Людина без властивостей. Том I

Почувши це, Діотима зраділа, тому що Туцці зазвичай дивився на державу як на справу чоловічу, про яку з жінками не розмовляють. Але тепер він мовчав, і лише в очах його можна було прочитати, що про це не завадило б сказати й ще дещо.

— Наука? — допитувався далі Арнгайм. — Культура? Лишається мистецтво. І справді, саме воно мало б віддзеркалювати єдність буття і його внутрішній лад. Але ж ми знаємо, яку картину воно становить нині. Загальна роздрібненість, крайнощі без будь-якого зв’язку. Героїчну епопею новому, механізованому суспільному й емоційному життю вже на самому його початку творили Стендаль, Бальзак і Флобер, глибоко схований внутрішній голос сумління розкривали Достоєвський, Стрінберг і Фройд. Ми, нині сущі, живемо з глибоким відчуттям, що в усьому цьому робити нам уже нічого.

Тут начальник відділу Туцці вставив, що він, коли йому хочеться почитати що-небудь добротне, бере Гомера або Петера Розегера.

Арнгайм не залишив його слова без уваги:

— А ще вам слід було б додати Біблію. Біблії, Гомера й Розегера або Ройтера цілком вистачить! Нарешті ми дійшли до самісінької суті проблеми! Припустімо, мали б ми нового Гомера. А спитаймо себе щиро й напрямець: чи були б ми взагалі здатні його слухати? Гадаю, відповісти маємо заперечно. У нас його немає, тому що він нам не потрібен! — Тепер Арнгайм був на коні й гарцював. — Якби він був нам потрібен, то ми б його мали! Адже кінець кінцем у світовій історії не стається нічого негативного. То як же розцінювати те, що все воістину велике й значуще ми переносимо в минуле? З Гомером і Христом ще ніхто не порівнявся, вже не кажучи про те, щоб їх перевершити; немає нічого прекраснішого за Пісню Пісень; Готика й Ренесанс поряд із сучасністю — однаково що гірська країна поряд із виходом на рівнину. Де нині великі, владні постаті? Якими нікчемними видаються сьогодні навіть діяння Наполеона супроти діянь фараонів, праця Канта — супроти праці Будди, творчість Ґьоте — супроти творчости Гомера! Та, зрештою, ми таки живемо й маємо задля чогось жити. Який же висновок ми маємо з цього зробити? А ніякий інший, крім… — У цьому місці Арнгайм, однак, урвав свою мову й заявив, що вагається висловитись до кінця, адже висновок лишається тільки один: усе, чому надаєш значення й що вважаєш великим, не має нічого спільного з тим, у чому полягає глибинна сила нашого життя.

— І що ж то за сила? — поцікавився начальник відділу Туцці; проти того, що більшості речей надаєш завеликого значення, він аж таких заперечень не мав.

— Сьогодні цього не годен сказати ніхто, — відповів Арнгайм. — Проблему цивілізації можна розв’язати лише серцем. Появою нової особистости. Внутрішнім зором і чистою волею. Розум не домігся нічого, окрім того, що велике минуле опустив до лібералізму. Та, мабуть, ми зазираємо не досить далеко й міряємо надто малими мірками; кожна мить може стати поворотним пунктом у світової історії!

Діотима хотіла була заперечити, що в такому разі для паралельної акції взагалі нічого не лишається. Та, хоч як дивно, темні видіння Арнгайма її захопили. Можливо, в ній ще нагадували про себе рештки «обридлих домашніх завдань», які гнітили її, коли знов і знов доводилося читати новочасні книжки й розмовляти про новочасні картини; песимізм щодо мистецтва позбавляв її багатьох красот, які їй загалом анітрохи й не подобались; а песимізм щодо науки притлумлював у ній страх перед цивілізацією, перед надміром того, що могло справляти вплив і що варто було пізнати. Тим-то безнадійні міркування Арнгайма про час мали на неї цілющу дію, яку вона раптом відчула. І її серце солодко защеміло на думку, що Арнгаймова меланхолія якось пов’язана з нею.

50.Подальші події. Начальник відділу Туцці надумує

дістати чітке уявлення про особистість Арнгайма

Діотима вгадала. Від тієї хвилини, коли Арнгайм завважив, що груди в цієї прекрасної жінки, котра читала його книжки про душу, здіймає й погойдує сила, яку хибно не витлумачиш, його огорнув загалом чужий йому смуток. Якщо висловлюватись коротко і з урахуванням його власного висновку, то це був смуток мораліста, котрому зненацька, несподівано трапилося небо на землі, а скортить кому-небудь пройнятися його почуттями, то нехай лиш уявить собі, як воно було б, якби нас не оточувало нічого, крім оцієї тихої блакитної калюжі, де плавають м’якенькі білі воланчики.

Як свідчить запах тих покірних сіромах, котрі за душею не мають нічого, крім моралі, сама собою моральна людина смішна й неприємна. Мораль потребує великих завдань, завдяки яким вона набуває ваги, й тому Арнгайм доповнення своїй природі, схильній до моралі, завжди шукав у світових подіях, у світовій історії, в ідеологічній насиченості своєї діяльности. Він мав улюблений пунктик: збагачувати владні сфери ідеями й залагоджувати ділові справи лише в поєднанні з питаннями духовними. Він любив знаходити собі аналогії в історії й наповнювати їх новим життям; роль фінансів у сучасному світі нагадувала йому роль католицької церкви — як сили, що діє з-за куліс, сили неконфліктно-конфліктної в спілкуванні з можновладними інстанціями, й часом розглядав себе у своїй діяльності як такого собі кардинала. Але цього разу його покликала в дорогу, власне, все ж таки примха; і хоч навіть із примхи Арнгайм ніколи не вирушав у дорогу геть без жодних намірів, він усе ж таки не міг пригадати, як у нього на самому початку виник цей план — план, до речі, досить, важливий. Вело його в цій подорожі щось від непередбаченого натхнення й раптового рішення, і, либонь, саме через таку незначну обставину, таку свободу навіть відпустка в Бомбеї навряд чи справила б на нього екзотичніше враження, ніж це віддалене, але велике німецьке місто, де він опинився. Цілком неможлива у Прусії думка, що його запросили грати в паралельній акції певну роль, довершила справу й налаштувала його на фантастично-нелогічний лад, мов ото сон, абсурдність якого хоч і не уникла його практичної кмітливости, одначе кмітливість ця не змогла розвіяти чарів казковости. Мети свого приїзду він багато швидше досяг би, мабуть, і прямим шляхом, але на свої все нові й нові повернення сюди він дивився як на вакації, відпочинок від розуму, й за таку втечу до казки власна діловитість карала його тим, що чорну оцінку, яку він мав би поставити сам собі за поведінку, він розмивав до сірої поволоки на всьому взагалі.

Щоправда, до таких глибоких і похмурих роздумів, як того разу при начальнику відділу Туцці, більше не доходило; вже хоч би через те, що Туцці вдома показувався лиш мигцем, і Арнгаймові доводилося розподіляти свої висловлювання поміж дуже й дуже різноманітними людьми, які в цій чудовій країні йому здавалися навдивовижу сприйнятливими. При його ясновельможності критику він назвав неплідною, а сучасність — позбавленою богів, ще раз давши цим зрозуміти, що врятувати людину від такого безпросвітного існування здатне лише серце, а окремо для Діотими додав, що тільки висококультурний німецький південь ще в змозі очистити німецьку сутність — а воднораз, певно, й світ — від сваволі раціоналізму й ощадливости. Стоячи в колі жінок, він говорив про те, що потрібно активізувати всю внутрішню ніжність, щоб урятувати світ від гонки озброєнь і бездушности. У гурті особистостей творчих він пояснював слова Гьордерліна про те, що в Німеччині вже нема людей, а є лише професії. «І в своїй професії ніхто нічого не досягне без відчуття високої єдности, а фінансист — і поготів!» — завершив він свої міркування.

Слухали Арнгайма залюбки, адже коли чоловік з таким багатством думок має ще й гроші, то це зовсім непогано; кожен його співрозмовник ішов від нього з враженням, що такий захід, як паралельна акція, — справа вельми сумнівна, сповнена надзвичайно небезпечних духовних суперечностей, і ця обставина ще дужче покріплювала всіх у думці, що краще від нього очолити цю авантюру не спроможний ніхто.

Однак начальник відділу Туцці не був би в глибині душі одним із провідних дипломатів країни, якби не помічав зовсім; такої грунтовної присутности Арнгайма в своєму домі господар лише ніяк не міг збагнути, в чому ж тут річ. Але він цього не показував, бо дипломат своїх думок не показує ніколи. Цей чужоземець був йому вищою мірою неприємний — і особисто, і, так би мовити, принципово; а те, що дружинин салон Арнгайм вочевидь обрав плацдармом для здійснення своїх таємних намірів, Туцці сприймав як виклик. Він ні на мить не повірив Діотиминим запевненням, нібито імператорську столицю на Дунаї цей набоб так часто навідує лише через те, що серед її давньої культури його дух почувається вільготніше; і все ж таки спочатку перед Туцці постало завдання, для розв’язання якого він не мав навіть від чого відштовхнутись, бо в своїй службовій діяльності з таким чоловіком ніколи не стикався.

А відколи Діотима відкрила йому свій план — надати Арнгаймові чільне місце в паралельній акції — й поскаржилася на опір збоку його ясновельможности, Туцці був не на жарт збентежений. Ні паралельну акцію, ні самого графа Ляйнсдорфа він серйозно не сприймав, але несподіваний намір дружини з політичного погляду видався йому разюче нетактовним, і цієї миті на душі в нього було так, неначе вся пророблена ним, як він сам себе тішив, багаторічна подружня виховна робота валиться, мов карткова хатка. Начальник відділу Туцці потай вдався навіть до такого порівняння, хоч загалом порівнянь не дозволяв собі ніколи, тому що від них відгонить літературщиною й вони свідчать про хибну суспільну позицію; однак цього разу він був просто-таки приголомшений.

Щоправда, згодом Діотима поліпшила свою позицію завдяки власній упертості. У неї з’явилася м’яка агресивність, і вона розповіла про новий тип людей, які не бажають уже пасивно полишати відповідальність за те, що діється в світі, професійним лідерам. Потім вона завела мову про жіноче чуття, яке іноді здатне замінити хист ясновидіння й зазирнути, можливо, за обрії дальші, ніж щоденна професійна діяльність. Зрештою вона заявила, що Арнгайм — європеєць, відоме у цілій Європі світило духу, що державними справами в Європі керують не дуже по-європейському, але дуже вже бездуховно, і що світ не знатиме спокою, допоки всесвітньо-австрійський дух не пройме його так, як давня австрійська культура повиває різномовні племена на теренах монархії. Діотима ще ніколи не зважувалася так рішуче чинити опір чоловіковій перевазі, але начальника відділу Туцці це на певний час заспокоїло, бо й дружининим прагненням він ніколи не надавав більшої ваги, ніж кравецьким питанням, був щасливий, коли нею захоплювались, і тепер дивився й на всю цю справу поблажливіше — приблизно так, коли б жінка, котра любить яскраві тони, раптом вибрала надто строкату підв’язку. Тож він обмежився тим, що поважно, але чемно нагадав їй про причини, з яких у чоловічому світі навіть думки не припускали отак у всіх на очах довірити якому-небудь прусакові вирішувати австрійські справи, але загалом погодився, що дружба з людиною такого виняткового становища може дати свої переваги, й запевнив Діотиму, що та витлумачить його сумніви хибно, якщо виснує з них, нібито йому неприємно так часто бачити Арнгайма в її товаристві. У душі Туцці плекав надію, що в такий спосіб нарешті пощастить поставити цьому чужакові тенета.

Аж коли Туцці, як і багатьом іншим людям, довелося стати свідком повсюдного успіху Арнгайма, начальник відділу повернувся до думки, що Діотима приділяє цьому чоловікові надто багато увагу, але знову виявив, що волю рідного чоловіка вона не поважає так, як колись, перечить, а його тривоги називає химерами. Він уже вирішив був, що йому як чоловікові не варто сперечатися з жіночою логікою, а ліпше дочекатися години, коли його прозірливість сама собою увінчається тріумфом; та несподівано вийшло так, що він дістав могутній імпульс. Якось уночі його потривожив немовби якийсь далекий-далекий плач; спершу це йому не дуже заважало, він просто не розумів, що воно таке, але час від часу та душевна відстань різко скорочувалась, і раптом ця загрозлива тривога торкнулася вже самісіньких його вух, і він так зненацька прокинувся, що аж сів у ліжку. Діотима лежала, відвернувшись, і нічим себе не виказувала, але він чомусь відчув, що вона не спить. Він тихенько покликав її на ім’я, потім ще раз і самими пальцями лагідно спробував повернути її за біле плече до себе.

І коли це йому нарешті вдалося й у темряві над її плечем з’явилось її обличчя, воно дивилося на нього зле, виражало впертість і було заплакане. На жаль, Туцці настирливо долав міцний сон, уперто притягуючи його ззаду до подушок, і Діотимине обличчя попливло перед його очима лише невиразною, світлою гримасою болю, вже геть йому незрозумілою.

— Що таке? — пробурмотів він тихим баском людини, яка поринає в сон, і виразно почув над вухом роздратовану, прикру відповідь, що впала в його сонний стан і лишилася лежати там, наче лискуча монета у воді.

— Ти спиш так неспокійно, що поруч із тобою годі заснути! — твердо й чітко промовила Діотима.

Його слух ще сприйняв ці слова, але наступної миті Туцці вже провалився в сон, не встигнувши збагнути дружининого докору.

Він лише відчув, що до нього вчинено жорстоку несправедливість. Спокійний сон становив, на його думку, одну з головних чеснот дипломата й запоруку будь-якого успіху. Щодо цього він був непохитний, і в Діотиминому зауваженні відчув для себе серйозну загрозу. Туцці зрозумів, що в дружині сталися якісь зміни. Щоправда, йому й уві сні не спало б на думку запідозрити дружину у відвертій невірності, проте він усе ж таки ні на мить не сумнівався, що особиста образа, завдана йому, пов’язана з Арнгаймом. Він, так би мовити, гнівно проспав до ранку й прокинувся з твердим наміром домогтися ясности щодо того порушника спокою.

51. У домі Фішеля

Директор Фішель із Ллойд-банку — це той самий директор банку чи, правильніше сказати, прокурист із директорською посадою, який спершу бозна-чому забув відповісти на запрошення графа Ляйнсдорфа, а потім уже не дістав запрошення взагалі. Та й те перше йому дісталося лише завдяки зв’язкам його дружини Клементини. Клементина Фішель походила з давньої чиновницької родини, її батько був президентом Головної лічильної палати, дід — камеральним радником, а троє братів посідали високі пости в різноманітних міністерствах. Двадцять чотири роки тому вона вийшла заміж за Лео з двох причин: по-перше, через те, що в родинах високих чиновників іноді дітей буває більше, ніж маєтности, а по-друге, й через романтику, адже банківська справа, на противагу нестерпно обмеженим можливостям батьківського дому, уявлялася їй сферою сучасною, вільнодумною, а в дев’ятнадцятому сторіччі людина освічена оцінює іншу людину не за тим, юдей ти чи католик; ба більше, як на ті часи, вона вбачала мало не якусь особливу просвітленість у тому, щоб піднестися над наївним антисемітизмом простолюду.

Згодом бідоласі довелося стати свідком того, як у всій Європі підніс голову націоналістичний дух, а з ним піднялася й хвиля нападок на юдеїв, обертаючи її чоловіка, в її, сказати б, обіймах, із шанованого вільнодумця на чужорідного зловмисника. Спершу вона повставала проти цього з усім шалом «великого мислячого серця», але з роками її виснажила наївно-жорстока ворожість, яка розповзалася довкола, й залякала загальна упередженість. Ба більше, дійшло до того, що в їхніх із чоловіком незлагодах — а з часом вони набували чимдалі різкішого характеру, коли Лео з причин, відверто пояснювати які він щоразу відмовлявся, так і не піднісся зі щабля прокуриста й утратив будь-яку надію стати колись справжнім директором банку, — що в цих незлагодах багато своїх кривд вона навіть сама собі, стенаючи плечима, пояснювала вдачею Лео, все ж таки, мовляв, чужою її вдачі, хоч перед людьми збоку принципами своєї юности ніколи не поступалася.

Певна річ, причиною тих незлагод було, по суті, не що інше, як брак гармонії між обома; так трапляється в багатьох подружніх пар, коли, сказати б, природна біда спливає на поверхню, щойно в них минає засліплення від щастя. Відколи Лео у своїй кар’єрі надовго застряг на посаді біржового диспонента, Клементина вже не могла виправдовувати певні його властивості тим, що сидить він усе ж таки не в дзеркальній тиші міністерського кабінету, а серед «гуркоту ткацьких верстатів часу» (хто ж бо знає, чи саме не через цю цитату з Ґьоте вона й вийшла за нього заміж?!). Його ретельно підголені бакенбарди, які разом із посадженим на середині носа пенсне колись нагадували їй англійського лорда з цінними паперами, тепер наводили її на думку про біржового маклера, а окремі звички жестикулювати й розмовляти почали ставати для неї просто нестерпними. Спершу Клементина намагалася виправляти чоловіка, але наштовхнулася на надзвичайні труднощі, бо виявилося, що ніде в світі нема мірки, за якою можна було б робити висновок, кого нагадують бакенбарди — лорда чи маклера, й чи посідає пенсне таке місце на носі, яке в поєднанні з рухом руки виражає ентузіазм або песимізм. А крім того, Лео Фішель був зовсім не тим чоловіком, який дав би себе виправити. Причіпки й спроби зробити з нього християнсько-германський ідеал краси міністерського радника він називав світським кривлянням і відмовлявся навіть розмовляти про них, бо це, мовляв, не гідне розумного чоловіка, і що частіше в дружини викликали невдоволення деталі, то наполегливіше він наголошував на головних засадах розуму. Через це дім Фішелів помалу обернувся на арену боротьби двох світоглядів.

Директор Ллойд-банку Фішель любив пофілософувати, але не довше, ніж десять хвилин на день. Він любив вважати людське життя розумно обґрунтованим, вірив у його духовну рентабельність, яку уявляв собі чимось на кшталт ладу у великому банку з добре налагодженою роботою, й щодня задоволено брав до відома кожне повідомлення про нові успіхи, вичитане в газеті. Ця віра в несхитні веління розуму й проґресу тривалий час давала йому змогу відмахуватися від дружининих нарікань, стенаючи плечима чи кидаючи гостре слівце. Та позаяк протягом їхнього подружнього життя новітні віяння, на лихо, відвернулися від колишніх, сприятливих для Лео Фішеля засад лібералізму, від великих взірців вільнодумства, людської гідности й вільної торгівлі, а розум і проґрес у західному світі виявилися витісненими расовими теоріями та вуличними гаслами, то це не могло не зачепити й самого Лео. Спершу цей процес він просто заперечував, достоту так, як граф Ляйнсдорф звичайно заперечував певні «небажані явища суспільного характеру»; він очікував, що вони зникнуть самі собою, а таке очікування — то перша, ще майже невідчутна стадія тих тортур роздратуванням, що їх доля посилає людям твердих поглядів. Другу стадію зазвичай називають — а тому так її називав і Фішель — «трутизною». «Трутизна» — це така собі поступова, краплина за краплиною, поява нових поглядів у моралі, мистецтві, політиці, сім’ї, в газетах, книжках і людських взаєминах, яку, появу, супроводжує вже безсиле відчуття безповоротности, обурення й заперечення, не годне, однак, зовсім не визнавати того, що є. Але директора Фішеля не оминула й третя, остання стадія, коли й град, і снігова крупа, й окремі струмені нового зливаються в затяжний дощ, і з часом це обертається на одну з найжахливіших мук, що їх лишень може зазнати людина, в якої часу на філософію — всього-на-всього десять хвилинок на день.

Лео довелося пізнати, що людина багато чого може оцінювати по-різному. У домі Фішелів почало чинити бешкет прагнення мати рацію, ця потреба, яку можна порівняти хіба що з людською гідністю. За багато тисячоліть це прагнення породило тисячі гідних подиву філософських течій, мистецьких творів, книжок, справ і уподобань, і коли це гідне подиву, хоч воднораз фантастичне й жахливе, породжене самою людською природою прагнення має вдовольнятися десятьма хвилинами життєвої філософії чи дискусії з принципових питань домашнього побуту, то воно неодмінно, як крапля розтопленого олива, лопається, розпадаючись на незліченні шпичаки й скалки, спроможні завдати болючих ран. Воно розлітається на питанні, звільняти чи не звільняти покоївку й годиться чи не годиться тримати на столі зубочистки; та хоч би на чому воно розліталося, а йому була властива здатність умить доростати до двох, невичерпно багатих подробицями світоглядів.

Удень ще було сяк-так, бо вдень директор Фішель сидів у своєму службовому кабінеті, але вночі він був людиною, й це страшенно погіршувало його взаємини з Клементиною. Нині в житті все так ускладнилося, що людина спроможна орієнтуватися, по суті, лише в якій-небудь одній сфері, і в Лео Фішеля такою сферою були цінні папери й позики під них, через що вночі він ставав певною мірою поступливішим. Клементина, навпаки, й тоді лишалася їжакуватою й непоступливою, тому що виростала в усталеній атмосфері чиновницького дому, атмосфері, просякнутій відчуттям обов’язку, до того ж її станова свідомість не приймала нарізних спалень, щоб іще дужче не зменшувати й так не досить просторе помешкання. Зате у спільній спальні, надто коли вона затемнена, чоловік опиняється в становищі актора, який перед невидимим партером має поставати у вдячній, але дуже вже заграній ролі героя, що перевтілюється в розшалілого лева. З темної глядацької зали

Лео Фішеля роками не вихоплювалися ні бодай тихенькі оплески, ні хоч би скупенький знак неприйняття, а це, скажу я вам, може розхитати й найміцніші нерви. Уранці за сніданком — традицію снідати разом вони шанували — Клементина бувала скам’яніла, мов закоцюблий на морозі труп, а Лео від образи весь аж здригався. Навіть їхня донька Ґерда щоразу це трохи помічала і, сповнена жаху й гіркої відрази, малювала собі подружнє життя як котячу бійку в нічній темряві.

Двадцятитрирічна Ґерда перебувала в центрі боротьби між батьком і матір’ю. Лео Фішель вважав, що донька вже має дати йому підстави подумати про вигідну для неї партію. А Ґерда, навпаки, казала: «Ти старомодний, татусю!» — й обирала собі друзів зі зборища християнсько-германських ровесників, які не подавали ані найменших надій на забезпечене існування, зате зневажали капітал і заявляли, що жоден юдей ще не довів своєї спромоги явити який-небудь великий символ людства. Лео Фішель називав їх антисемітськими йолопами й хотів відвадити від свого дому, але Ґерда казала: «Ти просто не розумієш, тату, адже це — лише символічно». А Ґерда була дівчина нервова, недокрівна й, коли з нею поводилися необережно, відразу починала дуже хвилюватись. Отож Фішель терпів цю компанію, як Одіссей колись терпів у своєму домі Пенелопиних залицяльників, тому що Ґерда була в його житті променем світла; але терпів Лео не мовчки, бо не таку він мав натуру. На його переконання, він сам знав, що таке мораль і високі ідеали, й, щоб сприятливо повпливати на доньку, казав про це при кожній нагоді. А Ґерда щоразу відповідала: «Так, тату, ти, звісно, мав би рацію, якби тепер на це не дивилися зовсім інакше, ніж ти!» І що ж робила Клементина, коли донька так казала? А нічого! Дружина з покірним виглядом мовчала, хоч Лео не мав сумніву, що поза спиною в нього вона підтримує Ґерду, так ніби знає, що таке символи! Лео завше мав достатньо причин гадати, що його розумна юдейська голова стоїть вище за дружинину голову, й ніщо не обурювало його так, як спостереження, що з доньчиного божевілля Клементина має вигоду. Чому це раптом саме він уже не в змозі міркувати по-сучасному? Тут була якась система! Потім на пам’ять йому спливала та ніч. Це була вже не просто образа, то була наруга над честю! Уночі на людині лише нічна сорочка, а під нею — відразу вже її вдача. Жодні фахові знання, жодні фахові премудрості її не захищають. Ставиш на карту всього себе. Не більше й не менше. То як же це розуміти, що, коли мова заходила про християнсько-германську позицію, Клементина робила таку міну, немовби він — дикун?

А людина — це істота, котра чужих підозр не терпить так само, як цигарковий папір — дощу. Відколи Клементина вже не бачила в Лео жодної вроди, він став їй нестерпним, а відколи Лео відчув, що в Клементини виникли щодо нього сумніви, він з будь-якого приводу починав підозрювати змову у власному домі. Воднораз Клементина й Лео, як і всі люди на світі, виховані звичаями й літературою, жили з хибним переконанням, нібито через свої пристрасті, долі, вдачі і вчинки залежать одне від одного. Хоча насправді життя більше, ніж наполовину, складають, звичайно, не вчинки, а готові міркування, сенс яких убирає в себе людина, думки «за» й відповідні думки «проти», а також невиразне нагромадження того, що людина чула й знає. Доля цих двох залежала переважно від каламутного, в’язкого, безладного нашарування поглядів, які були притаманні зовсім не їм, а громадській думці, і які разом із нею зазнали перемін, не змігши від них уберегтися. Проти цієї залежности їхня особиста залежність одного від одного становила лише крихітну часточку, страшенно переоцінену дещицю. І поки обоє переконували себе, що мають особисте життя, й кожне сумнівалося в тому, чи має друге вдачу і волю, розпачлива складність полягала в нереальності цієї суперечки, яку вони маскували всілякими невдоволеннями та розчаруваннями.

Біда Лео Фішеля полягала в тому, що він ані грав у карти, ані знаходив утіху в розвагах із гарненькими дівчатами, а, виснажений на службі, страждав від своїх глибоких родинних почуттів, тоді як його дружина, що не мала іншого клопоту, крім день і ніч нести тягар лона своєї родини, вже не морочила себе жодними романтичними сподіваннями. Іноді Лео Фішеля поймало таке відчуття, немовби він задихається, і відчуття це, ніде не зосереджуючись, облягало його зусібіч. Він був старанною клітинкою суспільного організму, яка сумлінно виконувала свої обов’язки, але звідусюди одержувала отруйні соки. І хоч це сягало далеко за межі його потреби у філософії, він, коли супутниця життя лишила його отак напризволяще, вже літнім чоловіком, який не бачив жодних підстав відмовлятися від розважливих поглядів своєї юности, почав відчувати безпросвітну марність духовного життя, його безформність, що постійно міняла свої форми, повільний, але невпинний коловорот, який постійно все в себе затягує.

І ось одного з таких ранків, коли його думки були заклопотані сімейними проблемами, Фішель забув дати відповідь на листа його ясновельможності, а багато наступних днів щоранку вислуховував розповіді про події в оточенні начальника відділу Туцці, й ті розповіді спонукали Лео глибоко шкодувати, що втрачено таку нагоду для Ґерти потрапити до вищого світу. Та й у самого Фішеля сумління було не зовсім чисте, адже його власний Генеральний директор і голова Державного банку туди пішли, але ж, як відомо, докори відмітаєш тим рішучіше, чим розпачливіше сам метаєшся між провиною і безневинністю. Та щоразу, коли Фішель з перевагою ділової людини пробував посміятися над цією патріотичною справою, йому пояснювали, що Пауль Арнгайм, фінансист із неабияким відчуттям часу, про це якраз іншої думки. Просто диво й годі, скільки всього встигли довідатися про того чоловіка Клементина з Ґердою, яка загалом у всьому, звісно, перечила матері; а що всілякі дивовижні речі про Арнгайма розповідали й на біржі, то Фішель почувався загнаним у глухий кут, бо просто не міг, та й не повертався в нього язик стверджувати про чоловіка з такими діловими зв’язками, нібито його не можна сприймати серйозно.

А коли Лео Фішель почувався загнаним у глухий кут, то його дії відповідно набували форми біржового контрманевру, тобто на всі натяки щодо дому Туцці, особи Арнгайма, паралельної акції і його власної помилки він відповідав якомога глухішою мовчанкою, збирав дані про перебування Арнгайма в місті й потай чигав на яку-небудь подію, що враз виявить внутрішню порожнечу всієї цієї метушні й покладе край її високому курсу в його сім’ї.

52.Начальник відділу Туцці виявляє прогалину

в діяльності свого міністерства

Надумавши дістати чітке уявлення про особу доктора Арнгайма, начальник відділу Туцці невдовзі, на свою втіху, виявив суттєву прогалину в структурі рідного йому Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому: воно не було готове мати до діла з такими людьми, як Арнгайм. Сам Туцці з красного письменства читав, крім мемуарів, лише Біблію, Гомера та Розеґера й неабияк собою пишався, бо це вберігало його від внутрішнього розладу; але те, що й у всьому Міністерстві чужоземних справ не знайшлося нікого, хто прочитав би хоч одну книжку Арнгайма, було, на його думку, недоліком.

Начальник відділу Туцці мав право викликати до себе решту керівних чиновників, але вранці після тієї потривоженої слізьми ночі вирушив до начальника департаменту преси сам, відчуваючи, що надавати аж такого вже офіційного вигляду тому приводу, який змусив його шукати обміну думками, не варто. Начальник департаменту преси був у захваті від начальника відділу Туцці, який знав про Арнгайма таку безліч подробиць особистого характеру, і зізнався, що й сам уже частенько чував таке ім’я, однак відразу відкинув припущення, нібито цей чоловік фіґурує в паперах його департаменту, позаяк Арнгайм, наскільки він пригадує, ніколи не був предметом офіційних доповідних, а опрацювання газетних матеріалів на діяльність приватних осіб, певна річ, не поширюється. Туцці погодився, що нічого іншого й не слід було чекати, в жодному разі, проте зауважив, що нині не завжди можна чітко провести межу між офіційним і особистим значенням людей та явищ, і це зауваження начальникові департаменту преси здалося вельми влучним, після чого обидва начальники зійшлися на думці, що мають справу з вельми цікавим недоліком системи.

То було вочевидь уранці, коли Європа живе ще більш-менш спокійним життям, бо обидва начальники відділів викликали завідувача канцелярії й звеліли йому завести теку, надписавши на ній «Арнгайм Пауль, доктор», хоч поки що вона, мовляв, ще й лишатиметься порожня. Після завідувача канцелярії настала черга керівників архіву справ та архіву газетних матеріалів, і обидва, сяючи від заповзяття, з пам’яті одразу доповіли, що в їхніх реєстрах ніякого Арнгайма нема. Нарешті покликали ще й міністерських журналістів, які мали щоденно опрацьовувати газети й класти начальникам на стіл витяги з них, і всі вони, коли їх спитали про Арнгайма, зробили поважні міни й запевнили, що в їхніх газетах його ім’я згадується дуже часто і з позитивного боку, однак про зміст його власних писань повідомити нічого не могли, бо його діяльність, як вони відразу заявили, до кола завдань офіційного реферування не входить. Бездоганне функціонування механізму Міністерства чужоземних справ виявлялося відразу, щойно натискали кнопку, й усі чиновники полишали кабінет з відчуттям, що продемонстрували свою надійність у вигідному світлі.

— Усе точнісінько так, як я вам і казав, — задоволено промовив до Туцці начальник департаменту преси. — Ніхто нічого не знає.

Обидва начальники відділів вислухали доповіді з усмішкою, сповненою гідности; вони сиділи в розкішних шкіряних фотелях, що стояли на м’якому червоному килимі, за темно-червоними Гардинами на високих вікнах, мовби препаровані для вічности, як муха в бурштині, обстановкою біло-золотистої кімнати часів іще Марії Терезії; начальники з’ясували, що прогалину в системі вони тепер принаймні виявили, хоч заповнити її буде й важко.

— Ми в департаменті, — хвалився його начальник, — опрацьовуємо кожну публічну заяву; але ж у понятті публічности слід дотримуватись бодай якихось меж. Я вам Гарантую: будь-яку репліку, кинуту депутатом у якому-небудь ландтазі в нинішньому році, можна знайти в наших архівах за десять хвилин, а будь-яку репліку останніх десятьох років, якщо вона стосується зовнішньої політики, — щонайдовше за півгодини. Те саме стосується й будь-якої політичної газетної статті; мої люди працюють сумлінно. Але це — коли йдеться про конкретні, сказати б, відповідальні висловлювання, пов’язані з певними обставинами, силами й поняттями. І якщо поставити запитання суто професійно, то в котрий із розділів чиновник, роблячи виписки чи складаючи каталог, має занести есей, автор якого лише від власного ім’я… ну, кого б узяти для прикладу?

Туцці з готовністю допоміг йому, назвавши ім’я одного з тих наймолодших письменників, що бували в Діотиминому салоні.

Начальник департаменту преси звів на Туцці стривожений погляд, ніби недочувши.

— Що ж, нехай буде він. Але де провести межу між тим, на що слід звернути увагу, й тим, що можна проминути? Були ж бо вже навіть політичні вірші. То що ж, треба кожного віршомаза?… Чи, може, лише тих, хто пише для Бурґтеатру?…

Обидва засміялися.

— Як узагалі витягти й не помилитися саме те, що мають на увазі такі люди, хай це будуть навіть самі Шілер чи Ґьоте?! Глибокий сенс є в цьому, звісно, завжди, але коли йдеться про цілі практичні, то такі люди через кожнісіньке слово суперечать самі собі.

Тим часом обидва зрозуміли, що наражаються на небезпеку взятися за щось «неможливе», якщо вживати це слово зокрема й з тим присмаком суспільної комічности, який так тонко відчувають дипломати.

— У нашому міністерстві не можна завести цілий штат літературних і театральних критиків, — зауважив, усміхнувшись, Туцці, — але, з другого боку, коли вже звернули на це увагу, то не можна й заперечувати, що такі люди значною мірою впливають на формування поглядів у світі, а відтак — і на політику.

— Цього не роблять у жодному міністерстві чужоземних справ світу, — прийшов йому на допомогу начальник преси.

— Атож. Але крапля камінь точить. — На думку Туцці, це прислів’я дуже добре виражає певну небезпеки. — Може, не завадило б усе ж таки вжити яких-небудь організаційних заходів?

— Не знаю, я щодо цього маю сумніви, — промовив другий начальник відділу.

— Я, звісно, теж! — додав Туцці.

Під кінець цієї розмови його пойняло якесь прикре відчуття, так ніби в нього обіклало язика, і йому було не втямки — чи він молов дурниці, чи це все ж таки ще поцінують як вияв проникливости, що нею він уславився. Начальник департаменту преси також не міг збагнути, що це насправді, і тому обидва пообіцяли один одному повернутися згодом до цього питання ще раз.

Начальник департаменту преси дав розпорядження замовити для відомчої бібліотеки всі праці Арнгайма, щоб хоч якось закрити це питання, а начальник відділу Туцці вирушив до політичного відділу, де звернувся з проханням доручити посольству в Берліні підготувати докладний звіт про особу Арнгайма. Це було все, що Туцці міг на цей час зробити, а поки той звіт не надійшов, він мав змогу розпитувати про Арнгайма лише в дружини, що було йому тепер вкрай неприємно. Він пригадав висловлювання Вольтера про те, що люди вдаються до слів тільки задля того, щоб приховувати свої думки, а до думок — лише задля того, щоб обгрунтовувати свої неправедні вчинки. Певна річ, дипломатія завжди в цьому й полягала. Але те, що хтось міг стільки, скільки Арнгайм, говорити й писати, щоб за словами приховувати свої справжні наміри, — це викликало в Туцці тривогу, як щось нове, що його загадку він мав розгадати.

53. Моосбруґера переводять до іншої в’язниці

Про вбивцю повії Крістіана Моосбруґера забули вже через кілька днів після того, як газети перестали друкувати звіти про судовий процес над ним, і збудження громадськости знайшло собі інші теми. Лише вузьке коло експертів клопоталося Моосбруґером і далі. Його захисник подав касаційну скаргу, зажадав призначити нову експертизу психічного стану засудженого й зробив іще дещо; страту на невизначений термін відклали, а Моосбруґера перевели до іншої в’язниці.

Застережні заходи, до яких при цьому вдалися, його тішили: заряджені гвинтівки, багато людей, на руках і ногах залізні кайдани; йому виявляли увагу, його боялись, а Моосбруґер це любив. Сідаючи до арештантського фургона, він роззирався й заглядав у вічі здивованих перехожих, сподіваючись побачити там захват. Холодний вітер, що гуляв уздовж вулиці, грався його кучерями, свіже повітря виснажувало його. Ще дві секунди, й судовий охоронець підштовхнув засудженого ззаду до машини.

Моосбруґер був чоловік марнославний; він не любив, щоб його отак підштовхували; він боявся, що охорона його штурхатиме, кричатиме на нього або насміхатиметься над ним; закутий велет не важився поглянути на жодного зі своїх конвоїрів і сам посунувся аж до передньої стінки фургона.

Проте боявся він не смерти. У житті доводиться терпіти багато чого такого, що завдає, безперечно, страшнішого болю, ніж повішання, а скільки проживеш — на кілька років більше чи на кілька менше — це вже не має значення. Пасивні гордощі людини, яка вже не раз побувала за ґратами, не давали йому боятися покари; та він і взагалі не чіплявся за життя. Що він мав у ньому любити? Адже не весняний вітер, і не широкі путівці, й не сонце? Від усього цього лише курява, спека та стома. Ніхто цього не любить, коли знає, що воно таке насправді. «А ось можливість розповісти, — подумав Моосбруґер, — що вчора в отому шинку на розі я їв чудову печеню зі свинини!…» То було вже щось більше. Але й від цього можна відмовитись. Що його потішило б, то це якби пощастило вдовольнити своє шанолюбство, якому все життя доводилося терпіти лише безглузді образи. Дорогою колеса жахливо підскакували, і їхня тряска через лавку передавалася його тілу; за ґратами в дверцятах бігла назад бруківка, відставали гужові хури, часом крізь пруття промайне чоловік, жінка чи дитина, ззаду здалеку наближався фіакр, виростав, насувався, вже розбризкував краплі життя, як залізяка на ковадлі розбризкує іскри; конячі голови немовби хотіли пробити дверцята фургона, потім перестук підків і м’який шурхіт ґумових шин проплив повз стінку. Моосбруґер неквапно повернув голову назад і знов побачив перед собою стелю в тому місці, де вона лягала на бічну стінку. Шум надворі джеркотав, гуркотів; він був напнутий, мов полотно, яким раз у раз пробігала тінь того, що там відбувалося. Моосбруґер сприймав цю поїздку як таку собі розвагу й не дуже переймався її суттю. Між двома темними, застиглими тюремними періодами пролетіло чверть години непрозоро-білого спіненого часу. Саме такою він завжди й уявляв свою свободу. Не те щоб чудовою. «Історія з останньою трапезою, — міркував він, — із тюремним священиком, з катами й п’ятнадцятьма хвилинами до тої миті, як усьому настане кінець, не дуже відрізнятиметься від оцього мого перевезення; вона теж протрясеться на своїх колесах уперед, і час від часу доведеться щось робити, як оце тепер, щоб, коли гицатиме, не впасти з лавки, а побачиш і почуєш не багато, тому що довкола весь час метушитимуться люди. Найкраще буде, либонь, нарешті всього цього позбутися!»

Звільнившись від бажання жити, людина дістає дуже велику перевагу. Моосбругер пригадав комісара, який першим допитував його в поліції. Славний був чоловік, розмовляв тихенько. «Послухайте, пане Моосбругер, — казав він, — я вас просто настійно прошу: поможіть мені домогтися успіху!» І Моосбругер відповів: «Гаразд, якщо вам так потрібен успіх, нумо складати протокол!» Згодом суддя не хотів у таке повірити, але комісар потвердив це перед судом. «Коли вже ви не бажаєте очистити своє сумління задля себе самого, то зробіть таку послугу особисто мені й очистіть його задля мене» Ці слова комісар повторив перед усім судом, голова навіть привітно всміхнувся, а Моосбругер підвівсь. «Я глибоко поважаю цю заяву пана комісара поліції! — гучно проголосив він і, елегантно вклонившись, додав: — І хоч пан комісар відпустили мене зі словами: «Ми, мабуть, уже ніколи не побачимося», сьогодні мені все ж таки випала честь і задоволення побачити пана комісара ще раз!»

Усмішка злагоди із самим собою осяяла обличчя Моосбругера, і він забув про солдатів, що сиділи напроти й так само, як він, на всіх вибоїнах погойдувалися з боку в бік.

54. У розмові з Вальтером і Кларисою Ульріх показує

себе реакціонером

Клариса сказала Ульріхові:

— Треба якось допомогти Моосбругерові, той убивця такий музикальний!

Одного з вільних днів, пополудні, Ульріх нарешті зробив той візит, якого так фатально зірвав був його арешт.

Клариса взялася за вилогу його піджака на грудях; Вальтер стояв поруч із не зовсім щирою міною на обличчі.

— Музикальний? Що ти маєш на увазі? — перепитав, усміхнувшись, Ульріх.

Клариса якось кумедно засоромилась. Мимоволі. Так ніби сором прохоплювався назовні в кожній рисочці її обличчя й вона мусила кумедно його напружувати, щоб стримувати сором усередині. Вона таки випустила його на волю й відповіла:

— А те, що сказала. Ти ж бо став тепер впливовим чоловіком!

Збагнути її було не завжди легко.

Зима вже один раз наставала, а тоді знов відступала. Тут, за містом, ще лежав сніг; білі поля, а поміж них, мов темна вода, — латки чорної землі. Сонце рівномірно заливало все довкруж. На Кларисі була жовтогаряча куртка й блакитна шерстяна шапочка. Вони вийшли втрьох прогулятись, і серед цієї пустельної, оголеної природи Ульріх мав розповідати їй про Арнгаймові писання. У них ішлося про алгебраїчні ряди й бензольні кільця, про матеріалістичне й універсалістське тлумачення історії, про мостові ферми, розвиток музики, дух автомобіля, медичний препарат гата-606, теорію відносности, атомістику Бора, автогенне зварювання, флору Гімалаїв, психоаналіз, індивідуальну психологію, експериментальну психологію, фізіологічну психологію, соціальну психологію й про решту досягнень, що стають на заваді багатому на них часу народжувати добрих, справжніх і цілісних людей. Але Арнгайм у своїх писаннях викладав такі речі в дуже заспокійливій манері, запевняючи, що все, чого людина не розуміє, — то лише сваволя безплідних сил розуму, тоді як істинне — це завжди просте, це людська гідність і інстинктивне відчуття надлюдських істин, що його може розвинути в собі кожен, хто просто живе собі й перебуває у злагоді із зірками.

— Щось подібне нині стверджує багато хто, — пояснював Ульріх, — але Арнгаймові вірять, бо його можна уявити собі великим, багатим чоловіком, який, безперечно, добре знає все, про що каже, сам бував у Гімалаях, має власні автомобілі й носить стільки тих бензольних кілець, скільки схоче!

Клариса поцікавилась, який вигляд мають бензольні кільця; її спонукав до цього невиразний спогад про кільця з карнеолами.

— І все ж таки ти чарівна, Кларисо! — сказав Ульріх.

— Хвалити Бога, вона не має потреби розуміти всі ці хімічні нісенітниці! — став на її захист Вальтер.

Але потім він заходився захищати вже писання Арнгайма, які читав. Він, мовляв, не хоче сказати, нібито Арнгайм — це найкраще, що можна собі уявити, але Арнгайм — усе ж таки найкраще з того, що породила сучасність; це новий дух! Хоча й чистісінька наука, та воднораз, мовляв, і виходить за межі знань! Отак минула їхня прогулянка. Наслідком для всіх стали мокрі ноги, роздратований мозок — так ніби тонесеньке голе віття, що блищало на зимовому сонці, скалками позастрягало в сітківці, — спільне бажання гарячої кави й відчуття людської пригнічености.

Сніг на черевиках танув і парував, Клариса була рада, що до кімнати нанесли бруду, а Вальтер весь час надував свої по-жіночому пухлі губи, шукаючи сварки. Ульріх розповідав про паралельну акцію. Коли згадав про Арнгайма, вони знову засперечалися.

— Я скажу тобі, в чому я проти нього, — ще раз промовив Ульріх. — Учена людина — нині це річ цілком неминуча; не хотіти знати не можна! І різниця між досвідом фахівця й досвідом дилетанта ніколи не була така велика, як у наш час. Із майстерности масажиста чи піаніста це бачить будь-хто; сьогодні вже й коня не випускають на бігову доріжку без спеціальної підготовки. Ось тільки в питаннях людського буття кожне ще вважає себе суддею в останній інстанції, а давній забобон стверджує, що людиною народжуєшся, людиною й помираєш! Та хоч я й знаю, що і п’ять тисяч років тому жінки писали своїм коханцям такі самі, слово в слово, листи, як сьогодні, я, однак, уже не можу читати такого листа, не питаючи себе, чи не мають нарешті статися зміни й тут!

Клариса, схоже, ладна була з ним погодитись. А ось Вальтер усміхався, наче факір, який намагається й оком не змигнути, коли йому проштрикують щоки шпилькою від капелюшка.

— Це означає, отже, не що інше, як те, що наразі ти відмовляєшся бути людиною! — кинув він.

— Приблизно. З цим нерозривно пов’язане якесь прикре відчуття дилетантизму! — Ульріх на хвилю замислився, тоді повів далі: — Але я ладен погодитися з тобою і в зовсім іншому. Фахівці ніколи не доводять справу до кінця. Не лише нині; вони взагалі й подумати не годні, що їхню діяльність можна завершити. Мабуть, не годні навіть цього забажати. Чи можна, скажімо, уявити собі, що в людини ще лишиться душа після того, як людина навчиться повністю розуміти її з погляду біології й психології і з нею обходитись? А ми ж бо, попри все, прагнемо дійти до такого стану! Ось у чому вся штука. Знання — це поведінка, пристрасть. По суті, це — поведінка недозволенна; адже нездоланний потяг до знань, так само, як і пристрасть до спиртного, до сексуальних утіх і насилля, формує неврівноважену вдачу. Це абсолютна неправда, нібито дослідник женеться за істиною — то вона женеться за ним. Йому доводиться її терпіти. Істина істинна, а факт — реальний, і до дослідника їм немає ніякого діла; його лише поймає пристрасть до них, цей алкоголізм щодо фактів, який визначає вдачу дослідника, і йому начхати на те, чи вийде з його констатацій щось цілісне, людське, довершене й що-небудь узагалі. Це суперечливе, сповнене страждань і воднораз страшенно активне створіння.

— І що? — озвався Вальтер.

— Що «і що»?

— Ти ж бо не хочеш сказати, що тут можна лишити все так, як є.

— Сам я й лишив би все так, як є, — спокійно промовив Ульріх. — Наші погляди на наше оточення, та й на нас самих, щодня міняються. Ми живемо в перехідний час. І якщо не навчимося розв’язувати найглибші свої проблеми краще, ніж розв’язували досі, то цей час триватиме, либонь, до кінця світу. І все ж таки, опинившись у темряві, не треба, як дитина, починати зо страху співати. Бо коли хтось удає, буцімто знає, як слід поводитись тут, на землі, то це й називається співати зо страху; ти хоч собакою гарчи, засуджуючи всіх і все, — однаково це лише страх! А втім, я певен: ми мчимося галопом! Нам іще далеко до своїх цілей, вони не наближаються, ми їх узагалі не бачимо, ми ще не раз збиватимемося з дорогу й мінятимемо коней, але колись — може, післязавтра, а може, через дві тисячі років — крига таки скресне й обрій бурхливо ринеться нам назустріч!

Спустилися сутінки. «Ніхто не бачить мого обличчя, — подумав Ульріх. — Я й сам не знаю, чи не кривлю душею». Він говорив так, як говорять, коли якоїсь хвилини, що не впевнена й у самій собі, підбивають підсумок багаторічної впевнености. Він згадав, що юнацька мрія, якою він оце дорікав Вальтерові, вже давно обернулася на пустий звук. Розмовляти далі йому не хотілося.

— І ми мусимо, — різко відказав Вальтер, — відмовитись від будь-якого сенсу життя?!

Ульріх спитав, навіщо йому, власне, той сенс. Адже можна обійтися й без нього, додав він.

Клариса захихотіла. Без злости, ні, просто Ульріхове запитання здалося їй дуже дотепним.

Вальтер увімкнув світло, йому не хотілося, щоб Ульріх при Кларисі користався перевагою чоловіка, схованого в темряві. Усіх трьох залило неприємне сліпуче світло.

Ульріх знай правив своєї:

— У житті людині потрібно лиш одне: переконаність, що в неї справи йдуть краще, ніж у сусіда. Тобто твої картини, моя математика, чиїсь там діти й дружина — все, що підтверджує людині: хоч вона й не має нічого аж такого незвичайного, але й у такому разі, навіть коли вона не має нічого аж такого незвичайного, зрівнятися з нею не дуже й легко!

Вальтер не встиг іще знову сісти. Його сповнював неспокій. Тріумф.

— Знаєш, як називається те, що ти оце кажеш? — вигукнув він. — Товкти воду в ступі! Просто ти — австрієць. Ти вчиш австрійської державної філософії: товкти воду в ступі!

— А це, мабуть, не так кепсько, як ти гадаєш, — відповів Ульріх. — Якщо так палко прагнути чіткости, точности чи краси, то можна дійти до того, що товкти воду в ступі стане миліше, ніж спробувати що-небудь робити в новому дусі! Вітаю, ти відкрив всесвітньо-історичну місію Австрії!

Вальтер хотів був щось заперечити. Але цієї миті виявилося, що почуття, яке підхопило його на ноги, було не лише тріумфом, а й — як це там кажуть? — бажанням на хвилинку покинути товариство. Він завагався поміж двома бажаннями. Але поєднати їх було неможливо, і його погляд зісковзнув з Ульріхового обличчя й упав на двері.

Коли вони лишилися самі, Клариса сказала:

— А той убивця музикальний. Тобто… — Вона примовкла, потім таємниче повела далі: — Сказати не можна нічого, анічогісінько, але ти маєш для нього що-небудь зробити.

— Що ж я маю зробити?

— Звільнити його.

— Ти з глузду з’їхала!

— Адже ти думаєш про все зовсім не так, як кажеш Вальтерові?! — спитала Клариса, й очі її, здавалося, домагались від нього відповіді, сенсу якої він не міг угадати.

— Я не знаю, чого ти хочеш, — сказав він.

Клариса вперто поглянула на його вуста; потім промовила ще раз:

— І все ж таки ти маєш зробити те, про що я сказала. Тоді ти став би зовсім іншим.

Ульріх звів на неї погляд. Він не міг до пуття її збагнути. Мабуть, він чогось не дочув — якого-небудь порівняння чи якого-небудь «приміром», що надали б її словам сенсу. Дивно було чути, що й без цього сенсу вона розмовляла так природно, немовби йшлося про щось звичайне, чого вона вже зазнала. Але цієї хвилини повернувся Вальтер.

— Можу з тобою погодитись… — почав він.

Після перерви розмова вже втратила свою гостроту. Вальтер знов сидів на дзиґлику біля рояля й задоволено розглядав свої черевики, до яких поналипала земля. «Чому земля не прилипає до Ульріхових черевиків? — міркував він. — Вона — останній порятунок європейця».

А Ульріх дивився на Вальтерові ноги поверх черевиків; вони були в чорних бавовняних шкарпетках і мали негарну форми м’яких дівочих ніг.

— Коли нині людина ще прагне бути чимось цілісним, то це треба цінувати, — промовив Вальтер.

— Нічого такого вже немає, — відказав Ульріх. — Досить лише розгорнути газету. Там — суцільна непроникність. Там ідеться про таку безліч речей, що їх не подужає осягти своїм розумом навіть який-небудь Ляйбніц. Але цього ніхто й не помічає; всі поставали іншими. Цілісна людина вже не протистоїть цілісному світу, тепер щось людське просто рухається в загальній поживній рідині.

— Цілком слушно, — поспішив укинути Вальтер. — Річ у тім, що вже немає універсальної освіти в ґьотівському сенсі. І саме тому на кожну думку сьогодні знайдеться думка протилежна, а на кожну тенденцію — відразу й зворотна. Будь-яка дія й протидія їй знаходять нині в інтелекті щонайхитромудріші причини, що ними цю дію й протидію можна і виправдати, і засудити. Я не розумію, як ти можеш це захищати.

Ульріх стенув плечима.

— Треба зовсім відійти вбік, — стиха промовив Вальтер.

— Можна обійтися й без цього, — відповів товариш. — Мабуть, ми на шляху до держави-мурашника чи до якогось іншого нехристиянського розподілу праці.

Подумки Ульріх сказав собі, що погоджуватися й сперечатись однаково легко. Зневага прозирала у ввічливості так само виразно, як ласий шматочок у желе. Він розумів, що й останні його слова роздратують Вальтера, але йому, Ульріхові, страшенно захотілося побалакати з людиною, з котрою можна було б цілком погодитись. Колись такі розмови в них із Вальтером виходили. Тоді слова вихоплює з грудей якась загадкова сила, і всі вони досягають мети. А ось коли говориш, навпаки, з антипатією, слова підіймаються, мов туман над замерзлою річкою. Він поглядав на Вальтера без злости. Ульріх був певний, що й той мав таке відчуття, немовби ця розмова, чимдалі вона триває, розхитує його, Вальтерову, внутрішню переконаність і що провину за це той покладає на нього, Ульріха. «Все, про що міркуєш, — це або симпатія, або антипатія!» — вирішив Ульріх. І тієї хвилини ця думка здалася йому надзвичайно очевидною й слушною, він навіть відчув її як фізичний поштовх, подібний до імпульсу, що розхитує юрбу щільно притиснених одна до одної людей. Він озирнувся на Кларису.

Але та, схоже, вже давно їх не слухала; якоїсь миті вона взяла газету, що лежала перед нею на столі, а тоді почала подумки дошукуватися причини, чому все це так глибоко її тішить. Перед очима вона відчувала ту незмірну непроникність, про яку казав Ульріх, а поміж рук — газету. Руки розгортали темряву й розкривалися самі. Разом з її тулубом руки утворювали дві поперечки, й між ними висіла газета. У цьому й полягала втіха, але слів, щоб її описати, Клариса не знаходила. Вона усвідомлювала тільки, що дивиться в газету, не читаючи, і що їй здається, ніби в Ульріхові приховане щось по-варварському загадкове, якась споріднена з нею самою сила, проте нічого точнішого щодо цього на думку їй не спадало. І хоч вуста її й розтулилися, так ніби вона ось-ось мала всміхнутись, однак сталося це в неї несвідомо, просто в якомусь вільно застиглому напруженні.

Вальтер тихо провадив далі:

— Ти маєш рацію, коли кажеш, що нині вже немає нічого серйозного, розважливого чи бодай прозорого; але чому ти не хочеш зрозуміти, що винна в цьому саме чимдалі глибша розважливість, яка заразила собою все на світі?! У кожного в мізках завелося бажання ставати дедалі розважливішим, більшою мірою, ніж будь-коли, раціоналізувати й спеціалізувати життя, але водночас і неспроможність додуматися, що з нас вийде, коли ми все пізнаємо, розкладемо, типізуємо, перетворимо на механізми й уніфікуємо. Тривати так далі не може.

— Господи, — незворушно промовив Ульріх, — за чернечих часів християнинові доводилося вірити, хоч уявити собі він міг лише небо, яке зі своїми хмарами та арфами було досить нудне; а ми відчуваємо страх перед небом здорового глузду, яке нагадує нам лінійки, рівні лавки й жахливі, намальовані крейдою малюнки шкільних часів.

— У мене таке враження, що наслідком стане розгнуздана сваволя фантазії, — замислено додав Вальтер.

У цих словах ховалося трохи легкодухости й хитрощів воднораз. Він думав про загадкову ворожість здоровому глузду в Клариси, а кажучи про здоровий глузд, який доводив цю ворожість до розгнузданої сваволі, думав про Ульріха. Ті двоє цього не відчували, і це сповнювало його болем і тріумфом людини, якої не розуміють. Він залюбки попросив би Ульріха до кінця його перебування в місті більше не приходити до них додому, — попросив би, якби таке прохання не викликало в Клариси бунту.

Так обидва ці чоловіки мовчки спостерігали за Кларисою. А та, помітивши раптом, що Ульріх з Вальтером уже не сперечаються, протерла очі, примружилась і привітно подивилася на цих двох, які, осяяні жовтим світлом, сиділи перед по-вечірньому синіми вікнами, наче у скляній шафі.

55. Солиман і Арнгайм

Убивця дівчат Крістіан Моосбруґер мав, однак, і ще одну прихильницю. Кілька тижнів тому питання щодо його провини чи його недуги схвилювало її серце так само глибоко, як і багато інших сердець, і вона мала власне розуміння цієї справи, трохи відмінне від розуміння суду. Ім’я Крістіан Моосбруґер їй подобалося; чуючи його, вона уявляла собі самотнього, високого на зріст чоловіка, що сидить біля порослого мохом млина й прислухається до клекоту води. Рахель була твердо переконана, що висунені проти нього звинувачення знайдуть цілком несподіване пояснення. Коли вона сиділа на кухні чи в їдальні за шитвом, бувало, що Моосбругер, скинувши з себе кайдани, підходив до неї, і тоді вихоплювалися на волю вже й геть божевільні фантазії. І в них цілком могло статися й таке, що якби Крістіан познайомився був з нею, Рахель, вчасно, то не став би на шлях убивці дівчат, а виявився б розбійницьким отаманом з незвичайним майбутнім.

Той сіромаха у своїй в’язниці й не здогадувався про серце, яке, схилившись над цируванням Діотиминої білизни, билося для нього. Від помешкання начальника відділу Туцці до суду федеральної землі було зовсім недалечко. Орлові, щоб перелетіти з одного даху на другий, знадобилося б лише кілька разів змахнути крильми; але для сучасної душі, яка завиграшки перекидає мости через океани й континенти, нема нічого складнішого, ніж налагодити зв’язок із душами, що живуть за сусіднім рогом.

Отож магнетичні струми зійшли нанівець, і з певного часу Рахель замість Моосбругера любила паралельну акцію. Навіть коли у внутрішніх кімнатах справи налагоджувались не так, як хотілося б, у передпокоях події просто випереджали одна одну. Досі Рахель завжди знаходила часинку почитати газети, що потрапляли на кухню від господарів; тепер, коли вона від рання до смеркання маленьким чатовим стояла на сторожі паралельної акції, до газет у неї вже не доходили руки. Вона любила Діотиму, начальника відділу Туцці, його ясновельможність графа Ляйнсдорфа, набоба, а відколи завважила, що певну роль у цьому домі почав відігравати Ульріх, то і його теж; так собака любить друзів свого дому — почуття вони викликають те саме, однак різні запахи створюють усе ж таки хвилююче розмаїття. Але Рахель була дівчина розумна. Якщо взяти, наприклад, Ульріха, то вона добре бачила, що той завжди трохи суперечив решті гостей, і її фантазії почали приписувати йому в паралельній акції роль якусь окремішню, ще не з’ясовану. Він дивився на неї завжди привітно, і маленька Рахель помічала, що особливо довго він розглядав її тоді, коли гадав, буцімто вона цього не бачить. Вона була певна, що він чогось від неї хоче; ну й нехай; її біла шкіра стягувалася від очікування, а з її гарних чорних оченят у його бік час від часу вистрілювала крихітна золота стрілочка! Ульріх відчував, як повітря навколо цієї маленької особи, коли вона снувала поміж солідних меблів та гостей, аж потріскує, і це його трохи розважало.

Певну увагу збоку Рахель Ульріх не в останню чергу завдячував таємничим розмовам у передпокої, які похитнули панівне становище Арнгайма; адже той дженджуристий чоловік мав, сам про це не здогадуючись, окрім Ульріха й Туцці, ще й третього ворога в особі свого малого слуги Солимана. Цей маврик був блискучою застібкою на тому чарівному паску, яким паралельна акція обхопила Рахель. Кумедного хлопчину, який прийшов услід за своїм господарем з казкової країни в дім, де прислуговувала Рахель, дівчина прийняла у своє володіння просто як частину казки, призначену безпосередньо їй; такий був соціальний рішенець долі; набоб — то сонце, й належав він Діотимі; Солиман належав Рахель, цього гарненького, строкатого оприску, що виблискував на сонці, вона підібрала для себе. Але хлопчина був не зовсім такої думки. Попри невеличкий зріст, йому вже минуло шістнадцять років, і він був створінням, сповненим романтики, злостивости й особистих претензій. Колись давно десь на півдні Італії Арнгайм вихопив його з трупи танцівників і взяв до себе; те на диво непосидюще хлопченя з меланхолією в мавпячих очах розчулило його серце, і багатій вирішив відкрити йому інше, вище життя. То була туга за щирою, вірною дружбою, почуття, яке нерідко опановувало одинака як напад слабости, хоча зазвичай те почуття він приховував за активною діяльністю й, поки Солиманові сповнилося чотирнадцять років, поводився з ним, як із рівнею, і з його боку то була приблизно така сама необачність, з якою колись у багатих родинах, поруч із рідними дітьми, виховували їхніх молочних братів і сестер, дозволяючи їм брати участь у всіх іграх та забавах до того дня, коли нарешті доводилося показати, що молоко з материнської груді гірше, ніж із груді годівниці. День і ніч, за письмовим столом і під час багатогодинних бесід зі знаменитими відвідувачами Солиман виснув біля ніг, за спиною чи на колінах у свого володаря. Він читав Скота, Шекспіра й Дюма, якщо на столах саме лежали Скот, Шекспір чи Дюма, а літери вивчив за настільним словником гуманітарних наук. Він смакував цукерками свого володаря й рано почав курити, коли ніхто не бачив, і його сиґарети. Приходив приватний учитель і давав йому — хоч і досить нерегулярно через часті поїздки — уроки за курсом початкової освіти. Попри все це, Солиман страшенно нудьгував і понад усе на світі любив обов’язки камердинера, до виконання яких йому також дозволяли прилучатися, бо то була робота справжня, доросла, й вона вдовольняла його беручку натуру. Але одного дня, і було це не так давно, господар покликав хлопця до себе й по-дружньому пояснив, що він, Солиман, не зовсім виправдав його сподівання, що він уже не дитина й що він, Арнгайм, його господар, несе відповідальність за те, щоб із Солимана, маленького слуги, виріс порядний чоловік; через це він, мовляв, вирішив віднині поводитися з ним, як із тим, ким він колись має стати, щоб він, Солиман, устиг вчасно до цього звикнути. Багато успішних у житті чоловіків, додав Арнгайм, починали з того, що чистили чоботи й мили посуд, і саме в цьому й полягала їхня сила, бо нема нічого важливішого, ніж як від самого початку цілком присвятити себе справі.

Ця година, коли Солиман з такого собі пещеного створіння без виразних особистих рис обернувся на слугу, що живе на всьому готовенькому, ще й дістає невелику платню, спричинила в його серці таке спустошення, про яке Арнгайм і не здогадувався. З того, що йому пояснював Арнгайм, хлопець узагалі нічого не зрозумів, але чуттям уловив, мабуть, зміст сказаного й, відколи в його житті сталася ця зміна, свого господаря зненавидів. Солиман і далі аж ніяк не відмовлявся від книжок, цукерок та сигарет, одначе коли доти він просто брав те, що було йому приємне, то тепер цілком свідомо обкрадав Арнгайма й, не в змозі погамувати цю свою жадобу помсти, іноді й відверто ламав, ховав або викидав речі, котрих потім Арнгайм, коли туманно згадував про них, на свій подив, так уже ніколи не знаходив. Здійснюючи отак, за прикладом Гнома з казки, свою помсту, Солиман у службових обов’язках і вишуканих манерах суворо тримався в рамках пристойности. Він так само справляв сенсаційне враження на всіх кухарок, покоївок, готельний персонал і жінок — гостей господаря, які балували його своїми поглядами й усмішками, тоді як вуличні хлопчака насмішкувато витріщалися на нього, і за звичкою й далі почувався особою цікавою й важливою, хоч би його й принижували. Навіть господар часом ще дарував йому задоволений, втішений погляд чи привітне й мудре слово, його скрізь нахвалювали як кмітливого, приємного хлопчину, і якщо ставалося так, що напередодні він саме обтяжував свою совість якимсь надто негожим вчинком, то потім, послужливо усміхаючись, тішився цією своєю перевагою, як укинутою до рота пекуче холодною кулькою морозива.

Довіру цього хлопця Рахель завоювала тієї миті, коли повідомила йому, що в її домі, мабуть, готують війну, й відтоді вона мусила вислуховувати від нього вкрай ганебні слова про її кумира Арнгайма. Попри всю його зарозумілість, фантазія Солимана нагадувала голечник, утиканий мечами й кинджалами, й у всьому, що він розповідав Рахель про Арнгайма, чувся перестук копит, похитувалися смолоскипи й мотузяні драбини. Він сказав їй по секрету, що звуть його зовсім не Солиман, і назвав довжелезне, дивне на слух ім’я, яке щоразу вимовляв дуже швидко, тож вона ніколи не встигала його запам’ятати. Згодом хлопець ще поділився з Рахель таємницею про те, що він — син якогось негритянського вождя, володаря тисяч воїнів, голів худоби, рабів і коштовних каменів, і його, Солимана, викрали в батька; Арнгайм купив його, мовляв, щоб коли-небудь відпродати тому вождеві назад за божевільні гроші, але він, Солиман, хоче втекти й досі не зробив цього лише через те, що його батько живе так далеко.

Рахель була не така дурна, щоб у ці баєчки повірити; але вона вірила в них, тому що в паралельній акції для неї не було нічого аж такого неймовірного, щоб вона в нього не повірила. Їй би й хотілося заборонити Солиманові розповідати такі речі про Арнгайма, але вона мусила вдовольнятися недовірою до хлопцевого зухвальства, недовірою, змішаною з жахом, бо у твердженні Солимана, нібито його господареві не слід довіряти, дівчина, попри всі сумніви, чомусь відчувала наближення якогось величезного, захопливого ускладнення в паралельній акції.

То були грозові хмари, за якими губився високий на зріст чоловік біля порослого мохом водяного млина, й у зморшках гримас на мавпячому личку Солимана залягало блякле світло.

56. У комітетах паралельної акції кипить робота.

Клариса надсилає його ясновельможності

листа, пропонуючи провести рік Ніцше

У ці дні Ульріхові доводилося бувати в його ясновельможности двічі-тричі на тиждень. Він щоразу заставав приготовлену до його приходу високу, вишукану кімнату, що вже своїми розмірами викликала захват. Біля вікна стояв великий письмовий стіл часів Марії Терезії. На стіні висіла велика картина, тьмяно відсвічуючи червоними, синіми й жовтими плямами, на ній якісь вершники стромляли списи в м’які частини тіл інших вершників, скинутих на землю; а на протилежній стіні була самотня жінка, м’які частини тіла якої добре захищав розшитий золотом осиний корсет. Лишалося загадкою, чому її вислали на цю стіну саму-самісіньку, адже вона вочевидь належала до родини Ляйнсдорфів, і її напудрене юне обличчя було схоже на графове так само, як слід ноги на сухому снігу схожий на її слід на мокрій глині. А втім, Ульріхові не часто випадала нагода розглядати обличчя графа Ляйнсдорфа. Після останнього засідання зовнішній розвиток паралельної акції набув такого розмаху, що його ясновельможність ніколи не встигав присвятити себе великим ідеям і змушений був увесь свій час віддавати ознайомленню з усілякими поданнями, відвідувачам, перемовинам та виїздам. Він уже, наприклад, провів розмову з прем’єр-міністром, переговори з архієпископом, нараду в придворній імперській канцелярії й мав кілька зустрічей із представниками вищого родового дворянства й знатної буржуазії у Верхній палаті. Ульріха до тих бесід не залучали, він лише довідався, що кожна зі сторін рахувалася з упертим політичним опором своїх опонентів, і тому всі ці інстанції заявили, що підтримуватимуть паралельну акцію тим активніше, чим менше їх згадуватимуть у зв’язку з нею, й побажали, щоб наразі в комітетах їх представляли тільки спостерігачі.

На щастя, не минало такого тижня, щоб ці комітети не домагалися значних успіхів. Як і було вирішено на установчому засіданні, вони розподілили світ за широкими аспектами релігії, освіти, торгівлі, сільського господарства тощо, у кожному комітеті вже сидів представник відповідного міністерства, й усі комітети вже приступили до виконанням своїх завдань, які полягали в тому, що кожен комітет за погодженням з рештою комітетів очікував представників компетентних відомств та верст населення, щоб узяти до відома й передати до головного комітету їхні побажання, пропозиції та прохання. У такий спосіб плекали надії влити до головного комітету «основні» моральні сили країни, попередньо їх систематизувавши й узагальнивши, й були задоволені вже тим, що цей письмовий обмін ідеями чимдалі набирав розмаху. У листах від комітетів до головного комітету уже невдовзі можна було посилатися на інші листи, надіслані головному комітету доти, й починалися такі листи реченням, яке ставало щораз вагомішим і починалося словами: «На додаток до нашого листа цієї самої серії за №…, відповідно до №…, дріб, римськими…», після чого знов ішло число; і з кожним новим листом усі ці числа робилися дедалі довшими. У цьому вже було щось від здорового зростання, а крім того, посольства теж почали напівофіційними шляхами доповідати про враження, що його справляла на закордон ця демонстрація сили австрійського патріотизму; чужоземні посланці вже обережно шукали нагоди дістати інформацію; депутати парламенту насторожувались і цікавилися подальшими намірами; приватна ініціатива почала виявлялися в запитах торгових домів, які наважувались виступати з пропозиціями або домагалися твердої основи для зв’язку своєї фірми з патріотизмом. Так, апарат був, а позаяк він був, то він мав працювати, і позаяк він працював, то почав рухатись, а коли автомобіль у чистому полі починає рухатись, то він, хоч за кермом ніхто й не сидить, однаково проробить певний, навіть досить переконливий, своєрідний шлях.

Так, отже, народжувалася могутня рушійна сила, і граф Ляйнсдорф уже її відчував. Він надівав пенсне й надзвичайно поважно перечитував усі листи від першого до останнього рядка. То були вже не пропозиції й побажання невідомих, захоплених ідеєю окремих людей — такі листи сипалися на графа на самому початку, доти, як справам тут ще не дали належного ладу; і навіть коли ці запити й прохання йшли із самої гущі народу, то підписували їх, однак, голови альпійських товариств, ліберальних об’єднань, дівчачих конґреґацій, ремісничих союзів, спілок за інтересами, громадських клубів та інших отих безликих гурточків, що метушаться перед переходом від індивідуалізму до колективізму, мов ото купки сміття перед вихором. І хоч його ясновельможність погоджувався не з усім, чого від нього вимагали, проте загалом констатував суттєвий проґрес. Він скидав пенсне, повертав листа міністерському радникові чи секретареві, які того листа приносили, і, не кажучи ні слова, задоволено кивав головою; граф мав таке відчуття, що паралельна акція на правильному й доброму шляху, а істинний шлях уже якось знайдеться.

Міністерський радник, діставши отак листа вдруге, звичайно клав його на стос до решти листів, і коли вже цей останній лежав зверху, читав те, що було написане в очах його ясновельможности. Тоді вуста його ясновельможности зазвичай промовляли: «Усе це чудово, але не можна сказати ні «так», ні «ні», поки ми не знаємо головного: куди спрямовані наші цілі». Одначе саме це міністерський радник уже читав в очах його ясновельможности з приводу всіх попередніх листів, і точнісінько така була і його власна думка, а в руці він тримав напоготові кишенькового олівця в позолоченій оправі, яким наприкінці кожного листа виводив магічну формулу «зб.». У перекладі ця магічна формула, якою широко послуговувалися в каканських відомствах, означала «зберігати», а якщо розшифрувати її повністю — «відкласти на зберігання до подальшого вирішення» й була зразком обачности, завдяки якій ніщо не втрачається й ніщо не робиться нерозважливо. Скажімо, клопотання дрібного чиновника надати йому як виняток допомогу у зв’язку з пологами в дружини відкладали на зберігання доти, доки дитина виростала й могла заробити собі на шматок хліба вже й сама, — не з якоїсь там іншої причини, а саме з тієї, що доти питання могло бути вирішене законодавчим шляхом, а відхилити це прохання передчасно серце начальника не хотіло. На зберігання відкладали й подання тієї чи тієї впливової особи або тієї чи тієї інстанції, яку не можна було кривдити відмовою, хоч і знали, що інша впливова інстанція проти цього подання, отож загалом усе, що надходило до відомства вперше, відкладали на зберігання поти, поки який-небудь подібний випадок створював прецедент.

Та сміятися з цього звичаю установ і відомств було б великою помилкою, адже поза службовими кабінетами папери відкладають на зберігання куди частіше. Навіть те, що в тронних клятвах королів і досі трапляється обіцянка піти війною на турків чи поган, — просто дрібниця, якщо зважити, що в історії людства ще жодне речення не було перекреслено цілком чи дописано до кінця, з чого іноді й постають ті приголомшливі темпи прогресу, які разюче нагадують крилатого бика. До того ж у відомствах усе ж таки бодай щось, та пропадає, а ось у світі — нічого. Отож відкладати на зберігання — це одна з основних формул структури нашого життя. Та коли його ясновельможності що-небудь здавалося аж-аж-аж яким терміновим, він вдавався до іншого методу. Тоді він спершу надсилав ту ініціативу до двору, своєму товаришеві графу Штальбурґу, із запитом, чи можна розглядати її, як він висловлювався, «тимчасово остаточною». За певний час щоразу надходила відповідь, що зі згаданого питання повідомити згоду імператорської інстанції наразі немає змоги, проте видається бажаним спершу дати можливість сформуватися громадській думці, а згодом повернутися до цієї пропозиції з урахуванням того, як її сприйме громадськість, а також з огляду на решту злободенних обставин та потреб. Справа, на яку оберталася така ініціатива, надходила тоді до відповідної міністерської інстанції й поверталася звідти з позначкою, що там не вважають себе достатньо компетентними для того, щоб самостійно ухвалити рішення, а вже після цього граф Ляйнсдорф покладав собі на одному з найближчих засідань головного комітету внести пропозицію створити міжміністерський підкомітет для вивчення цього питання.

Невблаганну рішучість він виявляв лише в тому разі, коли надходив лист, під яким не стояв підпис ані якого-небудь товариства, ані визнаного на державному рівні церковного, наукового чи мистецького об’єднання. Саме такого листа граф одержав на днях від Клариси; в ньому вона, посилаючись на Ульріха, пропонувала провести австрійський рік Ніцше й у цьому зв’язку зробити що-небудь для вбивці жінок Моосбруґера; виступити з такою пропозицією, писала Клариса, вона почувається зобов’язаною як жінка, а також через знаменний збіг, і полягає він у тому, що Ніцше був душевнохворий, і Моосбруґер теж, мовляв, душевнохворий. Ульріхові ледве пощастило приховати своє роздратування за жартом, коли граф Ляйнсдорф показав йому того листа, якого Ульріх одразу впізнав уже по напрочуд незрілому почерку, що ряснів товстими, наче дрючки, лініями й підкресленнями. Однак граф Ляйнсдорф, помітивши, як йому здалося, збентеження Ульріха, поважно й по-дружньому промовив:

— Це досить цікаво. Позиція, я б сказав, активна й пристрасна. Та, на жаль, усі такі окремі пропозиції ми мусимо відсилати ad acta^[11], а то нічого не досягнемо. Позаяк ви особисто знаєте жінку, котра написала цього листа, то, може, передасте його своїй пані кузині?

57. Велике піднесення. Діотима робить

дивовижні відкриття щодо суті великих ідей

Листа, щоб він більш нікому не потрапив на очі, Ульріх сховав, до того ж не так легко було завести розмову про це з Діотимою, адже, відколи вийшла стаття про австрійський рік, кузину охопило якесь страшенно метушливе піднесення. Не лише Ульріх передавав їй, по змозі непрочитаними, всі справи, які одержував від графа Ляйнсдорфа, пошта щодня доправляла їй стоси листів та газетних вирізок, книготорговці надсилали на ознайомлення гори книжок, товкотнеча в її домі здувалась, як здувається море, коли його спільними зусиллями відсмоктують вітер і місяць, телефон теж ні на хвилину не вгавав, і якби маленька Рахель не пантрувала ревно, мов архангел, за апаратом і не відповідала на більшість дзвінків сама, розуміючи, що не можна ж усе підряд звалювати на господиню, то Діотима вже впала б під тягарем щоденних турбот.

Але це нервове виснаження, яке так і не наставало, а лише постійно нагадувало про себе тремтінням у всьому тілі, дарувало Діотимі досі незнане їй щастя. То був трепет, усвідомлення значущости, яке переповнювало все її єство, це було ніби потріскування під тиском у камені, що вінчає світобудову, священний лоскіт од відчуття порожнечі, коли стоїш на вершині гори високо-високо над світом. Одне слово, це було відчуття власного становища, відчуття, що раптом дійшло до свідомости доньки скромного вчителя середньої школи й молодої дружини віце-консула з буржуазного середовища, якою вона, незважаючи на свій злет, усе ж таки й досі лишалася, мабуть, у найсвіжіших сферах своєї сутности. Таке відчуття власного становища — одна з непомітних, проте засадничих складових нашого буття, як те, що ми не помічаємо обертання землі чи особистого зацікавлення, яке вносимо в свої спостереження й сприйняття. Людину вчили, що марнолюбство не можна тримати в серці, тож більшу його, марнолюбства, частину вона тримає під ногами, стоячи на грунті якої-небудь великої батьківщини, якої-небудь релігії чи якого-небудь рівня податку на додану вартість, а за браком такого становища вдовольняється тим — і це доступно кожному, — що перебуває на вершечку найвищої в цю хвилину колони часу, яка підноситься з порожнечі, — тобто живе саме тепер, коли всі, хто жив досі, обернулися на порох, а з тих, хто прийде на світ потім, ще нікого нема. Та якщо це марнолюбство, зазвичай неусвідомлене, з якихось причин раптом шугає з ніг у голову, то справа може дійти до легкого божевілля, що нагадує шаленство незайманих дівчат, які забирають собі в голову, нібито вони вагітні земною кулею. Навіть начальник відділу Туцці тепер виявляв Діотимі честь, цікавлячись у неї подіями й іноді прохаючи її виконати те чи те дрібне доручення, й усмішка, з якою він звичайно заводив мову про її салон, поступалася місцем статечній гідності. Ніхто все ще не знав, наскільки прийнятна для найвищої інстанції, наприклад, перспектива виявитись на чолі міжнародної пацифістської маніфестації, але з огляду на таку можливість Туцці не раз стурбовано висловлював прохання, щоб у сфері зовнішньої політики Діотима не втручалася в жодне, навіть найдрібніше питання, не порадившись попередньо з ним. На той випадок, якщо коли-небудь народиться серйозна ініціатива провести міжнародну мирну акцію, він навіть одразу порадив негайно подбати про те, щоб через цю акцію не дійшло до політичних ускладнень. Таку чудову ідею, пояснював Туцці дружині, відхиляти в жодному разі не треба, навіть у тому разі, якщо буде можливість її здійснити, але від самого початку слід неодмінно передбачити всі шляхи маневрування й відступу. Відтак він заходився розтлумачувати Діотимі відмінності між роззброєнням, мирною конференцією, зустріччю голів держав і таке інше — аж до вже згаданих пожертв на оздоблення палацу миру в Гаазі фресками вітчизняних художників. Таких ділових розмов Туцці з дружиною ще ніколи не провадив; часом він навіть повертався до спальні зі шкіряною текою під пахвою, щоб доповнити свої пояснення, наприклад, коли забував додати, що поняття «всесвітня Австрія», якщо не хочеш зажити слави небезпечно непередбачуваної людини, можна застосовувати, на його особисту думку, лише, само собою зрозуміло, стосовно якого-небудь пацифістського, гуманітарного чи такого іншого заходу.

Діотима терпляче всміхалася й відповідала:

— Твої побажання я намагатимуся враховувати, але не перебільшуй значення для нас зовнішньої політики. У країні настає просто-таки рятівне піднесення, і воно йде з безіменних народних глибин; ти собі не уявляєш, яка навала листів і пропозицій надходить до мене щодня.

Нею не можна було не захоплюватись, адже вона мусила, не даючи взнаки, долати величезні труднощі. На засіданнях великого, головного комітету, утвореного на засадах представництва від релігії, правосуддя, сільського господарства, освіти тощо, всі високі поривання наштовхувалися на крижану й полохливу стриманість, добре відому Діотимі по її чоловікові вже з тих часів, коли він іще не став таким уважним; іноді в неї просто-таки опускалися руки від нетерпіння, й вона не могла приховати від себе, що цей опір інертного світу зламати буде нелегко. Наскільки очевидно для неї самої австрійський рік поставав роком всесвітньо-австрійським і мав представляти народи Австрії взірцем для решти народів світу, для чого, власне, не потрібно було нічого іншого, крім як довести, що істинна батьківщину духу — Австрія, настільки ж безсумнівним виявлялося, що для важких на підйом голів це потребує ще якогось особливого змісту й доповнення ідеєю, дохідливою завдяки своїй не так абстрактній, як конкретній природі. І Діотима годинами вивчала численні книжки, щоб знайти ідею, котра б задовольняла таку вимогу й у якийсь особливий спосіб була, певна річ, символічно австрійська; однак щодо суті великих ідей Діотима робила дивовижні відкриття.

Як виявилось, вона живе у велику добу, тому що ця доба сповнена великий ідей; та годі було навіть уявити собі, як важко здійснити щось найбільше й найважливіше з них, хоча для цього є всі передумови, крім однієї: що саме вважати найбільшим і найважливішим! Отож щоразу, коли Діотима вже майже зважувалася вибрати таку ідею, вона мимоволі усвідомлювала, що здійснити протилежне — це теж було б чимось великим. Так уже влаштовано світ, і тут вона була безсила.

Ідеали мають дивні властивості й з-поміж них і ту, що вони, якщо їх надто пильно дотримуватись, обертаються на абсурд. Взяти, приміром, Толстого й Берту Зутнер — двох письменників, про чиї ідеї тоді можна було почути приблизно однаково багато; але як же, міркувала Діотима, людство без насилля добуде собі бодай курей на печеню? І що робити з вояками, коли вбивати, як вимагають ці письменники, не можна? У такому разі вояки, бідолахи, втратять роботу, й настануть золоті часи для злочинців. Але ж такі пропозиції надходять, і вже, кажуть, навіть триває збирання підписів. Діотима ніколи не могла уявити собі життя без вічних істин, але тепер вона, на свій подив, завважила, що кожна вічна істина має дві, а то й більше, подоби. Тим-то людина розважлива — а нею в цьому випадку був начальник відділу Туцці, чию честь це певною мірою навіть рятувало, — відчуває до вічних істин глибоко вкорінену недовіру; така людина, щоправда, ніколи не заперечуватиме й проти того, що ці істини незамінні, однак вона не має сумніву: люди, котрі сприймають їх буквально, — божевільні. На його думку, якою він поділився з дружиною, бажаючи їй допомогти, людські ідеали передбачають незмірну вимогливість, а вона неодмінно призводить до загибелі, якщо вже апріорі не сприймати її не зовсім серйозно. Найяскравішим доказом своїх слів Туцці вважав те, що в кабінетах, де йдеться про серйозні речі, таких слів, як «ідеал» та «вічна істина», не почуєш узагалі; референтові, котрий надумав би вжити їх в офіційному папері, відразу б запропонували пройти медичне обстеження й узяти відпустку на оздоровлення. Та хоча Діотима слухала чоловіка й зі смутком у душі, в цих годинах слабкости вона черпала, зрештою, й нову силу, щоб знову з головою поринути у свої дослідження.

Навіть графа Ляйнсдорфа вразила її духовна енерґія, коли він урешті знайшов час і зазирнув до неї, щоб порадитись. Його ясновельможності хотілося широкого вияву почуттів, що йшов би з народної гущі. Він щиро бажав дізнатися волю народу й ушляхетнити її обережним впливом згори, адже його мрією було колись подати цю волю його величності не як дар з мотивів догідливости, а як ознаку самовизначення народів, утягнених у водоверть демократії. Діотима знала, що його ясновельможність усе ще тримався ідеї «імператора-миротворця» й блискучої демонстрації істинної Австрії, хоч загалом і не відхиляв пропозицію щодо всесвітньої Австрії, позаяк лише ця пропозиція дає змогу, мовляв, яскраво розкрити почуття сім’ї народів, згуртованих навколо свого патріарха. Щоправда, з цієї сім’ї його ясновельможність нишком вилучав Прусію, хоч і не мав жодних заперечень проти особистости доктора Арнгайма й навіть недвозначно називав її цікавою.

— Адже нам, певна річ, не треба нічого патріотичного в банальному сенсі, — нагадав він. — Ми маємо струснути націю, цілий світ. Ідея провести австрійський рік мені дуже до вподоби, і я, власне, сам заявив журналістам, що уяву публіки потрібно спрямувати саме на таку мету. Та чи ви вже замислювалися, люба, про те, що ми в цьому австрійському році маємо робити, якщо до нього все ж таки дійде? Ось бачите, в тому й уся штука! Знати це також не завадить. Тут потрібне певне сприяння згори, а то на поверхні виявляться незрілі елементи. А я геть на знаходжу часу, аби що-небудь придумати!

Діотимі його ясновельможність видався заклопотаним, і вона жваво відказала:

— Акція або має увінчатись яким-небудь величним символом, або вона взагалі не потрібна. У цьому годі й сумніватися. Вона має зворушити серце світу, але потребує і впливу згори. Це безперечно. Австрійський рік — чудова пропозиція, але ще краще було б, на мою думку, провести всесвітній рік, всесвітньо-австрійський рік, коли європейський дух побачив би в Австрії свою істинну батьківщину!

— Обережніше! Обережніше! — застеріг її граф Ляйнсдорф, якого духовна сміливість приятельки вже не раз лякала. — Ваші ідеї, Діотимо, завжди, мабуть, трошки зависокі! Ви про це вже якось казали, я знаю, але обережність ніколи не завадить! То що ж ви придумали? Що ми маємо робити в цьому австрійському році?

Але цим запитанням граф Ляйнсдорф, характерна прямодушність якого робила його мислення таким своєрідним, зачепив найболючіше місце в Діотими.

— Ваша ясновельможносте, — промовила вона, трохи повагавшись, — запитання, на яке ви хочете дістати від мене відповідь, — найважче в світі. Я маю намір якомога скоріше запросити до себе коло найвидатніших людей, письменників і мислителів, і, перше ніж щось казати, хочу дочекатися пропозицій від такого зібрання.

— Слушна думка! — вигукнув його ясновельможність, відразу погодившись зачекати. — Слушна думка! Обережність ніколи не завадить! Якби ви тільки знали, скільки всього тепер мені щодня доводиться вислуховувати!

58. Паралельна акція викликає сумніви. Але історія

людства добровільного вороття не знає

Якось його ясновельможність знайшов час поговорити докладніше й з Ульріхом.

— Мені цей доктор Арнгайм не вельми приємний, — зізнався граф. — Чоловік він, звісно, надзвичайно розумний, дивуватись вашій кузині тут не доводиться. Але ж він, зрештою, прусак. До всього так придивляється… Знаєте, у шістдесят п’ятому році, коли я був ще маленький, мій покійний батько в замку Хрудим приймав якогось гостя-мисливця, і той теж весь час отак до всього придивлявся, а через рік з’ясувалося, що жодна душа не знала, хто його, власне, привів у наш дім і що він був майор пруського Генерального штабу! Я, звісна річ, не хочу нічого цим сказати, але мені неприємно, що Арнгайм усе про нас знає.

— Ваша ясновельможносте, — сказав Ульріх, — я радий, що ви даєте мені нагоду висловитись. Пора щось робити; я помічаю речі, які змушують мене замислитись і яких чужоземцеві краще не бачити й не чути. Паралельна акція має ж бо викликати в усіх щасливі почуття; адже цього бажаєте, ясновельможносте, й ви?

— Ну звісно!

— А виходить навпаки! — вигукнув Ульріх. — У мене таке враження, що в усіх освічених людей вона вочевидь викликає сумніви й смуток!

Його ясновельможність похитав головою й покрутив великими пальцями одним навколо одного, як робив щоразу, коли його душу захмарювали роздуми. Сказати правду, в нього теж склалося таке саме враження, про яке щойно йому доповів Ульріх.

— Відколи стало відомо, що я причетний до паралельної акції, — розповідав далі цей, — досить кому-небудь стріти мене й завести розмову про се, про те, як не минає й трьох хвилин, а вже чую запитання: «А чого, власне, ви хочете цією паралельною акцією домогтися? На світі ж бо вже немає ні великих досягнень, ані великих людей!»

— Атож, тільки самого себе при цьому ніхто на увазі не має! — вкинув граф. — Я про це знаю, мені про таке теж трапляється чувати. Великі промисловці паплюжать політику, від якої їм мало перепадає протекційних мит, а політики паплюжать промисловість, яка дає надто мало коштів на виборчу кампанію.

— Цілком слушно! — підхопив Ульріх і повів далі: — Хірурги, поза всяким сумнівом, гадають, нібито хірургія від часів Більрота сягнула аж-аж-аж яких висот; кажуть тільки, що від решти медицини та й від усього природознавства хірургії надто мало пожитку. Я, з дозволу вашої ясновельможности, навіть стверджував би, що й богослови впевнені, нібито нині теологія посунулася кудись далі, ніж за часів Ісуса Христа.

Граф Ляйнсдорф підніс руку, немовби поблажливо заперечуючи.

— Я, звісно, перепрошую, якщо сказав щось недоречне, та й не було в цьому потреби; адже те, до чого я веду, означає, мабуть, щось дуже загальне. Хірурги, як я сказав, стверджують, що природознавство дає не зовсім те, чого від нього слід було б вимагати. А якщо заведеш мову про сучасність, навпаки, з природознавцем, то цей нарікає, що загалом залюбки, мовляв, зазирнув би у сфери трохи вищі, але в театрі нудьгує й не знаходить роману, який його захопив би й схвилював. А поговориш із письменником, той запевняє, нібито немає віри. А забалакаєш — позаяк до богословів я вже не повертатимусь — із художником, то майже не сумнівайся: цей заявить, буцімто в добу такої вбогої літератури й філософії розкритися вповні художники не мають змоги. Послідовність, у якій вони перекладають провину один на одного, не завжди, звичайно, та сама, але щоразу в цьому є щось від картярської гри в «перевідного», якщо ваша ясновельможність її знає, або в «кума»; а вивести правило, яке б лежало в основі всього цього, чи закон я не можу! Боюся, треба визнати, що кожна людина чимось окремим і сама собою ще сяк-так задоволена, але загалом з якоїсь універсальної причини почувається у власній шкурі незатишно, і паралельна акція, схоже, покликана це виявити.

— О Господи! — тільки й відповів на ці розмірковування граф Ляйнсдорф, і було не зовсім зрозуміло, що він має на увазі. — Сама невдячність!

— Між іншим, — провадив Ульріх, — у мене набралося вже дві повні теки пропозицій загального характеру, повернути які вашій ясновельможності мені наразі не траплялася нагода. Одну з тек я надписав «Назад до…!» Річ у тім, що на диво багато людей пишуть нам, що колись світ перебував у кращому стані, ніж тепер, і паралельній акції просто досить лише його до того стану спрямувати. Окрім природного прагнення повернутися «назад до віри», представлені також бажання повернутися «назад до бароко», «до Готики», «до природного стану», «до Ґьоте», «до німецького права», «до чистоти моралі» тощо.

— Гм, атож. А може, в усьому цьому є якась істинна думка, і її треба було б підтримати? — промовив граф Ляйнсдорф.

— Можна було б. Але яку давати відповідь? «Уважно вивчивши вашого дуже цінного листа від такого й такого числа, ми дійшли висновку, що наразі ще не настав час…»? Чи так: «Ми з цікавістю ознайомилися з вашим листом і просимо докладніше пояснити ваше бажання щодо повернення світу до бароко, Готики й такого іншого»?

Ульріх усміхнувся, однак графові Ляйнсдорфу здалося, що той цієї хвилини трохи аж надто веселий і, на знак незгоди, щосили закрутив великими пальцями один навколо одного. Його обличчя з борідкою клинцем прибрало суворішого вигляду, нагадавши про часи Валєнштайна, і граф висловив одне вельми прикметне зауваження.

— Любий докторе, — промовив він, — історія людства добровільного вороття не знає!

Ця думка вразила насамперед самого графа Ляйнсдорфа, адже сказати він хотів, власне, щось зовсім інше. Чоловік це був консервативний, Ульріх викликав у нього роздратування, і граф хотів зауважити, що буржуазія знехтувала універсальним духом католицької церкви й тепер від цього страждає. Не завадило б також, мовляв, віддати хвалу абсолютному централізму, за якого світом на єдиних засадах ще правили особистості, свідомі своєї відповідальности. Та поки граф добирав слова, йому раптом спало на гадку, що він і справді був би прикро вражений, якби, прокинувшись одного ранку, виявив, що нема ні теплої ванни, ні залізниці, а замість вранішніх газет вулицями просто скаче верхи з новинами імператорський оповісник. Отож його ясновельможність подумав: «Те, що було колись, уже повік не повториться так самісінько». І він, міркуючи так, дуже здивувався. Адже якщо припустити, що історія добровільного вороття не знає, то людство нагадує чоловіка, якого веде вперед лиховісна пристрасть до бурлакування, чоловіка, який не може ні повернути назад, ані досягти мети, і це стан дуже й дуже прикметний.

Загалом його ясновельможність мав надзвичайну здатність розводити в своїй свідомості дві протилежні одна одній думки так вдало, що вони там ніколи не зустрічалися, однак саме цю думку, спрямовану проти всіх його засад і правил, йому не завадило б відхилити. Проте до Ульріха граф відчував певну симпатію й, коли траплялася вільна від обов’язків часинка, з великим задоволенням суто логічно пояснював політичні аспекти цьому чоловікові зі жвавим розумом і такими чудовими рекомендаціями, чоловіка, який стояв трохи збоку від справді великих проблем лише через те, що вийшов із буржуазного середовища. Та коли вже звертаєшся до логіки, де кожна думка сама собою випливає з попередньої, то врешті вже й сам не знаєш, чим воно скінчиться. Тому граф Ляйнсдорф не відмовився від свого зауваження, а лише мовчки, пильно поглянув на Ульріха.

Той узяв до рук ще одну теку й, скориставшись паузою, передав обидві його ясновельможності.

— Другу довелося назвати «Вперед до…!», — почав пояснювати Ульріх, але граф Ляйнсдорф підхопився на ноги, вирішивши, що його час уже скінчився.

Він настійно попрохав відкласти розмову до іншого разу, коли буде більше часу на роздуми.

— До речі, ваша кузина має намір з цією метою запросити до себе найвидатніші голови, — сказав він, уже стоячи. — Підіть туди; прошу вас, підіть неодмінно; я не знаю, чи матиму право побувати там сам!

Ульріх склав теки, а граф Ляйнсдорф уже з темного порогу обернувся ще раз.

— Перед таким великим експериментом усі, звісно, занепадають духом; дарма, ми їх розворушимо!

Почуття обов’язку не дозволило графові лишити Ульріха без утіхи.

59. Моосбруґер міркує

Тим часом Моосбруґер влаштовувався, як міг, у своїй новій в’язниці. Тільки-но зачинилася брама, на нього гаркнули. Коли він обурився, йому, наскільки він пригадує, погрозили дати лупки. Його запроторили до камери-одиночки. На прогулянку у дворі виводили в кайданках, і наглядачі не спускали з нього очей. Його обстригли, хоч присуд іще не набув чинности, — нібито, щоб зміряти зріст. Намилили смердючим рідким милом — буцімто задля дезінфекції. Волоцюга він був тертий і знав, що з ним чинять незаконно, але за залізною брамою постояти за свою честь не дуже легко. З ним робили тут, що хотіли. Він зажадав, щоб його відвели до начальника в’язниці, й поскаржився. Начальник змушений був визнати, що дещо таки не відповідає інструкції, але це — не покара, додав він, а застережний захід. Моосбруґер поскаржився тюремному священикові; але то був добрий старий чоловік, чия дружня турбота про душу мала ту задавнену ваду, що перед сексуальними злочинами вона виявлялася безпомічною. З осторогою в тілі він сахався цих злочинів, хоч вони до нього ніколи й не наближались, і навіть злякався того, що Моосбруґер своїм чесним виглядом викликав у ньому слабеньке особисте співчуття; священик послав Моосбруґера до тюремного лікаря, а сам, як і в решті таких випадків, лише звернувся з уклінним благанням до Всевишнього, не вдаючись у жодні подробиці й промовляючи про сум’яття земного буття у вельми загальних рисах, отож про Моосбруґера в його молитві йшлося не більшою мірою, ніж про вільнодумців та безвірників. Але тюремний лікар сказав Моосбруґерові: усе, на що той нарікає, — не таке вже, мовляв, і страшне, по-дружньому ляснув його по потилиці й хоч умри не схотів уникати в подробиці скарги, бо це, якщо слушно зрозумів Моосбруґер, мовляв, зайве, поки на запитання — хворий він чи симулює, не дала відповіді медична експертиза. Ошаленілий Моосбруґер здогадувався, що всі вони казали так, як їм було вигідно, і що саме ці відмовки й давали їм силу обходитися з ним так, як вони хотіли. Він мав властиве простим людям відчуття, що освіченим треба відрізати язика. Він дивився в рубцювате лікареве обличчя, у висхле зсередини священикове, у строго вичепурене канцелярське начальника в’язниці, бачив, як кожне з них по-своєму дивиться в його обличчя, і в усіх тих обличчях проглядало щось недосяжне для нього, але спільне їм усім, що все життя було йому ворогом.

Сила, яка там, за тюремними мурами, натужно втискує, стягуючись, кожну людину з її зарозумілістю в масу решти плоті, тут, під дахом виправного закладу, була, попри сувору дисципліну, трохи м’якіша, бо кожен жив очікуванням, а живе ставлення людей одне до одного, хай навіть грубе й різке, пригашувала тінь нереальности. На розслаблення, що настало після боротьби в судовій залі, реаґував увесь міцний організм Моосбруґера. Сам він здавався собі розхитаним зубом. Усе тіло в нього свербіло. Він почувався зараженим і жалюгідним. То була жалісна, ніжно-нервова надчутливість, що іноді на нього находила; жінка, яка заварила йому цю кашу й пішла в сиру землю, ввижалася йому грубою, злою баберою, а сам він проти неї здавався собі хлопчиком. А загалом невдоволеним Моосбруґен усе ж таки не був; багато чого йому підказувало, що він тут — велике цабе, і це йому імпонувало. Приємне було навіть соціальне забезпечення, належне всім без винятку в’язням. Відколи вони скоїли провину, держава мусила їх годувати, мити, одягати й дбати про їхню роботу, здоров’я, їхні книжки і їхній спів, хоча доти ніколи цього не робила. Така увага, хоча й сувора, тішила Моосбруґера, як малого хлопчика, котрому пощастило змусити матір ним клопотатися, нехай і зі злістю; але він не хотів, щоб ця увага тривала надто довго; думка про те, що смертельну покару йому замінять довічним ув’язненням або знов переведуть його до психіатричної лікарні, будила в ньому той опір, який ми відчуваємо, коли всі наші зусилля позбутися життя знов і знов повертають нас до тих самих ненависних життєвих обставин. Моосбруґер знав, що його захисник домагається перегляду справи й що його, Моосбруґера, мають іще раз оглянути медичні експерти, однак поклав собі встигнути виступити з протестом проти цього й наполягти на тому, щоб його вбили.

У тому, що його смерть має бути гідна такого чоловіка, як він, Моосбруґер не мав сумніву, позаяк його життя було боротьбою за його право. В камері-одиночці він розмірковував про те, що таке право. Відповісти на це запитання він не міг. Але це було те, чого його все життя незаконно позбавляли. Тієї хвилини, коли він про це думав, почуття його набухали. Язик його спинався й починав рухатись, мов жеребець у церемоніальному марші, — так вишукано язик прагнув висловитись. «Право, — міркував Моосбруґер повільно-повільно, намагаючись визначити це поняття, й міркував так, немовби з кимось розмовляв, — право — це коли не вчиняєш несправедливости або чогось у цьому дусі, чи не так?» І раптом йому сяйнула думка: «Право — це закон». Так і є; його право — це його закон! Він кинув погляд на своє дерев’яне лігво, збираючись сісти, неквапно обернувся, зробив марну спробу підсунути ближче пригвинчені до підлоги нари й нарешті повільно сів. Його позбавили його ж таки закону! Він пригадав господиню, в якої мешкав у свої шістнадцять років. Йому приснилося, що на череві в нього набухає щось холодне, згодом воно зникло в його тілі, він закричав, упав з нар, а другого ранку все тіло було наче побите. А одного разу такі, як він, спомагачі на будівництві сказали йому, що коли показати жінці кулака так, щоб великий палець трохи виглядав з-між середнього і вказівного, то вона, мовляв, не встоїть; усі вони нібито вже випробували це на собі. Йому одразу й памороки забило; коли він уявляв собі таку картину, земля вислизала йому з-під ніг, голова на в’язах починала перехняблюватись — одне слово, з ним коїлося щось трішечки неприродне й не зовсім безпечне. «Господине, — сказав він, — я хочу зробити вам одну приємність…» Вони були самі, жінка поглянула йому в очі, щось у них, видно, прочитала й відповіла: «Ану геть мені з кухні!» Тоді він показав їй кулака з великим пальцем, що виглядав з-поміж середнього і вказівного. Але це чарування подіяло лише наполовину; господиня побагровіла й притьмом — він навіть не встиг відскочити — з’їздила йому по пиці дерев’яною ложкою, яку саме тримала в руці; до нього дійшло це аж тоді, коли губи йому заюшила кров. Але цю мить він добре запам’ятав, тому що кров раптом повернула назад, потекла вгору й піднялася поверх очей; він кинувся на ту кремезну бабегу, яка так ганебно його скривдила, нагодився господар, і все, що відбувалося від цієї хвилини до тієї, коли він, Моосбруґер, похитуючись на ногах, опинився на вулиці, а вслід за ним полетіли його манатки, було так, немовби шматували на клапті велику червону ганчірку. Так висміяли й побили його закон, і Моосбруґер знов пустився блукати світом. Та хіба знайдеш закон на дорозі?! Усі жінки вже були чиїмось законом, і всі яблука, й усі нічліги; а жандарми й дільничні судді були гірші, ніж собаки.

Але за віщо, власне, люди щоразу хапали його й чому кидали до в’язниць та божевілень, — цього Моосбруґер так ніколи до пуття й не втямив. Він довго витріщався на підлогу й пильно вдивлявся в кутки своєї камери; на душі в нього було так, як у людини, котра впустила на землю ключа. Але свого ключа він не знаходив; підлога й кутки знову ставали сірими й буденними, як при денному світлі, хоча щойно ще нагадували чудодійний ґрунт, де, тільки-но на нього впаде слово, раптом виростає людина або яка-небудь річ. Моосбруґер напружив усю свою логіку. Виразно він спромігся пригадати лише ті місця, де це починалося. Він міг би їх перелічити й описати. Один раз це було в Лінці, ще один — у Браїлі. Між тим і тим випадком минуло кілька років. А востаннє — тут, у цьому місті. Він бачив перед собою кожен камінець. Так чітко, як із камінцями це зазвичай не буває. Пригадував і отой гидотний настрій, який тоді щоразу на нього находив. Так мовби в жилах текла вже не кров, а, можна сказати, отрута чи щось таке. Працює він, приміром, десь надворі, а повз нього проходять жінки; дивитися на них він не хоче, вони ж бо тільки заважають, але жінки все йдуть і йдуть; зрештою погляд його починає стежити за ними з огидою, й очі знов повільно повертаються то в один бік, то в інший, так ніби вовтузяться в розтопленій смолі чи в затужавілому цементі. Потім він помічав, що думки його важчають. Міркує він і так повільно, слова завдають йому клопоту, їх завжди бракує, а іноді, коли він з ким-небудь розмовляє, співбесідник, трапляється, зненацька вражено зводить на нього погляд, не розуміючи, як багато означає одне-однісіньке слово, коли Моосбруґер промовляє його повільно. Він заздрив усім, хто ще замолоду навчився легко розмовляти; а йому слова, як на зло, ґумою прилипали до піднебіння саме тоді, коли були потрібні найдужче, й нерідко збігало безмір часу, перше ніж склад відривався від піднебіння й посувався вперед. Аж напрошувалося пояснення, що причини цього вже якісь неприродні. Та коли він заявляв на суді, що в такий спосіб його переслідують масони, чи єзуїти, чи соціалісти, цього ніхто не розумів. Юристи, звичайно, вміли говорити краще, ніж він, і всіляко йому заперечували, але в чому тут суть справи, вони не мали жодного уявлення.

І коли це минало не відразу, в душу Моосбруґерові закрадався острах. Спробуй-но зі зв’язаними руками стати на вулиці й подивитись, як там поводяться люди! Усвідомлення того, що його язик чи щось сховане в ньому, Моосбруґерові, ще глибше немовби схоплене клеєм, сповнювало його жалюгідною непевністю, яку він цілими днями намагався приховувати. Але потім раптово наставала різка, можна навіть сказати, нечутна межа. Зненацька віяло холодом. Або в повітрі, просто перед ним, з’являлася величезна куля і влітала йому в груди. І ту ж мить він щось відчував у собі, в очах, на губах чи в м’язах на обличчі; все довкола починало стискатися, чорніти, й, коли будинки лягали на дерева, з кущів вискакували начебто кілька кішок і кидалися навтікача. Тривало це всього-на-всього одну секунду — і такий стан минав.

Отоді, власне, й починався той час, про який усі вони намагалися що-небудь довідатись і про який раз у раз заводили балачки. Вони закидали йому чортибатьказна-що, а сам він пригадував той свій стан, на жаль, дуже туманно, лише його загальний сенс. Бо ті періоди й були самим сенсом! Тривали вони іноді кілька хвилин, іноді — навіть кілька днів, а декотрі переходили в наступні, подібні, й затягувалися на цілі місяці. Можна почати з цих, бо вони простіші, і їх збагне, на думку Моосбруґера, навіть суддя; тоді Моосбруґер чув голоси, або музику, або повів вітру і якесь дзижчання, а також свист і гуркіт чи стрілянину, грім, сміх, вигуки, розмови й перешепт. Це долинало звідусюди; воно було в стінах, у повітрі, в одязі й у самому його тілі. Він мав таке враження, ніби носив це, поки воно мовчало, в собі; а щойно вихопившись назовні, воно ховалося в будь-чому довкола, але щоразу теж десь зовсім неподалік. Коли він працював, голоси зверталися до нього здебільшого уривчастими словами й короткими фразами, вони критикували його й сварили, а коли він про щось міркував, то самі висловлювали його думку, перше ніж зробити це встигав він, або підступно заявляли протилежне тому, що хотів сказати він. Моосбруґера просто сміх розбирав, коли за це його намагалися оголосити хворим; сам він обходився з тими голосами й видіннями не інакше, ніж із мавпами. Його тішило спостерігати й слухати те, що вони вичворяли; це було незрівнянно прекрасніше, ніж оті його власні думки, важкі й тягучі; та коли вони надто вже йому дозоляли, він починав злитись, і в цьому не було, зрештою, нічого дивного. До всього, що про нього казали, Моосбруґер завжди прислухався дуже уважно, а тому знав: це називають галюцинаціями, й погоджувався з твердженням, нібито у здатності до галюцинацій полягає його перевага перед тими, хто такої здатности не має; адже він і бачив багато чого такого, чого решта людей не бачать, — мальовничих краєвидів, страшних звірів; але цьому, на його думку, надавали надто великого значення, а коли перебування в котрійсь із психіатричних лікарень надто вже йому набридало, він, не довго думаючи, заявляв, що просто махлює. Розумники питали в нього, чи гучні ті голоси; глузду в цьому запитанні було як кіт наплакав: звісно, іноді те, що він чув, гуркотіло, мов грім, а часом то було просто тихесеньке шепотіння. Так само й біль, що інколи його діймав, бував і нестерпним, і ледве відчутним, як плід уяви. Важливо не це. Нерідко Моосбруґер не міг достоту описати того, що бачив, чув або відчував, проте знав, що то було. Часом воно проступало дуже невиразно; видіння приходили ззовні, однак проблиск спостережливости водночас підказував йому, що йдуть вони все ж таки з нього самого. Важливо те, що абсолютно не важливо, де саме щось перебуває — зовні чи всередині; у становищі Моосбруґера це було, мов чиста вода обабіч прозорої скляної стіни.

Моосбруґер і в свої великі часи не звертав аніякісінької уваги на голоси й видіння — він міркував. І називав це тому таким словом, що воно завжди справляло на нього враження. Міркував він краще, ніж решта людей, позаяк міркував зовні й усередині. У ньому міркувалося всупереч його волі. Він казав, що дістає вже готові думки. І хоч він не втрачав і спокійної своєї чоловічої статечности, хвилювали його й найменші дрібниці, як це буває з жінкою, коли груди в неї набрякають від молока. Його думки текли тоді, мов струмок, до якого вливаються сотні менших струмочків, через порослий буйною травою луг. І ось Моосбруґер, похнюпивши голову, дивився на дерево в себе поміж пальцями. «Тут білочку люди називають кішка-дубовичка, — пригадалось йому. — Та спробуй-но по-серйозному, з поважним виглядом сказати «кішка-надубниця»! Усі глипнуть на тебе так, неначе на маневрах посеред стрільби холостими зненацька розлігся справжній постріл! А ось у Гесені кажуть «лисиця-деревниця». Чоловік бувалий про такі речі знає». А психіатри від цікавости й подиву аж роти роззявляли, коли показували Моосбруґерові кольорову картинку з білочкою, а він їм відповідав: «Це, мабуть, лисиця чи, либонь, заєць; а може, й кішка або щось таке». Тоді вони щоразу хутко перепитували його: «А скільки буде, як до чотирнадцятьох додати ще чотирнадцять?» І він статечно відповідав: «Десь так двадцять вісім — сорок». Оце «десь так» збивало їх з пантелику, і Моосбруґер через те всміхався. Адже це зовсім просто; він теж знає, що коли ступиш чотирнадцять кроків, а тоді ще чотирнадцять, то загалом пройдеш двадцять вісім, але хто сказав, що саме там і треба спинятись?! Моосбруґерів погляд ковзає ще трохи далі, як у людини, котра дісталася на гребінь пагорба на тлі неба й тепер бачить, що за цим гребенем стримлять іще багато таких самих. І коли кішка-дубовичка — не кішка й не лисиця, а зуби в неї не гострі, а такі, як у зайця, що його пожирає лисиця, то не треба в цьому так скрупульозно копирсатись, вона ж бо якось з усього цього стулена й скаче по деревах. Власний досвід і переконання підказували Моосбруґерові: ніщо не можна розглядати окремо від решти, позаяк усе чіпляється одне за одне. І в його житті теж траплялося вже так, що він казав якій-небудь дівчині: «Ваші трояндові вуста-пелюсточки!», а слова ці раптом тріщали по швах, і виходило щось дуже прикре: обличчя робилося сірим, наче земля, якою стелиться туман, а на високому стовбурі яскріла троянда; такої хвилини спокуса схопити ножа й відтяти її або штрикнути, щоб вона повернулася знов на обличчя, ставала просто нестерпною. Певна річ, Моосбруґер не завжди хапався відразу за ножа; він робив це лише в тому разі, коли інакше в нього нічого не виходило. Зазвичай він якраз і застосував усю свою велетенську силу, щоб не дати світові розпастися.

Коли Моосбруґер був у гуморі, він міг поглянути чоловікові в обличчя й побачити там власне обличчя, так немовби воно з-поміж рибок та ясних камінчиків озиралося з якого-небудь мілкого струмка; а не в гуморі йому досить було лише зиркнути на чиєсь обличчя, щоб знати: це — той самий чоловік, з котрим він повсюди сварився, хоча чоловік щоразу й силкувався прикинутись ким-небудь іншим. Що йому заперечиш?! Усі ми сваримося майже завжди з тією самою людиною. Якби дослідити, хто ті люди, до яких ми так безглуздо прив’язані, то неодмінно виявилося б, що це — чоловік із ключем, до якого ми маємо замок. А в коханні? Скільки людей день при дні дивляться в те саме миле серцю обличчя, а заплющивши очі, не спроможні навіть сказати, який у нього вигляд. Чи навіть якщо не брати кохання й ненависть: скільки всіляких змін безперервно зазнають речі залежно від звички, настрою й погляду! Як часто спопеляється радість і проступає незнищенне ядро журби?! Як часто одна людина байдуже завдає побоїв іншій, хоч могла б точнісінько так само дати їй спокій! Життя утворює гладеньку поверхню, що вдає, нібито й має бути такою, яка є, хоч під її шкірою речі товчуться й штовхаються. Моосбруґер завжди стояв ногами на двох крижинах, тримаючи їх укупі й розважливо намагаючись уникати всього, що могло збити його з пантелику; та інколи слова розпадались у нього в роті, і яка революція, яка фантасмагорія речей бурхала тоді з таких прохололих, вигорілих подвійних слів, як «кішка-дубовичка» чи «вуста-пелюсточки»!

Сидячи отак у камері на нарах, що були йому воднораз і ліжком, і столом, він нарікав на своє виховання, яке не навчило його висловлювати власний досвід так, як годилося б. Ота невеличка особа з мишачими оченятами ще й досі, коли вже давно лягла в сиру землю, завдала йому багато прикрощів і викликала в нього гнів. Всі були на її боці. Моосбруґер важко підвівся. Він відчував, що всередині в ньому трухлятина, як в обвугленому дереві. Знов хотілося їсти; для такого кремезного чолов’яги тюремний раціон був надто бідний, а грошей, щоб його чимось поповнити, Моосбруґер не мав. У такому стані годі було пригадати все, що хотіли від нього почути. Просто тоді настала була одна з отих перемін, що тривають кілька днів або кілька тижнів, — настала, як ото настає березень чи квітень, а на поверхні й скоїлася ця історія. Він теж не знав про неї більше, ніж стояло в поліційному протоколі, не знав навіть, як вона туди потрапила. Причини, думки, які спливали йому на пам’ять, — про них він уже й так розповів на суді; але те, що сталося насправді, уявлялось йому чимось таким, немовби він раптом вільно сказав щось чужою мовою, і воно зробило його щасливим-щасливим, тільки ось повторити його він уже не вміє.