Любов Долик Морелька

Як довго нема дощу… То так дивно для Львова, дощ тут — одна з місцевих особливостей. Дощі-батяри і дощики-мигички, дощенятка-забавляники та бешкетники-дощиська, благодатні диво-зливи і навіть страшні смерчі — всі вони обрали собі Львів для замешкання. Тут вони і походжають, і стрибають, і тарабанять, та ще й вихльостують. Усі місцини Львова їм до вподоби: і вузькі вулички старовинного Ринку, і просторі проспекти нових забудов, і таємні стежки Личаківського цвинтаря, і крутосхили гори Лева, і затишні ліси Кайзервальду, і цілющі пагорби парку Знесіння. Львівські дощі — то такі невтомні шукачі пригод, то такі допитливі дослідники, то такі мудрі екскурсоводи! Підіть колись за ними услід! Послухайте їх! Голосно і радісно розказують втомленій бруківці підслухані у небі думки, а ще — переповідають побачені на землі історії. Виспівують у ринвах про неймовірне кохання, захлинаються від обурення, оповідаючи про зраду та підлість. Тихо погладжують мури старих соборів, завмираючи від захоплення, — бо в цих стінах живе високий дух. А від дотику до храмових стін мелодії дощових пісень стають величними і повільними, наче звуки церковного органа…

Отакі дощі живуть у Львові. Але нині їх нема, жодного з них. Порозбігалися, як неслухняні діти, далекими краями. Нині у Львові — несамовита спека. Уже впродовж двох тижнів сонце шкварить, в’ялить, висмажує і припікає всенький світ, усе, що трапляється йому в палючі обійми променів. Спека. Задуха. Го`ряч. Шпилі старовинного костелу святої Ельжбети тримають розжарене кружало неба, аж пече їм у пальці…

Улянка вранці біжить на роботу із вдячною думкою — там врятує кондиціонер! Буде хоч трішечки прохолоди у її невеличкому кабінеті. А як люди витримують, коли не мають ані кондиціонера, ані «дуйки»-вентилятора? Улянка мимоволі згадує страшні бабусині розповіді про пекло, казани, в яких у смолі варилися грішники. Нині таке відчуття, що сонце готове усіх потренувати до цього загробного варіанту. Особливо від спекотної кари страждає голова. Вже пополудні тяжчає, наче в неї наливається ота смола із бабусиних казок. Навіть думки стають неповороткими і важкими, мов потруєні колорадські жуки, ледь ворушать лапками в мозку, не хочуть рухатися, не хочуть думатися. За що так мучимося? Де ж знайти прохолоду?

Кволо бовтається у мозку надія, що ввечері стане легше. Сонце котиться у тремтливе надвечір’я, але гарячий сопух, що лине з неба, не має заміни. Певно, там, у вишині, забули вимкнути пальник цієї вселенської духовки? Місто астматично хапає повітря, задихається, аж захід сонця зеленіє від смогу… Бідне світило боязко торкається зеленого марева розпечених газів і диму та змучено котиться до стемнілого овиду. Ані вітерцю нема, ані шелесне, ані ворухнеться. Вночі темно-синє повітря стає, немов мармелад, дрижить прозорими драглями, колише в своєму густому тілі місяць і зорі, поснулі будинки з порозкриваними вікнами, принишклі трамваї. Не сплять тільки невтомні пронирливі тільця нічних таксі, які замість жуків-світляків метушаться завмерлими вулицями. Спіть, спіть уже…

Завтра нарешті вихідний, благословенна субота. Улянка мріє — от би до якоїсь води вибратися, на річку чи ставок. Та ні, мабуть, не вдасться. Чоловік сказав, що іде на добу на зміну, а сама ж не поїде… Але чого журитися! Не біда! Давно ж хотіла у підвалі навести лад, треба слоїки підготувати до літніх консервацій, перевірити запаси. Літо ж, ягоди! Прекрасна ідея — де ж іще можна сховатися від задухи? «Так і зроблю!» — остаточно вирішує жінка.

У прохолодну напівтемряву підвалу спускалася, як до оази життя. От не уявляла, що таку райську місцину можна собі знайти під затканим павуками склепінням. Овва, та тут ще мариновані помідори є! Один, два, он ще третій слоїк літровий. Прикро, що зосталися, а які ж вони файні вдалися! Це ж із тих, із херсонських! Спеціально їх на ринку тамтого літа вишукувала, бо ж вони по-особливому смачні, солодкі-солодкі. Ех, а через нинішню погоду не знати, чи й будуть добрі помідори цього року. Он синоптики розказують, що на Херсонщині — дощ. І в Миколаєві, і в Одесі — страшні зливи. А от у Львові — спека. Що робиться у світі? Все навпаки…

«О, якби нашу спеку перекинути на Черкащину, Херсон, Миколаїв, а нам повернути від них дощі. А то хтось переплутав усе в природі!» — мріє Улянка-господиня. Вона любить помріяти. От і зараз уявила, як збирає всі хмари у величезну плахту, в яку колись траву для кролів збирала, і тягне її з Херсона до Львова. Бачить, як сама летить із тими хмарами над полями, а їй махають руками вдячні люди, посміхаються, тішаться, бо їм помідори гарно достигнуть і кавуни наливатимуться рожевим соковитим щастям у розкоші тепла і сонця…

От так. Все повинно бути на своїх місцях і правильно. Ох, ті мрії і та правильність! З малих літ любить фантазувати й… удосконалювати світ. Мама так навчала: у всьому має бути порядок, як берешся щось робити — то роби до ладу. Мама в Улянки строга. Але дівчина її любить і слухається. В дитинстві навіть влітку, на канікулах, замість того, щоб гасати з дітьми, чемно пасла курчат, пильнувала, щоб їх який яструб не вхопив. А ще полола грядки в городі, замітала у хаті, тріпала хідники. Навіть бульбочку вже їй, восьмилітній, довіряли начистити і зварити, поки мама з татом прийдуть з роботи. А вже як Улянка все зробила, то мама могла відпустити на річку. Все мало бути так, як сказала мама. Їй треба було допомагати.

Ой, а як мамі Улянка одного разу на роботі напомагала, як напорядкувала! Ох, яка була прикрість! Досі щоки спалахують, коли згадує. Батьки працювали друкарями. Улянка дуже любила бувати у них в цеху, дивитися, як чудернацькі друкарські машини великими долонями з довгими дерев’яними пальцями підхоплювали віддрукований аркуш паперу і перекладали його на купку таких самих аркушів. А мама стояла над тією залізною дивовижною звірюкою, вправно запускала аркуш за аркушем у нутро чудернацького монстра. А ще були там інші машини і станки: одні різали папір, другі пробивали дірочки, ще інші зшивали докупки віддруковані сторінки. Пахло фарбою, свіжим деревом, клеєм і чомусь — господарським милом.

Улянка того вечора прийшла до мами у друкарню і чекала, поки вона закінчить роботу, щоб разом іти додому. Трохи нудилася, то й вирішила зробити щось добре, допомогти мамі. Он, можна дати лад вентилям, які стирчать на залізному лобі друкарського верстата. Чого вони в різні боки дивляться? А отак їх, як у школі на параді, рівненько, гарненько, стру-у-у-нко! Покрутила, порівняла — та й радесенька — допомогла! А мама стала до роботи — і аж оторопіла: фарба ллється, кольори позмішувалися, брак страшний у друкованих аркушах. Ой людоньки, що за біда? А хто ж то машину мені розрегулював? Ось тоді Улянка тихенько висунулася із-за машини і зізналася: «Та то я хотіла помогти…»

Добре, що не дуже тоді її лаяли…

Телефонний дзвінок вирвав зі спогадів.

— Привіт, Улясю, що поробляєш? — телефонувала Мариля, найліпша Улянина коліжанка. Сказати на неї подружка — то нічого не сказати. Мариля — то справжня рідна душа, яка іноді швидше і зрозуміє, і підтримає, аніж уся дорога родина.

— У підвалі сховалася, бо вмираю вже від тої го`рячі!

— О, це ти оригінально придумала! А я у свій підвал не ходжу. У нас там щури. Я їх боюсь. А ще там бувають бомжі. І їх я боюсь. Чоловіка до підвалу посилаю, він сміливий, — реготнула Марилька. Такий має характер — з усього могла пожартувати, а почуття гумору просто випорскувало із неї світлими бульбашками сміху.

— І він не боїться? — усміхнулася Улянка, перекладаючи банки з помідорами на ближню полицю.

— Так собі гадаю, що такий подвиг, як похід у підвал, йому під силу, га? — хмикнула Марилька. Та враз перемінила тон. — Але нині, знаєш, яке чудо сталося? Наші тато погодилися їхати на дачу, на город! От тільки не знаю, чи щось із того буде. Тепер його хоч би днів за два у хаті вздріти…

— О, а то чому такі печальні прогнози? — Улька телефон уже тримала плечем, притиснула і така скручена далі продовжувала порядкувати із склотарою.

— Та бач, просила свого благовірного прокопати шматочок землі у куті, хочу ще одну грядочку зробити. Пообіцяли мені розсаду суниці безвусої дати, а вона дає два врожаї. Ну от, допросилася. Він нині рано взяв собі фляшку… і кума. Думаю, що багато вони там напрацюють… як вже їм ся вдасть! Головне, щоб до понеділка додому втрафив з тої дачі! Ой, такий він «орел» тепер! Літає високо, земні справи його не вельми цікавлять, навіть якщо то стосується його ж дітей… Вип’є — і всьо, зразу розмови філософські, теми глобальні. Яка там бульба чи цибулька, яка там морква? «Що ти, жінко, розумієш?» Чуєш, що каже мені? Зі мною, виявляється, нема про що говорити… Тішуся, що хоч сам зголосився поїхати, але трохи таки боюся. А як здуру усьо перекопає? — Марилька розсміялася, але тому сміхові було сумно.

— Що, таки п’є? — Уляні аж нутро стиснулося від того, яким болем напинався голос Марильки.

— Угу. — Мариля трохи помовчала, зітхнула. — Я вже і вмовляла, і просила — він же мудрий чоловік, він же науковець… доводила, пояснювала… Та… Як втратив викладацьку роботу — так і пішло-поїхало. Нереалізований… Як то чоловікові важливо мати своє визнання! Тепер он у будівельній фірмі трохи працює, проекти вентиляції розробляє. Але ж то не його, сама розумієш. А-а-а… Та добре, не будемо стільки про нього! Слухай, а ти що збираєшся зараз крутити?

— Та я так просто в підвал полізла, он слоїки перебираю, дивлюся, які в мене є, а яких треба докупити.

— А я би якихось вишень уже закрутила. Взимку дівчата мої захочуть смачненького-солоденького. І татко наші теж солоденьке любить. Тре’ на базар іти, а мені аж зле стає, як подумаю, яка там спекота… Та й що я зараз знайду? Пізно вже, то треба було раненько підніматися!

— Слухай, та ж у мене під вікном вишня росте. Мореля!

— Ой, справді! А я й забула. Та ми ж позаминулого року в тебе відро вишень з неї назбирали! Пам’ятаєш?

— Та певно, що пам’ятаю! О, то було видовище! Сусіди мої тоді всі у вікнах висіли, самі, як вишеньки. Думаю — заздрили, бо вишню у себе в городі спиляли, а вона корінь на мою грядку пустила та й така гарна виросла. В них — нема, а ми он скільки назбирали. Хто б міг подумати — у Львові, під вікнами будинку, аякже! — Улянка аж заусміхалася, як згадала сердиту мармизу сусідки із будинку навпроти.

— Добре, що коло вас трамвайний парк поруч, і сквер, і таки вулиця тиха, не загазована. Такі вишні не страшно їсти. А Віталька мій тоді ще допомагав, на верхотуру лазив по драбині, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, пам’ятаю! Так чого стільки балакати і згадувати, ти приходь, якщо хочеш! Бери відро — і до мене!

— Що, правда? — Марилька втішилася, аж голос задзвенів.

— Ага! Цього року, правда, не дуже вродило, але щось назбираємо! Мої домашні не сильно за вишнями пропадають, то чого добро марнувати? Приходь! — Уляна нарешті розставила своє скляне військо на полиці рівненькими рядами і розправила спину.

— О, то файно! Моя ти солодесенька! Зараз, зараз я прилечу! До тебе і в спеку не страшно прийти! — Марильці ідея дуже сподобалась.

— Приходь! Під вишнею холодочок! Та хоч наговоримось! Я вже за тобою заскучила! А як схочеш — то в підвал сховаємося! Разом з вишнями! — заохочувала подружку Улька.

Сказати легко, а зробити? Зібралися такі хвацькі кобіти вишні рвати, а драбини нема. З табуретки до нижніх гілок дістанеш, а вище? Що Мариля, що Улянка — зросту невеликого, тільки Улянка чорнява і чорноока, зграбна, округла — сама, як смачна вишенька. Мариля — тендітна, сонячна, світлокоса, з добрим веселим ластовиннячком на кирпатому носику. Коли розмовляє, всі ластовинки на лиці у неї ворушаться, наче сонце забавляється, і від того завжди здається, що Мариля посміхається. А вишня — надто височенька для подружок-коліжанок. Стоїть, тонконога, дражниться, лоскоче їх листячком поза комірами, сипле сміттячко у пазуху і в очі. Ой, не так легко вишеньки збирати!

— Слухай, Марилечко, я піду на стрих, може, там якусь драбину знайду… Ну що ми тут назбираємо без неї?

— Та добре. А думаєш, там є? — засумнівалася Мариля. Чесно кажучи, таке ускладнення ситуації зовсім не тішило її.

— Майстри минулого тижня дах лагодили, то вони драбину мали. Мо’, лишилася?

Улянка побігла шукати драбину, а Мариля ретельно обривала всі ягідки з нижніх гілок.

Ту-дух! Трах-та-тах! Бух! — з дверей під’їзду вивалюються розхняблена драбина і червона Уляна, яка від натуги мала б ось-ось луснути.

— Чекай, я тобі допоможу! — Марилька кинулася допомагати. В чотири руки виволокли дерев’яне одоробло на подвір’я. Драбиною цю конструкцію важко було назвати. Скоріше — ходулі з трьома перетинками. Нижні щаблі вилетіли, а ще один, передостанній, розламався навскоси і клацав на жінок гострими обламанцями-іклами. Був би Улянин чоловік вдома — то швидко б полагодив. А так…

— Я знайду пару дощок, зараз відремонтуємо! — затялася Улянка. Цього разу вона вивіркою помчала до підвалу. За той час, доки Мариля трохи з острахом розглядала дерев’яний Улянин здобуток, знову почувся гуркіт, правда, вже не такий страшний. Улянка з виглядом Цезаря-тріумфатора піднімалася із темних нутрощів підвалу з трьома невеликими дошками, одноручною пилкою, молотком та банкою з гвіздками. Як вона то все втримувала у двох руках? Такі трюки можуть витворяти тільки затяті господаровиті галичанки. Здається, що екстремальніші умови життя їм створити, то вправніше вони освоюють будь-які роботи. Особливо, якщо нема поруч чоловіка. Все такі жінки вміють, от буквально все! Он Улянка вже приміряється, на яку довжину відпиляти новий щабель, Мариля дивиться знову трохи перелякано, аж ластовиннячко на обличчі збіглося докупки і навіть трохи зблідло…

— Знала би, що такі будуть пристрасті з тими вишнями, — сиділа б ліпше на своєму дев’ятому поверсі. Най би мене зварило від тої спеки. Ти ж диви, як ти мучишся. Чуєш, кидай ту справу, обійдемося! — Мариля аж скривилася від розпуки, її худенькі руки то злітали вгору, то хапалися одна за одну, то простягалися до дерев’яного страхіття. Не знала, що вдіяти, як спинити фонтани енергії коліжанки, не подобався їй такий надмірний запал.

— Ну, ти що? Я зараз усе зроблю! — Улянку направду охопив азарт. Вона таки доведе до кінця цю роботу. І драбину полагодить. Усе буде до ладу, як колись учила мама. Метка жінка вхопилася до роботи.

— Чуєш, ну ти повна вар’ятка, на весь ріст! Та дай собі спокій! — вмовляла Мариля. Вона не зовсім вірила у доцільність усіх цих зовсім не жіночих зусиль і старань.

— Тихо! Може, я так розважаюсь? Ліпше потримай! — Улянка взялася за пилку, коліном притиснула дошку, Мариля покірно вхопила за другий край.

— Слухай, Улясю, там вже через вікно за нами хтось спостерігає. Знову скажуть, що ми якісь ненормальні, за хлопську роботу взялися, — з останньою надією спинити подружку знову відговорювала Марилька.

— Та качка їх не копне! Як мають щось казати — най ліпше прийдуть і поможуть. А як ні — то най заткають собі писок! А я зроблю то, що хочу! — вже трохи рознервувалася жінка. В очах Улянки — зухвалий вогник, на голові — бойове опірення з павутини та дерев’яної стружки, в руках енергійно злітає молоток! Просто-таки Чингачгук перед боєм!

Задзикала пилка, полетіла тирса. Жик-жик-жик — і все, щабель готовий! Молоток, цвяхи. Улянка била по голівці цвяха впевнено і прицільно, наче це не цвяхи вона забивала, а била по голові своїм проблемам — отак, отак, ану вступіться! А вони з переляку заганялися по самісінькі плечі в деревину.

— Ура! Перша сходинка є! — обняла подружку, така втішена, мовби ключі від квартири у центрі Львова отримала…

Другий щабель дався уже гірше. А як двічі стукнула себе по пальцю, то азарт геть пригас. І тоді вже не витримала Марилька.

— Дай-но я! — вхопила у свої тонкі музичні пальчики ручку молотка, вхопила ціпко, як птаха кігтиками за галузку, і… бах-бах-бах — цвях від тих ударів притьмом запхався у дошку.

— Є-е-е!!! — Коліжанки знову обіймаються — перемога!

Трохи незграбна, але міцна, драбина явила світові… щаблі, набиті з різних сторін.

— Слухай, і що тепер?

— Там є ще одна дошка. Ми з тамтого боку приб’ємо!

— Давай молоток!

Зробили. Змучені. Запарені. Червоні, спітнілі. Геть як ті морельки, тільки недостиглі. А вишенька гойдала гілками, наче змагалася з жінками — нічого ви проти мене не зробите, не треба хапати мене! Не дамся!

Поволокли драбину — тяжка ж зробилася, аякже, стільки дощок на неї понабивали! Улянка на правах господині подерлася нагору. Гілки там рясні-рясні, вишні темними вологими очима поглядають на неї, а от дотягнутися — зась! А на найдальших кінчиках — найсмачніші ягідки.

— Марилько, ти де? Тримай гілку, я тобі пригну!

Мариля переставила табуретку на другий бік дерева. Гілка помалу-помалу спускалася, Мариля її уже вхопила. Є! Тримає! Але двома руками. А де ще взяти третю руку, щоби рвати ягоди? От халепа! Помалу перехопила в ліву руку гілку, правицею зриває вишні. Але ж смачні! Пара вишеньок бемкнула по голові.

— Ой! — Із несподіванки Марилька аж голову в плечі втягнула. — Улясю, то ти?

— Вибач, я ненароком! Тут нагорі трохи заважко контролювати і гілку, і вишню, і відерко, — виправдовувалася Уляна.

— Вважай, бо ще пару разів бемкне — і сусіди прийдуть мене рятувати. Диви, який слід — через ціле чоло. Можуть подумати, що ти мене до крові забила молотком! — Марилька мружила очі, бо енергійна Уляна почала переступати на іншу гілку у неї над головою і зверху посипалися лусочки з галузок, листочки.

— Нич вони не подумають! — Уляна вже примостилася на новому місці. — Думаю, їм вже набридло за вар’ятками спостерігати! Знаєш, вар’ятство теж є заразна хвороба! Ще самі можуть такими стати! Лю-ю-ди, уважайте-е-е! — жартома приспівує Уляна, вигойдується, як велика вгодована птаха, на вершечку вишні, просто навпроти вікон другого поверху сусіднього будинку. Тр-рась! — гепнуло вікно, зачинили!

— Йой! Сусіди налякалися? Пішли шити марлеві пов’язки? — втішилася Мариля. Раптом продовжила, перемінюючи голос, додаючи йому моторошності дитячої казки:

— Бійтесь усі! Вірус вишневого вар’ятства явився у нас на городі. Небезпечна пошесть заполонила Львів, — навмисне низьким голосом коментує Мариля. Уляна на верхівці починає здригатися від сміху усім своїм пишним тілом.

— Не сміши мене, бо я і так тут гойдаюся, як жаба на галузці. Я ж у резонанс потрапляю, ще вишня зламається! — Гілки повгиналися під вагою розкішного Уляниного тіла, і кожен вибух сміху насправді стрясав ціле дерево.

— Ого, ти навіть фізику згадала! — і Марилька продовжила навмисне пониженим голосом: — Увага, увага! Вперше в історії цього городу! Неймовірна подія! Резонанс вишневого вигойдування! Сімдесят кілограмів… А скільки ти важиш? — перебила сама себе Марилька.

— Ну, якщо чесно, то сімдесят три, а що?

— О, новий атракціон, сімдесят три кілограми щирого галицького добра на висоті чотирьох метрів! — Марильці явно смакує роль пророчиці.

— Не сміши, бо гепнуся! — Уляна вже хлипає від приступів сміху.

— То ти так гілляку нагнула, що мій сміх тебе трясе!

— Ага, а як я маю її нахиляти? Та тримай, тримай, а то мене зараз я-а-ак хляпне назад! Полечу, як з катапульти! — Улянка з усіх сил пригинає непокірну гілляку, а Марилька, перебираючи її руками, продовжує коментувати:

— Сімдесят три кілограми летять у трамвайний парк!

Уляна знову порскає від сміху:

— Марилько, май совість, не сміши!

— О, а що, трохи політаєш! Ха-ха-ха, хі-хі-хі! — затріпотіли міріади веснянок на Марильчиному обличчі — то Мариля уявила, як вишня розпростується і Улянка летить таким собі величеньким мішечком, гепається на трамвай і звішує ноги просто перед очі сторопілому водієві вагона.

— Ха-ха-ха, хі-хі-хі!!! Я собі уявляю! Ха-ха-ха! Ох, я вже не можу! — гикає і мало не плаче Уляна. Сміх дійшов до такої стадії, що сльози течуть по щоках. Регочуться, гойдаються, нарешті в Марилі від сміху перехиляється відерко, вишні сиплються на землю…

— Йой, що я наробила! — Мариля зіскакує з табуретки, починає вишукувати ягоди в траві.

— То тебе Бозя покарала. Ти мене в трампарк запустити хотіла! — Уляна жартівливо сварить пальчиком.

Злізає з драбини, повзають по землі, рятують розсипані скарби. Пересміялися, заспокоїлися.

— Треба драбину на другий бік!

— Потягли!

Драбина заплуталася у гіллі, не дається. Довелося її опустити, майже покласти на землю і тоді переставляти.

Тепер Мариля полізла нагору.

— А як там твої дівчата? Ти нічого не розказуєш? — Уляна гукає знизу, задираючи голову.

— Та нормально, трохи вчаться, трохи лінуються. Наталочка он уже на канікулах, то так тішиться. А Галя ще на практику ходить.

Знизу таки не дуже цікаво обривати вишні, не так напружено треба пильнувати, аби не впасти, то можна й побалакати. Улянка вхопила наступну гілку, розпитує далі:

— А як закінчили школу?

— Та, Богу дякувати, добре! Я більше за «кавалєрку» їхню тепер переживаю. Дівки вже, на побачення бігають. — Листя шелестить від вправних швидких рухів Марильки, вона дуже спритно перебирає гілочки, долоньками, пальцями — раз-раз — і сипле соковиті ягідки у відеречко. Та ще й відповідати встигає. — З меншою більш-менш можна дати раду. А старша? Таке вигадують! То вони на день народження з ночівлею ідуть, то в гори зібралися… То вже прошу-молю-пояснюю, аби така доросла дитина дурниць не наробила. А тепер Галюнька моя навпаки — посварилася зі своїм кавалєром. І цілий день сидить у хаті, носом в комп’ютері. Досварюється в чаті… Стосунки з’ясовує. Через Інтернет. Чуєш, яка тепер молодь? Та хай би десь ішли гуляти, літо ж таки, та одне одному в очі б подивилися, та й помирилися б. Шкода малу. Страждає.

— А молодша була в таборі, правда?

— Ага! Я думала, дітки там будуть свіжим повітрям дихати, змагання їм будуть влаштовувати. От, подивися на наївну маму! Дощі якраз тоді лили — не висунутись із корпусу. А потім, як розпогодилось, — вивели діток у поле, на прогулянку. Вихователька мені розказувала. Каже, думаю, зараз буду з дітьми гру організовувати, в лови бавитися, у квача. І що? А дітей не чути! Вони усі повитягали телефони і… поринули в Інтернет! І он Натуська моя дзвонила, голос дзвенить від щастя — мамо, мамо, так класно, у нас тут нарешті «Лайф» тягне!

— О, так, діти тепер зовсім інше дитинство мають. Нам і не снилося, що так може бути. Прогрес! Чуєш, Марилю, а на море ви плануєте цього року їхати?

— Та з нашим татом не заплануєш. Вже не знаю, чого від нього чекати. Повний неадекват. — Голос у Марилі пригас, наче хто скрутив регулятор звуку до мінімуму. — Деколи таке витворяє…

— Та ж ніби нормальний! Я он зустріла його недавно на вулиці, усміхався, здоровкався.

— Ага, на вулиці. Ти б на нього минулої суботи глянула. Наталочка он прибігла до хати в сльозах…

Мариля замовкла, тяжко ковтаючи спогад. Знову зблідли її налякані веснянки, а в очах блиснули сльози.

— І що сталося? Чого мала твоя плакала? — стривожилася Улянка.

— Та от приходить дитина до хати, плаче, каже: мамо, там наш тато без штанів ходить по вулиці.

— Як без штанів? — Улянка так і завмерла на табуретці із роззявленим від здивування ротом.

— Йому жарко було, виявляється. Я вийшла з хати, знайшла його. Сидів поміж сусідськими автівками, геть п’яний. Штани зняв, кинув на землю, сів на них. І сидить отакий — тільки в сорочці і трусах. Що мала робити? Спочатку я ховалася, спостерігала за ним. Він кудись поривався йти, пару кроків пройде — і сідає. І так кілька разів. Тоді я тихенько підійшла, коло нього присіла, розмову мирну завела, стала про погоду говорити, тихо та лагідно. Питаю — а навіщо ти штани зняв, котусику? Каже — гаряче нині дуже, вони мені заважають. Тоді я взяла його легенько попід руку і повела до хати. В такому стані — боронь Боже якийсь крик чи примус… Зірветься і пожене світ за очі… Геть спився. Спить, їсть і п’є. Як його з роботи ще не вигнали — не знаю. Домовляється в поліклініці за лікарняний, п’є тиждень, далі трохи стримується, йде на роботу. А тоді — знову починається все по колу… Як зап’є — вранці встає коло п’ятої, гарманиться по хаті, а тоді дверима лише — грюк! Питаю — ти куди? Знаєш, що відповідає? «В аптеку». Це по горілку. Отак «підлікується», а тоді вже спить, потім знову п’є, спить і п’є.

— Як ти то витримуєш?

Улянка слухала розповідь Марилі та чула, як по шкірі у неї бігають мурашки… А Мариля вже спускалася з вишні, зів’яла і зблякла, навіть її розкішне сонячне волосся упало тьмяними віхтиками на плечі.

— Марилечко, ріднесенька моя! — обняла коліжанку. Тримала в обіймах, забувши про відерце з вишнями в руках. Воно опинилося за спиною пригніченої Марилі, знову перехилилося, і з нього сипалися поволеньки ягоди, так, як з очей Марилі сипалися сльози.

— Та як то так? Дружили ми скільки, і разом збиралися, он Віталька і з ремонтом нам допомагав, і меблі перетягував, і поличку таку гарну зробив. Та ж не безрукий, і талановитий, і мудрий… — ніяк не могла остаточно повірити почутому Улянка.

— От через те, що такий талановитий, напевно, і спився… Нереалізований… Не та йому держава, не такі люди, не така родина…

— Та як він таке може казати?

— Та може… — Мариля повитирала сльози, зітхнула, глянула Улянці у вічі блакитним болючим поглядом. — І може, і каже.

Від того погляду, від тих слів Улянка аж зніяковіла. Раптом розсердилася на весь білий світ. Чому так несправедливо? Чому її коліжанка має терпіти такий жах? Чому її діти мають плакати? Чому такий мудрий чоловік спився? Ну чому ж Марилька, така гарна жінка, така хороша людина, має так страждати?

Що робити? Як допомогти?

Та хоч би вишень тих дурних могла їй дати досить. Глянула на вишню, на зібраний врожай. В одній мисці на денці. Ну, може, трохи більше як на денці. Десь два чи три літри. І що та бідна Мариля накрутить дівчатам на зиму? І вишень, як на зло, мало. Всі найліпші — на самому вершечку. Не дістати — дуже високо і дуже тонкі гіллячки там.

Придумала! Сокиру! Драбину!

— Я той вершок зрубаю! Три гілляки! — оголосила і вихором помчала знову до підвалу. Примчала, полізла, як вгодована кішка, на драбину. Знову лихий азарт горів у її очах.

— Уляно, не треба. Чим тобі вишня завинила? — тривога засвітилася в очах Марильки, але її коліжанку не так просто спинити.

— А чого мають вишні пропасти? Хоч трохи більше ягід буде! Що, горобці мають пооб’їдати? Та вишня і так — зайда, сама сюди в город зайшла, проросла, як в сусідському городі зрубали. Корені аж сюди пустила. Всьо! Оці от гілки рубаю. Відійди!

Не так просто зрубати тонкі вишневі гілки, які вгинаються, пружинять, аж сама Улянка ледь не злетіла з драбини. Намучилася.

— Та перестань, не треба, — вже молила затяту подружку Мариля.

— Треба! Зрубаю — тоді перестану.

Вишень було дуже мало навіть після того, як пообривали усе зі зрубаних гілок.

На душі в Улянки було каламутно. Скалічені гілляки лежали великими відрубаними зеленими головами, листя, ще живе, тріпотіло. Улянка понуро взялася за дві гілляки і потягла їх на смітник. Мариля кинулася помагати, але Улянка сіпнулася нервово — не треба. Дві гілки відразу не вдалося потягнути — важко. То по одній повідтягувала, поки Мариля дозбирувала рештки ягід. Обоє мовчали. Такі от пригнічені й порозходилися.

А вишня стояла, збентежена і зніяковіла, як перелякана дівчинка, яку хулігани зловили на пустирі й… обголили налисо. І не могла зрозуміти — за що їй так дісталося?

* * *

А вночі Улянці приснилося — вишня витягла із землі тонку свою ногу і… пішла, перелізла через паркан трампарку, попросила у майстрів цигарку.

«Такого не може бути!» — думала уві сні Улянка, але сон продовжувався.

В засмальцьованих штанах, в картатому картузику на поголеній потилиці — враз перетворилася вишенька на волоцюгу з Привокзального ринку, потовченого життям і людьми, вільного і непристойного… п’яничку.

Морелька, Марилька, Мореля.

Гойдають Марильку качелі…

Пісня виколисувалася понад трамвайним парком на провислих дротах, голос якогось артиста із львівського ретро звучав патефонно-солодко, слова пісні котилися розсипаними вишнями по старих світлинах сіро-жовтого відтінку. Хтось на них наступив тяжким черевиком, чвиркнуло соком…

Морелька заплакала, здерла картузика з голови, піднесла догори руки-гілочки покалічені…

І тут нарешті пішов дощ. Рясно, густо, вибиваючи на шибі чеканку своїх послань… Сяйнула блискавка, постать морельки виросла над світом аж до неба, вище будинків — обчикрижена, наївна, приголомшена. Гримнув грім і… Улянка прокинулась. За вікном шуміла злива. Улянка встала, щоб закрити відчинене вікно. Глянула на свою вишеньку. Вона гойдала гіллям, тихо і без докору. Листя лопотіло під дощем, краплі злизували з нього і піт, і пил, і біль спекотних днів. Дощ-лікар прийшов до неї, не витримав такого страшного її горя, прийшов відшіптувати, відмолювати, гоїти її рани. Гладив тонке мокре тіло стовбура. Морелька дивилася на жінку зболено і лагідно, світилася німим питанням — чи не даремна моя жертва? Хіба допомогло комусь те, що ти мене покалічила? Та вже хай буде так, я ще виросту. От і дощ пішов. Мудрий і добрий дощ. От тільки, чи той чоловік виросте…

* * *

Помалу минало літо. А Улянка все не знаходила собі місця від докорів сумління. Чула себе так, наче смертовбивство скоїла, тільки про це не знає ніхто. І щоразу, коли приходили дощі і тарабанили в шибку срібними пальчиками, їй стискалося серце — це в її душу тарабанить докір, то сльози бідної морельки не втихають… Хоч деревце стояло собі й стояло, ще навіть трохи влітку зеленіло. Якось жило. Якось…

Лише кожного разу, коли виходила на город, Улянка намагалася не дивитися на свою вишеньку — її каліцтво муляло очі. Сердилася на себе, на світ, який мовчав і не стримав її від дурного вчинку.

З часом помітила одну дивину в собі — чомусь не може нормально виспатися. І намагалася вчасно лягати, а сон не йшов. Прокидалася вранці — як з-під бетонної плити виповзала, приглушена і квола. Щезла та солодка ранкова легкість, що ось прокинешся і, як брунька, вибухнеш зараз у світ своїм щастям… Тіло було змученим і байдужим, не хотілося ані спати, ані вставати. Колись така енергійна і жвава, Улянка перетворилася на апатичне і ліниве створіння. Себе не впізнавала. Вже не просто пила — глушила каву, але й кава не допомагала.

На роботі стала дратуватися від кожної дрібниці… Будь-які вказівки керівництва, нові завдання, телефонні дзвінки викликали обурення. Одного ранку, відповівши на третій поспіль дзвінок, швиргонула слухавку і гаркнула на весь кабінет:

— Задовбали, ідіоти! Скільки можна пояснювати? Купа придурків…

Збентежені колеги одні ховали очі, інші дивилися здивовано. Уляна підвела голову, наштовхнулася на їхні погляди і аж тоді знітилася.

— Перепрошую… Щось я перегнула палицю…

Встала, вийшла з кабінету, вмилася холодною водою. Поверталася на робоче місце вже з трохи рівнішим настроєм, але таки налякана. Ніколи такою не була. Сердилася на себе і не розуміла, що таке з нею. Удома ввечері посварилася із чоловіком, гримнула дверима і пішла геть з хати. Коли повернулася, чоловік лежав уже в ліжку, дивився телевізор із вимкнутим звуком. Чекав. Коли вона вляглася поруч, стиха промовив: «Ти тільки не гнівайся, Ляночко, але я думаю, що, може, таки варто тобі до лікаря сходити? Спати не можеш, встати не можеш… Ти, певно, перевтомилася…»

Уляна таки звернулася у поліклініку до невропатолога. Лікар не знайшов у неї жодної хвороби, та вона її і не шукала. Шукала відповіді — чому стала така, як струта, мовби з неї життєву силу хтось вийняв…

— Насамперед треба зрозуміти: пекло — це не місце. Це стан. Але він реальний. Так само як і рай — то не місце, а стан. І він також реальний. Чому виникають такі стани? Чому людину деколи так щось мучить, аж до відчаю? Кожна людина творить цей стан самостійно, в міру своїх духовних потреб, вчинками, словами, думками, в міру того, наскільки вона з’єднується з Богом, наслідує Його, чи навпаки — відвертається від Нього.

Чоловік у світлій рясі дивився в очі Улянці так, наче наяву її совість побачив, наче тільки з нею і говорив! Високий, кремезний, засмаглий. Руки міцні, жилаві. Звичайний сільський священик? Який і сіно косить, і в гори ходить… Та ні — незвичайний. Он очі які — горять, як вуглини чорні, тільки теплом горять! Дивовижний!

— Ви знаєте, що є прилад, який вимірює світло. Але нема такого приладу, який вимірює темряву. Бо темрява — це відсутність світла. Бо відчай, пекло — то відсутність любові, відсутність Бога у житті людини, — продовжував пояснювати туристам, як хороший викладач, розкладаючи перед ними пазлики світобудови і життя. — Коли людина ставить у центр Всесвіту своє я, а не Бога, любов Господню…

Звідки в нього такі слова? Звідки в нього такі думки? Це ж треба було їй їхати аж у таку глушину, геть аж далеко в Карпати, у це дивне село, щоб почути відповіді на свої запитання. Ніколи не була дуже віруючою, але цей священик зворухнув її аж зглибока, з самого денця — а як то в цім світі насправді?

Улянка вийшла з церкви разом з іншими екскурсантами. Засиділися вони на цих духовних бесідах після вечірні. Внизу шумів Черемош, гори — чолом у небо, а в небі зірок стільки! А в Улянки, як тих зірок, — ще тисячі запитань, але… Ще не могла промовити, соромилася… Не сподівалася, що на бесідах, та ще й на духовних, цей священик говоритиме не високі пафосні слова про канони церкви, а… про життя, про біди і проблеми, на людських прикладах, на простих життєвих поняттях. І тепер трохи жалкувала, що не спитала про своє…

— Я ще сюди повернуся! — прошепотіла зіркам.

Повернутися вдалося нескоро, аж тоді, коли настала пора Великого посту перед Паскою. Пора вичищати і тіло своє, і домівку, і душу… А може, навпаки: душу — насамперед? Саме туди, до Криворівні, де небо було так близько, де Черемош бистрий, живий і гори високі, де люди світлі і душа просто перед Богом — саме там нарешті наважилася піти до сповіді. Маленький камінець у мешті за довгу дорогу натер до такого болю, що мусила щось зробити, аби від нього звільнитися. Хоч ніби ж нічого такого страшного не скоїла — за те давнє варварство ніхто ж її не судив. Зрубала вершок вишеньці — то й зрубала. Але ж скільки та морелька боліла їй, боліла невиправданою жорстокістю, наругою, яку Улянка з нею вчинила. Стояла їй докором на увесь світ — як у сні, обчикриженою маківкою сягаючи неба.

Поверталася Уляна з гір якоюсь іншою, легшою, світлішою. Посмішка тулилася до її пухкеньких щічок, очі ожили, а серце… Серце стало знову бачити. От і видивлялася-дивувалася через вікно автобуса, які ж то гори поважні та величні, які тут люди спокійні і гарні. А он смереки кошлатим гіллям вигойдують високе небо. Ось чому тут так легко дихається — тут смереки небо колишуть… Замріяно дивилася на вершини, що вже проминали, втікали, вирівнювалися у синю хвильку на горизонті… І вирівнювалося в Улянчиній душі — ставало світліше…

Після поїздки у жінки змінився і настрій, і світ їй став інший. Вона аж світилася, аж схудла, хоча приписувала такі зміни роботі на городі та домашнім клопотам. Порядкувала, мила вікна, прала і прасувала штори, воювала із покладами пилюки у найвіддаленіших закапелках квартири… Надвечір у суботу тихо застукотів підвіконнями дощ, змивав пилюку з доріг, з дерев і будинків, з утомлених людей і їхніх думок. Світ спрагло пив живу небесну воду напередодні великого свята.

— Привіт, Улясю! Що поробляєш? — недільного ранку телефон обізвався рідним Марильчиним голосом.

— Та от, до церкви зібралася… Знаєш, я після тої сповіді в горах просто-таки відчуваю потребу туди іти… Так мене підносить, просто диво якесь зі мною сталося. І, знаєш, ходить за мною та фраза, що в Криворівні від отця Івана почула: «Що зробиш ближньому — те зробиш Мені»… ось у чому любов до Бога… І я… знаєш, що? Я до чоловіка стала спокійніше говорити. І вареників йому наліпила… І вже не один раз!

— О, бачиш, до тебе нарешті дійшло… То файно! А я тобі хочу про інше чудо розказати. Знаєш, яке?

— Яке? — аж завмерла Уляна.

— Віталька нарешті наважився лікуватися. Від алкоголізму. — Марилька помовчала, а потім перейшла на шепіт, мабуть, аби не сполохати… — Прийняв укол такий спеціальний. Ось уже другий тиждень не п’є. Я навіть голосно говорити боюся. Інша людина в хаті. Ми в суботу разом з ним і з дітьми на дачу їздили, скопали усе, посадили… Уявляєш? Нормально, як сім’я, як люди. Навіть не віриться…

Улянка слухала і посміхалася, аж до вух поповзла посмішка:

— Марилечко моя, як я тішуся! Слава Богу! Отямився чоловік! Нарешті! Яке щастя! А в мене теж нині радість! Моя морелька зацвіла! Пам’ятаєш, я ж її обрубала літом, так страшно. Я вже боялася, що вона загине. А вона віджила! Он балакаю з тобою, а вона на мене дивиться і махає гілочкою! Гарна ж яка! Хочеш, я тобі її зазнимкую!

Уляна метнулася по фотоапарат, а морелька за вікном привітно вигойдувала китицями білого цвіту, зеленіла молодими гілочками на маківці, тішилася, усміхалася — бо цвіте, бо весну дав Господь, бо так гарно жити! «Слава Тобі, Господи! Цвіте! Живе! Живе моя морелька!» — фотографуючи пишне білоцвіття, щаслива жінка нарешті відчула — величезний гніт скоєного лиха зісунувся з її совісті.

— Слава Тобі, Господи! — прошепотіла ще раз. — Дякую Тобі! За сім’ю порятовану. І за морельку мою. І за мене. Що навчив. Що пробачив… Дякую!

Загрузка...