Анастасія Нікуліна Потанцюй зі мною

Спасибі тобі, красуне, ой, спасибі! — Дідусь в сірому капелюсі цілував руку русявій дівчині в білому халаті. Його старенькі мешти були ретельно напастовані чорним й хвацько виблискували під сонячними промінцями. В петельці ошатного піджака з акуратними латочками на ліктях причаїлась червона гвоздичка. — Твої п’явки мене просто на ноги поставили. Я ж ходити не міг!

— Та що ви, припиніть. — Усміхнена Юстя раптом здригнулась. Далися їм всім ті п’явки. Вже от — четвертий за сьогодні.

— А може, я цей… — затнувся дідусь. Його руки затремтіли, а вицвілі голубі очі раптом зволожились. — Кавою пригощу?

— Одного дня обов’язково пригостите, — пообіцяла дівчина, обережно вивільняючи долоню. В повітрі густо пахло товченою шипшиною, вересом та гвоздикою.

— Справді? — Дідусь розплився в щасливій усмішці. — Гарного тобі дня, красуне, й всіх гараздів! — тепло попрощався та вийшов з аптеки.

— І вам!

Срібні балабончики над дверима весело проспівали прощальну мелодію.

— Ще один кавалер? — жартома запитала Світланка.

— Ой, припини! — відмахнулась русявка, ховаючи руки в кишенях. У правій були якісь папірці, в лівій — півплитки чорного «Світочу». Густий запах вивітрився, як тільки за відвідувачем зачинились двері. Залишився тільки легкий квітковий аромат із домішкою суниць.

— Та що припини? Тобі, Юстю, хлопця треба! Тоді й інші чіплятися не будуть!

— Ти думаєш? — примружилась дівчина, схиливши голову набік.

Світланка знизала плечима та вийшла в підсобку.

Чергу до двадцятитрьохрічної русявки частіше займали чоловіки, і вона добре знала чому. Довге волосся дівчина вкладала косою навколо голови, наче віночок, чи халу — хихотіли співробітниці, — а її сіро-зелені очі були схожими на глибоке море чи трясовину, бо саме вони й затягували туди всіх осіб чоловічої статі — від немовлят, які щиро посміхалися їй беззубою посмішкою, хоча хвилю тому рюмсали чи вередували, і до сивочолих панів, які при вході гордо відставляли ціпки та палиці й намагались не кульгати.

Юстина Вишня працювала провізором в улюбленій аптеці на Соборній вже не перший рік. Їй імпонувало тут усе: і бездоганна чистота, й премудра робота зі складниками для ліків, приємний колектив без пліткарок та злих язиків — якщо й вколювали когось, то жартома. Завідуюча їй одразу сподобалась: привітна, доглянута жіночка в чорних окулярах та світло-зеленому діловому костюмі обійняла її, зануривши в запах імбиру та барбарису, й промовила альтом:

— Марта!

— Марта… А по батькові? — Юстя чекала на продовження, але жінка відмахнулась.

— Просто Марта. Мене так всі дівчата називають. До речі, дівчата, це — Юстина, буде працювати з нами. Прошу не ображати!

— Та коли ж ми кого ображали? — вперед виступила пухкенька, як галицька здоба, дівчина. Вона весело всміхнулась, і Юстя відчула солодкий аромат кориці й ванілі.

— Це Дзвінка. А ота білявка — Світлана. Легко запам’ятати. Ну, це потім. А спершу, — завідуюча урочисто розвела руки, — вітаємо тебе в нашій таємній аптеці! — стишила голос на останніх словах.

— Чому таємній? — дівчина й собі перейшла на шепіт.

— Бо має таємний вхід у підземелля!

— Знаю, у Львові багато підземних ходів.

Марта кивнула, продовжуючи:

— Більше двохсот років тому тут була заснована найдавніша аптека «Під угорською короною». І не абиким: знатного роду був чоловік — французький емігрант Олександр Лоншан де Бер’є.

— Шерше ля фам[1], — пожартувала Юстя. Завідуюча всміхнулась.

— Маєш рацію, колектив у нас тільки жіночий, але добрий. Ти швидко увіллєшся! Отут у нас робоча зона, — жінка пройшла через підсобку та вказала на просторий зал з великими вікнами. — Походи собі, роздивись.

— Мені дуже подобається, — кивнула Юстя. Під ногами була вигадлива керамічна плитка. Дерев’яні меблі з різьбою, металевими решітками й монохромними шибами викликали щирий захват. Старовинний сейф та оригінальний годинник додавали нотку містичності та автентичності. Кругом було багато аптечного посуду: фарфорові ступки й товкачики різних розмірів, великі й маленькі мірні колби, шпателі, капсулаторки, скляночки з прозорого й темного скла з етикетками латиною, написаними чорною або червоною фарбою. На робочому столі розмістилися вертушки зі штангласами, заповненими лікарськими речовинами, бюреткова установка з рідинами та аптечні ваги. Юстина провела долонею по гладенькій поверхні й відчула, як шкіру поколюють маленькі голочки: саме тут відбувалася магія приготування ліків.

— Ще б пак! — Завідуюча задоволено розглядала акуратні стелажі. — Маємо ціле багатство. А певний час того всього не було. Дефіцит після Перебудови!

— А в чому тоді ліки відпускали? — запитала Юстя.

— Закуповували на парфумерній фабриці баночки для кремів — фасували в них гомеопатичні кульки. Для розчинів фурациліну й антисептиків брали пляшки з-під вина та шампанського. У нас після кожного свята кілька залишалось. Ну, і з дому приносили, — весело підморгнула жінка. — І такі цікаві ті пляшечки були — просто чудо! Мазі в півлітрові слоїки викладали, а як менше треба було — то в баночки з-під майонезу. Звісно, весь посуд мився та стерилізувався, як аптечний.

Дівчина кивнула. Вона вже уявляла, як сидить за столом та готує ліки. І Марта наче відчула її думки:

— Виробничий процес у нас добре налагоджений. Ну, все це ти знаєш з університету. А якісь питання будуть — дівчата підкажуть. Очі бояться, а руки роблять, — посміхнулась завідуюча.

Так і сталось. Дівчина швидко влилась в робочий процес, подружилась із дівчатами й спритно давала собі раду.

— Добридень! — Балабончики привітно задзеленчали, впускаючи до аптеки високого білявого молодика у чорній вишиванці й з великим наплічником за спиною. Наче у відповідь у вікна весело забарабанив дощ — дрібний, прохолодний. Якраз, щоб розігнати важку спеку. Тротуар за вікном миттю вкрився розсипом чорних мурашок.

«Турист, чи що», — подумала Юстя. Влітку їх по Львову повно ходить: тамують спрагу подорожей старовинними вуличками й легенди всотують, наче губки. Дівчина обернулась і ледь не впіймалась на гачок: терпко-голубі очі вабили розчинитись в них.

— Добридень, — відповіла приязно, та мимоволі насторожилась. Внутрішній голос шепотів про небезпеку. Цей хлопець аж ніяк не був схожий на хворого чи немічного. Чого йому треба? Настоянка для щастя чи від роботи нудної? Чи дощ зайшов перечекати?

— А чув я, дівчата, що у вас є наливка помічна, — голос у хлопця був оксамитовий, густий — наче не говорив, а співав. — Бадьорить, дух підіймає. На морелях, — він аж прицмокнув, вимовляючи останнє слово, та весело підморгнув Юстині.

За сусідньою лядою захихотіли, шепочучись: хлопець був симпатичний, веселий — те, що треба для гарного настрою. В дівчині прокинувся азарт:

— Часом не вишнівка? — вирішила й собі пожартувати.

— Вишнівка… Солодко звучить. — Незнайомець облизав тонкі губи, й дівчина безтямно повторила його рух. Похитала головою, скидаючи оману. Хлопець вабив її, та водночас лякав. То он ти який? Що ж, давай посміємося: в цю гру можна грати удвох.

— Була така, була. — Юстя підійшла до ляди ближче, ледь втрималась, щоб не скривитись, — від рюкзака добряче несло цибулею впереміш із часником, повабила хлопця пальцем, замилувалась його довгими пухнастими віями і, коли між їх вустами залишилось півподиху, таємниче прошепотіла: — От тільки, на жаль, закінчилась. Якраз сьогодні, уявляєте?

Дівчата вибухнули веселим сміхом, шикаючи одна на одну.

— Справді? — Юнак з нахаби в одну мить перетворився на ображеного цуцика. — Так шкода.

— Ой, мені теж, — підіграла дівчина, звабливо поводячи плечем.

— То, може, ви щось придумаєте? — Хлопець засукав рукава та покрутив червоний плетений браслет на руці.

З-під ліктя Юстини випірнула Дзвінка, штиркнула подругу у бік та по-змовницьки підморгнула парубкові.

— А ви гарно попросіть — то й придумаємо. Он Юстина у нас сама вишнівку готує: домашню, пальчики оближеш!

Дівчина відвоювала в коліжанки ляду та заперечно похитала головою:

— Не думаю, що зможу вам допомогти.

— А може, все-таки спробуєте? — Хлопець трусонув головою, і кілька пасем впало йому на очі.

Юстина подивилась в його очі і таки впіймалась — розчинилась в їх синій глибині. Страшенно закортіло торкнутися його волосся, спробувати на дотик гладеньку засмаглу шкіру…

— Мені здається, — мовила повільно, — вдома мала бути ще одна пляшечка. Якщо прийдете завтра, я вам принесу.

— Буду щиро вдячний. — Юнак взяв Юстинину руку, збираючись її поцілувати. Дівчина видерла долоню та вибігла у підсобку.

— Передайте їй, що я люблю, коли від мене бігають. Відчуваю себе мисливцем, — його зуби хижо зблиснули. — Мене Левком звуть. Бувайте здорові, дівчата, — хлопець хитро посміхнувся та вийшов з аптеки.

Почувши дзвоники, Юстина повернулась до ляди. До неї одразу підбігли коліжанки й засипали питаннями:

— Що це було? Хто це? Твій хлопець? Такий класний!

— Та що ви, дівчата, починаєте? — відмахнулась дівчина. — Просто турист. Робити йому нема чого…

— Простому туристові вишнівку з дому не носять, — багатозначно гмикнула Дзвінка.

— Ой, припини. То випадково вийшло! Сама ж мене здала йому з бебехами, сваха! — Юстина удавано грізно насупила брови. — Дивись, там на тебе вже жіночка чекає, а ти тут теревені розводиш. — Дівчина вщипнула за бочок товаришку та повернулась у підсобку. Опустилась біля столика з трилітровим слоїком з п’явками. Щоки палали, як несамовиті. Може, це він? Він думає про неї? Дівчина задерла рукав халату: так і є, шкіра була рясно вкрита сиротами.

Обернулась до вікна: дощ скінчився, тротуари грілися під сонцем, випарюючи вологу. Менш ніж за годину від нього не залишиться і сліду. Чоловік у світлій сорочці купував квіти у балакучої продавщиці. Юстина на мить замилувалась кольоровим багатством: ніжно-рожеві орхідеї, тендітні півонії, гортензії, сукуленти та жоржини кохалися в золотому промінні.

І чого так злякалася? Щоб вона — й від хлопців втікала, — та ніколи в житті! Що в ньому такого? Звичайний собі білявчик, так, гарний, так, надто гарний, однак — нічого особливого. Таких сотні вулицями Львова ходить і до дівчат заграє. Прислухалась до себе й похитала головою: не звичайний, зовсім не звичайний. Різкий запах часнику й цибулі хоч і затуляв собою світ, але дечого приховати не міг. Від дивного хлопця нічим не пахло. Може, не варто було з ним жартувати? Ох, доведе її язик, ой доведе…

— Юстино, винеси дві п’явки!

— Зараз!

Дівчина скривилась та потягнулась до слоїка. Думки про дивного відвідувача випарувались не згірше дощу. П’явок Юстина не любила й завжди намагалась уникати будь-якого контакту з ними. І вона була така не одна. Та після того, як повненькій Дзвінці набридло одній мити слизьких створінь, прийшла Марта та позбавила дівчат страху, одним рухом висипавши п’явок просто в підставлені долоні. Довелось на місці вчитися не боятись «кусючих лікарів», хоча побороти до них відразу дівчина так і не змогла.

— Хто буде дігтярну мазь робити? — запитала, зазираючи в журнал записів.

— Не я! — вигукнула Дзвінка.

— І не я, — повторила за нею Світланка.

— Добре вже, зроблю. З вас — сирник! Не запіканка, Дзвінко, а львівський сирник з родзинками!

— Домовились!

Юстина змішувала вазелінову основу з різким пахучим дьогтем та кисло зітхала: ніхто не любив робити мазі з такими інгредієнтами. Нарешті суміш була готова й викладена в баночку для відпуску. Дівчина переодягнулась та вийшла з аптеки, зачинивши за собою двері.

Небо знову затягнуло чорничними хмарами. Втомлений від задухи вітер вкинув жменю дрібних крапель у прозоре скло вітрини. Юстя з насолодою вдихнула свіже повітря на повні груди — дощ вона любила більше за спеку — та наштовхнулась на пильний погляд терпко-блакитних очей.

— Що ви тут робите?

— Тебе чекаю, — промовив Левко. Він стояв без парасолі, світле волосся кучерявилось від вологи.

— Ми з вами вже на ти? — Юстина обернулась: її зелена парасолька залишилась за дверима, а повертатись дуже не хотілось.

— Я з тобою — так. А ти — сама вирішуй.

Дівчина підняла над головою сумку та зійшла зі сходів.

— Ну ти й нахаба. — Вона спробувала оминути хлопця, але той заступив їй дорогу.

— Може, й нахаба, але знаю, хто ти.

— І хто ж?

— Мені досить просто знати, ніж промовляти вголос.

— Якийсь блаженний, чи що?

— Провести тебе додому?

— Дякую, сама дійду.

— Ну-ну, — кивнув Левко, відступаючи. — До завтра.

Юстина нічого не відповіла, втікаючи від дивного хлопця. От дав Бог вроди, а розуму — кіт наплакав. Посміхнулась сама собі. Такого кавалера їй точно не треба — він її лякав, тим більше, коли навколо стільки гарних парубків.

Дощ знову вщух: у Львові він завжди йшов дозовано — не більше й не менше ніж потрібно. У вечірньому місті було добре. Варто було обрати собі один з вузеньких провулків — і він ставав лише її на одненьку ніч. Відкривав свою таємницю, поховану під асфальтом кілька віків назад, весело підморгував очима одного з кам’яних велетнів, що застигли просто на даху.

Дівчина посміхнулась, підходячи до Порохової вежі на Підвальній. В густій тіні від пишної зелені у сквері «На валах» вже лунали солодкі ритми запальної музики. Кам’яна фортеця завжди їй подобалась — вона б залюбки там замешкала. Хоча тоді їй довелось би ділити вежу з її постійною жителькою — дівчиною-привидом, яка теж полюбляла танці.

Юстина дійшла до дерев’яного помосту, витягла шпильки з волосся, і воно розсипалось по спині золотим водоспадом. Втягнула носом густий аромат, в якому сплелись солодкаві, кислі й гіркі нотки: людей сьогодні зібралось чимало.

— Потанцюй зі мною! — До дівчини одразу підскочив чорнявий молодик.

Русявка швидко кивнула та дозволила собі розчинитись в чужих обіймах. Вечорами у Львові годилося тільки танцювати. Ніжно, але міцно притискаючись до партнера, шепочучи соковиті згубні слова на вушко, що солодким трунком п’янили серце й душу, розтікатися домашнім ожиновим вином, що, за легендами, дозволяло читати думки одне одного.

— А ти гаряча, — прошепотів хлопець Юстині на вухо. — Тільки один танець пробігли, а я вже так втомився.

— Втомився — то, може, прогуляємось?

— Прогуляємось, — сито посміхнувся хлопець. — Мене Славком звуть. А тебе?

— Оленка.

— Гарно звучить.

Юстина кивнула. Вона ніколи не називала справжнього імені. Нащо воно тому, з ким вона бачиться вперше і востаннє?

— Ти львівська?

— Так, а ти?

— А я — ні. От, приїхав на вихідні розвіятись. Гарно тут у вас. — Він подивився на губи русявки та повторив трошки хрипкіше: — Дуже гарно.

— То ти в нас вперше?

— Самому соромно, що вперше.

— А хочеш, покажу тобі Львів? — В очах дівчини заблищав азартний вогник.

Юстина завше із задоволенням розповідала про Львів. Вона любила своє місто й могла називати його своїм вже багато років. Скільки саме — нікому нізащо не розповіла б. Але він був її, а вона — його. Так солодко думати і ще солодше — вірити. Всі міста, які були до Львова, вона чесно забула. Згадувала про них, як про померлих, — лише хороше або взагалі нічого. І останнє переважало. З містами вона завжди була вірною й дуже страждала, коли доводилось переїжджати.

Зараз вона кохала Львів від найменшої піщинки Високого Замку й до останньої сходинки на Ратуші, і Львів теж її кохав.

Як вихований галицький парубок, він завше був гостинний до приїжджих, але закохувався не в кожну побачену чужинку. Та з першого їхнього побачення він був прихильний до дівчини. Допоміг з квартирою: її здавала привітна бабуся і щонеділі пригощала дівчину домашніми штруделями, залишаючи після себе приємний запах сухої лаванди, з роботою — місце у Таємній аптеці з’явилось саме у переддень її приїзду. Оберігав, пильно стежачи очима кожного з більш ніж чотирьох тисяч кам’яних левів. Юстина відповідала йому взаємністю — до пізнього вечора дихала повітрям вузьких вуличок і тільки перед світанком поверталась додому, щоб зустріти цей світанок удвох зі Львовом. З її балкону відкривався прегарний вид на соковиту заграву.

— Друзі збирались на Личаківське ввечері. Кладовище, ніч, містика й все таке. Думав з ними піти. Казали, у вас там класно — ще й легенда на легенді.

— А я всі ці легенди знаю, — стишила голос Юстина. — І про жінку без обличчя, і про пару закоханих привидів — вони досі блукають кладовищем. У нас навіть своя спляча красуня є. Можу розповісти.

— Приватна екскурсія? Я тільки за! Зараз, тільки друзям скажу, щоб не чекали.

— Ходи вже. — Дівчина потягнула його за собою. — Потім подзвониш.

До самого кладовища їх довіз порепаний червонобокий трамвай зі скрипучими дверцятами та метушливим дзвоником перед відправленням. Перед воротами кладовища хлопець завмер:

— Нічого собі!

— І це тільки ворота. Уяви, що за ними!

Юстина взяла хлопця за руку й потягнула за собою.

— Тут пам’ятники — просто витвори мистецтва. Дивись, як кожен пальчик на нозі вирізано. А крила в янгола? Кожну пір’їнку видно! А в кутиках очей жіночих образів зранку можна побачити сльози.

— Сльози? Серйозно? Це вже містика…

— Не зовсім, — хитнула головою дівчина. — Скульптори зробили малесенькі невидимі заглиблення: там збираються крапельки роси, які стікають по обличчях, наче справжні сльози. Ой, дивись, — пташка! Вже пізно, дивно, що вона не спить. Така гарненька, — простягнула руку.

Маленька пташка щось цвірінькнула та спурхнула їй на долоню, подивилась уважно очками-намистинками й злетіла, ховаючись серед зелені дерев.

— Ти сама як пташка, — кивнув Славко, непомітно підкрадаючись ближче й зазираючи в очі. — Ластівка, — потягнувся за поцілунком.

Дівчина відхилилась та опустила вії. Ластівка? Тендітна птаха. Змахнула легкими руками-крилами й сама потягнулась до хлопця. Малинові, трішки терпкі губи… Солодко! Підняла погляд, всміхнулась хижо. Вже не ластівка. Орлиця. Політ її — легкий і оманливо-граційний. Відстежила свою жертву, ширяючи у височині. І робить все вужчі кола над нею, от-от стрімко знизиться, ухопить гострими кігтями, оглушить влучним ударом гачкуватого дзьоба. Викрикне тонким пронизливим голосом переможний клич. Не вирвешся, не врятуєшся, а як пощастить видертись зі смертельних обіймів — розіб’єшся, падаючи з величезної висоти.

— Куди ти? — Славко виглядав ображеним, коли дівчина випручалась з його обіймів. — Не втікай, зажди! Хіба тобі не сподобалось?

— Сподобалось, — кивнула Юстя. Крок назад, ще крок, сховатись за високим кам’яним образом, ще кілька танцюючих кроків — й опинитись за деревом.

— То куди ти? — не вгавав хлопець. Він піднявся та намагався розгледіти в темряві обриси втікачки. — Ми ж тільки почали!

Юстя мовчала, легенько прикушуючи губу, щоб не розсміятись. Холодне світло ліхтарів розкошувало лише на доріжках, тому ховатись було легко та приємно.

— А, я зрозумів! У хованки хочеш побавитись? — Хлопець покрутив головою й хитро всміхнувся. — Добре, я знайду тебе. Але тоді ти вже не втечеш!

Дівчина кивнула: шукай-шукай, хлопче. Крок та ще один. Дерево, чоловічий образ і ще дерево. Втікати від малинового голосу Славка й відчувати, як на душі розливається тепло. Ось яке воно — щастя?

З Личаківського Юстина поверталась ситою й ледь не муркотіла від задоволення. Гарний був хлопець, ой гарний! Дівчина прокрутила ключ та, не роздягаючись й не роззуваючись, впала на ліжко. Солодко потягнулась. Ліжко в неї було пречудове: на чотирьох високих ніжках, з різьбленою спинкою, висока перина: в ній можна було сміливо гратися в принцесу на горошині, а ще — три великі пухкі подушки, які треба було довгенько збивати справжнім кулачним боєм, зате потім на них снились надто солодкі сни. Крізь густу дрімоту дівчина наче почула свій голос.

Часом не вишнівка?

Довелось сповзати з ліжка, хоча очі вже злипались, і лізти до великого креденсу. Хазяйка ним особливо пишалася. Дівчина виставила на підлогу купу слоїків, і з кожним новим — купа росла. Мед з кульбаб, жовті кульки фізалісу, варення з руж, настоянка на горіхах, на смородині, женьшені та лимоні. На п’ятнадцятій банці шлунок почав по-зрадницьки бурчати. Дівчина зітхнула та потягнулась до стінки наосліп.

— Знайшла! — Рука намацала маленьку скляну пляшечку. На світло з’явилась рубінова настоянка. Остання. І вона мусить віддати її цьому нахабі? А взамін він… Наступна думка майже заспокоїла дівчину. Гаразд, буде йому вишнівка, а вона собі ще наварить.

Забрати кісточки з великих чорних морелей, пучками пальців занурюючись в оксамитову вологу серцевину, перекласти в слоїчок, залити розбавленим спиртом. Розбити кісточок з двадцять, покласти в марлю й опустити до вишень на десять днів. Потім витягнути кісточки, чекати ще місяць — і настоянка готова. А як цукру досипати — вийде лікер: такий, що пальчики оближеш. Випити натщесерце чайну ложечку чорної густої рідини й самій себе вишнею відчути: сильною, могутньою й здоровою.

Дівчина підійшла до вікна та самими пучками ніжно торкнулась морелей. Ще кілька днів — і можна збирати. Гілочки самі потягнулися до рук, і Юстина ніжно провела пальцями по шерхлій корі. В долоні залишився зелений листочок, а на душі розлився спокій.

— Дякую, — одними губами прошепотіла русявка та почала переодягатись. Ночі залишалося на денці, а їй треба було хоч трошки поспати.

Щонеділі вона, як порядна дівчина, причепурившись, йшла до церкви. Бернардинський костел виглядав трішки похмуро через тесаний сірий камінь, з якого були змуровані стіни, але водночас був схожий на стародавній замок, що тягнувся шпилями-хрестами високо в блакитне небо.

На башті біля костелу годинник завжди йшов на п’ять хвилин швидше, ніж потрібно, як данина ченцю, що колись врятував місто від нападників, перевівши годинник саме на п’ять хвилин вперед. Ворота опустились раніше, аніж нападники їх дісталися. У внутрішньому дворику був колодязь з ротондою над ним, але туди Юстина не ходила — надто моторошно було перебувати поруч із місцем, куди, за легендою, ченці скидали тіла зрадників, які під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, змовившись, хотіли відкрити ворота гетьману.

Ввечері костел підсвічувався яскравими вогнями, і дівчина відчувала себе, як на святі. Але ранок залишався її улюбленим часом, адже тоді починалась перша служба.

Русявка зайняла улюблене місце біля динаміка та приготувалась до початку. Найбільше їй подобалося слухати хор. Коли ці янгольські голоси починали співати, в неї наче за спиною розкривались два крила, які підносили вгору — вище й вище, до самого неба, а потім, стишуючись, ніжно й лагідно знову опускали на землю. А ще — вона тихцем їм підспівувала. Коли служба закінчувалась, на очах у дівчини завжди бриніли сльози — чисті, справжні, наче роса. Юстина витирала їх білосніжною хусточкою та бігла на роботу.

— Ви так гарно співаєте! — Біля русявки опинився хлопець у блакитній сорочці. Від нього пахло медовим липовим цвітом. Дівчина всміхнулась та кивнула. — А давайте зайдемо до церкви? Всередині набагато гарніше, ніж зовні, — дерев’яні вівтарі та настінні розписи направду заворожують! Я вас зі священиком познайомлю. Він дуже хороший, вам сподобається. Думаю, вам місце не тут, на вулиці, серед голубів просто неба, а там, серед хору, — незнайомець обережно, але міцно взяв дівчину за лікоть та потягнув за собою.

Біля самих дверей вона випручалась:

— Ніяк не можу, вибачте, на роботу поспішаю! — Юстина розвернулась та побігла в бік аптеки.

— Заждіть! Я навіть не спитав, як вас звати! — Його розпачливий крик залишився позаду.

Рідна аптека була близько: перебігти вулицю — і вона вдома. Вдома, бо робота й справді була її другим домом. Одягнути накрохмалений халат, без єдиної темної цяточки та складочки, наче огорнути себе крилами — тими самими, що відпускались за спиною під час церковного співу. Підійти до віконечка, привітатися з усіма рослинками, запитати, кому як спалось, кого полити, й тепло усміхнутись. Хіба її не називали янголом? Називали, і не раз. Не раз цілували руки й дякували. Та хіба безкрилі мають право на святість?

— А є у вас полин? — запитувала захекана жіночка. Важкі сумки стояли під лядою. В аптеці розливався запах квасних яблук.

— Є, — кивнула Юстина й похвалила себе, що вчора переставила пахучі коробочки з вітрини у закриту шафку на складі. — Дзвінко, дай полину!

Жінка розрахувалась за коробочки, взяла сумки та знову опустила їх на підлогу.

— Геть забула! Дівчаточка, мені ще сірчаної мазі треба. Зробите?

— Зробимо, — кивнула Дзвінка. — От тільки в нас смалець закінчився.

— А йой, я вдома маю смалець! — Жіночка сплеснула руками та обвела дівчат поглядом. — Я збігаю, мені недалечко!

— Добре, приносьте!

Молодиця повернулась за годину зі слоїком домашнього солоного смальцю зі шкварочками. Юстина подякувала та віднесла слоїк до решти. Мазі сьогодні замовили багато, слоїчків нанесли стільки ж — і жодного потрібного!

— Дівчата, сьогодні гуляємо! — заявила Дзвінка. — Збігаю тільки хліба свіжого куплю. Ох, шкода, часничку не можна, з часничком ще б смачніше було!

— І купи для роботи смальцю. Не соленого! — кинула їй услід Світланка. — Той єдиний випадок, коли домашній — гірший за куплений!

— Чого? — обернулась Дзвінка. — Дуже навіть смачний!

— Та смачний, то ясно. — Дівчина із задоволенням втягнула ситний аромат. — Та мазі на ньому не зготуєш.

— Зате голодним аптекарям згодиться, — знизала плечима Дзвінка.

— Тобі все згодиться, голодуюча наша!

— А ти, Юстинко, чого мовчиш?

— Я смальцю не їм.

— Ти не знаєш, що втрачаєш, — протягнула Світланка. — А що там Левко?

— Який ще Левко?

— Ну, вчорашній білявчик… Солоденький такий!

— Звідки мені знати? — відмахнулась Юстина.

— Ну-ну, — весело захихотіла коліжанка.

Русявка вимушено посміхнулась та вийшла до ляди. Від запаху шкварок нудило так, що сльози підступали до очей. Дівчина прочинила всі вікна, і дихати стало трохи вільніше.

Левко, кажеш? Теж мені! Юстя зайнялася прибиранням, щоб не думати про вчорашнього нахабу. Коли остання поличка була перемита втретє, робочий день добіг кінця, а внутрішня злість нікуди не поділась. Білявчик так і не з’явився. Розсердившись на себе ще більше за надумані гризоти, вона сухо попрощалась з дівчатами, перерахувала касу та вийшла з аптеки.

Небо знову супило брови, хлюпаючи на містян прохолодною мжичкою. Ключ вислизнув з рук, наче знущаючись. Юстина присіла навпочіпки, потягнулась за ключем і зіштовхнулась з чужими гарячими пальцями.

— Ти що тут робиш?

— О, ми все-таки на ти, — посміхнувся білявий молодик, підіймаючи ключ. — Я ж казав, що прийду. Ось, я тут.

— Раніше треба було приходити, — обрубала дівчина. — Аптеку зачинено!

— Це ти так кажеш мені, що хочеш побачитись ще раз?

— Ще чого! Приходити треба вчасно. Хто не встиг — його проблеми!

— Який же в тебе язичок гострий! Тобі про це не казали?

Юстина захлинулась словами, зміряла хлопця нищівним поглядом та зачинила аптеку. Нема чого на нього свої нерви витрачати. Теж мені, знайшовся!

Дівчина високо підняла голову та обійшла Левка.

— Я прийду завтра. Ти ж чекатимеш?

— Ще чого! — гмикнула й пришвидшила крок. — Прощавай!

— До побачення, — гукнув юнак, змушуючи її спалахнути ще більше.

Та що він собі думає? Стрункі підбори гостро вистукували по бруківці, не згірше за колючі краплі дощу, а Юстина уявляла, як топчеться по ногах цього нахаби.

— Ось тобі, і ось, — стукнула камінець. Але цього разу бруківка виявилась міцнішою. Дівчина хитнулась та полетіла на дорогу. Удар припав на коліна, панчохи були подерті: від коліна й вище під спідницю ковзнули тонесенькі прозорі доріжки. Дощ стишився, навіть не набравши обертів, — наче просто дражнився.

— Дівчино, вам допомогти? — Над нею нахилився чоловік у сірому капелюсі. Йому було не більше сорока. Карі очі дивились приязно, красиво підстрижена борідка не додавала зайвих років.

Юстина підняла голову та спробувала посміхнутись.

— Уявляєте, каблук зламався. Тепер не зможу йти.

— Таку чарівну панянку, як ви, треба носити на руках!

Дівчина й охнути не встигла, як незнайомець підхопив її на руки.

— Куди вас доставити?

— А давайте у парк Франка? Обожнюю там бувати, особливо, коли не чути галасу. Можна посидіти на лавочці наодинці з собою.

— Я наш парк теж люблю. Провів у ньому пів студентського життя. Закінчував фізмат у Франка років з двадцять тому. Ох, молодість, про що це я, — мрійливо промовив чоловік. — Бажання чарівної панни — закон. Який я вже старий!

— І зовсім не старий! — Юстина розсміялась, обіймаючи рятівника за шию.

— Справді? — У карих очах зблиснув азарт. — Мене звуть Маркіян. А вас?

— Мелана, — змахнула віями дівчина.

— Чарівне ім’я.

— Дякую.

У парку, який мав власні таємниці та легенди, майже всі лавочки були зайняті закоханими парочками. Повз доріжки пробігали собаки, на доріжках поважно прогулювались їхні хазяї, крутячи в руках повідці й нашийники.

— А ходімо на гойдалки? — запропонувала Юстина. — Дітей, певно, вже батьки по хатах розібрали. Там має бути порожньо.

У вікнах старих будинків з вигадливими візерунками за довгими мереживними фіранками, подарованими на новосілля, запалювалися та згасали теплі вогники. Так просто повертатись туди, де тебе чекають. Разом з теплою вечерею й рідними обіймами, такими потрібними після важкого дня, наповненого випадковими людьми, яким байдуже до тебе, твоєї вечері й обіймів.

На гойдалках роки стирались на очах. Маркіян знову перетворювався на підлітка-розбишаку, який намагався розхитатись вище за неї. Його поцілунки були схожими на осінь — ще густо-медові, та вже з присмаком опалого листя.

Вечір вдався. Юстина почувала себе задоволеною й змученою. Ніч минула без снів — стрімко, наче птаха крилами змахнула. А зранку Левко чекав під дверима аптеки. Дівчина відчинила двері, мстиво потримала табличку «зачинено» на десять хвилин довше, та врешті перевернула її.

— Вітаю. — Хлопець світився.

— Вітаю. — Юстина коротко кивнула і зігнулась. Виставила на ляду маленьку пляшечку. — Ось ваша вишнівка.

— А ми знову на ви? — Левко розчаровано похитав головою, беручи пляшечку до рук. — Крок вперед, крок назад?

Дівчина хитро всміхнулася.

— Ой гарна вишнівка, ой гарна, — прицмокнув хлопець. — Що хочеш за неї? Грошей, знаю, не візьмеш, — зупинив на півслові.

Юстина подумала та хитнула головою. Відчуття страху й досі не зникло, але побачитись ще раз було надто спокусливо, як би вона не намагалась переконати себе, що їй цього не треба.

— Гребінь, — вимовила неочікувано для самої себе.

— Гребінь?

— Так, такий старий, дерев’яний, з великими зубцями.

— То буде тобі гребінь, — кивнув Левко та вийшов з аптеки.

— Та що це таке? — Дівчина вдарила кулачками об ляду.

— Юстинко, ти чого? — До аптеки заходила Дзвінка з яскраво-жовтою парасолькою.

— Нічого, — відрізала подруга.

— Там такий дощ періщить, ух! І твого залицяльника бачила — хоч би що, йде під дощем та усміхається, наче сам той дощ замовляв!

— Бо дурний, — кинула дівчина.

— Дурний-розумний. А тобі сподобався!

— Ти про що?

— Ой Юстинко, я хоч і повненька, але не дурна. І він не просто так сюди ходить.

— Вже не ходитиме.

— Побачимо. І чого пручаєшся? Гарний хлопець. Боїшся його, чи що? Він же тобі таки подобається! Он сукню нову одягла — білу, довгу… Коси розпустила… Справжня наречена! — захихотіла Дзвінка та швидко зникла в підсобці, ухиляючись від гумової рукавички, яка летіла просто їй в носа.

Юстина спробувала взяти себе в руки. Забути, забути, викинути його з голови, та й усе. Дівчина повернулась до своїх справ, але руки все ще трусилися. Подобався. Ще й як він їй подобався!

День швидко добіг кінця. Дівчата попрощалися й розбіглися хто куди. Юстина вирішила прогулятися. Знайомитись сьогодні ні з ким не хотілося. Аж тут хтось затулив їй очі. Дівчина різким рухом виплуталась та відстрибнула на кілька кроків.

— Ти що собі дозволяєш?

— Подіяло, — посміхнувся Левко, в його волоссі світилось сонце — справжній лев. — Ми знову на ти!

— Чого тобі?

— Поговорити…

— Поговорити? — Дівчина витримала слово на язиці та подивилась в глибоке небо. Легкий вітер ковзнув по щоці, і вона раптом розсміялася. Чого їй боятися? Це її місто, її Львів, а цей — чужинець… Йому тут не місце. Вона йому покаже. От тільки… Пограється перед тим. Дівчина скинула з себе босоніжки та обережно спробувала пальцями нагріту бруківку. Подивилась кудись поперед себе, хитро примружилась й кинулась навтьоки:

— Доженеш мене, тоді поговоримо!

Юстина бігла швидко, не спиняючись, аж захоплювало дух. Босі ноги ледь торкались вигрітого серпневим сонцем тротуару, що здавалось, наче вона летить. Левко щось обурено крикнув та кинувся слідом. Дівчина вибігла на Сербську й обернулась: уважним, чіпким поглядом знайшла в натовпі випадкових перехожих потрібне обличчя й задоволено всміхнулась.

Товсті лямки наплічника боляче вгризалися в плечі, обпечені сонцем. Хлопець черговий раз поправив їх, але дратівлива гризота нікуди не зникла. Розхристаний і захеканий, він шукав бездумним поглядом тендітну постать. Заплющив очі, втягуючи густий солодкий дух з Майстерні шоколаду.

В якусь мить стіни однакових будинків з кольоровими похилими дахами розступилися. Залишилося лише смарагдове плесо м’якої шовкової трави, що п’янило-дурманило своїми розкішними запахами, обвивало ослаблі ноги, грайливо лоскотало голу шкіру, яка вмить вкрилася зрадниками-сиротами. Наче просила — спинись, прихили голову, притулись щокою до землі, залишися тут навіки. Обери собі вербу, злийся з її корінням, стань її живильним соком, потягнись до сонця першим зеленим листком й розлетись по світу жовтим цвітом, розчинись в повітрі, що бринить дощем. І небо відбирало мову й глузд — оксамитово-синє, наче перо з хвоста птаха щастя. А потім все зникло. Левко розплющив очі й знову опинився на вулиці.

— Що за маячня? — перечепився через камінь й розтягнувся на бруківці. Заразливий сміх двох малих шибайголів свіжовиламаною різкою шмагонув по обвітреній щоці, повертаючи до тями. Під стогін-крик хвалькуватого саксофона, що співав під чутливими пальцями музиканта із мішками під очима, плескали в долоні молоді дівчата, розпашілі й збуджені чи то від пристрасних слів старої пісні, чи то від щойно випитої густої чорної кави. Де там вербам рости на асфальті!

Він дивився на втікачку знизу-догори: Юстина наче бігла в небі, дбайливо вичищеному пишноквітим літом, без жодної пилинки — з тих, що залишають неквапливі хмари, в полоні жасминової ночі зачіпляючись за гострі промені холодно-байдужих зір.

— Чекай! Зажди! — Левко ковтнув розпеченого сухого повітря й зірвався на кашель. — Стій! — вигукнув грізно.

Юстина повернула на Староєврейську та побігла вгору — повз «Дім легенд». На дивну пару озиралися вечірні містяни. Дідусі у крислатих капелюхах, спираючись на палиці, дивились лагідно, згадуючи бистрокрилу молодість. Закохані парочки, що тулилися одне до одного, ділячись теплом, — радісно-розуміюче. Самотні жіночки — з осудом й легкою ноткою жалю — хто б за ними так побігав. Юнки оглядали широкі плечі й, заздрячи, млосно зітхали. Якийсь молодик лунко свиснув у спину й вигукнув підбадьорливу непристойність.

Юстина знову обернулась. Довгі розпущені кучері — як тільки не заплутуються — війнули за рогом Арсеналу. Левко майже без сил доплівся туди, ледь пересуваючи ноги, на яких важкими гирями трималася лінива втома, й переможно посміхнувся. Вона тут. Не втекла.

Русявка стояла навшпиньки біля великої бочки перед струнким деревом, трималась за стовбур та була готова в будь-яку мить зірватися на біг. На личку — ні краплі втоми, лише грайлива усмішка.

— Знайшов, — прошепотів Левко.

— Приніс, що я просила? — Перли білих зубів виблискували у світлі ліхтарів, перетворюючи ніжну діву на лісову хижачку.

— Звісно. — Левко дістав з наплічника куплений в бабусі з Вернісажу великий зубастий дерев’яний гребінь, схожий на видерту вовчу пащу.

Юстина задоволено підібгала під себе ноги й зручно вмостилася просто на тротуарі, наче на м’яких подушках. Юнаку довелось впасти перед нею на коліна. Дівчина повернулася до нього вигнутою спиною й звабливо повела плечима. Ледь чутно зітхнула, коли він обережно торкнувся гребенем її волосся. Хвиля бажання пробігла її тілом й пронизала долоню юнака тисячами дрібнесеньких голочок. Левко здригнувся, а Юстина задоволено зайшлася густим оксамитовим сміхом. Таким, як гарячий, обпікаючий вуста шоколад, розплавлений у залізній мисці над синім вогнем, та попри все солодкий настільки, що ти продовжуєш пити ще і ще.

Дівчина облизала губи: вони палали, наче натерті пекучим перцем. Левко був надто близько, щоб загасити це полум’я своєю прохолодою. У повітрі шелестіли кістляві крила кажанів — що несподівано-нахабно чіплялися за довге світле волосся, а від крику своєї випадкової жертви лякалися самі й заплутувались в ньому ще більше. Але Юстина їх аніскілечки не боялася, і вони не підлітали надто близько. Відчували її.

— Потанцюй зі мною? — Хлопець відклав гребінь й рвучко розвернув русявку за плечі до себе.

У зелених очиськах подив змінився на живий азарт. Губи склалися в розпуклу квітку ніжної троянди, посміхнулися й пелюстками злетіли вгору, торкаючись високого чола й гарячих пересохлих (чому вона думала, що вони холодні?) вуст. Чи то від спраги, чи від спеки. А ще — солодких, терпких, ніжних та владних водночас. Чому все тіло тремтить? Чому так тісно в грудях? Торкнутись ще і ще!

Нічні солов’ї міста вже збиралися в гурти й налаштовували гітари, що дістались їм ще від діда-батька. Їхні подруги знімали капелюхи та, пританцьовуючи на одній нозі, наче пустотливі літавиці, збирали коло вдячних слухачів й уважно слухали жаданий дзвін монет, що опускалися в чорну матерію. Хоча, шелест купюр уже давно став їм приємнішим. Але у дзвоні залишалася та прадавня магія, яка змушувала їх пританцьовувати на одній нозі та просити випадкових слухачів вкинути у капелюха копійчаний дріб’язок для бродячих музик. Були перекотиполем й усюди потрібними. Музика міських солов’їв м’яко впліталася в ніч, вивертаючи навиворіт думки перехожих, змушуючи їх опускати руку в кишеню та шукати ці монети, щоб подякувати за пісню.

— Потанцюю!

Страху більше не було. Не було нічого. Була лиш магія ночі та двоє під її чорними крилами. Юстина вклала свою тендітну долоньку, пронизану химерним візерунком світло-блакитних вен, наче вічно-безмовне полуденне небо текло в її крові, в його засмаглу руку й повільно піднялася. Левко окинув звабливий стан й пишні груди, що напинали тонку напівпрозору тканину, й миттєво спітнів.

— З каменю трава, з каменю верба… — Слова самі просилися у вуста, залишаючи терпкий післясмак.

Левко закружляв Юстину в повільному танку. Насолоджувався щирим задоволенням з домішкою легкої хіті. З кожним кроком поступово пришвидшував темп.

— Впіймалась, мавко?

Дівчина здригнулась, наче від удару, й спробувала видертись з обіймів, але хлопець був сильнішим. Довга біла спідниця замітала порох й поморщене, вигоріле від спеки листя. Молочно-білі п’яти почали горіти. Погляд з переможного перетворився на жалібний та врешті — нажаханий. Бліді вуста, що розгубили весь свій вишневий принадний колір, розтулилися — от-от попросять про перепочинок. Крик стиснувся у горлі в пекучий клубок. Юстина жадібно ковтала повітря, але його було замало: замало, щоб дихати, замало, щоб жити.

Він був глухий до її слів, ні крику, ні плачу, а якщо й почув би — не став слухати. Не заплющити очей, не відвести погляду, не розімкнути рук, не втекти, не сховатись від нього. А він нахиляється ближче й обпікає своїм подихом.

— Я ваш рід давно вистежую. Думали, заховались в місті? Доньки кам’яних верб! — швидко шепотів Левко. — Я таких, як ти, добре знаю. Думала, зі мною буде, як з усіма? Скільки вже душ згубила, га, мавко?

— Я ніколи… Я не… — Юстина силувалась щось сказати, пояснити, але швидкий танець перехоплював подих, змушуючи ковтати слова.

— Брешеш, ой брешеш! Всі ви брешете, коли чуєте, що кінець близько! — вигукнув злісно хлопець.

Пасма його світлого волосся перепліталися з її русявими хвилями, наче біле полум’я випалювало собі шлях в осінньому лісі. Її руки тремтіли, зараз вислизнуть, але його обійми були надто міцними.

Горда красуня виглядала так беззахисно й водночас так привабливо, що Левко не втримався — торкнувся розпеченими губами ніжної щоки. Юстина відсахнулась. Ще коло, ще коло, ще крок! Швидше! Швидше! Ще, ще і ще!

— Мого батька одна з твоїх сестер згубила. А за ним і матір згоріла, як та свічечка. Я поклявся, чуєш, поклявся, знищити ваш рід, всіх, до одної, чуєш? — Він трусонув дівчиною, і вона, наче лялька, обм’якла в його руках. — Що кажеш? Що? — схилився до її вуст, щоб розчути останні слова.

— Пробач…

Очі русявки наливалися смарагдовими сльозами. Хлопець злизнув випадкову крапельку. Солодка, наче травневий мед.

— Бреше, точно бреше, — підказував внутрішній голос.

Левко стиснув губи у вузьку нитку: в грудях пекло. Це що таке? Йому було шкода? Шкода цю мавку? Цю вбивцю? Хлопець розгублено стиснув скроні. Вона ж брехала, точно брехала! Та навіть, якщо ні — вже надто пізно.

Юстина йому сподобалась, дуже навіть сподобалась ще у першу зустріч. Він навіть на мить подумав, що закохався. Лише потім зрозумів, чому його так тягнуло до зеленоокої спокусниці. Не любов це, а чари. Чари мавки. Вбивці! Цього було досить. Левко стиснув пальці в кулаки. Візьми себе в руки, хлопче, чи ти вже не маєш влади над власним серцем?

— Витанцювала душу, дівко? — Старенька бабця тицьнула вузлуватим пальцем в дівчину в білій довгій сукні, що підстреленою птахою впала просто на запилений тротуар.

Молодик розвів руками. Стара осудливо похитала головою, але, помітивши дивну рогату тінь, що чорною марою вигиналась з-під ніг білявого хлопця, налякано перехрестилась, тричі сплюнула собі через ліве плече й швидко почовгала в інший бік.

Левко скинув із себе вишиванку, одягнуту навиворіт, вивернув та одягнув уже правильно. Закинув наплічник на спину, в якому жалібно дзенькнула пляшка з настоянкою, й поглянув на місце, де лежала русявка. Бруківка жадібно обіймала кам’яними руками молочне тіло, намагаючись всотати його в свої глибини. Біля дівчини лежав зубастий дерев’яний гребінь, вишкіреною вовчою пащею поблискуючи на сірому камінні. Візьми себе в руки, хлопче! Левко не втримався та ще раз торкнувся звабних вишневих вуст.

На сусідній вулиці в руках напівоголених худорлявих хлопців, з ніг до голови вимащених жирною олією, спалахнуло живе полум’я, і воно відбилося в блакитних очах пристрасним жертовним вогнем.

— Знала б вона, наскільки права. — Чугайстер підняв гребінь, здмухнув з нього сірий пил і закинув у наплічник. І, наче це було потрібним сигналом, линула злива. Сіро-чорне розгніване небо ревіло й переливалось через край бурхливими хвилями, намагаючись затопити місто. Хлопець змахнув з очей мокрі пасма, підвівся та озирнувся навсібіч. Містяни ховались під дашками будинків, забігали в під’їзди, відкривали кольорові парасольки. Над бруківкою під акомпанемент дощу линула журлива пісня неба, що оплакувало доньку кам’яних верб.

* * *

Юстина прокинулась вдома. Схопилась на ліжку й довго не могла віддихатись. Це був сон? Це просто наснилось? Нічого ж не було, правда? Правда? Погляд ковзнув нижче, вихоплюючи аркуш паперу, затиснутий в руці. Дівчина піднесла його ближче. Пальці тремтіли, але запалені очі бачили добре. Чітким почерком там було написано:

«Я запам’ятав тебе, мавко. Одного дня я повернусь до Львова. Дочекайся мене і… ти ще раз зі мною потанцюєш?»

Львів тепло дихав свіжозвареною кавою, запрошуючи на ранкову прогулянку. У прочинене вікно заглядали цікаві гілки, на яких наливались соком стиглі морелі. Сонячні промені весело витанцьовували на краєчку ліжка, облюбувавши собі пухкеньку подушку. Аркуш випав з ослаблих пальців. Дівчина сховала обличчя в долонях. Важкі русяві кучері затулили світ, плечі беззвучно здригались, а губи, які ще пам’ятали терпкі поцілунки, шепотіли:

— Потанцюю. Ти знаєш, що потанцюю.

Загрузка...