадкує титул графині Бурштинового Скла, коли настане мій час піти. — Вона замовкла на мить, а потім продовжила: — Або, краще сказати, граф і графиня Бурштинового Скла.

— Що? — Софія пискнула, мов писклява восьмирічна дівчинка.

— Це не благословення, — сказала донна Ворченца. — Це приходить із роботою.

— Ви не можете говорити серйозно, — сказав дон Лоренцо. — На Альчеґранте є два десятки сімей, які мають більший статус і репутацію, ніж ми. Герцог ніколи не віддасть переваги нам.

— Мені здається, я знаю Нікованте все ж дещо краще за вас, юначе, — сказала донна Ворченца. — І гадаю, спадкоємця мені вибирати.

— Але... робота, — сказала донна Сальвара. — Ви ж не...

— Звичайно, Софіє, я саме це маю на увазі. Я не можу жити вічно. Щоразу, коли трапляється щось подібне, я раптом згадую, що й не хочу жити вічно. Нехай хтось інший зіграє Павука. Ми обманювали всіх протягом усіх цих років, дозволяючи їм думати, що посаду обіймає чоловік. Тепер обдурімо їх ще більше, передавши її двом особам.

Вона взяла Рейнарта під руку й дозволила своєму слузі довести себе до карети.

— У вас буде Стівен — він допомагатиме вам і займатиметься вашими операціями, стане сполучною ланкою між вами та Опівнічниками. Ви обидва маєте прийнятно пластичний розум. Якщо в мене ще є в запасі хоч кілька років, я впевнена, що зможу зліпити із вас двох щось, потрібної мені форми.

— А потім? — запитала Софія.

— А потім, моя люба, всі ці прокляті кризи вже будуть на ваших плечах. — Донна Ворченца зітхнула. — Старі гріхи ніколи не будуть поховані настільки глибоко, що не зможуть воскреснути знову, коли всі найменше цього очікують. Тож ви будете платити за благо Каморра монетою власної совісті, яку викладатимете рік за роком, доки цей гаманець нарешті не спорожніє.

З

— Пане Ламоро, — вигукнув Ібеліус, — це абсолютно неприйнятно!

Море у Лжесвітлі було бурхливим сірим і зеленим полем; хвилі котилися й розбивалися навколо галеона «Золотий зиск» — одного з двох суден, які того вечора вийшли з Каморра до Талішама, а звідти — до Тал Веррара. У вантах і вітрилах старого судна завивав вітер, а матроси в непромокальних плащах снували по палубах, бурмочучи під носа молитви до Йоно, Володаря Хапких Вод.

Лок Ламора лежав на купі покритих парусиною ящиків на кормовій палубі галеона, загорнутий у ковдри й непромокальний брезент, як сосиска в тісті. Звідти виднілося лиш ненормально бліде (і розмальоване синцями) обличчя. Жан Таннен сидів біля нього, закутаний від дощу.

— Пане Ібеліусе, — прогундосив Лок через зламаний ніс, — щоразу, коли я залишав Каморр, я робив це наземним шляхом. Це щось нове... Я хотів побачити його востаннє.

— Ви вже близькі до смерті, пане Ламоро, — сказав Ібеліус. — Глупство з вашого боку тинятися на палубі в таку погоду.

— Ібеліусе, — сказав Жан, — якщо оце Локове шкутильгання назвати «тинятися», тоді трупи можуть акробатами працювати. Можна нам хвильку в спокої?

— Від моєї уваги, яка підтримувала його життя весь день? Та прошу, панове. Насолоджуйтеся краєвидом на море — нехай це буде на вашій совісті!

Ібеліус потупав по хиткій палубі, гойдаючись туди-сюди, зовсім незвиклий до життя в морі.

Каморр зменшувався позаду них, поступово згасаючи між мінливими завісами дощу. Лжесвітло здіймалося з нижнього міста, немов аура над хвилями; П’ять веж примарно сяяли під розбурханим небом. Здавалося, немов кільватер галеона виблискував фосфоресценцією — саме по собі розбурхане Лжесвітло.

Вони сиділи на кормовій палубі й дивилися, як темний обрій поглинає місто за ними.

— Вибач, Локу, — сказав Жан. — Вибач, що не зміг бути тобі кориснішим.

— Про що ти в біса кажеш? Ти вбив Черін і Раїцу — я ніколи не міг би цього зробити. Ти витягнув мене з Плавучої Могили. Ти відтягнув мене назад до Ібеліуса й ще раз обмазав мене чудовою довбаною припаркою. За що тобі просити вибачення, окрім хіба за припарку?

— Я — тягар, — сказав він. — Моє ім’я — тягар. Я все життя називався своїм справжнім іменем, і ніколи не думав, до чого це може призвести.

— Ти про наймага, чи що? О, боги, Жане. Візьмеш собі фальшиве ім’я, там, куди ми там потрапимо. Таврін Каллас підійде. Нехай вискакує всюди — в ордену Ази Ґілли буде просто-таки надлишок чудес.

— Я намагався вбити тебе, Локу. Мені так шкода... Я нічого не міг з цим удіяти.

— Ти не намагався мене вбити, Жане. Це Сокільничий. Ти нічого не міг з цим вдіяти. Боги, це в мене рука розпанахана й плече побите, а скиглиш ти. Годі!

У хмарах над головою гуркнув грім, а з верхньої палуби корабля почулися накази.

— Жане, — сказав Лок, — ти найкращий друг, до зустрічі з тобою я такого й уявити не міг. Я стільки разів завдячую тобі життям — не злічити. Я краще сам помер би, ніж втратив тебе. Не тільки тому, що ти все, що в мене залишилося.

Кілька хвилин Жан нічого не говорив; вони дивилися на північну шир Залізного моря, де шмагали один одного спінені буруни.

— Вибач, — сказав Жан. — Мелю дурниці. Дякую, Локу.

— Ну годі тобі, веселіше. Принаймні ти можеш рухатися краще, ніж довбаний пуголовок на суші. Тільки глянь на мій маленький парусиновий палац. — Лок зітхнув. — Значить, це перемога, — сказав він.

— Так, — відповів Жан.

— Срака це, а не перемога, — сказав Лок.

Вони посиділи ще кілька хвилин у тиші під дощем.

— Лежу, — нарешті нерішуче сказав Жан.

— Так?

— Якщо не заперечуєш, я спитаю... яке твоє справжнє ім’я?

— О, боги. — Лок слабко усміхнувся. — От не може в мене бути таємниць?

— Ти ж мої знаєш.

— Так, але в тебе все одно тільки одна.

— Несправедливо.

— Ну добре, — сказав Лок. — Ходи сюди.

Жан підійшов до купи ящиків, на яких лежав Лок, і нахилився, притуливши вухо до губів друга. Лок прошепотів п’ять складів, і очі Жана розширилися.

— Знаєш, — сказав він, — я і сам на твоєму місці Локом назвався б.

— І не кажи.

Галеон сунув на південь поперед штормових вітрів, і за ними згасали останні кілька проблисків Лжесвітла. Вогні занурювалися в темряву, а потім розчинялися, і над поверхнею моря, як стіна, пішов дощ.