Лукавства Лока Ламори

Натягнута розмова

Лок Ламора стояв на пристані в Тал Веррарі з гарячим вітром палаючого корабля за спиною та холодним дотиком зарядженого арбалетного болта проти шиї.

Він усміхнувся й зосередився на тому, щоб міцно тримати власний арбалет проти лівого ока супротивника. Вони стояли так близько, що смикнувши водночас пальцями, могли випустити одне з одного багацько крові.

— Май глузд, — сказав чоловік перед ним. По його вкритих кіптявою щоках і чолу прокладали доріжки великі краплини поту. — Подумай про невигідне становище, у якому ти опинився.

Лок на те тільки пирхнув.

— У тебе очні яблука із заліза? Ні? Ну тоді становище невигідне в нас обох. Тобі як здається, га, Жане?

Вони стояли на пристані двоє проти двох: Лок біля Жана, їхні нападники — навпроти. Жан і його противник однаково наставили один на одного арбалети; чотири холодні металеві болти були за якісь дюйми від голів чотирьох нервових чоловіків. На такій смішній відстані жоден з них схибити просто не міг — навіть якби всі боги на небесах чи під ними захотіли б їм завадити.

— Ми всі четверо в дупі по самі яйця, — сказав Жан.

На воді позаду них стогнав і скрипів старий галеон, поки ревуче полум’я поглинало його зсередини. На сотні ярдів навколо ніч стала днем; корпус був перехрещений біло-помаранчевими лініями там, де судно розходилося по швах. Із тих жаских тріщин маленькими чорними виверженнями валив дим — останні судомні зойки великого дерев’яного звіра, що вмирав у муках... Четверо чоловіків стояли на самому кінці пристані самі, посеред світла й шуму, який привертав увагу всього міста.

— Опустіть свої арбалети, заради богів, — сказав Локів супротивник. — Нам було сказано не вбивати, якщо не доведеться.

— А якби все було навпаки, то ти, звісно ж, чесно нам про це сказав би, — озвався Лок, і його усмішка поширшала. — Я взяв собі за правило не довіряти людям, які приставили мені до трахеї арбалет. Вибачай.

— Твоя рука почне тремтіти набагато раніше за мою.

— А я тоді покладу кінчик стріли тобі на носа, якщо втомлюся. Хто вас послав за нами? Що вони вам платять? Ми й самі не без коштів — могли б якось домовитися по-доброму для взаємного щастя.

— Взагалі-то, — сказав Жан, — я знаю, хто їх послав.

— Правда? — Лок зиркнув на Жана, а потім знову перевів очі на свого суперника.

— І вже домовилися, тільки не сказав би, що по-доброму і для взаємного щастя.

— Е-е... Жане, боюся, я щось упустив.

— Не щось. — Жан підняв руку до чоловіка навпроти, а потім повільно, обережно перевів арбалет ліворуч і націлив його на голову Лока. Чоловік, якому він раніше погрожував, здивовано кліпав очима. — Ти упустив мене, Локу.

— Жане, — промовив Лок, і з його лиця зникла усмішка. — Це не смішно.

— Згоден. Давай сюди свій арбалет.

— Жане...

— Давай сюди. Хутко. А ти, недоумку, чого стоїш? Забери цей болт з мого лиця й націль на нього.

Колишній опонент Жана нервово облизнув губи, але не поворухнувся. Жан скрипнув зубами.

— Слухай, ти, мавпо портова, я виконую за тебе твою роботу. Направ свій арбалет на мого проклятого партнера, щоб ми могли вийти з цієї пристані!

— Жане, я назвав би цей поворот подій не дуже корисним, — сказав Лок із таким виглядом, наче міг би сказати більше, за винятком того, що опонент Жана вибрав цей момент, щоб послухатися його поради.

Локу здавалося, що його піт тепер водоспадом заливав йому лице, немов зрадницька волога покидала його, поки не сталося щось гірше.

— Ну от. Троє на одного. — Жан сплюнув на пристань. — Ти не лишив мені іншого вибору, окрім як укласти угоду з роботодавцем цих джентльменів, перш ніж ми вирушимо в дорогу — чорт забирай, ти змусив мене. Мені шкода. Я думав, вони зв’яжуться зі мною до того, як візьмуть на приціл. Так, віддай свій арбалет.

— Жане, якого біса ти собі...

— Мовчи. Стули рота. Ти мене не обхитруєш і не забалакаєш. Я занадто добре тебе знаю, щоб давати тобі говорити. Тому я не хочу від тебе чути й одного слова. Прибери пальця з гачка й дай його сюди.

Лок дивився на сталеве вістря Жанового болта, роззявивши рот. Здавалося, що світ навколо нього зійшовся у тій крихітній блискучій точці, оживаючи помаранчевим відблиском вогню, що палав на якірній стоянці позаду нього.

— Востаннє кажу тобі. — Жан скреготнув зубами й навів приціл просто Локу поміж очей. — Прибери палець зі спускового гачка й віддай свою прокляту зброю. Хутко.