Львів. Смаколики. Різдво

Світлана Горбань Цивільний шлюб

Невловимо, невблаганно, невідворотно наближалося свято, і треба було вирішити остаточно: що робити? Прокляте питання нерішучих людей. А вона перетворилася через нього саме на таку нерішучу, безвольну, сентиментальну. Навчилася виправдовуватися без будь-якої вини заради його поблажливого погляду, навчилася не ставити «дурних запитань», навчилася догоджати чимось смачненьким. Бігала по продуктових магазинах, наче інших, привабливіших для неї, у Львові більше не існувало, годинами не виходила з кухні, наводила лад у його квартирі. Менше як за рік перетворилася на неоковирну домогосподарку, якій бракує часу навіть розгорнути й почитати книжку.

Тільки ще люстро зберігало і відтворювало колишню Миру, і завдяки цьому ніхто з оточення не здогадувався, які метаморфози відбулися з нею через поступливість і справжню жіночу дурість.

Першою помилкою була згода на цивільний шлюб, отже, вона закохалася до нестями й не уявляла свого життя без нього — будь-що, аби разом. Ця поступка наче затаврувала її, довела йому, що можна не дуже церемонитися з дружиною, вона цілком у його чіпких руках.

Як довго триває кохання за таких вільних стосунків? Якісь міфічні подружжя так живуть до самісінької смерті і тільки через турботу про спадкоємців заглядають до рагсу. Втім, зайві формальності лише ускладнюють життя.

Мира вийшла з роботи, коли вже стемніло, і бульвар сяяв різнокольоровими гірляндами, біля храмів стояли вертепи, і десятки крихітних Ісусів лежали в яслах, а в очах Божих Матерів на всіх іконах засвітилося тихе щастя, навіть страшне пророцтво здавалося неможливим у радісній святковій метушні.

Вже три місяці вона живе, вірніше існує, у малесенькій квартирці, грошей вистачає тільки на таку. Але все ж таки центр міста, і до роботи можна дістатися пішки, а не їхати в переповнених маршрутках і завжди в годину пік. Повернутися під батьківській дах вона не готова, у неї не вистачає мужності зізнатися, чому пішла від цивільного чоловіка, вилаяна, принижена.

Тоді, ще восени, перебувши ніч у подруги, вона приїхала додому і жила декілька днів, розказуючи казки про термінове відрядження чоловіка, про «дуже скучила за вами», про «у нас усе гаразд». А сама гарячково шукала собі пристановище, з жахом усвідомлюючи, що не може спати в рідній домівці. Нескінченні безсонні ночі доводили до божевілля, вона виходила до сніданку з чорними колами під очима, а батьки вважали, що це туга за чоловіком зробила її дратівливою та сумною.

Вона тікала з батьківського дому від співчутливих поглядів, від дрібної опіки, від неможливості сказати правду, від вимушеної брехні, від безсонних ночей… А що їй залишалося робити? Рік тому батьки мали рацію.

Рік тому вона була самовпевнена і відверта, коли на кухні вранці почала розмову-пояснення, чому переїжджатиме до «бойфренда» і чому це правильне рішення, що треба перевірити почуття, притертися характерами, вирішити побутові проблеми.

Батько не дав договорити і перервав її оптимістичний монолог:

— І кому першому це спало на думку? Впевнений, що не тобі!

Дідусь захлинувся кавою й натужно кашляв, а мати, сердито кинувши на неї погляд і не допивши кави, зайнялася мигдалем — нервово обдирала лушпиння.

А батько вів далі:

— Це твій Арсен гарно вигадав, але у тебе своя голова має бути на плечах! Яке ще таке вільне кохання? Захотіло — прилетіло, захотіло — далі полетіло? Це так в опері, у Кармен, а в житті трохи по-іншому відбувається, без романтизму. Тату, ви чули? Наша Мира хоче жити цивільним шлюбом! І на весілля витрачатися не треба, і з розлученням без проблем. Ти, доню, сама подумай, чи кохає тебе Арсен, якщо таку ганьбу пропонує?

— Хіба ви котики чи собачки — без вінчання жити? — Дідусь прокашлявся і вступив у розмову зі старечим єхидством. — Якщо в Арсена твого житлові проблеми, нехай до нас у прийми йде, місця вистачить. Допанькались! — сердито кинув батькам. — А я попереджав: ваше вільне виховання ще боком вийде. Треба спочатку мозок у голову вкласти, а потім уже волю дитині давати. Тепер маєте, що маєте! Богу ще дякуйте, що до чоловіка йде, а не до подружки, голови немає, та хоч сексуальна орієнтація традиційна. Це ваше вільне виховання далеко завести може! — розгорнув перед собою газету, наче крапку поставив.

Батько, наче не почувши цього гнівного монологу, звернувся до матері:

— Ганно, ти чуєш? Мира вже така доросла, що тепер сама все вирішує. Дякую, що хоч попередила. Ти, донечко, запам’ятай: цивільний шлюб не для жінки. Він для чоловіка. Для будь-якої жінки він — пастка, зашморг на шию, невпевненість у майбутньому, запланований програш.

Батько говорив спокійно, тільки червоні плями зрадливо з’явилися на обличчі та майже непомітно тремтіла в руці філіжанка з кавою.

Загримів міксер, мати почала дрібнити мигдаль.

Потім запанувала тиша. Мовчки пили каву. Потім мати похапцем, наче поспішала кудись, позбирала сніданковий посуд, поскидала в мийку. Одна тарілка впала на кахельну підлогу і дзвінко розбилася, розлетілася маленькими сколками. Батько наче прокинувся:

— Згоден, не всі йдуть до церкви. Шлюб — крок відповідальний. Тут без відступу має бути. Але ж до рагсу прогулятися можна? Арсен пропонує несерйозні стосунки, а ти погоджуєшся, помилку робиш. Приводь його до нас на Різдво, я з ним по-чоловічому поговорю, може, до нього й дійде хоч трохи, якщо дійсно кохає тебе, Миро.

— Ми з Арсеном їдемо до Праги, з його друзями, вже і квитки купили, і місця у готелі забронювали. — Мира наче виправдовувалася. Підняла голову — побачила потемніле обличчя матері, яка швидко перемішувала мигдалеву муку з цукровою пудрою. І хвиля провини піднялася в її душі, але при згадці про Арсена стихла.

Вона слухала і не чула батьків, і теоретично в чомусь вони мали рацію, до тої межі, яка не стосувалася коханого Арсена, адже її особисте сонце не мало на собі плям, не могло бути негідником і зрадником. Мира була щиро впевнена, що її красень — саме та кам’яна стіна, за якою мріє сховатися будь-яка нормальна жінка, забувши свої недолугі феміністичні принципи. Такий, як Арсен, не буде на тебе тиснути вічним незадоволенням, капризами, криками й іншим арсеналом зброї неврастеніка з незліченною кількістю комплексів «царя природи».

Про що говорилося далі, вона вже не пам’ятала, деякі слова, які вимовлялися батьковим спокійним голосом, набували майже нецензурного зафарбування, і зупинили цей неприємний потік болісної ріки лише слова матері:

— Господи, хіба це марципани? Це ж отрута буде! Хіба з таким настроєм їх готують?

Ця важка розмова була рік тому… У всьому, що відбулося потім, винна сама… Це вона майже не спілкувалася з батьками, телефонувала раз на три дні й доповідала, що здорова, спочатку дізнавшись, що з ними теж усе гаразд, особливо з дідом.

Спочатку Арсен був втіленням турботи, уваги, делікатності, обережності.

Вона переїхала до нього, наче повернулася в дитинство. Такий самий комин у великій залі, блискучий паркет дорогої деревини на підлозі, височенні стелі. Навіть вид зі спальні був схожим — гострі шпилі костелів, червоні черепичні дахи.

Мира так і не зуміла полюбити помешкання — фешенебельний двохповерховий особняк у передмісті Львова, яким батько пишався, наче символом життєвого успіху. Вона ненавиділа новий будинок за все: за незвичні візерунки на нових вікнах, за помпезні кришталеві люстри, за білі балюстради на терасі. Це через нього батько продав стару дідову квартиру в старому австрійському будинкові — як дід погодився на такий нерівноцінний обмін? І вона мусила залишити друзів, свій найвеселіший у школі клас і звикати до всього нелюбого й нового. До школи вона тепер їхала декілька зупинок у маршрутці, а не йшла по бруківці, слухаючи свої радісні кроки.

Мира пам’ятала, як Арсен вперше привів її до себе. Він нещодавно придбав квартиру і радів, як неофіт радіє світлу, вперше відчутому у глибинах душі. Починався найщасливіший час їхнього кохання. Вона підняла штори — і засміялася: таким рідним, не забутим, був вид з вікна. Коханий стояв поруч, він іще не знав, що могло її так втішити в кавалєрському барлогу, але засміявся так само, обняв її та почав цілувати лоба, очі, щоки, шию, поцілунки ставали дедалі відвертішими, вона і зараз пам’ятала ніжність його губ, ніжність і пристрасть людини, яка кохає…

Мира отямилась від спогадів і почала шукати ключа від квартири.

А радісне свято Різдва наближалося, і все місто раділо і дихало цім очікуванням, і обличчя перехожих виглядали світлішими й добрішими, а передсвяткові клопоти такими бажаними. А вранці телефонував тато і запросив їх з Арсеном до себе, іще й додав: «Надіюсь, цього року ви вже не поїдете до Праги?», — а їй знову не вистачило сміливості розповісти про свою самотність.

Нашвидкуруч перекусивши, Мира забралася під плед і несподівано для себе заснула, а прокинулася вранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого.

Лагідно задзеленчав дзвоник, і за хвильку на порозі вже стояло «святе сімейство»: двоюрідний Арсенів брат Микола з дружиною і двома маленькими синами, усі червонощокі з морозу, галасливі, веселі.

— Не лякайся, ми не надовго, — жартома заспокоїв брат, — я вже зранку всі справи в єпархії залагодив, з владикою переговорив, місто дітям покажу — і додому.

— Залишайтеся на Різдво, — гостинно запропонував Арсен. Вони рідко бачились, кілька років тому Микола закінчив семінарію, став священиком, клопоти не дозволяли йому часто приїжджати до Львова. Несподіваний візит потішив Арсена.

— Яке залишайтеся! — весело перебив брат, спритно і звично допомагаючи малечі роздягатися. — Матінка наша трохи відпочине, і в дорогу.

Арсен вдруге — вперше було на весіллі — побачив дружину брата: з тонким худеньким обличчям без косметики, Лукія розстібала сільський, вишитий яскравими квітами кожушок, спокійна, не метушлива. Вона не була красунею, але милі і привабливі були її рухи, приязна посмішка. Вона випірнула з одягу, і Арсен побачив величезний живіт. Брат часу не гаяв.

Перехопив іронічний погляд і завалив словами, наче землю снігом:

— Зараз перекусимо, чайку поп’ємо і матінці дамо трохи полежати. Саму в селі побоявся залишати, хоч і зарано, але сам розумієш. У мене парафія на три села, вдома рідко буваю, церкву відбудовуємо, а тут така оказія святкова, сімейство до Львова звозити! Отакої! — раптово вигукнув отець Микола, побачивши темні плями на штанцях меншого, витягнув його з комбінезона. — Чого ж ти, Іванку, не попросився? А в тебе, Мишку, все гаразд?

Хлопчик обійняв батька за шию і щось швидко зашепотів.

— Ходімо, ми зараз.

І вони швидко зникли за туалетними дверима. Але за хвилину Мишко пройшов до кімнати, де Лукія прилягла на дивані, і сів у неї в ногах. Іванко стояв у мокрих штанцях, чемно чекаючи батька.

— Чого ж не попередив, синку, я б одразу взяв чисте, а тепер чекай, я швиденько до машини, а ти чайок запар, добре? — Брат натягнув кожуха і зник за дверима.

За спиною Арсена пролунав жіночий голос:

— Помити б дитину, — і Лукія подивилася на нього нерішуче.

Його осяяло:

— Я вам допоможу, — підхопив хлопчика на руки, а матінка стягнула мокрі штанці, якісь панчішки, шкарпетки, і Арсен обережно, як дорогоцінний кришталь, поніс малого до ванної кімнати, вперше зіткнувшись із такою прозою побуту.

Відчувши теплу воду, Іванко засміявся, до кімнати заглянули Лукія з Мишком і також засміялися. Сміх — заразлива річ: з чого було радіти Арсенові, але ж і він, направляючи струмочки душа на тільце дитини, безтурботно розсміявся, вперше за останні три місяці.

Чистесенький Іванко вже сидів на дивані, замотаний у величезний махровий рушник, коли повернувся отець Микола з двома пакунками в руках. Один він простягнув старшій дитині:

— Ти, Мишку, допоможи матусі одягнути братика, а ми з Арсеном приготуємо чайку.

На кухонному столі з’явилися пироги, якісь кренделі, галети, печиво, слоїк з медом.

— У мене є чим вас пригостити, повний холодильник. — Арсен розчинив білі дверцята, але Микола, кинувши оком на делікатеси, заперечив:

— Хіба що фрукти, а решта годиться нам тільки після посту, ти вибач, ми своє їстимемо.

— Я чув, що мандрівники мають право не додержувати посту.

— Навіщо лукавити? Які ми мандрівники? Вранці поїхали, ввечері повернемося. Ти краще скажи, де твоя Мира. На роботі?

Арсен наповнив електричний чайник водою, ввімкнув, дістав з полиці чашки, тарілочки, заходився розкладати пиріжки і після паузи, наче запитання його особисто не стосувалося, байдуже виголосив:

— Ми з нею розбіглися в різні боки, характерами не зійшлися, — підняв голову і побачив уважний співчутливий братів погляд.

— А рік тому я й не помітив, що характери у вас обох погані. Пожили разом — і розбіглися. Біда…

На щастя, закипів, засичав чайник, і Микола припинив дорікання, а Арсен заварив чаю, почав ретельно мити фрукти.

— Біда, — знову повторив, наче до себе, Микола, — як же ти допустив таке?

— Ти вирішив мене висповідати нині? — Арсенові хотілося надати голосу жартівливого тону, а пролунало грубо. Стало соромно.

— Що ти! І в думках не було сповідати, у мене і без тебе парафіян вистачає. Новина для мене важка, збагнути важко. Рік тому щаслива, впевнена людина доводить, що штамп у паспорті не має жодного значення, якщо двоє кохають одне одного, а тепер… Я пам’ятаю, як Мира на тебе дивилася, ти ж для неї всім був: чоловіком, коханцем, братом, другом, батьком, оракулом, кам’яною стіною, притулком… І все зруйновано, все знищено, пустка, і кого звинувачувати?

Брат почав міряти нервовими кроками величезну кухню:

— Ти хоч знаєш, де вона, як? Чи повернулась до батьків?

— До батьків не повернулась, десь у центрі винаймає квартиру. — Арсену було неприємно підтримувати розмову, але й ображати брата не хотілося.

— Виходить, з батьками стосунки зіпсовані. Десь винаймає… Бідолашна!

На кухню прибігли хлопчики, і розмова припинилася. Арсен посадовив дітей до столу, а Микола поналивав чай у горнятка, а одну чашку поніс Лукії, з парою пиріжків.

Уже сутеніло, коли Арсен вийшов проводити «святе сімейство» до машини. Мовчки спостерігав, як дбайливо брат усадив синів у дитячі автомобільні крісельця, ретельно перевіривши кріплення, потім розчахнув дверцята перед Лукією, обережно підтримав, щоб — борони Боже — не послизнулася й не впала. Присів навпочіпки, поправив спідницю і на якусь хвильку притисся обличчям до її колін. Арсена вразило — скільки пристрасті ховалося в цьому швидкоплинному жесті, яким щастям засяяло обличчя молодої жінки.

При матінці Микола запитань не ставив, але, закінчивши розміщувати своє сімейство та захряснувши дверцята, міцно обійняв брата на прощання й не стримався:

— І ти нічого про неї не знаєш?

— Навіщо мені щось про неї знати?

— Брате, якщо тобі погано, їй у десять разів гірше, вона ж жінка! Ти її взяв, за неї відповідаєш. Була ж єдина плоть. Вінчані — не вінчані, все одно єдина плоть! — І раптом, наче отямився, міцно стис Арсенову руку: — Пробач мені, брате, пробач. Дякую за гостинність. — Стара «Лада» зашурхотіла колесами по снігу, який щойно випав. Малеча весело махала на прощання, і радісні дитячі обличчя були наче бальзам на відкриту рану, про яку світ навіть не здогадувався.

Мира прокинулась уранці від настирливого дзвінка у двері, неприємного, гучного, дратівливого. Вона нікого не чекала, тому спершу причесала в передпокої біля люстерка волосся і зазирнула у вічко. За дверима стояв Арсен. Забракло повітря, серце застукало так, наче вона пробігла марафон, відчула слабкість у руках і ногах. Щось схоже вона зазнавала під час перших зустрічей — від радісного хвилювання, від незрозумілого страху перед ним.

Вихором у пам’яті пронеслась одна дурнувата фантазія перших після розриву днів. Не фантазія, а нав’язлива мрія, що яскраво з’являлася в уяві, набуваючи реальних рис, наче показувала вигаданий фільм. Сюжет — справжнє індійське кіно. Мира, тобто головна героїня з обличчям Айшварії Рай, смертельно хвора, лежить у лікарні. Доктор, таємно закоханий у неї, скорботно опускає очі, не в силі подивитися суворій правді в обличчя. Її єдине прохання — востаннє побачити коханого Арсена, бо життєві сили покидають безпорадне тіло. Вона нічим не дорікне йому, тільки подивиться очима, повними сліз, і відчай збентежить душу — між ними все могло бути по-іншому, вони щасливо жили б і померли в один день, кохаючи одне одного. Треба було мати трохи більше терпіння, співчуття, уваги, аби не розплескати дорогоцінний дар взаємного кохання і не виявитися банкрутами. Арсен падає біля ліжка на коліна і, теж обливаючись гіркими слізьми, як це красиво робить Кхан, кається, кається, кається…

Чесно кажучи, остання сцена була не дуже переконливою, Мира не могла уявити іронічного і впевненого в собі коханця в такій жалюгідній ролі, до того ж він винуватив у всіх суперечках тільки її.

За дверима стояв Арсен, і треба було впустити непроханого гостя. Відмикаючи, жахнулася, що чоловік побачить її після сну, без макіяжу, пом’яту, непривабливу.

— Може, пригостиш кавою? — ось що він сказав перше і без запрошення пройшов на кухню і поклав коробку з цукерками на стіл. Італійські марципани, які привіз із відрядження його колега.

Здаля Мира почула матусин голос: «Це ж будуть не марципани, а отрута!» Усе залежить від настрою, з яким їх робити або їсти.

— Ти не повернулась до батьків, чому? Яка тобі потреба жити в цій буді? — зневажливо повів поглядом по спартанській квартирці.

Жінка мовчала, набрала у чайник води, знайшла пакуночок з меленою кавою, додала у цукерницю ще цукру. Не поспішаючи, виклала на таріль залишки печива. Кухня була замаленькою, щоб дотримувати дистанцію відчуження.

Аромат кави наповнив повітря. Арсен мовчки дивився на Миру, на схудле обличчя, на очі, що виглядали більшими і виразнішими, на тоненькі пальці — вона змінилася і стала ще привабливішою. Ніби старе подружжя, якому вже нема чого сказати одне одному, вони мовчки пили каву.

Коли Мира прибрала порожні чашки, Арсен, збентежено посміхаючись, поклав поруч із марципанами малесеньку ювелірну коробочку і лагідно попросив:

— Примір.

Перстень з величезним діамантом заграв на ранковому сонці тисячами граней. Арсен виклав за нього всю річну премію, відмовився від купівлі нового автомобіля — які ще докази його кохання потрібні цій незбагненній жінці?

Мира не втрималась, взяла перстень і почала його розглядати:

— Перша іграшка, яку ти зруйнував, була кращою.

Арсен, радіючи, що все поки йде за планом, звично — трохи насмішкувато — запитав:

— Це ти про що?

— Ти дійсно не розумієш? Тоді поясню для винятково нездогадливих. — Мира навмисно повторила одну з його принизливих фраз. — Моя перша іграшка — це моя віра в твоє кохання, у твою вірність, у твою надійність. Три місяці я існую в лихолітті, в розчаруванні, у самотності, а ти приходиш несподівано, ніби нічого не сталося, і, як у кав’ярні, замовляєш собі кави. Я щойно почала приходити до тями, щойно почала звикати жити без тебе. Яка ти жорстока людина…

Арсен не дозволив їй закінчити, вона могла наговорити зайвого, і тоді злі, розпачливі, але правдиві дорікання зробили б примирення неможливим. Рішуче взяв її за руку і надягнув на палець перстень. Відчув полегшення, перстень підійшов за розміром.

— Пробач, кохана, я був дурнем, — сказав і побачив сльози в її очах.

Обійняв, але вона м’яко вислизнула і пройшла до кімнати, встала біля вікна, відвернувшись.

Надворі діти прикрашали голий кущик з тоненькими гілочками паперовими гірляндами, картонними зайчиками, білочками, ведмедиками. Сперечалися, розмахували руками, беззвучно, як у німому фільмі.

Арсен вперше побачив Мирині сльози, вона не заплакала, навіть почувши від нього: «Якщо тобі так погано зі мною, то можеш зникнути з моїх очей». Хіба він припускав, що ці слова, які вилетіли зопалу, стануть останньою краплею в скарбничці дрібних непорозумінь, образ, невдоволення одне одним? Він не знав її, не очікував, що вона позбирає речі, не дивлячись на нього, наче він став невидимкою, залишить ключі від його квартири на гачку в передпокої і зникне вночі. Хіба він виганяв її? Вона могла б пересердитися в іншій кімнаті або зателефонувати подрузі та пожалітися на нього і — заспокоїтися. Як будь-яка нормальна жінка. Але вона пішла, а він не спав усю ніч, хвилювався, але так їй і не зателефонував.

Арсен підійшов до Мири, став поруч. Діти вже прикрасили кущик і заходилися грати в сніжки. Сонячний ранок був морозяним, сніг погано ліпився, кульки в польоті розліталися мільярдами сніжинок, яскравих у променях сонця. Діти раділи, наближалося Різдво. І марципани в яскравій італійській коробці на чужій кухні поступово втрачали отруту і ставали їстівними…