Людина повертається з минулого

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У святому письмі правильно сказано: і настав вечір, і настав ранок — день другий. Автори того збірника, одначе, забули відзначити, що хоч день другий і настав, наслідків — ніяких. Перша стежка, названа «Ілієв», виявилася дуже короткою і зовсім безперспективною. Треба було зацікавитися другою, що я назвав її «Танев». Але тут постає питання строків. Коли в голові почала вимальовуватися версія, це зобов'язує тебе повністю витратити час на її дослідження. Коротше кажучи, для Танева ще є час. А як є час, то треба якось його згаяти. Дехто в таких випадках обирає кіно. Я вважаю, що дешевше ходити в гості.

Табличка на дверях, перед якими я зупинився, лаконічно промовляла: «Сімейство Сиракових». Красива табличка, майстерно написана од руки. Відчувається культура. Одначе не відчувається, що є хтось удома. Тільки після третього дзвінка двері обережно прочинились, і переді мною з'явилася дещо зів'яла, заспана жіноча фізіономія.

— Громадянка Сиракова?

— Що вам треба?

— Хотів би поговорити, — сказав я і вийняв з кишені службове посвідчення.

Обличчя ніби трохи пожвавилося.

— Заходьте! З ким ви хочете говорити, зі мною чи з моїм чоловіком?

— Однаково, можу й з обома.

— Хвилиночку, — відповіла хазяйка, проводячи мене по різних темних і тісних приміщеннях, заставлених меблями з гострими кутами. — Сюди, сюди, обережно, не вдартеся… Ми, знаєте, трохи прилягли… Звичка така, подрімати по обіді…

Вдарившись об два буфети й три гардероби, я, нарешті, вийшов на білий світ, — : опинився в світлій кімнаті, яка правила, очевидно, за вітальню. В цю мить господиня, повторюючи своє «хвилиночку», несподівано зникла, і я лишився віч-на-віч з самовпевненим молодиком, у якого непокірно стовбурчився чуб.

Портрет був оправлений в рамку і так старанно відретушований, що здавався гладшим за яйце. Величезний фотопортрет примостили на маленькому столику в кутку поряд з букетом штучних квітів, поставлених у вазу-чобіт. Трохи далі стояли старовинні меблі: диван і чотири крісла. На бічних спинках дивана стояли дві попільниці. Я подумав, що тут можна курити, і, всівшись на дивані, закурив.

Враз моє музикальне вухо скрипаля-невдахи вловило дзюркіт людської мови, що линув з сусіднього приміщення. Чулися два голоси — чоловічий і жіночий, але слів не розібрати. Певно, зіткнення характерів. Родинні взаємини. Фізіологія подружнього життя.

Невдовзі двері відчинилися і до вітальні ввійшла громадянка Сиракова у супроводі свого чоловіка. Чоловік був на кілька років старший од своєї дружини, йому минуло вже п'ятдесят. Високий, трохи сутулий, подекуди сивий, подекуди лисий, з похмурим обличчям. Скептичний настрій, мабуть, звичний його стан.

— А ось і мій чоловік… — мовила Сиракова, силкуючись люб'язно усміхатися.

Господиня намагалася обернути моє службове відвідування на щось подібне до світського візиту. Проте господар, здавалося, не схилявся до такої гри.

— Твій чоловік!.. — мовив він підкреслено, демонструючи вбивчу зневагу до подруги свого життя.

Потім недбало подав мені руку і сказав:

— Як бачите, товаришу інспектор, двадцяти років вільного життя не досить, щоб убити власницькі інстинкти в деяких людях. Я її чоловік!

— А що я поганого сказала? — : здивувалася господиня. — Не зважайте, товаришу інспектор, мій завжди такий, трохи роздратований, а сьогодні ще й зле почувається… тому й зостався вдома… Він, мій, трохи такий…

— Ось бачте: її… — знову підкреслив Сираков із злою іронією і важко сів у крісло, втупивши погляд у фотопортрет.

— Та годі вже тобі, Косто… — плаксиво простогнала дружина. — Не сором мене перед людьми.

— Здається, я вибрав не зовсім вдалий момент… — зауважив я. — Перешкодив, либонь, якійсь сімейній розмові…

— Не турбуйтеся, нічому не перешкодили, — відказав Сираков. — Наша розмова триває вже понад чверть століття.

— Отже, марно чекати кінця? — добродушно запитав я.

— Саме так. Марно чекати кінця, коли між нами, — при тих словах Сираков нервовим жестом вказав на себе й жінку, — лежить покійник!

— Покійник? — пожвавився я.

— Так-так, покійник, — похмуро кивнув Сираков.

— Хто саме? Даруйте, але це якоюсь мірою по моїй спеціальності.

Сираков рвучко і навіть дещо театрально тицьнув довгою рукою в куток:

— Он, отой!

— Ага… Отой… — пробурмотів я, повернувшись до портрета. — А хто це?

— Ось, полюбуйся! — переможно сказав господар своїй дружині. — До чого ти мене довела, що навіть інспектор міліції не зміг мене впізнати!

Тут Сираков знову звернувся до мене і жестом фехтувальника вказав на знімок:

— Це — Коста Сираков, учений, філософ, мертвий, загиблий, знищений. А перед вами, — тут промовець увіткнув удавану шпагу собі в груди, — Коста Сираков-руїна, Сираков-бухгалтер, сумні залишки мертвого минулого…

— Та-ак… Складно… — зітхнув я — Але це трохи наближає нас до причини мого візиту. Я теж цікавлюся покійником, хоча й не таким символічним, йдеться про Івана Медарова.

— Що-о-о? — вигукнула хазяйка і подалася вперед.

— Отак, громадянко, — проказав я офіційним тоном, який приберігав для подібних випадків. — Хоч як неприємно мені, що саме я мушу повідомити вас, але це так: вашого брата вже нема поміж живими.

Сиракова, видно, ладна була заголосити, але під суворим поглядом чоловіка обмежилася кількома сльозинами й зовсім скромним схлипуванням. Я закурив нову цигарку з полегкістю, наче мені пощастило уникнути великої небезпеки.

— Та не так уже й неприємно… — пробурчав сварливим голосом господар.

— Косто, посоромся! — сльозливо озвалася жінка.

— Бачу, ви не дуже поважали небіжчика, — зауважив я.

— Поважав? — відказав Сираков. — Такі, як він, заслуговують не поваги, а…

Він глянув на жінку й замовк.

— Не соромтеся, — підбадьорив я його. — Закінчуйте свою думку.

— Моя думка ясна, — гаркнув Сираков.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що він заслуговує саме на те, що його спіткало, — відрубав господар.

— Це звучить наче смертний вирок…

— І я б виніс його… Не моргнувши оком… Коли б я виносив вироки…

— Косто!.. — схлипнула Сиракова.

— Мовчи! — гримнув на неї чоловік. — Так, так, засудив би його, аби тільки мав таке право.

— Той, хто виніс вирок Медарову, і хто, очевидно, виконав його, також не мав ніяких повноважень від закону, — промовив я. — Сподіваюсь, це не ваша самодіяльність?

— Ні… — огризнувся господар. — Звичайно, не я… Взагалі я не належу до людей дії, товаришу інспектор! І в цьому моя трагедія! Надто тендітним створінням для цього світу грубих прагнень виявився Коста Сираков.

Голос мого співрозмовника аж тремтів од стримуваної патетики.

— Нічого, — заспокоював я страждальника. — Може, це й на краще. А? Чи не пояснили б ви, чого так критично ставилися до небіжчика?

— До гангстера, хочете ви сказати?

— Косто! — благально озвалася Сиракова.

— Мовчи! — гарикнув чоловік. — Ви чули що-небудь про «Комету»?

— Неясно.

— Зграя гангстерів, оце й була «Комета». І один з тих гангстерів — її рідний брат! — При цих словах господар правицею-шпагою вказав на свою жінку. — Коли я, дорогий інспекторе, під впливом природного для кожного індивіда інстинкту продовження роду одружився з тут присутньою, чи знаєте ви, що вчинив той вовк у людській подобі? Позбавив її всякого утримання! Усякого! І не тільки від скупості, а й заради підступної мети: аби поставити на коліна гордий, незалежний дух Кости Сиракова!

Тут промовець трошки відкинув голову й замовк, неначе оцінюючи, яке враження справили на мене його слова.

— Так… — пробурмотів я. — Неприємно…

— Неприємно? Трагічно, товаришу інспектор, тра-гіч-но! І цей шкурник ось шантажує, а вдома з ранку до вечора поїдом їсть жінка-міщанка…

— Так це ж заради дитини, Косто…

— Замовкни! — гримнув господар, навіть не глянувши на дружину. — Інквізований з обох боків одночасно, Коста Сираков не витримав й підняв білий прапор капітуляції… Ніжний пагін було розчавлено котком брутального часу… Кінець студіюванню філософії, край мріям про наукову кар'єру, замість усього цього — бухгалтерське місце в «Кометі», і то, зауважте, місце з жебрацькою платнею…

— Гм… — мугикнув я, а це могло означати що завгодно. — Крім замаху на вас самого… чи знаєте ви про інші злочинні дії того товариства?

— Та все оте товариство було злочинною дією, — вигукнув господар.

— Тобто?

— Самі поміркуйте: мільйони левів прибутку фактично ні за що. Просто проценти від фантастичних воєнних поставок. Чому гітлерівцям заманулося давати такі гроші саме гангстерам з «Комети», а не комусь іншому, га?

— Це ви, певно, краще знаєте.

— Авжеж, знаю! Ще й як знаю!

Тут господар конфіденціально нахилився до мене і, щоправда, не знижуючи голосу, забубонів:

— Філіалом гестапо була ота «Комета», коли вже мене питаєте, інспекторе!

— А чому ж ви не розповіли про все на процесі?

Сираков зневажливо махнув рукою:

— Що там було розповідати, коли нічого не можеш довести. Оті троє не вчора народилися: документів і слідів не лишили. Проте Сираков теж не ликом шитий: гітлерівські полковники, що приїздили як техніки-інструктори, шушукання по кабінетах, поїздки Костова і Танева туди-сюди по країні, все це, особливо для мене, було більше, ніж ясно…

— А хто, на вашу думку, був головний?

— Звичайно, Костов, — не вагаючись відповів Сираков.

Потім, почухавши потилицю, додав:

— Хоча наостанку начебто Танев тримав віжки. Він був наймолодший і найвідчайдушніший у зграї. Полковники засиджувалися найчастіше в його кабінеті. А Медаров, та навіть і Костов тремтіли перед ним.

— Тремтіли?

— Тремтіли, атож. І в гангстерстві є чини.

— Гм… — знову промимрив я багатозначно. — А як сталося, що Костов в останню мить вислизнув?

— Цього не знаю. Вони евакуювались у Княжево, а мене мобілізували тут, у Софії, то більше я й не бачив їх. Навіть за платнею посилав її, — Сираков недбало показав на жінку. — А як це сталося, неважко зрозуміти: Танев ставав небезпечний, коли чіпляв пістолет до пояса, але Костов був найхитріший. Збагнув, лис паскудний, що настає скрута, погодив свій від'їзд з націстами й змотався…

— З грішми в кишені… — додав я.

— Звісно, з грішми. Останні два роки вони всі свої кошти обертали на золото: що більше посилювалася інфляція, то швидше обертали все на золото.

— Коли вже мова зайшла про золото, то чи не могли б ви сказати, з чого, власне, останнім часом жив ваш брат? — звернувся я до Сиракової.

— Але ж… — почала господиня й замовкла, злякано глипнувши на чоловіка.

— Кажіть, кажіть! — підбадьорив я. — В таких випадках треба розказувати все. Як у лікаря.

Сиракова судорожно ковтнула слину й знову злякано подивилася на чоловіка.

— Але ж брат ще коли залишив мені скриньку, просто так, щоб я зберегла для нього…

Господарева правиця-шпага описала дугу й зупинилася проти господині, тоді як його сердите обличчя було обернуте до мене:

— Ось з якою людиною я живу під одним дахом!

Тут Сираков спрямував убивчий погляд на подругу свого життя й вигукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Так він же брат мені, Косто… — виправдувалася господиня. — Там пам'ятні речі були від рідних, старі мамині намиста…

— Який вигляд мала ця скринька? — запитав я.

— Та така от, чотирикутна, сталева, — Сиракова показала руками розміри скриньки. — Схожа на ті, що в них торговці вдень тримають гроші…

— А ви ніколи не зазирали до скриньки?.. Родинні реліквії завжди приваблюють.

— Та як же зазирнеш? Скринька відмикалася шифром. Замочок мав шифр. Інакше Іван напевно не залишив би її, бо був недовірливий.

— Та-ак… Маленька послуга, яку ви зробили своєму братові, називається приховуванням доказів і, зрозуміло, карається законом. Добре все-таки, що ви зізналися. Цікаво, що було в скриньці…

— Не знаю, — знизала плечима Сиракова. — При мені він не відкривав її…

— Але ви, певно, струшували її, аби перевірити, як деренчать мамині намиста?

— Нічого не деренчало. Така була натовчена, що нічого в ній і не ворухнулось. І важкенька була.

Остання подробиця, видно, розпалила уяву Сиракова, бо він знову гукнув:

— Зрадниця! Іуда Іскаріотська!

— Ну, знову ти, Косто! То ж брат мій! — хлипаючи, заперечила господиня.

Згодом думки її набрали практичнішого спрямування:

— Та ви, певно, знайшли цю скриньку… Іван завжди тримав її у валізі…

— Поки що не знайшли, — відказав я. — Але тільки-но знайдемо, повідомимо вас… А як сталося, що ваш брат перебрався жити в інше місце?

— Бо він його вигнав! — Сиракова вказала на свого чоловіка.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! — похмуро озвався чоловік.

— Рідного мого брата вигнав, уявіть собі, — пояснила Сиракова.

— Авжеж! Я повинен був з ним церемонитися! Мені не потрібні гангстери в хаті! — знову огризнувся чоловік.

— Як він поводився, коли жив тут? — попитав я.

— Тут? — вигукнув Сираков. — Ніколи він тут не жив. Я одразу ж наказав поселити його на горищі.

— Так і зробив, уявіть собі! — додала господиня. — В моєї дочки на горі ательє, і він, мій чоловік, уявіть собі, примусив запхнути мого брата в кімнатку при тому ательє!

— Я не твій, зрозумій це нарешті! — мало не заревів Сираков.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його я. — Це питання уточните наодинці. — Потім звернувся до жінки: — Але ви принаймні розмовляли з Медаровим?

— Звичайно. Брат же мій.

— Так, це ми вже уточнили. Скажіть краще, про що ви розмовляли?

— Хіба ж я пам'ятаю, товаришу…

Жінка безпорадно дивилася на мене жалісними очима.

— Може, згадував щось про Танева, — спробував допомогти їй.

— Згадував, аякже! Ще б пак не згадувати. Він тільки про те й говорив: як довідатися, де переховується Танев.

— Де переховується? — повторив я.

— Авжеж, де переховується. Казав, що Танев заборгував йому і тепер, дізнавшись, що Іван вийшов з тюрми, сховався, аби не повертати борг

— Якже, борг! — втрутився Сираков, зневажливо махнувши рукою. — Мали ділити крадене! Знаю їх обох: гангстери!

— Ну? Ваш брат узнав, нарешті, де переховується Танев? — звернувся я знову до господині.

— В тому-то й справа, що нічого не взнав, — зітхнула Сиракова. — Йому пощастило знайти тільки того, Ілієва, колишнього їхнього шофера. І вже на другий день перебрався до нього.

— Отже, ви, власне, й не виганяли Медарова? — сказав я Сиракову.

— Ну, до стусанів не доходило, — огризнувся той. — Я тендітна натура. Делікатна. Вижив його своєю ненавистю, зневагою шляхетного духу, недосяжного для пігмея!

— Гм… Це вже дещо.

— Так. Хоч коли діяти за біблійними законами, його слід було б знищити…

— Уникайте біблійних законів, — порадив я. — Від певного часу вони не чинні.

— Слід було б його знищити, — повторив господар, — «Так, як він колись знищив філософа Косту Сиракова. Бути присутнім при грандіозному процесі, який відбувається нині в нашому житті і не мати змоги брати в ньому участі, ви уявляєте?

— Чому ж не мати змоги? — здивувався я. — Хто вам заважає?

— Як це, хто мені заважає? А чи випадає бухгалтерові брати участь в історичному процесі?

— Всі не можуть писати шедеври, — проказав я примирливо. — Інакше хто ж читатиме їх?

— Усі не можуть, — погодився господар. — А я міг. Ось, подивіться!..

Він протиснув своє дебеле тіло між кріслами, розкидав під столиком старі часописи і тріумфально видобув пожовклий, зім'ятий рукопис. Рукопис був вельми тоненький. Сираков підніс його до обличчя, потім віддалив трохи, бо був далекозорий, і розчулено прочитав:

— «Декарт або поєднання матерії з духом»…

— Добре, добре, — поспішив я перебити його. — А що ви думаєте про електричні з'єднання?

Сираков глянув на мене, трохи вражений несподіваним запитанням. Потім на його обличчі відбилася підкреслена зневага:

— Електричні з'єднання? Товаришу інспектор, я розмірковував над таємницями духовних феноменів, а не фізичних… Ось перша і, на жаль, остання праця молодого Сиракова…

Він знову патетично підняв рукопис, неначе шукав дистанції, найзручнішої при його далекозорості. Я поквапився підвестися, люб'язно бурмочучи:

— Звісно, на жаль… Хоча, відверто кажучи…

За дві хвилини по тому я вже віддалився на цілком безпечну відстань од філософа, тобто піднявся на горішній поверх будинку. Табличка на свіжопофарбованих у сірий колір дверях сповіщала: «Ліда Сиракова, художник». Дзвінка немає, що стверджує і постскриптум на табличці: «Стукайте сильно!»

Я виконую вказівку. Невдовзі двері широко відчиняються і на порозі постає дівчина, яка певно і є Ліда Сиракова.

— Ви технік? — питає вона, оглядаючи мене.

— Не зовсім. Я з міліції.

— А, з міліції… Прошу, заходьте!..

Господиня, здається, швидше заінтригована, аніж знічена. Вона гостинно проводить мене у широке приміщення, дуже світле й дуже артистичне своїм безладдям. Попід стінами — купи полотен. На стінах розвішано краєвиди, мистецькі вартості яких не беруся оцінювати, крім того, що вони доволі яскраві. Посеред кімнати на мольберті стоїть велике полотно з ледь наміченими контурами. На підлозі — палітри й флакони з фарбою, тюбики, пензлі й пляшки. Взагалі обстановка, яка могла б заповнити деякі прогалини у моїй артистичній освіті. Шкода тільки, що мене більше непокоїли прогалини іншого характеру.

— Сідайте, — запросила господиня, звільнивши стілець від пістрявих народних запасок. І, помітивши мій запитливий погляд, додала: — Я, знаєте, саме малюю краєвид і намагаюся виходити з кольорових сполучень наших старовинних запасок…

— Ага… — кивнув я. — А коли малюєте запаски, виходите з кольорів краєвиду, чи не так?

— Можливо, — всміхнулася Ліда. — Тільки я малюю не запаски, а краєвиди. Художники поділяються на декораторів і живописців. Я належу до других.

— Ага… — повторив я, сідаючи й оглядаючись довкола, — однак я не бачу портрета вашого донедавнього квартиранта.

— А знаєте, ви майже вгадали, — сказала Ліда і знову всміхнулась. — Я справді збиралася намалювати його портрет, але працювала над двома великими пейзажами. Нічого, ще є час.

— Час є, справді. Шкода тільки, що моделі нема.

Художниця очікувально подивилася на мене. А я глянув на неї і кивнув:

А тепер ви майже вгадали. Так, помер.

Шкода…

— Портрета? Чи…

— Ви теж: портрета… — насупилася Ліда. — Людини шкода. Проте…

Вона замовкла, пригадавши, певно, давнє правило: про мертвих або хороше, або нічого.

— Що проте? — підштовхнув я її.

— Він належав до тих людей, які викликають не стільки жаль, скільки, швидше, страх…

— Страх?..

— Так, страх. Коли він мовчки сидів отам, у кутку, на стільці і я дивилася на нього, на його довгу шию й випнутий кадик, що викочувався з-під накрохмаленого комірця, на згаслий і все-таки насторожений погляд, загнутий, наче дзьоб, як, переді мною поставав орел-стерв'ятник… Таким мені й хотілося намалювати його, схожого на постарілого й змореного хижого птаха…

— Цікаво… Хоча й не дуже привабливо. А він часто сидів тут, у вас?

— Щодня. В його кімнаті нема груби, а вже холодно, от я й запрошувала старого сюди, на тепло. Він приходив, сідав на стілець у кутку й сидів так годинами майже нерухомо.

— Ідеальна модель. А що він розповідав?

Ліда зневажливо зморщила ніс:

— Що може розповідати такий, як він!.. Людина, яка повернулася з минулого… Я так і хотіла охрестити портрет: «Людина з минулого». Рідкісний екземпляр людини, що існувала тільки з грабунків… А ви особисто його знали?

— Познайомилися вельми побіжно. В залі для аутопсії.

Ліда знову скривилася:

— То — інша справа. Треба було бачити його тут, коли він похнюплено сидів на стільці, ніби дрімаючи і водночас пильнуючи. Людина, якій більше нема сенсу грабувати, нема чого грабувати, яка навіть не має сил грабувати, але в якої рефлекси хижака лишилися незаймані.

— Гм… Ви маєте схильність до аналізу. Певно, професія спонукує вас до цього. Моя професія ставить скромніші вимоги. Так про що, кажете, розмовляли з хижаком?

— Про що можна було з таким говорити, — відказала майже з досадою Ліда. — Все в нього крутилося навколо грошей. Куплю нове полотно, одразу питає: «А чи дорогі полотна?» «А фарби?» «Чи багато фарб йде на одну картину?» «А скільки можна взяти за таку-от картину, скажімо?» І все в такому ж дусі. Пам'ятаю, малювала я пейзаж. «Кому ти продаси?» — питає. «Саме цей не думаю продавати», — кажу. «Тоді навіщо малюєш?» — «Так, просто мені приємно». Не міг зрозуміти. Малювати абищо, не маючи певності, що реалізуєш це, здавалося йому безглуздим.

— Справді цікаво, — відзначив я, намагаючись стримати позіхання. — А що він розповідав про себе?

— Нічого. Тільки один-однісінький раз зайшла мова про роки, змарновані в тюрмі. «Довго сидів, — сказав він. — Але цілком заслужено».

— Розумне зізнання.

— Так, але він мав на думці інше. «Кожна дурниця, казав, карається. Моя дурниця полягала в тому, що я не втік п'ятого вересня». Якої розмови ви хочете від такої людини, коли він не зрозумів, що всеньке його життя було суцільною дурницею.

— До того ж зловісною дурницею, — уточнив я. — За яку не він один розплачується.

— Можливо, — погодилася Ліда.

Настала коротка пауза. Господиня згадала про свої обов'язки.

— Чим вас почастувати? — запитала вона. І, певно, щоб я не зажадав чогось незвичайного, швидко додала: — Власне, маю тільки коньяк.

«Єдине, що я п'ю», — мало не прохопився я, але вчасно згадав про службовий характер свого візиту й стоїчно відказав:

— Мерсі. Не переношу алкоголю. Я закурив би. Якщо дозволите і якщо в цих пляшках немає вибухових речовин.

— Куріть спокійно. Навіть і мені можете запропонувати.

Ми закурили. Ліда сіла на табуретку біля мольберта й досить невміло закурила цигарку.

— Я, признатися, не курю й навіть не люблю тютюнового диму, але кажуть, що курити — це артистично… А ви як вважаєте?

— Я не думав про це. В цій галузі я просто скромний емпірик. А що ще в поведінці Медарова справило на вас враження?

— Що ще?.. Найбільше мене дивувала його повна відчуженість од навколишнього світу. Іноді бачила, як він по обіді повертався з корчми… Заглядав туди випити чарку мастики… Йшов поволі, втупивши погляд у землю, з палицею, у чорному макінтоші, наче темна тінь, тінь минулого, що через безглузду випадковість попала в живе життя, на світло сонячного дня і в полудневу юрму, самотня людина з минулого, зовсім ізольована від усього навколишнього… Мені хотілося так і назвати картину: «Людина з минулого…»

Ліда говорила, трохи жестикулюючи рукою, в якій тримала цигарку, геть забувши про неї. Господиня не скидалася на красуню, але в чистому, трохи блідому обличчі й великих карих очах було щось дуже приємне. Взагалі симпатична співрозмовниця, якщо не брати до уваги її схильність вдаватися до психологічних аналізів.

— Цікаво, — : проказав я. — Хоч я особисто не повісив би таку картину в хаті… Якою б не була вона повчальною.

Ліда поблажливо усміхнулась:

— Картини малюють не тільки для того, щоб прикрашати кімнати. Це людські документи…

— У наших архівах є доволі таких документів. Не треба наповнювати ними й мистецтво.

— Ваше зауваження слушне, — відзначила Ліда, швидко глянувши на мене. — А що ви думаєте про абстракціонізм? Мене цікавить думка не фахівця…

— В такому разі запитайте свого батька.

— О мій батько! — Ліда загасила цигарку об мольберт, вирішивши нарешті позбутися її. — Для мого батька існує тільки одна-однісінька тема: мученицький шлях Кости Сиракова. Певно, він уже встиг викласти суть справи?

— Боюсь, що так, — кивнув я. — А чому ви нічого не зробите, щоб хоч трохи примирити своїх батьків?

— Бо я все-таки люблю їх. І не хочу втратити.

— Я не зовсім розумію вас.

— Якщо мені пощастить примирити їх, це означатиме, що вони тут-таки помруть. Неодмінно. Того ж дня.

— Он як!

— Авжеж. Позбавити мого батька мученицької пози, а матір — квизляння, це значить обернути їхнє життя на справжнє пекло. Відразу помруть обоє, кажу вам.

— Добре, добре, — погодився я. — Ви їх краще знаєте. І взагалі, це не моє діло.

Я підвівся, вирішивши, що вже час іти.

— Ви все-таки не висловили своєї думки про абстракціонізм… — зауважила Ліда, помітивши, що я застібаю плащ.

— Саме уточнюю її. А що ви думаєте про дактилоскопічну експертизу?

— Анічогісінько… — знизала плечима дівчина. — І, крім того, не бачу зв'язку…

— Як це не бачите? Адже відбиток пальця майже як абстрактна картина. З тією тільки різницею, що відбиток пальця може до чогось і прислужитися.

— Ага… Значить, ви все-таки маєте якусь думку. А чи знаєте, що на Заході дехто вже малює просто пальцями?

— Це цікаво, — визнав я. — Особливо, коли йдеться про пальці ніг… Але мистецтво — надто широка галузь, а я поспішаю. Отже, іншим разом…

Я ступив два-три кроки до дверей, піднявши руку в прощальному жесті. В цей момент художниця застережливо вигукнула:

— Обережно, провід!

«Провід? Нарешті!» — майнуло в думці, і я глянув під ноги. Виявилося, я мало не наступив на провід, що лежав на підлозі. Обережно піднявши оголені кінці, закручені в кільця, запитливо подивився на господиню.

— Я зробила це для електроплитки, — пояснила вона, усміхнувшись на моє здивування. — Штепсель розбився, то я тимчасово з'єдную без штепселя. Обіцяли прислати майстра, щоб полагодив усю проводку й поставив штепселі, але ніхто не йде…

— Така дрібниця може вбити людину, — проказав я сухо, поклавши провід.

— Напевно… — посміхнулася Ліда. — Але навіщо вбивати людину?

Бідолашна не знала, що я звик не відповідати на подібні запитання. Подивився на неї допитливо. Є люди наївні. Інші прикидаються наївними. Різниця між цими групами не завжди помітна.

— Хто ще, крім вас, має ключ од цього приміщення?

— Батько. У нього є другий ключ.

Я знову помахав на прощання рукою і залишив світ картин. Навздогін почув привітний голос господині:

— Заходьте ще!

«Може, так воно й буде», — сказав я собі подумки, швидко спускаючись сходами. Хоч і не бажано. Бо зачіпає твоє професійне самолюбство. Якщо з одним і тим же свідком доводиться розмовляти вдруге чи втретє, це, як правило, означає, що ти не досить продумано розмовляв з ним уперше.

Пообіднє сонце гріло з незвичним для осені ентузіазмом. Молоді люди вешталися по тротуарах, певно забувши приготувати на завтра уроки. Я теж ще не вивчив уроку і вирішив згаяти вільний час, щоб забігти до управління.

Після сонячної розкоші вулиць канцелярій видалася мені похмурою й темною. Здорова ділова атмосфера. Я кинув плащ на стілець і сів до телефону. Хотів добути довідки про деяких осіб, про їхній громадський стан, адреси. Невеликі уточнення, щоб з'єднати вже наявні дрібні деталі.

Розмовляв я недовго. І з цього можна судити, що тих дрібних деталей було небагато. Колись, на початку служби, цей повільний, болісний початок доводив мене до розпачу. Наче ото біжиш у сні — напружуєш усі сили, а ніг одірвати від землі не можеш. Потім звик. Точніше — зрозумів, що в такій роботі, як наша, не дає користі надмірне нервування і що це саме робота, а не змагання з невидимим і нерозпізнаним зловмисником. Де ще бувають такі змагання? Рефері флегматично піднімає прапорець і каже: «Вперед!» Ти озираєшся, але, крім тебе, на доріжці нікого нема. «А суперник?» — питаєш. «Вже давно побіг», — відказує рефері і навіть не завдає собі клопоту уточнити, коли саме.

Отже, той, «другий», випереджає тебе з самого початку. Головне — в часі. Він має змогу не тільки спокійно й докладно обміркувати свій злочин, не тільки здійснити його, але й продумати та застосувати усе, що можна, аби приховати його. Після цього тобі кажуть, що й ти можеш стати до гри. На перший погляд — безнадійна справа. Але це з позицій нетерплячих і слабкодухих. Бо отой, «другий», здійснивши все, що мав здійснити, може тільки пасувати. Він неспроможний ані відновити вчинене, ані виправити помилки, яких припустився у мізансценах. А ти все ще можеш діяти й випробовувати всі шляхи, досить тільки навчитися бачити далі свого носа.

Я подивився крізь вікно на чисте небо, яке вже почало холонути, а це означало, що денна вистава підходить до кінця. Деяким людям легко живеться. В цей час вони вже збираються додому. Моя знайома, наприклад, в цю мить, напевно, кладе у свій портфель дорогоцінний стосик зошитів з класними вправами й виходить із школи. Не пам'ятаю, чи казав я вам, що вона живе у Перніку. Це за два кроки звідси, коли взяти до уваги сучасний прогрес транспорту. Я міг з'їздити туди коли завгодно, якби мені не забивали голову невідкладні справи.

А втім, одного разу все-таки з'їздив. Зовсім недавно — минулого року о цій порі. Саме закінчив чергове службове завдання, так що момент видався мені підходящим і для завершення маленької особистої історії. Власне, йшлося про один візит. Ви, певно, догадалися, що я збирався в гості не до своєї тітоньки. Отже, рушив до вокзалу. На площі Леніна, на трамвайній зупинці, помітив магазин квітів і пригадав, що з порожніми руками в гості не ходять. Зайшов у магазин і навмання показав на квіти:

— Прошу, зробіть гарний букет.

Дівчина послужливо заходилася виконувати моє прохання.

— Помер хтось із ваших близьких? — співчутливо запитала вона.

От ненавиджу людей, які розпитують мене. Є професії, де не обійтися без запитань, але ж квітникарство, гадаю, до них не належить. І чого це зі мною кожен розмовляє про мертвих?

— Ніхто не помер, — відказав я. — Невже треба, щоб хтось неодмінно помер?

— Я ж тільки питаю, — відповідає дівчина. — Ці квіти купують здебільшого для похорону…

— Гм… Я не знав, що й серед квітів є становий розподіл. Мені потрібні квіти для молодої дами. Живої. Живої і здорової.

— Так би й сказали, — усміхнулася дівчина. — Тоді я зроблю букет з гладіолусів…

— Робіть з чого хочете, — сказав я. — Аби тільки був гарний. І щоб це сталося до сутінок.

Букет справді вийшов чудовий. Особливо за розмірами. Я просто потерпав від думки, що хтось із колег може помітити мене на вокзалі з цією флорою, яку я притискував до грудей, наче немовля. Але як би там не було, а професійна спритність допомогла мені прослизнути в поїзд й дістатися інкогніто в Пернік. Тут, однак, на мене чекало нове випробування.

— Її немає,—. сказала хазяйка, зацікавлено розглядаючи букет, загорнутий у целофан.

— Де ж вона?

— Не знаю. Нічого не сказала. Якщо не в школі, то, мабуть, поїхала в Софію до матері.

— Гаразд, — сказав я. — Піду в школу. А якщо тим часом повернеться, скажіть, що її питав Антонов і зайде ще раз. До речі, а де школа?

Хазяйка охоче пояснила, все ще зацікавлено розглядаючи букет. Можна подумати, що вона вперше бачить гладіолуси.,

Моєї знайомої не було і в школі. Повторна перевірка виявила, що додому вона не поверталася. Найрозумніше було б рушити у зворотну путь. Добре, а квіти? Я жахався самої думки, що доведеться знову їхати в поїзді й трамваях з тим велетенським сентиментальним пакетом. Можна було б, звичайно, жбурнути його в якийсь закуток. Але це здалося мені малодушним і майже злочинним. Той букет був не мій. Він належав їй, отже, я не міг розпорядитися ним на свій розсуд.

Я зайшов до кафе, не спускаючи з ока дорогу до вокзалу. Молодь дивилася на мене, як здалося, не без зловтіхи: «Чекає, дурень, а вона не йде». Я встав і поплентався вулицею, удаючи, ніби вивчаю місто — славний центр героїчного шахтарського краю. Та все псував букет: ну хто ж вивчає шахтарський край з букетом гладіолусів у руці?

Настав час обіду, і це трохи полегшило моє становище. Я зайшов у ресторан і хотів було здати квіти в гардероб. Але виявилося, що їх нікуди покласти. Отже, букет квітнув на моєму столику. І знову-таки ж багатозначні погляди й напівусмішки, тим відвертіші, чим більше спливало часу. Треба було знову змінити місцеперебування. Третя перевірка в домі — і третя невдача. По тому — знову прогулянка по вулицях й вивчення шахтарського краю. Я певен, що в той пообідній час уже все місто знало мене. «Отой з букетом», — казали, мабуть, коли заходила мова про мене. Міліціонер на майдані не раз проводжав мене підозріливим поглядом.

Почало сутеніти. Ніч дасть притулок страдникові. А головне — приховає букет від цікавих поглядів. Навіть більше, я обрав найтемнішу частину вулиці. Після останньої безрезультатної перевірки в домі вищезгаданої особи я вирішив нарешті піти на вокзал.

Вокзал був яскраво освітлений. До того щойно прибув поїзд, відти сипонули люди. Я почав шукати очима якийсь спокійніший куток, коли почув знайомий голос:

— Боже, Петре!

— Авжеж, — проказав. — Це я.

— Бідолашний. Чи давно тут?

— Та ні. Тільки зранку.

Нараз моя знайома помітила, що в мене зайняті руки.

— Які гарні квіти… — проказала вона, хоча букет був уже схожий на зів'ялий латук.

— Це тобі, — сказав я і тільки-но віддав букет, як відчув одразу, що в мене страшенно затерпла рука.

Знайома була, очевидно, зворушена, хоча й не виказала цього, за що я їй сердечно вдячний. Вона ніяк не могла повірити, що я тут, біля неї, на Пернікському вокзалі. І не через надмірну недовірливість: відтоді, коли я пообіцяв, що за день-два приїду, спливло немало місяців.

Порадившись, ми вирішили, що можемо разом повечеряти в ресторані. Зворотний шлях був для мене маленьким тріумфом. Я вже не уникав освітлених місць і поглядів тубільців. Навпаки! Дивіться скільки завгодно. Зустріч, як бачите, відбулася.

Так, зустріч відбулася. Задоволено відзначивши це, я подивився у вікно. Небо вже зовсім охололо. Скоро настане смутна пора — сутінки. А в мене ще стільки справ. Я глянув на годинник, підвівся, надів плащ і насунув на очі капелюх, аби всі знали, що на мене чекають серйозні справи, а не сентиментальні екскурсії в минуле.

Я ступив на другий шлях, що звався «Танев».