Людина без властивостей. Том I

«Просто я не люблю самого себе». Він відчув, як у замерзлому, скам’янілому тілі цього міста, в самісінькому його нутрі б’ється його власне серце. Було в ньому щось таке, що не хотіло ніде зоставатися, відчуваючи, як воно ковзає вздовж мурів світу, й міркувало: «Є ж бо ще й мільйони інших мурів»; ця сміховинна краплина «я», що повільно остигала й не бажала віддавати свій вогонь, свою крихітну жаринку.

Дух пізнав, що завдяки красі можна стати добрим, поганим, дурним або чарівним. Він розмірковує з приводу вівці й покаянного грішника і в обох знаходить смирення й терпіння. Він досліджує яку-небудь речовину й з’ясовує, що у великих дозах вона отруйна, а в малих це — делікатес, який збуджує. Він знає, що слизова оболонка губів споріднена зі слизистою оболонкою кишечника, але знає й про те, що смирення цих губів споріднене зі смиренням усього святого. Він перемішує, розплутує й знову зв’язує докупи. Добро й зло, верх і низ для нього не скептично-відносні поняття, а радше члени функції, величини, що залежать від взаємозв’язку, в якому перебувають. Сторіччя навчили його, що людські вади можуть ставати чеснотами, а чесноти — вадами, і якщо протягом одного життя не щастить зробити із злочинця корисну людину, то це, на його думку, просто ознака бездарности. Він не визнає нічого недозволеного й нічого дозволеного, адже будь-що може мати властивість, завдяки якій одного чудового дня воно займе своє місце в якому-небудь новому, масштабному взаємозв’язку. Потай він ненавидить, як смерть, усе, що вдає, буцімто воно встановлене раз і назавжди, великі ідеали й закони, а також їхній невеличкий скам’янілий зліпок — обмежену особистість. Для нього нема нічого достатньо міцного — жодного «я», жодного ладу; оскільки наші знання будь-якого дня можуть зазнати змін, то він не вірить у жодні зв’язки і взаємини, й усе має лише ту цінність, яка триває до наступного акту творення, немов ото людське обличчя, коли до нього звертаєшся, змінюється з кожним твоїм словом.

Отож дух — великий пристосуванець, хоч сам і невловимий; напрошується навіть думка, що від його впливу не лишається нічого, крім занепаду. Будь-який поступ — це виграш у чомусь окремому й роз’єднання загалом; це — приріст сили, який переходить у поступовий приріст безсилля, і від цього нікуди не втечеш. Ульріх пригадав цей організм фактів і відкриттів, який росте мало не з години на годину і з якого сьогодні має визирнути дух, якщо він, Ульріх, надумає обміркувати те чи те питання глибше. Цей організм, виростаючи, віддаляється від внутрішнього світу. Щоправда, безліч поглядів, думок і систем усіх широт і часів, усіх видів мозків, здорових і хворих, бадьорих і сонних, пронизують його, мов тисячі чутливих нервових ниток, але центру, де всі вони сходилися б, нема. Людина відчуває, що їй загрожує небезпека, що її може спіткати доля тих гігантських допотопних тварин, які загинули саме через свою величину; але відступитись вона не годна… Це знов нагадало Ульріхові ту досить-таки сумнівну ідею, в яку він довго вірив і яку й досі ще в собі не зовсім викорінив: що світом найкраще правив би сенат з обізнаних і передових людей. Адже цілком природно гадати, що людина, котра, захворівши, звертається до лікарів із фаховою освітою, а не до чабанів, не має підстав, коли здорова, звертатися по допомогу до обізнаних не більше, ніж чабани, базік, як вона це робить у питаннях суспільних, і через це молодь, яка в житті великого значення надає речам суттєвим, реальним, спочатку вважає все на світі, що не можна назвати ні істинним, ні добрим, ані прекрасним — скажімо, який-небудь фінансовий орган чи ті ж таки парламентські дебати, — другорядним; принаймні така була молодь тоді, бо тепер вона, завдяки політичній і економічній освіті, кажуть, уже інша. Але й тоді люди навчались, коли дорослішали й ближче знайомилися з коптильнею духу, де світ вудить своє ділове сало, пристосовуватися до реальности, й остаточний стан духовно збагаченої людини був приблизно такий, що вона обмежувалася своїм «фахом» і на решту життя озброювалася переконанням, що все мало б скластися, мабуть, інакше, але жодного сенсу замислюватися про це нема. Десь так можна змалювати внутрішню рівновагу людей, котрі досягають якихось духовних успіхів. І все це, хоч як смішно, раптом постало перед Ульріхом у вигляді запитання: чи не в тому, зрештою, все лихо (адже духу на світі, без сумніву, хоч відбавляй), що сам дух — бездуховний?

Ульріх мало не засміявся. Адже він і сам був один із тих, хто від усього відмахувався. Але розчароване, ще живе шанолюбство пронизало його, мов меч. Цієї хвилини хідником простували два Ульріхи. Один, роззираючись навсібіч, усміхався й міркував: «То ось де я, виходить, мріяв колись зіграти роль — серед таких лаштунків, як ці. Одного чудового дня я раптом прокинувся — не так зручненько, як у маминій люлі, а з твердим переконанням, що маю щось зробити. Мені підкидали репліки, але я відчував, що мене вони не стосуються. Тоді все було сповнене моїх власних замислів і сподівань, немов тремких хвилювань перед виходом на сцену. А сценічний круг тим часом непомітно повернувся, частина мого шляху лишилася позаду, і ось я вже стою, либонь, перед самим виходом. Скоро круг винесе мене на сцену, і з усіх слів своєї великої ролі я тільки й скажу: «Коні під сідлом! Бодай би вас усіх чорти вхопили!» Та поки один Ульріх, усміхаючись, простував з такими думками крізь уже завислий над землею вечір, другий з болем і гнівом стискав кулаки; цього було видно не так, як першого, і міркував він про те, щоб знайти якесь заклинання, якийсь важіль, що за нього пощастило б ухопитися, знайти справжній дух духу, якого бракувало, можливо, всього-на-всього невеличкий краєчок, котрий замкне зламаний круг. Цей другий Ульріх не знаходив потрібних йому слів. Слова скачуть, наче мавпи з дерева на дерево, але в тій темній сфері, де ти пустив коріння, тобі бракує дружньої підтримки з боку слів. Земля вислизала в нього з-під ніг. Він ледве-ледве розплющував очі. Чи може почуття завивати, як буря, й усе ж таки анітрохи не бути почуттям бурхливим? Коли кажуть про бурю почуттів, то мають на увазі таку бурю, коли кора на людині аж потріскує, а її гілля розгойдується так, немовби ось-ось повідчахується. Але це була та буря, коли на поверхні ніщо й не колихнеться. Не зовсім навіть той стан, коли починаєш мислити по-іншому, коли думки міняють напрямок; жодна риса на обличчі не здригнулася, зате всередині, здавалося, жоден атом не лишився на місці. Свідомість в Ульріха була ясна, але зір не так, як завше, сприймав кожного стрічного, а слух — кожен звук. Не те щоб гостріше, власне, й не глибше, та й не м’якіше, і не те щоб природніше чи неприродніше. Сказати Ульріх нічого не міг, але цієї хвилини він думав про дивовижну річ «дух», як про кохану, що ціле життя тебе ошукує, але ти через те любиш її не менше, й це поєднувало його з усім, що траплялося дорогою. Адже коли кохаєш, то все довкола — кохання, навіть якщо це — біль і відраза. Гілочка на дереві й тьмяна віконна шибка у вечоровому світлі ставали глибоко зануреним у його, Ульріхову, суть враженням, яке навряд чи можна було передати словами. Речі складалися не з дерева й каменю, а мовби з ґрандіозної й безмежно ніжної аморальности, яка тієї миті, коли торкалась його, оберталася глибоким моральним потрясінням.

Це тривало не довше, ніж триває усмішка, й тільки-но Ульріх подумав: «Що ж, лишатимусь там, куди мене занесло», — як ця напруженість, на лихо, наштовхнулася на перешкоду й розлетілась.

Те, що сталося наступної хвилини, належить і справді до зовсім іншого світу, ніж той, де Ульріх щойно сприймав дерево й камінь як продовження власного життя.

Річ у тім, що одна робітнича газета «деструктивно оплювала», як висловився б граф Ляйнсдорф, Велику Ідею, стверджуючи, нібито вона — всього-на-всього свіжоспечена сенсація для панівних верств і стоїть, мовляв, в одному ряду з недавнім убивством на ґрунті статевого збочення; все це роздратувало якогось чесного трудягу, що хильнув трохи зайвого. Він причепився до двох добропорядних громадян; задоволені зробленими за день справами й переконані, що щирих намірів приховувати ніколи не треба, вони досить гучно висловлювали свою підтримку вітчизняній акції, про яку прочитали в своїй газеті. Спалахнула пересварка, і позаяк поліціянт, що стояв неподалік, з одного боку, додавав упевнености двом добромисникам, а з другого — дратував причепу, то ця сутичка набували чимдалі різкіших форм. Поліціянт стежив за нею спершу через плече, згодом — повернувшись обличчя, а потім — підійшовши ближче; він спостерігав її як передовий пост залізного важільного механізму під назвою «держава», механізму, що завершується ґудзиками й іншими металевими частинами. Зрештою, постійне життя в упорядкованій державі неодмінно позначається рисами чогось примарного; не можна ні вийти на вулицю, ні випити склянку води, ні сісти до трамваю, не торкнувшись добре збалансованих важелів величезного апарату законів і зв’язків, не перевівши їх у той чи той бік або не дозволивши їм підтримувати спокій існування цього апарату; ми знаємо лише про дуже невеличку частину з тих важелів, що йдуть глибоко в нутро механізму й губляться своїм другим боком у складній мережі, розплутати яку до кінця ще нікому не щастило взагалі; тому їхнього існування не визнають, як громадянин держави не визнає існування повітря, стверджуючи, нібито воно — порожнеча, але саме в цьому, схоже, й полягає певна примарність життя — що все, чого не визнають, усе, що не має кольору, запаху, смаку, ваги й моралі, як-от вода, повітря, простір, гроші й плин часу, насправді й є щонайважливіше; людину часом охоплює паніка, мов у безвольному сні, напад шаленства й бажання все довкола трощити, як ото буває в звіра, котрий потрапляє до незрозумілого йому тенетного механізму. Отакий вплив справили на того робітника ґудзики поліціянта, і представник державної влади, відчувши, що його неналежно поважають, ту ж мить перейшов до арешту.

Минувся він не без опору й неодноразових виявів бунтівного настрою. П’яного тішив цей переполох і галас довкола, й доти приховувана глибока антипатія до собі подібних нарешті скинула пута. Розгорілася пристрасна боротьба за свою правоту. Високе чуття власного «я» не могло дійти згоди з тривожним відчуттям, немовби ненадійно сидиш у власній шкурі. Світ теж виявився ненадійним; він був якоюсь непевною оболонкою, що раз у раз деформувалася й змінювала свій образ. Будинки криво виламувалися з простору; кумедними, але рідними роззявами кишіли серед них люди. «Я покликаний навести тут лад», — відчував п’яний у дим чоловік. Усю цю сцену заповнювало щось мерехтливе, на мить шматок того, що відбувалося, виразно наближався до нього, але потім мури знов закрутилися. Вісі очей стриміли з голови, мов держаки, а підошви утримували землю на місці. З рота почав вивергатись якийсь дивний потік; з нутра підіймалися слова, що хтозна-як доти туди потрапили; можливо, то була лайка. Збагнути це достеменно було важко. Зовнішнє й внутрішнє зливалися водно. Злість була не внутрішньою злістю, а лише до шаленства збудженим тілесним умістищем злости, а обличчя поліціянта повільно-повільно наближалося до стиснутого кулака, поки з нього, з обличчя, бризнула юшка.

Але й поліціянта тим часом стало втричі більше; разом з охоронцями порядку збіглися перехожі, й п’яний кинувся на землю, не даючи себе заарештувати. І цієї миті Ульріх повівся необачно. Почувши в натовпі слова «образа його величности», він зауважив, що цей чоловік у такому стані не здатний завдати образи будь-кому й що його треба відіслати проспатись. Ульріх сказав це просто так, не дуже замислюючись, але не на тих натрапив. П’яний закричав, щоб і Ульріх, і його величність забиралися в… Провину за цей рецидив поліціянт склав на втручання збоку і грубо зажадав від Ульріха вшиватися геть. Але той не звик дивитися на державу інакше, ніж на готель, де кожне має право на шанобливе обслуговування, й заборонив поліціянтові розмовляти з ним таким тоном, і це несподівано наштовхнуло поліцію на думку, що одного п’яного на трьох поліціянтів замало, тож вони прихопили із собою заразом і Ульріха.

Його руку стисли пальці чоловіка в мундирі. Ульріхова рука була багато дужча, ніж цей образливий захват, однак розімкнути його, не ризикуючи вступити в безнадійну сутичку з озброєною державною владою, він не зважився, отож урешті йому не лишилося нічого іншого, як ввічливо попросити в поліціянтів дозволу піти з ними добровільно. Караулка містилася в будівлі районного відділку поліції, і щойно Ульріх туди ступив, від підлоги й стін на нього повіяло казармою; тут тривала така сама похмура боротьба між брудом, що його вперто вносили сюди, й сильнодіючими дезінфекційними засобами. Потім він помітив тут неодмінний символ цивільної влади — два письмові столи за дерев’яною перегородкою, в якій бракувало кількох стовпчиків; власне, то були й не столи, а такі собі письмові тумби на дуже низеньких кулястих ніжках, укриті пропаленим і порваним сукном і поліровані ще за часів імператора Фердинанда жовто-бурим лаком, від якого там і сям звисали вже останні пелюсточки. Третім цю кімнату заповнювало гнітюче відчуття, що тут треба чекати, не маючи права ставити запитань. Його поліціянт доповів начальству про причину арешту й став, як стовп, поруч з Ульріхом; той одразу спробував щось пояснити; унтер-офіцер, який командував цією фортецею, підвів одне око від формуляру, де щось писав, коли конвойний увів заарештованого, оглянув Ульріха, потому око опустилося, й унтер мовчки заходився писати далі. В Ульріха зринуло відчуття безкінечности. Нарешті унтер відсунув аркуша набік, узяв з полиці якусь книгу, зробив у ній запис, потрусив його піском, поклав книгу на місце, взяв ще одну, зробив запис, потрусив піском, дістав зі стосу однакових тек одну з них і почав працювати вже над нею. В Ульріха склалося враження, немовби розгортається ще одна безкінечність, і в ній небесні світила регулярно кружляють кожне своєю орбітою, а його самого на світі нема.

Відчинені двері з канцелярії вели до коридору, вздовж якого йшли «собачі будки» — камери. Туди відразу й відвели Ульріхового підопічного; його вже не було чути — хміль, мабуть, нарешті подарував йому благословенний сон. Та відчувалися вже інші моторошні події. До коридору з камерами вів, судячи з усього, ще один вхід; Ульріх раз у раз чув, як важко тупали, входячи й виходячи, люди, як гупали двері, чув стишені голоси, й зненацька, коли знов когось привели, один із тих голосів знявся над рештою й відчайдушно заблагав:

— Якщо маєте бодай крихту людського співчуття, не заарештовуйте мене!

Слова канули, наче в безодню, і цей заклик до функціонера виявити співчуття пролунав на диво недоречно, майже сміховинно, тому що функції треба виконувати по-діловому й тільки. Унтер-офіцер на хвилю підвів голову, не зовсім відірвавшись від своїх паперів. Ульріх почув важке човгання багатьох ніг, чиї тіла вочевидь німо навалювалися на тіло, що чинило опір. Потім похитнувся звук лише двох ніг, як після штурхана. Після цього гучно хряснули двері, клацнув засув, чоловік у мундирі вже знову схилив над столом голову, й у повітрі зависло мовчання крапки, поставленої там, де треба — в кінці речення.

Та Ульріх, схоже, помилився, гадаючи, що сам він ще не дозрів для поліційного космосу, бо унтер, уже вкотре підвівши голову, нарешті поглянув і на нього; щойно написані й ще не посипані пісочком рядки так і блищали вологою; і раптом виявилося, що справа Ульріха тут уже давно вступила в ділове впровадження. Прізвище й ім’я? Вік? Місце роботи? Домашня адреса?… Ульріха допитували.

Він мав таке враження, немовби потрапив до якоїсь машини, й вона почала розчленовувати його на позбавлені особистости, загальні складові частини ще доти, як узагалі зайшла мова про його провину чи невинність. Його прізвище й ім’я, ці двоє за змістом найбідніших, але емоційно найбагатших слів у мові, не означали тут анічогісінько. Його робіт, якими він здобув повагу в науковому світі — а цей світ загалом вважають усе ж таки солідним, — у тутешньому світі не було; про них Ульріха жодного разу не спитали. Його обличчя мало значення лише як сукупність прикмет; доти він, здавалося йому, ніколи не замислювався про те, що очі в нього — сірі й були одним із тих чотирьох офіційно визнаних різновидів очей, яких загалом мільйони; чуб був світло-русявий, зріст — високий, обличчя — овальне, й особливих прикмет він не мав, хоч сам щодо цього дотримувався іншої думки. Сам він відчував, що зріст у нього високий, плечі — широкі, огруддя видавалося вперед, мов напнуте на щоглі вітрило, а кожен суглоб тіла, коли він гнівався, сперечався чи коли до нього горнулась Бонадея, замикався, ніби неширокими стальними наростами, м’язами; і навпаки, коли читав книжку, яка його захоплювала, або коли на нього віяло подихом великого безпритульного кохання, сенс існування якого йому ніколи не щастило осягти, то був тонкий, тендітний, темний і м’який, мов зависла у воді медуза. Отож навіть у ці хвилини йому ще стало глузду зняти статистичні чари зі своєї особи, і застосований до нього в цьому поліційному органі метод оцінювання й опису захопив його, як любовний вірш, складений дияволом. Найдивовижніше, як виявилося, тут було те, що поліція не тільки може розчленувати людину так, що від неї нічого не лишається, а й що з цих нікчемних складових частин вона непомильно знову її складає й по них упізнає. І щоб це зробити, їй потрібно лишень мати в руках щось невагоме — те, що вона називає підозрою.

Раптом Ульріх збагнув, що виплутатись із становища, в якому він опинився через свій дурний розум, йому допоможе лише розум холодний. Його допитували далі. Він уявив собі, який буде наслідок, якщо на запитання про його адресу він відповість, що це — адреса незнайомої йому людини. Або якщо на запитання, чому він зробив те, що зробив, заявить: він завше робить, мовляв. трохи не те, що для нього має значення насправді. Але вголос він чесно назвав вулицю й номер будинку і навіть спробував придумати виправдання своїй поведінці. Внутрішній авторитет духу виявився прикро, вкрай безсилим супроти зовнішнього авторитету унтера. Та врешті Ульріх усе ж таки укмітив рятівну лазівку. Ще коли він, відповідаючи на запитання про місце роботи, сказав: «Приватна практика» (назватися «вільним ученим» не повернувся язик), — то відчув, що унтер зміряв його точнісінько таким поглядом, немовби він, Ульріх, промовив: «Безпритульний»; та коли в процесі допиту мова зайшла про його батька й з’ясувалося, що той — член Верхньої палати, цей погляд змінився. Він був усе ще недовірливий, але в Ульріха чомусь одразу виникло відчуття, з яким людина, котру морські хвилі попокидали туди й сюди, великим пальцем ноги нарешті торкається дна. До нього швидко повернулося самовладання, і він цим скористався. Він хутко пом’якшив усе, що вже визнав, протиставив авторитету вірних присязі вух, які перебували на посту, наполегливу вимогу, щоб його допитав сам комісар, і, коли це викликало лише посмішку, збрехнув (здогадавшись, на щастя, зробити це досить природно, ніби між іншим, і воднораз ладен відразу зам’яти своє твердження, якщо через нього йому скрутять зашморг у вигляді знаку запитання, який вимагатиме конкретної відповіді), що він — приятель графа Ляйнсдорфа й секретар великої патріотичної акції, про яку, певно, всі вже читали в газетах. І відразу помітив, що ці слова спонукали унтера замислитися про його особу поважніше, в чому доти той йому відмовляв, і свою перевагу Ульріх не забарився закріпити. Наслідком було те, що унтер сердито втупився в нього, позаяк ні брати на себе відповідальність за подальше затримання цієї здобичі, ні відпускати її на волю йому не хотілося; проте нікого з вищого начальства в цей час у відділку не було, і він знайшов вихід, який вочевидь свідчив про те, що вирішувати неприємні питання цей простий унтер-офіцер у свого принципового начальства таки трохи навчився. Він накинув на обличчя статечну міну й висловив серйозне припущення, що провина Ульріха полягає не лише в образі охоронців порядку й перешкоджанні їм виконувати службові обов’язки, а, саме з огляду на становище, яке він, за його словами, посідає, ще й у якихось нез’ясованих, можливо, навіть політичних інтриґах, через що він, Ульріх, має погодитися з тим, що його справу слід передати до політичного відділу поліційного управління.

І вже за кілька хвилин Ульріх їхав крізь ніч у таксі, яке йому дозволили взяти, а поруч із ним сидів не дуже схильний до балачок поліціянт у цивільному. Коли вони спинилися перед поліційним управлінням, заарештований побачив, що вікна другого поверху святково освітлені, — у цю пізню годину в начальника управління відбувалася важлива нарада; ця будівля не була такою собі темною конюшнею, а нагадувала яке-небудь міністерство, й Ульріх уже відчув звичну атмосферу. Невдовзі він помітив також, що нічний черговий, до якого його привели, хутко здогадався, яку дурницю вчинив своїм донесенням роздратований периферійний орган; і все ж випускати з лап закону людину, котра так необачно сама ж до них і потрапила, було б, на думку чергового, надзвичайно недоцільно. З обличчя цього чиновника поліційного управління теж прозирала залізна машина, і він запевнив заарештованого, що, з огляду на легковажність Ульріха, взяти на себе відповідальність за його звільнення буде, схоже, надзвичайно важко. Ульріх уже двічі виклав усе, що доти справило досить сприятливе враження на унтер-офіцера, але щодо цього трохи вищого чиновника такі спроби виявилися марними, й Ульріхові власна справа вже здавалася програною, аж раптом в обличчі його судії сталася дивовижна, майже щаслива переміна. Він іще раз уважно перечитав донесення, сказав Ульріхові ще раз назвати своє прізвище, перевірив його адресу й, чемно попросивши хвилинку зачекати, вийшов з кабінету. За десять хвилин він повернувся, маючи вигляд людини, яка щось приємне пригадала, й уже підкреслено чемно попросив заарештованого йти за ним. Перед дверима однієї з освітлених кімнат поверхом вище він сказав лише: «Пан начальник поліції бажає порозмовляти з вам сам», — і за мить Ульріх уже стояв перед добродієм з бакенбардами, який вийшов із сусідньої зали засідань і якого він уже знав. Ульріх хотів був з м’яким докором пояснити свою появу тут помилкою районного відділку, але начальник поліції випередив його, привітавши словами:

— Непорозуміння, любий докторе! Комісар уже про все мені доповів. Одначе нам доведеться трохи вас покарати, тому що…

По цих словах він шельмувато (якщо про такого високого поліційного начальника взагалі можна сказати «шельмувато») зиркнув на Ульріха, так ніби хотів, щоб той розгадав загадку сам.

Але Ульріх її так і не розгадав.

— Його ясновельможність! — допоміг начальник поліції. — Його ясновельможність граф Ляйнсдорф, — додав він. — Лише кілька годин тому він довідувався в мене про вас дуже й дуже зацікавлено.

Ульріх зрозумів лише наполовину.

— Вас немає в адресній книзі, пане докторе! — пояснив чиновник із жартівливим докором, немовби лише в цьому й полягав Ульріхів злочин.

Ульріх, з гідністю всміхнувшись, зробив уклін.

— Гадаю, завтра вам доведеться зробити візит до його ясновельможности у справі великої суспільної ваги, і я не візьму на себе відповідальність стати вам у цьому на заваді, посадивши вас до в’язниці.

Отак завершив невеличкий свій жарт володар залізної машини.

Є всі підстави припустити, що й у будь-якому іншому разі начальник поліції визнав би цей арешт за незаконний і що комісар, випадково пригадавши про збіг обставин, коли кілька годин тому в цій установі вперше пролунало Ульріхове ім’я, подав би справу в точнісінько такому вигляді, в якому її мав побачити начальник поліції, щоб прийти до своєї думки, отож умисне в перебіг подій ніхто не втручався. Його ясновельможність, до речі, про той збіг обставини так ніколи й не довідався. Ульріх відчув за собою обов’язок зробити йому візит другого дня після того, як цього вечора його величності було завдано образи, й при тій нагоді Ульріха відразу призначили почесним секретарем великої патріотичної акції. А якби граф Ляйнсдорф і дізнався був про той збіг обставин, то сказав би він лиш одне: сталося все це просто чудом.

41. Рахель і Діотима

Невдовзі після цього в Діотими відбулося перше велике засідання з приводу вітчизняної акції.

Суміжну із салоном їдальню перетворили на залу для нарад. Обідній стіл розсунули, накрили зеленим сукном і поставили посередині. Перед кожним місцем лежали аркуші міністерського паперу кольору слонової кістки й олівці різної твердости. Сервант винесли. Усі кутки в кімнаті були порожні й мали строгий вигляд. Стіни — шанобливо голі, якщо не рахувати портрета його величности, якого почепила сама Діотима, й портрета жінки в корсажі, колись привезеного звідкись паном Туцці, коли він ще працював консулом; а втім, на цьому портреті цілком могла бути зображена і яка-небудь прародичка. Діотимі аж-аж-аж як кортіло поставити на чолі столу ще й розп’яття, але начальник відділу Туцці її висміяв, перше ніж, із міркувань такту, вийшов з дому.

Адже паралельна акція мала розпочатись у цілком приватній атмосфері. Не прийшли ні міністри, ні високі чиновники; не було й політиків; так воно замислювалося; для початку треба було зібрати в дуже вузькому колі лише самовідданих слуг ідеї. Очікували на голову Державного банку, пана Гольцкопфа й барона Виснєчкі, кількох паній з вищої аристократії, відомих діячів громадських доброчинних організацій, а також, згідно з принципом графа Ляйнсдорфа «власність і освіченість», представників вищих шкіл, мистецьких об’єднань, промисловости, місцевого домоволодіння й церкви. Урядові інстанції доручили представляти себе непомітним молодим чиновникам, які за світськими мірками вписувалися в це коло й мали довіру свого начальства. Такий склад відповідав бажанню графа Ляйнсдорфа, який хоч і мріяв про те, щоб почуття йшли без примусу з гущі народу, однак, враховуючи досвід з отими чотирма пунктами, задля душевного спокою все ж таки волів знати, з ким маєш до діла.

Маленька покоївка Рахель (її господиня переклала це ім’я досить вільно французькою й вимовляла «Рашель») уже від шостої ранку не присідала. Вона розсунула великого обіднього стола, приставила до нього два ломбардні столики, накрила все зеленим сукном, дуже ретельно витерла пил і за кожну з цих обтяжливих робіт бралася із світлим захватом. Напередодні ввечері Діотима сказала їй: «Завтра в нас, мабуть, творитиметься світова історія!» І все тіло Рахель палало від щастя жити в домі, де відбуваються такі події, що неабияк промовляло на користь цього засідання, бо тіло Рахель під чорненькою сукенкою було чарівне, мов майсенська порцеляна.

Рахель мала одинадцять років і вірила в дива. Народилася вона в Галичині, в якійсь гидкій хижі, де на одвірку висіла стяжка паперу з текстом із тори, а крізь шпарини в підлозі вибивалася земля. Її прокляли й вигнали з дому. Мати зробила тоді безпорадну міну, а сестри й брати боязко шкірились. Благаючи, Рахель повзала навколішки, й від сорому в неї розривалося серце, проте дівчині нічого не помогло. Її спокусив один безсовісний парубок, вона вже й забула як; їй довелося народжувати в чужих людей, а потім покинути рідні місця. І Рахель виїхала; у брудному дерев’яному ящику під вагоном, де вона влаштувалася, з нею котився відчай; виплакавши всі сльози, вона побачила перед собою столицю, куди, гнана якимсь інстинктом, утекла, лише як величезний вогненний мур; на нього їй хотілося кинутись, щоб померти. Але той мур — о диво дивне! — розімкнувся й прийняв її; відтоді на душі в Рахель завжди було так, немовби вона живе всередині якогось золотого полум’я. Випадок привів її в дім Діотими, і ця втечу з батьківського дому в Галичині сприйняла як щось дуже природне, коли вже дівчинка зрештою потрапила до неї, Діотими. Іноді вона розповідала малій, коли вони познайомилися ближче, про високопоставлених і знаменитих людей, що бували в домі, де «Рашель» мала честь їм прислуговувати; Діодима вже навіть дещо довірила їй про паралельну акцію, адже так радісно було бачити, як на кожну новину в Рахель спалахували зіниці, схожі на золоті дзеркала, що випромінювали зображення господині.

Бо хоч батько й прокляв маленьку Рахель через якогось там безсовісного парубка, вона була все ж таки дівчина добропристойна й любила в Діодимі просто-таки все: м’які темні коси, які вона мала щастя вранці й увечері розчісувати, сукні, що їх допомагала господині вдягати, китайські лаковані дармовисики й індійські різьблені столики, розкидані повсюди книжки чужоземними мовами, де вона не розуміла жодного слова; любила вона й пана Туцці, а віднедавна й отого набоба, який відвідав її ласкаву пані вже на другий день — тепер вона той другий називала першим — після свого приїзду. Рахель дивилася на нього в передпокої з таким осяйним захватом, з яким дивляться на християнського Спасителя, що вийшов зі своєї золотої гробниці, й засмучувало її лиш одне: те, що набоб, аби засвідчити повагу до її господині, не брав із собою свого Солимана.

Але сьогодні Рахель, коли осьдечки, поряд відбувалася така світова подія, була певна: має статися щось важливе й для неї самої, і сподівалася, що на цей раз Солиман, мабуть, усе ж таки прийде в товаристві свого господаря, як того й вимагає нинішня врочиста подія. Це очікування, однак, аж ніяк не було головним, а було тільки належною зав’язкою, вузлом чи інтриґою, неодмінними в усіх романах, на яких виховувалась Рахель. Бо дівчина мала право читати всі романи, що їх уже відкладала Діотима, як мала право перешивати на себе білизну, коли господиня її вже не носила. Кравцювати й читати для Рахель було звичним ділом, це був її юдейський спадок, та коли в руках у неї опинявся роман, що його Діотима називала їй великим мистецьким твором — а такі Рахель любила читати найдужче, — то перипетії в ньому вона сприймала, звичайно, лише так, як споглядають бурхливі події з великої відстані або в чужій країні; її цікавив, ба навіть захоплював незрозумілий їй рух, але втручатися в нього вона не могла, і саме це приваблювало її найдужче. Коли її посилали по що-небудь на вулицю чи коли до них приходили вельможні гості, вона так само тішилася величною й хвилюючою атмосферою імперського міста, просто-таки незбагненною безліччю блискучих деталей, до яких вона була причетна вже через те, що їй дісталося привілейоване місце в їхній гущі. Розуміти це глибше Рахель зовсім не хотіла; просту свою юдейську освіту, мудрі слова, почуті в батьківському домі, вона від злости забула й не потребувала їх так само, як квітка не потребує ложки й виделки, щоб живитися соками землі й повітря.

І ось тепер вона ще раз зібрала всі олівці й заходилася обережно стромляти їх блискучими вістрями до невеличкої машинки, яка стояла на ріжку столу й, коли покрутити її за ручку, стругала дерево так досконало, що, коли спробувати зробити це вдруге, від олівця вже не відпадало жодного волоконця; потому дівчина знов розклала олівці біля м’яких, мов оксамит, аркушів паперу, — по три різних біля кожного аркуша, — й на думку їй спало, що ця досконала машинка, яку їй довірили обслуговувати, походить з Міністерства чужоземних справ та Імператорського дому, бо саме звідти напередодні ввечері її приніс слуга разом з олівцями й папером. Тим часом настала сьома година; Рахель хутко окинула ґенеральським поглядом усі дрібниці й поквапилася з кімнати, щоб розбудити господиню, бо вже на чверть по десятій було призначено засідання, а Діотима, коли господар пішов, ще ненадовго лишилася в ліжку.

Такі ранки з Діотимою давали Рахель виняткову радість. Словом «любов» її не означити; скоріше тут пасує «побожна шанобливість»; розуміти її потрібно так, що людину сповнює глибока, неймовірна шанобливість до когось іншого, вона заповнюю просто всю її душу, й там уже не лишається місця навіть для неї самої, для людини. Після тієї пригоди на батьківщині Рахель мала тепер уже півторарічну доньку й щомісяця, кожної першої неділі, акуратно віддавала жінці, яка виховувала дівчинку, велику частину своєї платні; того ж таки дня вона й зустрічалася з дитиною; та хоча своїми материнськими обов’язками Рахель і не нехтувала, вона вбачали в них лише покару, заслужену в минулому, і почуття її знову стали почуттями дівчини, цнотливу плоть якої ще не відкрило кохання. Рахель ступила до Діотиминого ліжка, і її погляд святобливо — так альпініст зводить очі на снігову вершину, що здіймається з уранішніх сутінків у першу блакить, — ковзнув плечем господині, перше ніж її пальці торкнулися перламутрово-ніжного тепла шкіри. Потім дівчина з насолодою вдихнула тонкі й складні пахощі руки, що сонно вистромилася з-під ковдри, даючи себе поцілувати (на ній ще лишився запах парфумів учорашнього дня, а також випари нічного спокою); нарешті Рахель підставила голій ступні, що сліпо обмацувала підлогу, пантофлю й перехопила вже трохи пробуджений погляд. Чуттєвий доторк до цього чарівного жіночого тіла не був би для неї, однак, таким прекрасним, якби всю її не пронизувало усвідомлення моральної значущости Діотими.

— Чи поставила ти для його ясновельможности стільця з поруччям? А на столі там, де сидітиму я, срібного дзвоника? А там, де сидітиме секретар і вестиме протокол, чи поклала дванадцять аркушів паперу? І шість олівців, Рашель, шість, а не три перед місцем секретаря? — допитувалась Діотима.

Після кожного з цих запитань Рахель ще раз перелічувала подумки на пальцях усе, що зробила, й від шанолюбства лякалася так, немовби стояло питання життя і смерти. Нарешті господиня накинула халатика й рушила до кімнати, де мало проходити засідання. Її метод виховання «Рашель» полягав у тому, що вона, хай там що робила чи лишала недоробленим покоївка, щоразу нагадувала їй: це потрібно розглядати не тільки як справу особисту, потрібно не забувати й про її загальне значення. Коли Рахель розбивала склянку, то «Рашель» довідувалася, що ця шкода сама собою зовсім невелика, але ж прозоре скло — символ повсякденних дрібних обов’язків, яких око майже не бачить, бо йому подавай щось вище, піднесеніше, і саме через це слід приділяти виняткову увагу… І від такого церемонно-ввічливого тону в Рахель, поки вона змітала на купку бите скло, на очі набігали сльози щастя й каяття. Відколи Рахель прийшла сюди на службу, кухарки, від яких Діотима вимагала коректно мислити й визнавати власні помилки, уже не раз мінялись, одначе дівчина ці дивні фрази любила всім серцем, як любила імператора, похорони й мерехтливі свічки в сутінках католицьких церков. Час від часу вона, щоб якось виплутатися з прикрої ситуації, брехала, але потім у неї прокидалася до себе огида; ні, трішечки збрехнути вона, мабуть, навіть любила, бо завдяки невеличкій брехні відчувала всю свою огидність порівняно з Діотимою; але брехати Рахель дозволяла собі зазвичай лише тоді, коли мала надію тайкома й хутенько брехню обернути на правду.

Коли одна людина отак щоразу й у всьому озирається на другу, то може статися, що власне тіло від неї просто-таки відлетить і, мов невеличкий метеорит, упаде на сонце другого тіла. Діотима не знайшла нічого такого, що викликало б у неї невдоволення, й лагідно поплескала маленьку свою служницю по плечу; потому обидві рушила до ванної й приступили до туалету для цього великого дня. Коли Рахель доливала теплої води, спінювала мило чи волохатим рушником витирала Діотимине тіло так сміливо, ніби воно було її власне, все це давало їй куди більшу насолоди, ніж якби то було й справді всього-на-всього її власне тіло. Воно здавалося їй нікчемним і не гідним довіри, а вже щоб його порівнювати, то вона про це й не думала; на душі в неї, коли вона торкалася скульптурної повняви Діотими, було так, як у рекрута-селюка, що потрапив до зразкового полку.

У такій готовності Діотима зустрічала цей великий день.

42. Велике засідання

Коли добігла остання хвилина до призначеної години, прибув граф Ляйнсдорф у супроводі Ульріха. Рахель, уже розгарячіла, бо доти безперервно надходили гості і вона відчиняла їм двері й допомагала роздягтися, відразу впізнала Ульріха й задоволено відзначила подумки, що й він був не якимсь там звичайним відвідувачем, а людиною, котру в дім її господині привели важливі обставини, як це стало очевидно тепер, коли він з’явився тут удруге в товаристві його ясновельможности. Вона пурхнула до тих кімнатних дверей, які перед цим урочисто відчиняла, й присіла навпочіпки перед замковою шпариною, бажаючи довідатися, що буде далі. Шпарина була широка, й Рахель побачила виголене підборіддя голови банку, фіолетову краватку прелата Нєдоманського, а також золотисту китичку на шаблі генерала Штума фон Бордвера, делегованого військовим міністерством; щоправда, це міністерство, власне, не запрошували, однак у листі до графа Ляйнсдорфа воно заявило, що не хоче стояти збоку від такої «високопатріотичної справи», хоч і не має безпосереднього стосунку до її джерел та її нинішнього перебігу. Діотима, однак, забула сказати про це Рахель, отож присутність на нараді офіцера дівчину непомалу тривожила; але наразі вона не могла нічого з’ясувати про те, що відбувалося за дверима.

Тим часом Діотима приймала його ясновельможність і Ульріхові виявляла уваги не багато, позаяк саме називала присутніх, і першим його ясновельможності вона відрекомендувала доктора Пауля Арнгайма, зауваживши, що щасливий випадок привів сюди цього знаменитого друга її дому, й хоч він як чужоземець і не має права претендувати на участь у засіданні за всією формою, вона, мовляв, усе ж таки просить лишити його як її особистого радника; адже — і Діотима відразу вдалася до м’якої погрози — його міжнародні контакти й великий досвід у сфері культури й пов’язаности цих питань з питаннями економіки — для неї, мовляв, неоціненна опора, а клопотатися всім цим досі їй доводилося самій, та й у майбутньому замінити її, мабуть, пощастить не скоро, а вона ж, мовляв, надто добре усвідомлює, що снаги її не досить…

Граф Ляйнсдорф відчув, що на нього тиснуть, і вперше від початку їхніх з Діотимою взаємин подивувався тому, яка нетактовна його буржуазна приятелька. Арнгайм також почувався збентеженим, як суверен, чий приїзд належно не підготували, адже він був твердо впевнений, що граф Ляйнсдорф знає, що його, Арнгайма, запросили, й це схвалив. Але Діотима, чиє обличчя цієї хвилини зашарілося й прибрало впертого виразу, не відступала і, як усі жінки, в котрих у питаннях подружньої моралі сумління надто чисте, ладна була, коли йшлося про яку-небудь добропристойну справу, продемонструвати нестерпну жіночу настирливість.

Вона була вже тоді закохана в Арнгайма, який під той час устиг кілька разів побувати в неї, але через свою недосвідченість про природу свого почуття не мала жодного уявлення. Ці двоє обговорювали все, що хвилює душу, яка ушляхетнює тіло від п’ят до маківки на голові й обертає плутані враження цивілізованого життя на гармонійну вібрацію духу. Але й цього було вже багато, а позаяк Діотима звикла до обережности й усе життя намагалася нічим себе не компрометувати, то така довірливість видалася їй надто раптовою, і вона змушена була мобілізувати надзвичайно глибокі, просто-таки глибоченні почуття, а де знайти такі якнайшвидше? Там, де їм відводить місце весь світ — в історичних подіях. Для Діотими й Арнгайма в дедалі стрімкішому русі їхніх душ назустріч одна одній паралельна акція стала таким собі, сказати б, острівцем безпеки; у тому, що звело їх у цей важливий момент, вони вбачали якусь особливу долю й ні на крихту не розходилися в думці, що цей великий вітчизняний захід — виняткова нагода й відповідальність для людей, сповнених духовних поривань. Казав про це й Арнгайм, хоч ніколи не забував додати, що йдеться не стільки про масштаби організації, скільки, насамперед, про людей — сильних, досвідчених і в економіці, і в сфері ідей. Так паралельна акція в Діотими нерозривно сплелася з Арнгаймом, і брак уявлень, пов’язаних на перших порах з цією ініціативою, поступився місцем величезній їхній кількості. Сподівання, що багатство почуттів, закладене в австрійстві, підкріпить пруська дисципліна думки, в найщасливіший спосіб справджувалися, й це справляло такі глибокі враження, що Діотима, жінка коректна, навіть не відчула, якої самоправности припустилася, запросивши Арнгайма на установче зібрання. Та розмірковувати було вже пізно; Арнгайм, однак, інтуїтивно відчуваючи, як тут усе пов’язано, вбачав у цих зв’язках і щось істотно примирливе, хоч йому й прикро було за те становище, в якому мимоволі опинився, а його ясновельможність ставився до своєї приятельки загалом надто прихильно, щоб висловити подив різкіше, аніж просто несамохіть; на Діотимине пояснення він нічого не відповів і після невеличкої прикрої паузи привітно подав докторові Арнгайму руку, дуже чемно й з приємністю назвавши його бажаним гостем, ким той і був. Ця сценка не пройшла, певна річ, повз увагу більшости з тих, хто сидів за столом, і вони, знаючи, хто такий Арнгайм, теж дивувалися його присутності тут; але в товаристві добре вихованих людей припускають, що всьому є достатня причина, й цікавитися нею вважають поганим тоном.

Тим часом до Діотими повернувся її скульптурний спокій, за кілька хвилин вона відкрила засідання й попросила його ясновельможність виявити її дому честь, узявши на себе головування.

Його ясновельможність виголосив промову. Готувати її він почав ще кілька днів тому, а його мислення мало аж надто твердий характер, щоб дати йому внести в неї які-небудь зміни останньої хвилини; граф спромігся лише пом’якшити найвідвертіші натяки на пруську зброю із запалювальними голками (яка в шістдесят шостому році підступно випередила австрійську, що заряджалася з боку цівки).

— Усіх нас звела тут спільна думка, — казав граф Ляйнсдорф, — що могутній вияв почуттів, який іде з гущі народу, не можна полишити на волю випадку, цей вияв потребує далекоглядного скеровування з боку інстанції з широким кругоглядом, тобто згори. Його величність, наш улюблений імператор і володар, тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року святкуватиме винятковий ювілей — сімдесятиріччя свого сходження на трон — і святкуватиме, хвалити Бога, при тому міцному здоров’ї і з тією бадьорістю, якими ми звикли в ньому захоплюватись. Ми певні, що вдячні народи Австрії зустрінуть це свято в такий спосіб, який продемонструє світу не лише нашу глибоку любов, а й те, що австро-угорська монархія стоїть міцно, мов скеля, згуртувавшись навколо свого правителя.

У цьому місці граф Ляйнсдорф завагався, не певен, чи варто згадувати про ознаки розпаду, що з’явилися на цій скелі навіть попри таке спільне вшанування імператора й короля; адже в такому разі доводилось рахуватися з опором Угорщини, яка визнавала лише короля. Через те спочатку його ясновельможність мав намір сказати про дві скелі, що стоять, тісно згуртовані. Але й це ще не зовсім правильно виражало його почуття австро-угорської державности.

Це почуття австро-угорської державности було штукою такою дивною, що, либонь, шкода й зусиль пояснювати його тому, хто не пізнав його сам. Складалося воно аж ніяк не, скажімо, з частини австрійської й частини угорської, котрі, як годилося б гадати, доповнювали одна одну; ні, складалося воно з цілого й частини, а саме з почуття угорської й почуття австро-угорської державности, і це друге в Австрії процвітало, як у рідному домі, через що почуття австрійської державности, по суті, не мало батьківщини. Австрієць траплявся лише в Угорщині, та й то як щось небажане; вдома він називав себе підданим королівств та земель австро-угорської монархії, представлених в імперській раді, а це — те саме, що австрієць плюс угорець мінус цей самий угорець, і робив це австрієць аж ніяк не із захватом, а задля ідеї, яку ненавидів, бо терпіти не міг угорців не менше, ніж угорці — його, внаслідок чого весь цей взаємозв’язок заплутувався ще дужче. Тому багато хто називав себе просто чехом, поляком, словенцем чи німцем; і звідси й починався отой подальший розпад і оті відомі «прикрі явища внутрішньополітичного характеру», як їх називав граф Ляйнсдорф, що, мовляв, були «справою рук безвідповідальних, незрілих, ласих до сенсацій елементів», котрі не діставали належної відсічі від населення, мало освіченого в політиці. Після таких натяків, про предмет яких відтоді зі знанням справи написано багато мудрих книжок, читач, гадаю, радо сприйме запевнення в тому, що ні в цьому місці, ані далі не буде зроблено серйозної спроби намалювати історичну картину і позмагатися з реальністю. Цілком достатньо зауважити, що зрозуміти таємниці дуалізму (так звучав спеціальний термін) було принаймні так само складно, як і таємниці триєдности; адже процес історичний більш-менш повсюди нагадує процес юридичний — із сотнями застережень, додатків, компромісів і заперечень, і звертати увагу треба було б лише на них. Звичайна людина серед них живе й помирає, ні про що не здогадуючись, але лише й тільки собі на добро, бо якби вона надумала скласти собі звіт у тому, в який процес, з якими адвокатами, видатками й мотивами вона виявилася вплутаною, то її в будь-якій державі охопила б, либонь, манія переслідування. Розуміння реальности — це справа винятково історико-політичного мислителя. Для нього сучасність настає після битви при Могачі або при Літцені, як ото печеня йде за супом, він знає всі протоколи, й у нього щомиті напохваті почуття процесуально обґрунтованої необхідности; а тим більше коли він, як граф Ляйнсдорф, — аристократ, вихований у дусі політико-історичного мислення, чиї діди, родичі з чоловічого й жіночого боку самі брали участь у попередніх перемовинах, то передбачити результат йому не важче, ніж простежити поглядом висхідну лінію.

Тому його ясновельможність граф Ляйнсдорф сказав собі перед засіданням: «Ми не повинні забувати, що після благородного рішення його величности подарувати народові певне право брати участь у власних справах минуло не так багато часу, щоб уже повсюди народилася та політична зрілість, яка з усіх поглядів гідна довіри, великодушно виявленої щонайвищою державною інстанцією. Отож не треба в загалом вартих осуду явищах, до яких ми, на жаль, причетні, вбачати, як це робить заздрісний закордон, ознаку старіння й розпаду; скоріше це — ознака ще не зрілої, а тому невичерпної юнацької снаги австрійського народу!» Він хотів нагадати про це й на засіданні, але за столом сидів Арнгайм, і граф сказав не все, що мав намір сказати, а обмежився натяком на те, що за кордоном, мовляв, не знають про справжню ситуацію в Австрії, а також натяком на переоцінку певних небажаних явищ. «Бо ми, — промовив на завершення його ясновельможність, — бажаючи досить недвозначно вказати на нашу силу і єдність, робимо це, безперечно, і в міжнародних інтересах, позаяк щасливі стосунки в сім’ї європейських держав грунтуються на взаємному шанобливому ставленні й повазі до сили партнера». Потому він ще раз нагадав лише, що такий самобутній вияв сили має справді йти із самої народної гущі, тому його потрібно скеровувати згори, і знайти для цього шляхи якраз і покликане нинішнє зібрання. Якщо згадати про те, що ще недавно графові Ляйнсдорфу на думку не спадало нічого, крім низки імен, на додачу до якої йому підкинули лише ідею австрійського року, то треба констатувати великий поступ, хоч його ясновельможність висловив навіть не все, про що думав.

Після його промови слово взяла Діотима, щоб пояснити наміри голови зібрання. Велика патріотична акція, сказала вона, має знайти велику мету, що підноситься, як висловився його ясновельможність, із народної гущі.

— Ми, хто сьогодні вперше тут зібрався, не почуваємося покликаними визначити цю мету відразу; ні, наразі ми зустрілися лише задля того, щоб створити організацію, яка приступить до формування пропозицій, що й приведуть до такої мети.

Цими словами Діотима відкрила дискусію.

Спершу запала мовчанка. Замкніть до однієї клітки різнорідних і різномовних птахів, і вони, не знаючи, що їх очікує, першої миті мовчатимуть достоту так само.

Нарешті слова попросив якийсь професор; Ульріх того добродія не знав, граф Ляйнсдорф запросив його, певно, в останню хвилину через свого особистого секретаря. Професор повів мову про історичні шляхи.

— Якщо поглянути вперед, — сказав він, — то перед нами — непрозірна стіна! Якщо поглянути праворуч і ліворуч — надмір важливих подій, напрям яких годі й розгледіти! Я наведу лише окремі приклади. Нинішній конфлікт із Чорногорією. Тяжкі бої, що їх у Марокко доводиться вести іспанцям. Обструкція, яку влаштували українці в австрійській імперській раді. Та якщо озирнутись назад, то виявиться, що все, немовби завдяки якомусь диву, набуло ладу й дістало мету… Тому, якщо мені вільно так висловитись, щомиті ми стикаємося з таїною чудесного проводу. І я вітаю цей Грандіозний намір — відкрити, так би мовити, очі народу, спонукати його свідомо поглянути на провидіння, закликавши в разі особливого, високого приводу… Оце, власне, й усе, що я хотів сказати. Це, по суті, — як і в сучасній педагогіці, яка вимагає, щоб учень працював спільно з учителем, а не просто діставав готові результати.

Зібрання з привітним виглядом скам’яніло дивилося в зелене сукно перед собою; навіть прелат, який представляв архієпископа, під час цієї високодуховної самодіяльности лише сидів у такій самій ввічливо-очікувальній позі, що й міністерські чиновники, й жодна рисочка на обличчі в нього не виказувала його щирої згоди. У кожного, здавалося, було таке враження, немовби серед вулиці зненацька хтось забалакав — гучно й до всіх перехожих одразу; такої миті всі, навіть ті, хто щойно ні про що не думав, раптом відчувають, що вони поспішають у якихось важливих, конкретних справах або що вулицею хтось користується не так, як належить. Професор, поки промовляв, мусив долати збентеження, проштовхуючи крізь нього слова так несміливо й уривчасто, неначе йому вітром забивало дух; але тепер він зачекав, чи йому хто-небудь відповість, а тоді не без гідности прибрав з обличчя очікувальну міну.

Коли після такого замішання слово поквапився взяти представник імператорської скарбниці й заходився розповідати про доброчинні фундації, а також пожертвування, що в ювілейному році мають надійти з особистих коштів його величности, всі сприйняли це як порятунок. Почав він з асигнувань на спорудження церкви для прочан та заснування фундації на підтримку незаможних священиків, потім пішли спілки ветеранів імени ерцгерцога Карла й імени Радецького, вдови й сироти учасників воєнних походів 66-го й 78-го років, фундація на допомогу відставним унтер-офіцерам, академія наук тощо; у цих списках не було нічого хвилюючого, а була лише сувора послідовність і належне їм місце в усіх офіційних свідченнях доброзичливости його величности. Щойно їх зачитали, відразу підвелася така собі пані Веґгубер, дружина фабриканта, жінка в доброчинній діяльності вельми заслужена й геть нездатна уявити собі чогось важливішого, ніж те, чим клопоталася; вона звернулася до зібрання, яке схвально слухало її, з пропозицією щодо «Великоавстрійського супового пансіону імени Франца Йосифа». Представник міністерства у справах культів і освіти зауважив лише, що й у його відомстві народилася подібна ініціатива — а саме видати друком монументальну працю «Імператор Франц Йозеф Перший і його час». Але після цього вдалого старту знов запала мовчанка, і більшість присутніх відчули себе ніяково.

Якби дорогою сюди у них поцікавилися, чи знають вони, що таке історичні, великі й такі інші події, то їхня відповідь була б, звичайно, ствердна, але, поставши перед нагальною потребою придумати таку подію самим, вони помалу зів’яли, і в них прокинулося щось на кшталт ремствування досить природної природи.

Цієї небезпечної хвилини непомильне відчуття такту підказало Діотимі зробити перерву й запропонувати гостям заздалегідь наготовану легку перекуску.

43. Перша зустріч Ульріха з великим чоловіком.

У світовій історії нічого нерозумного не стається,

однак Діотима виступає з твердженням,

що істинна Австрія — це весь світ

У перерві Арнгайм завважив: що масштабніша організація, то дужче відрізняються пропозиції. Це, мовляв, — характерна риса нинішнього розвитку, побудованого лише на розумі. Але саме в цьому й полягає Грандіозний замисел: змусити цілий народ згадати про волю, натхнення й суть, яка лежить глибше, ніж розум.

Ульріх відповів запитанням, чи вірить Арнгайм, що з цієї акції що-небудь вийде.

— Поза всяким сумнівом! — відказав той. — Знаменні події — це завжди віддзеркалення загальної ситуації!

І саме цю ситуацію, провадив він, тепер ми маємо, й уже те, що така зустріч, як нинішня, стала десь можливою, доводить, мовляв, її глибоку необхідність.

— Але тут не дуже легко провести різницю, — мовив Ульріх. — Припустімо, наприклад, композитор, автор оперети, яка останнім часом здобула світову славу, виявився інтриганом і оголосив себе президентом світу, — а це, коли взяти до уваги його популярність, було б цілком можливо. Що б це було — пірует в історії чи віддзеркалення духовної ситуації?

— Це неможливо, абсолютно! — сказав доктор Арнгайм.

— Такий композитор не може бути ні інтриганом, ні політиком; у противному разі його комічно-музикальна Геніальність просто незбагненна, а в світовій історії нічого нерозумного не стається.

— Але в світі — скільки завгодно!

— У світовій історії — ніколи!

Арнгайм вочевидь нервував. Неподалік стояли, тихо, але жваво про щось перемовляючись, Діотима й граф Ляйнсдорф. Його ясновельможність зрештою все ж таки висловив приятельці свій подив із приводу того, що на цьому суто австрійському заході спіткав прусака. Уже з міркувань такту він вважав цілком неприпустимим, щоб у паралельній акції одну з провідних ролей грав чужоземець, хоча Діотима вказувала на те вигідне й заспокійливе враження, яке на закордон справляє така свобода від політичного егоїзму. Але тепер вона змінила тактику боротьби й несподівано розширила свій план. Вона завела мову про жіночий такт, цей вияв, мовляв, впевнености почуттів і свідчення глибоко байдужого ставлення до суспільних упереджень. Нехай його ясновельможність лише прислухається до цього голосу. Арнгайм, мовляв, — європеєць, відоме в усій Європі світило духу, і саме через те, що він — не австрієць, завдяки його участі можна довести, що в Австрії дух почувається як удома. І раптом Діотима висунула тезу, що істинна Австрія — це, мовляв, весь світ. Світ, пояснювала вона, не матиме спокою доти, доки народи не заживуть у ньому у високій єдності, так, як живуть австрійські роди у своїй вітчизні.

Велика Австрія, всесвітня Австрія — ось на яку думку, мовляв, навів її в цю щасливу хвилину його ясновельможність; оце і є та вінчальна ідея, якої досі так бракувало паралельній акції… Палкою повелителькою-пацифісткою стояла красуня Діотима перед своїм ясновельможним приятелем. Граф Ляйнсдорф іще не важився відмовитись від своїх заперечень, але вже знов захоплювався полум’яним ідеалізмом і широтою поглядів цієї жінки й розмірковував, чи не вигідніше все ж таки залучити Арнгайма до розмови, ніж одразу відповісти на ініціативу з такими прикрими, можливо, наслідками.

Арнгайм непокоївся, здогадуючись про зміст тієї розмови й не маючи змоги на неї вплинути. Його з Ульріхом обступили учасники засідання, яких цікавила особа цього пруського Креза, й Ульріх саме сказав:

— Є тисячі професій, в яких люди цілком розчиняються; там увесь їхній розум. Та якщо від них зажадати чогось загальнолюдського, спільного для всіх, то зостануться, по суті, лише три речі: глупство, гроші й, у найкращому разі, невиразні спогади про релігію!

— Цілком слушно, релігія! — переконливо вкинув Арнгайм і поцікавився в Ульріха, чи не вважає той, що релігія вже повністю, з корінням зникла… Він так гучно наголосив на слові «релігія», що це мимоволі почув граф Ляйнсдорф.

Тим часом його ясновельможність, схоже, уже досяг компромісу з Діотимою, бо вона підвела його тепер до гурту, який враз тактовно розпався, й граф заговорив до Арнгайма.

Ульріх раптом завважив, що лишався сам, і закусив губу. Бозна навіщо — чи то щоб згаяти час, чи то щоб не почуватися покинутим — він почав пригадувати, як їхав на це зібрання. Його взяв із собою граф Ляйнсдорф; як людина сучасна, той мав автомобілі, але воднораз не цурався й традицій і вряди-годи користувався також парою розкішних гнідих, яких тримав разом із кучером та чотиримісною бричкою; цього дня його ясновельможність, віддаючи розпорядження дворецькому, вирішив, що на установче засідання паралельної акції подобає їхати такими двома чудовими, уже майже історичними створіннями. «Це — Пепі, а це — Ганс», — пояснив дорогою граф Ляйнсдорф; перед очима витанцьовували горби гнідих крупів, а коли одна з голів, що ритмічно покивували, поверталася вбік, з морди злітала піна. Важко було зрозуміти, що відбувалося в самих тваринах; видався погожий ранок, і вони бігли. Корм і біг — лише ці дві великі конячі пристрасті, мабуть, і були відомі Пепі й Гансу, якщо врахувати, що вони були вичищені й про любов знали не як про конкретний потяг, а тільки як про переливи якогось серпанку, що легеньким осяйним туманом іноді повивав картину їхнього світу. Кормова пристрасть зберігалася в мармурових яслах з ласощами — вівсом, у годівниці з соковитою пашею, в брязканні оброті об кільце й зосереджувалась у квасних пахощах теплої стайні, пряний, густий дух якої голками пронизувало глибоке, насичене аміаком відчуття самих себе: тут — коні! Трохи інакше, мабуть, стояла справа з бігом. Тут бідна душа ще пов’язана з табуном, де жеребця-вожака попереду або й усіх одразу зненацька охоплює якийсь потяг до руху, і стадо кидається назустріч сонцю й вітру; бо коли тварина самотня й простір на всі чотири боки їй відкритий, то нерідко її череп проймає несамовитий дрож, і вона мчить, куди очі бачать, поринає в страшну свободу, однаково порожню що в тому напрямку, що в тому, й нарешті розгублено спиняється, і її приманюють мискою вівса. Пепі й Ганс були коні добре об’їжджені; вони бігли щодуху, б’ючи копитами осяяну сонцем, обставлену будинками вулицю; люди були для них сірою масою, від якої не йшла ні радість, ні страх, строкаті вітрини крамниць, вичепурені, в яскравих барвах жінки — неїстівними латками лугів, капелюхи, краватки, книжки, діаманти вздовж вулиць — пустелею. Лише два острови-мрії — стайня й клус — здіймалися над цією пустелею, і часом Пепі й Ганс жахалися, мов уві сні чи в грі, якої-небудь тіні, притискалися до дишла й, знов підбадьорившись від смалкого удару батогом, вдячно скорялися віжкам.

І раптом граф Ляйнсдорф випростався на м’якому сидінні й спитав Ульріха:

— Штальбург розповідав мені, пане доктор, нібито ви клопочетесь одним чоловіком?

Від несподіванки Ульріх не відразу збагнув, про що йдеться, і Ляйнсдорф повів далі:

— Дуже добре з вашого боку. Я про все знаю. Гадаю, зробити пощастить небагато, адже то жахливий тип; але нерідко саме у зв’язку з такими суб’єктами виявляє себе те незбагненно особисте, той потяг до милосердя, який властивий кожному християнинові, і якщо самому хочеться зробити щось велике, то треба щонайсмиренніше думати про безпомічних. Можливо, пощастить іще раз призначити йому медичне обстеження. — Після того, як граф Ляйнсдорф, випроставшись в екіпажі, виголосив, попри тряску, цю довгу промову, він знову відкинувся на м’яку спинку й додав: — Але ми не маємо права забувати, що в цей час усю свою снагу повинні віддавати події історичній!

Власне, Ульріх трохи симпатизував цьому простодушному старому аристократові, який усе ще розмовляв з Діотимою та Арнгаймом, і мало не ревнував його. Адже балачка в них тривала, схоже, досить жваво; Діотима всміхалася, граф Ляйнсдорф стояв збентежений, широко розплющивши очі, щоб нічого не прогавити, а Арнгайм говорив шляхетно й спокійно. Ульріх розчув слова «нести ідеї у владні сфери». Арнгайма він не міг терпіти просто як форму буття, суто принципово, не міг терпіти сам його тип. Таке поєднання розуму, діловитости, безтурботности й начитаности для Ульріха було вищою мірою нестерпне. Він був певен, що Арнгайм ще звечора все зробив для того, щоб уранці на це засідання прибути не першим і не останнім; не мав Ульріх сумніву й у тому, що Арнгайм, виходячи з дому, все ж таки не поглянув на годинника, а востаннє зиркнув на нього, мабуть, перед тим, як сісти снідати й вислуховувати доповідь свого секретаря, що приніс пошту: час, який лишався, Арнгайм використав на внутрішню діяльність, якій мав намір присвятити себе аж до виходу з дому, й, невимушено віддаючись тій діяльності, був упевнений, що вона триватиме рівно стільки, скільки потрібно, бо те, що потрібно, і його час були пов’язані таємничою силою, як скульптура й зала, куди скульптура вдало вписується, або як списометальник і мішень, в яку той попадає, не цілячись. Ульріх уже багато чого чув про Арнгайма й дещо читав. В одній зі своїх книжок той писав, що чоловік, який придивляється в дзеркалі до свого костюма, не здатний діяти рішуче. Тому що дзеркало, створене колись для радощів, — так розмірковував він, — обернулося, мовляв, на знаряддя страху, мов ото годинник, який став відшкодуванням за те, що види своєї діяльности ми вже не чергуємо в природний спосіб.

Щоб не витріщатися так відверто й невиховано на сусідню трійцю, Ульріх мусив відвернутись, і погляд його спинився на маленькій покоївці, яка прослизала поміж захопленими розмовами гістьми й, святобливо зводячи очі, пропонувала напої. Але маленька Рахель його не помічала; вона забула про Ульріха й навіть не підійшла до нього зі своєю тацею. Дівчина підступила до Арнгайма й запропонувала йому напої так, як Богові; вона радо припала б вустами до його короткопалої, спокійної руки, коли та брала лимонад, а потім неуважно тримала склянку, бо набоб пити не став. Коли ця кульмінація минула, Рахель виконувала свої обов’язки, мов збитий з пантелику маленький автомат; вона прагнула якомога скоріше втекти з цієї кімнати світової історії, де все заповнювали ноги й розмови, знов до передпокою.

44. Продовження й завершення великого засідання.

Ульріх проймається симпатією до Рахель,

Рахель — до Солимана.

Паралельна акція набуває чіткої організаційної форми

Ульріхові такі дівчата подобались, вони були шанолюбні, поводилися штивно й у своїй заляканій вихованості нагадували фруктові деревця, чия солодка стиглість одного дня впаде до рота якому-небудь юному гульвісі, якщо він зволить розтулити рота. «Вони, либонь, загартовані й хоробрі, як жінки кам’яного віку, котрі вночі ділили ложе з чоловіками-воїнами, а вдень у поході несли їхню зброю й своє хатнє начиння», — подумав Ульріх, хоч сам, крім як у свою далеку первісну пору пробудження мужности, ніколи на такі воєнні стежки не ступав. Зітхнувши, він сів на своє місце, бо засідання поновило роботу.

Йому раптом спало на думку, що чорно-білий одяг, в який убирають таких дівчат, має ті самі кольори, що й облачення черниць; він завважив це вперше й здивувався своєму відкриттю. Та ось уже промовляла божественна Діотима, яка заявила: паралельну акцію має увінчати величний знак. Тобто акції не конче мати мету яку-небудь, нехай навіть дуже патріотичну, аби лиш її було видно здалеку. Ні, мета має бути така, щоб захопила саме серце світу. Вона має бути не тільки практична, вона має бути самою поезією. Вона має стати віхою. Вона має бути дзеркалом, поглянувши в яке, світ почервонів би. І не лише почервонів би, але й, мов у казці, побачив би своє істинне обличчя й уже не зміг би його забути. Тим-то його ясновельможність, мовляв, висунув натхненну ідею «імператора-миротворця».

З урахуванням цього, провадила далі Діотима, не можна не визнати, що пропозиції, розглянуті досі, цій вимозі не відповідають. Коли в першій частині засідання вона, мовляв, вела мову про символи, то мала на увазі, звичайно, не супові пансіони, ні, йдеться ні про щось менше, ніж про те, щоб заново віднайти людську єдність, утрачену через те, що людські інтереси так розійшлися. Тут, звісно, напрошується запитання, чи наш час і нинішні народи взагалі здатні випрацювати такі великі спільні ідеї. Адже всі пропозиції, зроблені досі, — чудові, але вони, мовляв, спрямовані в різні боки, з чого вже видно, що жодна з них не має тої об’єднавчої сили, яка так потрібна!

Поки говорила Діотима, Ульріх спостерігав за Арнгаймом. Неприємне враження викликали в ньому не окремі деталі фізіономії, а просто-таки все. Хоча ці деталі — по-фінікійському міцний череп купця-господаря, виразисте, однак виліплене немовби з трохи недостатньої кількости матеріалу й тому пласке обличчя, спокій чоловічої постави англійського крою, а в другому місці, де людина виглядає з костюма, руки з короткуватими пальцями — були досить прикметні. Ульріха дратували саме витримані пропорції в усьому. Ця впевненість була притаманна й Арнгаймовим книжкам; коли Арнгайм розглядав світ, у ньому панував лад. В Ульріхові прокидалося бажання вуличного хлопчака закидати цього чоловіка, що виріс серед досконалости й багатства, камінням і сміттям, коли він бачив, з якою вдаваною увагою той спостерігав усе оце безглуздя, де їм доводилося брати участь; Арнгайм смакував цим безглуздям, як справжній знавець, на чиєму обличчі написано: «Багато не казатиму, але це вино — таки дуже й дуже благородне!»

Тим часом Діотима виступати скінчила. Відразу після перерви, коли присутні вже знов порозсідалися, з їхнього вигляду було видно, що тепер якогось результату вони таки досягнуть. Доти над цим ніхто не замислювався, але всі трималися так, немовби очікували чогось важливого. І ось Діотима виснувала: коли, отже, напрошується запитання, чи здатний наш час і нинішні народи взагалі на великі спільні ідеї, то можна й навіть треба додати: чи здатні вони на ідеї рятівної сили! Адже йдеться про порятунок. Про рятівне піднесення. Це щоб сказати коротко, хоч уявити собі таке піднесення виразно ще й нема змоги. Воно має вийти з усієї сукупности, або воно взагалі не прийде. Тому вона, порадившись із його ясновельможністю, дозволить собі, мовляв, завершити нинішнє засідання такою пропозицією. Його ясновельможність справедливо зауважив, що високі міністерства, власне, вже втілюють собою розпад світу за такими його головними сферами, як релігія й освіта, торгівля, промисловість, право і таке інше. Тому якщо буде ухвалено рішення заснувати комітети, на чолі кожного з яких стане уповноважений цих урядових відомств, а на допомогу йому оберуть представників відповідних галузевих об’єднань і верств населення, то виникне структура, до якої в систематизованому вигляді ввійдуть головні моральні сили світу; крізь цю структуру вони вливатимуться, і вона стане для них своєрідним ситом. Об’єднає потім усіх водно головний комітет, і таку структуру лишиться тільки розширити декотрими специфічними комітетами й підкомітетами, як, приміром, комітетом із пропаганди, з питань забезпечення коштами тощо, а на себе особисто вона, мовляв, хотіла б узяти формування мозкового центру для подальшого опрацювання основоположних ідей — певна річ, за погодженням з рештою комітетів.

І знов усі помовчали, тільки цього разу з полегкістю. Граф Ляйнсдорф покивав головою. Хтось, щоб картина стала зрозумілішою, поцікавився, як у замислену так акцію ввійде питомо австрійський елемент.

Щоб відповісти, підвівся ґенерал Штум фон Бордвер, хоч до нього всі оратори промовляли сидячи. Він добре розуміє, почав ґенерал, що в такій раді солдатові відведено роль скромну. Та коли вже він усе ж таки бере слово, то не для того, щоби втручатися в неперевершений аналіз висловлених досі пропозицій, які всі були чудові. Однак він хотів би, мовляв, на завершення винести на доброзичливий розсуд присутніх таке міркування. Запланована демонстрація почуттів має справити вплив на закордон. А все, що справляє вплив на закордон, — це могутність народу. Та й ситуація в сім’ї європейських держав така, що, як висловився його ясновельможність, демонстрація почуттів була б, безперечно, не зайва. Зрештою, ідея держави, — це, як каже Трайчке, ідея могутности; держава — це могутність, потрібна для того, щоб вижити в боротьбі народів. Він, Генерал, лише ятрить, звісно, відому рану, нагадуючи, мовляв, про незадовільний стан, у якому через байдужість парламенту опинилася розбудова нашої артилерії та воєнно-морського флоту. Тому він звертається з проханням зважити на те, що коли не буде знайдено іншої мети — адже наразі це питання ще відкрите, — то такою вельми гідною метою стала б широка, всенародна участь у справах війська та його озброєння. Si vis pacem para bellum!^[8] Сила, яку демонструють у мирний час, не допускає війни чи принаймні її віддаляє. Отже, він може сміливо запевнити всіх, що такий захід слугував би злагоді між народами й став би яскравим виявом мирних прагнень.

Цієї хвилини в кімнаті почало діятися щось дивне. Спочатку в більшості присутніх склалося було враження, що ця промова не відповідає справжньому завданню їхньої зустрічі, та в міру того, як Генерал дедалі ширше озвучував свої міркування, голос його лунав уже як заспокійлива похідна хода добре вишикуваних батальйонів. Лише несміливо нагадував про себе первісний замисел паралельної акції — «краще, ніж Прусія», так наче десь удалині полковий оркестр награвав марш принца ОйГена, який вирушив на турків, чи «Боже, бережи…» Принаймні якби зараз його ясновельможність підвівся, чого він зовсім не збирався робити, й запропонував поставити на чолі полкового оркестру пруського брата Арнгайма, то в тому піднесено-непевному стані, в якому всі перебували, вони подумали б, що чують «Слава тобі, переможцю…»^[9], й навряд чи спромоглися б супроти цього щось заперечити.

Біля замкової шпарини «Рашель» подала сигнал: «Забалакали про війну!»

Наприкінці перерви вона поквапилася знов до передпокою — почасти й через те, що цього разу Арнгайм таки привів свого Солимана. Погода зіпсувалася, й маленький мавр прийшов услід за своїм господарем у пальті. Коли Рахель йому відчинила, він зробив зухвалу Гримасу, бо був зіпсутим юним берлінцем, якого жінки розбестили й то так, що він просто ще не знав, як йому з ними поводитись. Але Рахель гадала, що розмовляти з ним треба по-мавританському, а спробувати по-німецькому їй просто не спало на думку; і позаяк порозумітися з ним їй треба було конче, то вона просто поклала на плече цьому шістнадцятирічному хлопцеві руку, показала йому на кухню, поставила стільця й підсунула те, що стояло ближче — тістечка й напої. Чогось такого їй не випадало роботи ще зроду, тож коли вона біля столу випросталася, серце в неї гупало так, неначе в ступці товкли цукор.

— Як вас звати? — спитав Солиман. О, то він розмовляє по-німецькому!

— Рашель! — кинула Рахель і вибігла з кухні.

Тим часом Солиман пригостився тістечками, вином та бутербродами, припалив сигарету й завів розмову з кухаркою. У Рахель, коли вона повернулася з порожньою тацею, стислося серце.

— Там знов обговорюють щось дуже важливе! — сказала вона.

Але на Солимана її слова не справили жодного враження, а кухарка, жінка вже літня, засміялася.

— Так може й до війни дійти! — схвильовано додала Рахель, і вже на грані кульмінації від замкової шпарини пролунало її повідомлення про те, що чекати лишилося вже не довго.

— Чи є там австрійські Генерали? — насторожився Солиман.

— Самі погляньте! — кинула Рахель. — Один є напевно. І вони разом ступили до замкової шпарини.

У поле зору потрапляв то білий аркуш паперу, то чийсь ніс, то мигала чиясь велика тінь, то зблискував перстень. Життя розпадалося на яскраві деталі; мов моріжок, простилалося зелене сукно; чиясь біла рука, вощана, як у паноптикумі, лежала бозна на чому, ніби зависала в повітрі; а якщо скосити очі різко вбік, то було видно, як у кутку тліє золотиста китичка на руків’ї Генералової шаблі. Навіть розбещеного Солимана, схоже, охопило хвилювання. Казково й лиховісно ширшає життя, коли на нього дивишся крізь замкову шпарину й уяву. Позаяк стояти доводилося нахилившись, кров у вухах шуміла, а голоси за дверима то гриміли, мов кам’яні брили, то ковзали, наче намиленим паркетом. Рахель поволі випросталась. Підлога в неї під ногами, здавалося, дибилась, і дух того, що відбувалося, огортав її, так ніби вона стромила голову під одну з отих чорних хусток, якими користуються фокусники й фотографи. Потім випростався й Солиман, і кров, пульсуючи, відринули від їхніх голів. Малий негр усміхнувся, й за його синіми губами промайнули яскраво-червоні ясна.

Поки в передпокої, серед розвішаного на стінах верхнього одягу впливових людей ця мить повільно, так мовби її грали на трубі, збігала, за дверима вже дійшло до резолюції — після того, як граф Ляйнсдорф заявив, що така надзвичайно важлива ініціатива пана Генерала заслуговує на велику вдячність, але наразі в саму суть справи, мовляв, заглиблюватися не варто, потрібно визначити лише організаційні засади. Однак для цього потрібно, мовляв, не лише пристосувати план до викликів світу, узгодивши цей план з головними позиціями міністерств, а й ухвалити підсумкову резолюцію, де заявити, що учасники засідання дійшли одностайної згоди, щойно завдяки їхній акції стане очевидним прагнення народу, повідомити про це прагнення його величності, а заразом звернутися з вірнопідданим проханням зробити велику ласку й вільно розпоряджатися доти нагромадженими коштами з метою матеріального здійснення цього прагнення… Це мало ту перевагу, що народ діставав змогу сам, але все ж таки за посередництва найвищої державної волі, ставити перед собою гідну, на думку його ясновельможности, мету, і таку резолюцію ухвалили на особливе бажання графа Ляйнсдорфа, бо хоч ішлося тут лише про формальність, для нього було важливо, щоб народ нічого не розпочинав з власної ініціативи й без другого конституційного чинника — не розпочинав навіть на честь цього другого.

Решта присутніх аж такого великого значення цим нюансам не надавали і саме через те й не мали нічого проти пропозиції графа Ляйнсдорфа. А в тому, що засідання завершилось ухваленням резолюції, нічого незвичайного не було. Адже байдуже — чи то в бійці ставлять крапку, скориставшись ножем, чи то наприкінці музичної п’єси всіма десятьма пальцями одночасно вдаряють кілька разів по клавішах, чи то танцівник робить уклін партнерці, чи то ухвалюють резолюцію, — у світі стало б моторошно жити, якби події просто минали собі, насамкінець ще раз не запевнивши нас, як годиться, що вони таки відбулися; тим-то люди так і роблять.

45. Мовчазна зустріч двох гірських вершин

Коли засідання завершилося, доктор Арнгайм непомітно влаштував усе так, щоб лишитись останнім; ініціаторкою цього була Діотима; начальник відділу Туцці шанобливо витримував паузу, бажаючи бути певним, що не повернеться додому до кінця засідання.

У ці хвилини, коли прощалися гості й потрібно було підбивати останні риски, коли господині доводилося переходити з кімнати в кімнату, даючи дорогою дрібні розпорядження, висловлюючи міркування й хвилюючись, як це завжди буває, коли добігає кінця велика подія, Арнгайм, усміхаючись, спостерігав за Діотимою. А вона відчувала в усьому помешканні якусь вібрацію й рух; численні речі, яким через цю подію довелось переселитися кудись інде, тепер одна по одній поверталися на свої місця, як ото з берега, буває, відкочується велика хвиля, оголюючи на піску безліч ямок і ямочок. І поки Арнгайм у шляхетному мовчанні очікував, коли Діотима й цей рух довкола неї знов заспокояться, вона пригадала, що, хоч би скільки людей у неї бувало, а ніколи ще жоден чоловік, крім начальника відділу Туцці, не лишався з нею отак по-домашньому наодинці, щоб аж відчувалося оце німе життя порожнього помешкання. І раптом її цнотливість збентежило одне геть незвичне уявлення: оце спорожніле помешкання, де не було навіть її чоловіка, видалося їй штанями, в які вліз Арнгайм. Такі хвилини бувають, вони, мов нічні примари, можуть трапитися в людей навіть найцнотливіших, і чарівний сон кохання, де душа й тіло зливаються водно, засяяв у Діотимі.

Арнгайм нічого цього не помітив. Його штани стояли на дзеркальному паркеті бездоганною прямовисною лінією, його візитка, краватка, його спокійно усміхнене, шляхетне обличчя не промовляли нічого — такі досконалі вони були. Він, власне, мав намір дорікнути Діотимі за інцидент, який стався у зв’язку з його появою тут, і подбати, щоб такого не ставалося надалі; але в цій хвилині було щось таке, що змусило цього чоловіка, хто поводився з американськими фінансовими магнатами, як рівня їм, кого приймали імператори й королі, цього набоба, хто будь-якій жінці міг заплатити платиною, — щось таке, що змусило його натомість заворожено дивитися на Діотиму, яку насправді звали Ермеліндою, а то й узагалі лише Герміною Туцці і яка була просто дружиною високого чиновника. Щоб означити це «щось таке», тут доведеться знову вдатися до слова «душа».

Слово це траплялося вже не раз, але не завжди в досить виразному контексті. Наприклад, на означення того, що в наші часи втрачено або що не поєднується з цивілізацією; чи того, що суперечить фізичним інстинктам і подружнім звичкам; чи того, в чому вбивця викликав не лише обурення; чи того, що мала вивільнити паралельна акція; чи набожного споглядання і contemplarlo in caligine divina графа Ляйнсдорфа; чи схильності багатьох людей висловлюватися алегорично і т. ін. Але найдивовижніша з-поміж усіх особливостей слова «душа» — це та, що молоді люди не можуть промовити його, не усміхнувшись. Навіть Діотима й Арнгайм уникали вживати це слово поза зв’язком; адже мати «велику, шляхетну, боязку, сміливу, ницу душу» — так ще можна висловитись, а ось сказати просто «моя душа» — язик не повертається. Воно, слово, створене ніби зумисне для людей літніх, і зрозуміти це можна, лише припустивши, що з віком дедалі відчутніше дає про себе знати щось таке, що нагально потребує назви, а позаяк знайти її не щастить, то зрештою, хоч і знехотя, послуговуються тією, яку спершу зневажливо відкидали.

То як же це описати? Можна стояти чи йти, як завгодно, значення має не те, що перед тобою, не те, що бачиш, чуєш, чого бажаєш, за що берешся й що долаєш. Воно простирається попереду, мов обрій, мов півколо; але краї цього півкола з’єднує хорда, і її площина перетинає навпіл світ. Спереду з цієї площини виглядають обличчя й руки, поперед неї забігають почування й прагнення, і ніхто не має сумніву: те, що ми тут робимо, завжди сповнене здорового глузду чи бодай пристрасти; тобто зовнішні обставини вимагають наших дій так, що це зрозуміло будь-кому, а коли ми, охоплені пристрастю, вчиняємо щось незбагненне, то зрештою і в цьому є своя логіка й свій лад. Та хоч усе тут здається цілком зрозумілим і самодостатнім, не можна позбутися невиразного відчуття, що це — лише щось неповне, половинне. Бракує трохи рівноваги, й людина, мов канатоходець, поспішає вперед, щоб не похитнутись і не впасти. А позаяк поспішає вона вперед крізь життя, полишаючи за собою прожите, то це прожите й те, що належить іще прожити, утворюють мур, і її шлях урешті починає нагадувати слід шашеля в деревині, що хоч би там як звивався, навіть повертав назад, але завжди лишає позад себе порожній простір. І по цьому жахливому відчуттю, що за всім заповненим зостався сліпий, відтятий простір, по цій половині, якої й досі бракує, хоча все вже стало цілим, зрештою помічають те, що називають душею.

Певна річ, у думках, у здогадах, у почуттях про неї ніколи не забувають; залежно від темпераменту людини, душа набуває тоді вигляду найрізноманітніших замінників. Замолоду — — виразного відчуття невпевнености в усьому, що робиш, навіть якщо робиш те, що потрібно. На старість — подиву з приводу того, як мало зроблено з того, що ти, власне, мав намір зробити. У віці між юністю й старістю — втіхи від того, що ти збіса тямущий і славний хлопець, хоч не всьому з того, що робиш, можна знайти виправдання; або що світ теж-бо не такий, яким мав би бути, отож кінець кінцем усе, в чому ти сплохував, виявляється ще й справедливим компромісом; і нарешті, багато людей думають, крім усього іншого, навіть про якогось бога, що носить у кишені те, чого бракує їм самим. Окреме місце посідає тут лише кохання; річ у тім, що в цьому винятковому випадку та друга половина приростає. Здається, немовби кохана людина стоїть там, де звичайно чогось бракує. Душі поєднуються, сказати б, dos à dos^[10] і при цьому стають зайвими. Відтак, коли велике кохання юности минає, більшість людей уже не відчувають, що їм бракує душі, й ця так звана дурість виконує вдячне соціальне завдання.

Ні Діотима, ні Арнгайм ніколи не кохали. Щодо Діотими, то ми про це вже знаємо, але й великий фінансист душу мав, у широкому розумінні, незайману. Арнгайм завжди боявся, що почуття, які він викликав у жінок, стосуються не його самого, а його грошей, і тому жив лише із жінками, яким і сам давав не почуття, а гроші. Він ніколи не заводив товариша, боячись, що ним, Арнгаймом, зловживатимуть, а мав лише ділових друзів, навіть коли діловому спілкуванню була притаманна духовність. Отож коли Арнгайм зустрів Діотиму, яку йому судила доля, він мав багатий життєвий досвід, проте був незайманий і ризикував лишитися самотнім, Приховані в обох таємничі сили зіткнулись одна з одною. Порівняти це можна лише з пасатними вітрами, з Гольфстрімом, із вулканічними стрясаннями земної кори; сили, неймовірно більші від людських, споріднені із зірками, почали рухатись, від одного до одного, поза межами години й дня; незмірні потоки. У такі хвилини цілком байдуже, хто що каже. Арнгаймове тіло, підносячись із прямовисної складки штанів, здіймалося, здавалось, у неземній самотності гір-велетів; по другий бік стояла, поєднана з ним хвилею долини, осяяна самотністю Діотима — в модній тоді сукні, яка нижче плечей мала невеличкі буфи, над животом вишукано вивільняла широкий простір для грудей, а нижче від жижок знов прилягала до литок. Шнурки зі скляних перлів на портьєрах мерехтіли, мов брижі на ставку, списи й стріли на стінах поймав трепет опереної й смертельної пристрасти, а жовті томи Кальман-Леві на столах мовчали, як цитринові гаї. Ми святобливо пропускаємо те, з чого обоє почали розмову.

46. Ідеали й мораль — найкращий засіб,

щоб заповнити велику безодню, звану душею

Першим чари струснув із себе Арнгайм. Бо довше лишатися в такому стані було, здалося йому, неможливо, не поринувши в тупу, беззмістовну, незворушну задуму або не підвівши під святобливість міцний каркас розмірковувань і переконань, який своєю суттю, однак, уже не зовсім їй відповідає.

Таким засобом, який хоч і вбиває душу, однак потім немовби невеличкими порціями консервує її й зберігає для загального використання, споконвіку був її зв’язок із здоровим глуздом, переконаннями й практичними вчинками, зв’язок, що його вдало втілювали в життя всі моральні вчення, філософії й релігії. Як уже сказано, сам Бог відає, що воно взагалі таке — душа! Нема жодного сумніву в тому, що палке бажання прислухатися лише до неї може спричинити незмірну свободу дій, справжню анархію, і не бракує прикладів того, що, так би мовити, хімічно чисті душі скоюють просто-таки злочини. Та щойно душа обзаведеться мораллю чи релігією, філософією, глибокою буржуазною освітою й ідеалами у сфері обов’язку й краси, їй дістається в дарунок система приписів, умов та всіляких вказівок, якій вона має відповідати, перше ніж мріяти про те, щоб її вважали душею й шанували, а її жар, як жар доменної печі, відводять до гарних прямокутних пісочників. Тоді лишаються, по суті, самі логічні проблеми тлумачення на кшталт запитання, чи підпадає який-небудь вчинок під ту чи ту заповідь, і перед душею відкривається спокійна картина поля після битви, де мерці лежать сумирно й одразу можна помітити, де ще ворушиться чи стогне крихта життя. Тим-то людина здійснює цей перехід якомога швидше. Якщо її діймають релігійні сумніви, як це іноді трапляється замолоду, то невдовзі вона заходжується гнобити невіруючих; якщо її бентежить кохання, вона обертає його на шлюб; а якщо опиняється в полоні якого-небудь іншого захоплення, то, не в змозі постійно жити в його полум’ї, знаходить порятунок у тому, що починає жити задля цього полум’я. Тобто багато хвилин свого дня, кожна з яких потребує стимулу й змісту, людина заповнює не ідеальним своїм станом, а діяльністю задля цього ідеального стану, себто численними засобами досягнення мети, всілякими перешкодами й інцидентами, які дають надійну Гарантію того, що їй ніколи не доведеться цієї мети досягати. Бо лише йолопи, душевнохворі й люди з невідчепними ідеями спроможні тривалий час терпіти полум’я натхнення; здорова людина має вдовольнятися власною заявою, що без краплі цього таємничого полум’я їй і жити не хочеться.

Життя Арнгайма заповнювала діяльність; він був людиною реальности і з доброзичливою усмішкою, не без розуміння зразкової суспільної позиції староавстрійців слухав, як на засіданні, свідком якого став, вели мову про суповий пансіон імени Франца-Йосифа й про зв’язок між почуттям обов’язку та військовими походами; йому й на гадку не спадало над цим насміхатись, як те робив Ульріх, бо Арнгайм був переконаний: сприйняття великих ідей свідчить про мужність і перевагу багато менше, ніж уміння в таких буденних і трохи смішних у своїй добропристойності серцях знаходити зворушливе зерно ідеалізму.

Та коли серед усього цього Діотима, цей витвір пластичного мистецтва античности з віденською домішкою, промовила слова «всесвітня Австрія», слова, такі самі палкі й майже такі самі по-людському незрозумілі, як полум’я, його щось узяло за серце.

Про нього розповідали одну історію. У своєму берлінському будинку він мав залу, напхом напхану бароковими й Готичними скульптурами. А католицька церква (Арнгайм був до неї вельми прихильний) своїх подвижників і святих зображує переважно в дуже блаженних, ба навіть захоплених позах. У тій його залі святі помирали в усіляких позах, і душа викручувала тіло, як ото викручують білизну після прання. Перехрещені, мов шаблі, руки й покалічені шиї, вихоплені зі свого первісного оточення й зібрані в чужому домі, справляли враження збориська кататоніків у божевільні. Ця колекція діставала високу оцінку й принаджувала до Арнгайма багатьох мистецтвознавців, з якими він провадив учені розмови, але нерідко засиджувався в залі й у цілковитій самоті, і тоді на душі йому бувало зовсім по-іншому; у нього зринав схожий на переляк подив, так наче перед ним поставав якийсь напівбожевільний світ. Він відчував, що в моралі на самому початку палав невимовний вогонь, уздрівши який навіть такій розумній голові, як він, тільки, мабуть, і лишалося б, що витріщатися на обгоріле вугілля. Цей невиразний вияв того, що всі релігії й міфи виражають в оповіді, нібито на самому початку закони людині подарували боги, відчуття, отже, первісного стану душі, хоча трохи й моторошного, проте, мабуть, гідного любови богів, становило тоді дивну окрайку тривоги навколо його загалом досить самовдоволеного плину думок. А поратися в саду Арнгаймові допомагав тоді глибоко простий, як висловлювався сам Арнгайм, чоловік, з яким він часто розмовляв про життя квітів, тому що в таких людей можна навчитися більше, ніж у вчених. Аж поки одного дня Арнгайм виявив, що той чоловік його обкрадає. Він, можна сказати, просто-таки відчайдушно цупив усе, що міг пірвати до рук, а виторг відкладав, щоб стати незалежним; він тільки про це й думав, день і ніч; та якось зникла й одна невеличка скульптура, і поліція, викликана на допомогу, все й розкрила. Того вечора, коли Арнгаймові повідомили про цю новину, він звелів привести винного й цілу ніч докоряв йому за хибний шлях, на який той ступив у своїй користолюбній пристрасті. Розповідали, що сам Арнгайм тоді дуже хвилювався й часом у темній сусідній кімнаті мало не плакав. Бо заздрив тому чоловікові, заздрив з причин, які не міг собі пояснити; а другого ранку Арнгайм передав крадія поліції.

Цю історію підтвердив і один із близьких друзів Арнгайма, і приблизно так само було в нього на душі й тепер, коли він стояв віч-на-віч з Діотимою в якійсь кімнаті, відчуваючи, як навколо її чотирьох стін немовби нечутно палахкотить світ.

47. Те, що розпорошено на всіх,

в Арнгайма зібрано в одній особі

У наступні тижні Діотимин салон зазнав нового могутнього піднесення. Сюди приходили довідатися про останні новини в паралельній акції й поглянути на отого нового чоловіка, про якого казали, нібито без нього Діотима тепер, мовляв, і кроку не ступить, — на німецького набоба, багатого юдея, відлюдника, що писав вірші, диктував ціни на вугілля й водив дружбу з самим німецьким імператором. Навідувалися не лише пани й панії з оточення графа Ляйнсдорфа та з дипломатичних кіл, неабияке зацікавлення виявляли й ті, хто представляв економічне й духовне життя буржуазії. Отож тут стикалися фахівці з мови еве й композитори, які доти один від одного й звуку не чули, фабриканти і священики, люди, котрі, почувши слово «курс», згадували про курс лікування, біржовий курс чи семінарський.

Але тепер сталося щось небувале: з’явився чоловік, який з кожним умів говорити його мовою, і цим чоловіком був Арнгайм.

Після прикрого враження, яке склалося в нього на початку першого засідання, надалі від таких офіційних зібрань він тримався якомога далі, та й у всілякі світські товариства приходив не завжди, тому що часто виїздив із міста. Само собою зрозуміло, про посаду секретаря вже не йшлося; він сам пояснив Діотимі, що ця ідея неприйнятна, зокрема й для нього самого, і хоч Діотима, дивлячись на Ульріха, не могла не бачити в тому узурпатора, з міркуваннями Арнгайма вона все ж таки погодилася. Він від’їздив і приїздив, непомітно минало чотири-п’ять днів, і ось він уже повертався з Парижа, Рима чи Берліна; те, що відбувалося в Діотими, було тільки невеличкою часткою його життя. Але цій частці він віддавав перевагу й був у ній усім своїм єством.

Що він умів розмовляти з великими промисловцями про промисловість, а з банкірами — про економіку, було зрозуміло; але він міг так само вільно розводитися про молекулярну фізику, містику чи стендову стрільбу. О, балакун він був хоч куди; коли вже Арнгайм починав, то не міг спинитись, як ото не можна дочитати книжку, поки в ній не сказано все, що просить слова; але манеру говорити він мав по-шляхетному тиху, плавну, манеру, що майже сумувала за собою, мов ото струмок, обрамлений темними кущами, і це надавало його велемовності немовби аж якоїсь потрібности. Його начитаність і пам’ять були справді надзвичайні; він міг кидати фахівцям щонайрідкісніші терміни з їхньої галузі й воднораз так само добре знав будь-яку важливу особу з англійської, французької чи японської аристократії й був у курсі справ на іподромах та Гольфових майданчиках не лише Європи, але й Австралії та Америки. Отож навіть мисливці на сарн, об’їждчики коней та власники лож у придворних театрах, які приходили поглянути на божевільного багатія-юдея («Ну, такого я ще не бачив!» — казали зазвичай вони), йшли від Діотими, шанобливо похитуючи головою.

Якось його ясновельможність відвів Ульріха вбік і сказав:

— А знаєте, останні сто років родовому дворянству з Гувернерами не щастило! Колись то були люди, імена багатьох з яких потім переходили до енциклопедичних словників; ті домашні навчителі, своєю чергою, приводили з собою вчителів музики й малювання, які з вдячности за це творили речі, що їх нині ми називаємо своєю давньою культурою. Та відколи запровадили нову й загальну освіту і люди мого кола купують, даруйте, докторські ступені, домашні вчителі стали якісь нікудишні. Наша молодь, звісно, має цілковиту рацію, коли вистрілює фазанів і вепрів, катається верхи й шукає гарненьких дівчаток та молодиць; проти цього нічого не скажеш, молодість — вона і є молодість. Але ж колись саме домашні вчителі частину цієї молодої сили спрямовували на те, щоб вона дбала про дух і мистецтво так само, як про фазанів, а сьогодні ми нічого цього не бачимо.

Ось що спало на думку його ясновельможності, і на думку йому часом спадали й такі речі. Зненацька він різко обернувся до Ульріха й виснував:

— То, знаєте, фатальний сорок восьмий рік розділив буржуазію й аристократію на лихо обом.

І стурбовано зиркнув на товариство збоку. Його щоразу дратувало, коли в парламентських виступах оратори від опозиції хизувалися буржуазною культурою, й потішився б, якби справжню буржуазну культуру можна було знайти в аристократії; але бідна аристократія в буржуазній культурі не могла знайти нічого, та культура була для неї невидимою зброєю, якою її побивали, й оскільки в цьому процесі аристократія чимдалі більше втрачала владу, то зрештою можна було, прийшовши до Діотими, побачити результат навіч. Тим-то у графа Ляйнсдорфа іноді стискалося серце, коли він спостерігав у салоні всю цю метушню; йому хотілося, щоб до виконання «функцій», можливість якого надавав цей дім, ставилися поважніше.

— З інтелігентами, ваша ясновельможносте, нині в буржуазії точнісінько такі самі взаємини, як колись в аристократії з Гувернерами! — спробував утішити його Ульріх. — Це — чужі їй люди. Ви лишень погляньте, в якому захваті всі від цього доктора Арнгайма!

Але граф Ляйнсдорф і так весь час дивився лише на Арнгайма.

— А втім, це вже не розум, — додав Ульріх з приводу того, хто викликав такий захват. — Це такий самий феномен, як веселка, що її можна схопити за обидва кінці й з усіх боків обмацати. Він розводиться про любов і економіку, про хімію й плавання на байдарках, він учений, поміщик і біржовик; одне слово, те, що в кожному з нас є окремо, у ньому все зосереджене в одній особі; тим-то ми й захоплюємось. Ваша ясновельможність хитає головою? А я певен: його занесла сюди до нас хмара так званого прогресу, зазирнути всередину якої ніхто не годен.

— Я хитав головою не з приводу того, що ви сказали, — промовив граф. — Я думав про доктора Арнгайма. Загалом треба визнати, що особистість він цікава.

48. Три причини слави Арнгайма й таємниця цілого

Але все це був лише звичайний вплив особистости доктора Арнгайма.

Чоловік він був великий.

Його діяльність поширювалася на континенти земні й наукові. Він знав усе: філософію, економіку, музику, світ, спорт. Вільно розмовляв п’ятьма мовами. Товаришував із найзнаменитішими митцями в світі, а мистецтво завтрашнього дня скуповував на пні, за ще не встановленими цінами. Він був вхожий до імператорського двору й спілкувався з робітниками. Мав віллу в наймодернішому стилі, світлини якої можна було побачити в усіх часописах із сучасної архітектури, а також спорохнявілий давній замок десь в аристократичній глушині Бранденбурга, замок, що своїм виглядом нагадував просто-таки трухляву колиску пруської ідеї.

Таке широке коло зацікавлень і здатність за все братися рідко супроводжує власна продуктивність; але й щодо цього Арнгайм був винятком. Раз чи двічі на рік він усамітнювався в своєму маєтку й узагальнював там на папері досвід свого духовного життя. Ці його книжки й статті, що становили вже солідну серію, мали великий попит, досягали високих накладів, і їх перекладали багатьма мовами; адже до хворого лікаря довіри нема, а в тому, що може сказати людина, котра спромоглася подбати про себе сама, має ж бути, либонь, якась істина. Це було перше джерело його слави.

Друге випливало з природи науки. Науку ми глибоко шануємо, і це справедливо; можна, без сумніву, по вінця заповнити все своє життя, присвятивши себе вивченню діяльности нирок, але трапляються все ж таки хвилини — можна сказати, гуманістичні хвилини, — коли відчуваєш потребу згадати про зв’язок нирок з народом загалом. Тим-то в Німеччині так часто й цитують Ґьоте. Та якщо кому-небудь з університетською освітою кортить окремо наголосити на тому, що він не лише вчений, а й має живий, спрямований у майбутнє розум, то найкраще зробити це, пославшись на праці, саме знайомство з якими не тільки робить честь, а й обіцяє ще більше чести, мов ото цінний папір, курс якого зростає, і в таких випадках дедалі більшої популярности набували цитати з Пауля Арнгайма.

Щоправда, його екскурси в певні наукові галузі з метою підперти свої загальні концепцій не завжди відповідали щонайсуворішим вимогам. Хоч вони, звісно, й свідчили про глибоку начитаність, однак фахівець неодмінно виявляв у них ті дрібні неточності й похибки, що по них роботу дилетанта розпізнати так само легко, як по шву відрізнити сукню, пошиту домашньою кравчинею, від сукні зі справжнього ательє. Тільки в жодному разі не треба думати, нібито це заважало фахівцям захоплюватися Арнгаймом. Вони самовдоволено всміхалися; він імпонував їм як щось надзвичайно сучасне, як людина, про котру писали всі газети, король економіки, його заслуги перевершували навіть духовні заслуги колишніх королів, і коли їм, фахівцям, випадало зауважити, що в своїй галузі вони становлять ще все ж таки щось цілком інше, ніж він, то за це вони виражали йому вдячність, називаючи його розумним, Геніальним чи просто універсальним чоловіком, а таке серед фахівців означає те саме, коли б у чоловічому товаристві про яку-небудь жінку сказали, що вона — красуня на жіночий смак.

Третє джерело слави Арнгайма було в сфері економіки. Йому непогано велося з її давніми капітанами, яким було море по коліна; якщо він мав залагодити з ними яку-небудь велику оборудку, то обводив круг пальця навіть найбільших зухів. Щоправда, вони були не вельми високої думки про нього як про комерсанта, називаючи його «кронпринцом» — на відміну від батька, Арнгайма-старшого, чий короткий, товстий язик не вмів розводити балачок, зате путящу справу відчував здалеку й за майже непомітними ознаками. Арнгайма-батька вони боялися й поважали; а ось коли чули про філософські вимоги, що їх «кронпринц» висував до їхнього стану й навіть уплітав у серйозні ділові розмови, то посміювались. Пауль Арнгайм зажив недоброї слави тим, що на засіданнях правлінь цитував поетів і стверджував, нібито економіка — така штука, яку не можна відділити від решти видів людської діяльности й працювати в ній треба лише з урахуванням широкого взаємозв’язку всіх аспектів національного, духовного, ба навіть глибоко інтимного життя. Але й посміюючись над ним, ті капітани не могли не бачити, що саме цими присмаками до комерції Арнгайм-молодший викликав чимдалі більше зацікавлення громадської думки. То в економічному, то в політичному, а то й у культурному розділах великих газет усіх країн з’являлися згадки про нього — то схвальна оцінка роботи його пера, то розповідь про чудову промову, яку він десь виголосив, то повідомлення про те, як його приймав той чи той можновладець або мистецьке об’єднання, і невдовзі в колах великих підприємців, зазвичай схованих від чужих очей та вух за подвійними дверима, не було вже нікого такого, про кого поза цими колами розмовляли б стільки, скільки про Арнгайма. І не слід думати, нібито панове президенти, члени наглядових рад, Генеральні директори й директори банків, металургійних заводів, концернів, гірничих підприємств та судноплавних компаній за своєю суттю й справді такі вже лихі люди, якими їх часто змальовують. Якщо не брати до уваги їхніх надто розвинених родинних почуттів, то внутрішній сенс їхнього життя — це сенс грошей, і в того сенсу дуже здорові зуби й неперебірливий шлунок. Усі вони не мали сумніву в тому, що світ був би багато кращий, якби його просто полишили вільній грі попиту й пропозиції, а не панцерникам, багнетам, монархам та дипломатам, цим невігласам в економіці; але світ такий, який є, і життя, що слугує насамперед власній вигоді й лише завдяки цьому — загальній, на догоду давнім упередженням оцінюють нижче, ніж лицарство й державницьке мислення, а державні замовлення, з морального боку, стоять вище, ніж приватні, — одне слово, вони з цим дуже навіть рахувались і, як відомо, без сорома користалися з тих вигод, що їх дають загальному добру митні переговори під цівками гвинтівок чи війська, застосовані супроти страйкарів. Проте цим шляхом комерція веде до філософії, адже без філософії нині завдавати шкоди решті людей зважуються лише злочинці, і тому капітани економіки звикли бачити в Арнгаймі-молодшому щось на взірець ватиканського представника їхніх інтересів. Попри всю іронію, з якою вони ставилися до його схильностей, їм було приємно мати в його особі людину, здатну представляти їхні інтереси десь на зібранні єпископів так само успішно, як на конгресі соціологів; ба більше, зрештою він набув на них такого самого впливу, який має вродлива дружина-естетка, що ганьбить постійну конторську метушню, зате дає користь справі тим, що всіх зачаровує. На додачу досить лише уявити собі ще тільки вплив метерлінкської чи бергсонської філософії на вугільні ціни чи політику картелювання, щоб збагнути, як Арнгайм-молодший гнітив усіх на зібраннях промисловців або в кабінетах дирекції чи то в Парижі, чи то в Петербурзі, чи то в Кейптауні, щойно прибував туди як батьків представник і де його належало вислуховувати від початку й до самого кінця. Його успіхи в комерції були такі самі вагомі, як і таємничі, й з усього цього народився відомий поголос про надзвичайне значення цього чоловіка й про його щасливу руку.

Багато чого ще можна було б розповісти про Арнгаймові успіхи. Про дипломатів, які підходили до чужої їхній суті, проте важливої економічної галузі з обережністю людей, котрі мають опікати не зовсім безпечного слона, хоч сам він ставиться до неї спокійно, мов природжений сторож у зоопарку. Про митців, яким він рідко давав пожиток і які, незважаючи на це, все ж таки відчували, що перед ними — меценат. Зрештою, про журналістів, які, либонь, мають право претендувати, аби про них згадали насамперед, адже це саме вони своєю захопленою писаниною й зробили з Арнгайма великого чоловіка, не помітивши, що все діялося навпаки: їм нашіптували, а вони гадали, буцімто чують, як росте трава часу. Формула його успіху повсюди була та сама; осяяний чарівним світлом свого багатства й чутками про власну значущість, він завжди мусив мати справу з людьми, котрі у своїй сфері його перевершували, але він подобався їм як непрофесіонал із разючими знаннями в їхній професії й аж лякав їх, утілюючи собою зв’язки їхнього світу з рештою світів, що про них вони не мали жодного уявлення. Отак його суттю й стало справляти в колі людей вузької професії враження натури цілісної й довершеної. Іноді йому ввижалася така собі ваймарська чи флорентійська доба промисловости й торгівлі, верховенство сильних особистостей, що працюють на добробут, здатні поєднувати в собі й спрямовувати з високих позицій усе, чого техніка, наука й мистецтво досягли порізно. Спроможність до цього він у собі відчував. У нього був талант ніколи не мати переваги в чомусь окремому й такому, що можна довести, зате в будь-якій ситуації випливати на поверхню завдяки притаманній йому рухливій рівновазі, яка щомиті самооновлюється, в чому, можливо, й справді полягає головний хист політика, хоча сам Арнгайм був, утім, переконаний, що це — глибока таємниця. Він називав її «таємницею цілого». Адже й людська краса полягає, по суті, не в чомусь окремо взятому й такому, що його можна довести, а радше, либонь, у чомусь чарівному, такому, яке навіть невеличкі потворності обертає собі на вигоду; достоту так і глибока доброта, любов, гідність і велич людського створіння майже не залежать від того, що воно робить, скоріше вони здатні ушляхетнити все, що воно робить. Це просто якась загадка, однак ціле в житті важливіше від деталей. Отож нехай собі маленькі люди складаються все ж таки зі своїх чеснот та вад, а ваги своїм властивостям надає лише людина багата; і якщо таємниця її успіху полягає в тому, що по-справжньому його не можна пояснити жодною з її заслуг і жодною з її властивостей, то саме ця сила, більша, ніж будь-який її вияв, і є тією таємницею, на якій грунтується все велике в житті. Так писав про це Арнгайм в одній зі своїх книжок, а написавши так, майже й сам повірив, що вхопив за полу щось надприродне, і досить прозоро дав зрозуміти це й у тексті.

49. Зародження суперечностей

у поглядах між старою й новою дипломатією

Спілкування з людьми, чиєю вузькою професією було аристократичне походження, винятку тут не становило. Арнгайм усіляко притлумлював власну шляхетність і так скромно вдовольнявся аристократизмом духовним, який знає свої переваги й межі, що невдовзі носії найродовитіших дворянських імен уже справляли поруч із ним таке враження, немовби від носіння цього тягаря в них, немов у справжніх трударів, назавжди згорбилася спина. Найпильніше за цим спостерігала Діотима. Таємницю цілого вона пізнавала розумом митця, який мрію свого життя бачить втіленою такою мірою, що подальші вдосконалення вже неможливі.

Тепер вона була знов у цілковитій злагоді зі своїм салоном. Арнгайм застерігав її не переоцінювати зовнішній бік організації; грубі матеріальні інтереси, казав він, можуть узяти гору над чистими намірами; більшої ваги він надавав салону.

Начальник відділу Туцці, навпаки, висловлював побоювання, що таким шляхом до справи через прірву розмов не перейти.

Він закинув ногу на ногу й згорнув на коліні виразно жилаві, худі й смагляві руки; поруч із Арнгаймом, який сидів випроставшись, у бездоганному костюмі з м’якої матерії, Туцці мав вигляд близькосхідного кишенькового злодія поруч із бременським оптовим торговцем. Тут зіткнулися два аристократизми, й австрійський, що, на догоду якомусь досить складному великосвітському смаку, любив напускати на себе певну недбалість, у жодному разі не вважав себе нижчим. Начальник відділу Туцці мав приємну манеру цікавитись успіхами паралельної акції так, ніби сам, без посередників, не мав права знати, що відбувається в його домі.

— Ми були б раді якомога скоріше довідатися про подальші плани, — промовив він і поглянув на дружину й Арнгайма, привітно всміхаючись, що мало означати: «Щодо цього я ж бо тут людина чужа».

Потім він сказав, що ця спільна справа його дружини і його ясновельможности графа Ляйнсдорфа вже завдає відомствам чимало тяжкого клопоту. Під час останньої доповіді в його величності міністр спробував з’ясувати, які зовнішні вияви з нагоди ювілею можуть за певних обставин розраховувати на високе схвалення, зокрема наскільки для найвищої інстанції прийнятний план, випереджаючи сучасну тенденцію, очолити міжнародну пацифістську акцію; адже це, пояснював Туцці, — єдина можливість перевести у сферу політики ідею, що народилася в його ясновельможності: ідею всесвітньої Австрії. Але його величність, бувши втіленням щонайглибшої, відомої на весь світ стриманости й совісности, провадив Туцці, відразу відмахнувся, рішуче зауваживши: «Ох, та не хочу я пхатися наперед!» І тепер, мовляв, ніхто не знає, що це таке: вочевидь негативне волевиявлення його величности чи ні.

З маленькими таємницями своєї роботи Туцці тактовно вмів поводитися так нетактовно, як люди, котрі воднораз уміють добре берегти великі таємниці. Завершив він тим, що тепер посольства мають вивчити настрої чужоземних дворів, позаяк щодо настрою власного двору певности, мовляв, нема, а знайти яку-небудь тверду опору десь усе ж таки треба. Адже, зрештою, суто технічних можливостей багато — від скликання загальної мирної конференції, зустрічі двадцятки правителів і аж до, якщо брати глибше, оздоблення гаазького палацу настінними розписами австрійських майстрів або до пожертв для дітей та сиріт домашньої обслуги в Гаазі. З цим він пов’язав запитання про те, що думають про ювілейний рік при пруському дворі. Арнгайм відповів, що відомостей про це не має. Австрійський цинізм його відштовхував; він, хто й сам умів так вишукано розводити балачки, поруч із Туцці почувався замкнутим, як людина, що бажає підкреслити: коли йдеться про справи державні, мають панувати серйозність і холод. Отак, не зовсім без суперництва, розкрилися перед Діотимою два протилежні аристократизми, два державні й життєві стилі. Але поставте хорта поряд із мопсом, вербу — поряд із тополею, келиха — на ріллі або портрета не на художній виставці, а на вітрильнику, одне слово, помістіть поряд дві породисті й яскраво виражені форми життя — і поміж них виникне порожнеча, вони обернуться на вкрай злоякісний бездонний комізм і нівелюються. Діотима бачила це на власні очі й чула на власні вуха, нічого не розуміючи; налякана, вона перевела розмову на інше й вельми рішуче заявила своєму чоловікові, що має намір паралельною акцією досягти насамперед чогось духовно великого й, здійснюючи її, зважатиме лише на потреби справді сучасних людей!

Арнгайм із вдячністю сприйняв те, що ідеї, на його думку, повернули її гідність; адже і йому в житті часом доводилося щосили втримуватися на плаву, й саме тому він не хотів жартувати з речами, які великою мірою виправдовували його спілкування з Діотимою; так людина, що потопає, не хоче жартувати зі своїм рятувальним кругом. Але, на власний подив, він не без сумніву в голосі поцікавився в Діотими, кого ж тоді вона бажає обрати до духовної верхівки паралельної акції.

Про це Діотима, звичайно, ще не могла сказати нічого; дні спілкування з Арнгаймом подарували їй надто багато імпульсів та ідей, і поки що вона не спинила свій вибір на чомусь конкретному. Щоправда, Арнгайм не раз казав їй, що головне — не демократія комітетів, а сильні й різнобічні особистості; але щодо цього в ній просто давало про себе знати чуття «ти і я» й аж ніяк іще не рішення й навіть не розважливість; саме про це, мабуть, їй і нагадали песимістичні нотки в голосі Арнгайма, бо вона відповіла:

— А чи є сьогодні взагалі щось таке, що можна назвати достатньо великим і важливим, щоб на його досягнення покласти всі свої сили?

— Ознака часу, який утратив внутрішню впевненість здорових часів, — зауважив у відповідь Арнгайм, — у тому й полягає, що в ньому дуже важко народжується щось таке, що його можна назвати найбільшим і найважливішим.

Начальник відділу Туцці опустив погляд на порошинку на своїх штанях, отож його усмішку можна було витлумачити як знак згоди.

— Ай справді, що б це могло бути? — бажав знати Арнгайм. — Релігія?

Начальник відділу Туцці підвів від порошинки свою усмішку; останнє слово Арнгайм вимовив хоч і не так наполегливо й упевнено, як колись при його ясновельможності, проте все ж таки з приємною поважністю в голосі.

Діотима, наперекір усмішці свого чоловіка, кинула:

— А чом би й ні? Релігія теж!

— Певна річ. Але нам треба ухвалити практичне рішення, отож: чи спадало вам коли-небудь на думку обрати до комітету якого-небудь єпископа, щоб він знайшов для акції мету, відповідну духові часу? Бог глибоко несучасний: ми не в змозі уявити його у фраку, гладенько виголеним і з проділом на голові, а уявляємо його на патріархальний манір. А що ще, крім релігії? Нація? Держава?