Людина без властивостей. Том I

Коли він довідався про історію із замком, вона видалася йому переступом певної межі, яка законом не передбачена, однак вимагає ще суворішого дотримання, ніж передбачена, і почав діймати сина докорами, ще гіркішими, ніж ті, що їх уже закидав йому в минулому; ба більше, тепер вони лунали навіть як пророкування лихого кінця, який, мовляв, уже не далеко. Ображеним виявилося головне почуття його життя. Як і в багатьох тих, хто досяг чогось значного, це почуття, далеке від користолюбства, складалося з глибокої любови до корисного, так би мовити, загалом і надособисто, інакше кажучи, з чесної поваги до того, на чому будуєш свою вигоду, поваги не через те, що ти її будуєш, а будуєш у гармонії й одночасно з нею, а також із загальних причин. Це дуже важливо; навіть благородний собака шукає собі місця під обіднім столом, не бентежачись, що його копають ногами, — під столом не через собачу ницість, а через прив’язаність і вірність, а люди дуже тверезі й розважливі не домагаються в житті й половини того, чого домагаються натури досить багатогранні, здатні пройматися справді глибокими почуттями до людей і обставин, що дають їм пожиток.

4. Якщо є відчуття реальности,

то має бути й відчуття можливости

Щоб легко ввійти у відчинені двері, не треба забувати про те, що в них твердий одвірок. Це правило, якого завжди дотримувався старий професор, — просто вимога відчувати реальність. Та якщо є відчуття реальности, — а права на існування такого відчуття ніхто під сумнів не візьме, — то має бути й щось таке, що можна назвати відчуттям можливости.

Хто його має, той не скаже, приміром, такого: «Тут сталося, станеться чи має статися те або те». Ні, така людина заходиться вигадувати: «Тут могло б, мало б статися чи неодмінно сталося б…» А якщо їй пояснять, що справа стоїть так, як вона стоїть, то людина міркуватиме собі: «Що ж, могло б, мабуть, бути й інакше». Отож відчуття можливости не буде помилкою визначити просто як здатність міркувати про все, що цілком могло би бути, а тому, що є, не надавати більшої ваги, ніж тому, чого нема. Як видно, такий творчий підхід може дати наслідки, гідні уваги, й нерідко, на жаль, вони виставляють те, чим люди захоплюються, фальшивим, а те, що люди забороняють, — дозволеним або навіть те й те — таким, що не має жодного значення. Такі люди можливостей витають, як-то мовиться, в емпіреях — емпіреях марев, химер, мрій і умовного способу. Якщо ця схильність з’являється в дітей, її наполегливо викорінюють, а таких людей при дітях називають фантазерами, мрійниками, марудами, а також розумниками й критиканами.

Коли цих дурнів хочуть похвалити, їх називають також ідеалістами, але всі перелічені прізвиська можна застосувати лише до їхнього слабкого різновиду, представники якого не годні збагнути реальности або безпорадно її уникають, — тобто можна застосувати тоді, коли брак відчуття реальности і справді означає ваду. Проте можливе охоплює не лише мрії тих, у кого слабкі нерви, а й Божі наміри, які ще не попрокидалися від сну. Можлива подія чи можлива істина — це не те, що лишається від реальної події чи реальної істини, коли від них відняти їхню реальність, ні, в них, принаймні на думку їхніх прихильників, є щось дуже божественне, вогонь, політ, прагнення творити й свідомий утопізм, який не лякається реальности, а радше підходить до неї як до завдання й до винаходу. Зрештою, Земля зовсім не стара і, схоже, ніколи ще не перебувала в таких справді благословенних умовах, як тепер. Щоб легше збагнути, чим відрізняються люди з відчуттям реальности від людей з відчуттям можливости, досить уявити собі певну грошову суму. Усі можливості, що їх узагалі мають, наприклад, тисячу марок, ця сума має, поза всяким сумнівом, незалежно від того, є вона в тебе чи її в тебе нема; те, що вона в мене чи в тебе є, цим грошам не додає нічого, так само як нічого не додає і якій-небудь троянді чи якій-небудь жінці. А ось дурень ховає ці гроші до панчохи, кажуть люди реальности, тоді як людина тямуща з ними щось робить; навіть до вроди жінки той, хто нею володіє, безперечно, щось додає або, навпаки, щось від цієї вроди відбирає. Саме реальність пробуджує можливості, й нема нічого безглуздішого, ніж це заперечувати. І все ж таки в підсумку чи в середньому завжди лишаються ті самі можливості, й вони повторюються доти, доки з’явиться людина, для якої реальна справа означає не більше, ніж уявна. І саме ця людина й визначає сенс і мету нових можливостей, саме вона їх і пробуджує.

Однак такий чоловік — явище не дуже й однозначне, в жодному разі. Адже його ідеї, коли це не пустопорожні химери, — не що інше, як іще не народжені реальності, а відтак і він має, звичайно, відчуття реальности; але це — відчуття можливої реальности, й своєї мети воно досягає куди повільніше, ніж властиве більшості людей відчуття їхніх реальних можливостей. Такому чоловікові потрібен, сказати б, цілий ліс, тоді як комусь іншому досить просто дерев. Однак ліс — це щось таке, що важко висловити, а ось дерева означають стільки й стільки кубічних метрів деревини певного ґатунку. Чи, може, краще сказати інакше: чоловік зі звичайним відчуттям реальности нагадує рибину, яка хапає наживку, не помічаючи волосіні, а чоловік із тим відчуттям реальности, що його можна назвати й відчуттям можливости, закидає вудочку, не маючи жодного уявлення, чи є на гачку наживка. Через таку надзвичайну байдужість до життя, яке хапає наживку, чоловік наражається на небезпеку робити цілковиті нісенітниці. Непрактичний чоловік — а він таким не лише здається, він такий і є — завжди ненадійний і у взаєминах з людьми просто непередбачуваний. Він здатний на вчинки, які для нього самого означатимуть щось зовсім інше, ніж для решти людей, зате спокійно сприйме що завгодно, аби лиш це відповідало якій-небудь незвичайній ідеї. До того ж нині такий чоловік ще далекий від послідовности. Цілком можливо, наприклад, що злочин, яким кому-небудь завдано шкоди, нашому чоловікові видасться всього-на-всього соціальним прорахунком, і провина за нього падає, мовляв, не на злочинця, а на суспільний устрій. Проте навряд чи ляпас, якого дістане він сам, видасться йому суспільною ганьбою чи бодай чимось таким самим знеособленим, як собачий укус; мабуть, цей чоловік спершу дасть від-коша, а вже потім усвідомить, що краще було б цього не робити. А коли в нього, до того ж, відберуть кохану, то нині він іще не зовсім готовий відмовитися від реальности такого повороту справи й винагородити себе новим, несподіваним почуттям. Наразі такий розвиток ще тільки триває і для окремої людини означає як слабкість, так і силу.

А що наявність властивостей передбачає певну втіху з огляду на їхню реальність, то це дає змогу побачити, як хтось, хто не має відчуття реальности навіть щодо себе самого, одного чудового дня може раптом видатися собі людиною без властивостей.

5. Ульріх

Чоловіка без властивостей, про якого тут ідеться, звали Ульріх, і цей Ульріх (не велика приємність раз у раз називати лише на ім’я людину, яку так мало знаєш! Однак прізвище Ульріха заради його батька доводиться замовчувати) перший зразок свого способу мислення явив уже на межі дитинства і юности в одному шкільному творі, завданням якого було з’ясувати, наскільки патріотично міркують учні. В Австрії патріотизм був предметом цілком особливим. Адже німецькі діти вчилися просто зневажати війни австрійських дітей, і тим першим утовкмачували, що французькі діти — онуки виснажених розпусників, які, уздрівши бородатого німецького вояка, тисячами пускаються навтіки. І точнісінько те саме, тільки з переміною ролей та іншими бажаними перестановками, завчали й діти французькі, російські та англійські, які також часто здобували перемоги. А діти — великі хвальки, вони люблять гратися в розбійників та нишпорок, і для них сім’я Ігрек із Великого Іксового провулку, якщо вони випадково до неї належать, — завжди найважливіша в світі. Отож прищепити їм патріотизм нічого не варто. Одначе в Австрії це було трохи складніше. Бо хоч австрійці в усіх війнах протягом своєї історії також здобували перемоги, проте після більшости з тих війн їм доводилося чимось поступатися. Це примушує замислитись, і Ульріх у своєму творі про любов до вітчизни написав, що справжній друг вітчизни не має жодного права вважати рідну вітчизну найкращою; ба більше, хлопцеві раптом сяйнула думка, котра видалася йому аж-аж-аж якою чудовою, хоч він і був надто засліплений її блиском, аби збагнути, що ж діється, — отож йому сяйнула думка до цього підозрілого речення додати ще одне — про те, що, певно, й Бог про свій світ воліє говорити в conjunctivus potentialis^[1] (hic dixerit quispiam — тобто: тут можна заперечити…), адже Бог, створюючи світ, припускає, що він має бути не конче саме таким… Цією думкою Ульріх дуже пишався, та, мабуть, висловився він не досить зрозуміло, бо знявся неабиякий переполох, і його мало не відрахували зі школи, хоча жодної ухвали так і не прийняли, бо не могли дійти згоди щодо того, чим вважати оте його зухвале зауваження — хулою вітчизні чи хулою Богові. Виховувався тоді Ульріх в аристократичній гімназії Терезіанського дворянського ліцею, яка поставляла державі щонайшляхетніший матеріал для її стовпів, і батько, розгніваний, що його так зганьбило рідне яблуко, аж надто далеко впавши від яблуні, відіслав Ульріха на чужину — до одного невеличкого виховного закладу; містився той заклад у глухому бельгійському містечку, заправляли ним розумно, з комерційною хваткою, він був недорогий і непогано заробляв на учнях, які пустилися берега. Там Ульріх навчився зневажати ідеали інших людей і в масштабах ширших, міжнародних.

Відтоді спливло шістнадцять чи сімнадцять років — як хмарини в небі. Ульріх за тими роками не шкодував і ними не пишався, на тридцять другому році життя він просто здивовано поглядав їм услід. За цей час він устиг побувати там і сям, іноді ненадовго затримувався й на батьківщині і скрізь брався за справи й серйозні, й марні. Тут уже промайнув натяк на те, що він був математик, а розводитися про це ширше наразі не варто, адже в будь-якій професії, якщо їй присвячуєш себе не задля грошей, а з любови, настає момент, коли здається, що кожен новий рік веде в нікуди. Після того, як цей момент затягнувся на досить тривалий час, Ульріх згадав, що батьківщині приписують таємничу здатність ставити мрії на реальний ґрунт і наділяти їх корінням, і він осів у ній, відчуваючи себе подорожнім, який навік сідає на лаву, хоча й здогадується, що за мить підхопиться на ноги.

І коли він, якщо висловлюватися по-біблійному, заходився облагоджувати дім свій, то зробив одне відкриття, на яке, власне, тільки й сподівався. Він сам поставив себе перед приємною необхідністю по-новому, від початку до кінця перебудувати свій невеличкий занедбаний маєток на власний смак. Ульріх міг скористатися будь-яким принципом — від чистої за стилем реконструкції до цілковитої безцеремонности, так само на його розсуд були й усі стилі — від ассирійського до кубізму. На чому він мав спинити свій вибір? Сучасна людина приходить на світ і йде з нього в лікарні. «То нехай же вона й мешкає, як у лікарні!» Таку вимогу нещодавно проголосив один провідний будівничий, а інший реформатор інтер’єру зажадав пересувних стін у помешканнях на тій підставі, що людина, живучи поруч з іще однією людиною, мусить учитися їй довіряти і не має права відгороджуватися від неї й замикатись. Тоді саме настали нові часи (вони ж бо роблять це щомиті), а нові часи потребують нового стилю. На щастя Ульріха, замочок, яким він його застав, уже був позначений трьома стилями, накладеними один на один, отож із ним і справді не можна було робити все, чого хотілося; одначе Ульріха вельми тривожила відповідальність, яку на нього покладало право облаштовувати житло, й ота загрозлива фраза «Скажи мені, де ти мешкаєш, і я скажу тобі, хто ти», на яку він раз у раз натрапляв у мистецьких часописах, нависала над його головою. Ґрунтовно ознайомившись із цими часописами, він дійшов висновку, що удосконалення своєї особистости краще вже взяти у власні руки, й заходився виготовляти ескізи своїх майбутніх меблів сам. Та коли він вигадував яку-небудь громіздку, показну форму, йому одразу спадало на думку, що її можна замінити технічно скупою, функціонально виправданою, а щойно накреслював виснажену власною міццю залізобетонну форму, то пригадував по-березневому худенькі форми тринадцятирічної дівчинки й, замість ухвалювати рішення, поринав у мрії.

Це були — в питанні, яким він не дуже переймався, — та знайома безладність ідей і те їхнє поширення без спільного центру, які притаманні сучасності й становлять своєрідну її арифметику, що перескакує з п’ятого на десяте, не маючи єдности. Кінець кінцем він узагалі почав придумувати лише інтер’єри, яких не можна було втілити в життя, кімнати, що оберталися, калейдоскопічні обладнання, пристрої для переміни душевного стану, і його ідеї чимдалі втрачали будь-який сенс. Зрештою він таки прийшов туди, куди його тягло. З цього приводу батько висловився б десь так: якщо людина береться за все, що їй спаде на думку, то від такої плутанини в неї дуже скоро лусне голова. Або так: хто може виконати все, що йому заманеться, той невдовзі вже не знатиме, чого й бажати. Ульріх повторював собі ці слова з великою насолодою. Ця предковічна мудрість здавалася йому думкою надзвичайно свіжою. Людину в її можливостях, планах і почуттях треба спершу обмежити всілякими традиціями, забобонами, приписами й перешкодами, як божевільного гамівною сорочкою, й аж тоді те, на що вона здатна, набуде, можливо, цінности, зрілости й міцности. Усвідомити, що означає ця думка насправді, годі й сподіватися! Отож чоловік без властивостей, повернувшись на батьківщину, зважився й на другий крок, щоб віддати власне формування на волю зовнішніх життєвих обставин: дійшовши в своїх роздумах до цього місця, облаштування домівки він просто полишив ґенію своїх поставників, твердо переконаний, що про традиції, забобони й обмеження вони вже якось та подбають. Сам він тільки освіжив давні лінії, що зосталися тут від колишніх часів, темні оленячі роги під білим склепінням невеличкої зали та пласку стелю в салоні, а в решті кімнат просто пододавав те, що здавалося йому доцільним і зручним.

Коли вже все було готове, Ульріх із цілковитою підставою похитав головою й спитав себе: «То оце й є життя, яке має стати моїм?…» Він був власником невеличкого чарівного палацу, який аж напрошувався, щоб його так називати, бо був достоту такий, якими собі уявляють палаци, — зі смаком обставлена резиденція резидента, ким Ульріх бачився провідним у своїх галузях меблевим, килимовим та ремонтно-монтажним фірмам. Ось тільки цей чудовний годинниковий механізм лишався незаведеним, а то до під’їзду підкотили б екіпажі з вельможами й знатними дамами, з приступок зіскочили б слуги й недовірливо спитали б в Ульріха: «Пане добродію, а де ж ваш господар?»

Ульріх спустився на грішну землю й одразу знов повернувся в захмарні висоти.

6. Леона, або Зміщення перспективи

Коли вже ти облагодив дім свій, то маєш і привести в нього дружину. Тодішню Ульріхову подругу звали Леонтина, й виступала вона співачкою в невеличкому вар’єте; дівчина була висока на зріст, струнка й повненька, дратівливо млява, і називав він її Леоною.

Його увагу вона привернула вологою темінню очей, болісно-пристрасним виразом вродливого довгастого обличчя з правильними рисами, а також сентиментальними піснями, яких дівчина співала замість непристойних. У всіх тих старомодних пісеньках ішлося про кохання, вірність, страждання, самотність, шелест лісу й зблискування форелі. Гінка й до глибини душі самотня, Леона стояла перед публікою на невеличкій сцені й терпляче виводила ці пісеньки голосом хатньої господині, і коли в тексті все ж таки й траплялися місця, з морального погляду трохи ризиковані, то враження вони справляли радше примарно-загадкове, позаяк і трагічні, й грайливі порухи серця дівчина підкріплювала тими самими, старанно завченими рухами й мінами. Ульріхові це відразу нагадало чи то пожовклі світлини, чи то красунь у німецьких сімейних часописах давно забутих років, і він, замислено вдивляючись у це жіноче обличчя, розгледів у ньому численні дрібні риси, що аж ніяк не могли бути реальні й усе ж таки становили його суть. Певна річ, в усі часи є всі різновиди облич, але смак часу виділяє якийсь один із них і підносить його до ранґу краси і щастя, тоді як решта облич намагається порівнятися з цим різновидом; і навіть потворним щастить якоюсь мірою досягти цього за допомогою зачісок та моди, й ніколи не щастить лише обличчям, народженим для надзвичайних успіхів, — обличчям, у котрих втілює себе, нічим не поступаючись, величний і відкинутий ідеал краси минулої доби. Такі обличчя трупами колишніх жадань мандрують у великій порожнечі любовних пристрастей, і в чоловіків, котрі, пороззявлявши роти, вслухалися в безмежну нудьгу Леонтининого співу й не розуміли, що з ними коїться, ніздрі роздувалися від зовсім інших почуттів, ніж коли вони бачили невеличких, зухвалих співачок із зачісками в стилі «танґо». Саме тоді Ульріх і вирішив назвати її Леоною, й у ньому прокинулося бажання володіти нею так, як ото володіють великою лев’ячою шкурою, що з неї кушнір зробив опудало.

Та коли вони почали зустрічатись, у Леоні виявилася ще одна несучасна властивість: вона була страшенно ненажерлива, а це — вада, завзято віддаватися якій уже давно вийшло з моди. За своїм походження то була жадоба бідної дитини до дорогих лакоминок, від якої вона страждала в нужденному дитинстві; і ось ця вада нарешті вихопилася на волю й набула сили ідеалу, який вирвався з клітки й допався до влади. Леонин батько був, судячи з усього, добропорядним дрібним міщанином, який бив її щоразу, коли вона заводила залицяльників; але робила вона це лише через те, що понад усе в житті полюбляла сидіти десь у скверику перед невеличкою кондитерською і, поважно поглядаючи на перехожих, їсти ложечкою морозиво. Щоправда, не можна стверджувати, нібито вона не була сластолюбна, та, коли вже дозволено, треба сказати, що й у цьому, як і в усьому іншому, вона була досить-таки ледача й не дуже перепрацьовувала. В її видовженому тілі збудження щоразу потребувало навдивовижу багато часу, поки доходило до мозку, і траплялося так, що серед білого дня її очі без причини бралися поволокою, а вночі нерухомо впиралися в яке-небудь місце на стелі, немовби спостерігаючи там за мухою. Так само вона іноді серед цілковитої тиші раптом заходилася сміхом із жарту, який зрозуміла аж тепер, хоч за кілька днів до цього вислухала його спокійно, нічого не второпавши. Та загалом Леона, якщо не мала аж такої причини для протилежного, поводилася цілком пристойно. Випитати в неї, як вона взагалі прийшла до своєї професії, ніколи не щастило. Схоже, дівчина вже й сама про це добре не пам’ятала. З’ясувалося тільки, що виконання пісеньок вона вважала невід’ємною частиною самого життя й пов’язувала з цим усе піднесене, що будь-коли чула про мистецтво й митців, отож виходити щовечора на невеличку, огорнену клубами сиґарного диму сцену й співати пісень, які мали, поза всяким сумнівом, усіх глибоко зворушувати, — це, на її гадку, було правильно, педагогічно й шляхетно. При цьому вона, певна річ, анітрохи не цуралася пожвавлювати пристойне принагідно вкрапленими в тексти непристойностями, одначе була твердо переконана, що так самісінько, як вона, робить і примадонна імператорської опери.

Звісно, якщо проституцією називати неодмінно те, що людина за гроші віддає не всю себе, як це звичайно буває, а лише своє тіло, то принагідно Леона до проституції таки вдавалася. Та якщо цілих дев’ять років, як вона від свого шістнадцятирічного віку, знаєш, яку мізерію платять поденно співачкам у найбрудніших забігайлівках, день при дні думаєш про ціни на туалети й білизну, про відрахування, скупість і сваволю господарів, про відсотки від того, що поз’їдали й повипивали, розгулявшись, відвідувачі, й від рахунку за номер у сусідньому готелі, — одне слово, якщо мати щодня з усім цим справу, сваритися через це й до всього підходити по-комерційному, тоді те, чим дилетант захоплюється як розпустою, стає професією, сповненою логіки, діловитости й станових законів. Адже саме проституція — це така річ, яку сприймаєш по-різному, залежно від того, звідки на неї дивишся — згори чи знизу.

Та хоч до статевого питання Леона ставилася цілком по-діловому, була в неї й своя романтика. Ось тільки всіляка там надмірність, пиха, марнотратство, такі почуття, як гордощі, заздрість, шанолюбство, похіть, готовність віддатися — одне слово, рушії особистости й суспільного успіху в неї були пов’язані не з феноменом так званого серця, а з tractus abdominalis, процесом травлення, з яким за давніх часів, до речі, люди пов’язували їх завжди, і це ще й нині можна спостерігати на прикладі дикунів та сільських гуляк, які шляхетність і таке інше, чим вирізняється людина, намагаються виразити в бучному бенкеті, де вони об’їдаються врочисто й з усіма відповідними наслідками. За столиками балагана Леона виконувала свої обов’язки; але мріяла вона про кавалера, взаємини з яким на весь термін анґажементу звільнили б її від тих обов’язків і дали б змогу сидіти у вишуканій позі з вишуканою картою страв у руках у вишуканому ресторані. Тоді дівчина з величезною насолодою скуштувала б усіх страв одразу, й водночас вона відчувала хворобливо-суперечливу втіху, коли мала нагоду показати, що знає, як треба вибирати й складати витончене меню. Навіть за невеличкими десертами вона вміла дати волю уяві, і зазвичай з цього виходила багата друга вечеря, тільки в зворотній послідовності. Чорною кавою й численними хмільними напоями Леона відновлювала власну здатність поглинати їжу й підстьобувала себе сюрпризами доти, доки вгамовувала свою пристрасть. І тоді її утроба наповнювалася вишуканими наїдками так, що мало не репалась. Мляво сяючи, дівчина роззиралася довкола і хоч вельми балакуча ніколи й не була, але в такому стані вона, підбиваючи підсумок, до з’їдених лакоминок любила додати ще й кілька зауважень. Промовляючи «polmone а la Torlogna» чи «яблука а la Melville», вона кидала ці слова так, як ото хтось інший, бува, з удаваною байдужістю згадує про те, що розмовляв із князем чи лордом, котрий має таке саме прізвище.

Позаяк з’являтися з Леоною на людях було не зовсім у манері Ульріха, то годувати її він волів зазвичай у себе вдома, де вона могла бенкетувати в товаристві оленячих рогів та стильних меблів. Одначе це не вдовольняло її суспільних претензій, і коли чоловік без властивостей, замовляючи з ресторану додому просто-таки небачені наїдки, спонукав її до переситу на самоті, дівчина почувалася ображеною, достоту мов ото жінка, яка помічає, що кохають її не за душу. Вона була вродлива, до того ж — співачка, їй не потрібно було ховатися від людських очей, до неї щовечора були звернені жадання кількох десятків чоловіків, ладних потвердити, що вона таки має рацію. А цей чоловік, хоч і бажав лишатися з нею на самоті, не здатний був навіть сказати: «Матір Божа, Леоно, та від твого з… я просто шаленію!» — або, щойно вздрівши її, смачно облизати вуса, як це вона звикла бачити в своїх кавалерів. Леона трохи зневажала Ульріха, хоча, звісно, була йому вірна, й він про це знав. Добре знав він, до речі, й про те, як належить поводитися в її товаристві, але часи, коли його вуста спроможні були щось таке промовити й коли вони ще носили вуса, давним-давно минули. А коли ти вже не здатний на щось таке, що колись умів робити, хай навіть то була просто велика дурниця, то це однаково, якби в тебе відняло руки й ноги. Коли Ульріх бачив, як його подрузі вдаряють у голову наїдки й напої, у нього починали тремтіти очі. Її вроду можна було обережно відокремити від неї самої. Це була врода герцоґині, яку Шефелів Екегард^[2] переносив через монастирський поріг, врода вершниці із соколом на рукавичці, врода леґендарної імператриці Єлизавети з важкою викладеною косою на голові — постаті, що нею захоплювалися люди, вже всі покійні. Щоб висловитися точніше: Леона нагадувала також божественну Юнону, тільки не вічну й неминущу, а те, що пов’язала з ім’ям цієї богині доба, яка вже минула чи саме минала. Одне слово, мрія буття облягала його матерію не вельми щільно. Зате Леона знала, що за шляхетне запрошення треба якось платити навіть тоді, коли господар нічого не бажає, і що не можна дозволяти просто витріщатися на себе; тому вона підводилася, щойно спроможна була це зробити, й починала спокійно, але дуже гучно співати. Її приятелеві такі вечори нагадували вирваний аркуш, в який усілякі думки й фантазії вдихнули життя, проте, як і все вирване із взаємозв’язку, муміфікований і сповнений тієї тиранії навік застиглого, що становить моторошну привабливість живих картин, де життя раптом випило снодійного та так і заклякло, злютоване внутрішнім зв’язком, різко окреслене, а загалом усе ж таки жахливо безглузде.

7. Ульріх у кволому стані заводить собі нову коханку

Одного ранку Ульріх повернувся додому в такому вигляді, що хоч сядь та й плач: одяг звисав клаптями, на розбиту голову довелося накласти примочки, годинник і гаманець безслідно зникли. Ульріх не знав, хто його пограбував — оті троє чоловіків, з котрими він завів бійку, чи який-небудь жалісливець, коли він, Ульріх, хоч і недовго, та все ж непритомний лежав на бруківці. Він ліг у постіль і, коли його знесилені руки й ноги знов опинилися під ковдрою, в затишку й безпеці, ще раз обміркував усе, що з ним сталось.

Оті три голови вигулькнули перед ним зненацька; можливо, тієї пізньої пори на безлюдній вулиці він котрогось із них ненароком зачепив, адже думки його були розпорошені й заклопотані чимось іншим, а ті пики з’явились у світлі під ліхтарем уже спотворені, тільки й чекаючи нагоди, щоб розлютитися. І він припустився помилки. Треба було відскочити назад, так ніби він злякався, й водночас добряче штовхнути плечем або стусонути ліктем під бік отого типа, що став позад нього, а тоді відразу щодуху кинутися навтіки, бо з трьома такими кремезними лобами в бійку краще не встрявати. А він натомість на мить завагався. То все через вік, через його тридцять два роки; войовничість і кохання тепер потребують часу вже трохи більше. Він не повірив, що ті три пики, які серед ночі зневажливо й люто раптом глипнули на нього, поквапилися лише на його гроші, й піддався почуттю, що то злилася водно і втілилась у трьох постатях ненависть проти нього; і поки ті волоцюги вже осипали його брудною лайкою, він тішився думкою, що це, може, зовсім і не волоцюги, а такі самі громадяни, як він, тільки трохи підпилі й розкуті, тож і зачепили його, коли він ішов своєю дорогою, і розрядили на ньому ненавистью, яка постійно чигає на нього, та й узагалі на кожну чужу людину, мов гроза в атмосфері. Адже щось таке часом відчував і він. Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності між собою і неймовірно багатьма іншими людьми. Це — основна риса культури: те, що людина рішуче недовіряє людям з-поза меж її власного кола, що, отже, не лише германець юдея, а й футболіст піаніста має за істоту незбагненну й меншовартісну. Адже річ зберігається, зрештою, лише завдяки власним межам, а відтак — завдяки до певної міри ворожій протидії своєму оточенню; без папи не було б Лютера, а без язичників — папи, тому не можна не визнати, що надзвичайно глибока прихильність однієї людини до іншої полягає у прагненні заперечити її. Про це Ульріх міркував, звісно, не так докладно; однак йому був знайомий цей стан непевної, атмосферної ворожости, яким насичене повітря в нашу добу, і коли така ворожість раптом зосереджується в трьох незнайомцях, які потім знову назавжди зникають, зосереджується, щоб ударити громом і блискавкою, то це вже мало не полегкість.

І все ж таки він, уздрівши перед собою тих трьох негідників, розмірковував, мабуть, трохи довше, ніж годилося б. Щоправда, перший, кинувшись на нього, одразу відлетів назад, бо Ульріх випередив його, зацідивши в зуби; однак другого, з яким слід було поквитатися ту ж мить, кулак ледве зачепив, бо удар ззаду чимось важким трохи не розтрощив Ульріхові голову. У нього підітнулись коліна, його схопили, він знову випростався з тією майже неприродною легкістю в тілі, яка звичайно настає після першого запаморочення, заходився гамселити в плутанину чужих тіл, а тоді кулаки, що робилися чимраз більшими й важчими, збили його з ніг.

Нарешті Ульріх збагнув, якої помилки припустився, і стосувалась вона лише царини спортивної — так буває, коли в когось виходить надто короткий стрибок; отож він, маючи все ще чудові нерви, спокійно заснув собі в точнісінько такому самому захваті від згасання витків забуття, який він у глибині свідомости вже відчував у хвилину своєї поразки.

Прокинувшись, Ульріх переконався, що покалічили його не так уже й страшно, і ще раз замислився про свою халепу. Бійка завжди полишає в душі неприємний присмак, сказати б, поквапної інтимности, і в Ульріха, хоч першим напав і не він, зосталося таке відчуття, немовби повівся він непорядно. Але непорядно щодо кого чи щодо чого?! Зовсім поряд із вулицями, де що триста кроків поліціянт карає за найменше порушення порядку, лежать інші, де потрібна така сама сила й спосіб мислення, як у непроглядному лісі. Людство виробляє біблії й гвинтівки, туберкульоз і туберкулін. Воно демократичне зі своїми королями й аристократами; воно зводить церкви і, з другого боку, нові університети проти церков; обертає монастирі на казарми, але казарми забезпечує військовими священиками. Звичайно, воно й негідникам дає в руки наповнені оливом Гумові кийки, щоб покалічити тіло ближнього, а тоді запропонувати цьому зганьбленому й самотньому тілу пуховики, як той, що цієї хвилини огортає Ульріха, просякнутий немовби самою поштивістю й послужливістю. Тут нема нічого нового: суперечності, непослідовність і недосконалість життя. З цього приводу люди лише всміхаються або зітхають. Але хто-хто, а Ульріх не такий, ні. Він ненавидів цю суміш покори й сліпої любови у ставленні до життя, любови, яка мириться з його суперечностями й половинчастостями, мов позбавлена невинности стара дівка — із зухвалістю юного небожа. Але й не підхопився Ульріх одразу з ліжка, коли з’ясувалося, що вилежуватись у ньому — це однаково що мати пожиток від безладу в справах людства, адже в певному сенсі це — поквапна поступка перед сумлінням коштом самої справи, коротке потьмарення, втеча у сферу приватного, коли сам ти уникаєш підлот і чиниш добро, замість дбати про лад загалом. Після того, як Ульріх не з власної волі зазнав тієї пригоди, у нього навіть склалося враження, що якби тут скасували гвинтівки, а там — королів і внаслідок якого-небудь більшого чи меншого поступу менше стало дурости й підлот, то пуття з цього було б страшенно мало, позаяк мірку підлот і мерзот ту ж мить поповнили б нові, як ото одна нога світу раз у раз ковзає назад, щойно друга виткнеться вперед. Ось що треба пізнати — причину й таємний механізм усього цього! Це було б, звичайно, незрівнянно важливіше, ніж бути доброю людиною на задавнених засадах, і тому у царині моралі Ульріха більше приваблювала служба в Генеральному штабі, ніж буденний героїзм у творенні добра.

Тепер він ще раз уявив собі й продовження своєї нічної пригоди. Коли після невдалої бійки він прийшов до тями, край хідника спинився найманий автомобіль, водій заходився підводити покаліченого незнайомця за плечі, і над Ульріхом схилилася якась жінка з янгольським виразом на обличчі. У такі хвилини, коли свідомість випливає з безодні, все бачиш, мовби у світі дитячих книжок; та невдовзі ця млість поступилася місцем дійсності, присутність жінки, що клопоталася біля нього, підбадьорила його й освіжила, мов легенькі пахощі одеколону, отож Ульріх відразу збагнув, що великої шкоди не зазнав, і спробував якомога вишуканіше звестися на ноги. Це йому вдалося не відразу так, як він хотів, і жінка стурбовано запропонувала куди-небудь його відвезти, щоб йому надали допомогу. Ульріх попросив доправити його додому, а що вигляд він мав і справді ще розгублений і безпорадний, то жінка погодилася це зробити. У машині він швидко оговтався. Ульріх відчував поруч щось по-материнському чуйне, ніжну хмаринку послужливого ідеалізму, в теплі якої тепер, коли він знову ставав чоловіком, почали складатися крижані кристалики сумніву й страху перед необачним вчинком, сповнюючи атмосферу лагідністю снігопаду. Ульріх розповів про свою халепу, і та вродлива жінка, з вигляду лише трішечки молодша від нього, тобто років, може, тридцятьох, поремствувала на людську жорстокість і сказала, що страшенно йому співчуває.

Звичайно, тепер він заходився ревно виправдовувати те, що сталося, й пояснювати враженій красуні з материнським теплом, що про такі сутички не можна судити з огляду на успіх. Насправді їхня принадність полягає, мовляв, у тому, що за вкрай короткий відтинок часу, з небаченою в буденному житті швидкістю й на ледве відчутні сигнали треба виконати стільки різноманітних, потужних і все ж таки надзвичайно виважених рухів, що проконтролювати їх свідомістю абсолютно неможливо. Навпаки, кожен спортсмен знає, що вже за кілька днів до змагань треба припинити тренуватись, і роблять це не задля чого іншого, як задля того, щоб м’язи й нерви мали змогу укласти між собою останню угоду без участи волі, намірів і свідомости, а тим більше без їхнього втручання. І потім, коли настає час діяти, завжди так і буває, провадив Ульріх: розкуті м’язи й нерви вступають у битву з власним «я»; одначе його, тобто все тіло, душу, волю, всю цю головну й загальну особистість, у правовому сенсі відмежовану від навколишнього світу, вони захоплюють уже тільки поверхово, як Європу верхи на бику, і якщо справа раптом обертається інакше, якщо в цю пітьму проникає, на біду, бодай крихітний промінчик роздумів, тоді замисел звичайно зазнає краху… Розповідаючи, Ульріх неабияк розпалився. По суті, в цьому, стверджував тепер він, маючи на увазі феномен майже цілковитого усунення свідомої особистости або прориву крізь неї, — по суті, в цьому є спорідненість із утраченими феноменами, про яких знали містики всіх релігій, а відтак це, мовляв, — певною мірою сучасний ерзац споконвічних потреб, нехай і нікудишній, та все ж ерзац; отож бокс чи інші такі види спорту, які вибудовують усе це в раціональну систему, становлять своєрідну теологію, хоч і не можна вимагати за цим загального визнання.

З таким запалом Ульріх звертався до своєї супутниці певною мірою, либонь, і через марнославне бажання змусити її забути про той жалюгідний стан, в якому вона його знайшла. За цих обставин їй важко було збагнути, як він говорить — серйозно чи жартома. Принаймні їй могло видатися, зрештою, цілком природним те, що він намагався пояснити теологію через спорт; це було, мабуть, навіть цікаво, адже спорт — то щось сучасне, а теологія, навпаки, — щось таке, про що анічогісінько не знаєш, хоча церков, безперечно, ще й досі багато. Та хай там як, а вона дійшла висновку, що завдяки щасливому випадку врятувала дуже розумного чоловіка; щоправда, час від часу вона питала себе, чи не стався в нього, бува, струс мозку.

А Ульріх, якому скортіло тепер сказати що-небудь зрозуміле, скористався нагодою і мимохідь зауважив, що й кохання ж бо належить до релігійних і небезпечних феноменів, позаяк вириває людину з обіймів розуму і вкидає її в стан непевности, де вона просто-таки втрачає ґрунт під ногами.

— Авжеж, — мовила жінка. — Але спорт усе ж таки грубий.

— Безперечно, — поквапився погодитись Ульріх. — Спорт грубий. Це, можна сказати, сконденсована й дуже тонко розподілена, загальна ненависть, яка знаходить розрядку в змаганнях. Стверджують, певна річ, і протилежне: мовляв, спорт об’єднує людей, робить їх товаришами, й таке інше. Але це, по суті, лише підтверджує те, що від грубости до кохання — не далі, ніж від одного крила якого-небудь великого, строкатого безголосого птаха до його другого крила.

Він наголосив на крилах і на строкатому, безголосому птахові — думка, позбавлена справжнього сенсу, але з дещицею тієї глибочезної чуттєвости, з якою життя у своєму неосяжному тілі одночасно вдовольняє всі непримиренні суперечності; тепер він завважив, що його сусідка цього зовсім не зрозуміла, однак отой лагідний снігопад, що його вона поширювала в машині, зробився ще густішим. Тоді Ульріх обернувся до неї всім корпусом і спитав, чи розмова на тілесні теми не справляє на неї прикрого враження. Усе, що пов’язане з тілом, і справді стає, мовляв, надто вже модним і, по суті, викликає жахливе відчуття, адже тіло, якщо воно добре треноване, бере гору й так упевнено, не питаючись, реаґує своїми до автоматизму відшліфованими рухами на будь-які подразники, що у господаря зостається лише моторошне відчуття стороннього спостерігача, а його вдача немовби переходить від нього до якої-небудь частини тіла.

Схоже, це питання таки глибоко зачепило молоду жінку, почуте вочевидь її схвилювало, вона почала дихати частіше й обережно трохи відсунулася від нього. Щойно описаний механізм — коли частішає дихання, шаріє шкіра, калатає серце, а може, й ще щось, — у ній, здається, запрацював. Але саме цієї хвилини машина спинилася перед будинком Ульріха. Цей лише встиг, усміхнувшись, спитати в своєї рятівниці її адресу, щоб згодом, мовляв, скласти вдячність, але жінка, на його подив, такої ласки йому не виявила. І чорна кута хвіртка зачинилася за враженим незнайомцем. Потім у світлі від електричних лампочок ще постали, мабуть, високі й чорні дерева старого парку, спалахнули вікна, і на коротко викошеному смарагдовому газоні розпростерлися невисокі крила маленького, мов будуар, замочку; погляду відкрилися частини стін, обвішаних картинами й заставлених строкатими рядами книжок, і чоловіка, який щойно попрощався зі своєю супутницею в машині, прийняла несподівано затишна обстановка.

Ось так усе й вийшло, і поки Ульріх ще розмірковував, як прикро було б, якби знов довелося марнувати час на ще одну з оцих уже давно набридлих любовних інтрижок, йому доповіли про жінку, яка не схотіла назватися й ступила до кімнати під низько опущеним серпанком. Це була вона — незнайомка, що не сказала, ні як її звати, ні де вона живе, але самочинно, в такий романтично-милосердий спосіб продовжила цю пригоду під приводом потурбуватися про його самопочуття.

А за два тижні Бонадея вже чотирнадцять днів була його коханкою.

8. Каканія

У тому віці, коли ще надають значення всіляким кравецьким та перукарським справам і люблять покрутитися перед дзеркалом, частенько малюють в уяві також яку-небудь місцину, де хотілося б прожити життя, чи принаймні місцину, яка просто чимось прикметна, навіть якщо самого тебе туди не дуже й тягне. Такою соціально невідчепною ідеєю вже давно стало своєрідне надамериканське місто, де кожне із секундоміром у руці кудись поспішає чи просто стоїть на місці. Земля й повітря утворюють такий собі мурашник, пронизаний поверхами транспортних магістралей. Потяги наземні, підземні й надземні; людей пересилають пневматичною поштою; поземно мчать автопотяги, швидкісні ліфти прямовисно перепомповують людські маси з одного транспортного рівня на інший; у вузлових пунктах люди перескакують з одного засобу пересування до іншого, їхній ритм підхоплює й засмоктує пасажирів, не лишаючи їм часу на роздуми, — ритм, який між двома швидкостями, супроводжуваними гуркотом, робить синкопу, паузу, невеличку двадцятисекундну провалину, і в інтервалах цього загального ритму люди поквапно перекидаються кількома словами. Запитання й відповіді припасовані одні до одних, мов деталі в механізмах, кожна людина має лише суворо визначені завдання, професії зібрано в групи у певних місцях, усі їдять, не спиняючись, розваги зібрано в інших частинах міста, а ще в інших здіймаються вежі, де знаходиш собі жінку, сім’ю, грамофон і душу. Напруження й розслаблення, діяльність і кохання чітко розмежовані в часі й розподілені відповідно до грунтовних лабораторних висновків. Якщо в одній із сфер діяльности наштовхнешся на труднощі, справу просто кидаєш, бо знаходиш іншу чи принагідно кращий шлях, або хтось інший знаходить шлях, з якого ти збився; це нікому не завдає шкоди, адже ні на що не марнується стільки спільних зусиль, скільки на самовпевнену переконаність, нібито ти покликаний не відступати від якоїсь певної особистої мети. У пронизаній силовими лініями спільноті будь-який шлях веде до доброї мети, якщо тільки надто довго не роздумувати й не зволікати. Цілі поставлено на короткий час; але й життя недовге, від нього дістаєш максимум того, що можна досягти, а більше людині для щастя й не потрібно, адже те, чого досягаєш, формує душу, тоді як те, чого бажаєш, але не домагаєшся, її лише деформує; для щастя дуже мало важить те, чого ти хочеш, — важливо лише, щоб ти цього досяг. А крім того, зоологія вчить, що із суми неповноцінних індивідів легко може скластися Геніальне ціле.

Нема жодної певности в тому, що так воно й має бути, але такі уявлення — невід’ємна частина дорожніх снів, де відбивається відчуття невпинного руху, який нас підхоплює. Ці сни поверхові, тривожні й короткі. Бог його знає, що буде насправді. Напрошується думка, що ми щохвилини тримаємо в руках початок і маємо складати план для всіх нас. Якщо нам не до вподоби ця штука зі швидкостями, то втнемо іншу! Скажімо, що-небудь повільне-повільне, з колихким, як серпанок, загадковим, як слимак, щастям і з глибоким коров’ячим поглядом, про який мріяли ще греки. Але насправді все зовсім не так. Ця штука тримає нас у своїх руках. Їдеш у ній вдень і вночі, та ще й робиш усе, що душа забажає: голишся, їси, кохаєш, читаєш книжки, виконуєш службові обов’язки, так ніби чотири стіни довкола стоять на місці, і моторошно лише те, що стіни їдуть, а ти цього не помічаєш, і викидають уперед свої рейки, мов довгі, звивисті щупальці, й ти не знаєш — куди. До того ж хочеться по змозі й самому належати до сил, котрі спрямовують локомотив часу. Роль це вельми непевна, й буває, що, визирнувши після тривалої перерви за вікно, бачиш: краєвид змінився; що пролітає мимо, те пролітає, бо інакше й бути не може, та, попри всю твою покірність, чимдалі більшої влади набуває прикре відчуття, що ти проминув мету чи потрапив не на ту колію. А тоді одного дня раптом постане, аж запече, потреба: зійти! Зіскочити! Ностальгійне бажання, щоб тебе затримали, щоб не розвиватися, застрягнути, повернутися до того місця, що було перед обманним розгалуженням! І за добрих давніх часів, коли ще існувала Австрійська імперія, у такому разі можна було зійти з потяга часу, пересісти до звичайного потяга на звичайній залізниці й повернутися на батьківщину.

Там, у Каканії^[3], в тій незбагненій, тим часом уже зниклій державі, яку з багатьох поглядів, хоч цього й не визнають, можна назвати зразковою, також був свій темп, але темп не надто високий. Досить було на чужині згадати про цю країну, як перед очима поставали білі, широкі, добротні шляхи доби піших походів і спеціальної пошти, шляхи, що бігли увсебіч, мов ріки порядку, мов смужки світлого солдатського тику, охоплюючи землі паперово-білою рукою управління. І які землі! Були там ґлетчери й море, Карст і чеські ниви, ночі на Адріатиці, напоєні невгомонним стрекотанням цикад, і словацькі села, де дим виходив із коминів, мов із задертих ніздрів, а саме село тулилося поміж двома невеликими пагорбами, так ніби земля трохи розтулила губи, щоб зігріти між ними своє дитя. Звісно, котилися цими шляхами й автомобілі; але ж не надто багато автомобілів! Тоді готувалися підкоряти повітряні простори, зокрема й тут; тільки не надто завзято. Час від часу відсилали судна до Південної Америки та Східної Азії; але не надто часто. Світова економіка й світове панування ніякого шанолюбства не виявляли; це було в центрі Європи, де перетинаються давні світові вісі; слова «колонія» й «заморські землі» вухо сприймало як щось іще геть незвідане й далеке. Заводили розкіш; але в жодному разі не таку аж надто витончену, як у французів. Захоплювалися спортом; але ж не так по-ідіотському, як англосакси. Викидали шалені гроші на військо; але все ж таки саме стільки, щоб серед великих потуг надійно лишатися другою за слабкістю. Столиця була також трохи менша, ніж решта найбільших міст у світі, та все ж таки значно більша, ніж просто велике місто. І управляли цієї країною по-освіченому, у спосіб мало відчутний, обережно обходячи всі гострі кути, — управляли найкращі в Європі бюрократи, яким можна було дорікнути лише за одну хибу: ґеніальність і ґеніальну підприємливість приватних осіб, не привілейованих на це родовитістю чи державним завданням, вони сприймали як зухвалість і навіть нахабство. Та кому ж до вподоби, щоб йому вказували не ті, хто має вказувати?! До того ж у Каканії лише ґенія завжди мали за йолопа, а ось йолопа за ґенія, як це траплялося десь інде, — ніколи.

А загалом скільки всього дивовижного можна розповісти про цю зниклу Каканію! Вона була, наприклад, імператорсько-королівською й імператорською і королівською; одну з цих позначок — «і.-к.» або «і. і к.» — там носила кожна річ і кожна людина, та все ж лише ті, хто опанував таємничу науку, всякчас могли з певністю розрізнити, які установи і які люди мали називатися «і.-к.», а які — «і. і к.». На письмі країна мала назву Австро-Угорська монархія, але усно дозволяла називати себе Австрією, тобто ім’ям, яке вона склала з себе врочистою державною клятвою, але зберегла в усіх емоційних площинах на знак того, що емоції важливі так само, як державне право, а приписи не віддзеркалюють справжніх життєвих проблем. За конституцією країна була ліберальна, але правили нею клерикали. Правили нею клерикали, але панувало в ній вільнодумство. Усі громадяни перед законом були рівні, але громадянами були не всі. Був парламент, який користувався своєю свободою так широко, що його звичайно тримали закритим; але в конституції була й стаття про надзвичайний стан, спираючись на яку обходилися без парламенту, й щоразу, коли всі вже тішилися абсолютизмом, корона віддавала вказівку все ж таки знов повернутися до парламентської форми правління. У цій державі такі випадки траплялися часто, і до них долучалися ще й міжнаціональні чвари, які тоді справедливо привертали увагу всієї Європи, а тепер тлумачення дістають дуже хибне. Ті чвари були такі запеклі, що через них державна машина по кілька разів на рік починала буксувати й спинялась, але в проміжках і в періоди державного затишшя панувало цілковите взаєморозуміння, й усі вдавали, буцімто нічого не сталося. Зрештою, нічого таки й не ставалося. Просто та неприязнь кожної людини до прагнень кожної іншої, неприязнь, у якій нині всі ми одностайні, в цій державі сформувалася досить рано й стала, можна сказати, витонченим церемоніальним дійством, наслідки якого були б, мабуть, іще вагоміші, якби його розвиток дочасно не перервала катастрофа.

Бо не лише неприязнь до співгромадянина піднеслася там до почуття солідарности, а й недовіра до власної особи та її долі набула характеру глибокої самовпевнености. У цій країні завжди чинили, іноді доходячи до найвищої міри пристрасти та її наслідків, не так, як думали, або думали не так, як чинили. Недосвідчені спостерігачі сприймали це за м’якість чи навіть слабкість австрійської, на їхню гадку, вдачі. Та вони помилялись; і взагалі буде помилкою пояснювати ті чи ті явища в певній країні просто вдачею її мешканців. Адже мешканець країни має щонайменше дев’ять вдач: професійну, національну, державну, класову, географічну, статеву, усвідомлену, неусвідомлену й, можливо, ще особисту; він їх у собі поєднує, але вони розчиняють його, і він становить, по суті, не що інше, як невеличкий, розмитий численними цими струмочками видолинок, куди вони просочуються й звідки течуть далі, щоб разом з новими річечками наповнити ще один видолинок. Тому кожен мешканець землі має ще й десяту вдачу, і вона — не що інше, як пасивна фантазія незаповнених просторів; ця вдача дозволяє людині все, крім одного: сприймати поважно те, що роблять решта щонайменше дев’ять її вдач і що з ними відбувається; інакше кажучи, не дозволяє людині, отже, саме того, що мало б її заповнити. Цей простір, який, треба визнати, важко описати, в Італії забарвлений і сформований по-іншому, ніж в Англії, позаяк те, що його вирізняє, має інше забарвлення й іншу форму; і все ж таки тут і там це — те саме: порожній, невидимий простір, дійсність у якому нагадує покинуте уявою іграшкове місто з кубиків.

Якщо це взагалі може стати очевидним, то воно стало таким у Каканії, і тут Каканія була, хоч світ про це й не здогадувався, найпередовішою державою; то була держава, яка сяк-так мирилася сама з собою, у ній людина була навиворіт вільна, їй постійно бракувало причин для власного існування, і велика фантазія того, чого не сталося, чи того, що сталося без вороття, омиває кожного, мов подих океанів, з яких вийшло людство.

«Так уже сталося», — казали там, коли інші люди десь інде вважали, що сталося казна-що; то був вислів своєрідний, який не траплявся більш ніде — ні в німецькій, ні в жодній іншій мові, вислів, в атмосфері якого факти й удари долі ставали легенькими, мов пушинки й думки. Авжеж, Каканія, попри багато чого такого, що свідчить про протилежне, все ж була, мабуть, країною для ґеніїв; і, либонь, саме через те й загинула.

9. Перша із трьох спроб стати знаменитістю

Цей чоловік, що повернувся на батьківщину, не пригадував такої пори в своєму житті, яка б не була пройнята бажанням стати видатним; з цією мрією Ульріх, здавалося, народився. Це правда, таке прагнення може свідчити й про марнославство та дурний розум; і все ж не менше правди й у тому, що це — поривання надзвичайно прекрасне й праведне, без якого видатних людей на світі було б, мабуть, не багато.

Ось тільки одне було прикро: Ульріх не знав, ані як видатним стають, ані що таке видатна людина взагалі. У шкільні роки таким він вважав Наполеона; пояснити це можна було почасти тим, що юності властиво захоплюватися злочинами, а почасти — тим, що вчителі недвозначно вказували на того тирана, котрий намагався поставити Європу на голову, як на найбільшого лиходія в історії. Наслідком стало те, що Ульріх, щойно випурхнувши зі школи, став фенріхом у кавалерійському полку. Мабуть, якби тоді юнака спитали були, чому його вибір упав на цю професію, він уже не відповів би: «Щоб стати тираном». Але такі бажання — єзуїти; Геній Наполеона почав розвиватись аж після того, як той став ґенералом, а хіба міг Ульріх, бувши фенріхом, переконати свого полковника в необхідності цієї передумови?! Уже під час муштрового вишколу в ескадроні нерідко виявлялося, що полковник був іншої думки, ніж він. І все ж Ульріх не прокляв би навчального плацу, на мирному полі якого годі було відрізнити пиху від покликання, якби не був такий шанолюбний. Пацифістським балачкам про якесь там «мілітаристське виховання народу» він не надавав тоді ані найменшого значення, зате палко віддавався спогадам про героїку панування, насилля й гордощів. Він брав участь у верхогонах, бився на дуелях і визнавав лише три різновиди людей: офіцерів, жінок і цивільних; треті становили фізично недорозвинений, нікчемний за своїми розумовими здібностями клас, в якого офіцери відбивали дружин і доньок. Ульріх поринав у солодкий песимізм; йому здавалося, що коли вояцьке ремесло — це таке собі гостре, розпечене знаряддя, то цим знаряддям треба різати й палити світ йому ж таки на добро.

І хоча з ним самим, на його щастя, нічого такого не сталося, проте якось він усе ж таки зробив відкриття. В одному товаристві в нього вийшло невеличке непорозуміння з відомим фінансистом, і те непорозуміння він хотів був залагодити, як це завжди робив, вишукано, з блиском. Та виявилося, що й серед цивільних трапляються справжні чоловіки, котрі вміють гідно захистити жінок зі своїх родин. Фінансист поговорив з військовими міністром, якого знав особисто, внаслідок чого Ульріх мав тривалу розмову зі своїм полковником, і той розтлумачив йому різницю між ерцгерцогом і простим офіцером.

Відтоді ремеслом воїна Ульріх уже не тішився. Доти він гадав, що перебуває на арені пригод, які стрясають світ, і сподівався стати їхнім героєм, аж раптом побачив, як на безлюдному широкому майдані бешкетує п’яний молодик, і йому відповідає лише каміння. Збагнувши це, Ульріх попрощався з цією невдячною кар’єрою, де щойно доскочив звання поручника, й покинув службу.

10. Спроба друга.

Основи моралі чоловіка без властивостей

Але Ульріх змінив лише коня, перейшовши від кавалерії до техніки; новий кінь мав залізні ноги й бігав удесятеро прудкіше.

У світі Ґьоте гуркіт ткацьких верстатів людям ще заважав; у добу Ульріха вже почали відкривати музику машинних залів, клепальних молотків та фабричних гудків. Не варто, звісно, гадати, нібито люди дуже скоро помітили, що хмарочос вищий, ніж вершник на коні; навпаки, ще й нині вони, коли хочуть вдати із себе щось особливе, вилазять не на хмарочос, а на високого коня, й швидкі вони, саме мов вітер, і зіркі не як величезний рефрактор, а як орел. Почуття їхні ще не навчилися вдаватись до послуг їхнього розуму, й відмінність у розвитку почуттів і розуму майже така сама велика, як між сліпою кишкою та корою головного мозку. Виходить, не таке вже то й мале щастя — здогадатись, як це сталося з Ульріхом уже в перші його юнацькі роки, що людина в усіх високих, на її погляд, питаннях поводиться багато старомодніше, ніж її механізми.

Щойно Ульріх ступив до навчальних залів механіки, як його охопила лихоманка. Навіщо тобі ще й Аполлон Бельведерський, коли перед очима в тебе нові форми турбоґенератора чи гра ланок розподільчого пристрою парової машини! Кого цікавлять тисячолітні балачки про те, що добре, а що — погано, коли виявляється, що це — зовсім не «константи», а «функціональні значення» й добротність виконаної роботи залежить від історичних обставин, а добротність людей — від психотехнічної майстерности у використанні їхніх властивостей! Світ, якщо на нього дивитися з погляду технічного, просто смішний, непрактичний у всіх людських взаєминах, вищою мірою марнотратний і неточний у своїх методах; а хто звик залагоджувати свої справи за допомогою логарифмічної лінійки, той просто не сприйматиме серйозно добру половину того, що стверджують люди. Логарифмічна лінійка — це неймовірно дотепно переплетені системи чисел і поділок; логарифмічна лінійка — це дві біленькі, лаковані планочки трапецієвидного поперечного перерізу, які ковзають одна по одній і дають змогу миттю розв’язувати щонайскладніші завдання, не втрачаючи марно жодної думки; логарифмічна лінійка — це невеличкий символ, що його носять у нагрудній кишеньці й відчувають серцем, як такий собі твердий білий штрих; якщо хто-небудь приходить із гучними твердженнями чи глибокими почуттями, а ти маєш логарифмічну лінійку, то кажеш: «Хвилиночку, спершу розрахуймо межі похибок і ймовірну вартість усього цього!»

Це було, поза всяким сумнівом, широке уявлення про інженерну справу. Воно становило рамки привабливого майбутнього автопортрету, що зображував чоловіка з рішучими рисами, з натоптаною шеком люлькою в зубах, у спортивній шапочці й чудових чоботях для верхової їзди, — чоловіка, який подорожує з Кейптауна до Канади, щоб здійснити солідні проекти своєї фірми. При цьому завжди можна знайти час і принагідно дістати від свого технічного мислення пораду щодо влаштування світу й управління ним чи який-небудь вислів на взірець емерсонівського, що його не завадило б почепити над кожною майстернею: «Люди живуть на землі як пророки майбутнього, а всі їхні справи — це пошуки й спроби, адже будь-яку справу може перевершити нова!» Сказати правду, цей вислів належав самому Ульріхові, він склав його з кількох фраз Емерсона.

Важко сказати, чому інженери не зовсім такі, щоб відповідати цим словам. Чому багато з них, приміром, носять годинника на ланцюжку, який кривобокою крутою дугою тягнеться від кишеньки в камізельці до одного з горішніх ґудзиків або утворює на череві один підйом і два спуски, так ніби він — у вірші? Чому їм до вподоби носити в краватках шпильки з оленячими зубами або з підковками? Чому костюми їхні сконструйовані так, як перші зразки автомобіля? Чому, зрештою, вони рідко розмовляють про щось інше, крім своєї професії, а коли все ж таки й розмовляють, то роблять це так неприродно, вимушено, розпливчасто й формально, що слова проникають усередину не глибше, ніж до надгортанника? Певна річ, це стосується далеко не всіх, але багатьох таки стосується, й ті, з ким Ульріх познайомився, коли найнявся на службу в заводську контору вперше, були саме такі, а ті, з ким він познайомився, коли найнявся вдруге, були теж такі. Вони справляли враження людей, які міцно пов’язані зі своїми креслярськими дошками, залюблені у свою роботу й виконують її навдивовижу справно; але пропозицію застосувати власні сміливі думки не до своїх механізмів, а до себе самих, вони сприйняли б приблизно так, як вимогу скористатися молотком із протиприродною метою — для вбивства.

Отож друга, вже зріліша спроба, до якої Ульріх удався, щоб стати незвичайною людиною на шляху техніки, завершилася швидко.

11. Спроба найважливіша

З приводу того, що було досі, тепер Ульріх лише похитав би головою, от ніби хто-небудь заходився б розповідати йому про переселення його душі; але не з приводу своєї третьої спроби. Нема нічого дивного в тому, що інженер з головою поринає в свою вузьку професію замість вийти на вільні простори світу ідей, хоч його машини та механізми й надходять аж на край землі; адже ні йому не потрібно вміти переносити сміливість і новизну душі своєї техніки на власну душу, ні машина не в змозі застосувати до самої себе рівняння з нескінченно малими, що лежать в її основі. Однак щодо математики сказати цього не можна; тут маємо до діла із самою новою логікою, з самим духом, тут — корінь часу й джерела дивовижних перетворень.

Якщо це і є здійснення одвічних мрій — літати в небі й плавати з рибами, пробиватися крізь товщу велетенських гір, із нечуваною швидкістю пересилати повідомлення, зором і слухом осягати далеке й невидиме, чути, як розмовляють покійні, поринати в чудодійний цілющий сон, живими очима бачити, який вигляд матимеш через двадцять років після власної смерти, серед мерехтливих ночей знати, що над і під цим світом є тисячі всіляких речей, про які досі ніхто не здогадувався, якщо світло, тепло, сила, насолода, затишок — це одвічні мрії людства, то нинішні дослідження — не лише наука, а й чарування, демонстрація величезних зусиль серця й мозку, перед якою Господь відгортає складку за складкою своєї мантії, релігія, догматику якої пронизує й підтримує сувора, мужня, гнучка, холодна й гостра, мов ніж, математична логіка.

Звичайно, не можна заперечувати, що, на думку нематематиків, усі ці одвічні мрії здійснилися раптом зовсім не так, як це спершу уявлялося. Поштовий ріжок Мюнгаузена був прекрасніший, ніж голос, законсервований фабричним способом; семимильні чоботи — прекрасніші, ніж автомобіль, королівство Лаурина^[4] — прекрасніше, ніж залізничний тунель, чарівний корінь — прекрасніший, ніж фототелеграми, втішатися серцем рідної матері й розуміти птахів — прекрасніше, ніж зоопсихологічні дослідження виражальних можливостей пташиного голосу. Люди здобули реальність і втратили мрію. Вони вже не лежать під деревом, розглядаючи небо у проміжок поміж великим і другим пальцем на нозі, а творять; і не можна сидіти голодним і неуважним, якщо хочеш чогось домогтися, а треба з’їсти біфштекс і ворушитися. Картина достоту така, немовби старе безпорадне людство заснуло на мурашнику, а коли прокинулося нове, то у кров йому вже поналазило мурашок, і відтоді воно змушене несамовито розмахувати руками й дригати ногами, не в змозі позбутися отого огидного відчуття тваринної старанности. Розводити про це довгі балачки й справді не варто, нині більшість людей і так розуміють, що математика, мов демон, проникла в усі сфери нашого життя. Може, не всі ці люди вірять в історію про диявола, якому можна продати душу; але всі люди, котрі, либонь, щось тямлять у душі, коли вже вони, бувши священиками, істориками й митцями, постійно мають з цього неабиякі прибутки, запевняють, буцімто її занапастила математика й буцімто математика — джерело злого розуму, який хоч і обертає людину на володаря землі, проте водночас і робить її рабом машини. Внутрішня виснаженість, страхітливе поєднання скрупульозности в деталях і байдужости загалом, жахлива самотність людини в пустелі подробиць, її тривога, злість, небачена безсердечність, жадібність, холод і жорстокість, притаманні нашому часу, — це, згідно з тими свідченнями, не що інше, як наслідок утрат, що їх завдає душі гостре логічне мислення! Отож і тоді вже, коли Ульріх став математиком, були люди, які пророкували загибель європейської культури через те, що в людині не лишилося віри, любови, простодушности, доброти, і прикметно, що всі вони в шкільні та юнацькі роки були кепськими математиками. Згодом це стало для них доказом того, що математика, матір точного природознавства й бабуся техніки, є й праматір’ю того духу, який врешті породив і отруйні гази та військових льотчиків.

Не усвідомлювали цих небезпек, по суті, лише самі математики та їхні учні, природодослідники; все це вони відчували душею так само мало, як гонщики-велосипедисти, що, завзято натискаючи на педалі, не помічають нічого в світі, крім заднього колеса того, хто мчить попереду. Про Ульріха, навпаки, можна було з певністю сказати, що математику він любив через людей, котрі її терпіти не могли. У цю науку він був закоханий не так з наукового погляду, як суто по-людському. Він бачив, що в усіх питаннях, де математика вважає себе компетентною, вона має думку іншу, ніж звичайні люди. Якби наукові погляди можна було замінити загальним світоглядом, гіпотезу — експериментом, а істину — дією, то справа життя будь-якого видатного природодослідника чи математика, якщо брати її мужність і руйнівну силу, значно перевершила б найбільші історичні подвиги. Не з’явився ще на світі той чоловік, який сказав би своїм прихильникам: «Крадіть, убивайте, віддавайтесь розпусті! Наше вчення таке всемогутнє, що гноївку ваших гріхів воно оберне на кришталево-пінний гірський струмок». Але в науці кожні кілька років те, що доти вважали помилкою, раптом ставить з ніг на голову всі колишні уявлення або якась доти непримітна й знехтувана думка стає володаркою нового царства ідей, і такі випадки тут — не просто перевороти, ні, вони, мов драбина Якова, ведуть у височінь. У науці все відбувається так само яскраво, безпечно й прекрасно, як у казці. І Ульріх відчував: люди про це просто не знають, вони навіть не уявляють собі, як тепер можна міркувати; якби можна було навчити їх міркувати по-новому, то вони й жили б інакше.

Щоправда, тепер постає запитання: чи в світі й справді все йде так уже шкереберть, що його раз у раз треба ставити з голови на ноги? Але на це світ уже давно сам дав дві відповіді. Адже відколи він існує, більшість людей замолоду виступали за те, щоб його перекинути. Їм було смішно бачити, як міцно прив’язані старші до того, що мають, і як вони, замість міркувати мізками, міркують серцем, шматком плоті. Ця молодь завжди помічала, що моральна тупість старших — це нездатність до нових зв’язків такою самою мірою, як і звичайна інтелектуальна тупість, і для неї самої, для молоді, природною була мораль продуктивности, героїзму й перемін. Проте, досягнувши віку, коли мрії здійснюються, молодь про це вже не згадувала, та й не бажала згадувати. Ось чому багато з тих, для кого математика чи природознавство стали професію, вважатимуть за зухвальство, якщо хто-небудь зробить вибір на користь науки з тих самих причин, що й Ульріх.

І все ж у цій третій професії він, відколи кілька років тому обрав її, досяг, на думку фахівців, не так уже й мало.

12. Жінка, кохання якої Ульріх домігся

після розмови про спорт і містику

Виявилося, що до високих ідей прагне й Бонадея.

Це була та сама жінка, яка врятувала Ульріха вночі, коли він так невдало боксував, а другого ранку навідалася до нього під низько опущеним серпанком. Він охрестив її Бонадеєю, доброю богинею, тому що такою вона ввійшла в його життя, а також на честь богині цнотливости; в давньому Римі та мала храм, який внаслідок дивних перипетій став осереддям усілякої розпусти. Сама Бонадея про це не знала. Гучне ім’я, яке вона дістала від Ульріха, припало їй до вподоби, й під час своїх відвідин вона носила його, як розкішно вишитий пеньюар.

— То я — твоя добра богиня? — перепитувала вона. — Твоя bona dea?

І правильна вимова цих двох слів вимагала, щоб цієї хвилини вона обвивала руками його шию й, трохи закинувши назад голову, зворушливо зазирала йому в очі.

Бонадея була дружина одного шанованого чоловіка й ніжна мати двох славних хлопчиків. Її улюблене поняття було «глибоко порядний», вона прикладала його до людей, слуг, справ і почуттів, коли хотіла сказити про них що-небудь добре. Бонадея могла промовляти слова «справжнє», «добре» й «гарне» так само часто й невимушено, як хтось інший каже «четвер». Що задовольняло її потребу в ідеях найповніше, то це — уявлення про життя в тихому, ідеальному колі, що його утворюють рідний чоловік та діти, тоді як десь далеко внизу мріє темне царство на ім’я «не введи мене у спокусу», приглушуючи своїм мороком осяйне щастя й змушуючи його світитися м’яко, мов лампа. Вона мала лише одну ваду: вже сам вигляд чоловіків викликав у ній надзвичайно глибоке збудження. Ні, похітлива Бонадея зовсім не була; просто вона страждала чутливістю, як ото люди страждають, бува, чимось іншим, — скажімо, в когось пітніють руки, а хтось легко змінює свої переконання; це була немовби її вроджена риса, й вона не могла нічого з собою вдіяти. Познайомившись з Ульріхом за таких романтичних обставин, які надзвичайно збуджують уяву, вона від першої хвилини була приречена стати жертвою пристрасти, що зародилась як співчуття, згодом, після недовгої, але запеклої боротьби, перейшла в заборонену потаємність і тривала далі як поперемінні укуси то гріха, то каяття.

Але Ульріх в її житті був випадком не першим, а бозна й яким. З такими жінками, котрі страждають любовним шалом, чоловіки, збагнувши, що й до чого, поводяться здебільшого не багато краще, ніж з ідіотами, яких можна просто-таки по-дурному змусити знов і знов спотикатися на тому самому місці. Адже ніжно-віддані почуття чоловіків — це майже те саме, що рикання яґуара над шматком м’яса, і спробуй лишень їм завадити… Як наслідок, Бонадея часто провадила подвійне життя, мов ото шанований у повсякденному побуті громадянин, котрий у темних закутках своєї свідомости живе життям залізничного злодія, й коли цю тиху, показну жінку ніхто не тримав в обіймах, її пригнічувала зневага до себе, викликана брехнею й ганьбою, на які вона йшла, щоб її тримали в обіймах. Коли її чуттєвість охоплювало збудження, Бонадея була меланхолійна й добра, ба більше, в цій своїй мішанині захвату й сліз, грубої природности й неминучого каяття, у спалахах манії перед загрозою уже недалекої депресії вона набувала тієї зваби, що збуджує десь так, як безперервний, приглушений барабанний дріб. Однак у перервах між такими нападами, коли між двома станами слабкости наставало каяття, що змушувало її відчувати свою безпорадність, цю жінку сповнювали добропристойні претензії, через які поводитися з нею було не просто. Доводилося бути щирим і добрим, співчувати будь-якому лиху, любити імператорський дім, шанувати все шановане й з морального боку виявляти таку саму делікатність, що й біля ліжка хворого.

Якщо так не виходило, то в плині подій це теж нічого не міняло. На своє виправдання Бонадея вигадала казку, буцімто до такого прикрого стану її довів рідний чоловік у невинні перші роки їхнього подружнього життя. Цей чоловік, багато старший і статурою більший від неї, поставав у її казці таким собі безцеремонним чудовиськом, і вже в перші години свого нового кохання вона сумно й багатозначно розповіла про це й Ульріхові. Уже трохи згодом він довідався, що той чоловік був відомий і авторитетний юрист, вельми активний і компетентний у своїй сфері, до того ж безневинний убивця — любитель пополювати й бажаний гість усіляких застіль, де сходилися мисливці та правники і де розмовляли не про мистецтво й кохання, а про чоловічі проблеми. Лише в одному цей досить щирий, добродушний і життєрадісний чоловік чинив необачно — в тому, що був одружений на цій своїй дружині й тому частіше, ніж решта чоловіків, мав із нею ті взаємини, які, коли йдеться про правопорушення, називають випадковими зв’язками. Під психічним впливом багаторічної покори чоловікові, заміж за якого Бонадея вийшла скоріше з розважливости, ніж за велінням серця, у неї розвинулася ілюзія, нібито вона — фізично надзбудлива, і ця химера стала майже незалежною від її свідомости. Якийсь внутрішній примус, незбагненний навіть їй самій, приковував її до цього ощасливленого обставинами чоловіка; вона зневажала його за свою власну безвольність і не відчувала в собі волі зневажати його; вона ошукувала його, щоб утекти від нього, й воднораз у найменш слушні хвилини заводила мову про нього й про дітей, яких мала від нього, й ніколи не була спроможна звільнитися від нього цілком. Як і багато інших нещасливих жінок, опору в загалом досить хисткому життєвому просторі вона зрештою знайшла в антипатії до свого чоловіка, який міцно посів місце в її житті, й конфлікт із ним переносила до кожної нової пригоди, що мала визволити її від нього.

Щоб не вислуховувати її нарікань, не лишалося, по суті, нічого іншого, ніж якомога швидше перевести її зі стану депресії в стан манії. Тоді вона відмовлялася вірити в будь-які шляхетні помисли того, хто так чинив і зловживав її слабкістю, проте її страждання накидало їй на очі вологу поволоку ніжности, коли вона, як зазвичай казала сама, намагаючись висловлюватися по-науковому, «схилялася» до цього чоловіка.

13. Завдяки Геніальному скакуну

визріває усвідомлення того,

що ти — людина без властивостей

Неабияке значення має те, що Ульріх з цілковитою підставою міг сказати собі: у своїй науці він зробив чимало. Його праці навіть принесли йому визнання. Вимагати захвату було б занадто, бо навіть в імперії істини захват відчувають лише перед літніми вченими, від яких залежить, дістанеш ти доцентуру чи професуру. Сказати точніше, він лишився тим, кого називають надією, а надіями в республіці розумів називають республіканців, — це ті люди, котрі гадають, нібито всі зусилля можна присвятити справі, замість марнувати значну їхню частину на зовнішнє посування; вони забувають про те, що продуктивність одинака невелика, а посування, навпаки, — загальне бажання, і нехтують суспільним обов’язком кар’єризму, згідно з яким ти мусиш починати як кар’єрист, щоб у роки успіху стати опорою й підпорою, за допомогою якої виб’ється в люди ще хтось. І ось одного дня Ульріхові перехотілося бути й надією. Тоді вже настав час, коли заговорили про ґеніїв футбольного поля та ринґу, але щонайменше на десяток ґеніальних винахідників, тенорів або письменників у газетних повідомленнях припадав ще не більше, ніж один ґеніальний центральний захисник чи один великий тактик тенісного спорту. Новий дух почувався ще не зовсім упевнено. Та саме тоді Ульріх раптом десь вичитав — і на нього несподівано війнуло немовби зрілістю літа — вислів «Геніальний скакун». Трапився той вислів в одному репортажі про сенсаційний успіх на іподромі, й автор, мабуть, зовсім не усвідомлював усієї величі думки, підкинутої його перу духом єдности. Зате Ульріх одразу укмітив, який нерозривний зв’язок поєднує всю його кар’єру з тим Генієм скакових коней. Адже кінь споконвіку був священною твариною кавалерії, й у своїй казарменій юності Ульріх тільки й чув, що про коней та жінок, і від цього й утік, щоб стати видатною людиною, і ось тепер, коли після різноманітних зусиль він уже міг би відчути, либонь, наближення вершини своїх прагнень, звідти його вітав кінь, що піднявся туди перед ним. Якщо зважити на час, то це, певна річ, виправдано, адже ще зовсім недавно гідний захвату дух мужности в людській уяві поставав істотою, чия сміливість була сміливістю моральною, сила — силою переконаности, твердість — твердістю серця й доброчесности, істотою, яка швидкість вважала чимось на кшталт легковажности, хитрощі — чимось недозволенним, спритність і захопленість — чимось таким, що суперечить гідності. Зрештою та істота, щоправда, обернулася на такий собі ідеологічний привид і траплялася вже не в живому вигляді, а лише на нарадах професорсько-викладацького складу гімназій та в усіляких письмових висловлюваннях, і життя змушене було шукати собі новий образ мужности. Трохи роззирнувшись, воно, однак, зробило відкриття, що виверти й хитрощі, до яких вдається метикована голова в логічних розрахунках, насправді не вельми відрізняються від бійцівських вивертів добре тренованого тіла й що є загальна бійцівська психічна сила, яку труднощі й неймовірності роблять холодною й розумною, незалежно від того, чи звикла вона вгадувати відкритий для нападів бік певного завдання або фізичного супротивника. Якщо провести психотехнічний аналіз якого-небудь блискучого розуму й чемпіона країни з боксу, то їхня хитрість, мужність, точність і комбінаторика, а також їхня швидка реакція в галузі, важливій для кожного з них, мабуть, і справді виявляться однаковими; ба більше, можливо навіть, що в чеснотах і здібностях, які зумовлюють їхній особливий успіх, вони не відрізнятимуться від якого-небудь знаменитого коня-бар’єриста, бо не можна недооцінювати того, скільки видатних властивостей мобілізуються, коли потрібно перескочити через живопліт. До того ж кінь і чемпіон з боксу мають перед блискучим розумом ту перевагу, що їхні досягнення й значення можна бездоганно виміряти, й найкращого з-поміж них таки й справді визнають найкращим, а отже, настала черга спорту й об’єктивности з цілковитою підставою витіснити застарілі уявлення про ґеній і людську велич.

Щодо Ульріха, то слід сказати, що в цьому він на кілька років навіть випередив свій час. Адже в науці він працював саме так — за принципом поліпшення рекордів на одну перемогу, на один сантиметр чи на один кілограм. Його розум мав доводити свою гостроту й силу і виконував роботу силачів. Таке розкошування могутністю розуму було очікуванням, войовничою грою, своєрідною непевною, але владною претензією на майбутнє. Йому було не втямки, чого він цією могутністю врешті доб’ється; з нею можна було зробити все й не зробити нічого, врятувати світ або стати злочинцем. І приблизно така, мабуть, і взагалі психологічна ситуація, завдяки якій світ машин і відкриттів знов і знов дістає поповнення. На науку Ульріх дивився як на підготовку, загартування й різновид тренування. Якщо виявлялося, що таке мислення надто сухе, різке, вузьке й не обіцяє перспективи, то з цим доводилося миритись так само, як зі слідами напруження й нужди, що їх лишають на обличчі великі фізичні й вольові зусилля. Ульріх багато років любив духовну нужду. Він ненавидів людей, не здатних, кажучи словами Ніцше, «задля істини терпіти душевний голод», — зніжених, занепалих духом, ладних повернути назад, тих, хто тішить свою душу всілякими теревенями про душу й напихає її, позаяк розум замість хліба дає їй, мовляв, каміння, релігійними, філософськими й вигаданими почуттями, що нагадують розмочені в молоці булочки. Він тримався думки, що в цьому сторіччі ми, прихопивши з собою все людське, вирушили в наукову експедицію; гордість, мовляв, вимагає протиставити всім марним запитанням відповідь: «Ще ні!» — й жити на тимчасових засадах, але з усвідомленням мети, якої згодом досягнуть нащадки. Істина полягає в тому, що наука випрацювала поняття суворої, тверезої духовної сили, яке робить просто неспроможними давні метафізичні й моральні уявлення роду людського, хоч замінити їх воно може лише надією на той далекий день, коли раса духовних завойовників зійде в доли душевної плодючости.

Але щасливо це триває лише доти, доки не доведеться перевести погляд з пророчої далини на теперішнє, близьке, й прочитати повідомлення про те, що якийсь там скакун тим часом став Геніальним. Другого ранку Ульріх підвівся з лівої ноги й нерішуче пошукав правою пантофлю. Сталося це не в тому місті й не на тій вулиці, де він мешкав нині, а проте лише кілька тижнів тому. На лискучому бурому асфальті під його вікном уже снували авта; чистоту вранішнього повітря почала насичувати кислуватість дня, й тепер, коли крізь фіранки вже просотувалося молочне світло, звикло нахиляти вперед і назад своє голе тіло, черевними м’язами підіймати його з підлоги й знов опускати і нарешті гатити кулаками в боксерську грушу, як це роблять о такій порі стільки людей перед виходом на службу, — все це йому видалося тепер невимовно безглуздим. Одна година на день — це одна дванадцята свідомого життя, і її досить для того, щоб тримати треноване тіло в стані пантери, готової до будь-якої пригоди; однак цю годину марнують на безглузде очікування, тому що ніколи не стаються пригоди, гідні таких готувань. Точнісінько те саме й з коханням, до якого людина готується з неймовірним розмахом, і нарешті Ульріх зробив для себе відкриття: він і в науці нагадував блукальця, котрий долав одного за одним гірські хребти, не маючи перед очима жодної мети. Він мав лише крихти нового способу мислити й відчувати, однак така, спершу виразна, картина нового розпадалася на щодалі численніші деталі, й коли доти він гадав, що п’є із джерела життя, то тепер майже всі свої очікування випив. Тоді велику й перспективну роботу він на півдорозі кинув. Одні його колеги видавалися йому невблаганними прокурорами й головними Гарантами логіки, другі — наркоманами, що курять опій і ковтають якісь навдивовижу безбарвні пігулки, від яких їхній світ заселяли примари чисел і безпредметних зв’язків. «Святий Боже! — подумав він. — Я ж бо ніколи не мав наміру ціле життя бути математиком!»

Одначе який же намір він, власне, мав? У цей момент він міг би звернутися хіба до філософії. Але філософія в тодішньому своєму стані нагадувала йому ту історію з Дідоною, де крають на вузенькі пасочки бичачу шкуру, ось тільки лишалися сумніви, чи справді можна охопити ними царство; а все нове, що з’являлося, не дуже різнилося від того, що робив він сам, і його не приваблювало. Ульріх міг лише сказати, що почувався ще далі, ніж замолоду, від того, чим, власне, хотів стати, якщо він узагалі коли-небудь про це бодай трохи здогадувався. Напрочуд добре він бачив у собі всі здібності й властивості, котрим сприяв його час, — усі, крім уміння заробляти гроші, якого він і не потребував; однак можливість ці здібності й властивості застосовувати він утратив; і коли вже й футболісти та коні не позбавлені ґенія, то, зрештою, більш нічого й не лишається, як скористатися ним, щоб урятувати так свою самобутність. Отож Ульріх ухвалив рішення взяти на рік відпустку від власного життя й пошукати належного застосування своїм здібностям.

14. Друзі юности

Після повернення Ульріх уже кілька разів навідувався до свої друзів Вальтера й Клариси, бо ці двоє, хоч надворі й стояло літо, нікуди не поїхали, а він багато років їх не бачив. Щоразу, коли він приходив, вони грали на роялі. У такі хвилини обоє не переймалися тим, що не помічали його, поки не завершували п’єсу. Цього разу вони виконували «Пісню до радости» Бетховена; мільйони, як це описує Ніцше, зі священним трепетом падали в порох, ламалися перешкоди ворожнечі, розділених мирило й об’єднувало євангеліє світової гармонії; забувши, як ходити й розмовляти, обоє вже ладні були, пританцьовуючи, спурхнути до неба. Обличчя їхні були вкриті плямами, тіла нахилені, голови смикалися вгору-вниз, розчепірені пальці місили непокірну масу звуків. Відбувалося щось незмірне; набухав невиразно окреслений, наповнений гострим відчуттям, ладний ось-ось луснути пузир, і збуджені пучки, нервові брижі на чолі, конвульсії тіла випромінювали чимдалі нові почуття жахливого особистого бунту. Цікаво, скільки ж разів уже повторювалося це дійство?

Ульріх ніколи не міг терпіти цього завжди відкритого роялю з вищиреними зубами, цієї широкомордої, коротконогої помісі такси з бульдогом — ідола, який цілком заволодів життям його друзів аж до картинок на стіні й хирлявих ескізів фабричної меблі зі штучних матеріалів; у цьому домі навіть не було служниці, час від часу сюди лише приходила дівчина, яка варила їсти й прибирала. За вікнами цієї оселі аж до порослих лісами пагорбів здіймалися виноградники з купками старих дерев та перекошеними хатинами, але поблизу все було якесь занедбане, голе, випалене, неприкаяне, як буває там, де околиці великого міста вклинюються в сільську місцевість. Арку поміж цим переднім планом і чарівною далиною перекидав інструмент; лискучо-чорний, він посилав за стіни вогненні стовпи ніжности й героїки, хоч вони, перетерті на щонайдрібніший звуковий попіл, уже за кілька сотень кроків падали на землю, не долетівши навіть до порослого соснами пагорба, де на півдорозі до лісу стояв шинок. Проте саме помешкання рояль змушував гриміти й був одним із тих мегафонів, крізь які душа волає у всесвіт, мов ото олениця в період тічки, і їй не відповідає ніщо, крім такого самого змагального поклику тисяч інших душ, що самотньо сурмлять до всесвіту. Міцна позиція Ульріха в цьому домі Грунтувалася на тому, що музику він оголосив неміччю волі й розладом розуму і відгукувався про неї з глибшою зневагою, ніж думав; а для Вальтера й Клариси музика була на той час найвищою надією й найглибшим страхом. Ульріха вони за це, з одного боку, зневажали, а з другого — шанували як злого духа.

Цього разу, коли вони дограли, Вальтер, обм’яклий, виснажений і пригнічений, лишився сидіти на трохи повернутому дзиглику перед роялем, а ось Клариса підхопилася й жваво привіталась із непрошеним гостем. У її руках і на обличчі ще тремтів електричний заряд гри, а крізь напружений захват і відразу пробивалася усмішка.

— Жаб’ячий король! — сказала вона, й голова її, хитнувшись назад, показала чи то на музику, чи то на Вальтера.

Ульріх відчув, як знов напружилася тужава сила союзу між ним і нею. Коли він приходив минулого разу, Клариса розповіла йому про свій страшний сон: якась слизька істота намагалася оволодіти нею сонною; істота була пузато-м’яка, лагідна й жахлива, і означала та величезна жаба Вальтерову музику. Обоє друзів мали від Ульріха не багато таємниць. Привітавшись із ним, Клариса одразу відвернулася, хутко підійшла до Вальтера, знову викрикнула свій бойовий клич «Жаб’ячий король!», якого Вальтер, схоже, не зрозумів, і руками, які ще здригались від музики, в нестямі, з болем і боляче смикнула його за чуба. Її чоловік скривив люб’язноспантеличену міну й, повертаючись із слизької порожнечі звуків, ступив крок ближче.

Потому Клариса з Ульріхом пішли без нього прогулятися під зливою скісного стріловидного проміння від надвечірнього сонця; Вальтер лишився біля роялю. Клариса сказала:

— Уміння забороняти собі що-небудь шкідливе — це випробування життєвої снаги! Виснаженого вабить шкідливе!… Що ти з цього приводу гадаєш? Ніцше стверджує, що коли митець надто заклопотаний моральним боком свого мистецтва, то це — ознака слабкости. — Вона сіла на невеличкий горбик.

Ульріх стенув плечима. Три роки тому, коли Клариса виходила заміж за його товариша юности, вона мала двадцять два роки, й він, Ульріх, сам подарував їй на весілля твори Ніцше.

— Якби я був Вальтером, то викликав би Ніцше на дуель, — відповів, усміхнувшись, він.

Струнка Кларисина спина, ніжні лінії якої вимальовувалися під сукнею, напружилась, мов тятива, і неймовірне напруження відбилося й на її обличчі; вона боялася повернути його до товариша.

— У тобі й досі є щось дівчаче й геройське водночас… — додав Ульріх.

У цих словах пролунало — а може, й не пролунало — запитання, але трохи й жарт, однак певною мірою також сповнений ніжности подив; Клариса не зовсім зрозуміла, що мав на увазі Ульріх, але обидва ці слова, які вона колись уже почула від нього, ввійшли в її серце, мов підпалена стріла в солом’яну стріху.

Час від часу до них докочувалася хвиля безладно збурених звуків. Ульріх знав, що коли Вальтер грав Ваґнера, то Клариса тижнями не підпускала його до себе. І все ж таки він грав Ваґнера; з нечистим сумлінням; мов упертий хлопчак.

Кларисі кортіло спитати в Ульріха, що той про все це знає; Вальтер ніколи не вмів тримати язика за зубами; але питати їй було соромно. Та ось і Ульріх сів на горбочок поблизу неї, й нарешті вона сказала щось зовсім інше:

— Ти не любиш Вальтера. Насправді ти йому зовсім не товариш.

Це пролунало як виклик, але вона засміялася. Ульріхова відповідь була несподівана:

— Ми, бач, товаришуємо змолоду. Ти, Кларисо, була ще дитиною, коли між нами вже склалися взаємини, які ведуть до юнацької дружби. Багато-багато років тому ми викликали один в одного захват, а тепер не довіряємо один одному, знаючи, чим кожен дихає. Кожен хотів би позбутися прикрого враження, що колись він плутав другого з самим собою, й тому ми один для одного — мов непідкупне криве дзеркало.

— Отже, ти не віриш, — промовила Клариса, — що він усе ж таки ще чогось досягне?

— Немає ще одного такого прикладу неминучости, як той, що його становить здібний молодик, коли він зморщиться й обернеться на звичайного старого чоловіка, і то не від якого-небудь удару долі, а лише від усихання, наперед йому судженого!

Клариса міцно стулила вуста. Їхня давня, ще часів юности домовленість про те, що переконання важливіші, ніж повага, защеміла їй у серці й завдала болю. Музика! Звуки весь час порушували тут спокій. Вона прислухалася. Тепер, коли запала мовчанка, виразно долинало клекотання роялю. Якщо не прислухатися, то могло видатись, ніби з пагорбів злітає «палахке полум’я».

Важко сказати, ким був Вальтер насправді. Він усе ще лишався, поза всяким сумнівом, приємним чоловіком з глибоким, промовистим поглядом, хоч йому пішов уже тридцять п’ятий рік, і з певного часу він працював у якомусь мистецькому закладі. Влаштував його туди батько, суворо попередивши, що не допомагатиме далі грішми, якщо син відмовиться посісти те вигідне місце. Адже Вальтер був, власне, художник; вивчаючи в університеті історію мистецтв, він одночасно працював у класі живопису державної академії, а згодом якийсь час мешкав в одній майстерні. І коли невдовзі після одруження на Кларисі перебрався з нею до цього будинку на краю світу, то лишався ще художником; але тепер, схоже, знову став музикантом, і взагалі протягом свого десятирічного кохання він поперемінно бував то тим, то тим, а на додачу ще й поетом, видавав літературний часопис, влаштувався був, щоб одружитися, в якесь аґентство з розповсюдження театральних п’єс, через кілька тижнів ту роботу покинув, по якімсь часі, щоб одружитися, став капельмейстером у театрі, за півроку збагнув, що нічого путнього не вийде й з цього, побував учителем малювання, музичним критиком, відлюдником і ще багато чим, поки в батька та в його майбутнього тестя, попри всю їхню великодушність, урвався терпець. Такі, як вони, літні люди зазвичай стверджували, що Вальтерові просто бракує сили волі; проте з таким самим успіхом можна було й стверджувати, що він усе життя був різнобічним дилетантом; але найбільший подив викликало все ж таки те, що завжди траплялися фахівці з музики, живопису чи літератури, які захоплено пророкували йому велике майбутнє. У житті Ульріха, хоч він і домігся дечого такого, цінність чого годі заперечити, навпаки, не було випадку, щоб хто-небудь прийшов до нього й сказав: «Ви — саме той чоловік, котрого я завжди шукав і на котрого чекають мої друзі!» А ось у Вальтеровому житті таке ставалося що три місяці. І навіть якщо то були критики й не найавторитетніші, та все ж усі вони мали певний вплив, могли зробити перспективну пропозицію, посприяти в посуванні на службі, очолювали яке-небудь нове підприємство, призначали на посади, мали знайомства, що їх пропонували відкритому ними Вальтерові, життєвий шлях якого саме через це так часто й робив зигзаги. На цьому шляху його супроводжувало щось таке, що здавалося важливішим, аніж просто успіх. Можливо, то був лише йому притаманний талант славитися великим талантом. А якщо це — дилетантизм, тоді духовне життя всієї німецької нації великою мірою грунтується саме на дилетантизмі, тому що такий талант трапляється на всіх рівнях — аж до людей по-справжньому талановитих, бо зазвичай лише їм такого таланту, схоже, й бракує.

І Вальтер мав навіть талант це усвідомлювати. Хоч він, звичайно, як і будь-хто, любив вважати свої успіхи заслугою особистою, однак та його перевага, що кожен щасливий випадок так легко підносив його все вище й вище, щоразу викликала в нього тривогу й острах, як брак справжньої власної ваги, й причиною кожної переміни його діяльности й людських зв’язків ставала не тільки непостійність, а й глибока внутрішня боротьба, а також побоювання, що задля чистоти душевних помислів він не повинен затримуватися на одному місці, щоб не пустити коріння там, де лишень замріє оманливе пристановище. Його життєвий шлях був ланцюгом бурхливих пригод, які породжували героїчну боротьбу душі, і вона, впираючись половинчастості будь-якій, не підозрювала, що слугує так половинчастості власній. Бо поки він, як і подобає ґенію, страждав і змагався за моральність своїх духовних діянь, поки цілком віддавав себе своєму таланту, якого на щось велике не вистачало, доля, кружляючи колами, помалу привела його назад, до нуля. Нарешті він прийшов туди, де йому вже ніщо не заважало; тиха, непримітна служба на напівнауковій посаді, захищена від будь-якого бруду мистецького ринку, давала йому задосить незалежности й часу, щоб усю увагу зосередити на своєму внутрішньому поклику; Вальтер мав кохану, завдяки чому серце вже не діймали ніякі колючки, а будинок «на краю самотности», куди він переїхав з нею після одруження, був немовби створений для творчости. Та коли вже не лишилося нічого, що потрібно було долати, сталося несподіване: твори, що їх так довго обіцяла велич його помислів, не народжувались. Вальтер, здавалося, вже не міг працювати; він ховав і знищував; він щоранку чи пополудні, повернувшись додому, на кілька годин замикався, годинами прогулювавсь, не розгортаючи альбому для замальовок, але й ту дещицю, що з’являлася, він нікому не показував або знищував. На це він мав сотні всіляких причин. Але загалом погляди його в цей час почали зазнавати помітних змін. Він уже не заводив розмов про «сучасне мистецтво» й «мистецтво майбутнього» (уявлення про них у Клариси були пов’язані з Вальтером від її п’ятнадцятирічного віку), а підводив де-небудь риску — в музиці, приміром, після Баха, в літературі — після Штіфтера, в малярстві — після Енґра, й усе, що прийшло потім, оголошував примхливим, зіпсутим, утрируваним і занепадницьким; ба більше, він чимдалі запальніше стверджував, нібито в таку отруєну у своєму духовному корінні добу, як нинішня, чистий талант має від творчости взагалі утримуватись. Одначе він був нещирий, бо хоч вуста його й виносили такий суворий присуд, з його кімнати, щойно він замикався, чимраз частіше долинали звуки Ваґнера, тобто музики, яку в минулі роки він учив Кларису зневажати, бо це, мовляв, — типовий взірець по-міщанському примхливого, зіпсутого часу; але тепер він і сам не міг устояти перед цією музикою, як перед міцним, гарячим, п’янким трунком.

Клариса цьому впиралася. Вона ненавиділа Ваґнера вже за саму його оксамитову куртку й берет. Її батько був художник, чиї сценічні декорації й костюми зажили слави в усьому світі.

Дитинство її минуло в царстві, просяклому ароматом куліс і запахом фарб, серед трьох різних мистецьких жаргонів — театрального, оперного й художницької майстерні, в оточенні оксамиту, килимів, Геніїв, леопардових шкур, усіляких дармовисиків, павиних віял, скринь і лютень. Тим-то вона всією душею ненавиділа будь-яке сластолюбство у мистецтві й відчувала потяг до всього аскетичного, хай то була метагеометрія нової атональної музики чи оббілована, чиста, мов препарат м’язів, воля класичних форм. Першу звістку про це до її дівочої неволі приніс Вальтер. Вона назвала його «принцом світла», й, коли ще була дівчинкою, вони з Вальтером поклялися одне одному, що не поберуться, поки він не стане королем. Історія його починань і перемін була водночас історією незмірних страждань і захоплень, де роль нагороди в боротьбі випала їй. Клариса була не така талановита, як Вальтер, і відчувала це завжди. Однак Геніальність вона вважала питанням волі. З нестямним завзяттям Клариса заходилася опановувати музику; можливо, до музика вона взагалі хисту не мала, проте вона мала десять жилавих пальців, щоб грати на роялі, а також рішучість; вона вправлялася цілими днями й підганяла свої пальці, мов десять худющих волів, що повинні витягти з ями щось страшенно важке. У такий самий спосіб Клариса взялася й за малярство. Від п’ятнадцятирічного віку вона вважала Вальтера Генієм, тому що завжди мала намір вийти заміж лише за Генія. Не бути Генієм вона йому просто не дозволяла. А усвідомивши його неспроможність, почала чинити нестямний опір цій задушливій, повільній переміні в атмосфері свого життя. Та саме тепер Вальтер і потребував людського тепла й, коли його діймало власне безсилля, горнувся до неї, мов дитина, що шукає молока й сну; але невеличке, нервове Кларисине тіло не було материнське. Їй ввижалося, що з неї п’є кров паразит, який хоче звити в ній кубло, й вона від нього відверталася. Вона глузувала з того навального, мов клуби гарячої пари у пральні, тепла, в якому він шукав розради. Можливо, з її боку це було жорстоко. Але вона прагла бути супутницею великої людини й боролася з долею.

Ульріх запропонував Кларисі сигарету. Що він міг іще сказати після того, як так немилосердно виказав їй усе, що думав? Димки від їхніх сигарет потяглися за промінням вечірнього сонця й трохи збоку від них поєдналися.

«Що знає про це Ульріх? — міркувала Клариса, сидячи на своєму горбочку. — Ох, що він узагалі може розуміти в такій боротьбі!» Вона пригадала, як розпадалось, яким нестерпно-порожнім ставало обличчя Вальтера, коли його змагали страждання музики й чуттєвости, а її опір не давав їм виходу; ні, вирішила вона, Ульріх нічого не знає про цю потворність любовної гри мовби на Гімалаях, зведених із кохання, зневаги, страху й піднесених зобов’язань. Вона була не вельми високої думки про математику й ніколи не мала Ульріха за такого самого талановитого, як Вальтер. Так, Ульріх був розумний, логічний, багато знав; та хіба це — не більше, ніж варварство? Щоправда, в теніс він грав колись незрівнянно краще, ніж Вальтер, і Клариса пригадувала, як іноді вона, спостерігаючи його смалкі удари, так гостро відчувала, що він доб’ється всього, чого хоче, як цього ніколи не відчувала, замислюючись над малярством, музикою чи й думками Вальтера. І вона подумала: «А може, Ульріх про нас усе знає, тільки нічого не каже?» Зрештою, щойно ось він досить виразно натякнув на її героїзм. Це мовчання між ними вже неабияк її захоплювало.

А Ульріх міркував собі: «Ох, яка ж мила була Клариса десять років тому, оте напівдитя з його палкою вірою в наше, всіх трьох, майбутнє!» А неприємна вона була йому, власне, лиш один-однісінький раз — коли вийшла заміж за Вальтера; тоді вона показала той неприємний егоїзм на двох, який молодих жінок, шанолюбно закоханих у своїх чоловіків, часто робить такими нестерпними для решти чоловіків. «Щодо цього тим часом сталася глибока переміна на краще», — подумав Ульріх.

15. Духовний переворот

У ті вже давно забуті часи невдовзі після завершення минулого сторіччя, коли багато хто гадав, що й нове сторіччя молоде, вони з Вальтером обидва були молоді.

Сторіччя, що тоді вже зійшло в могилу, у своїй другій половині відзначилося мало чим. Воно було тямуще в техніці, комерції й наукових дослідженнях, та поза цими осередками своєї енергії — тихе й оманливе, як болото. Він малював картини, як це робили в сиву давнину, складав вірші, як Ґьоте й Шілер, і зводив свої будинки в стилі ґотики й Ренесансу. Вимога ідеального панувала, мов поліційне управління, над усіма виявами життя. Але за тим таємним законом, який не дозволяє людині наслідувати без того, щоб не перебільшувати, все робилося тоді так майстерно, як і не снилося чудотворним взірцям, чиї сліди ще й нині можна побачити на вулицях і в музеях, і (хтозна, пов’язано це зі сказаним чи ні) цнотливі й сором’язливі тогочасні жінки мусили носити сукні від вух до землі, однак мати розкішні перса й пишну сідницю. А втім, з різноманітних причин про жодні інші минулі часи не знають так мало, як про ті три чи п’ять десятків років, котрі пролягли між власним двадцятиліттям і двадцятиліттям батьків. Тим-то не завадить, либонь, згадати й про те, що в кепські часи найогидніші будівлі й вірші народжуються за точнісінько такими самими чудовими принципами, що й у найкращі; що всі люди, котрі докладають рук до знищення досягнень одного з попередніх непоганих періодів, роблять це з таким відчуттям, немовби вони ті досягнення поліпшують; і що знекровлені молоді люди такого часу про свою молоду кров такої самої високої думки, як і нові люди в решту часів.

І щоразу видається дивом, коли після пологого спаду такого часу раптом починається, як тоді й сталося, бодай незначне піднесення душі. З олійно-гладенького духу двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя в усій Європі зненацька спалахнула якась окрилююча лихоманка. Ніхто до пуття не знав, що воно народжується; ніхто не міг сказати, що це буде — нове мистецтво, нова людина, нова мораль чи, може, нове перегрупування суспільства. Тому кожне казало про те, що його влаштовувало. Але повсюди повставали люди, щоб боротися проти старого. А така, як треба, людина раптом траплялася скрізь; і особливо важливо ось що: люди по-діловому заповзятливі сходилися з людьми заповзятливими духовно. Розвивалися таланти, яких доти гнітили або які в суспільному житті участи не брали взагалі. Вони були такі різні, якими різними лишень можуть бути, а їхні цілі були неперевершено протилежні. Любили надлюдину й любили недолюдину; обожнювали здоров’я, сонце й обожнювали тендітність дівчат із хворими легенями; захоплено сповідували віру в героїв і віру в суспільно-пересічну людину; були довірливі й скептичні, природні й манірні, міцні й немічні; мріяли про давні алеї замків, про осінні сади, скляні ставки, дорогоцінне каміння, гашиш, хвороби, демонізм, але й про неозорі обрії, прерії, кузні й прокатні стани, про голих борців, повстання трудящих рабів, кохання первісних пар і руйнацію суспільства. То були, певна річ, суперечності й дуже різні бойові кличі, але вони мали спільне дихання; якби хто-небудь розклав той час на частини, то вийшла б нісенітниця на кшталт кутастого кола, яке прагне складатися з дерев’яного заліза, хоча насправді все стопилося в мерехтливий сенс. Ця ілюзія, що втілилась у магічній даті зламу століть, виявилася такою глибокою, що одні захоплено кинулися на нове, ще не вживане сторіччя, а другі поквапно давали собі волю ще в старому, як у будинку, що з нього однаково доведеться вибиратись, до того ж ні ті, ні ті аж такої великої різниці в манерах своєї поведінки не помічали.

Якщо не хочеться, то, зрештою, й не треба переоцінювати цей минулий «рух». Та й тривав він лише в тому тонкому, несталому прошарку інтелігенції, що його одностайно зневажають люди з непохитним, попри всі його суперечності, світоглядом, люди, які нині, слава Богу, знову звелися на ноги, й на маси той «рух» не поширився. І хоч історичною подією все це й не стало, однак подійкою таки було, й обидва товариші, Вальтер і Ульріх, замолоду застали ще її мерехтіння. Крізь плутанину вірувань тоді щось пронеслося, так ніби багато дерев зігнулося під одним поривом вітру, — якийсь сектантський і оздоровчий дух, радісне усвідомлення початку й переміни, невеличке відродження й реформація, що їх знали лише найкращі часи, і той, хто вступав тоді в світ, уже на першому розі відчував на щоках повів цього духу.

16. Загадкова хвороба часу

«Отже, ми й справді ще не так давно були двома юнаками, — міркував Ульріх, коли знов зостався сам, — яких великі ідеї осявали, хоч як дивно, не лише раніше, ніж решту людей, але ще й одночасно, адже досить було одному розтулити рота, щоб сказати щось нове, як другий уже робив це саме неймовірне відкриття». У юнацькій дружбі є щось незвичайне: вона — мов яйце, яке своє чудове пташине майбутнє відчуває вже в жовтку, але перед зовнішнім світом постає ще тільки невиразним овалом, що його годі відрізнити від решти таких самих. Ульріх виразно бачив перед собою кімнату хлопчика й студента, де вони зустрічалися, коли він на кілька тижнів повертався зі своїх перших вилазок у світ. Вальтерів письмовий стіл, закиданий малюнками, записами й нотними аркушами, що випромінювали блиск майбутньої знаменитости, й вузенький книжковий стелаж навпроти, біля якого, мов Севастіан біля стовпа, іноді стояв у запалі Вальтер, і лампа освітлювала його гарний чуб, яким Ульріх завжди потай захоплювався. Альтенберґові, Ніцше, Достоєвському чи ще комусь, кого вони саме читали, коли потреба в них уже відпадала, вдовольнятися місцем на підлозі чи на ліжку, бо потік розмови не терпів такої дріб’язкової перешкоди, як дбайливо поставити їх на місце. Гордовитість юности, якій великі уми саме на те й потрібні, щоб користатися ними на власний розсуд, цієї хвилини здалася йому навдивовижу прекрасною. Він спробував пригадати їхні розмови. Вони були, мов сновидіння, коли, прокидаючись, іще встигаєш піймати останні свої думки ві сні. І він, трохи вражений, подумав: «Коли ми тоді що-небудь стверджували, то мали й ще одну мету, крім довести свою правду, а саме — ствердитись!…» Настільки ж глибше було в юності й прагнення світити самому, ніж прагнення бачити при світлі. Спогад про ці юнацькі настрої, що немовби витали на променях, кольнув йому в серці, мов болюча втрата.

Ульріх мав таке враження, неначе він, ступивши у зрілий вік, опинився в якомусь загальному спаді, пульс якого, попри випадкові, швидкоплинні сплески, ставав чимдалі безрадіснішим і неритмічнішим. Важко було сказати, в чому полягала ця переміна. Невже раптом поменшало видатних людей? Аж ніяк! А крім того, річ зовсім не у видатних людях; рівень доби визначають не вони; ані бездуховність людей шістдесятих-вісімдесятих років не могла, наприклад, стримати становлення Гебеля й Ніцше, ані жоден із них — бездуховність своїх сучасників. Може, спинилося життя загалом? Та ні, воно зробилося ще бурхливішим! Чи стало більше, ніж було колись, суперечностей, що сковують рух? Навряд чи їх узагалі могло стати більше! Хіба колись люди не спокушалися збоченнями? Скільки завгодно! Між нами кажучи, заступалися за чоловіків слабких і лишали поза увагу сильних; траплялося, бовдури грали роль вождів, а великі таланти — роль диваків; справжній німець, не переймаючись усілякими пологовими муками, які він називав занепадництвом і хворобливим перебільшенням, і далі читав свої сімейні часописи й незрівнянно частіше відвідував скляні палаци й мистецькі будинки, ніж «сецесіони»^[5], а щодо політики, то вона й геть нехтувала поглядами нових людей та їхніх часописів, і офіційні заклади цуралися нового, як чуми… А може, справедливіше було б сказати, що відтоді все змінилося на краще? Люди, котрі колись очолювали тільки невеличкі секти, тим часом поставали старими знаменитостями; видавці й антиквари розбагатіли; нове й далі пускає коріння, весь світ відвідує й скляні палаци, й сецесіони, й сецесіони сецесіонів; сімейні часописи коротко попідстригалися; державні діячі люблять продемонструвати, що підковані в мистецтві й культурі, а газети творять історію літератури. То що ж утрачено?

Щось невагоме. Знак плюс чи знак мінус. Якусь ілюзію. От ніби магніт відпустив залізні ошурки, й вони знов перемішались. От ніби розмотався клубок ниток. От ніби колона збилася з ноги. От ніби оркестр почав фальшивити. Годі було назвати бодай одну дрібницю, яка була б неможлива й доти, проте всі співвідношення трохи змістилися. Ідеї, що мали колись сяку-таку цінність, набули ваги. Слави заживали особи, яких колись серйозно навіть не сприймали. Нерівне розгладжувалося, розділене знову зливалося водно, незалежні робили поступки загальним захопленням, уже усталені смаки знову страждали невпевненістю. Чіткі межі повсюди постирались, і якась нова здатність споріднюватися, що її годі описати, винесла на поверхню нових людей і нові уявлення. Погані вони не були, аж ніяк; ось тільки до доброго додалося трішечки забагато поганого, до істини — хибних думок, до значущости — пристосуванства. Просто-таки складалося враження, нібито для цієї суміші передбачене якесь бажане дозування, до якого в світі вдавалися найчастіше, — така собі невеличка, але якраз достатня добавка суроґату, і саме вона й надавало ґенію ґеніального, а таланту — багатонадійного вигляду, як ото, на думку багатьох людей, лише певна кількість кави з винних ягід або цикорію надає натуральній каві справжньої, повноцінної кавности, й раптом на всіх важливих і привілейованих позиціях духу виявилися саме такі люди, й усі рішення потрапили в залежність від їхнього смаку. Відповідальність за це не можна покладати ні на кого. І не можна сказати, як воно все так сталося. Не можна боротися ні з людьми, ні з ідеями чи певними явищами. Не бракує ні таланту, ні доброї волі, ані навіть характерів. Просто бракує всього й воднораз не бракує нічого; враження таке, немовби змінилася кров чи змінилося повітря, загадкова хвороба зжерла невеличкі задатки Геніальности минулих часів, однак усе сяє новизною, і зрештою вже не знаєш, що сталося — світ справді погіршав чи просто ти сам постарішав. У такому разі нові часи настали остаточно.

Одне слово, отак-от змінилися часи — мов день, що спершу сяє блакиттю, а тоді помалу похмурніє, — і виявляти люб’язність, щоб зачекати на Ульріха, вони й не думали. А він віддячував своєму часу тим, що причиною загадкових змін, які, пожираючи Генія, й становили його, часу, хворобу, вважав звичайнісіньку дурість. І зовсім не в образливому сенсі. Адже якби зсередини дурість була до невпізнання схожа на талант, якби ззовні вона не здавалася поступом, Генієм, надією, удосконаленням, то бути дурним, либонь, ніхто не схотів би й дурости не було б. Принаймні боротися з нею стало б дуже легко. Але є в ній, на жаль, щось надзвичайно природне й привабливе. Адже якщо, наприклад, хто-небудь вирішить, що олеографія має більшу мистецьку цінність, аніж олійна картина ручної роботи, то в цьому буде й своя істина, і довести її можна переконливіше, ніж ту істину, що Ван Ґог був великий художник. Так само дуже легко й вигідно бути як драматург сильнішим від Шекспіра або як оповідач — рівнішим від Ґьоте, а звичайнісінька банальність завжди людяніша, ніж нове відкриття. Нема жодної, жоднісінької ідеї, якою не змогла б скористатися дурість, вона вміє повертатися на всі боки й накидати на себе будь-які шати істини. А в самої істини, навпаки, завше тільки одна вдяганка й один шлях, і вона щоразу програє.

Але згодом у цьому зв’язку Ульріхові спала на думку одна дивна річ. Він уявив собі, нібито великий церковний філософ Тома Аквінський, який, доклавши неймовірних зусиль, привів до цілковитого ладу погляди свого часу й 1274 року помер, — отож що він здійснив ще глибші й ґрунтовніші дослідження і оце щойно їх завершив; і ось той філософ, з якоїсь особливої ласки лишившись молодим, з кількома фоліантами під пахвою вийшов зі склепінчастих дверей свого будинку, й перед носом у нього промчав трамвай. Подив і спантеличення «доктора універсаліса», як знаменитого Тому називали в минулому, потішили Ульріха. Безлюдною вулицею наближався мотоцикліст; руки й ноги колесом, він з гуркотом виростав з перспективи. Обличчя в нього було поважне, мов у малої дитини, яка не на жарт улаштувала реви. Ульріхові одразу пригадався портрет однієї знаменитої тенісистки, що його він на днях бачив у якомусь часопису; однією ногою, заголеною вище підв’язки, вона стояла навшпиньках, закинувши другу аж до голови й високо замахнувшись ракеткою, щоб відбити м’яча; при цьому міна в неї була, як в англійської ґувернантки. У тому самому часопису трапився й знімок плавчихи, якій саме робили масаж після змагань; у головах і в ногах у неї стояли по одній особі жіночої статі в одязі й поважно спостерігали за процедурою, а сама плавчиха лежала гола горілиць на ліжку, підібгавши одне коліно, немовби віддавалась, і на це коліно поклав руки масажист у лікарняному халаті; він стояв і дивився зі знімка так, ніби те жіноче тіло оббіловане й висить на гаку. Тоді в часописах уже почали з’являтися такі речі, і їхнє існування потрібно було якось визнати, як визнають існування висотних будівель чи електрики. Ульріх відчував: «Не можна гніватись на власний час, не завдаючи шкоди самому собі». Зрештою, він і завжди ладен був любити всі ці вияви живого. Ось тільки що йому ніколи не щастило, то це любити їх до останку, так, як цього вимагає відчуття соціального добробуту; давно вже на всьому, що він робив і відчував, лишилися сліди неприязні, тінь безсилля й самотности, — загальна неприязнь, доповнити приязню яку йому не щастило. Іноді на душі в нього було достоту так, немовби він народився з талантом, для якого тепер не знаходив застосування.

17. Вплив людини без властивостей

на людину з властивостями

За розмовою Ульріх із Кларисою не помічали, що музика позад них часом змовкала. Вальтер тоді підходив до вікна. Йому не було видно цих двох, але він відчував, що вони десь край самісінької межі його поля зору. Його діймали ревнощі. Ниций дурман важкої чуттєвої музика вабив його назад. Рояль у нього за спиною стояв відкритий, мов постіль, що її перетовк хтось сонний, не бажаючи прокидатись, бо тоді доведеться поглянути в очі дійсності. Ревнощі паралітика, котрий відчуває, як крокують здорові, завдавала йому мук, а змусити себе приєднатися до них йому було не до снаги, тому що біль робив його перед ними беззахисним.

Коли вранці Вальтер уставав, змушений поспішати на роботу, коли цілий день розмовляв з людьми, а пополудні їхав серед них додому, він почувався кимось видатним і покликаним до чогось особливого. Він гадав тоді, що бачить усе інакше, ніж решта людей; бувало, його захоплювало те, повз що вони байдуже проходили, а де решта людей байдуже щось хапали, там навіть порух власної руки для нього був сповнений духовних пригод або самозакоханої розслаблености. Він був людиною чутливою, і почуття в нього завжди були збурені роздумами, провалинами в них, колиханням гір і долин; ніколи він не лишався байдужий, а бачив у всьому щастя або нещастя й завдяки цьому знаходив привід для глибоких розмислів. Такі натури надзвичайно притягують до себе решту людей, тому що передають їм моральні порухи душі — стан, в якому постійно перебувають самі; в їхніх розмовах усе набуває особистого значення, а позаяк, спілкуючись із ними, можна весь час думати про себе, то вони роблять приємність, яку загалом можна дістати лише за гроші від психоаналітика чи фахівця з індивідуальної психології, та ще й з тією різницею, що там відчуваєш себе хворим, а Вальтер допомагав людям здаватися самим собі дуже важливими з причин, доти ними непомічених. Саме цією властивістю — поширювати духовну самозосередженість — він полонив і Кларису, згодом усунувши з дороги всіх суперників; позаяк усе в нього набувало етичної схвильованости, він умів переконливо говорити про аморальність прикрашання, про гігієну гладенької форми й пивні випари ваґнерівської музики, як це відповідало новому мистецькому смаку, і цим викликав жах навіть у свого майбутнього тестя, чий малярський мозок нагадував павичевий хвіст. Отож не було жодного сумніву в тому, що в минулому Вальтер успіхи мав.