Лукавства Лока Ламори

1

— Дев’ятнадцять тисяч, — сказав Жук, — дев’ятсот двадцять. Це все. Можна я тепер уб’юся?

— Що таке? Я думав, ти з ентузіазмом допоможеш нам підрахувати награбоване, Жуче. — Жан сидів, схрестивши ноги, посеред їдальні в скляному погребі під Домом Переландро; стіл і стільці відсунули, щоб звільнити місце для величезної кількості золотих монет, складених у маленькі блискучі горби, які оточили Жана й Жука, майже повністю загородивши їх.

— Ти не сказав, що тягтимеш його додому в тирінах.

— Ну а що ти думав? Біле залізо дороге. Ніхто не збирається роздавати ним п’ять тисяч крон, і ніхто не буде настільки дурним, щоб носити його з собою. Мераджіо робить усі великі виплати в тирінах.

З вхідного коридору почувся шум; потім за рогом з’явився Лок у подобі Лукаса Фервайта. Він зняв фальшиві окуляри, послабив шийні хустки і скинув з плечей шерстяне пальто, й те безцеремонно впало на підлогу. Обличчя хлопця було червоне, він обмахувався руркою згорнутого пергаменту, скріпленого синьою сургучною печаткою.

— Ще сім п’ятсот, хлопці! Я сказав йому, що ми знайшли чотири підхожих галеони, але в нас уже виникли проблеми з грошовими потоками — на хабарі, на екіпажі, які потрібно зібрати й протверезити, офіцерів потрібно заспокоїти, інших вантажовідправників прогнати... І він просто передав грошики, весь час усміхаючись, мов дурень. Боги. Я мав подумати про цю аферу ще п’ять років тому. Нам навіть не доведеться витрачатися на фальшиві кораблі, документи тощо, тому що Сальвара знає, що частина гри Фервайта — брехня. Нам нічого не лишається, як розслабитися й рахувати грошенята.

— Якщо це так розслабляє, то чому б тобі не порахувати самому? — Жук скочив на ноги й відкинувся назад так, що спина й шия почали приємно похрускувати.

— Та я б залюбки, Жуче! — Лок дістав з дерев’яної шафи пляшку червоного вина й налив собі пів склянки, а потім розбавив його теплою дощовою водою з мідного глечика, поки воно не стало ніжно-рожевого кольору. — А завтра ти можеш зіграти Лукаса Фервайта. Я впевнений, дон Сальвара нізащо не помітить різниці. Тут усе?

— П’ять тисяч крон доставлено у вигляді двадцяти тисяч тирінів, — сказав Жан, — мінус вісімдесят на комісійні, охорону та на орендовану підводу, щоб дотарабанити все сюди.

Шляхетні Шельми користувалися простим фокусом заміни для перевезення великої кількості цінних речей до своєї схованки в Домі Переландро. Під час низки швидких зупинок з одного воза зникали сейфи з монетами, а бочки, позначені як звичайна їжа чи напій, перекочувалися в інший. Навіть ветхий маленький храм потребував постійного вливання основних запасів.

— Ну що, хлопці, — сказав Лок, — ну ж бо я нарешті скину одяг бідолашного пана Фервайта й допоможу вам закинути все це в сховище.

У задній частині льоху, за спальними кімнатами, було три сховища. Два з них були широкими шахтами з покриттям із елдер-скла, що спускалися приблизно на десять футів униз; їхнє первісне призначення було невідоме. З простими дерев’яними дверима, закріпленими на петлях, вони нагадували мініатюрні вежі для зберігання зерна, занурені в землю й заповнені на значну глибину монетами різного роду.

Срібло й золото пливло до цих сховищ щедрою рікою. На вузьких дерев’яних полицях уздовж сховища зберігалися маленькі мішечки або купи кориснішої валюти. Лежали дешеві гаманці з мідними баронами, тонкі шкіряні мішечки з тугими згортками срібних солонів і маленькі мисочки з обрізаними половинками мідяків, — усе це добро було готове для будь-якої афери чи потреби, з якою міг зіткнутися хтось із банди. Наявні навіть невеликі гірки іноземних монет: марки з Королівства Семи Кісток, соляри з Тал Веррара тощо.

Навіть за часів отця Ланца на цих сховищах або в кімнаті, де вони були, не стояли замки. Не зробили їх не лише тому, що Шляхетні Шельми довіряли одне одному (і таки довіряли), а й тому, що існування їхнього розкішного льоху було суворою таємницею (і, безперечно, так і було). Основною причиною була практичність — жоден з них, Кало чи Ґальдо, чи Лок, чи Жан, чи Жук, не міг нічого зробити зі своєю купою дорогоцінного металу, що постійно зростала.

Не рахуючи капу Барсаві, вони напевно були найбагатшими злодіями в Каморрі. У невеличкому пергаментному журналі, відкладеному на одну з полиць, нараховувалося понад сорок три тисячі повних крон, коли другий вексель дона Сальвари перетворили на холодну монету. Вони були такими ж багатими, як і чоловік, якого зараз грабували, і значно заможнішими за безліч його перів та декого з найвідоміших торгових домів та купецьких об’єднань у всьому місті.

Але, наскільки всі знали, Шляхетні Шельми були невибагливою бандою звичайних злодіїв-шахраїв. Вони були здібні та досить обачні, мали стабільні заробітки, але зірок з неба не хапали. Вони могли добре жити за десять крон на кожен рік, а витрачати набагато більші суми означало б дуже небажану перевірку від будь-якої влади Каморра, законної чи ні.

За чотири роки вони успішно обкрутили три серйозних дільця, і зараз працюють над четвертим; усі чотири роки переважну більшість грошей просто перераховували й кидали в темряву сховищ.

Правда полягала в тому, що Ланц чудово підготував їх для завдання звільнити каморрську знать від тягаря частини її накопиченого багатства, але, вочевидь, забув обговорити можливе використання накраденого. Окрім фінансування подальших крадіжок, Шляхетні Шельми справді гадки не мали, що вони зрештою збираються робити з усім цим.

Їхня десятина капі Барсаві становила в середньому близько крони на тиждень.

2

— Возрадуйтеся! — вигукнув Кало, з’явившись на кухні, коли Лок із Жаном повертали на місце обідній стіл. — Брати Санци повернулися!

— От цікаво, — сказав Жан, — чи коли-небудь хтось вимовляв цю конкретну комбінацію слів до цього часу.

— Тільки в кімнатах незаміжніх панночок по всьому місту, — сказав Ґальдо, ставлячи на стіл маленький мішечок. Лок розкрив його й оглянув вміст — кілька медальйонів, прикрашених напівкоштовним камінням, набір майже добре виготовлених срібних виделок і ножів, а також набір перснів, від дешевої вигравіюваної міді до одного, зробленого із золота та платини з різьбою, із вкрапленнями обсидіану та діаманту.

— О, непогано, — сказав Лок. — Цілком правдоподібно. Жане, ти не міг би вибрати ще трохи того-сього зі скриньки-обманки й дати мені... двадцять солонів?

— Двадцять буде якраз те, що треба.

Поки Лок жестом показав Кало і Ґальдо, щоб вони допомогли йому розставити стільці навколо обіднього столу, Жан повернувся до кімнати сховища, де під стіною стояла висока вузька дерев’яна скриня. Він відкинув ляду на скрипучих петлях і почав нишпорити всередині із задумливим виразом обличчя.

Скринька-обманка була заповнена на два фути — там була лискуча купа прикрас, дрібничок, предметів побуту й всіляких декоративних цяцьок. Були кришталеві статуетки, дзеркала в різьблених оправах зі слонової кістки, намиста та каблучки, свічники з п’яти видів дорогоцінного металу. Було навіть кілька пляшок з-під наркотиків та алхімічних настоянок, загорнутих у повсть, щоб не порозбивалися, і позначених маленькими паперовими етикетками.

Оскільки Шляхетні Шельми ніяк не могли розповісти Капі про справжню природу своїх операцій, і в них не було ні часу, ні бажання вриватися в будинки й лазити по димарях, скринька-обманка була одним зі стовпів вибудуваної хлопцями ілюзії. Вони поповнювали її один-два рази на рік, ходячи на закупи в ломбарди та ринки Талішама чи Ашміра, де вони могли відкрито брати все, що їм потрібно. Вони обережно поповнювали скриньку нечисленними товарами, підібраними в Каморрі, зазвичай їх крали задля розваги Санци або Жук, щоб навчитися.

Жан вибрав кілька срібних винних келихів, пару окулярів у золотій оправі в тонкому шкіряному футлярі та одну з маленьких загорнутих пляшечок. Обережно стискаючи все це в одній руці, він відрахував з полиці двадцять дрібних срібних монет, закрив ногою скриньку й поспішив назад до їдальні. Жук знову приєднався до групи й демонстративно перекидав солон між кісточками правої руки; він освоїв цей трюк лише кілька тижнів тому, після довгих місяців спостереження за Санцами, кожен з яких міг робити це на обох руках одночасно, змінюючи напрямки в ідеальному унісоні.

— Ну ж бо скажемо, що в нас був дещо лінивий тиждень, — запропонував Жан. — Усе одно ніхто не очікує багато від домушників, коли ночі такі вологі. А от якщо принесемо занадто багато, ми можемо викликати підозри. Його Честь зрозуміє.

— Звичайно, — сказав Лок. — Цілком слушно.

Він простягнув руку й взяв обгорнуту повстю пляшечку; рукописна етикетка казала, що це підсолоджене молоко опіуму, порок багатих панянок, виготовлений із висушеного єремітського маку. Він зняв етикетку й повсть, а потім засунув грановану скляну пляшечку з латунною пробкою в торбу. Далі пішла решта награбованого.

— Так! Ану гляньте, до мене не причепилася якась частинка Лукаса Фервайта? Пляма фарби чи реквізит? — Він простягнув руки в боки й кілька разів покрутився. Жан із братами запевнили його, що зараз він цілком і повністю Лок Ламора.

— Ну, тоді, якщо ми всі є зараз самі собою, ходімо платити податки. — Лок підняв мішок з «викраденими» речами й кинув його Жуку. Хлопець скрикнув, вронив свою монету й з приглушеним брязкотом металу зловив мішок.

— Я так розумію, це теж для моєї моральної освіти?

— Ні, — сказав Лок, — цього разу мені просто ліньки. Зате тобі не доведеться гарувати на жердині.

З

Була третя година пополудні, коли вони вирушили з Храму Переландро через різноманітні тунелі та бічні входи. З неба, немов акуратно розділеного лінійкою та стилосом богів, падала тепла мряка — низькі темні хмари заповнили північ, а сонце тільки спускалося донизу на яскравому ясному південному заході. Звідусіль розливався приємний аромат свіжого дощу на розпеченому камені, ненадовго змиваючи з повітря звичні міські міазми. Шляхетні Шельми зібралися в південно-західних доках Храмового району й зупинили собі гондолу.

Човен був довгий, мілкий і сильно побитий, а до носа просто під невеликим дерев’яним ідолом Йоно був прив’язаний геть недавно вбитий щур — знак неперевершеного захисту від перекидання та інших нещасть. Гондольєр сидів на кормі, мов папуга, у своїй червоно-помаранчевій смугастій бавовняній куртці, захищений від дощу широкополим солом’яним брилем, що звисав аж до худих плечей. Він виявився їхнім знайомим злодієм з банди Сіролицих, на ім’я Нервовий Вітале Венто.

Вітале оснастив гондолу зацвілою шкіряною парасолькою, щоби вберегти пасажирів від дощу, а потім почав плавно штовхати їх на схід між високими кам’яними берегами Храмового району та пишною зеленню Мара Каморрацца. Колись Мара був садовим лабіринтом для багатого правителя епохи Теринського Трону; тепер він кишів злодюжками, а міська варта там майже не з’являлася. Єдина причина, чому пристойні громадяни наважувалися заходити в його небезпечні зелені коридори, полягала в тому, що це було серце мережі пішохідних мостів, що з’єднують вісім інших островів.

Жан зручно вмостився й узявся за читання крихітного томика віршів, який був заткнутий у нього за пояс, а Жук продовжив свої маніпуляції з монетою, тільки тепер з мідяком, який був би менш недоречним на публіці. Лок і брати Санци гомоніли про справи з Вітале, чия робота, зокрема, полягала в тому, щоб позначати особливо слабку охорону або рясний вантаж на вантажних барках для уваги своїх товаришів. Він кілька разів показував знаки рукою невидимим спостерігачам на березі, а Шляхетні Шельми ввічливо вдавали, що нічого не помітили.

Вони наблизилися до Пагорба Тіней; навіть удень ці висоти були потоплені в мороці. Дощ саме пішов стіною, і старе царство гробниць розпливалося за імлою. Вітале повернув човен праворуч. Незабаром він уже штовхав їх на південь між Пагорбом Тіней і Тісниною, йому допомагала течія каналу, що пливла в бік моря, тепер жива від брижів дощових крапель.

Чимдалі на південь рух каналом усе рідшав і слабшав; вони переходили від території відкритого правління герцога Каморрського до приватного володіння капи Барсаві. Ліворуч кузні Димновугільного району посилали в повітря колони чорноти, які виростали, мов гриби, й розсіювалися під тиском дощу. Вітер Герцога понесе все це на Попелище, найменш симпатичний острів у місті, де банди та зграї бідаків боролися за місце в затлілих, почорнілих від диму, віллах розкішної епохи минулих століть.

Повз них зліва пройшла барка, що прямувала на північ, посилаючи їм назустріч сморід старого лайна та нової смерті. У барці лежало те, що скидалося на цілу запрягу мертвих коней, за якою було пів десятка живодерів. Деякі різали трупи зазубреними лезами завдовжки з руку, а інші розгортали й поправляли під дощем закривавлену парусину.

Більш підхожого поєднання для виду та смороду Казана мало який каморрець міг уявити. Якщо Покидьки був розбитий злиднями, Сильце мав недобру славу, Мара Каморрацца був відверто небезпечний, а Попелище — брудний та розвалений, то Казан був сумішшю всього цього, помноженого на людський відчай. Пахло немов із бочки поганого пива, перекинутого в коморі трунаря спекотного літнього дня. Більшість померлих у цьому районі так і не доходили до ям для жебраків, виритих каторжниками на пагорбах Жебрацького кургану. Їх скидали в канали або просто спалювали. Ніхто з жовтих курток не наважувався зайти на Казан, хіба цілими взводами, навіть до Таємного миру. П’ятдесят чи й більше років тут не було ніякого храму. Кварталами Казана правили найменш досвідчені та стримані банди Барсаві; таверни бешкетників, кубла згляду та мандрівні азартні кола сусідили з переповненими норами бідноти.

Вважалося, що на Казані жив кожен третій із правильних людей Каморра — тисяча нероб і головорізів, які тільки те й робили, що нескінченно лаялися й тероризували своїх сусідів. Лок був родом зі Згарища, Жан — із затишного Північного кутка. Кало і Ґальдо до того, як потрапили на Пагорб Тіней, жили на Покидьках. Тільки Жук був родом із Казана й жодного разу за ті роки, що був Шляхетним Шельмою, не обмовився про це ні словом.

Зараз він дивився на нього, на провислі доки та багатошарові житлові будинки, на одяг, що тріпотів на шворках, вбираючи воду. Вулиці були коричневими від нездорового серпанку мокрих куховарських вогнищ. Дамби району розсипалися, елдерскло було здебільшого поховане в бруді та купах каменю. Монета Жука перестала перетікати кісточками пальців і завмерла на тильній стороні лівої руки.

За кілька хвилин Лок з полегшенням завважив, що вони минули центр Казана й сягнули високого тонкого хвилеріза, що позначав східний край Дерев’яної пустки. Морське кладовище Каморра здавалося дуже веселим порівняно з тим, коли човен лишив Казан за кормою.

Це був справдешній цвинтар; широка захищена бухта, більша за Мінливий ринок, заповнена уламками сотень кораблів і човнів, що погойдувалися на хвилях. Якісь пливли корпусом вгору і вниз, інші стояли на якорі або вільно дрейфували, деякі просто гнили, а інші були розпанахані від зіткнень або каміння катапульт. На воді між уламками тримався шар дрібних дерев’яних трісок, наче шумовиння на холодному супі, рухаючись туди-сюди разом із припливом. Коли на місто падало Лжесвітло, цей мотлох інколи ряснів невидимими створіннями, яких тягнуло сюди із Каморрської затоки, бо в той час, як високі залізні ворота закривали кожен великий канал від вторгнення, Дерев’яна пустка був відкритий до моря з південного боку.

У центрі пустки на воді гойдався товстий, без щогли блокшив, шістдесят ярдів завдовжки й майже вдвічі менший завширшки, міцно закріплений ланцюгами, що вели вниз у воду: двома в носовій частині та двома на кормі. У Каморрі ніколи не будували чогось настільки важкого й незграбного; це судно було одним із найоптимістичніших виробів з арсеналів далекого Тал Веррара, геть як Ланц сказав Локу багато років тому. Тепер його високі пласкі палуби вкривали широкі шовкові навіси; під цими балдахінами можна було влаштовувати вечірки, які за своїм розгулом могли позмагатися з розважальними павільйонами Єрема. Але наразі на палубах було майже пусто, тільки виднілися силуети озброєних людей у плащах, які вдивлялися в дощ — Лок бачив щонайменше десяток. Вони стояли групами по двоє-троє з луками й арбалетами під рукою.

По всій Пустці ворушився людський мурашник: на деяких менш пошкоджених суднах розміщувалися цілі сім’ї, а інші відкрито використовували як спостережні пункти групи суворих на вигляд чоловіків. Вітале вів їх звивистими каналами між більшими уламками, обережно махаючи людям, що стояли на чатах, коли гондола пропливала повз.

— Сірий Король прикінчив учора ще одного з наших, — пробурмотів він, напираючи на жердину. — За нами зараз стежать багато нервових хлопців із серйозною зброєю, це я вам точно кажу.

— Ще одного? — Кало примружив очі. — Ми ще не чули. Кого?

— Високого Тессо, з Повних Крон. Його знайшли в Іржавих водах, висів у старій крамниці, з відрізаними яйцями. З нього витекла вся кров, ось як це було.

Лок із Жаном перезирнулися, а Нервовий Вітале крекнув.

— Ви були знайомі?

— Можна так сказати, — сказав Лок, — колись були.

Лок замислився. Тессо колись був ґарристою Повних Крон, одним із великих трудівників Барсаві та близьким другом молодшого сина капи, Пачеро. Ніхто в цілому Каморрі не міг його й пальцем діткнути (за винятком лише Барсаві та Павука), але той проклятий невидимий божевільний, який називав себе Сірим Королем, діткнув його вже напевне.

— Це, виходить, шестеро, так? — сказав Жан.

— Семеро, — відповів Лок. — Такої кількості мертвих ґарриста не було відтоді, як нам з тобою було по п’ять років.

— Хе, — сказав Вітале, — а я ж колись заздрив тобі, Ламоро, навіть цій твоїй крихітній банді.

Лок пильно подивився на нього, натужно складаючи подумки головоломку, і йому це не зовсім вдалося. Сім ватажків банд за два місяці; усім їм була дана відстань, але в іншому вони мають мало спільного. Лок довго втішався власною неважливістю у справах капи, але тепер почав дивуватися. Він може бути в чиємусь списку? Чи мав він якусь невідому йому цінність для Барсаві, що Сірий Король, можливо, захоче прикінчити його арбалетним болтом? Скільки ще злодіїв стояло між ним і тим болтом?

— Дідько, — сказав Жан, — наче нам і так проблем мало.

— Можливо, нам варто подбати про... поточну справу. — Ґальдо перемістився на бортик гондоли й роззирався навколо. — І тоді, можливо, нам слід загубитися десь на деякий час. З’їздити в Тал Веррар чи Талішам... або принаймні сховати тебе, Локу.

— Дурниці. — Лок сплюнув через борт човна. — Вибач, Ґальдо. Я знаю, що це здається мудрістю, але подумай сам. Капа ніколи не пробачить нам, що ми втекли в таку годину. Він скасує відстань і затисне нас у кулак найзлішого свиняки, якого тільки можна знайти. Поки капа тут, ми нікуди тікати не можемо. До біса, Наска перша ж мені коліна молотком переб’є.

— Шкода мені вас, хлопці. — Вітале перекладав жердину з руки в руку, точними гребками направляючи гондолу навколо шматка сміття, занадто великого, щоб можна було не зважати. — На каналах працювати непросто, але принаймні ніхто не хоче моєї смерті з причин, яких я не знаю. Ви хотіли, щоб я висадив вас на Могилі чи на набережній?

— Нам треба до Гарци, — сказав Лок.

— О, сьогодні він буде в рідкісному настрої. — Вітале почав гребти на північний край Пустки, де перед рядом крамниць та житлових будинків стриміло кілька доків. — Значить, набережна.

4

Ломбард Гарци Безнадії був однією з головних визначних пам’яток правління капи Барсаві. Хоча багато ломбардів платили трохи краще, а ще більше мали привітніших власників, не було жодного, розташованого за два кроки від самого місця, де владарював капа. Правильні люди, які переводили винахідливо награбоване в готівку в Гарци, могли бути певні, що Барсаві повідомлять про їхню присутність. Підсилити враження, що ти активний, відповідальний злодій, ніколи не буває зайвим.

— О, звичайно, — сказав старий вадранець, коли Жан відчиняв заґратовані й броньовані двері для чотирьох Шляхетних Шельм. — У такий день сюди поткнуться хіба найменш важливі ґарристи. — Заходьте, мої хирляві каморрські сучині сини. Потріть своїми масними теринськими пальцями мій чудовий товар. Наляпайте води на мою прекрасну підлогу.

Крамниця Гарци завжди була закрита, як труна, і в дощ, і в сонце. Вузькі заґратовані вікна були завішені запиленими простирадлами; пахло тут завжди речовиною для полірування срібла, цвіллю, затхлим ладаном і старим потом. Сам Гарца був білошкірим старцем із широкими водянистими очицями; кожен шов і зморшка на його обличчі, здавалося, неухильно сповзали до землі, наче він був зліплений дещо підпитим богом, який занадто сильно здушив смертну глину. Безнадія заслужив своє прізвисько твердою політикою проти продовження кредиту чи позики монет. Одного разу Кало зауважив, що якщо він коли-небудь отримає стрілу в череп, то сидітиме й чекатиме, поки та сама випаде, перш ніж заплатить лічцю за клаптик марлі.

У правому кутку ломбарду на високому дерев’яному табуреті сидів кремезний, знудженого виду молодик із дешевими мідними перснями на всіх пальцях і масними локонами, що спадали йому на очі. На поясі в нього висіла оббита залізом палиця. Чоловік повільно, без усмішки, кивнув на відвідувачів, наче ті були занадто дурні, щоб зрозуміти важливість його присутності.

— Лок Ламора, — сказав Гарца. — Пляшечки від парфумів і жіноче спіднє. Столовий посуд і питні келихи. Пошкрябаний і пом’ятий метал, якого я більше ніколи не зможу продати нікому путньому. Ви, зломники та домушники, думаєте, що такі розумні. Та ви й гімно з собачої сраки вкрали б, якби у вас був підхожий мішок, щоб принести його з собою додому.

— Бач яка смішна річ, Гарцо, бо оцей от мішок, — Лок вирвав торбу з рук Жука й підняв її, — виявляється, містить...

— Щось, крім собачого лайна, — я чую передзвін. Клади сюди й подивимося, чи ви часом не принесли чогось годящого.

Ніздрі Гарци розширилися, коли він розв’язав мішок і посунув його по шкіряній прокладці на прилавку свого магазину, обережно висипаючи вміст. Оцінка вкраденого, здавалося, була єдиною формою чуттєвого задоволення, яка залишилася для старого, і він з ентузіазмом кинувся в цю справу, ворушачи довгими кривими пальцями.

— Лайно. — Він підняв три медальйони, добуті Кало та Ґальдо. — Якась алхімічна паста та річкові агати. Навіть козам не згодуєш. По два мідяки за штуку.

— Жорстоко, — сказав Лок.

— Справедливо, — сказав Гарца. — Так чи ні?

— Сім мідяків за всі три.

— Двічі по три — шість, — сказав Гарца. — Погоджуйся або йди крутити яйця акулі, мені байдуже.

— Тоді, мабуть, згода.

— Гм-м-м. — Гарца оглянув срібні келихи, які Жан вибрав зі скриньки-обманки. — Погнуті, звичайно. Ви, бовдури, як бачите красиву срібну річ, так одразу пхаєте її в грубий мішок. Гадаю, я зможу відшліфувати їх і сплавити комусь. Один солон і три мідяки за штуку.

— Один солон і чотири за кожен, — сказав Лок.

— Три солони й один мідяк за все.

— Годиться.

— І ще це. — Гарца підняв пляшечку з опіумним молоком, відкрутив кришечку, понюхав, крекнув і знову запечатав флакон. — Вартує більше, ніж твоє життя, але з нього навряд чи буде якийсь зиск. Нервові сучки люблять робити власне або залучати алхіміка, який зробить усе за них; вони ніколи не купують попередньо змішані в незнайомців. Можливо, я зможу передати це якомусь бідолашці, якому потрібен перепочинок від вина чи згляду. Три солони, три барони.

— Чотири солони і два барони.

— Стільки з мене навіть боги не виб’ють. Сам Морганте з мечем у вогні й десятком голих дів, що смикатимуть мене за бриджі, зможе вмовити мене хіба на чотири солони й один барон. Ви отримаєте три солони й чотири барони, не більше.

— Гаразд. І тільки того, що ми поспішаємо.

Гарца взявся підбивати суму гусячим пером на клапті пергаменту. Він провів пальцями по купці дешевих каблучок від Кало й Ґальдо й засміявся.

— Ви що, смієтеся з мене? З цього непотребу стільки ж користі, як від купи відрізаних собачих пісюнів.

— Ой та ну тебе...

— Собачі пісюни я міг би хоча б скупникам продати. — Гарца один за одним жбурляв мідні персні в Шляхетних Шельм. — Я серйозно. Не приносьте більше такого лайна. У мене коробки й коробочки всякого непотребу, який я за ціле життя нікому не збуду.

Він дійшов до золотого й платинового персня з різьбою та осколками діаманта й обсидіана.

— Угу. Це принаймні хоч щось вартує. Рівно п’ять солонів. Золото — справжнє, а платина — дешеве веррарське лайно, така ж справжня, як скляне око. А я висираю більші діаманти п’ять чи шість разів на тиждень.

— Сім і три, — сказав Лок. — Він мені не так легко дістався.

— Я маю доплачувати за те, що твоя дупа з мозком помінялися місцями при народженні? Здається, ні; якби це було так, я почув би про це раніше. Бери свою п’ятірку і вважай, що тобі пощастило.

— Я можу запевнити тебе, Гарцо, що жоден, хто приходить у цей ломбард, не вважає себе особливо...

І так тривало довго — очевидно занижена ціна, двосторонній потік лайки, неохоча згода Лока та скрегіт решток зубів старого, коли він брав кожен предмет і ставив його за прилавком. Незабаром Гарца змітав останні кілька речей, які його не цікавили, назад у торбу.

— Ну, цукерочки мої, скидається на те, що ми закінчили на шістнадцяти солонах і п’яти мідяках. Краще, ніж водити лайновоза, еге ж?

— Чи володіти ломбардом, ага, — сказав Лок.

— Дуже смішно! — вигукнув старий, відраховуючи шістнадцять потьмянілих срібних монет і п’ять менших мідних дисків. — Я дарую вам легендарний утрачений скарб Каморра. Хапайте свої речі й пензлюйте звідсіля до наступного тижня. Це якщо Сірий Король не дістанеться до вас першим.

5

Коли вони, гигочучи, вийшли з крамниці Гарци, дощ стих до легенької мряки.

— Ланц часто казав, що нема більшої свободи, як та, коли тебе постійно недооцінюють, — сказав Лок.

— Боги, це точно. — Кало закотив очі й висунув язика. — Якби ми були вільнішими, то здійнялися б у небо й полетіли б як птахи.

Від північного краю Дерев’яної пустки до оточеної водою фортеці капи вів довгий високий дерев’яний міст. На березі стояло четверо чоловіків зі зброєю, яку було добре видно під їхніми легкими непромокальними плащами. Лок припускав, що поблизу, у межах пострілу з арбалета, сховалося принаймні стільки ж. На підході він зробив відповідні цьому місяцю знаки руками — усі тут знали одне одного, але формальності не обговорювалися, особливо в такий час.

— Здоров, Ламоро. — Найстарший чоловік у сторожі, жилавий старий із вицвілим татуюванням акули, що тягнулося на шию та щоки аж до скронь, простягнув руку й вони зчепили ліві передпліччя. — Чув про Тессо?

— Ага, і тобі здоров, Бернелле. Один із Сіролицих нам сказав. Значить, правда? Повісили, відрізали яйця і все таке?

— Яйця і все таке. Можеш собі уявити, що про це думає бос. До речі, Наска лишила накази оце вранці. Хотіла побачити тебе, як будеш тут. Сказала не давати тобі заплатити податки, поки не поговорить з тобою. Ти ж тут для податків, так?

Лок потрусив перед ним невеличким сірим гаманом, у якому дзвеніли двадцять Жанових солонів плюс шістнадцять від Гарци та решта.

— Еге ж, прийшли виконати свій громадянський обов’язок.

— Добре. Бо з інших причин мало кого пускають. Слухай, я знаю, що тобі даровано відстань і що ти Наскин друг і все таке, але, може, сьогодні будь обережнішим? Тут зараз купа пецонів. Усі напружені, як струна. Капа зараз допитує декого з Повних Крон щодо їхнього місцеперебування минулої ночі.

— Допитує?

— У його старій грандіозній манері. Тому поводься чемно й ніяких зайвих рухів, добре?

— Затямив, — сказав Лок. — Дякую за попередження.

— Нема за що. Арбалетні болти коштують грошей. Шкода буде марнувати їх на таких, як ви.

Бернелл махнув їм, і вони пішли дерев’яним хідником, завдовжки близько ста ярдів. Він вів до корми широкого нерухомого судна, де деревину зовнішнього корпусу відрізали й замінили парою армованих залізом дверей з відьминого дерева. Тут стояла ще одна пара вартових, чоловік і жінка з явними темними колами під очима. Жінка постукала чотири рази, коли вони наближалися, і за кілька секунд двері прочинилися всередину. Придушивши позіх, вартова відкинулася на зовнішню стіну й натягнула на голову каптур свого непромокального плаща. З півночі насувались темні хмари й спека починала стихати.

Приймальна зала Плавучої Могили була майже вчетверо вища за Лока, оскільки тісні горизонтальні палуби старого галеона були давно вирвані, за винятком горішньої та шкафутної, які тепер слугували дахом. Підлога та стіни були з твердого дерева кавового кольору; перегородки були обвішані чорно-червоними гобеленами, на яких золотою та срібного ниткою були вишиті облямівки з візерунків акулячих зубів.

Навпроти Шляхетних Шельм з наставленими арбалетами стояло пів десятка головорізів. Ці чоловіки та жінки носили шкіряні поручі та шкіряні дублети поверх шовкових тунік, перетятих легкими металевими стрічками; їхні шиї були підперезані жорсткими шкіряними комірами. Елегантніше фоє було прикрашене лампами та квітковими композиціями; тут же стояли плетені кошики з арбалетними стрілами та стелажі із запасними мечами.

— Легше, хлопці, — сказала молода жінка, що стояла позаду групи охоронців. — Я знаю, що вони підозрілі, як чорти, але я не бачу серед них Сірого Короля.

На ній були чоловічі бриджі та бахмата чорна шовкова блузка з пишними рукавами під ребристими бойовими обладунками, які явно часто бували у вжитку. Її підбиті залізом чоботи (смак до таких вона ніколи не втрачала) клацнули об підлогу, коли жінка ступила між вартовими. Її привітна усмішка не доходила до очей, які нервово бігали за лінзами простих окулярів у чорній оправі.

— Мої вибачення за зустріч, любі, — сказала Наска Барсаві, звертаючись до всіх Шельм, але поклавши руку на ліве плече Лока. Вона була на два дюйми вища за нього. — І я знаю, що тут тісно, але мені потрібно, щоб ви четверо почекали. Пускають тільки ґарристів. Тато не в настрої.

З-за дверей, що вели до внутрішніх покоїв Плавучої Могили, почувся приглушений крик, а за ним ледь чутне мурмотіння підвищених голосів — крики, лайка, ще крик.

Наска потерла скроні, відкинула з лоба кілька чорних локонів і зітхнула.

— Він рішуче домагається... повного розкриття інформації від декого з Повних Крон. З ним Сейдж Доброта.

— Тринадцять богів, — сказав Кало. — Ми радо почекаємо.

— Еге ж. — Ґальдо запхав руку в пальто й дістав злегка вологу колоду карт. — Ми без проблем знайдемо, чим себе розважити. Якщо знадобиться, то хоч і вічно.

Побачивши, як брати Санци роздають карти, кожен вартовий у кімнаті відступив на крок; деякі з них помітно опиралися потягу знову наставити арбалети.

— І ви теж? — сказав Ґальдо. — Усі ті історії — лайно собаче. Усім за тим столом просто видалася невдала нічка...

За широкими важкими дверима був короткий пустий коридорчик без охорони. Наска зачинила за собою й Локом двері фоє, а потім обернулася до нього. Вона простягнула руку й зачесала його мокре волосся. Кутики її рота були опущені вниз.

— Привіт, пецоне. Я бачу, ти погано їси.

— Я харчуюся регулярно.

— Старайся їсти не тільки багато, а ще й постійно. Здається, я колись казала, що ти схожий на скелет.

— А мені здається, я ніколи досі не бачив, щоб семирічна дівчинка напивалася, мов чіп.

— Що ж. Можливо, тоді я була п’яненька, але сьогодні я цілком твереза. Тато в недоброму гуморі, Локу. Я хотіла побачити тебе до того, як ти підеш до нього. Він хоче... хоче дещо з тобою обговорити. Я прагну, щоб ти знав: чого б він не попросив, я не хочу, щоб ти... заради мене... Ну коротше, прошу тебе, просто погодься. Порадуй його, розумієш?

— Жоден ґарриста, якому дороге його життя, ніколи не намагався вчинити інакше. Ти думаєш, у такий день, як сьогодні, я прийду й навмисне крутитиму йому бриджі? Якщо твій батько накаже гавкати, як пес, я спитаю: «Якої породи песик, ваша честь?»

— Я знаю. Пробач мені. Але я от про що. Він сам не свій. Тепер він боїться, Локу. Цілковито щиро боїться. Коли померла мама, він був понурий, але, чорт, тепер він... він кричить уві сні. Щодня прикладається до вина та лаудануму, щоб тримати себе в руках. Раніше мені не дозволяли залишати Могилу, але тепер він хоче, щоб Анджаїс і Пачеро також стирчали тут. Тут постійно чергує п’ятдесят вартових. Життя самого герцога безтурботніше, ніж тут у нас. Тато з братами всю ніч сварилися через це.

— Ну, а... Вибач, але я не думаю, що можу тобі з цим допомогти. Але що такого, на твою думку, він мене попросить?

Наска дивилася на нього, розтуливши губи, наче збиралася щось сказати, а потім немов передумала, і її вуста знову стиснулися в похмуру риску.

— Чорт забирай, Наско, та я стрибнув би в бухту й спробував забити для тебе акулу, якби ти попросила, правда, але ти спершу мусиш розповісти мені, наскільки вона велика й наскільки голодна. Розумієш?

— Так, дивися, я просто... буде не так ніяково, якщо він зробить це сам. Просто згадай, що я сказала. Порадуй його, і ми з тобою зможемо розібратися пізніше. Якщо це «пізніше» в нас буде.

— «Якщо це пізніше в нас буде?» Наско, я починаю переживати.

— Ось і все, Локу. Погані наші справи. Сірий Король нарешті дістанеться до тата. У Тессо було шістдесят ножів, десяток з яких був із ним увесь час. Тессо мав велику ласку тата; на нього невдовзі були великі плани. Але тато так довго мав свої порядки, що я... Я не можу сказати, чи він знає, що з цим робити. Тому він просто хоче все згорнути й сховати нас тут. І готуватися до облоги.

— Гм-м, — зітхнув Лок. — Не можу сказати, що він досі поводився необережно, Наско. Він...

— Тато здурів, якщо думає, що може просто утримати нас усіх тут, замкнути в цій фортеці назавжди! Він був в «Останній помилці» по пів ночі весь тиждень. Ходив по доках, гуляв по Марі й Тіснині, коли йому заманеться. Він колись викидав мідяки на Процесії тіней. Герцог Каморрський може замкнутися у своїй кімнаті й правити законно; Капа Каморра так не може. Його мусять бачити.

— І ризикнути смертю від рук Сірого Короля.

— Локу, я два місяці сиджу в цій чортовій дерев’яній балії, і кажу тобі — ми тут не в більшій безпеці, ніж якби купалися голяка біля найбруднішого фонтана в найтемнішому дворі Казана. — Наска так міцно схрестила руки під грудьми, що її шкіряна кіраса аж зарипіла. — Хто цей Сірий Король? Де він? Хто його люди? Ми не маємо жодного уявлення — і все ж цей чоловік простягає руку і вбиває наших людей, наче так і треба. Щось не так. У нього є ресурси, яких нам не збагнути.

— Він розумний, і йому пощастило. Жодне з цього не триває вічно, повір мені.

— Не просто розумний, і не просто пощастило, Локу. Я згодна, що й тому, й тому є межі. То що він задумав? Що він знає? Або кого? Якщо нас не зрадили, значить, обскакали. І я достатньо впевнена, що нас ще не зрадили.

— Ще не зрадили?

— Не клей зі мною дурня, Локу. Справи можна було б якось вести далі, навіть коли ми з татом сидимо тут закриті, як у курнику. Але якщо він не дозволить Анджаїсу і Пачеро керувати містом, увесь режим піде в сраку. Ґарристам може здатися розумним, щоб дехто з Барсаві залишився тут; вони вважатимуть за боягузтво, якщо ховатимемося ми всі. І вони не будуть просто говорити за нашими спинами; вони будуть активно улещувати іншого капу. Можливо, цілу банду нових кап. А може, навіть Сірого Короля.

— Звісно, що твої брати не будуть сидіти тут, як у клітці.

— Залежить від того, наскільки злий і божевільний наш старий, Локу. Але навіть якщо він їм дозволить вільно ходити, де захочуть, це вирішує лише меншу частину проблеми. Нас хтось обскакує. У нас є три тисячі ножів, а цей привид однак викручує нам руки.

— Що ти підозрюєш? Чари?

— Я допускаю все. Подейкують, Сірий Король може вбити людину одним дотиком. Кажуть, що леза його не ріжуть. Я вже підозрюю самих богів. І тому мої брати думають, що я здуріла. Коли вони дивляться на ситуацію, то бачать звичайну війну. Вони гадають, що ми можемо просто пережити її, замкнути старого й молодшу сестричку і чекати, доки дізнаємося, у який бік відбиватися. Але я цього не бачу. Я бачу кота із занесеною над хвостом миші лапою. І якщо в кота ще не вилізли кігті, то це не через те, що зробила миша. Хіба не розумієш?

— Наско, я знаю, що ти стурбована. Я послухаю. Я камінь. Ти можеш кричати на мене, скільки хочеш. Але що я можу зробити для тебе? Я просто злодій, я найменший злодій твого батька. Якщо є банда, менша за мою, я піду грати в карти в пащі вовчої акули. Я...

— Мені треба, щоб ти допоміг мені заспокоїти тата, Локу. Мені потрібно, щоб він повернувся до чогось схожого на те, яким він був, щоб я могла змусити його серйозно поставитися до моїх думок. Ось чому я прошу тебе зайти туди й постаратися догодити йому. Особливо догодити йому. Покажи йому відданого ґарристу, який робить усе, що йому скажуть, у момент, коли йому скажуть. Щойно він знову почне будувати розумні плани на майбутнє, я знатиму, що він повертається до такого стану, з яким я можу впоратися.

У кінці короткого проходу були ще одні важкі дерев’яні двері, майже ідентичні до тих, що вели назад до зали. Однак ці були замкнені за допомогою складного веррарського годинникового механізму, прикріпленого до поперечин із полірованого заліза. У замку в центрі дверей було видно десяток отворів; Наска взяла два ключі, які висіли на ланцюжку на її шиї, і на якусь мить стала між Локом і проходом, щоб він не міг побачити отворів, які вона вибрала. У дверях каскадом пролунав ряд клацань і стрекотіння механізмів; один за одним відсувалися приховані засуви, і блискучі поперечини розсунулися, аж поки вхід нарешті не відчинився посередині.

Ще один крик, гучний і чіткий тепер, коли його не приглушували зачинені двері, пролунав із кімнати позаду.

— Це гірше, ніж звучить, — сказала Наска.

— Я знаю, що Сейдж робить для твого батька, Наско.

— Знати — це одне. Зазвичай Сейдж береться за одного чи двох за раз. Сьогодні він працює для батька гуртом.

6

— Я ясно дав зрозуміти, що насолоди мені від цього мало, — сказав капа Барсаві, — то чому ти змушуєш мене продовжувати?

На дерев’яній дибі догори ногами звисав темноволосий юнак. Його ноги були закуті в металеві кайдани, а руки — прив’язані якомога далі одна від одної. Важкий кулак капи вдарив у бік в’язня під пахвою; звук був схожий на вологий удар молотка по м’ясу. Вусібіч полетіли краплі поту, а в’язень закричав, звиваючись у своїх путах.

— Чому ти мене так ображаєш, Федеріко? — Ще один удар у ту саму точку, з жорстоко виставленими вперед кісточками пальців. — Міг би хоча б із ввічливості якось переконливіше брехати. — Капа Барсаві вдарив Федеріко в горло однією рукою; ув’язнений зіпнув і волого пирхнув, коли йому в ніс почали стікати кров, слина й піт.

Серце Плавучої Могили було чимось на зразок розкішної бальної зали з вигнутими боками. Зі скляних куль, підвішених на срібних ланцюгах, сіялося тепле бурштинове світло. Сходи нагору вели до верхніх галерей, а з цих — до критої шовковим балдахіном палуби старого блокшива. На невеликому підвищенні біля дальньої стіни стояв широкий дерев’яний стілець, з якого Барсаві зазвичай приймав відвідувачів. Кімната була зі смаком оформлена, стримано й по-королівськи, та сьогодні вона смерділа страхом, потом і випорожненнями.

Рама, яка тримала Федеріко, спадала зі стелі; ціле півколо всіляких конструкцій можна було підтягнути собі за потребою, бо Барсаві час від часу вчиняв подібні справи обсягом, який вимагав стандартизацію процедур. Шість таких рам зараз були порожні й забризкані кров’ю, і лише дві досі тримали полонеників.

Капа звів очі, коли ввійшли Лок із Наскою; він злегка кивнув і жестом показав їм зачекати біля стіни. Старий Барсаві залишався здоровим биком, але роки його були явні. Тепер він був круглішим і м’якшим, три брезклі підборіддя підтримували три заплетені сиві бороди. Під очима в нього запали темні кола, а щоки були нездорового червоного кольору, який випливав із пляшки. Розпашілий від натуги, він скинув пальто й працював в одній шовковій сорочці.

Поруч, склавши на грудях руки, стояли Анджаїс і Пачеро Барсаві, старші брати Наски. Анджаїс був схожий на мініатюрну версію капи: мінус тридцять років і дві бороди, а Пачеро більше скидався на Наску — високий, стрункий і кучерявий. Обидва брати були в окулярах, бо, вочевидь, усі проблеми з очима старої мадам Барсаві передалися всім трьом її живим нащадкам.

Притулившись до дальньої стіни, стояли дві жінки. Вони не видавалися стрункими. Їхні голі засмаглі руки були ребрасті від м’язів та посмуговані шрамами, і, хоча від них аж пашіло якимсь неймовірним здоров’ям, вони вже давно перейшли межу юності. Черін і Раїца Беранґіас, сестри-близнючки, і найвеличніші контрареквіалли Каморра. Виступаючи лише в парі, вони розважали Мінливу Гульню майже сотнею виступів проти акул, риб-дияволів, смертельних ліхтарів та інших хижаків Залізного моря.

Майже п’ять років вони були особистими охоронницями та живодерками капи Барсаві. Довгі дикі гриви чорного, як дим, волосся жінок були зав’язані під срібними сітками, що дзеленчали зубами акул. Кажуть, по одному зубу на кожного чоловіка чи жінку, вбитих близнючками Беранґіас на службі в Барсаві.

Останнім, але, безперечно, не менш жаским у цьому закритому зібранні був Сейдж Доброта, круглоголовий чоловік середнього зросту та середніх років. Його коротко підстрижене волосся мало жовтяву барву деяких теринських сімей із західних міст Картейна і Лашейна; його очі, здавалося, завжди були вологі від розчулення, хоча вираз обличчя ніколи не змінювався. Він був, мабуть, найбільш незворушною людиною в усьому Каморрі — він міг дерти нігті з витриманою байдужістю людини, яка натирає чоботи. Капа Барсаві був дуже здібним мучителем, але коли він заходив у глухий кут, Сейдж ніколи не розчаровував його.

— Він нічого не знає! — Останній ув’язнений, ще цілий, закричав на весь голос, коли Барсаві вкотре ляснув Федеріко. — Капо, ваша честь, будь ласка, ніхто з нас нічого не знає! Боги! Ніхто з нас не пам’ятає!

Барсаві пройшовся по дерев’яній підлозі й заткнув другого в’язня, жорстоко стиснувши його за трахею.

— Тебе питали? Бажаєш долучитися до процесу? Ти поводився тихенько, коли я відправив інших шістьох твоїх друзів у воду. Чому плачеш за цим?

— Будь ласка, — схлипнув чоловік, вдихнувши повітря, коли Барсаві послабив хватку так, щоб той міг говорити, — будь ласка, у цьому немає сенсу. Би повинні повірити нам, капо Барсаві, будь ласка. Ми вам сказали б усе, що ви хотіли, якби знали. Ми не пам’ятаємо! Ми просто не...

Капа заткнув його ударом по лицю. На мить у кімнаті залунали лише перелякані ридання й зіпання двох в’язнів.

— Я маю тобі вірити? Я тобі нічого не винен, Джульєне. Ти згодовуєш мені лайно й кажеш, що це яловичина на пару? Вас так багато, і ви навіть не можете придумати годящої історії. Серйозна спроба збрехати однак мене розлютила б, але я міг це зрозуміти. Натомість ти мені тут плачеш, що не пам’ятаєш. Ви, вісім наймогутніших людей у Повних Кронах після самого Тессо. Його обрані. Його друзі, охоронці, його вірні пецони. І ви плачете, як немовлята, про те, що не пам’ятаєте, де хтось із вас був минулої ночі, коли Тессо взяв і випадково помер.

— Але це так, капо Барсаві, будь ласка, це...

— Я тебе ще раз питаю, ви пили вчора ввечері?

— Та ні, ні!

— Курили щось? Усі разом?

— Ні, нічого подібного. Точно не... не разом.

— Значить, згляд? Щось від єремітських алхіміків-збоченців? Трохи блаженства в порошку?

— Тессо ніколи не дозволяв...

— Що ж тоді. — Барсаві немов мимохідь затопив кулаком Джульєну в сонячне сплетіння. Коли чоловік ахнув від болю, Барсаві відвернувся і з театральною веселістю підняв руки. — Оскільки ми виключили всі можливі земні пояснення такого нехтування обов’язками, за винятком чаклунства чи божественного втручання... О, вибачте мені. Ви ж не були зачаровані самими богами, чи не так? Їх важко не помітити.

Джульєн, звиваючись у кайданах, розчервонілий, замотав головою.

— Прошу... прошу...

— Значить, не боги. Так і думав. Я говорив... я говорив про те, що ваша маленька гра мені до біса нудна. Доброта.

Круглоголовий опустив підборіддя на груди й став, витягнувши руки долонями догори, наче збирався отримати подарунок.

— Я хочу чогось творчого. Якщо Федеріко не заговорить, дамо Джульєну останній шанс знайти свій язик.

Федеріко почав кричати ще до того, як Барсаві закінчив говорити — високий, ридаючий плач проклятого бути при свідомості. Лок зрозумів, що зціпив зуби, аби не тремтіти. Стільки зустрічей, де різня слугувала тлом... Боги бувають напрочуд збоченими.

Сейдж Доброта перемістився до столика збоку кімнати, на якому лежало кілька маленьких склянок і важкий сукняний мішок зі шнурком. Доброта кинув дві-три склянки в мішок і почав бити ним об стіл. За диким вереском Федеріко не було чутно брязкоту розбитого скла, але Лок міг легко це уявити. За кілька хвилин Доброта був, вочевидь, задоволений результатом і повільно підійшов до Федеріко.

— Не треба, не треба, прошу, ні...

Одною рукою тримаючи голову доведеного до розпачу юнака, Доброта швидко натягнув мішок на маківку, на обличчя й аж на шию Федеріко й туго затягнув шнурок. Лантух приглушив крики Федеріко, які знову стали високими й безсловесними. Доброта тоді почав розминати мішок, спочатку легенько, майже ніжно. Довгі пальці мучителя обмазували вміст торби по обличчю Федеріко. На поверхні тканини почали з’являтися червоні плями; Доброта м’яв вміст міха, наче скульптор, який ліпить щось із глини. Федеріко вже не кричав, а змігся лише на кілька хрипких стогонів. Лок про себе молився, щоб той уже втік від болю до тимчасового притулку божевілля.

Доброта заходився масажувати тканину з поновленою енергією. Тепер він натиснув на те місце, де мали бути очі Федеріко, а потім на ніс, рот і на підборіддя. Лантух ставав дедалі вологішим і червонішим, поки нарешті Федеріко перестав сіпатися. Коли Доброта забрав руки з мішка, на вигляд вони були такі, ніби він товк у м’якоту помідори. Він сумно усміхався, і з його червоних рук на дерев’яну підлогу стікали червоні сліди, він мовчки підійшов до Джульєна, пильно дивлячись.

— Звичайно, — сказав капа Барсаві, — якщо я переконав тебе до цього моменту, то це глибина моєї рішучості. Говорити будеш?

— Будь ласка, капо Барсаві, — прошепотів Джульєн, — у цьому немає потреби. Я нічого не можу вам сказати. Запитуйте мене про що завгодно, про що завгодно. Те, що трапилося минулої ночі, — пустка. Я нічого не пам’ятаю. Я сказав би вам, будь ласка, боги, будь ласка, повірте мені, я сказав би вам що завгодно. Ми вірні пецони, найвірніші з усіх, що у вас є!

— Я дуже сподіваюся, що це не так. — Барсаві, немов щось вирішивши, махнув сестрам Беранґіас і показав на Джульєна. Темноволосі жінки працювали швидко й безшумно, розв’язуючи вузли, які тримали його на дерев’яній рамі, і залишаючи ті, що сковували його від щиколоток до шиї. Вони без зусиль обхопили тремтячого чоловіка — одна за плечі, а друга за ноги.

— Вірні? Я тебе прошу. Ми дорослі люди, Джульєне. Відмова сказати мені правду про те, що сталося минулої ночі, не є вчинком вірного пецона. Ти мене підвів, тому я тільки відплачую тим самим. — У крайньому лівому кінці великого залу була відсунута дерев’яна панель підлоги завбільшки з людину; за якийсь ярд внизу під Могилою була темна гладь води. Підлога навколо отвору була мокрою від крові. — Я теж тебе підведу. Ось сюди.

Джульєн закричав востаннє, коли сестри Беранґіас кинули його сторчма в отвір; він зі сплеском вдарився об воду і вже не випливав. Капа мав звичку тримати під Могилою якесь огидне створіння, котре стримував там важкими сітками з армованого дроту, що оточували нижню сторону галеона, як сито.

— Доброта, ти вільний. Хлопці, коли я вас покличу, можете привести ще людей прибрати тут усе, але тепер ідіть чекайте на палубі. Раїцо, Черін, прошу вас піти з ними.

Капа Барсаві повільно підійшов до свого простого зручного старого стільця і вмостився на ньому. Він важко дихав і тремтів ще більше, коли намагався це приховати. На столику біля стільця стояв мідний винний келих, завбільшки з велику супницю. Капа зробив великий ковток і на кілька хвилин немов замислився над випарами, заплющивши очі. Нарешті він повернувся до життя й поманив Лока й Наску. Ті слухняно ступили крок вперед.

— Ну що, мій любий пане Ламоро? Скільки грошей ти мені приніс цього тижня?

7

— Тридцять шість солонів, п’ять мідяків, ваша честь.

— Угу. Негусто за цілий тиждень, я бачу.

— Так, прийміть мої вибачення, капо Барсаві. Дощ, розумієте... він для нас, домушників, усе одно що смерть.

— Угу. — Барсаві поставив келих і склав праву долоню всередину лівої, пестячи почервонілі пальці. — Ти приносив мені більше, ясна річ. Багато разів. У кращі тижні.

— А... так.

— Знаєш, є такі, що так не роблять. Вони намагаються приносити мені точно таку саму суму, тиждень за тижнем, поки я нарешті не втрачаю терпецю і не виправляю їх. Знаєш, яка в такого ґарристи біда, Локу?

— Е... дуже нудне життя?

— Ха! Так, точно. Яка дивовижна стабільність у них — щотижня мати однаковий дохід, тож вони можуть дати мені точно такий самий відсоток як податок. Наче я їм немовля, яке не помітить, що не так. А ще є такі ґарристи, як ти. Я знаю, що ти приносиш мені чесний відсоток, тому що не боїшся зайти сюди й перепросити за те, що приніс менше, ніж минулого тижня.

— Я, е-е, сподіваюся, ви не вважаєте, що я соромлюся ділитися, коли терези нахиляються в інший бік...

— Аж ніяк. — Барсаві посміхнувся й відкинувся на спинку стільця. З-під підлоги біля люка, у якому зник Джульєн, доносилися зловісний хлюпіт і приглушений стукіт. — Ти, якщо вже так говоримо, найнадійніший ґарриста на моїй службі. Як веррарський годинник. Доставляєш мою частку самостійно, швидко й без виклику. Протягом чотирьох років, тиждень у тиждень. Незмінно відтоді, як помер Ланц. Ти жодного разу не припускав, що щось може бути важливіше за твою особисту присутність переді мною з цією торбою в руці.

Капа Барсаві показав на маленьку шкіряну сумку, яку Лок тримав у лівій руці, і поманив Наску. Її формальна роль в організації називалася фіннікер, або ж обліковець. Вона могла проторохтіти загальну суму платежів, здійснених будь-якою бандою в місті, тиждень за тижнем і рік за роком, і жодного разу не запнутися. Лок знав, що вона оновлювала записи на пергаменті для особистого користування свого батька, але, наскільки відали піддані капи, лік його легендарного багатства до найдрібнішої монети вели лише її чарівні холодні очі. Лок кинув їй шкіряний гаманець, і вона зловила його в повітрі.

— Жодного разу, — сказав капа Барсаві, — ти не подумав послати пецона, щоб він виконував роботу ґарристи.

— Ви дуже люб’язні, ваша честь. Але сьогодні ви полегшили завдання, оскільки через двері пропускають лише ґарристів.

— Не прикидайся. Ти знаєш, про що я говорю. Наско, люба, нам з Локом треба поговорити наодинці.

Наска глибоко кивнула батькові, а тоді кинула значно коротший кивок Локу. Потім повернулася й попрямувала назад до дверей у передпокій, вистукуючи по дереву залізними підборами.

— У мене багато ґарристів, — сказав Барсаві, коли вона пішла, — міцніших за тебе. Набагато популярніших, значно чарівніших, з більшими й прибутковішими бандами. Але в мене дуже мало людей, які постійно стараються бути такими ввічливими й обережними.

Лок нічого не сказав на це.

— Мій молодий чоловіче, хоча я ображаюся на багато речей, будь певний, що ввічливість не одна з них. Будь спокійний. Я не припасовую до тебе зашморг.

— Вибачте, капо. Просто... відомо, що ви почали висловлювати своє невдоволення дуже... а-а-а...

— Кружними шляхами?

— Ланц розповів мені достатньо про вчених Теринського колегіуму, — сказав Лок, — щоб зрозуміти, що їхня основна манера говорити — це, а-а, розкладати пастки.

— Ха! Так. Коли хтось каже, що звички конають останніми, Локу, вони брешуть — здається, звички взагалі ніколи не вмирають. — Барсаві посміхнувся й відпив вина. — Нині... тривожні часи настали, Локу. Цей проклятий Сірий Король нарешті почав дратувати мене. Втрата Тессо особливо... У мене були на нього плани. Тепер я змушений почати втілювати інші задуми раніше, ніж передбачалося. Скажи мені, пецоне... Що ти думаєш про Анджаїса і Пачеро?

— Гм. Що ж... чесно сказати, ваша честь?

— Цілком і повністю, пецоне. Такий мій наказ.

— Гм. Їх дуже поважають, вони вкрай добре виконують свою роботу. Про них за спиною ніхто не жартує. Жан каже, що вони справді знають, як триматися в бійці. Санци не поспішають грати з ними в чесні карткові ігри, що про щось та говорить.

— Це я можу почути від двох десятків шпигунів, коли захочу. Це я знаю. Яка твоя особиста думка про моїх синів?

— А... — Лок зглитнув і подивився капі Барсаві просто в очі. — Що ж, вони гідні поваги. Вони добре справляються зі своєю роботою, і вони хороші бійці. Досить працьовиті й розумні... ваша честь, не хочу нікого образити, але вони дражнять Наску, коли їм слід прислухатися до її попереджень і порад. Вона володіє терпінням і тонкістю, які... які...

— Їм не притаманні?

— Ви знали, що я збирався сказати, правда?

— Я говорив, що ти був обережним і уважним ґарристою, Локу. Це твої відмінні риси, хоча вони передбачають багато інших якостей. З часів твоїх чудових ранніх помилок ти був зразком обережного злодія, який добре контролює свої апетити. Тому ти напевне був би дуже чутливий до браку такої обачності в інших. Мої сини все життя прожили в місті, яке боїться їх через прізвище. Вони очікують пошани, наче якісь аристократи. Вони необережні, трохи нахабні. Я мушу подбати про те, щоб найближчими місяцями та роками біля них був мудрий радник. Я не можу жити вічно, навіть після того, як розправлюся з Сірим Королем.

Від веселої впевненості, яка наповнила голос капи Барсаві, коли він сказав це, волосся на потилиці Лока стало сторч. Капа сидів у фортеці, з якої не виходив понад два місяці, і пив вино там, де повітря досі смерділо кров’ю восьми членів однієї з його наймогутніших і відданих банд.

Лок розмовляв з людиною з далекоглядним та складним планом? Чи Барсаві нарешті дав тріщину, як віконна шиба у вогні?

— Я дуже хотів би, — сказав капа, — щоб ти міг стати Анджаїсу та Пачеро порадником, якого вони потребують.

— Ах... Ваша честь, це надзвичайно... приємно, але... я досить добре ладнаю з Анджаїсом та Пачеро, але я не зовсім той, кого можна назвати близьким другом. Ми час від часу граємо в карти, але... будьмо чесними. Я не дуже важливий ґарриста.

— Як я вже сказав, навіть зараз, коли Сірий Король орудує в моєму місті, у мене є багато людей, які міцніші за тебе, сміливіші, популярніші. Я говорю це не для того, щоб образити, тому що я вже згадував про твої якості. І саме ті якості їм так потрібні. Не жорсткість, сміливість чи чарівність, а холодна й непорушна обережність. Розсудливість. Ти мій найрозсудливіший ґарриста; ти вважаєш себе найменш важливим лише тому, що створюєш найменше шуму. Скажи мені, що ти думаєш про Наску?

— Про Наску? — Лок раптом насторожився ще більше. — Вона... страх яка розумна, ваша честь. Вона може напам’ять декламувати розмови, які в нас були десять років тому, слово в слово, особливо коли знає, що мені буде ніяково. Ви думаєте, що я розсудливий? Проти неї я безрозсудний, як ведмідь у лабораторії алхіміка.

— Так, — сказав Капа. — Так. Вона мала б стати наступною капою Барсаві, коли мене не буде, але цього не станеться. Ти знаєш, це не пов’язано з тим, що вона жінка. Її старші брати просто не допустять, щоб їхня молодша сестричка верховодила над ними. І я вважаю за краще, щоб мої діти не повбивалися за недогризки спадщини, яку я збираюся їм залишити, тому я не можу відкинути їх на її користь.

— А от що я можу й навіть повинен вдіяти, то це зробити так, щоб, коли настане час, у них був голос тверезості, якого вони просто не могли позбутися. Ви з Наскою давні друзі, так? Я пам’ятаю, як ви вперше зустрілися, так багато років тому... коли вона сиділа на моєму коліні й вдавала, що роздає накази моїм людям. За всі ці роки ти завжди забігав побачитися з нею, повсякчас говорив їй добрі слова? Постійно був її хорошим пецоном?

— Ах... Я на це сподіваюся, ваша честь.

— Я знаю, що був. — Барсаві зробив глибокий ковток із винного келиха, а потім рішуче поставив його назад, і на його круглому зморшкуватому обличчі розквітла великодушна усмішка. — І тому я даю тобі дозвіл женихатися до моєї дочки.

«Починаємо тремтіти?» — сказали коліна Лока, але на цю пропозицію його розсудливість висунула зустрічну — просто завмерти й нічого не робити, ніби людина у воді, яка побачила, що просто на неї суне високий чорний плавник.

— О, — сказав він нарешті, — я не... я не очікував...

— Звісно, не очікував, — сказав Барсаві. — Але в цьому наші цілі доповнюють одна одну. Я знаю, що ви з Наскою маєте почуття одне до одного. Союз між вами приведе тебе в сім’ю Барсаві. Ти став би відповідальністю Анджаїса і Пачеро... а вони — твоєю. Хіба не розумієш? Їм було б набагато важче ігнорувати названого брата, ніж навіть їхнього наймогутнішого ґарристу. — Барсаві втиснув лівий кулак у правий і знову широко усміхнувся, наче червонолиций бог, що сипле щедротами з небесного трону.

Лок глибоко вдихнув. Вибору не було, ситуація вимагала абсолютної покірності, наче капа приставив йому до скроні арбалет. Люди вмирали за значно менше — відмовити ж дочці капи було б особливо винахідливим самогубством. Можливо, не тут і не зараз, та якби Лок відцурався від плану капи, він не дожив би до ночі.

— Я... для мене честь, капо Барсаві. Така честь. Сподіваюся, не розчарую вас.

— Розчаруєш? Звичайно, що ні. Тепер я знаю, що кілька моїх інших ґарристів деякий час кидали оком на Наску. Але якби хтось із них збирався привернути її увагу, він уже це зробив би, еге ж? Оце здивуються, коли почують новину. Такого вони точно не чекали!

«А замість весільного подарунка, — подумав Лок, — гнівні ревнощі невідомої кількості обманутих залицяльників!»

— Як же тоді... як і коли я маю почати, ваша честь?

— Ну, — сказав Барсаві, — чому б не дати тобі кілька днів на роздуми? Тим часом я поговорю з нею. Звичайно, поки що вона не покине Плавучої Могили. Щойно розберемося із Сірим Королем, я сподіваюся, ти почнеш женихатися до неї яскравіше та публічно.

— Ви мені кажете, — мовив Лок дуже обережно, — що я тепер повинен почати красти більше.

— Вважай це моїм викликом тобі, разом із моїм благословенням. — Барсаві посміхнувся. — Подивимося, чи здатен ти залишатися розсудливим і при цьому приносити більше. Я підозрюю, що зможеш, — і я знаю, що ти не хотів би розчарувати ні мене, ні мою доню.

— Звичайно, ваша честь. Я... я зроблю все можливе.

Капа Барсаві поманив Лока до себе й простягнув ліву руку, розчепіривши пальці долонею вниз. Лок опустився на коліна перед стільцем Барсаві, узяв цю руку обома своїми й поцілував перстень капи, ту знайому чорну перлину з криваво-червоним осердям.

— Капо Барсаві, — сказав він, втупивши очі в землю. Капа підтягнув його за плечі.

— Я даю тобі своє благословення, Локу Ламоро. Благословення старого, котрий турбується за своїх дітей. Я поставив тебе вище за багатьох загрозливіших людей. Напевно, тобі спадало на думку, що мої сини успадкують небезпечну владу. І якщо вони недостатньо обережні або не досить рішучі для такої ноші... ну, всяке буває. Колись цим містом міг би правити капа Ламора. Мріяв коли-небудь про це?

— Чесно кажучи, — прошепотів Лок, — я ніколи не бажав влади капи, бо ніколи не бажав проблем капи.

— Ось тобі знову ця розсудливість. — Капа усміхнувся й махнув рукою на двері десь у кінці кімнати — дозвіл іти. — Проблем у капи вистачає. Але одну з них ти мені допоміг розв’язати.

Лок повернувся до передпокою, у голові хлопця хаотично забігали думки. Капа сидів на стільці позаду нього, втупившись у ніщо, не зронивши ні слова. Єдиними звуками після цього були власні кроки Лока та скрапування крові із заюшеного мішка навколо голови Федеріко.

8

— Що я тобі скажу, Наско, якби мені було тисячу років і я вже шість разів бачив усе, що можна побачити, це було б останнє, бляха, у світі, що я міг очікувати!

Вона чекала на нього в маленькому передпокої за фоє; щойно годинниковий механізм запечатав за собою двері в головну залу, вона лиш глянула на нього з вибачливою гримасою.

— Але хіба не ясно, що було б ще дивніше, якби я пояснила це заздалегідь?

— Та куди вже дивніше, Наско? Слухай, ти, будь ласка, нічого такого не подумай. Я...

— Я нічого такого не думаю, Локу...

— Ти добра подруга й все таке і...

— І ти мені добрий друг, але...

— Якось складно це правильно висловити...

— Геть і не складно. Слухай. — Вона схопила його за плечі й злегка нахилилася, щоб подивитися йому просто в очі. — Ти хороший друг, Локу. Мабуть, найкращий з усіх, що в мене є. Мій вірний пецон. Я надзвичайно люблю тебе, але не... як потенційного чоловіка. І я знаю, що ти...

— Я... е...

— Локу, — сказала Наска, — я знаю, що єдина жінка, яка має ключ до твого дивного серця, зараз далеко, за тисячу миль звідси. І я розумію, що ти краще будеш нещасний через неї, ніж щасливий з кимось іншим.

— Та ти що? — Лок стиснув кулаки. — Я дивлюся, це всім відома інформація. Б’юся об заклад, сам герцог отримує регулярні звіти. Здається, твій батько — єдина людина, яка не знає.

— Або йому байдуже. — Наска звела докупи брови. — Локу, це розпорядження капи пецону. Нічого особистого. Він наказує, а ти виконуєш. Здебільшого.

— Але не в цьому? Я думав, ти будеш рада. Принаймні він знову будує якісь плани на майбутнє.

— Я сказала розумні плани. — Наска усміхнулася — цього разу справжньою усмішкою. — Ну ж бо, пецоне. Підіграй ці кілька днів. Ми можемо разом обмізкувати, як знайти вихід із цього. Ми з тобою говоримо про нас, правда? Старий не може перемогти, а він навіть не дізнається, що програв.

— Добре. Як скажеш.

— Так, як скажу. Приходь післязавтра. Щось придумаємо. Ми з цього зашморгу вислизнемо. Тепер іди до своїх хлопців. І будь обережний.

Лок вийшов у передпокій, і Наска зачинила за собою двері; він дивився їй у спину, коли простір між чорними дверима звужувався, поступово закриваючи її від очей, аж поки вони з клацанням не затраснулися. Він міг заприсягтися, що вона підморгнула йому перед тим, як між ними зімкнулися важкі двері.

— ...і ти вибрав оцю карту. Шістка шпилів, — сказав Кало, піднявши карту й показавши її вартовим у передпокої.

— Щоб мене, — сказав один із них, — чаклунство якесь.

— Ні, це просто старий фокус братів Санців. — Кало перетасував колоду однією рукою й простягнув її до Лока. — Хочеш спробувати, босе?

— Ні, дякую, Кало. Пакуйтесь, хлопці. Наша справа на сьогодні закінчена, тож перестаньмо турбувати людей з арбалетами. — Він підкреслив це жестами рук: «Серйозні ускладнення, обговоримо в іншому місці».

— Чорт, я голодний, — сказав Жан, зрозумівши сигнали. — Чому б нам не взяти щось в «Останній помилці» і не віднести до наших кімнат?

— Ага, — погодився Жук. — Абрикосові тістечка з пивом!

— Комбінація настільки огидна, що я відчуваю дивне бажання спробувати її. — Жан ляснув найменшого Шельму по потилиці, а потім повів банду на вузьку дерев’яну стежку, що зв’язувала Плавучу Могилу з рештою світу.

9

Крім Барсаві (який гадав, що банда Лока просто продовжує сидіти на сходах кілька днів на тиждень, навіть коли Ланц уже давно лежить у могилі), ніхто з правильних людей Каморра не знав, що Шляхетні Шельми досі працюють із Дому Переландро. Кало, Ґальдо і Жук винаймали кімнати в різних точках Сильця та навколо нього, переїжджаючи на нове місце кожні кілька місяців. Лок із Жаном підтримували серед знайомих вигадку про те, що вони вже кілька років орендують разом кімнату. За великою удачею (хоча добре це чи погано, насправді ще не було визначено) Жан домігся для них кімнати на сьомому поверсі Розбитої вежі.

Ніч була темна й мокра, і нікому з банди не хотілося повертатися скрипучими зовнішніми сходами, що хилилися вниз з північного боку вежі. Дощ пошипував і тарабанив об віконниці, а вітер моторошно зітхав крізь щілини та діри в старій вежі. Шляхетні Шельми сиділи на підлозі на подушках у світлі паперових ліхтарів і допивали пиво, бліде солодке пиво, якому більшість уродженців Каморра віддавала перевагу, на відміну від гіркого темного з Тал Веррара. Було душно, але принаймні стерпно сухо.

Лок розповів їм усю історію за вечерею.

— Що ж, — сказав Ґальдо, — це найгірша клята річ, яка нам коли-небудь псувала всі справи.

— Я ще раз повторю, — сказав Жан, — що нам слід якнайшвидше завершити гру з доном Сальварою й підготуватися до цієї бурі. Вся ця історія з Сірим Королем починає лякати, а ми не можемо відволікатися, якщо Локу доведеться влізти в саму гущу подій.

— І коли починати? — спитав Кало.

— Зараз, — сказав Жан. — Зараз чи після того, як витягнемо з дона ще один вексель. Не пізніше.

— М-м-м. — Лок дивився на осад на дні своєї бляшаної чашки. — Ми добряче попрацювали над цією партією. Я впевнений, що ми зможемо отримати хоча б іще п’ять чи десять тисяч крон. Можливо, не двадцять п’ять тисяч, які ми сподівалися вичавити з Сальвари, але достатньо, щоб пишатися собою. Мене он віддубасили як слід, а Жук взагалі стрибнув з даху за ці гроші.

— І ще дві милі котився в бочці!

— Жучку, — сказав Ґальдо, — не те щоб та паскудна стара бочка стрибнула на тебе в провулку й змусила залізти всередину. І я згоден з Жаном. Я вже казав це сьогодні, Локу. Навіть якщо ти серйозно не думаєш скористатися ними, ми принаймні можемо хутенько заховати тебе? Може, навіть за містом?

— Досі не можу повірити, що чую застереження від Санци, — усміхнувся Лок. — Я думав, ми багатші й розумніші за всіх.

— Ти таке ще почуєш не раз, я переживатиму, що тобі горлянку переріжуть, Локу, — Кало підхопив аргумент брата. — Я змінив свою думку щодо Сірого Короля, це вже, бляха, точно. Можливо, той божевільний і справді здатен подолати понад три тисячі нас. Ти можеш бути однією з його цілей. І якщо Барсаві хоче, щоб ти був серед його найближчого оточення, це принесе нові неприємності.

— А може, на мить залишимо балачки про перерізання горлянок? — Лок підвівся й повернувся до закритого віконницями вікна, що виходило на море. Він удавав, що дивиться в нього, склавши руки за спину. — Хто ми, врешті-решт? Я визнаю, що був майже готовий стрибнути в прокляту бухту, коли капа вивалив це все на мене. Але я встиг подумати, тому зрозумійте: ми вже загнали стару лисицю в кут. Він у нас просто в руках. Чесно, хлопці. Ми настільки добре робимо свою роботу, що він просить Шипа всього, бляха-муха, Каморра одружитися з його дочкою. Ми настільки відкрито діємо, що це вже комічно.

— А проте, — сказав Жан, — це ускладнення, яке може назавжди зіпсувати все, що ми напрацювали, а не досягнення, про яке треба горлати на все місто.

— Звісно, ми можемо про це горлати, Жане. Я це збираюся зробити просто зараз. Хіба не розумієш? Тут нема нічого такого, чого б ми не вчиняли й так. Звичайна собі робота Шляхетних Шельм — тільки тепер до мене долучиться Наска. Програти ми не можемо. У мене не більше шансів одружитися з нею, ніж завтра вранці бути названим спадкоємцем герцога Нікованте.

— У тебе є план? — Жанові очі говорили про сторожку зацікавленість.

— Ані найменшого. І гадки не маю, як нам бути. Але всі мої найкращі плани починаються саме так. — Лок вихилив своє пиво й кинув олов’яну чашку об стіну. — Я випив пива, заїв абрикосовими тістечками і скажу вам таке: до біса їх обох, Сірого Короля та капу Барсаві. Ніхто не зіб’є нас із нашої гри з доном Сальварою, і ніхто не прив’яже мене до Наски проти нашої волі. Ми будемо робити те, що робимо завжди — дочекаємося нагоди, скористаємося нею й виграємо, сам чорт мені свідок.

— Е... ну. — Жан зітхнув. — Ти принаймні дозволиш нам вжити деяких запобіжних заходів? І будеш берегтися?

— Природно, Жане, природно. Ти візьмеш нам місця на кораблях, грошей не жалій. Мені байдуже, куди вони йдуть, аби не Єрем. Ми можемо загубитися де завгодно на кілька тижнів і прокрастися назад, коли нам заманеться. Кало, Ґальдо, ви завтра йдіть до Віконтових воріт. Залиште трошки хлопчикам у жовтому, щоб ми могли виїхати з міста в незручну годину, якщо буде потрібно. Не жалійте срібла та золота.

— Що я можу зробити? — спитав Жук.

— Можеш прикривати наші спини. Наслухайся. Прогуляйся навколо храму. Знайди мені будь-кого, хто здається там зайвим, будь-кого, хто затримується занадто довго. Якщо хтось намагатиметься стежити за нами, я гарантую, що ми заляжемо на дно і зникнемо, як сеча в океані. А поки довіртеся мені. Наступні кілька днів я буду здебільшого Лукасом Фервайтом. Я також можу інколи ходити в дешевших личинах.

— Тоді напевно, це все, — тихо сказав Жан.

— Жане, я можу бути твоїм ґарристою або просто тим, хто купує пиво й тістечка, коли всі інші таємничим чином кладуть свої гаманці не туди. — Лок окинув зібрання перебільшено хмурим поглядом. — Я не можу бути обома; тут тільки або те, або інше.

— Я нервую, — сказав Жан, — бо мені не подобається володіти такою скупенькою інформацією, а я боюся, у нас її точно дуже мало. Я поділяю підозри Наски. У Сірого Короля є щось, чого ми не розуміємо. Наша гра дуже делікатна, і ситуація дуже... мінлива.

— Я знаю. Але я прислухаюся до того, що каже мені нутро, і воно мені говорить, що нам слід іти цьому назустріч і з усмішками на обличчях. Дивіться, — сказав Лок, — що активніше ми займаємося нашим ділом, то більше я дізнаюся про те, чого, на мою думку, нас насправді навчав Ланц. Так-от цьому. Він не готував нас до спокійного та впорядкованого світу, де ми могли вибирати, коли нам потрібно бути розумними. Він готував нас до ситуації, яка була лайняна з усіх боків. Так-от ми в такій ситуації й цілком можемо з неї вилізти. Мені не потрібно нагадувати, що ми по вуха в темній воді. Я просто хочу, щоб ви, хлопці, пам’ятали, що ми — кляті акули.

— Ха! Так-то! — вигукнув Жук. — Я знав, що недарма дозволив тобі очолити цю банду!

— Що ж, я не можу сперечатися з очевидною мудрістю хлопчика, який стрибає з дахів храмів. Але сподіваюся, мої застереження взяті до уваги, — сказав Жан.

— Дуже навіть взяті, — сказав Лок. — Почуті, визнані та належним чином розглянуті з максимальною серйозністю. Запечатані, нотаріально завірені й міцно закарбовані в самому мозку.

— Боги мої, тобі справді весело? Ти граєш у словникові ігри лише тоді, коли світ тобі справді усміхається. — Жан зітхнув, але не міг стримати натяку на усмішку, що стягував куточки його губ.

— Якщо все-таки опинишся в небезпеці, Локу, — сказав Кало, — ти маєш розуміти, що ми не послухаємо наказів нашого ґappucmu й довбанемо нашого друга по потилиці його товстого черепа та контрабандою вивеземо з Каморра в коробці. У мене якраз є дрючок для такої роботи.

— А в мене коробка, — сказав Ґальдо. — Я роками сподівався знайти привід використати її.

— Також взято до уваги, — сказав Лок, — із подякою. Але з ласки Нечесного Наглядача я вирішив покластися на нас. Я заповзявся довіряти думці Ланца. Далі робити те, що ми вміємо найкраще. Завтра в мене є робота для Фервайта, а потім я знову поїду до Наски. Капа буде цього очікувати, і я впевнений, що до того часу в неї з’являться якісь ідеї.

Лок знову згадав про свій останній погляд на неї, про те підморгування, коли між ними зачинилися двоє великих дверей з темного дерева. Зберігання таємниць батька було всім життям Наски. Чи важило для неї щось мати своє, окремішнє від нього життя?

Інтерлюдія Хлопчик, який плакав за трупом

1

— Ви щось останнім часом дуже швидко витрачаєте чимало наших грошей, Лукасе, — сказала донна Софія Сальвара.

— Обставини благословили нас, донно Софіє. — Лок усміхнувся, що було мірилом великого тріумфу за мірками Фервайта, — крихітна усмішечка стуленими губами, яка в когось іншого могла бути гримасою болю. — Все йде з максимально приємною швидкістю: кораблі, люди та вантажі. Незабаром лишиться хіба зібрати ваш гардероб для невеличкої подорожі!

— Справді, справді. — Що це в неї, темні кола під очима? Чи був у її ставленні до нього хоч якийсь натяк настороженості? Їй точно не було спокійно. Лок про себе зауважив не напирати на неї занадто сильно, занадто швидко. Це був складний танець із кимось, хто знав, що він фігляр, але не знав, що він знає, що вона знає.

Донна Софія тихо, майже непомітно зітхнула й втиснула свою особисту печатку в теплий блакитний віск на дні пергаменту, який саме розглядала. Потім додала кілька плавних рядків чорнила над печаткою, її підпис вигнутим теринським письмом, яке за останні кілька років стало модним серед грамотних дворян.

— Якщо ви скажете, що вам сьогодні потрібні ще чотири тисячі, значить, будуть ще чотири тисячі.

— Я щиро вдячний, міледі.

— Що ж, скоро ви за все обов’язково заплатите, — сказала вона. — І не раз, якщо наші надії виправдаються. — На цьому вона усміхнулася з непідробними веселощами, від яких куточки її очей взялися зморшками, і простягнула свіжий вексель.

«Хо-хо, так-то краще, — подумав Лок. — Що більше мішені здається, ніби вона все контролює, то легше реагує на реальний контроль». Ще одна зі старих сентенцій отця Ланца, підтверджена досвідом Лока стільки разів, що й не злічити.

— Будь ласка, передайте мої найщиріші вітання вашому чоловікові, коли він повернеться зі своїх справ у місті, міледі, — сказав Лок, беручи до рук запечатаний воском пергамент. — Тепер, боюся, я повинен відвідати деяких людей щодо... платежів, які не з’являться в жодній офіційній книзі.

— Звісно, я все розумію. Конте вас проведе.

Похмурий, бувалий у бувальцях вояка був блідішим, ніж зазвичай, і Локу здалося, що в його ході була легка, але очевидна заминка. Так, бідолаха явно припадав на певну вкриту синцями частину тіла. Живіт Лока скрутило спазмом від несвідомого співчуття при спогадах про ту ніч.

— І що, Конте, — почав він чемно, — як почуваєтеся? Добре? Ви, здається... вибачте мені за те, що я так скажу... маєте якийсь стурбований вигляд останні день чи два.

— Здебільшого все гаразд, пане Фервайте. — По краях рота чоловіка з’явилися тверді риски зморщок. — Можливо, трохи нездужаю.

— Нічого серйозного?

— Мабуть, незначна пропасниця. Таке трапляється в цю пору року.

— Он воно що. Ще один фокус вашого клімату. Сам я ще такої недуги не відчував.

— Що ж, — сказав Конте з цілковитою відсутністю виразу на обличчі, — тоді будьте обережні, пане Фервайте. Каморр може бути вельми небезпечним місцем дуже навіть несподіваними способами.

«О-хо-хо», — подумав Лок. Значить, йому теж відкрили таємницю. А в чоловіка була гордість, принаймні така ж сильна, як у Софії, настільки, щоб вкинути навіть отакий легкий натяк на загрозу. Слід завважити.

— Я сама обережність, мій дорогий Конте. — Лок запхав вексель у свій чорний жилет і поправив каскади шийних хусток, коли вони зі слугою дона наближалися до вхідних дверей садиби Сальвар. — Я стараюся добре освітлювати свої покої, щоб запобігти міазмам, і ношу мідні каблучки після настання Лжесвітла. Саме те для ваших лихоманок. Б’юся об заклад, що кілька днів у морі поставлять вас на ноги.

— Без сумніву, — сказав Конте. — Подорож. Я з нетерпінням чекаю... подорожі.

— Тоді ми з вами однодумці! — Лок чекав, поки слуга дона відчинить для нього широкі двері зі скла й заліза, і, вийшовши у вологе повітря Лжесвітла, силувано, але люб’язно кивнув. — Завтра я буду молитися за ваше здоров’я, мій добрий друже.

— Ви надто добрі, пане Фервайте. — Колишній солдат, можливо, несвідомо поклав руку на держак одного зі своїх ножів. — А я безсумнівно буду молитися за ваше.

2

Лок неквапливим кроком ішов на південь, переходячи від Ісла Дурона до Двосрібної зелені, як вони з Кало робили якісь кілька ночей тому. Вітер Шибеника дмухав сильніше, ніж зазвичай, і, коли він ішов парком у блідому світлі сяйнистого елдерскла, шипіння й шелест листя були схожі на зітхання величезних створінь, що ховалися в зелені навколо нього.

Трохи менш як сімнадцять тисяч крон за пів тижня. Партія з доном Сальварою значно випередила їхні початкові плани, які передбачали двотижневий проміжок між першим контактом і фіналом. Лок був упевнений, що зможе цілком безпечно вичавити з дона ще один платіж, збільшити загальну суму до понад двадцять дві чи, можливо, навіть двадцять три тисячі, а потім зникнути. Тоді припасти до землі, залягти на кілька тижнів, а вся ця катавасія з Сірим Королем вирішиться сама собою.

А відтак, як додаткове диво, якимось чином переконати капу Барсаві звільнити його від заручин із Наскою, і зробити це, не розгнівавши при цьому старого. Лок зітхнув.

Коли згасло Лжесвітло й на місто впала справжня ніч, сяйво немов не тьмяніло, а радше відступало, ніби його повертали в склянку, ніби то була позика, яку вимагав ревнивий кредитор. Тіні розширювалися й чорніли, поки нарешті знизу не поглинули весь парк. Тут і там у деревах запалювалися мерехтливим життям смарагдові ліхтарі, сіючи м’яке, моторошне й дивно приємне світло. Вони давали достатньо освітлення, щоб були видні кам’яні доріжки, які звивалися поміж стін дерев і живоплотів. Лок відчував, ніби пружина напруги в ньому трохи розкручується; він прислухався до приглушеного хрускоту власних кроків по гравію і з подивом виявив, що охоплений чимось дуже небезпечно близьким до вдоволення.

Він був живий, він був багатий, він вирішив не ховатися й не щулитися перелякано від неприємностей, які гризли його Шляхетних Шельм. І на одну коротку мить — серед вісімдесяти восьми тисяч людей і всього бурхливого, смердючого, безперервного шуму, торгівлі та машинерії їхнього міста — він залишився сам з деревами Двосрібної зелені, що м’яко похитувалися над ним.

Сам.

На потилиці хлопця стало дибки волосся, і старий холодний страх, незмінний супутник будь-кого, хто росте на вулиці, раптом ожив у ньому. Це була літня ніч у Двосрібній зелені — найбезпечнішому відкритому парку міста, який щоразу патрулювали дві чи три групи жовтих курток з нічними ліхтарями, що погойдувалися на жердинах. Наповнений, іноді аж до смішного, синами та дочками із заможних класів, які гуляли, тримаючись за руки, ляскали комашню й шукали усамітнення в закутках і тінях.

Лок швидко окинув поглядом угору-вниз звивисті стежки навколо себе; він справді був сам. У парку не було жодного звуку, крім зітхання листя й дзуміння комах; жодних голосів чи кроків. Він крутнув правим передпліччям, і на його долоню з рукава пальта випав держаком униз тонкий кинджал з почорнілої сталі. Він поніс його просто під рукою, невидимий з будь-якої відстані, і поспішив до південних воріт парку.

Крізь траву сірими парами просочувався туман. Лок тремтів, попри тепле важке повітря. Туман був цілком природним, чи не так? Дві ночі з трьох усе місто було вкрите ковдрою імли; людина могла іноді не вгледіти в такому тумані кінчика власного носа. Але чому...

Південні ворота парку. Він стояв перед південними воротами парку, дивлячись через порожню бруковану доріжку на оповитий туманом міст. Цим мостом була Арка елдренів, її червоні ліхтарі сіяли м’яке й зловісне світло в тумані.

Арка елдренів, що веде на північ до Ісла Дурона.

Він якимось чином дав гаку. Як це можливо? Серце його забилося швидше й раптом... Донна Софія. Хитре, хитре стерво. Щось зробила з ним... підсунула йому якусь алхімічну капость на пергаменті. Чорнило? Віск? Чи була це отрута, яка оповила його чуття хмарами, перш ніж спрацювати? Чи це був якийсь інший наркотик, призначений для того, щоб йому стало зле? Дрібна помста, яку цілком легко заперечити і яка принесе миттєву втіху? Він намацав пергамент, пропустивши внутрішню кишеню пальта, розуміючи, що рухається надто повільно й незграбно, щоб замішання було цілковитим витвором уяви.

Під деревами рухалися люди.

Один зліва, другий справа... Арка елдренів зникла; він знову опинився в центрі звивистих стежок, дивлячись у темряву, прорізану лише смарагдовим світлом ліхтарів. Він охнув, пригнувся, підняв кинджал, у голові попливло. Чоловіки в плащах з’явилися по обидва боки; почувся звук кроків по гравію, не його кроків. Темні тіні арбалетів, ледь підсвічені фігури чоловіків... У голові хлопця все переверталося.

— Пане Шипе, — сказав приглушений і віддалений чоловічий голос, — нам потрібна година вашої уваги.

— Нечесний Наглядачу, — зіпнув Лок, а тоді навіть слабкі кольори дерев щезли з виду, і всю ніч накрило пітьмою.

З

Коли він прийшов до тями, то вже сидів. Це було дивне відчуття. Раніше він прокидався від чорноти, викликаної травмами та наркотиками, але це було інакше. Було таке відчуття, ніби хтось просто знову запустив механізми його свідомості, як учений, який висмикує затичку на веррарському водяному годиннику.

Він сидів на стільці за столом у якійсь таверні. Він бачив і бар, і вогнище, й інші столи, але тут було сиро й порожньо, пахло цвіллю й пилом. З-за його спини сяяло мерехтливе оранжеве світло — гасовий ліхтар. Масні й запітнілі вікна не пропускали світла — розгледіти щось крізь них було неможливо.

— У вас за спиною арбалет, — сказав за кілька футів позаду нього приємно інтелігентний чоловічий голос. Безперечно каморрець, але дещо невпевнений у вимові. Місцевий, який довго жив деінде? Голос був Локу зовсім невідомий. — Пане Шипе.

Хребет немов поріс бурульками. Він відчайдушно сушив голову, намагаючись згадати ті останні кілька секунд у парку... Хтось із чоловіків назвав його так, правильно? Він зглитнув.

— Чому ви мене так називаєте? Мене звати Лукас Фервайт. Я громадянин Емберлена, працюю на Дім бель Остер.

— Я міг у це повірити, пане Шипе. Ваш акцент переконливий, а ваша готовність страждати в чорній вовні в таку спеку — не що інше, як героїчність. Дон Лоренцо й донна Софія, безперечно, вірили в Лукаса Фервайта, поки ви самі не звільнили їх від ілюзій.

«Це не Барсаві», — билася розпачлива думка. Це не міг бути Барсаві... Барсаві сам вів би цю розмову, якби знав. Він проводив би її в центрі Плавучої Могили; кожного Шляхетного Шельму прив’язали б до стовпа; кожен ніж у сумці Сейджа Доброти був би заточений до блиску.

— Мене правда звати Лукас Фервайт, — наполягав Лок. — Я не розумію, чого ви хочете і що я тут роблю. Ви щось зробили з Ґрауманном? Він у безпеці?

— Жан Таннен у цілковитій безпеці, — сказав чоловік. — І ви добре це знаєте. Хотів би я побачити це зблизька, як ви зайшли до кабінету дона Сальвари з цим дурним гаманцем під чорним плащем. Знищуючи його довіру до Лукаса Фервайта, геть як батько м’яко говорить своїм дітям, що насправді не існує такого поняття, як Священний Вісник! Ви майстер своєї справи, пане Шипе.

— Я вже казав вам, мене звати Лукас, Лукас Фервайт, і...

— Якщо ви ще раз скажете мені, що вас звуть Лукас Фервайт, я встромлю вам болт у тильну частину лівої руки. Вбивати я вас не хочу, а просто ускладнити життя — залюбки. Зробити гарну велику дірку, можливо, зламати кістку. Зіпсувати цей чудовий костюм, може, хлюпнути кров’ю на цей прегарний пергамент. Службовці в Мераджіо, напевно, дуже хотіли б почути пояснення цьому? Векселі привертають набагато більше уваги, коли вони залиті кров’ю.

Лок довго нічого не говорив.

— Так теж не піде, Локу. Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я не з людей Барсаві.

«Тринадцять, — подумав Лок. — Де в біса я проколовся?» Якщо чоловік казав правду, якщо він не працював на капу Барсаві, залишався лише один варіант. Справжній Павук. Справжні Опівнічники. Невже комусь стало відомо про Локовий фокус із фальшивим значком? Невже той фальшивомонетник у Талішамі вирішив отримати собі додатковий бариш, перекинувшись словом із таємними констеблями герцога? Це здавалося найімовірнішим поясненням.

— Поверніться. Повільно.

Лок підвівся, зробив, як було сказано, й прикусив язика, щоб не скрикнути від несподіванки.

Чоловіку, що сидів за столом перед ним, могло бути десь від тридцяти до п’ятдесяти; він був худим і тонконогим, скроні його вже бралися сивиною. Обличчя видавало справдешнього каморрця — потемніла від сонця оливкова шкіра, високі скроні й вилиці, гострий ніс.

На ньому був сірий шкіряний дублет поверх димної шовкової туніки; плащ і мантія були попелясті, як і каптур, закинутий за голову. Руки незнайомця вкривали сірі фехтувальні лайкові рукавички, поношені й пом’яті від використання. У чоловіка були очі мисливця: холодні, спокійні й чіпкі. Помаранчеве світло ліхтаря відбивалося в їхніх темних зіницях, і на секунду Локу здалося, що він бачить не відбиття, а одкровення, що за очима чоловіка горів темний вогонь. Лок мимохіть здригнувся.

— Ви, — прошепотів він, скидаючи акцент Лукаса Фервайта.

— Ніхто інший, — сказав Сірий Король. — Я зневажаю подібну театральщину, але це необхідно. З усіх людей у Каморрі ви, напевно, розумієте це, пане Шипе.

— Я гадки не маю, чому ви продовжуєте називати мене так, — сказав Лок, переставляючи ноги якомога непомітніше, відчуваючи втішну вагу свого другого кинджалу і в іншому рукаві пальта. — І щось я не бачу цього арбалета, про який ви згадували.

— Я сказав, що він у вас за спиною. — Сірий Король вказав на дальню стіну з тоненькою замріяною посмішкою. Лок обережно повернув голову.

Біля стіни таверни просто на тому місці, на яке Лок дивився мить тому, був чоловік. Ліниво притулившись до стіни з наготованим арбалетом у вигині руки, стояв широкоплечий мужчина у плащі й каптурі й, немов знічев’я, цілився просто Локові в груди.

— Я... — Лок повернувся, але Сірий Король уже не сидів за столом. Він стояв за десяток футів, ліворуч від Лока, за пустим баром. Ліхтар на столі не ворухнувся, і Лок побачив, що чоловік посміхається. — Це неможливо.

— Звісно, можливо, пане Шипе. Подумайте добре. Варіантів просто до смішного мало.

Сірий Король махнув лівою рукою по дузі, наче протираючи вікно; Лок озирнувся на стіну й побачив, що арбалетник знову зник.

— Ну щоб мене, — сказав Лок. — Ви наймаг.

— Ні, — сказав Сірий Король, — я людина без цієї переваги, нічим не відрізняюся від вас. Але я наймаю наймага. — Він показав на стіл, за яким сидів раніше.

Там, без жодних раптових рухів чи стрибків, опинився стрункий чоловік, якому, безперечно, ще не виповнилося тридцяти років. Його підборіддя та щоки були в пушку, а лінія волосся вже швидко відступала до потилиці. Його очі горіли веселощами, і Лок одразу побачив у ньому таку невимушену самовпевненість влади, яку більшість народжених із голубою кров’ю носили як другу шкіру.

Він був одягнений у надзвичайно добре пошите сіре пальто з розкльошеними червоними шовковими манжетами; на голій шкірі його лівого зап’ястя повзли три татуйовані чорні лінії. На його правій руці була важка шкіряна рукавиця, а на ній, дивлячись на Лока, наче він був не що інше, як польова миша з маренням величі, був найлютіший мисливський сокіл, якого Лок коли-небудь бачив. Хижий птах втупився просто на нього, його очі були чорними в золотих крапочках по обидва боки вигнутого дзьоба, який здавався гострим, як кинджал. Сіро-бурі крила птаха були складені, а кігті — що з тими кігтями не так? Задні кігті були величезні, роздуті, дивно подовжені.

— Мій помічник, Сокільничий, — сказав Сірий Король. — Наймаг із Картейна. Мій наймаг. Ключ до багатьох речей. А тепер, коли нас познайомили, поговорімо про те, що я очікую від вас.

4

— З ними не варто зв’язуватися, — сказав їм колись Ланц, багато років тому.

— Чого? — На той час Локу було дванадцять чи тринадцять років, він був таким самовпевненим, яким ніколи не був у житті.

— Бачу, ти знову недобросовісно вивчав історію. Я дам тобі додаткове читання. — Ланц зітхнув. — Наймаги Картейна — єдині чаклуни на континенті, бо вони нікому не дозволяють вивчати їхнє мистецтво.

— І що, ніхто не пробував противитися? Відбитися чи втекти від них?

— Звісно, пробував час від часу. Але що можуть зробити двійко, п’ятеро чи десяток чаклунів-утікачів проти чотирьох сотень із містом-державою в їхньому розпорядженні? Наймаги роблять зі сторонніми та зрадниками таке... Що капа Барсаві вам здасться священником Переландро. Вони ревниві, абсолютно безжальні й взагалі не мають конкуренції. Вони досягли бажаної монополії. Ніхто не прихистить чаклунів проти волі наймагів, ніхто. Навіть Король Семи Основ.

— Цікаво, — сказав Лок, — що вони все ж називають себе наймагами.

— Це фальшива скромність. Я думаю, це їх забавляє. Вони гилять такі безглузді ціни на свої послуги, що для них це швидше не найманство, а жорстокий жарт коштом їхніх клієнтів.

— Безглузді ціни?

— Новачок коштував би тобі п’ятсот крон на день. Більш досвідчений заклинатель може коштувати тисячу. Вони відзначають свій ранг татуюваннями навколо зап’ястя. Що більше чорних кіл бачиш, то ввічливішим стаєш.

— Тисяча крон на день?

— Тепер ти розумієш, чому їх не побачиш скрізь, на службі в кожного двору та всякого вельможі чи вошивого полководця. Навіть у часи війн та інших важких криз їх можна замовити на дуже обмежений термін. Коли перетинаєшся з одним таким, можеш бути певен, що клієнт платить їм за серйозну, активну роботу.

— Звідки вони взялися?

— З Картейна.

— Ха-ха. Я про їхню гільдію. Їхню монополію.

— Непросто. Одного разу вночі могутній чаклун стукає у двері менш могутнього чаклуна. «Я створюю особливу гільдію, — каже він. — Приєднуйся до мене зараз, або я знесу тобі баняка прямо там, де стоїш». Тож природно другий маг каже...

— «Ти знаєш, я завжди хотів приєднатися до гільдії!»

— Правильно. І ті двоє йдуть і чіпляються до третього. «Вступай до гільдії, — кажуть вони, — або бийся з нами обома, два на одного, просто тут і зараз». І так повторюється далі, якщо потрібно, доки три-чотири сотні членів гільдії не постукають у двері останнього незалежного мага, і кожен, хто їм відмовив, не загине.

— Мають же в них бути якісь слабкі місця, — сказав Лок.

— Звісно, такі в них є, хлопче. Це смертні чоловіки й жінки, геть як ми. Їдять, сруть, старіють, вмирають. Але вони, як прокляті шершні: зв’яжися з одним, і з’явиться решта й продірявить тебе, мов решето. Хай береже Тринадцятка того, хто навмисне чи ненавмисне вб’є наймага.

— Чого?

— Це найстаріше правило їхньої гільдії. Правило без винятків. Уб’єш наймага — і вся гільдія полишає всі свої справи і йде за тобою. Вони шукатимуть тебе будь-якими можливими засобами. Уб’ють твоїх друзів, родину, спільників. Вони спалять тобі дім. Зруйнують усе, що ти коли-небудь побудував. Перш ніж нарешті дозволити тобі померти, вони зроблять так, щоб ти знав, що твій рід стертий із землі з корінням.

— Значить, нікому взагалі не дозволено їм протистояти?

— О, та протистояти-то ти їм можеш. Спробувати дати відсіч, хай чого б то вартувало. Але якщо ти зумієш вбити одного такого, що ж, це просто того не варте. Самогубство було б кращим варіантом; принаймні тоді вони не вб’ють усіх, кого ти коли-небудь любив чи з ким дружив.

— Ого.

— Отож. — Ланц похитав головою. — Магія їхня — штука дивовижна, але через їхнє гадське ставлення з ними так важко. І ось чому, коли опиняєшся віч-на-віч з таким, то низенько кланяєшся і не забуваєш про «сер» чи «мадам».

5

— Гарна пташка, мудло, — сказав Лок.

Наймаг холодно дивився на нього без жодного виразу на обличчі.

— То це ти, мабуть, зачіпка, чому ніхто не може знайти вашого боса. Причина того, чому жоден з Повних Крон не міг пригадати, що вони робили, коли Високого Тессо прибили до стіни.

Сокіл зненацька скрикнув зі свого сідала, і Лок відсахнувся; гнів істоти був надзвичайно виразним. Це було більше, ніж крик схвильованої тварини; було в цьому щось особисте. Лок звів брови.

— Моїй фамільярці не подобається твій тон, — сказав Сокільничий. — А я завжди вважав її судження бездоганним. Я на твоєму місці стежив би за язиком.

— Твій хазяїн очікує, що я щось зроблю для нього, — сказав Лок, — а це означає, що я маю залишатися функціональним. Це означає, що те, як я звертаюся до його картейнських лакеїв, не має значення. Деякі з ґарристів, яких ти вбив, були моїми друзями. Через тебе на мене чекає сраний шлюб! Того жери коноплі й сери мотузками, наймагу.

Соколиця вибухнула вереском із жердини на руці господаря. Лок закрив лице лівою рукою, і птаха вдарилася об неї, вчепившись гостряками кігтів і розітнувши тканину рукава Локового пальта. Птаха болісно причепилася до руки Лока й замахала крилами, щоб утриматися на ній. Лок закричав і підняв праву руку, щоб вдарити пташку.

— Зробиш це, — сказав Сокільничий, — і помреш. Подивися уважно на кігті.

Закусивши внутрішню частину щоки від болю, Лок послухався. Задні кігті істоти зовсім не були кігтями, а більше нагадували гладкі вигнуті гачки, які звужувалися до голок на кінчиках. Над ними на ногах були дивні пульсуючі мішечки, і навіть для обмежених знань Лока про полювання на птахів це здавалося дуже неправильним.

— Вестріс, — сказав Сірий Король, — це соколиця-скорпіон. Гібрид, створений за допомогою алхімії та чаклунства. Один з багатьох, якими розважаються наймаги. Вона має не просто кігті, а жало. Якби вона втратила терпець, ти ступив би десять кроків, а тоді впав би як мертвий.

З руки Лока почала крапати кров, і він застогнав. Птаха клацнула на нього дзьобом, явно насолоджуючись ефектом.

— А тепер, — сказав Сірий Король, — ми ж усі тут дорослі люди й птахи? Функціональний — такий відносний стан речей, Локу. Я не хотів би ще раз продемонструвати, наскільки відносний.

— Прошу вибачення, — сказав Лок між стиснутими зубами. — Вестріс — прегарна та переконлива пташина.

Сокільничий нічого не сказав, але Вестріс відпустила ліву руку Лока, викликаючи нові спалахи болю. Лок схопив свій закривавлений вовняний рукав, масажуючи рани в ньому. Вестріс повернулася до свого сідала на рукавичці господаря й продовжила дивитися на Лока.

— Бачиш, Сокільничий? Усе, як я казав. — Сірий Король сяйнув на Лока широкою усмішкою. — Наш Шип уміє тримати удар. Дві хвилини тому він був такий наляканий, що думати не міг. Тепер він уже ображає нас і, безсумнівно, шукає вихід із цієї ситуації.

— Я не розумію, чому ви й далі називаєте мене Шипом, — сказав Лок.

— Все ти добре розумієш, — відповів Сірий Король. — Я скажу лише раз, Локу. Я знаю про твою маленьку нірку під Домом Переландро. Твоє сховище. Твої статки. Я знаю, що ти жодної ночі не провів за крадіжками, як розказуєш усім іншим правильним людям. Я знаю, що ти порушуєш Таємний мир, щоб розробити афери, обкрадаючи дворян, які ні чорта не знають, і я знаю, що в тебе це добре виходить. Я знаю, що ти не поширював цих смішних чуток про Шипа Каморра, але ми з тобою обоє знаємо, що вони опосередковано стосуються твоїх подвигів. І останнє, я розумію, що капа Барсаві зробив би дуже цікаві речі з тобою та всіма твоїми Шляхетними Шельмами, якби йому розповіли те, що я знаю.

— Ой, я вас прошу, — сказав Лок. — Ви не в тому становищі, щоб ввічливо шепотіти йому на вухо й щоб вас сприйняли серйозно.

— Я не з тих, хто шепотітиме йому на вухо, — сказав Сірий Король, посміхаючись, — якщо ти провалиш завдання, яке я для тебе маю. У мене є люди, близькі до нього, що говорять за мене. Думаю, я висловився дуже чітко.

Лок дивився кілька секунд, а потім, зітхнувши, сів, розвернув стілець і сперся пораненою рукою на спинку.

— Я зрозумів. А в обмін?

— А в обмін на завдання, яке я вимагаю, я обіцяю тобі, що капа Барсаві не почує про твоє дуже розумно обставлене подвійне життя, ані про життя твоїх найближчих товаришів.

— Значить, он як, — повільно промовив Лок.

— За винятком витрат на наймага, я ощадлива людина, Локу. — Сірий Король вийшов з-за барної стійки й склав руки. — Тобі платять не монетою, а життям.

— І що за завдання?

— Простий обман, — сказав Сірий Король. — Я хочу, щоб ти став мною.

— Я, е-е, я не розумію.

— Настав час покинути цю гру тіней. Нам з Барсаві потрібно поговорити віч-на-віч. Я дуже скоро організую таємну конференцію з капою, яка змусить його вийти з Плавучої Могили.

— Це вже навряд.

— У цьому повір мені. Я — архітектор його нинішніх проблем. Запевняю тебе, я знаю, що може вивести його з тої фортеці. Але говоритиме він не зі мною. А з тобою. Шипом Каморра. Найбільшим фіглярем, якого коли-небудь витворювало це місто. З тобою в ролі мене. Лише на один вечір. Віртуозний виступ.

— Вистава за королівським наказом. Нащо?

— На той час я знадоблюся в іншому місці. Конференція є частиною серйознішого занепокоєння.

— Капа Барсаві разом зі всією родиною знає мене особисто!

— Ти вже переконав Сальвар, що був двома різними людьми. В один і той же день, не менше. Я навчу тебе того, що хочу сказати, і надам відповідний гардероб. Поміж твоїми навичками та моєю поточною анонімністю, ніхто ніколи не дізнається, що ти навіть причетний або що ти не справжній Сірий Король.

— Цікавий план. Амбітний, що мені подобається. Але ви ж розумієте, що вигляд у мене буде абсолютно ідіотський... — сказав Лок, — коли капа розпочне нашу розмову дюжиною арбалетних болтів мені в груди.

— Це взагалі не проблема. Ти будеш досить добре захищений від звичної дурості від капи. Я пошлю з тобою Сокільничого.

Лок стрільнув очима на мага, який усміхнувся з очевидно робленою люб’язністю.

— Ти справді думаєш, — продовжив Сірий Король, — що я дозволив би тобі тримати ще один кинджал у рукаві пальта, якби будь-яка зброя у твоїх руках могла торкнутися мене? Спробуй мене порізати. Я дозволю тобі позичити арбалет чи два, якщо захочеш. Зі стрілами та ж сама історія. Такий самий захист буде в тебе, коли зустрінешся з капою.

— Тоді це правда, — сказав Лок. — Ці історії не просто історії. Ваш домашній маг уміє набагато більше, ніж просто вимкнути мені голову, наче я пив усю ніч.

— Так. І саме мої люди почали поширювати ці історії з однією метою — я хотів, щоб банди Барсаві настільки боялися моєї присутності, щоб не наважилися б наблизитися до тебе, коли настане час поговорити з ним. Зрештою, я маю силу вбивати людей дотиком. — Сірий Король на цьому всміхнувся. — І коли ти — це я, то й ти маєш таку силу.

Лок насупив чоло. Ця усмішка, це обличчя... У Сірому Королі було щось до біса знайоме. Нічого відразу очевидного, лише докучливе відчуття, що Лок бував у його присутності раніше. Він прочистив горло.

— Дуже уважно з вашого боку. А що станеться, коли я виконаю це завдання за вас?

— Ми попрощаємося, — сказав Сірий Король. — Ти повернешся до своїх справ, а я — до своїх.

— Мені дещо складно в це повірити.

— Ти підеш від Барсаві живим, Локу. Не бійся того, що станеться опісля. Я запевняю тебе, що це буде не так погано, як ти собі думаєш. Якби я просто хотів вбити його, чи можеш ти заперечити той факт, що я зробив би це давно?

— Ви вколошкали сімох його ґарристів. Змусили його місяцями сидіти на Плавучій Могилі. «Не так погано, як я думаю»? Після смерті Тессо він убив вісьмох зі своїх Повних Крон. Від вас він прийме хіба кров.

— Барсаві сам замкнувся на Плавучій Могилі, Локу. І, як я вже сказав, ти маєш довірити мені цей бік ситуації. Капа точно погодиться з тим, що я йому запропоную. Ми розв’яжемо питання Каморра раз і назавжди так, щоб усі були задоволені.

— Я визнаю, що ви небезпечний, — сказав Лок, — але, найімовірніше, божевільний.

— Припасовуй до моїх дій такий сенс, який тобі забагнеться, Локу, за умови, що виконаєш мої вимоги.

— Здається, у мене однак немає вибору, — кисло озвався Лок.

— І не випадково. Ми домовилися? Виконаєш для мене це завдання?

— І ви мені повідаєте, що я мушу сказати Барсаві?

— Так.

— Буде ще одна умова.

— Он як?

— Якщо я зроблю це для вас, — сказав Лок, — мені треба мати спосіб поговорити з вами або принаймні передати за потреби повідомлення. Може виникнути щось таке, що не чекатиме, поки ви прискакаєте.

— Це малоймовірно, — сказав Сірий Король.

— Але необхідно. Ви хочете, щоб я впорався з цим завданням чи ні?

— Гаразд. — Сірий Король кивнув. — Сокільничий.

Той ураз підвівся, а Вестріс не зводила очей з Лока. Господар соколиці вільною рукою потягнувся в пальто й вийняв свічку — крихітний циліндр із білого воску, у якому кружляла дивна багряна пляма.

— Запалиш це в усамітненому місці, — сказав маг. — Мусиш бути абсолютно сам. Назвеш моє ім’я, я почую та прийду.

— Дякую. — Лок узяв свічку правою рукою й запхав собі в пальто. — Сокільничий. Неважко запам’ятати.

Вестріс роззявила дзьоба, але не видала жодного звуку. Дзьоб заклацнувся, й птаха кліпнула. Позіхнула? Чи це вона так посміялася з Лока?

— Я буду стежити за тобою, — сказав маг. — Так само, як Вестріс відчуває те, що відчуваю я, я бачу те, що бачить вона.

— Це досить багато пояснює, — відповів Лок.

— Якщо ми домовилися, — мовив Сірий Король, — розмову можна закінчувати. У мене є ще справи, і їх потрібно залагодити сьогодні ввечері. Дякую, пане Шипе, зате, що послухали голос розуму.

— Сказав чоловік з арбалетом чоловікові з гаманцем. — Лок підвівся й засунув ліву руку в кишеню пальта; передпліччя досі пульсувало від болю. — То коли має відбутися ця зустріч?

— Через три ночі, — сказав Сірий Король. — Я так розумію, що це ніяк не перешкоджає вашій афері з доном Сальварою?

— Я не думаю, що вам справді є до цього діло, але ні.

— Тим краще тоді. А тепер повернемо тебе до твоїх справ.

— Ви ж не збираєтеся...

Але було надто пізно; Сокільничий уже почав жестикулювати вільною рукою й ворушити губами, утворюючи слова, але не зовсім вимовляючи їх. Кімната закрутилася; помаранчеве світло ліхтаря перетворилося на згасаючу кольорову смугу на тлі тьмяної кімнати, а потім була лише темрява.

6

Прочунявши, Лок побачив, що опинився на мосту між Сильцем і Монетноцілувальним рядом; за його особистими підрахунками не минуло й миті, але коли він підвів очі, то побачив, що хмари зникли, на темному небі закружляли зорі, а місяці висіли низько на заході.

— Сучий син, — прошипів він. — Це ж стільки часу минуло! Жана вже, напевно, припадки б’ють.

У голові хлопця заметалися думки. Кало і Ґальдо планували провести вечір на Сильці, з Жуком на хвості. Напевне, подадуться в «Останню помилку» грати в кості, пити і старатися, щоб їх не вигнали за шахрування. Жан збирався провести ніч у кімнатах Розбитої вежі, де було їхнє фальшиве житло, принаймні до повернення Лока. Звідти буде найближче почати пошуки. Саме тоді Лок згадав, що досі був одягнений як Лукас Фервайт, і ляснув себе по лобі.

Він стягнув пальто й шийні хустки, зняв з перенісся фальшиві окуляри й запхав їх у кишеню. Він обережно обмацав порізи на лівій руці; вони були глибокі й досі болісні, але вже взялися згори кірочкою, тож він принаймні не заляпає тут усе кров’ю. «Проклятий Сірий Король, — подумав Лок, — і дайте боги, щоб випала нагода відбити сьогоднішні втрати».

Він скуйовдив собі волосся, розстібнув жилет, висмикнув зі штанів сорочку й потягнувся вниз скласти й сховати з виду безглузді язики черевиків. Хустки та декоративні пояси запхав у пальто, яке потім склав і зав’язав за рукави. У темряві воно дуже нагадувало звичайний старий сукняний мішок. Покінчивши з личиною Лукаса Фервайта, він міг принаймні пройти непоміченим хоч деякий час. Задоволений, він розвернувся і припустив південною стороною мосту, до все ще жвавих вогнів і гомону Сильця.

Коли Лок повернув на вулицю з північного боку Розбитої вежі, де на брук виходив головний вхід до «Останньої помилки», з провулка з’явився Жан Таннен і взяв його під руку.

— Локу! Ти де в чорта був усю ніч? Ти в порядку?

— Жане, боги, як я радий тебе бачити! Я далеко не в порядку, як і ти. Де інші?

— Коли ти не повернувся, — стиха проказав Жан біля вуха Лока, — я знайшов їх у «Останній помилці» й відправив до наших кімнат разом із Жуком. Я ходив провулками, старався не відсвічувати. Не хотілося, щоб ми всі були розкидані по місту вночі. Я... ми боялися...

— Мене забрали, Жане. Але потім відпустили. Пішли в кімнату. У нас нова проблема, свіжа, щойно з пічки, й гаряча, як із пекла.

7

Цього разу вони лишили вікна у своїх кімнатах відчиненими, затягнувши хіба тонкими листами напівпрозорої сітки, щоб не залітала комашня. Коли Лок закінчив розповідати про події ночі, небо взялося сірим, під східними підвіконнями виднілися червоні лінії. Його слухачі мали тіні під помутнілими від утоми очима, але жоден не виказував і натяку на сонливість.

— Принаймні тепер ми знаємо, — закінчив Лок, — що він не буде намагатися вбити мене, як інших ґарристів.

— У всякому разі не раніше ніж через три ночі, — сказав Ґальдо.

— Цьому падлу просто не можна довіряти, — виговорив Жук.

— Але поки що, — мовив Лок, — треба його слухатися.

Лок переодягнувся в запасний одяг; тепер він мав відповідний низькому класу вигляд. Жан наполягав на тому, щоб промити йому руку міцним вином, розігрітим майже до кипіння на алхімічному вогнищі. Лок сидів із притиснутим до руки компресом із просоченої бренді тканини й купав її у світлі білої кульки. Серед лічців Каморра було загальновідомо, що світло відганяє смердюче повітря й допомагає запобігти затяжним інфекціям.

— Точно треба? — Кало чухмарив поросле стернею підборіддя. — Як думаєш, як далеко ми зможемо зайти, якщо побіжимо швидше за чорта?

— Від Сірого Короля? Хтозна, — зітхнув Лок. — Від наймага? Недалеко.

— Значить, нам просто сидіти, — сказав Жан, — і дивитися, як він смикає тебе за нитки, як маріонетку на сцені?

— Мені здалася переконливою, — відповів Лок, — думка про те, що він не розповість капі Барсаві про наші афери, так.

— Це все божевільня якась, — мовив Ґальдо. — Ти сказав, що бачив три кільця на зап’ясті цього Сокільничого?

— На тому, де не сидів клятий сокіл-скорпіон, так.

— Три кільця, — пробурмотів Жан. — Це і правда божевільня. Щоб утримати одного з цих людей на службі... Минуло десь два місяці, як з’явилися перші історії про Сірого Короля. Відтоді, як убили першого ґарристу... Нагадайте, хто це був?

— Ґіл Різак із Ромових Гончих, — сказав Кало.

— Грошей на це все треба... неміряно. Я сумніваюся, що навіть герцог зміг би так довго оплачувати собі наймага такого рангу. Тож хто, на біса, цей Сірий Король, і як він платить за це все?

— Неважливо, — сказав Лок. — Через три ночі чи дві з половиною, коли зійде сонце, будуть два Сірі Королі, і я буду одним із них.

— Святі Тринадцять, — сказав Жан, обхопивши голову руками, й потер очі долонями.

— Погана новина: капа Барсаві хоче, щоб я одружився з його дочкою, а тепер Сірий Король хоче, щоб я видав себе за нього на таємній зустрічі з капою Барсаві. — Лок усміхнувся. — Гарна новина полягає в тому, що на цей новий вексель на чотири тисячі крон я не ляпнув і краплі крові.

— Я його вб’ю, — сказав Жук. — Дайте мені отруєні стріли та арбалет, і я просвердлю йому очі.

— Жуче, — сказав Лок, — порівняно з цим стрибок із даху храму звучить розумно.

— Але хто таке очікуватиме? — Жук сидів під одним зі східних вікон кімнати й повернув голову, втупившись у нього, як він періодично робив цілу ніч. — Слухай, усі знають, що хтось із вас чотирьох міг його вбити. Але мене ніхто не ждатиме! Цілковита несподіванка. Один постріл у мордяку — і нема більше Сірого Короля!

— Якщо Сокільничий дозволить твоїм арбалетним стрілам вразити його клієнта, — сказав Лок, — він, ймовірно, засмажить нас на місці одразу після цього. Крім того, я дуже сумніваюся, що та срана пташка буде пурхати навколо цієї вежі, де ми зможемо легко її побачити.

— Ніколи не знаєш, — сказав Жук. — Здається, я бачив її раніше, коли ми почали перший контакт із доном.

— Я майже впевнений, що теж її бачив. — Кало, не дивлячись, перекочував між пальцями лівої руки солон. — Коли душив тебе, Локу. Щось пролетіло над головою. Завелике й швидке для волового очка чи горобця.

— Значить, він справді спостерігав за нами й точно знає все, що можна знати про нас, — сказав Жан. — На цю мить може бути розумнішим підкоритися, але треба приготувати деякі варіанти дій.

— Нам зараз краще згорнути партію з доном Сальварою? — покірно запитав Жук.

— Гм? Ні. — Лок енергійно затрусив головою. — Поки що на те нема жодних причин.

— Як ти це собі уявляєш? — спитав Ґальдо.

— Ми подумували згортати гру, щоб не висуватися й намагатися не загинути від рук Сірого Короля. Тепер ми можемо бути до біса впевнені, що цього не станеться принаймні протягом трьох днів. Отже, гра триває.

— Три дні, так. Допоки ти не станеш непотрібним Сірому Королю. — Жан сплюнув. — Наступний крок у будь-яких планах: «Дякуємо за співпрацю, ось безплатний ніж у спину для всіх вас».

— Є така можливість, — сказав Лок. — Робитимемо ось що: Жане, поспиш сьогодні трохи й підеш на розвідку. Скасуй домовленості щодо морської подорожі. Якщо доведеться тікати, ми не зможемо чекати відплиття корабля — це займе забагато часу. Так само сипни ще золота біля Віконтових воріт. Якщо ми виходимо, то виходимо по суші, і я хочу, щоб ці ворота відчинялися ширше й швидше, ніж двері борделю. Кало, Ґальдо, ви знайдете нам віз. Заховайте його за храмом; наготуйте парусину й мотузку, щоб можна було швидко спакуватися. Зберіть нам харч і напої в дорогу. Щось просте й міцне. Запасні плащі. Звичайний одяг. Ви знаєте, що робити. Якщо хтось із правильних людей помітить вас за роботою, можливо, натякніть, що в найближчі кілька днів ми йдемо на діло. Барсаві якраз сподобається, якщо до нього дійде чутка. Жуче, завтра ми з тобою йдемо в сховище. Ми знесемо туди все до останньої монети й упакуємо в полотняні мішки, щоб було зручно перевозити. Якщо нам доведеться тікати, я хочу, щоб ми могли за кілька хвилин жбурнути все на віз.

— Логічно, — сказав Жук.

— Отже, Санци, тримайтеся разом, — сказав Лок. — Жуче, ти зі мною. Ніхто не ходить сам, крім Жана. Ти — найменш ймовірна ціль, якщо в Сірого Короля є щось менше за приховану в місті армію.

— О, ти ж мене знаєш. — Жан потягнувся руками за шию й дістав з-під бахматого шкіряного жилета, який носив поверх простої бавовняної туніки, пару однакових сокир, кожну в півтора фута завдовжки, з обтягнутими шкірою держаками та прямими чорними лезами, що звужувалися, мов скальпелі. Вони були врівноважені кульками з почорнілої сталі, кожна завширшки, як срібний солон. Лихі Сестри — улюблена зброя Жана. — Я ніколи не подорожую сам. Нас завжди троє.

— Добре тоді, — позіхнув Лок. — Якщо нам знадобляться ще якісь блискучі ідеї, обмізкуємо їх, як виспимося. Поставмо щось важке до дверей, зачинімо вікна й вляжмося похропіти нарешті.

Шляхетні Шельми щойно зіпнулися на ноги, щоб почати втілювати в життя цей розумний план, коли Жан підняв одну руку, щоб усі замовкли. За дверима на північній стіні кімнати скрипіли під вагою багатьох ніг сходи. За мить хтось постукав у самі двері.

— Ламоро! — почувся гучний чоловічий голос. — Відчиняй! У справах капи!

Жан сунув сокири в одну руку й заклав цю руку за спину, а потім став біля північної стіни, за кілька футів праворуч від дверей. Кало і Ґальдо потягнулися під сорочки по кинджали, а Ґальдо відштовхнув Жука собі за спину. Лок стояв у центрі кімнати, згадуючи, що його кинджали досі були загорнуті в пальто Фервайта.

— Яка ціна буханця, — крикнув він, — на Мінливому ринку?

— Один мідяк, але буханці не черстві, — була відповідь.

Лок трохи розслабився — це було належне привітання й пароль цього тижня, і якби вони збиралися висмикнути його для чогось кривавого, вони тоді просто вибили б двері. Сигналізуючи руками, щоб усі заспокоїлися, він витягнув засув і прочинив вхідні двері настільки широко, щоб визирнути на прибульців.

На платформі біля дверей, за сімдесят футів над «Останньою помилкою», стояло четверо чоловіків. Небо за ними було кольору каламутної води каналу, лише кілька мерехтливих зірок повільно зникали то тут, то там. Це були чоловіки суворого вигляду, які стояли напоготові й невимушено, як бувалі бійці, у шкіряних туніках, шкіряних комірах і червоних суконних банданах під чорними шкіряними шапками. Червонорукі — банда, до якої Барсаві звертався, коли йому потрібно було застосувати силу, і то швидко.

— Прошу вибачення, брате. — Очевидний лідер Червоноруких приклав одну руку до дверей. — Велика людина хоче побачити Лока Ламору просто зараз, і йому байдуже, у якому стані він перебуває, і відмови він не прийме.

Інтерлюдія Жан Таннен

1

Червонорукі повели Лока довгою сходнею до Плавучої Могили якраз тоді, коли над темними будівлями Попелища вийшло багряне сонце. У цьому світлі весь район Дерев’яна пустка вкривався кривавою барвою. Лок кліпнув, але навіть темрява під повіками засяяла червоним.

Лок намагався тримати голову холодною; від поєднання нервового збудження та втоми завжди виникало таке відчуття, немов його піднімало на дюйм-два над землею, й ноги трошки не діставали до землі. Усюди стояли вартові: на набережній, біля дверей, у фоє — більше, ніж раніше. Усі вони були похмурими й мовчазними, коли Червонорукі вели Лока в глибини плавучої фортеці капи. Внутрішні двері з годинниковим механізмом цього разу не були зачинені.

Капа Барсаві стояв посеред своєї великої приймальні, повернувшись обличчям до Лока, схиливши голову й заклавши руки за спину. З високих скляних вікон на східній стороні корпусу галеона були розсунуті штори. Червоні пальці світла обмацували Барсаві, його синів, велику дерев’яну бочку та довгий предмет, що лежав накритим на переносних дерев’яних марах.

— Батьку, — сказав Анджаїс, — Ламора прийшов.

Капа Барсаві крекнув й обернувся. Кілька секунд він дивився на Лока скляними мертвими очима й махнув лівою рукою.

— Покиньте нас, — сказав він. — Зараз же.

Опустивши голови, Анджаїс і Пачеро поспішно вийшли з кімнати, потягнувши за собою Червоноруких. За мить залою пішла луна, коли двері зачинялися, і годинникові механізми замків стали на місце.

— Ваша честь, — сказав Лок. — Що відбувається?

— Він убив її. Той сучий син убив її, Локу.

— Що?

— Він убив Наску. Вчора. Лишив нам... тіло, якісь години тому. Лок ошелешено дивився на Барсаві, відчуваючи, як мимохіть розкривається його рот.

— Але ж вона була тут, хіба не так?

— Пішла. — Барсаві стискав і розтискав кулаки. — Прокралася назовні, наскільки ми розуміємо. О другій-третій годині ранку. Вона... Її повернули о пів на четверту ранку.

— Повернули? Хто? Що сталося?

— Ходімо. Побачиш.

Венкарло Барсаві відтягнув тканину, що закривала мари, і там лежала Наска — шкіра, мов віск, очі заплющені, волосся вологе. Гладеньку шкіру на лівій стороні її шиї плямували два сіро-фіолетових синці. Лок відчув, як у нього на очах виступили пекучі сльози, й закусив кісточку правого вказівного пальця.

— Бачиш, що наробив той паскуда? — стиха проказав Барсаві. — Вона була живою пам’яттю своєї матері. Моя єдина донечка. Краще б померти, ніж побачити таке. — По щоках старого потекли сльози. — Вона... прибилася.

— Прибилася? Що це означає?

— Її повернули, — сказав Капа, — у цьому. — Він показав на бочку, яка стояла за кілька футів збоку від мар.

— У бочці?

— Зазирни досередини.

Лок відсунув ляду бочки й відсахнувся, коли на нього війнув страшенний сморід.

Та була повна сечі. Конячих сциків, темних і каламутних.

Лок відвернувся від бочки й запечатав руками рота, відчуваючи, як зводить спазмом живіт.

— Не просто вбили, — сказав Барсаві, — а потопили. Потопили в кінських сцяках.

Лок загарчав, борючись зі сльозами.

— Я не можу в це повірити. Я просто не можу в це повірити. Це, блядь, безглуздя якесь.

Він повернувся до мар і ще раз поглянув на шию Наски. Фіолетові синці насправді були горбками; прямо перед ними виднілися прямі червоні подряпини. Лок дивився на них і згадував відчуття кігтів на власній шкірі. Рана на передпліччі досі пекла.

— Ваша честь, — сказав він повільно, — можливо, її... повернули в цій штуці, але я майже впевнений, що вона не потонула в ній.

— Це що має значити?

— Сліди на її шиї, маленькі подряпини біля них бачите? — Лок імпровізував, зберігаючи рівний голос і не видаючи нічого на лиці. «Що звучатиме правдоподібно?» — Я бачив їх раніше, кілька років тому в Талішамі. Я бачив чоловіка, убитого соколом-скорпіоном. Ви коли-небудь чули про таке?

— Так, — сказав капа, — неприродний гібрид, якась істота, яку придумали чаклуни Картейна. Це... сліди на її шиї? Ти певний?

— Її вжалив сокіл-скорпіон, — сказав Лок. — Сліди від кігтів біля ран очевидні. Вона була мертва майже миттєво.

— Значить, він просто... замаринував її потім, — прошепотів Барсаві. — Щоб посилити образу. Поранити мене болючіше.

— Вибачте, — сказав Лок. — Я знаю це... це не дуже втішає.

— Якщо ти маєш рацію, це була набагато швидша смерть. — Барсаві натягнув тканину на доньчину голову, востаннє провів пальцями по її волоссю, перш ніж повністю накрити її. — Якщо це єдина відрада, про яку я можу молитися для моєї дівчинки, я буду молитися за неї. Цей сірий виблядок не отримає такої втіхи, коли настане його час.

— Навіщо йому це робити? — Лок провів обома руками по волоссю, дивлячись на капу розширеними від хвилювання очима. — Це ж нелогічно. Чому вона, чому зараз?

— Він може розказати тобі сам, — сказав Барсаві.

— Що? Я не розумію?

Капа Барсаві потягнувся до жилета й витягнув складений шмат пергаменту та передав його Локу. Розгорнувши зігнутий навпіл пергамент, він побачив, що там чистою рівною рукою написано записку:

— Я не вірю, — сказав Лок. — Зустрітися по-доброму, після цього?

— Він не може бути каморрцем, — сказав Барсаві. — Я став каморрцем за роки свого перебування тут. Я рідніший цьому місту за тих, хто тут народився. Але ця людина? — Барсаві енергійно похитав головою. — Він не може зрозуміти, яку ганьбу учинив, щоб «привернути мою увагу»; яку образу ми з моїми синами мусимо нести, якщо я буду про щось із ним говорити. Він даремно витрачає час на свій лист — і диви, королівське «ми». Яка претензія!

— Ваша честь... а що, як він таки зрозуміє, що зробив?

— Вірогідність цього дуже мала, Локу. — Капа видав сумний смішок. — Інакше він цього не зробив би.

— Це якщо не припускати, що зустріч — це засідка. Що він хоче витягти вас із Плавучої Могили в місце, де він приготував справжню капость для вас.

— Знову твоя розсудливість. — Барсаві невесело усміхнувся. — Мені це спадало на думку, Локу. Але якщо він хоче моєї смерті, чому було не напасти несподівано кілька місяців тому, до того, як він почав убивати моїх ґарристів? Ні, я вважаю, що він щиро думає, що коли він достатньо налякає мене, я буду вести переговори добровільно. Я справді йду до Лункої Діри. Зустріч відбудеться. А як радників я приведу своїх синів, сестер Беранґіас і сотню своїх найкращих і найжорстокіших людей. І я візьму тебе й твого друга Жана.

Серце Лока затріпотіло в грудях, немов птах, що потрапив у пастку. Йому хотілося кричати.

— Звичайно, — сказав він. — Звичайно! Ми з Жаном зробимо все, що попросите. Я вдячний за таку можливість.

— Добре. Тому що єдині переговори, які ми будемо вести, це стрілами, лезами й кулаками. У мене є сюрприз для цього сірого шматка лайна, якщо він думає диктувати мені умови над тілом моєї єдиної дочки!

Лок зціпив зуби. «Я знаю, що може вивести його з тої фортеці», — сказав тоді Сірий Король.

— Капо Барсаві, — сказав Лок, — ви думали про те... ну, те, що говорять про Сірого Короля? Він може вбивати людей дотиком, може ходити крізь стіни; його не ріжуть леза й не пробивають стріли.

— Казочки, розказані за пляшкою вина. Він робить те саме, що і я, коли я взяв це місто: він добре ховається й мудро вибирає цілі. — Капа зітхнув. — Я визнаю, що він вправний у цьому, можливо, так само, як я колись був. Але він не привид.

— Є й інша ймовірність, — мовив Лок, облизнувши губи. Скільки зі сказаного тут може дійти до вух Сірого Короля? Таємниці Шляхетних Шельм він розкопав доволі глибоко. «До біса його». — Ймовірність... наймага.

— На службі в Сірого Короля?

— Так.

— Він докучав моєму місту місяцями, Локу. Деякі речі це може пояснити, так, але ціна... Навіть я не міг платити наймагу так довго.

— Соколи-скорпіони не просто створені наймагами, — сказав Лок. — Наскільки мені відомо, тільки наймаги й можуть їх утримувати. Чи міг би звичайний... сокільничий вчити птаха, що може вбити його одним випадковим укусом жала? — «Бреши на всі заставки, — подумав він. — Бреши дуже добре». — Сірому Королю не потрібно було б тримати його в себе на службі весь цей час. А що, як наймаг щойно прибув? А що, як наймага найняли лише на наступні кілька днів — найважливіші в задумці Сірого Короля? Чутки про його сили... могли поширювати спеціально, щоб підготуватися до всього цього.

— Більше схоже на фантастику, — сказав Барсаві, — і все ж це багато чого пояснить.

— Це пояснило б, чому Сірий Король готовий зустрітися з вами наодинці та без зброї. Маючи наймага, який захистить його, він може вдавати, що буде сам і беззбройний, але при цьому не бути ні тим, ні іншим.

— Тоді моя відповідь незмінна. — Барсаві стиснув один кулак в інший. — Якщо один наймаг може побороти сотню ножів — зокрема нас із тобою, моїх синів, сестер Беранґіас, твого друга Жана з його сокирами — то Сірий Король обрав свою зброю краще, ніж я. Але, зі свого боку, я не думаю, що це правда.

— Ви поміркуєте над таким варіантом? — не вгавав Лок.

— Так. Подумаю. — Барсаві поклав руку на Локове плече. — Ти пробач мені, мій хлопчику. За те, що сталося.

— Нема чого прощати, ваша честь. — «Коли капа змінює тему, — подумав Лок, — тема вичерпана». — Це була не ваша вина.

— Це моя війна. Це мене Сірий Король хоче позбутися.

— Ви дали мені дуже багато, сер. — Лок облизав губи, які раптом пошерхли. — Я дуже хотів би допомогти вам вбити виродка.

— Так і зробимо. О дев’ятій годині вечора, на День герцога, починаємо збиратися. Анджаїс прийде за вами з Танненом на «Останню помилку».

— А що з Санцами? Вони добре володіють ножами.

— І картами теж, з того, що я чув. Мені вони цілком симпатичні, Локу, але вони фіглярі. Шахраї. Я беру серйозних людей на серйозну справу.

— Як скажете.

— Що ж. — Барсаві дістав із кишені жилета шовкову хустку й повільно втер нею лоб і щоки. — Покинь мене, будь ласка. Приходь завтра ввечері, як священник. Прийдуть всі мої інші священники Благодійника. Ми проведемо... усі ритуали, як годиться.

Лок мимохіть відчув гордість. Капа знав, що всі хлопчики отця Ланца були посвяченими в Благодійника, а Лок — повноправним священником, але ніколи раніше не просив благословення Лока.

— Звичайно, — тихо сказав він.

Потім він відійшов, залишивши капу в кривавому ранковому світлі, зоставивши його вдруге самого в центрі своєї фортеці; єдиною компанією йому був труп.

2

— Панове, — сказав Лок захекано, зачиняючи за собою двері до кімнат на сьомому поверсі. — Ми на цьому тижні пробули тут достатньо; попрацюймо тепер з храму до подальших вказівок.

Жан сидів у кріслі навпроти дверей, поклавши сокири на стегно, з потертим старовинним томом «Корських романів» у руках. Жук хропів на лежанці, розкинувшись в одній із тих абсолютно необережних поз, які миттєво викликають артрит у всіх, окрім дуже молодих і дурних. Санци сиділи біля дальньої стіни, знічев’я грали в карти; обидва підняли очі, коли зайшов Лок.

— Від одного ускладнення звільнилися, — сказав Лок, — і кидаємося з головою в інше. Зубастіше.

— І які новини? — спитав Жан.

— Гірших не буває. — Лок опустився на крісло, закинув голову й заплющив очі. — Наска мертва.

— Що? — Кало скочив на ноги, й Ґальдо слідом. — Як це сталося?

— Сірий Король стався. Мабуть, це були «ще справи», про які він згадував, коли я був у нього в гостях. Він відправив тіло її батькові в чані з кінськими сцяками.

— Боги, — сказав Жан. — Мені дуже шкода, Локу.

— А тепер, — продовжив Лок, — очікується, що ми з вами супроводжуватимемо капу, коли він помститься за неї, на «таємній зустрічі» через три ночі. Яка, до речі, буде біля Лункої Діри. А розуміння капи про «таємне» — це сотня ножів, які кинуться, щоб порізати Сірого Короля на криваві стрічки.

— Ти маєш на увазі, порізати тебе на криваві стрічки, — сказав Ґальдо.

— Я добре знаю, хто буде там в одязі Сірого Короля, дуже дякую. Я просто обдумую, чи варто вішати на шию мішень для стрільби з лука. О, і цікаво, чи встигну я навчитися ділитися на дві частини до Дня герцога.

— Це все безглуздя якесь. — Жан сердито згорнув книгу.

— Цей досі було безглуздя, але тепер стало підступним і ще небезпечнішим.

— Нащо Сірому Королю вбивати Наску?

— Щоб привернути увагу капи. — Лок зітхнув. — Або щоб налякати його, що, звичайно, не вийшло, або розлютити його понад смертельну міру, що вдалося.

— Миру тепер не буде ніколи. Капа вб’є Сірого Короля або сам загине. — Кало закрокував по кімнаті. — Звичайно, Сірий Король має це усвідомлювати. Він не полегшив переговорів; він зробив їх неможливими. Назавжди.

— Мені спадало на думку, — сказав Лок, — що Сірий Король, можливо, розповідає нам не все про цей його план.

— Значить, тікаємо через Віконтові ворота, — сказав Ґальдо. — Можемо почати готувати транспорт і харчі. Можемо спакувати наші статки й зникнути десь у дорозі. Бляха, хлопці, якщо ми не можемо знайти, де побудувати інше життя, маючи під рукою сорок тисяч крон, ми явно не заслуговуємо жити. Ми ж могли б купити титули в Лашейні, зробити Жука графом, а себе — його придворними.

— Або зробити себе графами, — сказав Кало, — а Жука — придворним. Буде в нас на побігеньках. Це непогано для його морального виховання.

— Не можна, — сказав Лок. — Ми маємо враховувати, що Сірий Король може слідувати за нами, хоч куди б ми пішли, або точніше його наймаг може. Поки Сокільничий служить йому, втікати не можна. Принаймні не як перший варіант.

— Тоді, може, як другий? — спитав Жан.

— Можемо йти за попереднім планом: спакувати речі і, якщо ну вже точно неодмінно доведеться тікати, то тоді впряжемося разом із кіньми, якщо знадобиться.

— Залишається лише головоломка, — сказав Жан, — від якого зобов’язання звільнити тебе в ніч цієї зустрічі в Лункій Дірі.

— Ніякої головоломки в цьому нема, — заперечив Лок. — Сірий Король узяв гору над нами; Барсаві ж ми можемо обдурити, і ми це знаємо. Тож я зіграю Сірого Короля й придумаю якийсь спосіб викрутитися із зобов’язання перед капою, і щоб мене при цьому не стратили.

— Непростий буде фокус, — сказав Жан.

— А якщо це не знадобиться? — Кало показав на брата. — Один з нас зіграє Сірого Короля, а ви з Жаном можете стояти поруч із Барсаві, якщо потрібно.

— Так, — сказав Ґальдо, — чудова ідея.

— Ні, — відказав Лок. — По-перше, я краще міняю личину, ніж ви обоє, і ви це знаєте. Ви двоє просто надто помітні. Цим не можна ризикувати. З іншого боку, поки я буду грати Сірого Короля, про вас обох усі забудуть. Ви зможете вільно пересуватися, як вам заманеться. Я вважаю за краще, щоб ви чекали з транспортом в одній з наших точок, якщо все піде псу під хвіст і нам доведеться тікати.

— А що з Жуком?

— Жук останні кілька хвилин удавав, що дає хропака, — озвався Жук. — І я знаю Лунку Діру, бувало ховався там, коли був у банді Пагорба Тіней. Я буду там, під підлогою, біля водоспаду, чекати раптом щось піде не так.

— Жуче, — сказав Лок, — ти...

— Якщо тобі щось не подобається, то доведеться закрити мене в коробці, аби зупинити. Тобі потрібен спостерігач, а Сірий Король не сказав, що ти не можеш взяти друзів, які заляжуть у тінях десь неподалік. А я якраз добре це роблю. Ніхто з вас до мене не дорівняється, тому що ви всі більші, повільніші й скрипучіші, і...

— Боги милі, — сказав Лок. — Мої дні ґарристи злічені — герцог Жук диктує умови своєї служби. Дуже добре, Ваша милосте. Я дам вам таку роль, щоб були під рукою, але залягати будеш там, де я скажу, згода?

— Згода!

— Тоді все вирішено, — сказав Лок. — І якщо нікому більше не потрібно, щоб я вдавав із себе великого й могутнього або друга, якого вони хотіли б вбити, мені б добре піти виспатися.

— Шкода, чортяка його бери, за Наску, — сказав Ґальдо. — Сучий син.

— Так, — сказав Лок. — Я якраз збираюся поговорити з ним про це сьогодні ввечері. З ним або його домашнім чаклуном, залежно від того, хто надумає прийти.

— Свічка, — сказав Жан.

— Ага. Після того як ми з тобою закінчимо нашу справу, і після Лжесвітла. Ви можете почекати в «Останній помилці». Я сяду тут, запалю й чекатиму, поки вони покажуться. — Лок усміхнувся. — Подивимося, як цим придуркам сподобаються наші сходи.

З

День видався ясний і приємний, вечір був свіжий, як ніколи. Лок сидів у кімнаті на сьомому поверсі з відчиненими вікнами й опущеними сітками, а фіолетове небо освітлювалося вимпелами примарного світла.

Біля залишків скромної вечері Лока та напівпорожньої пляшки вина жевріла свічка Сокільничого. Друга половина цієї пляшки зігрівала черево Лока, коли він сидів обличчям до дверей і масажував свіжу пов’язку, якою Жан наполегливо обгорнув його руку, перш ніж засісти в «Останній помилці».

— Нечесний Наглядачу, — сказав Лок у розріджене повітря, — якщо я з якоїсь причини дратую тебе, то тобі не потрібно йти аж на таке, щоб покарати мене. І якщо я не дратую тебе, то молюся, що досі забавляє тебе. — Він зігнув пальці ушкодженої руки, скривився, потім знову взяв келих і пляшку.

— Келих, налитий для відсутнього друга, — сказав він, наповнюючи його темно-червоним вином — Накоцькою рециною, яка прибула з виноградників дона Сальвари. Подарунок Лукасу Фервайту, коли він зійшов із прогулянкової барки дона так багато днів тому... або не так і давно. Відчуття було, ніби звідтоді минуло ціле життя.

— Ми вже сумуємо за Наскою Барсаві й зичимо їй добра. Вона була справедливою ґарристою й намагалася допомогти своєму пецону вийти з непідходящої для них обох ситуації. Вона заслужила кращого. Плюй на мене скільки хочеш, але зроби для неї все, що можеш. Я благаю цього як твій слуга.

— Хочеш взнати, наскільки людина покаянна, — сказав Сокільничий, — поспостерігай за нею, коли вона вважає, що вечеряє сама.

За наймагом якраз зачинялися вхідні двері; Лок не бачив і не чув, як вони відчинялися. Та й до того ж вони були замкнені на засув. Сокільничий був без свого птаха, одягнений у те саме широке сіре пальто зі сріблястими ґудзиками й червоними манжетами, яке Лок бачив минулої ночі. На голові в нього був сірий оксамитовий берет, прикрашений одною пір’їною під срібною брошкою. Впізнати було нескладно — пір’їна належала Вестріс.

— Я, наприклад, ніколи не був дуже покаянною людиною, — продовжив він. — Також я ніколи особливо не любив сходів.

— Моє серце переповнила скорбота через труднощі, які тебе спіткали, — сказав Лок. — Де ж соколиця?

— Облітає кола.

Лок раптом немов загадав про відчинені вікна — який затишок вони давали миттю раніше. Сітка не втримає Вестріс, якщо та надумає влетіти в кімнату.

— Я сподівався, що твій господар з’явиться разом з тобою.

— Мій клієнт, — наголосив наймаг, — зайнятий іншими справами. Я говорю за нього, і я передам йому твої слова. Це якщо в тебе є щось таке, що йому варто почути.

— У мене завжди є кілька слів, — сказав Лок. — На кшталт «повністю з глузду з’їхав» і «кончений ідіот». Тобі чи твоєму клієнту спадало на думку, що єдиний спосіб гарантувати, що каморрець ніколи не буде вести з тобою переговорів з доброї волі, — це вбити його кров і плоть?

— Небеса, — озвався Сокільничий. — І справді кепські новини. А тут Сірий Король був такий же ж упевнений, що Барсаві витлумачить убивство своєї дочки як дружній жест. — Брови чаклуна зійшлися на переніссі. — І що ж, ти сам хотів йому розповісти, чи мені зараз поспішати до нього з твоїм одкровенням?

— Дуже смішно, дешевий смоктун ти пісюнів. Хоча я погодився під примусом гарцювати, одягнений як твій господар, ти мусиш визнати, що відправивши єдину дочку капи йому в чані зі сцяками, він ускладнив мені, бляха, мою роботу.

— Шкода, — сказав маг, — але завдання залишається незмінним, як і примус.

— Барсаві хоче, щоб я був поруч із ним на цій зустрічі, Сокільничий. Сьогодні вранці попросив. Можливо, я міг якось викрутитися з цього раніше, але зараз? Убивство Наски поставило мене в тіснуваті рамки.

— Ти — Шип Каморра. Особисто я був би дуже розчарований, якби ти не зміг обійти цих труднощів. Виклик Барсаві — це прохання, мій же клієнт вимагає.

— Твій клієнт не каже мені всього, що мав би.

— Можеш з упевненістю припустити, що він знає свою справу краще за тебе. — Сокільничий почав знічев’я намотувати тонку нитку взад-вперед між пальцями правої руки, і нитка та мала дивний сріблястий блиск.

— Чорт забирай! — гаркнув Лок. — Можливо, мені байдуже, що станеться з капою, але Наска була моєю подругою. Примус я можу прийняти; веселенької злоби — не можу. Нащо було робити те, що ви з нею зробили, падла!

Сокільничий розчепірив пальці, й нитка засяяла, сплетена немов у кошик. Він почав повільно ворушити пальцями, затягуючи одні нитки й послаблюючи інші, так само спритно, як Санци перекочували монети між кісточок пальців.

— Не можу передати, — сказав чаклун, — який це тягар на моєму сумлінні — знати, що ми можемо втратити твою милостиву прихильність.

Тоді Сокільничий прошипів слово, єдиний склад мовою, якої Лок не розумів. Сам звук був різким і неприємним; він пішов луною по кімнаті, немов чувся десь іздалеку.

За спиною Лока з гуркотом зачинилися дерев’яні віконниці, й він схопився зі стільця.

Одне за одним затраснулися інші вікна, а їхні маленькі клямри клацали, зрушені невидимою рукою. Сокільничий знову заворушив пальцями; на павутині в його руках засяяло світло, і Лок охнув — у нього раптом заболіли коліна, ніби їх різко вдарили з боків.

— Це вдруге, — сказав наймаг, — ти був нешанобливим зі мною. Я не вважаю це потішним. Тому я повторю вказівки свого клієнта й не поспішатиму.

Лок зціпив зуби; на очі набігли непрошені сльози, коли біль у ногах посилювався, пульсував, поширювався. Тепер було відчуття, ніби його коліна зсередини зжирало холодне полум’я. Не витримавши власної ваги, він похитнувся вперед. Одна рука безпорадно вчепилася в ноги, а інша намагалася утриматися за стіл. Він люто поглянув на наймага й спробував заговорити, але відчув, як м’язи його шиї почало зводити спазмом.

— Ти власність, Ламоро. Ти належиш Сірому Королю. Його не хвилює, що Наска Барсаві була тобі подругою; їй не пощастило народитися від батька, якого дали їй боги.

Судома поширилася по хребту Лока, по його руках і ногах, де в огидному злитті зіткнулася з іншим болем, який уже гриз і холодив тіло хлопця. Він упав на спину, задихаючись, його обличчя було маскою, а руки вигнулися в повітрі над головою, як кігті.

— Наче комаха, яку жбурнули у вогонь. І це найпростіший прояв мого ремесла. Ти не уявляєш, що я міг би зробити з тобою, якби вишив твоє справжнє ім’я на тканину чи написав би його на пергаменті... Ламора — це, очевидно, не твоє прізвище; це мовою Теринського Трону означає «тінь». А от ім’я... цього було б достатньо, щоб заволодіти тобою, якби я захотів ним скористатися.

Пальці Сокільничого літали взад-вперед, розпливаючись в очах Лока, зміщуючи й розтягуючи ті срібні нитки, і темп Локових мук підвищувався прямо пропорційно руху цього блискучого візерунка. Його п’яти стукали об підлогу; зуби торохтіли в роті; йому здавалося, ніби хтось намагається бурульками вирізати кістки з його стегон. Знову й знову він намагався втягнути достатньо повітря, щоб закричати, але легені не слухалися. Його горло немов поросло шипами, а світ брався чорним і червоним по краях...

Момент, коли чаклун відпустив його, став шоком. Він лежав на землі немов без кісток, досі відчуваючи, як примари болю пульсують по його тілу. По щоках хлопця котилися теплі сльози.

— Ти не дуже розумна людина, Ламоро. Розумна людина ніколи б навмисно не витрачала мого часу. Розумна людина зрозуміла б нюанси ситуації без потреби... повторювати.

Ще один рух розмитого срібла в краю Локового ока, і новий біль спалахнув у його грудях, наче вогняний цвіт оперезав його серце. Він відчував, як той цвіт випалює саму серцевину його істоти. Йому здавалося, що він справді чує запах смаженої до скоринки плоті у своїх легенях і відчуває, як у горлі гріється повітря, гаряче, як у хлібній печі. Лок застогнав, звиваючись, закинув голову назад і нарешті закричав.

— Ти мені потрібен, — сказав Сокільничий, — але я зроблю тебе лагідним і вдячним за моє терпіння. Інша справа твої друзі. Зробити таке саме з Жуком, поки ти дивитимешся? Чи, може, із Санцами?

— Ні... будь ласка, не треба, — скрикнув Лок, скоцюрблений від агонії, вчепившись руками за груди. Він побачив, що розриває свою туніку, як тварина, що скаженіє від болю. — Не чіпай їх!

— Чому б і ні? Вони не мають значення для мого клієнта.

Пекучий біль вщух, знову шокувавши Лока своєю відсутністю.

Він тулився на боці, нерівно дихаючи, й не міг повірити, що такий лютий вогонь може так швидко зникнути.

— Ще одне різке слово, — сказав наймаг, — ще одне нешанобливе зауваження, ще одна вимога, ще хоч крихта чогось меншого за повне приниження, і вони заплатять за твою гордість. — Він підняв зі столу склянку з рециною й сьорбнув із неї. Потім клацнув пальцями іншої руки, і рідина в склянці миттєво зникла, википівши без жодної іскри полум’я. — У нас тепер не буде непорозумінь?

— Ні, — сказав Лок, — не буде. Будь ласка, не шкодьте їм. Я зроблю все, що треба.

— Звісно, зробиш. Тепер дивися, я привіз частини костюма, у якому ти підеш у Лунку Діру. Знайдеш їх за дверима. Вони доречно театральні. Я не наважусь розповідати тобі, як готуватися до цієї вистави; будь на місці навпроти Лункої Діри о пів на десяту ночі зустрічі. Я буду вести тебе звідти й направляти в тому, що говорити.

— Барсаві, — кашлянув Лок. — Барсаві... захоче вбити мене.

— Ти сумніваєшся, що я міг би продовжувати мучити тебе тут, доки ти не збожеволієш від болю?

— Ні... ні.

— Тоді не сумнівайся, що я зможу захистити тебе від будь-яких дурниць, які капа захоче пустити в діло.

— Як ти будеш... направляти мене?

«Мені не потрібне повітря, — почувся голос мага й луною відбився в голові Лока з приголомшливою силою, — щоб давати настанови. Коли тобі знадобиться підказка під час зустрічі з Барсаві, я надам її. Коли треба буде висунути або прийняти вимогу, я повідомлю, як діяти. Це зрозуміло?»

— Так... так. Зрозуміло. Д-дякую.

— Ти мусиш бути вдячний за те, що ми з клієнтом зробили за тебе. Багато людей роками чекають шансу здобути прихильність капи Барсаві. Тобі шанс подано, як смачну страву. Хіба ми не щедрі?

— Так... надзвичайно.

— Отож. Тобі зараз краще знайти спосіб викрутитися із зобов’язання, яке він вимагає від тебе. Це дозволить вам зосередитися на потрібних нам справах. Нам не хотілося б, щоб ти відволікався в критичний момент — це, без сумніву, не принесе тобі нічого хорошого.

4

«Остання помилка» була напівпорожньою — такого Лок тут ще ніколи не стрічав. Розмови велися приглушені; очі завсідників зиркали холодні й тверді; цілі банди були примітно відсутні. Чоловіки й жінки вбрані в тепліший одяг, ніж вимагала пора року; було більше плащів, пальт і камзолів. Так було легше приховати зброю.

— Так що в біса з тобою сталося?

Жан допоміг Локу сісти. Він зайняв їм маленький столик у куточку таверни, звідки добре видно двері. Лок вмостився на стільці, легке відлуння фантомних болів досі не покидало суглобів та м’язів шиї.

— У Сокільничого, — сказав стиха Лок, — було кілька думок, якими він хотів поділитися, а я, видно, не такий чарівний співрозмовник, як думав. — Він знічев’я помацав пальцями свою порвану туніку й зітхнув. — Спершу пиво. А потім уже про цього падла.

Жан підштовхнув другу глиняний кухоль теплого каморрського елю, й Лок вихилив половину двома ковтками.

— Ну, — почав він, втерши рота, — напевно, воно було того варте, навіть якщо я просто сказав те, що я йому сказав. Підозрюю, що наймаги не дуже-то звикли, щоб їх ображали.

— Так, а результати якісь є?

— Нема. — Лок допив решту елю, перевернув кухоль догори дном і поставив його на стільницю. — Нічого я не добився. Зате мене катували, що було інформаційним, з певного кута зору.

— От падло. — Жанові руки зціпилися в кулаки. — Я стільки всього міг би з ним зробити й при цьому не вбивати. Дуже сподіваюся, що випаде нагода.

— Прибережи це для Сірого Короля, — буркнув Лок. — Я думаю, якщо ми переживемо те, що нас чекає ввечері Дня герцога, він не зможе вічно тримати Сокільничого на службі. Коли наймаг піде геть...

— Ми знову поговоримо із Сірим Королем. З ножами.

— Саме так. Підемо за ним назирці, якщо знадобиться. Ми ж хотіли щось зробити з усіма нашими грошима? От і підвернулася нагода. Коли ця сволота більше не зможе платити своєму магу, ми покажемо йому, як нам подобається, коли нас жбурляють, ніби м’ячики. Навіть якщо доведеться йти за ним до самого Залізного моря й навколо мису Нессек і аж до Балінела на Латунному морі.

— Оце вже план. А сьогодні ввечері що робитимеш?

— Сьогодні? — крекнув Лок. — Я скористаюся порадою Кало. Я збираюся прогулятися до Гільдійських Лілій і піти по дівках так, щоб мізки з мене повискакували. А вранці, коли закінчать зі мною, можуть вернути їх на місце. Я розумію, що це додаткова плата, але я її заплачу.

— Я, напевно, з глузду з’їжджаю, — сказав Жан. — Це вже цілі чотири роки ти...

— Я засмучений, і мені потрібна перерва. А вона за тисячу миль звідси, і, мабуть, я все-таки людина, чорти його дери. Не чекайте.

— Я піду з тобою, — сказав Жан. — Нерозумно залишатися на самоті в таку ніч. Місто зараз у дивному настрої, коли новина про Наску поширилася.

— Нерозумно? — засміявся Лок. — Та мені зараз у Каморрі безпечніше, ніж будь-де у світі, Жане, і знаю точно, що я єдиний, кого ще ніхто не хоче вбивати. Поки вони не закінчать тягнути мене за ниточки.

5

— Не вийде нічого, — сказав він менш як за дві години. — Вибач, це... не ти винувата.

Кімната була тепла, темна й надзвичайно приємна; вона обдувалася м’яким «шух-шух-шух» дерев’яного вентилятора, який тріпотів лопатями взад-вперед у прихованій шахті. Ззовні за стінами ошатно оздобленого Дому Гільдійських Лілій на північному кінці Сильця крутилися водяні колеса, приводячи в дію ремені й ланцюги, які керували багатьма механізмами побутового комфорту.

Лок лежав на широкому ліжку з м’якими пір’яними перинами, покритими шовковими простирадлами, а над головою нависав шовковий балдахін. Хлопець розкинувся голим у м’якому червоному світлі затуманеної алхімічної кулі, трохи яскравішому за багряне місячне світло, і милувався м’якими вигинами жінки, яка проводила руками по внутрішній стороні його стегон. Вона пахла підігрітим яблучним вином і цинамоновим мускусом, і її вигини справді викликали захоплення. Але він аж ніяк не був збуджений.

— Феліціє, не треба, — сказав він. — Це була погана ідея.

— Ти напружений, — прошепотіла Феліція. — Очевидно, тебе щось непокоїть, і цей поріз на руці геть не допомагає. Ану ж я спробую ще кілька речей. Я завжди готова до... професійного виклику.

— Мені важко уявити, що може допомогти.

— Гм-м-м. — Лок чув у її голосі деяке невдоволення, але обличчя жінки було трохи більше, ніж м’які краї тіні в червоному півмороці. — Знаєш, є вина. Алхімічні, з Тал Веррара. Афродизіаки. Не дешеві, але працюють. — Вона потерла йому живіт, граючись з тонкою лінією волосся, що спускалася по центру. — Вони можуть творити чудеса.

— Не треба мені вина, — сказав він холодно, схопивши її руку й відкинувши від своєї шкіри. — Боги, я не знаю, що мені потрібно.

— Тоді дозволь мені зробити пропозицію. — Вона піднялася на ліжку й присіла навколішках біля його грудей. Одним впевненим рухом (бо під цими вигинами були тугі м’язи) вона перекинула його на живіт і почала розминати м’язи шиї та спини, чергуючи ніжні ласки та міцний натиск.

— Пропозицію... о... прийнято...

— Локу, — сказала Феліція нормальним тоном — низький із придихом голос приберігався для спальні та був одним із заповітних ілюзій її професії, — ти знаєш, що слуги в залі очікування говорять нам, чого саме вимагає кожен клієнт, коли дають нам завдання?

— Чув таке.

— Ну от я знаю, що ти просив саме руденьку.

— І це... о нижче, будь ласка... і це значить?

— Нас таких серед Лілій дві, — відповіла вона, — і такий запит ми час від часу отримуємо. Але ось яка штука: деяким чоловікам хочеться будь-яку руденьку, а деяким подавай конкретну руденьку.

— А...

— Ті, хто хоче просто якусь руденьку, розважаються і йдуть своїм шляхом. Але ти... ти хочеш конкретну. І я не вона.

— Вибач... Я ж казав, ти не винувата.

— Я знаю. Як завжди, дуже мило з твого боку.

— Я в будь-якому разі радо за все заплачу.

— І це теж дуже мило, — реготнула вона. — Але якби ти цього не зробив, то тобі довелося б розбиратися із повною кімнатою дебелих дядьків із дрючками, а не просто переживати про те, щоб не поранити моїх ніжних почуттів.

— Знаєш, — сказав Лок, — ти мені більше подобаєшся такою, ніж з усіма тими дурницями «як я можу тобі догодити, мій пане».

— Деяким чоловікам подобаються відверті повії. Деякі не хочуть чути нічого, крім того, які вони чудові. — Вона виминала долонями м’язи його шиї. — Це все робота. Але, як я вже сказала, ти, я бачу, тужиш за кимось. І це тобі завадило.

— Вибач.

— Перестань перепрошувати. Це від тебе любка втекла на інший бік континенту.

— Боги, — застогнав Лок. — Знайди мені одну людину в Каморрі, яка не знає про це, і я дам тобі сто крон, клянусь.

— Я просто почула це від одного із Санців.

— Одного? Це котрого?

— Не можу сказати. Їх у темряві важко відрізнити.

— Повирізаю їм їхні проклятущі язики.

— Ой, годі тобі. — Вона скуйовдила йому волосся. — Прошу, не треба. Вони нам, дівчатам, ще стануть у пригоді.

— М-угу.

— Бідний милий дурник. Як ти за нею сохнеш. Що я можу сказати, Локу? Ти в дупі. — Феліція стиха засміялася. — Просто не в моїй.

Інтерлюдія Збитошні шедеври

1

Лок виклав свій план під час довгого неспокійного обіду.

Шляхетні Шельми сиділи за столом у своїй скляній норі одразу по обіді на День герцога. Надворі сонце лило на всіх свою звичайну пообідню кару, але в норі було прохолодно, можливо, аж дещо неприродно зимно навіть для підземного льоху. Ланц часто припускав, що елдерскло робить фокуси не тільки зі світлом.

Вони влаштували бенкет, більше відповідний якомусь святу, ніж звичним обіднім зборам. Були тушкована баранина з цибулею та імбиром, фаршировані вугри в пряному винному соусі та печені Жаном пироги із зеленими яблуками (і з великою дозою остершалінського бренді у фруктах).

— Б’юся об заклад, навіть власному кухарю герцога здерли б шкуру, якби він це зробив, — сказав він. — За моїми підрахунками, кожен шмат пирога коштує дві-три крони.

— А що вони вартуватимуть, — спитав Жук, — коли їх з’їдять і вони вийдуть через інший вихід?

— Можеш поміряти, — відказав Кало. — Хапай ваги.

— І совок, — додав Ґальдо.

Санци провели трапезу, колупаючи омлет з подрібненими овечими нирками — зазвичай улюблену страву всіх за столом. Але сьогодні, хоча всі вони погодилися, що це була їхня найкраща робота за останні тижні, яка навіть перевершила святкування їхнього першого успіху в партії із Сальварою, смак страви, здавалося, кудись випарувався. Тільки Жук їв зі справжнім апетитом, і його увага була зосереджена переважно на тарелі з пирогами.

— Гляньте на мене, — сказав він із набитим ротом. — Я вартий більше грошей з кожним укусом!

Його клоунаду зустріли мляві напівусмішки й нічого більше; хлопець роздратовано гмукнув і стукнув кулаками по столу.

— Ну, якщо ніхто з вас не хоче їсти, — сказав він, — чому б нам не продовжити планувати те, як ми сьогодні ввечері ухилимось від сокири?

— Справді, — погодився Жан.

— Можна, — додав Кало.

— Так, — сказав Ґальдо, — що це за партія і як ми в неї граємо?

— Ну дивіться. — Лок відсунув свою тарілку, зібгав сукняну серветку й кинув її в центр столу. — Передусім нам знову знадобляться кімнати в Розбитій вежі. Вочевидь, нам ще доведеться поскакати тими сходами.

Жан кивнув.

— І що ми там будемо робити?

— Саме там ми з вами будемо, коли Анджаїс прийде забрати нас, о дев’ятій годині. І там ми залишимося, після того як він буде впевнений, що в нас є дуже чесна причина не йти з ним.

— І що це за причина? — спитав Кало.

— Дуже цікава, — сказав Лок. — Я хочу, щоб ви з Ґальдо збігали сьогодні до Джессаліни д’Обарт. З цим мені знадобиться допомога чорного алхіміка. Ви їй скажете от що...

2

Підпільна аптека Джессаліни д’Обарт та її дочки Джанеллени розташовувалася над писарською конторою в респектабельному районі Фонтанний закрут. Кало і Ґальдо вийшли на поверх писарів о другій годині дня. Тут десяток чоловіків і жінок горбилися над широкими дерев’яними дошками, працюючи перами, паличками з деревного вугілля та промокальними губками, мов машини. Розумне розташування дзеркал і мансардних вікон впускало природне денне світло, щоб освітлювати їм роботу. У Каморрі було небагато ремісників, жадібніших, ніж писарі-поденники.

У кінці першого поверху були звивисті сходи, які охороняла суворого вигляду молода жінка, що з робленою нудьгою на лиці перебирала пальцями зброю під своїм парчевим коричневим пальтом. Близнюки Санци довели чесність своїх намірів поєднанням мигів і мідних баронів, які осіли в кишені пальта жінки. Вона потягнула за мотузку біля сходів, а потім жестом показала хлопцям підійматися.

На другому поверсі була приймальня без вікон, стіни й підлога її були однаково обшиті золотавим деревом, що зберігало слабкий аромат соснового лаку. Кімнату рівно навпіл розділяв високий прилавок; на боці клієнта не було стільців, а з боку торговця взагалі нічого не виставлялося: одні замкнені двері.

За прилавком стояла Джессаліна — яскрава жінка за п’ятдесят, з каскадом вугільного волосся та темними, настороженими очима, всіяними дугою зморщечок. Джанеллена, удвічі молодша за неї, стояла праворуч від матері з арбалетом, наставленим над головами Кало та Ґальдо. Це була кімнатна зброя, легка й малопотужна, що майже напевно означало якусь жахливу отруту в стрілі. Санців це особливо не турбувало — для чорного алхіміка то була звичайна справа.

— Мадам д’Обарт і міс д’Обарт, — сказав Кало, вклоняючись від пояса, — до ваших послуг.

— Що й казати проте, — вклинився Ґальдо, — що досі у вашому розпорядженні.

— Пане Санцо й пане Санцо, — сказала старша д’Обарт, — раді вас бачити.

— Хоча й без великої охоти, — докинула Джанеллена.

— Але, можливо, ви хотіли б щось купити? — Джессаліна склала руки на прилавку й підняла одну брову.

— Так сталося, що нашому другу знадобилося дещо особливе. — Кало дістав з-під камзола гаманець і тримав його на виду, не відкриваючи.

— Особливе?

— Чи, можливо, не так особливе, як специфічне. Йому треба захворіти. Дуже сильно.

— Дорогі мої, з мого боку було б недалекоглядно для торгівлі так казати, — сказала старша д’Обарт, — але три-чотири пляшки рому обійшлися б йому значно дешевше, ніж те, що я могла б вам дати.

— А, та ні, не такого робу хворим, — пояснив Ґальдо. — Він має бути геть у поганому стані, так, щоб стукати в спальню Богині Смерті й питати, чи може він увійти. А потім йому треба відновити сили після того, як деякий час повдає хворого. Як актор.

— Гм-м, — протягнула Джанеллена. — Я не знаю, чи є в нас щось подібне, принаймні під рукою.

— Коли, кажете, вашому другу потрібен розчин? — спитала Джессаліна.

— Ми сподівалися вийти з ним звідси сьогодні, — відповів Кало.

— Ми тут не варимо чудес, мої любі. — Джессаліна барабанила пальцями по стільниці. — Всупереч усім поширеним переконанням. Ми любимо, коли про щось подібне нас попереджають заздалегідь. Бавитися з чиїмись нутрощами — щоб став хворий, а потім знову оклигав за кілька годин... ну, це я вам скажу, делікатна робота.

— Ми не наймаги, — докинула її донька.

— Хвала богам за це, — сказав Ґальдо. — Але діло дуже важливе.

— Ну що ж, — зітхнула Джессаліна, — можливо, ми зможемо щось зварганити. Трохи буде сирувате, але може допомогти.

— Цвіт курганного розбійника, — сказала дочка.

— Так, — кивнула Джессаліна. — А далі сомнейська сосна.

— Здається, і те, і те є, — сказала Джанеллена. — Перевірити?

— Сходи перевір і дай сюди арбалет, поки будеш ходити.

Джанеллена передала арбалет матері, потім відімкнула двері в кінці кімнати й зникла, знову зачинивши їх за собою. Джессаліна обережно поклала зброю на прилавок, тримаючи руку з довгими пальцями на ложі.

— Ви раните нас, мадам, — сказав Кало. — Ми невинні, як кошенята.

— Навіть невинніші за кошенят, — додав Ґальдо. — Ті мають кігті й сцикають геть на все.

— Річ не у вас, хлопчики. А в цьому місті. Воно як чиряк, особливо після того, що зробили з Наскою. Старий Барсаві готує помсту. Одні боги знають, хто цей Сірий Король чи що йому треба, але мене з кожним днем дедалі більше лякає те, що може статися в мене перед дверима.

— Так, час непростий, — погодився Кало.

Джанеллена повернулася з двома мішечками в руках. Вона замкнула за собою двері, передала мішечки матері й знову підняла арбалет.

— Ну, хлопці, — сказала старша д’Обарт, — маєте собі, що хотіли. Ваш друг хай бере оце, у червоному мішечку. Цвіт курганного розбійника, такий фіолетовий порошок. У червоному мішечку, запам’ятайте. Хай висипе його у воду. Це блювотний засіб. Думаю, ви розумієте, що це означає.

— Нічого приємного.

— Через п’ять хвилин, як він вип’є це, почнеться біль у животі. Через десять — затрясуться жижки. П’ятнадцять хвилин — і з нього полізе все, що він з’їв за цей тиждень. Нічого приємного. Хай трима відра під рукою.

— І на вигляд буде по-справжньому? — спитав Кало.

— На вигляд? Солоденький, буде так по-справжньому, як тільки можливо. Ти бачив колись, як хтось удає блювоту?

— Так, — хором відповіли брати.

— Він так, бува, робить з пережованими апельсинами, — додав Ґальдо.

— Ну а це він точно не вдаватиме. Будь-який лічець у Каморрі буде клястися, що це була справжня і природна болячка. Вони навіть не зможуть побачити цвіту курганного розбійника — він швидко розчиняється.

— А тоді що в другому мішечку? — спитав Кало.

— Це кора сомнейської сосни. Хай подрібнить її і заллє чаєм. Це ідеальна протиотрута для фіолетового цвіту, одразу припиняє дію порошку. Але цвіт уже зробить свою справу, майте це на увазі. Кора не поверне їжі в його живіт і не дасть йому енергії, яку він витратить, поки вибльовуватиме кишки. Він буде слабким і хворим ще принаймні вечір або два.

— Звучить чудово, — сказав Кало, — за нашим особливим визначенням чудового. Що ми вам винні?

— Три крони, двадцять солонів, — сказала Джессаліна. — І це тільки тому, що ви були хлопцями старого Ланца. З кута зору алхімії, це не так уже й багато, просто вдосконалений і очищений матеріал, але порошки важко дістати.

Кало відрахував зі свого гаманця двадцять золотих тирінів і поклав їх на прилавок одним стосиком.

— Тоді ось п’ять крон. З урахуванням того, що цю транзакцію найкраще забути всім причетним.

— Санцо, — сказала Джессаліна д’Обарт без натяку на гумор, — будь-яка покупка в моїй крамниці зразу забувається для зовнішнього світу.

— Тоді ця, — сказав Кало, додаючи до купи ще чотири тиріни, — має забутися вдвічі сильніше.

— Ну що ж, якщо ти так наполягаєш... — Вона витягла з-під прилавка дерев’яний шкребок і згребла монети через прилавок у щось схоже на шкіряну торбу. Вона старанно уникала дотику до самих монет; чорним алхімікам рідко доводилося досягати її віку, якщо вони послабляли свою параною щодо всього, чого торкалися, куштували чи нюхали.

— Дяка вам, — сказав Ґальдо. — Від нас і від нашого друга.

— О, не розраховуйте дуже на його вдячність, — посміхнулася Джессаліна д’Обарт. — Спочатку дайте йому червоний мішечок, а потім побачите, наскільки вдячним він буде.

З

— Жане, дай склянку води. — Лок дивився у вікно кімнати на сьомому поверсі. Воно виходило на канал, де будівлі південного Каморра наростали довгими чорними тінями на схід. — Час приймати ліки. Я так розумію, зараз десь за двадцять хвилин дев’ята.

— Вже готово, — сказав Жан і передав олов’яну чашку з каламутним лавандовим осадом, що кружляв у ній. — Розчинилося миттєво, як Санци й казали.

— Ну, — сказав він, — вип’ємо за глибокі кишені та роззяв, які за ними не дивляться. За справжніх алхіміків, міцний шлунок, незграбного Сірого Короля й за удачу від Нечесного Наглядача.

— І за те, щоб пережити цю ніч, — сказав Жан і вдав ніби цокається з Локом чашкою.

— Ммм. — Лок нерішуче сьорбнув, а потім одним плавним ковтком вихилив чашку до дна. — Насправді геть непогано. На смак м’ятний, освіжає.

— Гідна епітафія, — сказав Жан і забрав чашку.

Лок ще якусь мить дивився у вікно; сітка була піднята, Вітер Герцога досі сильно дув із моря, а комашня ще не кусала. Через Віа Каморрацца виднівся Арсенальний район, мовчазний і нерухомий. Міста-держави Залізного моря підтримували сякий-такий мир, і всі великі пилорами, склади та доки мали небагато роботи. За потреби вони могли побудувати або обслуговувати відразу два десятки кораблів; тепер Лок бачив лише один скелет корпуса, що пнувся на якісь ярди вгору.

Там далі, біля основи Південної Голки, кам’яного хвилеріза, вкритого елдерсклом, завдовжки майже три чверті милі, біліло море. На крайньому південному краю Голки на тлі потемнілого моря виділялася споруджена людьми сторожова вежа; за нею під червоними вусами хмар на небі виднілися білі плями вітрил.

— О, — сказав він, — здається, щось відбувається.

— Сядь, — сказав Жан. — У тебе скоро мають задрижати ноги.

— Уже дрижать. А взагалі... боги, я, здається зараз...

І так воно почалося. У горлі Лока піднялася велика хвиля нудоти, а за нею полізло все, що він їв за день. Кілька довгих хвилин він стояв на колінах, стискаючи дерев’яне відро так побожно, як людина, яка молилася над вівтарем про заступництво богів.

— Жане, — зіпнув він під час короткого затишшя між судомами блювоти, — наступного разу, коли я задумаю подібний план, встроми мені в череп сокиру.

— Навряд чи це буде ефективно. — Жан замінив повне відро на порожнє й дружньо поплескав Лока по спині. — Нащо мені притупляти свої гарні гострі леза об такий товстий череп, як твій...

Одне за одним Жан позачиняв усі вікна. Надворі здіймалося Лжесвітло.

— Хоч як би це було жахливо, — сказав він, — нам потрібен запах, щоб справити враження на Анджаїса.

Навіть після того, як шлунок Лока повністю спорожнився, його досі напинало блювати, але вже просто не було чим. Він здригався, трусився і стогнав, хапаючись за живіт. Жан відтягнув його до лежанки й подивився згори вниз на друга в щирому занепокоєнні.

— Ти весь блідий і липкий, — пробурмотів він. — Геть непогано. Дуже правдоподібно.

— Мило, еге? Боги мої, та скільки ж ще? — прошепотів Лок.

— Точно не скажу, — відповів Жан. — Вони мають прибути от зараз. Дай їм кілька хвилин, щоб вони втомилися чекати на нас і прибігли сюди.

За ці кілька хвилин Лок близько познайомився з ідеєю «короткої вічності». Нарешті заскрипіли кроки на сходах і почувся гучний стук у двері.

— Ламоро! — прогримів Анджаїс Барсаві. — Таннене! Відчиняйте, або я ваші двері винесу нафіг!

— Слава богам, — прохрипів Лок, а Жан встав і пішов відчиняти двері.

— Ми чекали перед «Останньою помилкою»! Ви йдете чи... Боже, що тут у біса сталося?

Анджаїс закрив рукою носа, коли ввійшов у кімнату й відчув запах. Жан показав на Лока, який корчився на ліжку, стогнав, загорнувшись у тонку ковдру, попри вологу вечірню спеку.

— Йому стало погано десь пів години тому, — сказав Жан. — Обблював тут уже все. Не знаю, що це з ним.

— Боги, він зеленіє. — Анджаїс підійшов на кілька кроків ближче до Лока, дивлячись на хворого із жахом і співчуттям. Він був одягнений для бійки: у кірасі з вивареної шкіри, з розстебнутим шкіряним коміром і парою шкіряних наручів із шипами, зав’язаних на м’ясистих передпліччях. За ним на сходах стояло ще кілька людей, але ніхто з них, здавалося, не поспішав за ним до кімнати.

— Я їв каплуна на обід, — сказав Жан, — а він — рибні рулетики. Це останнє, що ми з’їли, і я в порядку.

— Сеча Йонова. Рибні рулетики. Б’юся об заклад, свіжіші, ніж він розраховував.

— Анджаїсе, — прохрипів Лок, простягаючи до нього тремтячу руку. — Не... не залишай мене. Я ще можу піти. Я ще можу битися.

— Боги, ні. — Анджаїс рішуче похитав головою. — Справи в тебе не дуже, Ламоро. Я думаю, тобі краще звернутися до лічця. Ти викликав когось, Таннене?

— Та я не встиг ще. Я бігав по відра й помагав йому весь час, коли це почалося.

— Ну тоді продовжуй. Лишайтеся тут. Ні, Жане, не треба сердитися, його явно не можна лишати самого. Будь тут і доглядай за ним. І лічця приведи, як зможеш.

Анджаїс два рази коротко поплескав Лока по плечу.

— Сьогодні ми візьмемо цього лоха, Локу. Не переживай. Ми з ним розправимося, і я пошлю когось перевірити, як ти тут, коли ми закінчимо. Я татові все поясню, він зрозуміє.

— Будь ласка... будь ласка, Жан може допомогти мені встати, я можу...

— Не обговорюється. Ти, бляха, стояти не можеш навіть, хворий, як рибина в пляшці вина. — Анджаїс відступив до дверей і коротко, співчутливо махнув Локу, перш ніж вийти. — Якщо я особисто дістану це падло, я його прикрашу гарненько за тебе, Локу. Будь певний.

Потім грюкнули двері, і Лок із Жаном знову залишилися самі.

4

Минула не одна довга хвилина; Жан відчинив вікно з боку каналу й вдивлявся у проблиск Лжесвітла. Він спостерігав, як Анджаїс та його люди вирвалися з натовпу внизу, а потім помчали через місток по Віа Каморрацца до Арсенального району. Анджаїс жодного разу не озирнувся, і незабаром його поглинули тіні й відстань.

— Все, пішов. Тобі допомогти... — почав було Жан, відвертаючись од вікна.

Лок уже схопився з ліжка й бризкав водою на алхімічну кам’яну плиту, немов на десять років постарілий і на двадцять фунтів худіший. Це було тривожним — у Лока не було зайвих двадцяти фунтів ваги.

— Прекрасно. Найменш складна, найменш важлива робота цього вечора виконана. Так тримати, панове Шельми, — сказав Лок. Його обличчя сяяло у відбитому світлі гарячої плити, коли він поставив на неї глазурований глечик з водою. На десять років старший? Скоріше на двадцять. — А тепер чай, благослови його боги, і хай він буде таким же добрим, як фіолетовий порошок.

Жан скривився й схопив два повних відра з блювотинням, а потім повернувся до вікна. За ним повільно згасало Лжесвітло; дув теплий і сильний Вітер Шибеника, приносячи із собою низьку стелю темних хмар, що виднілися відразу за П’ятьма вежами. Цієї ночі ці хмари поглинуть місяці, принаймні на кілька годин. По місту з’являлися крапочки вогнів, наче невидимий ювелір розкладав свої вироби на полі чорної тканини.

— Зіллячко Джессаліни, здається, витягло з мене все, що я їв за останні п’ять років, — сказав Лок. — Нема вже що з себе випльовувати, хіба саму душу. Перевір, чи вона не плаває в одному з відер, перед тим як будеш виливати, добре? — Його руки шалено тремтіли, коли він кришив суху соснову кору просто у глечик з водою — йому не хотілося возитися з правильним заварюванням чаю.

— Здається, я її бачу, — відповів Жан. — Паскудна, нечесна така душа — тобі ж краще, якщо вона попливе кудись на хвилях.

Жан кинув швидкий погляд у вікно перевірити, що внизу не дрейфують човни, яких очікує справді неприємний сюрприз, а потім просто викинув відра одне за одним. Вони з гучними бризками вдарилися об сіру воду за сімдесят з гаком футів під ними, але Жан був певний, що ніхто не помітив і не зважав. Каморрці завжди жбурляли огидні речі у Віа Каморрацца.

Задоволений своїм кидком, Жан відчинив приховану шафу й дістав їхні костюми на сьогодні — дешеві дорожні плащі й пару широкополих талверрарських кепок, виготовлених із якоїсь дешевої шкіри із масною текстурою ковбасної шкурки. Він накинув на плечі Лока один коричнево-сірий плащ, а той з вдячністю запнув його тісніше й затремтів.

— У твоїх очах така материнська турбота, Жане. Я, мабуть, на вигляд як затоптаний шмат лайна.

— Взагалі-то ти маєш такий вигляд, наче тебе на тому тижні стратили. Боюся питати, але ти точно впевнений, що готовий?

— Хай ким би я був, цього має бути достатньо. — Лок обмотав одним кінцем свого плаща праву руку й підняв глечик із наполовину завареним чаєм. Він сьорбнув і ковтнув рідину разом із корою, зміркувавши напевно, що найкращим місцем для неї був би його порожній шлунок. — Тьху. На смак, як удар у пузо. Я теж устиг розлютити Джессаліну?

На його обличчі застиг мальовничий вираз, немов шкіра на лиці намагалася злущитися й зіскочити з кісток, але він однак заливав у себе чай. Жан підтримав його, поклавши обидві руки йому на плечі, потай боячись, що черговий напад блювоти може бути більшим, ніж Лок міг витримати.

За кілька хвилин Лок поставив порожній глечик і глибоко зітхнув.

— Я не можу дочекатися, щоб поговорити з Сірим Королем, коли все це лайно вляжеться, — прошепотів Лок. — Є в мене до нього пара запитань. Філософських запитань. Скажімо, «Як тобі звисати з вікна на мотузці, прив’язаним за яйця, га, падло?»

— Це більше схоже на фізіологію, ніж на філософію. Але, як ти сказав, ми спершу повинні дочекатися, поки Сокільничий не піде геть. — Голос Жана був рівним й абсолютно позбавленим емоцій; таким голосом він завжди обговорював план, лише слабо пов’язаний з обачністю та розсудливістю. — Шкода, що ми не можемо просто накинутися на виблядка з провулка.

— Тоді не можна дати навіть секунди на роздуми, або ми покійники.

— Ярдів із двадцяти десь, — міркував Жан. — На один хороший кидок сестрою знадобиться пів секунди.

— Але ми з тобою обоє знаємо, — повільно відповів Лок, — що ми не можемо вбити наймага. Ми тоді й тижня не проживемо. Картейн зробить із нас яскравий приклад для інших, а також із Кало, Ґальдо та Жука. Не дуже розумний вихід із ситуації. Затягнуте самогубство.

Лок дивився вниз на сяйво плити, що згасало, і потер долоні.

— От цікаво, Жане, правда, цікаво. Це так почуваються інші люди, коли ми їх використовуємо? Після того як ми отримуємо товар і щезаємо, а вони нічого не можуть з цим зробити?

Світло від плити стало нижчим, поки Жан відповів.

— Я думав, ми давно домовилися, що вони отримують те, що заслужили, Локу. Нічого більше. Це фантастично безглуздий момент для гризот.

— Гризот? — Лок стрепенувся й кліпнув, немов оговтавшись від сну. — Ні, не зрозумій мене неправильно. Просто якесь відчуття паскудне. Нема виходу — це для когось іншого, не для Шляхетних Шельм. Мені не подобається потрапляти в пастки.

Лок махнув Жану, і той підняв його на ноги. Хтозна, що краще подіяло — чай чи плащ, але він більше не тремтів.

— Саме так, — провадив Лок, і його голос набирав сили. — Ще й як не подобається. Покінчімо з цією лайняною роботою. Поміркуємо на тему нашого улюбленого сірого щуряки та його пестуна-мага після того, як я станцюю під їхню дудку.

Жан посміхнувся й хруснув кісточками пальців, а потім провів рукою по спині. Старий знайомий жест — так він перевіряв, чи Лихі Сестри готові до нічних пригод.

— Ти точно готовий до Лозової дороги? — спитав він.

— Готовішого не буває, Жане. Дідько, я важу набагато менше після того зілля. Злізти вниз буде найлегшим за весь вечір.

5

По всій довжині Розбитої вежі, на західній стороні споруди тягнулася решітка для рослин, яка виходила на вузький провулок. Дерев’яні ґратки обабіч вікон на кожному поверсі обвивали міцні старі лози. Попри те, що лізти було непросто, це був ідеальний спосіб уникнути кількох десятків знайомих облич, які обов’язково засідали в «Останній помилці» будь-якої ночі. Шляхетні Шельми часто користувалися Лозовою дорогою.

На горішньому поверсі Розбитої вежі стукнули віконниці, які виходили на провулок; усе світло в кімнатах Лока і Жана погасло. Велика темна фігура вислизнула в масу ліз, за нею слідом полізла менша фігура. Лок м’яко опустив віконниці над собою, рішуче стискаючи їх побілілими пальцями, а потім силою волі змусив свій слабкий шлунок перестати скаржитися, поки він ліз. На шляху до солоної чорноти Залізного моря Вітер Шибеника зачепив його кепку й плащ невидимими пальцями, що пахли болотами та фермерськими полями.

Жан тримався за два-три фути від Лока, й вони неухильно спускалися вниз, переставляючи ноги й руки. Вікна на шостому поверсі були затулені віконницями й темні.

Навколо віконниць на п’ятому поверсі просочувалися тонкі скибочки бурштинового світла. Хлопці, не змовляючись, сповільнилися і старалися лізти якомога тихіше, бути сірими плямами, невидимими на тлі глибшої темряви, і не більше.

Віконниці на п’ятому поверсі вилетіли назовні, коли Жан саме порівнявся з ними зліва.

Одна панель на завісі відскочила від його спини, і він мало не розімкнув свою хватку на ґратках. Хлопець міцно обхопив пальцями віконницю й лозу та подивився праворуч. Лок ступив йому на голову, але швидко підтягнувся вгору.

— Я знаю, що іншого виходу немає, паскудна ти сучко! — прошипів чоловічий голос.

Щось сильно гупнуло, а потім по решітці пробіг дрож; хтось ще щойно виліз через вікно й шкрібся у в’юнких лозах поруч просто під ними. Чорноволоса жінка висунула голову у вікно, видно зібравшись гаркнути щось у відповідь, але зойкнула, побачивши крізь щілини віконниці Жана. Це, натомість, привернуло увагу чоловіка, який прикипів до віття під нею; чоловіка, більшого навіть за Жана.

— Це що за фігня, — зойкнув він. — Що ти робиш за цим вікном?

— Богів розважаю, придурку. — Жан хвицьнув ногою й спробував підштовхнути дядька далі по решітці, але марно. — Та спускайся вже, ну!

— Ти що забув біля цього вікна, га? Любиш підглядати? Зараз підглянеш мій кулак, членососе!

Він поліз угору, крекчучи від натуги, й вхопив Жана за холошу. Той ледь устиг відсмикнути ногу, й світ закрутився навколо нього, коли він відновив рівновагу. Чорна стіна, чорне небо, мокра чорна бруківка за п’ятдесят футів під ним. Падіння було б дуже невдале — від такого люди розбиваються, як яйця.

— Ану позлізали всі з мого клятого вікна НЕГАЙНО! Ференце, заради Морганте, дай їм уже спокій та злізай униз! — гукнула жінка.

— От бляха, — пробурмотів Лок за кілька футів вище й ліворуч від неї. Від страху кудись ділося все його красномовство. — Мадам, ви ускладнюєте нам вечір, тож перш ніж ми зайдемо й ускладнимо вечір вам, будь ласка, закупоріть свою галдикалку та зачиніть уже те кляте вікно!

Вона із жахом поглянула вгору.

— То вас ще й двоє? Спускайтеся всі, спускайтеся ЗАРАЗ ЖЕ!

— Зачини вікно, зачини вікно, та, блядь, зачини ж ти вже своє сране ВІКНО!

— Я вас обох повбиваю, жопожуї, — прохрипів Ференц, — спущу вас обох із цього гадського...

Почувся неймовірно гучний тріск, і решітка здригнулася під руками трьох чоловіків, що чіплялися за неї.

— А, — сказав Лок. — А, ну все ясно. Щиро дякую, Ференце.

Потім з чотирьох уст вилився потік багатоскладового богохульства; хто саме й що сказав, уже ніхто чітко не згадає. Двоє обережних чоловіків були, вочевидь, найважчим, що могла витримати решітка; під вагою ж трьох необережних тіл вона почала зі скрипом і тріском відриватися від кам’яної стіни.

Ференц піддався тяжінню та здоровому глузду й почав ковзати вниз із неймовірною швидкістю, зчісуючи на ходу руки й майже відшаровуючи решітку від стіни над собою. Зрештою, вона теж піддалася, коли він був двадцять футів заввишки над землею, перевернувшись і скинувши його вниз у темний провулок, де його миттєво накрили лози й уламки. Спускаючись, він відірвав щонайменше тридцять футів решітки, яка починалася просто в Жана під ногами.

Лок часу не гаяв, переповз праворуч і впав на виступ вікна, відштовхнувши верескливу жінку носаком черевика. Жан поліз угору, бо віконниця досі закривала йому прямий доступ до вікна, і коли частина решітки під його руками почала відриватися від стіни, він не дуже елегантно перекинувся через віконницю й влетів у вікно, поваливши з собою Лока.

Вони звалилися в купу на дерев’яній підлозі, заплутавшись у плащах.

— Пішли геть у вікно! — кричала жінка, підкреслюючи кожне слово короткими ударами ногою по спині та ребрах Жана. На щастя, вона була боса.

— Це було б нерозумно, — сказав Лок звідкись з-під свого більшого друга.

— Гей, — гукнув Жан. — Гей! Гей! Годі! — Він зловив жінку за ногу й відкинув її назад, і вона приземлилася на ліжко — такі зазвичай називали «висульками» — гамак для двох осіб з міцного, але легкого напівшовку, прикріплений до стелі в чотирьох точках. Вона повалилася на нього, і Лок із Жаном раптом помітили, що на ній не було нічого, крім спіднього. А влітку спіднє каморрських жінок хіба спід і прикриває.

— Геть, гади! Геть, ГЕТЬ! Я зараз...

Коли Лок із Жаном зіп’ялися на ноги, навпроти вікна відчинилися двері, і ввійшов широкоплечий чоловік із м’язами-плитами, як у вантажника чи коваля. У його очах блищало мстиве задоволення, від нього віяв дух міцних напоїв: кислий, гострий і чутний навіть за десять кроків.

Лок пів секунди дивувався, як Ференц так швидко піднявся нагору, а ще за пів секунди зрозумів, що чоловік у дверях був не Ференц.

Він не стримав короткого дурнуватого смішка.

Нічний вітер грюкнув віконницями об відчинене за ним вікно.

Жінка видала якийсь горловий звук — наче кицька падала в глибоку темну криницю.

— Ах ти паскудна сучка, — сказав чоловік, підхмелено розтягуючи слова. — Брудна паскудна сучка. Я знав. От знав, що ти тут не сама. — Він сплюнув і похитав головою на Лока з Жаном. — І ще й з двома за раз. От і пойми тих жінок. Видно, стільки треба, щоб мене замінить. Сподіваюся, ви, хлопці, весело провели час із чужою жінкою, — продовжив він, витягаючи з холоші лівого чобота дев’ять дюймів почорнілої сталі, — бо тепер я зроблю жінок із вас.

Жан розставив ноги й сягнув лівою рукою під плащ, готовий дістати сестер, а правою штовхнув Лока на крок за собою.

— Притримай коней! — вигукнув Лок, замахавши обома руками. — Стоп! Я знаю, як це може здаватися, але ти, друже, усе неправильно зрозумів. — Він показав пальцем на нажахану жінку, що прилипла до ліжка-гамака. — Вона тут була до того, як ми прийшли!

— Ґатісе, — прошипіла жінка. — Ґатісе, ці чоловіки напали на мене! Побий їх! Врятуй мене!

Ґатіс із гарчанням кинувся на Жана. Він простягнув перед собою ніж у хватці досвідченого бійця, але досі був п’яний і злий. Лок ухилився, коли Жан схопив Ґатіса за зап’ястя, підійшов ближче й швидким махом ніг повалив того на підлогу.

Щось геть неапетитно хряснуло, і лезо випало з рук Гатіса; Жан міцно вхопився за його зап’ястя, а потім вивернув його, коли чоловік опустився на спину. На мить Гатіс був надто ошелешений, щоб закричати; потім біль прорвався до його притуплених чуттів і він заревів.

Жан підняв його із землі одним швидким ривком за груди, а потім з усієї сили штовхнув Ґатіса в кам’яну стіну ліворуч від вікна. Голова великого чоловіка відскочила від твердої поверхні, і він поточився вперед. Правий кулак Жана по розмитій дузі зустрівся з його щелепою, різко перепинивши його рух. Він плюхнувся на землю, немов без кісток, як лантух з тістом.

— Так! — закричала жінка. — А тепер викинь його у вікно!

— Заради любові до богів, мадам, — кинув Лок. — Виберіть уже одного чоловіка у своїй спальні й вболівайте за нього.

— Якщо його знайдуть мертвим у провулку під твоїм вікном, — сказав Жан. — Я повернуся, і з тобою буде те саме.

— І якщо скажеш комусь, що ми тут були, — додав Лок, — то будеш благати, щоб він повернувся і зробив з тобою те саме.

— Ґатіс згадає! — прорипіла вона. — Він точно згадає!

— Такий великий дядько? Я тебе прошу. — Жан поправив плащ і насунув на голову капелюх. — Він скаже, що то було восьмеро чоловіків із дрючками.

Лок і Жан поспішно вийшли через двері, через які зайшов Ґатіс і які вели до сходів п’ятого поверху з північного боку вежі. Оскільки решітка була пошкоджена, їм нічого не залишалося, як швидко спуститися пішки й молитися Нечесному Наглядачу. Лок зачинив за ними двері, ошелешена жінка так і лежала, розкинувшись на підвішеному ліжку, а непритомний Ґатіс валявся, скрутившись біля вікна.

— Удача богів, безперечно, на нашому боці, — сказав Лок, коли вони поспішали вниз по скрипучих сходах. — Принаймні ми не погубили цих гадських кепок.

Повз них із тріпотінням крил майнула маленька темна фігура — між ними та вогнями міста виднілася лискуча тінь.

— Що ж, — сказав Лок. — На краще це чи на гірше, але підозрюю, з цього моменту ми перебуваємо під крилом Сокільничого.

Інтерлюдія Угору по ріці

1

Усе почалося отак — з повільного, рівного биття траурних барабанів і мірного ритму кроків, що рухалися на північ від Плавучої Могили; у руках людей тліли червоні смолоскипи, під низькими темними хмарами простяглася подвійна лінія криваво-червоного світла.

У середині процесії йшов Венкарло Барсаві, капа Каморра, із синами по обидві руки. Перед ним була покрита труна, задрапірована чорним шовком і золотою парчею, з обох боків яку несли шестеро носіїв — по одному на кожного з дванадцяти теринських богів, — одягнені в чорні плащі й чорні маски. Позаду Барсаві їхала величезна дерев’яна бочка на візку, запряженому ще шістьма чоловіками, а за ними — оповита чорним саваном жриця Безіменного Тринадцятого.

Барабани відбивалися луною від кам’яних стін, кам’яних вулиць, мостів і каналів; смолоскипи кидали відблиски вогню в кожному вікні та осколку елдерскла, які вони минали. Люд дивився з побоюванням, якщо взагалі дивився; дехто зачинив двері й зсунув віконниці на вікнах, коли поховальна процесія проходила мимо. Ось як усе робиться в Каморрі для багатих і могутніх: повільний скорботний марш на Пагорб Шепоту, поховання, церемонія, а потім дикий, повний сліз бенкет. Тост від імені покійного; гірко-солодка гульня для тих, кого ще не засудила Аза Ґілла, Володарка Довгого Мовчання. Поховальна бочка підживлювала цю традицію.

Черги маршируючих покинули Дерев’яну пустку одразу після десятої години вечора й рушили до Казана, де жоден волоцюга чи п’яниця не наважувався стати їм на шляху, де зграї головорізів та залежних від згляду стояли струнко в шанобливій тиші, коли повз проходив їхній господар зі своїм двором.

Вони маршу вали по Димновугільному району, а потім на північ у Тихий. З каналів довкола піднімався теплий сріблястий туман. Жоден із жовтих курток не трапився їм на шляху; жоден констебль навіть не помітив процесії — вжили заходів, щоб тієї ночі в них були справи десь інде. Схід належав Барсаві та його довгим рядам смолоскипів, а що далі на північ, то міцніше чесні родини запирали свої двері, гасили світло й молилися, щоб справи учасників маршу були подалі від них.

Якби там було багато цікавих очей, вони могли б помітити, що процесія вже не змогла повернути до Пагорба Шепоту; що замість цього вона пішла на північ і зазміїлася до західного краю району Іржавих вод, де в темряві й тумані маячила велика покинута споруда — Лунка Діра.

Допитливий спостерігач міг би здивуватися розмірам процесії — понад сотні чоловіків і жінок — і її вигляду. Для похорону були одягнені лише чоловіки, котрі несли труну. Факелоносці були одягнені для війни: в обладунки з вивареної шкіри, нашийники, шоломи, поручі й рукавички, з ножами, палицями, сокирами й щитами за поясами. Вони були вершками банд Барсаві, найлютішими з правильних людей — холодноокі чоловіки й жінки з не одним убивством на совісті. Вони зібралися з усіх його районів і банд — Червоноруких і Ромових Гончих, Сіролицих і Арсенальних хлопців, Канальних Стрибунів і Чорних Крутіїв, Баронів Згарища та десятка інших.

Але найцікавішим у процесії було те, чого не міг знати випадковий спостерігач.

Річ у тім, що тіло Наски Барсаві досі лежало в її старих покоях у Плавучій Могилі, запечатане під шовковими простирадлами, просочене алхімічними розчинами, щоби сповільнити гниття смерті. Лок Ламора та десяток інших священників Безіменного Тринадцятого, Нечесного Наглядача, помолилися за неї минулої ночі й помістили її в коло священних свічок, і вона лежатиме там, поки її батько не закінчить сьогодні ввечері своїх справ, які не мали нічого спільного з Пагорбом Шепоту. Труна, закутана в похоронний шовк, була порожня.

2

— Я — Сірий Король, — сказав Лок Ламора. — Я Сірий Король, щоб йому повилазило, я Сірий Король.

— Трохи нижче, — зауважив Жан Таннен, возячись із сірими манжетами Локового пальта, — і трохи хрипкіше. Дай йому натяк на Тал Веррар. Ти казав, що в нього був акцент.

— Я Сірий Король, — повторив Лок, — і я посміхатимусь по той бік голови, коли Шляхетні Шельми закінчать зі мною.

— Оце вже добре, — сказав Кало, який обмащував волосся Лока алхімічною пастою з неприємним запахом, що повільно забарвлювала його волосся у вугільно-сірий. — Оце здорово вийшло. Якраз достатньо не схоже на тебе, щоб хтось помітив.

Лок стояв нерухомо, як кравецький манекен, оточений Кало, Ґальдо та Жаном, які метушилися коло нього з одягом, гримом та просиленими голками. Жук стояв на шухері, прихилившись до однієї стіни їхнього маленького куточка.

Шляхетні Шельми сховалися за вітриною покинутої крамниці в затопленому туманом районі Іржавих вод, усього за кілька кварталів на північ від Лункої Діри. Іржаві води був мертвим островом з поганою славою. Місто, яке відкинуло свої старі упередження щодо будівель елдренів, досі тримало Іржаві води в недвозначному страху. Говорили, що чорні фігури, які бачили в лагуні Іржавих вод, були далеко не такими приємними, як акули-людожери, а щось гірше, щось древніше. Хай якою була б правда цих чуток, це було зручне безлюдне місце для Барсаві та Сірого Короля, щоб розіграти свою дивну справу. Лок потай підозрював, що його забрали кудись у цьому районі тієї ночі, коли Сірий Король ввірвався в його життя.

Вони залучили всі хитрощі свого маскарадного мистецтва, щоб перетворити Лока в Сірого Короля. Його волосся вже посіріло, одяг був димним, він був узутий у важкі підбиті чоботи, які додавали йому два дюйми до зросту, а над губами міцно прикріпилися пониклі сиві вуса.

— Маєш гарний вигляд, — сказав Жук зі схвальною ноткою в голосі.

— До біса показний, але Жук має рацію, — зауважив Жан. — Тепер, коли я підігнав це дурне пальто по фігурі, вигляд у тебе й правда гарний.

— Шкода, що це не одна з наших партій, — сказав Ґальдо. — Я зараз розважався б як ніколи. Нахилися трохи, Локу, зробимо тобі зморшки.

Ґальдо обережно малював обличчя Лока теплою восковою субстанцією, яка пощипувала шкіру. За секунди вона висохла й зашкарубла, і вже за якусь мить у Лока з’явилася ціла мережа гусячих лапок, зморщок від сміху та борозен на лобі. Тепер йому на вигляд було за сорок, як мінімум. Така личина була б дуже помітною в яскравому світлі дня — уночі ж розпізнати в цьому Лока було майже неможливо.

— Віртуозна робота, — сказав Жан, — відносно кажучи, за такий короткий термін і в умовах, у яких доводиться працювати.

Лок підняв каптур і натягнув сірі шкіряні рукавички.

— Я Сірий Король, — сказав він низьким голосом, імітуючи дивний акцент справжнього Сірого Короля.

— Я в це вірю, щоб його, — сказав Жук.

— Ну, тоді почнімо. — Лок порухав щелепою вгору-вниз, відчуваючи, як розтягується й стягується фальшива шкіра зморщок. — Ґальдо, дай стилети мої, будь ласкавий. Думаю, покладу один у черевик, а другий — у рукав.

«Ламора», — пролунав холодний шепіт, голос Сокільничого. Лок напружився, а потім зрозумів, що звук прийшов не з повітря.

— Що це? — запитав Жан.

— Це Сокільничий, — сказав Лок. — Знову... знову ці його кляті фокуси...

«Барсаві скоро буде під рукою. Ти зі своїми друзями незабаром маєш бути на місці».

— Який у нас нетерплячий наймаг, — сказав Лок. — Хутко. Жуче, ти знаєш план і знаєш, куди себе приткнеш?

— Назубок, — вищирився Жук. — Цього разу навіть не треба буде стрибати з даху храму, того не переживай.

— Жане, тобі зручно на твоєму місці?

— Не дуже, але кращих катма. — Жан хруснув пальцями. — Я буду в полі зору Жука, унизу під підлогою. Якщо все зійде на пси, не забудь кинутися в клятий водоспад. Я прикрию твою спину — чимось гострим і досить криваво.

— Кало, Ґальдо. — Лок повернувся обличчям до близнюків, які поспіхом зібрали всі інструменти та речовини, які залучали, щоб одягнути Лока на вечір. — Ми готові на вихід з храму?

— Ще й як — усе пройде гладенько, як по дупі Гільдійської Лілії, — сказав Ґальдо. — Усі солодкі грошики запаковані в мішки, готові два вози з кіньми й провіант на гарну далеку дорогу.

— А біля Віконтових Воріт є люди, які випустять нас так швидко, ніби ми ніколи й не ступали в Каморр, — додав Кало.

— Добре. Ну що. — Лок потер обтиснуті рукавичками пальці. — От і все, напевно. У мене закінчилися риторичні викрутаси, того провчімо тих паскуд і помолімося за удачу.

Жук ступив уперед і прокашлявся.

— Я роблю це лише тому, що дуже люблю ховатися в закинутих будівлях елдренів темними та моторошними ночами.

— Ти брехло, — повільно сказав Жан. — Я роблю це лише тому, що завжди хотів побачити, як Жука з’їсть привид елдренів.

— Брехло, — сказав Кало. — Я роблю це лише тому, що до біса люблю діставати зі сховища пів тонни монет і пакувати їх у візок.

— Брехло! — реготнув Ґальдо. — Я роблю це лише тому, що поки ви всі зайняті деінде, я збираюся закласти всі меблі з нори Гарці Безнадії.

— Ви всі брехуни, — сказав Лок, коли їхні очі вичікувально звернулися до нього. — Ми робимо це лише тому, що ніхто інший у Каморрі недостойний того, щоб зробити це, а ще нема таких дурних, щоб у щось таке вляпатися.

— Шельма! — вигукнули вони в унісон, на якусь мить забувши про те, де вони були.

«Я чую, як ви горлаєте, — почувся примарний голос Сокільничого. — Ви там геть подуріли?»

Лок зітхнув.

— Дядьку не подобається, що ми його тут усю ніч протримаємо своїми витівками, — сказав він. — До роботи, хлопці, і з ласки Нечесного Наглядача ми всі побачимося у храмі, коли все закінчиться.

З

Лунка Діра — це куб сірого каменю, обшитий тьмяним елдер-склом; воно ніколи не сяє на Лжесвітлі. Насправді воно ніколи не відбиває світла. Куб цей, мабуть, сто футів завдовжки з одного боку, з одним пристойним входом — дверима завбільшки з чоловіка, що були приблизно за двадцять футів над вулицею на вершині широких сходів.

Від верхньої частини Анжевіни проходить єдиний акведук, минає Млинарські водоспади, прямує на південь під кутом і в Іржаві води, звідки проливає свою воду в серце Лункої Діри. Як і сам кам’яний куб, цей акведук, як вважають, торкнулося якесь давнє лихо, і ним так ніколи й не скористалися. Через отвір у підлозі, униз у катакомби під Дірою, де чутно нуртувала темна вода, впадав невеличкий водоспад. Деякі з цих ходів впадають у канал на південно-західній стороні Іржавих вод; деякі виливаються в невідомі для живих людей місця.

Лок Ламора стояв у темряві в центрі Лункої Діри, прислухаючись до шуму води в розриві підлоги, пильно дивлячись на ділянку сірості, що позначала двері на вулицю. Єдиною втіхою було те, що Жан із Жуком, непомітні в мокрій пітьмі під підлогою, мабуть, нервують ще більше. Принаймні поки все не почнеться.

«Близько, — почувся голос Сокільничого, — уже близько. Будь готовий».

Лок почув процесію капи, перш ніж побачив її; крізь відчинені на вулицю двері долинав звук похоронних барабанів, стишений і майже заглушений водою. Звук неухильно наближався; за дверима немов спалахнуло червоне сяйво, і при цьому світлі Лок побачив, що сірий туман загуснув. Смолоскипи м’яко мерехтіли, неначе з-під води. Став помітний контур кімнати навколо нього, підмальований слабкою карміновою барвою. Бій барабана припинився, і Лок знову залишився наодинці зі звуком водоспаду. Він закинув назад голову, заклав одну руку за спину і втупився у двері. У вухах хлопця стугоніла кров.

У дверях з’явилися два маленькі червоні вогники, схожі на очі дракона з оповідань Жана. За ними рухалися чорні тіні, і коли Локові очі пристосувалися до припливу червоного світла, він побачив обличчя людей, високих чоловіків, у плащах і броні. Він міг розгледіти достатньо їхніх рис і пози, щоб побачити, що вони майже здивувалися, помітивши його; вони вагалися, а потім пішли вперед, один — ліворуч, а другий — праворуч. Він же нічого не робив, не ворухнув жодним м’язом.

Слідом з’явилися ще два смолоскипи, а потім ще два; Барсаві посилав своїх людей на сходи парами. Невдовзі перед Локом стояло широке півколо людей, і їхні смолоскипи відлили внутрішню частину Лункої Діри в червоний рельєф. На стінах були різьблення — дивні старі символи мовою елдренів, яких люди так ніколи й не розшифрували.

Десяток, два десятки осіб; натовп озброєних людей зростав, і Лок упізнав деякі обличчя. Горлорізи, костоломи, мучителі. Убивці. Люте кодло. Саме те, що йому обіцяв Барсаві, коли вони стояли разом над тілом Наски.

Минали хвилини. Лок мовчав. Прибували нові чоловіки й жінки. Сестри Беранґіас — навіть при тьмяному світлі Лок упізнав би їхню бундючну ходу. Вони стояли попереду й у центрі юрби, склавши руки, мовчали, поблискуючи очима у світлі смолоскипів. За якоюсь негласною командою ніхто з людей Барсаві не ставав за Локом. Він так і стояв сам, поки перед ним ширилася юрба правильних людей.

Нарешті натовп головорізів почав розходитися навсебіч. Лок чув відлуння їхнього дихання й шепотіння, а також скрип шкіри, який відбивався від стіни до стіни, змішуючись зі звуком води. Деякі з тих, хто стояв скраю, гасили смолоскипи мокрими шкіряними сумками; поступово запах диму просочився в повітря, і поволі світло затухло, поки хіба кожен п’ятий з людей капи досі тримав запалені вогні.

Світла було більш ніж достатньо, щоб побачити капу Барсаві, коли він завернув за ріг і ступив у двері. Його сиве волосся було зібране намащеними олією рядами; три бороди були щойно причесані. Він прийшов у пальті з акулячої шкіри та чорній оксамитовій накидці, підбитій золотою парчею, накинутій на одне плече. Анджаїс був праворуч від батька, а Пачеро — ліворуч, коли капа крокував уперед, і у відбитих вогнях їхніх очей Лок не бачив нічого, крім смерті.

«Усе не так, як здається, — почув він голос Сокільничого. — Стій твердо».

Барсаві зупинився перед натовпом і довгу мить дивився на примару перед собою, на прохолодні помаранчеві очі в тіні каптура чоловіка в сірому.

— Королю, — сказав він нарешті.

— Капо, — відповів Лок, напускаючи на себе вищість, викликаючи її з нічого. Перевтілюючись на такого чоловіка, який стояв би перед сотнею вбивць з посмішкою на обличчі; такого чоловіка, який викликав би Венкарло Барсаві слідом трупів, останній з яких — його єдина дочка. Такою людиною Лок мав бути, не другом Наски, а її вбивцею; не пустотливим підданим капи, а рівнею йому. Вищим за нього.

Лок по-вовчому вищирився, а потім скинув з лівого плеча накидку. Лівою рукою він поманив капу, — глузливий жест, як хуліган у провулку, який підбиває свого опонента вийти вперед і зробити перший мах.

— Зробіть йому таку ласку, — сказав капа, й десяток чоловіків та жінок наставили арбалети.

«Нечесний Наглядачу, дай мені сил», — подумав Лок. Він зціпив зуби в очікуванні й чув, як скрипіли його щелепні м’язи.

По залі луною пройшло шипіння випущених стріл. Десяток тугих тятив дзиґнув занадто швидко, як темні після-образи в розмитому повітрі, а тоді... десяток вузьких чорних стріл зрикошетив від самого повітря просто перед його носом і з гуркотом попадав на підлогу, розсипавшись дугою, наче мертві птахи, йому під ноги.

Лок високо засміявся від непідробної втіхи. На одну коротку мить він поцілував би Сокільничого, якби наймаг стояв перед ним.

— Прошу, — сказав він. — Я думав, ти слухаєш те, що говорять.

— Просто перевіряю чутки, Ваша Величносте, — глузливо сказав капа Барсаві. Лок принаймні очікував певної обережності після відбиття арбалетної атаки, але Барсаві ступив уперед без видимого страху.

— Мені приємно, що ти відповів на мій виклик, — відповів Лок.

— Мене викликала лиш кров моєї доньки, — сказав Барсаві.

— Хай буде так, якщо тобі так легше, — імпровізував Лок, молячись про себе: «Наско, боги, прошу пробач мені». — Чи був ти м’якшим, коли брав собі це місто двадцять два роки тому?

— На твою думку, ти це зараз робиш? — Барсаві зупинився й дивився на нього за якісь сорок футів. — Забираєш у мене моє місто?

— Я викликав тебе, щоб обговорити справу Каморра, — сказав Лок. — Щоб розв’язати це питання на наше взаємне задоволення. — Сокільничий ще не перервав його, і Лок вирішив, що все йде добре.

— Задоволення, — сказав Барсаві, — не буде взаємним. — Він підняв ліву руку, і з юрби вийшов чоловік.

Лок уважно придивився до цього чоловіка; він здавався підтоптаним, худим і лисим, і на ньому не було обладунків. Дуже цікаво. Він до всього ще й тремтів усім тілом.

— Роби, як ми обговорювали, Еймоне, — сказав Капа. — Я свого слова дотримаюся, будь певний.

Неозброєний чоловік пішов уперед, повільно, нерішуче, дивлячись на Лока з явним страхом. Але він продовжував іти просто на Лока, а сто озброєних чоловіків і жінок непорушно чекали за ним.

— Сподіваюся, — сказав Лок жартівливим тоном, — цей чоловік не задумав того, що я підозрюю.

— Незабаром ми всі побачимо, що він задумав, — сказав Капа.

— Мене не можна порізати чи проколоти, — мовив Лок, — і цей чоловік помре від одного мого дотику.

— Чув таке, — відповів Капа. Еймон ішов далі; він був за тридцять футів від Лока, потім за двадцять.

— Еймоне, — сказав Лок, — тебе використовують. Зупинись зараз же.

«Боги, — подумав він. — Не роби того, що ти збираєшся робити, якщо я правильно розумію. Не змушуй Сокільничого вбити тебе».

Еймон продовжував незграбно йти вперед; його щелепи тремтіли, рот спазматичним зіпанням убирав повітря. Він ступав, простягнувши перед собою тремтячі руки, наче людина, яка зібралася лізти у вогонь.

«Нечесний Наглядачу, — подумав Лок, — будь ласка, нехай він злякається. Будь ласка, нехай він зупиниться. Сокільничий, будь ласка, налякай його, зроби хоч щось, тільки не вбивай його». По хребту текла ріка поту; він злегка схилив голову й витріщився на Еймона. Тепер між ними лежало десять футів.

— Еймоне, — сказав він, намагаючись набрати невимушеного тону, але не дуже вдало, — тебе попередили. Ти в смертельній небезпеці.

— О так, — сказав чоловік тремтячим голосом. — Так, я знаю. — А потім він скоротив відстань між ними й обома руками потягся до правиці Лока...

«Бля», — подумав Лок, і хоча глибоко в душі знав, що людину вб’є Сокільничий, а не він сам...

Він відсахнувся від дотику Еймона.

Очі чоловіка загорілися, він ахнув, а потім, на жах Лока, стрибнув уперед і вчепився обома руками в Локову руку, немов стерв’ятник, що хапається за сховану їжу.

— Ха-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а! — закричав він, і на одну мить Локу здалося, що з ним відбувається щось жахливе.

Але ні — Еймон досі жив і мав дуже міцну хватку.

— Подвійне бля, — пробубнів Лок, піднявши лівий кулак, щоб ударити бідолаху; але втратив рівновагу, а Еймон застав його зненацька. Стрункий чоловік відштовхнув Лока назад, знову закричавши: «Ха-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!» Крик абсолютного тріумфу. Лок упав на дупу з дуже спантеличеним виглядом.

А потім за спиною Еймона затупотіли ноги в чоботях, а довкола заклубочилися люди й побігли на Лока. У жвавому світлі, яке відкидали два десятки рухомих смолоскипів, Лок знову піднявся на ноги, притиснутий сильними руками, що стискали його руки, плечі та шию.

Капа Барсаві проштовхнувся крізь нетерпеливий натовп чоловіків і жінок, м’якше відштовхнув Еймона вбік і став віч-на-віч з Локом; товсті рум’яні риси обличчя чоловіка спалахнули від очікування.

— Ну, Ваша Величносте, — сказав він, — б’юся об заклад, що ти зараз добряче ошелешений сучий син.

А люди Барсаві сміялися, раділи. І тоді м’ясистий кулак капи затопився в живіт Лока, і повітря зі свистом вилетіло з його легенів, і чорний біль вибухнув у грудях. І тоді він зрозумів, у наскільки глибокому лайні він насправді застряг.

4

— Так, б’юся об заклад, що тобі до чорта цікаво зараз, — сказав Барсаві, крокуючи вперед-назад перед Локом, за яким стояло пів десятка дебелих людей, — кожен завбільшки, як два його. — І мені теж. Нумо відкинемо цей каптур, хлопці.

Грубі руки смикнули капюшон і мантію Лока, і капа холодно вдивлявся в нього, проводячи однією рукою по бородах.

— Сіре, сіре, усе сіре. Тобі б на сцену, — засміявся він. — І худий який. Якого слабкого маленького чоловічка ми спіймали сьогодні ввечері — Сірого Короля, володаря туманів, тіней і мало чого ще.

Капа з насмішкою вдарив його навідліг; колючий біль щойно влігся, як він затопив знову, з іншого боку. Голова Лока похилилася. Його схопили ззаду за волосся і змусили дивитися капі просто в обличчя. У голові Лока несамовито кружляли думки. Чи люди капи якимось чином знайшли Сокільничого? Вони відвернули його увагу? Чи був капа достатньо божевільним, щоб насправді вбити наймага, якби в нього була така можливість?

— О, ми знаємо, що тебе не можна порізати, — продовжував Барсаві, — і ми знаємо, що тебе не можна проколоти, що, звісно, шкода. Але синці? Цікава деталь про заклинання наймагів. Вони такі до біса конкретні, чи не так?

А потім він знову вдарив Лока кулаком у живіт під шепіт загальної потіхи. Коліна Лока підігнулися під ним, і його знову підняли й поставили прямо; у животі аж пострілювали удари болю.

— Один із твоїх людей, — сказав Барсаві, — сьогодні вранці зайшов у мою Плавучу Могилу.

По хребту Лока поповз легкий холодок.

— Мабуть, я не єдиний, кого ти розлютив, коли повернув мені мою Наску, — сказав Барсаві, вискаливши зуби. — Видно, дехто з твоїх людей не приєднався до твоєї веселої маленької команди для такої клятої профанації. Так-от, ми з твоєю людиною поговорили. І домовилися про ціну. А потім він розповів мені всілякі захопливі речі про те твоє заклинання. А та історія про те, що ти можеш убивати людей дотиком? О, він сказав мені, що це фігня з-під коня.

«Пропав, — сказав голосок десь у потилиці Лока, який, безперечно, не належав Сокільничому. — Пропав». Звісно, ніхто не відволікав Сокільничого, і його не взяли люди Барсаві.

— Але поки що я був готовий довіряти цьому хлопцю, — сказав Барсаві. — Тож я уклав угоду з Еймоном, якого, я впевнений, ти не впізнаєш. Еймон помирає. У нього сухоти, пухлини в животі й на спині. Такі, яких не вилікує вже жоден лічець. Йому лишилося якісь два місяці, можливо, менше. — Капа поплескав Еймона по спині з таким гордим виглядом, наче сухоребрий дядечко був його власною плоттю і кров’ю.

— І от я сказав: «Чому б тобі не підійти й не схопити цього брудного виблядка, Еймоне? Якщо він справді може вбити дотиком, то тоді ти підеш із життя швидко й легко. А якщо не може...» — Барсаві посміхнувся, його червоні щоки гротескно зморщилися. — Ну що ж тоді.

— Тисяча повних крон, — хихикнув Еймон.

— Для початку, — докинув Барсаві. — Обіцянка, яку я збираюся дотримати. Обіцянка, яку я збираюся розширити. Я сказав Еймону, що він помре на власній віллі, маючи дорогоцінні камені та шовк, і пів десятка жінок на його вибір із Гільдійських Лілій, які складуть йому компанію. Я буду винаходити для нього задоволення. Він помре, як проклятий герцог, тому що сьогодні я називаю його найхоробрішим чоловіком у Каморрі.

Почувся загальний рев схвалення; чоловіки й жінки аплодували, кулаки били по броні й щитах.

— Геть протилежне, — прошепотів Барсаві, — підступному, боягузливому лайну, яке вбило мою єдину дочку. Яке навіть не зробило це своїми руками. Яке дозволило якомусь проклятому найманцю творити з нею якусь збочену магію. Отруйник. — Барсаві плюнув Локу в обличчя; тепла слина стікала по його щоці. — Твоя людина, звісно, сказала мені, що наймаг зробив своє заклинання й покинув службу минулої ночі; що ти був настільки впевнений у собі, що не хотів продовжувати платити йому. Що ж, я, зі свого боку, схвалюю твою економність.

Барсаві махнув Анджаїсу та Пачеро, й ті з похмурими обличчями вийшли вперед. Вони познімали окуляри й поклали в кишені жилетів, — зловісний жест у мимовільному унісоні. Лок роззявив рота, щоб щось сказати — і тоді усвідомлення того, наскільки він влип, уразило його, мов грім.

Він міг би зараз оголосити свою справжню особу, дозволити капі відірвати йому накладні вуса й розтерти зморшки, розповісти всю історію — але що це дасть? Йому ніколи не повірили б. Він уже показав захист наймага. Якби зізнався, що він — Лок Ламора, сотня зібраних тут чоловіків і жінок взялася б за Жана, Жука і братів Санців. На всіх Шляхетних Шельм почалося б полювання на вулицях, і вони заплатили б за цей обман своїми життями.

Якщо він хотів урятувати їх, то має грати Сірого Короля, поки капа не покінчить з ним, а потім молитиметься про швидку й легку смерть. Нехай Лок Ламора просто зникне однієї ночі; нехай його друзі втечуть кудись за кращою долею. Зморгнувши гарячі сльози, він усміхнувся, подивився на двох синів Барсаві й сказав:

— Ну що ж, пси паскудні, подивимося, чи ви хоч трохи кращі за свого батька.

Анджаїс і Пачеро знали, як ударити людину так, щоб убити, але зараз у них такого наміру не було. Вони товкли йому ребра, відбивали кулаками руки, копали ногами по стегнах, плескали по голові з боку в бік і били кулаками в шию, поки кожен вдих став майже нестерпним. Нарешті Анджаїс підняв його на ноги й взяв за підборіддя, так щоб подивитися йому в очі.

— До речі, — сказав Анджаїс, — це тобі від Лока Ламори.

Анджаїс тримав підборіддя Лока одним пальцем, а другою рукою заходився дубасити його. Розпечений біль пронизав Локову шию, і в червоній темряві навколо нього затанцювали зірки. Він плюнув кров’ю, кашлянув й облизав зболені, набряклі губи.

— Тепер, — сказав Барсаві, — я проведу батьківський суд за вбивство Наски.

Він тричі плеснув у долоні.

Позаду нього чулися лайка й гуготіння важких кроків об кам’яні сходи. У двері зайшло ще вісім чоловіків із великою дерев’яною бочкою — бочкою завбільшки з ту, у якій Наску Барсаві повернули її батькові. Поховальною бочкою. Натовп навколо Барсаві та його синів з нетерпінням розступився, щоб пропустити тих, хто її ніс. Вони поклали бочку на землю біля капи, й Лок почув хлюпання рідини зсередини.

«О, тринадцять богів», — подумав він.

— Не можна порізати, не можна проколоти, — сказав капа, наче розмірковуючи вголос. — Але синці, безперечно, тобі наставити можна. І дихати тобі обов’язково потрібно.

Двоє слуг капи відкрили кришку бочки й Лока потягнули до неї. У повітрі розлився сморід кінської сечі, від якого сльозилися очі, й він, схлипуючи, відчув спазми нудоти.

— Дивіться, як плаче Сірий Король, — прошепотів Барсаві. — Дивіться, як схлипує. Цю картину я берегтиму в собі до останньої години мого життя. — Голос капи набрав сили. — А Наска схлипувала? Наска плакала, коли зустріла свою смерть? Чогось мені видається, що ні.

Капа вже кричав.

— Погляньте на нього востаннє! Він отримає те, що отримала Наска, він умре, як вмерла вона, але від моєї руки!

Барсаві схопив Лока за волосся й нахилив його обличчя до бочки; на одну коротку ірраціональну мить Лок був вдячний за те, що в його шлунку не було чим блювати. Та запах досі викликав судоми болю в побитих м’язах живота.

— Одним легеньким дотиком, — сказав капа, сковтуючи схлипи захвату. — Одним дотиком, сучий сину. Ніякої отрути для тебе не буде. Швидко ти з життя не підеш. Матимеш змогу розсмакувати. Увесь час, поки тонутимеш у цій бочці.

А потім із кректанням підняв Лока за мантію. Його люди приєдналися, і разом вони підняли його через край, а потім занурили обличчям униз у густу теплу рідину, яка стерла шум навколишнього світу, у темряву, яка опалила очі та порізи й проковтнула його всього.

Люди Барсаві закрили ляду бочки; хтось заходився забивати її киянками та обухами сокир. Капа стукнув кулаком об кришку й широко посміхнувся. По його щоках все ще текли сльози.

— Щось мені підказує, що наш горопаха не впорався так добре, як сподівався!

Чоловіки та жінки навколо нього гикали й кричали, піднявши руки вгору; смолоскипи гойдалися й кидали дикі тіні на стіни.

— Візьміть цього виблядка й відправте його в плавання, — сказав капа, показуючи на водоспад.

Десяток пар жадібних рук схопилися за бочку. Сміючись і жартуючи, люди капи підняли її й понесли до північно-західного кута Лункої Діри, де зі стелі лилася вода й зникала в темряві крізь тріщину завширшки близько восьми футів.

— Один, — сказав ватажок, — два... — І на «три» вони кинули бочку в темряву. Десь під ними вона з бризками вдарилася об воду; усі замахали руками й знову почали веселитися й гикати.

— Сьогодні, — вигукнув Барсаві, — герцог Нікованте спокійно спить у своєму ліжку, зачинений у своїй скляній вежі! Сьогодні Сірий Король спить у сцяках, у гробниці, яку я для нього зробив! Сьогодні моя ніч! Хто править Каморром?

— БАРСАВІ! — була йому відповідь із кожної горлянки в Лункій Дірі, вона луною відбилася від чужинського каміння. Капа стояв у морі шуму, сміху, оплесків.

— Сьогодні, — вигукнув він, — відправте гінців у всі куточки моїх володінь! Відправте їх до «Останньої помилки!» На Згарище! Розбудіть Казан, Тіснину, Покидьки та весь Сильце! Сьогодні я відчиняю свої двері навстіж! Правильні люди Каморра прийдуть до Плавучої Могили до мене в гості! Сьогодні ми будемо веселитися так, що чесні люди замикатимуть свої двері, що жовті куртки щулитимуться у своїх казармах, що самі боги подивляться вниз і закричать: «Що це за гармидер?».

— БАРСАВІ! БАРСАВІ! БАРСАВІ! — скандували люди.

— Сьогодні, — сказав він нарешті, — ми будемо святкувати. — Сьогодні Каморр побачив останнього з королів.

Інтерлюдія Війна з Півкронами