Людина без властивостей. Том I

Діотима обережно дозволила своїм думкам полишити мавра й підступити до його господаря. Доктор Пауль Арнгайм був не лише заможний чоловік, а ще й видатний розум. Його слава не обмежувалася тим, що він був спадкоємець підприємств, розкиданих у всьому світі; на дозвіллі він ще й писав книжки, які в передових колах діставали надзвичайно високу оцінку. Люди, що входять до таких суто духовних кіл, стоять вище від грошей і буржуазних відзнак; але не слід забувати, що саме через це вони виявляються просто-таки зачарованими, коли який-небудь багатій уподібнюється до них, а Арнгайм у своїх програмах та книжках проголошував, до того ж, не більше й не менше, ніж саме поєднання душі й економіки, або ідеї і влади. Люди розумні, чутливі, обдаровані тонким нюхом уловлювати майбутнє, поширювали думку, нібито цей чоловік поєднує в собі ці два полюси, зазвичай у світі розділені, й сприяли чутці про те, що постає нова сила, покликана колись іще повернути на краще долі імперії і, хто знає, може, й усього світу. Адже давно вже й скрізь панувало таке відчуття, що засади й методи старої політики й дипломатії заженуть Європу в могилу, і взагалі тоді вже повсюдно почався період відмови від фахівців.

Стан Діотими також можна було назвати протестом проти мислення старої дипломатичної школи, тож вона, на свою радість, відразу помітила подібність між позицією власною й цього геніального відлюдника. На додачу, знаменитий чоловік, щойно трапилася нагода, зробив їй візит; її дому така честь випала багато раніше, ніж решті домів, а рекомендаційний лист від однієї їхньої спільної приятельки свідчив про давню культуру міста Габсбургів та його мешканців, якою цей працелюб сподівався втішатися, як писала приятелька, серед нагальних справ; а слова в листі про те, що цей знаменитий чужоземець знає, якої репутації Діотима зажила своїм розумом, вона сприйняла як особливу відзнаку; так почувається письменник, котрого вперше перекладають мовою чужої країни. У вигляді Арнгайма вона не помітила геть нічого юдейського, це був чоловік фінікійсько-античного типу, зі шляхетними рисами. Але й Арнгайм був у захваті, зустрівши в Діотимі жінку, яка не лише читала його книжки, але й, нагадуючи ледь пишнувату античну статую, відповідала і його ідеалу краси — загалом еллінського, але з невеличким надлишком плоті, щоб класичні форми не видавалися такими застиглими. Невдовзі Діотима збагнула, що враження, яке їй пощастило справити протягом двадцятихвилинної розмови на чоловіка зі справді всесвітніми зв’язками, до решти розвіяло всі сумніви, якими її рідний, але, певно, звиклий до трохи застарілих дипломатичних методів чоловік применшував її значення.

Діотима з тихою втіхою на душі відновлювала в пам’яті їхню розмову. Не встигла вона розпочатись, як Арнгайм уже сказав, що приїхав до цього давнього міста лише задля того, щоб серед барокових чарів давньої австрійської культури трохи відпочити від розрахунків, матеріалізму, нудної розважливости трудівника нинішньої цивілізації.

— У цьому місті панує така радісна задушевність, — відказала Діотима й була задоволена своєю відповіддю.

— Так, — мовив Арнгайм, — ми вже втратили свої внутрішні голоси; нині ми надто багато знаємо, здоровий глузд завдає мук нашому життю.

Тоді вона відповіла:

— Я люблю спілкуватися з жінками, бо вони нічого не знають і стійкі.

А він, Арнгайм, сказав:

— І все ж таки вродлива жінка розуміє куди більше, ніж чоловік, який, попри всю свою логіку й психологію, про життя нічого не знає.

І тоді вона розповіла йому, що місцеві авторитетні кола заклопотані проблемою, подібною до проблеми звільненням душі від цивілізації, тільки проблемою в її широких, державних масштабах.

— Потрібно… — додала вона, але Арнгайм урвав її:

— Це просто чудово! Потрібно поширювати нові ідеї або, якщо можна так сказати… — Він стиха зітхнув. — Потрібно взагалі спершу поширювати нові ідеї у владних сферах!

А Діотима повела далі: щоб сформувати ці ідеї, є намір, мовляв, утворювати комітети з представників усіх прошарків населення.

І саме тоді Арнгайм сказав щось надзвичайно важливе, до того ж сказав таким дружнім, сповненим тепла й уваги тоном, що те застереження запало Діотимі в саме серце.

— Нелегко буде, — вигукнув він, — у такий спосіб домогтися чогось великого! Не демократія комітетів, а лише окремі сильні особистості, досвідчені і в реальних справах, і в сфері ідей, могли б керувати такою акцією!…

До цього місця Діотима подумки повторила їхню розмову дослівно, але далі те, що вони казали, немовби розчинилося в якомусь спалаху; вона вже навіть не могла пригадати, що відповіла сама. Якесь невиразне, напружене відчуття щастя й очікування весь час підносило її вище й вище; тепер її дух нагадував строкату дитячу надувну кульку, що, яскраво переливаючись, здіймається до сонця. Але наступної миті та кулька луснула.

Тієї миті для великої паралельної акції народилася ідея, якої доти так бракувало.

27. Суть і зміст великої ідеї

У чому ця ідея полягала, сказати було б не важко, але жодна людина не пояснила б, у чому полягало значення цієї ідеї. Адже саме тим приголомшливо велика ідея й відрізняється від звичайної, може, навіть від незбагненно-звичайної й абсурдної, що перша перебуває у своєрідному, немовби в розтопленому стані, завдяки чому «я» опиняється в безмежній далині, а далина світів, навпаки, вливається в «я», і тоді вже не збагнеш, де тут особисте, а де — безмежне. Тому приголомшливо великі ідеї складаються з плоті, що, як і плоть людська, цупка, проте тлінна, а також із вічної душі, яка становить їхнє значення, але вона не цупка й відразу, щойно спробуєш охопити її холодними словами, розпадається.

Після такого вступу потрібно сказати, що Діотимина велика ідея полягала ні в чому іншому, як у тому, щоби прусак Арнгайм узяв на себе духовне керівництво великою австрійською акцією, хоч її вістря й було ревниво спрямоване проти пруської Німеччини. Але це — лише мертва словесна оболонка ідеї, і кому ця оболонка видається незбагненною чи смішною, той глумиться над трупом. Що ж до, навпаки, душі цієї ідеї, то вона, треба сказати, була цнотлива й відкрита, і до свого рішення Діотима про всяк випадок додала, так би мовити, застереження на користь Ульріха. Вона ще не здогадувалася, що і її кузен, хоч і опинився в тіні від Арнгайма, також справив на неї враження — щоправда, на багато нижчому рівні, ніж той, — і Діотима, либонь, себе зневажала б, якби це збагнула; проте інстинктивно вона все ж таки вдалася до контрзаходів, оголосивши Ульріха в своїй свідомості «незрілим», хай навіть той був старший від неї. Вона вирішила його пожаліти, і завдяки цьому їй стало легше переконатися, що її обов’язок — замість нього на керівника відповідальної акції вибрати Арнгайма; але, з другого боку, після того, як вона народила це рішення, дало про себе знати й жіноче мислення: тепер той, хто лишився збоку, потребує, мовляв, її допомоги й такої допомоги гідний. І якщо йому чогось і бракувало, то здобути це він не мав кращого способу, ніж прилучитися до великої акції, діставши так можливість часто бувати поблизу неї, Діотими, й Арнгайма. Отож вона ухвалила ще й таке рішення, хоча це були міркування, звичайно, лише додаткові.

28. Розділ, що його може пропустити кожен, хто

не дуже високої думки про копирсання в думках

Тим часом Ульріх сидів удома за письмовим столом і працював. Він знов узявся за дослідження, яке перервав кілька тижнів тому, коли надумав повернутися; наміру доводити це дослідження до кінця він не мав, просто його втішала думка, що він з усім цим усе ще може впоратися. Погода стояла гарна, але в останні дні він виходив з дому лише ненадовго, не навідувався навіть до парку й, завісивши штори, працював при м’якому світлі, мов акробат, який у напівтемному цирку, ще зачиненому для глядачів, демонструє кільком знавцям у партері нові небезпечні трюки. Це точне, глибоке й упевнене мислення, яке не має нічого рівного собі в житті, сповнювало його мало не смутком.

Він підсунув до себе аркуша, помережаного формулами й усілякими значками, і насамкінець дописав іще, як приклад із фізики, рівняння стану води, щоб застосувати новий математичний метод, який оце щойно описав; але думки його хвилю тому, мабуть, звернули кудись убік.

«Чи не розповідав я Кларисі що-небудь про воду?» — спитав він себе, але чогось певного так і не пригадав. Та йому це було однаково, думки його байдужно розпливлися.

У художній літературі нема, на жаль, нічого важчого, ніж передавати людські думки. Коли одного великого першовідкривача спитали, як це йому прийшло в голову стільки всього нового, він відповів: «Просто я весь час про це думав». І справді, можна, мабуть, сказати, що несподівані ідеї народжуються ні від чого іншого, як від того, що їх очікують. Неабиякою мірою вони стають результатом самої людської вдачі, незмінних схильностей, упертого шанолюбства й невтомної праці. Яка ж нудна, либонь, така постійність! Проте, з другого боку, завдання на кмітливість розв’язують не набагато інакше, ніж ото собака, тримаючи в зубах палицю, намагається пройти у вузькі двері; він крутить головою з боку на бік доти, доки палиця врешті пролазить у двері, і так самісінько чинять і люди, тільки з тією різницею, що діємо ми не зовсім навмання, а бодай приблизно знаючи з досвіду, як це робиться. І хоч розумна голова, крутячись туди-сюди, робить це, звісно, багато досвідченіше й спритніше, ніж дурна, палиця, пролізши в двері, викликає подив і в неї — мовляв, о, ти диви, вийшло! І тоді в душі виразно відчуваєш легеньке збентеження через те, що думки впоралися з собою самі, не очікуючи на свого творця. Це збентеження нині багато хто називає інтуїцією, хоч колись його називали й натхненням, і вбачають у ньому щось надособисте; але насправді воно — лише щось неособисте, тобто спорідненість і єдність самих речей, які сходяться в чиїйсь голові.

Що ліпша голова, то менше її відчуваєш. Тому мислення, поки воно не завершене, — це, по суті, досить жалюгідний стан, що нагадує кольки в усіх мозкових звивинах, а коли воно завершене, то має вже не ту форму, в якій воно триває, не форму думки, а форму вже передуманого, а це, на жаль, — форма неособиста, позаяк тоді думка вивернута вже назовні й препарована так, щоб її повідомити світу. Коли людина, міркує, не можна вловити, сказати б, момент між особистим і неособистим, і тому, очевидно, письменникам думати так важко, що вони залюбки цього уникають.

А ось чоловік без властивостей таки міркував. Уже з цього можна виснувати, що це принаймні почасти не була справа особиста. Тоді що ж? Вхідний і вихідний світ; сторони світу, які в чиїйсь голові складаються водно. Нічого, анічогісінько важливого в голову йому не йшло; після того, як він узяв за приклад воду, на думку йому не спало нічого, крім того, що вода — це якась суть, утричі більша від суходолу, навіть якщо врахувати те, що кожен визнає за воду, — річки, моря, озера, джерела. Тривалий час люди гадали, що вода споріднена з повітрям. Гадав так і великий Ньютон, але в більшості інших своїх думок він усе ж і досі ще сучасний. На думку греків, світ і життя постали з води. Вона була богом — Океаном. Згодом вигадали русалок, ельфів, ундин, німф. На берегах зводили храми й виголошували пророцтва. Але ж і собори в Гільдесгаймі, Падерборні, Бремені побудовано над джерелами, а погляньте, хіба вони все ще не стоять? Та й хрестять і досі хіба теж не водою? А хіба нема всіляких там водолюбів, прихильників лікуватися силами природи й хіба в їхніх душах не живе щось своєрідне, потойбічно здорове? Ось де було, виходить, у світі місце, що нагадувало розпливчасту цятку чи витоптану траву. І мав, певна річ, цей чоловік без властивостей десь у своїй свідомості й сучасні знання, незалежно від того, думав він про них цієї хвилини чи ні. А там вода — це безбарвна, лише в товстих шарах блакитна рідина без запаху й смаку, про що в школі, відповідаючи на уроках, доводилося повторювати стільки разів, що забути про це просто не можливо, хоча з фізіологічного погляду до води належать і бактерії, речовини рослинного походження, повітря, залізо, сірчанокисле й двовуглекисле вапно, а з фізичного погляду прообраз усіх рідин — це загалом не рідина, а, в одних випадках, тверде тіло, тоді як в інших — рідина або газ. Зрештою, все розчиняється в системах формул, якось пов’язаних між собою, і в широкому світі є лише кілька десятків людей, котрі однаково думають навіть про таку просту річ, як вода; решта людей розмовляють про неї мовами, що знайшли собі домівку в період між днем нинішнім і днями тисячолітньої давнини. Отож треба визнати, що досить лише людині трішечки замислитись, як вона вже опиняється, можна сказати, в досить-таки безладному товаристві!

Зрештою Ульріх пригадав, що про все це Кларисі таки розповідав, а вона виявилася неосвічена й темна, як звірятко. Та попри всі забобони, що становили її суть, поруч із нею його не полишало невиразне відчуття єдности. Ця думка кольнула його, мов тепла голка. Йому стало прикро.

Загальновідома, відкрита лікарями здатність думок розчиняти й розсіювати хворобливо заплутаний, глибоко вкорінений конфлікт, що йде з глухих сфер власного «я», грунтується, мабуть, ні на чому іншому, як на їхньому соціальному, зверненому до зовнішнього світу душевному складі, який пов’язує окрему людину з рештою людей і речей; та, на жаль, те саме, що наділяє думки цілющою силою, схоже, зменшує їхню особисту спроможність сприймати враження. Випадкова згадка про волосинку на носі важить більше, ніж найглибша думка, і коли повторюються вчинки, почуття й відчуття, хай там які вони звичайні й неособисті, то виникає враження, ніби ти став свідком якого-небудь процесу, якої-небудь більш чи менш великої особистої події, «Безглуздо, — подумав Ульріх, — але це так». Йому пригадалося те безглуздо-глибоке, хвилююче враження, яке безпосередньо стосується власного «я» й зринає тоді, коли нюхаєш свою шкіру. Він підвівся й розсунув штори на вікні.

Кора на деревах ще від самого ранку була волога. Вулицю повивала фіалкова бензинова мла. Світило сонце, й люди рухалися жваво. Стояла асфальтова весна. Був один із тих весняних днів, які начаровує собі місто і які не можна віднести до жодної пори року.

29. Порушення й пояснення нормального стану свідомости

Ульріх з Бонадеєю мали умовний знак, який показував, що він удома сам. Сам він був завжди, але цього знаку не подавав. Він уже давно був готовий до того, що Бонадея в капелюшку й серпанку переступить його поріг без запрошення. Тому що вона була понад усяку міру ревнива. Й коли Бонадея приходила до чоловіка — хай навіть лише для того, щоб сказати, що вона його зневажає, — то завжди була сповнена внутрішньої слабкости, тому що від вражень, одержаних дорогою, і поглядів зустрічних чоловіків у неї крутилася голова, як від легенької морської хвороби. Та якщо чоловік про це здогадувався й відразу рушав до неї, хоч уже давно ані кохав її, ані думав про неї, то вона ображалася, заводила сварку, звинувачувала його і висувала умови, в які навряд чи вірила й сама; у таких випадках вона трохи нагадувала качку з простреленими крильми, що впала в море кохання й намагається врятуватися плавом.

І ось Бонатея гульк — і справді сиділа перед ним, плакала й почувалася збезчещеною.

У такі хвилини, коли ця жінка злилася на коханця, вона гаряче шкодувала про свою провину перед рідним чоловіком. За добрим давнім правилом невірних дружин, яке вони застосовують, щоб не виказати себе необачним словом, Бонадея розповідала своєму про одного цікавого вченого; іноді вона, мовляв, випадково зустрічає його в родині однієї своєї подруги, але до себе додому не запрошує, тому що суспільство його надто розбестило, щоб він прийшов із власного дому до їхнього, а сама вона про нього, мовляв, не такої вже й високої думки, щоб тягти до себе за поли. Завдяки такій половинній правді їй легше давалася брехня, а за другу половину вона ображалася на своїх коханців… Ну що подумає її чоловік, питала Бонадея, якщо вона ні з сього ні з того знов почне навідуватися до вигаданої подруги рідше? Як вона пояснить чоловікові таку свою непостійність у симпатіях?! Вона, мовляв, горою стоїть за правду, тому що горою стоїть за всі ідеали, а Ульріх, мовляв, її ганьбить, змушуючи відходити від них далі, ніж треба!

Вона влаштувала йому бурхливу сцену, а коли опісля виник вакуум, посипалися докори, запевнення, поцілунки. Коли скінчилися й вони, все лишилось, як і було, порожнечу заповнила та сама пуста балаканина, й час пускав бульбашки, мов ото видхла вода у склянці.

«Наскільки ж вона чарівніша, коли шаленіє! — міркував Ульріх. — І як машинально все відбулося потім знову». Її вигляд звабив його й збудив у ньому ніжність; тепер, коли все було позаду, він знову відчув, як мало це його стосувалося. Він надзвичайно виразно усвідомив, як неймовірно швидко такі переміни обертають здорову людину на невгамовного дурня. Але йому здавалося, що ця любовна метаморфоза у свідомості — лише окремішній випадок чогось багато загальнішого; адже й вечір у театрі, й концерт, і богослужіння в церкві, взагалі будь-який вияв внутрішнього світу — нині такі самі скороминущі острівці другого стану свідомости, який час від часу вклинюється у звичайний.

«Адже недавно ще я працював, — міркував Ульріх. — А доти виходив з дому й купував папір. Привітався з добродієм, з яким колись познайомився у Фізичному товаристві. Кілька днів тому ми з ним мали серйозну розмову. І тепер, якби Бонадея трохи поквапилась, я міг би трохи погортати оті книжки, що їх видно звідси крізь прочинені двері. Але був якийсь проміжок, ми пролетіли крізь хмару шаленства, і тепер не менш моторошно стає від того, як поважні думки знову змикаються над цією прогалиною, що затягується, й виявляють усю свою драглистість».

Але Бонадея не квапилась, і Ульріхові довелося повернути думки на щось інше. Його товариш юности Вальтер, чоловік маленької Клариси, що став трохи дивакуватим, якось сказав про нього: «Найбільше енергії Ульріх завше вкладає в те, що не вважає за потрібне!». Вальтерові слова спали йому на думку саме цієї хвилини. «Нині так можна сказати про нас усіх», — зітхнув Ульріх. Він і досі ніби навіч бачив той літній будиночок і дерев’яний балкон, що його оперізував. Ульріх гостював у Кларисиних батька й матері; це було за кілька днів до весілля, й Вальтер ревнував до нього Кларису. Вальтер узагалі бував навдивовижу ревнивий. Ульріх стояв надворі, на сонці, коли Вальтер із Кларисою ввійшли до кімнати за балконом. Він підслуховував їх, не ховаючись. А втім, тепер він пригадував лиш одну ту фразу. А ще картину: затінена глибина кімнати висіла, мов трохи відкритий складчастий гаманець на яскраво освітленій сонцем зовнішній стіні. У складках того гаманця з’явилися Вальтер із Кларисою; обличчя Вальтера було скорботно витягнуте й мало такий вигляд, немовби з рота в нього виглядали довгі жовті зуби. Або ще можна було сказати, що в шабатурці, оббитій зсередини чорним оксамитом, лежало кілька довгих жовтих зубів, а поряд стояли, мов привиди, ті двоє. Ревнощі були, звісно, безглузді; Ульріха не вабило до жінок його друзів. Але Вальтер завжди мав рідкісний хист брати все глибоко до серця. Він ніколи не досягав того, чого прагнув, тому що його просто переповнювали почуття. Здавалося, він носить у собі дуже мелодійний звукопідсилювач для маленького щастя й нещастя. Він завжди розраховувався золотими й срібними дрібняками почуттів, тоді як Ульріх оперував сумами переважно великими, сказати б, чеками думок, на яких стояли багатозначні числа; та це був, зрештою, лише папір. Коли Ульріх хотів скласти собі портрет Вальтера з усіма властивими йому рисами, то в уяві бачив, як той лежить на узліссі. На Вальтерові були тоді короткі штанці й чомусь на диво чорні панчохи; ноги він мав не дорослого чоловіка, не м’язисті й міцні і не худі й жилаві, а як у дівчини — в не дуже вродливої дівчини з негарними повними ногами. Підклавши руки під голову, Вальтер споглядав краєвид, і небеса знали, що в такі хвилини його краще не тривожити. Ульріх не пригадував, щоб навіч бачив Вальтера в такій позі за якихось певних обставин, котрі вкарбувалася б йому в пам’ять; картина ця й через півтори десятка років чітко вимальовувалася в уяві, скоріше мов навік поставлене тавро. І спогад про те, що Вальтер тоді ревнував до нього, навіював приємну схвильованість. Адже все це відбувалося в той час, коли він ще відчував радість від самого себе. І Ульріх подумав: «Я навідувався до них уже кілька разів, а Вальтер не відповідає на мої візити. Але сьогодні ввечері однаково можна було б поїхати до них знов; чого б то я мав через це журитися!»

Він поклав собі, щойно Бонадея нарешті скінчить одягатися, послати їм звістку; робити це при Бонадеї було б не розважливо — тоді неодмінно чекай нудного перехресного допиту.

А позаяк думка працює швидко, а Бонадея вовтузилася з одягом ще довго, то він згадав про ще дещо. Цього разу це була невеличка теорія — проста, переконлива й така, що допомагала згаяти час. «Молодик, якщо в нього живий розум, — сказав собі Ульріх, усе ще маючи на увазі, мабуть, свого товариша юности Вальтера, — в усі боки ненастанно випромінює ідеї. Але повертається до нього, відбиваючись від оточення й ущільнюючись, лише те, що викликає в оточенні резонанс, а решта проміння розсіюється й зникає у просторі!» Ульріх був певен, що людина, наділена розумом, має всі його різновиди, відтак розум первісніший, ніж властивості; сам він був людиною з багатьма суперечностями і вважав, що всі властивості, які будь-коли виявлялися в людства, закладені досить близько одна від одної в розумі кожної людини, якщо вона має розум узагалі. Може, це й не зовсім так, але те, що ми знаємо про виникнення добра й зла, дає всі підстави гадати: кожна людина має свій внутрішній розмір, але одяг цього розміру вона може носити й такий, і такий — який уже їй приготувала доля. Отож і те, про що оце міркував Ульріх, видалося йому не зовсім позбавленим глузду. Адже якщо з плином часу звичайні й неособисті думки просто самі собою поглиблюються, а незвичайні втрачаються, через що майже кожна з них автоматично стає чимдалі посереднішою, то це ж бо — пояснення тому, чому, попри тисячі можливостей, які нібито відкриваються перед нами, звичайна людина — таки й справді звичайна! Це — пояснення й тому, що навіть з-поміж людей привілейованих, котрі вибиваються в широкий світ і домагаються визнання, найбільший успіх випадає на долю певної помісі, яка складається приблизно з 51% глибини й 49% поверховости, а це вже давно здавалося Ульріхові таким заплутано-безглуздим, таким нестерпно-сумним, що він залюбки міркував би про це й далі.

Але Бонадея все ще не подавала ознак того, що вже готова, і це йому заважало; він обережно зазирнув за двері й побачив, що вона покинула вдягатись. Коли йшлося про ці останні краплини їхньої солодкої зустрічі, в такій його неуважності вона вбачала нечемність; ображена його мовчанням, вона очікувала тепер, що він робитиме, й узяла до рук книжку, в якій виявилися, на щастя, чудові ілюстрації з історії мистецтва.

Повернувшись до своїх роздумів, Ульріх відчув, що її очікування діє йому на нерви, і його взяла якась невиразна нетерплячка.

30. Ульріх чує голоси

І раптом думки його стислися, перед ним немовби відкрилася шпарина, й він побачив крізь неї Крістіана Моосбруґера, отого стельмаха, а також його суддів.

До болю смішно було людині, котра міркує не так, чути, як суддя допитувався: «Чому ви витерли закривавлені руки? Чому викинули ножа? Чому після вбивства переодяглися в свіжу білизну й одяг? Тому що була неділя? Хіба не тому, що речі були закривавлені? Чому ви пішли потім розважатися?

Виходить, убивство не стало цьому на заваді? Чи відчували ви каяття взагалі?»

У Моосбруґера мигає здогад — колишній тюремний досвід, який підказує: треба прикидатись, начебто каєшся. Від цього здогаду вуста в Моосбруґера перекошуються, й він вигукує:

— Ну звісно!

— Але в поліції ви сказали: «Я не відчуваю ніякого каяття, а лише ненависть і лють — таку, що далі вже нікуди!» — ту ж мить напускається на нього суддя.

— Можливо, — відповідає Моосбруґер, знов повертаючи собі впевненість і шляхетність. — Можливо, тоді я нічого іншого й не відчував.

— Ви — такий здоровенний, кремезний чоловік, — втручається прокурор. — Чого ж ви боялися тої Гедвіґ?!

— Пане раднику юстиції, — відказує, всміхаючись, Моосбруґер, — вона почала лукавити. Вона здалася мені ще жорстокішою, ніж зазвичай бувають, на мою гадку, такі бабенції. На вигляд я, звісно, кремезний, та й справді такий…

— Отож-бо й воно, — буркає голова суду, гортаючи справу.

— Але за певних обставин, — гучно провадить далі Моосбруґер, — я буваю сором’язливий і навіть боязкий.

Голова суду хутко підводить погляд від паперів; очі його, мов два птахи, спурхують із речення, на якому щойно сиділи.

— Але того разу, коли у вас дійшло до сварки з товаришами на будівництві, ви були аж ніяк не боязкі! — каже голова. — Одного скинули з третього поверху, а решті ножем…

— Пане голова! — нестямно вигукує Моосбруґер. — Я ще й сьогодні обстоюю ту позицію…

Голова відмахується.

— Несправедливість, — провадить далі Моосбруґер, — ось у чому, либонь, причина моєї жорстокости. Я постав перед судом, будучи простодушним чоловіком і гадаючи, що панове судді й так про все довідаються. Але мене тут розчарували!

Обличчя судді вже давно знов увіткнулося в папери. Прокурор усміхається й привітно каже:

— Але ж та Гедвіґ була зовсім безневинна дівчина!

— А мені вона такою не здалася! — знов роздратовано відказує Моосбруґер.

— А мені здається, — з притиском робить висновок голова, — що ви весь час намагаєтесь перекласти провину на інших!

— То все ж таки: чому ви вдарили її ножем? — привітно починає прокурор усе спочатку.

31. На чиєму ти боці?

Звідки Ульріх про все це знає — почув у судовій залі, де він сидів, чи просто вичитав зі звітів у газетах? У його спогадах та картина постала тепер такою живою, немовби він почув ті голоси наяву. Ульріх ще зроду не «чув голосів»; о ні, бачить Бог, він не такий. Та коли вже їх чуєш, то вони огортають тебе, мов спокій снігопаду. Зненацька постають мури — від землі до самого неба; де колись було повітря, там проходиш крізь м’які товсті мури, й усі голоси, що перескакували з місця на місце в повітряній клітці, тепер вільно походжають серед білих мурів, які позросталися до самого нутра.

Від роботи й нудьги він став, мабуть, надто дратівливим, часом таке буває; але голоси, які він чув, неприємних відчуттів у нього не викликали, аж ніяк. І раптом він стиха промовив:

— Людина має ще одну батьківщину, де всі її вчинки безневинні.

Бонадеся шпорталася з якоюсь зав’язкою. Тим часом вона вже ввійшла до його кімнати. Розмова їй не сподобалась — вона була, як на неї, неделікатна; прізвище вбивці дівчат, про якого так багато писали газети, Банадея вже давно забула й, коли Ульріх про нього заговорив, ледве його згадала.

— Але якщо Моосбруґер, — озвався Ульріх по хвилі, — викликає це тривожне враження безневинности, то що вже казати про оту бідолашну, беззахисну, перемерзлу дівчину з мишачими очима під хусткою, оту Гедвіґ, яка благала, щоб він пустив її до своєї кімнати, і яку він через це вбив?

— Та годі вже! — кинула Бонадея й звела свої білі плечі. Бо такого повороту в їхній розмові Ульріх надав саме тієї підступно вибраної хвилини, коли вже наполовину накинутий одяг його ображеної й спраглої примирення подруги знов утворив на килимі, після того, як вона ступила до кімнати, той невеличкий, звабливо-міфологічний пінявий кратер, що з нього виходить Афродіта. Тому Бонадея вже ледве не зненавиділа того Моосбруґера й, неуважно ужахнувшись, мало не забула про його жертву. Але Ульріх цього не допустив, він заходився різкими мазками змальовувати долю, яка очікувала Моосбурґера.

— Двоє чоловіків накинуть йому на шию зашморг, хоч ніякого зла на нього й не матимуть, — накинуть просто тому, що їм за це заплатять. Подивитися прийдуть, мабуть, душ сто: одні — зі службового обов’язку, другі — через те, що кожному кортить бодай один раз у житті побачити страту. Ошатний добродій — у циліндрі, фраку й чорних рукавичках — затягне зашморг, і ту ж мить двоє його помічників повиснуть на ногах у Моосбруґера, щоб зламати йому в’язи. Потому добродій у чорних рукавичках покладе руку Моосбруґерові на серце й турботливо, мов лікар, переконається, що воно вже не б’ється, бо якщо б’ється, то всю процедуру пророблять іще раз, тільки вже трохи нетерпляче й не так урочисто. А сама ти, до речі, за Моосбруґера чи проти нього? — поцікавився Ульріх.

Повільно і з болем, як людина, невчасно розбуркана зі сну, Бонадея втрачала «настрій» — так вона зазвичай називала свої раптові потяги до подружньої зради. Нерішуче притримавши на хвилю одяг, що сповзав із неї, й уже розв’язану шнурівку, вона мусила зрештою сісти. Як і кожна жінка за таких обставин, Бонадея твердо покладалася на громадський порядок, адже він такий справедливий, що коли тобі треба зробити що-небудь своє, то про нього можна й забути; але тепер, коли їй нагадали про протилежне, вона враз відчула співчуття й солідарність до Моосбруґера-жертви й відкинула будь-яку думку про Моосбруґера-вбивцю.

— Отже, ти — завжди за жертву, — виснував Ульріх, — і проти злочину.

Бонадея висловила цілком зрозуміле почуття, заявивши, що розмовляти про таке за цих обставин — просто непристойно.

— Але якщо ти, Бонадеє, так послідовно виступаєш проти злочинів, — відповів Ульріх, замість одразу вибачитись, — то як ти виправдаєш свої подружні зради?!

Вдаватися до множини було вже й геть неделікатно! Бонадея змовчала, зробила зневажливу міну, сіла в одне з м’яких крісел і скривджено втупилася туди, де стіна сходилася зі стелею.

32. Забута, але надзвичайно важлива історія

з дружиною одного майора

Відчувати свою спорідненість із несосвітенним психопатом нерозважливо, й Ульріх її і не відчував. Але чому один експерт стверджував, що Моосбруґер — психопат, а другий — що не психопат? Звідки в репортерів ота спритність і діловитість, з якою вони описували роботу його ножа? І якими такими властивостями Моосбруґер привернув до себе не меншу увагу й викликав у половини з двох мільйонів людей цього міста не менший жах, ніж сімейна сварка чи розладнані заручини? Чому тут долю Моосбруґера кожне так близько брало до серця і його справа зачіпала загалом приспані сфери душі, тоді як у провінційних містах вона була новиною досить утертою і вже зовсім байдуже її сприймали в Берліні чи в Бреслау, де час від часу з’являлися власні, доморослі Моосбруґери? Ця страшна гра суспільства з його жертвами цікавила Ульріха. Він відчував, що така сама гра відбувається й у ньому. Він не мав сили волі ні для того, щоб звільнити Моосбруґера, ні для того, щоб поспішити на допомогу правосуддю, а почуття його стовбурчилися, мов шерсть у кота. Чимось незбагненним Моосбруґер хвилював його дужче, ніж власне життя — життя, яким він, Ульріх, жив; Моосбруґер захоплював його, мов темний вірш, у якому все трохи спотворене й зміщене і з якого постає роздрібнений і схований у глибині єства сенс.

«Романтика жахів!» — закидав він собі. Захоплюватися жахливим чи недозволеним у припустимій формі мрій і неврозів вельми пасувало, здавалося йому, людям буржуазної доби. «Або — або! — міркував він. — Або ти мені до вподоби, або ні! Або я захищаю тебе в усій твоїй потворності, або я маю дати собі ляпаса, тому що я з нею заграю!» А врешті, доречним, либонь, було б навіть і холодне, однак активне співчуття; щоб запобігти таким випадкам і появі таких постатей, багато чого можна було б зробити вже тепер, якби суспільство саме доклало хоч би половину отих моральних зусиль, яких воно вимагає від своїх жертв. Але потім відкрився ще й зовсім інший бік, з якого можна було поглянути на цю справу, і в Ульріха прокинулися дивні спогади.

Наше судження про будь-який вчинок ніколи не буває судженням про той його бік, котрий Господь винагороджує чи карає; висловився так, хоч це й досить дивно, Лютер. Очевидно, під впливом одного з тих містиків, з якими він певний час товаришував. Певна річ, сказати це могли й багато інших віруючих. Усі вони були, в буржуазному сенсі, люди імморальні. Вони проводили різницю між гріхами й душею, що, попри гріхи, може лишитися незаплямованою, — майже так само, як Макьявелі проводив різницю між метою й засобами. «Людського серця» їх було «позбавлено». «У Христі також була людина зовнішня й внутрішня, і все, що він робив щодо зовнішніх речей, він робив як людина зовнішня, а внутрішня людина при цьому усамітнено застигала», — каже Екегарт. Чи ж могли б такі святі й віруючі зрештою виправдати навіть Моосбруґера?! Відтоді людство, звісно, зробило крок уперед; та якщо це людство й уб’є Моосбруґера, то воно все ж таки ще має слабкість ушановувати тих, котрі його — хто знає! — можливо, виправдали б.

І наступної миті Ульріхові, вслід за хвилею прикрого відчуття, на пам’ять спливла одна фраза. Звучала вона так: «Душа содоміта могла би пройти крізь натовп, ні про що не здогадуючись, і в очах її світилася б прозора дитяча усмішка; бо все залежить від невидимого принципу». Ці слова не дуже відрізнялися від тих перших фраз, але були трохи перебільшені, й від них віяло ледь відчутним солодкуватим запахом зіпсутости. І як виявилося, ця фраза була тісно пов’язана з певним простором, кімнатою з пожовклими французькими брошурами на столах, зі стеклярусними портьєрами замість дверей, — і в грудях зринуло таке відчуття, немовби запускаєш руку в курячу тушку, щоб дістати серце. Бо фразу промовила Діотима під час його візиту. До того ж належали ці слова одному сучасному письменникові, якого Ульріх замолоду любив, але згодом звик вважати салонним філософом, а фрази в цьому дусі не смакують так само, як хліб, що на нього вихлюпнули парфуми, тож потім десятки років ні з чим таким уже не хочеться мати справу.

Та хоч відраза до всього того в Ульріха й досі не минала, цієї хвилини йому, однак, було соромно за те, що він жодного разу в житті так і не повертався до інших, справжніх фраз тієї загадкової мови. Адже він розумів їх чи, правильніше сказати, навіть проймався ними по-особливому, безпосередньо, як чимось інтимним; але цілком визнати їхню слушність так ніколи й не зважився. Вони, такі фрази, в яких до нього промовляло щось братерське, якась м’яка, темна щирість, протилежна владному тону математичної й наукової мови, хоч ніхто й не міг сказати, в чому та щирість полягає, — такі фрази були в його житті й роботі, мов непов’язані один з одним острови, що до них рідко хто навідується; та коли він окидав їх поглядом, наскільки давали змогу його знання, йому здавалося, що він відчуває зв’язок між ними, так немовби ті острови, на невеликій відстані один від одного, лежали неподалік від берега, що ховався за ними, чи становили рештки материка, який загинув у прадавні часи. Ульріх відчував лагідність моря, туману й невисоких чорних узгір’їв, що дрімали в жовто-сірому світлі. На гадку йому спала одна невеличка морська подорож, одна втеча на взірець «просто куди-небудь поїдьте», «переведіть свої думки на щось інше», — і він уже напевно знав, яке дивне, сповнене кумедних чарів враження своєю жаскою силою раз і назавжди відтіснило на задній план решту таких вражень. На мить у його грудях, поросла волоссям шкіра яких за минулі роки стала товстішою й грубішою, закалатало серце двадцятирічного. Калатання двадцятирічного серця в його тридцятидворічних грудях видалося йому чимось таким, немовби юнак раптом непристойно поцілував чоловіка. І все ж цього разу від спогаду Ульріх не відмахнувся. Це був спогад про одну пристрасть, що мала дивне завершення, — пристрасть, якою він у свої двадцять років запалав до жінки, значно старшої за нього віком, а головне — міцніше пов’язаної з власним домом.

Цікаво, що тепер він ледве пригадував, який вона мала вигляд; застиглий знімок і пам’ять про години, коли він був сам і думав про неї, витіснили безпосередні спогади про обличчя, одяг, рухи й голос тієї жінки. Відтоді її світ став йому геть чужим, і те, що вона була дружина майора, нині здавалося неймовірним, аж смішним. «Що ж, тепер вона, мабуть, уже давно ходить у дружинах полковника у відставці», — подумав він. У полку розповідали, нібито освіту вона здобула мистецьку, піаністка, але свою віртуозну майстерність публічно ніколи не демонструвала — спершу на бажання родини, а згодом, коли вийшла заміж, і взагалі таку змогу втратила. На полкових святах вона грала справді чудово, з блиском добре позолоченого сонця, що здіймається над безоднями душі, і від самого початку Ульріх закохався не так у плотську присутність тієї жінки, як у її ідею. Лейтенант, що тоді носив його прізвище, був не з боязких; він уже мав гостре око на жіночу дрібноту й навіть, бувало, вгадував ледь протоптану злодійську стежку, що вела до серця якої-небудь добропорядної жінки. Але для двадцятирічних офіцерів «велике кохання», якщо вони взагалі його прагли, було чимось іншим — такою собі ідеєю; містилася вона поза межами їхніх пригод і була така бідна на практичний досвід і саме через те й така сліпучо порожня, якими бувають лише ідеї дуже великі. І тому, коли Ульріх уперше в житті побачив у собі можливість такою ідеєю скористатися, сталось те, що й мало статися; пані майорисі випала роль останнього приводу, що спровокував спалах недуги. Ульріх занедужав коханням. А позаяк справжня любовна недуга — це не жадання володіти, а м’яке самооголення світу, задля якого, цього самооголення, радо відмовляєшся від володіння коханою, то лейтенант пояснював світ пані майорисі в такий незвичний спосіб і так терпляче, як вона ще зроду не чула. Небесні світила, бактерії, Бальзак і Ніцше клубочились у вирві думок, вістря якої — вона відчувала це щораз виразніше — було спрямоване на певні, за тодішніми уявленнями непристойні відмінності між її тілом і лейтенантовим. Таке настирливе пов’язування кохання із запитаннями, котрі, як вона доти гадала, ще ніколи чогось спільного з коханням не мали, збивало її з пантелику; одного разу на верховій прогулянці, коли вони йшли поряд зі своїми кіньми, вона на мить затримала свою руку в Ульріховій і з жахом завважила, що її рука в його немовби зомліла. Ще мить, і від їхніх зап’ястків до колін пробігло полум’я, і обох їх ударила блискавка, тож вони просто-таки попадали на узбочину, де, всівшись на мох, заходилися пристрасно цілуватись і нарешті збентежилися, бо кохання було таке велике й незвичайне, що обом, на їхній подив, не спадало на думку казати й робити нічого іншого, крім того, що звичайно кажуть і роблять люди, коли отак обіймаються. Тим часом коні почали нетерпеливитись і зрештою визволили закоханих із цієї ситуації.

Кохання пані майорихи й надто юного лейтенанта загалом так і лишилося коротким і нереальним. Здивовані вони були обоє; ще кілька разів попритискавшись одне до одного, обоє відчули, що щось не так, і це щось не дасть їхнім тілам в обіймах зблизитись навіть тоді, коли вони позбудуться всіх перепон, які чинять одяг і добропристойні звичаї. Пані майориха не хотіла опиратися пристрасті, про яку не знала, що й гадати, але в душі гірко докоряла собі, думаючи про свого чоловіка та різницю у віці, й коли одного дня Ульріх, назвавши якусь мало переконливу причину, повідомив їй, що має піти у тривалу відпустку, офіцерська дружина крізь сльози, але з полегкістю зітхнула. А насправді Ульріх тоді вже мріяв ні про що інше, як про те, щоб через саме лише кохання забігти від його джерела якомога далі і якомога скоріше. Він сів на потяг і їхав куди очі бачать, аж поки рейки добігли до узбережжя, там ще найняв човна й переправився на найближчий острів, якого було видно з берега, і зостався там — у незнайомому, випадковому місці, в убогій оселі і з сякими-такими харчами, і вже першої ночі написав першого з низки довгих листів до коханої, що їх так ніколи й не відіслав.

Ті по-нічному тихі листи, про які Ульріх не кидав думати й удень, згодом він згубив; зрештою, таке й було, мабуть, їхнє призначення. Спочатку він ще багато писав у них про своє кохання та всілякі думки, навіяні ним, але невдовзі все це чимдалі більше почали витісняти краєвиди. Вранці його будило сонце, й коли рибалки були в морі, а жінки й діти біля хатин, він і віслюк, що об’їдав кущі на схилах скель поміж двома невеличкими острівними селищами, здавалися єдиними вищими живими істотами на цьому клаптику землі, зухвало випнутому над водою. Наслідуючи свого чотириногого товариша, Ульріх вибирався звіриною стежкою на одне з кам’яних пасом або лежав на краю острова в товаристві моря, скель і неба. Сказано це без пишномовности, адже різниця в розмірах зникала, як зникала в такому сусідстві, втім, і різниця між духом, тваринною й мертвою природою і зменшувалися всілякі відмінності між речами. А якщо висловлюватися цілком тверезо, то ці відмінності, мабуть, і не зменшувалися, й не зникали, хоч і втрачали своє значення; на тебе вже «не поширювалися жодні розмежування, запроваджені серед людей», — достоту так, як це описували віруючі в полоні містики любови, про яких юний лейтенант-кавалерист тоді ще анічогісінько не знав. Та він про такі явища й не замислювався, — як ото іноді, мов мисливець, що натрапив на слід дичини, йдеш слідами якого-небудь спостереження, обмірковуючи його, — ба більше, він їх, либонь, і не помічав, а просто в себе вбирав. Він занурювався у краєвид, хоч це водночас було й невимовне ширяння, і коли світ проникав у нього крізь очі, то сенс світу нечутними хвилями докочувався до нього зсередини. Ульріх потрапив до серця світу; до далекої коханої звідси було так само недалеко, як до найближчого дерева; внутрішнє почуття поєднувало створіння одне з одним без простору, — як ото уві сні двоє створінь проходять, бува, одне крізь одне, не зливаючись, — і змінювало всі їхні взаємини. Та загалом цей стан більш нічого спільного зі сном і не мав. Він був зрозумілий і переповнений зрозумілими думками; тільки нічим у нього не рухали причини, мета чи плотське жадання, а все розходилося все новими й новими колами, мов ото водяний струмінь без кінця-краю ллється і ллється в басейн. І саме це Ульріх і описував у своїх листах, більш нічого. То був уже цілком інший образ життя; все, що становило цей образ, випадало зі звичайної уваги, втрачало чіткість і мало вигляд радше трохи розпливчастий і туманний; але інші центри вочевидь знов наповнювали життя ніжною визначеністю й зрозумілістю, позаяк усі життєві питання й події набували незрівнянного добросердя, м’якости та спокою і водночас цілком іншого значення. Якщо, наприклад, повз руку замисленого проповзав жук, то це не було наближення, проминання й віддаляння, і не були це людина й жук, а була подія, що невимовно зворушувала серце, ба навіть не подія, а, хоч усе те й відбувалося, стан. І завдяки таким ось мимовільним відкриттям, усе, що загалом становить звичайне життя, набувало, хоч би де Ульріх із цим стикався, зовсім іншого значення. І в цьому стані його кохання до пані майорихи також швидко набуло наперед визначеного йому образу. Часом він намагався намалювати собі в пам’яті ту жінку, про яку ненастанно думав, і уявити, що вона цієї хвилини робить, у чому йому неабияк допомагало докладне знайомство з її побутом; та щойно йому це вдавалося й він бачив перед собою кохану, його почуття, що стали такими разюче прозірливими, одразу сліпли, й він мимоволі намагався якомога швидше знову звести її образ до щасливої віри в те, що для нього десь є велика кохана. Минуло небагато часу, і вона й геть обернулася на такий собі енерґетичний центр, позбавлений особистости, на невидимий ґенератор його осяянь, і він написав їй останнього листа, де пояснив, що життя задля великого кохання, власне, не має анічогісінько спільного з володінням і бажанням «будь моєю», які належать до сфери привласнення, нагромадження й обжирання. Це був єдиний лист, якого він відіслав, і чи не апогей його любовної недуги, невдовзі після чого вона минула й він раптово видужав.

33. Розрив із Бонадеєю

Тим часом Бонадея, якій уже набридло лежати горілиць на канапі й дивитися стільки в стелю, випросталась, і її ніжне материнське лоно, не стиснене шнурівкою та зав’язками, спокійно дихало в білому батисті; цю позу вона називала «зібратися з думками». Вона згадала, що її чоловік — не лише суддя, а й мисливець і часом із блиском в очах розповідає про те, як дрібні хижаки ганяються за дичиною; і їй здалося, що з цього можуть мати вигоду й Моосбруґер, і його судді. Але, з другого боку, їй не хотілося давати своєму коханцеві кривдити свого чоловіка ні в чому, крім в одному: в коханні; її родинні почуття вимагали, щоб голова сім’ї був гідним чести й поваги. Тож вона жодного рішення так і не ухвалила. І поки ця суперечність, мов дві потворні хмари, що зливаються в одну, мляво затьмарювала її обрій, Ульріх тішився свободою віддаватися власним розмислам. Тривало це, щоправда, досить довго, й позаяк Бонадеї так і не спало на думку нічого такого, що могло б повернути справу в інше русло, її знову взяла туга через те, що Ульріх отак ображав її неувагою, і час, який він марнував, не намагаючись виправити своєї помилки, почав її гнітити й дратувати.

— То ти гадаєш, отже, що я чиню недобре, коли приходжу до тебе? — Це запитання вона неквапно, з притиском таки поставила йому — із сумом, але й з готовністю до бою.

Ульріх лише мовчки здвигнув плечима; він уже давно забув, про що Бонадея говорила доти, але цієї хвилини вона видалася йому нестерпною.

— Ти справді здатний дорікати за нашу пристрасть мені?

— За кожне таке запитання чіпляється не менше відповідей, ніж бджіл у вулику, — відповів Ульріх. — Увесь душевний безлад людства з його нерозв’язаними проблемами чіпляється окремо за кожне запитання так, що аж гидко стає.

Він сказав, звичайно, лише те, над чим цього дня вже кілька разів замислювався, але Бонадея «душевний безлад» узяла на свій рахунок і вирішила, що це вже занадто. Їй хотілося знов зашторити вікна, щоб у такий спосіб покласти край їхній сварці, але не менше хотілося їй і заридати від болю. І раптом Бонадея, здалося їй, усе збагнула: вона Ульріхові набридла. Через свою натуру досі вона втрачала коханців так, як ото втрачаєш яку-небудь річ, кудись поклавши її, а тоді забувши куди, бо в око тобі впало щось інше; а бувало й так, що вона з коханцями так само швидко розходилась, як і сходилась, і хоч кожне з них, зі свого боку, відчувало жаль, а проте в усьому вбачало втручання якоїсь вищої сили. Отож, коли вона відчула спокійний опір Ульріха, першою її думкою було, що вона постаріла. Їй стало соромно за те, що вона безпорадно й непристойно лежить напівроздягнена на канапі, змушена терпіти всілякі образи. Не розмірковуючи, вона підвелась і схопила свій одяг. Але шарудіння й шелест шовкових чаш, в які вона пірнала, не спонукали Ульріха до каяття. Гострий біль безсилля затьмарив Банадеї очі. «Який же він жорстокий, він зумисне мене образив! — подумки обурювалась вона. — Лежить і не поворухнеться!» І з кожною стрічкою, яку вона зав’язувала, з кожним гапличком, який защіпала, Бонадея чимраз глибше поринала в чорний, мов безодня, колодязь цього давно забутого дитячого болю — усвідомлення того, що тебе покинули. Западали сутінки; Ульріхове обличчя виднілося, немовби в останньому вже світлі; черстве й жорстоке пробивалося воно крізь морок горя. «І як тільки я могла кохати таке обличчя?!» — питала себе Бонадея; і водночас її серце судомно стискали слова: «Навіки втрачений!»

Ульріх, здогадуючись, що вона поклала собі не повертатися, її не спиняв. Бонадея різким рухом поправила перед дзеркалом коси, потому вдягла капелюшка й опустила серпанок. Тепер, коли серпанок закрив їй обличчя, все лишилося в минулому; мить була врочиста, як тоді, коли оголошують смертний вирок чи защіпають, клацнувши, замок на валізі. Ні, тепер він її вже не поцілує, нехай і не думає! Він навіть не здогадується, що пропускає останню нагоду це зробити!

Їй стало так його шкода, що вона ладна була кинутися йому на шию й виплакатись.

34. Гарячий промінь і захололі стіни

Коли Ульріх провів Бонадею вниз і знову лишився сам, працювати далі йому перехотілося. Він вийшов з дому, маючи намір відіслати Вальтерові й Кларисі з посильним кілька рядків і повідомити, що ввечері завітає до них у гості. Проходячи через невелику залу, він завважив на стіні оленячі роги; у них проглядав рух, що нагадував той, яким Бонадея перед дзеркалом опускала серпанок, тільки роги так смиренно не всміхалися. Він роззирнувся, обводячи поглядом те, що його оточувало. Усі ці лінії, замкнуті, перехресні, прямі, вигини й переплетення, з яких складається умеблювання помешкання і які нагромадилися навколо нього, не були ні природою, ні внутрішньою необхідністю, в них усе, до останньої дрібниці сповнювала барокова надпишнота. Струм і серцебиття, які постійно пульсують у всьому, що нас оточує, на мить спинилися. «Я лише випадкова», — ущипливо хихикнула необхідність. «Якщо на мене дивитися неупереджено, то своїм виглядом я не дуже відрізняюсь від обличчя хворого на вовчий лишай», — зізналася краса. Загалом нічого аж такого й не сталося; спав зовнішній блиск, щезло навіювання, урвався ланцюг звички, очікування й напруження, на мить порушилася нестійка, прихована рівновага між почуттями й світом. Усе, що ти відчуваєш і робиш, відбувається певною мірою «в плині життя», й найменше відхилення від цього плину дає тяжкі або страшні наслідки. Це точнісінько так, як коли просто собі йдеш: підіймаєш центр ваги, переносиш його вперед і опускаєш; та досить лише змінити в цьому яку-небудь дрібницю, трохи злякатися цієї готовности опуститися в майбутнє чи бодай їй здивуватись — і вже годі втриматися на ногах! Замислюватися про це не можна. І Ульріхові раптом подумалося, що в усі ті хвилини, яким судилося відіграти вирішальну роль у його житті, в нього зринало те саме відчуття, що оце й тепер.

Він підкликав посильного й передав йому записку. Було близько четвертої години дня, й він вирішив неквапно пройтися пішки. Цей пізньовесняно-осінній день викликав у нього захват. У повітрі відчувалося бродіння. В обличчях людей прозирало щось від плавучої піни. Після одноманітного напруження думок в останні дні тепер на душі в нього було так, немовби його перенесли з в’язниці до м’якої купелі. Він намагався крокувати привітно й пружно. У тренованому гімнастикою тілі стільки готовности до руху й боротьби, що сьогодні це його прикро вразило, мов обличчя старого комедіанта, рясно позначене часто вдаваними фальшивими пристрастями. Достоту так прагнення до правди наповнило його єство формами руху розуму, розклало це єство на різко суперечні одна одній групи думок і надало йому, по суті кажучи, фальшивого й комедіантського виразу, якого набуває все, навіть сама щирість, щойно стає звичкою. Так міркував Ульріх. Він плив, немовби бурун крізь буруни-побратими, якщо можна так висловитись; а чом би й не можна так висловитись, коли людина, напрацювавшись на самоті, повертається до товариства, щаслива тим, що пливе в той самий бік, куди й воно!

У таку хвилину нема, певно, нічого більш далекого, ніж уявлення, нібито життя, яке ведуть люди і яке веде людей, стосується їх не дуже, не до самої глибини душі. І все ж таки про це знає кожен, поки молодий. Ульріх пригадав, який вигляд мав у його очах такий день на цих самих вулицях десяток чи півтори десятка років тому. Тоді все було ще вдвічі прекрасніше, а проте в цьому кипінні жадань дуже виразно проступало нестерпне передчуття, немовби потрапляєш у полон; тривожне відчуття: все, чого я, як мені здається, досягаю, досягає мене; гнітюча підозра, що в цьому світі фальшиві, недбалі й позбавлені особистої важливости слова пролунають сильніше, ніж найточніші й найсправедливіші. «Оця краса? — думалося тоді. — Гаразд, чудово. Та хіба вона моя? Хіба істина, яку я пізнаю, — моя істина? Цілі, голоси, реальність, усе те спокусливе, що вабить і спрямовує, за чим ідеш і в що з головою поринаєш, — невже це сама реальна реальність? Чи від неї видніється всього-на-всього тінь, що невловимо лежить на запропонованій нам реальности?!» Готові класифікації й форми життя — ось що так глибоко відчуває недовіра, оце «таке саме», цей уже багатьма поколіннями створений взірець, готова мова не лише слів, а й почувань і відчувань. Ульріх спинився перед церквою. Боже милий, якби тут, у затінку, сиділа велетенська матрона з товстенним черевом, що терасами спадало б на землю, сиділа, прихилившись спиною до будинків, а вгорі її обличчя, тисячі його зморшок, бородавок і прищів осявало призахідне сонце, — хіба він з такою самою готовністю не знайшов би красу й у її обличчі? Господи, як же це було чудово! Адже ніхто й не подумає відмовлятися від того, що з’явився на світ, маючи обов’язок цим захоплюватись; та, як уже сказано, не було б нічого неможливого й у тому, щоб знайти красу в широких, вільготно обвислих формах і у філіґрані складок гідної поваги матрони, простіше тільки сказати, що вона прадавня. І цей перехід від визнання світу прадавнім до визнання його прекрасним приблизно нагадує перехід від настроїв молоді до високої моралі людей дорослих, яка лишається смішним повчальним прикладом доти, доки раптом опануєш її сам. Ульріх спинився перед цією церквою лише на кілька секунд, але вони розрослися в глибину й стисли його серце з усією одвічною силою опору цьому затверділому, мов мільйонноцентнерний камінь, світу, цьому застиглому місячному краєвиду почуттів, де ти опинився не з власної волі.

Можливо, більшість людей вбачають велику зручність і вигоду в тому, що застають світ уже готовим, крім кількох дрібниць особистого характеру, і не викликає жодного сумніву те, що постійність, яка панує в усьому, не лише консервативна, а й становить підвалини всіх проґресів і революцій, хоч не можна не сказати й про тривожне, глибоке невдоволення людей, котрі живуть на свій страх і ризик. Споглядаючи з глибоким розумінням архітектурних тонкощів цю священну споруду, Ульріх зненацька разюче виразно усвідомив, що й пожирати людей можна було б достоту так само легко, як зводити й зберігати такі примітні пам’ятки. Будинки по сусідству, небесне склепіння над ними, загалом якась невимовна гармонія всіх ліній і просторів, які приймають на себе й скеровують погляд, вигляд і вирази облич у людей, що проходять унизу, їхні книжки і їхня мораль, дерева на вулиці… Адже все це іноді таке саме цупке, як ширма, й таке саме тверде, як різьблений пресовий штамп, і таке довершене — інакше просто не скажеш — довершене й готове, що поряд із ним стоїш, мов непотрібний туман, мов виштовхнуте на видиху повітря, до якого Всевишньому вже нема діла. Цієї миті Ульріхові схотілося бути людиною без властивостей. Але зовсім інакше не буває, мабуть, узагалі ні з ким. По суті, мало хто, проживши півжиття, вже пригадує, як він, власне, прийшов до самого себе, до своїх утіх, свого світогляду, своєї дружини, своєї вдачі, професії й успіхів у ній, зате такі люди відчувають, що тепер зміниться вже не багато чого.

Можна навіть стверджувати, що їх ошукали, адже ніде не видно достатньої причини для того, щоб усе вийшло саме так, як вийшло; могло вийти й інакше; події рідко визначали самі себе, переважно вони залежали від усіляких обставин, від настрою, життя і смерти зовсім інших людей, і на все це події в той чи той момент немовби просто наштовхувались. У молодості життя ще простилалося перед ними, мов нескінченний ранок, від краю до краю повне можливостей і порожнечі, а вже ополудні раптом з’являється щось таке, що претендує бути відтепер їхнім життям, і взагалі це не менше дивовижно, ніж якби до тебе одного дня несподівано прийшла людина, з якою ти двадцять років листувався, не знаючи її особисто, а ти уявляв її зовсім не такою. Та куди дивовижніше те, що більшість людей цього навіть не помічають; вони приймають у своїй сім’ї за рідного чоловіка, який до них прибився і життя якого ввійшло в їхнє життя; все, що з ним було, тепер видається їм виявом їхніх властивостей, а його доля — їхньою заслугою чи їхньою бідою. Щось повелося з ними, як ото липучка — з мухою: зачепило за волосинку, притримало, помалу затягло в себе й поховало під грубою плівкою, яка відповідає їхній первісній формі дуже й дуже віддалено. І ось вони вже тільки досить невиразно пригадують свою молодість, коли ще мали якусь снагу протидіяти. Ця інша снага вовтузиться, товчеться, ніде не нагріє собі місця й своїми марними спробами втекти викликає цілу бурю; іронічний тон молодости, її протест проти сущого, готовність до всього героїчного, до самопожертви й злочину, її полум’яна серйозність і непостійність — усе це не що інше, як її спроби втекти. Виражають вони, власне, лише те, що нічого з того, до чого береться молода людина, не продиктоване, схоже, її внутрішньою потребою й не однозначне, хоч вони й виражають це в такий спосіб, немовби все, на що вона просто-таки кидається, аж-аж-аж яке потрібне й невідкладне. Хтось придумує який-небудь гарний новий жест, зовнішній чи внутрішній… Як це витлумачити? Життєва поза? Форма, в яку нагнітають внутрішній зміст, мов ото газ у скляну колбу? Зовнішній вияв того, що тисне зсередини? Техніка буття? Це можуть бути нові вуса чи нова думка. Це — лицедійство, але воно, як і всяке лицедійство, має, звичайно, сенс — і ту ж мить, мов горобці з дахів, коли сипнеш їм корму, на це накидаються юні душі. Досить лишень уявити: якщо ззовні на язик, руки й очі каменем налягає світ — остиглий місяць із землі, будинків, звичаїв, картин і книжок, а всередині немає нічого, крім невтомного клуботання туману, то яке ж то, либонь, щастя вздріти на чиємусь обличчі міну, що в ній ти немовби впізнаєш самого себе. Хіба не природно, що будь-яка пристрасна людина опановує цю нову форму раніше, ніж люди звичайні?! Ця форма дарує людині момент буття, рівноваги між внутрішньою і зовнішньою напруженістю, між загрозою виявитись розчавленою або розлетітися на друзки. «Саме в цьому, — міркував Ульріх, і все воно, певна річ, стосувалось і його особисто; він тримав руки в кишенях, а обличчя в нього мало такий спокійний і заспано-щасливий вигляд, неначе в цьому вихорі сонячного проміння він помирав, замерзаючи, приємною смертю, — в цьому і ні в чому іншому полягає, отже, основа й того неминущого явища, яке називають новим поколінням, батьками й дітьми, духовним переворотом, переміною стилю, розвитком, модою й оновленням. Ці пориви буття до відродження обертає на «вічний двигун» не що інше, як ота напасть, що поміж туманним власним і вже застиглим на чужу скойку «я» попередників утелющують знову ж таки лише позірне «я», таку собі не зовсім відповідну групову душу. І якщо бодай трохи напружити увагу, то в останньому майбутньому, яке щойно настало, завжди можна побачити, мабуть, уже прихід Давнього Часу. Ось тільки нові ідеї виявляються тоді на тридцять років старшими, зате задоволеними і трохи оброслими жирком або вже застарілими; це приблизно так, як поряд з осяйним дівочим обличчям бачиш змарніле її матері; або ж ті ідеї не мали успіху, зачахли й скарлючилися, обернувшись на проект реформ, що його обстоює який-небудь старий дурень, якого півсотні його шанувальників називають «наш Великий той і той».

Ульріх знову спинився, цього разу на майдані, де впізнав кілька будинків і згадав про громадські сутички й ідейні заворушення, що супроводжували їхнє спорудження. На пам’ять спливли друзі юности; вони всі були його друзями, незалежно від того, знав він їх особисто чи лише їхні імена, були вони його однолітки чи старші від нього, бунтарі, які мріяли давати світові нові речі й нових людей, і незалежно від того, було це тут чи десь в інших місцях, які йому випадало пізнати. Тепер ці будинки стояли, мов добропорядні тіточки в старомодних капелюшках, у надвечірньому світлі, що вже починало бліднути, стояли непримітно й мило-мило, хоч аж ніяк не зворушливо. Так і хотілося всміхнутись. Тим часом ці релікти позбулися будь-яких претензій, але люди, котрі покинули їх, устигли поставати вже професорами, знаменитостями й просто іменами, відомою частиною відомого прогресивного розвитку; вони більш чи менш коротким шляхом перейшли зі стану туманности до стану застиглости, тож коли-небудь історія, описуючи їхнє сторіччя, принагідно повідомить: «У той час тут жили…»

35. Директор Лео Фішель і принцип недостатніх підстав

Цієї миті роздуми Ульріха урвав один його знайомий, який несподівано до нього звернувся. Саме цього дня той знайомий, виходячи вранці з дому, відкрив свою теку і в її бічному відділенні виявив, прикро вражений, циркуляр від графа Ляйнсдорфа, на який уже давно мав, та забув, відповісти, бо його здоровий діловий розум не любив патріотичних акцій, ініційованих високими колами. «Безнадійна справа», — мабуть, мовив тоді той знайомий сам до себе; при людях він такого ніколи не сказав би, боронь Боже, але його пам’ять — так уже влаштована наша пам’ять — утнула з ним злий жарт, пішовши на повідку в першої, емоційної й неофіційної реакції, і, замість дочекатися виваженого рішення, недбало махнула на ту справу рукою. Отож у листі, коли чоловік відкрив його знову, виявилося щось украй йому неприємне, те, чого він першого разу взагалі не помітив: це було, власне, всього-на-всього одне слівце, яке в циркулярі траплялося в різних місцях, але цьому статечному чоловікові з текою в руці воно вартувало кількох хвилин нерішучости перед виходом з дому, і слівце те було «істинний».

Директор Фішель — бо його звали саме так: директор Лео Фішель із Ллойд-банку, а власне, всього-на-всього прокурист зі званням директора; Ульріх міг вважати себе його молодшим товаришем у минулому й у свій останній приїзд був у досить дружніх взаєминах з його донькою Ґердою, але після повернення навідався до неї лише один раз, — отож директор Фішель знав його ясновельможність як чоловіка, що йшов у ногу з часом і змушував свої гроші працювати; ба більше, перебравши вузлики у своїй пам’яті, він «котирував» — є такий діловий термін — графа як особу вельми важливу, адже Ллойд-банк був однією з тих установ, котрим граф Ляйнсдорф доручав вести свої біржові справи. Тим-то Лео Фішель і не міг збагнути, чому так недбало поставився до цього зворушливого запрошення, в якому його ясновельможність закликав обране коло людей бути готовими до великої спільної праці. Сам Лео Фішель увійшов до цього кола, власне, лише завдяки особливим обставинам, про які ми згадаємо далі, і все це й стало причиною того, чому він, щойно вздрівши Ульріха, відразу кинувся до нього; він довідався, що Ульріх пов’язаний з цією справою, до того ж «посідає чільне місце» — що було однією з тих незбагненних чуток, які, однак, нерідко слушно передають правду ще доти, як вона стає правдою, — і тепер спрямував на нього, мов кишеньковий пістолет-дубельтівку, троє запитань: що, власне, той розуміє під «істинною любов’ю до батьківщини», «істинним проґресом» та «істинною Австрією»?

Ульріх, зненацька наполоханий, але все ще в колишньому своєму настрої, відповів тією манерою, якою розмовляв із Фішелем завжди:

— Пе-еН-Пе.

— Пе… що?

Директор Фішель простодушно повторив літера в літеру сказане Ульріхом, не думаючи цього разу ні про які жарти, бо, хоч такі скорочення були поширені тоді рідше, ніж тепер, той, хто мав до діла з картелями та всілякими великими об’єднаннями, ці скорочення знав, і вони викликали довіру. Але потім Фішель усе ж таки промовив:

— Не жартуйте, прошу вас! Я поспішаю на нараду.

— Принцип недостатніх підстав! — розшифрував скорочення Ульріх. — Адже ви — філософ і знаєте, мабуть, що розуміють під принципом недостатніх підстав. Людина робить виняток із цього правила лише для самої себе; у нашому реальному — я маю на увазі, в нашому особистому й у нашому суспільно-історичному — житті завжди стається те, для чого, власне, немає жодних вагомих підстав.

Лео Фішель завагався, не знаючи, заперечити чи ні; директор Лео Фішель із Ллойд-банку любив пофілософувати, є ще такі люди на практичній ниві; але він справді поспішав, тому відповів:

— Ви не хочете мене зрозуміти. Я знаю, що таке прогрес, знаю, що таке Австрія, і, либонь, знаю також, що таке любов до батьківщини. Але я, мабуть, не в змозі досить чітко уявити собі, що таке істинна любов до батьківщини, істинна Австрія й істинний прогрес. Ось про що я вас питаю!

— Гаразд. Чи знаєте ви, що таке ензим або що таке каталізатор?

Лео Фішель тільки ухильно підвів руку.

— З боку матеріального це нічого не дає, але це змушує процеси рухатися. З історії ви маєте знати, що ніколи не було істинної віри, істинної моралі й істинної філософії; і все ж таки війни, розв’язані через них, а також підлости й ворожнечі сприяли плідній перебудові світу.

— Іншим разом! — поквапився запевнити Фішель і спробував удати відвертого. — Знаєте, я маю справу з цим на біржі, і я справді дуже хочу зрозуміти справжні наміри графа Ляйнсдорфа. Що він хотів сказати оцим означенням «істинний»?

— Слово чести, — поважно відповів Ульріх, — ні я, ні будь-хто інший не знає, що таке «істинний», «істинна» чи «істинне». Але запевняю вас, оце «істинне» має намір перетворитися на дійсність!

— Ви цинік! — заявив директор Фішель і заквапився геть, та, ледве ступивши крок, обернувся й виправивсь: — Ще зовсім недавнечко я сказав Ґерді, що з вас вийшов би чудовий дипломат. Сподіваюся, невдовзі ви завітаєте до нас знов.

36. Завдяки згаданому принципу паралельна акція

набуває конкретних обрисів ще доти,

як стає зрозуміло, що це таке

Директор Лео Фішель із Ллойд-банку, як і всі директори в банках до війни, вірив у прогрес. Як фахівець, у своїй роботі дуже сумлінний, він знав, звичайно, що переконання, на яке зважишся поставити ставку сам, можна мати лише щодо того, на чому справді дуже добре розумієшся; неймовірне поширення видів діяльности в одному місці стає на заваді їхньому виникненню в іншому. Тому сумлінні й роботящі люди не мають таких переконань — крім, хіба що, в дуже вузькій своїй професійній сфері, — від яких вони не відмовилися б, щойно відчувши тиск іззовні; можна навіть сказати, що чинити інакше, ніж вони думають, їм просто велить їхнє сумління. Директор Фішель, приміром, узагалі не уявляв собі, що таке істинна любов до батьківщини й істинна Австрія, а ось щодо істинного проґресу він, навпаки, мав власну думку, й вона, певна річ, відрізнялася від думки графа Ляйнсдорфа; замучений ломбардами та цінними паперами, чи там іще що входило до його обов’язків, не маючи іншого відпочинку, крім як один раз на тиждень крісло в опері, він вірив у загальний проґрес, що мав так чи так нагадувати картину чимдалі більшої прибутковости його банку. Але коли граф Ляйнсдорф, намагаючись показати, нібито й у цьому тямить краще, почав тиснути на сумління Лео Фішеля, той відчув, що «ніколи нічого не знатимеш» (окрім, звісно, ломбардів та цінних паперів), і позаяк однаково нічого не знатимеш, а дати маху, з другого боку, теж не хотілося, то він вирішив поцікавитись — так, між іншим — у свого ґенерального директора, що той про всю цю справу думає.

Та коли він це зробив, ґенеральний директор уже встиг із тієї самої причини перемовитися з головою Державного банку й був цілком у курсі справи. Бо запрошення від графа Ляйнсдорфа одержав не лише ґенеральний директор Ллойд-банку, але й, само собою зрозуміло, голова Державного банку, а Лео Фішель, всього-на-всього завідувач відділу, своїм запрошенням завдячував узагалі просто родинним зв’язкам дружини, що походила з вищої бюрократії й про це ніколи не забувала — ні в своїх світських стосунках, ні вдома, у пересварках з Лео. Тим-то він, розмовляючи зі своїм начальником про паралельну акцію, обмежувався тим, що багатозначно похитував головою, і це означало тепер «велика справа», хоча колись означало б і «безнадійна справа»; таке похитування головою не могло зашкодити за жодних обставин, однак через свою дружину Лео Фішель потішився б, либонь, куди більше, якби справа виявилася таки безнадійною.

А поки що сам фон Маєр-Балот, той голова банку, в якого питався поради ґенеральний директор, враження мав усе ж таки щонайкраще. Одержавши «ініціативу» графа Ляйнсдорфа, він ступив до дзеркала — хоча, звісно, й не через це, — і звідти на нього поверх фрака й орденських стрічок подивилося доглянуте обличчя міністра-буржуа, обличчя, на якому хіба що десь у самісінькій глибині очей ще лишилося щось від жорстокости грошей, а пальці його обвисли на руках, мов стяги в безвітряну погоду, так наче їм ніколи в житті не доводилося виконувати поквапні лічильні рухи банківського учня. Цей фінансовий магнат, витончений бюрократ, який уже майже не мав нічого спільного з голодними, всюдисущими дикими псами біржових ігор, уже побачив перед собою невиразні, але вигідно темперовані можливості й ще того ж таки вечора дістав нагоду утвердитись у своїй думці, побалакавши в Промисловому клубі з колишнім міністром фон Гольцкопфом та бароном Виснєчкі.

Це були два добре поінформовані, аристократичні й стримані добродії, що обіймали якісь високі посади, де опинилися, коли відпала потреба в проміжному між двома політичними кризами уряді, куди вони входили; обидва прожили життя на службі в держави й корони, не виступаючи на перший план, хіба що з наказу свого Високого Повелителя. Вони знали про чутку, нібито велика акція буде тонко спрямована проти Німеччини. І до, й після поразки своєї місії обидва не мали сумніву в тому, що прикрі явища, які вже тоді зробили політичне життя двоєдиної монархії вогнищем зарази для всієї Європи, мають надзвичайно складний характер. Але так само, як тоді вони відчували за собою обов’язок, щойно надійде відповідний наказ, не бачити перешкод на шляху до усунення тих труднощів, так і тепер обидва допускали, що засобами, запропонованими графом Ляйнсдорфом, можна чогось досягти; ба більше, вони відчували, що «віха», «блискуча демонстрація життєвої снаги», «могутній виступ на міжнародній арені, який сприятливо вплине й на піднесення духу в самій країні», — що всі ці побажання граф Ляйнсдорф сформулював надзвичайно вдало, отож не відгукнутися на них неможливо так само, як на заклик, щоб подав голос кожен, хто бажає добра.

Звичайно, Гольцкопф і Виснєчкі, в державних справах люди обізнані й досвідчені, окремі сумніви, можливо, все ж таки мали, тим більше що певну роль у розвитку цієї акції, як можна було припустити, відводили і їм самим. Але людям, котрі від землі нікуди не підіймались, легко критикувати й відхиляти щось таке, що їм не до шмиги; та коли твоя життєва ґондола піднесла тебе на трикілометрову висоту, то зійти з неї не так просто, навіть якщо ти не з усім згоден. А позаяк у цих колах виявляють лояльність справжню і, на відміну від вище згаданого буржуазного збіговиська, не люблять чинити інакше, ніж думають, то в багатьох випадках мусять удовольнятися тим, що чим-небудь аж так глибоко просто не переймаються. Тому фон Маєр-Балот, вислухавши міркування обох тих добродіїв, ще більше укріпився в своєму сприятливому враженні від цього заходу; і хоч сам голова банку за своєю природою й з огляду на свою професію був схильний до певної обережности, але того, що він почув, було все ж таки достатньо, щоб вирішити: це — одна з тих справ, у подальшому розвитку якої слід — хоч і вичікувально, однак неодмінно — бути присутнім.

А втім, ніякої паралельної акції тоді, власне, ще не було, і в чому вона полягатиме, ще не знав навіть сам граф Ляйнсдорф. З певністю можна сказати лише одне: єдиним, у чому він на той час не мав сумніву, була низка імен, які йому тоді спали на думку.

Але й це вже — надзвичайно багато. Адже тоді, коли ще ніхто ні від кого не вимагав жодних конкретних пропозицій, уже існувала мережа готовности, яка охоплювала широке коло зв’язків; і можна, либонь, стверджувати, що така послідовність правильна. Адже спершу треба було винайти ножа й виделку, щоб потім людство навчилося пристойно їсти; таку оцінку ситуації дав граф Ляйнсдорф.

37. Один публіцист придумує «австрійський рік»

і завдає цим графові Ляйнсдорфу великих прикрощів;

його ясновельможність відчуває гостру потребу в Ульріху

Хоча граф Ляйнсдорф і розіслав свої заклики, які мали «будити думку», в усі кінці, але він, мабуть, усе ж таки не посунувся б уперед так швидко, якби один впливовий публіцист, відчувши, що в повітрі чимось запахло, хутенько не надрукував у своїй газеті двох великих статей, де видав за власну ініціативу все, що, за його припущенням, назрівало. Він знав не багато — та й звідки йому було знати? — але в око це нікому не впало, ба більше, якраз через те обидві його статті й захопили читачів. Саме йому, власне, й спала на думку ідея «австрійського року», про яку він, навіть не відаючи, що під цим мається на увазі, строчив речення за реченням, колонку за колонкою, завдяки чому це словосполучення пов’язувалось, як уві сні, з рештою слів, гуляло по світу, викликаючи нечуваний ентузіазм. Граф Ляйнсдорф спершу жахався, але даремно. За словосполученням «австрійський рік» можна судити, що таке публіцистичний ґеній, позаяк придумав це словосполучення тонкий інстинкт. Воно змушувало бриніти почуття, які ідея австрійського сторіччя лишила б німими, а сам заклик започаткувати таке сторіччя розважливі люди сприйняли б навіть за фантазію, не варту серйозної уваги. Важко сказати, чому це так. Можливо, певна неточність чи символічність, у полоні якої про реальність зазвичай трохи забувають, окрилювала почуття не лише графа Ляйнсдорфа. Неточність-бо має здатність що-небудь підносити й збільшувати.

Схоже, добропорядний, практичний реаліст реальности ніколи до останку не любить і поважно не сприймає. Дитиною він забирається під стіл, щоб такою Геніально простою витівкою надати кімнаті батька-матері, коли їх нема вдома, пригодницького вигляду; хлопчиком він мріє про годинника; юнаком, маючи золотого годинника, — про дружину, яка пасує до того годинника; чоловіком з годинником і дружиною — про високе становище; і коли він щасливо завершує це мале коло бажань і спокійно погойдується в ньому туди-сюди, мов маятник, скидається все ж таки на те, що його запас нездійснених мрій анітрохи не поменшав. Адже коли він хоче піднестися, то вдається до такого собі порівняння, символу. Позаяк сніг йому іноді вочевидь неприємний, то він порівнює його зі сліпучо-білими жіночими персами, а щойно йому наскучать перса власної дружини, він порівнює їх із сліпучо-білим снігом; його пойняв би жах, якби одного дня її носик виявився роговим голубиним дзьобом або вуста — вставними коралами; але його поетичну душу це хвилює. Він здатний обернути все на все: сніг — на шкіру, шкіру на трояндові пелюстки, трояндові пелюстки — на цукор, цукор — на пудру, а пудру — знов на снігопад; бо, схоже, для нього нема нічого важливішого, ніж перетворювати що-небудь на те, чим воно не є, а це, мабуть, — доказ того, що хоч би де він опинився, а довго ніде не витримає. Та найважче було щирому каканцю в глибині душі витримувати життя в самій Каканії. І якби від нього зажадали австрійського сторіччя, то це видалося б йому пекельною мукою, яку лише на посміх можна добровільними зусиллями накласти на себе й на цілий світ. Зовсім інша справа, навпаки, австрійський рік. Ідея була така: ану ж бо покажімо, ким ми, власне, можемо бути; тільки бути, сказати б, тимчасово, щонайдовше один рік. Розуміти під цим можна було що завгодно, йшлося ж бо не про вічність, а серце від цього мліло бозна й як. Це пробуджувало глибоку-глибоку любов до батьківщини.

Отак і вийшло, що на долю графа Ляйнсдорфа випав непередбачений успіх. Адже спочатку він-бо й сам сприймав свою ідею як такий символ, але потім на думку йому, крім того, спала низка імен, і його моральна природа запрагла вихопитися зі стану хитань; він виразно усвідомлював, що фантазію народу, або, як він висловився тепер перед одним відданим йому журналістом, фантазію публіки потрібно спрямувати на мету чітку, здорову, розумну й суголосну з істинними цілями батьківщини й людства. Той журналіст, підохочений успіхом свого побратима по цеху, відразу про все й настрочив, а поза-як мав перед своїм попередником ту перевагу, що довідався про це «з вірогідного джерела», то, згідно з правилами свого ремесла, мусив великими літерами послатися на таку «інформацію із впливових кіл»; і саме цього граф Ляйнсдорф від нього й сподівався, адже його ясновельможність надавав великого значення тому, щоб діяти не як ідеолог, а як досвідчений реалістичний політик, і хотів провести тонку лінію між австрійським роком Геніальної публіцистичної голови й розважливістю відповідальних кіл. Для цього він скористався технікою Бісмарка, в якому загалом не любив убачати приклад для наслідування, — справжні свої наміри вкладати в уста газетних писак, щоб потім мати змогу, залежно від обставин, ті наміри підтверджувати або спростовувати.

Однак граф Ляйнсдорф, діючи так мудро, не врахував ось чого. Адже не лише такий чоловік, як він, бачив те істинне, що нам потрібне, а й безліч інших людей гадають, нібито істина в них у кишені. Це можна назвати зашкарублою формою того вже згаданого стану, в якому ще вдаються до порівнянь та символів. Але колись утіха минає й від них, і тоді багато хто з тих, у кого ще лишається запас остаточно нездійснених мрій, вибирає собі десь один пункт і потай втуплюються в нього, так ніби там починається світ, який йому заборгували. Збігло зовсім небагато часу після того, як його ясновельможність поширив через газету свою інформацію, і він, здалося йому, помітив, що всі, хто не має грошей, натомість носять у собі такого собі неприємного сектанта. Ця вперта людина в людині вирушає разом із нею вранці на роботу й узагалі не може жодним дійовим способом протестувати проти плину подій, зате ціле життя вже не годна відвести погляду від одного таємного пункту, що його ніхто інший помічати не бажає, хоча саме там вочевидь і починаються всі напасті світу, який не впізнає свого спасителя. Такими облюбованими пунктами, де центр ваги особистости збігається з центром ваги світу, є, наприклад, плювальниця, яку можна закрити одним простим рухом руки, або скасування в готелях сільничок, до яких лізуть ножами, завдяки чому раз і назавжди було б усунено джерело поширення сухот, цього лиха всього людства, або запровадження стенографічної системи «Ель», яка внаслідок небувалого заощадження часу заразом розв’язує й соціальну проблему, або навернення людей до природного способу життя, що покладає край повсюдному спустошенню землі, а також яка-небудь метафізична теорія руху небесних тіл, спрощення адміністративного апарату й реформа статевого життя. Якщо обставини повертаються обличчям до людини, вона зараджує собі тим, що одного чудового дня пише про свій пунктик книжку чи брошуру або хоч би газетну статтю й у такий спосіб немовби підшиває до справ людства протокол свого протесту, і це її неймовірно заспокоює, навіть якщо тої писанини ніхто й не читає; але зазвичай це привертає увагу кількох людей, і вони запевняють автора, що він — ще один Коперник, після чого відрекомендовуються йому невизнаними Ньютонами. Така традиція взаємного ськання пунктиків дуже живодайна й поширена, тільки тривалість її дії обмежена, тому що невдовзі партнери розбивають глека й знов лишаються самі як палець; та буває й так, що той чи той збиває круг себе невелике коло прихильників, і вони одностайно звинувачують небо в тому, що воно недостатньо підтримує свого помазаного сина. І якщо потім на такі скупчення пунктиків з високості раптом падає промінь надії, як це сталося, коли граф Ляйнсдорф дозволив публічно заявити, що австрійський рік, якщо такий справді відбудеться, хоча стверджувати це ще рано, принаймні має відповідати істинним цілям буття, — отож якщо на них раптом падає промінь надії, то вони сприймають це як святі, котрим Господь посилає видіння.

Граф Ляйнсдорф вважав, що його творіння має стати могутнім виявом почуттів, які йдуть із самої гущі народу. При цьому він думав про університет, духівництво, про декотрі імена, неодмінні в усіх звітах про доброчинні заходи, ба навіть про газети; він розраховував на патріотичні партії, «здоровий глузд» буржуазії, що вивішувала стяги на день народження імператора, й на підтримку фінансових тузів; розраховував і на політику, сподіваючись у душі саме завдяки своєму великому творінню якраз її, політику, зробити непотрібною, звести до спільного знаменника «отчий край», від якого згодом мав намір відняти «край», щоб урешті лишився тільки один результат: отець-володар. Але про одне граф таки не подумав, і його вразила глибоко вкорінена потреба поліпшити світ, яка від тепла великої нагоди дозріває, мов яйця комах під час пожежі. Саме цього його ясновельможність до уваги не взяв; він покладав надії на дуже палкий патріотизм, але не був готовий до відкриттів, теорій, світових систем і людей, які вимагали від нього визволення з духовних в’язниць. Вони брали в облогу його палац, славили паралельну акцію як можливість допомогти правді нарешті вирватися на волю, і граф Ляйнсдорф не знав, що з ними робити. Адже не міг він, усвідомлюючи своє суспільне становище, сісти з усіма тими людьми за один стіл, проте як чоловік високої моралі й глибокого духу не хотів і цуратися їх, а що освіту він мав політичну й філософську, але аж ніяк не природничу й не технічну, то ніяк не міг збагнути — є що-небудь путяще у цих пропозиціях чи нема.

У цій ситуації графові чимдалі дужче бракувало Ульріха, адже того рекомендували саме як потрібного йому чоловіка, бо секретареві його ясновельможности, та й узагалі будь-якому звичайному секретареві, такі завдання були, певна річ, не до снаги. Один раз граф, аж надто вже розгнівавшись на свого помічника, навіть помолився був Богові — хоч уже другого дня посоромився цього, — щоб Ульріх нарешті таки прийшов. І коли цього не сталося, його ясновельможність узявся за систематичні пошуки сам. Він звелів зазирнути до адресного довідника. Але Ульріха там іще не було. Тоді граф вирушив до своєї приятельки Діотими, яка зазвичай завжди знала раду. І справді, ця чарівна жінка вже встигла побачитися з Ульріхом, однак забула спитати його адресу чи, може, лише так сказала, бажаючи скористатися нагодою й запропонувати його ясновельможності на посаду секретаря великої акції кандидатуру іншу, багато кращу. Але граф Ляйнсдорф був неабияк схвильований і дуже рішуче заявив, що вже звик до Ульріха, що йому не потрібен прусак, хай навіть прусак-реформатор, і що взагалі про жодні ускладнення більше й чути не хоче. Він аж розгубився, коли приятелька показала, що образилась, і як наслідок йому прийшла в голову одна самостійна думка; він сказав Діотимі, що негайно поїде до свого товариша, начальника міської поліції, а той, зрештою, має змогу роздобути адресу будь-якого громадянина держави.

38. Клариса і її демони

Коли принесли записку від Ульріха, Вальтер із Кларисою знов так бурхливо грали на роялі, що тонконога, зі штучних матеріалів мебля фабричного виробництва аж підскакувала, а Гравюри Данте Ґабрієля Россетті на стінах тремтіли. Старому посильному, який усі двері в будинку й помешканні застав відчиненими і якого ніхто не затримав, в обличчя вдарили громи й блискавки, коли він дістався до вітальні, а священний гуркіт, серед якого він опинився, змусив його святобливо притиснутись до стіни. Визволила його Клариса, яка двома могутніми ударами по клавішах нарешті поклала край цьому невгамовному музичному захвату. Поки вона читала листа, перерване виверження того захвату ще лилося з-під Вальтерових рук; мелодія побігла, підскакуючи, мов журавель, а тоді розпростерла крила. Клариса недовірливо прислухалася до неї, вчитуючись в Ульріхові рядки.

Коли вона повідомила, що має прийти їхній товариш, Вальтер кинув:

— Шкода!

Вона знов сіла поруч із ним на невеличкий обертовий дзиґлик, і посмішка, яка Вальтерові чомусь видалася жорстокою, розімкнула її чутливі на вигляд вуста. Це була та мить, коли двоє піаністів затримують потік крови, щоб розпочати в одному ритмі, й очні вісі стримлять у них із голів, мов чотири довгих, спрямованих в один бік стержні, тоді як сідниця в кожного напружено втримує на місці дзиґлика, щомиті ладного похитнутися на високій дерев’яній шиї-Гвинту.

Ще хвиля, і Клариса з Вальтером, мов два поставлені на сусідні колії локомотиви, вже ринулися вперед. П’єса, яку вони виконували, летіла їм назустріч, мов мерехтливі стрічки рейок, зникала в громохкій машинерії і влягалася позад них дзвінким, відчутним на слух краєвидом, що в якийсь дивовижний спосіб нікуди не відступав. У такій шаленій їзді всі почуття цих двох людей стискалися водно; слух, кров, м’язи ставали безвольною жертвою того самого відчуття; мерехтливі стінки звуків, нахиляючись, спрямовували їхні тіла в ту саму колію, одночасно згинали їх, розширювали й звужували груди в єдиному подиху. За дрібку секунди крізь Вальтера й Кларису пролітали веселощі, смуток, лють і страх, кохання і ненависть, жадання й пересит. Це було злиття водно, що нагадувало злиття у глибокому жаху, коли сотні людей, щойно в усьому різних, однаково загрібають руками повітря в намаганні втекти, видають однакові безглузді звуки, однаково роззявляють роти й витріщають очі, коли марна сила кидає всіх жужмом уперед і назад, ліворуч і праворуч, коли всі разом тремтять, метаються, здригаються й кричать. Але не було в цьому злитті отої тупої, могутньої сили, яку має життя, де подібне стається не так легко, зате, не зустрічаючи опору, стирає все особисте. Гнів, кохання, щастя, веселощі й смуток, що їх у цьому леті зазнавали Клариса й Вальтер, були не завершеними почуттями, а чимось не багато більшим, ніж їхня тілесна оболонка, розбурхана до шаленства. Обоє сиділи на своїх дзиґликах заціпеніло й непритомно, і не були вони ні на що розгнівані, ні в що закохані й ні чим не засмучені, або кожне було розгніване на щось своє, закохане в щось своє, засмучене чимось своїм, кожне думало по-різному й кожне про своє; воля музики поєднувала їх у бездонній пристрасті й водночас лишала їм щось відсутнє, як у гіпнотичному сні.

Кожне з них відчувало це по-своєму. Вальтер був схвильований і щасливий. Як і більшість музикальних людей, він сприймав ці розбурхані хвилі й ці схожі на почуття внутрішні бентеги, тобто оте розтривожене тілесне підгрунтя душі, за просту мову вічности, що поєднує всіх людей. Він був у захваті від того, що притискав до себе Кларису міцною рукою первісного почуття. Цього дня Вальтер прийшов зі своєї контори додому раніше, ніж завжди. Він працював над каталогізацією мистецьких творів, які ще були позначені рисами великих, цілісних часів і випромінювали загадкову силу волі. Клариса зустріла його привітно; тепер, у незмірному світі музики вона була міцно до нього прив’язана. Цього дня все несло в собі таємничий успіх, нечутний марш, як буває тоді, коли боги в дорозі. «Може, нині саме той день?» — думав Вальтер. Адже він не хотів повертати Кларису до себе примусом, а хотів, щоб десь глибоко в її єстві прокинулося внутрішнє усвідомлення й вона сама ніжно прихилилася до нього.

Рояль барабанив блискучими головками нот у повітряну стіну. Хоча цей процес за своїм походженням був цілком реальний, кімнатні стіни зникали, й натомість зводилися золоті стіни музики, поставав таємничий простір, де «я» і світ, сприйняття й почуття, внутрішнє й зовнішнє проникають одне в одне у цілком незбагнений спосіб, тоді як сам цей простір складається суціль із відчувань, певности, точности, ба навіть з ієрархії блиску упорядкованих подробиць. До цих чуттєвих подробиць і були прикріплені нитки емоцій, що тяглися з розбурханого марева душ; і марево це віддзеркалювалося в точності стін і здавалося саме собі чітким. Мовби лялечки в коконах, висіли на цих нитках і променях душі обох піаністів. І що щільніше вони були загорнені й ширше розходилися промені, то більшу насолоду діставав Вальтер, і мрії його набули такого дитинного вигляду, що він заходився час від часу надто сентиментально й фальшиво наголошувати на окремих звуках.

Та ще доти, як це почалося й породило іскру звичайних почуттів, що, промкнувшися крізь золотистий туман, відновила між обома земні взаємини, Кларисині думки своїм характером уже так різнилися від Вальтерових, як це може бути лише у двох людей, котрі з однаковими, мов у близнюків, жестами відчаю й раювання поруч кудись мчать. У колихких туманах виникали убрази, зливалися, напливали один на один, зникали.

Так міркувала Клариса, таку вона мала манеру; нерідко в неї зринало одночасно кілька думок одна в одній; нерідко не зринало жодної, але тоді вона відчувала, що думки, мов демони, чатують десь за кулісами, і часова послідовність почувань, яка решті людей слугує надійною опорою, у Клариси оберталася на пелену, що то збиралася щільними складками, то розсіювалась до майже невидимого серпанку.

Троє людей були цього разу навколо Клариси — Вальтер, Ульріх і вбивця жінок Моосбруґер.

Про Моосбруґера їй розповів Ульріх.

У цій історії привабливе й відразливе змішалися в дивні чари.

Клариса гризла корінь кохання. Він роздвоєний і суперечливий, з поцілунками й укусами, із затриманими одне на одному поглядами й стражденно відведеними в останню мить очима. «Невже злагода штовхає до ненависти? — питала вона себе. — Невже добропристойне життя не може обійтися без прикрощів? Невже мир і спокій потребують жорстокости? Невже лад вимагає, щоб його нівечили?» Ось які думки викликав і воднораз не викликав Моосбруґер. Під грім музики навколо Клариси бурхала світова пожежа — пожежа, яка ще не вихопилася назовні; вона пожирала крокви й лати всередині будівлі. Але це було і як у порівнянні, де речі однакові й воднораз усе ж таки зовсім різні, а з неподібности подібного й подібности неподібного встають два стовпи диму з казковим ароматом печених яблук і кинутих у вогонь соснових гілок.

«Можна було б грати й грати, без упину», — сказала собі Клариса й, коли п’єса скінчилася, хутко перегорнула ноти назад і почала грати спочатку. Вальтер збентежено всміхнувся й приєднався до неї.

— А що в Ульріха, власне, спільного з математикою? — спитала вона.

Вальтер стенув плечима, не кидаючи грати, так наче вів автомобіль на перегонах.

«Отак грати б і грати, до самого кінця, — думала Клариса. — Якби можна було грати, не спиняючись, до кінця життя, чим би тоді був Моосбруґер? Чимось жахливим? Ідіотом? Чорним птахом небес?» Вона цього не знала.

Вона взагалі нічого не знала. Якось (Клариса могла б вирахувати з точністю до одного дня, коли саме) вона прокинулася зі сну дитинства з уже готовим переконанням, нібито покликана щось здійснити, зіграти якусь особливу роль, можливо, вона навіть обрана для чогось великого. Тоді про світ вона ще нічого не знала. І не вірила нічому з того, що їй про нього розповідали — батько, мати, старший брат; то були гучні слова, досить гарні й досить приємні, але те, що вони промовляли, не можна було зробити своїм; просто не можна було, та й годі, як не може одна хімічна речовина ввібрати в себе іншу, з нею «несумісну». Потім з’явився Вальтер, це й був саме той день; від того дня все стало «сумісним». Вальтер носив коротенькі вусики, таку собі «щіточку»; він сказав їй: «Фройляйн»; світ ураз перестав бути пустельною, безладною, розламаною площиною, він обернувся на осяйне коло. Вальтер став центром, вона стала центром, вони були двома центрами, що збігалися один з одним. Земля, будинки, опале й не підметене листя, болісні уявні лінії (найнестерпніша в її дитинстві, пригадувала вона, була хвилина, коли вони з батьком споглядали «краєвид», і він, художник, без кінця-краю ним захоплювався, а їй було лише болісно дивитись у світ уздовж тих довгих уявних ліній, так ніби доводилося проводити пальцем по ребру лінійки); з таких речей складалося життя колись, а тепер воно раптово стало сумісним із нею, як плоть від її плоті.

Тепер вона знала, що здійснить щось титанічне; що саме, сказати Клариса ще не могла, але наразі найглибше відчувала це за музикою і в такі хвилини сподівалася, що Вальтер стане навіть більшим генієм, аніж Ніцше, а тим більше — ніж Ульріх, який з’явився згодом і просто подарував їй твори Ніцше.

Відтоді все набуло руху. Наскільки стрімкого, тепер уже годі сказати. Як кепсько вона грала тоді на піаніно, як мало тямила в музиці! Тепер вона грала краще, ніж Вальтер. А скільки перечитала книжок! Звідки вони лишень бралися? Усе це їй уявилось у вигляді чорних птахів, що зграями шугають навколо маленької дівчинки, яка стоїть на снігу. Але трохи згодом вона побачила чорний мур і білі плями на ньому; чорне було все, чого вона не знала, і хоч біле стікалося в більші й менші островці, чорне незмінно лишалося безкраїм. Ота чорнота навіювала тривогу й страх. «Чи це не диявол? — подумала вона. — Чи не став диявол Моосбруґером?» Тепер поміж білих плям вона розгледіла вузенькі сірі стежки: так простувала вона в житті від чогось одного до чогось іншого; то були події: від’їзди, приїзди, бурхливі суперечки, сутички з батьком-матір’ю, заміжжя, дім, неймовірна боротьба з Вальтером. Вузенькі сірі стежки зміїлися. «Змії! — подумала Клариса. — Зашморги!» Ті події обвивали її, мов змії, тримали, не пускали туди, куди їй хотілося, вони були слизькі й змусили її зненацька кинутися в той бік, в який вона не бажала.

Змії, зашморги, все слизьке… Так збігало життя. І її думки побігли, як життя. Ось її пучки занурились у водоспад музики. Руслом того водоспаду спускалися змії й зашморги. І тоді тихою заводдю відкрилася рятівна в’язниця, до якої посадили Моосбруґера. Кларисині думки ступили, здригаючись, до його камери. «Треба, щоб до кінця не змовкала музика!» — раз у раз підбадьорювала себе Клариса, але серце її трепетало притьмом. Коли воно вгамувалося, всю камеру вже заповнило її «я». Відчуття було таке приємне, як мазь на рану, та коли їй скортіло залишити його назавжди, воно почало розкриватися й розступатись, мов казка чи сон. Моосбруґер сидів, підперши руками голову, а вона, Клариса, скидала з нього кайданки. Коли рухались її пальці, до камери входили сила, мужність, чеснота, доброта, краса й багатство, немовби вітер, викликаний з усіх лугів її пальцями. «Мені байдужісінько, чому я це роблю, — відчувала Клариса. — Важливо лише те, що тепер я це роблю!» Вона поклала йому на очі свої долоні, частину власного тіла, а коли їх відняла, Моосбруґер уже обернувся на вродливого юнака, й сама вона стояла перед ним навдивовижу вродливою жінкою, і тіло її було таке солодке й м’яке, мовби південне вино, й зовсім не норовисте, яким зазвичай бувало тіло маленької Клариси. «Це — образ нашої безвинности!» — визначила вона тим шаром свідомости, що міркував десь у глибині її єства.

Але чому не такий Вальтер?! Підіймаючись із глибини музикального сну, вона пригадала, якою дитиною ще була, коли вже кохала Вальтера — тоді, у свої п’ятнадцять — і мріяла мужністю, силою й добротою врятувати його від усіх небезпек, що загрожували його ґенію. А як чудово було, коли Вальтер скрізь помічав ті глибокі духовні небезпеки! І вона спитала себе, чи лише дитинство це було. Шлюб затьмарив усе яскравим світлом. Зненацька він поставив кохання у скрутне становище. Хоч цей останній період був, звичайно, теж чудовий, можливо, навіть змістовніший і насиченіший, ніж попередній, та все ж велетенська пожежа й зірниці на небосхилі обернулися труднощами домашнього вогнища, що ніяк не хоче розгорятися. Клариса була не зовсім упевнена в тому, що її битви з Вальтером насправді ще можна назвати великими. А життя бігло, як ця музика, що зникала з-під пальців. Ось-ось воно може проминути! Розпачливий страх помалу охоплював Кларису. І в цю мить вона завважила, як невпевнено почав грати Вальтер. Мов дощові краплини, спадали на клавіші його почуття. Вона відразу здогадалася, про що він думає: дитина. Вона розуміла, що він хоче прив’язати її до себе дитиною. Про це вони сперечалися щодня. А музика не спинялася ні на мить, музика не знала жодного «ні». Мов тенета, яких доти Клариса не помітила, все це швидко стягувалося навколо неї.

Зненацька посеред гри Клариса підхопилася й різко закрила рояль, так що Вальтер ледве встиг висмикнути пальці.

Ой, боляче ж як! Ще не оговтавшись від переляку, він усе зрозумів. Це все Ульріх, це вже сама звістка про його прихід так вивела Кларису з рівноваги! Ульріх завдавав їй шкоди, брутально збурюючи в ній те, чого сам Вальтер ледве зважувався торкатись, — згубливу ґеніальність, приховану каверну, де щось фатальне напинало ланцюги, які одного дня можуть не витримати.

Він сидів нерухомо, лише розгублено дивлячись на Кларису.

А та нічого не пояснювала, просто стояла перед ним, важко дихаючи.

Ульріха вона зовсім, анітрохи не любить, запевнила Клариса Вальтера, коли той завів про це мову. Якби вона його любила, то відразу, мовляв, сказала б. Але вона відчуває, що Ульріх її запалив, як свічку. Коли він десь поруч, вона щоразу відчуває, мовляв, що світить трохи яскравіше й означає трохи більше. А ось Вальтер, навпаки, завше тільки намагається позачиняти віконниці. А що відчуває вона, до цього, мовляв, нікому немає діла — ні Ульріхові, ні Вальтеру!

Але Вальтерові все ж таки здалося, що поміж обуренням і гнівом, якими дихали її слова, на нього війнуло дурманно-згубною крупинкою чогось такого, що не було гнівом.

Настав вечір. Кімната була чорна. Рояль був чорний. Тіні двох закоханих були чорні. Кларисині очі світилися в темряві, спалахнувши, мов свічки, а у Вальтеровому роті, перекошеному від болю, емаль на одному зубі поблискувала, наче слонова кістка. Хай там які державні акції звершувалися десь там, у світі, а це була, здавалося, попри всі свої прикрощі, одна з тих миттєвостей, задля яких Господь сотворив землю.

39. Людина без властивостей складається з властивостей без людини

Однак Ульріх цього вечора не прийшов. Після того, як директор Фішель поквапно від нього вшився, Ульріх знов повернувся в думках до питання своєї юности: чому світ так страшенно прихильно сприймає всі нещирі й вищою мірою неправдиві слова. «На крок уперед посуваєшся щоразу саме тоді, коли брешеш, — подумав він. — Треба було сказати йому й про це».

Ульріх був чоловік пристрасний, але під пристрастю тут слід розуміти не те, що пристрастями називають загалом. Щоправда, було, мабуть, щось таке, що кидало його в пристрасті знов і знов, і то була, можливо, й пристрасть, але у схвильованому стані й у самих його схвильованих діях він поводився пристрасно й байдужно воднораз. Ульріх побував у всіх бувальцях, в яких тільки можна побувати, й відчував, що й тепер іще щохвилини ладен кинутися в що-небудь, хай навіть для нього зовсім не значуще, аби лиш воно пробуджувало в ньому інстинкт діяти. Тому він не дуже й перебільшив би, якби сказав про своє життя, що все в ньому відбувалося так, немовби було пов’язане радше із самим собою, ніж із ним. За А завжди йшло Б — чи то в боротьбі, чи то в коханні. Отож йому лишалося, певно, тільки вважати, що особисті властивості, яких він у всьому тому набував, пов’язані скоріше одна з одною, ніж із ним, і справді, кожна з них, коли він придивлявся до себе пильніше, стосувалася його не більше, ніж решти людей, котрі могли мати її також.

Однак визначають твоє обличчя, поза всяким сумнівом, усе ж таки вони, і складаєшся ти з них, навіть якщо ти й вони — не те саме; отож іноді у спокійному стані ти здаєшся собі не менш чужим, ніж у схвильованому. Якби Ульріхові довелося сказати, який же він насправді, то він збентежився б, тому що, як і багато інших людей, ще ніколи не випробовував себе інакше, ніж на якому-небудь завданні й у своєму ставленні до нього. Його почуття власної гідности було ані вражене, ані зніжене й марнославне, і воно не відчувало потреби в тому лагодженні й змащенні, що їх називають випробуванням власного сумління. Чи сильною натурою він був? Цього він не знав; можливо, в цьому він припускався фатальної помилки. Але те, що він завжди був людиною, котра покладається на власні сили, — це безперечно. Він і тепер не мав сумніву в тому, що ця різниця між наявністю власного досвіду та властивостей і їхньою відчуженістю, — всього-на-всього різниця в манері триматись, у певному сенсі вольовий акт чи обраний ступінь між загальноприйнятим і особистісним, ступінь, на рівні якого живеш. Якщо сказати зовсім просто, то до речей, які з тобою стаються або які ти робиш сам, можна ставитись більш загально або більш особисто. Який-небудь удар можна сприйняти не лише як біль, але й як образу, внаслідок чого він стає нестерпним; але на нього можна подивитись і зі спортивного погляду, як на перешкоду, що не має тебе ані злякати, ані вкинути в сліпий гнів, і тоді такий удар нерідко й узагалі не помічають. Але в цьому другому випадку ти просто ставиш цей удар в якийсь загальний причинний зв’язок, а саме у зв’язок із бійкою, а суть удару виявляється залежною від завдання, яке він має виконати. І саме цей феномен — що певний досвід набуває свого значення, ба навіть свого змісту лише завдяки своєму місцю в ланцюгу послідовних дій — демонструє кожна людина, котра розглядає його не як подію суто особисту, а як виклик своїм духовним силам. Тоді й вона не так глибоко відчуває те, що робить; але дивна річ: те, що в боксі сприймають як духовну перевагу, у людей, до боксу не причетних, щойно в них прокидається схильність жити духовним життям, називають лише холоднокровністю й браком емоцій. Вдаються, до речі, ще й до всіляких розмежувальний способів, щоб, залежно від ситуації, демонструвати поведінку загальну чи особистісну або спонукати до тієї чи тієї. Якщо вбивця діє професійно, його звинувачують у винятковій жорстокості; якщо професор не кидає розв’язувати задачу і в обіймах дружини — це вже, мовляв, обурлива черствість; якщо політик підіймається вгору по трупах, це, залежно від його успіхів, називають або підлістю, або величчю; зате від вояків, катів і хірургів просто-таки вимагають, навпаки, саме такої непохитности, яку в когось іншого засуджують. Нема потреби й далі розмірковувати про моральний бік цих прикладів: сумнівність, з якою щоразу йдуть на компроміс між об’єктивно слушним і особисто слушним, — мов на долоні.

Ця сумнівність стала широким тлом у питанні особистости Ульріха. Колись особистістю ставали з чистішим сумлінням, ніж тепер. Люди нагадували колосся в полі; Бог, град, пожежі, чума й війни розхитували те колосся на всі боки, мабуть, дужче, ніж нині, але загалом не в усіх містах і не в усіх місцях одразу, як на ниві, а якщо, крім того, для окремого колоска лишалося ще й якесь особисте похитування, то за нього треба було відповідати й воно мало чітко визначені межі. А ось нині, навпаки, головний тягар відповідальности лежить не на людині, а на взаємозв’язку речей. Хіба ж не видно, що емоції позбулися залежности від людини? Вони перейшли до театру, книжок, звітів дослідницьких закладів та експедицій, об’єднань за інтересами й релігійних спільнот, які одні види емоцій розвивають коштом інших, мов у соціальному експерименті, а емоції, котрі в цей час не задіяні, просто зависають у повітрі; хто нині ще скаже, що його гнів — то гнів таки його, коли йому зусібіч нашіптують стільки людей і в них більше тями, ніж у нього?! Виник світ властивостей без людини, світ емоцій — без того, хто їх відчуває, і дуже схоже на те, що в ідеальному випадку людина взагалі вже не матиме емоцій особисто, а приємний тягар особистої відповідальности розчиниться в системі формул імовірних значень. Очевидно, занепад антропоцентричного світогляду, який так довго вважав людину центром всесвіту, але вже кілька сторіч тому почав хиріти, нарешті торкнувся й самого «я», бо віра, що в емоціях найважливіше — це їх відчувати, а в діях — діяти, більшості людей починає здаватися наївною. Трапляються ще, певно, люди, які живуть цілком особистим життям; вони кажуть: «Учора ми були в того й того», або: «Сьогодні ми зробимо те й те», — і тішаться з цього, не шукаючи за цим жодного іншого змісту й значення. Вони люблять усе, чого торкаються їхні пальці, і являють собою приватні особи такою мірою, якою це можливо; світ, стикаючись із ними, відразу робиться світом особистим і виграє веселкою. Мабуть, вони дуже щасливі; але ця порода решті людей зазвичай уже здається безглуздою, хоч іще аж ніяк не з’ясовано — чому… Й, отак розмірковуючи, Ульріх з усмішкою на вустах мусив раптом зізнатися собі, що він, незважаючи ні на що, — все ж таки вольова особистість, хоч ані волі, ані особистости в ньому й нема.

40. Чоловік з усіма властивостями, хоч йому до них і байдуже.

Князя духу заарештовують, а в паралельної

акції з’являється почесний секретар

Неважко змалювати в загальних рисах цього тридцятидворічного чоловіка на ім’я Ульріх, навіть коли він сам знає про себе лише те, що йому однаково близько й однаково далеко до всіх властивостей і що всі вони, незалежно від того — надбав він їх чи ні, йому чомусь на диво байдужі. Жвавий розум, основою якого стали просто вельми різноманітні здібності, в нього поєднується ще й з певною аґресивністю. За своїм складом розум у нього чоловічий. Він не сентиментальний, коли це стосується решти людей, і досі рідко входив у їхнє становище, крім тих випадків, коли хотів познайомитися з ними ближче й використати їх для досягнення власних цілей. Чужих прав він не поважає, якщо не поважає того, хто їх має, а таке трапляється рідко. Бо з часом у ньому певною мірою розвинулася готовність заперечувати, гнучка діалектика відчуття, яка легко схиляла його вбачати шкоду в тому, що всі схвалюють, а щось заборонене, навпаки, захищати й відкидати обов’язки з обуренням, продиктованим бажанням придумати собі обов’язки власні. Та, попри це бажання, моральне верховенство над собою він полишає, за окремими винятками, які сам собі дозволяє, просто лицарським правилам пристойности, що їх у буржуазному суспільстві дотримуються майже всі чоловіки, поки живуть у нормальних умовах, і в такий спосіб з погордою, безцеремонністю й недбалістю людини, покликаної робити своє, живе життям якоїсь іншої людини, котра своїм нахилам і здібностям знаходить більш чи менш звичайне й корисне для суспільства застосування. Він звик за природним покликом і без марнославства вважати себе засобом для досягнення досить високої мети, пізнати яку сподівався ще встигнути, й навіть тепер, на початку року спраглої до чогось тривоги, після того, як усвідомив, що життя його спливає без керма й вітрил, у нього невдовзі знову зродилося відчуття, що він на правильному шляху, й своїми планами він собі аж такого клопоту не завдавав. Не дуже воно легко розпізнати в такій натурі її рушійну пристрасть; хист і обставини сформували її різнобічною, долю її ще не оголила жодна по-справжньому вперта протидія, а головне — для остаточного рішення їй бракує ще чогось такого, про що вона й сама не знає. Ульріх — людина, яку щось змушує жити наперекір самій собі, хоча ніякого примусу він начебто й не відчуває.

Порівняння світу з лабораторією знову пробудило в ньому один давній образ. Колись він часто уявляв життя, яким хотів би його бачити, — таким собі великим дослідницьким центром, де вчені випробовують найкращі наявні й відкривають нові способи бути людиною. Інша річ, що працювала вся та лабораторія майже без будь-якого плану й не мала ні керівників, ні теоретиків. Можна, либонь, сказати, що він не проти був би стати кимось на кшталт князя й володаря духу. Та й хто, зрештою, був би проти?! Адже це так природно, що дух вважають чимось найвищим, тим, що панує над усім. Цього вчать. Усе, що має змогу, прикрашає себе духом, чепуриться. Дух у поєднанні з чимось іще — найпоширеніша річ у світі. Дух вірности, дух любови, мужній дух, освічений дух, величний дух сучасности. Ми свято берегтимемо дух тієї чи тієї справи й діятимемо в дусі нашого руху! Як твердо й гідно це звучить на всіх, навіть на щонайнижчих рівнях! Решта, повсякденні злочини чи ревне користолюбство, поряд із цим здається чимось таким, у чому люди просто не хочуть зізнаватися, — брудом, що його Бог вичищає з-під нігтів у себе на ногах.

Та коли дух зостається сам, голим іменником, лисим, мов привид, якому нам так і кортить позичити простирадло, — що тоді? Можна читати поетів, вивчати філософів, купувати картини й цілісінькі ночі провадити за бесідами, але те, що внаслідок цього ти надбаєш, — хіба то дух? Припустімо, ти його таки надбав — та хіба потім ти ним володітимеш? Ох, як же міцно пов’язаний цей дух із випадковою формою своєї появи! Він проходить крізь людину, котра прагне його ввібрати, й лишає по собі тільки трішечки потрясіння. Що нам з усім цим духом робити? Він знов і знов множиться в астрономічних кількостях на горах паперу, каміння, полотна, і його так само ненастанно, витрачаючи неймовірно багато нервової енергії, вбирають у себе й поглинають. Але що стається з ним потім? Може, він зникає, як міраж? Чи розпадається на часточки? Уникаючи земного закону збереження матерії? Часточки пилу, що осідають у нас і помалу влягаються, не витримують жодного порівняння з такою величезною кількістю. Куди він дівається, де він, що він, власне, таке? Може, якби люди знали про нього більше, навколо цього іменника «дух» запанувала б гнітюча тиша?!

Настав вечір; будинки, немовби виламані з простору, асфальт, залізні рейки утворювали мушлю міста, що помалу охолоджувалась. Материнська мушля, сповнена дитинного, радісного, гнівного людського руху. Де кожна крапля починається з краплини, яка розбризкується й оббризкує; починається з малесенького вибуху, що його приймають на себе й остуджують стіни, стає м’якішою, нерухомішою, ніжно горнеться до стулки материнської мушлі й нарешті крупинкою застигає на її стінці. «Чому, — раптом подумав Ульріх, — я не став прочанином?» Перед його внутрішнім зором постало чисте, не обтяжене умовностями життя, виснажливо свіже, мов прозоре-прозоре повітря; хто не хоче прийняти життя, той має принаймні сказати «ні», як святі. Але подумати про це серйозно було все ж таки просто неможливо. Достоту так не міг він кинутися й на пошуки пригод, хоча тоді життя могло б обернутися на такий собі суцільний медовий місяць, а його голова, руки, ноги і його відвага таке бажання відчували. Він не зміг би стати ні поетом, ні одним із тих розчарованих, котрі вірять лише в гроші й силу, хоча хист до всього цього й мав. Він забув про свій вік, уявляючи собі, що йому — двадцять; і все ж таки глибоко в нутрі вже визріло рішення, що ніким з усіх згаданих йому не стати; його щось тягло до всього, що було довкола, а щось іще сильніше втримувало на місці. То чому ж його життя було сповнене такої непевности й нерішучости? «Годі й сумніватися, — сказав він собі, — до такої усамітненої й безіменної форми існування мене приковує не що інше, як неминуча потреба розплутувати й зв’язувати світ, і одним словом, яке так не люблять бачити самотнім, це називається «дух». І Ульріх, сам не розуміючи чому, раптом засумував і подумав: