Людина повертається з минулого

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І настав вечір, і настав ранок, день четвертий — як сказано в святому письмі.

Цей четвертий день, як і годиться для гарного понеділка, я почав у службовому кабінеті. Годі вештатися по гостях. Не завадить трохи й пописати. Інакше дехто з моїх колег може мене на кпини взяти. Навіть нічого дивного не буде, коли почнуть звати мене інкасатором, а не інспектором. Хоч я не певен, що це примусить мене змінити свої звички. Спілкуйся з людьми у звичній для них обстановці — такий» у мене девіз, або, як кажуть журналісти, мій особистий почерк. Звичайна обстановка, це не тільки нагромадження меблів, але й своєрідне персональне досьє. Вмій тільки його прочитати. І потім, звична обстановка іноді пропахчена бузковими парфумами.

Та зараз мою увагу поглинула канцелярська робота. Перевірка карток, документів, досліджень, експертиз, довідки по телефону, взагалі безліч бюрократичних справ. Не пам'ятаю, чи казав я вам, але в нашій роботі нема нічого спільного з крилатою романтикою заокеанських криміналістів. Там люди працюють із розмахом: інспектор кидається у вир злочинного світу, розбиває кулаком носи й щелепи, буває сам потовчений, як варена картопля, стріляє на всі боки з «люгера», дістає смертельні поранення, що не заважає йому кінець кінцем впіймати всіх убивць і передати їх своєму шефові, а у того вже заздалегідь готове розпорядження про підвищення інспектора по службі. Хіба ж у нас буває таке? Замість двобоїв, пострілів і героїзму — канцелярщина.

Добре, що канцелярщина забрала в мене, по суті, не більше двох годин. Тільки встиг розібратися де в чому, як прийшов лейтенант:

— Вас викликає шеф.

«І цього разу не матиму троянд, — подумав я. — Сподіватимусь хоч на цигарку».

Мої сподівання були не безпідставні. Шеф запропонував мені крісло біля письмового столу. Потім, після короткого вагання, рукою вказав на дерев'яну коробку. Я закурив.

— Ну, що нового?

Новини, як правило, він знає завжди. Але по тому, з якою цікавістю він слухав, було видно, що цього разу йому нічого невідомо. Я, звісно, не зловживав викликаним інтересом і намагався бути лаконічним.

— Взагалі поки що добре, як сказав отой, що стрибнув з Ейфелевої башти без парашута, — закінчив я скромно.

Шеф пустив повз вуха мою репліку. Підвівся і трохи походив по кабінету, очевидно аналізуючи мої досьогоднішні дії.

— Отого Андрєєва варто провчити, — зауважив полковник, зупинившись переді мною.

— Цілком справедливо. Однак він не мав злочинних намірів…

— Гаразд, гаразд. Я знаю, що ти почнеш його захищати.

— І не збираюсь його захищати, — заперечив я, хоч на думці мав інше. — Просто вийшло так, що Андрєєв, власне, допоміг нам, бо мимоволі став принадою…

— Але якби він оддав богові душу, відповідали б ми.

Проти цього я нічого не міг заперечити і зосередив увагу на цигарці. Шеф замовк. «Кажи спасибі, Андрєєв. Пощастило тобі, друже», — подумав я, бо досить добре знав шефа.

— Ну, а далі? — запитав полковник, знову сівши за письмовий стіл.

Я нашвидку виклав йому свій план. Шеф слухав, іноді робив зауваження. Потім підвівся. Знак, що я повинен іти.

— Завтра знову доповіси, — попередив він. — Ти, Антонов, загалом непоганий працівник, але іноді надто полюбляєш своєрідні методи. Хоч загалом працівник непоганий.

Я киваю на прощання й виходжу. Коли такий шеф, як мій, каже, що ти непоганий працівник, це майже рівнозначно врученню ордена. Та я вже говорив, що не честолюбний.

Телефон у моєму кабінеті настирливо дзвонить. Я стрибаю, як лев, і хапаю трубку. Як і слід було чекати, дзвонить мій давній приятель, судовий лікар.

— А, старче!.. Ну, що може запропонувати нам Паганіні аутопсії?.. Надто бідний у тебе репертуар… «Фанодорм», так?.. Концентрований розчин, кажеш… Достатній для нас обох… Мерсі, не маю потреби. Вживай його сам.

І поклав трубку, аби Паганіні не міг відповісти. За мить телефон задзвонив знову.

— Так… Антонов, так… Ага, довідка. Ну?.. Тричі? Коли точно, в який день і о котрій годині?.. Гаразд, дякую.

Кладу трубку, виймаю нотатник і дещо записую. Такі справи, значить. Гм…

У двері постукали. Ввійшов лейтенант і поклав мені на стіл аркуш паперу.

— Ось довідка.

Я кинув швидкий погляд на аркуш і віддав його. Лейтенант козирнув і вийшов. Та-ак. Канцелярщина. Зате коли машина вже закрутиться, вороття нема. Перетрушують шафи, перекидають картки, роблять аналізи, експертизи, знімки таких речей, що ніхто, певно, ніколи й не чекав побачити їх сфотографованими, довідки звідси, звідти й ще бозна-що. Починає здаватися, ніби чуєш, як рівно гуде машина, наче добре змащений механізм. Що ж до заслуг, нам нема чого сваритися, ділимо їх по-братському: одна тобі, одна мені, а всі разом — системі.

Але досить монологів. Досить розмов із самим собою, Після писанини годиться трохи й походити. Я беру плащ, по-діловому насовую капелюха й виходжу. Ви, певно, здогадуєтесь, що я йду не в гості до своєї тітоньки.

Станція Іскир, — маленька мальовнича станція на околиці Софії. Колись, в дитинстві, ми ходили сюди ловити рибу. Між нами кажучи, риба не часто припливала на умовлене місце. Тепер тут — індустрія, заводи. Мене особливо цікавить один з них — авторемонтний. Знайшов його без особливих труднощів. Знайшов і попрямував до механічного цеху. Верстатів багато, шум оглушливий, але ці перешкоди неспроможні спантеличити мене. За хвилину я вже дружньо поплескував по плечі чоловіка, що схилився над верстатом.

Ілієв підвів голову і вражено втупився в мене. Він мав рацію. Дружба дружбою, але я, зрештою, трохи пересолив. На мій погляд, власне, це він пересолив, ну, та то пусте. Я показав на вуха, мовляв, «перетинки мені луснуть», потім повернувся до виходу. Ілієв нерішуче подивився на мене, щось сказав юнакові й пішов слідом за мною.

Я не дуже розуміюся на краєвидах, і через те, мабуть, забув сказати, що погода була гарна. Гріло сонце. Може й пташки цвірінькали, але я не звертав уваги. Дерева в садочку перед будинком дирекції пожовкли, адже була вже осінь. Ми знайшли зручну лаву. Після тортур на всіляких табуретках я передчував справжній відпочинок. Сів і примружився від сонця.

— Чисте повітря… сонце… і трохи вологи, щоб не забувати про свій ревматизм… приємно, га?

Ілієв мовчав. Він сидів на краєчку лави незручно, наче дерев'яний. Моя лірика, мабуть, не діяла на нього.

— Тумани піднімаються… — вів я далі, пригадавши окремі вирази з читанки для другого класу. — Небо вияснюється… Та й інші справи прояснюються. Всупереч намаганням деяких людей напустити якнайбільше туману. — При цих словах я розплющив очі й добродушно подивився на свого співрозмовника: — Ось, наприклад, ти, любий Ілієв. Приходить до тебе людина з міліції. Приходить довірливо, як до товариша, сподіваючись, що ти наведеш її на правильний слід. А ти що? Спрямовуєш її в протилежному напрямку. Певно, щоб віддалити не тільки від сліду, але й від самого себе. Посилаєш до родини Сиракових. Сиракови відсилають до Таневої. Танева в свою чергу переадресовує до якоїсь Мімі. Мімі відправляє до Андрєєва, а Андрєєв — знову до Ілієва. І ось людина, яку посилали в один бік, повертається з протилежного. А це ще раз підтверджує, що земля кругла. Коло замкнулося…

Я трохи помовчав. Потім додав:

— Сподіваюся, воно не замкнеться зашморгом на твоїй нещасній шиї!

Ілієв злякано подивився на мене:

— Не розумію.

— Ясно, що не розумієш. Ми з тобою, певно, погано розуміємо один одного. Всупереч моїм сподіванням. Але я маю ще трохи терпіння і спробую тобі дещо пояснити. І, завваж, не тому, що це конче потрібно мені, а тому, що хочу допомогти тобі, поки ще не пізно.Ілієв дивився кудись убік, проте слухав напружено. На мить мені стало шкода цього чоловіка. Зовні він був наче байдужий, але відчувалась і безпорадність, і страх. Донедавна Ілієв спокійно працював. І раптом звідкись виринула людина в чорному капелюсі й чорному плащі. І тихий, старанний Ілієв борсається, наче в пастці. Хто ж винен: людина в чорному капелюсі чи він сам?

— Слухай, Ілієв: за час, відколи ти послав мене по вербові груші, мені пощастило дещо з'ясувати. Що саме і як — не розповідатиму, аби ти не відбив мій хліб. Проте одну таємницю все-таки довірю…

Я нахилився до співрозмовника і сказав йому конфіденціально:

— Ти, любий Ілієв, лжесвідок.

Він спробував щось заперечити, але я спинив його рухом руки і так само конфіденціально додав:

— А лжесвідчення карається за статтею 222, параграф перший Карного кодексу.

— Але, товаришу інспектор, який мені інтерес…

— То вже ти сам знаєш. Хоч і я маю про це свою думку.

Ілієв мовчав. Я підвівся, закурив, потім поставив ногу на лаву і знову нахилився до Ілієва:

— Ти збрехав, Ілієв. І не раз. Казав мені, наприклад, що давно вже не бачив Танева…

Ілієв втупив погляд у землю.

— А я встановив, що близько місяця тому ти пригнав машину Танева на технічний огляд. Хто тобі передав машину? Як? По телефону?

— Її пригнав двоюрідний брат Танева, — пробурмотів Ілієв.

— Неправда. Танев особисто приїжджав. А вчора по обіді хто був у вас, двоюрідний брат Танева чи він?

— Нікого не було… — тихо мимрив Ілієв.

— Знову неправда. Продовжуєш лжесвідчити. До твого відома, я встановив ще й інше. Близько місяця тому Танев зробив спробу вбити Медарова. І це він намагався здійснити через третю особу. Другий замах був успішний, і здійснив його він, напевно, теж через третю особу. А оскільки ніхто з героїв, причетних до цієї історії, не може бути тією третьою особою, то, виходить, докази свідчать проти тебе…

Ілієв швидко підвів голову і злякано глянув на мене.

— Я непричетний до смерті Медарова. Непричетний…

— Можливо. Це ми з'ясуємо. Але заплутавшись у брехні, не думай, що так легко виплутаєшся.

— Я не маю нічого спільного із смертю Медарова, — повторив Ілієв так само злякано.

— Чи маєш що спільне, чи не маєш, доведуть факти. А тепер розповідай, поки ще сидиш на чистому повітрі. Ну, розповідай!

Ілієв знову підвів на мене очі, виповнені страхом:

— Боюсь я!

Я зітхнув й розвів руками:

— Отакої! Кого ти боїшся, чоловіче? Мене? Нас? Влади?

— Танева боюсь, — пробурмотів Ілієв, озираючись.

— І ще озирається… — зауважив я. — Чи, бува, хто не чигає на тебе в кущах? Ех, ти! Є, значить, люди, для яких і двадцяти років не досить, аби зрозуміти нарешті, що вони здобули свободу і їм нічого більше не загрожує.

Ілієв начебто заспокоївся, але все ще озирався неспокійно.

— Чи ти сповна розуму? — спитав я. — З одного боку — ми, держава, твоя держава, а з другого — покидьок Танев… І ти боїшся того покидька!

— Він не один… — пояснив Ілієв. — Весь час казав мені про це… Казав, що має людей, які зразу ж мене ліквідують, якщо він постраждає через мене… І я певен, що має… Він завжди водився з усякими темними типами… Ще тоді, до Дев'ятого вересня…

Цигарка обпекла мені пальці. Я закурив нову й кинув недопалок на доріжку.

— Слухай, Ілієв: ми краще знаємо, коли і з ким водився Танев. Маємо список усіх його людей. Мушу тобі сказати, що в основному це список покійників… Є кілька колишніх козарлюг, що сидять по мишачих норах, тихші од води й нижчі од трави… Танев один. Розумієш, сам-самісінький! І тільки через те, що лишився один, він шукає таких наївних, як ти, аби застрахати й використати у своїх цілях.

— Танев не використовував мене, — механічно промовив Ілієв. — Я не людина Танева…

— Але ж Танев був у тебе вчора. І ти це приховав од мене. «Жінка, — говорив, — напахчувалася одеколоном». Був у тебе вчора Танев чи не був?

— Був… — так тихо прошепотів Ілієв, що я ледве почув його.

— Чого приходив?

— Питав, де Медаров.

— Гм… Удавав, ніби не знає, що Медаров мертвий?

Ілієв кивнув.

— А ти що відповів?

— Сказав, що приходили якісь люди й повідомили, начебто Медаров помер од розриву серця.

— Саме так і сказав?

— Точно так.

— А ще що?

— Потім Танев запитав, чи не приходив до мене хто-небудь з міліції. Я сказав, що ніхто не приходив.

— Добре, що здогадався так відповісти. Далі?

— Більше нічого. Танев знов попередив мене, аби я й словом не прохопився, що бачив його останнім часом. Залякав мене друзями й пішов.

— І через це ти все ще брешеш мені і покриваєш Танева.

— Я не людина Танева… — механічно бурмотів Ілієв.

— Якби ти був людиною Танева, ми розмовляли б в іншому місці. Але він тебе використовував і зовсім не так безневинно, як ти гадаєш…

— Я не брав участі у мерзотах Танева… — весь час повторював Ілієв.

— Ти міг і не брати безпосередньої участі. Досить того, що мовчав. Мовчання, Ілієв, золото, але в деяких випадках це страшна провина. І так сталося з тобою. Тепер ти мусиш спокутувати свою провину. Тому — розповідай усе з самого початку!

— З процесу? — налякано запитав Ілієв.

— Ні, не з процесу. Ми починаємо від Дев'ятого вересня. А ти почни трохи раніше: від «Комети» і до наших днів…

— Про «Комету» я вже розповідав… — нагадав Ілієв.

— Ти розповів одну третину. А мене цікавить усе. І гляди, бо оте терпіння, про яке я казав, вичерпується. Ну ж бо!

— Головним у «Кометі», — глухо почав Ілієв, — був Костов. Мав грубі гроші, зв'язки з впливовими людьми й гітлерівцями. Танева — далекого родича Костова — спочатку тільки записали компаньйоном, щоб надати конторі видимості акціонерного товариства. Та протягом останніх двох років гітлерівці дедалі більше працювали саме з ним..:

— Як працювали?

— Ну, всю оту фірму «Комета» зліпили, видно, для того, щоб приховати злочини гестапо. І Танев став чи не головною людиною. Через нього встановлювали зв'язки. Він був найхитріший, найспритніщий з-поміж трьох. Костов і Медаров уже боялися його. З того випливало, що Танев став важною персоною. Нажив великі гроші… Потім ота історія із втечею Костова… Потім…

— Зажди-но, Ілієв, — перебив я його. — І запам'ятай: попереджаю востаннє! Якщо ти все ще боїшся Танева, мушу сказати, що ти боїшся не того, кого слід! Подивись на мене!

Ілієв наполохано підвів очі.

— «Історія із втечею Костова»… — повторив я. — От про неї і розповідай! І якнайдокладніше! Ти був при тому!

Я вимовив останню фразу так упевнено, наче справді знав про те, що казав. Але іноді слід покладатись і на здогади.

Ілієв винувато похнюпився і мовив зовсім тихо:

— Був…

Дальший натиск уже не потрібен. Хто сказав був, той скаже й далі. Я відкинувся на спинку лави й полегшено збив капелюха на потилицю. Навколо тече буденне життя заводу. Приїжджають і від'їжджають вантажні машини, з дверей будинку дирекції виходять люди, жваво розмовляючи між собою, кілька чоловік метушаться навколо розісланого на землі величезного плаката: «Виконаємо достроково…» Заклик, очевидно, треба було повісити на фасаді. А тим часом Ілієв розповідає мені про зовсім інші речі.

— Була ніч сьомого вересня. Чуємо, завила сирена. Схопилися й — у сховище. Костов обладнав на віллі підвал як сховище. Тільки-но Танев відімкнув його і ми ввійшли, стало ясно, що Костов утік. Сейф, де всі троє тримали гроші, зяяв пусткою. Це був старий вогнетривкий сейф, ціла стінна шафа. Відмикалася трьома різними ключами. Кожен з «Комети» мав тільки один ключ. Але Костов одімкнув його. Видно, виготовив для себе додатковий комплект ключів, хитрюган… «Ти бачиш, що він нам улаштував, паскуда! — вигукнув Танев і одразу наказав мені: Ілля, виводь «мерседес». Я вивів машину з гаража. Медаров і Танев стояли посеред двору й про щось домовлялися. Тільки-но побачили, що я готовий, скочили на заднє сидіння, й Танев гукнув: «Давай до Божуриште! Навпростець — через Банкя. І швидко». — «Не можу швидко без фар», — кажу. «То вмикай фари, хай йому чорт!» — «По нас стрілятимуть», — пояснюю. «Вмикай, кажу тобі, поки я сам не почав стріляти». Я ввімкнув світло — що вдієш? — і ми помчали. З їхніх розмов я зрозумів, що Костов хоче втекти на німецькому літаку. Останнім часом вони тільки про те й говорили: тікати чи ще зачекати, а коли тікати, то як владнати з німцями… Ми проскочили Горну Баню й попрямували до Банкя. Шосе було геть розбите, а Танев усе штовхав мене в спину: «Швидше, швидше!» Поминули й Банкя. Тільки виїхали з села, як удалині помітили світло фар. «Якщо це «оппель» Костова, ми його наздоженемо, — зрадів Танев. — Давай, Ілля, натискуй на педалі!» Я додав газу, і, проїхавши підйом, ми побачили попереду «оппель» Костова. «Мерседес» — машина потужніша, і ми швидко його наздоганяли. «Як тільки обженеш, розвернись і заблокуй дорогу!» — скомандував Танев. Я так і зробив. Щойно зупинився, як Танев і Медаров вискочили з машини. «Тільки тихо», — спробував втрутитися Медаров. «Не вчи мене!» — огризнувся Танев і підбіг до «оппеля». Отоді я побачив, що у Танева в руках автомат…

Доріжкою повз нас пройшов робітник у вилинялому комбінезоні.

— Ти чого, видно, обридло тобі працювати — в балачки вдарився? — дошкулив він Ілієву.

Ілієв не відповів. Робітник здогадався, що тут щось інше, і відійшов. Навпроти двоє чоловіків, стоячи на драбинах, уже чіпляли плакат, третій помагав їм голосними вказівками. Діти вервечкою йшли за вчителькою, яка привела їх показати, що таке завод. Я закурив і знову підставив обличчя сонцю.

— Танев відчинив дверцята й гримнув на Костова, який затаївся на задньому сидінні: «Ану, компаньйоне, вилазь!» Той виліз із машини, як мокра курка. «Давай і ти!» — гукнув Танев шоферові Андрєєву, — та швидше, поки сопілка не заграла!» — й замахнувся автоматом. Андрєєв вийшов і став коло машини. «Ну, що? Від'їжджаєш? — заревів Танев на Костова. — А колеги — вовкові в зуби, так? Навіщо тобі компаньйони, коли ти вкрав їхні гроші!» Костов мовчав. Що тут скажеш. Усе було ясно. Але Танев наче змилувався: «Ну, гаразд, — каже, — що було, то було. Як бачиш, ми людяніші за тебе. Поїдемо разом. Якщо вже старий лис подався, значить, пора». Костову наче камінь з плечей. «Разом, Лазаре, разом. Але треба поспішати, брате!» — «Коли відлітає літак? — питає Танев. — І що це за літак? Чи не завезе нас часом на фронт?» — «Та ні, транспортний літак, — відповідає Костов. — Вивозить офіцерів. Летить просто на Берлін». — «А хто ж нас пустить?» — допитується Танев. «Як хто? Полковник Кірхнер чекає на нас, ти його знаєш». — «Ну, коли так…» — проказав Танев… І прошив Костова автоматною чергою. Той упав. Тоді Танев обернувся до шофера. Він не любив Андрєєва. «Гей ти, — каже, — чого витріщився? Заспівай що-небудь!» І я здогадався, в чому справа. Андрєєв був веселун. Завжди наспівував наших пісень. Чи Танев сам почув, чи хто доніс. «Заспівай що-небудь!» Андрєєв не відповів. «Диви, як йому заціпило, — наче дивується Танев. — Ти хоч пісню про Катюшу знаєш?» — «Знаю», — відповідає Андрєєв і спокійно дивиться на нього. «Ну, то заспівай. Заспівай, тобі сказано!» Але Андрєєв навіть не поворухнувся. Потім тихо: «Я по команді не співаю». — «Ну, тоді й без пісні обійдемося», — кинув Танев й випустив ще одну чергу з автомата. Андрєєв поволі опустився на коліна, але не впав. «Клятий комуніст!» — гримнув Танев і розрядив у нього весь магазин…

Ілієв замовк, втупившись у землю. Я кинув цигарку. Вдалині глухо гуркотів мотор.

— Обидва миттю кинулися переносити валізи з «оппеля» в «мерседес». Потім знову всілися на задньому сидінні й Танев наказав: «На аеродром, і швидше! Коли не хочеш, щоб і тебе на той світ послав під гарячу руку». Він, певно, справді хотів позбутися мене, та ні він, ні Медаров не вміли водити машину. Коли дісталися до Божуриште, останній літак — отой, транспортний, щойно піднявся в повітря. Танев вилаявся. А Медаров не втримався й дорікнув: «Коли б не гаяв часу на допити й екзекуції, зараз би вже летіли!»— «Ти краще помовч, — відрізав Танев. — І без того ні на що не здатний. Треба негайно замести сліди, а там побачимо. — І знову скомандував мені: — Жени назад!» Приїхали на те ж місце. «Ану, вилазь, допоможеш!» — крикнув мені Танев. «Не можу, — белькочу, — мені кепсько!» Танев вилаявся, але не наполягав. Поспішав. Разом з Медаровим вкинули трупи в «оппель», облили бензином і відійшли. Танев загорнув у газету камінець, підпалив папір й жбурнув у машину. «Оппель» спалахнув, наче смолоскип, і невдовзі вибухнув. В цей момент пролунав відбій…

Ілієв знову замовк. А я закурив і пильно подивився на нього. Він сидів, так само втупивши погляд у землю.

— Потім?

— Потім ми повернулись. Я поставив машину, а вони кудись понесли валізи. Але перш ніж зникнути, Танев попередив мене: «Забудь усе, що бачив! Інакше те саме буде і з тобою».

— І тому ти мовчав.

— Авжеж… Та і яка користь розповідати… Доказів немає. Коли почався процес, навіть залишків «оппеля» не знайшли. Я сам ходив туди й на власні очі бачив: тільки слід горілого на землі, більше нічого. Певно, знову Танев потурбувався. Під час процесу все крутилося навколо збитків, завданих казні. Фактів, які б стосувалися вбивства чи махінацій з гестапо, не виявили… Медаров, зрозуміло, міг добре насолити Таневу, та навмисне не зробив цього. Він теж не вчора народився: якщо нашкодить Таневу, все одно себе не врятує. Навпаки, може бути гірше, коли з'ясується, що мав справи з гестапо. Сподівався тримати Танева у своїх руках. Нехай, мовляв, береже золото до того дня, коли Медаров прийде, щоб узяти своє…

— Він уже своє одержав, — зауважив я. — Лишив трохи і Таневу. Але досить про матеріальну сторону. Переходьмо до останніх подій. Ти й тут можеш дещо доповнити.

— Моє діло ясне, — пробурчав Ілієв. — Аби тільки вам пощастило схопити Танева раніше, ніж він пристукне мене.

— Пристукне… Отак просто… Ми ж не вночі сьомого вересня, не бійся. Ну?..

— Те, що я розповідав уперше, — все правда. Тільки дві подробиці пропустив…

— Побачимо.

— Увечері, виходячи з дому востаннє, Медаров сказав мені, що йде до Танева.

— Атож, справді дрібничку пропустив, — усміхнувся я. — Можеш і зараз про це не розповідати… А де вони мали зустрітися?

— У зруйнованій хаті, де стоїть машина Танева.

— А як вони домовилися про зустріч?

— Медаров весь час мене питав: чи не бачив я Танева, чи не дзвонив Танев… Сто разів казав йому, що не бачив. Та так воно й було. Я не бачив його до того дня, коли він пригнав машину на огляд. Тоді Танев сказав: «Якщо до тебе прийде Медаров наймати квартиру, не відмовляй. Хочу, щоб він був перед моїми очима». Медаров гадав, що я зустрічаюся з Таневим. І все повторював: «Як побачиш його випадково, не забудь попередити: Медаров велів передати, що нотатничок у коричневій оправі в нього, і якщо Танев спробує викручуватися, диви, нотатничок і заговорить». І щодня одне й те саме. «Передай йому, що нотатничок може проговоритися, так що, каже, хай Танев поміркує. А якщо я йому знадоблюся, ти знаєш, де мене шукати, — там, де я п'ю мастику». Певно, там і зустрілися, — у корчмі біля нас.

— Отже, ти передав це Таневу?

— Авжеж, передав. От їй-бо, за весь той місяць він з'явився тільки один раз, почав мене розпитувати про Медарова — що робить, де буває, хто приходить до нього, про що розмовляють. Ну, коли вже заходився розпитувати, я розповів йому все, що казав Медаров.

— А Танев?

— Нічого. Помовчав. І пішов.

— Коли це було?

— В останню суботу перед зникненням Медарова.

— Де ви зустрілися?

— На вокзалі. Танев стояв на пероні й чекав.

— Ясно. А про яку другу дрібницю ти забув мені розповісти?

— А, то про вечір, коли Медаров зник.

— Що про вечір?

— Ну, того ж вечора, одразу після півночі, біля дверей хтось подзвонив. Я думав, то Медаров, відчинив — дивлюся: на порозі стоїть Танев. «Де Медаров?» — питає. «Нема його, — кажу. — Ніби на зустріч із вами пішов, але ще не повертався». — «В тому-то й справа, що не прийшов на зустріч. Я досі його чекав». — «Нема ще», — кажу. «Нічого, — відповідає, — я почекаю в його кімнаті». — «Його кімната замкнена». — «А ти відімкни». — «Не можу, — відповідаю, — відмикати чужу кімнату». — «Можеш, можеш. І швиденько, бо мені зовсім не до балачок!» Я вже казав вам, що то за людина. Такому пальця в рот не клади. Я дістав ключ, відімкнув, і Танев замкнув двері зсередини. В кімнаті він трохи забарився. А видно, дуже поспішав. Коли вийшов, ніс щось під пальтом. «Прибери в кімнаті, — каже, — бо я трохи порозкидав. Шукав одну річ, яку Медаров викрав у мене. І не прохопись, що я приходив сюди саме цієї ночі». — «А що Медарову сказати?» — запитав я, і в очах мені потемніло. «Медарову можеш сказати, що я тут був. Вдерся силоміць. Хай тепер приходить до мене по рахунок, хитрюга!» І вискочив.

— А ти що? Акуратненько прибрав у кімнаті, тобто знищив докази…

Ілієв мовчав.

— Слід було б добре тебе провчити, щоб ти зрозумів, коли треба мовчати, а коли — ні… Та в мене надто м який характер… Передчуваю, що й за тебе доведеться заступатися.

В погляді Ілієва були одночасно страх і надія.

— Гаразд, — кажу, — йди, бо той малий може тобі напсувати біля верстата! А план треба виконувати.

… В їдальні управління на мене чекала приємна несподіванка: юшка з квасолею і котлети. Ці дві страви я можу залюбки їсти й холодними. І все-таки, щоб бенкет не був зовсім заморожений, зігрів його на завершення цигаркою. Потім знову подався на вокзал. Сьогодні день далеких подорожей. Після станції Іскир настала черга мальовничого куточка Банкя. Я сидів у купе один. А самота, як правило, навіває мрії. Не знаю, чи казав вам, але я просто сентиментальний тип. Добре, що мені щастить приховувати це. Але в дану мить я саме дозволяю своїм мріям трохи розгулятися. Без надмірностей, звичайно. Уся моя фантазія обмежується тим, що я уявляю: поїзд мчить не в Банкя, а в Пернік. Соромно, правда ж?

Факт, але моя перша подорож до Перніка із букетом квітів лишилася й останньою. Натомість моя знайома не так давно приїхала до мене. І то — виключно у справах; ми мали одружитися. Вона приїхала в суботу, а в неділю повинна була відбутися скромна церемонія обміну автографами. Ми походили по крамницях. Дещо купили. Навіть випили. Взагалі провели передсвятковий день чудово. Шкода тільки, що свято не настало. В ту хвилину, як ми зайшли до мого помешкання, аби моя вчителька подивилася, де їй судилося жити, — пронизливо задзвонив телефон. А коли мій телефон так дзвонить, це означає, що мене запрошують не в белот грати.

«Негайно виїжджай у Пловдів. Сумнівна пригода…»

«Добре, — кажу, — але зі мною теж трапилася пригода: я одружуюсь».

«Свою відкладеш, — бубонить у трубці. — Більше нікому їхати. Вирушай негайно!»

— От бачиш, — кажу я своїй вчительці. — Цей телефон — застережливий знак, ти можеш ще відмовитися від нещасливого шлюбу.

А моя знайома всміхається і героїчно приховує свій справжній настрій:

— Я не звикла так швидко міняти рішення. Тиждень раніше, тиждень пізніше, яке це має значення? Адже наше життя у наших руках?

— У наших, — кажу, — та тільки почасти. Іноді я не буваю вдома і місяць, і два.

— Нічого. Будемо листуватися. Легковажна особа.

За два тижні я повернувся до столиці. І, звичайно, витратив скромну суму на розмову із Перніком: «Я до твоїх послуг, прошу!» Отже, моя вчителька приїхала знову. Це сталося зовсім недавно. Прекрасний недільний день. Ми дивилися фільм, у якому я запам'ятав тільки назву. Потім — традиційна прогулянка в ліс і короткий візит до Танушева.[13] Після того — вечеря в «Болгарії». Танці. Який жах! Знову мене примусили танцювати. Певно, я зовсім збожеволів, коли погодився. Взагалі — звичайна для таких випадків програма. Але програми не мають значення. Важливо, хто твій супутник, якщо ви розумієтесь трохи на цьому. Того вечора ми домовилися об'єднати наші долі першого січня. Підстава: треба бути справжнім Марком Тотевим,[14] щоб тобі подзвонили з роботи на Новий рік.

Отож чекаємо свята. І мріємо про Пернік. А Пернік, відповідно, думає про Софію. Раз існує побратимство між містами, чому б не встановити й шлюби між ними?..

Ці мрії і плавний ритм поїзда, видно, заколисали мене, і тільки тоді, коли вагон різко сіпнуло, я отямився і зрозумів, що це вже Банкя.

На пагорбі хатина. Невелика, але з тенденцією до розширення. Троє майстрів, — двоє у ватянках, а третій у бежевому пуловері, — поралися біля нової двокімнатної прибудови. Фруктовий садок, город, курчата. Поговоривши з майстрами, я з'ясував, що чоловік у бежевому пуловері і є Танев. Вірніше, Танев-брат, а головного, який постійно вислизає мені з рук, нема й тепер.

— Півгодини не минуло, як поїхав, — пояснив Танев-брат, обернувшися до майстрів.

Але ті мовчки робили своє діло.

— А чому він переселився до вас?

— Та ні, не переселився. Просто приїхав погостювати в мене. Оздоровитися. Лікарі прописали йому води. Наші джерела відомі.

Танев-брат говорив спокійно, з переконаністю людини, яка бреше не вперше. Він був невисокий, кремезний, наче досить стара, але ще міцна шафа. Обличчя мав червонясте від життя, близького до природи й алкоголю. Очі ніби сонні, невиразні.

— А відколи ваш брат оселився у вас, він весь час був тут? — запитав я, пахкаючи цигаркою.

— Ви часом не з міліції? — в свою чергу поцікавився хазяїн, хоча одразу зрозумів, що це саме так.

Я без зайвих розмов показав йому посвідчення і почекав відповіді. Чорні очі з пожовклим від алкоголю білком дивилися на мене спокійно і нахабно.

— Ну, — кажу, — надто довго вигадуєте відповідь.

— А, це ви про брата? — здогадався Танев, наче досі ми розмовляли про сузір'я Оріон. — Він поїхав. І півгодини не минуло.

— Це я чув. А раніше кудись їздив?

— Ви про те, чи раніше їздив? Нікуди не їздив. Весь час тут сидів.

— Усе тут? Ти диви! Три місяці сиділи обоє й дивилися один на одного.

Темні запалені очі дивилися на мене, як на порожнє місце.

— І останні дні теж був тут, правда ж?

— Тут. Чого йому десь ходити. Нам удвох весело. Гуляємо.

— І вчора по обіді теж був тут, га?

Танев замовк, але в його погляді не було й тіні ніяковості. Він просто ще не вирішив, що сказати про вчорашній вечір. Інструкції, певно, дістав давненько.

— І вчора, здається, був десь поблизу.

— Наскільки широким є оте десь поблизу? Чи охоплює воно столицю, чи сюди входять тільки Люлин і Вітоша?

— Не знаю, ходив він на Вітошу чи ні. Тут поблизу був.

— Браво, — кажу. — А в четвер?

Чоловік, видно, з самого початку чекав запитання про четвер. Я не здивував його.

— А в четвер була пиятика, як замолоду. Мало не до ранку гуляли.

— Браво, — знову схвалив я, повторюючи улюблений вигук свого приятеля, судового лікаря. — А де відбувалося це торжество? Внизу, в ресторані, чи тут?

— Тут, тут, — уточнив чоловік. — Хто ж тинятиметься по ресторанах.

— А за питво хто платив? — поцікавився я.

Чоловік подивився на мене важким поглядом:

— Від брата випивка, від мене закуска.

— Ага. А ця прибудова теж від брата?

— Як це від брата?

— Може, нею він платить вам за брехню?

Двоє чоловіків у ватянках зиркали на нас, заінтриговані моїми запитаннями.

— Га? — Чоловік нахабно вирячився на мене.

— Ви що п'єте? Ракію?

— Ракійку п'ємо, — підтвердив Танев.

— Переходьте на вино, — порадив я йому. — Від ракії дуже тупіють.

Майстер у ватянці хрипко засміявся. Танев удав, що не почув мене. Нахабні очі дивилися спокійно: «Ми, Таневи, не дуже боїмося таких, як ти. Ламаний гріш тобі ціна. Навіть тепер».

«Дідька лисого ти житимеш у цій прибудові, яку так вилизуєш. В іншому місці відпочиватимеш», — відповів я теж поглядом, бо погрожувати заборонено законом. Потім повернувся й пішов.

Ще один герой минулого. Готовий сюжет для нашої знайомої — художниці. Навряд тільки, щоб вона вивчила його біографію. Колишній політикан, колишній околійський управитель, колишній спекулянт. Чи не додати ще й «колишня людина»? Не віриться, що він взагалі був людиною. Дуже хистке в тебе алібі, любий Танев. Свідок, єдиний твій актив — двоюрідний брат. А родичів не вважають за свідків.

Я дістався до вокзалу вчасно, аби помахати рукою услід поїзду. До наступного поїзда можна погуляти. Відверто кажучи, мені вже в печінках сидить оце ходіння. Розмови з людьми, розмови з самим собою і прогулянки, прогулянки, переважно по мальовничих куточках, які професіональною мовою звуться «місце пригоди».

По небу від Люлина суне густий туман, ніби хмари диму. Почався дощ. Він дедалі дужчав, але якщо вже ти надумав гуляти, то гуляй. Я підняв комір плаща й насунув капелюха на лоба. Неприємно, коли вода капає на ніс.

Перетнув село, вийшов на шосе й пройшов кількасот метрів по безлюдній місцевості. Минуло вже багато років, усе тут, певно, дуже змінилося. Змінився й шлях — рівний і гладенько заасфальтований. Але в сивому освітленні осіннього надвечір'я під навскісними струменями дощу я виразно бачу місце пригоди, отам, попереду, біля голих чорних дерев. Бачу дві автомобільні фари, що ледь освітлюють стерню, бачу «оппель», затиснутий між кюветом і чорним тулубом «мерседеса», бачу постать шофера біля машини. «Гей ти, пісню про Катюшу знаєш?»