Лукавства Лока Ламори

1

О пів на одинадцяту годину вечора на День герцога, коли низькі темні хмари обступили Каморр, закриваючи зірки та місяці, донна Софія Сальвара піднімалася на вершину елдерскляної вежі випити пізнього чаю з донною Анджіавестою Ворченцою, графинею-вдовою Бурштинового Скла.

Клітка для пасажирів тріщала й хиталася, й Софія вчепилася в чорні залізні ґрати, щоб не впасти. Вона подивилася на південь, і її пальто затермосив паркий Вітер Шибеника. Усе місто лежало під нею, чорне й сіре від горизонту до горизонту, наповнене сяйвом вогню й алхімії. Щоразу, коли випадала нагода побачити цей вид з однієї з П’яти веж, вона повнилася тихою гордістю. Елдрени побудували скляні чудеса, щоб люди могли забрати їх собі; інженери створили будівлі з каменю та дерева в руїнах елдренів, щоби збудувати власні міста. Наймаги вдавали, що мають здібності, якими колись володіли елдрени. Але саме алхімія щовечора відганяла темряву; алхімія освітлювала як звичайнісінький дім, так і найвищу вежу, чистіша й безпечніша за природний вогонь. Саме її мистецтво приборкало ніч.

Нарешті довгий підйом закінчився; клітка зупинилася біля посадкової платформи на чотири п’ятих шляху до верхівки вежі. У дивних рифлених арках на вершині вежі жалібно зітхав вітер. Двоє лакеїв у кремово-білих камзолах і бездоганних білих рукавичках та бриджах допомогли їй вибратися з клітки, як могли б допомогти їй вийти з карети на землі. Щойно вона опинилася на платформі, двоє чоловіків вклонилися від пояса.

— Міледі Сальваро, — сказав той, що ліворуч, — моя господиня запрошує вас у Бурштинове Скло.

— Дуже люб’язно з її боку, — сказала донна Софія.

— Якщо ваша ласка, зачекайте, будь ласка, на терасі, й вона за мить приєднається до вас.

Той самий лакей пройшов повз пів десятка слуг у схожих лівреях, які стояли, важко дихаючи, поруч зі складним розташуванням шестерень, важелів і ланцюгів, які вони рухали, щоб перетягувати вантажну клітку вгору й вниз. Ті теж вклонилися, коли вона проходила; вона обдарувала їх усмішкою й помахом руки. Ніколи не завадить бути люб’язним до слуг, які відповідали за цю конкретну процедуру.

Тераса донни Ворченци була широким півмісяцем із прозорого елдерскла, що виступав із північної сторони її вежі, оточеним латунними поручнями. Донна Софія подивилася просто вниз, як її завжди попереджали не робити, і як вона завжди вчиняла. Здавалося, неначе вони з лакеєм йшли по розрідженому повітрю за сорок поверхів над кам’яними дворами й складськими будівлями біля підніжжя вежі; алхімічні лампи були плямами світла, а карети — чорними квадратами, меншими за один її ніготь.

Ліворуч від неї, видимі крізь низку високих аркових вікон, підвіконня яких сягали її пояса, були тьмяно освітлені кімнати та зали всередині самої вежі. У донни Ворченци було дуже мало живих родичів і не було дітей; вона фактично була останньою з колись могутнього клану, і не було жодних сумнівів (принаймні серед жадібних, амбітних вельмож схилів Альчеґранте), що після її смерті Бурштинове Скло передасться якійсь новій родині. Більша частина її вежі була темна й тиха, більшість її розкошів покоїлися в шафах і скринях.

Проте стара жінка досі знала, як влаштовувати вечірні чаювання. У далекому північно-західному кутку її прозорої тераси, з якої відкривався разючий вид на темні сільські краєвиди на північ від міста, на Вітрі Шибеника майорів шовковий навіс. По чотирьох кутах навісу звисали високі алхімічні ліхтарі в клітках із позолоченої латуні, проливаючи тепле світло на столик і два стільці з високими спинками.

Лакей поклав тонку чорну подушку на праве сидіння і висунув його для неї; вона вмостилася в ньому, змахнувши спідницями, й кивнула на знак подяки. Чоловік вклонився й пішов геть, зупинившись на ввічливій відстані, але так, щоб його можна було легко поманити до себе.

Софії недовго довелося чекати господиню — за кілька хвилин після її прибуття в дерев’яних дверях на північній стіні вежі з’явилася стара донна Ворченца.

Вік має звичку перебільшувати риси тих, хто доживає до того, щоб відчути його вагу; круглі схильні ставати круглішими, а стрункі — марнішати. Анджіавесту Ворченцу час звузив. Вона була не так висохлою, як змарнілою, миршавою карикатурою, схожою на дерев’яного ідола, оживленого чаклунством чистої сили волі. Сімдесят років були для неї спогадом, що поволі згасав, але вона досі пересувалася без супроводу та без тростини в руках. Вона ексцентрично одягалася в чорний оксамитовий сюртук з хутряними комірами та манжетами. Цураючись каскадних спідниць, які любили жінки її епохи, вона носила чорні панталони та сріблясті пантофлі. Її біле волосся було зібране назад і закріплене лакованими шпильками; темні очі світилися за півмісяцями окулярів.

— Софіє, — сказала вона, елегантно ступаючи під навіс, — як приємно знову бачити вас тут. Скільки місяців ми не бачилися, моя люба дівчино, скільки місяців. Ні, не вставайте; висунути собі стільця мені не важко. Ах, скажіть мені, як Лоренцо? І, звичайно, ми маємо поговорити про ваш сад.

— У нас із Лоренцо все гаразд, якщо говоримо тільки про нас. І сад процвітає, донно Ворченцо. Дякую за запитання.

— Якщо говоримо тільки про вас? Тоді є щось інше? Щось зовнішнє, смію поцікавитися?

Вечірнє чаювання в Каморрі було жіночою традицією, коли одна хотіла звернутися за порадою до іншої або просто мати чуйне вухо, якому висловиш жалі чи скарги — найчастіше щодо чоловіків.

— Вам можна поцікавитися, донно Ворченцо. І так, так, «зовнішнє» — дуже правильний термін для цього.

— Але річ не в Лоренцо?

— О ні. Лоренцо задовільний у всіх можливих сенсах. — Софія зітхнула й поглянула на ілюзію порожнього повітря під ногами та кріслом. — Річ утім... нам обом, напевно, потрібна порада.

— Порада, — реготнула донна Ворченца. — Порада. Роки роблять свого роду алхімічний трюк, перетворюючи чиєсь белькотіння на щось поважне. Даси пораду в сорок — люди скажуть, що ти прискіпуєшся. Даси її в сімдесят — і ти мудрець.

— Донно Ворченцо, — сказала Софія, — ви мені й раніше дуже допомагали. Я не могла надумати... ну, поки що не було нікого, з ким мені було зручно говорити на цю тему. Крім вас.

— Справді? Що ж, люба дівчино, допоможу, чим зможу. Але ось наш чай — ну ж бо побалуємо себе ці кілька хвилин.

Один зі слуг донни Ворченци підкотив до них візок зі срібним куполом і поставив його біля столика. Коли він відкинув купол, Софія побачила, що у візку сяє блискучий срібний чайний сервіз і неабиякий делікатес — ідеальна кулінарна копія Бурштинового Скла, заввишки ледве дев’ять дюймів, із дрібними цяточками алхімічного світла, розсіяними на башточках. Скляні кульки були не набагато більші за родзинки.

— Бачите, як мало справжньої роботи я даю своєму бідному кухарю, — хихикаючи, сказала донна Ворченца. — Він страждає на службі в жінки такого невибагливого смаку, як у мене, і отакі сюрпризи — його помста мені. Я не можу замовити звареного не круто яйця, зате він поставить мені на стіл курку й та, танцюючи, знесе мені яйце просто на тарілку. Скажи мені, Жилю, чи ця споруда точно їстівна?

— У цьому я впевнений, міледі Ворченцо, за винятком крихітних вогників. Сама вежа — з пряникового тіста; башточки та тераси — заливні фрукти. Будівлі та візки під вежею переважно шоколадні, а осердя вежі — крем із яблучного бренді, а вікна...

— Дякуємо, Жилю, цього достатньо для короткого архітектурного огляду. Але вогники доведеться виплюнути, коли ми закінчимо, так ти кажеш?

— Було б пристойніше, міледі, — сказав слуга, круглий чоловік із тонкими рисами та чорними локонами до плечей, — дозволити мені зняти їх для вас перед вживанням...

— Пристойніше? Жилю, ти відмовив би нам у забаві поплювати їх через бік тераси, як маленькі дівчатка. Буду вдячна, аби ти не чіпав їх. Чай?

— Ваша воля, донно Ворченцо, — незворушно сказав він. — «Чай Світла». — Він підняв сріблястий чайник і налив у чайну склянку цівку блідо-коричневої рідини. Склянки донни Ворченци з травленого скла мали форму великих бутонів тюльпана зі сріблястими ніжками. Коли чай осів у ємність, він почав слабко світитися, проливаючи приємне помаранчеве сяйво.

— О, як гарно, — сказала донна Софія. — Я чула про такий чай... Веррарський, правда?

— Лашейнський. — Донна Ворченца взяла в Жиля склянку й обхопила її обома руками. — Геть новий. Їхні чайні майстри божеволіють від духу змагання. У цей час наступного року в нас буде щось ще дивніше. Але вибачте мені, моя люба, я сподіваюся, ви не проти випити вироби вашого ремесла й водночас працювати з ними у своєму саду?

— Аж ніяк, — відповіла Софія, коли слуга поставив перед нею склянку й вклонився. Вона взяла її до рук і глибоко вдихнула; чай пахнув ваніллю та апельсиновими квітами. Коли вона ковтнула, язик залило теплим ароматом, а в ніздрі підіймалася запашна пара. Жиль зник у вежі, а жінки взялися до чаювання. Кілька хвилин вони насолоджувалися чаєм у приємній тиші, і ці кілька хвилин Софія була майже спокійна й вдоволена.

— Тепер побачимо, — сказала донна Ворченца, ставлячи перед собою напівпорожню склянку, — чи воно й далі світитиметься, коли вийде з іншого боку.

Донна Сальвара мимохіть захихикала, і на худорлявому обличчі господині дому від усмішки підібралися вгору зморшки.

— Тепер, про що ви хотіли мене запитати, моя люба?

— Донно Ворченцо, — почала Софія, а потім завагалася. — Це... заведено вважати, що у вас є якісь, а, засоби для спілкування з... таємною поліцією герцога.

— У герцога є таємна поліція? — Донна Ворченца приклала до грудей руки з виразом ввічливого подиву.

— Опівнічники, донно Ворченцо, Опівнічники та їхній ватажок...

— Павук герцога. Так, так. Вибачте мені, люба дівчино, я знаю, про що ви. Але оці ваші слова... «Заведено вважати», — так ви сказали? Багато речей заведено вважати, але, можливо, не до кінця продумано.

— Дуже цікаво, — сказала Софія Сальвара, — що коли донни неодноразово звертаються до вас із проблемами, їхні клопоти... доходять до вух Павука. Або принаймні так було відтоді, як до допомоги з цими проблемами долучилися люди герцога.

— О, моя люба Софіє. Коли до мене доходять плітки, я передаю їх пакетами та посилками. Я кидаю слово-друге в правильне вухо, і плітка набуває власного життя. Рано чи пізно вона досягне того, хто почне щось робити з приводу цього.

— Донно Ворченцо, — сказала Софія, — я сподіваюся, що не ображу вас, сказавши, що ви лукавите.

— Сподіваюся, я можу сказати, не розчаровуючи вас, люба дівчино, що у вас є дуже слабке підґрунтя для того, щоб припустити подібне.

— Донно Ворченцо. — Софія вчепилася за край столу так сильно, що хруснули кілька суглобів її пальців. — Нас із Лоренцо грабують.

— Грабують? Що це може значити?

— І ще тут залучені Опівнічники. Вони... висували просто небувалі претензії та ставили до нас вимоги. Але... Донно Ворченцо, має бути якийсь спосіб підтвердити, що вони є тими, ким себе показують.

— Так ви кажете, що вас грабують Опівнічники?

— Ні, — закусила горішню губу Софія. — Не самі Опівнічники. Вони... нібито спостерігають за ситуацією й чекають нагоди діяти. Але щось... щось не так. Або вони не розповідають нам всього, що, можливо, мали б.

— Моя люба Софіє, — сказала донна Ворченца. — Моя бідолашна скаламучена дівчино, розкажіть мені точно, що трапилося, і не оминайте жодної деталі.

— Це... важко, донно Ворченцо. Ситуація досить... незручна. І складна.

— Ми самі тут, на моїй терасі, люба моя. Ви вже зробили велике зусилля, прийшовши до мене. Тепер ви маєте мені розповісти все — геть усе. Тоді я подбаю про те, щоб ця конкретна частина пліток швидко потрапила у правильні вуха, я вам обіцяю.

Софія зробила ще один маленький ковток чаю, кахикнула і, згорбившись, поглянула донні Ворченці прямо в очі.

— Ви ж напевно, — почала вона, — чули про остершалінський бренді, донно Ворченцо?

— Більше, ніж чула, моя люба. У мене навіть є кілька пляшок, захованих у винних шафах.

— І знаєте, як воно робиться? І таємничість, що його оточує?

— О, я думаю, що розумію суть остершалінської загадковості. Скажімо так, нервові емберленські винороби тільки виграють від усіх казок, що оточують їхню продукцію.

— Тоді ви зможете зрозуміти, донно Ворченцо, чому ми з Лоренцо відреагували саме так, коли наступна можливість упала нам у руки волею богів...

2

Клітка, у якій їхала донна Сальвара, порипувала й тріскотіла на шляху до землі, зникаючи на сірому тлі двору. Донна Ворченца стояла біля латунних рейок посадкової платформи, задивившись у ніч, а її команда слуг налягала на механізми коловорота. Жиль прокотив повз неї срібний візок із майже порожнім чайником і напівз’їденим тортом, і вона обернулася до нього.

— Ні, — сказала вона. — Відправ торт до солярію. Ми будемо там.

— Хто буде, міледі?

— Рейнарт. — Вона вже крокувала назад до дверей своїх кімнат, які виходили на терасу; її ноги в пантофлях лунко ляп-ляп-ляпали по доріжці. — Знайди Рейнарта. Мені байдуже, що він робить. Знайди його й пошли до мене, щойно розберешся з тортом.

Пройти через замкнені двері, угору вигнутими сходами... Донна Ворченца вилаялася собі під носа. Боліли коліна, ноги, литки.

— Клятий поважний вік, — пробурмотіла вона. — Сцяла я на богів за дар ревматизму. — Жінка уривчасто дихала й розстебнула ґудзики на обшитому хутром пальті, шкутильгаючи по сходах.

На самій вершині внутрішньої вежі були важкі дубові двері, укріплені залізними стиками. Вона дістала ключ, який висів на її правому зап’ясті на шовковому шнурку, і вставила його в сріблястий замок над кришталевою ручкою, обережно натискаючи певну декоративну латунну пластину в настінному свічнику. Від стін відбилася луна поклацувань, і двері відчинилися всередину.

Забувати про латунну пластину не варто було — десятиліття тому донна встановила за нею приховану арбалетну пастку.

Тут був солярій, що вищився ще на вісім поверхів від рівня тераси. Кімната займала весь діаметр вежі на її вершині: п’ятдесят футів від краю до краю. Підлогу вкривали густі килими. Довга вигнута галерея з латунними поручнями зі сходами на обох кінцях простягалася по всій північній половині простору. У цій галереї був ряд високих полиць з відьминого дерева, поділених на тисячі й тисячі кімнаток і відсіків. Прозорий напівсферичний купол стелі відкривав низькі хмари, як озеро диму. Донна Ворченца піднімалася до своєї галереї, м’якими доторками оживляючи на ходу алхімічні кулі.

Там вона зосереджено працювала, не звертаючи уваги на плин часу, перебираючи вузькими пальцями відсік за відсіком. Вона витягла кілька купок пергаменту й відклала їх, ледь глянула інші й засунула їх назад, бурмочучи під ніс спогади та здогади. Вона вирвалася зі своєї фуги лише тоді, коли двері кімнати відчинилися ще раз.

На порозі з’явився високий і широкоплечий чоловік; у нього було кутасте вадранське обличчя й біло-русяве волосся, зібране в перетятий стрічкою хвіст. На ньому був ребрастий шкіряний дублет поверх чорної сорочки з прорізаними рукавами, темні бриджі й високі чорні чоботи. Маленькі срібні шпильки на комірі свідчили про звання капітана в роті Нічної варти — чорних курток герцога. На правому стегні в нього висіла рапіра з прямою гардою.

— Стівене, — сказала донна Ворченца без преамбули, — хтось із твоїх хлопців чи дівчат нещодавно відвідував дона і донну Сальвар на Ісла Дурона?

— Сальвар? Ні, точно не відвідував, міледі.

— Ти певний? Точно певний? — З пергаментом у руках, вигнувши брови, вона спустилася по сходах, ледве втримуючи рівновагу. — Мені зараз потрібна правда від тебе, як ніколи.

— Я знаю Сальвар, міледі. Я зустрічав їх обох на торішньому святі Дня змін. Я під’їхав до Небесного саду в одній клітці з ними.

— І ти не посилав до них нікого з Опівнічників?

— Дванадцять богів збавте, ні. Нікого не посилав.

— Значить, хтось зловживає нашим добрим ім’ям, Стівене. І я думаю, що ми нарешті можемо добратися до Шипа Каморра.

Рейнарт мовчки подивився на неї, а потім усміхнувся.

— Жартуєте. Чи не жартуєте? Ущипніть мене, напевно, мені це сниться. Розкажіть, у чому річ.

— Так, найперше, я знаю, що ти думаєш найшвидше, коли поїси солодкого, чортів ласуне. Зазирни всередину підіймача, а мені вже треба сісти.

— Овва, — сказав Рейнарт, удивляючись у шахту ланцюгового підіймача. — Здається, хтось уже попрацював із цим бідолашним тортом. Я зглянуся над ним. Бачу також вино і келихи — схоже на одне з ваших солодких білих вин.

— Боги хай благословлять Жиля. Я забула попросити його про це, бо так поспішала сюди. Будь милим слухняним підлеглим і налий нам по келишку.

— «Милим слухняним підлеглим». За такий торт я вам і пантофлі наглянсую.

— Я збережу цю обіцянку до наступного разу, коли ти будеш мене дратувати, Стівене. По вінця наливай, мені не тринадцять років. А тепер сідай і послухай. Якщо все це означає саме те, що я підозрюю, то цю сволоту щойно доставили нам просто посеред однієї з його афер.

— Як так?

— Я на запитання відповім запитанням, Стівене. — Вона зробила великий ковток свого білого вина й відкинулася на спинку стільця. — Скажи мені, що ти знаєш про остершалінський бренді?

З

— Видає себе за одного з нас, — роздумував Рейнарт після того, як вона закінчила свою історію. — Оце так нахабство. Але ви впевнені, що це Шип?

— Якщо це не він, то ми можемо хіба припустити, що тепер у нас є ще один вправний і зухвалий злодій, який оббирає кишені моїх перів. А припущення це занадто серйозне. Навіть для міста, переповненого такими привидами, як наше.

— Чи не Сірий Король це часом? За всіма даними, він якраз настільки невловний.

— Ммм. Ні, Сірий Король останнім часом убиває людей Барсаві. Шип же діє в царині простого штукарства — ще не пролито ні краплі справжньої крові, наскільки я можу судити. І я не думаю, що це випадковість.

Рейнарт відклав свою порожню тарілку й ковтнув вина.

— Тож якщо можна довіряти історії донни Сальвари, ми розглядаємо банду щонайменше з чотирьох людей. Сам Шип — назвемо його Лукасом Фервайтом, чисто теоретично. Його слуга Ґрауманн. І двоє чоловіків, які вдерлися в маєток Сальвар.

— Це початок, Стівене. Але я сказала б, що в банді, найімовірніше, п’ять чи шість людей.

— Як ви зрозуміли?

— Я вважаю, що фальшивий Опівнічник говорив правду, коли сказав дону Сальварі, що напад біля Храму щасливих вод був інсценований; він мав бути інсценованим для настільки складної афери. Отже, у нас є ще двоє спільників — нападники в масках.

— Це якщо їх просто не найняли для цього завдання.

— Сумніваюся. Подумай про повний мізер інформації, яку ми мали до цього: ні звіту, ані тобі хвастощів чи тихенького шепоту будь-кого й будь-де. Жодного клаптика інформації, яка вказувала б на когось, хто просто стверджував, що працює із Шипом Каморра. Злодії ж бо готові годинами голосно хвалитися, хто з них може висцятися найдальше. Ця тиша неприродна.

— Ну, — сказав Рейнарт, — якщо ви просто переріжете горло найманцю, коли він виконає свою роботу, вам ще й не доведеться платити йому.

— Але ми досі маємо справу із Шипом, і я вважаю, що такий вчинок був би не зовсім йому притаманний.

— Значить, банда в нього закрита... Це було б логічно. Але все одно їх може бути не шестеро. Двоє у провулку цілком могли бути тими двома, які пробралися в маєток, одягнені як Опівнічники.

— О, мій дорогий Стівене. Цікава гіпотеза. Скажімо, мінімум четверо, максимум шестеро буде наше перше припущення, бо інакше ми тут усю ніч малюватимемо діаграми одне для одного. Я підозрюю, що щось більше було б важко приховати так добре, як їм це вдається.

— Значить, поки буде так. — Рейнарт на мить замислився. — Я можу дати у ваше розпорядження просто зараз п’ятнадцять чи шістнадцять мечів; деякі з моїх хлопців затесалися сьогодні ввечері на Сильці та Казані, оскільки ми отримали звістки про похорон Наски Барсаві. Я не можу висмикнути їх за короткий термін. Але дайте мені час до світанку, і я зможу підготувати всіх інших. У нас ще є Нічна варта; не потрібно навіть кликати жовтих курток. Ми знаємо, що вони однаково ненадійні.

— Це підійшло б, Стівене, якби я хотіла, щоб їх зараз же схопили. Але я не хочу. Я думаю, що в нас є принаймні кілька днів, щоб натягнути сітку навколо цієї людини. Софія сказала, що вони обговорювали початкові витрати приблизно у двадцять п’ять тисяч крон. Я підозрюю, що Шип буде тут, поки не отримає решту сім чи вісім.

— Тоді принаймні дозвольте мені зібрати групу. Я буду тримати їх у Палаці Терпіння; запхну їх серед жовтих жакетів. Вони будуть готові кинутися зразу ж.

— Дуже розважливо з твого боку. Так, зроби так. А тепер, щодо того, як ми вчинимо зі самим Шипом — пошли когось завтра до Мераджіо, когось умілого. Хай гляне, чи є у Фервайта там рахунок і коли він його відкрив.

— Кальвіро. Я пошлю Маралізу Кальвіро.

— Чудовий вибір. Як на мене, будь-хто інший, з ким цей Фервайт познайомив Сальвар, є підозрілим. Попроси її перевірити стряпчого, Софія казала, що її чоловік познайомився з ним відразу після інсценованого нападу за храмом.

— Еккарі, так? Еванте Еккарі?

— Так, він. А далі я хочу, щоб ти зазирнув до Храму щасливих вод.

— Я? Міледі, ви найкраще з усіх знаєте, що я не дотримуюся віри. Я просто успадкував зовнішність.

— Але ти можеш підробити віру, а саме зовнішність мені й потрібна. Так ти не будеш здаватися занадто підозрілим. Обдивися там усе, шукай когось, хто виділяється. Шукай банди чи якісь нечисті справи. Цілком можливо, що хтось у храмі був причетний до інсценованого нападу. Навіть якщо це не так, ми маємо виключити це як можливість.

— Тоді буде зроблено. А що з їхнім готелем?

— «Завал борта», так. Пошли туди одну людину, тільки одну. У мене в штаті є пара старих інформаторів; один із них думає, що звітує перед жовтими куртками, а інша думає, що вона працює на капу. Я передам імена. Наразі я просто хочу дізнатися, чи вони ще там, у люксі Бушприт. Якщо вони там, ти можеш помістити туди кількох своїх людей під виглядом персоналу. Поки що лише для спостереження.

— Гаразд. — Рейнарт підвівся з крісла й змахнув крихти з бриджів. — А зашморг? Припускаючи, що ваше бажання здійсниться, де і коли ви хотіли б його затягнути?

— Намагатися зловити Шипа завжди було, як намагатися схопити рибу голими руками, — відповіла вона. — Я хочу, щоб його затиснули десь, звідки втекти буде неможливо, щоб він був відрізаний від своїх друзів і повністю оточений нашими.

— Нашими? Як... А... Воронів Лет!

— Так. Дуже добре, Стівене. День змін через півтора тижня. Бенкет герцога. П’ятсот футів у повітрі, в оточенні перів Каморра та сотні охоронців. Я доручу донні Софії запросити цього Лукаса Фервайта вечеряти до герцога, як гостя Сальвар.

— Це якщо він не запідозрить пастки...

— Я думаю, що це якраз той жест, який він оцінить. Гадаю, що зухвалість нашого таємничого друга стане тим, що нарешті влаштує нам із ним знайомство. Я скажу Софії вдати фінансові проблеми; вона може сказати Фервайту, що останні кілька тисяч крон надійдуть лише після фестивалю. Гачок з подвійною наживкою, його жадібність рука в руку з його марнославством. Смію сказати, що він насолодиться спокусою.

— Мені скликати всіх для цього?

— Звісно. — Донна Ворченца відпила вина й повільно усміхнулася. — Я хочу, щоб Опівнічник брав у нього пальто і щоб Опівнічники ставили перед ним столові прибори. Якщо він скористається нічним горщиком, я хочу, щоб Опівнічник закрив його після цього кришкою. Ми візьмемо його на вершині Воронового Лету, а на землі будуть стежити за тим, хто біжить і куди.

— Ще щось?

— Ні. Берися до роботи, Стівене. Повертайся зі звітом за кілька годин. Я ще не спатиму... Чекаю звісток із Плавучої Могили, коли похоронна процесія Барсаві повернеться. Тим часом я надішлю старому Нікованте записку про наші підозри.

— Радий служити, міледі. — Рейнарт коротко вклонився, а потім пішов до дверей довгими швидкими кроками.

Ще до того як зачинилися важкі двері, донна Ворченца піднялася й підійшла до маленького письмового столу в ніші ліворуч від дверей. Там вона дістала шмат пергаменту, начеркала кілька поспішних рядків, склала його й заліпила складку невеликою кулькою блакитного воску з паперової рурки. Речовина була алхімічною й затверділа після кількох хвилин на повітрі. Вона вважала за краще не допускати джерел відкритого вогню в цю кімнату з багатьма десятиліттями ретельно зібраних записів.

На столі був перстень-печатка, який донна Ворченца ніколи не носила за межами цієї кімнати; на тому персні був знак, який ніде не з’являвся на гербі роду Ворченца. Вона втиснула кільце в затверділий блакитний віск, а потім висмикнула його з легким тріском.

Коли вона передавала його вниз по підіймачу, один з її нічних слуг негайно побіг на північно-східну клітку платформи її вежі й сам дістався до Воронового Лету по канатній дорозі. Там він передасть повідомлення просто в руки старого герцога, навіть якщо Нікованте вже пішов у свою спальню.

Такий був звичай з кожною запискою, яка була запечатана синім воском, на якому нічого не зображено, крім стилізованої символіки павука.

Інтерлюдія Наставник троянд

— Ні, це моє серце. Удар. Удар. Тепер сюди. Удар.

На Дім скляних троянд лилася холодна сіра вода; зимовий дощ Каморра хлюпав під ногами Жана Таннена та дона Маранцалли. Вода струменями текла по обличчю кожної троянди в саду й рівчаками впадала в очі Жану Таннену, коли він знову й знову бив своєю рапірою в напхану шкіряну мішень, трохи більшу за чоловічий кулак, яку дон тримав на кінці палиці.

— Бий сюди. І сюди. Ні, занадто низько. Це печінка. Убий мене зараз, а не через хвилину. Можливо, у мене залишилися сили на ще один випад. Вище! Вище в серце, під ребрами. Уже краще.

У клубочінні хмар над головою вибухало сіро-біле світло, хвилюючись, наче вогонь, що проглядається крізь дим. За мить виляском гримнув грім — істерика богів. Жан не дуже уявляв, як це має бути на вершині П’яти веж — зараз це була лише низка сірих туманних колон, що губилися в небі за правим плечем дона Маранцалли.

— Досить, Жане, досить. З рапірою ти вправляєшся непогано. Я хочу, щоб ти знав, як нею користуватися в разі потреби. Але настав час побачити, до чого ще в тебе є хист. — Дон Маранцалла, загорнутий у коричневий масляний плащ, почалапав по воді до великої дерев’яної коробки. — У тебе не буде змоги дістати довге лезо, у твоїх колах. Принеси-но опудало.

Жан поспішив крізь звивистий скляний лабіринт до маленької кімнати, що вела назад у вежу. Він досі тримався на поважній відстані від троянд — тільки дурень зробив би інакше — але тепер він уже звик до їхньої присутності. Здавалося, вони більше не блискали на нього, як якісь голодні істоти; вони були лише перешкодою, від якої можна було триматися якомога далі.

Опудало, що лежало в сухій кімнатці на вершині сходів, було підбитим шкіряним манекеном у формі людської голови, тулуба й рук, що стояв на залізній жердині. Незграбно завдавши його на праве плече, Жан вийшов на проливний дощ і повернувся до центру Саду без аромату. Манекен кілька разів шкрябав скляні стіни, але троянди не мали апетиту до неживої шкіряної плоті.

Дон Маранцалла розчахнув дерев’яну скриню й заходився копатися в ній; Жан поставив манекена в центрі двору. Металевий стрижень ковзнув в отвір, пробитий в камінні, й закріпився там, виштовхнувши вгору фонтанчик води.

— Покажу тобі дещо огидне, — сказав дон, розмахуючи ланцюгом завдовжки чотири фуги, обмотаним дуже тонкою шкірою — ймовірно, шевро. — Це називається батіг бейліфа; він загорнутий так, щоб не брязкало. Якщо придивитися, то на обох кінцях у нього є маленькі гачки, тому можеш зачепити його на талії, як пасок. Легко приховати під важчим одягом... хоча тобі врешті-решт, щоб обмотати довкола талії, може знадобитися трохи довший. — Дон впевнено ступив уперед і цвьохнув одним краєм м’якого ланцюга до голови раненого, і той відскочив від шкіри з гучним мокрим виляском.

Жан кілька хвилин розважався, хльоскаючи манекен, а дон Маранцалла спостерігав. Бурмочучи собі під носа, дон забрав підбитий ланцюг і простягнув Жану пару однакових клинків. Вони були приблизно фут завдовжки, односторонні, з широкими та вигнутими гострими краями. Держаки кріпилися до важких гард, усіяних невеликими латунними шипами.

— Препаскудні штучки. Відомі як злодійські зуби. Ніяких тонкощів у них, як бачиш, нема — ними можна колоти, рубати чи й просто вдарити. Ці маленькі латунні пипки можуть зішкребти з людини лице, а ці гарди зупинять майже все, крім бика. На, спробуй помахати.

Жан вправлявся з лезами навіть краще, ніж із батогом перед цим, і Маранцалла схвально заплескав у долоні.

— Правильно, отак, угору через черево й під ребра. Занур лезо на фут ось сюди й полоскочи ним серце — тоді ти взяв верх, синку.

Він узяв у Жана клинки й засміявся.

— Ну, як тобі такі зубні уроки, га, хлопче?

Жан просто дивився на нього зі спантеличеним виразом обличчя.

— Ти хіба ніколи не чув? Ваш капа Барсаві, він не з Каморра родом. Викладав у Теринському колегіумі. Отже, коли він тягне когось на розмову, це «уроки етикету». А коли він зв’язує їх і змушує говорити, то це «уроки співу». А коли він перерізає їм горлянки й викидає їх у бухту акулам...

— Он воно що, — сказав Жан, — значить, це зубні уроки. Тепер розумію.

— Ото ж то. Я нічого не придумував. Я сказав би, що наш капа знає про це, але ніхто нічого подібного не говорить йому у вічі. Так буває завжди, чи то головорізи, чи то солдати. Так-от... наступна премила іграшка...

Маранцалла передав Жану пару сокир з дерев’яними ручками; вони мали вигнуті металеві леза з одного боку та круглі противаги з іншого.

— Для цих череполамів гарної назви нема. Сокиру ти, я думаю, бачив раніше. Можеш користуватися лезом, а можеш і обухом, але якщо вдарити достатньо сильно, то це буде майже те саме, що і лезом, тому дуже обачно користуйся ними, коли це не манекен, а жива людина.

Жан майже відразу зрозумів, що йому подобається відчуття сокир у руках. Вони були досить довгими, тому як кишенькова зброя, сталь або кийки, які, за звичкою, носила більшість правильних людей, не годилися, але вони були достатньо малі, щоб ними можна було швидко махати й застосовувати в не надто просторих місцях, і йому здалося, що вони цілком ловко сховаються йому під пальтом чи камзолом.

Він пригнувся; з такою зброєю в руках стійка для боротьби ножем здавалася цілком природною. Він кинувся вперед і вдарив опудала відразу з обох боків, устромивши леза сокири в ребра манекена. Від удару згори в праву руку манекен нестримно задрижав. Після цього він ударив його по голові кулькою, а не лезом. Кілька хвилин він невтомно рубав і різав пораненого, й на хлоп’ячому обличчі ширшала усмішка.

— Гм-м-м. Непогано, — сказав дон Маранцалла. — Зовсім непогано для абсолютного новачка, визнаю. Я дивлюся, тобі дуже зручно ними вправлятися.

Жан раптом розвернувся й побіг в інший бік подвір’я, на п’ятнадцять футів від манекена. Між ним і мішенню пхав свої сірі пальці проливний дощ, тому він дуже сильно зосередився, а потім став у стійку й жбурнув — одна сокира розтинала повітря від повної сили обертання його руки, стегон і тулуба. Сокира занурилася плазом у голову пораненого, де вгрузла в шари шкіри так міцно, що навіть не гойднулася.

— О, боги милі, — сказав дон Маранцалла. Небеса знову розітнули блискавки, й по даху прокотився грім. — Го-го. От тепер маємо підмурок, на якому можна будувати.

1

У темряві під Лункою Дірою Жан Таннен рухався ще до того, як бочка впала в чорну воду, ледь освітлена згори червоним сяйвом смолоскипів Барсаві.

Під стародавнім кам’яним кубом була мережа висячих кроков, побудованих з чорного відьомського дерева й помережаних шнурами з елдерскла. Крокви були масними й слизькими від віку й огидних наростів, але вони, безсумнівно, протрималися так довго, як каміння нагорі, і зберегли свою міцність.

Водоспад, що ринув з даху, закінчувався тут одним із закручених каналів під кроквами. Там був справжній лабіринт жолобів; одні були гладкі, як скло, а інші — бурхливі, як пінява бистрина. У кутах під кроквами повільно оберталося кілька коліс і ще дивніших пристроїв. Жан на мить окинув їх оком у світлі крихітної алхімічної кульки й влаштувався на довге очікування. Жук, зрозуміло, не хотів відходити занадто далеко від нього, тому присів і собі на крокві приблизно за двадцять футів ліворуч від Жана.

У кам’яній підлозі Лункої Діри були маленькі шахти. Ці квадратні вирізи завширшки близько двох дюймів були нерівномірно розташовані й виконували якусь незрозумілу функцію. Жан розташувався між одним із них, знаючи, що не почує нічого з того, що діється нагорі, коли у вухах гримітиме водоспад.

Його розуміння ситуації нагорі було неповним, але в міру того, як напливали довгі хвилини, червоне світло наростало, а капа Барсаві й Лок почали розмову, занепокоєння Жана переросло в страх. Були крики, лайка, топтання чоботями по каменю й раптом — веселі вигуки. Лока взяли. Де ж той проклятий наймаг?

Жан пересунувся вздовж своєї крокви, шукаючи найкращий маршрут, щоб переправитися до водоспаду. Від кроков до краю кам’яної щілини, крізь яку проливався водоспад, було добрих п’ять чи шість футів, але якщо він не лізтиме до води, то зможе перебратися. Крім того, це був найшвидший шлях нагору — єдиний шлях зсередини. У слабкому червоному світлі, що лилося крізь дірочки в підлозі, Жан дав знак Жуку залишитися на місці.

Угорі пролунав ще один вибух оплесків і радісних вигуків, а потім голос капи, голосно й чітко через одне з вічок: «Візьміть цього виблядка й відправте його в плавання».

«Відправте його в плавання?» Серце Жана калатало. Вони вже перерізали Локу горло? Від думки, що наступне, що він побачить, — це безживне тіло, яке падає в білий потік води, безживне тіло, одягнене в сіре, його очі щипало від сліз.

Потім з’явилася бочка, важкий темний предмет, який з гучним плеском і гейзером води занурився в чорний канал біля підніжжя водоспаду. Жан двічі кліпнув, перш ніж зрозумів, що щойно побачив.

— О, боги, — пробурмотів він. — Зуб за зуб! Барсаві до біса поетичний гад!

Над головою почулися схвальні вигуки, тупотіння ніг. Барсаві щось кричав; його люди кричали у відповідь. Потім слабкі лінії червоного світла почали миготіти; перед ними пройшли тіні, і вони почали віддалятися в напрямку дверей на вулицю. Барсаві рухався, тож Жан вирішив ризикнути й дістатися до бочки.

Почувся ще один сплеск, чутний навіть через шипіння й гул водоспаду. Що за біс? Жан потягнувся рукою під жилет, витягнув кулю-ліхтар і потрусив нею. У темряві розцвіла ледь видна біла зірка. Міцно вчепившись іншою рукою за мокру крокву, Жан кинув кулю вниз до каналу, у який мала б впасти бочка, приблизно за сорок футів праворуч від нього. Вона вдарилася об воду й завмерла, даючи Жану достатньо світла, щоб розгледіти ситуацію.

Маленький обкладений каменем канал був приблизно вісім футів завширшки, й бочка в ньому важко погойдувалася, занурена на три чверті.

Жук молотив руками-ногами в каналі, його було видно лише від рук вгору. Куля Жана вдарилася об воду приблизно за три фути праворуч від його голови; Жук сам стрибнув у воду.

Що ж це за біс, цей хлопець, здавалося, за своєю конституцією був нездатний залишатися довгий час на високості.

Жан несамовито закрутив головою; йому знадобиться кілька хвилин, щоб підійти до точки, де він міг би зістрибнути в правильний канал і не розбити ніг об одну з кам’яних перегородок.

— Жуче, — вигукнув Жан, розраховуючи, що гамір угорі перекриє його голос. — Куля! Кинь її вниз! Лок у тій бочці!

Жук обмацав свою туніку, дістав кулю й потряс нею. За раптовим спалахом білого світла Жан чітко розгледів обриси чорної бочки, що хиталася на воді. Він оцінив відстань між собою та нею, ухвалив рішення й вільною рукою потягнувся за одною зі своїх сокир.

— Жуче, — закричав він, — не пробуй пробити боки. Бий по пласкому верху бочки!

— Як?

— Стій там, де стоїш. — Жан нахилився праворуч, учепившись лівою рукою за крокву. Він підняв сокиру у правій руці, прошепотів одне-єдине «будь ласка» Благодійнику й розімкнув пальці. Сокира, тремтячи, встромилася в темне дерево бочки; Жук відскочив, а тоді похлюпав по воді й взявся за руків’я.

Жан почав ковзати по крокві, але зупинився, коли краєм ока помітив якийсь рух, і покосився у тінь ліворуч. Щось рухалося по поверхні одного з інших водних шляхів у проклятому лабіринті. Це щось було не одне — швидкі чорні тіні завбільшки з собак. Вони ковзали просто під поверхнею води, розчепіривши волохаті ножиська.

— А щоб я всрався, — пробурмотів він. — Це неможливо.

Соляні дияволи, попри страхітливі розміри та вигляд, були боязкими істотами. Це були величезні павуки, що ховалися в тріщинах на скелястих узбережжях на південний захід від Каморра, полюючи на рибу та чайок, іноді стаючи жертвою акул чи риби-диявола, якщо відходили занадто далеко від берега. Моряки із забобонним страхом кидали в них каміння й стріли.

Тільки дурень наважився б підійти до такої істоти — з іклами завдовжки як пальці дорослої людини та отрутою, яка не завжди приносила смерть, але могла змусити людину палко молитися про неї. Але соляні дияволи цілком задовольнялися тим, що втікали від людей; вони були мисливцями із засідок, поодинокими, нездатними терпіти одне одного на близькій відстані. Жан колись у дитинстві злякався мало не до смерті, читаючи спостереження вчених і натуралістів про цих істот.

І все ж ціла зграя клятих створінь, нога до ноги, мов гончаки, дерлася по каменю та воді до Жука й бочки.

— Жуче! — закричав Жан. — Жуче!

2

Жук чув ще менше з того, що відбувалося нагорі, ніж Жан, але коли бочка опинилася в темряві, він одразу зрозумів, що її не кинули просто так. Розмістившись просто над каналом, що витікав із водоспаду, він пролетів п’ятнадцять футів донизу у бурхливу воду.

Він підтягнув ноги й гупнув, наче камінь-катапульта, на дупу. Попри те, що голова хлопця занурилася у воду від інерції його падіння, він швидко зрозумів, що може намацати ногами дно: глибина каналу була всього якісь чотири фути.

Тепер, стиснувши в одній руці Жанову сокиру, він несамовито рубав плескатий верх бочки перед собою. Він поставив свою світлову кулю на кам’яній доріжці біля каналу, оскільки під поверхнею води від Жанової кулі сіялося достатньо світла.

— Жуче, — закричав Жан, його голос раптом відбився гучною луною, повного справдешньої тривоги. — Жуче!

Хлопчик повернувся праворуч і кинув погляд на те, що рухалося до нього з далеких тіней. По його спині пробігла дрож чистої відрази, і він несамовито заозирався, щоб переконатися, що загроза наближається лише з одного боку.

— Жуче, вилазь із води! Вилазь на каміння!

— А як же Лок?

— Він явно не хоче виходити з цієї бочки просто в цю секунду, — крикнув Жан. — Повір мені!

Коли Жук видерся зі збуреної, алхімічно освітленої води, бочка знову почала погойдуватися до південного кінця будівлі, де канал виходив одним богам відомо куди. Жан у розпачі, неспроможний ясно думати про власну безпеку, видерся по поперечній балці, ковзаючи ногами в липкому глизяві віків, і побіг до водоспаду, шалено молотячи руками для рівноваги. За кілька секунд він зупинився, обхопивши руками вертикальну балку; ноги на коротку мить вислизнули з-під нього, але він міцно чіплявся за балку. Шалений порив привів його до точки біля водоспаду; тепер він кинувся вперед у повітря, завбачливо підтиснувши до грудей ноги. Від удару об воду він виштовхнув таку ж сильну хвилю, як і бочка перед тим, і вдарився об дно каналу.

Він випірнув, пирхаючи, уже тримаючи в руці другу сокиру. Жук сидів на кам’яному краю каналу, махаючи своєю алхімічною кулею на павуків. Жан побачив, що соляні дияволи були приблизно за п’ятнадцять футів від хлопця, перетнули воду й рухалися обережніше, але все одно наближалися. Їхні панцири були в чорно-сіру крапочку, численні очі мали колір найглибшої ночі із зорями — моторошними відблисками світла Жука. Перед лицями хлопців махали їхні волохаті ногощупальця й подригували страшні чорні ікла.

Клятих істот було четверо. Жан підняв свою масу з каналу на боці Жука, порскаючи водою. Йому здалося, що він бачив, як кілька пар цих нелюдських чорних очей повертаються до нього.

— Жане, — простогнав Жук. — Жане, ці хлопці здаються розлюченими.

— Це неприродно, — сказав Жан, підбігаючи до Жука; хлопець кинув йому другу сокиру, й він підхопив її в повітрі. Павуки вже були за десять футів просто за водою. Їх із Жуком, здавалося, оточили тридцять два чорні ока, що не моргали, та тридцять дві ноги, що дрібно подригували, укриті гострими темними волосками. — Зовсім не природно — соляні дияволи так не поводяться.

— А, тоді добре. — Жук тримав алхімічну кулю на відстані витягнутої руки, ніби міг повністю сховатися за ним. — От і обговори це з ними.

— Підозрюю, вони зрозуміють тільки мову сокири.

Щойно ці слова зірвалися з Жанових вуст, як павуки в моторошному унісоні рушили вперед у воду. Бочка тепер відлетіла на кілька футів праворуч від Жана з Жуком, і під нею пропливла одна темна фігура. Кілька чорних ніг вилетіли вгору з води, молотячи в повітрі, й Жук закричав від огиди й жаху. Жан кинувся вперед, завдаючи удари кожною сокирою швидкими рухами вниз, і розсік дві кінцівки павука з тріском, від якого вивертало спазмом живіт. Хлюпнула темно-синя кров, і він відскочив назад.

Двоє неушкоджених павуків видерлися з води на кілька секунд швидше за своїх поранених побратимів і кинулися на Жана, скрегочучи своїми колючкуватими ножиськами об мокрі кам’яні брили під ними. Розуміючи, що не виграє, якщо спробує замахнутися на обох одночасно, Жан вибрав огидніший план дій.

Лиха сестра в його правій руці опустилася по дузі вниз, розколюючи голову соляного диявола праворуч між симетричними рядами чорних очей. Його ноги смикнулися в передсмертній судомі, Жук впустив алхімічну кулю й швидко відстрибнув назад. Жан використав імпульс свого замаху правою рукою, щоб підняти від землі ліву ногу; павук зліва став дибки, розкинувши ікла, якраз тоді, коли хлопець опустив каблук на те, що, на його думку, було лицем. Його очі тріснули, як желе, і Жан з усієї сили увігнав каблук униз, відчуваючи, немов топче лантух з мокрими шкурами.

Коли він висмикнув ногу, чобіт його залило теплою кров’ю, й поранені павуки розбігалися за своїх поранених побратимів, шиплячи й поклацуючи від злості.

Один павук відіпхнув іншого й кинувся на Жана, широко розставивши ноги, й підняв голову, оголивши вигнуті ікла. Жан потужним ударом занурив обох сестер в істоту, роздробивши голову павука, й на вологе каміння хлюпнув іхор. Жан відчув, як він бризкає йому на шию та чоло, і з усіх сил постарався не зважати на це.

Залишився один проклятий монстр. Розгніваний затримкою, яку вони йому спричинили, Жан заревів і стрибнув у повітря. Розкинувши руки, він приземлився обома ногами на середину панцира останньої істоти, і та з вологим чваком вибухнула під ним, підігнувши під неприродним кутом ноги. Вони пробили свої останні імпульси життя по його ногах, коли він, гарчачи, м’яв їх п’ятами.

— Фе! — закричав Жук, який добряче промок від чогось блакитного, що раніше циркулювало в соляному дияволі. Жан кинув хлопцю одну з його просочених кров’ю сестер, а тоді знову стрибнув у воду. Бочка відпливла приблизно на десять футів далі на південь; Жан несамовито похлюпав до неї й обхопив її лівою рукою, а другою заходився рубати сокиркою дерев’яну кришку.

— Жуче, — вигукнув він, — будь ласка, зроби так, щоб до нас більше не повзли ці прокляті гади!

Позаду Жана почувся плескіт, коли Жук стрибнув назад у канал. За кілька секунд хлопець підійшов до бочки й обхопив її своїми тонкими руками.

— Я поки жодного не бачу. Поспіши, Жане.

— Та я і так, — хрясь, хрясь, хрясь, — блядь, спішу.

Лезо сокири нарешті прогризло деревину, й у воду потекла кінська сеча, а Жука мало не вивернуло. Завзято працюючи, Жан розширив отвір, а потім зумів повністю видерти кінець бочки, і йому на груди хлюпнула брудна жовта хвиля. Без роздумів відкинувши сокиру, він простягнув руку всередину й витягнув нерухоме тіло Лока Ламори.

Жан заходився обмацувати його, чи немає порізів або горбкуватих фіолетових шрамів — шия друга на позір була цілком цілою.

Жан хутко виштовхнув Лока на кам’яну доріжку поруч із мертвими павуками, деякі частини яких досі сіпалися, а потім піднявся з води й присів біля Лока. Він зірвав з безживного хлопця мантію та плащ, а Жук з’явився біля нього якраз вчасно, щоб зірвати їх і кинути у воду. Жан роздер сірий жилет Лока й почав бити йому в груди.

— Жуче, — охнув він. — Жуче! Підійди сюди й розітри йому ноги. Його теплі рідини повністю охололи. Запустімо серце і, можливо, ми зможемо їх розігріти. Боже, якщо він виживе, присягаюся, візьму десять книг з лічецької справи й вивчу кожну напам’ять.

Жук виліз із води й почав розтирати ноги Лока, рухаючи їх по черзі, тоді як Жан то тиснув на живіт, то стукав по грудях чи плескав друга по щоках.

— Ну ж бо, боги тебе дери, — пробурмотів Жан. — Будь упертий, ти мале щупле...

Спина Лока судомно вигнулася, і з його горла вирвався різкий вологий кашель; його руки слабенько шкрябнули по каменю, і він перекинувся на лівий бік. Жан відкинувся на спину й зітхнув з полегшенням, не зважаючи на калюжу павучої крові, у якій опинився.

Лок виблював у воду, задрижав і виблював іще. Жук став на коліна біля нього й узяв за плечі. Кілька хвилин Лок лежав, тремтячи, важко дихав і кашляв.

— О, боги, — сказав він нарешті тихим хрипким голосом. — О, боги. Бідні мої очі. Я майже нічого бачу. Це вода?

— Вода-вода. — Жан взяв Лока за руку.

— Тоді підведіть мене до неї. Тринадцять богів, я хочу змити з себе цю паскудь.

Лок скотився в канал зі сплеском, перш ніж Жан чи Жук навіть устигли підійти, щоб допомогти йому; він кілька разів занурив голову під темний потік, а потім почав зривати решту одягу, поки на ньому не залишилося нічого, крім білої туніки та сірих бриджів.

— Краще? — запитав Жан.

— Напевно, — сказав Лок і знову виблював. — Очі печуть пеком, у носі й горлі горить, груди болять, головний біль, завбільшки з Терим Пел, а ще мене віддубасила вся родина Барсаві, я весь у конячих сциках, і ще скидається на те, що Сірий Король щойно зробив дещо дуже хитре нашим коштом. — Він притулився головою до краю кам’яної доріжки й ще кілька разів відкашлявся. Коли він знову підняв голову, то вперше помітив туші павуків і відсахнувся. — Тьху. Боги милі. Бачу, я багато пропустив.

— Соляні дияволи, — сказав Жан. — Їх ціла згуртована зграя. Вони прийшли битися. Наче самогубці якісь.

— Щось воно не в’яжеться все, — сказав Лок.

— Це може пояснити хіба одна річ, — відповів Жан.

— Змова богів, — пробурмотів Лок. — А. Чаклунство.

— Так. Клятий наймаг. Якщо він може приручити сокола-скорпіона, то зміг би і...

— А що, як річ у цьому місці? — перебив Жук. — Ви ж чули історії.

— Можна не зважати на історії, — сказав Лок, — коли є живий маг, який, як відомо, має на нас зуб. Жан має рацію. Мене не запхали в цю бочку, щоб покритикувати мою акторську гру, і ці кусючі падла не на відпочинок прийшли сюди. Ви обидва також мали вмерти, або якщо не вмерти...

— То злякатися, — закінчив Жан. — Відволіктися. Щоб ти втонув.

— Здається правдоподібним. — Лок ще раз потер очі. — Дивно, як щоразу, коли я думаю, що моя терпимість до цієї справи досягла остаточного мінімуму, я знаходжу щось нове, що можна ненавидіти. Кало і Ґальдо... нам потрібно дістатися до них.

— Вони можуть бути в добрячому лайні, — погодився Жан.

— Вони вже там, але краще нам вибратися з нього разом.

Лок спробував піднятися з води, але зазнав невдачі. Жан потягнувся й підтягнув його за комір туніки. Лок кивнув на знак подяки й повільно зіп’явся на ноги, тремтячи всім тілом.

— Боюся, мої сили покинули мене. Мені шкода, Жане.

— Не треба. Ти сьогодні отримав добрячу лупку. Я радий, що ми витягли тебе з тої штуки, поки не стало пізно.

— Я в боргу перед вами, повірте мені. Це було... Це було б... — Лок здригнувся й знову закашлявся. — Це було до біса жахливо.

— Я можу лише уявити, — сказав Жан. — Ми можемо йти?

— І якомога швидше. Виходьте так, як зайшли, тихо. Люди Барсаві досі можуть бути в цьому районі. І пильнуйте птахів.

— Звісно. Ми ввійшли через якийсь лаз із західного боку каналу. — Жан ляснув себе по чолу й озирнувся. — Проклятий дурень, я загубив сестер.

— Не переживай, — сказав Жук, піднявши їх у руках. — Я подумав, що ти захочеш їх повернути, тому стежив за ними.

— Дуже вдячний тобі, Жучку, — сказав Жан. — Я збираюся застосувати їх на деяких людях до того, як закінчиться ця ніч.

З

Іржаві води були безлюдні, як ніколи, коли вони вислизнули й піднялися на берег каналу на захід від Лункої Діри. Процесія Барсаві зникла. І хоча троє Шляхетних Шельм низько пригнулися й обстежили затьмарене небо, щоб знайти будь-який натяк на соколицю, вони не помітили нічого подібного.

— Рухаймося до Димновугільного, — сказав Лок. — Мимо Жебрацького кургану. Можемо вкрасти човен і прослизнути додому через водопропускну трубу. — Дренажна труба на південній стороні Храмового району, безпосередньо під Домом Переландро, мала прихований механізм у решітці, яка закривала її зовні. Шляхетні Шельми могли відкрити його за бажанням, щоб тихо приходити і йти.

— Це ти добре придумав, — сказав Жан. — На вулицях і мостах мені зараз щось не дуже затишно.

Вони пішли на південь, вдячні за низькі теплі тумани, що кружляли навколо них. Жан дістав свої сокири й мотав головою з боку в бік, насторожено, як кіт на шворці для білизни. Він вів їх через міст, а потім південно-східним берегом Тихого. Лок постійно спотикався й відставав. Тут, у тумані ліворуч від них, чорною купою маячив Жебрацький курган, і повітря наповнив вологий сморід могил бідноти.

— Ані тобі вартового, — прошепотів Лок. — Ані хлопчика чи дівчинки з Пагорба Тіней. Ні душі. Навіть для цього району це надзвичайно дивно.

— А що сьогодні було не дивно? — Жан прискорив крок, наскільки міг, і згодом вони переходили наступний міст, на південь у Димновугільний район. Лок старався не відставати, хапаючись за зболений живіт та ребра. Останнім ішов Жук і постійно озирався за плече.

На північно-східній околиці Димновугільного була низка вицвілих доків, провислих сходів і кам’яних набережних, що кришилися від віку. Усі більші, симпатичніші човни й барки були замкнені й заковані на ланцюги, але кілька маленьких вутлих суденець качалося то тут, то там, закріплені одною мотузкою. У місті, повному таких човників, жоден злодій у здоровому глузді не візьметься вкрасти цей. Здебільшого жоден.

Вони залізли в перший, де трапилося весло; Лок гупнув на корму, Жук узяв весло, а Жан скинув мотузку.

— Дякую, Жуче. — Жан втиснувся у вологе дно дерев’яного кораблика — їм трьом було досить тісно. — Я трохи пізніше підміню тебе.

— Що, ніякого жарту про мою моральну науку?

— Твоя моральна наука закінчилася. — Жан дивився в небо, поки пристань віддалялася від них, а Жук вивів їх на середину каналу. — Тепер ти дізнаєшся дещо про війну.

4

Ніким не бачений та непотривожений, Жан тихо повеслував на північний берег каналу на південь від їхнього храму. Дім Переландро був більш як темне відбиття маси без крапочки світла в сріблястому тумані над їхніми головами.

— Обережно, обережно, — пробурмотів він собі під носа, підводячи їх до водостічної труби; та була за якийсь ярд від води, з отвором п’ять футів у діаметрі. Вона тягнулася більш-менш прямо до прихованого проходу відразу за драбиною, що вела вниз із самого храму. Жук просунув руку між залізних ґраток у кінці водопропускної труби, спрацював прихований механізм, й він приготувався лізти.

— Я піду першим, — сказав він, але Жан схопив його за комір.

— А я думаю, підуть першими Лихі Сестри. А ти сиди й дивися, щоб човен не перевернувся.

Жук надувся, але послухався, а Лок лиш усміхнувся. Жан підтягнувся до труби й поповз у темряву.

— Ти можеш мати честь стати другим, Жучку, — сказав Лок. — Мені може знадобитися твоя рука. Підтягнеш мене.

Коли всі троє безпечно втиснулися в трубу, Лок повернувся й штовхнув човен ногами назад у канал. Течія понесла його на закриту туманом Віа Каморрацца, доки хтось не наткнеться на нього на більшому човні або не забере собі. Потім Лок закрив ляду труби й ще раз замкнув її. Шляхетні Шельми часто змащували петлі на решітці, щоб ніхто не чув їхніх переміщень.

Жан вийшов на дерев’яну підлогу напівтемного проходу; праворуч від нього вгору бігли щаблі в прихований вхід під тим, що колись було спальнею отця Ланца. Попри всі зусилля Жана ступати легенько, підлога злегка порипувала, коли він рушив уперед. Лок вислизнув у коридор позаду нього, і його серце шалено закалатало.

Жан підкрався вперед, затиснувши в кулаках сокири. У дальньому кінці проходу він обернувся за ріг, низько пригнувся, а потім підвівся, гарчачи:

— Чорт.

Кухня була вщент зруйнована.

Шафки зі спеціями були перекинуті; на підлозі валялися уламки скла та розбитий посуд. Буфети висіли роззявлені, порожні; бочка з водою була скинута на плитку. Позолочені стільці розламали й жбурнули на купу в один кут. Красива люстра, що завжди висіла над їхніми головами, скільки всі вони жили в скляній норі, була повністю потрощена. Тепер вона бовталася на кількох дротах, її планети й сузір’я були розбиті, армілярні шляхи були погнуті так, що полагодити їх уже неможливо. Сонце, що палало в центрі всього цього, тріснуло, мов яйце; алхімічні мастила, які запалювали його зсередини, просочилися на стіл.

Лок із Жаном стояли на краю вхідного проходу й шоковано дивилися на розруху. Жук саме зайшов за ріг, готовий до бою проти невидимих ворогів, і наткнувся на них.

— Я... Боги. Боги!

— Кало? — Лок забув і думати про те, щоб тихо прокрастися. — Ґальдо! Кало! Ви тут?

Жан відсунув важку завісу до дверей, що вели до гардероба. Він нічого не говорив і не видав ані звуку, але Лихі Сестри випали з його рук і грюкнули об плитку підлоги.

Гардероб також був розграбований. Усі ряди вишуканого одягу та костюмів, усі капелюхи, краватки, бриджі й штани, усі камзоли, жилети й аксесуари на тисячі крон — усього цього не було. Дзеркала були розбиті, маскарадна скринька була перекинута, її вміст лежав розкиданий і розбитий по підлозі.

Поруч, горілиць, взираючись у напівтемряву, лежали Кало і Ґальдо. Їм перерізали горлянки від вуха до вуха парою рівних порізів — рани-близнюки.

5

Жан упав навколішки.

Жук намагався протиснутися повз Лока, але той зі всіх своїх слабеньких сил заштовхнув його назад на кухню:

— Ні, Жуче, не треба...

Але було пізно. Хлопчик упав на підлогу біля столу й залився слізьми.

«Боги, — подумав Лок, ступаючи повз Жана в гардероб. — Боги, я був дурнем. Треба було зібрати речі й тікати».

— Локу... — прошепотів Жан, а тоді розпластався на землі, хапаючись за повітря пальцями, дрижачи всім тілом, немов у припадку.

— Жане! Боги, що ще... — Лок присів біля кремезного друга й поклав руку під його кругле важке підборіддя. Пульс Жана шалено калатав... Він подивився на Лока розширеними очима, зіпаючи ротом, неспроможний вичавити з себе хоч слово. У Локовій голові заметалися думки.

Отрута? Якась пастка? Якийсь алхімічний трюк у кімнаті? Тоді чого на нього не діє? Невже йому вже настільки кепсько, що він поки не помітив симптомів? Він озирнув кімнату неспокійним оком і помітив темний предмет, що лежав між близнюками Санцами.

Рука — відрубана людська рука, сіра, суха й шкіряста. Вона лежала долонею до стелі, з міцно скорченими всередину пальцями. До мертвої шкіри долоні чорною ниткою вишили ім’я — вишили грубо, а проте чітко, тому що букви були окреслені слабким відтінком блідо-блакитного вогню:

«ЖАН ТАННЕН»

«Ти не уявляєш, що я міг би зробити з тобою, якби вишив твоє справжнє ім’я». Слова Сокільничого мимохіть промайнули в пам’яті Лока; Жан знову застогнав, його спина вигнулася від болю, і Лок потягнувся до відрубаної руки. У його голові крутився десяток планів — розрубати її сокирою, ошпарити на плиті алхімічного вогнища, кинути в річку... Він мало знав практичного чаклунства, але, звичайно, щось було краще, ніж нічого.

По розбитому склі на кухні захрумтіли нові кроки.

— Не рухайся, хлопче. Я не думаю, що твій товстий друг зараз може тобі допомогти. Отак, сиди, де сидиш.

Лок підтягнув до себе одну із Жанових сокир, поклав її в ліву руку й підійшов до дверей гардероба.

Біля передпокою стояв чоловік — Локу він видався цілковитим незнайомцем. На ньому був довгий брунатний непромокальний плащ із відкинутим каптуром, який відкривав довге чорне волосся та обвислі чорні вуса. У правій руці він майже невимушено тримав арбалет, спрямований на Жука. Його очі розширилися, коли у дверях гардероба з’явився Лок.

— Щось тут не так, — сказав він. — Ти не маєш тут бути.

— Ти людина Сірого Короля, — сказав Лок. Його ліва рука була за стіною біля дверей, немовби він тримався за неї, але при цьому ховав сокиру.

— У нього їх немало.

— Я дам тобі стільки грошей, скільки назвеш, — запропонував Лок. — Скажи мені, де він, що він робить і як я можу уникнути наймага.

— Ти не можеш його уникнути. Це я тобі безплатно скажу. А про гроші — у тебе стільки нема.

— У мене є сорок п’ять тисяч повних крон.

— У тебе були, — досить привітно сказав чоловік. — Тепер їх у тебе нема.

— Один болт, — сказав Лок. — Нас двоє. — Жан застогнав із підлоги за ним. — Ситуація наштовхує на роздуми.

— У тебе вигляд не дуже добрий, а хлопчина теж на ладан дихає. Я сказав, не рухайся, хлопче.

— Одного болта буде недостатньо, — сказав Жук, його очі горіли таким холодним гнівом, якого Лок ніколи раніше не бачив у ньому. — Ти гадки не маєш, з ким зв’язався.

— Один болт, — повторив Лок. — Це було для Жука, чи не так? Якби мене тут не було, ти застрелив би його першим. Тоді кінець для Жана. Похвальна злагодженість. Але тепер нас двоє, а ти досі озброєний на одного.

— Спокійно, панове, — сказав слуга Сірого Короля. — Я не бачу, щоб хтось із вас жадав отримати дірку в лице.

— Ти не знаєш, із чим зіткнувся. Що ми зробили. — Жук злегка крутнув зап’ястям, і щось впало в нього з рукава. Лок ледве вловив рух — що це було? Сирітський виверт? О, боги... це не допоможе проти арбалетного болта...

— Жуче, — пробурмотів він.

— Скажи йому, Локу. Скажи йому, що він не знає, з ким зв’язався. Скажи, що він не уявляє навіть, що йому буде! Ми можемо його здолати.

— Перший з вас зрушиться на дюйм — і я спускаю болт. — Арбалетник відступив на крок, підпер свою зброю лівою рукою й помахав нею між Локом та Жуком.

— Жуче, не треба...

— Ми здолаємо його, Локу. Ми з тобою. Нас обох він не зупинить. Бляха, та я не думаю, що він і одного зупинить.

— Жуче, послухай...

— Слухай свого друга, хлопче. — Чоловік нервово пітнів за зброєю.

— Я — Шляхетний Шельма, — повільно й сердито сказав Жук. — Ніхто не візьме над нами гору. Ти заплатиш!

Жук стрибнув з підлоги, занісши руку, яка тримала Сирітський виверт, й на його обличчі з’явилася абсолютна нерушима рішучість. Арбалет клацнув, і від скляних стін кухні виляском відбився тріск спущеного болта.

Той мав поцілити Жуку між очей, але натомість потрапив у шию.

Він смикнувся, наче вжалений; його коліна підігнулися під час стрибка, й він крутнувся назад, невипущений Сирітський виверт вистрибнув з його рук, коли він упав.

Слуга Сірого Короля кинув арбалет і потягнувся до леза за поясом, але Лок випередив його, кинувши з усієї своєї люті сокиру. Жан міг розколоти чоловікові голову — Лок ледве встиг добряче вдарити його обухом з кулькою. Але цього було достатньо. Кулька зачепила його під правим оком, і він здригнувся, закричавши від болю.

Лок підхопив арбалет і з ревом впав на зловмисника. Він замахнувся прикладом зброї в обличчя чоловіка, і розбив тому ніс, аж бризнуло. Він упав на спину, і його голова вдарилася об елдерскляні стіни проходу. Сповзаючи вниз, чоловік підняв перед собою руки, намагаючись відбити наступний удар Лока. Хлопець розбив йому пальці арбалетом, й у тісному просторі змішалися крики двох чоловіків.

Лок закінчив справу, ударивши одним вигнутим кінцем арбалетного плеча в скроню чоловіка. Голова вбивці закрутилася, кров бризнула на скло, і він осів у куток проходу й вже не рухався.

Лок кинув арбалет, крутнувся на п’ятах і побіг до Жука.

Болт проткнув шию хлопчика праворуч від трахеї, до зовнішнього краю шиї, де занурився аж до закругленого пір’я в калюжі темної крові. Лок опустився на коліна й обхопив голову Жука руками, намацавши кінчик арбалетного болта на його потилиці. На руки Лока полилося слизьке тепло; він відчував, як воно випливає з кожним рваним подихом хлопчика. Очі Жука були широко розплющені, і вони зосередилися на ньому.

— Пробач мені, — пробурмотів Лок крізь сльози. — Боги мої, Жуче, це моя вина. Ми могли втекти. Ми повинні були. Моя гордість... ти, Кало та Ґальдо. Цей болт мав бути для мене.

— Твоя гордість, — прошепотів хлопець. — Виправдана. Шляхетний... Шельмо.

Лок притиснув пальці до рани Жука, уявляючи, що може якось заблокувати потік крові, але хлопець закричав, і Лок відвів тремтячі пальці.

— Виправдана, — виплюнув Жук. З кутика його рота текла кров. — Я не... не на побігеньках? Не... учень. Справжній Шляхетний Шельма?

— Ти ніколи не був на побігеньках, Жучку. І ніколи не був учнем. — Лок схлипнув, спробував пригладити другу волосся і був приголомшений закривавленим відбитком руки, який залишив на блідому чолі Жука. — Ти хоробрий маленький дурник. Ти хоробрий, дурний маленький шельма. Це моя вина, Жучку, будь ласка... будь ласка, скажи, що це все моя вина.

— Ні, — прошепотів Жук. — О боже... боляче... так боляче...

Більше хлопчик нічого не сказав. Його горло видало останній рваний зойк, поки Лок тримав його в руках.

Лок подивився вгору. Йому здалося, що чужоземна скляна стеля, яка вже стільки довгих років проливала тепле світло на його життя, тепер з утіхою показувала йому лиш темно-червоне: відбиття підлоги, на якій він сидів із нерухомим тілом Жука, що досі стікав кров’ю в його руках.

Він міг сидіти отак у гіркій задумі, лише боги знають скільки часу, але в сусідній кімнаті голосно застогнав Жан.

Лок, здригнувшись, прийшов до тями і якомога обережніше поклав голову Жука на підлогу. Потім зіп’явся на ноги й взяв у руку Жанову сокиру. Він ішов до гардероба повільною нетвердою ходою, занісши над головою сокиру, й опустив її з усією силою, що міг в собі зібрати, на чаклунську руку, яка лежала між тілами Кало і Ґальдо.

Слабкий блакитний вогонь потьмянів, коли лезо сокири впивалося у висохлу плоть; Жан позаду нього голосно зойкнув, що Лок сприйняв як підбадьорливий знак. Він з методичною злістю рубав руку на дрібніші шматки. Він трощив шкірясту шкіру та ламкі кістки, доки чорні нитки, на яких було написане ім’я Жана, не розсипалися, а блакитне сяйво зовсім не згасло.

Лок стояв, дивлячись на братів Санців, і почув, як за ним заворушився Жан.

— Жук. О боги. — Жан зіп’явся на ноги й застогнав. — Пробач мені, Локу. Я не міг... не міг поворухнутися.

— Нема чого пробачати. — Лок говорив так, ніби звук його власного голосу завдавав йому болю. — Це була пастка. На ній було твоє ім’я, на тій руці, яку маг залишив для нас. Вони здогадалися, що ти повернешся.

— В... відрізана рука? Людська рука, на якій вишите моє ім’я?

— Так.

— Хватка Шибеника, — сказав Жан, втупившись у фрагменти плоті й тіла Санців поруч. — Я... читав про таке в дитинстві. Боги милі.

— Це мало прибрати тебе зі сцени, — холодно сказав Лок. — Так, щоб один вбивця, сховавшись угорі, міг би спуститися, убити Жука, а потім прикінчити й тебе.

— Тільки один?

— Тільки один. — Лок зітхнув. — Жане. У храмових кімнатах нагорі. Там гас... сходи принеси, будь ласка.

— Гас?

— Увесь, який знайдеш, — відповів Лок. — Не барися.

Жан зупинився на кухні, опустився на коліна й лівою рукою заплющив Жуку очі. Він уткнувся обличчям у долоні й затрусився, не видаючи жодного звуку. Потім підвівся, втираючи сльози, і побіг виконувати прохання Лока.

Лок повільно повернувся на кухню, тягнучи з собою тіло Кало Санци. Він поклав труп біля столу, склав його руки на грудях, став на коліна й поцілував його в чоло.

Чоловік у кутку застогнав і покрутив головою. Лок ударив того ногою в лице, а потім повернувся до гардероба за тілом Гальдо. Незабаром Санци лежали посеред розграбованої кухні, а поруч з ними був Жук. Не витримавши скляного погляду очей своїх мертвих друзів, Лок накрив їх шовковими скатертинами з розбитої шафки.

— Я обіцяю вам смертоприношення, брати, — прошепотів Лок, закінчивши. — Я обіцяю вам приношення, на яке самі боги звернуть увагу. Приношення, від якого всі герцоги й капи Каморра відчують себе бідняками. Приношення в крові, золоті та вогні. У цьому я клянусь Азою Ґіллою, яка збирає нас, і Переландро, який давав нам прихисток, і Нечесному Наглядачу, який кладе палець на ваги, коли зважують наші душі. У цьому я клянусь Ланцом, який беріг нас. Я прошу у вас вибачення, що не зміг зробити те ж саме.

Лок змусив себе встати й повернутися до роботи.

Кілька старих предметів одягу було викинуто в кутки гардероба; Лок зібрав їх докупи з кількома деталями з розсипаної маскарадної скриньки: жменю накладних вусів, трохи накладної бороди та трохи сценічного клею. Їх він кинув у вхідний коридор до нори; потім зазирнув у сховище. Як він і підозрював, те було абсолютно порожнє. Ні в одній шахті, ні на одній полиці не залишилося жодної монети. Безсумнівно, зникли й мішки, завантажені раніше у віз.

Зі спального приміщення в задній частині нори він зібрав простирадла й ковдри, потім пергамент, книги та сувої. Він кинув їх у купу на обідньому столі й став над найманцем Сірого Короля, перемазаний кров’ю, і чекав, поки повернеться Жан.

6

— Прокидайся, — сказав Лок. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Убивця Сірого Короля моргнув, сплюнув кров і спробував відсунутися ще далі в кут.

Лок дивився на нього згори вниз. Це був дивний переворот природного ладу речей. Убивця мав добру мускулатуру, був на голову вищий за Лока, а Лок мав особливо нестрашний вигляд після подій цієї ночі. Але все страшне в ньому зосередилося в його очах, і їхній погляд з яскравою, холодною ненавистю впав на вбивцю.

Жан стояв за кілька кроків позаду нього, з сумкою через плече, й сокирами, заправленими за пояс.

— Жити хочеш? — спитав Лок.

Убивця мовчав.

— Просте запитання, двічі повторювати не буду. Жити хочеш?

— Я... так, — стиха відповів чоловік.

— Тоді мені приємно відмовити тобі в такій послузі. — Лок став навколішки біля нього, сягнув собі за пазуху й дістав невеликий шкіряний мішечок, який висів на шнурку на його шиї.

— Колись, — сказав Лок, — коли я був достатньо дорослим, щоб зрозуміти, що я зробив, мені стало соромно бути вбивцею. Навіть після того, як я виплатив борг, я все ще носив це. Усі ці роки, щоб не забувати.

Він потягнув мішечок, обірвавши шнур. Він розв’язав його й витягнув звідти один маленький зуб білої акули. Він схопив праву руку вбивці, поклав торбинку й зуб на його долоню, а потім стиснув зламані пальці чоловіка, і той скорчився й закричав. Лок ударив його.

— Але тепер, — сказав він, — тепер я знову стану вбивцею. Я буду вбивати, доки не зникнуть усі до останнього поплічника Сірого Короля. Ти мене чуєш, падло? Я здолаю і наймага, і Сірого Короля, і якщо всі сили Каморра, Картейна й самого Пекла стануть мені на заваді, то це будуть дрібниці — просто довший слід трупів між мною та твоїм господарем.

— Ти здурів, — прошепотів убивця. — Ти ніколи не переможеш Сірого Короля.

— Я зроблю навіть більше. Хай що б він там планував, я це порушу. Хай що б забажав, я все те знищу. Будь-яка причина, з якої ти прийшов сюди вбити моїх друзів, випарується. Кожна людина Сірого Короля помре даремно, починаючи з тебе.

Жан Таннен виступив уперед і схопив убивцю однією рукою, піднявши його на коліна, й потягнув на кухню, не зважаючи на благання чоловіка. Убивцю кинули на стіл, поруч із трьома накритими тілами та купою тканини й паперу, і він відчув неприємний запах лампового гасу.

Жан, не сказавши ні слова, опустив кульку одної сокири на праве коліно вбивці, й чоловік завив від болю. Ще один швидкий удар розбив йому ліву колінну чашечку, і вбивця перекинувся, щоб захиститися від подальших ударів, але не отримав жодного.

— Коли побачиш Нечесного Наглядача, — сказав Лок, крутячи щось у руках, — скажи йому, що Лок Ламора вчиться повільно, але добре. І коли побачиш моїх друзів, скажи їм, що таких, як ти, там скоро побільшає.

Він розімкнув пальці, й предмет упав на землю. Це був відрізок вузлуватого шнура, вугільно-сірого, з білими нитками, що стирчали з одного кінця. Алхімічний сірник. Коли білі нитки піддаються впливу повітря протягом кількох хвилин, вони спалахують, запалюючи товстіший сірий шнур, який довше горить. Сірник упав на край калюжі лампового гасу.

Лок із Жаном піднялися через прихований люк до старого кам’яного храму, й за ними з гуркотом закрилася ляда драбини.

У скляній норі під їхніми ногами почало здійматися полум’я.

Спочатку полум’я, а потім крики.

Інтерлюдія Історія про старих гравців у ручний м’яч

Ручний м’яч — це теринська розвага, яку шанують і жителі південних міст-держав, і вадранці в їхньому королівстві на півночі (хоча вадранці на півдні, здається, теж його дуже навіть люблять). Учені применшують думку, що ця гра виникла в епоху Теринського Трону, коли божевільний імператор Сартірана розважався, граючи в кеглі з відрубаними головами страчених в’язнів. Однак вони й не готові рішуче це заперечувати, бо недооцінювати крайнощі, до яких вдається Теринський Трон, без твердих доказів рідко видається розумним.

Ручний м’яч — це грубий вид спорту для грубих класів, у який грають дві команди на будь-якій достатньо рівній поверхні, яку можна знайти. Сам м’яч є гумовою масою деревного молочного соку та шкіри завширшки близько шести дюймів. Поле завдовжки десь від двадцяти до тридцяти ярдів, на обох кінцях якого позначені прямі лінії (зазвичай крейдою). Кожна команда намагається перемістити м’яч за лінію воріт другої сторони. Гравець має тримати м’яч обіруч, коли біжить, крокує або стрибає через край поля.

М’яч можна вільно передавати від гравця до гравця, але його не можна торкатися будь-якою частиною тіла нижче пояса, і він не повинен торкатися землі, інакше повернеться до другої команди. Нейтральний арбітр, якого називають «суддя», намагається забезпечити виконання правил у будь-якому матчі з різним ступенем успіху.

Іноді ігри проводять між командами, які представляють цілі райони або острови в Каморрі, а пияцтво, ставки та бійки завжди починаються за кілька днів і закінчуються, коли змагання залишається лише спогадом. Матч часто є острівцем відносного спокою та доброзичливості в морі хаосу.

Кажуть, що одного разу, за правління першого герцога Андракани, був влаштований матч між Казаном і Згарищем. Одного молодого рибалку, Маркоса, визнали найкращим гравцем на Казані, а його найближчого друга — Жервена — вважали найкращим і найсправедливішим суддею у всьому місті. Природно суддівство гри було віддали Жервену.

Матч проходив на одній із запилених занедбаних громадських площ району Попелище з тисячами галасливих, ледь тверезих глядачів з кожного боку, які юрмилися в розкришених будинках та провулках, що оточували площу. Це була запекла боротьба, гравці йшли нога в ногу. У самому кінці Казан відставав на одне очко, коли з пісочного годинника, який вів відлік гри, просипалися останні піщинки.

Маркос, шалено ревучи, захопив м’яч і посунув крізь цілу лінію захисників Згарища. З почорнілим оком, пурпуровими синцями на руках, кров’ю по ліктях і колінах, він відчайдушно кинувся за лінію, коли закінчувалася остання секунда гри.

Маркос лежав на камінні, розчепіривши руки, а м’яч торкався, але не повністю перетинав намальовану крейдою лінію. Жервен відштовхнув гравців, що юрмилися над чоловіком, кілька секунд подивився на Маркоса, а потім сказав: «Не зайшов за лінію. Не зараховано».

Бешкет і святкування, що спалахнули потім, не відрізнялися одне від одного. Подейкують, що жовті куртки вбили з десяток людей, коли намагалися його придушити; інші кажуть, що було вбито ближче до сотні. Щонайменше троє міських кап загинули в маленькій війні, яка розгорілася через відхилені ставки, і Маркос поклявся більше ніколи не говорити із Жервеном. З дитинства вони разом ловили рибу на одному човні; тепер же весь Казан попередив усю родину Жервена, що їхнє життя не вартуватиме ковбасних шкурок, якщо хтось із них знову ступить у цей район.

Минуло двадцять, потім тридцять, тридцять п’ять років. Помер старий Андракана, і його заступив перший герцог Нікованте. Маркос і Жервен жодного разу не бачилися за цей час. Жервен багато років їздив до Єреша, де веслував на галерах і за плату полював на рибу-диявола. Зрештою, засумувавши за домом, він поїхав до Каморра. Біля пристані він був вражений, побачивши чоловіка, який сходив з маленького рибальського човна — сивого і бородатого, як він сам. Це був, безперечно, ніхто інший, як його старий друг Маркос.

— Маркос! — крикнув він. — Маркос із Казана! Маркосе! Боги добрі! Ти ж пам’ятаєш мене?

Маркос обернувся поглянути на мандрівника, що стояв перед ним і дивився на нього кілька секунд. Тоді він без попередження витяг з-за пояса рибацький ніж із довгим лезом і занурив його аж по руків’я в живіт Жервена. Коли Жервен вражено дивився вниз, Маркос штовхнув його вбік, і колишній суддя ручного м’яча впав у воду Каморрської затоки й більше ніколи не спливав.

— Не зайшов за лінію. Ага, всерися, — сплюнув Маркос.

Веррарці, картейнці та лашейнці розуміюче кивають, коли чують цю історію. Вони вважають її апокрифічною, але це підтверджує те, що вони, за їхніми словами, завжди знали — всі каморрці божевільні.

Каморрці, з іншого боку, вважають це цінним нагадуванням про те, щоб не зволікати з питаннями помсти — або, якщо не можна відразу отримати сатисфакцію, про переваги доброї пам’яті.

1

Їм довелося вкрасти ще один човник, коли Лок так марнотратно позбувся першого. Будь-якої іншої ночі він весело з цього посміявся б.

«Разом із Жуком, Кало і Ґальдо», — казав він собі.

Лок із Жаном дрейфували на південь між Тісниною і Мара Каморрацца, горблячись у старих плащах з підлоги гардероба, закриті від решти міста туманом. М’які мерехтливі вогні й шепотіння вдалині здалися Локу артефактами чужого життя, яке він давно покинув, а не чужого міста, у якому він жив, скільки себе пам’ятав.

— Я такий дурень, — пробурмотів він. Він розтягнувся уздовж планширу, відчуваючи, як унизу зболеного живота знову підіймаються хвилі блювоти.

— Якщо ти скажеш це ще раз, — сказав Жан, — я кину тебе у воду й пропливу човном над твоєю головою.

— Треба було нам тікати.

— Можливо, — сказав Жан. — Але, можливо, не все кепське, що трапляється з нами, випливає безпосередньо з одного з твоїх рішень, брате. Можливо, погані новини приходять незалежно від того, що ми робимо. Можливо, якби ми втекли, цей наймаг вистежив би нас на дорозі й розкидав би наші кістки десь між тут і Талішамом.

— І все ж...

— Ми живі, — рішуче сказав Жан. — Живі й можемо відімстити за них. Ти все правильно зробив із тим прислужником Сірого Короля. Запитання тепер «Чому?» і «Що далі?» Перестань поводитися так, ніби ти диму Примарного каменю надихався. Мені потрібна твоя клепка, Локу. Мені потрібен Шип Каморра.

— Як знайдеш його, не забудь мені сказати. Він — довбана казочка.

— Він сидить зараз у цьому човні зі мною. Якщо ти зараз не він, то мусиш стати ним. Шип — це та людина, яка може перемогти Сірого Короля. Я не можу цього зробити сам — це я точно знаю. Чому Сірий Король зробив це з нами? Що це йому дає? Думай, бляха-муха!

— Варіантів тут занадто багато, — сказав Лок. Його голос трохи оживився, коли він розмірковував. — Але... звузь запитання. Розглянемо засоби. Ми побачили одного з його людей під храмом, я побачив ще одного чоловіка, коли мене взяли вперше. Тож ми знаємо, що на нього працювало принаймні двоє, не рахуючи наймага.

— Він тобі здається недбалим?

— Ні. — Лок потер руки. — Усе, що він робив, здалося мені складним і точним, як веррарський годинниковий механізм.

— І все ж у нашу нору він послав усього одну людину.

— Так. Санци вже були мертві, мене вважали мертвим, ти потрапив у пастку, яку розставив наймаг, а Жук отримав би арбалетний болт. Ловко зроблено. Швидко і жорстоко.

— Але чого було не відправити двох людей? Чого не трьох? Щоб уже напевно. — Жан зробив кілька тихих гребків по воді, щоб утриматися проти течії. — Якось не віриться, що він раптом розлінився на самій кульмінації свого плану.

— Можливо, — сказав Лок, — можливо... йому дуже потрібні були всі свої люди десь інде, і то сильно. Можливо, він міг виділити на це тільки одного. — Лок охнув і вдарив правим кулаком у відкриту долоню лівої руки. — Можливо, ми взагалі не були кульмінацією його плану.

— А чим тоді?

— Не чим, а ким. На кого він нападав усі ці місяці? Жане, Барсаві певний, що Сірий Король — мертвий. Що він сьогодні тоді робитиме?

— Він... влаштує гулянку. Як робив на День змін. Він святкуватиме.

— На Плавучій Могилі, — сказав Лок. — Він порозчиняє двері, позатягує бочки — боги, цього разу справжні. Він скличе весь свій двір. Усі правильні люди будуть п’яні, як свині. Як у старі добрі часи.

— Значить, Сірий Король удав власну смерть, щоб Барсаві влаштував гульню?

— Не в гульні справа, — сказав Лок. — А в людях. Усі правильні люди будуть там. Ось у чому річ, боги! Сьогодні ввечері Барсаві постане перед своїми людьми вперше за кілька місяців. Ти розумієш? Усі банди, усі ґарристи будуть свідками всього, що там відбудеться.

— І Сірому Королю це дає що?

— Те падло має слабкість до театральності. Я сказав би, що Барсаві в купі лайна. Греби, Жане. Негайно відвези мене до Казана. Я можу сам перейти до Пустки. Мені треба бути на Плавучій Могилі, і то хутко.

— Ти геть здурів? Якщо Сірий Король та його люди досі нишпорять десь неподалік, вони точно вб’ють тебе. А якщо тебе побачить Барсаві, ти ж маєш бути напівмертвим від болячки! А ти ледь живий і так!

— Вони не побачать Лока Ламору, — сказав Лок, перебираючи деякі речі, які йому вдалося врятувати з маскарадної скриньки. Він приклав до підборіддя накладну бороду й усміхнувся. — Волосся ще буде сиве кілька днів, оскільки мазь для видалення саме палає у вогні, поки ми з тобою говоримо. Підмажуся кіптявою, надіну каптур — ще один миршавий волоцюга із синцями по всьому обличчю, який прийде по халявне вино від капи.

— Тобі відпочити треба нормально — тебе віддухопелили майже до смерті. Я не мав на увазі, що тобі треба вже кудись бігти просто цієї секунди.

— У мене болять такі місця, про які я раніше не здогадувався, — сказав Лок, обережно наносячи пальцями на підборіддя клейку пасту. — Але нічого не поробиш. Це єдине маскувальне спорядження, яке в нас залишилося; у нас немає ні грошей, ні гардероба, ні храму, ні друзів. А в тебе є лиш кілька годин, у кращому разі, щоб підшукати нам схованку, перш ніж люди Сірого Короля зрозуміють, що один з їхніх кудись дівся.

— Але все одно...

— Я вдвічі менший за тебе, Жане. Не час зараз зі мною панькатися. Я можу залишитися непоміченим — ти ж будеш видний, як схід сонця. Моя пропозиція полягає в тому, щоб ти знайшов нам якусь халупу на Попелищі, вигнав звідти щурів і залишив наших знаків у цьому районі. Просто нашкрябай щось кіптявою на стінах. Я знайду тебе, коли закінчу.

— Але...

— Жане, ти хотів Шипа Каморра. Ти його маєш. — Лок приклав до підборіддя накладну бороду й тримав так, поки клей не перестав поколювати й підсох. — Відвези мене до Казана, а звідти я вже сам. За Кало, Ґальдо і Жука, якщо не за себе! Щось ось-ось станеться на Плавучій Могилі, та я маю побачити, що це таке. Усе, що той виплодок зробив з нами, поясниться за ці кілька годин — якщо цього вже не сталося.

2

Можна було з упевненістю сказати, що Венкарло Барсаві перевершив самого себе святкуванням своєї перемоги над убивцею його дочки.

Плавуча Могила була відкрита для гостей. Варта залишилася на своїх постах, але дисципліна помітно ослабла. Під шовковими навісами на верхніх палубах галеона підвісили величезні алхімічні ліхтарі, й вони освітлювали Дерев’яну пустку під темним небом і сяяли крізь туман, як маяки.

На «Останню помилку» відправляли слуг за їжею та вином. Таверна швидко спорожнилася від усіх своїх харчів, більшості бочок і кожного з відвідувачів. Ті, п’яні чи тверезі, потекли рікою до Дерев’яної пустки, об’єднані схвильованим очікуванням.

Варта на набережній дивилася на гостей, що набивалися в галеон, але нічого не робила. Чоловіків і жінок без очевидної зброї, прихованої під одягом, пропускали навіть без побіжного огляду. Натхненний перемогою, капа вирішив бути великодушним з усякого погляду. Це було на користь Локу: у каптурі, з бородою й замурзаним кіптявою обличчям він прослизнув із величезним натовпом головорізів з Казана, які галасливо ішли по хіднику до галеона Барсаві, освітленого, як галера для розваг із якоїсь романтичної історії про пашів Бронзового моря.

Плавуча Могила репалася від гостей. Капа Барсаві вивищувався над усіма на своєму троні, оточений найближчими: його червонолицими горлаючими синами, наймогутнішими ґарристами, які в нього лишилися, мовчазними невсипущими близнючками Беранґіас. Локу довелося пхатися, штовхатися й лаятися, щоб пробитися в серце фортеці. Він пробрався в кут біля головних дверей бальної зали й спостерігав за подією з цієї позиції. Було боляче й незручно, але він дякував лише за те, що мав можливість зайняти хоч якесь місце.

Балкони були по вінця переповнені головорізами з усіх угруповань у Каморрі — бешкет наростав щохвилини. Спека була неймовірна, а запах — Лока немов притисло до стіни вагою запахів. Мокра шерсть і пропотіла бавовна, винні випари та винний дух, масла для волосся та шкіра.

Минала лиш перша година ночі, коли Барсаві раптом встав зі стільця й підняв руку.

Юрбою розлилася хвиля шепотів. Правильні люди давали одне одному стусанів і цитькали на сусідів, показуючи на капу. Лункий хаос святкування вщух до тихенького мурмотіння менш як за хвилину. Барсаві схвально кивнув.

— Сподіваюся, усім весело?

У відповідь йому був вибух вітань, оплесків і тупотіння ногами. Лок потай дивувався, наскільки це справді мудро робити на кораблі. Він обережно аплодував разом із натовпом.

— Здорово — вибратися з-під хмари, еге?

Знову крики й оплески. Лок почухав свою тимчасову бороду, тепер вологу від поту. Живіт хлопця раптом прорізало різким болем, саме там, куди прийшлася особлива вага кулака одного з молодших Барсаві. Спека і запах викликали в нього дивне відчуття нудоти десь під піднебінням, і йому стачило цього відчуття на все життя. Він закашлявся собі в руки й помолився про ще хоч кілька годин сили.

Одна з сестер Беранґіас підійшла до капи, її браслети з акулячими зубами сяяли у світлі люстр залу, і прошепотіла йому щось на вухо. Він прислухався кілька секунд, а потім усміхнувся.

— Тут ось Черін, — крикнув він, — пропонує дозволити їм із сестрою трохи нас порозважати. Як думаєте?

Крики й оплески у відповідь були вдвічі сильніші (і вдвічі щиріші, для вух Лока), ніж будь-що досі. Від дерев’яних стін відбивалася луна, й Лок здригнувся.

— Тоді влаштуємо Зубне видовище!

Наступні кілька хвилин панував хаос. Десятки людей Барсаві відтіснили гуляк, розчистивши квадрат у центрі підлоги приблизно десять ярдів з кожної сторони. Гуляк відпихали вгору по сходах, поки під їхньою вагою не заскрипіли балкони. Оглядові вікна були розчахнуті, щоб ті, хто був на верхній палубі, могли дивитися вниз на процес. Лока загнали назад у його кут так тісно, що він ледве дихав.

Чоловіки з жердинами з гачками на кінцях висмикнули з підлоги дерев’яні панелі, відкриваючи темну воду Каморрської затоки. На думці про те, що там може плавати, юрбою пробіг трем очікування й тривоги. «Там можуть плавати неупокоєні духи восьми Повних Крон, наприклад», — подумав Лок.

Коли зняли останні панелі в центрі квадрата, майже всі присутні могли побачити маленькі, не ширші за людську руку, опорні платформи, на які вони спиралися. Ті були на відстані приблизно п’яти футів одна від одної. Арена Барсаві для його приватних Зубних видовищ — виклик для будь-якої контрареквіалли, навіть для пари таких досвідчених, як сестри Беранґіас.

Черін і Раїца, вправні в заграванні з натовпом, знімали шкіряні дублети, наручі та нашийники. Вони граційно зволікали, поки піддані капи схвально вигукували, підіймали кубки та склянки, а в деяких випадках навіть вигукували неймовірні пропозиції.

Анджаїс поспішив уперед з невеликою пачкою алхімічних порошків у руках. Він висипав його у воду й відступив. Це був «заклик» — потужна суміш речовин, яка викликала гнів акули та підтримувала його на час змагань. Кров у воді могла привабити й розлютити акулу, але від виклику вона п’яніла від бажання напасти — плигати, битися й наскакувати на жінок, які стрибають туди-сюди по своїх маленьких платформах.

Сестри Беранґіас підійшли майже впритул до краю штучного басейну, тримаючи в руках свою традиційну зброю: сокири-кирки та короткі списи. Анджаїс і Пачеро стояли позаду них трохи ліворуч; капа залишився стояти біля свого стільця, плескаючи в долоні й усміхаючись на всі зуби.

Поверхню басейну розітнув чорний плавник, замолотив по воді хвіст, і наелектризована напруга в натовпі посилилася. Лок відчув, як вона накочує на нього — хіть і страх, потужне, тваринне чуття. Натовп відступив приблизно на два ярди від краю басейну, але все одно деякі в перших рядах нервово тремтіли, а деякі намагалися протиснутися далі крізь натовп, на радість і глум усіх довкола.

Насправді акула не могла бути довшою, ніж п’ять чи шість футів; деякі з тих, які використовувалися на Мінливій Гульні, сягали вдвічі більшої довжини. Та все ж така риба могла легко покалічити під час свого стрибка, і якби вона затягнула за собою людину у воду, розміри в такому нерівному змаганні важили б мало.

Сестри Беранґіас підняли руки, а потім як одна повернулися до капи. Сестра праворуч — Раїца? Черін? Лок так і не навчився їх розрізняти... І від цієї думки його серце боляче шпигнуло за Санців. Ловко граючи перед натовпом, Барсаві підняв руки й озирнувся на свій двір. Коли ті підбадьорливо загорлали, він став між дамами й отримав від кожної з них поцілунок у щоку.

Перед ними трьома зануртувала вода; уздовж краю басейну майнула лискуча чорна тінь, а потім спустилася в чорні глибини. Лок відчував, як п’ятсот сердець пропустили удар як один, і як у п’яти сотнях горлянок зривається подих. Здавалося, що його власна зосередженість досягла піка, і він уловив кожну деталь тієї миті, наче вона застигла перед ним: від жадібної посмішки на круглому червоному обличчі Барсаві до побриженого відблиску світла люстри на воді.

— Каморр! — крикнула сестра Беранґіас праворуч від капи. Знову шум натовпу вщух, цього разу так, ніби перерізали одну гігантську трахею. П’ятсот пар очей були прикуті до капи та його охоронців.

— Ми присвячуємо цю смерть, — продовжила вона, — капі Венкарло Барсаві, нашому панові й покровителю!

— Бо він цього заслуговує, — сказала її сестра.

Просто перед ними з басейну випірнула акула — лискуча темна диявольська істота, з чорними очима без повік і білими зубиськами в роззявленій пащеці. З нею піднявся десятифутовий фонтан води, і акула зробила сальто в повітрі й почала падати вперед, падати...

Просто на капу Барсаві.

Барсаві підняв руки, щоб захиститися; акула опустилася з широко розкритою пащею на одну з них. Важке м’язисте тіло риби сильно вдарилося об дерев’яну підлогу, потягнувши Барсаві за собою. Невблаганні щелепи міцно стиснулися, і капа заверещав, коли кров хлинула з-під його правого плеча й потекла по підлозі й тупій морді акули.

Його сини кинулися йому на допомогу. Сестра Беранґіас праворуч подивилася на акулу, плавно перемістила свою вагу в бойову стійку, підняла блискучу сокиру й крутнулася з усією силою м’язистого тулуба.

Її лезо розбило голову Пачеро Барсаві трохи вище лівого вуха; з чоловіка злетіли окуляри, й череп провалився всередину. Він поточився, мертвий ще до того, як його коліна вдарилися об палубу.

Юрба заверещала й почала розбігатися, а Лок молився Благодійнику, щоб той вдержав його на цьому світі достатньо довго, щоб зрозуміти, що трапиться далі.

Анджаїс дивився на батька й брата із роззявленим ротом. Не встиг він вимовити жодного слова, як друга сестра Беранґіас підійшла до нього ззаду, притисла стрижень списа під його підборіддя й занурила сокиру йому в потилицю. Чоловік сплюнув кров, упав ниць і вже не рухався.

Акула звивалася й рвала правицю капи, а він кричав і бив її по морді, поки його ліва рука не була закривавлена від шкарубкої шкіри істоти. Сіпнувши востаннє, акула повністю відірвала йому праву руку і сповзла назад у воду, залишивши за собою широку червону смугу на дерев’яній палубі. Барсаві відкотився, бризкаючи кров’ю з обрубка руки, вдивляючись у тіла своїх синів у незбагненному жаху, і спробував зіп’ястися на ноги.

Одна із сестер Беранґіас копнула його назад на палубу.

Позаду капи знявся гомін; кілька Червоноруких кинулися вперед, витягнувши зброю, кричачи щось незв’язне. Те, що сталося далі, для очей Лока було розмитою жаскою загадкою, але двоє напіводягнених Беранґіас розправилися з пів десятком озброєних людей з жорстокістю, якій позаздрила б акула. Летіли списи, кружляли сокири, розтиналися горла, хлюпала кров. Останній із Червоноруких повалився на палубу, його обличчя було порваним червоним місивом за якихось п’ять секунд після того, як кинувся вперед перший.

Тепер на балконах точилася бійка — Лок бачив людей, що пробивалися крізь юрбу, чоловіків у важких сірих непромокальних плащах, озброєних арбалетами та довгими ножами. Деякі з охоронців Барсаві відступили й нічого не робили; деякі намагалися втекти; інших прикінчили ззаду нападники в плащах. Співали арбалетні струни, хуркали болти. Ліворуч від Лока пролунав дзвінкий удар. Великі двері бальної зали затряснулися немов самі собою, а всередині зацокотіли й загриміли годинникові механізми. Люди марно гатили в зачинені двері, намагаючись утекти.

Один із людей Барсаві вирвався з юрби, штовхаючи правильних людей, і підняв арбалет на сестер Беранґіас, які стояли над пораненим капою, як левиці, що охороняли здобич. З пітьми куточків стелі на нього впала темна смуга; пролунав нелюдський вереск, і постріл прошипів далеко над головами сестер, поціливши в дальню стіну. Охоронець люто замахав на коричневу фігуру, яка майнула назад у повітря на довгих вигнутих крилах, — потім він приклав руку до шиї, поточився й упав ниць.

— Залишайтеся на місцях, — прогримів з упевненою владністю голос. — Залишайтеся на місцях і зберігайте спокій.

Команда мала більший ефект, ніж очікував Лок. Він навіть відчув, як його власний страх згасає, а бажання втекти зникає. Затих плач і крик натовпу; стукіт у великі двері припинився; на те, що було радісним двором капи Барсаві ще якісь дві хвилини тому, опустився моторошний спокій.

На Локовому загривку повставало сторч волосся. Зміна в юрбі була неприродна. Він цілком міг не помітити її, але він уже був під таким впливом — у повітрі витала магія. Хлопець мимохіть здригнувся. «Боги, сподіваюся, прийти сюди було так мудро, як мені здавалося».

А потім серед них раптом з’явився Сірий Король.

Він немов вийшов із дверей, що відчинилися просто в повітрі, поруч із троном капи. На ньому був плащ, і він з легкою впевненістю мисливця переступив через тіла Червоноруких. Біля нього крокував Сокільничий із занесеним у повітря кулаком у рукавичках. Вестріс сіла на нього, склала крила й тріумфально заверещала. У натовпі почулися зойки й шепотіння.

— Вам нічого не буде, — сказав Сірий Король. — Я вже завдав тієї шкоди, яку збирався завдати сьогодні ввечері. — Він піднявся між сестер Беранґіас і подивився на капу Барсаві, який корчився й стогнав на палубі біля його ніг.

— Привіт, Венкарло. Боги, ти бував у кращій формі.

Тоді Сірий Король відкинув каптур, і Лок знову побачив ці пронизливі очі, жорсткі лінії обличчя, темне волосся із сивими пасмами, худе суворе обличчя. І він охнув, бо нарешті зрозумів, що мучило його під час першої зустрічі із Сірим Королем, щось дивно знайоме.

Усі частини цієї головоломки склалися перед ним. Сірий Король стояв між сестрами Беранґіас, і тепер Локу стало ясно, що вони — брат і сестри — найпевніше трійнята.

З

— Каморр! — крикнув Сірий Король. — Правління родини Барсаві закінчується сьогодні!

Його люди взяли твердий контроль над натовпом; їх було, мабуть, два десятки, окрім сестер Беранґіас і Сокільничого. Пальці лівої руки мага згиналися й корчилися, і він бурмотів собі під ніс, оглядаючи кімнату. Хай яке б заклинання він створював, воно заспокоїло натовп, але, безсумнівно, три чорні кільця на його відкритому зап’ясті також привернули увагу гуляк.

— Насправді, — сказав Сірий Король, — сімейству Барсаві настав кінець. Немає в тебе більше ні синів, ні дочок, Венкарло. Я хотів, щоб ти знав перед смертю, що я стер заразу твого поріддя з лиця світу.

— У минулому, — вигукнув він, — ви знали мене як Сірого Короля. Тепер же я вийшов з тіні. Це ім’я більше не промовиться. Відтепер ви можете називати мене... капа Раца.

«Раца, — подумав Лок. — Мовою Теринського Трону „помста“. Досить прямолінійно».

Насправді в Сірому Королі, як він дізнавався на свою біду, усе було досить прямолінійне.

Капа Раца, як він тепер називав себе, схилився над Барсаві, який був слабкий від втрати крові й повискував від болю. Раца простягнув руку й вирвав з єдиної руки перстень капи. Він підняв його, щоб весь натовп побачив, а потім надів на четвертий палець власної лівої руки.

— Венкарло, — сказав капа Раца, — я чекав стільки років, щоб побачити тебе таким. Тепер твої діти мертві і твоя посада передалася мені разом з твоєю фортецею й грошима. Спадщина, яку ти думав залишити комусь своєї крові, тепер у моїх руках. Я стер тебе із самої історії. Те, що ти хотів, учений? Наче помилковий слід крейдою на дощечці. Я стер тебе.

— Пам’ятаєш, як повільно вмирала твоя дружина? Як вона довіряла твоїм сестрам Беранґіас до самого кінця? Як вони приносили їй їжу? Вона померла не від пухлин шлунка. Це була чорна алхімія. Я хотів щось зробити, щоб розбудити свій апетит, протягом довгих років, які витратив на підготовку цієї смерті для тебе. — Капа Раца вищирився демонічним усміхом. — Довго вона мучилася, правда? Я чув, було дуже боляче. Ну, щоб ти знав, це не воля богів, Венкарло. Як і всі, кого ти любив, вона померла через тебе.

— Чому? — Голос Барсаві був слабким і тихим.

Капа Раца опустився на коліна поруч із ним, майже ніжно обняв його за голову і якусь довгу мить шепотів йому на вухо. Барсаві витріщився на нього широкими від недовіри очима, роззявивши рота, коли той закінчив, а Раца повільно кивнув.

Він смикнув голову Барсаві вгору за бороди. З рукава йому в іншу руку впав стилет, і він вдарив ним під підборіддя Венкарло Барсаві аж до руків’я. Барсаві лиш слабо дриґнув ногою й затих.

Капа Раца підвівся й вийняв лезо. Сестри Беранґіас схопили свого колишнього господаря за лацкани й зіштовхнули його в темну воду затоки, яка прийняла його тіло так само легко, як і всіх його жертв і ворогів, за всі довгі роки його правління.

— Один капа править Каморром, — сказав Раца, — а тепер це я. Тепер це я!

Він підняв над головою закривавлений стилет і оглянув кімнату, ніби запрошуючи когось виразити незгоду. Коли ніхто не наважився, він продовжив.

— Мій план не просто усунути Барсаві, а замінити його. Маю на те свої причини. Тож тепер у нас зі всіма вами, всіма правильними людьми, є справи. — Він повільно оглянув кімнату, склавши руки перед собою й задерши підборіддя, — чисто скульптура бронзового генерала-переможця.

— Ви маєте послухати мене, а потім ухвалити рішення.

4

— Нічого з того, що ви досягли, у вас не заберуть, — продовжив він. — Ніщо, заради чого ви працювали чи страждали, не буде скасовано. Я захоплююся всім, що побудував Барсаві, так само як ненавиджу людину, яка це побудувала. Тож от вам моє слово. Усе залишається, як було. Усі ґарристи та їхні банди будуть контролювати ті самі території; вони будуть платити ту саму данину, у той самий день, раз на тиждень. Таємний мир залишається. Під владою Барсаві його порушення означало смерть, так само буде й за мого правління. Я беру на себе всі посади та повноваження Барсаві. Я беру на себе все, що йому належить. Тому справедливо я повинен взяти також його борги та відповідальність. Якщо хтось зможе довести, що йому заборгував Барсаві, то тепер борг буде на капі Раці. Першим серед них є Еймон Данзьєр... Вийди вперед, Еймоне.

Праворуч від капи Раци в натовпі почули шум і хвилювання; через кілька хвилин наперед випхали худого, очевидно наляканого чоловіка, якого Лок добре запам’ятав з Лункої Діри. Його кістляві коліна майже торохтіли одне об одне.

— Еймоне, будь спокійний. — Раца простягнув ліву руку долонею вниз, розчепіривши пальці, як колись робив Барсаві. — Стань переді мною на коліна й назви мене своїм капою.

Еймон опустився на тремтяче коліно, узяв руку Раци й поцілував перстень. Губи бідолахи забарвилися кров’ю Барсаві.

— Капа Раца, — сказав він майже благально.

— Ти вчинив дуже сміливо в Лункій Дірі, Еймоне. Мало хто вчинив би так само на твоєму місці. Барсаві мав рацію, коли пообіцяв тобі багато за такий вчинок, і я виконаю цю обіцянку. У тебе буде тисяча крон, і кімнати, і такі зручності, за які люди з довгими роками життя попереду будуть молитися богам.

— Я... Я... — з чоловікових очей полилися справдешні сльози. — Я не був певний, що ви... Дякую, капо Рацо. Дякую.

— Зичу тобі добра за ту службу, що ти поніс.

— Тоді... то... то не ви були в Лункій Дірі, якщо можна спитати, капо?

— О ні, Еймоне. — Раца засміявся глибоким приємним сміхом. — Ні, друже, то була лиш ілюзія.

У дальньому кутку бальної зали Плавучої Могили ця ілюзія тихо сопіла, стискаючи й розтискаючи кулаки.

— Сьогодні ввечері ви бачили мене з кров’ю на руках, — вигукнув Раца, — і бачили, як вони розкрилися в тому, що, я сподіваюся, буде вважатися справжньою щедрістю. Зі мною не важко ладити. Я хочу, щоб ми процвітали разом. Служіть мені, як служили Барсаві, і я знаю, що так буде. Запитую вас, ґарристи, хто прихилить переді мною коліно, поцілує мій перстень і визнає мене своїм капою?

— Ромові Гончі, — крикнула низенька струнка жінка перед натовпом у бальній залі.

— Забійники Лжесвітла, — вигукнув якийсь чоловік. — Забійники Лжесвітла кажуть «так»!

«Та це ж, бляха, взагалі нелогічно, — подумав Лок. — Сірий Король повбивав їхніх старих гарристів. Вони з ним грають у якусь гру?»

— Мудрі Дворняги!

— Барони Згарища.

— Чорноокі.

— Повні Крони, — почувся голос, і луною йому цілий хор. — Повні Крони — з капою Рацою!

Локу раптом захотілося голосно розсміятися. Він приклав кулак до рота й здушив сміх у кашель. Усе стало раптом дуже очевидним. Сірий Король не просто ліквідував найвідданіших гарристів Барсаві. Він, вочевидь, заздалегідь укладав угоди з їхніми підлеглими. Боги, у кімнаті з самого початку було більше людей Сірого Короля, які вдавали відданість Барсаві, ніж власне людей Сірого Короля. І всі чекали, коли почнеться справжнє видовисько.

Пів десятка людей вийшли вперед і стали на коліна перед Рацою на краю басейну, де акула не показала ані плавця відтоді, як позбавила Барсаві руки. «Клятий наймаг, безперечно, уміє ладити з тваринами», — подумав Лок із сумішшю гніву та заздрощів. Він почувався дуже маленьким перед кожним проявом умінь Сокільничого.

Ґарристи по одному ставали на коліно й вклонялися капі, цілуючи його перстень, і з щирим ентузіазмом промовляли «капа Раца». Ще п’ятеро ступили вперед і стали на коліна відразу після цього, мабуть, поступаючись тому напрямку, куди, як вони відчували, все рухалося. Лок швидко підраховував подумки. Маючи лише тих підданих, які він уже отримав, Раца тепер міг назвати три-чотири сотні правильних людей своїми. Його публічні повноваження суттєво зросли.

— Тоді ми познайомилися, — звернувся Раца до юрби. — І ви тепер знаєте мої наміри. І можете повернутися до своїх справ.

Сокільничий зробив кілька жестів вільною рукою. Годинниковий механізм у дверях передпокою загуркотів заднім ходом, і двері з клацанням відчинилися.

— Тим, хто не визначився, я дам три ночі, — крикнув капа Раца. — Три ночі, щоб прийти до мене сюди, прихилити коліно й присягти мені, як вони присягнули Барсаві. Я дуже хочу бути поблажливим, але попереджаю, зараз не час мене злити. Ви бачили мою роботу, ви знаєте, у мене є ресурси, яких бракувало Барсаві. Ви знаєте, що я можу бути нещадним, коли стаю невдоволеним. Якщо вас не задовольняє служіння мені, якщо ви вважаєте, що було б розумніше або цікавіше виступити проти мене, я дам одну пораду: зібрати всі свої статки й залишити місто через сухопутні ворота. Якщо забажаєте зі мною попрощатися, то мої люди не заподіють вам шкоди. На три ночі я даю вам дозвіл та своє слово.

— Після цього, — сказав він, стишивши голос, — мені доведеться вжити всіх необхідних заходів. Ідіть і поговоріть зі своїми пецонами. Поговоріть зі своїми друзями та іншими ґарристами. Скажіть їм те, що я сказав; скажіть їм, що я чекаю на їхнє рішення.

Частина натовпу почала розходитися й сунути до дверей; інші, можливо, мудріші, почали шикуватися перед капою Рацою. Колишній Сірий Король приймав кожну обітницю в кривавому центрі кола трупів — Червонорукі та сини Барсаві так і лежали там, де впали, стікаючи кров’ю.

Лок почекав кілька хвилин, поки юрба трохи розсіялася, поки суцільний потік гарячих, смердючих тіл не зменшився до кількох густих струмків, а потім рушив до виходу. У ногах і голові хлопця розливалася важкість — вочевидь, його наздоганяла втома.

Тут і там на підлозі валялися трупи — охоронці Барсаві, ті, що лишилися вірними йому. Лок міг розгледіти їх тепер, коли натовп рідішав. Біля високих дверей до зали лежав Бернелл, який постарів на службі в капи Барсаві. Йому перерізали горло; він лежав у калюжі власної крові, а його бойові ножі залишилися в піхвах. Він не встиг їх витягнути.

Лок зітхнув. Він на мить зупинився у дверях і поглянув на капу Рацу та Сокільничого. Здавалося, наймаг дивився просто на нього, і на якусь мить серце Лока забилося швидше, але чаклун нічого не сказав і не зробив. Він просто продовжував стежити за ритуалом, поки нові піддані капи Раци цілували його перстень. Вестріс позіхнула, розтуливши дзьоба, ніби справи безкрилих їй страшенно набридли. Лок поспішно вийшов.

Усі охоронці, які спостерігали за гуляками, коли вони виходили з галеона і йшли хідником до набережної, були людьми Раци; вони не потрудилися посунути тіла, які лежали на землі біля їхніх ніг. Деякі просто холодно дивилися; інші по-товариськи кивали. Лок упізнав більше, ніж кількох із них.

— Три ночі, пані та панове, три ночі, — мовив один. — Скажіть своїм друзям. Ваш капа — це капа Раца. Хвилюватися немає причин — просто робіть собі все так, як завжди робили.

«Тепер у нас є хоч якісь відповіді, — подумав Лок. — Пробач мені ще раз, Наско. Я нічого не зміг би зробити, навіть якби мав сміливість спробувати».

Він пошкутильгав, опустивши голову й тримаючись за зболений живіт. Жоден охоронець не звернув уваги на худого, бородатого, брудного старого жебрака; у Каморрі була тисяча таких, як він, тисяча взаємозамінних невдах, безнадійних бідаків на самому дні багатьох рівнів нещастя, які міг запропонувати злочинний світ.

«Тепер — ховатися. І планувати».

— Потішайся тим, що ти вкрав сьогодні ввечері, сучий сину, — прошепотів Лок тихенько, коли пройшов повз останніх охоронців Раци. — Гарненько так потішайся. Я хочу бачити розгубленість у твоїх очах, коли застромлю у твоє серце кинджал.

5

Але на одних думках про помсту далеко не зайдеш. На півдорозі повільної одинокої прогулянки до Попелища його живіт звело новими спазмами різкого болю.

Живіт болів, бурчав і гарчав. Ніч немов згущувалася довкола нього, а вузькі, розмиті імлою видноколи міста дивно хилилися, наче він був п’яний. Лок поточився й схопився за груди, стікаючи потом і бубнячи щось під носа.

— Клятий зглядник, — почувся голос із темряви. — Видно, ганяється за драконами, веселками та втраченим скарбом Каморра. — За цим пролунав сміх, і Лок пошкандибав далі, аби не стати мішенню чиїхось кпинів. Він ніколи в житті не відчував такої втоми. Здавалося, ніби вся його снага догоріла до купки вугілля й гасла, сіріла та холола з кожною секундою.

Попелище, ніколи не бувши гостинним, нині був жаским конгломератом тіней для обм’яклого Лока, якого майже здолала втома. Він важко дихав, піт стікав по ньому ріками. Було таке відчуття, ніби хтось набивав йому за очні яблука все більше сухої вати. Ноги ставали дедалі важчими; він сунув їх уперед — один важкий крок за іншим — у темряву та нерівні тіні зруйнованих будівель. Уночі пробігали невидимі тіні; невидимі спостерігачі стиха мурмотіли, коли він ішов повз.

— Що за... Боги, я... мені треба... Жане, — пробелькотів він, спіткнувшись об шматок розваленої кам’яної кладки завбільшки з людину, й розкинувся у курній тіні позаду нього. Тут пахло вапняком, вогнищем і сечею. Йому забракло сил піднятися.

— Жане, — прошепотів він востаннє; потім упав ниць, зомлівши ще до того, як його голова вдарилася об землю.

6

Вогні замріли о третій годині ранку за милю від берега на південь від Покидьків, де низько над водою, повільно й незграбно ковзало ядро більшої темряви. Примарні білі вітрила корабля тріпотіли на вітрі, коли він прямував до Старої гавані. Першими його помітили знуджені вартові у триповерховій вежі на вершині Південної Голки.

— Нерівно іде, — сказав молодший вартовий із підзорною трубою в руці.

— Веррарський, напевно, — буркнув старший, який методично мордував шматок слонової кістки тонким ножем. Він хотів, щоб це було схоже на скульптурну терасу, яку він бачив у храмі Йоно, оживлену чудовим рельєфом і фантастичними зображеннями потопельників, яких захопив Володар Хапких Вод. Те, що в нього виходило, більше нагадувало грудку білого лайна в натуральну величину. — Краще довірити вітрильний корабель сліпому безрукому п’яниці, ніж веррарцю.

Судно не заслуговувало особливої уваги, поки раптово не з’явилися вогні, і їхнє темно-жовте сяйво забрижилося на темній поверхні води.

— Жовті вогні, сержанте, — сказав молодший вартовий. — Жовті вогні.

— Що? — Старший чоловік відклав шматок слонової кістки, висмикнув підзорну трубу з рук молодшого і вгледівся у корабель, що неухильно наближався. — От бляха. І правда жовті.

— Чумний корабель, — прошепотів інший вартовий. — Я ніколи не бачив такого.

— Чи то чумний корабель, чи якийсь пришелепа з Єрема, який не розбирається в портових вогнях. — Він закрив корпус підзорної труби й підійшов до латунного циліндра, встановленого збоку на краю західної стіни, направленого в бік м’яко освітлених веж на березі Арсенального району. — Дзвони, хлопче. Дзвони в клятий дзвін.

Молодший вартовий потягнувся через інший бік парапету маленької вежі й схопив мотузку, яка бовталася там. Він почав дзвонити у важкий мідний дзвін, рівномірно повторюючи: дінь-дінь, дінь-дінь, дінь-дінь.

З однієї з Арсенальних веж спалахнуло мерехтливе блакитне світло. Вартовий сержант запрацював ручкою на латунному циліндрі, повертаючи віконниці, які приховували світло надзвичайно потужної алхімічної кулі всередині циліндра. У нього був список простих повідомлень, які він міг надіслати на станції Арсеналу; вони по черзі блиматимуть для інших натренованих очей. Якщо пощастить, воно може дістатися до Палацу Терпіння або навіть до Воронового Лету за дві хвилини.

Минув деякий час; чумний корабель став більшим і помітнішим.

— Нумо, недоумки, — буркнув вартовий сержант. — Прокидайтеся. Годі тягнути цей клятий дзвоник, хлопче. Я думаю, нас почули.

Оповитим імлою містом пролунали високі свистки Карантинної варти. Невдовзі до цього шуму додався гуркіт барабанів: нічний збір жовтих курток. Яскраві білі вогні спалахували на вежах Арсеналу, і вартовий сержант бачив, як по набережній снували крихітні чорні постаті людей.

— О, зараз ми щось побачимо, — пробурмотів він. На північному сході з’явилося більше вогнів; Південну Голку та Покидьки всівали маленькі вежі, які виходили на Стару гавань, де Каморр, за законом і звичаєм, поставив свою якірну стоянку проти чуми. Кожна маленька вежа містила машину для метання каменів, яка могла жбурляти через воду п’ятдесятифунтові вантажі каміння чи мазуту. Якірна стоянка розташовувалася в ста п’ятдесяти ярдах на південь від Покидьків, просто над шістдесятьма сажнями води, у межах кидка десятка машин, які могли потопити або спалити будь-що на воді за лічені хвилини.

З воріт Арсеналу між яскраво освітленими вежами випливала галера — один зі швидких патрульних корабликів, які називали «чайками» за помах весел. Чайка мала двадцять весел на одному борту, веслували вісімдесят найманих гребців; на його палубі було сорок мечників, сорок лучників і пара важких болтометників, які називаються скорпіями. На кораблі не було жодних вантажів, і була лише одна щогла з простим згорнутим вітрилом. Він мав на меті лише одне — наблизитися до будь-якого корабля, який загрожував місту Каморр, і вбити всіх людей на борту, якщо до його попередження не прислухаються.

Від північного краю Південної Голки відпливали менші човни; у них сиділи портові лоцмани та екіпажі жовтих курток із червоними та білими ліхтарями на носах човнів.

На протилежному боці довгого хвилеріза чайка якраз набирала швидкість; ряди тонких весел занурювалися у хвилі й різали білу піну в чорному морі. За галерою виріс хвилястий слід; було чути барабанний бій, що відлунював по воді разом із вигуками наказів.

— Близько, близько, — пробурмотів сержант. — Буде близько. Цей бідолаха розігнався щось страшне. Ще отримає каменем по носу, перш ніж зупиниться.

На тлі блідої хвилі вітрил чумного корабля можна було побачити кілька маленьких темних фігурок — надто мало, щоб із тими вітрилами впоратися. Проте коли судно ковзнуло в Стару гавань, воно почало стишувати хід. Його марселі були підняті, хоч і ліниво та незграбно. Вітрила, що залишилися, були скріплені, щоб розвіяти вітер корабля. Вони обвисли й зі скрипом канатних блоків і приглушеними вигуками наказів теж почали підтягуватися до рей.

— Ич, які обводи, — міркував сержант. — Краса.

— Це не галеон, — сказав молодший вартовий.

— Схоже на оті гладкопалубники, які вони мали будувати в Емберлені; фрегати, так вони їх наче називають.

Чумний корабель був чорний не лише від темряви; він був покритий чорним лаком і прикрашений філігранню з відьомського дерева від носа до корми. Зброї не було видно.

— Божевільні північани. Навіть кораблі в них мають бути чорними. Але цей на вигляд до біса гарний. І швидкий, я впевнений. І це ж треба, у яку купу лайна впасти — тепер він застрягне на карантині на тижні. Сердегам пощастить, якщо виживуть.

Чайка обігнула вістря Південної Голки, розтинаючи веслами воду. За ліхтарями галери двоє вартових побачили, що скорпії були завантажені й готові стріляти; що лучники стояли на своїх підвищених платформах й нервово стискали в руках довгі луки.

Через кілька хвилин чайка підійшла до чорного корабля, який дрейфував приблизно в чотирьохстах ярдах від берега. На довгий ніс чайки вийшла службовиця й приклала до рота рупор.

— Яке судно?

— «Сатисфакція», Емберлен, — пролунав крик у відповідь.

— Останній порт заходу?

— Єрем!

— Ну ти подивися, — пробурмотів сержант. — У цих бідолах що хочеш може бути.

— Який у вас вантаж? — запитала службовиця на чайці.

— Лише суднова провізія; ми мали взяти вантаж в Ашмірі.

— Люди?

— Шістдесят вісім! Двадцять — мертві.

— Значить, чумні вогні не просто так запалили?

— Так, боги милі. Ми не знаємо, що це... Люди згорають від пропасниці. Капітан мертвий, лічець помер учора. Просимо допомоги.

— Ви можете стати на чумну якірну стоянку, — крикнула каморрська службовиця. — Ви не повинні наближатися до нашого берега ближче, ніж на сто п’ятдесят ярдів, інакше потонете. Будь-які випущені човни будуть потоплені або спалені. Будь-яка людина, яка спробує доплисти до берега, буде вбита — якщо вона пропливе повз акул!

— Будь ласка, надішліть нам лічця. Пошліть до нас алхіміків, заради богів!

— Ви не можете викидати трупи за борт, — продовжувала жінка на чайці. — Ви маєте тримати їх на борту. Будь-які пакунки чи предмети, якось доставлені на берег із вашого судна, будуть спалені без перевірки. Будь-яка спроба здійснити таке перевезення буде підставою для спалення або затоплення. Ви розумієте?

— Так, але, будь ласка, ви нічого не можете зробити?

— Вам можуть дати священника на березі, і ви можете мати прісну воду та благодійні запаси, які відправляються мотузками з пристані — ці мотузки надсилають човном з берега, і їх, якщо необхідно, розрізають після використання.

— І більше нічого?

— Ви не можете наближатися до нашого берега під страхом нападу, але ви можете повернутись і поплисти геть за бажанням. Нехай Аза Ґілла та Йоно допоможуть вам у скрутний час. Я молюся про милість для вас і бажаю вам швидкого порятунку від імені герцога Нікованте Каморрського.

Через кілька хвилин лискучий чорний корабель став на свою чумну стоянку зі згорнутими вітрилами. Жовті вогні сяяли над чорною водою Старої гавані, і він м’яко гойдався, поки місто спало в сріблястих туманах.

Інтерлюдія Володарка Довгого Мовчання