«Іщо ж його нині натягти на себе?..» — думала я, виглядаючи з вікна кухні відповідь у набурмосеному небі. Три тижні поспіль шкварило так, що земля зашкарубла й порепалася, а дерева ронили дрібні сльози — йдеш попід тими страдниками, а вони плачуть, відчутно лоскочуть крапельками розпашілу шкіру.
Затяжна спека напровесні — це дивовижа для древнього Львова, чиї ліпші друзяки і подруги — дощ, хлющ, злива, мряка, сльота, мжичка і хляпавка. Та кажуть, що клімат змінюється, теплішає, відтак товариші та приятельки міста Лева все частіше кудись завіюються, рідше повертаючись на звичне квартирування до давнього кумпля.
Тож львів’яни розібралися, як до росолу. Дівчата світили пупцями в топах та сідничками у звихнутих міні-спідницях, червонощокі малюки у візочках спали майже голяка, деяким щасливчикам милосердні мами навіть памперсів не надягали, старші дітлахи бігали галасливими зграйками в шортах і майках у передчутті літніх канікул. Поважні пані полегшували тяжку долю китайськими віялами та скроплювали тілеса водою з пластикових пляшок. Навіть чоловіки наважилися зняти шкарпетки і нарешті виглядали цілком доречно в сандалях на босака.
Але то було вчора, коли ідеально почуваєшся у легкій шифоновій блузці без рукавів, тонких бриджах і в’єтнамках, нині ж небо віщувало крутий віраж погоди. Чи то злива згадала, що давно не провідувала Львова? Барометр із моїм висновком погодився, показавши, що тиск падає, тож я вирішила прихопити парасолю та вибухово-кольорові гумовці — останній писк надії на дощ вар’ятки-моди.
Чобітки, звісно, краще вкинути в пакет, бо хто ту примхливу львівську погоду на сто відсотків здатен передбачити? Полякає вагітними грозою хмарищами, потім розрегочеться тобі в обличчя жагучим сонцем і напне блакитне шатро над головою. А ти почуватимешся дурепою… ні, не просто ідіоткою, а звареною в гумаках безголовою куркою, ловлячи зачудовані погляди перехожих, котрі заглядатимуться на твої ноги не для того, аби помилуватися, а щоб подумки покрутити пальцем біля скроні.
Чорна кава, налисники із сиром та родзинками — ідеальний сніданок. Курс — зюйд-зюйд-ост, тобто в офіс. Звично минаю смітник, біля якого вже вийшов на свою роботу дядько, котрий збирає пляшки. Щоденний «Добрий ранок!» йому та прибиральниці… Дворами, дворами, де все занехаяно дрімає у радянських часах… і виходжу на повну протилежність щойно побаченого — Макдональдс — фортецю капіталізму.
Фаст-фудовий рай пластикових посмішок своєю нуднуватою акуратністю буржуа заперечує нехлюйство сусідки-совдепії, її щербатозубі гуртожитки, дірки-віспини на обличчі доріг, зашмульгані невблаганним часом прикраси-вивіски «Ремонт взуття», «Прийом склотари».
Щодня бачу все це. Вічний День байбака. Ні базоване на людожерній ідеології минуле, застигле у безнадійності позаду, ні теперішнє, зведене до протилежного — матеріалізму споживання, — воно пливе з червоно-жовтою щоглою «М» праворуч, мене не вражає.
Та й у моєму особистому минулому що доброго? Смерть мами від раку в її неповних сорок три?.. Мені ж було лише двадцять один, коли єдина рідна людина пішла, залишивши в спадок самотність у трикімнатній пустелі. Сім років минуло, а я досі ненавиджу Восьме березня. Кляте антисвято, день смерті. Ховаюся в цей день у мушлі квартири, щоб не бачити радісних людей із мертвими тюльпанами, нарцисами і пролісками в руках.
Минуле не робить привабливішим і Олег з його щирим подивом: «Яке кохання, мала? Ти здуріла? Життя — то супермаркет, в якому вибираєш товар. Зможеш дотягтися до верхньої полиці з найдорожчим крамом, то й молодець! А схилятимешся до найнижчих за дешевим непотребом, то й будеш нікчемою. Ти не з найвищої полиці… Ой, тільки не роби круглі очі! Ти і не з найнижчої, не переживай так! Десь посередині».
А в моїй голові, в якій застигли драглями всі думки, раптом бамкнуло: «Посередині… Посередня…» Проте Олег моєї думки не чув, то й продовжував далі безжальний монолог: «Але поки я не міг стрибнути вище, то вдовольнявся тим, що вдалося дістати. Як-не-як, а трикімнатна квартира — то не найгірший варіант. Та зараз я дотягнувся нарешті до вершків суспільства. Тому не треба сцен, мала. Я тобі нічого не винен, ти мені — теж, розійдемося, як цивілізовані люди».
Як мене, дурепу, вперіщило закохатися в такого… купи-продай?.. Та отак. Олег непомітно приручив. Поволі, помаленьку.
Нахабні хлопці мені ніколи не подобалися. Не до душі був і цей надто шумний кавалер, що підкотив у ресторані, коли ми з колегами по роботі двадцять дев’ятого грудня святкували Новий рік.
— Олег! — представився, з веселим зухвальством дихнув на мене неймовірно багатою святковою сумішшю страв, в якій переважала горілчано-оселедцева нота, і рвонув за руку до танцю.
От шкода, що танцювати я люблю, а, на жаль, наші з офісу програмери до тої стадії веселощів, котра їх спонукає бодай на щось подібне до танцю, геть не здатні. Навіть посеред святкування Нового року, вже після кількох чарчин та салатів, хлопці бурмочуть лише про дедлайни та коди. Бідолахи… Їхні головні компи не позбуваються судомних корчів програмування й опісля алкогольної анестезії.
Мабуть, тому я й заплющила очі на дещо настирливу поведінку веселуна із сусідньої компанії. Танцював Олег добре. Він тоді весь вечір упадав за мною. Напував біля шинквасу мартіні, обсипав компліментами. Мене то не розчулило. Натанцювалася, не нудьгувала, а тепер спасибі та бувай!
Однак наприкінці вечірки Олег знову ж таки надто наполегливо прагнув провести даму до дому, мовляв, пізно — третя година, хулігани, те-се. Цього я вже не стерпіла. Нацькувала нашого великого, як ведмідь, Сашка на залицяльника, а сама тихцем гайнула на таксі домів спатки.
Ні-ні, хлопці не побилися. Просто Сашко вміє геніально грати вар’ята і відволікати будь-кого, збивати з пантелику, відводити від цілі, замилювати очі. Начальник регулярно лає його за постійні спізнення, марно звертаючись до сплячої совісті, але Сашко — ас із розрулювання прикрих ситуацій із замовниками, тому досі приходить на роботу на годину пізніше, із добродушним пофігізмом непритомної зрання «сови» ігноруючи зауваження боса.
Тож, попрохавши Сашка відволікти настирливого залицяльника від мене, я думала, що ситуація вичерпалася. А от і не вгадала. Олег намалювався у нашому офісі наступного ранку.
— Кави? — простягнув мені велике паперове горня з чорною кавусею.
Звідки він знав, що в нас якраз закінчилася арабіка, а після гулянки мені вкрай треба зарядитися міцною чорною? Мабуть, дідько підказав… Мій переколошканий вечіркою мозок не поцікавився тоді питанням: та звідки цей Олег взагалі знає, де я працюю? А «продав» мене той-таки Сашко, який ще і номер мого мобільного новому друзяці продиктував. Дарма я сподівалася на талант колеги — Олег переважав Сашка у вмінні видирати в життя те, що йому забаглося.
Не те, щоб я зраділа, коли вчорашній танцюрист несподівано з’явився мені на очі, проте міцна-помічна чорна кава (та ще й так вчасно!) змусила мене привітатися, усміхнутися і жадібно схопити сурогатний кухлик зі справжнім квитком до яснішої голови.
Я сьорбнула чорної та гарячої, мов смола з пекла, кави, а Олег рухом фокусника-початківця витяг лівицю з-за спини. З його долоні стримів кущ кулястих хризантем. Я мало кавою не захлиснулася. Ну, гарні квіти, хто сперечається… Але сині?! Зі смаком у хлопа явно проблеми!.. Та старався ж, десь шукав оцю химеродію по квіткових крамничках, тож довелося вичавити з себе ще одну посмішку. Кволеньку. Певно, в театрі режисер відразу гукнув би: «Не вірю!», та Олега важко було знеохотити, коли він ішов напролом до мети.
За вікном львівський друг дощ виполіскував до монотонного сірого всі інші кольори. Ну і що, що тридцяте грудня, переддень Нового року? Врешті — глобальне потепління, то замість твердої іпостасі води летіла звичайна рідка. Сльота не заохочує до походів містом, але Олег здивував мене запрошенням на побачення у парку в обідню перерву. А я люблю краплі з неба, навіть у ту пору, коли вже час збирати трударям-янголам на небесних конвеєрах сніжинки.
Щоправда, парком ми перебігли швиденько, бо Олег потягнув мене в кафе. От якось воно і поточилося плавно та непомітно від побачення до побачення. Квитки на концерт ОЕ, в кіно… Він старанно догоджав, вивідуючи мої смаки. Оберемків синіх хризантем більше не приносив. Довідавшись, що я обожнюю базилік, Олег замість букета притягнув на друге побачення пахучий зелений кущик із супермаркету. А коли відчув захоплення у моїй розповіді про майбутню постановку курбасівцями «Лісової пісні», то невдовзі запросив на прем’єру.
Завойовував. Завоював. Я закохалася. Дурепа, дурепа, дурепа! Сама впустила його у своє життя, у власну мушлю… Відкрилася — а він вдарив!
Це було так дивно, несподівано… І жахливо боляче. Навіщо він мене закутував у павутину гарних вчинків та ще красивіших слів?.. Чому так затято долав мою нехіть і щосили намагався мені сподобатися? А потім якоїсь холєри ні сіло ні впало сказав, що я — товар із середньої полички?..
Все розповіла мені Ніна, його двоюрідна сестра. Вона — повна протилежність Олега. Зосереджена мишка в окулярах. Начеб. А насправді гостре лезо хірурга, що перетворюється на спис лазера, а потім розгоряється сонцем розуміння.
Ми зустрілися невипадково. Ніна сама подзвонила: «Хочу тобі фотік віддати…» Я й забула, що позичала їй фотоапарат: «Не віддавай, не треба… Користуйся, він мені не потрібен», — я бачила до цього дзвінка Ніну багато разів, і ми встигли подружитися, хай як дивно звучить, що доросла… гм… можна навіть сказати, що така стара панна, як я, потоваришувала зі школяркою.
Уперше я побачила Ніну на родинному обіді. Олег, коли я впустила його у власне життя, запропонував познайомитися з мамою. Я, попри те, що пропозиція приємно полоскотала самолюбство, трохи розгубилася і впиралася, але почула ображене:
— Мала, ти чого?! Погано зі слухом? Хочу тебе познайомити з сім’єю! Це ж щось значить, нє? Хіба майбутню дружину не належить познайомити з майбутньою свекрухою? — Олег спробував перебити жартом образу.
— Мені незручно… І вдягнути нічого, — намагалася я викрутитися.
— Вдягни сіру сукню. О! І пальто… Тільки не ті божевільні жовту шапку і червону куртку!
Я промовчала про те, що мені страх як подобаються мої яскрава червона з жовтими і багряними листочками куртка та сонячного кольору шапочка. Точно краще, ніж сіра безлика сукня і таке ж пальто, подаровані, між іншим, тим-таки Олегом, який подбав про те, «…щоб ти виглядала стильно, а не як підстрелене дівчисько!»
Вдягнула я те пальто. Перекресливши його червоним поясом. Але сукню відкинула, обравши джинсову спідницю і червону вишиванку з білим візерунком.
Холодні, як листопадова мжичка, очі Вікторії Владиславівни, матері Олега, прискіпливо оглянули мене ще у великому передпокої будинку. Дивилася ця леді із саркастичною цікавістю, як на випадкового літнього метелика-приблуду, недобитого стужею. І очі її віщували наближення зимової віхоли. А там які вже метелики? Будуть добиті геть усі недобитки.
У помешканні сімейства Олега, старій львівській кам’яниці, все виглядало неживим: бліда господиня, що могла дати майстер-клас штивної манірності манекенам дорогих бутиків; антикварні меблі, люстри та картини — досконалі пам’ятники на цвинтарі минулого; святковий стіл зі стерильністю операційної, в якій інструменти — ножі, виделки, келихи — не мають права й на міліметр збочити з точно визначеного місця, бо інакше — катастрофа! трясця! — хтось схопить не той ніж і поріже ним не рибу, а телячий медальйон.
Ошелешена пишнотою цього захаращеного музею, пригнічена «королівськими» манерами Вікторії Владиславівни, котра, оцінивши мене, зняла сережки і кольє з діамантами та рубінами, адже нема перед ким хизуватися вишуканими прикрасами, я все ж помітила живе створіння. Однак Ніна, схована за окулярами, тоді видалася ледь живою помилкою, що невдовзі засохне комашинкою десь біля мармурового надгробка каміна, її зметуть мітлою та й викинуть на смітник, негідну перебувати тут поміж дорогоцінних і поважних речей.
А Олег на цьому кладовищі речей почувався цілком невимушено.
— Матусю, чудовий лосось! Неймовірно смачний соус! Даси перепис Олі, хай мене годує так смачно, як ти!
Вікторія Владиславівна зронила кілька ущипливих слів про молодь, котра і не знає, і не навчається, відтак і не дуже-то щось потрафить, приправляючи квасною усмішечкою отруту зауваження. Підняла тонку вищипану брову, насмішкувато глянула на мою долоню, в якій зараз опинилася неналежна виделка. Що ж. Я відклала виделку і до кінця вечері більше не спробувала жодної страви. Вікторія Владиславівна зауважила мій демарш і наливалася злістю, а Ніна за вечерею поводилася тихо. Її не помічали ані тітка, ані брат, який лише вряди-годи просив сестру подати щось зі столу — та й усе. За той вечір і я почула від неї лиш кілька ледь чутних ввічливих слів. Ніна тут була тінню, ніким. Вся увага Вікторії Владиславівни… ні, вся її зневага належала виключно мені.
Дуже хотілося наприкінці похмурої вечірки в будинку-музеї імені Вікторії Владиславівни побешкетувати, зобразивши при виході реверанс, але я стрималася і ґречно подякувала за «чудову вечерю». Не хотіла завдати прикрості Олегові, адже він сяяв новою копійкою, задоволений демонстрацією власного статусу принца біля «королеви-матері». Вікторія Владиславівна не помітила моєї подяки, а я зі здивуванням упіймала співчутливий погляд, надісланий мені з-за скелець окулярів Ніною.
Звісно, Вікторія Владиславівна (з такими ж то відповідними іменем та по батькові — Перемога-Влада-Слава!) затьмарила собою все, відтак я відразу забула про Ніну. І Олег, і його мати не зважали на дівчинку, а я піддалася на ці чари непомітності, що перетворювали юнку на невидимку.
Вдруге я побачила Ніну в басейні. Тоненька струнка постать на десятиметровій вишці пружно розгойдалася на дошці, злетіла стрімкою птахою з розкритими руками-крильми, потім склалася, тричі обернулася і увійшла у воду розгонистою стрілою майже без сплеску, без звуку. Я не впізнала Ніну, просто милувалася стрибком юної спортсменки. Але вона впізнала мене і підійшла у роздягалці.
Мабуть, у мене був геть дурнуватий вираз обличчя, бо спершу я ніяк не могла второпати: «Ніна?.. Ніна?..» Ніяк не зв’язувалися в одну особу ці дві різні дівчинки: тінь у хоромах Вікторії Владиславівни і впевнена стріла у басейні.
— А так? — незнайомка схопила з шафки окуляри і… я побачила Ніну, зосереджену мишку, на яку вмить перетворилася стрімка стріла.
— Ніна…
— Нарешті впізнала! — дзвінкий, наповнений радістю голос вклинився дисонансом у первісне враження від юнки.
Ця дівчинка була зовсім іншою тут, ніж удома. «А де вона справжня?» — майнула думка. Тепер я знаю, що справжня Ніна — то багатогранна особистість, розумна настільки, що вміє це приховувати від родичів. У школі Ніна згуртувала кількох друзів у коло операторів — так вони себе називають, знімаючи кумедні ролики, фільми, кліпи. А в басейні — це серйозна, цілеспрямована спортсменка.
У будинку-музеї тітки їй не пощастило опинитися як спадкоємиці половини кам’яниці. Адже молодший брат- гульвіса Вікторії Владиславівни наважився скласти заповіт на користь єдиної дочки, проте не мав аж стільки сміливості, аби бути справжнім батьком, залишитися тут жити та боронити малу від тітоньки. Подався галасвіта, подалі від сестри, покинувши непотрібну доньку в раб… ой, звісно ж, під «опікою» Вікторії Владиславівни.
— Татка можна зрозуміти… — тихо пробурмотіла якось Ніна голосом зосередженої мишки, що перебуває під пильним поглядом кобри-охоронниці дорогоцінного цвинтаря речей, коли згодом розказала мені про власне життя-буття.
Удома дівчинка проявляла якомога менше ознак життя, «…щоб вижити, дожити до повноліття і піти», — то її слова.
— Хай вважають мене покірною, недолугою, нездатною до самостійних рішень і вчинків. Я старанно підтримую тітчине сподівання на те, що легко відмовлюся від спадку. Олю, можеш вважати мене параноїчкою, але ця тактика береже моє життя. Тітка здатна на все заради своїх скарбів.
— Але ж… Ну, Вікторія Владиславівна — специфічна особа, так… Проте не настільки ж, — намагалася я переконати Ніну в недоречності страхітливих підозр.
— Вона вже раз це зробила. Вдруге, напевно, легше, — дівчина дивиться на мене, як на дитину, як на молодшу, наївну подружку, котра ще вірить у Миколая з подарунками.
— Зробила?.. — Мені перехоплює подих від погляду її недитячих очей.
— Її наймолодший брат, мій дядько Ігор… — розказує дівчинка, — астматик і алергік. Жив колись у будинку. Один із трьох спадкоємців всього добра. Тітка добре знала, що він не переживе зустрічі з бджолами. До повноліття не дожив зовсім трохи. Більше тридцяти жал в його тілі… Звідки взялися бджоли? Довести причетності тітки ніхто не зміг, та… Між іншим, тітонька — ще той ботанік. Добре знається і на отруйних рослинах. Ти можеш щось сказати про наперстянку, Олю? Ні? Навіть не чула про неї? А от вона чудово обізнана про цю гарну квіточку. Та й про інші теж. Коли тато мене привіз сюди, то я випадково підгледіла… Словом, помітила тітчин інтерес до дивних рослинок. Щоправда, зараз вона вже не експериментує з ними. Адже за два роки впевнилася, що я — недорозвинена недотепа. А таку нема потреби вбивати, легше видурити в мене спадок.
— Ніно! Втікай до мене! Слухай, якщо це правда, то просто збери манатки та гайда до мене. Жити є де!
— І що це дасть? — Насмішкуватий погляд дорослої людини, котра змушена дитині пояснювати очевидні речі. — Ні, Олю, не ображайся! Я дуже вдячна тобі за пропозицію, але я неповнолітня. Мене повернуть під опіку тітки, котра вже розумітиме, що я — зовсім не така, якою прикидалася попередніх два роки.
Дівчинку я часто зустрічала в басейні. Тоді ми перекидалися кількома словами у роздягалці та йшли в маленьке затишне кафе кавувати. Ми поводилися, наче змовниці, поїдаючи смачні тістечка. Домовилися нікому не патякати про наші порушення дієти. У Вікторії Владиславівни з цим строго — кишенькових грошей, попри щедрі надходження від мандрівного батечка, Ніна отримувала геть мало, однак дівчинка нишком знайшла підробіток у мережі, тож поводилася, як доросла незалежна людина. Не дозволяла в кафе за себе платити, хоча я й наполягала.
Дивлячись на ще зовсім дитяче личко юнки, спочатку важко було сприймати Ніну як дорослу, сильну і мудру людину. Наче в тілі підлітка оселилася цілком сформована, досвідчена, непересічна особистість. Однак я швидко звикла бачити за машкарою зовнішності її суть.
Наступного дня після прощальної вбивчої промови Олега мені подзвонила Ніна. Буцім для того, щоб віддати позичений фотоапарат. Проте насправді вона розуміла, що зі мною коїться. І співчувала, хоча приховувала це, намагаючись не образити дорослу кобіту. Химерно, коли дівчинка, яка ще і не закохувалася, відчуває та розуміє більше, ніж деякі дорослі… Ми зустрілися у кафе біля басейну. Ніна розкрила мені таємницю раптового, нічим наче й не вмотивованого розриву її брата зо мною:
— До Каріни Олег іще зі школи підбирався. Донька судді упакована так, що брат слиною захлинався. Та розбещена дівуля, хоча вродою і розумом не вражала, на Олежика не летіла. В елітній гімназії він був одним із багатьох, і то не з першого ешелону. Однак братику ніколи не бракувало наполегливості. Уявляєш, він уже одинадцять літ штурмує цю фортецю! Квіточки, романтичні вчинки! Пам’ятає про її день народження, жодного разу не забув, гад… У нього на компі є цілий списочок днів народжень… та всіх усі-пусі днів усіх його пасій. Геній зваблювання, мій братик… Такі павуки вміють роками виплітати сіть, довго і терпляче вистежувати найкращий момент для захоплення здобичі. Підфартило йому цього бьоздей Каріни. Подзвонив до дівулі, привітав, а вона в сльози! П’яна і розтрушена в порох після розлучення з останнім коханцем. Олег миттю зорієнтувався, підкотив до «любові всього життя» вчасно і з розкішним букетом. Втішив бідолашну Каріночку. Ще й зірвав джек-пот, бо, коли втішав, то зробив їй бейбі. Доп’яв свого. Тепер задоволений собою, а ти… Бачиш, Олежик не з тих, кого хвилюють інші. Тітка просто мліє, повторює, що Каріна — це належний рівень, не те що… — Ніна глянула на мене і передумала переповідати слова Вікторії Владиславівни. — Суддя спішно готується до весілля, Каріна… А Каріна дурна. Відмовив їй інстинкт, нюх на ловеласів. Закохалася. Може, й уперше в житті. Навіть погарнішала. Але це схоже на компенсацію за збільшення дурості. Слухай, от як так, ну ти ж не Каріна, але чому втрапила в пастку? — Безпосередність юності буває безжальною.
— Від самотності, Ніно… — дивлячись у порожнечу над схололою кавою, промовила я.
— А тобі тебе не вистачає? Ти ж краща за нього, як… як… ну, не знаю, як веселка ліпша від гидкої грязюки під ногами.
— Любиш ти брата… — Я кволо відмахнулася від докорів Ніни.
— Не люблю, — відверто і спокійно відперла дівчинка. — Це ти його любиш. А дарма. Такі, як він, використовують і викидають. Дивлюся на твоє засмучене обличчя, а на Карінине щасливе, та думаю, що все ж повинно бути навпаки. І буде. Ти просто зараз не можеш в це повірити. А я знаю.
— Слухай, а звідки ти все знаєш?! — Раптом з мене вистромлюється жало люті на це надто розумне дівча.
— Охолонь… — З печальною усмішкою Ніна дивиться на мене, не піддаючись на провокацію. — Не так уже й легко живеться тим, хто багато знає… Мої родичі — хороші вчителі. Ніби зручно, що вони мене не беруть до уваги, — я сама привчила їх мене не помічати. Але це має і погані наслідки. Вони не криються зі своїми думками, вчинками та розмовами переді мною. Тому я бачу все, і повір, що ти б не хотіла дивитися на той бруд, який від мене не приховують.
Мій біль став кілком у горлі. Він там і вмер, уже не вирвавшись на волю, — нема сенсу гніватися на дівчинку, яка Богу душу не винна і живе в тераріумі з небезпечними зміями. Вона ж лише сказала правду, змусила мене широко розплющити очі та побачити власну дурість.
Агонія мого кохання, закипівши розпачем, помалу остигнула втомою. І згодом поволі скрижаніла байдужістю до Олега.
А Ніна мала рацію. Щодо всього. По-перше, я змогла зібрати себе з друзок, одужала і тепер щаслива. По-друге, Ніні вдалося вижити, дожити до повноліття і піти. По-третє, доля жорстоко повелася з Олегом, його матір’ю і дружиною… Та я більше не хочу думати про Олега, Вікторію Владиславівну і Каріну! Це минуле. А я не належу до тих, котрі із задоволенням повертаються в минуле. Було-минуло. Ну й грець із ним.
І теперішнє, всуціль перебране від успішніших господарів життя з широкими нещирими усмішками на тридцять два зуба, не вабить.
Та, крім того, я — мрійниця. Мої думки завжди галопують у майбутнє. Навіть усі буденні справи: подзвонити подрузі (так-так, звичайно, що Ніні), купити картоплі, помідорів, кропу, віднести праску в ремонт — вони з майбутнього, нехай близького-близького, але все ж прийдешнього… Хто спитав би мене, що я їла два дні тому на сніданок?.. Чи пам’ятаю? Ні. Уже ні.
І от, минаючи теперішнє у вигляді Макдональдса, цієї зовсім не львівського характеру кнайпи, я запалююся передбаченням, ясновиджу, що зараз доторкнуся до дива. Майбутнє вже зовсім поряд, ще кілька секунд і… Блискавиця притьмом вихоплюється з чорної хмари! Переможно рикає грім.
Але я поспішаю на зустріч і не зважаю на перші краплі дощу. Прегарне дерево пахне віддаля. Не пам’ятаю, звідки воно тут взялося й коли. Це дивно, бо легко згадується, як озеленювали ділянку біля Макдональдса. Тоді я з цікавістю приглядалася до кожного малого кущика барбарису, з радістю впізнала посеред рослин-екзотів рідні батіжки барвінку. А от як саджали це моє дерево, геть не можу згадати. Воно ніби вродилося тут відразу дорослим. Майже ідеальної круглої форми крона. Її неначе облили мартіні та густо обсипали білісіньким цукром, бо ж настільки квіти вкривають гілля суцільним шаром, так що й листя приховане, лише слугує темно-непроникним тлом.
Мореля… Гарна, мов біла яхта посеред безмежного моря. Пливе над містом духмяне дерево… Воно — моє, бо ми з ним — однієї крові. Мореля — із майбутнього. Ані до минулого, ані до теперішнього стосунку не має. Коли надходжу, дерево салютує мені запаморочливими пахощами. «Бонжур, мадемуазель», — я чую французьку. Може, то якась інша мова, але з французькою пов’язані уявлення про вишукано п’янке, тому мій ніс перекладає аромат для вух саме так.
Я також вітаюся: «Доброго ранку, мсьє Морелю!» Так-так, я називаю його мсьє Морелем. Бо він зовсім не схожий на панну, на наречену, з якою звикло порівнюють квітучу вишню поети. Моє дерево — пан Морель. Сильний, шляхетний. Он, неподалік, якихось десять метрів звідси за парканчиком на шкільному подвір’ї ростуть іще дві вишні. От ці класичні вишеньки якраз нагадують тендітненьких дівчаток, їх я готова віддати поету на поталу — хай собі підбирає дівочі епітети. Та до мого дерева зась! Вуста не складуться, щоб назвати мужнього пана Мореля дівчам.
У нас ритуал. Нахиляю голову в легкому поклоні (авжеж, його аристократична постава варта цього) і прикриваю очі. Зараз існує лише запах. Опиняюся в позачассі… А гроза розперізується не на жарт! Прикрита парасолем листя, яке наді мною тримає пан Морель, я дивлюся на шаленство бурі з безхмарним спокоєм Будди.
Час зникає, з’являючись згодом, коли стіна води прозорішає. Спокійно дістаю з пакета гумовці, перезуваюся у них, спираючись на надійного друга. Тулитися до стовбура. Відчувати міцне плече пана Мореля. Тиша і безпека у невеликому просторі біля нього, нестримна стихія далі, всього за крок звідси. Мабуть, це називається просвітленням, хоча деякі покрутили би пальцем біля скроні, правда ж? А жодна крапля на мене не впала… Зі здивуванням глипаю вгору. А потім тишком усміхаюся і шепочу: «Дякую, мсьє Морелю!»
Злива поступається місцем дощу. До Львова на гостину прибувають давні друзі.
Я трохи шкодую, що треба прямувати далі. Та вдячність сильніша за жаль, й усмішка лине до мсьє Мореля у нагороду за мить щастя. Завтра вихідний, то не прийду сюди. Подумки прощаюся до понеділка з моїм чудовим другом.
Прибулець радів, коли приходила ця істота. Після жахливої кораблетрощі він опинився тут і був змушений замешкати на чужій планеті. Колись давно він ще сподівався: його шукатимуть. І знайдуть. Минуло чимало часу, проте… Найстрашнішою виявилася самотність, особливо тоді, коли він вирішив нагальні проблеми, пристосувався до тутешніх умов, уникнувши загибелі. Тепер він боявся збожеволіти наодинці. Тож постановив, що найкращі ліки від цього — робота. Сам присвоїв собі ранг розвідника та заходився ретельно вивчати планету. І потім помітив оту істоту.
Він навіть звик називати її своєю. Нерухомий, добре замаскований, він розповсюджував навсібіч мільярди мікроскопічних аналізаторів, збираючи інформацію. Із певною періодичністю одне і те ж створіння проходило повз розвідника. Процеси синтезу в цій істоті переважали над процесами розпаду, отже, вона жила, а її аромат виявився настільки гармонійним у своїй грандіозній складності, що розвідник готовий був зарахувати її до розумних.
Узагалі, ця планета кишіла життям, тільки більшість організмів видавала бридкі запахи. Як, наприклад, ті швидкі й галасливі тварини, що бігають завжди однією широкою стежкою неподалік. Вони смерділи жахливо… Оксид карбону, оксид сульфуру, чадний газ, плюмбум… Понад двісті сполук, що вбили би його, якби він не потурбувався про свій захист…
Були й інші істоти, схожі на ту, його. І пахли вони по-різному. Багато з них засовували в один зі своїх отворів на тілі дивну паличку. Ох… Тоді створіння випускали напрочуд мерзенний дим. Близько чотирьох тисяч хімічних сполук, зо сто із них — чистісінька отрута, от хоча би такі як: нікотин, миш’як, бензол, кадмій, чадний газ або радіоактивні ізотопи…
І добре, що не всі на чужій планеті були огидними. Істота, котра минала його щодня, випромінювала настільки гарні пахощі, що розвідник мимоволі пригадував рідну планету… Він завмирав, втрачався тоді, затрачав почуття часу і простору, коли від неї — його істоти — линув аромат щастя, запах чогось такого рідного, далекого, але не забутого на амен, не стертого нанівець із пам’яті. Він завжди чекав на неї. І нудьгував, коли вона іноді не приходила.
Дивовижно, та цього разу вона затрималася на довше. Він відчув її здалеку, намагаючись пережити мить зустрічі якомога повніше, — того короткого моменту повинно вистачити, аби вдалося ще трошки наблизитися, зрозуміти… А сталося щось неймовірне! Вона не проминула, а підійшла впритул і… доторкнулася. І стояла поруч довго-довго. У ці одинадцять земних хвилин дощу він перестав бути самотнім.
Хтозна, що допомогло? Злива із блискавицями? Доторк двох різних сутностей? Стан цієї неймовірної істоти? Чи стан його самого, ошелешеного нестримним потоком неймовірних відкриттів? Певно, все відразу.
Відкриття за відкриттям: розумна істота… людина… жінка… її суть — любов… Скажена хлюща з неба була нічим у порівнянні з тою навалою розуміння, порозуміння, усвідомлення всього-всього про неї. То була повінь щастя. Нерідна чужа планета раптом подарувала йому те, чого ніколи і ніде досі не зазнав. Відкритий і беззахисний, він, донедавна суворий воїн, лицар іншої раси, стояв, прикриваючи від бурі істоту, яка вміла кохати. Дотепер в його світі такого почуття, такого поняття не існувало. Але вона, відкрита і беззахисна, щаслива і безмежно смілива, отак притулилася та не очікувала від нього нічого поганого. Цей вияв довіри неможливий! Вона ж чужинка! Однак не ворожа, навіть не байдужа до нього. Ні, вона любила. Просто так. Без усяких умов. І він відмовився від усього, чим був повен дотепер.
Досконалий воїн, славетний лицар, зачаєний розвідник, що сподівався колись передати свої знання про придатну для колонізації планету, раптом втратив сенс війни. Війна?.. Навіщо… Є ж вона. Щастя. Хіба що битися, щоб те щастя оборонити. Але щастя прагнуло лише сховатися від крапель з неба. Бути парасолем — це таке просте завдання.
Вона пішла. А він знав, що доведеться чекати довго, бо завтра і позавтра — вихідні. Від доторку, довгого, достатньо тривалого, він стільки довідався: про вихідні, про те, як люди живуть, що для них важливе, якими думками повняться їхні голови, про дві статі, про їхні неймовірно закручені стосунки, про… Ох, то була навала інформації! Він відчував себе переповненим, живим-живим. Так цікаво не було ніколи.
Вона любить дощ, читати книги, солодощі, яскраві кольори, гори, зимну воду з криниці, це місто, каву, руду кицю, камамбер і ще безліч усього…
До наступної зустрічі з нею трохи більше двох діб. Залишилося використати цей час якомога краще.
Адже бути тільки парасолем для неї — це замало.
— Ніно, ти можеш… Ну, я трохи… Дивне прохання, я знаю, але, будь ласочка, не смійся… Мабуть, я дмухаю на холодну воду… Я вже сама не знаю…
— Олю, та що сталося?! — дівчина гукає з мобілки наляканим голосом. — Та розкажи все, не мордуй мене!
— Ніно, — нарешті я розумію, що белькочу якісь нісенітниці, лякаю подругу, та вмить усвідомлюю, як треба діяти далі, — приходь в кафе біля басейну на сьому. Глянеш на… одного… мого знайомого, гаразд? Цікаво почути твою думку про нього. Посидь, попий кави, до нас не підходь, а просто спостерігай.
— Ну-у-у… — здивовано розтягується коротеньке слівце, а потім раптом Ніна вибухає феєрверком здогадки: — Ти познайомилась з хлопцем! Ти закохалась!
— Е-е-е, Ніно, до «закохалась» ще не дійшло… — однак невпевненість мене виказує.
— Я буду! Прийду швидше! Сяду за столик біля вікна! Звідти решту столиків…
— Ніно, — я намагаюся пригасити її запал, — ти той… Обережно. Без фанатизму.
— Будь спок, Олю, не вчи вчену. Я вмію бути непомітною.
«Бонжур, мадемуазель!» — цей голос пролунав не в моїй голові, а за спиною, коли я в понеділок ішла повз фаст-фудисте втілення американської мрії. На повному ходу я розвернулася — навіть не знала, що вмію виконувати настільки різкий маневр. Темні морелеві очі. Ні, не карі, а саме кольору стиглої, майже чорної вишні, щойно вимитої краплями дощу. Ставний молодий чоловік із невеличкою борідкою, в коричневих джинсах і темно-зеленій сорочці дивився на мене.
— Бонжур… — розгублено проказала я до незнайомця.
— Я загубився у вашому місті, мадемуазель. Підкажіть, як знайти кав’ярню Кульчицького.
Нівроку… Одна з найдорожчих у Львові кав’ярень. Сирник там… ум-м-м… ні, це не описати. Пляцки з Кульчицького треба куштувати.
— Це ж в центрі! Але я якраз туди їду, ходімо на «трійку», я скажу, де вам сходити, — тицяю правицею в бік трамвайної колії, натякаючи французові, що треба висуватися туди, до зупинки, розташованої на віддалі метрів так за двісті.
За цю поїздку трамваєм я дізналася про Анрі дуже багато. Мама була українкою, що не повернулася до Союзу із закордонної делегації, закохалася у француза Люка Мореля, одружилася. Сам Анрі — кондитер. Буде працювати в Кульчицького. Сказав, що пригостить мене найкращим у світі фонданом у подяку за те, що я його врятувала. І, чесне слово, я й сама не помітила, як продиктувала йому номер свого мобільного…
Він насолоджувався зустріччю. За дві доби встиг дуже багато, але трансформувався і далі, всотував знання про цей дивовижний прекрасний світ, розкішну планету, на якій пахощів було менше, ніж на рідній, однак сумішей, комбінацій різних ароматів виявилося безліч.
Спершу він зайшов у Макдональдс. Уважно придивлявся до всього, на ходу непомітно доторкаючись до людей і речей. І за кілька хвилин уже простягав прямокутний папірець дівчині, повторюючи один в один замовлення попереднього покупця. Він спробував людської їжі. Химерно, але цікаво. Його організм не без труднощів, однак відшукав-таки спосіб, щоб видобути з цього енергію.
Людські слова лилися потоком через чужинця, а він їх жадібно освоював. Уже наприкінці першої доби, побувавши в супермаркеті, на вокзалі, в різному транспорті, на різних вулицях, чужинець розумів структуру мови, схему, за якою будуються речення, як, куди, навіщо пересуваються люди, устрій їхнього суспільства.
Він без втоми готувався зустріти її. Чимало знаючи про цей світ, все ж зараз усвідомлював, що майже нічого не знав і тільки тепер поглинав жести, міміку, поведінку, розмови, їжу, питво, повітря не лише, щоб зрозуміти людей. Аби стати людиною.
Була мить, коли йому стало страшно. Міняючи тіло, всі процеси у ньому, перетворюючись на людину, він хутко второпав, що такого типу організм запрограмований на смерть… Щоправда, вслід за цим зробив іще одне відкриття і завмер у здивуванні. Не все так просто… Як же все оманливо з людьми! Яке елегантне рішення!.. Його безкінечно довге життя, ніколи не перерване, притлумило жагу, цікавість, змушувало більше нудьгувати, ніж насолоджуватися безсмертям. А ці люди, неймовірні істоти, були кочівниками, втомлені й старі стрибали у смерть, а потім народжувалися оновленими, з чистою пам’яттю, спраглі до життя, сповнені пристрастями… Геніально! Хай вони і платять за це повільнішим поступом, але чого вартий прогрес, якщо він не дарує повноти, гасить жагу життя!
Після цього моменту він уже не вагався. Спершу закоханий у людину, тепер він полюбив і людей. Та обрав остаточно.
Ніна тицяла пальчиком кнопки у мобілці. Якби у кафе і були сторонні спостерігачі, а таких не знайшлося, то жоден не затримав би погляд на тихій непомітній студентці довше, ніж на уламочок секунди. Вдосконалюючи значну частину життя вміння бути невидимкою, Ніна знала, як оточити себе непробивним для чужої цікавості муром.
Зате сама вона помітила парочку закоханих, що присіли неподалік за столиком в затишнім куточку.
Через двадцять хвилин Ніна тихенько вислизнула з кафе, нечутно здиміла — навіть Оля, захоплена розмовою з Анрі, незчулася, коли подруга зникла.
Вийшовши за двері, студентка усміхнулася. І тут чари невидимості з неї змило. Якийсь молодик озирнувся їй услід, приворожений прегарною усмішкою стрункої дівчини, тендітної та ніжної красуні із зеленавими очима, темним волоссям та смаглявою шкірою.
«Моя веселка знайшла своє небо!» — усміхалася Ніна, легкою ходою віддаляючись від кафе.