Львів. Смаколики. Різдво

Анна Хома Телефон

Сьогодні Віка остаточно зрозуміла, що для неї Різдво у Львові буде не зовсім таким, як у рекламі. Точніше, зовсім не таким.

Бо на календарі — шосте січня і в усіх її тутешніх знайомих запланована вечеря. Ні, не так. Вечеря з великої літери. У всіх, окрім неї. Не можна сказати, що в Києві вона не чула про Святу вечерю, але в них вдома ця вечеря нічим не відрізнялася від інших, хіба на стіл ставилася пляшка горілки і, можливо, котлети робилися більш святковими, ніж зазвичай.

Ніяких тобі дванадцяти страв, причому обов’язково пісних, ніякої куті й пончиків, які тут називали пампухами.

Ці львівські словечка інколи доводили її до сказу. Коліжанка і філіжанка, фотель і бамбетель, полядвиця і шпондер, фацет і кобіта…

І пляцки. Особливо пляцки. Вони бувають солодкими, себто тортами, і тертими, себто дерунами. Чому їх тут так називають, вона не питала. Після піврічного проживання у Львові добре, що вона, киянка, знала хоча б це, але тоді, одразу по приїзді, коли на її спробу говорити українською всі замахали руками і дружно дозволили не заморочуватися, вона впала в ступор і тільки те й робила, що кивала і мило всім посміхалася.

Бо якби вона щось промовила, усі зрозуміли б, що вона майже нічого не розуміє.

Їхня українська була швидка і зовсім іншого темпоритму, ніж на Київщині. І ще невиспана ніч у швидкісному дев’яносто другому, і нав’язлива думка, чи достатньо комфортно буде в її новій домівці Семену, без якого вона навідріз відмовилася вирушати у цю майже подорож. Подорож-втечу. Від себе.

Коли їй запропонували цю посаду, вона, звісно, завагалася.

Львів — це добре (круто і драйвово!), але які в неї там перспективи? Міняти шило на мило? Ага, місце регіонального? Тоді можна думати.

Думала вона аж два дні. На третій зібралася, взяла Семена (куди ж без нього, охоронець і компаньйон) і чкурнула на захід.

Але так і не втекла.

Поселили її майже в самісінькому центрі Львова, на вулиці Дорошенка, у двокімнатній квартирі з височезною стелею, вікна якої виходили на дахи. Так-так, на дахи львівських кам’яниць. Слово, яке їй тоді дуже сподобалося. Не будинки, а кам’яниці. Тобто будинки з каменю.

Це було так драйвово і круто — жити у кам’яниці, з вікон якої видно старовинні черепичні, полущені часом і дощами дахи. Варто тільки захотіти — і ти відчиняєш скрипучі дерев’яні й теж полущені віконниці і опиняєшся на даху. І тебе розриває на шматки. Від того, що ти у Львові, від того, що все довкола нове й незвичне. Від всюдисущої старовини, яка у Києві знищена практично повністю.

І від його невідривного погляду.

За півроку вона почала дещо розуміти. Але далеко не все.

От наприклад, чому саме її кандидатура обійшла інші у призначенні на посаду регіонального представника по західних областях, вона розуміла добре. Тому що була, крім усього іншого, незаміжня і бездітна і, щойно їй показували нову вершину й казали — фас, одразу бралася за її підкорення.

Чому вона сама на таке погодилася — теж було зрозуміло. Тому що була незаміжня і бездітна й хотіла втекти подалі від Києва. Подалі від себе.

У працівників компанії була можливість скуштувати всі алкогольні напої світу: від дешевих, але від того не менш смачних вин Португалії до замкових вин Франції, які коштують понад тисячу доларів і десь за тією тисячею ти розумієш, що не розумієш, чим же ж вони такі файні (це словечко вона знала ще з часів незабутніх братів Гадюкіних).

Коли вона прибула в офіс, колектив влаштував на її честь невеличку забаву — львівське словечко, від якого їй повіяло золотистою звабою, можливо тому, що їй запропонували скуштувати медівку власного виробництва.

Вона ковтнула медівки і сп’яніла. Від одного ковтка. Від одного погляду.

От цього вона не могла зрозуміти. Як вона, тридцятидворічна кобіта з досвідом, за плечима якої невдалий шлюб, вдалий (якщо можна так сказати) аборт, достатньо позашлюбних зв’язків, серйозних і не дуже серйозних, а також п’ять років роботи у фірмі-дистриб’юторі алкогольних напоїв, дозволила собі сп’яніти від банальної домашньої медівки і спраглого погляду молодшого на шість років юнака. Мало того, що працював під її керівництвом, Ігор іще й мав до метра дев’яносто зросту і біляве волосся, а вона — маленька худенька брюнетка — знову потрапила у цю пастку, бо завжди обожнювала саме таких, мужніх і сильних вікінгів. Але. Не всі накачані блондини — вікінги, тим паче не всі — мужні й сильні, це вона мала б засвоїти після розлучення з чоловіком. А не засвоїла.

Ігоря всі називали Ігорком, а коли вона спитала чому, він пояснив на прикладі: от як у вас скорочено буде від Ярослав? Славік? А у нас Славко.

Вона розсміялася, і з цього розпочався їхній роман. Чи то львівське повітря було таке романтичне, чи то медівка з секретом, але розпочався він бурхливо і весело.

Зазвичай після роботи вони зустрічалися в якійсь львівській кавярні — благо їх тут було так багато, що кожного тижня вони вибирали нову, дегустували там напої, дуріли, як діти, і йшли до неї на квартиру, де їх зустрічав Семен, переминаючись із ноги на ногу, розгойдуючись на перекладинці й завзято стрекочучи: «Пррівєт! Прррівєт!»

Ігор називав її папужку москалем і грозився навчити казати «Слава Україні», на що папужка настовбурчував пір’я, ховав дзьоба під крило й мовчав весь вечір, вона сміялася з них обох і йшла готувати вечерю, бо, як казав Ігор, — правдивий галичанин любить домашні смаколики, які готує йому спочатку мама, а потім жінка, а ніяк не ресторанну їжу.

Їй було цікаво побути жінкою правдивого галичанина, а слово «смаколики» подобалося найбільше, тому вона щовечора намагалася приготувати якісь нові страви, поки він лежав на дивані, клацаючи пультом.

Мама давно казала, що в ній живе вічна потреба кимось опікуватися. Спочатку вона опікувалася молодшим братом, аж поки той виріс, потім чоловіком-художником, поки його зради не перейшли всі допустимі межі і навіть на роботі їй дружно доповідали, з ким його бачили напередодні. Після розлучення вона купила собі жовтогарячого папугу, причому продавець клявся, що той після належного навчання зможе декламувати поеми, але далі «пррівєт» вони так і не просунулися.

А тепер ось вона бігала офісом, прохаючи підлеглих, щоб вони допомогли їй скласти список різдвяних страв, бо Ігор усі вуха їй протуркотів, що різдвяні свята у них відзначають по-особливому і якщо вона не була на Різдво у Львові, значить, вона не знає, що таке справжнє Різдво.

Дещо зі списку її дивувало, наприклад цвіклі — то був тертий бурячок із хроном, у Києві було заведено їсти хрін з оцтом, а тут додавався ще й бурячок, багато бурячка, а мачинька з грибами походила, мабуть, від слова «мачати» і являла собою грибну підливу, у яку мачали вареники з картоплею і капустою. Вона старанно все нотувала і не переживала, що щось не вдасться, хоча дещо все-таки її лякало, наприклад пампухи. За пончики вона б іще взялася, а от за пампухи…

Доведеться потайки закупити їх у супермаркеті, хоча вона й підозрювала, що там вони зовсім не такі, як у галицьких господинь.

Переживши Миколая, в ніч на якого усім під подушку клали подарунки (хоча вона була впевнена, що це має робити Дід Мороз під Новий рік), веселий корпоратив у Винниках і новорічну ніч, одну на двох, коли і ялинка, і обійми, і салюти, і фантастичний Високий замок, якого трохи псував натовп п’яних туристів (наче вони самі не були п’яні, але то швидше від почуттів, ніж від самбуки), вона вже уявляла собі ту славнозвісну львівську Вечерю при свічці на столі й різдвяному вертепі за вікном.

І ось п’ятого січня надвечір весь офіс заявив, що жінок завжди шостого числа відпускають готувати Вечерю, а вона хоч і шеф, але жінка, і на всі її заперечення пообіцяли, що впораються самі, мало того, ще й принесуть компанії фантастичні прибутки.

Віка, як керівник, не мала б приставати на таку пропозицію, але оскільки всі ці півроку працювала, як віл, і жодного разу не брала собі відгулів («Робота чомусь любить тебе, Вікусю, а ти роботу», — часто повторювала мама і, як завжди, була права), то вона врешті піддалася вмовлянням і, простуючи увечері від вулиці Січових Стрільців проїздом Крива Липа додому, набрала Ігоря, який, будучи експедитором, гайсав містом і областю, виконуючи передсвяткові замовлення клієнтів.

— Що у вас заведено пити на Вечерю?

— Ну що ти, то ж пісна вечеря! Жартую, вино ніколи не завадить.

— Вибрати на свій смак?

— М-м-м, розумієш, Віко, я мушу їхати на рідні села, у нас так заведено, кожен правдивий галичанин обов’язково їздить на село двічі на рік: на Різдво і на Паску…

Поки він говорив, у неї в голові виникла одна думка і застопорила всі інші: «На село він мене з собою не візьме».

Хай би як вона старалася наслідувати тутешніх жінок, хай би яку господиню з себе робила, але здалеку було видно, що вона чужинка. Дивлячись на себе у дзеркало, Віка бачила серйозну (аж занадто) кобіту (місцевий діалект потроху входив у її мовлення), яка одягається в прості і зручні, хоча шалено дорогі речі, навіть зі своїм зростом не любить, як люблять львівські модниці, взуття на високих підборах, носить макіяж а-ля натурель і практично до кожного вбрання — іншу сумочку.

Давно звикла жити так, як хочеться, а не як заведено, чому ж їй зараз так зле, ноги і руки трусяться, а серце боляче стискається у грудях?

Тому що у Всесвіті стало однією історією про нелюбов більше…

— Я не можу взяти тебе на село, сама розумієш… — аж надто бадьоро завершив свою тираду Ігор і замовк в очікуванні її поблажливого «та нічого, їдь, я впораюся…», але вона не змогла вичавити з себе жодного слова, просто обірвала зв’язок і сховала телефон до кишені, а потім трохи постояла, притримуючи рукою древню стіну якоїсь кам’яниці (наче боялася, що стіна не витримає і завалиться) і судомно хапаючи ротом морозяне повітря, немов за півроку оте шаленство, яке люди називають коханням, встигло в’їстися в її легені, мов цигарковий дим (палила вона нечасто, тільки під настрій, це було ще одним мінусом з точки зору порядного галичанина, мала тих мінусів до біди і трохи, як тут говорять, але невже не мала права на щастя?).

Отак постоявши, попростувала передріздвяним Львовом, вже знаючи, що тутешні дива не для неї, що Львів не впустить її у свою казку й на її Землі обітованій різдвяні волхви не принесуть дарів до Вифлеєма…

До ночі блукала засніженими вуличками, згадуючи, як блукали вони тут удвох, пристрасно цілуючись у нішах кованих дверей, які тут називалися брамами.

Сліз не було. А шкода, не бути їй героїнею дамських романів, і ніхто не напише про неї: «На її щоках гарячі сльози змішувалися з холодними сніжинками». Насправді все набагато прозаїчніше: вона грала роль мами, а він, як кожен син, захотів свободи…

Коли добре промерзла, зайшла у нічний магазин і попросила пляшку, звісно — горілки, звісно — львівської, бо що може пити покинута леді у Львові на самоті, як не сорокаградусний спирт виробництва львівської лікеро-горілчаної фабрики?..

А коли відповіли, що тут після двадцять другої алкоголь не продають, вона розреготалася. Як могла регіональний менеджер лікеро-горілчаної компанії забути, що у Львові не продають спиртне уночі?!

На неї подивилися, як на ще одну ненормальну туристку, і порадили піти в нічний клуб, де завжди є алкоголь, це ще більше її розсмішило: покинута леді з розмазаною по щоках тушшю самотньо сидить за барною стійкою над чаркою горілки в нічному клубі — що може бути вульгарніше?!

Опанувавши себе, вона полізла у кишеню, щоб викликати перше-ліпше таксі й дозволити водієві довести себе додому, точніше до тимчасового притулку, де вона проведе своє перше і, мабуть, останнє Різдво у Львові, бо службові романи між начальницею й підлеглим закінчуються добре тільки у фільмах і треба припиняти цю історію, поки на тебе ще не дивиться косо весь колектив…

Витягнула руку з кишені. Роззирнулася. Глянула для чогось на підлогу. І зрозуміла, що окрім кохання втратила й телефон.

Це було останньою краплею, яка переповнила чашу її майже безмежного терпіння.

SMS прийшло несподівано, потривоживши дотикові рецептори шкіри режимом вібро.

За секунду мобілка вмовкла, а повідомлення лишилося чекати, поки його відкриють і прочитають. І зітруть, щоб було місце для наступних.

Або залишать на пам’ять, якщо повідомлення багато значитиме для адресата.

Тарас ні прочитати, ні стерти його зараз не міг. Стояла обідня пора, годинник на ратуші щойно пробамкав дванадцяту, а отже, у центрі Львова настав пік суєти. Пора бізнес-ланчів, обідніх перекусонів, ділових зустрічей, туристичних екскурсій і дружних спацерків вуличками старовинного міста.

А він перебував на шляху всіх цих переміщень, на перехресті потужних атмосферних фронтів, у самісінькому серці циклону, у центрі тлуму, який так само помічав його і так само звик до нього, як помічав і звик до безлічі камінних брусків, із яких хтось колись утворив бруківку. Хто і коли? І навіщо?

Різдвяний циклон заполонив Львів…

Тарас обережно стиснув у руці плаский, у шкіряному футлярі айфон. Слава Богу, що той не задзеленькав на повний голос у кишені. Важко було б пояснити тим, хто почув би цей дзвінок, що це зовсім не те, що вони подумали. І як добре, що вчора ввечері він перевів телефон у беззвучний режим. Про всяк випадок.

Ніхто нічого не помітив. В епоху передових технологій листи можуть приходити непомітно для інших. Зате ті інші, як на зло, снували просто впритул до його чобіт, а поміняти позу так, щоб можна було витягнути руку з кишені і краєм ока глянути, хто щойно надіслав повідомлення, не випадало. Він і так за останню годину часто міняв позу. Перехожим це могло здатися підозрілим.

Тим пак він здогадувався — хто…

Тому тупо спостерігав за рухом повз свої чоботи, а рука, незважаючи на мороз, щохвилини пітніла дедалі більше, аж поки не виникла небезпека, що мобілка вислизне з долоні й крізь величеньку дірку в кишені вивалиться просто на бруківку. Під ноги перехожих.

…А починалося все так райдужно! Він закохався у двадцять вісім, наче школяр. Батьки розлучилися, коли йому було п’ятнадцять, тому, одружуючись, він твердо вирішив, що його шлюб триватиме вічно.

Бог, напевно, довго сміявся, почувши про ці його плани…

Першим ударом була смерть мами. Її задавнена хвороба нирок загострилася саме тоді, коли, відгулявши пишне весілля, вони з дружиною поїхали в медову подорож у Мармарис. На той час у його активі були новий «Фольксваген Поло» і хороша робота у фірмі, яка продавала за кордон покриття для футбольних полів. Правда, більшу частину зарплатні отримував у конверті, але що з цього, коли робота хороша. Тому дзвінок із лікарні, куди маму забрала «швидка», був як грім серед ясного неба.

Невдовзі його небо повністю затягнули важкі чорні хмари.

Він перервав відпочинок, і вони повернулися додому, в однокімнатну квартиру в кінці Городоцької, де вони з мамою досі мешкали. Він збирався одразу по приїзді взяти кредит на нове помешкання, але тепер частина коштів ішла на лікування, й оте «одразу» відтермінувалося на невизначений час. Дружина була не зовсім задоволена, але тоді він на це не звертав уваги.

За місяць мама померла, і він вперше напився до чортиків. Дружина хряснула дверима й пішла до батьків. Він залишився в порожній квартирі, де кожен квадратний метр пам’ятав мамину усмішку, і напився вдруге. По дружину поїхав аж на п’ятий день. Там потрапив у новий вир скандалу, один проти всієї родини, бо окрім тестя та тещі у квартирі мешкала ще одна, братова сім’я, і йому хором розповіли, що бідна Орися не буде жити з алкоголіком та ще й у тому «наркоманському» районі.

«Бідна» Орися погодилася повернутися за умови, що він кине пити і негайно шукатиме нормальну квартиру.

Він віз її додому, і здавалося, що у двигуні машини згорає пальне, яке живить його почуття.

Відігнавши недобрі думки, він вирішив будь-що догодити коханій (ну справді, невже так важко кинути пити і придбати гарну квартиру, де вони будуть щасливі разом?), за допомогою маклерів продав мамину квартиру і купив дворівневу в новобудові недалеко від Південного, з дуже хорошим метражем, індивідуальним опаленням і заскленою лоджією. Різницю в ціні покрив кредитними коштами.

За півроку, після геть не дешевого ремонту, на який він витратив практично всі депозитні кошти, вони урочисто заселилися, запросивши на новосілля купу народу, квартира викликала тотальний захват і заздрість, від гордощів і тостів у нього виросли крила, він пішов шукати дружину, щоб допомогти їй з наїдками і напоями, ніде не знайшов, піднявся на другий поверх і у спальні — їхній спальні, яку дружина облаштувала на свій смак, — наштовхнувся на двох напівроздягнених людей, першим його порухом було сказати «ой, вибачте» і швидко зачинити двері, аж раптом — розум іще цього не усвідомив, але серце вже збилося з ритму й дихання перехопило… раптом він упізнав у світловолосій жінці свою дружину.

Пізніше він ніяк не зможе пригадати обличчя того чоловіка поруч із нею на своєму ліжку, воно начисто зітреться з пам’яті, витравиться, мовби сірчаною кислотою, і свій спуск на перший поверх теж погано пам’ятатиме, лише смутні обриси веселих людей, які чомусь перешкоджали йому вийти на вулицю, і крики дружини, що він не тільки алкоголік, а й дебошир і що це не вперше він зчиняє бійку в хаті, погляньте, люди добрі, з ким їй доводиться жити…

Прокинувшись у жахливому похміллі, він згадав, як кинув учора того покидька на підлогу, а тоді здер з ліжка ковдру, простирадло і наматрацник, але це не допомогло, ніщо не допомогло, навіть спустошення всіх пляшок зі спиртним, які залишилися після дострокового завершення свята… А Орися просто здвигнула плечима: було душно, ми всі трохи випили, подумаєш, пороздягалися, нічого страшного не сталося, заспокойся, можна подумати, ти не крутиш у мене за спиною роман з котроюсь зі своїх колег, це, звісно, жарт, заспокойся…

Реабілітовуватись в очах родичів і друзів не став. Навпаки, віддалився від усіх, спробував поринути з головою в роботу, але футбол з його купівлею-продажем гравців викликав тепер огиду, і, щоб насолити футболістам, він став менш скрупульозно ставитися до своїх бухгалтерських обов’язків, розумів, що це смішно (футболістам від помилок у його звіті ні тепло ні холодно), але нічого не міг із собою вдіяти, мусив хоча б комусь насолити. Це не пройшло повз увагу начальства, його дедалі частіше викликали у кабінети на розмови, дорогою додому він дедалі частіше заходив у найближче кафе перехилити чарчину…

Тему чужих чоловіків у їхній спальні і він, і Орися обходили, вони наче жили як усі, перетиналися на кухні й перед телевізором, розмовляли про те про се, лягали спати разом, навіть інколи займалися сексом, але він дедалі частіше прокидався вночі від власного крику і йшов спати вниз, у вітальню, аж поки повністю не переселився туди разом зі своєю подушкою і ковдрою. А на столику біля дивана оселилася пляшка…

За рік такого життя йому здавалося, що він опинився на самісінькому дні болота і вже ніколи не випірне на поверхню.

Як мало він тоді знав про життя на дні!

Одного ранку, який нічим не відрізнявся від інших, хіба було трохи вітряно й морозно, він прокинувся, випив кави, того разу без коньяку, і сказав світловолосій жінці, яка чомусь досі звалася його дружиною, що подає на розлучення.

Вона стенула плечима. Поки квартира в кредиті, ніякого розлучення не може бути. У відповідь він розсміявся їй в лице. Це питання вирішене й обговоренню не підлягає. Вона здивовано звела брови. Ніколи раніше він з нею так не розмовляв. Кредитний договір був оформлений на неї, бо вона мала стабільну офіційну зарплатню, а платив, звісно, він. Продати квартиру у кредиті важко, але можливо, сказав він їй. Треба тільки знайти покупця, який заплатить гроші, вони покриють кредит і віддадуть покупцю документи, а залишок коштів поділять порівну.

Тепер розсміялася вона. Вони розлучаться тільки після сплати кредиту. Їй потрібна компенсація за життя з алкоголіком. У нього є авто, тож нехай його забирає, а квартиру вона залишає собі. На правах законної власності. Якщо він проти, нехай подає в суд, але вона не радить цього робити. Серйозно. Вона зробить усе, щоб квартира залишилася їй. Усе.

Він казав, що авто і так його, а спільної власності подружжя ще ніхто не відміняв, але раптом придивився до неї уважно й нічого в ній не побачив. Узагалі нічого, що так любив…

Наступного дня він почав збирати документи. Але до суду так їх і не доніс…

Дзенькіт монет вирвав його зі спогадів. «Білі, — на слух зауважив подумки Тарас, киваючи. — Жаднюги…»

А от і гривні. Незважаючи на біль у скронях, він закивав активніше. Значно активніше. Проте на будь-які слова так і не спромігся.

Він був наймовчазнішим жебраком у світі. З тих, які могли говорити. І навіть з тих, які говорити не вміли.

Прохід під будинком № 3 до проїзду Крива Липа мав п’ять кроків у ширину, двадцять п’ять у довжину і мішанину різних надписів, оголошень, малюнків на склепінні і стінах. Протяги гуляли під аркою, де Тарас сидів на своєму законному місці. Місце щоденної праці. Протяги, люди і думки.

А один мудрий єврей казав: усе так не буде.

Годинник пробамкав першу.

Коли він уперше несміливо протягнув руку поблизу Краківського базару, голодний, як пес, на нього накинулись кілька циганів, що володіли цією територією на своїх законних правах. Тоді він про такі права не знав. І про такі закони.

Сьогодні він мав свою територію, справно платив данину, смиренно зносив дощ, сніг, спеку, холод, спрагу і голод. Той, хто сидів тут до нього, — статечний сивоволосий старець, символ жебрацтва цього міста, — пішов так само тихо, як жив. Туди, звідки не вертаються. Йому, новачку, пощастило. Це було грошовите місце. Одного дня він міг назбирати до ста гривень, правда іншого і двадцяти не було, але й Вікторович — затятий алкоголік із кількома білими гарячками в анамнезі, і наркоман-початківець з Винник, який вирішив подорожувати країною й чомусь далі Львова не посунувся, погоджувалися, що то була золота жила. Краще не придумаєш.

Це вони знайшли йому «роботу», і тепер він інколи заходив до них у двір біля Краківського базару, особливо по неділях, коли туди часто приходили якісь проповідники з протестантських церков і окрім проповідей приносили гарячу їжу у пластянках.

Двірничка з будинку, в підвалі якого він жив, закривала очі на його існування, бо він не впускав наркоманів, які теж облюбували цей підвал, поводився тихо, був ввічливий з усіма, ніде не смітив, ішов, коли ще всі спали і повертався, коли вже спали.

Але все так не буде. Зберуться мешканці і замкнуть підвал на ключ. Або хтось донесе у відповідні органи. Або приріжуть наркомани.

Конвульсії стихли. Але права рука досі була дерев’яна. Тіло після нападу буде відходити днів зо два. Збирати порожні пляшки й ритися в смітниках у пошуках макулатури і склотари ці два дні буде важче. І важче буде засинати у старому підвалі на вулиці Балабана. Будуть снитися жахіття. З минулого життя…

…Вбивали його у власній квартирі серед білого дня. Впустила їх дружина і чи то сховалася десь у кухні, чи спостерігала — він не бачив.

Пакет для сміття вони вибрали великий, на шістдесят літрів, не інакше. Цупкий, чорний і водонепроникний. Накинутий на голову, він залишав мало шансів для орієнтації на місцевості й мало повітря, особливо коли прилипав до мокрого обличчя. Але те, що збоку була стіна, він розумів чітко. І чомусь настирливо намагався доповзти до неї. Ніби це могло його врятувати.

Голову він прикривав однією рукою. Другу руку вони зламали одразу, коли він спробував витягнути мобілку.

Скільки їх було, він не встиг порахувати, вони швидко увірвалися до кімнати і повалили його на підлогу. Покликати на допомогу теж не встиг. Хоча… клич не клич, звукоізоляція у його квартирі була пречудова…

«Ти пам’ятаєш, як скинув мене з ліжка, ніби якусь шмату, пам’ятаєш? А я запам’ятав, добре запам’ятав. Ти її більше не отримаєш. Ні її, ні квартиру, це тепер наша квартира. Зараз підпишеш довіреність, яку склав наш нотаріус, усі свої справи доручиш вести дружині. Ми продамо твою машину і погасимо твій кредит. А тоді ти оформиш дарчу на свою половину майна, ви тихенько розлучитеся і ти зникнеш звідси назовсім, для твоєї ж користі. Розумію, це складно, згоден. Простіше тебе вбити. Але твоя дружина вмовила мене залишити тебе в живих. У тебе золота дружина…»

З нього стягнули мішок, і він побачив перед собою обличчя чоловіка, яке, здавалося, стер з пам’яті назавжди. Йому не пощастило, його ворог виявився мєнтом, і його колеги — їх було п’ятеро — добре зналися на своїй справі.

Зараз він був готовий підписати будь-що.

Коли він вийде з лікарні, куди його доставить у непритомному стані «швидка», підібравши під сихівським лісом, в активі значитимуться лише наручний годинник, дивом уцілілий після бійні, і купа малозрозумілих медичних діагнозів, які він викине у смітник.

Керівник, почувши про чергову п’яну розбірку, звільнить його заднім числом без зайвих виплат. Годинник він продасть таким самим, як він, безхатькам, щоб прогодуватися ще трохи. З квартири його випишуть, машину його продадуть, а у його кухні світловолоса жінка робитиме каву його ворогові…

Щось відімре у ньому. Щось важливе, що не дозволяє нормальним людям порпатися у чийомусь смітті, не митися місяцями і спати по підвалах.

Можна було б звернутися у якісь інстанції, до друзів чи адвокатів, можна. Але навіщо?

Все так не буде.

А як буде? Він таких запитань давно собі не ставив.

Дзенькнула монетка. Цього разу четвертак.

Копійка до копієчки… Частина прибутку йшла на данину, частина — на харчування. Пити він більше не міг, бо окрім нервової системи була пошкоджена печінка, від однієї чарки йому робилося так зле, що він конав….

Усі гроші, що залишалися, міняв у скупників макулатури і склотари на паперові купюри, запаковував у поліетилен і закопував уночі у парку Франка під дванадцятим деревом від входу, якщо йти, орієнтуючись на північ, а потім зробити поворот на дев’яносто градусів. Такий спосіб зберігання коштів повертав його у дитинство, коли мама і тато були поруч, зірки були великими, а він зачитувався пригодами піратів.

Все так не буде. Буде інакше.

Вже другий рік поспіль Тарас щодня йшов на свій пост.

Для чого? Бо звик. До всього звикаєш.

І ось учора, коли він, як завше, мовчки мерз на своєму місці, а перед ним замерзало відерце з-під морозива, куди милосердні перехожі мали б, з ідеї, кидати милостиню, але щось не густо було з милосердям того дня, повз нього зашелестіли невагомі кроки, взуті у пухнасті мокасини, і раптово зупинилися біля стіни на протилежному від нього боці, наче налетіли на невидиму перепону. Завмерли, пару хвилин потупцювали на місці і знову рушили вперед, але тепер то були зовсім інші кроки: старечі, непевні, вони зашпортувалися на рівному місці і все намагалися звернути з прямої лінії, але неначе забували, куди треба, — і знову наосліп намацували шлях на бруківці.

А на протилежному від нього боці біля стіни залишився лежати телефон у шкіряному футлярі…

Він підняв голову і подивився на володарку цих кроків.

Одягнута у щось чудернацьке, схоже на довгий, до землі светр, темноволоса, маленька і худа, вона йшла крізь натовп, наче нікого поруч не було, дивлячись кудись угору, понад будинки, вона віддалялася від нього, розчиняючись у міському мареві, а він не знав, що ж робити: гукати її чи молитися, щоб вона не озирнулася…

Телефон він непомітно заховав у кишеню, коли доповз до протилежної стіни проходу, вдаючи, що шукає копійки в місиві зі снігу і болота.

Увечері у підвалі він витяг айфон із кишені й довго дивився на нього, як на невидану чудасію. А потім простяг руку і провів нею по екрану. Пальці самі згадали цей жест, хоча два роки тому телефони були іншими і жінки, на яких він зупиняв погляд, теж були іншими.

На такій, як вона, у ті часи його погляд не затримався б. Тоді його приваблювали виключно світловолосі дівчата.

«Привіт, кицю, ти ж не ображаєшся? Чому не дзвониш? У село ми їдемо завтра з самого ранку, телефонуй, коли зможеш, я вже скучив. Цьом».

Коли прийшло це повідомлення, він після секундного вагання взявся переглядати попередні, більшість були від такого собі Ігорка, власницю телефону звали поперемінно то пташкою, то кицею, і після прочитання їхнього листування він готовий був того Ігорка задушити. Діти в садку спілкуються розумніше.

Але. Вони закохані. Їм можна. Невже і він колись був так закоханий? Невже так само виглядав по-дурному?

Усю ніч він провів з чужою мобілкою. Фейсбук, фото, відео, якийсь вайбер, про який він навіть і не чув, карти, ігри, контакти… її світлина на аватарці. Тарас відкривав усе підряд, гарячково торкаючись екрана, наче боячись, що телефон зникне, із приходом ранку перетвориться з карети на гарбуз… а потім повертався до світлини. Гострий погляд, ледь помітна усмішка, якась кав’ярня під відкритим небом, літо, і сонце, і щось золотисте у келиху…

І ось нарешті він наважився і зайшов на свою електронну пошту. Дивно, ні логіну не забув, ні паролю.

Вісім тисяч непрочитаних листів терпляче чекали свого часу. Йому забракло повітря. Деякий час він просидів, тримаючи палець над опцією «Вхідні», а тоді… стер їх усі. То була електронна пошта померлої людини, не варто її тривожити…

…Перехожі квапилися, скоро Вечеря, а там Різдво. Тільки Львів і його жебраки нікуди не поспішали. Тарас сильніше стиснув мобілку в руці і взявся терпляче чекати закінчення «робочого» дня. Щоб піти у підвал і почитати, що той Ігорко ще там написав такого ж розумного.

Хоча чому це його так цікавило, пояснити не міг. Навіть самому собі…

Уночі Віка відірвалася на повну. Забігла в перший-ліпший нічний клуб, накупила складники для алкогольних коктейлів — від бананового лікеру до текіли — і попросила бармена викликати їй таксі. Можна було б придбати готові коктейлі й там же на місці їх оприходувати, але ж має бути в житті місце для творчості.

Потім вона до ранку сиділа на ліжку, змішуючи їдкі рідини між собою. І, звісно, їх дегустуючи.

А тепер за вікном сонце у зеніті, а вона досі не може злізти з клятого ліжка. Тобто вона злазить, але тільки для того, щоб повернутися.

Так погано їй давно не було.

У квартирі повний кавардак, завтра Різдво, а вона залишилася сам на сам з алкогольною інтоксикацією та ще й без жодного засобу до спілкування. Ноутбук напередодні віднесла у майстерню, там пообіцяли провести діагностику і полагодити все, що можна полагодити, але ви ж розумієте, після свят. Як вона могла на таке погодитися? Тут усі переносять усе на «після свят».

Можна було б, звісно, піти попрацювати, але цю можливість вона не розглядала навіть теоретично. Треба було також сходити в мобільний салон і заблокувати свій номер, але вона наче наяву почула: приходьте після свят.

Насправді нікуди йти не хотілося. Після шаленого ритму, в якому вона жила все своє доросле життя, щось наче вибило її з колії, і ось вона лежить біля насипу, дивиться у небо і не розуміє, куди бігти, а головне — навіщо. Невже вона стане щасливішою, здолавши ще одну сходинку кар’єри? Чи, може, це додасть їй краси чи здоров’я?

Ціна питання — гроші, які навіть витратити немає часу.

А як вона тепер привітає рідних з Різдвом? Як прийме вітання? Гроші на рахунку, мабуть, усі виговорили, картку викинули, а телефон, звісно, залишили собі, айфон шостий за двадцять з лишком тисяч гривень на дорозі не валяється. Чи валяється?..

Вона сіла на ліжку. Це втрата телефону вибила її з колії.

Не втрата коханця, бо підсвідомо розуміла, що він не той, котрий на все життя. За півроку шаленство, яке їй так хотілося назвати коханням, вичерпало себе до дна і навіть смутку по собі не залишило. Тільки злість на себе вперемішку з жалем…

А от деякі контакти вона може вже ніколи не відновити. Не кажучи про фотографії.

Віка звела очі до стелі. «Ну Господи, ну що Тобі, важко повернути телефон? Я ж не прошу щастя для всіх, навіть для себе не прошу, всього лиш телефон, Ти ж такий могутній, завтра Твій день народження, тут у Львові стільки церков на квадратний метр, і всі будуть Тобі молитися, спробуй почути ще одну тихеньку молитву грішної Раби Твоєї…»

Вона знову відкинулася на подушку. Треба ж було так напитися, щоб аж з Богом почати говорити! І про що? Про телефон?!

Вона розсміялася, розмазуючи сльози й туш по щоках. Все таки вона зовсім не годиться в героїні дамських романів. Коли треба — не плаче, коли не треба — не може зупинитися.

…За вікном темніє. Львів сідає за Святу Вечерю. Десь далеко дзвенять дзвіночки. Вертеп. Віка встає і запалює свічку, яку придбала в дорогому бутіку наперед, щоб потім не забути.

А сльози?.. Їх ніхто і так не побачить, нехай собі котяться, можна навіть не витирати. Коли ще випаде нагода поплакати на самоті у серці Львова в ніч перед Різдвом?..

Тарас провів рукою по екрану. Той м’яко загорівся, освітлюючи клаптик вогкого підвалу, стіни і труби якого йшли кудись у темряву і губилися там разом із його думками. Ніч перед Різдвом була тихою й зоряною, але з його підвалу — дивись, не дивись — тих зірок не побачиш…

«Ти все таки образилася, моя пташко? Але ж я вже пояснив, тут тобі не Київ, тут інші закони, якби я тебе взяв із собою, це означало б, що ти моя наречена, нас замучили б запитаннями, коли весілля і скільки збираєтесь заводити діточок, тобі це не сподобалося б, правда ж? І мама не знати як на це зреагувала б. Ну все, не дуйся, передзвони. Твій пусик».

То було ранішнє повідомлення. Надвечір тон змінився.

«Давай серйозно. Це всього лиш Різдво, для тебе воно ж не має ніякого значення, ти сама казала, а тепер хочеш мені його зіпсувати. Спеціально так робиш, так?»

З кожним наступним повідомленням тон ставав брутальнішим, слова не добиралися, відчувалося, що адресант не знаходить слів і щоразу перехиляє чарчину, перш ніж щось написати.

«Правильно каже мама, ти застара для мене. Викаблучуєшся, думаєш, я все кину і прибіжу? Я що, не мужик, по-твоєму? Чекай, я приїду, і ми поговоримо».

Тарас не розумів, чому той просто не зателефонує їй, єдиним поясненням був страх, писати легше, сказане не зітреш, можна почати затинатися і голос може прозвучати не так грізно, як хотілося б.

На якомусь із цих повідомлень Тарас зрозумів, що або зараз поїде і відшукає того Ігорка, щоб вправити йому мізки, або…

Він аж завмер на хвилю. Палець обережно торкнувся опції «Відповісти» і зупинився над буквенною розкладкою.

Що відповісти, коли в голові сумбур, а навички ведення кореспонденції втрачені, здавалося б, безповоротно? У голову лізла сама нецензурщина, але ж не буде та дівчина з гострим поглядом і ледь помітною усмішкою так відповідати, можливо, зовсім не буде відповідати на такі бздури, а просто знизає плечима, кине на стіл гроші разом з чайовими і, не допивши золотистої рідини, залишить ту кав’ярню назовсім…

А йому можна відповісти, треба відповісти, щоб такі Ігорки наступного разу знали, що хоч слово — срібло, краще інколи помовчати.

Але слова ніяк не хотіли слухатися мовчазного жебрака…

Після десятків фраз, які він відкинув, навіть уже набраних, навіть майже вже відправлених, Тарас вимкнув телефон і ліг спати.

Завтра Різдво, туристів валом, люди будуть щедрі після ситих вечерь і пишних служб, знай тільки підставляй долоні й капелюхи, а він займається тут дурницями!

Розізлившись на себе, Тарас заплющив очі, і в пам’яті одразу спливла власниця пухнастих мокасин, як вона йшла крізь натовп, ледве переставляючи ноги по землі, а поглядом шукала щось понад головами людей, може, драбину, яка б запровадила її на небо.

Він рвучко підвівся, аж вдарився головою об трубу. Зволікати не можна було, мобілка могла розрядитися, а не годиться залишати того Ігорка без привітання на Різдво.

«Коханий, пробач мені, я так довго тобі не писала, бо збирала речі. Я переїжджаю до тебе. Одразу після Різдва, навіщо довго чекати. Ти правий, треба призначити дату весілля, і діточок одразу заведемо. А мамі скажи, щоб не пхалася до нас. До зустрічі, мій пупсику».

Без жодних вагань відправивши повідомлення, Тарас знову зібрався лягти, але щось не давало йому спокою, якесь млосне відчуття розтікалося венами, болісно щеміло серце. Він вперше за багато часу відчув себе майже щасливим.

От, виявляється, яка вона, помста! Солодка-солодка, а він навіть не пригубив її меду. Здався без бою. Ліг у домовину ще живим на радість ворогам і близьким.

Захотілося вити не своїм голосом до хрипоти, до болю…

«Господи, як там Тебе… правильно величати? Бачиш, до чого я докотився: звертаюся до Тебе з підвалу, хоча колись у хоромах казав: хіба на старості літ… Ти виграв. Підозрюю, що Ти завжди виграєш… Але Ти знаєш, як воно буває? Тебе так само зраджували найближчі, а вороги… били, навіть коли Ти впав… Допоможи. Або не заважай…»

Враз заспокоївшись, увімкнув телефон і детально переглянув інформацію, яка його цікавила. Телефон, не витримавши чергового вторгнення, на якійсь хвилині відключився, але Тарас встиг.

А тоді довго сидів на дерев’яній дощечці, втупившись у темряву підвалу…

Віка збирала речі. Без поспіху, спокійна, як день за вікном.

Різдво у Львові видалося сонячним і морозним, як і обіцяла реклама. Але насправді не важливо, де ти, важливо — з ким.

Дивно, її зовсім не тривожило, що вона скаже керівництву і як пояснить провал своєї місії на Західній Україні. Якось пояснить.

Хвилювало одне: що на напрямок Львів — Київ може не бути квитків на сьогодні. Але ж є додаткові вагони, є менш завантажені напрямки з пересадками, є ще автовокзал, урешті-решт.

У вхідні двері постукали. Віка завмерла посеред кімнати з речами в руках, а Семен закричав: «Пррівєт!» і постукав дзьобом у дзеркальце.

Хто це може бути? Власники? Вона заплатила всю суму наперед. Сусіди? На Різдво?

Визирнувши на сходовий майданчик, вона нікого не побачила, зрозуміла, що то діти бавляться, і зачинила двері… тобто майже зачинила. Біля її ніг стояв доволі великий подарунковий пакет. Різнокольоровий (як її шарф!), він був розгорнутий, вона обережно зазирнула всередину і… зойкнула. Там лежав її телефон, а поряд, у целофановому пакеті — велетенські, рум’яні, посипані пудрою пампухи.

Коли вона вибігла на вулицю, простоволоса, без верхнього одягу, в тапках на босу ногу, там уже нікого не було. Тобто перехожі були, звісно, але нікого, хто б виходив з під’їзду, вона не помітила. Як йому вдалося так швидко зникнути?

Хтось з роботи, мабуть, вирішив зробити їй подарунок, але звідки він дізнався її адресу, про неї вона колегам не говорила. Невже Ігор попросив когось про послугу? Але він точно не знав про її бажання скуштувати справжні, львівські, з маком і повидлом пампухи. Тільки мамі вона писала про це.

У роздумах Віка повернула до будинку. Біля під’їзду на землі напівлежав, напівсидів, притулившись до фундаменту, бомж. Зарослий, у в’язаній шапці до брів і заплямленій балоновій куртці, ліва половина його обличчя сіпалася, а ліва рука висіла, мов рукав на вішаку.

Віка подумала, що комусь цього Різдва гірше, ніж їй. Намацала згорнуті купюри у кишені джинсів — решту з якоїсь покупки — і поклала перед бомжем на тротуар.

Вона починала розуміти. Якийсь чоловік (що то був чоловік, вона знала точно), простуючи з роботи додому (якщо він львів’янин) або від одного кафе до іншого (якщо турист), знайшов її телефон, заліз у вайбер і прочитав листування, а також подивився фото її помешкання, будинку і двору, яких вона наклацала цілу купу. І вирішив зробити такий чудовий сюрприз…

Розум говорив, що не варто очікувати продовження романтичної пригоди і таємничий незнайомець навряд чи ще колись постукає в її двері, навпаки, слід обуритись таким нахабним порушенням конфіденційності, але…

Підіймаючися скрипучими дерев’яними сходами, вона ловила себе на думці, що замість злості в її душі розквітає весна. Так, напевно, написали б у дамських романах…

Тарас ішов вулицею Шевченка повз Янівський цвинтар у напрямку Брюхович, де розташувався притулок для тварин.

Колись мама відправила його туди, щоб передати старі ковдри й покривала. Побачивши стан того притулку, він дав директорці ще певну суму на розходи, йому подякували і попросили з’їздити забрати у постачальника крупи, які той не мав можливості привезти, але він, пославшись на зайнятість, відмовився. Не пасувало бухгалтеру крутої фірми займатися якимись безпритульними собаками, нічого з ними не станеться, якщо поголодають день-два…

Тепер він сам був безхатьком і відчув на власній шкурі, що собою являє той голод, і, бувало, безпритульні собаки зігрівали його в холодні дні та ночі, а він натомість ділився з ними залишками їжі.

Він також зрозумів, наскільки дорога, пройдена пішки, відрізняється від тієї самої дороги, яку проїхав на автомобілі! І начебто ті самі десять кілометрів, а відчуття зовсім інші.

Можна було б, звісно, звернутися у соціальні служби, де ведуть облік безпритульних і де можна домовитися про їжу й нічліг. Але він чомусь боявся, що після цього остаточно стане бомжем і дороги назад не буде…

Що далі від центру, то менше траплялося машин і людей, і сніг був білішим, і сонце світило яскравіше. А при наближенні до Брюхович обабіч траси почали з’являтися вілли, при спогляданні яких йому, мешканцю підвалу, хотілося уточнити, чи він, бува, не забрів на іншу планету…

Колись він так само дивився на бідних із того боку паркану і думав собі, як можна опуститися до такого рівня. І ніхто йому не сказав тоді: не зарікайся!

…Йти було далеко, час від часу він сідав на узбіччі, даючи відпочинок ногам і втамовуючи спрагу снігом. Втамовувати голод було нічим, викопані з тайника гроші він усі витратив: купив подарунок на різдвяному ярмарку на проспекті Свободи і дерматиновий рюкзак у Вікторовича, який мав блати з продавцями з Краківського базару і допоміг йому заповнити рюкзак тим, що могло стати у пригоді у подальшому. Тому він просто вставав і йшов далі, аж поки сосни не обступили його зусібіч, високі, міцні, схожі на сторожу.

У металеві ворота з вивіскою: «Львівський притулок для безпритульних собак» Тарас подзвонив зовсім знесилений, давно не долав таких відстаней, давно не виходив за межі своєї території. Біля брами стояло «Рено Кенго», отже, його здогади, що тварин на Різдво не могли залишити без догляду, підтвердилися.

Але дзвонити довелося довго. Гавкіт величезної кількості собак, зібраних на невеликій території, нагадував кадри з фільму про острів Монро і розносився лісом, мабуть, на кілька кілометрів.

Нарешті відчинила жінка років п’ятдесяти, у сірому кожушку, з волоссям, забраним шпильками, і здивовано втупилася в нього.

Звідкись із минулого життя в голові зринуло звичне привітання на різдвяні свята:

— Христос народився!

Вона повільно кивнула, не спускаючи з нього очей:

— Славімо Його! — і кинула в глибину подвір’я: — Миколо!

У її погляді була настороженість, але не було огиди, з якою він часто тепер стикався. Мала справу з безпритульними тваринами, тому могла зрозуміти безпритульних людей. Сподівався тільки на це.

— Я прийшов… я б міг… — давно не розмовляв, втратив навички, крім того, треба було підвищувати голос, щоб почули, а це завжди асоціюється з ворожістю. — Я б хотів… попрацювати, за їжу і нічліг, мені багато не треба, я б хотів… — ледь не сказав «народитися заново», — …попрацювати, якщо дозволите.

Позаду виріс Микола у темно-синій стьобаній безрукавці поверх светра і причинив за собою браму, бо вже кілька утриманців притулку намагалися протиснутися назовні. Авто було з польськими номерами, чоловік виглядав таким, що мотається туди-сюди, щоб заробити копійчину.

А тут приймаки з’явилися.

— Що таке?

— Та ось, шукають роботу.

— Ми не давали оголошень. Марічко, часу нема, треба розвантажуватись і їхати, не будемо ж ми усе Різдво тут стирчати.

— Ми не впускаємо людей без попередньої домовленості, у нас тут… були прецеденти, нас намагаються вижити звідси, самі розумієте, така територія у сосновому лісі — ласий шматок…

— Що ти йому пояснюєш, зачиняй, мало хто тут вештається.

— Чекай, Миколо, Різдво все-таки. Голодного треба нагодувати, я зараз щось вам винесу, зачекайте…

— Ні, не треба. — Він мотнув головою. — Я прийшов попрацювати. І я не злодій.

— Тут, крім собак, немає чого красти, але люди всілякі трапляються, самі розумієте…

Тарас кивнув. Всілякі. І садисти, і живодери… Був особисто знайомий з деким із них.

— Мені прийти після свят?

Він розумів, як виглядає в їхніх очах. Просто, перш ніж рушити у зворотню путь, хотів трохи передихнути. Добре дихалося тут, між сосен, спокійно…

Марічка озирнулася на Миколу і…

— Знаєш що, Микольцю, ти розвантаж машину, а ми з ним почнемо варити їсти і всі разом погодуємо їх, все ж швидше буде. А тоді самі перекусимо і подумаємо на ситий шлунок, що тут можна зробити. — І повернулася до прохача: — Не боїтеся? У нас тут триста душ…

І відступила вбік.

Уся територія закладу була вкрита снігом. Видно, через свята його не прибирали і він лежав товстим шаром на будках різних форм і розмірів, вольєрах, на даху кухні, з якого стирчала довга труба буржуйки, і на підсобних приміщеннях.

Собак-безхатьок було багато. Дворняги і породисті, вони сиділи у вольєрах, на прив’язі біля будок, бігали поміж людьми, підстрибуючи, махаючи хвостами, зазираючи в очі…

— Знаю я вас, ви собі перекушуєте, а я тільки нюхаю, — пробурмотів Микола, відчиняючи задні дверцята авто, за якими виднілися тюки й мішки.

— Я не п’ю, — відповів Тарас на невимовлене запитання.

Микола реготнув. Марічка посміхнулася, почекала, поки він пройде, і стала на брамі. Собаки обступили їх.

— І мені б після цього… помитися десь. Чистий одяг я взяв. — Тарас вказав на дерматиновий рюкзак за плечима.

Подружжя перезирнулося…

— А які маршрутки тепер їздять… до Південного? — спитав Тарас за дві години, коли вони зварили у величезних металевих посудинах кашу, погодували усіх собак і повсідалися в автомобіль. Чоловік і дружина весь час за ним спостерігали. А він дивувався тому, що не боїться цих тварин, навіть великих і грізних. Тепер він мало чого боявся у житті…

Лише важко було після довгого мовчання складати слова докупи.

— А ти що, хочеш сьогодні на базар заскочити, лахів прикупити? — реготнув Микола, витягаючи з сумки пакунок, від якого пахло так, що можна було знепритомніти. — Ні, чоловіче, не знаю, як у вас, а у нас Різдво, усі святкують. Ось, пригощайтесь, прихопив про всяк випадок, от і пригодилося.

Вони вирішили забрати його до себе додому на ніч…

— На перетримку, — сміялися вони, а потім пояснили: — Ми тримаємо котів і тих собак, які не можуть жити у притулку, у себе, а також по квартирах наших добрих друзів, поки не прилаштуємо в добрі руки, тому будь готовий, десь і на тебе добрі руки чекають…

А зранку збиралися переговорити з власниками дружньої їм благодійної організації…

— Та ти знаєш про них, їхні контейнери всюди по Львову стоять, там у них завжди є робота. Ну і в притулку будемо раді допомозі!

Розмова між подружжям текла тихо і плавно, він прислухався тільки краєм свідомості. Його думки наче роздвоїлись. Одна частина кружляла довкола Брюховецького лісу, а друга…

— Бери ще, не кремпуйся, моя Марічка так готує, пальчики оближеш, — вивів його із задуми Микола.

Тарас подякував, а перед очима спливло обличчя дівчини, чиїм телефоном він так нахабно скористався. Він невесело посміхнувся.

Вони з нею однолітки, і це єдине спільне у них, людей з двох різних планет. Але згадка про неї дивним чином осявала підвали його душі…

Згадав іще дещо, намацав і вийняв з кишені куртки згорнуті купюри.

— Ось, купіть щось… своїм тваринкам. Беріть, я теж хочу… долучитися.

Марічка й Микола перезирнулись.

— Ну от чому, жінко, ті, хто в цих палацах живуть, про нас так рідко згадують, га?

Тарас поглянув у вікно. Повз них пропливали прекрасні вілли, а позаду засніжені сосни прощалися з ними помахами гілок.

Заплющив очі, відкидаючись на сидіння.

Друга частина його думок линула у місто Львів, туди, де поблизу Південного базару перетинаються, утворюючи кільце, дві дороги. Є там гарний квартал, в одній з квартир якого живуть не дуже гарні люди, які, мабуть, і думати про нього забули. Вони зараз святкують Різдво, пишно, з розмахом…

Але один мудрий єврей казав: все так не буде.

Віка, закутана у теплий плед, сиділа у кріслі, яке виставила з кухні просто на найближчий дах. Трохи пововтузилася з ним, зате тепер сиділа на висоті триповерхового будинку, їла пампухи, пила гарячий чай-саусеп, споглядаючи згори засніжений різдвяний Львів, і вкотре дивувалася, що реклама не брехала: такого Різдва, як у Львові, не буде ніде.

І сміялася сама з себе, бо справа не в локації, а в очікуванні від цього свята і цього міста чогось надзвичайного. Бажайте — і дано буде вам за бажаннями вашими…

Ні щоб побажати щастя для всіх чи хоча б для себе!

Від Ігорка не було жодного дзвінка й повідомлення, це теж трохи дивувало, але чудово вписувалось у картину сьогоднішнього свята, яке так не хотілося псувати занудними, нікому не потрібними розбірками.

І вона знову сміялася, і згадувала вірш, який колись трапився їй на теренах Інтернету й дуже пасував до теперішнього настрою. Окремі слова виринали в пам’яті, вона вводила їх у пошуковик, але Гугл видавав усе, що завгодно, тільки не цей вірш, тоді вона знову куштувала пампухи — з маком і з повидлом — і почувалася божественно.

То були найсмачніші смаколики у її житті.

Той вірш знайшовся, коли вона вже майже припинила шукати.