…встояти на краю за яким — вільне падіння
переступити край за яким — тиша і спокій…
…Мусить втрапити туди. Чого би йому те не вартувало, мусить! Поволі йде, себто, тихцем крадеться, мовби якийсь чужинець… Довкола темно і майже нічого не видно. У повітрі відчувається затхлість. Запах пустки. Його ні з чим не сплутаєш, він особливий. Суміш забутості, застояності, спертості. Простягнутими поперед себе руками обережно розводить напівусохле гілля, аби не подряпати лице, та однаково роздряпує. Ноги безперестанку заплутуються в щільному чагарнику, під підошвами щось тріщить, певно, обламані сухі гілляки. Крізь усе це повинен пройти, аби дістатись усередину. В дім. Його дім. Та все ніяк не може дійти. Направду коротку відстань від хвіртки й до вхідних дверей будинку долає, здається, безкінечно. Наче щось не пускає його туди, втримуючи тут, змушуючи плутатись у цьому химерному відрізку простору і часу. Дуже гостро відчуває свою незграбність, недоладність, тож іде поволі, однак не спиняючись ні на мить. Минає безмір часу, коли нарешті бачить двері. Підіймається східцями, наближається, простягає руку до дверної ручки, аби схопитись за неї, відчинити й увійти в дім. Його дім. Та ручки не торкається. Бо саме в момент простягання руки й шаленого бажання вхопитися за неї зазвичай прокидається. Кожного разу в один і той самий момент. Прокинувшись, щораз відчуває, як по спині стікає холодний піт, серце гучно гупає в грудях, руки тремтять. Ще жодного разу не вдавалось ухопитись за дверну ручку. Жодного.
Був ще один сон про дім. Інакший. Світлий і радісний. Він бачив Його дім здалеку. Дім був гарний, іще зовсім новий. Вилискував свіжофарбованими віконницями, світився білосніжними фіранками у вікнах, вабив зеленню дерев і розкішшю квіткової краси довкіл. А він стояв віддалік і просто дивився на нього. Милувався. Тішився. Знав, що в домі на нього чекають затишок, замирення і любов. Дуже хотів наблизитись до нього й увійти всередину. Однак, коли ступав крок уперед, усе обривалось і він прокидався. Ще ні разу не вдавалося ступити більше одного кроку.
Сни про дім чергувалися між собою. Моторошний, сірий і невиразний змінювався просвітленим, яскравим та красивим. І цей контраст, це шарпання з жаских відчуттів у прекрасні потрясали найбільше. Після обох в душі наростала тривога. Від усвідомлення, що дім давно втратив. Та й чи панували в ньому затишок, замирення і любов, чи був направду його домом — теж питання. Однаково все вже в минулому… Ту сторінку життя нарешті перегорнув. Лишились тільки сни, що нещадно вдирались у свідомість, чи то пак продиралися з підсвідомості й зачіпали загоєні в душі рани.
Коли дім відібрали, іноді до нього приходив. Аби просто побути поряд. Переконувався, що там нікого немає, прокрадався тихцем у двір, мовби якийсь чужинець. Обходив кілька разів, притуляючись до стін і вдихаючи запах. Підіймався східцями до вхідних дверей, простягав руку до дверної ручки, торкався її. Проте відчинити двері й увійти в дім не міг. Це вже вважалось би злочином. Хоча й так був злочинцем, проникаючи на чужу територію… Відтак ішов у невеличкий сад на задньому дворі, сідав коло морелі, спирався об її напівусохлий стовбур, заплющував очі й просто був там. Сльози скочувались лицем, а в грудях розривалось від безпорадності.
Поволі вставав, обіймав пошерхлий стовбур і бачив на ньому сльози. Сльози морелі. Це було так дивно: як може старе напівусохле дерево плакати? Може, то очі застилаються слізьми й так ввижається? Але торкався стовбура і таки відчував на пальцях вологу. Сльози морелі були прозорими, бурштинового відтінку. Мовби теж плакала, разом із ним. За своїм минулим, коли була юною й тішила красою весняного квітіння, дарувала розкішні темно-бордові, майже чорні соковиті плоди влітку чи ж пестила око золотим вбранням восени. Однаково була улюбленицею господарів, у будь-яку пору року. Її любили. Тішились так само, як і дому. Бо з’явились одночасно: коли залили фундамент, того ж дня посадили її — маленьку і тендітну. Побоювались, аби прийнялась, вистояла на вітрах заміського пустирища. Тоді та місцина на околиці Львова ще такою була — порожньою і незатишною, обвіяною вітрами. Вже потім, за кілька літ відбудували вулиці, що чимдалі розросталися затишними обійстями з розкішними садками, в оточенні живоплотів…
Бачив те, що було колись. Був тоді молодий, усе ще було попереду. О, прекрасний час, прекрасні миті! Саме поселилися з дружиною в цей дім. Чудовий дім — втілення їхніх мрій! А як зводили його? З якою насолодою облаштовували? Як починали нове життя… Омріяне. Вистраждане. Таке жадане.
Важко було в ті складні часи, але водночас — добре! Тішився новому життю, власному дому. Був щасливий. Разом з нею.
Щораз заплющував очі й пригадував усе від самого початку. Коли підхопив її на руки й, переступивши поріг, заніс у їхній дім. Вона обійняла його шию руками, закинула голову й дзвінко розсміялася. Він теж усміхався з радощів. Їхній сміх ущент заповнив нову оселю.
Сміх… Сльози… Зі сміху й радості почалося життя в цьому домі. Слізьми й розпачем закінчилось. Така вузька й тонка межа між абсолютно різними емоціями… Коли перетнув її? Й не зогледівся…
Любив її сміх. Любив її… Любив так сильно, наскільки лише здатний любити чоловік жінку. Ба навіть більше. Боготворив. Готовий був цілувати землю, по якій ходила вона. Божеволів, коли не була поруч. Ще від найпершої зустрічі жадав її усім своїм єством.
Ольга була шалено вродлива. І та врода була якоюсь… мовби фатальною. Очей від неї не міг відвести не лише він, а й усі чоловіки, котрі траплялись на їхньому шляху. Часом те доводило його до сказу, проте втішала, мовляв, окрім нього їй ніхто не потрібен. Випромінювала неймовірно-відверту пристрасть, сексуальність, яскравість. Тим, мабуть, і притягувала. Вабила. Полонила.
Згадував їхні перші побачення. Навіть не так… Диво отих найперших митей перед самими зустрічами. Коли все-все ще попереду. Коли йдеш, мчиш окрилений їй назустріч і вже бачиш її… Здалеку любуєшся вродою, волоссям, що розвівається за вітром, легкою ходою, порухами рук, промовистим поглядом… А оті кроки назустріч одне одному! Крок, ще крок і ще… Ось уже майже-майже поруч… Ще не поруч, але вже ось-ось… Ще зовсім трішки… За крок до зустрічі. За мить до зустрічі. За мить до близькості. За мить до неї… А відтак — перші доторки, обійми, цілунки. Її волосся чомусь завжди пахнуло дощем. Навіть у сонячну днину. І це було так незбагненно, так дивовижно! Обіймав, занурювався в нього лицем, вдихав п’янкий солодкий аромат і провалювався кудись у інший вимір. У якийсь незримий таємничий світ. Блукав у ньому. Впивався відчуттями. Смакував. Насолоджувався. Мріяв, аби увесь світ довкола щезнув. Лише вони двоє лишились…
Десь від середини побачення душу оповивала туга. Бо рано чи пізно зустріч мала скінчитись, і тоді — розлука. Чергова розлука, яку так тяжко зносив… Стрічались тоді нечасто. Ольга навчалась в університеті, мала безліч справ, клопотів. Та й він — тільки-но влаштувався на роботу, теслею в будівельну фірму. Руки мав «золоті», що завгодно міг ними зробити. Іноді доводилось працювати понаднормово. До того ж, маючи «золоті руки», поволі починаєш бути затребуваним: отримував особисті замовлення. Тож вечорами до самої ночі виготовляв різні вироби з дерева. Дуже хотів заробити на власний дім, тому нікому не відмовляв…
Настільки міцно увійшла в його свідомість, що вже після другого побачення почала навідуватись і в сни. То були чуттєві, красиві сновидіння. У них обіймала, цілувала, пестила. Кохалися — так ніжно й жагуче водночас. Прокидався посеред ночі й шалено жадав, щоби була поруч. Не спав до ранку. Мордувався. Відчував, що то якась несамовита залежність, хвороблива одержимість. Бо кохання — справжнє — хіба не має дарувати душі спокій і замирення? Тепло і радість? Хіба не повинно тішити й окриляти, навіть у розлуці? Натомість відчував шалений розпач, коли не був поряд з нею. Ба навіть будучи поруч…
Перші тривожні дзвіночки з’явились уже за кілька років після шлюбу. Не хотів чути, сприймати. Та нещадно продовжували дзеленчати, попри неприйняття й небажання те визнавати. Спершу прохолода, байдужість, які не надто й приховувала, переростали у відверту неприязнь. Опинились мовби у двох різних світах, що рідко перетинаються поміж собою всупереч бажанню його світу доторкатися, бути у її світі, мати один світ на двох… Відчував, що її втримує поряд із ним лише їхній дім. Не він. Проте коли заводив про те розмову — дратувалась. «То все твоя ревність!» — відмахувалась. Уже не запевняла, що він — єдиний і найпотрібніший, — втомилась, мабуть. Зрештою, він таки її втомив, бо ревнощі, підозріливість і справді випалюють, не додають міцності почуттям, — виправдовував кохану, як міг. Намагався вгамувати свої сумніви, силкувався заспокоїтись. Не діймати зайвими словами. Не помічати очевидного. Зради.
Відтак життя разом перетворилось на існування. Вимушене існування двох різних світів, двох різних планет, що змушені обертатись довкола одного сонця — їхнього дому. А одного дня вона таки пішла. Не витримала. Покинула його. Їхній дім. Не лишила навіть записки з поясненням. Та й яке може бути пояснення. Що тут пояснювати, все й так зрозуміло…
То була весна. Все довкола пашіло й квітнуло. А його нутро розривалось від розпачу. Як? Як могла лишити його? Невже нічого не означають ті майже двадцять років, що прожили у шлюбі? Хоч сім’я їхня була… мовби трішки й неповноцінною без дітей — Ольга не могла народжувати, — але хіба вони не були щасливими? Звісно, всякого було, але… він так любить її! Вона — його життя! Що він без неї… А вона? Хіба не любила його? Невже не потрібен їй? Невже… Ой, певно, що ні, — продиралось зі свідомості…
Однак уперто продовжував чекати. Сподіватись, що повернеться. Щовечора йшов додому з шаленим трепетом. Відчиняв вхідні двері, заходив усередину й шукав слідів її присутності. Принюхувався: чи не чути в повітрі її парфумів? Чи не чути її запаху? Ні. Не чути…
Діставав із шафки пляшку коньяку, яка завжди була в запасі: знав, що на нього чекатиме черговий самотній вечір, який проведе, пізнаючи всі глибини самотності й розпачу.
Відтак ішов у їхній сад. Сідав попід вишнею — їхньою морелею, — спирався об напівусохлий стовбур. Сльози котились мимоволі. Згадував її й упивався болісними спогадами.
Саме в той — важкий і шалено болісний час — на життєвому шляху трапилась Світлана. То була направду світла жінка. Здавалось, таких янголів уже не існує нині. Принаймні досі таких не зустрічав. Від неї йшло Світло. Поруч з нею було тепло і спокійно. Просто — добре. Її лагідність, ніжність і невимовна терпеливість зворушували.
Спершу вхопився душею за те нове знайомство. В грудях мовби щось зворушилось. Розправив плечі. Почав вільно дихати. У якийсь момент навіть здалось, що оживає. Що ще здатний на почуття. Нові почуття до іншої жінки.
Вікна її квартири виходили на Площу Ринок. Коли зрідка зазирав до неї — спершу неодмінно мусили випити кави. То був цілий ритуал. Усе йшло своєю чергою. Світлана готувала каву, а він чекав у вітальні. Сидів у плетеному кріслі, застеленому м’яким шерстяним пледом, і слухав шум міста, що долинав з прочиненої кватирки. Любив іноді зі своєї тихої, малолюдної околиці втрапити у саме серце Львова. Та найперше — аби побачити Світлану…
Граційно заходила з маленькою срібною тацею і вручала її йому. Вправними рухами застеляла столик мереживною скатертиною. Брала з полиці громіздкий старезний — теж срібний — підсвічник зі свічкою. Ставила по центру столика й запалювала. Затим брала з його рук тацю і старанно розставляла кавник, цукорницю, глиняні філіжанки й мініатюрні срібні ложечки — усе бабусин спадок. Клала серветки, вмикала музику й сідала навпроти нього. Розливала з кавника запашний напій, насипала цукор. І починалось неспішне і приємне кавування. Смакували гіркувато-солодким тягучим напоєм (як їй вдавалось так його приготувати, не розповідала: рецепт — теж бабусин спадок, тож тримала в секреті) і розмовляли. Сяйво запаленої свічки мовби зливалося з її сяйвом; мимоволі очищувало, стираючи зі свідомості — принаймні на той момент — усі непотрібні хвилювання, тривогу. А з прочиненої кватирки неодмінно долинав шум міста, котрий був основною музикою тут, у самому його серці.
В її оселі завжди панував затишок; приємно пахнуло свіжою випічкою і доброю кавою. Любила почастувати його чимсь смачненьким, оточити турботою. Обіймати. Дарувала усмішки і гарний настрій…
Поряд зі Світланою тішився. Подобалося просто бути поруч. Милуватись нею. Ніжитись у променях її світла. Вона не мала тієї крикливої, шаленої вроди, як Ольга. Але була чарівною, милою. До того ж, полонила своїм ставленням. Щирим і відвертим. Незмірно відданим. Терплячим. Закохалась у нього відразу ж. Її обійми зігрівали. Цілунки захоплювали. Миті, що були поміж ними, були особливими. Невимовно гарними!
Не міг і не хотів порівнювати її з Ольгою, проте мимоволі те робив. Ці дві жінки були різними. Ставлення до нього обох кардинально відрізнялось. Ольга — брала. Світлана — віддавала. Розумом тямив: те, що відчуває до нього Світлана, направду щире і непідробне. Поміж ними може бути щось дуже гарне і світле, однак…
Однак образ Ольги весь час бовванів поруч. Не дозволяв віддатись новим почуттям, поринути у них з головою. Ніяк не міг видерти її зі своєї душі, серця, викорінити з мозку. Здавалось, полонила на все життя… Продовжувала навідуватись у сни. У них кохались — ніжно і пристрасно водночас… Прокидався посеред ночі, мліючи від жаги, воліючи її усім своїм єством. Одержимість нею не минала… Мордувався. Відчував, що просто хворий. Хворий Ольгою. І хвороба та невиліковна. А ліки, які могли би зцілити, — нові почуття — просто не міг приймати. Ліки бо зцілюють лише тоді, коли хворий вірить в одужання. Він же не вірив. Чи не хотів вірити? Чи ж не хотів одужувати? А може, боявся? Нового, незвіданого, змін… Чи самого себе. Чи ж імовірного розчарування, нового болю. Хтозна! Сам того не тямив достеменно. Зрештою, відданість, одержимість єдиною в світі жінкою понад двадцять років не минають швидко і легко. Вона вросла у нього надто глибоко, надто міцно; її коріння розповзлося у його єстві, вщент заполонивши, не лишаючи жодного вільного закапелка для можливого заповнення іншою жінкою…
Відтак знову замикався в собі й продовжував жити примарними надіями, примарними почуттями і сподіваннями. Хоча в глибині душі відчував, — ні, точно знав! — що надії і сподівання, та й, зрештою, почуття до Ольги, власне, як і її до нього, — таки примарні. Ніколи не були справжніми. Однак нічого не міг із собою вдіяти.
Бог свідок: пробував забутися, подолати розпач, відродити здатність любити… знову… відшукати в своєму серці бодай якийсь малесенький закуточок, де могло би поселитись нове почуття — направду світле й радісне, щире, справжнє і… не міг. Щось мовби перемикалось у його мозку в момент наближення до цього світлого і справжнього. Перемикалось так, що відчував наче якесь клацання всередині себе. Воно було болісним і не дозволяло віддатись, бодай спробувати відчути те, таке жадане і миле серцю почуття… Душа його волала й потопала у розпачі. Боліла. Гинула. Розумів, що міг бути щасливим. Направду щасливим поруч зі Світланою. Але просто не міг собі того дозволити. Намагався уникати її. Тікав, мовби якийсь злодій… Не тямив чому. Чому його єство, волаючи й понад усе прагнучи щастя, відмовлялось від цього? Чому не приймало ліків — таких потрібних, таких жаданих? Не вірило в зцілення? То був якийсь шалено-незбагненний парадокс. Однак, так уже було…
Щоразу діставав із шафки чергову пляшку коньяку й заливав свій розпач, продовжуючи культивувати хворобливий стан одержимості. Безпросвітності. Безвиході.
На дзвінки Світлани вже й відповідати перестав. А якось сердешна прийшла до нього. Певно, хвилювалась, що з ним щось трапилось. Не впустив у дім… Саме влив у себе півпляшки коньяку й почувався препаскудно. Збирався вийти в сад, до їхньої морелі, аби пірнути в чергову прірву розпачу, а тут на порозі з’явилася Світлана — мовби янгол спустився з небес, щоби порятувати його з цієї клятої прірви. Знала, що він удома, чула його шкряботіння за вікном вітальні, звідки підглядав за нею крізь гардину. Однак проявив ганебну слабкодухість. Не відчинив їй дверей… На той момент навіть сумління його не ворухнулось. Свідомість саме замулилась черговим сплеском, потужним проявом симптому невиліковної хвороби під назвою Ольга. В такі моменти не обходило нічого, окрім неї. Знову жадав її усім єством. Усе інше — не мало абсолютно жодного значення. Жодного! Лише вона. Ольга…
А два місяці по тому, як утратив Ольгу, втратив і дім. Якось по обіді прийшли незнайомі люди й тицьнули під ніс папери, в яких було вказано, що дім — його дім — належить іншій людині. І новий власник воліє негайно заселитися у свій дім. Тому вимітайся, чоловіче, звідси чимскоріше. Займаєш-бо чужу територію. Вказали йому на двері й виглядали, м’яко кажучи, не надто дружелюбно. Тоді саме перебував у черговому коньячному затьмаренні, що вже, здавалось, було природним станом. Тому нічого не міг вдіяти. Не був здатним на те. Та раптом відчув байдужість. В одну мить стало однаково.
Крізь алкогольне марево продерлось усвідомлення: то справа її рук. Ну, звісно ж! Ольга не могла так просто відмовитись від цього дому. Любила його так само, як і він. Тому не пручався. Зібрав манатки — їх у нього було небагато — й подався геть. До Світлани йти не міг, хоч така думка проскочила на мить у його захмелілому мозку. Однак швидко відкинув — після того, як не відчинив їй двері свого дому, йти у її дім було би, щонайменше, непристойно.
Винайняв кімнатку в однієї старенької інтелігентної пані, на замовлення якої свого часу виготовив чимало добротних речей. Дуже тоді задоволена була ними пані Ангелія, та й ним. Казала: раптом що — звертайся, добрий чоловіче, завжди радо допоможу, чим зможу, а в житті — як на довгій ниві… Які ж пророчі виявилися слова… За кімнату розплатився на кілька місяців уперед: поки мав кошти, вирішив, що так буде ліпше. Самого ж розривало від бажання утекти світ за очі, на край світу. Але де той край світу? Хто би сказав… Пішов би туди. А так…
Натомість блукав містом. Своїм рідним містом, у якому донедавна бував нечасто, однак тепер, поселившись у самому його серці, мав таку можливість. Любив старе місто, його особливу ауру, атмосферу. Блукав місцями, якими гуляли удвох з Ольгою на самому початку їхніх стосунків, коли ще все було гарно… Тими вуличками бродив тепер сам. Продовжуючи розтинати єство, кромсати душу непотрібними, але такими жаданими спогадами. Розумом тямив, що негідно чоловікові так поводитися. Треба ж бо бути міцним, мов кремній, нездоланним… яким там іще належить бути чоловікові?.. Як же добре, що відчуттів не видно зовні! Відчуттів, які би продемонстрували світові його слабкість. Добре, що лишаються всередині. Можна відчувати що завгодно: страждати, картатись, гинути, божеволіти, — на позір лишаючись сильним і нездоланним. Ніхто, ніхто не дізнається, не здогадається, що насправді в його душі…
Весна тим часом відвирувала, відцвіла, змінившись спекотним літом. Подумав про їхню морелю. Останні два роки, відколи з Ольгою жили геть паскудно, вона почала всихати. Вже не плодоносила. А колись саме в цю пору дарувала плоди: розкішні, соковиті. Щороку робив з неї добру наливку — вишнівочку. Терпкувато-солодку з ледь відчутною кислинкою. Неймовірно ароматну, густувату, з насиченим темно-бордовим кольором. Такий собі шматочок літа, що холодними зимовими вечорами грів душу й тіло спогадами…
Літо видалось дощовим. Спека час від часу змінювалась на кількаденну дощову прохолоду. Того дня теж падав дощ; сонця не було видно за брудними клаптями хмар. Уже звично блукаючи вуличками, раптом помітив Світлану. Йшла поволі, ховаючись під парасолею. Задумлива. Сумна. Дивно, але смуток її прикрашав. Була зворушливо красивою. Її світло за смутком не зникало. Продовжувала випромінювати його, як і тепло. Стояв мов укопаний на іншому боці вулиці й незмигно дивився на неї. Несподівано відчув, як у грудях розлилось тепло, мовби її світло долинуло до нього й зігріло.
Хотів підійти, зачепити, озватись, але… Не наважився. Знову страх? А раптом не захоче говорити з ним, бачити його? А може, взагалі вдасть, що не знає, хто він? Однак у глибині душі був упевнений, що кохає його і не зможе відштовхнути, що не здатна на жорстокість, хоч образив її, не впустивши в дім, ігноруючи, вдаючи, ніби не потрібна йому. А чи потрібна?..
Світлана тим часом продовжувала йти, віддаляючись і забираючи із собою світло. Ось-ось уже мала зникнути за рогом. Проводжав поглядом і… хотів кинутись за нею, бо зненацька відчув, що потрібна йому, що хоче бути поруч. Доторкнутись. Обійняти. Благати пробачення… Та вперто продовжував стояти. Ненавидів себе в ті хвилини.
А коли щезнула за рогом — раптом відчув полегшення. Добре, що не пішов за нею. Це правильно. Нічого б у них не вийшло. Він не вартий її почуттів. Не вартий її, бо хворий. Усе ще хворий Ольгою. І це, скоріш за все, назавжди. Клята жінка!!! Раптом, стоячи посеред вулиці, під парасолею, слухаючи монотонне крапання дощу, відчув, що хоче одужати. Хоче прийняти ліків від хвороби під назвою Ольга. Як те зробити, поки не тямив, але чітко і виразно те відчув. То було хвилинне, майже миттєве відчуття прозріння, що минулось так само швидко, як і з’явилось. Зітхнув. Так-так… Що він собі думає? Такі хвороби, що мають запущену хронічну форму, є направду невиліковними. Тож ніякі ліки тут не допоможуть…
Розвернувся й поволі поплентався далі. Дощ крапотів уже дрібніший, та парасолі ще не згортав. Раптом у напівтемній арці одного з будинків помітив бабцю, в ногах якої стояв слоїк з темно-бордовими, майже чорними плодами. Морелі… Упізнав їх! Сприйняв то як знак. Підтвердження його слушності. Миттю придбав їх і приречено почвалав додому. Себто, не додому, звісно ж. Дому ж уже не має… У кімнатку, яка нині є його тимчасовим притулком. Тимчасовим?.. І про те не думав. Взагалі не думав про майбутнє. Не бачив його, не відчував. Боявся. Знав лише, що сенсу ні в чому вже немає. Сенс був колись. А тепер… Хіба те, що живий, ще поки дихає і відчуває біль. Усе інше… та, байдуже!
Їв ті морелі з якоюсь химерною жадобою, мовби від того залежало щось надважливе. Мовби повернеться до нього Ольга, коли негайно з’їсть ці кляті вишні просто тут, посеред вулиці. Йшов, тримаючи під пахвою згорнену парасолю, дощ стікав лицем, змішуючись зі слізьми, які теж стікали щоками. Добре, що дощ; ніхто не взнає, що разом з дощем течуть сльози… Їв соковиті, кислувато-солодкі плоди. Й раптом стало однаково, що подумають ті, що позиркували на нього — хто з подивом, хто з жалістю і співчуттям, хтось не приховував глузливих посмішок. Так-так… виглядав направду химерно, йдучи без парасолі й на ходу поїдаючи вишні з торбини. Негоже, як для дорослого чоловіка, що розміняв п’ятий десяток. Мав би бути виваженим, серйозним, упевненим у собі, в майбутньому, міцно стояти на ногах у теперішньому, відкинувши непотрібне минуле. Що ж він? Роботу лишив. Дім утратив. Сім’ю втратив. Кохану дружину теж… втратив… При згадці про Ольгу всередині знову щось здригнулось тим, уже знайомим клацанням-прозрінням. Хороший знак, направду хороший, але… Знову відмахнувся від того. Зітхнув. Доїв вишні, торбину з кісточками запхав у кишеню й обтер мокре лице. Відчув, що майже наскрізь змокнув і навіть змерзнув, — пришвидшив ходу й пішов далі.
А якось ноги знов понесли його до колись їхнього дому… То був серпневий ранок. Саме перестав падати дощ, коли вийшов з маршрутки на його колишній вулиці. Насичене вологою повітря бриніло свіжістю; довкіл розходився міцний, пронизливий аромат лілій. Зупинився неподалік дому. Раптом вхідні двері відчинились і на поріг вийшла Ольга. За нею з’явився коренастий чоловік. Поклав руку на її живіт, і тут на ошелешену голову впало прозріння: Ольга вагітна! Так, уже й живіт помітно, мабуть, місяць четвертий, а може, й п’ятий. То ось чому вона лишила його… Земля мало не щезнула з-під його ніг. У мозку здійнявся шалений хаос роздираючих думок. То вона могла мати дітей? Отже, проблема була у ньому? Отже, він — причина неповноцінності їхньої сім’ї?! Він — неповноцінний! Ось у чім річ…
Наступної миті все в ньому перевернулось сторчма. Усередині щось обірвалось. Відчув себе розчавленим, розплюснутим. Просто вбитим. Водночас збагнув важливу річ: Ольга вже ніколи не повернеться. Та примарна надія, якою досі марив, остаточно зітліла в момент страшного усвідомлення власної нікчемності й неповноцінності. Він — винен, винен, винен! У всьому. Лише він. Лише він один… Вона правильно вчинила, що пішла від нього. Що відібрала їхній дім. Їй бо він потрібніший. Ну нащо йому — неповноцінному й нікчемному — дім? Для чого? Для кого? А вона матиме сім’ю. Справжню сім’ю. Тому… Ось так.
Тим часом Ольга з чоловіком сіли в автівку і виїхали з двору. Ледь устигнув заскочити за дерево, аби не помітили його, проїжджаючи повз. Не вистачало лише такої ганьби… Притиснувся лобом до мокрого стовбура й заплющив очі. Чому він тут? Що хоче тим домогтися? Нащо ходить сюди, вештається тут, витріщається на цей дім? Це вже давно НЕ його дім!!!
Мовби побачив себе збоку. І від того, що побачив, стало гидко… Навіщо йому це? Ностальгія? Спогади? Примарні надії? Геть. Геть звідсіля! І щоб ні ногою сюди відтепер! Досить!!!
То була мовби пігулка від хвороби під назвою Ольга. Перша пігулка. Ще невідомо, як має подіяти. Чи матиме належний ефект, чи, навпаки, погіршить стан? Вдарив щосили кулаком об стовбур, коло якого стояв, і поволі поплентався у напрямку зупинки. Та раптом зупинився. На думку спала шалена ідея. Направду божевільна. Але бажання втілити її було настільки потужним, що не міг стриматись, аби негайно не почати те робити.
Розвернувся й, роззираючись довкіл, пішов назад до будинку. Відчинив хвіртку й тихцем, мовби чужинець чи злодій, почав прокрадатись за дім. Зайшов у комірчину. Треба ж, вони так і не відремонтували замок. Хоча кому би здалася стара комірчина? Справжній злодій найперше рушив би в оселю…
Дістав сокирку, пилку й підійшов до морелі. Старенька, напівусохла — її так і не зрізали. Мабуть, новий господар не поспішав тут порядкувати й старе дерево не викликало в нього спротиву. Він би на його місці давно позбувся його. Та добре, що досі тут. Воно потрібне йому.
Обережно, аби не надто шуміти й привертати увагу сусідів, зрубав спершу нижні гілляки, відтак поволі спиляв стовбур. Нижню, грубу частину, яка його цікавила, десь зо півметра, може, трішки більше, обтесав від кори і відпиляв. Відніс інструменти в комірчину, знайшов мотузку й намотав її на шматок стовбура, який йому потрібен, так, щоби можна було нести. Це вже був матеріал. Робочий матеріал, з якого виготовить… Та годі гаяти час, слід ушиватися звідсіля, поки господарі не повернулись.
Узяв свій матеріал і так само тихцем, як сюди прокрався, тепер виходив звідси. Дійшов до зупинки й побачив, як промайнула автівка — вже знайома йому. Як вчасно він упорався! От буде їм несподіванка! Хоча навряд їх те засмутить — лише вдячні будуть, що нарешті хтось спиляв старий непотріб…
У місто повернувся пополудні. Дощ знову припустився накрапати. Йшов, тримаючи в руці шматок морелі, обмотаної мотузкою, ховаючи її під парасолею, й раптом збагнув дещо. Дивну річ, яку чомусь не зауважував раніше. Всі важливі події в їхньому з Ольгою житті супроводжувались дощем. Їхнє знайомство відбулось у дощовий день. Він поспішав, запізнювався на важливу зустріч, і ненароком зачепив парасолею її парасолю. Вона ще роздратувалась тоді, бо теж поспішала, але видалась йому такою емоційною й пристрасною. Вловив запах її волосся, що пахнуло дощем — та воно в неї й у сонячну днину віддавало дощем, — і закохався. Отам, просто посеред вулиці, під дощем. Перекинулись кількома несуттєвими фразами, він вибачався за свою незграбність. Та їхні погляди тоді більше розмовляли. Дуже красномовно. Палко. Пристрасно. Її очі блищали якимсь жагучим вогнем.
На перше побачення теж ішли під парасолями. Ще сміялись, зустрівшись, згадуючи своє химерне знайомство. Мабуть, ще ніхто так не знайомився: зачепивши свою майбутню дружину парасолею! У день весілля, який за прогнозом мав бути сонячним і безхмарним, раптом пішов дощ. Це було щось дуже, дуже незвичайне і дивне… Коли лишила його… теж несподівано пішов дощ. Невеличкий, але накрапав. Мовби небо плакало разом із ним… А її волосся? Що пахнуло дощем навіть у сонячний день?..
Згадував тепер усі ті дощові химерики й раптом до щему захотів сонця. Світла. Досить з нього дощів!
Дістався додому. Спершу хотів привести себе до ладу; пішов у душ, бо відчував, що волосся віддає дощем. Цей запах, який раніше обожнював, тепер, здається, викликав огиду. Хотілося позбутись його, змити з себе якнайшвидше, якнайретельніше. Мовби якийсь непотріб. Нечистоту. Бруд.
Тим часом пані Ангелія вже чекала його на кухні, приготувавши каву. Любила з ним покавувати, порозмовляти. Та довго не затримувався: не терпілось утілити свій задум. Божевільний задум. Подякував старенькій і хутенько прошмигнув у свою кімнату. Витягнув з-під ліжка валізу з інструментами. Уже й забув, коли ними користувався востаннє, за цими химерно-тягучими рефлексіями… Постелив робочу ряднину й заходився обтесувати деревину. Знявши верхній шар, зрадів: сухе! Дощ не торкнувся висохлої середини! Заповзято надавав шматку дерева потрібної йому форми. Хотів витесати її лице. Лице своєї хронічної невиліковної хвороби під назвою Ольга…
У дощовий день він зрізав їхню морелю, аби витесати з неї лице жінки, якою хворий. Яке ж направду божевілля… Справді не знав, нащо те йому потрібно. Що воно йому дасть? Не хотів про те думати. Бо, якщо почати думати… знов… а він і так безперестанку думав-думав-думав… як іще розум не стратив, один Бог знає… Та поки працював із цим шматком дерева, що поволі набувало якихось форм і видимих ознак майбутнього лиця, був мов одержимий. Очі горіли шаленим вогнем, руки швидко і вправно витесували контури. Ось — шия… Ось — лоб. Ніс, губи… Волосся. Обов’язково волосся… що віддає дощем. Мусить віддавати дощем, тут уже нікуди не подітися…
Працював до самого вечора. Аж коли закінчив, заховав інструменти й уважно подивився на своє творіння. Акуратно поставив на стіл. Відійшов на кілька метрів. Знову підійшов. Доторкнувся руками, обережно, ніжно… мовби то направду її лице. Схожість була неймовірною. Аж не вірив, що зміг. Бо обличчя досі не витесував. Ніхто не замовляв. То надто кропітка і тонка робота, потребує часу, а радше — натхнення. А натхнення нині таки мав. Шалене…
Дивився на її лице незмигно. Мовби чекав, що ось-ось кліпне повіками й розтягне губи в посмішці. Чи ж скорчить якусь сердиту гримаску. Чи ж… Хтозна, що чекав насправді. І хтозна, скільки дивився отак незмигно. Та раптом — чи, може, йому здалось? — із правого дерев’яного ока викотилась сльозина. Що за дивовижа… Доторкнувся пальцями. Так, це якась волога. Невже сльози? Сльози морелі… Згадав, як оце — вже сухе! — дерево колись плакало разом із ним. Обоє плакали за своїм невідбулим життям… Торкнувся вологими пальцями свого лиця, по якому теж скотилася сльозина. Й вони змішалися. Сльози морелі і його сльози… Почуття, що переповнювали, були такими потужними, що сльози продовжували нестримно текти; горло болісно зчавлював клубок. А він усе стояв і дивився на витесане лице, що теж дивилось на нього. Мовби ввійшов у якийсь химерний транс. Бо раптом здалось, що лице дійсно ожило. М’язи заворушились, губи ледь-ледь розтулились, повіки кліпнули, очі широко розплющились. Подивились на нього. Погляд той мовби сягнув углиб його єства. Бо відчув, що всередині затремтіло від того доторку. Дивились одне на одного, і вже не тямив, чи це Ольга на нього дивиться, чи може, Світлана, чи ж якась інша жінка… Чи то вони міняються, чергуються поміж собою, бо то Ольгу бачить, то Світлану, то вже когось іншого… Либонь, втрачає розум. Нарешті… А все чекав, коли ж утратить… Відчував, що таки наблизився до краю прірви, за якою буде направду пізно… Тямив, що треба негайно відірвати свій погляд від цього химерного жіночого лиця й забиратись геть. Та погляд його не відпускав. Тримав тут. І він стояв, не міг уже й ворухнутись. Подумки змирився з тим, що погляд той штовхне у прірву, до якої наблизив. Чи може, сам наблизився? Того не відає!..
Хтозна, скільки часу так стояв нерухомий, аж раптом відчув у голові знайоме болісне клацання. Те, що дозволяло відчути прозріння бодай на якусь коротку мить. Із тим клацанням раптом збагнув, що нарешті може рухатись. Умить відірвав свій погляд від лиця химерної жінки — направду невідомої, бо вже не впізнавав у ній ні Ольги, ні Світлани, — й кулею вилетів з кімнати. Почув, як озвалась до нього пані Ангелія, щось машинально гукнув їй у відповідь і так само машинально вискочив з квартири. Знетямлений, спустився сходами й нарешті вийшов надвір.
Дощ уже не падав, хвала Богу. Задер голову — сірість поволі стікала з неба. Довкола розвиднювалось. Світлішало. З насолодою вдихнув повітря. Чомусь видалось таким солодким! Аж спинився. Знов принюхався. Невже не відчував раніше? Як гарно пахне повітря!
Поволі пішов вуличкою, засунувши руки в кишені джинсів, і відчував якусь дивну полегкість. Не розумів, що з ним таке, але мав переконливе відчуття, мовби отямився з якогось довгого-довгого сну. Йшов та з цікавістю роздивлявся довкіл. Погляд жадібно обмацував фасади будинків, розкішну архітектуру, ліхтарі; чисту після дощу бруківку, зелень дерев, квіти… Вражали кольори! Шалене розмаїття кольорів! А люди? Їхні постаті, хода, жести. Обличчя — такі різні, такі гарні!
І так захопливо було, так хороше! Мовби й не ходив тут раніше, не бачив усього того, на що дивились тепер його очі. Мовби не чув дотепер того, що вловлював слух зараз — людського гомону, шуму проїжджаючого повз трамвая; десь неподалік хтось музикував на скрипці; дівочий голос позаду наспівував стиха, намагаючись втрапити в тональність скрипкової мелодії. Хоч переважно й не втрапляв, але як зворушливо то виглядало! Дивовижа!
Звісно, він і раніше любив слухати музику міста, будучи тут, у самому його серці, але якось неуважно, розгублено… Нині ж відчуття були настільки концентрованими, загостреними, що навіть трішки лякався. Від усвідомлення того, що він — сорокачотирирічний чоловік! — лише тепер почав направду бачити, чути, відчувати. Де був дотепер? Раптом збагнув, що дотепер і не жив — існував! Лише короткі миті, коли вдихав на повні груди життя, — було, було таке… дивом вдавалось вихоплювати з життєвого потоку щось дійсно справжнє… і відчував же, відчував, але відмахувався від того, не сприймав, боявся… — лиш вони мали сенс! Бо були справжніми. Тоді направду був собою, вільно дихав, відчував, що саме це і є життя.
Як міг допустити таку марноту, існувати в такій омані? Як міг бути настільки незрячим, глухим? Не бачити істинного, не чути реального, не розпізнавати справжнього, не відчувати найважливішого?! Як?!!
Добре, що прозрів. Став чути. Відчувати. Жити!
Щось підказувало йому — якесь шосте чуття, — що до цього прозріння причетне те, що тепер коїлося з ним у кімнаті. Невже його порятувала мореля? Її погляд, що сягнув, доторкнувся єства… либонь, зачепив у ньому щось, зворушив… оту справжність, котра була притлумлена… Ким? Та ним самим! І сльози. Сльози морелі… Може, вони зцілили? Очистили? Недарма ж кажуть, що сльози очищають душу… Погляд — зворушив, сльози — очистили. Так…
А може, те, що там відбувалось, — просто якась химерна фантазія, ілюзія? Так, він витесав лице жінки — хтозна, чи то лице Ольги, чи може, Світлани, чи взагалі якоїсь незнайомої йому жінки, не в тому суть… Може, мореля втілилась сама у себе, набравши жіночої подоби? А вже те, що було по тому, просто примарилось? Бо перевтомився, а може, взагалі приліг і задрімав? Хтозна. І ніхто йому того не скаже, не пояснить. Бо свідків тому дійству не було.
Власне, то все — неважливі деталі. Головне те, що таки прозрів! Зцілився! Відчув неймовірну полегкість! Зболіле єство звільняється від непотрібного і болісного вантажу минулого. Відпускає його. Фізично те відчуває. Оте звільнення… Як прибувають сили. Сміливість. Прагнення… Яке то гарне відчуття — прагнення! Жага до життя. Наповненість. Готовність до руху вперед. Власне, рух. Дія!
Тим часом звернув за ріг, і раптом на лице впали сонячні промені. Від несподіванки аж спинився на мить, примружився; відтак упевнено рушив далі. То були останні на сьогодні промені призахідного сонця. М’які, лагідні, теплі. Приємно пестили лице, усе тіло. Виразно відчув, як у грудях потепліло. Знайомим теплом, щемливим, серцю милим… Тепло те солодко розтікалось усім тілом, ніжними хвильками рухаючись зверху донизу й знову — знизу вверх. Усміхнувся, пригадавши дещо. Дещо важливе… Несказане. Невиражене. Невіддане.
Ураз виявив, що ноги принесли його до Площі Ринок. Самі, мимоволі… Знов зупинився. Дослухався до музики міста. Його міста. Відчув потужну свіжу хвилю внутрішньої енергії, неймовірний приплив сил. Водночас — полегкість. Замирення. Спокій. Єство упевнено продовжувало зцілюватися.
Розправив плечі. Набрав повні груди повітря. Солодкого повітря. Знову вдоволено всміхнувся.
Негайно, просто зараз почне діяти! Рухатись уперед. Скаже все, що так давно хотів! Віддасть нарешті те, що накопичилось у ньому за… всі ці роки…
Годі зволікати. Треба починати жити.
Просто — ЖИТИ!