Лукавства Лока Ламори

1

Головне правило Лока Ламори було таким: добра афера займала три місяці тільки на планування, три тижні на репетицію і три секунди, щоб завоювати чи втратити довіру жертви назавжди. Цього разу він планував витратити ці три секунди в зашморгу.

Лок стояв навколішках із тричі намотаною навколо шиї конопляною мотузкою, а Кало стояв у нього за спиною. Шорсткуватий матеріал лишив би на горлі Лока дуже правдоподібний відтінок червоного. Справжній каморрський убивця, досить дорослий, щоб пройти по прямій, буде душити лише шовком чи дротом (щоб краще перетиснути трахею жертви). Але якщо дон Лоренцо Сальвара зуміє вмить відрізнити фальшиве удушення від справжнього на відстані тридцяти кроків, то вони явно недооцінили людину, яку планували пограбувати, і весь план зійде на пси.

— Ти його бачиш? А Жук сигнал подав? — прошепотів Лок якомога тихіше, а потім видав кілька виразних звуків булькотіння.

— Нема сигналу. І дона Сальвари нема. Дихати можеш?

— Нормально, нормально, — прошепотів Лок, — але потруси мене ще трохи, добряче так. Ця частина завжди всіх переконує.

Вони були в глухому завулку біля старого Храму щасливих вод. Десь за високим муром хлюпали молитовні водоспади храму. Лок знову вхопився за слабенькі кільця мотузки, що оперізували його шию, і глипнув на коня, який витріщався на нього всього за кілька кроків. Кінь аж присідав від ваги рясних купецьких пак. Бідна дурна тварина була смирна — за молочно-білими оболонками його незмигних очей не було ні цікавості, ні страху. Його не хвилювало б, навіть якби удушення було справжнім.

Минали дорогоцінні секунди; сонце стояло високо в небі, випаленому від хмар, і бруд завулка прилипав до бриджів Лока, як мокрий цемент. Поруч у тому самому вологому бруді лежав Жан Таннен, а Ґальдо вдавав (переважно), що відбиває йому ребра. Він весело копав його ногами принаймні хвилину, поки його брат-близнюк нібито душив Лока.

Передбачалося, що дон Сальвара в будь-яку секунду мав зайти в завулок і, в ідеалі, кинутися рятувати Лока і Жана від їхніх «нападників». Такими темпами він зрештою врятує їх хіба від нудьги.

— Боги рідні, — прошепотів Кало, пригнувшись до вуха Лока, щоб здавалося так, наче він щось вимагає в жертви, — та де ж той клятий Сальвара? І де Жук? Ми не можемо цією дурнею весь день займатися, у цей клятий завулок і інші люди заходять!

— Ану, души мене далі, — прошепотів Лок. — Подумай про двадцять тисяч крон і души. Я весь день буду давитися, якщо знадобиться.

2

Того ранку напередодні самої партії все пройшло чудово, навіть попри природну нервовість юного злодюжки, якому нарешті випала нагода піти на своє перше серйозне діло.

— Звичайно, я знаю, де я маю бути, коли все почнеться, — скиглив Жук. — Я на тому даху просидів більше, ніж у матері в животі!

Жан Таннен опустив праву руку в теплу воду каналу й гризнув кисле болотне яблуко, яке тримав у лівій. Передній планшир барки-плоскодонки був його місцем для відпочинку в рожевому, як розбавлене вино, світлі ранку, і Жан міг зручно вмостити там черевце-барильце, важкі руки й кривенькі ноги. Єдиною іншою людиною (і тим, хто виконував усю роботу) у порожній барці був Жук: довготелесий патлатий юнак дванадцяти років, що налягав на жердину на кормі.

— Твоя мати поспішала позбутися тебе, Жуче, що цілком зрозуміло. — Тон у Жана був тихий, рівний і дико недоречний — такий пасував би більше вчителю музики чи переписувачу сувоїв. — А от ми не поспішаємо. Тож побалуй мене ще раз доказом проникливого розуміння нашого плану.

— А щоб тебе, — відповів Жук і ще раз штовхнув барку проти тихої течії каналу. — Ви з Локом, Кало і Ґальдо стоїте в завулку між Щасливими водами й садами Храму Нари, так? Я — на даху храму через дорогу.

— Продовжуй, — сказав Жан із повним ротом. — Де в нас дон Сальвара?

По коричнувато-глиняній воді каналу повз них пропливали інші барки, навантажені всім: від бочок з елем до корів, що мукали. Жук штовхав свою барку на північ уздовж головної водної магістралі Каморра, Віа Каморрацца, до Мінливого ринку, і місто, погойдуючись, оживало навколо них.

Похилені сірі будинки з відполірованого водою каменю випльовували своїх мешканців на сонячне світло та наростаюче літнє тепло. Був місяць партіс, а це означало, що нічний піт конденсату, який уже википав із будівель густою імлою, повністю щезне безхмарної білої спеки пообіддя.

— Він виходить із Храму щасливих вод, як і кожного Дня Покаяння, близько полудня. З ним двоє коней і одна людина, якщо пощастить.

— Дивний ритуал, — сказав Жан. — Навіщо йому так робити?

— Матінка взяла з нього обіцянку на смертному одрі. — Жук ледве зміг занурити жердину в канал і зумів-таки знову проштовхнути барку далі. — Вона сповідувала релігію Вадрана навіть після того, як вийшла заміж за старого дона Сальвару. Тому син раз на тиждень залишає пожертву у вадранському храмі й повертається додому так швидко, як тільки може, щоб не привертати зайвої уваги. Жане, я вже знаю це лайно напам’ять. Та чи був би я взагалі тут, якби ти мені не довіряв? І чому саме мені доводиться штовхати цю дурну барку аж до ринку?

— Та ти можеш припинити штовхати її в будь-який момент, коли зможеш перемогти мене голіруч, три рази з п’яти. — Жан посміхнувся, вищиривши два ряди кривих зубів на забіякуватому обличчі, яке на вигляд було, ніби хтось поклав його на ковадло й намагався виклепати з нього приємнішу форму. — Крім того, ти вчишся шляхетної професії, навчаєшся в найкращих і найвимогливіших учителів, яких наш фах може запропонувати. Отака от гівняна робота буде добра для твого духовного виховання.

— Ніяким духовним вихованням ти не займався.

— Може, й так. А це найімовірніше через те, що ми з Локом ухилялися від свого виховання більшу частину нашого життя. Щодо того, чому ми знову проганяємо план, дозволь нагадати тобі, що один прокол — і доля цих бідолах здасться раєм порівняно з тим, що дістанеться нам.

Жан показав на один із міських сміттєвих возів, що зупинився на бульварі біля каналу й приймав довгий темний потік нечистот з горішнього вікна місцевої пивнички. Екіпаж цих возів складався з дрібних злочинців, чиї порушення були занадто незначними, щоб присудити їм постійне ув’язнення в Палаці Терпіння. Прикутих до своїх возів і згорблених у благенькому захисті довгих шкіряних пончо, їх щоранку випускали насолоджуватися сонячними променями у вільний час від проклинання кількох тисяч каморрців, які із сумнівною точністю спорожняли свої нічні горщики.

— Я не налажаю, Жане. — Жук перетрусив думки, наче порожній гаманець, відчайдушно шукаючи щось, що допоможе розмовляти так само спокійно і впевнено, як завжди говорили Жан і всі старші Шляхетні Шельми, але язик більшості дванадцятирічних підлітків далеко випереджає розум. — Я чесно не налажаю, зуб даю, я обіцяю.

— От і молодець, — сказав Жан. — Радий це чути. Але в чому саме не налажаєш?

Жук зітхнув.

— Я подаю сигнал, коли Сальвара виходить із Храму щасливих вод. Я стежу за тим, хто ще намагається пройти повз завулок, особливо пильную за міською вартою. Якщо хтось з’явиться, я стрибаю з даху храму з мечем і відрубую їм кляті голови на місці.

— Ти що?

— Я сказав, що відволічу їх, як зможу. Жане, ти оглух чи що?

Ліворуч від них пропливала низка контор: лаковане дерево, шовкові навіси, мармурові фасади та інші показні штрихи вздовж набережної. У цьому ряду три- та чотириповерхових будинків вросли глибокі корені грошей і влади. Монетноцілувальний ряд був найстарішим і найбагатшим фінансовим районом на континенті. Це місце було настільки ж просочене владою та складними ритуалами, як і скляні висоти П’яти веж, де відокремилися від міста, яким вони правили, Герцог разом із Великими родинами.

— Ану паняй угору отак під мостами, Жуче. — Жан махнув кудись яблуком. — Його Милість будуть чекати нас там.

Просто посередині Монетноцілувального ряду Віа Каморрацца перетинають дві елдерскляні арки — високий і вузький місток для пішоходів та нижчий, ширший для візків. Суцільний блиск неземного скла скидався на рідкий діамант, ледь-ледь вигнутий гігантськими руками й залишений затвердіти над каналом. На правому березі була Фаурія, велелюдний острів багатоярусних кам’яних будинків і садів на дахах. Біля кам’яної набережної збивали піну дерев’яні колеса, втягуючи воду з каналу в мережу жолобів і віадуків, які перетинали вулиці Фаурії на кожному рівні.

Жук підігнав барку до хиткого причалу просто під містком; зі слабкої тонкої тіні арки на набережну стрибнув чоловік, одягнений (як Жук і Жан) у заляпані мастилом шкіряні бриджі й просту бавовняну сорочку. Наступний стрибок переніс його на барку, яка ледь-ледь похитнулася від його ваги.

— Салют вам, мосьпане Жане Таннене, і щиро вітаю вас із вдалою та вчасною появою! — сказав новоприбулий.

— А я вітаю вас із надзвичайною грацією, з якою ви зійшли на наш украй скромний човен, мосьпане Ламоро. — Жан підкреслив сказане, закинувши до рота недогризок яблука разом з насінням, і видав вологий хрускіт.

— Ну що ти за людина? — Лок Ламора висолопив язика. — Обов’язково так робити? Ти ж знаєш, що із зернят тих клятих яблук чорні алхіміки роблять рибну труту.

— От мені пощастило, що я не риба, — сказав Жан, проковтнувши останній пережований шматочок.

Лок був посереднім у всіх значеннях: середнього зросту, середньої статури, з помірно темним волоссям, коротко підстриженим над обличчям, яке не було ні красивим, ні незабутнім. Він скидався на справжнього теринця, хоча, можливо, шкіра в нього була трохи менш оливкова і рум’яна, ніж у Жана чи Жука; в іншому світлі він міг би зійти за дуже засмаглого вадранця. Навіть ясні сірі очі ніяк не виділялися на його лиці; таку людину боги немов навмисне створили для того, аби її не помічали. Він обперся спиною на лівий планшир і схрестив ноги.

— І тобі здоров, Жучку! Я знав, що ти пожалієш своїх старших колег і даси їм перепочити на сонечку, поки сам працюватимеш жердиною.

— Жан — старий ледачий гад, ось він хто, — сказав Жук. — І якщо я не пхатиму барку, він виб’є мені зуби в потилицю.

— Жан — найніжніша душа в Каморрі, і ти ранив її своїми звинуваченнями, — сказав Лок. — Тепер він всю ніч буде плакати.

— Я однаково не спав би всю ніч, — додав Жан, — і плакав би від ревматичних болей, і запалював свічки, щоб відігнати злі випари.

— Це не означає, що наші кістки не скриплять удень, мій жорстокий учню. — Лок потер колінні чашечки. — Ми принаймні вдвічі старші за тебе — що дивовижно для нашої професії.

— Тільки на цьому тижні Дочки Ази Ґілли цілих шість разів намагалися провести наді мною заупокійну службу, — сказав Жан. — Тобі пощастило, ми з Локом усе ще досить моторні, й беремо тебе з собою.

Для якогось перехожого Лок, Жан і Жук могли здатися екіпажем прокатної барки, що ліниво правували до перетину Віа Каморрацца та річки Анжевіни по вантаж. Жук пхав їх все ближче й ближче до Мінливого ринку; на воді множилися подібні баржі, лискучі чорні човники та побиті плавзасоби на всякий смак; далеко не всі добре трималися на плаву.

— Так-от про нашу партію, — сказав Лок, — як наш ревний молодий учень розуміє свою роль у плані?

— Я розказував це Жану весь ранок.

— І... висновок який?

— Та я його вже напам’ять знаю!

Жук з усієї сили наліг на жердину й повів їх у тісну прогалину між парою плавучих садів, обнесених високими стінами. Барка зайшла під гілля одного з садів, і над ними попливли аромати жасмину й апельсинів; через стіну одного садового човна визирнув сторожкий супровідник із ціпком у руці, готовий у разі потреби відбити їх. Великі барки, ймовірно, везли саджанці в сад якогось аристократа.

— Я напам’ять все знаю, я не налажаю! Обіцяю! Я знаю своє місце, знаю сигнали, і я не налажаю!

З

Кало термосив Лока з подвоєною силою, а той віртуозно грав жертву, але час минав. Хлопці борсалися в пастці своєї пантоміми, як фігури з неймовірно винахідливих пекл теринської теології: пара злодіїв, яким судилося провести вічність у провулку й грабувати жертв, які так ніколи й не віддавали богові душу і свої гроші.

— Тебе теж це все тривожить? — прошепотів Кало.

— Просто грай роль, — прошипів Лок. — Можна молитися й душити водночас.

Праворуч від хлопців почувся високий крик, який відлунював бруком та стінами Храмового району. За цим — вигуки й рипливі кроки людей у бойовому спорядженні, але звуки ці віддалялися від завулка, а не наближалися до нього.

— Схоже на Жука, — сказав Лок.

— Сподіваюся, це він так увагу відвертає, — сказав Кало, на мить ослабивши хватку на мотузці.

Тієї ж миті через щілину неба між високими стінами завулка майнула тінь і на якусь хвилю впала на хлопців.

— А це що в чорта було? — спитав Кало.

Праворуч від них хтось знову закричав.

4

Жук доправив усю їхню компанію з Віа Каморрацца на Мінливий ринок вчасно, якраз тоді, коли дзвіночки на вершині Західної сторожової вежі піймали вітерець із моря і продзвонили одинадцяту годину ранку.

Мінливий ринок був озером відносно спокійної води в самому серці Каморра, мабуть, пів милі в окружності. Низка кам’яних хвилерізів захищала його від бурхливого потоку Анжевіни та навколишніх каналів. Єдина справжня течія на ринку була рукотворна; сотні й сотні купців повільно й обережно йшли одне за одним проти годинникової стрілки на своїх човнах, штовхаючись за цінні місця навпроти плескуватих хвилерізів, де снували юрби покупців і туристів.

Міські вартові у своїх гірчично-жовтих плащах командували лискучими чорними катерами — на кожному веслувало з десяток закованих у кайдани в’язнів із Палацу Терпіння — і довгими жердинами й грубою лайкою розчищали кілька нерівних каналів крізь пливний хаос ринку. По цих каналах проходили прогулянкові барки знаті, обважнілі вантажні барки і просто порожні, як та, у якій сиділа трійця Шляхетних Шельм, прорізаючи носом свого суденця це море надії та жадібності.

Жук налягав на жердину, й вони проходили повз сім’ю торговців дрібничками у вутлих коричневих суденцях, продавця прянощів з його крамом на трикутному стелажі посеред незграбного круглого плота, — такі називають вертола, і Канальне дерево, що погойдувалося на понтонному плоті зі шкіряного міхура, який підтримував його коріння. Це коріння тягнулося у воді, всотуючи сечу та інші паскудні рідини залюдненого міста; Шляхетні Шельми пропливали під балдахіном шелесткого смарагдового листя, і той обсипав їх тисячами пунктирних тіней і пахощами цитрусових. За деревом (алхімічним гібридом, на якому росли і лайми, і лимони) доглядали жінка середніх років і троє маленьких дітей, які лазили на гіллі й на вимогу скидали плоди в човни, що пропливали мимо.

Над суднами Мінливого ринку здіймалося поле прапорів, вимпелів і шовкових штандартів, які змагалися в яскравості кольорів та символів, щоби донести свої повідомлення до недовірливих покупців. Там були стяги, прикрашені нерівними обрисами риби чи птиці, чи того й іншого; прапори, оздоблені кухлями елю, пляшками з вином і паляницями хліба, чоботами, штанами та кравецькими голками з ниткою, фруктами, кухонним начинням, столярним інструментом та сотнею інших товарів і послуг. Де-не-де маленькі скупчення човнів під полотнищем з куркою або плотів під знаменами з черевиком сходилися в герці, їхні власники голосно проголошували перевагу своїх товарів або припускали, що діти тої чи іншої сторони — байстрюччя, а сторожові човни стояли на розумній відстані на випадок, якщо хтось потоне або піде на абордаж.

— Іноді прикидатися бідним — така морока. — Лок роззирнувся довкола в задумі. Жук і сам був би не проти витрішки продавати, але на ньому була важлива місія — уникнути зіткнення. За ними в кільватері пропливла барка, напхом напхана десятками верескливих котів у дерев’яних клітках. Над нею майорів голубий вимпел, на якому майстерно намальована мертва миша кровоточила пишними червоними нитками через дірку в горлі. — Просто є щось таке в цьому місці. Я майже переконав себе, що мені справді потрібні фунт риби, кілька тятив, старі черевики та нова лопата.

— На щастя для нашого заміру, — сказав Жан, — ми наближаємося до наступного важливого пункту на шляху до великої купи грошей дона Сальвари. — Він показав на північно-східний хвилеріз, за яким між ринком і Храмовим районом стояв ряд успішних прибережних готелів і таверн.

— Як завжди, як ув око вліпив, Жане. Спершу жадібність, фантазії — потім. Не давай нам спуску, друже. — Лок тицьнув пальцем у напрямку, у якому вже вказував Жан. — Жучику! Виведи нас на річку, а потім поверни праворуч. Хтось із близнюків чекатиме на нас у «Завалі борта», третьому готелі на південному березі.

Жук попхав їх на північ, з кожним натужним зануренням жердини намагаючись сягнути дна ринкового резервуара, який був глибший за навколишні канали. Вони ухилялися від надміру завзятих постачальників грейпфрутів, сосисок у тісті й алхімічних світлових паличок, а Лок із Жаном розважалися своєю улюбленою грою, намагаючись виокремити серед натовпу на хвилерізах маленьких кишенькових злодюжок. Неуважність тисяч заклопотаних жителів Каморра досі годувала старого заплішеного Батька злодіїв у його сирій норі під Пагорбом Тіней, майже двадцять років відтоді, як Лок чи Жан востаннє ступали туди.

Щойно випливши з ринку на саму річку, Жук із Жаном мовчки помінялися місцями. Жанові м’язи були рівносильним супротивником швидких вод Анжевіни, а Жуковим рукам потрібен був перепочинок, щоби добре зіграти свою роль у грі. Коли Жук упав на місце Жана на носі, Лок немовби з повітря видобув коричний лимон і кинув його хлопчикові. Жук з’їв його за шість укусів разом із сухою шкіркою, якомога голосніше розжовуючи червонувато-жовту м’якоту між світлими, але кривими зубами, й усміхнувся.

— З цього ж не роблять трути для риб?

— Ні, — відповів Лок. — Труту для риб роблять тільки з усього того, що їсть Жан.

Жан кахикнув.

— Від краплі рибної трути біди не буде. Якщо ти, звісно, не риба.

Жан тримався майже впритул до південного берега Анжевіни, подалі від глибини, куди не діставала жердина. Згори на них падали стовпи гарячого перлово-білого світла, коли просто між їхньою баркою та юним сонцем майнули елдерскляні мости. Річка була завширшки двісті ярдів і випарувала в повітря свою вільгість разом із запахом риби й мулу.

На півночі, побрижені під спекотним серпанком, стелилися схили островів Альчеґранте, де мешкало дрібне дворянство міста. Це було місце з обнесеними муром садами, витонченими водними скульптурами та білокам’яними віллами, які для всіх, хто був одягнений як Лок, Жан і Жук, були просто неприступні. Коли сонце наближалося до свого зеніту, величезні тіні П’яти веж відійшли в Горішнє місто й розливалися рожевим вітражним сяйвом над північними краями Альчеґранте.

— Боги, люблю я це місце, — сказав Лок, барабанячи пальцями по стегнах. — Іноді мені здається, що всеньке місто поставили тут тому, що боги просто обожнюють злочин. Кишенькові злодії грабують простих людей, купці грабують будь-кого, кого тільки можуть обдурити, капа Барсаві грабує грабіжників і простих людей, дрібніші дворяни грабують майже всіх, а герцог Нікованте час від часу суне кудись зі своєю армією й грабує все, що бачить з Тал Веррара або Єрема, що й казати про те, що він робить зі своїми дворянами та простим народом.

— Значить, ми — грабіжники грабіжників, — сказав Жук, — які вдають, що працюють на грабіжника інших грабіжників.

— Так що ми якось псуємо гарну картинку, еге? — Лок подумав кілька секунд, клацаючи язиком по внутрішній стороні щік. — Можна розглядати нашу діяльність як щось на кшталт таємного податку на вельмож, у яких більше грошей, ніж обачності. Гей! Ми на місці.

Під «Завалом борта» був широкий охайний причал з пів дюжиною палів, і жодного корабля. Гладенька сіра набережна тягнулася тут десь на десять футів заввишки; на вулицю вели широкі кам’яні сходи і брукований спуск для вантажів і коней. Кало Санца чекав на них на краю набережної, одягнений трохи краще за своїх товаришів, а позаду нього спокійно стояв смирний кінь. Лок махнув рукою.

— Ну що в нас нового? — крикнув він. Жан пхав барку вправно і граційно; до набережної було двадцять ярдів, потім десять, а потім вони з легким шкрябанням ковзнули об неї бортом.

— Ґальдо притарабанив усі речі в кімнату — це Бушприт-люкс на першому поверсі, — прошепотів у відповідь Кало, нахилившись до Лока й Жука, і взяв швартовий кінець барки.

У Кало були коньячно-темні шкіра та волосся, схожі на чорнильну скибку ночі; гладеньку шкіру навколо його темних очей порушувала лише тонка сіточка зморщок від сміху (хоча будь-хто, хто знав близнюків Санців, скоріше схарактеризував би їх як зморшки від глузливих насмішок). Неймовірно гострий і гачкуватий ніс передував його гарному виду, наче наставлений кинджал.

Міцно прив’язавши барку до палу, Кало кинув Локу важкий залізний ключ, прикріплений до довгої китиці з плетеного червоно-чорного шовку. У люксових мебльованих кімнатах, як-от «Завал борта», двері кожного номера охоронялися замками з годинниковим механізмом (зняти їх могли якимись хитромудрими засобами лише власники), які можна було замінити з ніші у дверях. Кожна кімната отримувала нову скриньку та ключ від неї. З сотнями таких однакових коробок, які зберігалися за полірованою стійкою в залі, готель міг значною мірою запевнити злодіїв, що копіювати ключі для подальших зломів — тільки свій час гаяти.

Така передбачливість також давала Локу й Жану гарантовану приватність для швидкої трансформації, яку вони запланували.

— Прекрасно! — Лок стрибнув на пристань так само спритно, як і до того в човен; Жан передав жердину Жуку, а потім зіскочив з барки, аж та похитнулася. — Ходімо заберемо наших гостей з Емберлена.

Коли Лок із Жаном припустили по сходах до готелю, Кало жестом показав Жуку, щоб той поміг йому з конем. Білоока істота не мала абсолютно ніякого страху чи волі, але той самий брак інстинктів самозбереження міг призвести до того, що вона здатна дуже легко пошкодити барку. Кілька хвилин хлопці обережно то пхали, то тягли тварину й нарешті поставили коня в центрі барки, спокійного, мов статую, у якої випадково виявилися в грудях легені.

— Премиле створіння, — сказав Кало. — Я назвав його Перетикою. Можна користуватися замість стола. Або замість арки.

— Смирні тварини лякають мене до всирачки.

— А мене до всцикачки, — сказав Кало. — Але всякі білоручки й тюхтії надають перевагу смирним в’ючним коням, а наш пан купець з Емберлена саме такий.

Минуло ще кілька хвилин, і Кало й Жук стояли у приємній тиші під пекельним сонцем — чисто тобі члени нічим не примітного екіпажу барки, що чекав на вихід поважного пасажира із лона «Завалу борта». Незабаром цей пасажир спустився сходами і двічі кашлянув, щоб привернути їхню увагу.

Це був, звісно ж, Лок, але не схожий на себе. Його волосся було прилизане трояндовою олією, вилиці немов відтіняли трохи глибші западини на щоках, а очі ховалися за окулярами в оправі з чорного перламутру, що вилискував сріблом на сонці.

Тепер на ньому було щільно застебнуте чорне пальто в емберленському стилі, майже по фігурі від плечей до ребер, яке потім розширювалося на талії. Живіт оперізували два чорні шкіряні паски з полірованими срібними пряжками; з-за коміра випиналися й тріпотіли на гарячому вітерці три шари чорних шовкових шийних хусток. На ногах були оздоблені вишивкою сірі штани й туфлі з акулячої шкіри на товстих підборах, з чорними язичками стрічок, які дещо смішно стирчали назовні й нависали над його ногами охлялим завитком тепличних квітів. На його чолі вже текли, як маленькі діаманти, краплини поту — каморрське літо не винагороджувало чужинської моди з північнішого клімату.

— Мене звати Лукас Фервайт, — сказав Лок Ламора. Говорив хлопець рубано й точно, без Локових природних модуляцій. Він нашарував натяк на різкий вадранський акцент, злегка скалічивши рідний каморрський діалект, як бармен, який змішує алкоголь. — Я вдівся так, що за кілька хвилин увесь буду мокрий від поту. Я такий телепень, що ходитиму вулицями Каморра без ножика в кишені. Крім того, — сказав він із ноткою жалю, — я повністю вигаданий.

— Мені дуже шкода, пане Фервайте, — сказав Кало, — але принаймні ми підготували вам човен і коня для вашої грандіозної екскурсії.

Лок обережно спустився до краю барки, похитуючи стегнами, наче людина, що нещодавно зійшла з корабля і ще не звикла до поверхонь, які не гойдалися під її ногами. Він ішов прямий, як стріла, а рухався мало не по-бабськи, несучи манірність Лукаса Фервайта, мов невидимий одяг.

— Мій супутник прибуде будь-якої миті, — сказав Лок-Фервайт, коли ступив на борт барки. — Його звуть Ґрауманн, і він теж страждає від легкої уявності.

— Милосердні боги, — сказав Кало, — це, видно, заразне.

Останнім по брукованому спуску, тяжко ступаючи під вагою ста двадцяти фунтів скрипучої кінської збруї та напхом напханих вишитих шкіряних пак, зійшов Жан. Тепер Жан був у білій шовковій сорочці, що туго напиналася довкола його живота й місцями вже просвічувала від поту, чорному камзолі й білій шийній хустці. Зачесане у проділ і змащене густою чорною олією, волосся хлопця, ніколи не бувши привабним для ока, тепер нагадувало дві набиті вовною подушечки, вигнуті над чолом, як покрівля.

— Відстаємо від графіка, Ґрауманне. — Лок склав руки за спиною. — Будьте ласкаві, покваптеся й дайте бідному коню виконувати свою роботу.

Жан перекинув свій вантаж на спину смирного коня, але тварина й вухом не повела. Потім він нахилився й міцно закріпив збрую під його животом. Жук передав жердину Кало, зняв канат барки з палу, і вони знову рушили в дорогу.

— Ото була б сміхота, — сказав Кало, — якби дон Сальвара саме сьогодні вирішив ухилитися від свого маленького ритуалу.

— Не хвилюйся, — сказав Лок, на мить стишивши голос, але манірну поставу Лукаса Фервайта лишив. — Чоловік страшенно відданий пам’яті своєї матері. Совість, коли справа доходить до певних обов’язків, буває надійна, як водяний годинник.

— З твоїх вуст та богам у вуха. — Кало з веселою легкістю махав жердиною. — Навіть якщо ти помиляєшся, мені яке діло? Це ж ти вирядився в десятифунтове чорне фетрове пальто посеред місяця партіса.

Вони сунули вгору по Анжевіні й пішли під широкою скляною аркою по лінії із західним краєм Храмового району праворуч від них. Посередині цього моста стояв худий носатий темноволосий чоловік, схожий на Кало.

Поки Кало штовхав барку під аркою, Ґальдо Санца випадково випустив з рук недогризене червоне яблуко й те з тихим плеском гупнуло у воду за якийсь ярд чи два позаду його брата.

— Сальвара у храмі! — сказав Жук.

— Знаменито. — Лок розвів руками й усміхнувся. — Хіба я не казав вам, що він страждає від бездоганного почуття синівської відданості?

— Я дуже радий, що ти обираєш жертв лиш найвисокодуховніших, — сказав Кало. — Невдала жертва може подати поганий приклад для Жука.

На пірсі, що стримів з північно-західного берега Храмового району, просто під величезним новим Домом Йоно (Отця Бур, Володаря Хапких Вод), Жан пришвартував їх у рекордно короткий час і повів з барки Перетика, який на вигляд був чисто як в’ючний кінь багатого купця.

Лок ішов за ним з нервовою гідністю Фервайта; уся його жартівливість тепер розсипалася, як вугілля під вогнищем. Жук кинувся в натовп — так поспішав стати на сторожі на перехресті провулка, де незабаром на амбіції дона Сальвари чекатиме серйозне випробування. Кало помітив Ґальдо — той саме зійшов зі скляного моста й невимушено рушив до нього. Обидва близнюки несвідомо перебирали пальцями зброю, приховану під бахматими сорочками.

На той час, коли брати Санци зрівняли крок і рушили до місця зустрічі в Храмі щасливих вод, Лок із Жаном були вже за квартал від них, наближаючись з іншого боку. Гра почалася.

Вчетверте за стільки років, порушуючи найнепорушніший закон підземного світу Каморра, Шляхетні Шельми ставили мішень на одного з наймогутніших людей міста. Вони прямували на зустріч, яка врешті-решт могла позбавити дона Лоренцо Сальвару майже половини його багатств; тепер усе залежало від пунктуальності дона.

5

Жук вибрав ідеальну точку, з якої можна було помітити піший патруль раніше від усіх, що відповідало плану. Сам піший патруль також був у плані, певною мірою. Його поява означала, що план провалено.

— Ти будеш нашими очима, Жуче. — Лок пояснював завдання не перший раз, а за цим зазвичай відбувалася перевірка знань від Жана. — Ми навмисно робимо перший контакт із Сальварою на найбільш безлюдній вулиці в Храмовому районі. Спостерігача на землі буде видно за милю звідси, але якийсь хлопчик на даху — то вже інша справа.

— І що я спостерігаю?

— Геть усе. Щоб герцог Нікованте з Нічною вартою не з’явилися. Король Семи Основ. Старушенція з візком кізяків. Будь-хто. Якщо хтось з’явиться, подаєш сигнал. Може, зможеш відволікти простий люд. Якщо ж це варта, ну тоді або падати на дурника, або тікати.

І от шестеро чоловіків у гірчично-жовтих плащах і добре змащеному бойовому спорядженні, з кийками та клинками, що зловісно брязкали об подвійні поясні паски, неквапливо підходили з півдня всього за кілька десятків кроків від Храму щасливих вод. Їхній шлях приведе їх просто повз вхід до цього найважливішого для них зараз завулка. Навіть якби Жук вчасно попередив решту, щоб сховали мотузку, Кало, Лок і Жан однаково були б забрьохані багнюкою, а близнюки все одно були б (навмисно) виряджені, як театральні розбійники, ще й із шийними хустками на обличчях. Удавати з себе невинного дурника нема часу, тому якщо Жук дасть сигнал, значить, доведеться тікати.

Жук думав так швидко, як ніколи в житті, а його серце билося так прудко, ніби хтось тріпотів сторінками книги об його легені. Йому довелося змусити себе залишатися холодним, уважним, шукати вдалу нагоду вибратися з цього. Список! Точно! Він мав скласти список варіантів.

Усі варіанти були слабкі. Дванадцятирічний хлопчак, скорчений на периферії дикорослого саду на даху покинутого храму, без далекобійної зброї, без нічого. Дон Сальвара все ще віддавав шану богам своєї матері в Храмі щасливих вод, і єдиними людьми в полі зору були його товариші, Шляхетні Шельми, та просочений потом патруль, який збирався зіпсувати їм день.

Стоп.

За двадцять футів під ним і шість футів праворуч від Жука, біля стіни розваленої будівлі, на якій він примостився, лежала купа сміття — схоже на поїдені цвіллю мішки та мішанину коричневого перегною.

Розважливіше було б подати товаришам сигнал, щоб не барилися; Кало і Ґальдо вже не вперше грали в хованки з жовтими куртками, тому можна було просто повернутися й почати все наново наступного тижня. Можливо. Або, можливо, нинішня зіпсована партія насторожить когось і тільки помножить кількість піших патрулів у найближчі тижні. Можливо, пройде чутка, що в Храмовому районі не так і тихо, як має бути. Можливо, капа Барсаві, страшенно зайнятий своїми проблемами, зацікавився б несанкціонованим заворушенням і закрутив би гайки своїм. І тоді гроші дона Сальвари могли б, вважай, на довбаних місяцях опинитися — Шляхетним Шельмам вони точно не дістануться.

Ні, для розсудливості було пізно. Жук мав перемогти. Ця купа сміття робила таку велику і славетну дурість цілком можливою.

Він уже летів у повітрі, не встигши й подумати. Витягнувши руки, відкинувшись назад, дивлячись у спекотне полуденне небо з самовдоволеною впевненістю всіх своїх дванадцяти років, що смерть і поранення — це виключно для людей, які не були Жуком. Він кричав у дикому піднесенні, просто щоб уже точно привернути увагу піших патрулів.

В останні пів секунди падіння він відчув, як під ним височіє величезна тінь, і в цю мить його очі вихопили темну фігуру, що розрізала повітря просто над Храмом щасливих вод. Спритна й красива, важка тінь... пташка? Чайка якась? У Каморрі не було інших птахів такого розміру — звісно, жодної, яка рухалася б, як арбалетний болт, і...

Удар об податливу поверхню сміттєвої купи вибив повітря з легенів з мокрим у-у-у-ух, і хлопчача голова закинулася вперед. Гостре підборіддя відбилося від худеньких грудей; зуби пробили криваві дірки на язиці, а рот наповнив теплий смак солі. Він знову рефлекторно закричав і сплюнув кров. Небовид крутнувся спочатку ліворуч, а потім праворуч, наче світ намагався приміряти для нього дивні нові кути.

По бруківці задудніли ноги в чоботях; скрип і брязкіт зброї. Між Жуком і небом раптом з’явилося рум’яне, ще молоде обличчя із двома обвислими, мокрими від поту вусами.

— Яйця Переландро, хлопче! — Вартовий був настільки ж здивованим, як і стурбованим. — Якого біса ти оце витворяєш? Пощастило ще, що ти приземлився туди, куди приземлився.

Від загону жовтих курток, що юрмився позаду першого чоловіка, почулися схвильовані шепітки; Жук відчув запах їхнього поту та змащених пасків, а також тухлий сморід всього того, на що припало його приземлення. Що ж, коли стрибаєш на купу коричневих помиїв у Каморрі, то мав би знати, що вона не пахнутиме трояндовою водою. Жук похитав головою, щоб розвіяти білі іскри, що танцювали перед очима, і подригав ногами, щоб переконатися, що вони ще йому служать. Слава богам, нічого не зламано. Він переоцінить свої претензії на безсмертя, коли все це закінчиться.

— Вартовий сержанте, — хрипко прошепотів Жук, пускаючи на губи ще більше крові (ох і пече від болю язик). — Вартовий сержанте...

— Так? — Очі чоловіка розширилися. — Руки-ноги цілі, хлопче? Ворушити можеш? Щось відчуваєш?

Жук потягнувся руками, які тремтіли так, що не довелося цього вдавати, й схопився за пасок сержанта, ніби хотів зіп’ястися на ноги.

— Вартовий сержанте, — сказав Жук по хвилі, — ваш гаман набагато легший, ніж має бути. Вчора по шльондрах ходили?

Він потрусив маленьким шкіряним мішечком просто під темними вусами вартового сержанта, і злодійська частина його душі (яка, скажімо відверто, була її більшістю) тепло засяяла від чистого збентеження, що розцвіло в очах чоловіка. На частку секунди забувся біль від неідеального приземлення на смітник. Потім його друга рука піднялася, немов за помахом чарівної палички, і сержанту просто межи очей влучив Сирітський Виверт.

Сирітський Виверт, або «маленький червоний хранитель», був обтяжений мішечком, схожим на мініатюрний кийок, який ховали в одязі (але ні в якому разі на голій шкірі). Такий мішечок зазвичай наповнювали меленою стружкою з десятка найпопулярніших гострих перців Каморра та всілякими паскудними відходами з крамниць деяких чорних алхіміків. Проти реальної загрози мало чим поможе, зате добре працює проти такого самого юного волоцюги з вулиці. Або певних дорослих із руками-мацаками.

Або незахищеного лиця на відстані плювка.

Жук уже котився ліворуч від нього, тож бризки дрібного порошку кольору іржі, що виривалися з Виверту, розсипалися за якісь дюйми від нього. Вартовому сержанту не пощастило; це був сильний удар: пекельно гостра суміш лізла в ніс, рот і просто в очі. Він викашляв просто-таки дивовижної сили вологий рев і впав назад, роздряпуючи нігтями щоки. Жук уже був на ногах і рухався із запаморочливою пружністю молодості; навіть затерплий від болю язик на час забувся у всепоглинальній потребі тікати, як у вогні.

Тепер він безперечно привернув увагу піших патрулів. Вони кричали й вистрибом гнали за ним, коли його маленькі ніжки гупотіли по бруківці, а він усмоктував глибокі їдкі ковтки паркого повітря. Він зробив зі свого боку все, аби партія не зірвалася. Тепер вона могла тривати без нього, поки він давав констеблям герцога добру пробіжку.

Особливо кмітливий вартовий, усе ще на бігу, запхав у рота свисток і дмухнув — три короткі свисти, павза, потім ще три. Напад на вартового. От лайно. Це ж тепер усі жовті куртки в половині міста летітимуть сюди зі зброєю напоготові. З арбалетами. Несподівано було смертельно важливо, щоб Жук позбувся переслідувачів, перш ніж інші загони почали посилати навідників на дахи. Очікування веселої погоні щезло. У нього було, можливо, хвилини півтори, щоб дістатися до однієї зі своїх звичайних хованок і залягти там.

Раптом у нього дуже сильно заболів язик.

6

Дон Лоренцо Сальвара вийшов з кружґанку храму в сувору вогкість каморрського полудня, мало відаючи про те, яку науку здобуває просто через дорогу один занадто розумний злодюжка. Слабко пролунала трель свистків вартових. Сальвара примружив очі й з деякою цікавістю поглянув на далеку постать самотнього міського вартового, який шкутильгав по бруківці й час від часу відскакував від стін, хапаючись за голову, ніби боячись, що вона злетить з його шиї й підніметься в небо.

— Ну ви це бачите, мілорде? — Конте вже привів коней зі скромного маленького грота храму, який їм слугував за конюшню. — П’яний, як немовля в бочці з пивом, а ще ж і секунди після обіду не було. Купка нікчемних тюхтіїв, ці нові жовтороті смоктунці.

Конте мав зморшкувате від сонця лице чоловіка середніх років, талію професійного танцівника і руки професійного весляра; служба, яку він ніс молодому дону, була очевидна навіть без погляду на пару кинджалів завдовжки до стегон, що висіла з його схрещених шкіряних пасків.

— Не дуже відповідає стандартам ваших часів, еге ж? — Дон, з іншого боку, був привабливий молодий чоловік класичної каморрської крові: чорноволосий, зі шкірою, як тьмяний мед. Його обличчя було важким, із м’якими рисами, хоча тіло було струнким, і лише очі вказували на те, що перед вами не ґречний студент колегіуму, який маскується під дворянина. За модною оптикою без оправи ховалися голодні очі нетерплячого лучника в пошуках мішені. Конте пирхнув.

— У мої дні ми принаймні знали, що налигуватися до всирачки слід за зачиненими дверима.

Конте передав дону поводи лискучої сірої кобили, трохи більшої за поні, чемної, але точно не смирної — саме те для коротких прогулянок по місту, досі пристосованішому для човнів (або акробатів, як часто скаржилася донна Сальвара), ніж коней. Вартовий зник за далеким рогом у напрямку наглого свисту. Оскільки той гучнішим не ставав, Сальвара подумки знизав плечима й вивів коня на вулицю.

І тут на них навалилася у всій своїй красі друга пригода за цей день. Повернувши праворуч, дон із Конте побачили завулок з високими стінами біля Храму щасливих вод — і в цьому завулку з двох пристойно одягнених чоловіків явно вибивали дух.

Сальвара завмер і здивовано витріщився на їхніх напасників — бандити в масках у Храмовому районі? Вони душили чоловіка, одягненого в усе чорне по тісній, важкій, страшенно невідповідній вадранській моді? І Милосердна Дванадцятка, там ще й стояв і дивився на все смирний в’ючний кінь.

Після секундного подиву дон відпустив віжки коня й побіг у завулок. Він, не озираючись, знав, що Конте не відстає позаду нього із лезами напоготові.

— Гей ви! — Голос дона був досить впевненим, хоч і високим від хвилювання. — Ану відпустіть цих людей і відійдіть!

Найближчий розбійник повернув голову; його темні очі розширилися над імпровізованою маскою, коли він побачив, що дон і Конте наближаються. Бандит перемістив свою червонолицю жертву так, що тіло чоловіка опинилося між ним і новоприбулими.

— Не треба вам влізати в це, мілорде, — сказав розбійник. — Просто невеличка суперечка. Приватна справа.

— Тоді, можливо, вам слід було вести вашу справу в менш публічному місці.

У розбійника був досить роздратований вигляд.

— А що? Герцог передав цей провулок у ваше володіння? Ще один крок — і я зламаю цьому бідоласі карк.

— Тільки спробуй. — Дон Сальвара поклав руку на ефес рапіри. — Ми стоїмо на єдиному виході з цього провулка. Певний, ти будеш дуже радий, коли з твоєї горлянки стирчатимуть три фути сталі.

Перший розбійник не звільнив хватки на петлях мотузки, які тримали його ледь притомну жертву, але почав обережно задкувати в глухий кут, невміло тягнучи одягненого в чорне чоловіка за собою. Його товариш-головоріз відійшов подалі від безживного тіла молодика, якого він жорстоко бив ногами. Між двома бандитами в масках спалахнув багатозначний погляд.

— Друзі мої, не робіть дурниць. — Сальвара наполовину витягнув рапіру з піхов і на найтоншій каморрській сталі спалахнуло білим сонце, а Конте пригнувся й перетік у хижу стійку природженого, бувалого бійця на ножах.

Перший розбійник без зайвих слів кинув свою жертву просто на Конте й дона. Нещасний у чорному ахнув і вчепився у своїх рятувальників, а двоє головорізів у масках кинулися до стіни в кінці провулка. Конте обійшов засапаного вадранця й кинувся за ними, але нападники були спритні й хитрі — зі стіни звисала ледь помітна мотузка зі зв’язаними через рівні проміжки вузликами. Двоє головорізів піднялися по ній і перелізли через стіну; Конте зі своїми кинджалами запізнився на дві секунди. Дальній кінець мотузки перелетів назад через стіну разом із грузилом і впав у засохлий бруд у нього під ногами.

— Сволота, сплюхи недороблені! — Слуга дона з навченою легкістю засунув кинджали за пояс і нахилився до важкого тіла, яке нерухомо лежало в бруді. Жаский білий погляд смирного в’ючного коня, здавалося, слідував за ним, коли він притискав пальці до шиї товстуна, шукаючи пульс. — Вартові точаться п’яні серед білого дня, і подивіться, що відбувається в сраному Храмовому районі, поки вони байдики б’ють...

— О, дякувати Основам, — вичавив із себе вбраний у чорне чоловік, розмотавши мотузку з шиї й кинувши її на землю. Тепер дон Сальвара бачив, що одяг у того був дуже гарний, попри бризки бруду та важкість не по погоді — чудово скроєний по фігурі та вишуканий, а не надмірно пишний. — Дякувати Солоному і дякувати Солодкому. Дякувати Рукам Під Водами, ці виродки напали на нас просто біля цього місця сили, куди течії принесли вас нам на допомогу.

Теринська в цього чоловіка була гарна, хоча і з сильним акцентом, і його голос був цілком зрозуміло хрипким. Він помасажував подряпану шию, кліпнув і заходився вільною рукою обмацувати бруд навколо себе, ніби щось шукав.

— Я думаю, що зможу вам знову допомогти, — сказав дон Сальвара своєю найкращою вадранською, яка була настільки ж доброю і з таким самим сильним акцентом, як і теринська незнайомця. Сальвара дістав із бруду пару окулярів з перловою оправою (завваживши їхню легкість і міцність — справді якісна й дуже дорога пара) і витер їх об рукав свого бахматого червоного пальта, перш ніж передати чоловікові.

— Та ви говорите вадранською! — Незнайомець заговорив рідною мовою, як здалося Сальварі, цілком вільно. Чоловік у чорному насунув на очі окуляри й кліпнув на свого рятівника. — Це диво, справдешнє диво, набагато більше, ніж я мав право надіятися. Ох! Ґрауманне!

Зодягнений у чорне вадранець невпевнено зіп’явся на ноги й поточився до свого супутника. Конте встиг перевернути в бруді повного незнайомця; тепер той лежав на спині, широкі забрьохані груди мірно піднімалися й опускалися.

— Здається, живий. — Конте провів руками по грудній клітці та животу бідолахи. — Не думаю, що в нього щось зламано чи розірвано, хоча, ймовірно, ще не один тиждень буде зелений від синців. Зелений, як вода в ставку, потім чорний як ніч, або я лайна від заварного крему не відрізню.

Стрункий, гарно одягнений вадранець протяжно зітхнув з полегшенням.

— Заварний крем. Точно. Основи — невимовно щедрі. Ґрауманн — мій супутник, мій секретар, моя невтомна права рука. На жаль, він не володіє зброєю, та я і сам у цьому, ніяково зізнатися, просто-таки дилетант. — Тепер незнайомець знову заговорив теринською та повернувся й втупився в дона Сальвару широко розплющеними очима. — Так само явно те, що я страшенний нечема, бо ви, мабуть, один із донів Каморра. — Він низько вклонився — навіть нижче, ніж вимагав етикет від іноземця, що вітався з пером із ясного герцогства Каморр — так низько, що майже зачіпав підборіддям землю.

— Я Лукас Фервайт, слуга Дому бель Остер, кантону Емберлен і Королівства Семи Основ. Я повністю до ваших послуг і безмежно вдячний за те, що ви зробили для мене сьогодні.

— Я Лоренцо, дон Сальвара, а це мій слуга Конте, і це ми повністю до ваших послуг, ніяких зобов’язань. — Дон вклонився точно під правильним кутом, витягнувши праву руку, як запрошення потиснути. — Я в певному сенсі відповідальний за гостинність Каморра, а те, що спіткало вас тут, на гостинність геть не схоже. Це була честь — прийти вам на допомогу.

Фервайт схопив простягнуту доном руку трохи вище за зап’ястя й потис. Якщо хватка Фервайта й була слабка, дон був готовий приписати це тому, що його допіру мало не задушили. Фервайт і собі опустив чоло, поки воно не торкнулося тильної сторони донової руки, і з люб’язностями було покінчено.

— Дозволю собі не погодитися; у вас тут надійна людина, цілком компетентна на вигляд. Ви могли б задовольнити свою честь тим, що послали б його нам на допомогу, а проте ви вирішили втрутитися самі. З того місця, де я стояв, скидалося на те, що він побіг, аби від нас не відставати. І запевняю нас, мені всю цю пригоду було видно просто прекрасно, хоч і дещо з незручної пози.

Дон лиш відмахнувся від сказаного.

— Мені тільки шкода, що вони втекли, пане Фервайте. Навряд чи я можу гарантувати вам справжнє правосуддя. За це Каморр знову ж таки перепрошує.

Фервайт опустився на коліна поруч з Ґрауманном і відкинув тому з чола темне волосся.

— Правосуддя? Та я щасливчик, що живий лишився. Боги благословили мене безпечною подорожжю сюди й вашою допомогою. Я живий, і можу продовжувати свою місію, і цього достатньо. — Стрункий чоловік знову подивився на Сальвару. — Ви часом не той дон Сальвара з виноградників Накоцца? А донна Софія, відома ботанічна алхімикиня, не ваша дружина?

— Маю честь ним бути і маю втіху мати таку дружину, — відповів дон. — А це ж ви служите тому самому Дому бель Остер? Ви маєте справу з, а-а...

— Так, о так, я служу тому самому Дому бель Остер; займаюся продажем і транспортуванням саме тої речовини, про яку ви, напевно, думаєте. Це цікаво, так, дуже цікаво. Основи бавляться зі мною; Руки Під Водою, видно, бажають, щоб я впав і вмер із щирого подиву. Що ви врятували мені тут життя, що говорите вадранською, що у нас є спільні ділові інтереси... Це якось навіть... моторошно.

— Я теж вважаю це дивним, але неприємним не назву. — Дон Сальвара задумливо оглядав завулок. — Моя мати була вадранкою, тому я говорю цією мовою з великим ентузіазмом, хоча й погано. За вами стежили тут? Ця мотузка на стіні свідчить про підготовку, а Храмовий район... Ну, зазвичай тут безпечно, як у читальні самого герцога.

— Ми прибули сьогодні вранці, — сказав Фервайт. — Поселилися в кімнатах — у готелі «Завал борта», я впевнений, що ви знаєте такий, — а потім прийшли просто сюди — висловити свою дяку й потопити у водах пожертвування за те, що безпечно дісталися з Емберлена. Я не бачив, звідки взялися ті чоловіки. — Фервайт на мить замислився. — Хоча гадаю, один з них перекинув мотузку через стіну після того, як побив Ґрауманна. Вони були обережні, але в засідці на нас не чекали.

Сальвара крекнув і звернув увагу на пустий погляд смирного коня.

— Цікаво. Чи завжди ви берете коней і крам до храму, коли йдете робити свої приношення? Якщо ці паки настільки повні, якими здаються, я можу зрозуміти, чому головорізи спокусилися.

— Зазвичай такі речі трималися б під замком у нашому готелі. — Фервайт дружньо поплескав Ґрауманна по плечу й знову підвівся. — Але для цього вантажу та для цієї місії я маю завжди тримати їх при собі. І боюся, що це зробило нас привабливою мішенню. Бачте яка головоломка. — Фервайт повільно кілька разів почухав підборіддя. — Я вже заборгував вам, доне Лоренцо, і вагаюся знову просити у вас допомоги. І все ж це стосується моєї місії, яку мені доручили на час мого перебування в Каморрі. Оскільки ви дон, чи знаєте ви такого собі дона Джакобо?

Очі дона Сальвари прикипіли до Фервайта; один куточок його рота ледь-ледь смикнувся донизу.

— Так, — тільки й сказав він, і тиша розтягнулася на довгі миті.

— Цей дон Джакобо... Кажуть, багатий чоловік. Страх який маєтний, навіть як для дона.

— Це... правда.

— Балакають, що він авантюрний. Сміливий навіть. Що в нього, як у вас тут кажуть, око настріляне на дивні можливості. Терпимість до ризику.

— Напевно, можна і так описати його вдачу.

Фервайт облизнув губи.

— Доне Лоренцо... це важливо... якщо це все правда... чи не могли б ви через свій статус пера Каморра... допомогти мені домовитися про зустріч з доном Джакобо? Мені соромно просити, але було б іще непорядніше відмовитися від своєї місії для Дому бель Остер.

Дон Сальвара посміхнувся без найменшого натяку на веселощі й ледь-ледь повернув голову, наче хотів поглянути на Ґрауманна, який тихенько лежав у бруді. Конте підвівся й поглянув просто на свого дона широко розплющеними очима.

— Пане Фервайте, — сказав нарешті дон, — ви хіба не знаєте, що Папері Джакобо — чи не найзаклятіший із моїх живих ворогів? Що ми двоє билися до крові, двічі, і тільки за наказом самого герцога Нікованте не покінчили з цим назавжди?

— О, — сказав Фервайт тоном і з виразом обличчя людини, яка щойно впустила смолоскип у бочку з гасом. — Як ніяково. Яке глупство з мого боку. Я кілька разів бував у справах у Каморрі, але не... Я образив вас. Я просив забагато.

— Навряд. — Тон Сальвари знову став теплішим; він почав барабанити пальцями правої руки об ефес рапіри. — Але ви тут з місією для Дому бель Остер. Ви везете вантаж, який відмовляєтеся випускати з поля зору. Ви, очевидно, певним чином закріпили свій план на доні Джакобо... хоча вам все ще потрібно отримати офіційну авдієнцію з ним. Отже, він не знає, що ви тут або що ви плануєте його розшукати, чи не так?

— Я... цей... Боюся сказати забагато про свою справу...

— І все ж ваша справа тут ясна, — сказав повеселілий дон Сальвара, — і хіба не ви повторювали, що заборгували мені, пане Фервайте? Попри мої заперечення ви не відмовилися від цих слів? Ви відкликаєте свою обіцянку щодо зобов’язань зараз?

— Я... та при всьому бажанні, мілорде... прокляття. — Фервайт затрусився. — Мені соромно, доне Лоренцо. Тепер я мушу або відмовитися від своїх зобов’язань перед людиною, яка врятувала мені життя, або зректися своєї обіцянки перед Домом бель Остер зберігати приватність цієї справи.

— Ви не мусите робити ні того, ні другого, — сказав Дон. — І, можливо, я зможу безпосередньо допомогти вам виконати доручення вашого господаря. Невже ви не розумієте? Якщо дон Джакобо не знає про вашу присутність тут, які зобов’язання ви маєте перед ним? Очевидно, ви тут у справах. У вас є якийсь план, задум, якась пропозиція. Ви тут, щоб щось ініціювати, інакше у вас уже була б налагоджена система необхідних зв’язків. Не гнівайтеся на себе; це все проста логіка. Хіба я неправду кажу?

Фервайт потупив очі й нехотя кивнув.

— Ну ось і маєте! Хоча я не такий багатий, як дон Джакобо, та все ж людина солідного достатку; та й сфери нашої діяльності цілком доповнюють одна одну, чи не так? Завітайте до мене завтра на мою барку, у Мінливу Гульню. Зробіть свою пропозицію мені; обговорімо все як слід. — В очах дона Сальвари був злий блиск; його можна було розгледіти навіть попри сліпуче сонце над головою. — Оскільки ви в боргу переді мною, погасіть це зобов’язання — погодьтеся лиш на вашу присутність. Тоді, вільні від зобов’язань, ми обговоримо справу для нашої взаємної вигоди. Хіба ви не бачите, що я дуже зацікавлений позбавити Джакобо будь-якої можливості, яку ви можете йому подарувати, навіть якщо він ніколи про це не дізнається? Особливо, якщо він ніколи про це не дізнається! І хіба я не достатньо сміливий на ваш смак? Клянуся, ваше обличчя видовжується, немов зачароване. Що не так?

— Річ не у вас, доне Лоренцо. А просто в тім, що Руки Під Водою раптом знову стали напрочуд щедрі. У нас є приказка: «Незаслужена удача завжди приховує пастку».

— Не хвилюйтеся, пане Фервайте. Якщо ви справді хочете діло обговорити, то не сумнівайтеся, що по дорозі на нас чекатимуть важка робота й неодмінні труднощі. То як, згода? Пообідаєте зі мною завтра вранці на Мінливій Гульні? А там і пропозицію вашу обговоримо?

Фервайт зглитнув, подивився дону Сальварі в очі й твердо кивнув.

— У тому, що ви пропонуєте, є великий смисл. І, можливо, чудова нагода для нас обох. Я прийму вашу гостинну пропозицію і все вам розповім. Завтра, як ви сказали. Не можу вже дочекатися.

— Мені було приємно познайомитися з вами, пане Фервайте. — Дон Сальвара схилив голову. — Чи можемо ми допомогти вашому другові вибратися з бруду й провести вас до вашого готелю? Ми воліли б переконатися, що вас більше не спіткатимуть негаразди.

— Вважатиму ваше товариство за велику приємність, аби ви були такі люб’язні почекати й приглянути за бідним Ґрауманном і нашим вантажем, поки я зайду в храм і зроблю приношення. — Лок дістав із мішанини краму маленьку шкіряну торбинку. — Пропозиція буде значно серйознішою, ніж я планував. А втім, мої господарі ж розуміють, що вдячні молитви — неминучі витрати в нашому ділі.

7

Дорога назад до «Завалу борта» була повільною, і Жан видавав чудову суміш захмеління та розгубленості. Якщо вигляд двох забризканих брудом, надмірно тепло одягнених іноземців і трьох коней у супроводі дона здавався комусь незвичайним, вони тримали свої коментарі при собі і приберігали свої погляди для спини дона Сальвари. По дорозі вони пройшли повз Кало, який тепер невимушено чимчикував у простому одязі робітника. Він подавав швидкі й майже непомітні сигнали руками; Жука ніде не було видко, і він мусив зайняти позицію на одному із заздалегідь обумовлених місць побачення. І молитися.

— Лукасе! Не може бути! Та це ж Лукас Фервайт!

Коли Кало зник у натовпі, так само раптово з’явився Ґальдо, вбраний у яскравий шовк і бавовну заможного каморрського купця — саме тільки пальто, мабуть, коштувало стільки ж, скільки барка, яку Шляхетні Шельми пхали по річці того ранку. Тепер у ньому не було нічого, що нагадувало б дону чи його слузі про вуличних головорізів; без маски, із зачесаним назад під маленьку круглу шапочку волоссям, Ґальдо був взірцем фізичної та фінансової респектабельності. Він покрутив маленьку лаковану тростину і з широкою усмішкою підійшов до дивної компанії дона Лоренцо.

— Таж це... Еванте! — Лок, і за сумісництвом Фервайт, став і витріщився на прибульця з робленим подивом, а тоді енергійно потрусив тому руку. — Яка... яка приємна несподіванка!

— Так, Лукасе, так — але що в біса з тобою трапилося? А з тобою, Ґрауманне? У вас обох вигляд такий, наче ви щойно з бійки!

— Так і було. — Лок подивився вниз і протер очі. — Еванте, це був дуже своєрідний ранок. Ми з Ґрау, можливо, навіть не були б живими, якби не оця неймовірна людина. — Притягнувши Ґальдо до себе, Лок простягнув руку до дона. — Мілорде Сальваро, чи можу я представити вам Еванте Еккарі, стряпчого вашого району Рацона? Еванте, це дон Лоренцо Сальвара. З виноградників Накоцца, якщо тебе досі цікавлять ті землі.

— Дванадцять богів! — Ґальдо зняв капелюха й низько вклонився до пояса. — Дон. Я мав упізнати вас одразу, мілорде. Тисяча вибачень. Еванте Еккарі, цілком і повністю до ваших послуг.

— Радий знайомству, пане Еккарі. — Дон Сальвара вклонився правильно, але недбало, а потім ступив крок вперед, щоб потиснути руку прибульця; це означало його дозвіл вирахувати з розмови будь-які зайві поклони й шаркання. — То ви, а, ви, значить, знаєте пана Фервайта?

— У нас із Лукасом довга історія, мілорде. — Не повертаючись спиною до дона Сальвари, він метушливо змахнув трохи засохлого бруду з плечей чорного пальта Лока. — Я працюю в Мераджіо, здебільшого займаюся митними зборами та патентами для наших північних друзів. Лукас — один із найкращих і найрозумніших працівників бель Остерів.

— Годі-бо вам. — Лок кахикнув і соромливо усміхнувся. — Еванте бере всі найцікавіші закони та правила вашого герцогства та перекладає їх простою теринською. Він був моїм рятівником у кількох попередніх починаннях. Здається, у мене є талант знаходити пастки в Каморрі й натрапляти на добрих каморрців, котрі допомагають із них вислизнути.

— Мало хто з клієнтів опише те, що я роблю, такими щедрими словами. Але що це за бруд і синці? Ти казав щось про бійку?

— Так. У вашому місті є дуже, гм, заповзятливі злодії. Дон Сальвара та його людина щойно прогнали таку парочку. Боюся, що нам з Ґрауманном скоро був би й амінь.

Ґальдо підійшов до Жана й дружньо поплескав того по спині; скривлене Жанове лице було фантастичною театральною грою.

— Дванадцять богів! Я в захваті від вас, мілорде Сальваро! Лукаса можна порівняти з хорошим марковим вином, навіть якщо йому бракує мудрості, щоб зняти цю дурну зимову вовну, що він на себе начепив. Я в боргу перед вами за те, що ви зробили, і я...

— Годі вам сер, годі. — Дон Сальвара підняв одну руку, а іншу заклав за пояс із мечем. — Я зробив те, що вимагала честь, не більше. А обіцянками й подяками мене сьогодні закидали навіть з лишком.

Дон Лоренцо та «пан Еккарі» ще кілька хвилин після цього обмінювалися люб’язностями; Ґальдо врешті дозволив собі напоротися на найввічливішу версію «Дякую, але відвали».

— Ну що ж, — сказав він зрештою, — це був чудовий сюрприз, але боюся, на мене чекає клієнт, і природно, мілорде Сальваро, у вас із Лукасом є справи, у які мені не варто втручатися. З вашого дозволу я?..

— Звісно, звісно. Радий знайомству, пане Еккарі.

— І це взаємно, будьте певні, мілорде. Лукасе, якщо в тебе буде вільна часинка, ти знаєш, де мене знайти. І якщо мої скромні навички стануть у пригоді для твоїх справах, ти ж знаєш, що я зразу прибіжу...

— Звісно, Еванте. — Лок обхопив праву руку Ґальдо обома своїми й енергійно потиснув. — Я підозрюю, що ти нам рано чи пізно знадобишся. — На цьому він приклав палець до крила носа, й Ґальдо кивнув, а потім відбувся загальний обмін поклонами й рукостисканнями та інші ввічливі прощальні ритуали. Ґальдо поспішив геть, наостанок зробивши кілька знаків рукою, вдавши, немов поправляє капелюх:

Я не знаю, як там Жук. Піду огляну все.

Дон Сальвара кілька секунд задумливо дивився йому вслід, а потім повернувся до Лока, коли їхня маленька група продовжила свою подорож до готелю. Якийсь час вони розмовляли про те про се. Лок у личині Фервайта без жодних труднощів удав, як поволі згасла радість від зустрічі з «Еккарі». Незабаром він демонстрував справді пригнічений настрій, який пояснював головним болем від спроби задушення. Дон Сальвара і Конте залишили двох Шляхетних Шельм перед цитрусовими садами «Завалу борта» з наставляннями гарненько відпочити цієї ночі, мовляв справи почекають до завтра.

Щойно Лок із Жаном опинилися самі в номері (пака «цінного» краму була в Жана на плечах), вони повистрибували з брудного одягу, сховалися за новими масками і припустили до місць зустрічі, де мали чекати на повідомлення від Жука, якщо такі з’являться.

Цього разу метка темна фігура, яка безшумно перепурхнула з даху на дах, залишилася ніким непоміченою.

8

Повільно гасло Лжесвітло. Вітер Шибеника й болотний туман приклеювали до шкіри одяг, тютюновий дим швидко густішав довкола Кало й Ґальдо, покриваючи їх катарактою сірості. Близнюки сиділи, насунувши на голови каптури, й сходили потом у дверному прорізі цілком собі пристойного ломбарду на півночі району Старої Цитаделі. Ломбард уже замкнули на ніч; сім’я власника, вочевидь, веселилася, попиваючи щось, двома поверхами вище.

— Хороший був перший контакт, — сказав Кало.

— Хороший, еге?

— Та найкращий за весь час. Важко з усіма цими маскуваннями, та ще й коли це ми з тобою — красені в групі.

— Зізнаюся, я не знав, що ми поділяємо цю непросту ношу.

— Ну-ну, не будь такий строгий до себе. Зовнішністю ти цілком можеш до мене дорівнятися. А от мого хисту до науки тобі бракує. А ще мого безстрашшя. Ну й дару до спокушання жінок.

— Якщо ти про легкість, з якою жбурляєш монети на шльондр, тоді так, звісно. Ти — просто-таки благодійний бал для повій Каморра.

— А от це, — сказав Кало, — було справді некрасиво.

— Твоя правда. — Близнюки кілька секунд мовчки курили. — Вибач. Просто якось радості нема. Боюся я за малого, аж живіт скручує вузлами. Ти бачив...

— Додаткові піші патрулі. Ага. Стурбовані. Чув свистки. Прямо цікаво стало, що він там наробив і нащо.

— Напевно, у нього були причини. Якщо це й справді був такий хороший перший контакт, то це його заслуга. Надіюся, з ним усе добре, щоб ми могли вибити з нього дух.

У підсвіченому тумані поспішно проносилися фігури; на острові Старої Цитаделі було дуже мало елдерскла, тому слабке сяйво проливалася здалеку. З півдня долинав усе голосніший стукіт кінських копит по бруківці.

У цю мить Лок, безсумнівно, ховався біля Палацу Терпіння, поглядаючи на патрулі, які йшли через Чорний міст, щоби переконатися, що ті не везуть маленьких знайомих полонених. Або маленькі знайомі тіла. Жан буде на іншому місці зустрічі, нервово крокуючи і хрускаючи пальцями. Жук нізащо не повернеться просто до Храму Переландро, а також не підійде й на крок до «Завалу борта». Старші Шляхетні Шельми сиділи й чатували на нього в місті, серед паркої вологи.

Застукотіли дерев’яні колеса, роздратовано форкав кінь; віз зі скрипом зупинився за якихось двадцять футів від оповитих туманом братів Санців.

— Авендандо? — Гучний, але невпевнений голос вимовив це ім’я. Кало і Ґальдо скочили на ноги як один — «Авендандо» було їхнім сигналом для незапланованого рандеву.

— Сюди! — вигукнув Кало й жбурнув тонку цигарку забувши роздушити її п’ятою.

З імли вийшов чоловік, лисий і бородатий, з важкими руками трудящого ремісника та округлим черевцем, яке свідчило про помірний достаток.

— Я точно не знаю, як це працює, — сказав чоловік, — але якщо один з вас Авендандо, мені сказали, що я отримаю десять солонів, коли доставлю цю бочку до цього, е-е, дверного отвору. — Він показав великим пальцем через плече на візок.

— Бочка. Точно. — Ґальдо намацав гаманець, відчуваючи, як схвильовано застугоніло серце. — Що, а-а-а, у цій бочці?

— Ну точно не вино, — сказав незнайомець. — І недуже ввічливий хлопчина. Але він пообіцяв десять срібняків.

— Звичайно. — Ґальдо швидко відрахував яскраві сріблясті диски у підставлену долоню чоловіка. — Десять за бочку. Ще один за те, щоб забув про все це, еге?

— От халепа, пам’ять геть нікудишня, бо я й не пам’ятаю, за що ти мені платиш.

— От і молодець. — Ґальдо запхав гаманець назад під плащ і побіг на допомогу Кало, який заліз на воза й стояв над дерев’яною бочкою середнього розміру. Корок, яким зазвичай затикали бочку згори, зник, залишивши невеликий темний отвір. Кало тричі цюкнув по бочці; у відповідь він одразу почув три слабкі постукування. З усмішкою на обличчях близнюки Санци зняли бочку з фіри й кивнули візникові на прощання. Чоловік знову сів на свою підводу й невдовзі розчинився в темряві, посвистуючи, а в його кишенях дзвеніло удвадцятеро більше монет, аніж коштує порожня бочка.

— Що ж, — сказав Кало, коли вони відкотили бочку до дверей, — це вино, напевно, трохи замолоде і сире ще для декантації.

— Поставимо в льох на п’ятдесят-шістдесят років?

— Я подумав, що можна просто вилити його в річку.

— Правда? — Ґальдо побарабанив пальцями по бочці. — І що такого річка зробила, щоб таке заслужити?

Зсередини бочки почувся шум, який нагадував слабкий протест. Кало й Ґальдо разом нахилилися до отвору.

— Так, Жучику, — почав Кало, — я впевнений, що в тебе є прекрасне пояснення, чому ти там, і чому ми тут і переживаємо через тебе.

— У мене є чудове пояснення насправді. — Голос Жука був хрипкою луною. — Вам сподобається. Але спочатку розкажіть мені, як пройшла партія!

— Це була неймовірної краси річ, — сказав Ґальдо.

— Три тижні, не більше, — і облапошимо ми цього дона до останнього клаптя шовку його дружини, — додав Кало.

Хлопчик зітхнув з очевидним полегшенням.

— Здорово. Що ж, трапилося, а-а-а, таке: зграя жовтих курток прямувала до вас. Те, що я зробив, аби відвернути їх, дуже їм не сподобалося, тож я побіг до знайомого бондаря у Старій Цитаделі. Він, бува, працює з деякими виноробнями вище по річці, і в нього всенький двір заставлений бочками. Ну от, я просто запросив себе сам, заскочив до одної й сказав йому, що як я посиджу там, поки він не доставить мене сюди після Лжесвітла, то йому за це буде вісім солонів.

— Вісім? — Кало почухав підборіддя. — Нахаба щойно попросив десять, а отримав одинадцять.

— Та то нічого. — Жук кахикнув. — Мені стало нудно сидіти в тому дворі, того я смикнув його гаман. Там мідяків на якихось два солони набереться. Тому отримали собі трохи грошей назад.

— Хотів було сказати щось співчутливе про те, що ти лежав у бочці пів дня, — сказав Ґальдо, — але це ти дурницю утнув.

— Ну годі тобі! — Жук здався справді ображеним. — Він певний, що я весь час пробув у бочці, то чому він мене підозрюватиме? А ти щойно дав йому купу грошей, то чого б він сумнівався в тобі? Ідеально ж! Лок оцінив би.

— Жуче, — сказав Кало, — Лок для нас як брат, і нашій любові до нього немає меж. Але три найфатальніших слова в теринській мові — «Лок оцінив би».

— До цього дорівняється хіба «Лок навчив мене нового трюку», — додав Ґальдо.

— Єдина людина, якій сходять з рук витівки Лока Ламори...

— ...це сам Лок...

— ...тому що ми думаємо, що боги бережуть його для справді великої смерті. Щось таке з ножами та гарячою праскою...

— ...і п’ятдесятьма тисячами глядачів, які скандуватимуть його ім’я.

Брати дружно кахикнули.

— Ну, — сказав нарешті Жук, — я зробив це, і мені це зійшло з рук. Може, їдьмо вже додому?

— Додому, — розмірковував Кало. — Звичайно. Лок і Жан ридатимуть над тобою, як бабуськи, коли дізнаються, що ти живий, того не змушуймо їх чекати.

— Можеш не вилазити, у тебе ноги, напевно, потерпли, — сказав Ґальдо.

— Потерпли! — кувікнув Жук. — Але ви не мусите нести мене аж туди...

— Ти ніколи в житті не говорив настільки слушно, Жуче! — Ґальдо зайняв позицію біля бочки й кивнув Кало. Посвистуючи в унісон, обидва брати почали котити бочку по бруку до Храмового району, і не обов’язково найшвидшим чи найзручнішим маршрутом.

Інтерлюдія Лок пояснює

— Це був нещасний випадок, — нарешті сказав Лок. — І те, і те.

— Що-що? Я, певно, недочув. — Очі отця Ланца звузилися в слабкому червоному сяйві крихітної керамічної лампи Лока. — Я міг би поклястися, що ти просто сказав: «Перекиньте мене через парапет. Я — мале нікчемне хлоп’я й готовий померти в цю ж мить».

Ланц переніс їхню розмову на дах храму, де вони затишно розташувалися під високими парапетами, які мали обвивати декоративні рослини. Давно занедбані висячі сади Дому Переландро були невеликим, але важливим аспектом жертовної трагедії Безокого священника; ще одна декорація, щоб викликати відміряне монетами співчуття.

Над головою скаламутилося хмаровиння, блідо відбиваючи різнокольорові відблиски освітленого вечірніми ліхтарями Каморра, затуляючи місяці й зірки. Вітер Шибеника лиш волого підштовхував мляве повітря навколо Ланца й Лока, коли хлопець намагався все пояснити.

— Ні! Я правда хотів зробити їм боляче, але це все. Я не знав... я не знав, що станеться таке.

— Ну в це я майже вірю. — Ланц постукав вказівним пальцем правої руки по лівій долоні. Таким жестом на каморрському ринку давали знак не зволікати й продовжувати. — Розкажи мені все. Це «майже» становить для тебе серйозну проблему. Зроби так, щоб я все зрозумів, починаючи з першого хлопчика.

— Веслін, — прошепотів Лок. — І Ґреґор, але спочатку Веслін.

— Еге, Веслін, — погодився Ланц. — Веслін. Бідна душа, йому на шиї вирізав зайвий отвір не хто інший, як твій старий господар. Йому довелося купити один із цих чудових зубів акули в капи й скористатися ним. Так чому?

— На пагорбі деякі старші хлопці та дівчата перестали виходити на діло. — Лок міцно сплів пальці й дивився на них, наче ті могли дати відповіді. — Вони просто забирали речі, коли ми поверталися щодня. Робили трус. Передавали наші звіти хазяїнові замість нас, іноді щось забували розказати.

Ланц кивнув.

— Привілеї віку, статури та виціловування срак. Якщо переживеш цю розмову, то побачиш, що так само ведеться і в більшості великих банд. Більшості.

— І був один хлопчик. Веслін. Він ще й не таке робив. Бив нас ногами, кулаками, забирав одяг. Змушував нас робити всяке. Багато разів він брехав господареві про те, що ми приносили. Він віддавав деякі з наших речей старшим дівчатам із Домушників, і всі ми на вулицях отримували менше їжі — особливо трюкачі. — Долоньки Лока розціпилися й повільно стиснулися в кулаки. — А якщо ми намагалися сказати хазяїну, він тільки сміявся, ніби знав про це й думав, що це смішно! І після того як ми розказували йому, Веслін... Веслін робив гірше.

Ланц кивнув, а потім знову постукав вказівним пальцем по долоні.

— Я думав про це. Я багато думав про це. Ніхто з нас не міг побити його. Він був занадто великий. Ні в кого з нас не було кремезних друзів у пагорбі. А якби ми об’єдналися проти Весліна, то всі його дебелі друзі прийшли б за нами. Веслін щодня виходив із друзями. Ми їх бачили, коли працювали; вони не втручалися, але спостерігали за нами, розумієте? І Веслін казав усяке. — Стулені в похмуру риску, губи Лока були б комічними на якомусь менш брудному, менш виснаженому лиці, з не таким спустошеним поглядом; хлопчик же скидався на тоненького гаргуйля на стіні, який готується до стрибка. — Казав нам усяке, коли ми поверталися. Про те, які ми були незграбні або ледачі, що не хапнули достатньо. І потім стусав нас і давав нам ще більше буханців і ще більше обманював. Я думав, думав і думав, що робити.

— І тебе пронизала ідея, — підказав Ланц, — доленосна ідея. Тільки твоя ідея?

— Так. — Хлопець енергійно кивнув. — Тільки моя. Я був сам, коли у мене виник задум. Я бачив кілька жовтих курток і подумав... Я міркував про їхні палиці та їхні мечі. І ще припустив, а якщо вони поб’ють Весліна? Що, якби в них була причина не любити його?

Лок замовк, щоб перевести дух.

— І я мізкував і мислив, але нічого не спадало на гадку. Я не знав як. Але потім я подумав, а що, якби вони не сердилися на Весліна? А що, якби я використав їх як привід, щоб хазяїн розлютився на Весліна?

Ланц глибокодумно кивнув.

— А де ти взяв монету з білого заліза?

Лок зітхнув.

— На вулиці. Усі ми, кому не подобався Веслін, крали зайве. Ми пильнували, хапали й наполегливо працювали. Це зайняло тижні. Вічність! Я мав отримати біле залізо. Нарешті я смикнув одну таку монету в товстого чоловіка, одягненого в чорне. Смішне таке вовняне пальто й краватки.

— Вадранець. — Ланц, здавалося, дуже здивувався. — Напевно, якийсь купець приїхав у справах. Вадранці надто горді, щоб одягатися за погодою, а іноді занадто скупі, щоб сходити до кравця в місті. Отже, монету з білого заліза ти отримав. Цілу крону.

— Усі хотіли її побачити. Кожен бажав помацати. Я дозволив їм, а тоді наказав усім мовчати. Я змусив їх пообіцяти не говорити про неї. Сказав їм, що так ми доберемося до Весліна.

— І що ж ти зробив зі своєю монетою?

— Поклав у гаманець, маленький шкіряний такий. Такий, які ми смикаємо в перехожих. А тоді сховав його в місті, щоб у нас його не забрали. У місці, про яке ми всі знали, куди ніхто не міг потрапити. І я побачив, що Веслін із друзями вийшли з пагорба, взяв монету й одного дня я повернувся рано. Я віддав мідяки та хліб старшим дівчатам у дверях, але монету сховав у черевику. — Тут Лок замовк і повозився зі своєю маленькою лампою, від чого на його обличчі захиталося червоне світло.

— Я поклав її в кімнаті Весліна. У тій, де вони з Ґреґором сплять, — гарний сухий склеп у центрі пагорба. Знайшов розхитаний камінь і сховав туди гаманець, а коли переконався, що мене ніхто не зловив, попросився зустрітися з хазяїном. Я сказав, що дехто з нас бачив Весліна на посту жовтих курток на Тіснині. Що він брав у них гроші. Що він нам показував їх і пригрозив, що коли ми нажаліємося, він здасть нас жовтим курткам.

— Дивовижно. — Ланц почесав бороду. — Ти знав, що не так сильно белькочеш і затинаєшся, коли пояснюєш, як знатно когось обмахлярив?

Лок кліпнув, потім задер підборіддя й пильно втупився в Ланца. Чоловік засміявся.

— Це не була критика, синку, і я не хотів перекривати потік. Продовжуй свою історію. Звідки ти знав, що твоєму старому хазяїну це не сподобається? Чи пропонували коли-небудь жовті куртки тобі чи твоїм друзям гроші?

— Ні, — сказав Лок. — Ні, але я знав, що хазяїн давав їм гроші. За послуги, за інформацію. Ми іноді бачили, як він кладе монети в гаманці. Тому я гадав, що, можливо, я міг би тут щось придумати.

— Он як. — Ланц потягнувся до складок мантії й дістав плескатий шкіряний гаманець, який мінився барвою печеної цегли при світлі лампи Лока. Звідти він дістав клаптик паперу, на який витрусив темний порошок з іншого кутка гаманця. Він швидко склав кінець до кінця, поки папір не перетворився на щільний циліндр, і з вишуканою грацією запалив один кінець, тримаючи його в полум’ї лампи. Незабаром він уже посилав примарні сірі клуби диму вгору, а ті приєднувалися до сірих примарних хмар; речовина пахла підпаленою сосновою смолою.

— Вибач, — сказав Ланц, пересунувшись праворуч, щоб не дихати димом на хлопчика. — Дозволяю собі дві за ніч; міцнішу цигарку — перед обідом, а слабшу — після. Після затяжки все смачніше.

— Значить, я лишаюся на вечерю?

— Го-го, мій зухвалий маленький опортуністе. Скажімо так, ситуація досі невизначена. А ти не соромся, закінчуй історію. Ви підказали своєму старому хазяїнові, що Веслін підпрацьовує запасним членом знаменитої каморрської поліції. Він, мабуть, утнув неабияку істерику.

— Він сказав, що вб’є мене, якщо я брешу. — Лок і собі підібрався праворуч, ще далі від диму. — Але я сказав, що він сховав монету у своїй кімнаті. У його з Ґреґором кімнаті. І тоді... він перекопав усю кімнату. Я дуже добре сховав монету, але він її знайшов. Він мав її знайти.

— М-угу... І що ж за твоїм планом мало статися потім?

— Я не знав, що їх уб’ють! — Ланц не почув справжнього горя в цьому тихому й пристрасному голосочку, але, здавалося, було в ньому справжнє здивування, справжня досада. — Я хотів, щоб він побив Весліна. Я подумав, що, можливо, він зробить це на очах у всіх нас. Більшість вечорів ми їли разом. Весь пагорб. Усі, хто десь налажав, мали робити трюки або служити й чистити все, іноді їх дубасили палицею. Змушували пити імбирну олію. Я думав, що йому дістанеться щось таке. І можливо, все разом.

Ланц затримав хмарину диму довгу мить, наче тютюн міг наповнити його прозрінням, і відвів погляд від Лока. Тоді він нарешті видихнув маленькими затяжками, попахкуючи хиткі півмісяці, які тріпотіли за кілька футів від нього й зникали в імлі. Він кахикнув і повернувся до хлопчика.

— І ти, безперечно, зрозумів ціну добрих намірів, чи не так? Побиття палицею. Прибирання та обслуговування. Хех. Бідолашного Весліна прибрали й обслужили як треба. Як це зробив твій старий хазяїн?

— Його не було кілька годин, а повернувшись, він став чекати. У кімнаті Весліна. Коли Веслін із Ґреґором повернулися того вечора, поруч були старші хлопчики. Тому вони нікуди не могли піти. А потім... хазяїн просто вбив їх. Обох. Перерізав Весліну горлянку, і... дехто казав, що він деякий час дивився на Ґреґора, але нічого не сказав, а потім просто... Лок зробив такий самий рух двома пальцями, що й Ланц раніше. — Він прикінчив і Ґреґора.

— Ну звісно прикінчив! Бідолаха Ґреґор. Ґреґор Фосс його звали, так? Один із тих щасливчиків-сиріток, достатньо дорослих, щоб пам’ятати своє прізвище, чимось схожий на тебе. Звісно, твій старий хазяїн і його прикінчив. Вони з Весліном були найкращими друзями, правда? Два ковтки з однієї пляшки. Елементарне припущення, ніби один знав, що другий ховає під каменем гроші. — Ланц зітхнув і протер очі. — Елементарно. Отже, тепер, коли ти все розповів, хочеш, я вкажу, де ти все зіпсував? І поясню, чому більшість твоїх маленьких друзів із Вуличних, які допомогли тобі урвати ту білу монету, до ранку вже будуть мертві?

1

День Ледаря, одинадцята година ранку, Мінлива Гульня. Сонце знову пекло лихим білим світлом діаманта у вогні, випалюючи дугу на порожньому небі й розливаючи тепло, яке можна було відчути на шкірі. Лок стояв під шовковим навісом на прогулянковій барці дона Сальвари, вбраний в одяг і манери Лукаса Фервайта, і дивився на Гульню, що поволі набиралася людьми.

Ліворуч від нього на помості примостилася трупа канатохідців; четверо з них стояли, зображуючи ромб, на відстані приблизно п’ятнадцяти футів одне від одного. Поміж танцюристів бриніли довжелезні яскраві шовкові мотузки, обкручені навколо їхніх рук, грудей і ший — здавалося, що кожен артист гоцав на чотирьох-п’яти відрізках одночасно. Ці пасма утворювали хитку сітку між танцюристами, а в цій павутині за допомогою спритних зачіпок були підвішені всілякі дрібні предмети: мечі, ножі, пальта, чоботи, скляні статуетки, блискучі дрібнички. Усі ці предмети повільно, але поступово, переміщалися в різних напрямках, коли танцюристи крутили руками й рухали стегнами, розпускаючи старі вузли й неймовірно плавкими жестами утворюючи нові, тугіші.

Це було незначне диво на жвавій річці чудес, не останнім з яких була барка дона та донни Сальвара. Чимало знаті тягали дерева до своїх садів на воді й назад, а нові друзі Лока були першими, хто пішов ще далі. Їхня прогулянкова барка була постійним плавучим фруктовим садом у мініатюрі. Якихось п’ятдесят кроків завдовжки і двадцять завширшки, це був двокорпусний дерев’яний прямокутник, набитий ґрунтом, який живив десяток дубів та оливкових дерев. Їхні стовбури були однаково чорні як ніч, а шелесткі каскади листя були неприродно смарагдові, яскраві, немов налаковані — очевидне свідчення тонкої науки алхімічної ботаніки.

Довкола кількох таких дерев, перехрещені плямами тіні, що відкидало листя, зміїлися широкі завитки сходів, ведучи до оглядової рубки дона з шовковим балдахіном. Та зручно примостилася в гіллі, відкриваючи очам краєвид попереду. По обидва боки цієї надзвичайно показної частини плавучого лісу сиділо по двадцятеро найнятих веслярів. Ті гребли на конструкціях, схожих на аутригери, які не давали важкій центральній частині яхти зануритися вбік.

Рубка могла легко вмістити двадцятеро душ; цього ранку там були лише Лок із Жаном, дон із донною й вічно пильний Конте, який зараз пантрував бар з різноманітними напоями, який цілком можна було прийняти за лабораторію аптекаря. Лок перевів погляд на танцюристів на канаті, відчувши з ними дивну спорідненість. Не в них одних була можливість зіпсувати сьогодні майстерний виступ.

— Пане Фервайте, ваш одяг! — Донна Софія Сальвара стояла з ним на краю оглядової рубки, її руки стискали поручень за якісь дюйми від його пальців. — Ви мали б у ньому такий гарний вигляд у якусь зі своїх емберленських зим, але чому ви повинні терпіти його в наше літо? Ви скоро будете червоні, мов ружа! Може, вам таки краще щось зняти?

— Мені... пані, мені, запевняю вас... дуже зручно. — Тринадцять богів, вона правда загравала з ним. І легка посмішка, яка з’явилася на обличчі її чоловіка, сказала Локу, що Сальвари спланували це заздалегідь. Трохи пильної жіночої уваги, щоб збентежити незграбного купця — ідеально інсценований і цілком поширений трюк. Гра перед грою, так би мовити. — Я вважаю, що будь-який дискомфорт, який приносить мені моє вбрання у вашому... дуже цікавому кліматі, лише стимулює мене. До концентрації. Тримає мене в діловому тонусі.

Жан, що стояв за кілька кроків позаду цих двох, прикусив язика. Спускати на Лока Ламору білявок було те саме, що кидатися листям салату в акул, а донна Софія була ще й якою білявкою — одною з тих красивих виняткових теринок зі шкірою, схожою на обгорілий бурштин, і волоссям кольору мигдального масла. Її погляд був глибокий і твердий, темно-помаранчева літня сукня з кремово-білою нижньою спідницею, що ледь проступала по краю, ловко не приховувала вигинів фігури. Що ж, Сальварам просто-таки пощастило наштовхнутися на злодія з найдивнішим смаком на жінок. Жан міг милуватися донною за них обох; його обмежена роль сьогодні (і його «травми») не лишали йому нічого іншого.

— Наш пан Фервайт зроблений з надзвичайно суворого матеріалу, моя люба. — Дон Лоренцо опирався на поручень у дальньому кутку, вбраний у вільний білий шовк та оранжевий камзол, що пасував до сукні його дружини, застебнутий лише на нижню застібку. На шиї чоловіка дженджуристо спадали білі шийні хустки. — Вчора він отримав лупки на все життя, а сьогодні зодяг на себе стільки вовни, що стачить на п’ятьох чоловіків. Мушу сказати, я все більше хвалю себе за те, що висмикнув вас у Джакобо, Лукасе.

Лок обдарував усміхненого дона легким поклоном і власного ніяковою усмішкою.

— Випийте хоча б щось, пане Фервайте. — Рука донни Софії ненадовго затрималася над Локовою, і він устиг відчути різноманітні мозолі й хімічні опіки, яких не міг приховати жоден манікюр. Вона таки була справжньою алхімічною ботаникинею, а ця барка була безпосередньою роботою її рук і результатом її задуму. Величезний талант і холодний розум. Очевидно, Лоренцо був з них двох імпульсивнішим, а якщо ще й і мудрішим, то зважив би думку своєї дружини, перш ніж погодитися на будь-яку з пропозицій Лукаса Фервайта. Тому Лок сором’язливо всміхнувся до неї й ніяково відкашлявся. Нехай думає, що він у неї на гачку.

— Ковток чогось був би дуже до речі, — сказав він. — Але, а-а, боюся, тоді я не відповідатиму за свій стан, люба донно Софіє. Я мав немало справ у вашому місті — я знаю, як тут п’ють, коли обговорюють діло.

— «Ранок — для поту, а ніч — для гризот», — сказав дон Сальвара, відійшовши від поручня, й махнув своєму слузі. — Конте, я певний, що наш пан Фервайт щойно попросив не менше ніж імбирний ошпарок.

Конте метнувся виконати прохання дона, спершу вибравши високий кришталевий келих для вина, у який налив на два пальці найчистішої каморрської імбирної олії кольору горілої кориці. До цього він плеснув молочно-грушевого бренді, а потім прозорого густого лікеру, під назвою «адженто», який насправді був кулінарним вином, приправленим редькою. Намішавши такий коктейль, Конте обмотав пальці лівої руки мокрим рушником і потягнувся до закритої жаровні, що тліла біля бару. Він витягнув тонкий металевий стрижень, який світився оранжево-червоним на кінчику, і занурив його в коктейль; рідина зашипіла й виплюнула невеликий димок пряної пари. Конте швидко рівно тричі перемішав напій, а потім підніс його Локу на тонкій срібній тарілці.

Лок практикував цей ритуал чимало разів протягом багатьох років, але коли холодний опік від імбирного ошпарку торкнувся його губ, розітнувши кожну дрібну тріщинку пекучим жаром й окресливши кожну щілину між зубами та яснами спалахами вишуканого болю, — ще до того, як напій потрапив на язик і горло, він не зміг повністю стримати спогади про Пагорб Тіней і покарання Батька злодіїв, про рідкий вогонь, який повз пазухами й горів за очима, аж поки не захотілося їх вирвати. Висловити дискомфорт під час першого ковтка напою було набагато легше, ніж удавати інтерес до донни.

— Ні з чим незрівнянна річ, — закашлявся він, а тоді швидкими поривчастими рухами ледь-ледь послабив чорні хустки на шиї. Сальвари чарівно посміхнулися. — Мені знову нагадали, чому я так успішно продаю вам слабші напої.

2

Раз на місяць на Мінливому ринку не велася ніяка торгівля. Щочетвертого Дня ледаря купці трималися подалі від великого кола, що примикає до річки Анжевіна; натомість вони дрейфували або стояли на якорі неподалік, поки половина міста висипала подивитися на Мінливу Гульню.

У Каморрі ніколи не було великого кам’яного чи елдерскляного амфітеатру, а натомість там склався цікавий звичай відновлювати коло глядачів заново кожної Гульні. Величезні багатоповерхові оглядові барки відбуксирували та міцно закріпили до кам’яних хвилерізів, вони оточували Мінливий ринок, наче плавучі скибочки, відрізані від серця великого стадіону. Кожною баркою заправляла сім’я-конкурент або купецьке об’єднання. Вони всі люто змагалися за глядачів, а бійки серед завсідників-клієнтів, які виборювали місця на особливо милих серцю барках, були цілком частим явищем.

При правильному вирівнюванні ці баржі утворювали дугу приблизно на половині окружності Мінливого ринку. Для човнів, які заходили в центр спокійної води, розчищали канал, а решта периферії була зарезервована для прогулянкових барок знаті. На будь-якій Гульні можна розраховувати на добру сотню барок, і їх буде вполовину більше на великі святкування, як-от це. До свята літнього сонцестояння і Дня змін залишалося менше ніж три тижні.

Ще до того як почалися розваги, Мінлива Гульня була сама по собі видовиськом — велика хвиля багатих і бідних, на човнах і піших, боролася за місце в традиційному змаганні, яке дуже любили саме за відсутність правил. Жовті куртки в такі дні були на службі, але переважно для того, щоб не допустити кривавих сутичок, а не запобігти заворушенням узагалі. Гульня була загальноміською пиятикою, подарунком герцога людям, який той охоче списував зі своєї скарбниці. Добра Гульня успішно висмикувала отруйні ікла з будь-яких заворушень, перш ніж ті встигали нагноїтися.

Шовковий навіс над головами не вберігав від полуденного пекла, а Лок із Сальварами ускладнювали собі ситуацію, попиваючи імбирні ошпарки, поки дивилися крізь рябий серпанок спеки на тисячі каморрців, що набивалися в барки простолюдинів. Конте приготував ідентичні напої для свого лорда і леді (хоча, мабуть, з дещо меншим вмістом імбирної олії), які їм подавав «Ґрауманн», за звичаями каморрсього етикету в подібних ситуаціях. Келих Лока був напівпорожнім; алкоголь розширювався кулькою теплом у його шлунку і яскравим спогадом у горлі.

— До діла, — сказав він нарешті. — Ви були... такі добрі до нас із Ґрау. Я погодився відплатити за цю доброту й розповісти, у яких я справах тут, у Каморрі. Тож поговорімо про це, якщо ваша ласка.

— У вашому житті ще ніколи не було такої нетерплячої авдиторїї, пане Фервайте. — Найняті доном веслярі тягнули їх до кола Гульні, і вони наближалися до безлічі традиційніших прогулянкових барок, деякі з них уже повнилися десятками чи сотнями гостей. Очі дона світилися жадібною цікавістю. — Розкажіть нам.

— Королівство Семи Основ тріщить по швах. — Лок зітхнув. — Це ні для кого не секрет.

Дон із донною безтурботно потягували свої напої, нічого не кажучи.

— Кантон Емберлен є периферійною частиною великого конфлікту. Але граф фон Емберлен і Чорний стіл працюють у різних, а-а, напрямках, щоб заподіяти йому суттєву шкоду.

— Чорний стіл? — запитав дон.

— Я прошу вибачення. — Лок зробив крихітний ковточок свого напою і язиком потекла нова порція вогню. — Чорний стіл — це те, що ми називаємо радою наймогутніших купців Емберлена. Серед них і мої господарі Дому бель Остер. Куди не глянь, за винятком військових і податкових питань, вони заправляють кантоном Емберлен. І вони втомилися від графа і від торгових гільдій в інших шести кантонах. Утомилися від обмежень. Емберлен багатіє на нових способах спекуляцій та підприємництва. Старі гільдії стали тягарем на їхній шиї.

— Цікаво, — сказала донна, — що ви говорите «їхній», а не «нашій». Це важливо?

— Певною мірою. — Ще один ковток напою; секунда робленої нервовості. — Дім бель Остер погоджується, що гільдії віджили свою корисність; що торгові практики минулих століть не повинні диктуватися законами гільдій. Ми не обов’язково погоджуємося, — він знову сьорбнув напій і почухав потилицю, — що графа фон Емберлена потрібно скинути, поки він перебуває за межами кантону з більшою частиною своєї армії на боці своїх кузенів у Парлеї та Сомнеї.

— Свята Дванадцятка! — Дон Сальвара похитав головою, ніби хотів очистити її від почутого. — Вони не можуть серйозно так думати. Емберлен... менший за Каморр! Відкритий з моря з двох сторін. Захиститися неможливо.

— І все ж підготовчі роботи ведуться. Річний оборот банків і торгових домів Емберлена в чотири рази вищий, ніж у найбагатшому після нього кантоні Основ. Чорний стіл зупинився на цьому. Золото, безумовно, слід розглядати як потенційну силу, проте Чорний стіл помилково вважає його безпосередньою владою саме по собі. — Він допив свій напій одним довгим ковтком. — Через два місяці однаково почнеться громадянська війна. Наступники не віщують нічого доброго. Стради і Дворіми, Рацули і Стриги — усі вони точать ножі й готують солдатів. Проте, поки ми говоримо, купці Емберлена намагаються, коли немає графа, узяти під варту решту дворян і забрати собі флот. Набрати рекрутів із «вільних громадян». Платити найманцям. Якщо коротко, тепер вони спробують відокремитися від Основ. Це просто неминуче.

— І який стосунок це має до вашого візиту сюди? — Пальці донни, що стискали келих, побіліли; вона зрозуміла, що означала історія Фервайта. Війна, масштабніша за будь-що бачене століттями — громадянська війна, можлива економічна катастрофа.

— Мої господарі з Дому бель Остер вважають так: щури в трюмі мають мало шансів стати за стерно корабля, який ось-ось сяде на дно. Але ті самі щури можуть легко покинути корабель.

З

У центрі Гульні у воду занурили низку високих залізних кліток. Деякі з них служили опорою для дерев’яних планок, на яких могли стояти артисти, жертви, бійці та слуги; кілька особливо масивних кліток стримували темні фігури, які зловісно кружляли під напівпрозорою сірою водою. Довкола неспішно веслували човни-помости, де виступали танцюристи на канатах, метальники ножів, акробати, жонглери та силачі; з води пласкою луною котилися схвильовані вигуки зазивок з довгастими мідними рупорами.

Першими на будь-якій Гульні були Бої Спокути, де дрібні злочинці з Палацу Терпіння могли добровольцями брати участь у нерівній боротьбі в обмін на зменшення покарання або хоч якесь покращення умов життя. Зараз буханців роздавав дуже мускулистий нікавеццо («караюча рука»), один із гвардійців герцога. Солдат був у чорній шкіряній броні, з лискучим сталевим нагрудником і сталевим шоломом зі свіжовідрізаним плавником гігантської летючої риби. Луска й хребет мерехтіли на сонці, коли солдат крокував туди й назад, роздаючи, на позір без жодних зусиль, удари обшитим залізом ціпком.

Нікавеццо стояв на невеликій, але стійкій платформі. Його оточувала низка круглих дерев’яних стовпчиків, розділених водою на відстань простягнутої руки. На цих хитких платформах стояли два десятки худих брудних в’язнів, кожен озброєний маленьким дерев’яним дрючком. Спланований напад міг би подолати їхнього мучителя, але цій групі, здавалося, бракувало темпераменту для спільної дії. Вони підходили до нікавеццо поодинці або невеликими групами й одне по одному падали під ударами, від яких гриміли черепи. Довкола кружляли човники й виловлювали непритомних в’язнів, перш ніж їх навіки поховає вода — герцог у своїй милості не дозволяв, щоб Бої Спокути були смертельними.

Лок лиш на секунду відвів руку з пустим келихом, як Конте вирвав його з пальців з грацією фехтувальника, який обеззброює супротивника. Коли слуга дона підійшов до бару, Лок прокашлявся.

— Поки що нема нужди наповнювати цей келих, Конте. Дякую вам за люб’язність, але з вашого дозволу, мілорде і міледі Сальвара, я хотів би презентувати вам кілька подарунків. Один — як символ простої гостинності. Другий — як... ну, ви побачите. Ґрауманне?

Лок клацнув пальцями, і Жан кивнув. Його кремезний товариш підійшов до дерев’яного столу біля бару і взяв дві важкі шкіряні сумки з укріпленими залізом кутиками й залізними замочками. Жан поставив їх там, де Сальвари могли їх легко побачити, а потім відступив, щоб Лок міг розпечатати сумки тонким ключем з різьбленої слонової кістки. З першої сумки він дістав бочку з блідого ароматного дерева, можливо, якийсь фут заввишки і пів фута в діаметрі, яку потім протягнув дону Сальварі. На поверхні бочки було просте чорне клеймо:

«Брандвін остершалін 502»

Лоренцо зі свистом випустив подих між зубів; можливо, його ніздрі навіть розширилися, хоча Лок зберігав на обличчі Лукаса Фервайта ввічливо нейтральний вираз.

— Дванадцять богів, та це ж п’ятсот другий! Лукасе, якщо вам здавалося, що я дражнив вас за відмову розлучитися з вашим добром, будь ласка, прийміть мої найглибші...

— Вам не треба перепрошувати, мілорде. — Лок відмахнувся від слів дона. — За ваше сміливе втручання, доне Сальваро, і за вашу гостинність сьогодні вранці, прекрасна донно, будь ласка, прийміть цю незначну прикрасу для ваших винних льохів.

— Незначну! — Дон узяв бочку й поклав її так обережно, наче немовля, народжене якихось п’ять хвилин тому. — У мене є п’ятсот шостий і пара п’ятсот четвертих. Я не знаю нікого в Каморрі, хто міг би похвалитися п’ятсот другим, хіба сам герцог.

— Що ж, — сказав Лок, — мої господарі тримали кілька під рукою відтоді, як пройшла чутка, що це особливо добрий купаж. Ми використовуємо їх, щоб... розтопити кригу в серйозних справах.

По правді, ця бочка була інвестицією в майже вісімсот повних крон і результатом морської подорожі узбережжям до Ашміра, де Лок і Жан зуміли виграти її в ексцентричного дрібного дворянина в нечесній картковій грі. Більшість грошей фактично пішла на те, щоб ухилитися від убивць або підкупити вбивць, яких згодом послав старий за своєю власністю. П’ятсот другий став майже надто дорогим для пиття.

— Який грандіозний жест, пане Фервайте! — Донна Софія просунула руку у згин ліктя свого чоловіка й власно усміхнулася йому. — Лоренцо, коханий, тобі слід частіше рятувати незнайомців з Емберлена. Вони такі чарівні!

Лок кашлянув і зачовгав ногами.

— Ах, годі вам, міледі. Доне Сальваро...

— Прошу, кличте мене Лоренцо.

— О доне Лоренцо, те, що я покажу вам далі, стосується безпосередньо того, чому я прибув сюди. — Він дістав з другої сумки подібну бочку, але ця була позначена лише стилізованою буквою «А» в колі з виноградних ліз.

— Це зразок з торішньої дистиляції, — сказав Лок. — П’ятсот п’ятдесят дев’ятий.

Дон Сальвара впустив бочку п’ятсот другого.

Донна з дівочою спритністю виставила праву ногу, підчепила бочку в повітрі й опустила її на палубу з легким стуком, а не з тріском розтрощеного дерева. Втративши рівновагу, вона таки зронила свій імбирний ошпарок; скло зникло за бортом і пішло на дно. Сальвари підтримали одне одного, і дон тремтячими руками підняв бочку з п’ятсот другим.

— Лукасе, — сказав він, — ви напевне... напевне ж жартуєте.

4

Локу було нелегко обідати, спостерігаючи, як єрештійська риба-диявол розриває десяток людей на воді, але він вирішив, що його личина емберленського купця, ймовірно, бачила і не таке у своїх численних уявних морських подорожах, а тому жодною рискою не видав на лиці своїх справжніх почуттів.

Давно минув полудень; завершилися Бої Спокути, і розпорядники Гульні перейшли до Судових конфіскацій. Це був ввічливий спосіб сказати, що чоловіки у воді були вбивцями, ґвалтівниками, работорговцями та паліями, відібраними до яскравої страти для розваги натовпу. Технічно кажучи, вони були озброєні, й отримали б менші покарання, якби змогли якимось чином убити того звіра, проти якого змагалися, але звірі завжди були настільки ж огидними, наскільки дана цим злочинцям зброя була сміховинною, тому переважно їх просто страчували.

У риби-диявола були дванадцятифутові мацаки — такої ж довжини, як її рухливе сіро-чорне смугасте тіло. Істота була замкнена в шістдесятифутовому колі кліток і платформ разом із кількома чоловіками, які з вересками молотили руками у воді — більшість із них уже давно покидала свої тонкі маленькі кинджали у воду. Платформи патрулювали нервові охоронці, озброєні арбалетами та піками, й зіштовхували полонених назад у воду, якщо ті намагалися вилізти. Іноді риба-диявол переверталася в бурхливих червоних водах, і Лок устигав угледіти одне чорне око без повіка, завбільшки із супову миску — геть таку, яку він зараз тримав у руках.

— Вам долити, пане Фервайте? — Конте завмер поруч зі срібною супницею в руках; у важкій червоній томатній юшці, приправленій перцем та цибулею, плавали білотілі креветки Залізного моря. У дона і донни Сальвара було цікаве почуття гумору.

— Ні, Конте, ви дуже люб’язні, але мені поки що досить. — Лок поставив миску з супом біля бочки п’ятсот п’ятдесят дев’ятого (насправді це була пляшка скромного п’ятсот п’ятдесятого за п’ятдесят крон, щедро змішаного з найзадьористішим ромом, який Жан зміг дістати й за який ще й мусив переплатити) і зробив ковток бурштинового напою зі свого келиха. Навіть розбавлена бозна-чим, підробка була дуже смачною. Ґрауманн запопадливо стояв за подружжям Сальвара, які сиділи навпроти Лока за столиком зі срібного дерева. Донна Софія бездумно вертіла в руках скибочки апельсина, тонкі, як папір, і закручені так, щоб утворювати їстівні квіти тюльпана. Дон Лоренцо, досі широко розплющивши очі, дивився на бренді у своїх руках.

— Це здається майже... святотатством! — Попри це дон зробив глибокий ковток, і в рисах його лиця залягла очевидна втіха. Вдалині за його спиною в повітря злетіло щось, що могло бути відрізаним тулубом, і зі сплеском плюхнуло вниз; довкола схвально загудів натовп.

Остершалінський бренді витримували не менше ніж сім років після дистиляції та купажування; стороннім людям неможливо було дістати бочку раніше цього терміну. Представникам Дому бель Остер заборонялося навіть говорити про партії, які ще не продавалися, а розміщення будинків, де витримувалося бренді, було таємницею, для захисту якої навіть наймали вбивць, коли це було необхідно. Дона Лоренцо мов блискавка вразила, коли Лок побіжно запропонував бочку п’ятсот п’ятдесят дев’ятого; його ледь не вирвало, коли Лок так само мигцем розкрив печатку й запропонував їм розпити напій за обідом.

— Так і є, — реготнув Лок. — Бренді — це релігія мого Дому, тому ми так серйозно до цього ставимося. — Враз посерйознішавши, він швидко провів пальцем по горлу. — Можливо, ми єдині люди в історії, які п’ють невитриманий зразок на обід із супом. Я подумав, вам сподобається.

— Ще й як! — Дон покрутив рідину у склянці й втупився в неї, ніби загіпнозований м’якою напівпрозорістю карамельного кольору. — А ще мені дуже цікаво, яку комбінацію ви приготували, Лукасе.

— Що ж. — Лок театрально покрутив власний келих. — За останні двісті п’ятдесят років було три вторгнення в Емберлен. Будьмо відвертими, обряди престолонаступництва Королівства Основ завжди означали спершу війська та кровопролиття, а тоді вже вдячні молитви й бенкети. Коли графи сваряться, Остершалінські гори є нашою єдиною перешкодою на суші й місцем важких боїв. Ці бої неминуче розливаються далі по східних схилах гір. Простісінько через виноградники Дому бель Остер. І цього разу буде те саме. Чорний стіл приведе їх на наші голови! Тисячі людей і коней поїдуть через перевали. Витопчуть виноградники. Грабуватимуть усе на виду. А тепер, коли в нас є олива, може бути навіть гірше. Через пів року наші виноградники можуть стати попелищем.

— Ви не здатні взяти й запакувати свої виноградники й повезти їх із собою, якщо ви... так би мовити... покинете корабель, — сказав дон Лоренцо.

— Не можу. — Лок зітхнув. — Саме остершалінські ґрунти частково роблять знаменитий остершалінський бренді. Якщо ми втратимо ці виноградники, все повториться — буде перерва у вирощуванні та перегонці. Десять, двадцять, може, навіть тридцять років. Чи й більше. І буде ще гірше. Наше становище жахливе. Граф не може віддати порти й доходи Емберлена, якщо Основи будуть на порозі громадянської війни. Він із союзниками підуть на штурм якомога швидше. Вони, найімовірніше, переріжуть увесь Чорний стіл, заберуть їхні товари та майно, конфіскують їхні кошти. Дім бель Остер теж не помилують.

— Чорний стіл діє тихо, але твердо. Ми з Ґрау відпливли п’ять днів тому, всього за дванадцять годин до того як дізналися, що порт буде перекрито. Кораблі під прапором Емберлена не випускають; їх усі ставлять у док на «ремонт» чи «карантин». Дворяни, які досі вірні графу, зараз під домашнім арештом, а їхню варту роззброїли. Наші кошти в різних кредитних домах Емберлена тимчасово заморозили. Усі торгові будинки Чорного столу погодили це між собою, щоб жоден із Домів не втік з усім золотом і крамом. Зараз ми з Ґрау працюємо за нашою місцевою кредитною лінією, створеною в Мераджіо багато років тому. Мій дім... ну, ми просто не тримали наших коштів за межами Емберлена. Трохи тут і трохи там для надзвичайних ситуацій.

Лок дуже уважно спостерігав за реакцією сімейства Сальвара; його новини з Емберлена були напрочуд свіжими й детальними, але дон міг мати джерела розвідки, яких Шляхетні Шельми не помітили протягом тижнів спостереження та підготовки. Частини про Чорний стіл і громадянську війну, що насувається на Емберлен, були ґрунтовними й обдуманими гіпотезами; уривок про раптове закриття порту та домашні арешти був чистим вигаданим гімном на паличці. За оцінками Лока, справжній безлад в Емберлені почнеться хіба за кілька місяців. Якби дон про це знав, їхня партія зійшла б на пси й Конте спробував би пришпилити Лока до столу своїми кинджалами всього за якісь секунди. А потім Жан витягнув би сокири, які сховав під камзолом на спині, і всім у компанійці під шовковим балдахіном стало б дуже, дуже невесело — зірвана партія рідко закінчувалася добре.

Але Сальвари мовчали й просто дивилися на нього очима, які явно запрошували продовжити. Підбадьорений, він провадив далі:

— Ця ситуація нестерпна. Ми не будемо ані заручниками справи, яку навряд чи визнаємо, ані жертвами помсти графа після його неминучого повернення. Ми вибираємо... дещо ризиковану альтернативу. Таку, яка вимагала б значної допомоги від якогось вельможі Каморра. Від вас, доне Сальваро, якщо у вас є така можливість.

Дон із дружиною зціпили під столом руки, й чоловік схвильовано махнув Локу вільною рукою.

— Ми можемо відмовитися від своїх грошей і так викроїмо собі більше часу для дій. І ми цілком упевнені, що заміна цих коштів буде лише питанням часу та зусиль. Ми навіть можемо покинути, — Лок зціпив зуби, — ми навіть можемо покинути наші виноградники. Самі їх повністю спалимо, нікому нічого не залишивши. Зрештою, ми самотужки покращуємо ґрунт, алхімічним шляхом. І секрет цього вдосконалення зберігається лише в серцях наших садівничих майстрів.

— Остершалінський процес, — видихнула Софія. Її видало наростаюче хвилювання.

— Звісно, ви про нього чули. Так-от у будь-який момент часу існує три садівничих майстри. І процес такий складний, що просто дослідити ці ґрунти — навіть комусь із таким талантом, як ваш, міледі, — не можна. Багато сполук, які використовують наші алхіміки, інертні й призначені лише, щоб заплутати. Маємо, що маємо. Єдине, від чого ми не можемо відмовитися, це від запасу купажів, які ще витримуються; розлиті по бочках за останні шість років. І певні рідкісні врожаї та особливі експерименти. Ми зберігаємо остершалінське бренді в бочках по тридцять два галони; таких бочок у нас майже шість тисяч. Ми повинні забрати їх з Емберлена і то протягом наступних кількох тижнів, до того, як Чорний стіл запровадить жорсткіші заходи контролю й до того, як граф почне облогу свого кантону. А тепер наші кораблі під вартою, а всі власні кошти недоторкані.

— Ви хочете... ви хочете забрати всі ці бочки з Емберлена? Усі? — Дон голосно зглитнув.

— Якомога більше, — сказав Лок.

— І як для цього ви хотіли б залучити нас? — Донна Софія м’яла пальці.

— Кораблі під прапором Емберлена більше не можуть виходити з порту або зайти в нього, якби захотіли втекти. Але невелика флотилія суден під прапором Каморра з каморрськими екіпажами, фінансована вельможею Каморра... — Лок поставив келих і розвів руки.

— Ви хочете, щоб я організував... морську експедицію?

— Двох або трьох ваших найбільших галеонів може вистачити. Ми розглядаємо тисячу тонн вантажу. Мінімальний екіпаж, скажімо, п’ятдесят чи шістдесят осіб на корабель. Ми можемо вибрати доки і взяти тверезих, надійних капітанів. Шість або сім днів дороги на північ, плюс скільки часу потрібно, щоб зібрати команди та кораблі. Думаю, менше як тиждень. Ви згодні?

— Тиждень... так, але... ви просите мене профінансувати все це?

— Запевняю вас: в обмін на щедру винагороду.

— За умови, що все буде добре, так, і ми згодом перейдемо до питання винагороди. Але просто швидке придбання двох галеонів, пошук хороших капітанів і надійних екіпажів...

— Крім того, — сказав Лок, — ще треба забити трюм хоч якимсь провіантом для подорожі на північ. Дешевим зерном, сушеним сиром, низькосортними фруктами. Нічого особливого. Але незабаром Емберлен опиниться в облозі; Чорний стіл буде радий додатковим припасам. Становище Емберлена занадто слабке, щоб не поважати суверенного нейтралітету Каморра, — ось на що розраховують мої господарі, щоб гарантувати, що кораблі зайдуть і безпечно вийдуть з Емберлена. Але додаткова запорука не зашкодить.

— Так, — сказав дон Лоренцо, смикаючи нижню губу. — Два галеони, команда, офіцери, дешевий вантаж. Невеликий екіпаж найманців, десять-дванадцять на корабель. У цю пору завжди хтось такий швендяє неподалік. Я хотів би, щоб на кожному кораблі були озброєні люди, щоби не було... ускладнень.

Лок кивнув.

— Отже, як саме ми будемо витягувати... бочки з ваших льохів для витримування і транспортування їх до доків?

— Дуже проста хитрість, — сказав Лок. — Ми маємо декілька броварень та складів пива; це стороння справа, свого роду хобі для деяких наших майстрів купажу. Наше пиво зберігається в барилах, і місце розташування цих складів загальновідоме. Поки ми з Ґрау пливли на південь, мої майстри потихеньку обережно переносили бочки з-під остершалінського бренді до пивних складів і перемарковували їх. І робитимуть це далі, поки ми тут готуємося, і поки наші кораблі не з’являться в гавані Емберлена.

— Тож ви не будете таємно завантажувати бренді. — Донна Софія сплеснула руками. — А будете відкрито завантажувати пиво!

— Точно так, міледі. Навіть великий експорт пива не буде таким підозрілим, як переміщення невитриманого бренді. Це буде розглядатися як комерційний переворот; ми першими ухилимося від заборони суден під прапором Емберлена. Ми привеземо купу припасів для майбутньої облоги й отримаємо собі непоганий зиск. Потім, щойно завантажимо весь бренді, ми вирушимо в море й візьмемо шістдесят або сімдесят людей із сім’ї бель Остер і робітників, щоб сформувати ядро нашого нового підприємства в Каморрі. Після того, навіть якщо нас розкусять, це вже буде для нас несуттєво.

— Все це потрібно зібрати разом за короткий термін, — промовив дон Лоренцо у глибокій задумі. — П’ятнадцять тисяч крон, я сказав би. Можливо, двадцять.

— Я згоден, мілорде. Розраховуйте на додаткові п’ять тисяч або близько того, на хабарі та інші домовленості. — Лок знизав плечима. — Деяким людям доведеться поглянути в інший бік, щоб ми виконали свою роботу, коли дістанемося Емберлена.

— Значить, двадцять п’ять тисяч крон. — Лоренцо випив останні краплі бренді, поставив склянку і склав руки на столі перед собою. — Ви просите в мене більше ніж половину моїх статків. Ви мені подобаєтеся, Лукасе, але настав час обговорити іншу сторону пропозиції.

— Звичайно. — Лукас замовк, щоб запропонувати дону ще одну порцію підробки «невитриманого»; дон почав було відмахуватися від нього, але смакові рецептори взяли гору над розсудливістю, і він підставив йому келих. Донна Софія також простягнула свій, і Жан поспішив передати його Локу. Поки доливав Сальварам, Лок щедро хлюпнув і у власний келих. — По-перше, ви повинні зрозуміти, що Дім бель Остер пропонує, а чого не пропонує. У вас ніколи не буде остершалінського процесу. Він і надалі передаватиметься усно й виключно в межах Дому. Ми не можемо запропонувати вам нерухомість як заставу чи оплату; ми очікуємо втратити їх після втечі з Емберлена. Збереження виноградників у майбутньому — наша власна проблема. Будь-які спроби з вашого боку втягнутися в остершалінський процес, підкупити будь-кого з учасників будуть розглядатися як абсолютне порушення довіри. — Лок сьорбнув бренді. — Я гадки не маю, які конкретні санкції ми могли б застосувати, щоб висловити своє невдоволення, але воно буде виражене. Мені доручили говорити абсолютно чітко в цьому питанні.

— І так ви й робите. — Донна Софія поклала одну руку на ліве плече чоловіка. — Але ці обмеження ще не є пропозицією.

— Перепрошую, милостива пані Софіє, що так з вами розмовляю. Але ви повинні розуміти — це найважливіше, що коли-небудь задумував Дім бель Остер. Ми з Грау тримаємо майбутнє нашого об’єднання у своїх досить вразливих руках. Зараз я не можу говорити з вами просто як ваш гість Лукас Фервайт. Я — Дім бель Остер. Ви маєте усвідомити, що про деякі речі говорити не випадає, навіть натяками.

Сальвари кивнули як один, Софія лише трохи повільніше, ніж Лоренцо.

— Отже, розгляньмо ситуацію. Емберлен на порозі війни. Наші виноградники та володіння, вважайте, втрачені. А без цих виноградників не буде остершаліну, який уже виробляють, хіба самим Основам відомо, скільки часу. Десяток років? Покоління? Навіть коли ми повернемо виноградники, на відновлення ґрунту підуть роки. Так уже було раніше, тричі. Протягом багатьох-багатьох років єдиний новий доступний остершалін буде виготовлятися з тих шести тисяч бочок, які ми зможемо дістати з Емберлена, як злодії вночі. Уявіть собі попит. Ріст цін.

Дон безгучно ворушив губами, рахуючи в умі, а донна Софія дивилася вдалину, наморщивши чоло. Остершалінське бренді було найкращим і найпопулярнішим алкоголем; навіть алхімічні вина Тал Веррара, сотні найвигадливіших сортів, не могли дорівнятися до нього в ціні. Одна півгалонна пляшка наймолодшого доступного остершаліну коштувала тридцять повних крон у роздріб; ціна різко зростала з витримкою. А з цим несподіваним дефіцитом, обмеженим запасом і без нового врожаю винограду?

— Ні фіга собі, — сказав Конте, зовсім не в силах стриматися, коли в думках майнули суми. — Вибачте, донно Софіє.

— Вибачаю. — Вона вихилила свій келих одним, геть не відповідним для леді, швидким ковтком. — Тільки твої розрахунки хибні. Це заслуговує принаймні потрійного «ні фіга собі».

— Дім бель Остер, — продовжив Лок, — бажає налагодити з вами партнерство, що базується в Каморрі, щоб зберігати та продавати остершалінське бренді під час нашого... міжвладдя. В обмін на вашу допомогу транспортувати його з Емберлена в момент надзвичайної нужди, ми готові запропонувати вам п’ятдесят відсотків виторгу від продажу всього, що ви перевезете для нас. Знову ж таки, розгляньмо ситуацію і ціну на остершалін під час дефіциту. Ви зможете окупити свої початкові інвестиції в десять разів протягом першого року. Дайте нам років п’ять чи десять...

— Так. — Дон Лоренцо м’яв у руках окуляри. — Але Лукасе, я от спостерігаю, як ви сидите тут й обговорюєте можливе знищення вашого Дому та переїзд до міста за півтисячі миль на південь, і якось не здається, що ви... незадоволені.

Лок видав особливо милу кривувату посмішку, яку колись тижнями практикував перед дзеркалом.

— Коли мої господарі зрозуміли суть їхньої нинішньої ситуації, деякі з них припустили, що ми мали створити штучний дефіцит ще багато років тому. Ми твердо вирішили перетворити болісну невдачу на славне повернення. Ті шість тисяч бочок, проданих за дефіцитними цінами протягом кількох років... Ми могли б повернутися до Емберлена з багатством, яке затьмарить усе, що ми залишимо позаду. Що ж до вашої ситуації...

— Ми не говоримо про сотні тисяч крон. — Донна Софія повернулася зі свого задумливого трансу. — Ми говоримо про мільйони. Навіть якщо поділені між нами.

— Мої господарі також готові надати ще одну компенсацію після нашого успішного повернення в Емберлен і відновлення остершалінських виноградників. Ми пропонуємо вашій сім’ї постійну частку у всіх операціях бель Остерів; звичайно, нічого близького до контрольного пакета, але солідну суму. Десять-п’ятнадцять відсотків. Ви будете першими і, ми сподіваємося, єдиними іноземцями, яким коли-небудь запропонують такий відсоток.

За цим виникла павза.

— Це... дуже приваблива пропозиція, — нарешті сказав дон Сальвара. — І подумати, що все це мало потрапити до рук Джакобо просто за замовчуванням. Боги мої, Лукасе, якщо ми ще коли-небудь натрапимо на тих злодіїв, я збираюся подякувати їм за те, що вони організували наше знайомство.

— Ну, — реготнув Лок, — я ж гадаю, хай минуле лишається в минулому. Ґрауманн може думати дещо інакше. І факт залишається фактом: хоча я відчуваю, що ми потиснемо один одному руки дуже скоро, нам досі доведеться зібрати кораблі, відплисти на північ до Емберлена й забрати наше добро. Ситуація мені нагадує перетерту мотузку, яка розшаровується нитка за ниткою. — Він відсалютував Сальварам келихом бренді. — Так чи інак вона обірветься.

На воді перемогла риба-диявол, і охоронці винагородили її за службу, нашпигувавши отруєними арбалетними болтами. Щоб витягнути тушу з води, використовували гаки та ланцюги для човнів; не можна було просто покласти таку істоту назад у клітку, коли вона виконала своє призначення. Червона кров монстра змішалася з кров’ю його жертв і повільно осідала широкою темною хмарою; навіть це мало продуману роль у тому, що мало статися далі.

5

Вчені Теринського колегіуму зі свого зручного положення глибоко всередині країни могли б сказати вам, що акули-вовки Залізного моря — прекрасні й захопливі створіння, їхнє тіло набите м’язами більше, ніж у будь-якого бика, їхня абразивна шкіра, усіяна всіма можливими кольорами: від мідно-зеленого до чорної барви грозової хмари. Будь-хто, хто справді працює на набережній у Каморрі та на сусідньому узбережжі, скаже вам, що акули-вовки — це великі агресивні падлюки, які люблять стрибати.

Закриті в клітці, виморені голодом і збожеволілі від крові, акули-вовки є ключем до традиційної родзинки Мінливої Гульні. В інших містах є гладіаторські ігри, а ще в якихось ставлять людей на герць проти тварин. Але тільки в Каморрі можна побачити, як спеціально озброєний гладіатор (контрареквіалла) б’ється із живою акулою, а в Каморрі, за традицією, контрареквіаллами стають тільки жінки.

Це і є Зубне видовище.

6

Лок не міг сказати, чи були ці чотири жінки справді красивими, але вони, безсумнівно, вражали. Усі вони були темношкірими каморрками з тугими м’язами, наче в сільських дівчат, видними навіть на відстані. Тісні чорні бавовняні сорочки на грудях, пов’язки на стегнах та тонкі шкіряні рукавички — от і все їхнє нехитре вбрання. Чорне волосся бійчинь було запнуте під традиційні червоні хустки й унизане латунними та срібними браслетами, які вловлювали сонячне світло ланцюжками білих спалахів. Призначення цих браслетів було предметом спорів; дехто казав, що вони заплутували акул, у яких зір і так був не дуже, водночас багато хто стверджував, ніби їхні відблиски допомагали чудовиськам краще бачити свою жертву.

Кожна контрареквіалла мала два знаряддя зброї: короткого списа в одній руці й спеціальну сокиру в другій. На держаку таких сокир були повні гарди, від чого загубити їх було складно; вони були двоголові: з вигнутим лезом з одного боку та довгим тупим кінцем, як у кирки, — з другого. Вправна бійчиня зазвичай намагалася розрізати плавники і хвіст акули, перш ніж згубити рибину; лише найкращі могли вбити звіра чим завгодно, крім шипа — шкура такої тварини тверда, мов кора.

Лок дивився на похмурих жінок, відчуваючи звичний меланхолійний захват. На його погляд, вони були такі ж божевільні, як і мужні.

— Я знаю, що ота, крайня ліворуч — то Цицилія де Рікура. — Дон Лоренцо вказував Лукасу на жінок, вирішивши влаштувати перепочинок від більш ніж годинних переговорів. — Пристойна бійчиня. А поруч із нею Аґанесса, вона носить спис, але ніколи, ніколи ним не користується. Двоє інших, ну, ці, видно, новенькі. Чи принаймні новенькі в Гульні.

— Дуже прикро, — сказала донна, — що сестер Беранґіас сьогодні немає, пане Фервайте. Вони найкращі.

— Мабуть, найкращі з усіх, хто тут був. — Дон Сальвара примружився, щоб прикрити очі від відблисків, які здіймалися з води, і спробував оцінити розмір акул за ледь помітними тінями в їхніх клітках. — Або колись буде. Але вони не були на Гульні останні кілька місяців.

Лок кивнув і пожував щоку. Лок Ламора, ґappucma Шляхетних Шельм і шанований злодій, він особисто знав близнючок Беранґіас. Він також знав, де вони були ці кілька місяців.

На воді ставала в стійку перша бійчиня. Контрареквіалли боролися на низці платформ, кожна з яких була близько двох футів завширшки й піднімалася на пів фута над водою. Ці майданчики були розташовані у формі квадрата на відстані чотирьох-п’яти футів один під одного, що залишало достатньо місця для супротивниці, яка могла проплисти між ними. Жінкам доводилося швидко стрибати між цими платформами, щоб завдати удару по акулах, ухиляючись від стрибків у відповідь; коли хтось падав у воду, це зазвичай означало кінець змагань.

За лінією кліток з акулами (які відкривалися ланцюговими шківами, з’єднаними з баркою далеко за межами можливої активності акул) був невеликий човен, екіпаж якого складався з веслярів-добровольців (з надзвичайно високою платнею), і на борту тримали трьох традиційних спостерігачів. Першим був священник ордену Йоно в облямованій сріблом одежі кольору морської хвилі. Поруч з ним у срібній масці й чорній мантії була жриця Ази Ґілли, Володарки Довгого Мовчання, богині смерті. Останнім ішов лічець, чия присутність завжди здавалася Локу напрочуд оптимістичним жестом.

— Каморр! — Молода жінка — мабуть, Цицилія де Рікура — підняла над головою зброю. Густе мурмотіння натовпу вщухло, лише вода тихо плескалася об човни та хвилерізи. П’ятнадцять тисяч спостерігачів усі як один затамували подих. — Я присвячую цю смерть герцогу Нікованте, нашому господарю і покровителю!

Так традиційно складали привітання контрареквіалли, а «ця смерть» могла цілком означати будь-якого учасника битви.

Під ефектні фанфари й вигуки натовпу човнярі за межами кола кліток випустили першу за цей післяобідній час акулу. Десятифутова риба, оскаженіла від крові, вирвалась з ув’язнення й почала кружляти поміж східчастими платформами, її зловісний сірий плавник розрізав брижі у воді. Цицилія балансувала на одній нозі й нахилилася, щоб плеснути по воді п’яткою другої, викрикуючи прокляття й заклики. Акула клюнула на наживку й за кілька секунд уже була серед платформ, кремезне тіло цвьохкало туди-сюди, як зубатий маятник.

— Ця не любить гаяти часу! — Дон Сальвара заломив руки. — Б’юся об заклад, зараз стрибне.

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як акула вискочила з води у фонтані срібних бризок і кинулася на пригнуту бійчиню. Стрибок акули не був високим, і Цицилія ухилилася, відскочивши праворуч, на наступну платформу. Вона випустила свій спис, і той занурився в бік акули й затремтів там на якусь частку секунди, перш ніж обтічна маса голодних м’язів хлюпнула назад у воду. Реакція натовпу була неоднозначною; кидок бійчині продемонстрував неабияку спритність, але мінімальну силу. Акулу Цицилії це, ймовірно, розлютило ще більше, а бійчиня лишилася без списа.

— О, погане рішення, — донна цокнула язиком. — Цій дівчині потрібно навчитися трохи терпіти. Подивимося, чи дасть їй такий шанс її нова подружка.

Б’ючись і розбризкуючи у воді рожеву піну, акула маневрувала для нового нападу, переслідуючи тінь Цицилії на воді. Жінка перестрибувала з одної платформи на іншу, тримаючи сокиру лезом назовні.

— Пане Фервайте. — Дон Лоренцо зняв окуляри й крутив ними, дивлячись на бій; схоже, на велику відстань він бачив і без них. — Я можу прийняти ваші умови, але ви маєте розуміти, що моя частка початкового ризику досить велика, особливо щодо моїх загальних наявних коштів. Тому я прошу, щоб розподіл доходів від наших продажів остершаліну був скоригований до п’ятдесяти п’яти на сорок п’ять на мою користь.

Лок вдав, що розмірковує над цим, поки Цицилія напружувала руки й стрибала з усіх сил, а жадібний сірий плавець розтинав воду одразу за її ногами.

— Я уповноважений піти на таку поступку від імені своїх господарів. Натомість... частка вашої сім’ї від збережених виноградників остершаліна становитиме п’ять відсотків.

— Згода! — Дон усміхнувся. — Я профінансую два великих галеони, екіпаж і офіцерів, необхідні хабарі та домовленості, а також вантаж, який ми відвеземо на північ. Я буду наглядати за одним галеоном, ви — за другим. Я виберу екіпажі найманців, які будуть розміщені на борту кожного судна для додаткової безпеки. Конте подорожуватиме з вами, а ваш Ґрауманн може залишитися зі мною. Будь-які витрати, які збільшують наш бюджет на понад двадцять п’ять тисяч каморрських крон, я буду робити виключно на свій розсуд.

Акула знову стрибнула і вдруге промахнулася. Цицилія на мить виконала стійку на одній руці, махаючи сокирою. Публіка заревіла, а акула незграбно перевернулася у воді й поплила назад.

— Згода, — сказав Лок. — Підписані однакові примірники нашого контракту мають зберігатися у вас і в мене; один додатковий примірник теринською буде зберігатися в нейтрального стряпчого, якого ми з вами разом погодимо. Його розпечатають й оглянуть протягом місяця, якщо з кимось із нас трапиться... нещасний випадок під час вивезення бочок. Один додатковий примірник вадранською підпишемо та передамо на опіку моєму агенту для достави моїм господарям. Сьогодні ввечері мені в готелі знадобиться писар і вексель на п’ять тисяч крон. Завтра я зможу забрати гроші в Мераджіо й відразу візьмуся до роботи.

— І це все?

— Цілком, — сказав Лок.

Дон кілька секунд мовчав.

— Біс із ним. Згода. Потиснемо руки й ризикнемо.

На воді Цицилія зупинилася й занесла сокиру, завдавши удару саме тоді, коли акула наблизилася до її платформи праворуч, занадто повільна для високого стрибка. Коли Цицилія перемістила вагу, щоб опустити лезо, акула склалася вдвоє у воді біля неї, зігнувшись усім тілом у підкову, і кинулася вниз. Від цього маневру хвіст акули хльоснув контрареквіаллі просто попід коліньми. Закричавши швидше від шоку, ніж від болю, Цицилія де Рікура впала горілиць у воду.

За кілька секунд усе закінчилося; акула підпливла з роззявленою пащекою і, видно, вхопила жінку за одну чи обидві ноги. Вони кілька разів переверталися у воді — Лок вихоплював поглядом то тіло жінки, що билося в жаских конвульсіях, то темну грубу шкіру акули. За мить рожева піна знову стала темно-червоною, і дві тіні, що зійшлися в герці, тонули в глибинах під платформами. Половина натовпу схвально заревіла, решта схилила голови в шанобливому мовчанні, яке триватиме лише доти, доки наступна молода жінка не увійде в кільце червоної води.

— Боги! — Донна Софія дивилася на пляму, що розтікалася по воді; бійчині, що залишилися в живих, стояли, опустивши голови, а священники жестами показували якесь благословення. — Неймовірно! Так швидко загинула через такий простий трюк. Мій батько говорив, що одна помилка в Гульні варта десяти у звичайний час.

Лок низько вклонився їй, узяв жінчину руку й поцілував її.

— І я геть не сумніваюся в його словах, донно Софіє. Геть не сумніваюся.

Привітно усміхаючись, він ще раз вклонився їй, а потім повернувся потиснути руку її чоловікові.

Інтерлюдія Лок лишається на вечерю

1

Удруге за два дні дон Лоренцо Сальвара виявив, що в його життя втрутилися незнайомці в масках і каптурах у несподіваному місці. Цього разу було після півночі, і вони чекали на нього в його кабінеті.

— Зачиніть двері, — сказав нижчий зловмисник. Його голос був такий каморрський, грубий та прокурений і явно звиклий до того, що йому підкоряються. — Сідайте, мілорде, і можете не кликати свого слугу. Він... нездужає.

— Ви хто в чорта такі? — Пальці Сальвари рефлекторно потягнулася до руків’я меча, але на його поясі не було піхов. Він зачинив за собою двері, але не ворухнувся, щоб сісти за письмовий стіл. — Як ви сюди потрапили?

Зловмисник, який заговорив першим, простягнув руку й стягнув чорну тканину, що затуляла його ніс і рот. Обличчя в обрамленні чорного волосся було худорляве й кутасте, темні вуса на ньому — тонкі й бездоганно підстрижені. На правій вилиці чоловіка зміївся білий шрам. Він потягнувся до складок свого добре пошитого чорного плаща й дістав чорний шкіряний гаманець, який відкрив, щоб дон міг побачити його вміст — маленький золотий гребінь, вставлений у хитромудру конструкцію із матового скла.

— Боги. — Дон Сальвара вже без вагань нервово впав у крісло. — Ви Опівнічники.

— Саме так. — Чоловік склав гаманець і поклав його назад у плащ. Мовчазний гість, досі в масці й капюшоні, неквапливо обійшов і став за якісь фути позаду дона Лоренцо, між ним і дверима. — Просимо вибачення за вторгнення. Але наша справа тут надзвичайно делікатного характеру.

— Я... я якось образив Його Милість?

— Наскільки мені відомо, ні, мілорде Сальваро. Можна навіть сказати, що ми тут, щоб допомогти вам запобігти цьому.

— Я... я, ах... ну що ж. А що ви зробили з Конте?

— Просто дав йому дещо, щоб допомогти йому заснути, от і все. Ми знаємо, що він вірний, і знаємо, що небезпечний. Ми не хотіли ніяких... непорозумінь.

Чоловік, що стояв біля дверей, ступивши крок уперед, обійшов дона Сальвару та обережно поклав бойові ножі Конте на стіл.

— Ясно. Сподіваюся, з ним усе буде добре. — Дон Сальвара барабанив пальцями по письмовому столу й дивився на зловмисника зі шрамами. — Інакше я був би дуже незадоволений.

— Він абсолютно цілий і неушкоджений. Даю вам слово як людина герцога.

— Будемо вважати, що цього достатньо. Поки що.

Чоловік зі шрамом зітхнув і потер очі двома пальцями.

— Немає потреби починати нашу розмову з цього, мілорде. Прошу вибачення за несподівану нашу появу, але я впевнений, ви побачите, що ваш добробут є першорядним в очах нашого господаря. Мені доручено запитати, чи сподобалося вам сьогодні на Гульні?

— Так... — дон Сальвара говорив обережно, наче до стряпчого чи до секретаря на суді. — Гадаю, це була б точна оцінка.

— Добре, добре. У вас була компанія, правда ж?

— Зі мною була донна Софія.

— Я маю на увазі декого іншого. Не підданого Його Милості. Не каморрця.

— А, так. Купець. Купець, на ім’я Лукас Фервайт, з Емберлена.

— З Емберлена. Звісно. — Чоловік зі шрамом склав руки й оглянув кабінет дона. Якусь мить він дивився на пару маленьких скляних портретів старих дона і донни Сальвар, вміщених у рами й прикрашених чорними оксамитовими похоронними стрічками. — Що ж. Цей чоловік такий самий купець з Емберлена, як ви чи я, мілорде Сальваро. Він шахрай. Бутафорія.

— Я... — Дон Сальвара ледь не скочив на ноги, але згадав чоловіка, що стояв позаду нього, і, схоже, передумав. — Я не розумію, як таке можливе. Він...

— Прошу вибачення, мілорде. — Чоловік зі шрамом усміхнувся жахливо й штучно, як може усміхнутися чоловік без дітей, намагаючись втішити засмучене немовля. — Але дозвольте мені запитати вас: ви коли-небудь чули про людину, яку називають Шипом Каморра?

2

— Я краду лиш тому, що моїй дорогій родині нема на що жити!

Лок Ламора проголосив це з високо піднятим келихом. Шляхетні Шельми сиділи за старим столом з відьминого дерева в розкішній норі під Домом Переландро; Кало і Ґальдо — праворуч, а Жан із Жуком — ліворуч від Лока. Перед ними був повний стіл пишних наїдків, і небесна люстра гойдалася над головою у знайомому ореолі золотого світла.

— Брехло! — хором відповіли хлопці.

— Я краду лиш тому, що в цьому злому світі не заробиш чесним трудом! — вигукнув, піднявши й собі келих, Кало.

— БРЕХЛО!

— Я краду лиш тому, що мушу годувати свого брата-близнюка, ледацюгу й бідака, чия лінь розбила серце нашій матінці! — проказав Кало й отримав стусана від брата.

— БРЕХЛО!

— Я краду лиш тому, що колись потрапив у погану компанію, — сказав Жан.

— БРЕХЛО!

Нарешті ритуал дійшов до Жука. Хлопчик тремтячою рукою підняв келих і закричав:

— Я краду лиш тому, що це страшенно весело!

— ШЕЛЬМА!

Під загальні крики й ухання п’ятеро злодіїв цокнулися келихами; світло блищало на кришталі й сяяло крізь туманні зелені глибини м’ятного веррарського вина. Усі вихилили келихи й гахнули ними об стільницю. Жук, уже трохи косоокий, обійшовся зі своїм дещо делікатніше.

— Панове, я тримаю в руках перші плоди довгих тижнів навчання і страждань. — Лок підняв скручений у рурку пергамент зі стрічками та блакитною сургучною печаткою кольору дрібного дворянства Каморра. — Акредитив на п’ять тисяч повних крон з кишені дона Сальвари, які ми завтра отримаємо в Мераджіо. І, підозрюю, перша удача, яку допоміг наблизити наш наймолодший учасник.

— Хлопчик із бочки! — в унісон закричали брати Санци; за мить з-поміж них вискочила булочка з мигдальною скоринкою, влучила Жуку межи очі й плюхнулася на його пусту тарілку. Жук розламав її навпіл і відповів тим же, й хоч і був добряче підпитий, потрапив у ціль.

Лок провадив далі, а Кало супився й витирав з очей крихти:

— Другий контакт сьогодні минув легко. Але ми не зайшли б так далеко, так швидко, якби не кмітливість Жука вчора. Який до біса дурний, безрозсудний, безглуздий вчинок! У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення. — Лок устиг утнути фокус з пляшкою вина під час виступу й порожні келихи присутніх раптом наповнилися алкоголем. — За Жука! За нову напасть для міської варти Каморра!

Коли підбадьорення й голосне цмокання від цього тосту вщухли, а Жука схвально поплескали по спині так сильно, що в того, певно, мізки в голові перемішалися, Лок дістав один великий келих, поставив його на середину столу й повільно наповнив.

— Ще одне, перш ніж почнемо трапезу. — Він підняв келих, і всі замовкли. — Келих, наповнений для відсутнього друга. Ми страшенно сумуємо за старим Ланцом і бажаємо спокою його душі. Нехай Нечесний Наглядач завжди стоїть на сторожі і благословляє свого нечесного слугу. Він був настільки доброю та покаянною людиною, наскільки бувають злодії.

Лок обережно поставив келих у центрі столу й накрив його клаптиком чорної тканини.

— Він дуже пишався б тобою, Жуче.

— Сподіваюся. — Хлопець дивився на закритий бокал посеред розкішних келихів та позолочених тарілок. — Шкода, що я його не застав.

— Ти був би для нього приємним подарунком на старість. — Жан поцілував тильну сторону лівої руки — жест благословення священників Безіменного Тринадцятого. — Навіть приємним перепочинком від того, чого він натерпівся, коли виховував нас чотирьох!

— Жан великодушний. Ми з ним були святими. Це брати Санци не давали спати бідолашному старому, змушували молитися шість ночей на тиждень. — Лок потягнувся до одної вкритої тканиною тарілки. — Нумо їсти.

— Ти хотів сказати, що молився, щоб ви із Жаном виросли спритними та красивими, як ми двоє! — Рука Ґальдо вхопила Лока за зап’ястя. — Ти нічого не забув?

— Я? Забув?

Кало, Ґальдо і Жан відповіли на це запитання, дружно втупившись у Лока. Жук сором’язливо глипнув на люстру.

— Чорти б вас дерли. — Лок сповз зі свого позолоченого стільця й підійшов до буфета; коли він повернувся до столу, у нього в руці був крихітний келишок, трохи більший за чарочку. Туди він влив крапельку м’ятного вина. Він не підніс цього келишка угору, а поставив посеред столу біля бокала під чорною тканиною.

— Келих за відсутнього когось. Я не знаю, де вона зараз, і я молюся, щоб ви всі, хіба крім Жука, захлинулися вже, дякую дуже.

— Навряд чи назвеш це гарним благословенням, особливо від священника. — Кало поцілував тильну сторону власної лівої долоні й помахав нею над крихітним келишком. — Вона була однією з нас ще до тебе, ґappucmo.

— Знаєш, про що я молюся? — Лок вперся руками у край столу, аж побіліли пальці. — Щоб колись хтось із вас дізнався, що таке кохання, коли воно рушить вище ґудзиків на штанях.

— Щоб розбити серце, потрібні двоє. — Ґальдо м’яко поклав ліву руку на правицю Лока. — Я не пам’ятаю, щоб вона облажалася без твоєї вправної допомоги.

— І осмілюся сказати, — мовив Кало, — було б величезним полегшенням для всіх нас, якби ти був такий ласкавий і пішов по дівках. Добряче й надовго. Боги, та хоч із трьома відразу! Це ж не те, що в нас не вистачає на те коштів.

— Хочу, щоб ви знали, що моє терпіння на цю тему вичерпалося задовго до... — Голос Лока підвищився до крику, коли Жан міцно схопив його за лівий біцепс, і дебелий кулак легко обхопив руку Лока.

— Вона була нашим хорошим другом, Локу. Була і є. Будьмо якось по-людському.

Жан потягнувся до пляшки вина, а потім наповнив келих по вінця. Він підняв його на світло й забрав другу руку з руки Лока.

— Келих, налитий для відсутнього друга. Зичимо Сабіті добра. А собі — міцного братерства.

Лок дивився на нього якусь секунду, яка здавалася хвилиною, а потім протяжно зітхнув.

— Вибачте. Не хотів зіпсувати свята. Це був поганий тост, і я... мені шкода. Треба було краще подумати про свої обов’язки.

— Мені теж шкода. — Ґальдо соромливо усміхнувся. — Ми не звинувачуємо тебе за те, що ти відчуваєш. Ми знаємо, що вона була... вона була... собою.

— А мені не шкода за те, що я сказав про дівок. — Кало вдавано вибачливо знизав плечима. — Я серйозно, чоловіче. Занур уже кудись свого ґнота. Кинь якір. Сходи до дами за піхвами для свого кинджала. Тобі зразу стане краще.

— Хіба не очевидно, що я зараз просто в екстазі? Мені не потрібно, щоб мені стало краще, бо в нас із вами ще є над чим працювати цього вечора! Заради любові Нечесного Наглядача, а не можемо ми, будь ласка, просто прикінчити цю тему й кинути її клятий труп у затоку?

— Вибач, — сказав Кало по хвилі після прицільного погляду Жана. — Вибач. Слухай, ти ж знаєш, ми тобі бажаємо тільки добра. Нам обом шкода, якщо ми занадто напираємо. Але вона в Парлеї, а ми в Каморрі, і очевидно, що ти...

Кало вже було продовжив би, але від його перенісся відскочила булочка з мигдалем, і він здригнувся від несподіванки. Ще одна поцілила Ґальдо в лоба, а третя стрибнула на коліна Жану, й Лок устиг вчасно підняти руку, щоб відбити ту, яка призначалася йому.

— Їй-бо! — Жук стискав у витягнутих руках ще більше булочок і направляв їх, як заряджені арбалети. — І це цього мені з нетерпінням чекати, коли виросту? Я думав, що ми святкуємо те, що ми багатші й розумніші за всіх!

Лок дивився на хлопця лише мить, а потім простягнув руку і взяв у Жана повний келих, і його вуста розламалися в усмішці. — Жук має рацію. Годі вже казитися, нумо вечеряти. — Він якомога вище підняв келих до світла люстри. — За нас — багатших і розумніших за всіх!

— БАГАТШИХ І РОЗУМНІШИХ ЗА ВСІХ! — почувся дзвінкий хор.

— Ми п’ємо за відсутніх друзів, які допомогли привести нас туди, де ми є зараз. Ми сумуємо за ними. — Лок підніс келих до губ і зробив крихітний ковточок, перш ніж поставити його назад.

— І любимо їх, хай там що, — стиха проказав він.

З

— Шип Каморра... це особливо безглузда чутка, яка ходить по трапезній, коли деякі дони-фантазери недостатньо ретельно розбавляють водою вино.

— Шип Каморра, — мило сказав чоловік зі шрамом, — сьогодні ввечері зійшов із вашої прогулянкової барки з підписаним векселем на п’ять тисяч крон із білого заліза.

— Хто? Лукас Фервайт?

— Ніхто інший.

— Лукас Фервайт — вадранець. Моя мати була вадранкою — я знаю мову! Лукас — зі Старого Емберлена, повірте мені. Він ходить закутаний у вовну з голови до ніг і відскакує на шість футів, коли жінка тільки кліпне на нього! — Дон Лоренцо від роздратування зняв окуляри й поклав їх на стіл. — Та він поставив би на кін життя власних дітей проти ціни, яку він міг отримати за бочки оселедцевих кишок. Я мав справу зі схожими на нього стільки разів — не зрахуєш. Цей чоловік не каморрець і точно не якийсь міфічний злодій!

— Мілорде. Вам двадцять і чотири роки, так?

— Сьогодні було стільки. А це як стосується справи?

— Ви, безсумнівно, зазнайомилися з багатьма купцями за роки після смерті ваших матері й батька, нехай буде їм спокій Довгого Мовчання. З багатьма купцями, чимало з яких — вадранці, правильно?

— Цілком.

— А якби чоловік, дуже розумний чоловік, забажав, щоб ви думали, що він купець... Тоді як би він одягнувся і представився? Рибалкою? Найманцем-лучником?

— Я не розумію, куди ви хилите.

— Я хилю, мілорде Сальваро, до того, що ваші власні очікування використали проти вас. У вас, безсумнівно, гостре чуття на ділових людей. За короткий час ви в кілька разів примножили статки своєї родини саме завдяки цьому чуттю. Тому чоловік, який хотів заманити вас у пастку, не міг би вчинити нічого мудрішого, ніж діяти як ділова людина. Щоб свідомо проявити всі ваші очікування. Щоб показати вам саме те, що ви сподівалися та що хотіли побачити.

— Мені здається, якщо я прийму ваш аргумент, — повільно промовив дон, — то самоочевидна істина будь-якої законної речі може вважатися підставою для її хибності. Я кажу, що Лукас Фервайт — купець з Емберлена, тому що має ознаки того, що він таким є. Ви кажете, що ті самі ознаки доводять, що він ошуканець. Мені потрібні переконливіші докази.

— Тоді дозвольте мені збочити, мілорде, і поставити інше запитання. — Чоловік зі шрамом запхав руки в чорні складки свого плаща й подивився вниз на молодого вельможу. — Якби ви були злодієм, який полював виключно на знать нашого герцогства Каморр, як ви приховували б свої дії?

— Виключно? Знову ваш Шип Каморра. Такого злодія бути не може. Є домовленості... Таємний Мир. Щойно хтось наважиться порушити Мир, з ним одразу розправляться інші злодії.

— А якби наш злодій міг уникнути того, що його зловлять? Якби наш злодій міг приховати свою особу від колег?

— Якби. Якби. Кажуть, Шип Каморра краде в багатих, — дон Сальвара поклав руку собі на груди, — і віддає бідним усе до останнього мідяка. Але чи чули ви про якісь мішки із золотом, які останнім часом викидали на вулиці на Згарищі? Чи про те, як якісь вуглярі чи скупники раптом починають фланірувати в шовкових жилетах і вишитих чоботях? Я вас прошу. Цей ваш Шип — казочки п’яного простолюду. Першокласний фехтувальник, спокусник жінок, привид, що проходить крізь стіни. Це ж смішно.

— Ваші двері замкнені, а всі вікна зачинені, а все ж ми тут, у вашому кабінеті, мілорде.

— Припустімо. Але ви люди з плоті й крові.

— Так кажуть. Але ми відходимо від теми. Наш злодій, мілорде, знав, що ви приховаєте його діяльність за нього. Гіпотетично кажучи, якби Лукас Фервайт був Шипом Каморра, і ви знали, що він пішов з невеликим статком з вашої скарбниці, що ви зробили б? Розбудили б варту? Кричали б про допомогу відкрито в суді Його Милості? Говорили б про це перед доном Палері Джакобо?

— Я... я... це цікава думка. Цікаво...

— Ви хотіли б, щоб усе місто дізналося, що вас обдурили? Чи захочуть коли-небудь ділові люди довіряти вам? Чи відновиться ваша репутація?

— Напевно, це буде дуже... важко зробити.

Знову виринула права рука чоловіка зі шрамом, без рукавичок і бліда на тлі темряви плаща, один палець показував на дона.

— Її світлість донна Розаліна де Марре втратила десять тисяч крон чотири роки тому в обмін на право власності на фруктові сади, яких не існує. — Показався другий палець. — Два роки тому дон і донна Фелуччія втратили вдвічі більше. Вони думали, що фінансують переворот у Талішамі, через який місто стало б їхнім сімейним маєтком.

— Минулого року, — сказав чоловік зі шрамом, коли наставив третій палець, — дон Джаварріц заплатив п’ятнадцять тисяч повних крон віщуну, який стверджував, що зміг повернути до життя первістка старого. — Далі випнувся чоловіків мізинець, і він махнув витягнутою рукою на дона Лоренцо. — Тепер у нас є дон і донна Сальвари, залучені до секретної угоди, яка є водночас привабливою та зручною. Скажіть мені, ви коли-небудь чули про біди лордів і леді, яких я назвав?

— Ні.

— Донна де Марре двічі на тиждень відвідує вашу дружину в її саду. Вони разом обговорюють алхімічну ботаніку. Ви багато разів грали в карти з синами дона Джаварріца. І все-таки це все для вас несподіванка?

— Так, цілком, я вас запевняю!

— Це також було несподіванкою для Його Милості. Мій господар витратив чотири роки, намагаючись простежити тонкі нитки доказів, що пов’язують ці злочини, мілорде. Статки, завбільшки з ваші власні, зникли в повітрі, і знадобився наказ герцога, щоб відкрити вуста скривджених сторін. Тому що їхня гордість змушувала їх мовчати.

Дон Лоренцо втупився в поверхню свого столу.

— У Фервайта є номер у «Завалі борта». У нього слуга, багате вбрання, окуляри за сто крон. Він володіє... приватними секретами Дому бель Остер. — Дон Сальвара подивився на чоловіка зі шрамом, наче просив допомогти розв’язати задачу вимогливого вчителя. — Те, чого не може бути в жодного злодія!

— Невже добрий одяг не під силу людині, яка має понад сорок тисяч вкрадених крон? І його бочка з невитриманим бренді — звідки я чи будь-хто за межами Дому бель Остер може знати, який вигляд воно має мати? Або яким те бренді має бути на смак? Це просте шахрайство.

— Його на вулиці впізнав адвокат, стряпчий Рацони, який працює в Мераджіо!

— Звичайно, впізнав, тому що він почав будувати особистість Лукаса Фервайта дуже давно, ймовірно, ще до того, як зустрів донну де Марре. У нього є цілком реальний рахунок у Мераджіо, відкритий на реальні гроші п’ять років тому. Він володіє всіма зовнішніми атрибутами, які повинна демонструвати людина його статків, але Лукас Фервайт — привид. Брехня. Сценічна роль, виконана для ретельно відібраної приватної авдиторії. Я вистежував цього чоловіка роками.

— Ми із Софією розсудливі люди. Певно ж... певно ж, ми помітили б, що щось не так.

— Не так? Та там все було не так! Мілорде Сальваро, я вас благаю, слухайте уважно. Ви фінансуєте високоякісний алкоголь. Щотижня ви молитеся тіні своєї матері у вадранському храмі. Який захопливий збіг обставин, що ви натрапили на вадранця в біді, який випадково є торговцем у тій же сфері, еге ж?

— Де ще, як не в Храмі щасливих вод, молився б вадранець, що приїхав у Каморр?

— Звісно, тільки там. Але подивіться на збіги, що насипаються один на одного. Вадранський торговець міцними напоями потребує порятунку і ще й цілком випадково збирається відвідати дона Джакобо? Вашого кровного ворога? Чоловіка, якого, як усі знають, ви розчавили б у будь-який спосіб, який не забороняв герцог?

— Ви... стежили за нами, коли ми з ним зустрілися?

— Так, і дуже уважно. Ми бачили, як ви з вашою людиною підходили до того провулка, щоб врятувати людину, котра, на вашу думку, перебувала в небезпеці. Ми...

— На мою думку? Його душили!

— Правда? Люди в масках були його спільниками, мілорде. Бійка була інсценована. Це був засіб познайомити вас з уявним купцем і його уявною пропозицією. Усе, що ви цінуєте, було використано, щоби заманити вас у пастку! Ваші симпатії до вадранців, ваше почуття обов’язку, ваша відвага, інтерес до вишуканих напоїв, бажання будь-що обскакати дона Джакобо. І чи може бути збігом обставин, що задум Фервайта має бути таємним? Що задум цей мусить виконатися за надзвичайно коротким і вимогливим графіком? Що він «цілком випадково» підживлює всі ваші відомі амбіції?

Дон дивився на дальню стіну свого кабінету, постукуючи пальцями по столу дедалі енергійніше.

— Це неабиякий шок, — сказав він нарешті тихим голосом, у якому вже не лишилося опору.

— І за це я прошу мене вибачити, мілорде Сальваро. Така прикра правда. Звичайно, Шип Каморра — не десять футів заввишки. І звісно, він не може проходити крізь стіни. Але він справжній злодій, який видає себе за вадранця, на ім’я Лукас Фервайт, і в якого є п’ять тисяч крон ваших грошей, і він поклав око на ще двадцять тисяч.

— Я мушу відправити людей до Мераджіо, щоб він не міг обміняти мій вексель уранці, — сказав дон Лоренцо.

— З усією повагою, мілорде, ви не повинні робити нічого подібного. Мої інструкції зрозумілі. Нам потрібен не просто Шип, а й усі його спільники. Його контакти. Джерела інформації. Уся його мережа злодіїв і шпигунів. Тепер він у нас на виду і ми можемо стежити за ним, коли він займається своїми справами. Один натяк на те, що його гра розкрита — і рибка зірветься з гачка. Можливість, яку ми маємо, може ніколи більше не настати. Його Милість герцог Нікованте непохитний у тому, що всіх, хто причетний до цих злочинів, мають виявити та затримати. З цією метою від імені герцога ми вимагаємо вашої абсолютної співпраці, яка дуже потрібна.

— Що ж мені тоді робити?

— Поводьтеся далі так, ніби ви повністю захоплені історією Фервайта. Нехай отримає завтра свої гроші. Нехай смакує успіх. А коли він повернеться до вас і попросить ще...

— Так?

— Дайте йому ті гроші, мілорде. Дайте йому все, що він просить.

4

Коли посуд прибрали й п’яному Жуку дали завдання натерти його до блиску теплою водою та білим піском («Миття посуду — саме те для твоєї моральної освіти!», — вигукнув Жан, накладаючи перед ним гори порцеляни та кришталю), Лок із Кало відійшли до гардероба нори, щоб почати підготовку до третього і найважливішого контакту в партії з доном Сальварою.

Льох під Домом Переландро був розділений на три зони: одна з них була кухнею, інша була поділена на спальні кімнати з дерев’яними перегородками, а третю хлопці назвали гардеробом.

Уздовж кожної стіни гардероба тягнулися довгі вішаки, на яких зберігалися сотні предметів усілякого вбрання, організованого за походженням, сезоном, кроєм, розміром і соціальним класом. Були там лахміття з веретища, робітничі блузи й фартухи різників із засохлими плямами крові. Були зимові пальта й літні плащі, дешево виткані й тонко зшиті, без оздоблення й оздоблені всім, аж до дорогоцінних металів і павиного пір’я. Були там мантії та аксесуари для більшості теринських священницьких орденів — Переландро, Морганте, Нара, Сендовані, Йоно тощо. Були шовкові блузи й хитро броньовані камзоли, рукавички, краватки й шийні хустки, а ще достатньо тростин і палиць, щоб спорядити компанію старих кульгавих дідуганів.

Ланц почав збирати цю колекцію понад двадцять років тому, а його учні поповнили її багатством, отриманим завдяки рокам комбінацій та обманів. Дуже мало того, що носили Шляхетні Шельми, пропадало намарно; навіть просяклий потом літній костюм з найнеприємнішим запахом випирали, присипали алхімічними пахощами й дбайливо розвішували. За потреби його завжди можна було забруднити.

Середину гардероба займало дзеркало на зріст людини; ще одне, набагато менше, висіло на своєрідній системі шківів на стелі, щоб його можна було переміщати й розташовувати, як їм треба. Лок стояв перед великим люстром, одягнений у дублет і бриджі з опівнічного оксамиту; його панчохи були червоними, як кров на заході сонця, а проста каморрська краватка була майже такої самої барви.

— Ця клята мелодрама справді потрібна? — Кало був одягнений так само, хіба панчохи були сірими; він підтягнув рукави блузи вище ліктів і закріпив їх там затискачами з чорними перлами.

— Дуже навіть потрібна, — сказав Лок, поправляючи краватку. — Ми Опівнічники. Ми самовдоволені. Який поважний шпигун увірветься до садиби найтемнішої ночі в зеленому, чи помаранчевому, чи білому?

— Такий, що підійде й постукає у двері.

— Хороша думка, але все одно не хочу змінювати плану. У дона Сальвари був напружений день. Він буде відкритий для приємного шоку в кінці такого дня. Лавандовою барвою та карміном його шокувати навряд чи вийде.

— Ну вже точно не так, як ти задумав.

— Клятий дублет тисне на спині, — пробурмотів Лок. — Жан! Жа-а-а-а-а-а-ан!

— Що там таке? — почувся луною крик за якусь мить.

— Та просто люблю твоє ім’я вимовляти! Ходи сюди!

По хвилі Жан неквапливо зайшов у гардероб з келихом бренді в одній руці й потріпаною книжкою в іншій.

— Я думав, у Ґрауманна відгул цього разу, — сказав він.

— Так і є. — Лок нетерпляче махнув на спину свого дублета. — Мені потрібні послуги найпотворнішої швачки Каморра.

— Ґальдо помагає Жуку домити посуд.

— Бери свої голки, чотириокий.

Жан звів брови над окулярами для читання, проте відклав книгу та келих і відкрив невелику дерев’яну скриню під стіною.

— Що читаєш? — Кало прикріпив посередині краватки крихітний затискач зі срібла й аметисту й вдоволено розглядав себе в маленькому дзеркалі.

— Кімлартена, — відповів Жан, просилюючи чорну нитку через білу кістяну голку й намагаючись не вколоти при цьому пальців.

— Корські романи? — пирхнув Лок. — Сентиментальне сміття. Ніколи не подумав би, що ти любиш казочки.

— Це культурно значущі записи століть існування Теринського Трону, — сказав Жан і ступив позаду Лока, тримаючи розпорювач для швів в одній руці та голку з ниткою в другій. — Плюс щонайменше трьом лицарям звір з Вуаццо повністю відірвав голови.

— Рукопис часом не ілюстрований?

— Хіба там, де нецікаві частини. — Жан возився зі зворотною стороною дублета так делікатно, як із замком чи кишенею пальта жертви.

— Та розпорюй його як слід. Мені плювати, який він там буде на вигляд — усе одно буде схований під плащем. Ми ще встигнемо його підлатати.

— Ми? — Жан порснув, послабивши дублет кількома стратегічними порізами. — Швидше я. Ти так само вмієш латати одяг, як пес віршувати.

— І я охоче це визнаю. Боги, так набагато краще. Тепер є куди сховати гаманець зі значком та кілька сюрпризів, про всяк випадок.

— Трохи незвично розпускати щось на тобі, а не ушивати. — Жан розклав свої інструменти так, як вони завжди лежали у швейній скрині, і закрив ляду. — Того не забувай про вправи — нам геть не треба, щоб ти набрав пів фунта.

— Ну що сказати, більшість моєї ваги — це мозок. — Лок підгорнув рукави й заколов їх, як Кало.

— Ти складаєшся на третину з поганих намірів, на третину — з чистої скупості, а на одну восьму — з тирси. Те, що залишилося... ну напевно, то мізки.

— Раз ти тут, і ти такий експерт у моїй бідній особі, чому б тобі не дістати маскарадної коробки й не допомогти мені навести марафет?

Жан узяв павзу для ковтка бренді, а тоді добув високу потерту дерев’яну коробку з десятками маленьких шухлядок.

— Що робимо першим? Волосся? Чорнити будемо?

— Я навіть сказав би, смолити. Мені доведеться пробути цим хлопчиною рази два чи три.

Жан накрутив білу тканину навколо плечей дублета Лока й закріпив її спереду крихітною кістяною застібкою. Потім він відкрив баночку для припарок і вмочив пальці в густий темний гель, який насичено пахнув цитрусовими.

— Гм. На вигляд як деревне вугілля, а пахне апельсинами. Мені ніколи не зрозуміти почуття гумору Джессаліни.

Лок усміхнувся, коли Жан почав вминати субстанцію в його каштанове волосся.

— Навіть чорним аптекарям треба інколи чимось себе розважати. Пам’ятаєш ту свічку із запахом м’яса, що збиває з ніг? Вона дала нам її, аби втихомирити того клятого сторожового пса дона Фелуччії.

— Ага, дуже смішно було. — Кало насупився, зосереджено додаючи нових крихітних деталей до своєї тонкої роботи. — З усього Каморра на запах збіглися бродячі коти й падали просто на вулиці, що вже була всіяна маленькими тільцями. Розгулявся вітер, і ми тікали й намагалися перегнати дим...

— Не найкраща наша хвилина, — сказав Жан. Його робота була вже майже закінчена; речовина, здавалося, всоталася у волосся Лока, надаючи природний відтінок глибокого каморрського чорного кольору, із ледь помітним блиском. Але багато чоловіків у Каморрі прилизували волосся спеціальними засобами, тож навряд чи це приверне чиюсь увагу.

Жан витер пальці об білий рушник на шиї Лока, а потім занурив клаптик тканини в іншу баночку з перламутровим гелем. Ця речовина, нанесена на його пальці, видаляла залишки фарби для волосся — чорний гель немов випаровувався в повітря. Жан промокнув тканиною скроні та шию Лока, стираючи ледь помітні плямки й краплі, що залишилися від фарбування.

— Шрам кладемо? — запитав Жан, закінчивши.

— Так, прошу. — Лок провів мізинцем по лінії правої вилиці. — Отак уздовж клади, якщо твоя ласка.

Жан дістав з маскарадної скриньки тонку дерев’яну трубку з крейдяним білим наконечником і намалював нею коротку лінію на обличчі Лока, геть як той показав. Лок здригнувся, коли матеріал зашипів на секунду чи дві; миттю біла лінія затверділа у бліду дугу псевдошкіри, ідеально імітуючи шрам.

Тієї миті у дверях гардероба з’явився Жук, його щоки були трохи рум’яніші, ніж зазвичай. В одній руці він тримав складаний гаманець із чорної шкіри, трохи більший за той, який зазвичай носив би джентльмен.

— Кухня чиста. Ґальдо сказав, що ти забудеш його, якщо я не принесу й не кину тобі.

— Прошу, не сприймай буквально все, що він каже. — Лок простягнув руку до гаманця, поки Жан знімав білу тканину з його плечей, переконавшись, що фарба для волосся висохла. — Зламаєш цю штуку — і я відкочу тебе до Емберлена в бочці. Особисто.

Значок усередині гаманця, складний виріб із золота, кришталю та матового скла, був найдорожчим реквізитом у всій грі — навіть бочка п’ятсот другого остершаліна була дешевшою. Значок виготовили в Талішамі, за чотири дні їзди по узбережжю на південь. Жодному фальшивомонетнику з Каморра, хай якому майстерному, не можна було довірити тихо й без зайвого шуму підробити значок таємної поліції самого герцога.

Стилізований павук над королівською печаткою Ясного герцогства — жоден із Шляхетних Шельм ніколи не бачив такої, але Лок був упевнений, що майже ніхто з дрібної знаті не бачив її теж. Приблизний опис значка, що вселяв у всіх богобоязливий страх, прошепотіли їм правильні люди Каморра, і з цього опису була складена підробка-припущення.

— Кульгавий Дюрант каже, що Павук — це вигадки, — сказав Жук, віддаючи гаманець. Усі троє старших Шляхетних Шельм у кімнаті різко подивилися на нього.

— Якщо помістити мізки Дюранта в наперсток з водою, — сказав Жан, — вони скидатимуться на корабель, що загубився посеред моря.

— Опівнічники справжні, Жуче. — Лок обережно поплескав себе по волоссю й виявив, що руки лишилися чистими. — Якщо тебе коли-небудь зловлять на порушенні Миру, тобі краще помолитися, щоб капа дістався до тебе раніше, ніж вони. Барсаві — милосердна душа порівняно з людиною, яка керує Палацом Терпіння.

— Я знаю, що Опівнічники справжні, — мовив Жук. — Я просто передав, що кажуть, ніби Павук — це вигадки.

— О, він існує. Жане, підбери мені вуса. Щось таке, що до волосся пасуватиме. — Лок провів пальцем по гладенькій шкірі навколо губ, поголених по обіді. — За Опівнічниками стоїть людина. Ми з Жаном роками намагалися з’ясувати, хто це має бути, але всі сліди зрештою нікуди не ведуть.

— Навіть ми з Ґальдо спантеличені, — додав Кало. — А значить, ми маємо справу з дияволом надзвичайної вправності.

— Але як ти можеш бути впевнений?

— Сформулюємо це так, Жуче. — Лок зробив павзу, поки Жан показав йому одні накладні вуса, а Лок похитав головою, він знову закопався в маскарадну скриньку. — Коли капа Барсаві когось вбиває, ми про це чуємо, так же? У нас є зв’язки, і новини ширяться. Капа хоче, щоб люди знали причину й так уникає майбутніх неприємностей, дає урок.

— А коли герцог убиває когось сам, — сказав Кало, — завжди є ознаки. Жовті куртки, солдати нічної варти, накази, суди, прокламації.

— Але коли на когось звертає свою увагу Павук... — Лок коротко кивнув на другі вуса, які Жан підняв йому на розгляд. — Коли це Павук, бідолаха, про якого йдеться, одразу щезає з лиця землі. А капа Барсаві нічого не каже. Ти розумієш? Він удає, що нічого не сталося. Тож коли починаєш розуміти, що Барсаві не боїться герцога... навіть дивиться на нього зверхньо... що ж, тоді з цього випливає, що таки існує хтось, через кого він цілком може обмочити бриджі.

— Тобто хтось іще, крім Сірого Короля?

Кало пирхнув.

— Уся ця катавасія із Сірим Королем закінчиться за кілька місяців, Жуче. Один самотній божевільний проти трьох тисяч ножів на службі в Барсаві — Сірий Король — ходячий труп. Павука ж не так легко позбутися.

— І саме тому, — сказав Лок, — ми сподіваємося побачити, як дон Сальвара підстрибне на шість футів у повітря, коли застане нас у своєму кабінеті. Тому що люди голубої крові не раді несподіваним візитам опівночі не більше, ніж ми.

— Не хочеться перебивати, — сказав Жан, — але ти поголився цього разу? Ага. Добре. — Маленькою паличкою він наніс блискучий мазок прозорої пасти на верхню губу Лока, і той з огидою наморщив носа. Декількома швидкими рухами пальців Жан приклав накладні вуса й притиснув їх до губи; за секунду-дві ті закріпилися там так міцно, наче виросли природно.

— Ця смола зроблена з внутрішньої частини шкури акули-вовка, — пояснив Жан Жуку, — і востаннє, коли ми використовували її, забули набрати трохи розчинника...

— І мені довелося поспішно позбутися вусів, — сказав Лок.

— І верещав як різаний, коли Жан допомагав їх знімати.

— Як один із братів Санців у порожньому борделі! — Лок показав грубий жест Кало, а той вдав, що цілиться в нього й пускає з арбалета стрілу.

— Шрам, вуса, волосся — ми тут закінчили? — Останні інструменти для гриму заховалися в маскарадній скриньці.

— Так, думаю, тут усе. — Лок якусь мить вдивлявся у своє відбиття у великому дзеркалі, а коли він заговорив далі, його голос змінився, став трохи глибшим, грубішим. В інтонації була знуджена безбарвність вартового сержанта, який тисячний раз за свою службу дає прочухана дрібному злочинцю.

— Ходімо скажемо дядьку, що в нього проблеми зі злодіями.

5

— Значить, — сказав дон Лоренцо Сальвара, — ви бажаєте, щоб я продовжував свідомо видавати векселі людині, яку ви описуєте як найздібнішого злодія в Каморрі.

— З усією повагою, мілорде Сальваро, ви якраз так і вчинили б, навіть без нашого втручання.

Коли Лок говорив, ні в його голосі, ні в манерах не було жодного натяку на Лукаса Фервайта, не було й сліду від стриманої енергії та бундючної гідності вадранського купця. Ця нова личина мала вигадану підтримку беззаперечного наказу герцога; він був із тих людей, які могли дражнити дона й залюбки це робили, вторгнувшись у святість дому цього самого дона. Таку зухвалість ніколи не можна було підробити — Локу довелося відчути її, викликати її звідкись ізсередини, вкритися пихатістю, немов накидаючи старий знайомий одяг. Лок Ламора став тінню у власному розумі — він був Опівнічником, офіцером таємної поліції герцога. Складна брехня Лока була простою істиною цієї нової людини.

— Суми, про які йдеться, могли б... легко становити половину моїх статків.

— Тоді віддайте нашому другові Фервайту половину своїх статків, мілорде. Задушіть Шипа саме тим, чого він бажає. Векселі зв’яжуть його, змусять бігати туди-сюди між конторами.

— Ви маєте на увазі контори, які кинуть мої дуже справжні гроші цьому фантому.

— Так. Контори на службі в герцога, не менше. Не хвилюйтеся так, мілорде Сальваро. Його Милість цілком здатний компенсувати вам будь-які втрати, яких ви зазнаєте, допомагаючи нам захопити цього чоловіка. Проте, на мою думку, Шип не встигне ні витратити їх, ні перемістити дуже далеко, тому ваші вкрадені гроші будуть повернуті до того, як це стане необхідно. Ви також повинні враховувати аспекти ситуації, які не є суто фінансовими.

— Тобто які?

— Вдячність Його Милості за вашу допомогу в доведенні цієї справи до бажаного результату, — сказав Лок, — і певне невдоволення, якщо деяке небажання з вашого боку попередить нашого злодія про те, що навколо нього затягується зашморг.

— Он як. — Дон Сальвара підняв окуляри й насунув їх собі на ніс. — З цим я навряд чи здатний сперечатися.

— Я не зможу говорити з вами на людях. Жоден офіцер каморрської варти не буде підходити до вас з будь-якої причини, пов’язаної з цією справою. Якщо я взагалі з вами розмовлятиму, то це має бути вночі, таємно.

— То мені сказати Конте, щоб він тримав під рукою напої для людей, які заходять через вікна? А донні Софії передати, щоб вона посилала Опівнічників до мене в кабінет, якщо вони вискочать з її шафи?

— Даю вам слово, мілорде, будь-які майбутні візити будуть не настільки тривожними, як сьогодні. Мої вказівки полягали в тому, щоб описати вам серйозність ситуації та нашу здатність... обійти перешкоди. Запевняю вас, у мене немає бажання більше заважати вам. Збереження ваших статків стане наріжним каменем для багатьох місяців напруженої роботи з моєї сторони.

— А донна Софія? Ваш господар продиктував їй роль у цій... контршараді?

— Ваша дружина незвичайна жінка. Обов’язково повідомте їй про нашу причетність. Скажіть їй правду про Лукаса Фервайта. Заручіться її дуже спроможною допомогою в нашій справі. Одначе, — сказав Лок з лихим вищиром, — пояснити їй усе, на жаль, доведеться вам самим, мілорде.

6

З боку міста Каморр старими кам’яними мурами крокували озброєні люди, повсякчас пильнуючи бандитів чи ворожі армії в полі. З боку моря сторожові вежі та військові галери слугують для тієї ж цілі.

Розсипана по сторожових постах на периферії району Альчеґранте, міська варта завжди готова вберегти дрібну знать міста від прикрої досади бачити чи вдихати запах будь-кого зі своїх справжніх підданих проти свого бажання.

Лок із Кало перетнули Анжевіну незадовго до півночі по широкому скляному мосту, який називається Арка елдренів. Цей барвисто прикрашений різьблений перехід з’єднував західний Альчеґранте з пишними садами Двосрібної зелені — ще одним місцем, де недостатньо грошовитих просили не затримуватися, часто за допомогою батогів та кийків.

Високі циліндри рубінового скла проливали алхімічне світло на тонкі нитки туману, що звивалися й коливалися під колінами їхніх коней; центр моста вищився на п’ятдесят футів над водою, і звичайний нічний туман не сягав вище. Червоні ліхтарі м’яко гойдалися у своїх чорних залізних рамах, коли їх крутив вологий і теплий Вітер Шибеника, і двоє Шляхетних Шельм спустилися в Альчеґранте, й це моторошне світло оточило їх, немов кривава аура.

— Ану стій! Назвися і відповідай, у якій справі тут!

У місці, де міст сходився з північним берегом Анжевіни, стояла невисока дерев’яна халупа з вікнами, запнутими вощеним папером, крізь який сіялося блідо-біле сяйво. Поруч стояла одинока постать; жовтий плащ людини здавався оранжевим у світлі ліхтарів моста. Слова вартового могли бути сміливими, але голос видавав молодість і деяку непевність.

Лок усміхнувся; у вартівнях Альчеґранте завжди було двоє жовтих курток, але тут старший явно відправив виконувати справжню роботу в туман свого менш загартованого партнера. Тим краще — Лок витяг з чорного плаща дорогоцінний гаманець зі значком і пустив коня галопом до сторожової застави.

— Моє ім’я не має значення. — Лок відкрив гаманець, щоб круглолиций молодий вартовий кинув погляд на знак при світлі його поста. — Моя справа — це справа Його Милості, герцога Нікованте.

— Я... розумію, сер.

— Я ніколи не приходив сюди. Ми не розмовляли. Переконайтеся, що ваш товариш-вартовий також це розуміє.

Чатовий вклонився й хутко відступив, немов боячись залишатися занадто близько. Лок усміхнувся. Вершники в чорних плащах на чорних конях, що вимальовуються з темряви й туману... Як легко сміятися з такого марнославства при світлі дня. Але ніч мала властивість надавати значення фантазіям.

Якщо Монетноцілувальний ряд був місцем, де каморрськими грошима активно користувалися, то в районі Альчеґранте вони знаходили вічний спокій. Це були чотири сполучені острови, кожен з яких був схожий на багатоярусний пагорб, що спускається до основи плато, на якому стояли П’ять веж; старі гроші і нові змішалися тут у лабіринтах маєтків та приватних садів. У цьому місці купці, міняйли й суднові маклери спокійно дивилися зверху вниз на іншу частину міста; тут дрібна знать жадібно поглядала на вежі П’яти сімей, які правили всім.

Час від часу стороною з гуркотом проїжджали екіпажі, за чорними лакованими дерев’яними кабінами тягнулися гойдливі ліхтарі і прапори з гербами тих, хто подорожував усередині. Деякі з них охороняли групи озброєних вершників у прорізаних дублетах і начищених до блиску нагрудниках — цьогорічна мода на найманих головорізів. Кілька упряжок коней мали збрую, прикрашену мініатюрними алхімічними вогниками; здалеку вони здавалися ланцюжками світлячків, що погойдуються в тумані.

Маєток дона Сальвари, чотириповерховий прямокутник з колонами, якому не менше ніж кілька століть, дещо просідав під вагою років, бо був побудований повністю людськими руками. Це свого роду відокремлений острів у центрі Ісла Дурона, крайнього західного кварталу Альчеґранте, оточений з усіх боків дванадцятифутовою кам’яною стіною та огороджений густими садами. Із сусідніми маєтками він не мав спільних стін. За заґратованими вікнами на третьому поверсі горіли бурштинові вогні.

Лок і Кало тихо спішилися в провулку, що прилягав до північної стіни маєтку. Кілька довгих ночей ретельної розвідки Лока та Жука виявили найпростіші маршрути через стіну провулка та вздовж маєтку Сальвар. У такій одежі, приховані туманом і темрявою, вони будуть фактично невидимими, щойно зможуть перескочити через зовнішню стіну й забратися з вулиці.

Хлопців огорнула мить щасливого спокою, коли Кало прив’язав коней до потрісканого дерев’яного стовпа біля садової стіни; не було видно ні душі. Кало погладив ріденьку гриву свого коня.

— Вихили келих чи два на згадку про нас, якщо не повернемося, любий конику.

Лок притулився спиною до стіни й склав руки човником. Кало ступив на це імпровізоване стремено й стрибнув угору, керований змішаною силою своїх ніг і рук Лока. Тихо й обережно піднявшись на стіну, він потягнувся обома руками, щоб підняти Лока. Близнюк Санца був таким же струнким, як і Лок, тому операція пройшла гладко. За секунди вони обоє вже опинилися у вогкій запашній темряві саду й завмерли, наслухаючись.

Усі двері на першому поверсі були захищені зсередини хитромудрими годинниковими механізмами й сталевими прутами — їх було непросто зламати. Але на даху... що ж, ті, хто ще не був достатньо важливим, щоби жити з постійною загрозою найманих убивць, часто покладали непомірно велику надію на високі стіни.

Двоє злодіїв повільно й обережно піднялися північною стороною маєтку, міцно втиснувши руки й ноги в щілини теплого гладкого каменю. Перший і другий поверхи були темні й тихі; світло на третьому поверсі було на протилежному боці будівлі. Серця хлопців гучно гупали від хвилювання, коли вони опинилися під парапетом даху, де зупинилися на довгу павзу, напружуючись, щоб уловити будь-який звук із маєтку, який міг би натякнути, що їх викрили.

Місяці були запнуті сірими хмарами; ліворуч від них місто було дугою розмитих коштовних вогнів, що сяяли крізь туман, а над ними, як чорні тіні на тлі неба, стояли неможливі висоти П’яти веж. Нитки світла, що горіли на їхніх парапетах та у вікнах, радше посилювали, ніж зменшували загрозливе враження від будівель. Дивитися на них з-під землі означало отримати безсумнівне запаморочення.

Лок першим переліз через парапет. Уважно вдивляючись у слабке світло, що падало згори, він поставив ноги на мощену білою плиткою доріжку в центрі даху й завмер. З обох боків його оточували темні тіні кущів, квітів, невисоких деревцят і ліз — на даху стояв густий запах рослинності й нечистот. Сад на рівні вулиці був цілком звичайним, хіба дуже добре доглянутим; це ж був приватний ботанічний заповідник донни Софії.

Більшість алхімічних ботаніків, за досвідом Лока, були ентузіастами дивних отрут. Він перевірив, чи каптур і плащ щільно запнуті, і натягнув на нижню частину обличчя чорну шийну хустку.

М’яко ступаючи білою стежкою, Лок і Кало пробиралися садом Софії так обережно, неначе йшли між потоками гасу в плащах, що палали. У центрі саду був люк з простим замком. Кало якусь мить уважно прислухався зі своїми улюбленими відмичками в руках, а потім почарував над замком, і менше як за десять секунд люк був відчинений.

Четвертий поверх — майстерня донни Софії, місце, де двоє зловмисників хотіли затримуватися ще менше, ніж у її саду. Тихо, як винні перед дружинами чоловіки, що підхмелені повертаються додому після пізньої гульні, вони кралися через темні кімнати з лабораторним начинням і квітковими горщиками до вузьких кам’яних сходів, що вели вниз до бічного проходу на третьому поверсі.

Життя дому Сальварів було добре відоме Шляхетним Шельмам; покої дона і донни були на третьому поверсі, через коридор від кабінету дона. Другим поверхом були приймальна та обідня зала, які переважно не використовувалися, коли пара не приймала компанії друзів. На першому поверсі були кухня, кілька віталень та кімнати для прислуги. Крім Конте, у Сальвар була пара домогосподарок середніх років, кухар і юний хлопчик, який служив гінцем і кухарчуком. Усі вони спали на першому поверсі; жоден з них не становив навіть частки такої загрози, як Конте.

Наступну частину плану неможливо було спланувати з точністю — вони мусили знайти старого солдата й розібратися з ним до запланованої розмови з доном Сальварою.

Звідкись задудніли кроки; Лок низько пригнувся й зазирнув за лівий ріг. Виявилося, що він дивився в довгий прохід, що ділив третій поверх уздовж навпіл. Дон Сальвара залишив двері свого кабінету відчиненими й саме заходив у спальню. Ці двері він же рішуче затряснув за собою — і через мить у коридорі пролунав скрегіт металевого замка.

— Яка удача, — прошепотів Лок. — Підозрюю, він буде зайнятий досить довго. У його кабінеті досі горить світло, тому ми знаємо, що він повернеться... Покінчімо з найважчою частиною.

Хлопці, мокрі від поту, рухалися так тихо, що їхні важкі плащі не видавали найменшого шурхоту. Довгий коридор був зі смаком прикрашений гобеленами та настінними канделябрами, у яких крихітні світлові кульки проливали не більше світла, ніж тліюче вугілля. За важкими дверима до покоїв Сальвар хтось засміявся.

Сходи в дальньому кінці коридору були широкими й круглими; сходинки з білого мармуру з мозаїчними картами Каморра спускалися вниз по спіралі до обідньої зали. Тут Кало схопив Лока за один рукав, приклав палець до губ і смикнув головою вниз.

— Слухай, — прошепотів він.

Дзень, дзень... кроки... дзень, дзень.

Ця послідовність звуків повторювалася кілька разів, з кожним разом дещо голосніше. Лок усміхнувся Кало. Хтось ходив по обідній залі, методично перевіряючи замки та залізні ґрати, що охороняли кожне вікно. У цю годину ночі в будинку була лише одна людина, яка могла б цим займатися.

Кало опустився на коліна біля балюстради, ліворуч від сходів. Якщо хтось підніматиметься по гвинтових сходах, то повинен буде пройти безпосередньо під цим місцем. Він запхав руку в плащ і дістав складену шкіряну торбину й відрізок тонкої мотузки, сплетеної з чорного шовку; потім він заходився протягувати шовкову мотузку крізь торбину й обв’язувати її довкола в якийсь таємний спосіб, якого Лок не міг збагнути. Лок став навколішки відразу за Кало й одним оком спостерігав за довгим коридором — повторна поява дона була ще малоймовірною, але, як кажуть, Благодійник дає незабутні уроки необережним злодіям.

На сходах під ними почулися легкі впевнені кроки Конте.

У чесному бою слуга дона майже напевно пофарбував би стіни кров’ю Лока та Кало, тому цілком зрозуміло, що бій цей мав бути максимально нечесним. У той момент, коли верхівка лисої голови Конте з’явилася під ним, Кало простяг руку між стовпами балюстради й опустив на неї каптур хапунів.

Каптур хапунів для тих, кого ніколи не викрадали й не продавали в рабство в одному з міст на Залізному морі, трохи схожий на намет, коли він швидко пурхає вниз із тягарцями, пришитими до його нижніх країв. Повітря виштовхує назовні складки тканини якраз тоді, коли вони опускаються навколо голови своєї цілі та осідають на плечі. Конте здригнувся, коли Кало смикнув чорний шовковий шнурок, миттєво затягнувши каптур на його шиї.

Будь-хто при розумі міг би, напевно, за лічені секунди підняти руки й здерти з себе такий каптур, тому внутрішній бік тканини завжди щедро просочений якимось запашним димним наркотиком, придбаним у чорного аптекаря. Знаючи характер людини, яку вони намагалися побороти, Лок із Кало витратили майже тридцять крон на те, чим зараз дихав Конте, і Лок палко бажав йому багато радості від цього.

Один панічний вдих усередині герметичного капюшона, і цього було б достатньо, щоб будь-кого збити зі скоку. Але коли Лок злетів сходами, щоб зловити тіло Конте, чоловік досі якимось дивом стояв прямо, чіпляючись за капюшон — дезорієнтований і ослаблений, безперечно, але все ще цілком при тямі. Легкий удар по сонячному сплетінню розтулить йому рот і прискорить дію наркотику. Лок уже було підступив до чоловіка, обхопивши його шию просто під каптуром. І мало не зіпсував усю партію.

Руки Конте злетіли й зламали мляву хватку Лока ще до того, як вона почалася. Ліва рука чоловіка обплутала правицю Лока, а потім Конте вдарив його кулаком — раз, два, три — у живіт і сонячне сплетіння. У череві вибухнуло сузір’я болю, й Лок опав на свою потенційну жертву. Конте заніс праве коліно для удару, який мав би вибити зуби Лока через вуха, але наркотик нарешті, на щастя, придушив запал старого солдата. Коліно ледве зачепило Локове підборіддя, проте нога в чоботі таки влупила йому в пах і відкинула назад. Його голова відскакувала від твердого мармуру сходів, удари дещо пом’якшувалися тканиною каптура. Лок лежав, сапаючи, досі затиснутий у хватці чоловіка.

Тієї миті з’явився Кало, скинувши мотузку, що стягувала каптур хапунів, і кинувся вниз по сходах. Він просунув одну ногу позаду напівослаблих ніг Конте й штовхнув чоловіка вниз сходами, тримаючи його за передню частину дублета, щоб падіння було відносно тихим. Щойно Конте опустився головою вниз, Кало досить нещадно вдарив його кулаком межи ніг — один раз, потім ще раз, коли ноги чоловіка слабко сіпнулися, а потім знову, уже без відповіді. Каптур нарешті зробив свою роботу. Коли Конте тимчасово вивели з ладу, Кало повернувся до Лока й спробував допомогти йому сісти, але Лок відмахнувся від нього.

— Ти як взагалі? — прошепотів Кало.

— Таке наче я вагітний, а маленька падлюка при цьому намагається прорубати собі вихід сокирою. — Груди хлопця надималися, мов вітрило. Лок зірвав з лиця чорну маску, щоб не виблювати в неї.

Поки Лок втягував глибокі ковтки повітря й намагався стримати дрож, Кало пригнувся біля Конте й зірвав з нього каптур, відмахнувшись від хворобливо-солодкого аромату вмісту шкіряної сумки. Він обережно згорнув каптур, засунув його в плащ, а потім відтягнув Конте на кілька кроків.

— Кало. — Лок закашлявся. — Грим не зіпсував?

— Та мені не дуже видно. Схоже, він не зробив нічого помітного, за умови, що ти зможеш іти прямо. Побудь тут хвилинку.

Кало тихенько зійшов сходами й окинув поглядом темну обідню залу. М’яке світло міста падало крізь заґратовані вікна, ледь освітлюючи довгий стіл і кілька засклених шафок на стінах, у яких тримали тарілки й усілякі дрібнички. Жодної іншої душі не було видно, а знизу не долинало ані звуку.

Коли Кало повернувся, Лок зіп’явся на коліна й руки; Конте дрімав біля нього з виразом комічного блаженства на кутастому обличчі.

— О, коли він прокинеться, то не буде так блаженно усміхатися. — Кало махнув Локу парою тонких, підбитих шкірою кастетів, а потім один гарний жест — і вони щезли в його рукаві. — З останнім ударом мені помогли оці найліпші друзяки злодія.

— От я, наприклад, не маю і краплини співчуття до дядька — він так сильно вгатив мені по яйцях, що вони мало в мене в легенях не застрягли. — Лок спробував відштовхнутися від рук і стати на ноги, але зазнав невдачі. Кало схопив його під праву руку й підняв, поки друг не зіп’явся на тремтячі коліна.

— Принаймні ти віддихався. Іти можеш?

— Шкутильгати зможу. Деякий час прямо йти не вийде. За якісь кілька хвилин зможу вдавати, наче все, як треба. Принаймні поки не виберемося звідси.

Кало допоміг Локу піднятися сходами на третій поверх. Залишивши його там стояти на шухері, він почав тихо, повільно тягнути Конте вгору. Слуга дона важив не так і багато.

Локу нетерпеливилося стати до роботи, й він дістав із плаща два відрізки товстого шнура й зв’язав ними ноги й руки Конте; тоді тричі склав хустку й запхав її тому до рота. Далі Лок витяг ножі чоловіка з піхов і передав Кало, а той заховав їх у свій плащ.

Двері донового кабінету досі були відчинені, проливаючи тепле світло в коридор; двері спальні так і були щільно замкненими.

— Я молюся, щоб ви обоє були обдаровані жагою та витривалістю, що набагато перевершує ваші звичайні очікування, мілорде й леді, — прошепотів Кало. — Ваші домашні злодії були б вдячні за невелику перерву, перш ніж продовжити виконання своїх обов’язків на цей вечір.

Кало взяв Конте під руки, а Лок, згорблений від болю, все ж схопив чоловіка за ноги, коли Кало почав тягнути його сам. У тягучому темпі вони крадькома повернулися туди, звідки прийшли, й всадовили непритомного охоронця за дальній ріг коридору, поруч зі сходами, що вели назад до лабораторій четвертого поверху.

Вони нарешті пробралися в кабінет дона за кілька хвилин, і Лок умостився в м’якому шкіряному кріслі попід лівою стіною, а Кало став на чатах. З іншого боку коридору слабко чувся сміх.

— Ми можемо тут ще довго просидіти, — сказав Кало.

— Боги милосердні. — Лок дивився на високу скляну шафу для алкогольних напоїв Дона — ще дивовижнішу, ніж колекція, яку перевозила його прогулянкова барка. — Я налив би нам келишок чи шість, але не думаю, що це входить в образ.

Вони чекали хвилин десять, п’ятнадцять, двадцять. Лок дихав рівно й глибоко та старався ігнорувати пульсуючий біль, який заповнив живіт зверху донизу. Але коли два злодії почули, що двері з другого боку коридору відчиняються, Лок стрибнув на ноги, старанно вдаючи, що його яйця не нагадували йому глиняних глечиків, котрі впали на бруківку з великої висоти. Він натягнув чорну маску й зробив так, щоб хвиля досконалої зарозумілості омила його зсередини цілком і повністю.

Як колись сказав отець Ланц, найкращою машкарою була та, що виливалася із серця, а не малювалася на обличчі.

Кало поцілував тильну сторону лівої руки через маску й підморгнув.

Дон Лоренцо Сальвара ввійшов до кабінету, присвистуючи, легко одягнений і зовсім беззбройний.

— Зачиніть двері, — сказав Лок, і його голос був рівним, повним абсолютної владної зухвалості. — Сідайте, мілорде, і можете не кликати свого слугу. Він нездужає.

7

За годину по півночі двоє чоловіків покинули район Альчеґранте через Арку елдренів. Вони були в чорних плащах і на чорних конях; один з них їхав неквапливо, а другий вів свого коня пішки, ідучи поруч на химерно кривих ногах.

— Ну, бляха, неймовірно, — сказав Кало. — Усе справді вийшло так, як ти спланував. Шкода, що ми не можемо цим ні перед ким похвалитися. Наш найбільший успіх за всю історію, і все, що нам потрібно було зробити, це розповісти конкретно про те, що ми з ним творимо.

— І отримати трохи на горіхи, — пробурмотів Лок.

— Так, вибачай за це. Що за звір був той чоловік, еге? Але нічого, він відчує те ж саме, коли розплющить очі.

— Ой як втішно. Якби обіцянки притупляли біль, ніхто б тоді не йшов чавити виноград.

— Клянуся Нечесним Наглядачем, я ніколи не чув, щоб така жалість до себе крапала з вуст заможної людини. Вище носа! Багатші й розумніші за всіх, правда?

— Багатший, розумніший і з дуже смішною ходою.

Пара злодіїв пробиралася на південь через Двосрібну зелень до першої із зупинок, де вони поступово полишили своїх коней і поскидали чорний одяг, поки нарешті не повернулися до Храмового району, одягнені як звичайні робітники. Вони по-товариськи кивали на патрулі жовтих курток. Ті снували в тумані з ліхтарями, які колихалися на списах, освітлюючи їм дорогу. Жодного разу їм не дали приводу підняти погляд.

Тремтлива тінь, що вела їх на шляху вулицями й провулками, була тихішою за подих дитини; прудконога й граційна, вона перелітала з даху на дах, слідуючи за ними з абсолютною цілеспрямованістю. Коли вони прослизнули назад до Храмового району, тінь змахнула крилами й шугнула в темряву, ліниво кружляючи, поки не піднялася над туманами Каморра й не загубилася серед сірого серпанку навислих хмар.

Інтерлюдія Остання помилка