Львів. Смаколики. Різдво

Любов Долик А той перший празник

Вона дуже любила, коли сонце гріло її саме отак — у спину. І не мало значення, чи зараз зима, весна чи літо, — їй подобалося тулитися в обійми сонця саме так.

Ця дивна звичка прийшла до неї не так давно. Спочатку був сон. Чи ні, не так — спочатку було Різдво. Так, а за ним — зимова зустріч пластунів. І він — найкращий, найсильніший, найвеселіший і най-най-найсонячніший — її Василь.

Примружив праве око, а лівим дивився на неї, як ювелір на коштовну дивовижу. Кліпнув, примружився знову, сяйнув білозубою посмішкою:

— Я — Василь! Можна кликати Василько! — посміхнувся. — А як тебе звати? — запитав щиро і просто, наче двері відчинив — заходьте до мене, ось я.

Мама вчила її не знайомитися з хлопцями в електричці. Але що може сказати мама проти пластунів? Їх он цілий вагон, усі їдуть у зимові Карпати, добре, що різдвяні канікули майже тижневі. І Ярина вже не просто студентка, вона — теж пластунка, пластунка-прихильниця, і він… так їй сподобався. Відразу. З першої посмішки.

— Ярина! — рішуче простягла руку, наче у воду з моста стрибнула, а він її потис так легко і тепло, мовби вітер серпневий торкнувся долоні.

— Дуже радий знайомству! Цю мить треба зловити! — розвернувся до свого наплічника, видобув із нього фотоапарат.

— Увага! Пови-и-идло!

Ярина порснула сміхом від такого неочікуваного заклику, глянула питально. Клац — і саме цей погляд вловило око фотоапарата.

— Глянь! Подобаєшся собі? Бо мені дуже, — повернув до неї екран.

З нього у сяйві завіконних променів дивилася дівчина, схожа на Ярину, але і геть інша — щаслива, натхненна, якась неймовірно весняна.

— Що тобі подобається? — уточнила у меткого фотографа.

— От смішна. Не що, а хто! Ти мені подобаєшся! — знову білозубо усміхнувся, а очі — просто в очі.

Ярина від тих слів раптом знітилася і змовкла.

Василь іще раз тепло огорнув її поглядом і, щоб не посилювати її ніяковість, заговорив з хлопцями і дівчатами, які сиділи на лавках поруч. Під загальні жарти й регіт трохи розпружилася і Ярина, вдячно позираючи на хлопця. Знайомилися, розказували про свої попередні зимові зустрічі, хто і як освоював сноуборд, хто і де вперше бачив лижі, а хто і досі їх боїться. А потім у рух пішли канапки, чай з термоса, а навіть і пляцки, які дехто прихопив із хати зі святочного різдвяного частування.

— А як ти святкувала Різдво? Їздила в село, до родини? — Йому так хотілося розговорити сором’язливу красуню. А вона тільки зводила на нього гарнезні чорні очі й відразу поспіхом їх ховала.

— Так, їздила, — відповіла коротко і знову замовкла.

— І ходила колядувати? Пампухами тебе годували? Ти взагалі любиш пампухи? — не вгавав Василько.

— Люблю. Особливо з рожею[4], такі, як колись бабця робила, — посміливішала Яринка. — Я малою квіти рожі влітку обривала у бабусі, у неї ріс величезний кущ у садку. Потім ми разом перебирали кожну пелюсточку, відрізали білі кінчики біля основи. Ой, яка то була робота тяжка! Потім бабуся перетирала ті пелюсточки з цукром і тримала аж до свят, на пампухи, — детально описувала технологію приготування улюбленої смакоти. — Мені тільки одного разу дозволили з’їсти її раніше, бо замучив стоматит. Їсти нічого взагалі не могла, а мене тільки тією рожею бабуся й вилікувала. Але бабця Настя вже три роки як померла, дідо лишився сам. Є ще тітка Ганна коло нього на селі, татова сестра, то вона нас до себе на свята кличе. Але таких пампухів вона не робить. — Ярина посмутніла, та відразу знову пожвавилася. — Зате в тітки Ганни дуже смачна кутя. І пляцків вона як понапікає — аж очі розбігаються, з якого починати… Ось, бери, пригощайся, то маково-горіховий, добри-и-ий! — простягнула йому шматок апетитного біло-коричневого перекладанця[5].

— О, з маком я люблю. Я завжди у дитинстві мак тер на кутю, — підхопив розмову хлопець. — А знаєш, яка кутя в нас була? — аж примружився і прицмокнув. — Кутя в нас завжди була така густа-густа, аж ложка стояла, ми туди і мед, і горішки, і родзинки додавали. А коли я тер мак у макітрі, то все наприкінці любив іще й макогона облизати, а бабуся сварила: «Не облизуй, бо лисим будеш!» — стріпнув Василь пишним косим чубом. Волосся густим покосом спадало справа наліво, наполовину затуляючи високе чоло. — Не дуже подібний на лисого? — перепитав — і обоє розреготалися.

— А ще, знаєш, у нас іще був такий класний звичай, — продовжував хлопець, — ми били ложками по паркану після вечері. І я, і сестричка, і навіть найменший мій братик Остапко — всі ложки зі столу збирали і калатали якомога голосніше, аби десь якийсь пес на селі обізвався. Звідки гавкне — звідти доля твоя має прийти. Ото рейваху було! Товкли, мало штахети не повиламували! Сестра Олька — та найдужче старалася, хоч і мала ще, а вже дівка! А Остапко тільки тішився такій забаві! — Обличчя Василька аж заясніло при спогаді про сестру і братика.

— Ні, у нас такого не робили. В нас дівчата на Катерини ворожили[6]. Треба було вдосвіта встати, зубами галузочку вишні зірвати, потім поставити у воду: як до Різдва зацвіте — підеш заміж. У мене теж є сестричка, Галя, старша від мене на чотири роки. От вона позаминулого року так і робила, аж носа обдерла, поки ту галузку відгризала, — порснула сміхом у кулачок Ярина.

— І що, зацвіла вишенька? Заміж сестра вийшла? — зацікавився хлопець.

— Вийшла. Торік весілля було. Гарного чоловіка має. А тепер вона мене намовляла галузку ставити. Але я ще такого не робила… — раптом зашарілася. — Встигну ще? — чи то спитала, чи то стверджувала, а її очі тремтіли в дзеркалі його погляду, наче рибки золоті підпливали до поверхні води і змушували хвилюватися темну гладінь золотими іскрами. Примовкли, бо відчинили двері у щось заборонене, хоч уже й відоме, але такий бентежний смак недомовленої таємниці стулив їм вуста.

Мовчання гуснуло, як добре зварене варення, а вони солодко тонули у ньому, не знаючи рятунку і, напевно, не дуже й шукаючи його. Дивилися одне на одного, всміхалися. Нарешті Яринка наважилася порушити дивну тишу, стріпнувши, як скатертину, тему різдвяних смаколиків:

— А я теж помагала кутю робити… я до куті горіхи била і лущила. І було таке, що й по пальцях вгатила кілька разів молотком. — Витріщає очі на Василька, чи йому жаль її, а той аж скривився від співчуття. — То потім уже щипці спеціальні мама мені дала для цього, а до того — молотком: трась, трась. А мак у нас тер дідусь. І він теж любив облизувати макогона. І забобонів макогонних не боявся ніколи. Але й досі не лисий! — осміліла дівчина, навіть підморгнула хлопцеві.

Вони засміялися знову.

— А в нас знаєш, що ще таке смачне було? Узвар і вареники з вишнями! Це такі були смакотульки! Ми малими їх найбільше чекали на свята, — пригадав і собі Василь.

Яринка помовчала замріяно, стиха мовила:

— Мені зараз найтепліше згадується з домашнього, святочного знаєш що? Звісно, кутя, пляцки, інша смакота — то добре. — Яринка раптом споважніла, замислилася. — А от… Є якісь важливіші речі, понад усім… Бабуся мене завжди вчила, що всі страви, особливо на великі свята, треба робити з любов’ю. Боронь Боже, аби в хаті на той час хтось крикнув чи сварився, а навіть думати про щось погане не можна було. І ще бабуся завжди молилася перед тим, як приступати до готування. А як тісто місила, то ще й співала чи шепотіла щось лагідне, примовляла до тіста, розмовляла з ним, просила, щоб файно підросло. Вона така красива, поважна ставала в тій хвилі. І все таке смачне-смачне вдавалося!

— Того ти така красуня виросла на бабусиних смаколиках! — пожартував Василь, але Яринка не сміялася, а подивилася на нього так уважно, що він зніяковів. — А я вмію торт-мурашник робити! — знайшовся він.

— А я вмію — пампухи! — підхопила дівчина.

— А я вмію — бузькові гнізда! — не здавався Василь.

— А то що таке?

— А то таке коричневе тісто з какао, ріжеш смужками, підсушуєш і запікаєш, а тоді викладаєш гніздом і додаєш збитий білок! А ще туди вкладаєш яєчка — цукерки в шоколаді або емемдемси. Ми з сестрою за ті бузькові гнізда мало не билися, хто більше з’їсть і кому більше дістанеться. А Остапко завжди був поза конкурсом — найменший, тож йому — найбільше.

Колеса вистукували на стиках рейок, від тепла, випроміненого кожним проказаним словом, сніг тихенько танув на шпалах, вагон гойдав мрії і розбурхані серця та віз їх до засніжених гір, до високого неба.

У Славському вивантажувалися з вагона як добрі давні друзі. Василь навіть хотів узяти Яринин наплічник, але дівчина запротестувала. Вона ж здорова й сильна, навіщо ця надмірна увага.

Рушили на базу. А довкола краса! Гори виблискували срібною памороззю, помережані густим вишиванням білого снігу на темно-зелених смерекових сардаках. Попри шосе річка витанцьовувала коломийку поміж обмерзлими берегами. Їй було холодно, але радісно — вона бігла з гори в долину, аби розказати, скільки сонця є в небі, скільки краси є в горах, скільки любові є в цьому світі. Бо любов, як іскорка сонця у маленькій сніжинці, засяяла так гарно, так щиро у двох серденьках. І ось уже жива вода цієї любові почала свій нестримний шлях з високих карпатських гір аж до моря, величезного моря життя.

Як від того зимового ранку час перебіг аж через цілий рік — Ярина не може осягнути. Калейдоскоп із кольоровими скельцями покрутиш — і вони миттєво міняються: вибудовуються новими узорами, красивими прозорими метеликами тремтять на круглому скельці. Круть — і знову інший. Отак перелетіли Яринині дні до нової зими, коли вона вже разом з Василем спільно готувалася у гурті пластунів до Різдва.

Готувалися відповідально, ретельно. Дуже хотілося утнути щось особливе.

— Це ж не просто слова! Ми ж не просто так кажемо: Бог і Україна — понад усе. Це ж стосується всіх нас. То чому не поєднати у вертепі те, що ми відчуваємо? Христос народився, як надія на рятунок, а ми той порятунок приймаємо, як естафету! Треба ж уже очистити країну від маразму, від злодіїв, від гнид, і тоді буде справжня наша Україна, наша держава! — Василь не посміхався, уважно дивився у вічі всім, наче в самого серця кожного з присутніх питав — чи це так?

— Ну, чекай, а як ти пов’яжеш віфлеємську історію з нашою? — почувся скептичний голос із бильця крісла. Антон, найвищий і найпростодушніший хлопець у їхньому товаристві, забавився телефоном, шукаючи есемеску з новорічними знижками у будівельному магазині, тож почув лише кавалки суперечки.

— А її й пов’язувати особливо не треба! Он цар Ірод — чим не Янукович? А наш «неологіст» Азіров — чи не дідько в нього вселився? Таке вже витворяє, таке виговорює… Ох, піймав би — вдушив би, чесне слово! — Василеві очі зблиснули, наче коротка автоматна черга.

— Мало просто говорити. Треба реально щось робити! — Хлопець знову став зосередженим і серйозним, таким його не звикли бачити друзі. Привітний усміх, що, здається, ніколи не зникав із його обличчя, раптом перетворився на суворо стиснені вуста, сповнені рішучості, сили.

— Нині ми маємо придумати сучасний актуальний сценарій для вертепу. Так? Так! Часу мало, тому думати і рухатися треба швидко! — Соломія побачила, що емоції перехлюпують через верх. — Отже, зараз придумуємо реально крутий вертеп! Наш! Пластунський! — продовжила свою думку Соля.

— О, і знаєте що? Ми можемо поєднати у ньому колядки з різних куточків України! Щоб створити картину цілої України, єдиної! Можемо взяти буковинські, гуцульські, подільські… — Яринка глянула в очі Василя, побачила його вдячний теплий усміх, наче літо враз сонцем засяяло.

— Класна ідея! Але ж то їх треба вміти співати! Бо я, наприклад, знаю тільки «Бог предвічний» і «Нова радість», — засумнівався Максим.

— А «вуйко Ґуґль» навіщо? Вбиваєш у пошук — «колядки», шукаєш посилання з Ютубу — і буде тобі щастя! — посміхнулася рум’яним яблучком Ярина, аж ямочки на щічках підстрибнули.

— Наскільки я розумію, пора записувати всі ідеї! — Соломія спритно вийняла зі своєї торбинки записник і ручку. — Я готова. Слухаю.

— А костюми де роздобудемо? — знову резонно зауважив Максим.

— У мене вдома є кожух. Ще дідів. Здоровенний! Я можу бути пастухом! — повільно розкладаючи слова в повітрі, підперті посмішкою поміж кругленьких щік, з висоти свого добродушного зросту промовив Антон.

— Ох, і пощастило тим вівцям, що матимуть такого пастуха! — реготнув рудобородий Петро, трохи схожий на гнома через свою золоту бороду. — Мушу тебе підтримати — привезу від діда кожух. Хто ж тебе від овець буде охороняти?

— Та йди ти! Я серйозно! — височенний Антон, як дитина, ображено закопилив губу.

— І я серйозно! — все ще сміючись, піддавав жару Петро.

— Хлопці, та нам не тільки пастухи потрібні! А чорт, а Мошко? Ще ж має бути солдат, і три царі, і янголи. — Соломія знову вправно скерувала розмову в потрібне русло.

— Я буду солдатом! — запропонував Олег, який досі тихо сидів на дивані за спиною Марічки і милувався вигином її шиї. Подобалася вона йому. Таку красу треба захищати. Буде солдатом.

— А я буду янголом! — сказав рішуче Василь.

Яринка глянула на нього запитально.

— Хтось же має пастухам повідомити добру звістку? Правда? — усміхнувся сонячно і стиснув злегка Яринину руку. — Христос же народився!

Розходилися дуже пізно, довго обговорювали всі ідеї, що навідувалися до молодих голів: світлих і темних, кучерявих і не дуже. Прощалися на морозному повітрі, поплескували по плечах, реготали, гомоніли. Василь вихопив свою Яриночку з гурту і повів нічним містом до осяяної святковими вогнями площі Ринок. Старовинна Ратуша загадковою казковою таємницею підносилася в холодне чорне небо, у якому цукровими кришталиками виблискували зорі.

— Йдемо на Високий замок! — раптом запропонував Василь.

— Угу! — тільки і спромоглася відповісти зачарована Яринка.

Коли добилися аж до самого вершечка Високого замку, зігрілися від швидкого підйому, від невідомості, що аж лоскотала їм у животі, від очікування, що станеться — ось-ось — станеться диво. Ярина підійшла до металевої огорожі, Василь став позаду неї, обійняв її, ще й накрив полами свого пальта. Так і завмерли в обіймах, дивлячись на феєричну казку нічного Львова. Місто розкинулося перед ними величезним канделябром із ажурним плетивом вогників, воно мінилося і тремтіло золотими й синіми іскорками, дихало казкою і таїною.

Слова, які промовляв Василь коханій, додали ще більше сяйва й тепла цьому дивовижному зимовому, але не зимному вечору. Двоє закоханих летіли понад рідним містом, огорнуті серпанком ніжності, тепла, віри у щасливе майбутнє.

— І скажемо батькам! — промовив урочисто і впевнено Василь.

У його очах хлюпотів океан, а хвилі того океану срібно зблискували у променях, якими сяяло його серце. І в Яриночці від того погляду затремтіла срібна струна і в кров раптом досипалося таких самих срібних блискіток. То лоскітно і бентежно, як бульбашки у шампанському, бігла по тілу радість. Ярині аж світ закрутився, але крутився він дуже гарно, підіймався вгору й сяяв, сріблом наливаючи темний грудневий вечір, тремтів зірками поміж синіх зимових хмар, стрибав по обмерзлих дротах електроліній, зблискував у вікнах автівок і трамваїв — бо то було щастя. Щастя!

— Я трохи боюся! — прошепотіла, питально зазираючи в його радісні очі. — А що скажуть твої батьки? Як вони мене сприймуть?

— Мої батьки — найкращі в світі! Знаєш? Ну, може, твої батьки — теж найкращі в світі, але мої таки кращі! — Білозуба посмішка пурхнула на його урочисте лице, вони обоє розсміялися, тож Яринині страхи вмить повтікали.

— А ще мої батьки довіряють своєму синові, — продовжив, пригортаючи свою Яриночку до грудей. Глянув в очі, уважно і тепло. — Особливо в таких важливих питаннях, як вибір дружини! Не бійся, моя хороша, вони класні, вони тобі сподобаються. А ти — їм!

Горнулася до його широченних грудей і танула, танула, єдиним подихом, як пара, летіла у тихе зимове небо разом зі своїм коханим.

На саме Різдво батьки Василя прийшли свататися.

Стіл на Різдво у галицькій родині — то цілий кулінарний космос. Що тут тільки не знайдеш, яких наїдків та напоїв не накуштуєшся! Золотисті боки пампухів присипані білим цукровим снігом, смачними кружальцями викладені ковбаска, шпондер і шинка, на бурячках із хроном мліють листочки петрушки, спокусою смаку манить прозорий холодець. Розмаїті салати, голубці, квасоля з оселедцем, тушкована капуста з грибами, крученики — шлунок не втримується і тихенько вуркоче, господарі кличуть до столу, припрошують, примовляють.

Проте батьки обох наречених не поспішали їсти. Хвилювання, щасливе і радісне хвилювання не давало їм належно поцінувати щедре пригощення. Знайомилися, розпитували одне одного про родину, хто чим займається, сходили на якісь загальні теми, а головної чомусь боялися торкнутись.

— Я, скажу вам чесно, дуже рада, що наші діти познайомилися у «Пласті»! То така гарна школа життя, виховання духу і міцного тіла! Такі гарні діти там, аж серце тішиться. Ось де підростає майбутнє України! — Мама Ярини аж розпашілася, не сподівалася від себе таких високих слів, але її відразу ж підтримав батько Василя:

— Так, школу нашим дітям там дають добру! Мені особливо сподобалося, що вони всі свої події починають з церкви, туди йдуть по благословення! А ще дбають про наші звичаї, традиції! Ну і мені покарання в їхніх таборах літніх сподобалося — он Василь розказував. — Пан Петро розсміявся у пишні вуса. — Не хочеш збирати дрова — десять разів присідати. Не виконав доручення виховника — десять разів відтискатися! Он які м’язи собі накачав!

Розмову перервало голосне тенькання дзвінка. Господар пішов відчиняти. З коридору почулися дзвінкі молоді голоси:

— Христос ся рождає!

— Славімо Його!

— Чи дозволите колядувати?

— Та прошу, добрі люди!

Пластунський вертеп у повному складі, а з ними щасливі Ярина і Василь, розпочали з гучної коляди. «А той перший пра-а-азник» — горланили на весь коридор від десятого поверху аж до першого, не могли поміститися у маленькій квартирі, але таки втлумилися до хати. Яке ж то було дійство, які емоції! Розкішні костюми (таки позичали у театрі), доладно зроблена постановка, чудові колядки з усієї України, як і пропонувала зробити Ярина, щедрі віншування! Дорослі завмерли на дивані, збилися у купу, клацали тільки фотоапарат у батька нареченого і телефон у руках мами нареченої.

— За добру коляду — прошу до столу! — запросив господар.

Маленька кімната якимось дивовижним чином вмістила усіх, хто хотів почастуватися. Молоді зголоднілі колядники швидко спустошили тарелі зі святочними стравами, та особливо пішли пампухи з рожею… Рожу збирала Ярина на городі в бабусі, а пампухи пекла також за бабусиним рецептом.

— Таке усе смачне, — тішився Василь, щиро блискаючи білими зубами, поглинаючи пухкенького пампуха, пляцки з маком, горіхами і родзинками…

А Яринка сяяла йому назустріч посміхом щасливим:

— Як бабуся вчила, так я і робила — все присмачене любов’ю!

Батьки продовжили розмову, коли веселе галасливе товариство колядників, гарно повіншувавши ще раз господарям і заспівавши разом «Нова радість», пішло колядувати далі.

— Тішуся дуже, що буде в нас така родина! — проголосив пан Петро. — Гарні діти, гарні батьки. Хай Господь благословить наших молодят на любов і на добро! А тепер треба нам все-таки домовитися, як будемо святкувати весілля!

— Я можу взяти на себе сирники! Ну, можу ще й пляцки деякі спекти, але сирник у нас дуже гарно вдається, то у нас коронне, сімейне, — тут же відгукнулася мама Ярини.

Розмова радісно пожвавилася, кожен розповідав, що і як може зробити, радилися, як усе облаштувати. Втіха, радість співала у серцях цих людей, бо ж найбільша утіха батьків — коли їхні діти знаходять щастя.

Наступні свята вони відзначали вже цілою новою родиною. Наречені були трохи збентежені, трохи зніяковілі — а як то свято має вдатися, кожна ж сім’я має свої порядки, але швидко і просто усе організували. На Щедрий вечір поїхали на вечерю до одних батьків, потім — до других. А на Йордан — у село до Ярининого діда і тітки Ганни, провідати, зі святами привітати.

А ще активно колядував їхній пластунський вертеп. Виступали на фестивалі коляди, по усьому місту віншували добрим людям, колядували і в деяких установах, котрі спеціально пластунів запрошували. А найбільше їм сподобалося виступати в аеропорту — величезний простір приміщення давав таке відлуння, гриміло «А той перший пра-а-азник» у двадцять чотири горла і стократно відбивалося від стін. Молоді колядники усі кошти, які зібрали, віддали на лікування мами одного з пластунів, яка хворіла на лейкемію…

А на другий рік Різдво святкували у Києві на Майдані. Яринка приїжджала вже до свого чоловіка, до свого Василька. Он минулого разу привозила медівники-миколайчики, тістечка й іншу смакоту в подарунок майданівцям якраз на Миколая, а тепер організовувала допомогу, передання теплого одягу і харчів — подарунки до Різдва… Проте Василь не дозволяв їй тут бути довго.

— Ми — чоловіки. Ми маємо вас захищати, — обіймав, пригортав і таки упрошував її повернутися додому. На Майдані стояв разом із батьком, з друзями-пластунами, із зовсім незнайомими людьми, яким увірвався терпець до злодійської влади, яким у серці боліло майбутнє України. Око його фотокамери ловило всі миттєвості: і такого начебто буденного облаштування — вкриті цератою намети, залізні бочки, в яких палав вогонь і коло яких грілися майданівці, дівчинку з тацею канапок, старшого чоловіка, який журився над вимкнутою мобілкою, барикади з дерев’яних палет, ящиків, дощок, брусів і металевих труб… А ще сині каски беркутівців у синьому холоді вечора, блиск щитів і зморшки бабці, яка просила: «Синочки, відступіться! Йдіть додому!», краплі святої води, якою священик намагався зупинити чорні ряди беркутячого війська. Знімав людей, які вірили, людей, які не здавалися морозу, які не боялися стояти проти озброєних до зубів хлопців у чорній екіпіровці. І очі тих хлопців, які стояли проти мирних людей.

Тато одного разу навіть трохи образився на сина:

— Ти б нас іще пару разів сфотографував, на пам’ять! А то ми тут цілою командою стоїмо, а ти раз клацнув, а далі все когось та когось…

— Тату, я вас можу зазнимкувати будь-коли. А тут — історія! Та ви ж самі бачите! Не гнівайтеся, я побіг! Треба ловити кадр! — сяйнув білозубо, наче спалахом фотоапарату, з теплою посмішкою обійняв тата й побіг поміж наметами.

— Отакі діти! — промовив тато сам собі, вже теж усміхався. Тепло в його грудях розтопило маленьку холодну грудку образи. Тепло любові. — Отакі діти! Золоті! Бережи їх, Матінко Божа! — зітхнув і перехрестив вечірню темряву, у якій зник син.

Осіння темрява завжди наскакує зненацька. Переводять час на зимовий — і наступного дня тебе захоплюють у кошлаті лабети сутінь і мряка. Ярина завжди пручалася: більше руху, більше роботи, більше друзів, навіть просто більше ходити вулицями вдень, ловити дотики схололого світила. Проте цієї осені — а тепер уже й зими — темрява напала невідворотно страшно, як вирок, наче зламала останню заслінку в підводному човні. І тоне той човен, і вибратися з нього нема ради, а свідомість іще відчайдушно посилає сигнали — знайдіть мене, врятуйте мене, гину! — кудись туди, нагору, у найвищі небеса, геть аж до Бога, мабуть.

Так холодно, так безнадійно темно саме напередодні Різдва. Ярина це знала, а зараз і дуже сильно відчула на собі. Зима для її емоційної натури завжди асоціювалася з ніччю… А найтемніша ніч — перед світанком. Ось і відповідь — перед світанком, перед святом — найтемніше. Треба дочекатися світанку, він уже скоро. Ну ж бо, Яриночко, зберися, скоро буде сонце. Ти ж знаєш: твоє сонце — в тобі, ніколи ж не згасне!

Ярина згадує, як щасливий і страшний сон, як неймовірне кіно з нею й Василем у головних ролях, і їхній Майдан, і радість, коли утік злодій-президент. І страшну хитку тривогу, коли почалися бойові дії на Сході. Василь ніколи не міг всидіти вдома. Відкритий, як двері, щирий, він спочатку їздив на фронт з допомогою побратимам, діставав для них бронежилети, каски, взуття, ліки. Працював як фотограф навіть для іноземних видань. Ловив у кадр і неймовірно красиві ночі на Луганщині й Донеччині, і страшні сліди від куль на касках, і поруйновані оселі.

— Сонячний, як соняшник, — говорили про нього нові фронтові друзі.

— Відповідальний до неможливості, — додавали інші.

— Не має заздрості, — дивувалися треті.

А він не витримав — мої друзі тут воюють, а я з фотоапаратом бігаю — і пішов добровольцем в «Айдар».

32-й блокпост. Автомат і бронежилет. Василь дає інтерв’ю молоденькій журналістці, посміхається, розказує кумедну історію, як вони вшістьох зістрибнули в окопчик, розрахований на двох. А потім, уже без посмішки, пояснює, що вони тут стоять, щоб надати підтримку Збройним силам України.

Ярина потім від друзів дізналася, що буквально за кілька годин по тому почався мінометний обстріл і багато хлопців були поранені. Василь сів за кермо машини, яка мала вивозити поранених у тил. І тут почався новий обстріл. Так, як це буває на фронті — ворог не дає передихнути, отямитись. І чому заглухла його машина? І чому він поліз її ремонтувати? Бо хотів таки врятувати поранених хлопців, які лежали у машині. Перевіряв клеми акумулятора.

І — знову був мінометний вогонь… травми, не сумісні з життям…

Василько лежав на дорозі, а очі дивилися у вись. Сонце виплило з його очей і пішло собі в небо, у те прекрасне небо над луганськими полями. Пішло гріти всіх, хто залишився.

Львів. Похорон. Прірва довкола. Квіти, люди, церква — коловерть, реальність, яка прошмигнула повз Ярину, як косий дощ, — не розуміла, не вірила. Була у прострації, у стані скрижанілої свідомості, все чула, бачила, тільки серце не хотіло приймати реальність.

А потім був сон. У цьому сні вона — на дні якоїсь глибочезної криниці, а над головою біжать угору чорні-пречорні стіни. І лише ген-ген на самій горі — блакитне кружальце неба і скраю на ньому — біла плямка. Але то не плямка, то світла постать, ось вона кличе її: «Ярино, Яриночко! Підіймайся!» І жінка стала підійматися! Крила випорскували з-під улюбленого чорного светрика, як з-під надкрил хруща, — прозорі, такі ж ніжні та вразливі, як у травневого жука, але такі казкові!

Ярина відчула, що втрапила у країну дива, що перед нею відривається світ, який так хотіла пізнати й уявляла, а от — на, маєш! — вона вже там! Крила напружилися срібними прожилками, гойднулися — і ось несуть її, вітер гуготить у вухах, а вона, Ярина, підіймається до блакитного кружальця неба.

Далі у тому сні вона йшла за руку з білою постаттю. Так, то була Матінка Божа. От тільки не виглядала вона так, як на іконах, то було просто перлисте світло, дуже м’яке, дуже лагідне і тепле. Вона вела Ярину за руку, довкола — багато білих пухкеньких хмарок, усе довкола — хмарки, а ще відчуття тихої радості й затишку, світлого спокою.

Із цим відчуттям світла Ярина і прокинулася того суботнього ранку. Прийшла до церкви, щоби замовити службу за Василька.

У м’якому мигтінні свічок, у просторі спокою і вільності духу жінка завмерла, поринула у молитву. Горло відмовлялося видавати звуки, стискалося болем, в очі набиралися сльози. Та раптом — теплий дотик до її плечей і таке відчуття блаженства! Заплющила очі і… побачила його, свого милого, коханого, найріднішого!

— Я буду завжди з вами! Не плач, моє сонечко! Хтось же має бути янголом, бо ми маємо перемогти! Ти бережи себе, бережи нашу донечку!

То був голос Василька. То був дотик Василька — тільки він умів її так пригортати, ніжно, за плечі. Чула його тепло на спині, але то вже було зовсім інше відчуття — їй стало раптом легко, як у тому сні, вона відчула, як знову розгорнулися, розпружилися її прозорі сріблясті крила…

Підвела погляд догори — промінь сонця відбився від іконостасу і танцював тріпотливим метеликом на самому куполі. Сльози лилися й лилися несамохіть, але горло вже могло дихати.

— Я люблю тебе! — прошепотіла. — Дякую, що ти мене не покинув, Васильку!

Ще довго молилася, вдивлялася у святі лики на іконах. Святиня[7], яку обібрали в радянські часи до голих стін і віддали під склад, нині стояла прозора і дзвінка — білі стіни, підлога з великих блискучих плиток. Зовсім недавно встановили тут новий іконостас — сучасні майстри подарували церкві скляне прозоре кольорове диво, у якому плюскотіло ціле море світла. Яка то краса, Господи! І світло це, наче Господь, проходило церквою, несло тепло, торкалося лагідно й неквапно очей, утішало душу і підносило її аж під височенний купол.

Сонце плавило кригу на обмерзлому віконному склі. Наче сам Христос, народжувався новий день, підіймав небо над снігами і чорною землею, над радістю і горем, над усіма сльозами і турботами — дарував світові надію й радість, віру в перемогу добра. Ярина готувала страви до святкової вечері і грілася у променях, що з вікна падали їй на спину. І на мить завмирала, відчуваючи у тих промінчиках дотик Василька, його кохання. То воно огортає її, обіймає, повертається сонячним світлом.

Нині — Святвечір, завтра — Різдво. Прийдуть її батьки, прийде і Василькова родина. Перед тим як замісити тісто на пампухи, Ярина молилася, як вчила бабуся… Донечка Улянка допомагала їй, маленькими пальчиками відриваючи шматочки тіста:

— На, мамо, я се буду лобити папух!

Яринка цілувала дитину в пухкеньку рожеву щічку:

— Моя ти помічниця золота!

— А то я татові злоблю! Він там на небі буде їсти, плавда? — Гарні чорні оченята дивилися допитливо на маму.

З очей Ярини підпливали сльози — солоні і святі… падали краплі в тісто… Знову обняла і поцілувала дитину.

— Так, моє сонечко! Він дивиться на нас і радіє, що ти така помічниця ростеш! — Ярина сковтнула гіркоту, яка підступала до горла, посміхнулася.

— Мамо, ти плацес? — непокоїлося малятко.

— Ні, сонечко, то мамі щось в очко впало, — заспокоювала дитину.

— Ти плацес за татком? Але з він став янголом, мамо, ти зябула?

— Пам’ятаю, доцю! Він тепер завжди з нами! Він нам сонечка в хату бачиш скільки напустив! Зробимо ще пампушок із сонечком! Для тата! Ось давай ми назбираємо промінчиків. — Взяла дитячі ручки з тістом, підставляла їх під потоки світла, як під струмінь води. — А тепер іще туди ложечку рожі — і заліплюємо!

Вечеряли всією родиною, з батьками Ярини і з батьками Василя, з сестричкою Олькою й братом Остапком.

— Ярино, Ярино, а ти знаєш, я буду такий, як Василько! Я нині помагав волонтерам пакувати подарунки на фронт! — хвалився Остапко після Святої вечері. — Вони всі нашого Василька пам’ятають! А хочеш, я заколядую так, як Василько?! — Хлопчик враз подорослішав після смерті брата, раптом став дуже відповідальним, старався бути схожим на нього.

Малий узявся співати «Добрий вечір тобі», його коляду дружно підхопили. Улянка з цікавістю позирала на всіх і собі намагалася підспівувати.

«А той перший пра-а-азник…» — під урочисту мелодію різдвяної співанки тріпотів рудим метеликом вогник свічки на святковому столі. Коляда линула могутньою хвилею крізь вікна, понад старими дахами кам’яниць і високими шпилями соборів, понад тендітною вежею Високого замку, охопленою бузковим і золотим сяйвом, аж ген-ген до високого темного неба, де їй підспівували зірки… і тепло посміхався один із янголів.