Львів. Смаколики. Різдво

Тетяна Белімова Зайва хвилина

Ольга простягнула руку, і на її пістряву мітенку повільно сіла бездоганна сніжинка. Саме ця зайва хвилина, витрачена на красу, непоправно змінила розклад і без того перевантаженого дня. «Двійка» весело продзеленчала в бік Личаківської. Хвилина… Лише однієї хвилини забракло, аби зараз їхати до гуртожитку, де вже спаковано наплічника з невибагливими подарунками для родини на Різдво.

— Ось маєш… — Оля дивилася услід трамваю, ніби сподівалася, що він зараз зупиниться і персонально для неї відчинить двері. А тоді махнула рукою, немов прагнула впорядкувати власні думки. Поїхав трамвай… То й що? Приїде наступний. Святкового настрою це їй не зіпсує, адже сьогодні вона повернеться додому, де за родинним столом дід Омелян хитренько всміхатиметься в козацькі вуса, бабця Марія буде ревно слідкувати, аби хтось із молодших дітей не перевернув Дідуха і не загасив свічок, а мама перейматиметься, аби страв конче було дванадцять. У жодному разі не менше. Борщ із вушками, голубці з пшоном і грибна мачанка до них, вареники з картоплею, короп, фарширований яриною, бурячки зі смаженою цибулькою та чорносливом, узвар, що пахне літом і бабиною піччю…

Оля і далі б стояла і мріяла про святкову вечерю, якби не телефонний дзвінок. Лише одного погляду на підсвічений екран вистачило, щоб остаточно прийти до тями.

— Ігорку? — хотіла, але не могла приховати хвилювання, що змушувало голос по-зрадницьки дрижати.

— Так, це я, мала… Впізнала? — Ігорко періодично десь пропадав і знову виринав із хвиль ефіру, ніби хтось невідомий крутив важіль гучності на великому приймачеві, то додаючи, то збавляючи децибели. — Ти ще у Львові, мала? — виринув він на хвилі хрускоту, мов бувалий серфінгіст, долаючи чергову перешкоду.

Олі хотілося відзвітувати про те, як вона три години поспіль роздавала флаєри партії на площі Ринок, ні на хвилинку ніде не відлучалася і не давала «по два в одні руки». І не лише тому, що саме завдяки Ігоркові вона отримала цей підробіток і, якби не він, напевно, ніколи б не наважилася працювати на політичну партію. І не лише тому, що вони були з одного містечка і за збігом обставин навчалися в одному університеті, хоча й на різних курсах і факультетах. А, найпевніше, через те, що це був Ігорко. Просто був, і цього було достатньо. Олі хотілося, аби його голос звучав довше, і не важило, про що вони говоритимуть, чи про роботу, чи про завтрашнє Різдво, чи про рідний Золочів, чи про зимову сесію в університеті. Проте замість цього Оля тільки писнула у відповідь «так»…

— О! Чудово! — здавалося, Ігорко ні на мить не сумнівався, що Оля стоїть на бойовому посту й не надурить його, як це роблять інші дівчата і хлопці. — Слухай-но… Підійди до офісу. Там тобі Степан Рудницький дасть нашу продукцію. Треба занести за однією адресою. Дуже треба! Розумієш? — Ігорко на мить зовсім пропав з ефіру, але все ж примудрився виринути з одним-єдиним «передзвоню пізніше» перед тим, як зникнув остаточно.

Оля розгублено дивилася на мітенку, де ще хвильку тому світилася бездоганна сніжинка, а зараз поволі згасав екран мобільного. Власне, нічого нового не сталося. Ігорко так завжди розмовляв із нею, ніби віддавав накази, які не можна було обговорювати, а лише виконувати. Але хай як металево чи й по-диктаторськи звучав його голос, блакитні очі в цей час дивилися з якоюсь ніжною зухвалістю. Саме в такому поєднанні. Зараз Оля, звісно, не бачила його очей, але уявити їх було нескладно. Це ж Ігорко… Він такий…

Офіс партії був зовсім близько — на початку вулиці Богдана Хмельницького. Але якщо зараз піти туди, а тоді ще з «продукцією» за адресою — це автоматично означатиме, що встигнути на рейсовий автобус до Золочева буде просто нереально. Іти й лишитися на Святвечір у спорожнілому студентському гуртожитку? Не йти, але, напевно, назавжди втратити прихильність Ігорка? Зайвої хвилини для роздумів не було. Ноги повільно, але невблаганно понесли в бік офісу.

— Чого так довго? — замість привітання визвірився Степан Рудницький. Він був правою рукою самої Галини Григорівни, а позаочі Гаги. Очільниця партійного осередку вочевидь отримала своє таємне назвисько за корегування зовнішності далеко не природним способом. Важко було сказати, скільки років мала Гага, її силіконові вуста і гладеньке від кислоти обличчя не надавали жодних підказок щодо її віку. — На ось… Після свят відзвітуєш… — Рудницький сунув у праву Олину руку об’ємну картату торбу з «продукцією», а в ліву — учетверо складений папірець з адресою.

Він уже намірився лізти до автівки, коли Олине «а що тра’ казати?» наздогнало його і змусило на мить уповільнити рух.

— Так і скажеш… — Степан намагався перекричати заведений мотор. Він милостиво прочинив віконечко, аби його було краще чути. — Галина Григорівна Вовчок особисто вітає з Новим роком і Різдвом Христовим! А далі — по тексту. Ти ж уже майже рік роздаєш флаєра. Хіба не знаєш, що казати?

Рудницький рушив, обдавши розгублену Олю зловонними випарами, але за мить загальмував і здав назад.

Знову розчинилося віконечко.

— Ледь не забув! — прокричав Рудницький у вузьку шпарину, утворену опущеним склом, що під дією морозу швидко вкривалося білою плівочкою інею. — Попроси цього Харкуна, аби підписався під петицією Галини Григорівни! Він якийсь заслужений діяч мистецтв… Це важливо для справи! Втямила?

Оля механічно кивнула і ще якусь хвилину зачаровано дивилася услід автівці Рудницького, не усвідомлюючи до ладу, що, власне, має робити й куди йти.

Харкун О. М., Заслуж. д. мист. України, 78 років, вул. Хмельницького, 25, кв. 10.

Акуратно виведені літери на аркуші в клітинку містили вкрай скупі дані, що радше скидалися на шифровку. Цікаво, хто це писав? Ігорко? Рудницький? Сама Гага? Підняла однією рукою сумку — не така вже й важка, та й іти недалечко. А може, ще й устигне на автобус, якщо просто зараз рушить і ніде не спинятиметься? Швиденько видасть текст про партію, який і дійсно вже в’ївся в пам’ять так, що коли вночі розбудити — розкажеш, мов таблицю множення. А тоді подарує цьому діячеві мистецтв каструлю, а в ній запакований у целофан кілограм гречки. Це Гага так придумала. Дати гречку пенсіонерові — це підкуп виборця. Але ж у Гаги власне підприємство, яке штампує каструлі, і ті, що мають незначний дефект і вже не годяться для продажу, можуть бути використані з благодійною метою… А гречка — це аби випробувати, як нова каструля варить. Усе просто. Доступно. Дієво.

Чи мріяла Оля роздавати каструлі з гречкою? Мабуть, ні. Одна справа — флаєри, які тицяєш безособово і без жодних зобов’язань, і зовсім інша — каструлі, що їх «втюхували» хай і за більшу платню ті, хто займав вищу ієрархію в партійній піраміді, такі як Ігорко, котрі переймалися вже цілком серйозною агітацією «за Гагу».

У повітрі затанцювали сніжинки. Холодний вітер намагався будь-що дійняти перехожих до кісток. Передсвяткова метушня була в розпалі. Хтось поспішав до центру в пошуках забави, хтось, навпаки, прагнув чимшвидше опинитися вдома, у родинному колі. Тут і там чулися веселий сміх, верески, сигнали автівок. Місто ніби розчинилося в цих звуках, а в Олиній голові спливла остання фраза Рудницького: «Вже ходили наші не раз до того Харкуна, але ніхто не відчиняв… Проте на Святвечір хтось має бути обов’язково…»

Серединою дороги задзеленчала «шістка». Помчала на Збоїща. І вперше за останні півгодини Оля зажаліла за тією втраченою хвилиною, коли випустила з уваги час і милувалася сніжинкою. Аби ж встигла тоді на свою «двійку»… Тоді б, може, їй стало снаги сказати Ігоркові «ні»… Але далі жаліти себе і роздумувати над тим «аби» не було ні часу, ні бажання, тому просто перейшла на непарний бік вулиці й рушила на пошуки потрібного будинку.

У під’їзді було вогко і моторошно. Після засніженого дня темрява, яка огорнула відразу, щойно старі дерев’яні двері зі скрипом причинилися, видалася нестерпною. Олі довелося присвітити собі мобільним, аби принаймні бачити, куди йти. Вона ледь розгледіла на перших дверях першого поверху напівстерту цифру один. Наступні двері сходового майданчика, розташовані попарно біля високих стрілчастих вікон, жодних цифрових позначок не мали. Натомість на вицвілій облямівці одних виднілася табличка з напівстертими вензельками літер: «Лікар Мілевський Р. О.» Не було іншої ради, як рушити дерев’яними рипливими сходами на другий поверх. Каструля неприємно бемкала в картатій торбі, від чого під’їздом розходилася дражлива луна. Здавалося, кожен закапелок повторює і помножує цей достоту металевий звук і будь-якої миті невдоволені мешканці будинку повибігають із помешкань, аби побачити, хто призводить до такого шаленого тарараму у святковий день.

На другому поверсі виявилося, що квартир удвічі більше. На перших дверях вдалося розгледіти цифру п’ять. Стерта оббивка наступного помешкання не мала жодних надписів чи табличок, як, зрештою, і всі інші. Оля зосереджено потерла чоло і пішла за годинниковою стрілкою від дверей із п’ятіркою, рахуючи вголос.

— Шість… Сім… Вісім… Дев’ять… Десять… — нерішуче спинилася. Тут чи не тут?

Дзвінок звисав на дротині і не надавався до вжитку, а самі двері були старі й обтягнуті таким стертим дерматином, що його колір годі було визначити в напівтемряві. Вони озвалися до Олі старечим зойком, мовби живі, щойно її рука торкнулася їхньої поверхні. Принаймні так їй здалося. Ніхто не відгукнувся на її настирливе гупання, і десь на споді вже встигла зажевріти крихітна надія, що знову нікого нема вдома… Аж раптом по той бік дверей почувся якийсь звук, і наступної миті на порозі намалювалася відзіґорна панна з чудернацькими спіральками на голові, у халаті й капцях.

— Ти Ігорова дівчина? — Незнайомка критично роздивлялася Олю, серце якої тріпнулося, мов спіймана пташка.

«Ігорова дівчина»? Вимовлене вголос уперше баченою кралею «Ігорова дівчина» приголомшило, причмелило, прибило до землі… Невже Ігорко так її відрекомендував заслуженому діячеві мистецтв Харкунові? Але чого в такому разі жодним поглядом ніколи не натякнув про це Олі?

— А ти нічо… — Панна і далі їла її очима. — Ну то ходи вже в хату… Не напускай холоду, — майже наказувала, точнісінько як Ігорко.

— Ви… — Оля нерішуче тупцяла біля вішака, на якому красувалися модна дубляночка («Мабуть, кралі в халаті…» — подумалося Олі) і якісь древні лахи, від яких відгонило нафталіном. Загалом дух у помешканні був спертий, як це часто буває у старих львівських будинках.

— Не парся… Кажи мені «ти»… Я все-таки Ігорова сестра. — Незнайомка невдоволено піджала губи. — Та й не настільки я старша за Ігоря. Три роки — хіба це вже причина викати? — закінчила майже сердито.

Ольгу аж пересмикнуло від такого панібратства і перепадів настрою співрозмовниці. Не менше її приголомшила і щойно почута новина: Ігорко має сестру, яка мешкає у Львові. Чи не мешкає, а теж прийшла сюди у справах партії? Але ж… Капці… халат… бігуді… Чого вона оселилася в цього Харкуна? Дивина… Але вголос Ольга спитала лише ім’я своєї візаві й почула у відповідь: «Оля, як і тебе». Факт того, що Ігоркова сестра її знала, хай і заочно, дещо заспокоїв і збив докупи думки, які порозліталися, мов більярдні кулі від хвацького удару. Зародилося і міцніло переконання в тому, що вона таки втрапила туди, куди мала, що її чекають і пригода, котра випала їй майже на самісінький Святвечір, не така й неприємна, як видалося спершу. А ще… десь у животі залоскотав щойно народжений метелик: Ігорко розказав про неї сестрі і повідомив, що вона, Оля, — його дівчина! Чого ж він тоді жодним чином не виявляв своїх почуттів? Може, готував сюрприз?

— Кинь речі там… Тоді розкладешся… — Ігоркова сестра широко, не ховаючись, позіхнула. — Пішли… Із дідом познайомлю. Він у нас заслужений… — на мить замислилася, добираючи потрібне слово.

— Діяч мистецтв?.. — несміливо підказала Оля, вішаючи простенький пуховичок поруч із дорогою дублянкою.

— Ну можна й так сказати… — Тезка щиро розреготалася і рушила углиб темного коридору. Старі дошки жалісливо зарипіли під ногами. Знову неприємно вразив застояний дух із характерними нотками влежаних старих речей, які зберігаються в не менш старих шафах, що їх ніхто роками не відчиняє і не провітрює.

Оля підвела погляд і побачила на стіні велосипед, що внаслідок еквілібристичних чаклувань завис між підлогою і стелею. За ним впиралися носаками у стелю дерев’яні лижви, які також приклеїлися до стіни в дивовижний спосіб. «Дідо? Який ще дідо? Харкун — дід Ігорка? — Оля знову втратила Аріаднину нитку, що була таким-сяким провідником у цьому лабіринті думок — вражень — хитросплетінь, у який її кинули, мов сліпе кошеня. — Може, це все розіграш? „Прихована камера“? Абощо?» — втішала себе, намагаючись вдихати якомога менше встояних порохів.

— Працює… — Ігоркова сестра стояла в напівпрочинених дверях навпроти вікна. Бігуді-спіральки на її голові, намотані на вибілене волосся, утворювали при денному світлі химерне видиво. Виглядало, що голова кралі набула подобизни німбу…

Оля струснула головою, і картина світу довкола набула звичних форм і кольорів.

— Гм… Дідуню… А в нас сьогодні гостя! Така пишна молода особа до нас завітала… — Олина тезка заспівала янгольським голосочком, а тоді швидко відступила вбік.

За громіздким дерев’яним столом сидів сухенький дідусь, розглядаючи щось крізь смішний окуляр, що тримався на його голові за допомогою чорної гумки. Такі химерні пристрої Оля бачила лише на картинках про годинникарів, і ніби на підтвердження її здогаду Ігоркова сестра шепнула до неї: «Дідуньо — відомий годинникар… Не лише в Україні, а й за її межами…» Тепер уже й Оля помітила, що зайшла, власне, не в просту кімнату, а у справжнісіньку годинникову майстерню, де не було інших меблів, окрім уже зауваженого нею столу і стільця біля нього, проте всі стіни вкупі з гладенькою стільницею були завішані й заставлені годинниками найрізноманітніших форм і оздоблення, розміру та кольору. Були тут годинники із зозульками, з надр яких звисали на ланцюжках мистецьки зроблені шишечки, були елегантні красені із золотими маятниками, що шляхетно розхитувалися на довгих ніжках, були навіть годинники — електронні табло, що особливо здивувало Олю, бо, на її переконання, такі мали б працювати на звичайних батарейках і не містили у собі складних механізмів.

— Оляно, я ж просив не турбувати мене, коли працюю… Маю відповідальне завдання… — Голос старого якнайкраще пасував до всього того, що Оля вже побачила й почула в цьому чудернацькому помешканні, бо скидався водночас і на рипливий віддих вхідних дверей, і на жалісливе порипування підлоги в коридорі, і на розмірене цокання годинникового механізму.

— Та я б ніколи… — Оля завважила, що кралине обличчя набуло бурякової барви, а сама вона, ніби риба, викинута хвилями на суходіл, відкривала рот і звивалася, шукаючи потрібні слова. — Я… Ми… Ігор пішов… Але прийшла його дівчина… Це все Ігор! От! — Здавалося, Ігоркова сестра врешті намацала ту саму соломинку, за яку воліє вхопитися кожен із тих, кому не хочеться потонути у власних брехнях.

— Дівчина нашого Ігоря? Справді? — Старий підніс на лоба окуляр і втупився в Олю. Він їв її очима так само, як це робила його онука п’ять хвилин тому в передпокої.

— То вже! Скільки ми слухали про ту Олю, нє? Нарешті випала нагода познайомитися… — Краля відступила до дверей і вже звідтам накручувала урочистість на віднайдений янгольський голосок. — Наш любий дідуньо Орест Михайлович… Дівчина нашого Ігоря Ольга… — представляла підкреслено театрально, ніби глузуючи.

Олі здалося, що голос тезки звучав нещиро і награно, і зовсім не це вона сказала б, аби на те її воля. Нараз відчула, як гаряча барва заливає вже її обличчя. Воліла б провалитися крізь землю… Натомість дідусь, як виглядало, утішився від почутого. Вдоволено крекчучи, виліз з-за столу і підійшов до Ольги, злегка схилив голову в шанобливому поклоні, а по тому нахилився ще нижче й поцілував їй ручку. Все це було так природно, без жодної тіні штучності, що Оля, не звикла до подібних китайських церемоній, не відчула нових незручностей від такого прояву уваги. Краєм ока вона завважила, як презирливо скривилися губки її візаві.

— Дуже-дуже радий нашому знайомству… кхе-кхе… — Орест Михайлович злегка прокашлявся, прочищаючи горло. — Сподіваюся, ми будемо мати приємність бачити вас сьогодні на святковій вечері? У нас справжній Святвечір. Оляночка з Ігорчиком навіть кутю готують. Так, Оляночко? — звернувся він до онуки.

— Авжеж… Авжеж готуємо… Ігорчик побіг за маком… — знову солодко й нещиро защебетала краля. — І, звісно, Ольга лишиться в нас на вечерю! Недурно ж вона аж із Тернополя до нас їхала, нє? — Тезка з показовою люб’язністю взяла Олю під руку й оголосила дідові, що вони підуть на кухню і більше йому не заважатимуть.

«Який іще Тернопіль? Чого я мала звідтам приїхати?» — Оля не могла жодним логічним чином пояснити останню фразу Ігоркової сестри, а та тягла її далі, углиб помешкання, ні на мить не пускаючи руки. Врешті вони опинилися на кухні, так само захаращеній старими речами, як увесь цей дім загалом. У кутку примостилася ніким не рушена ще з минулого століття грубка, обкладена зеленувато-жовтими кахлями. Але роздивитися її не було як. Вікно кухні виходило на інший бік вулиці і майже не пропускало денного світла, бо його, за незбагненним задумом архітектора, затіняв ріг будинку.

— Сідай… — Краля грубо штовхнула Олю — від її показової люб’язності не лишилося і сліду.

Оля приземлилася на дерев’яний стільчик біля столу, що його заради свята вкрили білим обрусом, вишитим зеленими дубовими листочками і делікатними бурштиновими жолудями між ними. На столі красувався прозорий глечик із узваром і в окремих полумисках стояли зварена яра пшениця і промиті родзинки для куті.

— Ну? — Ігоркова сестра врешті ввімкнула світло, і навколо ніби стало більше місця. — І який відкат тобі пообіцяв братік? — Вона нависла над Олею, ніби скеля, усім своїм виглядом демонструючи, що викрутитися чи надурити її не вийде.

— Відкати? Це від розданих флаєрів чи від каструлі? — Оля чесно намагалася дати відповідь, хоча й нічого не розуміла.

— Які ще флаєри? Не вдавай із себе дурненьку! — Ігоркова сестра забігала невеличкою кухнею, дивом оминаючи гострі кути дрібненьких стільчиків і тумбочок, якими був заповнений увесь вільний простір. Урешті спинилася біля старовинного креденсу, висунула одну з шухлядок і, трохи порившись у ній, вийняла пачку сигарет. — Це ти перед дідом можеш комедію ламати… А я тебе наскрізь бачу! — Краля відчинила кватирку і видихнула цигарковий дим на вулицю.

Окреслений квадрат вікна швидко чорнів, убираючи перші зимові сутінки, і на його фоні голова Олиної тезки вже не світилася золотавим світлом, а дві спіральки над її чолом випиналися, мов правдиві ріжки.

— Ще скажи, що любиш Ігоря! — Краля звузила очі. — Типу закохалася в нашого ботаніка? — востаннє видихнула в зимове, хрумке від морозу повітря, викинула недопалок просто на вулицю і захряснула смішну застібку-гачечок на кватирці.

— Він не ботанік! Просто… просто… цілеспрямований! — Оля скочила на рівні. Їй зовсім не хотілося ображати старшу сестру Ігорка, але й терпіти нападки на нього було несила.

— Авжеж… Авжеж… Цілеспрямований… Так і є… — Краля знову натягнула машкару нещирої люб’язності, яка лякала чи не більше, ніж розлючений вереск. Суть таких наглих змін Олі годі було збагнути, але гнітило передчуття того, що вони не віщують нічого доброго. Тому й наступна пропозиція відзіґорної панянки «випити чаю, поки Ігор принесе мак» видалася радше замаскованим підступом, ніж щирим бажанням догодити гості.

Мідний чайник із красиво вигнутим тоненьким носиком шумів на плиті, а в голові шуміли сотні сумнівів. Ігоркова сестра вислизнула з кухні. Сказала, що переодягнеться і зачешеться до святкового столу. Оля була не проти, навіть раділа з її відсутності. Користуючись із того, що ніхто не нависав над нею, почала складати події всього дня, мов дитячі пазли, аби створити цілісну картину. Щось муляло. Дві деталі… Різні на перший погляд, але водночас такі, що становили ціле, доповнювали одна одну. Це були куценькі хвостики двох останніх «офісних» фраз: чуте від Ігорка по телефону «ще передзвоню» і від Рудницького особисто «ніхто в Харкуна не відчиняв, проте на Святвечір хтось має бути обов’язково». Звідки Степан міг знати, що на Святвечір «хтось має бути обов’язково»? А Ігорко? Він, як виглядає, був у цьому помешканні перед Олею, попередив про її прихід і мав їй іще щось сказати особисто, якби не обірвався дзвінок. Це несказане муляло, бо становило опущений фрагмент, який мав усе розставити по місцях.

Подзвонити Ігоркові і спитати? Чи не треба? Адже він, зі слів сестри, скоро має прийти…

Довго дивилася на телефон. Закипів чайник. Встала і вимкнула газ. Знову дивилася на телефон, ніби гіпнотизуючи. Наважилася набрати номер Ігорка, але обпеклася стандартно неграмотним «абонент знаходиться поза зоною зв’язку». Хай би Ігорко чимшвидше знайшовся, хоч би де перебував у цей час!.. Вдихнула повні легені повітря і набрала ще й Степана Рудницького, хоч він чітко наказав «не турбувати, а відзвітувати після свят». Степан теж був загубленим у часі і просторі й не міг «знайтися», хоча був не річчю, а живим чоловіком із плоті і крові.

— Гей… Чуєш? — долинув голос тезки десь із надр помешкання. — Я йду… Бо поспішаю на зустріч… Сиди й чекай свого Ігорка!

Ольга рушила на голос, весь час наштовхуючись у темряві на якісь тазки і відра, стільчики й дитячі санчата, коробки з-під взуття та зужиті обгортки від подарунків, що шурхотіли під ногами і чіплялися серпантинними стрічками не згірше від плазунів. Урешті вона вишпорталася з довгого темного коридору до передпокою, що до нього годину тому ввійшла з нещасливою продукцією. Олі здалося, ніби вона оббігла помешкання Харкунів по колу, хоча абсолютної впевненості не було. Навпроти неї у прочинених вхідних дверях стояла Ігоркова сестра, яку годі було впізнати. Вибілені кучерики були акуратно вкладені звивистими хвильками, очі фосфорично віддавали зеленим, а губи були підведені так яскраво, що виглядали вдвічі більшими. Краля була цілком готова для шпацірування і вже навіть устигла защіпнути останній ґудзик дублянки. Здавалося, вона навмисне чекала на Олю, бо могла б уже давно вийти, аби хотіла.

— Дід тебе не випустить… Він місцями забуває… Навіть плутає мене з мамою Оляною… Тож ключів йому ніхто не дає, аби з дому сам не вийшов…

Це були останні слова, радше схожі на погрози, що їх випустила краля перед тим, як замкнути двері. Тиша, що запанувала по тому, була нестерпною. Оля сіла просто на підлогу біля продукції і втупилася у стіну навпроти. Скільки так минуло часу, не знала, проте не дуже багато, як їй здалося, може, хвилин із п’ять чи десять. Вона загубилася у цьому міжчассі й ніби впала в забуття. Навіть учергове пожаліти себе не було сил.

Раптом вхідні двері озвалися тим самим майже людським зойком. Замкова шпарина ожила і заскреготала прокрученим обертом серцевини. Оля підвелася. У темряві виднівся лише силует.

— Олю?

— Ігорко?

Клацнув вимикач, і передпокій залило вохряне світло. Перед Олею стояв уперше бачений хлопець. Високий, в окулярах, трохи розчервонілий на виду від морозу, він зняв шапку і тупцював на шматі, яку вочевидь поклали, аби не нести болота до хати.

— Е-е-е-е-е… — вихопилося в обох одночасно, і кожен із них знову замовк, аби дати іншому висловитися.

— Я зустрів сестру біля дому… Вона сказала, що до мене приїхала Оля… Моя дівчина з Тернополя… — Хлопець мав приємний низький голос. Такими зазвичай диктори оголошують новини по радіо.

— Я… я від виборчого штабу Галини Григорівни Вовчок… З програмними матеріалами нашої партії… — Оля ледь вичавила з себе скупі слова пояснення.

Знову їхні фрази зазвучали в унісон, і знову обоє вмовкли, зніяковілі від цієї дивної ситуації. Оля першою подолала комунікативний бар’єр. Мабуть, дався взнаки «досвід» партійної роботи. А може, хотілося чимшвидше вирватися з дивного помешкання і безглуздої ситуації.

— Мала привітати вашого дідуся зі святами і попросити його підписати петицію Галини Григорівни про заборону заміни вікон в історичній частині Львова, але ваша сестра… е-е-е-е… — Оля намацувала ґрунт, ніби людина, що заблукала на болоті і не знає, на яку їй ступити. — Вона… ваша сестра сказала, що дідусь трохи нездужає… — Хотіла швидко додати, що вже має йти, але хлопець розсміявся так щиро й безпосередньо, аж Оля і собі не втрималася й захихотіла — спершу тихенько, а тоді все голосніше.

— Заборону заміни вікон в історичній частині Львова? — тримався за живіт Ігор.

— Та-а-а-а-ак…

Сміх, здавалося, зовсім переродив старенький передпокій, і те, що лякало Олю перед цим, зараз видавалося милим і сентиментальним. Ось ті самі лижви, які впиралися гостро закрученими носаками у стелю і на яких було написано «Blizzart». Вони так здивували її спершу, а тепер вона мимохіть замислилася, скільки поколінь вони відвозили на собі, доки з них місцями не позлізав лак і їх надійно не пришвартували до стіни. Або цей столітній ровер із низьким сидінням, який ще називається дамським… Це було правдиве, а не попсове ретро! І такого в цьому помешканні було доволі. Виглядало, що господарі ніц не викидали з дому, а лише примножували свої скарби, яких за довгі роки назбиралося чимало. Вистачило б, аби відкрити музей вулиці Хмельницького.

Розмова плавно повернула в бік дідуся, і новий Олин знайомий розповів, що годинникар забуває лише сьогочасне, натомість тримає в пам’яті дні власної молодості до найменших деталей і може полагодити годинниковий механізм будь-якої складності, чим, власне, досі і заробляє на життя.

Отямилася Оля тільки тоді, коли Ігор запропонував їй чаю. Лише тоді завважила, що хлопець і досі не скинув куртки і продовжує розмову добрих десять хвилин у верхньому одязі. Їй відразу пригадалася не така і давня пропозиція його сестри «випити чаю» та інші обставини їхнього безглуздого знайомства… Відчула гостру потребу піти звідси. Куди завгодно, де завгодно, аби подалі звідси. Доста пригод…

— Але ж… має приїхати ваша дівчина… Оля з Тернополя… — Ольга рішуче потяглася за курткою. — Що вона подумає? — Не потрапила в рукав — Ігор підхопив її одежину, по-джентльменськи допомагаючи вбратися.

Він знову засміявся, але цього разу вже якось награно, навіть із гіркотою, як видалося Олі. Вона вкотре зловила себе на думці, що вони з сестрою надто відрізняються. І, ніби почувши її думки, Ігор несподівано сказав:

— Це все через Олю… Мою сестру… Ми з нею не рідні. Тобто рідні, але лише по батькові… От… — Він замислився, добираючи слова. — Дідусь захворів після смерті Оляни, Олиної матері… До сестри завжди було особливе ставлення… От і маємо зараз… — ніби вибачався, хоча й не знав обставин пригоди, яка розгорнулася в домі за його відсутності.

— Я все розумію… але… — Оля розгубилася. Злість на відзіґорну панну минула сама собою.

— Якщо так треба підпис діда під тою петицією… — не дав їй договорити Ігор. — Можу попросити… Щоправда, він навряд чи втямить суть мого прохання, — додав із гіркотою.

— Ні-ні, дякую… — чи не вперше відчула гострий сором за власну «політичну агітацію». Чи ж не бачила, якою є Гага насправді? А Ігорко? Чи йому й дійсно однаковісінько, за кого «агітувати», аби гроші платили? — Вибачте, маю вже йти… — потяглася за чобітками, під якими розпливлася калюжа розталого снігу.

— Я проведу… — Ігор підхопив картату торбу з продукцією. — Тут важко трамвайну зупинку знайти… — упередив Олине заперечення, вже готове зірватися з вуст. — Та й пізно вже… — додав стишеним голосом.

Ніби на підтвердження того, що час не стоїть на місці й вечір уже цілком законно владарює над містом, із майстерні Ореста Михайловича забемкало і закукало. «Шоста година… — механічно відзначила Оля. — Ще можна встигнути на електричку, але ж доїду до Золочева у свинячий вереск…»

Вони вийшли в темний, заледве освітлений під’їзд. Олин телефон зненацька заграв знайоме «Такого ангела, як я…», чим немало налякав її. Кожна хвилина буття в цьому дивному домі могла обернутися підступом, навіть улюблена мелодія «Крихітки Цахес», виставлена на Улянку, дрібненьку сусідку по кімнаті в гуртожитку, яка й дійсно ледь сягала метру п’ятдесяти. Оля трохи повагалася, проте все ж вирішила відповісти.

— Алло! Уляно? — Луна відбилася від високого склепіння, і знову виникло відчуття порушеного спокою, ніби в музеї, де самі експонати мовчазно закликають до тиші.

— Так, то я… Ти ще довго? Чи я маю ключа черговій на вахті здати? — Улянка заторохтіла, як завжди, з місця в кар’єр.

— Та я тут за дорученням Ігорка застрягла… — Оля максимально стишила голос, але кожне слово резонувало в повітрі, мов промовлене в мікрофон.

— Що? За дорученням Ігорка? — Уляна безцеремонно перебила Олину мову, не здатна дослухати до кінця. — Та твій Ігорко поїхав до Києва з Гагою… святкувати Різдво… А тобі дав «доручення»?!

— Не може того бути… Він не так і давно мені дзвонив і просив занести продукцію до заслуженого діяча мистецтв Харкуна… Я щойно від нього вийшла… — Оля відчула, що тендітний метелик усередині більше не літає…

— Ще як може! — вже обурено верещала Уляна. — На власні очі бачила, як твій Ігорко сідав з речами до Гаги в машину!

Уляна ще щось довго і переконливо оповідала, але Оля після фрази «Вона його посадила біля себе в автівці і поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая! Уяви!» перестала реагувати на подальші репліки подружки.

«Поцілувала, немов Снєжна Каралєва Кая…»

Оля навіть не докладала значних зусиль, аби це уявити, бо Гага таки була чимось схожа на Снігову Королеву. Величезні холодні очі, незворушний вираз вічно молодого обличчя, і жодної посмішки. Ніколи й ні для кого. Й Ігорко, який дійсно нагадував блакитноокого Кая, тільки вже дорослого і з темним волоссям, укладеним у коротку зачіску…

— Перепрошую… Ти сказала, «щойно вийшла від Харкуна»?

Оля підвела очі. Повільно приходила до тями. Запитання Ігоря теж перетравлювала довго, мов в уповільненому кадрі, як і несподіваний перехід на «ти».

— Так… А хіба прізвище Ореста Михайловича не Харкун? — Оля вже не намагалася говорити тихіше, і слова летіли десь на третій поверх і билися в замерзлу шибку стрілчастого віконця.

— Ні, не Харкун, а Білецький… — Ігор знову засміявся — так щиро, що й Оля мимохіть посміхнулася. — Харкуни — то наші сусіди. Власне, Олена Миколаївна… Відома співачка, до речі. Заслужений діяч мистецтв навіть. Але вона вже рік не живе тут. Переїхала до доньки в Італію…

Пауза, яка запала після нервового Олиного і цілком щирого Ігорового сміху, дещо затяглася. Олі було страшенно ніяково від усвідомлення того, що вона вдерлася не просто до незнайомих людей, а до глобально незнайомих, що до них, як з’ясувалося, не мала ані жодної справи, ані найменшого стосунку…

— З усіма буває… — Ігор знову ніби відчитав її думки.

Оля повільно пішла сходами донизу. Вона чула позаду Ігореві кроки, чула, як бемкала каструля у картатій торбі, чула луну, що йшла під’їздом, проте не відчувала власних думок і почуттів. Лише дивну полегкість, ніби нарешті збула продукцію, а не тягла її назад.

На вулиці було тихо і ясно. Сніг по-святковому прикрасив місто. У неоновому світлі ліхтарів він сріблився і переливався блакитно-синім сяйвом. Це було так шляхетно з його боку — прикрити чорне розтале багно і надати Львову справжньої різдвяної урочистості.

— Мов у казці… — вирвалося в Олі.

— Так… Ти теж з’явилася ніби з казки і виявилася саме такою, якою я собі й уявляв дівчину Олю з Тернополя… — Ігор, який ішов трохи попереду, показуючи шлях до зупинки, раптом спинився. — Але її ніколи не існувало. Я вигадав дівчину Олю з Тернополя.

— Як то? — Ольга від несподіванки теж спинилася. Вона не могла роздивитися в напівтемряві обличчя хлопця, але все ж їй здалося, що він посміхається, задоволений власним жартом.

— Довелося вигадати… Через сестру… Бо згідно з дідовим заповітом ми з нею зможемо користуватися його майном лише тоді, коли матимемо власні родини. — Тепер Ігор говорив повільно, ніби з примусу, і став зовсім не схожим на того веселого хлопця, який сміявся п’ять хвилин тому в під’їзді. — А сестра хоче чимскоріше дістати свою частку, от і шукає кавалера на роль «чоловіка». Довелося пожартувати, що на Різдво приїде моя наречена з Тернополя… Думав, це її трохи відверне від ідеї фіктивного шлюбу… Їй би довчитися, бо як взяла академвідпустку три роки тому, так і досі відпочиває.

Оля й Ігор спинилися в арці, майже при виході на освітлену і геть порожню вулицю Хмельницького. Лише хвилини не вистачило, аби дійти до зупинки. «Шістка» прогуркотіла в бік центру, лишивши по собі післясмак ранкового дежавю. Зайва хвилина? Чи навпаки — втрачена хвилина, яка вкотре змінювала розклад життя?

Наступного трамваю довелося чекати довго, хоча, здавалося, обоє цього не помічали. Час ніби спинився. Так буває, коли не треба вимушено і вимучено шукати тему для розмови, коли слова приходять самі собою, складаючись у дотепні історії з дитинства і дорослого життя, що їх колись довелося пережити. Врешті над’їхав трамвай. Оля й Ігор, не змовляючись, зайшли в гостинно розчинені двері. Вони були одинокими пасажирами цього запізнілого вагончика, але попри те відчували настрій свята, бо він, здавалося, витав скрізь, просочувався у кожну шпарину Львова.

Трамвай поїхав із двома пасажирами на широкому задньому сидінні, а на зупинці лишилася тільки самотня картата торба з продукцією.