Людина повертається з минулого

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

— Гм… — проказав я. — Електроінженер…

Ніякої відповіді.

— Гм… — повторив я. — Електроінженер, га?

Знову мовчанка.

Тут слід пояснити, що відповідь навряд чи можлива: єдині живі істоти в кімнаті — це я і годинник. А від годинника годі сподіватися якоїсь відповіді. Він може тільки сповістити, котра година. Але і тут, дивись, обдурить. А надто, коли забудеш завести свого компаньйона.

Отже, я сиджу в товаристві старого будильника і базікаю про відомі речі. Хтось може подумати, що тільки божевільні розмовляють самі з собою. Однак я маю право заперечити, що це моє діло. Я ж не в канцелярії, а у власній квартирі. І ніхто не заборонить мені чинити що заманеться.

Одначе, на жаль, я не можу робити того, що мені подобається. Інакше гайнув би до Перніка, тільки цього разу без букета. День вихідний, цілком підходящий для виїзду за місто, але електроінженер все псує. Треба подивитися, що він за один.

Електроінженери — шановані люди в нашій республіці. Я особисто нічого проти них не маю. Та коли когось убиває електричним струмом і з темряви розслідування несподівано виринає електроінженер, — погодьтеся, його неодмінно треба відвідати принаймні заради консультації.

Отак міркуючи, я поволі насунув на очі свого старого вірного капелюха, перекинув на руку плащ і — знову в путь.

Надворі, всупереч календареві, було дуже тепло. Люди повиходили погуляти на бульвар. Діти бавляться повітряними кульками. Матері вивезли в колясках немовлят. І ваш Петр Антонов із зовсім непотрібним плащем на руці й кількома неперевіреними версіями в голові.

Власне, давно пора вже переглянути оті версії. Не подумки, бо подумки я весь час їх переглядав, а письмово, наслідуючи практику авторів кримінальних романів: маленький епізод — потім герой на десять сторінок викладає свою глибокодумну версію чи то перед самим собою, чи то перед шефом; далі — ще один маленький епізод і знову повторення тої самої версії, з деякими змінами; потім — третій епізод і третє повторення версії. І так до кінця роману. І читач може наочно простежити, як змінюються і оформляються версії, а автор має можливість зліпити грубезний роман з однієї історійки, яка без повторень навряд чи зайняла більше ніж двадцять сторінок.

Звичайно, у житті все відбувається інакше, ніж у романах, і навряд, щоб знайшовся такий нероба й базіка, який безнастанно переповідав од початку до кінця свою улюблену версію, аби додати там чи тут дрібні уточнення. Взагалі розслідування завжди нагадує проявлення фотографій, якщо ви розумієтесь на цьому. В процесі слідства на білому чистому аркуші незнання починають вимальовуватися певні образи. Як і в фотографії, цей процес може залежати хіба тільки од ступеня експонування й сили проявника. Іноді з'являється зображення, якому бракує тільки окремих деталей. Інколи, навпаки, лише подекуди виникають окремі деталі, а цілісний образ не складається. А буває, що й нічого не з'являється, особливо якщо ти експонував папір з неемульсійного боку.

У нашому випадку цілісний образ нібито вже окреслювався. Хтось навіть міг би запитати: «Чого цей Антонов зволікає і не арештовує Танева?» — але це був би зовсім недосвідчений фотоаматор, що виймає неякісні, недопроявлені знімки. Арештувати якусь темну особу — зовсім не значить примусити її визнати свої темні діла.

І нарешті, порівняння, як відомо, завжди неточні. Коли проявляєш фотознімок, поступове прояснення деталей не міняє образу. А от у нас, на жаль, з появою на білий світ якоїсь дрібненької деталі намальований тобою образ подеколи летить шкереберть. Не знаю, чи розумієте ви мене.

Отже, я простував сонячним бульваром до Російського пам’ятника й готувався дослідити версію «Андрєєв». Який-небудь новачок на моєму місці, певно, стрибав би з радості, уявляючи собі розв'язку:

«Ви електроінженер?»

«Так», — бурмоче сумно Андрєєв.

«Ну, а я з міліції. Сподіваюсь, це вам дещо говорить…»

Андрєєв полотніє:

«Невже?..»

«Саме так, — киваю я. — Все розкрито».

Якусь мить Андрєєв стоїть заціпенілий, потім починає ламати руки й крізь сльози обіцяти, що більше ніколи не чинитиме такого.

Взагалі новачкам легко, принаймні поки вони діють подумки. Я ж майже певен, що завбачливий убивця ніколи не бере зброю, пов'язану з його професією. А втім…

Дійшовши до медичного кварталу, я несподівано згадав, що тут, власне, живе моя тітонька. Треба було б забігти нарешті, провідати стареньку. Трохи порадувати її. А вона приготувала б каву, домішавши підсмаженого турецького гороху, щоб не шкодило серцю. Навіть може налити чарку коньяку. Двадцять грамів, не більше. Для тітоньки більше двадцяти грамів — це вже пиятика. Погомоніли б про те-се: про доброзичливців мого покійного дядька і про ціни на телятину. Взагалі весело провели б час. На жаль, мене чекає інший візит. «Електроінженер, так? А я з міліції…»

Будинок, що я його шукав, стояв по сусідству із сквериком. Голі чорні віти дерев застигли непорушно у синьому небі. Трава знову зазеленіла. На лавах тут і там грілися на сонечку люди з газетами в руках. На доріжках бавилися діти. У такий світлий день і в такому спокійному декорі видається зовсім неймовірним, що й досі є люди такої професії, як у мене.

Я сів на вільну лаву трохи подихати чистим повітрям, ароматизованим димом цигарки. Зсунув оптимістично капелюха на потилицю й подивився просто себе. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч. Будинок мав дуже вузький фасад, лише двоє вікон на поверсі. Отже, ліве вікно. Широке, навіть занадто широке, модерне вікно. Справжня тобі вітрина. Тільки без експонатів.

Нараз моє гостре око щось помітило. Якесь неподобство. Увага: порушення. Що роблять, куди дивляться сторожі? Може, сплять? Зневаживши велику застережну табличку, маля, ледве дибаючи, намагалося схопити ручками великий м'яч, але він вислизав і котився далі, в траву.

Блаженні сторожі міських парків! Вони мають справу з провинами, що їх можна спостерігати без докорів сумління. А мої пацієнти? Вони не дають мені спокою навіть у неділю. Так. Квартира дев'ять, другий поверх, двері ліворуч.

На дверях відповідна табличка: «Василь Андрєєв, електроінженер». Дзвоню, кинувши побіжний погляд і на електровимикач, хоча сходи добре освітлено. Зсередини чути приглушений чоловічий голос:

— Заходьте!

Натискую ручку. На мій подив, двері справді незамкнуті. Простора однокімнатна квартира. Хочу сказати — кімната і хол. Саме таке житло потрібне мені. Та нема. Двері до холу й кімнати широко відчинені. Від бічних дверей долинає шум води.

— Хто там? — чую крізь плюскіт.

Заздалегідь підготовлена мізансцена рухнула: полохливе запитання, сувора відповідь, здивовані погляди і таке інше.

— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.

— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?

Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?

Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.

— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…

— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…

— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.

— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!

Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.

Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.

— У вас курять? — питаю.

— Звичайно. Шкодую, що нічого не можу вам запропонувати. Я не курю.

«Тоді ще матимеш неприємності з своєю Вірою», — подумав я і закурив. А вголос промовив:

— Жахлива звичка. Одначе — приємна.

Андрєєв усміхнувся:

— Для мене це питання смаку, а не принципу. Колись мені зашкодила перша цигарка. Мабуть, саме тому вона лишилася й останньою.

— А що ви думаєте про вбивство електричним струмом?

Господар здивовано зиркнув на мене.

— Ви ж електроінженер, чи не так? — питаю.

— Так, правильно… Але я фахівець з технічних питань, а не з кримінальних…

— Ви, напевне, знаєте, що ваш друг Медаров — мертвий. Та, очевидно, не знаєте, що, як виявилося у процесі слідства, смерть настала дещо неприродно. Медарова вбито.

— Вбито?

— Так. Електричним струмом. Ви здивовані?

Андрєєв дивився на мене вражено. Потім на його обличчі виявились ознаки неприязні.

— Справді здивований, — сухо проказав Андрєєв. — Можу тільки додати, що, по-перше, Медаров не був моїм другом. По-друге, я не вбивця. Боюся, що розчарую вас, але це правда.

— Не бійтеся, — заспокоїв його я, усміхаючись. — Мене розчарувати не легко. Крім того, я не звинувачую вас у вбивстві.

— Але натякаєте…

— Ні. Це вам здалося. Я прийшов до вас тому, що сподівався з вашою допомогою впіймати справжнього вбивцю.

Обличчя Андрєєва знову стало ніби привітнішим:

— Запевняю вас, що неодмінно допоміг би, аби тільки мав певні відомості.

— При таких розслідуваннях, — сказав я, — певні відомості має тільки одна людина — вбивця. Решті доводиться вдовольнятися неточними даними, але це теж не біда: щось скаже Мімі, приточу дещо я, ви доповните, зробить свій внесок Віра, і ось потроху почне вимальовуватися цілісний образ.

Андрєєв слухав мене спокійно, але його лагідні очі були насторожені.

— Отже, — провадив я далі, — почнемо з деяких зовсім простих речей. Що вам казала про мене Віра?

— Нічого не казала… Ну, нічого такого…

— Бачте, Андрєєв… Мушу вас одразу застерегти, що ми не бавимось у піжмурки. Це, звичайно, вельми життєрадісна гра, і я сам полюбляв її в дитинстві, але ніколи не бавився із законом. Вам, певно, відомо, що я просив вашу приятельку нікому не говорити про мій візит до неї. Вона справила на мене враження серйозної людини. І коли ця людина попри свою солідність і моє прохання все-таки розповіла вам, значить, до цього спонукали якісь важливі причини, а не просто звичайна балакучість. Чому Віра попередила вас і що вона вам казала?

— Казала, що до неї приходив чоловік з міліції і докладно розпитував про Танева… Що Медаров помер… може, навіть, його вбито… і що чоловік з міліції може прийти до мене, бо він розмовляв з Мімі, а та напевно розповіла йому про мене.

— А навіщо Віра про все це переказала вам?

— Як навіщо? Просто попередила мене, от і все.

— А чому треба було вас попереджати? Щоб у вас не було сердечного удару, коли відчините мені двері?

Андрєєв мовчав.

— Е-е, товаришу Андрєєв, коли вже з самого початку почнете вигадувати, мені поперек відбере на вашій табуретці. Пообіцяли допомагати, то… Які, власне, у вас взаємини з Медаровим і Таневим?

— З Таневим ніяких.

— Тоді чого ви приходили до нього додому?

— Я шукав його на прохання Медарова. Зважте, що з Медаровим я познайомився теж зовсім недавно…

— Ви не могли познайомитися давно… якщо не сиділи в тюрмі.

— Знаю, що Медаров був у тюрмі. Він мені розповідав про це. Розповідав і дещо про діяльність «Комети»— товариства, в якому працював мій батько…

— Ким був ваш батько у «Кометі»?

— Не акціонером… — сухо відказав Андрєєв. — Був шофером у Костова. Разом з Костовим зник і мій батько.

— Так. Я чув про це. Ну, і що?..

— Кажуть, що Костов утік до Німеччини на гітлерівському літаку. Це можливо: такі, як він, наче пацюки — тікають з корабля, коли він тоне. Але мій батько не мав нічого спільного з їхнім фашистським кораблем. Він був робітник, значить, мав радіти, що наближається визволення. А крім того, палко любив дружину й сина. Тільки наївний міг би повірити, що батько втік з Костовим до Німеччини. А я не наївний…

— Ваша мати що-небудь казала вам про це?

— Од матері я знав, що батько загинув на війні. Але коли п'ять років тому мама тяжко захворіла і відчула, що помре, вона покликала мене і сказала якось увечері: «Сину, знай… оті бандити з «Комети» вбили твого батька. Пам'ятай про нього і, якщо зможеш, відплати!»

Андрєєв замовк, опустивши очі. Я теж мовчав, неуважно дивлячись крізь вікно на чорні дерева у парку.

— Я запам'ятав ті слова. Але що з того? Стільки років спливло. Я довідався, звичайно, про процес «Комети», та на процесі не було з'ясовано, як зник мій батько. І от недавно до мене приходить якийсь сердитий старий і каже, що він Медаров, тобто другий акціонер «Комети».

— Коли було оце «недавно»?

— Справді недавно. Близько місяця тому. Можете собі уявити моє здивування. Я запросив старого зайти, і він одразу почав: «Шукаю одну людину, цікаву й для вас. Тому сподіваюсь, що ви допоможете знайти її». — «Що за людина?»— питаю. «Танев — третій з «Комети». — «А навіщо мені ваш Танев?» — «Він убивця вашого батька». — «Доведіть!»— кажу. «Не можу цього довести, — відповідає, — але знаю напевно. Коли б міг довести, не шукав би вас, а просто пішов би до міліції».

— І ви вірите, що Медаров справді пішов би до міліції? — запитав я, перевівши погляд з вікна на Андрєєва.

— Звісно, ні. Але мене цікавило інше. Я хотів мати докази, що саме Танев убив мого батька. Я так і поставив питання перед Медаровим: «Добре, — сказав йому. — Припустімо, що ми знайдемо Танева. Як примусити його зізнатися?» — «Це ми з вами вирішимо, — відповів Медаров. — У мене є факти проти нього. І коли Танев збагне, що вони в мене, обм'якне, як віск. Важливо, — каже, — тільки добратися до нього». — «А навіщо вам добиратися до нього?»— питаю. «Маю дещо владнати, — каже. — Але і ви, і я розрахуємося з Таневим тільки тоді, коли діятимемо вкупі. Спільно. Інакше нічого не вийде».

— Доброго компаньйона знайшли… — зауважив я.

— Для мене він не був компаньйоном, — заперечив Андрєєв. — Для мене він тільки — засіб для викриття вбивці мого батька.

— Але Медаров і вас використовував як знаряддя.

— Можливо. Я й сам підозрював, що такий-от Медаров не прийшов би до мене, коли б я не був йому потрібен для досягнення якоїсь мети. Та хіба виключено, що двоє зовсім різних людей, які ставлять перед собою зовсім різні цілі, можуть мати спільні інтереси, принаймні в певний момент?

— Чому ж ні, буває. Погано тільки, що таке співробітництво мав безліч негативних чинників. Наприклад, не знаєш, коли точно завершується отой «певний» момент. Трапляється, що перш ніж з'ясуєш це, можеш відчути, скажімо, ніж у спині.

— У наші дні такі випадки не трапляються, — всміхнувся Андрєєв.

— Як правило, не трапляються, але там, де є наївні, можуть бути. Звісно, я кажу це між іншим, так що не ображайтесь. Прошу, закінчуйте свою розповідь.

Андрєєв невдоволено подивився на мене.

— З розмов старого випливало, що Танев, тільки-но довідавшись про звільнення Медарова з тюрми, негайно зник, аби уникнути розрахунків і виграти час обміркувати якийсь план…

— Обмірковувати свій план він міг двадцять років…

— Так, але звільнення Медарова було несподіваним для Танева. Коли б не остання амністія, Медаров сидів би ще багато років. Так чи інакше, а старий вважав, що докази, які він мав, примусять Танева зізнатись, і що коли б на той час у кімнаті потай працював магнітофон, то Танев, нічого не помітивши, свідчив би проти себе…

— Наївно…

— Медаров був не такий уже й наївний…

— Я нічого не кажу про Медарова.

— Тоді ви ще раз образили мене.

Мій співрозмовник набурмосився ще більше. Я, певна річ, не маю ніякого бажання ображати людину. Але його варто трохи роздратувати. Щоб позбувся самовпевненості. Щоб засумнівався у правильності своєї поведінки. Щоб був уважний надалі взагалі і, особливо, до своїх свідчень.

— Образив вас? — запитав я. — Не помітив.

— Можливо, зате я помітив.

— Це вам здалося, — мовив я добродушно. — Хіба ж образливо, що я вважаю наївними ваші плани в тій галузі, де ви не фахівець? Це галузь злочинності. Щоб стати фахівцем у ній, треба або бути злочинцем, або переслідувати злочинців. Ви, сподіваюсь, не злочинець, але мушу сказати, й не криміналіст.

— Ви так усе повернули, що я ніби знову винен…

— То вже вирішуйте самі. А втім, розказуйте далі.

— Ну, загалом це й усе. Оскільки Танев ховався від Медарова, то стежити за ним треба було комусь іншому. Цим іншим був я. Проте Танев не з'явився. А тепер зник і Медаров.

— Одне слово, «Комета» відлетіла, — підсумував я. — З ким ще, крім вас, підтримував зв'язок Медаров?

— Раніше, по-моєму, він ходив до Таневих. Точніше — до Мімі. Але, здається, звернувся до мене, щоб припинити ті відвідини. Вважав, що Танев знає про його візити і саме через те уникає свого дому.

— Ще які зв'язки Медарова ви знаєте?

— Інших не знаю… Крім, звичайно, зв'язків з Ілієвим, у якого той мешкав. Він оселився в Ілієва, бо вважав, що Ілієв зустрічається з Таневим.

— Вважав чи був певен?

Був певен. Він, очевидно, саме через Ілієва хотів повідомити Танева, що має якісь докази проти нього.

Коли востаннє ви бачили Медарова?

Андрєєв на мить замислився.

— У четвер… А коли його вбито?

— Зараз запитую я. О котрій годині в четвер?

— Не пам'ятаю точно. Увечері.

— Спробуйте пригадати.

Андрєєв знову замислився:

— Десь між восьмою й дев'ятою годинами. Скорше, близько дев'ятої. Коли він подзвонив, я саме слухав по радіо новини, а вони починаються о восьмій тридцять.

— Тепер пригадайте точно, що відбувалося відтоді, коли ви відчинили двері, й до того моменту, коли провели Медарова.

— Це неважко: Медаров зайшов усього на кілька хвилин. Сказав, що стоїть на шляху до викриття Танева. Отже, щоб я був готовий. Треба тільки домовитися про час, коли він напевно застане мене вдома. Ми призначили час між сьомою і восьмою вечора. На тому розмову закінчили, старий пішов.

— Як він поводивсь?

— Як завжди…

Андрєєв замовк. Потім підвів голову й подивився на мене.

— А втім, дуже поспішав, і в його поведінці відчувалась якась напруженість. Він квапився, я певен. Навіть не ввійшов до кімнати. Ми розмовляли в коридорі. Медаров переступав з ноги на ногу, наче йому було холодно. Двічі подивився на годинник, і тільки-но ми про все домовились, одразу пішов.

— Тоді ота напруженість чи поквапливість не вразила вас?

Андрєєв заперечливо похитав головою:

— Ні. Не вразила. Я подумав, що старий просто поспішає додому, адже було вже пізненько, а він жив, як казав, на другому кінці міста.

— А Медаров не згадував, що Танев може сам відшукати вас?

Андрєєв здивовано глянув на мене.

— Звідки Танев міг дізнатися про мене?

— Облиште версії, — зупинив я його. — То моя справа. Відповідайте на запитання. Тільки добре пригадайте.

— Мені нема чого пригадувати. Нічого такого він не казав.

— Ну, якщо ви певні, що не казав… А що це за докази проти Танева, про які натякав Медаров?

Андрєєв втупився в мене.

— Не маю уявлення.

— Хіба ви не цікавилися?

— Цікавився, звісно, але Медаров взагалі не бажав говорити про ці справи. Він одразу попередив мене, що коли не хочу все провалити, мушу тримати язика за зубами.

— Тому ви й не пішли до міліції?

Андрєєв ствердно кивнув і знову похнюпився.

— Боронь мене боже від таких активістів!.. — буркнув я, зітхнувши. — І від людей, які гадають, що тільки вони все знають і можуть.

— Я не вважаю, що належу до них, — проказав Андрєєв дещо роздратовано. — Прекрасно розумію, що міліція має свої завдання, а я — свої. І далекий од будь-якої недовіри. Якщо я й досяг чогось, то тільки завдяки нашій владі. Вона мене вигодувала й виховала. Але знаю й інше: я не маю достатніх доказів для того, щоб убивця дістав по заслузі. Треба зуміти довести його злочин. А поки що Танев на волі…

— Знаєте, Андрєєв, — промовив я серйозно. — Тримайте ці розмірковування при собі. Я не випадково кілька разів намагався наштовхнути вас на думку, що ви дієте по-дилетантському, навіть заздалегідь знаючи, що ви сприймете це як образу. Легковажні дії у серйозних випадках — річ небезпечна. Ви дозволили злочинцеві обдурити себе і замість визнати свою провину починаєте шукати мотивів для виправдання.

— Я не виправдуюсь… — перебив мене Андрєєв.

— Ще гірше, коли не виправдуєтесь. Це значить, що ви й досі переконані у своїй правоті. А чи не спадало вам на думку, що не Танев, а Медаров — вбивця вашого батька?..

Андрєєв злякано глянув на мене.

— І що він міг би стати й вашим убивцею, хоч і опосередковано?.. А може, вашого батька убив Костов, а Медаров тільки дурить вас, аби використати як свого помічника?..

— Я маю відчуття, що мого батька вбив Танев…

— Можливо, що й так. Тільки такі справи не розв'язують за допомогою відчуттів. А ніяких фактів ви не маєте. І найгірше в даному разі те, що ви, не довіряючи міліції, в той же час довірилися пройдисвітові.

Андрєєв хотів заперечити, але підняв руку.

— Облиште. Я знаю, що ви скажете. Раджу не сушити собі голови над завданням, якого не тільки ніхто не покладав на вас, але навіть не мав такого наміру.

— Товаришу інспекторе, — тихо промовив Андрєєв. — Це завдання поклала на мене моя покійна мати. А що зробили б ви, коли б узнали, що вашого батька убили?

— Саме те, що роблю тепер, — відповів я. — Виконував би свою роботу. Ми найкраще мстимося за вбитих, коли сумлінно виконуємо роботу, кожен на своїй ділянці. Ви — на вашій, я — на своїй.

Андрєєв подивився на мене, наче хотів щось сказати, але промовчав.

— Не забувайте, — вів я далі, — що кожен убитий є чиїмось батьком. І якщо в нас вбивства віддавна стали рідкістю, то цим ми завдячуємо не сирітській помсті. Інакше злочинність не зменшувалася б, а подвоїлася б. Ви, певно, чули що-небудь про «криваву помсту». Ланцюгова реакція.

До вашого відома, я нікого не збирався вбивати…

Не сумніваюся. Але чи певні ви, що ніхто не готувався вбити вас?

Немов музична ілюстрація до мого тривожного запитання кімнату виповнив дзенькіт розбитої шибки. І я, і господар підскочили майже одночасно. Я зробив Андрєєву знак рукою лишатися на місці, швидко ступив до вікна і обережно визирнув. Кілька хлоп'ят панічно тікали парком.

— Шибайголови! — гукнув я їм услід. — Ось я вам покажу!..

Атож, покажеш їм. Тільки й того, що розпочати слідство про вибиті шибки.

Небезпечний предмет лежав у кутку кімнати. Як і слід було сподіватися — звичайний тенісний м'яч. От і весь замах.

Мій візит закінчився.

— Ну, що ж, — проказав прощаючись. — Запишіть номер мого телефону. Як щось пригадаєте або що-небудь трапиться, дзвоніть. Маю відчуття, як висловилися ви, що це не остання наша зустріч.

Андрєєв усміхнувся. Потім записав номер мого телефону.

«Візит без особливих наслідків», — думав я, перетинаючи садок. Але в нашій роботі наслідки не завжди з'являються одразу. Яка-небудь розмова, що може здатися комусь зовсім пустопорожньою, іноді спричиняє масу цікавих наслідків. І між іншим, породжує у твоїй голові нові запитання.

З-поміж багатьох питань, які в ту мить найбільше докучали мені, було одне: куди піти обідати? Цю складну проблему несподівано розв'язав транспорт: трамвай зупинився на площі Леніна. Я зайшов до закусочної. Знайшов місце, але замовити обід швидко не пощастило. Добре, що було над чим подумати, тож я міг згаяти час. Нарешті офіціант підійшов і майже радісно повідомив, що нічого, окрім смаженої надениці,[12] немає.

— Саме наденицю й хочу…

Чоловік поспішив зникнути.

— І один салат… — гукнув я йому вслід. Той навіть не озирнувся.

— І склянку вина… — додав я, хоча офіціанта вже не було видно.

Уявіть собі моє здивування, коли всього через п'ятнадцять хвилин усі три замовлення було виконано. Офіціант-віртуоз. На льоту приймає, запам'ятовує і виконує замовлення.

Надениця майже холодна, але я звик тільки до застиглих страв, тож мені видалося, що вона гаряча. Апетитно давлюся, одночасно вирішуючи службові питання. Найбільше мене цікавила історія з тими фактами. Майже доведено, що в Медарова справді були якісь докази проти Танева. І так само майже доведено, що ті докази — це документи. Довгі роки, поки Медарова не було, вони, очевидно, зберігалися в маленькій скриньці. На жаль, скринька, як і самі докази, десь зникла. Якщо папери попали до того, хто найбільше ними цікавиться, шукати їх далі — марна справа. Існує, проте, й інше припущення; Медаров міг залишити документи на тимчасове зберігання у когось із своїх знайомих. І це досить імовірно, враховуючи, що Танев для Медарова був «небезпечною людиною». Небезпечна людина, знищуючи докази, могла знищити й того, хто їх носив при собі. І навпаки: власник таємних документів перебував у відносній безпеці, коли небезпечна людина знала, що ці документи передано третій, невідомій їй людині. Взагалі механізм добре організованого шантажу…

Я заплатив по своєму скромному рахунку й підвівся, шкодуючи, що не зможу піти в кіно. Добре все-таки, що Медаров мав невелике коло знайомих. Я сподівався обійти всіх за один вечір. Оскільки Андрєєва із списку вже викреслено, я подався до Сиракових.

Власне, чи викреслено об'єкт «Андрєєв» із списку, чи ні, буде видно далі. Лагідні сині очі у людини ще не означають, що кожне її слово слід брати на віру.

Сонце того дня не поспішало ховатися. Мабуть, хотіло подивитися матч «Славія» — «Левський». І судячи по тому, який натовп сунув до стадіону, на змаганні мало бути чимало глядачів. На жаль, я мусив іти на свій матч. Без публіки й овацій. Правда, це не означає, що в разі неуспіху мене не затюкають. Буду освистаний мовчазно, але це ще болючіше.

Ось і дім Сиракових. Цього разу задля розваги почну відвідини з горішнього поверху.

— А, це ви? — усміхнулася Ліда, відчинивши мені двері. — Який збіг… Я саме думала про вас.

— Дуже мило, — проказав я. — Сподіваюсь, ви не думали нічого лихого.

— Навпаки. Хочу намалювати вас як позитивного героя.

— Гм… — пустив я в дію свій улюблений вигук, заходячи до майстерні. — В цій ролі я ще не був.

— Я згадала про вас у зв'язку з Медаровим, — пояснила Ліда.

— Невже? Ну, тоді це справді збіг. Я теж згадав про вас у зв'язку з Медаровим…

— Пам'ятаєте, — вела далі дівчина, не слухаючи мене, — я хотіла намалювати портрет Медарова? Потім од вас дізналася, що він помер. Одначе думка про той хижацький образ не залишала мене. А ви казали, що від таких образів особливої користі нема. У ваших словах було щось справедливе. В тому розумінні, що образ не може бути темою сам по собі. І через те у мене виникла ідея використати той образ як протиставлення…

— Цікаво… — пробурмотів я, глянувши на годинник.

— Я вирішила створити конфліктну композицію, побудовану на двох образах: нове і старе, ви і Медаров…

— Гм… А якою точно буде ситуація? Сидимо й бесідуємо? Чи…

— Саме в цьому складність проблеми: якою буде ситуація. Я сподівалася, що ви порадите мені.

— Сумніваюсь, — похитав я головою. — У нашому відомстві справді є гурток художньої самодіяльності, але, зізнаюсь, я ще туди не записався.

— Ви могли б допомогти мені як практик…

— Добре, — погодився я, — подумаю. А тепер допоможіть мені ви.

Ліда запитливо подивилася на мене.

— Медаров часто приходив сюди. Ви добре ставилися до орла-стерв'ятника. Природно припустити, що й він відчував якусь симпатію до вас. Можливо, навіть певну дозу довіри…

Я замовк і глянув на співрозмовницю.

— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?

— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?

— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.

— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?

— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…

— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…

І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.

— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…

«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:

— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…

— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.

— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.

Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».

Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.

— Знову ви? — сонно запитала господиня.

— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…

— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…

— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.

Після кількох невеликих контузій об меблі в темному коридорі ми опинилися у знайомій вітальні. Я ввічливо відмовився сідати й спробував уникнути важкого погляду, що його філософ втупив у мене з фотографії. Повернувшись спиною до реліквії, я запитав у Сиракової:

— Чи ваш брат не давав вам чого-небудь на збереження? Завважте, що такі речі, як гроші й цінності, мене не цікавлять.

— Нічого не давав, — відповіла жінка сумно. Її погляди надто явно розходились із моїм ставленням до грошей і цінностей. — Тоді, коли довірив мені скриньку, обіцяв добре віддячити, а коли я повернула її, нічого не дав. Він, небіжчик, слово честі, був тільки на обіцянки щедрий…

— Йдеться не про гроші, — нагадав я. — А про яку-не-будь річ — документ, пакет?

— Анічогісінько не лишив, — промовила господиня так само тужно, думаючи, певно, про своє, — «Скоро щедро тобі віддячу», — казав, та так я йому й повірила. Він тільки на слова був щедрий.

Я поспішив зникнути, перш ніж прокинеться учень Декарта. Отже, нічого певного. Хіба що поменшав список візитів.

Наступний етап: дім Танева. Дзвоню за порядком номерів. Один раз. Ніякої відповіді. Подвійний сигнал. Той же результат. Три коротких послідовних заклики. На порозі постає Мімі.

— Ну, мені просто щастить. Саме вас і шукав.

— Це ви іншим розкажіть, — відказує Мімі, даючи мені дорогу. — Спочатку дзвонили до Танева, потім до Віри, а коли ніхто не озвався, згадали про мене.

О, ці жінки. Ніщо не пройде повз їхню увагу.

— То тільки для того, щоб з'ясувати ситуацію, — пояснив я. — Саме ви мені й потрібні.

— Чи ви, бува, не закохалися? — запитала Мімі, проводжаючи мене через хол.

— Майже вгадали. Справді закохався. Тільки не в вас…

— Не виправдуйтесь. — перебила Мімі. — Я вже казала вам, що мужчини мені остогидли.

За оливково-зеленою завісою сталися зміни. Приміщення здавалося значно привітнішим і навіть просторішим завдяки тому, що всі речі були розставлені по місцях. З радіоли, наскільки я розуміюся на симфонічній музиці, линула якась бразільська самба.

— Чим вас почастувати? — запитала Мімі.

— Деякими відомостями, — скромно відповів я. — Медаров не залишав у вас чого-небудь на зберігання?

— Крім пляшки мастики й пляшки коньяку. Коньяк уже випили, а мастика ще є.

— Шкода, що не навпаки. Я, як і ви, не п'ю мастики. Хоча невдовзі, мабуть, доведеться почати. Проте зараз горілка мене не цікавить. Чи не залишав старий якого-небудь пакета, документа, блокнота, листа?

— У, які ви… — зітхнула Мімі. — Якби щось залишив, я б сказала вам про це ще під час першої зустрічі. Не така я вже дурненька.

— Не сумніваюся в цьому Але іноді трапляються пропуски. Гм… Ви, я бачу, прибрали…

— Скористалася з вашої поради, — сухо відказала Мімі… — Адже слід жити добре, а неабияк…

— Саме так, — кивнув я. — Та в даному разі ви діяли не за моєю порадою. Самі, видно, побачили, що непереливки. Це добре.

— Добре, — погодилася Мімі байдуже. — Якщо не лусну з нудьги…

Я вже настроївся йти, але останнє зауваження наштовхнуло мене на думку, що можна в затишку ще викурити цигарку. Вийняв пачку і запропонував Мімі. Закурили.

— Перша умова, аби не луснути з нудьги, — зауважив я, — уникати нудьгування. З власного досвіду знаю.

— Це й без досвіду відомо.

— Правильно. Без досвіду відомо також, що коли відмовляєшся від чогось, то треба його замінити іншим. Бо інакше прибереш у кімнаті, сподіваючись почати нове життя, а потім, коли більше нічого буде прибирати, ляжеш і помреш з нудьги. Але, що імовірніше, повернешся до колишнього життя.

— Вам би не в міліції, а в дитячому садку вихователькою працювати, — зауважила Мімі. — Так просто пояснюєте… Правда, на словах усе дуже просто…

— Та й у житті не бозна-як складно, — заперечив я. — Одну насолоду замінюєш іншою. Пориваєш з одними знайомими, знаходиш інших. Оце й уся складність. І найважливіше — не вважати, що життя — суцільне свято. Свята, навіть за календарем, бувають не дуже часто…

— Гаразд, — проказала Мімі. — Я вважатиму вас за свого консультанта.

— Консультант у вас є тут, по сусідству. Ваша приятелька Віра. Якщо вона ще не приятелька, то може бути нею. Нічого, що називає вас Сусанною… Проте, зрозуміло, це ваші справи.

Я загасив цигарку у попільниці й насунув капелюха.

— Ага, мало не забув. Я цікавився отим інцидентом. Виявляється, ваш приятель Жора перший розпочав бійку. А ви, щоб допомогти йому, лжесвідчили на його користь. Та оскільки вчинили це вперше, вас більше не турбуватимуть. До побачення.

— До побачення, інспекторе.

І знову я на вулиці. На тротуарах не протовпитися. Щойно закінчився матч. Рахунку я не знаю. Знаю одне: в мене поки що — нуль. З чотирьох об'єктів лишився тільки один. Це далеченько. Там, де свого часу ми з учителькою бували на екскурсії. Пусте, поїдемо на екскурсію тролейбусом.

Квартира Ілієва. В холі нові меблі. На стіні — картина. Бузок наче справжній і ніби пахне. Кімната сповнена різким запахом парфумів. Я допитливо глянув на господаря.

— Це ви так напахтилися?

— Таке! — Ілієв ніяково усміхнувся. — Жінка пішла кудись у гості, то, певно, вона.

— А Танев не забігав сюди?

— Ні. Не бачив його!.. Та ви сідайте!

Здалеку долинали звуки скрипки. Вправи. Судячи з усього — важкі. Добре, що в дитячі роки я не попав у цю інквізицію.

— Ніколи сідати, — кажу. — Йду до театру. «Злочин і кара». Не дивилися? Хоча можна й не дивитися. Відомо: вбивство, лжесвідчення і таке інше. Я був у цих краях. От і вирішив завітати, дізнатися, чи Медаров, бува, нічого не залишав вам на збереження: якої-небудь скриньки, документа?

— Ні, нічого не лишав.

Голос Ілієва лунає щиро. Брехня нерідко звучить щиро. Та я не прихильник поспішних обвинувачень. Полюбляти парфуми не заборонено законом. Навіть і тоді, коли вони мають досить гидотний запах. Щось середнє між пахощами бузку й запахом йодної настойки.

Надворі вже посутеніло. Кінець матчам, прогулянкам і недільному дневі. Взагалі, «втрачено тижневий відпочинок», як мовиться в одному старому фільмі. Але ж лишається театр, може, хто-небудь зауважити. На жаль, не лишається й театру. Ця історія з театром була просто маленькою вигадкою.

Я прямую тротуаром під білим неоновим світлом, і ноги самі несуть мене до того закладу, де я недавно збагатився деякими відомостями про фрейдизм. Заклад переповнений. Дехто навіть стоїть. Стояти після того, як цілий день ходив по гостях? Мерсі. Краще сидіти вдома з давнім співрозмовником — годинником. Трохи нуднуватий співрозмовник, але ніхто не примушує його слухати.

Отож, я знову в домашньому затишку. Затишок не бозна-який, зате є ліжко. Вмикаю електричну грубку, надіваю задля більшої оперативності тільки піжамну куртку, роззуваюся й лягаю. На мить мені захотілося щось почитати. Потім вирішую заснути просто так.

Не розповідатиму, що саме снилося мені. Я ще не настільки став фрейдистом. Прокинувся раптом з неясним відчуттям, що запізнився на роботу. У кімнаті справді пронизливо дзвеніло. Одначе не будильник, а телефон. Я простягнув руку до нічного столика і взяв трубку:

— Так, так, це я… А, черговий… Що?.. Хто, Андрєєв? Де? В управлінні?.. Хай зачекає, зараз іду.

Отже, все-таки не обійтися без театру. Хоча й особливого. Нашвидку вдягнувся, насунув капелюха й вискочив на вулицю.

Андрєєв чекав на мене в коридорі управління, він був чимось приголомшений.

— Ну, що нового? — якнайбадьоріше запитав я.

— Кояться дивні речі, — промовив Андрєєв.

— Наприклад?

— Вийшов надвечір, повертаюся й бачу, що в кімнаті світиться…

— Ну, і?..

— І — нічого. Я не наважився ввійти. Прийшов сюди.

— Хто ще, крім вас, має ключі від квартири?

— Ніхто.

— А може, ви забули вимкнути світло, коли виходили?

— Це виключено.

— Гаразд, — сказав я. — По дорозі побалакаємо.

Сіли в чергову машину і за п'ять хвилин були біля квартального скверика. Ліве вікно на другому поверсі справді освітлене.

— Просто містерія… — бурмотів Андрєєв, поки ми разом з міліціонером піднімалися сходами.

«Містерія, але зовсім прозора, — відповів я подумки. — Мандрував цілий день, аби повернутися на вихідну позицію».

Я взяв у Андрєєва ключ, безшумно відімкнув й різко відчинив двері. Тихо. Помешкання видається безлюдним. Але в тиші промовляють речі. Хол мав ще більш-менш пристойний вигляд. Кімната, одначе, розгромлена вщент. Матраци, ковдри розкидано. З шафи викинуто на підлогу всі речі, тумбочка порожня. Доріжка, картина, ба навіть завіски — все перевернуто, скрізь, видно, ретельно, але гарячково чогось шукали.

— Як ви гадаєте, сюди хтось заходив? — запитав я Андрєєва, який ішов позад мене.

— Ви як фахівець встановите це точніше, — сухо відказав господар.

— Звідки мені знати? — проказав я добродушно. — Коли я збираюся кудись іти з дому, то завжди все буває порозкидано, як після обшуку.

— А от у мене завжди прибрано, як було тоді, коли ви прийшли вперше.

— Ви не відчуваєте ніякого запаху? — питаю.

— Пахне скипидаром, — відповів Андрєєв.

В кімнаті справді страшенно смерділо мастикою для підлог.

— Вранці не пахло, — зауважив я.

— Коли ви пішли, жінка, що прибирає у мене, натирала паркет, — пояснив Андрєєв, трохи здивований, що звертаю увагу на запахи.

Міліціонер стояв на порозі кімнати.

— Ви вільні, — сказав я. — Машина також.

Він козирнув і вийшов. Тепер можна відверто задати наступне питання:

— А це часом не ваша подруга Віра?

— А чому Віра?

— Так. Відімкнула відмичкою й навмисне порозкидала все, щоб ви зрозуміли, наскільки важко холостякові порядкувати в домі.

— Навіщо ви жартуєте? — запитав Андрєєв. — Адже йдеться про серйозні речі.

Голос у нього був спокійний, але ми знаємо той спокій перед бурею.

— Ваше запитання доречне, — киваю я. — Тільки от його треба адресувати вам.

— Не розумію.

— Не розумієте? Слухайте, Андрєєв! — Я вже не жартував. — Діставайте з кишені оте, що ховаєте, й давайте сюди! — Я простягнув руку.

Господар дивився на мене вражено. Роздратування, яке, здавалося, от-от прорветься, поступилося місцем явному замішанню.

— Ви чули, що я сказав? Сюди! — мовив я, поворухнувши правицею. — І швидше, бо мені затерпне рука!

Андрєєв нарешті наважився. Розстебнув піджак, зняв із внутрішньої кишені шпильку й вийняв маленький квадратний, схожий на пачку сигарет, пакетик.

— Ого, ще й шпилькою застебнули, — зауважив я, кладучи пакетик до своєї кишені. — Блискуча ідея. А чи не подумали ви, що разом з тією шпилькою, пальтом і взагалі з усім своїм майном ви могли опинитися десь між урнами на сміття, спрямувавши уважний, але неживий погляд до таємниць всесвіту? Як бачите, — додав я, вказуючи на гармидер у квартирі, — йому сам чорт не брат. Ваше щастя, що він гадав, ніби ви заховали пакетик вдома, а не носите його з собою. Словом, недооцінив вашої легковажності…

— Ви починаєте ставитися до мене вже зовсім як до дитини, — ображено пробурмотів Андрєєв.

— За це ви повинні тільки дякувати мені. Бо коли б я ставився серйозніше, треба було б арештувати вас за лжесвідчення. А тепер поясніть, що саме трапилося сьогодні по обіді.

Я сів на кульгаву табуретку біля ліжка і закурив. Андрєєв підняв з підлоги матрац і теж сів.

— О другій годині я зустрівся з Вірою. У мене були квитки в кіно. З кінотеатру вийшли близько четвертої. Потім погуляли в парку, посиділи в «Берліні». А тоді я провів Віру й повернувся додому.

— О котрій годині?

— Десь о пів на восьму…

— Далі.

— Ще коли я відмикав двері, мені здалося, що дзвонить телефон, але поки ввійшов, дзвінок урвався. Я пішов на кухню, щоб поставити чай, коли знову задзвонив телефон. Побіг до спальні, здивований, бо мені мало хто дзвонить, особливо в неділю. Озвався незнайомий чоловічий голос. «Товариш Андрєєв?» — «Так», — кажу. «Мені треба поговорити з вами в одній дуже спішній справі». — «Говоріть», — кажу. «Ні, — відповідає, — не можу по телефону». — «Про що йдеться все-таки? — питаю. — І хто ви такий?» — «Ви мене не знаєте, — каже, — а про справу не можу говорити по телефону. В усякому разі, це справа, яка стосується вас особисто. Давайте зустрінемося на зупинці Княжево, точно о пів на дев'яту. Чекатиму вас біля павільйону. Там усе поясню». Я хотів запитати, чого б йому не прийти до мене, але незнайомий уже повісив трубку. Оце й усе.

— О котрій годині точно вам подзвонили?

— Та, мабуть, хвилин за п'ятнадцять після того, як я повернувся, значить, приблизно о восьмій без чверті.

— І вам призначили зустріч на восьму тридцять… Розрахували час так, щоб ви не мали змоги вжити ніяких заходів. І ви, звісно, помчали у Княжево?

— Авжеж. Чому б не перевірити, про що йдеться…

— Чому ж ні, справді… А ви поцікавилися, що в цьому пакетику?

— В тому-то й справа, що нічого. Шкіряний нотатничок з двома десятками імен і цифрами біля них. Ані натяку на докази.

— Не журіться. Іноді доказ — річ вельми неясна. Ніж з погляду людей, схожих на вас, — прилад для різання хліба, та коли ця безневинна річ опиняється на столі у слідчого, вона може примусити затремтіти якогось індивіда… Ліпше пригадайте, що ви ще приховали од мене?

— Нічого не приховав, — відповів Андрєєв. — Я так і вирішив: нічого не приховувати, окрім нотатничка.

— Гм… — мугикнув я, допитливо подивившись на співрозмовника. — А навіщо нотатничок?

— За допомогою його ми з Вірою сподівалися витягти з Танева зізнання. Я особисто не розумію, які докази можуть бути в цьому нотатничку, але якщо Медаров так ретельно зберігав його, значить, там щось є. Можливо, написано щось невидимим чорнилом або заховано в оправу… Ми з Вірою вирішили запропонувати Таневу обмін, попередньо встановивши у Віриній кімнаті потайний магнітофон. Я, знаєте, розуміюсь на магнітофонах…

— Ви краще дали б мені якусь попільничку, — зауважив я, посмоктуючи цигарку.

Андрєєв огледівся, але гармидер у кімнаті був такий, що хазяїн зміг запропонувати мені замість попільниці тільки порожню склянку.

— Отже, магнітофон? — продовжив я розмову. — Хитро придумали…

— Аякже. Що б ми не казали Таневу, аби він признався, все це згодилося б для слідства. Запис, який ми хотіли зробити, був призначений для вас…

— Дуже мило, — кивнув я, випустивши цівку диму.

— Ви нічого не витягли б з такого, як Танев. Єдине, чого він міг сподіватися од вас у відповідь на свою щирість, це смертний присуд. А ми запропонували б те, що його найбільше цікавило: «Одержиш нотатничок, коли скажеш, хто і як убив Андрєєва».

— І він одразу ж почав би рвати на собі волосся й розплакався б: «Це я його вбив». Розумно придумали.

Андрєєв намагався не звертати уваги на мої кпини, але, очевидно, вже й сам почав сумніватися в мудрості свого плану. І сказав, ніби виправдуючись:

— Нам було б досить, коли б він признався, що був присутній при вбивстві. Аби тільки дістатися до нотатничка, він у чомусь признався б, певен, що потім легко зречеться усіх своїх зізнань…

— А тим часом потайний магнітофон веде фатальний запис, — додав я. — Боронь мене боже від таких активістів. Ви в могилу мене зведете своїми угодами із злочинним світом. Яким голосом розмовляли з вами того вечора по телефону?

— Чоловічий голос, низький, але досить невиразний.

— Природно. Говорив через носовичок. Якби ви почули його знову, впізнали б?

— Не певен…

— Втім, бажаю вам не чути його, — . додав я, замислено подивившись на Андрєєва. — Так, товаришу електроінженер, мені ще тільки бракувало дбати про вашу безпеку.

— Невже ви думаєте…

— А ви не думаєте? Якщо не знайшов того, чого шукав, і якщо цьому чоловікові море по коліна, то логічно чекати, що пошуки триватимуть. Ви граєте в белот?

— Погано… — буркнув Андрєєв, дещо здивований несподіваним запитанням.

— Тоді вас поб'ють. Але краще, хай вас поб'ють у белот, аніж трапиться щось інше. Отже, на цю ніч я пришлю вам партнера для гри в белот. А завтра вранці інший товариш проведе вас на роботу. Ви дозволите зателефонувати?

— Телефон у холі…

— Знаю, — відповів я, підводячись. — До речі, це була ваша перша помилка. Іншим разом, коли розповідатимете, що хтось прийшов до вас аж з протилежного кінця міста, аби повідомити бозна-які дрібниці, найперше сховайте телефон. Інакше вам ніхто не повірить. А втім, і це не допоможе. Ваш номер є у довіднику…

Після цього повчального зауваження я вийшов у хол, а хазяїн заходився порядкувати.

— Мене обікрали! — вигукнув за мить Андрєєв. У голосі його звучало майже полегшення. — Нема мого нового костюма… І грошей нема…

— Скільки грошей?

— Не багатство, звичайно: 50 левів. Але важливо, що їх нема. Все виказує просто крадіжку.

— Висновки хай роблять люди, які трохи розуміються на техніці крадіжок, — відповів я, підходячи до телефону.

Підняв трубку. Не гуде. Подув, потім смикнув шнур. Обірваний кінець лежав у моїй руці.

— Вам обрізали телефон, друже, — мовив я до Андрєєва, який стояв на порозі кімнати.

— Як це?..

— Отак, обрізали, — пояснив я, показавши обірваний кінець. — Взагалі занадто серйозні запобіжні заходи як для викрадення п'ятдесяти левів.

По тому повернувся і пішов, залишивши Андрєєва серед безладдя.

На бульварі я з першого ж таксофона подзвонив до управління й віддав потрібні розпорядження. На цьому мої службові обов'язки того дня було закінчено. Це сталося не надто завчасно, коли зважити, що вже було близько одинадцятої.

Вулиці майже порожні. І — це найважливіше для мене — усі заклади громадського харчування зачинені. Добре, що в центрі міста трапляються винятки. Отже, я попростував до центра, побіжно підбиваючи підсумок своїх версій. Для триденного розслідування результати не зовсім безнадійні. Але й недостатні, щоб завершити розслідування. Хоч який-небудь жартун знову поцікавиться: «Гей, а чого він чекає, чого не хапає Танева за комір?» Терпіння, друже, терпіння. Ми працюємо за планом.

Ресторан готелю «Рила» був ще відкритий. Я вибрав собі столик біля оркестру не з любові до музики, а тому, що той столик обслуговував мій приятель. Він швидко взяв замовлення і так само швидко перейшов до теми «сьогоднішній матч». Я зупинив його саме тоді, коли він описував, як «нашим» забили фатальний гол.

— Кепсько, — проказав я. — Але ще гірше, що я страшенно голодний.

— Пробач, — збагнув приятель і зник на кухні, залишивши мене на самоті з моїми думками.

А втім, не зовсім на самоті, бо цієї миті у мене над головою гримнув оркестр. Я взагалі не великий прихильник чардаша, а чардаш на порожній шлунок, — це вже зовсім нестерпно. Добре, що я виявив завбачливість і замовив печеню. Отже, музика натщесерце лунатиме недовго.

З'ївши печеню, замовив коньяк.

— Як — коньяк? Без кави? — здивувався мій приятель.

— Ну, раз треба, давай і каву, — відступив я.

Пити коньяк з кавою, як на мене, це просто заплатити за нього зайві гроші. Одначе мій приятель кельнер і краще розуміється на цьому. Але в той час я думав про інше. В Ілієва сильно пахло бузком. А от у Андрєєва нічого подібного не відчувалося. Але при тому відразливому смороді скипидару ніжний весняний аромат навряд чи втримається. Взагалі мене задушить це розслідування з пахощами — мастики, бузку, скипидару.

Я випив коньяк і попросив рахунок, покірно вислухавши розповідь про завершення матчу.

— Отже, побили нас, — пробурмотів співчутливо, хоч особисто, коли хочете, не віддаю переваги жодній команді. Команда… Дуже вона мені потрібна, якщо мені так і не пощастило стати воротарем світового класу.

— Побили, — сумно мовив приятель. — На один гол.

— Приготуй мені рахунок, — нагадав я. — І не вписуй оркестр. Я не танцюю.

Я заплатив, буркнув йому на втіху якесь невиразне «відплатимо з лишком» і вийшов.

Ніч. Софійська ніч. Біле неонове світло падає на безлюдний асфальт. Сяють вітрини магазинів. Шкіряні пальта. Жіноча білизна. Кришталеві сервізи й сувеніри. Саме тут колись, на початку своєї кар'єри, я перекинувся з мотоциклом. Вулиці після бомбардування були майже не розчищені. Приміщення магазинів зяяли, мов чорні, закіптюжені провалля. Подекуди приватники встигли скласти з трісок і скла якусь подобизну вітрин, аби мати змогу продавати бакелитові ґудзики й гумки. В повітрі все ще стояв гидотний сморід згарища.

А тепер — асфальтовані вулиці, неон і освітлені вітрини. Саме повз них і простує ваш відданий слуга, думаючи про минуле й сучасне міста. «Мого міста», — як полюбляють висловлюватися деякі поети. Чому твого, скажімо, а не мого? Тільки тому, що ти оспівав його світлими чистим? Моє шануваннячко. Адже і я належу до тих, хто вболіває за його чистоту. Добре, що я не дуже честолюбний. Професія в нас така, не переносимо похвальби. Ходимо в затінку. Скраю вулиці. У нічній тиші.