Львів. Смаколики. Різдво

Наталя Лапіна Різдвяний ангел

Оля віддала сантехніку двісті гривень, зачинила за ним двері. Зі сходового майданчика долинув радісний гавкіт — сусід зверху виводив на прогулянку лабрадора, а сусідка навпроти якраз поверталася зі своєю таксою.

Оля тихенько пройшла на кухню, сіла біля столу й заплакала. Витираючи сльози тильним боком долоні, не виймаючи, лише пальцями перерахувала гроші в гаманці. Сто сімдесят дві гривні. Копійки лежали в окремому відділенні, та й лічити їх не було сенсу.

Звісно, сантехнік полагодив кран. І каналізацію сяк-так прочистив. Тож і взяв за свою роботу. Все правильно. Але до наступної виплати частини відпускних іще десять днів. І то, якщо виконають обіцянку.

На кожен день — мінімум два памперси. У списку продуктів лише найнеобхідніше, але набіжить гривень на триста, не менше. І скоро можуть закінчитися ліки… Про комп’ютер, який два останні рази вдалося вимкнути тільки через Rezet, і думати не хотілося.

— Олю, ти вдома? — долинув тихенький голос.

Мама прокинулась.

— Так, я тут. — Дівчина стала в дверях кімнати. — Зажди трохи, за сантехніком поприбираю.

Знала, що з такої відстані мама не побачить її обличчя.

— За яким сантехніком?

— Та ж полагодив нам нарешті кран.

— У нас кран протікає? — вже понад місяць матуся забуває останні події.

— Уже ні! Тільки ось раковину вимию та підлогу витру. Підожди трошки, я швидко.

Але швидко не виходить. Кухня немаленька для однокімнатної квартири. І взагалі оселя простора й затишна. Щоправда, вони давно мріяли продати її, зібрати грошей, щоб додати й придбати двокімнатну. Навіть з районом визначились. Минулого року гуляли там, придивлялись. Читали оголошення про продаж квартир, прицінювались. Тепер, коли Ольга закінчила університет і почала працювати в школі, у них були дві зарплати, тож, звиклі економити на всьому, почали щомісяця відкладати. Мрія наближалась у вигляді «убитої» хрущовки, в якій з часом можна було б зробити непоганий ремонт. «Аякже, — міркувала мама, — вийдеш заміж, підуть діти, без окремої кімнати вам не можна».

Заощаджені гроші пішли на аналізи, на ліки. На знеболювальні. Хвороба увірвалась, немов підступний ворог. І все виявилося запізно. Спочатку думали: не помітили вчасно, проґавили, потім з’ясувалося, що процес іде занадто швидко. Мама танула, як тоненька церковна свічка. Неймовірно схудла. Не могла їсти. Останнім часом і пити стало важко… Вона ще не стара, могла б жити і жити, але ось уже три тижні не підводиться з ліжка.

Оля вимила руки, зобразила бадьору посмішку й пішла в кімнату.

— А ти знаєш, у центрі вже всі фонтани працюють!

— Літо… — осіннім шелестом відгукнулася мама.

Дівчина сіла поруч, взяла її руку.

— Поп’єш чогось?

— Потім…

Між ними загусла тиша.

Мама завжди любила водограї, могла сидіти коло них довго, просто дивитись і слухати воду. Кілька днів тому Оля сказала: «Коли тобі стане краще, ми підемо до фонтану, посидимо…», — та вона перебила: «Мені вже не стане краще». Тепер дочка завжди уважно добирала кожне слово. І не знала, що сказати, чим потішити…

Раптом згадала, як шкільний психолог Ліна Островська, енергійна й позитивна жіночка, переконувала вчительок: «Дівчата, це ви самі поставили в головах обмежувачі. Ніби поїхати за кордон — то страшенно дорого. Та є стільки можливостей і недорого поїхати!» Сама вона мандрувала часто. З чоловіком та двома дітьми шкільного віку. У захваті розповідала, що найбільш вразило у Франції. Не Версаль, не Ейфелева вежа, а Діснейленд. «От стою біля входу і плачу. Від радості, що побачила цю казку», — вона показувала руками, наче бачила видимі лише їй туристичні об’єкти. Заклопотані вчительки кивали, на мить їхні очі ставали замріяними, але зошити й журнали — основне заняття в учительській, тож невдовзі знову заглиблювалися в них. А Ліна ще цікаво згадувала про Львів, який відвідувала часто, в різні пори року.

Оля пожвавішала:

— Мам, я не казала тобі, як наша психолог про Львів розповідала?

— Ні… А що?

— Вона там була на Різдво. Казала: так чудово! Ну, як туристи, вони зупинились у центрі міста. Само собою, гуляють, сидять у кав’ярнях. А це якраз Святвечір був. І всі чекали на першу зірку. Каже: така тиша, незвичайна, і темно, як у лісі. Вимкнули всі реклами, всі вогні, всі ліхтарі. Самісінькій центр — і ніякої ілюмінації! І люди всі попритихли. Чекають…

Мама злегка потисла Олину долоню. Дівчина заговорила з більшою наснагою:

— І ось уяви собі момент, коли хтось першим тую зірку побачив. Раптом починають дзвонити в усіх церквах. Одночасно. Спалахують вогні, ліхтарі, гірлянди! Усі разом. І люди на вулицях запалюють свічки, бенгальські вогні, співають колядки! Усі всіх вітають. Вона казала: це було найпрекрасніше свято, що вона бачила в житті. А Ліна, тобто Ліна Захарівна, бачила багато, вона розповідала, вона півсвіту об’їздила.

Мама заплющила очі, наче задрімала. Дочка і далі тримала її руку.

Вітер ворушив завіски на прочиненому вікні. Пахло бузком і мандаринами. За вікном прогуркотіла машина. Внизу шелестіли молодим листям дерева, що так і не доросли до їхнього поверху. Десь далеко пустували й кричали діти. Хтось стукав по килиму, вибиваючи пилюку.

Вони мало подорожували. Коштів не вистачало, та й мама завжди була полохливою, справжньою боягузкою. Особливо лякалась висоти. Навіть на балконі не дивилася вниз, хапала ззаду, коли хтось сильно нахилявся.

Дочка зітхнула.

Мама підняла повіки:

— Олю…

— Га? — схилилась над нею, щоб краще чути.

— Олю… Ти обов’язково… Поїдь до Львова… На Різдво… Вже в цьому році… Чуєш…

Зітхнула:

— Ой, де той Львів, де тоє Різдво!

— А ти таки поїдь…

— Добре, поїду. Якщо Бог дасть.

У двері задзвонили. Оля встала й пішла відчиняти.

Прийшов Павлик, мамин молодший брат. Високий, стрункий і метушливий. Оля зраділа. Місяць не бачились, робота у нього віддалена. Одразу почав розкладати пакунки:

— Ось, тримай, тут памперси. Тобі ось рибка, свіженька. Мандарини немиті. Дивись, помий. Це ті, матіоли.

— Мінеоли, — за вчительською звичкою виправила Оля.

— Вони і є. Галька каже, вони найсмачніші. І кісточок ніби нема.

Галька — то його краще за всіх у всьому обізнана дружина.

Простягнув і гроші:

— Тримай. Відпускні вже прогуляла?

— Ще не всі, нам їх частинами обіцяють, як і в минулому році. Розтягнуть до вересня. А ти де так розжився?

— Відрядження було вдалим, малючко. Підзаробили трохи. — І до мами: — Як ти, Соню? Тримаєшся? Галька тебе провідує?

— Та… Приходила… І з малими, і сама…

— Добре. А ти, Олько, справляєшся?

— Приходила медсестра з поліклініки. Навчила, як перегортати, як білизну міняти, не піднімаючи мами. Справляюсь.

Він посидів іще трохи, розповідав про відрядження, про якесь там будівництво, про своїх малих. А Оля тим часом збігала в магазин і до банкомата. Останнє було наївним вчинком. Звісно, перераховувати «наступний транш» відпускних ніхто не квапився.

Мама померла тієї ночі. Уві сні. Дочка прокинулась о п’ятій ранку, підійшла, торкнулась уже холодної щоки…

Усе подальше відбувалося наче не з Ольгою. Наче вона спостерігала за кимось здалека. «Швидка», міліція. «Треба зайти до прокуратури, бо померла не в лікарні». Галя й Павлик приїхали вдосвіта, невістка одразу почала порядкувати. Завішувала люстра в передпокої та ванні, мила маму, вдягала на неї приготовлені заздалегідь сукню, колготи, ненадівані туфлі. Телефонувала священику та в ритуальну службу. Оля лише з’їздила до прокуратури, що виявилося звичайною формальністю, та приймала сусідок і колег зі школи, які заходили попрощатися.

Поховали маму швидко, того ж дня. Виходячи з їдальні після поминок, Галя, незвична й чужа в чорній хустині, запропонувала:

— Ночуй сьогодні в нас. Не можна тобі самій.

Оля здивувалася:

— Чого б це? Я не боюся. Я в порядку.

І справді, з нею все наче було в порядку. Змінився світ. Квартира зблякла та вкрилася невитравним пилом, замість музики в ній звучало тільки човгання кроків. Під балконом простиралося сіре місто, що пахло тліном і болотом. І сонця Оля не бачила. Таке от дивне літо — спека, аж дихати важко, а сонця немає. І осінь без жодного сонячного дня. І непотрібна виснажлива метушня довкруж.

Улітку Галя без кінця просила її доглядати їхніх із Павликом синів, Олиних двоюрідних братів. Братова нібито шукала роботу й місця в дитячому садочку. Хлопчикам три і п’ять років, тому дні наповнювалися гойдалками, невигадливими дитячими пісеньками, малюванням крейдою на асфальті, мультиками, походами на річку і читанням добрих книжок із гарними ілюстраціями.

Восени почалася школа — нескінченні заміни, журнали, культпоходи, зошити, збори, конспекти, — тому Олі не було коли горювати, вона навіть не часто їздила на кладовище, яке розташували далеко, за містом.

Про обіцянку поїхати до Львова згадала аж наприкінці грудня.

— Ой, це ти пізно схопилася! — відповіла Ліна Островська на прохання розповісти, як краще все влаштувати. — Та всі готелі й хостели замовлені, мабуть, іще за місяць! Доїхати також буде нелегко. Хіба що з пересадками, з Києва завжди місця є.

Розповіла, на яких сайтах пошукати тимчасове житло.

Два вечори Оля провела біля комп’ютера, подзвонила в десятки хостелів, готелів, до людей, що здають квартири. Ліна казала правду, все було замовлено заздалегідь. Дехто обіцяв зателефонувати, якщо гості відмовляться чи знімуть бронювання, але непевно.

На третій вечір Оля заспокоїлась на думці, що цього року останнє мамине прохання не виконає. Так от вийшло. Прикро. Соромно. Гірко.

Дівчина витягла з пошарпаної картонної коробки розкладну пластмасову ялиночку. Щороку її прикрашали разом з мамою… Вішали на вікно електричну гірлянду. Варили холодець, його дуже любив покійний батько, якого вона майже не пам’ятала. Для нього холодець був символом достатку і справжнього свята… Варили багато, розливали і в металеві лоточки з кришками, і в скляні «під кришталь» глибокі мисочки, і в салатниці. Щоб усім вистачило, і собі, і гостям.

Оля вирішила завтра купити свинячу ніжку та м’яса і наварити-таки традиційного холодцю.

І тут задзвонив мобільний. Невідома жінка сказала, що в їхньому хостелі скоро звільняється кімнатка. Говорила швидко, не дуже розбірливо, з яскравим «західним акцентом»:

— Та у Львові ж, у Львові. Якраз на свято. Кімнатка маленька, там лише одне ліжко. Але широке, подвійне. І вікна там немає. Зате хостел у самісінькому центрі, на Театральній. Ви ж там тільки спатимете, не для того ж їдете, щоб у кімнатці сидіти.

Оля мовчала, заскочена зненацька, вона не знала, що й відповісти. Пані з мобільного додала:

— Там непогано, ви не думайте. У нас цю кімнату щороку на Форум видавців одна відома письменниця замовляє. Їй подобається, що все поруч. За п’ять хвилин пішки можна дійти. Вона ж з ранку до ночі там автографи роздає.

Дівчина швидко закивала вже складеній, але ще не прикрашеній ялинці:

— Так, так, я згодна! З якого числа?.. Нагадайте, де це.

Львів’янка з хостелу все швидко, але докладно пояснила, продиктувала адресу, дати, номер рахунка.

Оля глипнула на годинник і похапцем почала одягатися. За вікном темно, але ще не пізно. Сподівалася встигнути і в банк — перевести завдаток за кімнату, і на вокзал за квитками. Якщо вони ще є. Хоча б і з пересадками. На ходу міркувала, як завтра проситиме «відгули», адже канікули в школі для вчителів — робочі дні. У крайньому разі візьме відпустку за власний рахунок.

…До Львова вона приїхала за день до свята.

Старий ранковий вокзал зустрів лункою метушнею. Пам’ятала настанови бувалої колеги, тому швидко пройшла великий вестибюль і привокзальну площу, ігноруючи пропозиції метких таксистів, попрямувала до трамвайної зупинки. З низьких гранітного відтінку хмар, що майже зачіпали стрілчасті вежі готичного собору, ліниво падали поодинокі крихітні сніжинки. Невеличкі клаптики білого трохи прикрашали брунатно-сіру похмурість зимового дня.

Дорожня сумка була не дуже важкою, Оля легко дісталася зупинки і швидко уточнила в привітної жіночки номер маршруту. А от маленький автобус виявився переповненим, стоячи у тісняві, важко милуватися незнайомим містом. Це легше робити, вже йдучи з картою в руці, занурюючись у незбагненно живу старовину світу бруківки та кам’яниць.

Коли дівчина затрималась на перехресті, заскочена незвичним відчуттям потрапляння в минуле, біля неї зупинився немолодий добродій:

— Заблукали? Я чимось зможу допомогти панні?

Він торкнувся пальцями свого не зимового, а скоріше осіннього капелюха, немов злегка підіймаючи його. Оля не змогла не усміхнутись у відповідь:

— Це і є вулиця Друкарська?

Добродій кинув оком на її мапу.

— Саме так. А куди вам треба?

— Спочатку на Вірменську…

Він провів Олю до самого хостела, із неприхованим задоволенням розповідав про кожен будинок, повз який проходили. На прощання злегка підняв фетрового капелюха.

Типовий львів’янин?

Дівчина піднялася на верхній поверх дому, що стояв тут уже понад чотириста років. Дерев’яні сходи виглядали старими, але не рипіли, не пружинили. Хостел виявився великою квартирою з гвинтовими сходами до горішньої кімнати, недовгим лабіринтом коридорів, привітною хазяйкою та численними китайцями на кухні. Олина кімнатка мала-таки віконце — над дверима, у коридор. Тому, навіть не вмикаючи світла, можна було розкласти речі.

Прийнявши душ після ночі в потязі, Оля вирушила знайомитись із містом.

…І ось вона сидить у кав’ярні в самісінькому центрі Львова. Неподалік хостела на Театральній. За день до свята. Ранковий снігопад уже припинився. Зараз вітер трохи розігнав хмари, але за вікном досі похмуро й незатишно. Якийсь недоладний видався рік. Дівчина згадує, коли востаннє бачила сонце. Навесні, коли ще мама була… Починає міркувати, що це тільки здається, що немає сонця. Люди ж не нарікають на його відсутність. Значить, це просто вона його не помічає. Такий настрій. Та вдома й не було коли погоду роздивлятись. А Львів — він дощовий та похмурий, хто ж цього не знає?

Оля не любить кави, краще випила б трав’яного чи фруктового чаю, але бути у Львові й не пити каву — нонсенс. Філіжанка занадто маленька, з такої не нап’єшся. Ліна казала: ще треба зайти до Майстерні шоколаду. Обов’язково. Мабуть же, для шоколаду в них більші чашки.

Дівчина розгортає й кладе перед собою карту. Ось, до шоколаду лише дві вулички пройти. Ховає мапу, застібає куртку, виходить.

Холодно, треба знайти в сумочці рукавички. Довго порпається, перекладає гаманець, косметичку, мобільний, ключницю, пакет для покупок, серветки, аж згадує, що рукавички в кишені куртки. Роззява!

Іде, розглядаючи вітрини магазинчиків, пошарпані старовинні будинки, ковані ґратки на вікнах.

Піднімає очі, щоб подивитись на хрест високого собору. Над ним яскравіє великий клапоть безхмарної синизни. Його перекреслює білим слідом ледь помітний у височині літак.

А поруч із білим слідом літає мама. І нічого не боїться, не лякається страшної висоти. Безпечно радіє, оглядаючи зверху місто, і грайливо ширяє довкруж літака.

Вона знає, що Оля її бачить, і тішиться з того.

Мама прозора. Дочка бачить її не очима, а якось інакше. Незбагненно, але виразно. І чомусь не дивується. Не розуміє: це триває секунду чи хвилину-дві. Мама зникає скоріше за літак. А у Олі залишається тепло на серці.

Вона зупиняється. Стоїть і довго-довго дивиться на собор. Ці кам’яні стіни бачили багато. І дива, мабуть, також. І не раз. Чіткий слід літака поступово розмивається, розмазується у блакиті білим пір’ям. Але в пам’яті закарбовується назавжди.

Оля усміхається. Іде в бік площі. Там простір, багатолюдність, прихована енергія майбутніх відкриттів.

З-за хмар визирає сонячний промінь. За хвилину — ще один, ще. Вулицю заливає світло невисокого зимового сонця. Де-не-де блищить сніг. Майже музично дзеленчить трамвай. По вулиці йдуть люди, різні, заклопотані й веселі, енергійні й повільні, поодинокі й компаніями. Пахне свіжістю й морозом. Але атмосфера занадто ділова, не святкова. Нічого, завтра Святвечір. Оля перевірить, наскільки об’єктивно сприйняла його свого часу Ліна Захарівна.

Дівчина йде, милуючись красою старовинних вулиць. Заходить до сувенірної крамниці, маленької, вщент заповненої строкатим крамом.

Сонячний промінчик з вікна падає на прозоре скляне янголятко, прив’язане до вітрини тоненькою прозорою мотузкою. Оля купує його.

Відчуває запах кави, недоречний серед вишиванок, гердан та пам’ятних магнітиків, і міркує, що геть не напилася з тієї дрібної філіжанки. Вирішує зайти до першої-ліпшої кав’ярні.

— Прошу пані! — Чоловік розчахує перед нею двері й подає руку.

— Дякую. — Оля, зісковзуючи по старій надщербленій сходинці, заскочено приймає послугу незнайомця в чорному пальті з картатим шаликом.

Та він втримує її міцною рукою. Вони всміхаються одне одному.

— Ох, бачу, що пані не місцева, — зауважує він, підіймаючи з бруківки томик «Львів. Lemberg. Lwow». — Пропоную вам на абсолютно безкоштовних засадах провести невеличку, але цікавезну екскурсію центром міста. До речі, моє ім’я — Святослав. Як я маю звертатися до панянки?

— Ольга…

— О, яке величне, княже ім’я у вас. Але спочатку, може, кави, Олю? Ви були коли-небудь в Італійському дворику?

Дівчина заперечливо хитає головою.

Чоловік обережно бере її під лікоть і неспішно веде нерівною бруківкою. Звертає увагу на численних левів, що прикрашають будинки. Він любить своє місто й хоче, щоб ним захоплювалися приїжджі. Чорнявий, довгоносий, на вигляд років тридцяти. З ним приємно йти поруч. Іще один типовий львів’янин?

Вони минають кілька симпатичних кав’ярень, і Оля здогадується, що Святослав веде її до якогось романтичного й містичного місця.

Можливо, тепер кава смакуватиме їй ліпше і вона нарешті полюбить її, а може, не тільки її…